Керрі Маніскалко_Королівство Проклятих

— Ні! Я відмовляюся, — цього разу мій голос був твердим. — Ти казав, що я завжди матиму вибір.

Його вираз обличчя став крижаним.

— Через твою поведінку останнім часом, я думав, що ти вже забула ту розмову.

— Хочеш обговорити те, що сталося в печері?

— Не дуже.

— Нам однаково рано чи пізно доведеться поговорити про це. Чому б не зробити цього зараз?

— Гаразд, починай, — він схрестив руки на грудях. — Поясни своє рішення.

Гнів говорив так, наче в мене й справді був вибір. Його голос звучав трохи роздратовано. Мене це так здивувало, що я зробила крок назад і уважно поглянула на нього. М’яз на його щелепі сіпнувся, а погляд був таким твердим, що йому могли позаздрити навіть діаманти. Гнів був не просто невдоволеним, його очі виблискували шаленою злістю. Я буквально відчувала полум’я, що палало між нами.

І ось тут я второпала!

— Ти хотів, щоб я відмовила Гордині?

— Я такого не говорив.

— Тобі й не треба це казати.

Цього разу всі емоції були написані на його обличчі. Моє здивування миттєво затьмарило

роздратування. Якби тільки він довірився мені тієї ночі, усе було б зовсім інакше. Ми могли б скласти новий план. Могли б зробити це разом. І тут моя злість розв’язала мені язика.

— Скажи, чому?! Я вимагаю від тебе пояснень, чому ти хотів, щоб я йому відмовила?

— Припини наполягати, Еміліє! Цю розмову закінчено.

— Ні, не закінчено! Він заподіє мені якусь шкоду?

Полиці біля нас затремтіли.

— Невже ти думаєш, що я йому дозволю це?

— Я не знаю, — щиро відповіла я. — Я вже не знаю, що тут реально, що моя вигадка, а що частина якогось твого плану. Ти доправив мене сюди, у цей світ, щоб я побралася з твоїм братом.

— Не плутай свій вибір із моїми діями.

Ніби той вибір я мала!

— А що я могла вдіяти? Лишитися вдома і спостерігати, як демони розривають мій світ на шматки? Як вони вбивають і катують мою сім’ю і друзів, продовжують виривати відьомські серця? Ти не припиняєш повторювати, що я мала вибір, тимчасом як це зовсім не так.

— У тебе завжди є вибір.

— Не тоді, коли час спливає, а ворота до пекла відчиняються. Підписання угоди з Гординею було моїм єдиним вибором, що міг зупинити кровопролиття. Я зробила його, спираючись на інформацію, яку мала. Якщо я припустилася помилки чи ти з якихось причин був незадоволений моїм рішенням, можливо, треба було поговорити зі мною тієї ночі. Але ти цього не зробив. Натомість ти стояв там, неприступний і злий, не вимовивши жодного слова.

Гнів примружив золотисті очі.

— А тобі не спадало на думку, що я не міг цього зробити?

— Не міг? Не міг поговорити зі мною?

— Не міг втручатися.

— Магічно чи через демонічні закони? — я уважно позирнула на його обличчя, але він змінив роздратування на маску, позбавлену будь-яких емоцій, на ту, яку він носив із неабиякою майстерністю. Тож стримала свої почуття, не бажаючи сваритися. — Я думала, що прокляття лежало тільки на дияволові. Хочеш сказати, це не так? Чи є ще щось, що мені треба знати про тебе?

Гнів зігнув руки так, наче хотів опинитися на якомусь рингу й вивільнити усе своє невдоволення.

— Можливо, це запитання, яке тобі варто поставити своїй сім’ї. Безсумнівно, вони оминають деякі деталі, розказуючи свої казки. Ти колись замислювалася, чому це так, відьмо?

-- Як ти смієш так говорити про мою сім’ю?!

Він зник у хмарі диму, залишаючи мене наодинці з власного розгубленістю. Моя сім’я не могла приховувати від мене якісь таємниці. Нонна все життя розповідала нам історії про нечестивих, їхню брехню і маніпуляції. Вона застерігала нас користуватися чорною магією, а також згадувала про ціну, яку за неї доведеться сплатити. Усе це було правдою.

Я пішла проходом між книжковими полицями. Гнів помилявся, або брехав, а можливо, знову уникав правди. Нонна розказувала нам про кривавий борг Першої Відьми дияволу, про те, як він вимагав кривавої жертви за те, що в нього відібрали. Виявилося, що цим предметом був Ріг Аїда — два амулети, які ми із сестрою носили від народження. Це були його роги. Гнів забрав їх у мене тієї ночі, коли приніс контракт із

Гординею. Він використав їх, щоб зачинити ворота до пекла, як і обіцяв, а потім сховав їх від мене.

У мені запалала лють, але вона швидко змінилася збентеженістю. Бабуся знала про зоряних відьом і диявольські ріжки, але нічого нам про це не сказала.

Про ці роги мені стало відомо зі щоденника сестри, а про зоряних відьом — від Гніва і Заздрощів, хоча вони вживали дещо іншу назву. Заздрощі називав мене тіньовою відьмою.

Тоді, коли я запитала у Нонни, вона не одразу зізналася, що їй відомо про це все. Цікаво, що ще вона могла тримати в таємниці? Ми вивчили лише засади магії землі: знали, як накладати прості закляття, використовуючи трави і цільові предмети. Знали про захисні амулети, закляття для сну та невинні заклинання, що, наприклад, допомагали рухати краплі води на якійсь із поверхонь. Тобто освоїли вміння, які не потребували значної майстерності.

Прошепотіти якийсь із висловів латиною, вимовити якесь із потрібних слів, додати дрібку трав — і закляття готове. Звісно, воно також підкріплювалося нашою магічною кров’ю. Але що ще таїть у собі прокляття, чого ще я не знаю? Що таїть у собі наша магія?

Я схвильовано ходила колами. Що більше запитань я ставила собі, то більше суперечностей поставало в моїй пам’яті. Бабуся так багато часу надавала нашому навчанню щодо поводження з демонами, що, здавалося, забувала зосереджуватися на розвитку наших природжених здібностей. Я не могла не думати про причину, чому вона так чинила. Адже Нонна була надзвичайно розумною, щоб забувати про справді цінні уроки.

