Керрі Маніскалко_Королівство Проклятих

РОЗДІЛ 6

— Angelus mortis lives*, — виголосив череп, щойно я підійшла ближче.

Його голос віддалено нагадував голос моєї сестри. Моїми руками побігли сироти. Здавалося, наче Віт-торія перетнула межу між життям і смертю, щоб передати мені послання. Але це послання було якимось дивним — обірваним, невиразним

— Лють. Майже вільний. Діва. Мати. Стара відьма. Минуле, сьогодення, майбутнє віднайти.

— Вітторіє?!

Голі щелепи припинили рухатися, і вся темна магія, що підживлювала цей череп, зникла. Я важко ковтнула повітря, не в змозі відірвати очей від проклятого посланця. Свята Богине!

Яким чином хтось проніс сюди заклятий череп так, що ні я, ні Анір не помітили?! Ця думка лякала майже так само, як і магія, якою скористалися для того, щоб передати повідомлення. Я ніколи не чула про закляття, яке могло керувати кістками мерця. Упевнена, це була некромантія, проте не вона керувала черепом. Це навіть не II Prohibito”. Це щось інше — ще страшніше за «Заборонене».

Янгол смерті живий (лат.).

Заборонений (іт.).

Не торкаючись черепа, я плюхнулася на скляний стілець і зробила щедрий ковток вина. У голові шалено роїлися думки: я пригадала бабусині уроки з темної магії, особливо про закляття з використанням предметів, до яких торкнулася смерть. Пригадала застереження уникати їх за будь-яку ціну. Ніколи, жодного разу вона не розповідала нам про відьму, здатну вдихнути життя в щось давно померле. Якщо це взагалі колись було. Це означало, що той, хто надіслав цей череп, найімовірніше, був князем пекла. Залишалося питання — хто з них і чому.

Я подумки відтворила послання: «Янгол смерті живий. Лють. Майже вільний. Діва. Мати. Стара відьма. Минуле, сьогодення, майбутнє віднайти».

Щоб не піддаватися паніці через моторошне повідомлення, я спробувала спростити собі завдання, розбивши послання на частинки: так я почала з перший слів, а саме — з янгола смерті.

Я не вірила у збіги.

Я підвелася й закрокувала кімнатою, намагаючись пригадати більше деталей із сеансів віщування Клав-дії. Та ніч була наповнена страхом, і деталі розпливалися в пам’яті. Я знайшла її на колінах у дворику біля монастиря, її нігті були зламаними до крові, вона повторювала безглузді повідомлення проклятих і приречених. Вона просила мене тікати, але я не могла покинути її наодинці із забобонним святим братством. Вона згадувала щось про підступного злодія, який крав зорі й перетворював їх на пил. Про те, що він приходив і йшов геть. Що неможливо...

Я знала щонайменше чотирьох князів-демонів, що блукали Сицилією в той час: Гнів, Заздрощі, Жадібність і Хтивість. Один із них мав бути янголом смерті. Можливо, не в прямому розумінні — це могло

бути просто прізвисько. Раптом я зупинилася, наче прикипіла до місця, серце шалено калатало.

Тільки один демон відповідав цьому опису. Одного вечора я назвала його Самаелем — янголом смерті та правителем Риму, — подумавши, що цей опис йому чудово пасує. Він холодно позирнув на мене й одразу попередив, щоб я ніколи так його не називала. Це був Гнів.

Він не приховував, що був головнокомандувачем на війні. Жорстокість і насилля — це його стихія. Якщо він і був Смертю, то навряд чи йому доручили б розкрити вбивства. Можливо, він був розлючений, що хтось заплямував його звання й залучив до всього, що відбувалося, без диявольської згоди. Це могло б пояснити, чому Гординя не хоче запрошувати його до свого палацу. Він карав Гніва за непокору.

Якщо моє припущення — правда, це ставило під сумнів абсолютно все, що чула від нього. Якщо Гнів приховав основні мотиви своєї участі, важко сказати, як далеко зайшов його обман.

Я потерла скроні — моїм головним підозрюваним щодо янгола смерті та люті, присутньої в моїй таємниці, був Гнів.

Далі йшли «Діва. Мати. Стара відьма». Цю частину важче пов’язати з убивствами. Згідно з нашою історією, Діва, Мати і Стара відьма були трьома богинями, які правили небесами, світом смертних і потойбіччям.

Старі відьомські легенди стверджували, що вони дали життя богиням, яким ми молилися, а однією з них — богинею неба і сонця — була мати Першої відьми. Діва, Мати і Стара відьма були для нас тими, ким були Титани для богів у міфології смертних.

Якби богиня потойбіччя існувала насправді, а не була лише легендою, то будь-яка інша богиня,

народжена в цьому світі, могла мати силу оживляти кістки. Але причини, з яких вона могла надіслати мені таке загадкове повідомлення, залишалися таємницею. Богині ніколи не виявляли бажання спілкуватися з відьмами. Сумнівно, що зараз вони змінили свою думку.