Звісно, магія нападу була не менш важливою за магію захисту, але вона ніколи не вчила нас відважних

заклять. Навпаки, вона ніби намагалася за будь-яких обставин відгородити нас від такої магії. Можливо, з якихось причин нам було небезпечно її використовувати.

Нам із Вітторією завжди наказували дослухатися до бабусі, дотримуватися правил, інакше на нас чекали б сумні наслідки. Мені ніколи не хотілося дратувати Нонну чи завдавати комусь шкоди. А Вітторія завжди переходила кордони й ніколи не боялася наслідків.

Слова Гніва глибоко вразили мене. Наче навмисне. Його зброя не обмежувалася лише клинками, кулями, лукавими посмішками чи п’янкими поцілунками. Його слова були так само смертоносними, коли влучали просто в ціль. Я не могла позбутися болісного відчуття, що він міг мати рацію.

Я була недостатньо поінформована, тож не зважати на це не могла.

Деякі закляття давалися мені легко, неначе саме тіло запам’ятовувало їх. Деякі я мала вчити, але, зрештою, все одно забувала. Я не могла пригадати, звідки дізналася про закляття правди. І того дня, коли дуже хотіла ним скористатися, мені спало на думку закляття, що могло відібрати у будь-кого свободу волі. Нонна дуже розізлилася, коли я зізналася в цьому. І замість отримати похвалу за використання чарів такого рівня, зазнала покарання.

Дійшовши до краю однієї з полиць, я знайшла величезне м’яке крісло і вмостилася в ньому. Думка, втекти від якої було неможливо, переслідувала мене. Можливо, Гнів говорив не тільки про Нонну.

Сестра знайшла першу книгу заклять, застосувала демонську магію, щоб зачарувати щоденник, а також змусила Жадібність і перевертнів співпрацювати з досі

невідомих мені причин. Особливо, якщо зважати, що демони і перевертні — природжені вороги.

Я подивилася на свої долоні й помітила, що на мені й досі лишалася каблучка у вигляді оливової гілки, яку подарував Гнів. Я бездумно крутнула золотий обідок навколо пальця. Цікаво, які ще секрети Вітторії вдалося розкрити перед смертю? Чи це вся правда про диявольське прокляття і кривавий борг? Можливо, її вбили саме за те, що вона багато знала?

На мить щось виринуло з глибин моєї пам’яті, проте так само раптово зникло. Немов якась невловима хмарка диму, осягнути яку мені було несила. Я мала якесь дивне передчуття... Ніхто не проклинав диявола. Якщо це було правдою... Тоді, можливо, вбивства відьом не мали нічого спільного з пошуком Гординею нареченої, а все, що я знала, було вигадкою від початку цієї історії. Нонна, Вітторія, сім князів пекла. Упевнена, принаймні один із них намагався ввести мене в оману. Але я рішуче налаштована з’ясувати — чому.

Пошуки забрали в мене кілька годин, утім я, зрештою, знайшла те, що шукала. Узявши з полички магічний ґримуар для початківців, я вмостилася в кріслі, що стояло в темному куточку. Оглянула приміщення: у бібліотеці, схоже, нікого, крім мене не було. Те, що відьма читає про магію, не було чимось дивним. Але мені не хотілося, щоб хтось, побачивши мене тут, подумав, якими скупими були мої знання. Я розгорнула затерту шкіряну палітурку й почала читати.

За словами відьми, яка написала цю книжку, наша магія була, наче м’язи, які потрібно повсякчас тренувати. Якщо не приділяти їй достатньо уваги, вона

просто атрофується. Відьма також називала магію словом «джерело» — щось усередині нас, із чого ми черпаємо енергію, як із бездонної криниці нашої сутності.

Мудрі мойри (богині долі) стверджують, що наші сили—дар, переданий нам від богинь. Отже, він певним чином наслідує їхні здібності. Деякі відьомські роди проявляють схильність до певних заклять, особливо до тих, що потребують використання чотирьох елементів. Це допомагає зрозуміти, якій богині варто молитися відьмі, щоб підсилити свою магію. Найменше відомо про п'ятий елемент—ефір, — він є найрідкіснішим. Проте це не завжди справджується за подібних обставин.

Я зупинилась і всотала цю інформацію, а разом із нею — й іншу емоцію, на якій мені зовсім не хотілося зосереджуватися. Це була не підозра й не злість, а якесь поєднання обох почуттів. Нонна ніколи не розповідала, звідки взялася наша сила, і як вона працює. Можливо, бабуся й не знала, але повірити в це було важко.

Уперше я почула про мойр і поклоніння лише одній богині. Нас завжди вчили молитися їм усім. І тут спробувала пригадати, чи зводила Нонна хоч один вівтар на честь однієї з богинь, але марно. Ймовірно, наша магія не пов’язувалася з жодним із елементів.

Я гортала сторінки ґримуара, шукаючи більше інформації про мойр, але далі їх уже не згадували. Тож повернулася до початку й зосередилася на «джерелі». Я відчувала злість не лише до Нонни, а й до себе — через те, що сама вкрай мало цікавилася нашими знаннями.

«Зосередься!»

Ставлячись скептично до своїх здібностей, я заплющила очі, очистила думки й спробувала відчути внутрішнє джерело сили. Спершу я не помітила нічого дивного, а потім світ навколо поступово розчинився у повітрі. Моя свідомість потьмяніла. Я не знала абсолютно нічого, була нічим, стала нічим.

Здавалося, ніби всередині мене утворилася безодня — вона розкинулася нескінченною темрявою навколо. Дивне відчуття підказувало, що щось чекає на мене. І щойно я дізналася про її існування, вона одразу поглинула мене. Тепер я відчувала абсолютно все. Я спускалася все нижче й нижче до самого центру власної сутності й була вже майже біля свого шаленого серця, коли раптом зупинилася. Саме тут і спочивала моя магія. Я не знала, як це відчула, але все сталося саме так. Я осягнула свою магію, щоб ліпше її відчути. Щось надзвичайно древнє і сильне позирнуло на мене, розлютувавшись, що я розбудила його. Тож я хутко покинула те місце.

«Свята Богине, що я щойно побачила?»

Я знову почала гортати сторінки ґримуара, але там зовсім не згадувалося про ту силу, яку я відчула в собі. ЇЇ неможливо було схарактеризувати жодним з елементів: ні землею, ні повітрям, ні вогнем, водою чи ефіром. Вона була неосяжною, всеохопною і надзвичайно владною, що мене неабияк хвилювало. Вона горіла люттю, що затьмарювала розум. Якби я змогла викликати цю силу, то змогла б зруйнувати цей світ!

Не скажу, що вкрай цього волію. Насправді мені просто хочеться помститися за вбивство сестри. Я зробила глибокий вдих і заплющила очі, готова знову спробувати зосередитися на силі всередині.

— Ой! Перепрошую.

Я підвела очі, відірвавшись від читання книги чарів, і гучно згорнула ґримуар. Переді мною у ввічливому реверансі вклонилася молода дівчина з темними звивистими пасмами, світло-карими очима і засмаглою шкірою. ЇЇ довге волосся прикрашав маленький тваринячий череп. Так само, як моє зазвичай прикрашали квіти. Сукня мідного кольору обтисла її шляхетні вигини тіла. У руках вона тримала книжку про садівництво. Це був неочікуваний, проте цікавий вибір.

— Мабуть, ти Емілія? Увесь двір надзвичайно заінтригований твоєю появою тут. Мене звати Фауна.

Я несміливо всміхнулася, адже здогадувалася, що плітки тут ширяться не менш жваво, ніж на ринку вдома.

— І які ж огидні поголоски тут про мене пускають?

— Як зазвичай. Твоє волосся зроблене зі змій, ти дихаєш вогнем, коли злишся, а ще — ти схожа на могутнього крижаного дракона, який захищає Нещадні землі, — вона всміхнулася, помітивши на моєму обличчі здивування. — Жартую. Вони занадто розумні, щоб пліткувати тоді, коли князь Гнів усе ще перебуває в палаці. Цього не можна робити, адже ти його особлива гостя. Він чітко дав усім зрозуміти це. Не важливо, буде то лорд чи шляхетна леді, — якщо він почує ім’я гості з їхніх вуст, то відірве їм язика.

— Радше, якщо вони втрутяться в його план, то дивитиметься на них аж доти, доки ті зів’януть і помруть.

Фауна допитливо поглянула на мене.

— Насправді він говорив буквально. Лордові Макаденові дуже пощастило, що його язик лишився на місці. Князь пообіцяв, що наступного разу, коли почує, що той скаже щось зневажливе про тебе, наштрикне його язика на спис, і той висітиме поряд із

тронною залою, поки згниє. Єдина причина, чому Макаден і досі не німий, — лише його шанований статус.

Коли ця картина постала в моїй уяві, я несвідомо нагадала собі про те, що треба глибоко дихати.

— Це правда? Гнів погрожував комусь вирвати язика?

— Це не порожня погроза. Це застереження, яке треба брати до уваги. Його Високість не виявляє милосердя до того, хто кидає йому виклики. Цього ранку він зрушив гору на Домітіуса — свого генерал-лейтенанта, — усмішка Фауни поблякла. — Завали розбирають і досі.

Мені нічого було сказати. Анір лише говорив, що Гнів зруйнував гору. Він не згадував нічого про те, що хтось перебуває під завалами. Гнів був князем пекла, військовим генералом, одним із могутньої Сімки. Ці новини не мали б мене дивувати, адже я й раніше була свідкою його люті й жорстокості.

Утім це було хорошим нагадуванням про те, з ким я мала справу і де перебувала. Я маю вміло грати у свою гру, коли потраплю до інших демонічних дворів.

Проте той факт, що Гнів завдав шкоди високопоставленому офіцерові, не має шокувати мене. Найімовірніше, він зігнав на ньому злість після нашої ранкової суперечки. Якщо невеличкі непорозуміння призводять до такої реакції, мені було страшно за того, кому могло дістатися після нашої нещодавньої сварки. Глибоко всередину закралося почуття провини, хоча логічно я розуміла, що мені немає в чому себе звинувачувати. Тільки він сам відповідальний за свої Дії.

— Ти знаєш, чому Гнів напав на нього?

— Думаю, Домітіус запропонував подати твоє серце солдатам. Але дехто стверджує, що він неприйнятно коментував твою зовнішність. Щось про те, щоб спробувати тебе на смак і перевірити, чи ти така сама солодка, як твої «стиглі груди».

— А інший, що казав?

— Лорд Макаден говорив про те, що у спілкуванні з тобою Його Високість керується іншими правилами, що стосуються язика, — вона завагалася. — Жоден із цих телепнів не відрізнявся особливим почуттям гумору. Його Високість швидко відреагував на них, адже лише одне гниле яблуко псує всю гілку.

Чудово. Це був ненав’язливий спосіб натякнути, що демони завжди тримають своє слово. Або ж принаймні намагаються. Можливо, я не дуже вміло поводжуся в бою зі зброєю, але блискуче вмію використовувати клинок — і це завдяки часу, що проводила на кухні, обробляючи риб’ячі туші. Я добре знаю, в які слабкі місця треба цілити, тому без вагань можу проткнути будь-кого чимось гострим, якщо відчуватиму від нього загрозу.

Я вимагатиму зброї для себе, щойно побачу Гніва. Упевнена, він не відмовить мені у проханні мати щось для самозахисту. Адже я не хочу покладатися на нього чи на будь-кого іншого в питаннях безпеки.

— Чи був хтось із них твоїм коханцем?

— Дідько, звісно ні! — пирхнула Фауна. — Ти зможеш побачити того, за ким я побиваюся, завтра ввечері.

У мені зародилися підозрілість і страх водночас.

— А що буде завтра?