Якщо історії про Діву, Матір і Стару відьму й могли розвіяти таємницю, шукати розгадку треба було не в легендах, які я добре знала. У демонів також є свої історії та легенди, пов’язані з ними. Проте, сидячи в кімнаті, я навряд чи зможу знайти відповіді на запитання.

Я дістала із шафи шарф і взяла до рук череп так, щоб не торкатися його незахищеними руками. Якби Вітторія була тут, то не вагаючись підібрала б його і вже витанцьовувала б кімнатою, тримаючи його в руках і підтверджуючи бабусині страхи щодо її схильності захоплюватися мертвими. На моєму обличчі ледь не проступила усмішка, але я швидко опанувала себе. Я роззирнулася навсібіч, намагаючись знайти якесь хороше місце для сховку. Потім засунула череп якнайдалі в шафу й швидко зачинила дверцята.

Проблему вирішено. Я обтрусила руки й попрямувала досліджувати двір Гніва.

Подолавши понад десять сходинок, я припинила їх рахувати. На кожному майданчику між поверхами голова паморочилася від висоти, яка, здавалося, простягалася вниз на тисячі кілометрів. Радше це якась оманлива магія — адже палац Гніва не міг бути аж таким велетенським.

На одному зі сходових майданчиків я вгледіла чудернацькі вітражні вікна й зупинилася. Визирнувши з одного з них, я побачила внизу величезне озеро

бордово-червоного кольору. З його водяної гладіні простягав свої ліниві щупальця туман. Раптом з найближчого дерева просто у воду впала гілка й одразу спалахнула вогнем. Це озеро було небезпечним. У жодному разі не можна підходити близько до нього, адже його вода може пропалити тіло до самих кісток. Відійшовши від вікна, я попрямувала далі коридором.

Палац побудовано переважно зі світлого каменю, схожого на вапняк. Деякі зали прикрашено барвистими гобеленами. У тому крилі палацу, де перебувала я, на них зображені янголи, що боролися з якимись потворними істотами.

Полотна нагадали мені мистецтво епохи Відродження — глибокі темні кольори на тлі блідих стін і колон. Двері, вирізьблені з кісток, вели до бальних залів, порожніх спочивалень і віталень. Я зупинилася перед височенними подвійними дверима, що грізно нависали наді мною, й почала роздивлятися витончене різьблення. Переплетіння лози, квітів і зірок тягнулися вгору, обрамляючи краї та верхівку дверей. Біля їхньої основи лоза скручувалася в коріння, що сягало глибоко в землю.

Скелети, черепи й інші предмети, що нагадували про руйнацію, тліли біля підніжжя входу.

Відчинивши двері, я просто отетеріла — усередині була розташована бібліотека, про яку можна лише мріяти! Коли я зайшла до кімнати, мене охопило і здивування, і хвилювання водночас — ряди скляних полиць здавалися нескінченними.

Моє обличчя розпливлося в широкій усмішці. Богиня явно вподобала мене — це було ідеальне місце, щоб досліджувати магію і міфи. Я була у захваті від побаченого: корінці тисячі книг прикрашено коштовним камінням. їх розставлено за кольором:

починаючи з яскравих жовтих до блідих світлих і сніжно-білих. Червоні, фіолетові, сині, зелені, помаранчеві відтінки — неначе веселка серед крижаного королівства.

Я геть ніяк не могла уявити в цій кімнаті Гніва за безтурботним читанням книжки тихого вечора. А якщо таке й імовірно, то навряд чи йому це вдалося б в оточенні такого буяння веселкових кольорів. Йому більше пасували темні дерев’яні та блискучі шкіряні поверхні. Чоловіча елегантність у всій красі. Це був...

— Затишний куточок. Схожий на рай. Але не такий нудний.

Я обернулася, притиснувши руку до серця, що шалено калатало в грудях.

— Підкрадатися до людей — нечемно. Я думала, князі-демони мають бездоганні манери.

— Так і є, зазвичай, — Гнів зухвало ковзнув поглядом по моїй сукні без бретелей. І я відчула кожну частинку свого тіла, вкриту шовковим вбранням. Гадаю, він хотів упевнитися, що я справді вдяглася гідно для майбутньої королеви й не осоромлюся ні перед ким у його дворі. — Моя особиста бібліотека розташована одним поверхом нижче.

— Дай вгадаю! Пекельний чорний колір, поєднання шкіри та золота?

— А ще багато вогню, ланцюгів і знарядь для тортур, — він сяйнув усмішкою. Чарівливою і небезпечною. Це був іще один вид його зброї, яку він ідеально відточив. Можливо, вона навіть була найнебезпечнішою в його арсеналі. Особливо тут. — Коли ти наберешся сміливості, я тобі її покажу.

Усередині мене щось перевернулося, коли я подумала про ланцюги, темряву кімнати й Гніва.

— Називати свої бібліотеки «Рай і Пекло» — це доволі драматично й чудово тобі пасує, — я

закрокувала проходом бібліотеки, полиці якого були заповнені книжками різних відтінків синього. Демон ішов за мною. Мені треба припинити милуватися його усмішкою, інакше пекло поглине мене. — Були звістки від котрогось із братів?