— Нічого скандального чи страшного. Просто вечеря з елітою двору «Гнів», —- вона щиро усміхнулася. — Не хвилюйся. Князь Гнів заборонив патрати їжу під

час святкувань іще понад століття тому. Тепер єдина зброя в нашому арсеналі — наші гострі погляди, які ми кидаємо одні на одних, розпиваючи вино і мріючи про жорстокі вбивства наших ворогів. Можеш вважати, що завтра відбудеться репетиція майбутнього бенкету.

— Я чула, що в почесної гості відберуть страх. Ніхто не хоче нею стати? — якщо так, я спробувала б домовитися з Гнівом чи навіть із самим дияволом, якщо доведеться. — Можливо, якась представниця шляхетного роду?

— Навіть якби таке й було дозволено, що, загалом, імовірно, все одно ніхто не погодився б, — Фауна співчутливо поглянула на мене. — Особливо, жоден князь цього світу, адже це дало б королівським представникам занадто багато сили. — Вона міцно стискала свою книжку в руках. — Твоя кімната розташована у Кришталевому крилі, чи не так?

— Можливо... — я знизала плечима. — Багато речей у моїй кімнаті виготовлено з кришталю.

— Чудово! Зустрінемося завтра перед вечерею.

Вона так швидко вийшла з бібліотеки, що я навіть не встигла погодитися чи запитати щось.

Я похитала головою. Мій перший день у палаці Гніва минав жахливо. Я прибула сюди з переохолодженням, потім знайшла заклятий череп, посварилася з князем, дізналася, що моя сім’я могла приховувати від мене магічні таємниці, а також про те, що нещодавно скалічили члена двору, а тепер іще й Вовчий бенкет нависав наді мною і не передбачав нічого приємного.

Останнє, що я хотіла б зробити, — це розкрити цьому світові свій найпотаємніший страх, щоб він потім міг катувати мене. Проте, можливо, якщо

мені вдасться примножити власну силу й розгадати вбивство Вітторії, я зможу повернутися додому до того, як це станеться.

Я схопила ґримуар, підвелася з крісла й попрямувала до своєї кімнати, щоб підготуватися до завтрашньої вечері. Зважаючи на інформацію про повалену гору, я точно знала, що вечеря буде своєрідною нечестивою битвою. Сподіваюся, мені пощастить вийти з неї неушкодженою.

Я не пішла до Кришталевого крила палацу, адже моя допитливість здолала мене, і я вирішила зрозуміти, що на думку Гніва означало пекло. Знай свого ворога... і його читацькі вподобання.

Я помітила гвинтові сходи поряд із бібліотекою і обережно спустилася в темряву, що зяяла внизу. Моє перше уявлення щодо його особистої бібліотеки як темної кімнати, оздобленої золотом і шкірою, не було дуже далеким від реальності. Темні, вкриті м’якою шкірою крісла стояли просто навпроти каміна, що простягався викладеною каменем стіною. Камін був таким великим, що навіть якби я випрямилася на весь зріст і потягнулася до самого вершечка, то навряд чи дістала б до нього. На підлозі кімнати лежали кілька вишуканих, чорного кольору і прошитих золотом, килимів.

Полиці були виготовлені з коштовного обсидіану, а всі книги мали шкіряні переплетення темних відтінків. Кругла люстра із залізними підвісками, що відбивали світло, наповнювала сяйвом усю кімнату. Це було чудове місце, щоб затишно вмоститися й почитати книгу поряд із вогнищем, що потріскує. Зі спинки стільця недбало звисав м’який плед, у який можна було приємно загорнутися.

В алькові, розташованому поряд із куточком для читання, висіли масивні ланцюги. Отже, Гнів не брехав. У мене пересохло в горлі, і я одразу відвела погляд.

Я не асоціювала їх із тортурами. Мені не хотілося, щоб магія цього світу знову заволоділа моїми емоціями й почуттями. Я рухалася кімнатою, намагаючись якомога уважніше роздивитися кожну деталь.

На великому столі лежали книги і журнали про військову справу, історії смертних і демонів, матеріали про відьомські ритуали, різні ґримуари і навіть кілька рукописних нотаток. Латиною і ще однією мовою, яку я не знала. Нічого компрометувального чи корисного. Також не було там нічого про богинь чи їхню магію, про демонічні легенди, що розповіли б про Діву, Матір чи Стару. Я також не помітила ніяких заклять, які могли б змусити череп говорити чи якимось чином заклясти кістки.

Там були тільки пера і чорнила, а ще -- міцний камінь, який, як я припускала, використовували для заточування клинків.

На полиці за столом стояли сім томів, присвячених кожному демонічному двору. Хоча насправді там було вісім томів, але написи на них припали пилом. Можливо, один двір був таким визначним, що довелося написати про нього аж два томи. Хай там як, але роздивитися текст було неможливо.

Очевидно, латиною написано лише назви. Я спробувала погортати кілька книг, але мова, якою вони написані, мені незнайома. Відчувши розчарування, я поставила їх назад на полицю. Не так усе просто, як здавалося.

Мою увагу привернула наполовину наповнена карафка, що стояла поряд із таким самим кришталевим келихом. Мене цікавило, чим Гнів міг зловживати,

тому я налила собі трохи напою в келих і понюхала його. У ньому відчувалися нотки цитруса і чогось рослинного. Я зробила невеличкий ковток і втягнула повітря крізь зуби — цей напій був дуже пекучим і міцним. Він був схожий на бренді, але мав ванільний посмак. Якби до нього додали трохи вершків і льоду, він смакував би неперевершено. А також міг би допомогти мені пережити завтрашній вечір. Я могла б замовити келих перед вечерею.

Я відставила алкоголь і сіла за стіл, потім почала нишпорити шафками. Звісно, вони були зачиненими. За мідною статуеткою у вигляді змії, яку, радше, використовували як прес-пап’є, лежав конверт з охайним написом. Не відчуваючи й краплі почуття провини, я прочитала повідомлення:

Я знову перечитала, але це не допомогло розшифрувати написане. Англійською мовою літера «G.» могла б означати імена двох князів: Greed — Жадібність; Gluttony — Ненажерливість.

«...їх знайшли. VIII». Заздрощі й Жадібність завжди хотіли заволодіти Рогом Аїда, але Гнів ніколи не виявляв особливої зацікавленості до амулетів. А зараз вони належали йому, і будуть у нього доти,

доки Гординя не дозволить нам зайти на його територію.

«То що ж ти шукав, дорогий таємничий Гніве? — я взяла до рук зміїне прес-пап’є і стиснула в долонях. — Ай!»

Я перевернула його — внизу стирчали маленькі гострі виступи геометричного візерунка. Це була воскова печатка, а не прес-пап’є, а можливо, це було й те, й те. Я відклала її та знову поглянула на напис. Цього разу щось у ній впадало в око. Записка не була адресована комусь конкретно. Це означало, що не можна було сказати напевно — Гнів був потенційним отримувачем чи він її перехопив.

Можливо, це повідомлення було написане дияволу, аби повідомити, що його роги віднайдено. А можливо, літера «G» означає справжнє ім’я Гніва, і саме він був тим, хто надіслав послання. Проте, можливо, це взагалі нічого не означало, а я була у відчаї й намагалася придумати якісь зачіпки.

На конверті відсутня дата, тому неможливо зрозуміти, це відбулося нещодавно чи в минулому. Хоча незрозуміло також, що означало «VIII». Я не мала жодного уявлення про те, як демони позначають час. Удома був кінець XIX століття, а тут могло бути восьме тисячоліття. Можливо, «VIII» вказувало на зниклий щоденник сестри. Я могла висувати припущення хоч цілу вічність.

Відклавши загадкове послання, я взяла чорнило, перо, пергамент, ґримуар із магії для початківців і попрямувала розгублена й розчарована до своєї кімнати. Я сподівалася, що завтрашній день принесе ясність, навіть якщо для цього доведеться спостерігати, як демони спілкуються, і запам’ятовувати, як вони поводяться в межах цього двору.

Я належала до робітничого класу й не мала зв’язків у шляхетних колах удома, тож знала, що завтра буде перевірка на те, як добре можу вписатися в це суспільство. Мій шлях до помсти буде, радше, маленьким вогником, що повільно тліє, а не пекельним полум’ям. І перед тим, як потрапити до двору Гордині, я добре опаную мистецтво обману.

Коли демон, відповідальний за вбивство Вітторії, нарешті відчує полум’я моєї люті, я спалю його гріховний двір ущент.

РОЗДІЛ 8

Засохла кров, або вистояний мерло, який довели до кипіння і пролили на приправлене перцем м’ясо. Покрутившись перед дзеркалом у повний зріст, я не могла визначитися, які слова ліпше описували колір сукні, що була на мені. Бабуся назвала б її залитим кров’ю знаменням і кинулася б молитися богиням.

Проте мені вона подобалася.

Раніше мене ніколи не запрошували на демонську вечірку, тому, судячи з охайно написаної листівки, яку я отримала сьогодні від Гніва, зрозуміла, що можна вдягти щось викличне й офіційне водночас. Цю сукню якраз можна описати цими словами. Щільний корсет із глибоким V-подібним вирізом оголював мою засмаглу шкіру. Елегантний топ із чорної зміїної шкіри сміливо прикрашав верхню частину сукні. Спідниці кольору темного вина плавно спадали донизу. Демонічне вбрання у всій своїй готичній красі.

Оскільки сукня не мала бретельок, було добре видно мерехтливе татуювання на моєму тілі. Я навіть відмовилася від рукавичок, щоб не прикривати його. Також не надягнула жодних прикрас, окрім каблучки, що мені подарував Гнів. Не було сумнівів, це стане бурхливою темою для пліток. А отже, виконає свою роль.

Мені не вистачало срібного амулета, який я носила все життя, але треба визнати, що він зник, радше,

назавжди. Увійшовши до ванної кімнати, я пограла з розпущеним волоссям. Учора помітила, що зачіска Фауни була вільною і невимушеною, тому вирішила зав’язати своє волосся так само, щоб воно пасувало до образу. Довгі темні локони каскадом спадали на спину, а коротші завитки обрамляли обличчя, коли я вдавала, ніби нахиляюся, спілкуючись з гостями по обидва боки від мене.

Ця зачіска годилася, адже цього вечора я не хотіла жодним чином ховатися. Лорди й леді пекла мали гарненько мене роздивитися. І хоч як я нервувала й боялася, показувати цього оточенню не збиралася.

В одній із шафок я побачила маленькі шпильки, прикрашені черепами пташок. За допомогою них я зафіксувала пасма, що спадали на обличчя. Я красиво розташувала шпильки з черепами у формі віночка, неначе діадему смерті, додавши до цієї химерної картини квіти. Ось так. Тепер я точно схожа на княгиню пекла, якщо не на саму королеву. Хоча з кістками у волоссі та зі злісним сяйвом у погляді мене також можна сплутати з богинею смерті й люті.

Я попрямувала назад до кімнати й зупинилася на півдорозі. На кришталевому столику поряд із пляшкою вина, яку лишив Анір після вчорашнього візиту, лежав ще один череп.

«Прокляті кістки!»

У прямому розумінні цих слів.

Я зробила глибокий вдих і підійшла ближче, щоб череп міг виголосити своє послання. Він одразу заговорив тим самим голосом, схожим на голос Віт-торії. Моїм тілом пробігли сироти.

— Сім зірок. Сім гріхів. Як угорі, так і внизу.

— Свята Богине! Що це може означати?

Я не очікувала відповіді, тому не дуже розчарувалася, коли не почула її. Я важко зітхнула, адже ненавиділа загадки. Вважала їх заплутаними і не вартими уваги. Узяла чорнило, перо і пергамент, що забрала у Гнівовій бібліотеці, й написала записку.

Якщо один із братів Гніва витрачав час на надсилання повідомлень за допомогою заклятого черепа, це точно щось означало. Звісно, якщо це не просто витівка котрогось із князів, щоб не нудьгувати. Я сумнівалася, що це було правдою, втім не відкидала таку ймовірність. Але, мабуть, для них це надто дріб’язково.