— Заздрощі, Хтивість і Жадібність виявили бажання запросити тебе. Вони надіслали іменні листи зі своїх дворів, — сказав він дуже м’яким тоном, і це видавалося підозрілим. — І особливо наполягають на твоїй присутності під час святкування Вовчого бенкету. Певен, що Лінь і Ненажерливість також не стримаються й запросять тебе.

Луперкалії⁴ — це найдавніше римське свято й означало приблизно «Вовчий бенкет». Люди офірували овець, а потім помазували лоби багатіїв пролитою кров’ю. Дехто взагалі знімав шкіру з жертовних тварин, надягав на оголене тіло і в такому вигляді бігав вулицями, стьобаючи перехожих пасками, зробленими також зі шкіри жертовних тварин. Якщо демонське святкування чимось схоже на це, мені не дуже хотілося бути там присутньою.

Не повертаючись, я промовила:

— А ти святкуватимеш?

Гнів миттєво підійшов до мене, показуючи свою надприродну швидкість, і сперся поряд на полицю. Я не могла не дивитися на нього. Його костюм вугільного кольору спонукав мене думати про ніч, про шовкові простирадла, таємні побачення і про те, про що думати мені було не варто.

— Ні, я чекаю, що робитиме Гординя.

— Він іще не викликав нас?

- Ні.

— А чому ти чекаєш, що він робитиме?

— Це одна з нагод, коли всіх сімох князів запрошують до одного королівства. А потім починаються три дні урочистостей і святкувань: вечері, полювання, маскаради і, зрештою, бенкет. Ми вирішуємо, де він відбуватиметься, зважаючи на дві умови — куди почесна гостя обере піти та котрий із принців вищого рангу висловить бажання влаштувати святкування.

— Хіба ви всі не маєте однакову владу?

Гнів заперечно похитав головою.

Я приховала своє розчарування.

— А якщо почесна гостя не обере князя найвищого рангу?

— Вони завжди обирають. А якщо цього не зроблять, то їм настійно порадять зробити саме це. Відмова — це смертельна образа, яка призводила до багатьох різанин у минулому.

Якоїсь миті здалося, що він жадав боротьби. Потім вираз його обличчя став задумливим.

— Здається, усі князі страждають від інших гріхів.

Наші погляди зустрілись. Я знала, що він мав на увазі. Гнів перепрошував за сварку, яка сталася між нами. Ця інформація була своєрідною оливковою гілкою, що він поклав до моїх ніг. Я могла відкинути її й продовжити боротьбу, а могла прийняти її й рухатися вперед.

Я повільно йшла вздовж стелажів бібліотеки, шукаючи те, що мене цікавило, але робила це з певною байдужістю, щоб не викликати підозр.

— А чому ви взагалі вшановуєте цю давньоримську традицію?

— Ти розмірковуєш як смертна, вважаючи, що не вони надихнулися нашими звичаями і

ритуалами, — усміхнувся він. — Проте люди навіть не мали достатньо гідності, щоб зберегти справжні дати й ритуали.

Я облишила вичитувати назви книг і пильно поглянула на нього.

— Навіщо розповідаєш мені про все це? Кожен із князів пекла перетворюється на велетенського вовка й починає вити на повню? То, можливо, мені варто пильнувати, оскільки ти можеш прибігти, висолопивши язика й пихкаючи, і шкребтися до мене у двері перед бенкетом?

— Ми й справді надягаємо вовчі маски, але я не збираюся пихкати біля дверей, хіба, якщо ти дуже чемно попросиш.

Я важко зітхнула і спробувала відкинути думки, які цей світ і нестерпний князь намагалися мені нав’язати.

— Ти так і не відповів на моє запитання. Навіщо розповідаєш мені все це?

— Тебе номінували на звання почесної гості, — жартівливий вираз зник із його обличчя. — Голосування відбудеться наступного місяця. Я не сумніваюся, що оберуть тебе, адже в Семи колах тільки й балачок, що про тебе. Навряд чи вони знайдуть когось загадковішого цієї кривавої пори року.

Чудово.

— Мене змусять вбити вівцю?

Гнів тримав мій погляд.

— Немає ніяких овець, Еміліє.

Від того, як він це сказав, у мене підкосилися ноги.

— Жертвою стану я?

- Ні.

Мене охопило полегшення, коли я почула це коротке чудове слово.

— Твій найбільший страх або найзаповітніша таємниця будуть розкритими і стануть жертвою цього святкування.

— Ні, — прошептала я, мій голос тремтів. Як я ненавиділа це.

— Так, — його голос був твердим, навіть різким. Це я теж ненавиділа. — І це станеться у присутності всіх князів пекла й наших підданих, що відвідають свято. Страх — це рушійна сила тут. Що страшніше тобі, то більше сили ми черпаємо з цього. Тобі було б ліпше, якби ти офірувала свою душу. Якщо вони заберуть твій страх, повір мені, ти мріятимеш про щось швидке й остаточне, як звичайна людська смерть.