Найлегше розшифрувати «сім гріхів». Зрозуміло, що вони означали сімох князів пекла. «Як угорі, так і внизу» — частина пророцтва, розтлумачити яку було важче. Здавалося, ніхто не знав напевне, що вона означала. Нонна говорила, що вона стосувалася нас із Вітторією, що ми мали принести мир в обидва світи шляхом великої пожертви. Проте навіть бабуся не знала всіх відповідей. Принаймні вона стверджувала так. Тоді хто ж знав правду? А інше... інше доведеться з’ясовувати.

З метою вивчення кожної теорії я зробила новий запис. Так, згодом я могла викреслити вже

зазначене або додати до занотованого нові факти. Записи завжди допомагали мені ліпше розуміти те, що відбувається.

До того ж так чинять детективи в романах і завжди розкривають таємниці до кінця історії. Звісно, я не експертка в цьому, проте зроблю все можливе. Потім я записала всю інформацію про пророцтво, яку могла пригадати.

Я затамувала подих, написавши другий пункт: «Близнючки символізують кінець диявольського прокляття».

«Свята Богине! Цього не може бути...»

Як ми всі не помітили цього? У голові промайнули згадки про сеанси віщування Клавдії. Про те, як вона згадувала, що «він» розгулював на волі, хоча це було неможливо. Вона говорила не про янгола смерті, вона

попереджала нас про диявола. Якщо ми із сестрою зняли з нього прокляття, то він звільнився не завдяки якимось нашим діям, він звільнився завдяки тому, що ми з’явилися на світ.

Це означало, що він не був ув’язнений в пеклі, як ми вважали.

Він не був там уже майже два десятиліття. Коли я розслідувала вбивство Вітторії, він був вільний і робив усе, що йому заманеться.

Навіщо тоді Гординя заволодів тілом Антоніо й послав Гніва забрати мою душу? Якщо він не змушений правити пеклом, міг би й сам прийти по мене. Навіщо доручати це Гнівові?

Звісно, можливо, моя підозра була правдивою, і він ніколи не потребував нареченої. І всі вбивства вчинили з іншої причини.

Моєю спиною ковзнув страх. Я поглянула на годинник, що затишно влаштувався на одній із поличок.

Перед сном я мимоволі подумала, що в цій кімнаті не завадив би годинник на поличці. І він чарівним чином з’явився, поки я спала. Я не знала, чи це кімната була зачарованою під мої потреби і бажання, чи це просто Гнів здогадався, що він потрібні мені. Найімовірніше, друге. Гнівова увага до деталей надзвичайна. Ніби йому більше нічим зайнятися, окрім як прилаштовувати в кімнатах полички.

Вечеря мала розпочинатися опівночі. Тож у мене ще було задосить часу, щоб пройтися бібліотекою князя-демона. Спершу я планувала витратити цей час на вивчення магічного джерела, але це могло й почекати. Найперше, що мені потрібно, — це отримати том про двір Гордині та якимось чином пронести його до своєї кімнати. Негайно! І не важливо, написаний він демонічною мовою чи ні, — я знайду спосіб прочитати

його. Навіть якщо це означатиме, що мені знову доведеться продати власну душу.

Мені вдалося заховати другий череп і том про демонічний двір під пишною сукнею. Щойно я зачинила дверцята шафи, як тієї миті хтось постукав у двері. Тихенько зітхнувши, я виголосила молитву богині омани й сподівалася, що мені вдасться не просто пережити цю ніч, а й прокинутися з перемогою, як я і мріяла. Я розгладила корсет сукні й покрокувала з кімнати до вітальні, а з неї — до передпокою.

Якщо мені пощастить, то моє швидке серцебиття сприймуть як вияв хвилювання перед вечерею.

Я відчинила двері — там стояла Фауна й широко всміхалася. ЇЇ радість була щирою, тож я трохи розслабилася. Можливо, я могла б укласти угоду з нею і домовитися, щоб вона прочитала том про двір «Гнів», — адже вона була демоницею і, звісно, знала демонічну мову.

Проте я й досі була не готова комусь довіряти.

Не помітивши мого тихого оцінювального погляду і напружених розмірковувань, вона швидко оглянула мене.

— Маєш гарний вигляд, Еміліє.

— Ти також.

Це було м’яко сказано, адже вона була приголомшливою: здавалося, наче її срібна сукня була виготовлена із рідкого металу. Поглянувши на неї, я одразу уявила римських центуріонів⁵. їй не вистачало лише червоної спідниці або накидки, щоб довершити цей образ.

— Твоє вбрання нагадує обладунки.

— Щоб надійніше захиститися від смертоносних поглядів, — вона підморгнула й ступила до коридору. Вираз її обличчя посерйознішав. — Готова? Нам уже треба виходити. Звісно, гостям належить запізнюватися, але не так, щоб випробовувати королівський терпець.

Мій пульс почастішав. Перед цим я не бачила Гніва й не розмовляла з ним. Він надіслав мені лише записку щодо мого вбрання. Тож я й гадки не мала, чого чекати від нього сьогодні. Як він поводитиметься у присутності своїх підданих: ігноруватиме мене, висміюватиме чи посадить на почесне місце.

Можливо, він навіть не прийде. А може, кине мене в саме лігво вовків і спостерігатиме, чи вдасться мені самій відростити ікла й урятувати себе. Після нашої зустрічі в бібліотеці я помітила, що він не надто доброзичливо ставився до моєї сім’ї. Тож чи не найліпший спосіб помститися їм — лишити мене в кімнаті з кровожерливими демонами.

— Гнів буде присутнім?

— Так.

Глибокий, м’який голос привернув мою увагу лише одним словом. Наші очі зустрілися. Гнів стояв у коридорі, одягнений у чорний костюм з емблемою двору. Погляд його потемнів, коли він розглядав мене. Його голову прикрашала корона з обсидіановими зміями і золотистими вкрапленнями. Він був справжнім втіленням гріха, чорною тінню, що нависала згори.

Я переконувала себе, що саме його неочікувана поява біля моєї кімнати викликала в мене пришвидшене серцебиття і це ніяк не стосувалося його хижого погляду. Погляду, що був цілковито зосередженим лише на мені. Здавалося, якби світ навколо згорів до

тла, він не помітив би цього. У тому, як він дивився на мене, щось було...

Фауна повернулася, щоб поглянути, хто так захопив мою увагу, й одразу зробила низький реверанс.

.— Ваша Високосте!

— Залиш нас.

Фауна кинула на мене співчутливий погляд і хутко задріботіла коридором, миттєво зникнувши з виду. Щойно звуки її кроків затихли, Гнів підійшов ближче. Його важкий погляд ковзнув від діадеми з кісток, що прикрашала моє волосся, до каблучки, подарованої ним, а потім спустився до самих пальців моїх ніг, перш ніж він знову повільно підвів його. Я щосили намагалася стримувати хвилювання і спокійно дихати.

Я не могла зрозуміти: в його очах палала ненаситна жадібність, гнів чи хтивість. Можливо, це було всього потроху. Здавалося, що не лише потойбіччя випробовує і провокує мої бажання, Гнів також вступив у битву.

Після ретельного огляду мого вбрання він пронизливо подивився мені просто у вічі. Коли наші погляди зустрілися, мене ніби пронизала якась іскра.

Це було щось на кшталт статичної електрики, — ніби невеличкий електричний заряд пронизав тебе, коли торкнешся чогось металевого. Та водночас це було щось інше — ні на що не схоже. Ніби ця взаємодія — передвісник страшної бурі, що насувалася. Треба обирати: впевнено стояти на місці або бігти й ховатися. Здавалося, що повітря навколо нас стало важким і темним і передбачало бурю від матінки-природи. І якщо я заплющу очі, то мої зуби цокотітимуть від звуків грому, а несамовитий вітер затягне мене в шалений вир і поглине цілком. Це була буря, що могла стерти з лиця землі міста, зруйнувати цілі світи.

І Гнів контролював усе це одним владним поглядом.

— Ти схожа на чудову природну катастрофу.

Я засміялася, намагаючись послабити дивне напруження між нами. Те, як він підібрав слова, змусило мене замислитись, як добре він міг читати мої емоції. Можливо, я зовсім не могла тримати нічого в секреті від нього.

— Кожна жінка мріє про те, щоб її порівнювали з природною катастрофою.

— Ти — немов люта буря. Саме ці слова тобі добре пасують.

На його красивому обличчі ледь не з’явилася усмішка. Натомість він жестом звелів мені покрутитися. Я повільно обернулася, щоб він міг добре мене роздивитися.

Задня частина сукні — така само зухвала, як і передня. Глибокий V-подібний виріз оголяв мене майже до самих стегон. Золотистий ланцюжок з’єднував сукню між плечима і був єдиною прикрасою на мені.

Прислухавшись, я вловила, що він став частіше й нерівномірно дихати. Моїм тілом заструменіло щось схоже на задоволення.

Я переймалася, що почуватимуся невпевнено, оголивши так власне тіло, а також від того, що сукня спокусливо підкреслювала кожен його вигин. Проте я відчула щось зовсім протилежне. Я почувалася сильною. Тепер я розуміла, чому Гнів обирав свій одяг так ретельно. Я привертала увагу, навіть не сказавши ні слова.

Ризикована гра, на яку я наважилася, одягнувшись так, судячи з палючого погляду на моїй спині, — спрацювала. Мені хотілося, щоб під час вечері всі погляди були прикуті лише до мене, а розмови затихали. Я не переховуватимуся десь між колонами, сподіваючись залишитися непоміченою. Адже, якщо Гнівові піддані такі самі, як і він, я не можу постати перед ними слабкою. Вони винюхають мій страх, наче голодні акули

краплю крові у відкритому морі, й нападуть з не меншою жорстокістю.

Я хотіла знову обернутися, але Гнів зупинив мене легким доторком руки до плеча. Його оголена шкіра торкнулася моєї.

— Стривай.

Можливо, я послухалася через те, як м’яко прозвучав його голос, можливо, через відчуття близькості між нами. Він акуратно підібрав моє волосся і прибрав його на один бік, дозволяючи пасмам лоскотати мене, ковзаючи по плечах. Я закусила губу. Не думала, що плечі можуть бути такими ерогенними. А можливо, вони стали такими від того, що Гнів наблизився до мене так близько, що я відчувала його тепло на своїй шкірі. Проте якась маленька, зачарована частинка мене хотіла більшого.

Гнів через голову надів мені ланцюжок — той опустився вниз та ідеально ліг на декольте. Він застібав його повільніше, ніж міг би, але я не заперечувала й не намагалася відійти.

Він провів пальцем по моїй спині, торкнувся ланцюжка між плечима, викликавши в мене легке тремтіння. Я намагалася не піддаватися його ніжності. Намагалася згадати, як ненавиджу його. Знала, що це саме ненависть — всепоглинне і шалене почуття.

Я повільно повернулася до нього й подивилася просто у вічі. Його погляд упав на мій ланцюжок, тому я також опустила очі, аби глянути, що він на мене надягнув. Зробивши невпевнений вдих, я побачила свій срібний амулет, який виблискував на світлі.

— Диявол знає, що ти віддав його мені?

Гнів не відводив очей від амулета.

— Вважай, що я позичив тобі його, а не віддав.

— Ти можеш це зробити? Хіба він не покарає тебе за це?

Він вдав, ніби оглядає коридор, перш ніж подивитися на мене.

— Бачиш когось, хто намагається мене зупинити?

Я похитала головою.

— Тоді не хвилюйся.

— Я, звісно, не...

Не договоривши, я замовкла й відступила. Його рот скривився у зловісній посмішці.

— Це не те, що ти думаєш, тому припини скалити зуби, — мовила я і тихо зітхнула.

— І що ж я думаю?

— Мені байдуже. Я просто вирішила поки бути милосердною до тебе. І я просто толерую наші стосунки, поки не відправлюся до двору Гордині.

— Упевнена в цьому?

— Так.

— Тоді скажи, що ненавидиш мене, що я твій найзапекліший ворог. А ще ліпше скажи, що не хочеш поцілувати мене.

— Мені не цікаво грати в ці ігри.

Гнів вичікувально звів брову. Я намагалася не закочувати очі на його пихатість.

— Гаразд, я не хочу тебе цілувати. Задоволений?

У його очах промайнуло розуміння. Я зовсім пізно зрозуміла, що накоїла. Зрозуміла, що він усе усвідомив саме тієї миті, коли слова зірвалися з моїх зрадливих уст. Він зробив крок уперед, і я швидко відступила, притиснувшись до стіни.

Він нахилився вперед, нависаючи наді мною. Вираз його обличчя був таким, наче от-от між нами могло запалати вогнище.

— Брешеш.

Перш ніж я могла виголосити наступну брехню, наші губи злилися у поцілунку. Гнів украв мій подих і мої заперечення так само легко, як і мою душу.

РОЗДІЛ 9

Його поцілунок поглинав і спокушав мене. Усе було так, як він цього й хотів. Він не був квапливим чи наполегливим, не розпалював у мені ненависть чи лють. Поцілунок тлів між нашими вустами й зовсім скоро міг перетворитися на нестримне полум’я. Мені він здавався практично невинним, а обійми були такими цнотливими, неначе закохані нишком украли їх, поки їхні батьки цього не бачать. Це було доти, доки він не підняв мої руки над головою, притискаючи зап’ястя до стіни. Він злегка прикусив мою нижню губу. І я пригадала, що він точно не був янголом. Мені раптом дуже захотілося також стати проклятою.

Проклятий світ і його диявольські махінації! Бажання грішити. Моє беззаперечне бажання бути з ним. Зараз не йшлося ні про яке присягання на крові, укладене з дияволом, ні про які заручини чи обов’язки перед сім’єю. Була тільки ця мить разом із цим нечестивим князем і вогонь, що поступово розпалювався між нами.

Тіло Гніва нависало наді мною, тверде і непорушне. Його жадання були не меншими, ніж мої. Мені хотілося б відчувати лише ненависть. Хотілося б не проводити язиком по його губах, не зітхати, коли він слухався мого тихого наказу й цілував мене ще пристрасніше.

Цей новий поцілунок поглинав мене, викрадав із цього світу. Він був водночас і вибаченням, і виявом бажання, і відмовою підкорятися будь-яким справжнім почуттям. Він був інстинктивним. Піддаючись цьому відчуттю, я не знала, наляканою була чи заінтригованою.

Я відхилилася назад, важко дихаючи.

— Це по-справжньому?

— Так.

Ніби на доказ своїх слів, його стегна торкнулися мене. Здавалося, що увесь палац здригнувся, коли наші тіла зіткнулися. Не було жодного сумніву, як сильно цей темний князь хоче мене. Я схопила його за комір сорочки й підтягнула ближче, вимагаючи поцілунку.

На мить я зажадала, щоб він підняв сукню і глибоко занурився в мене, втілюючи кожне моє приховане бажання. Мені хотілося забути, де я і що мала робити. Хотілося відпустити весь біль, горе і страждання, що завжди були зі мною. Усе, чого я воліла, — це солодке забуття від його дотиків. Гнів міг мені це дати. І навіть більше.

Він перервав наш поцілунок і почав ніжно погладжувати верх мого корсета. У мені запалало бажання і, здавалося, воно так само прокинулося й у нього. Він провів руками по моєму тілу, сильніше притискаючи мене до себе.

— Ти можеш знищити мене.

— Це і станеться якщо не припиниш говорити й не поцілуєш мене.

— Янголе, а ти наполеглива.

Гнів хтиво всміхнувся, але погодився. Цей поцілунок був повільним і п’янким, і дав мені зрозуміти, що він також може знищити мене. Він провів пальцем по

моєму обличчю, затримавши руки на підборідді, а потім ковзнув по шиї, злегка погладжуючи її.

Від його ніжних дотиків між нами неначе спалахували іскорки. Я майже забула, що він лишив на моєму тілі тату, даючи мені змогу викликати його, не використовуючи його іменного кинджала. Маленька, майже невидима «S» затріпотіла на моїй шиї. Нонна казала, що ця мітка — великий привілей, який надають іншим дуже рідко. Щоправда, ця мітка бабусі не сподобалася.

Ці спогади заполонили мною, і я відмежувалася від того, що відбувалося, від його поцілунків, що викликали звикання. Я майже відчула, як магія цього світу відступає, як розчарування огортає мене своїми хвилями.

Гнів відпустив мене, відчуваючи зміну в моїх емоціях.

— Чому? — мені вдалося промовити лише одне слово, мій голос усе ще був пронизаний бажанням.

— Не думав, що ти хотіла б зробити це перед глядачами.

Мою уяву заполонила хтива картина: Гнів підіймає мене, садить на стіл і бере мене. Вона була такою правдивою, що, присягаюся, я чула вигуки шокованих гостей, коли їхній князь показав, яким гріховним він є насправді. Чула, як розбиваються келихи й летять на підлогу виделки, вдаряючись об вишукану демонську плитку, коли Гнів доводив нас обох до божевілля, незважаючи на тих, хто спостерігав за цим дійством.

Я нервово всміхнулася. Така моя поява точно справила б на двір враження, яке він ніколи так швидко не забув би. Я відкинула ці скандальні думки.

— Це не те, що я мала на увазі, й ти знаєш про це.

Проте мені було цікаво, чому він захотів поцілувати мене саме зараз.

На його обличчі з’явилося щось схоже на посмішку, і він позирнув на мене так, наче знав, про що я. Похитавши головою, я усміхнулася. Це був певний прогрес, хоч поки й незначний. А можливо, мені нарешті вдалося ліпше зрозуміти його.

Мені здавалося, що саме цієї миті він і не намагався від мене щось приховати. Тож не хотіла зіпсувати момент хвилюванням.

— Я говорила про те, що ти позначив мене цією міткою, й ні про що інше.

Він уважно дивився на мене, останні проблиски бажання зникли. Тепер його очі були майже темно-чорними. Цього разу не було жодних сумнівів, що палац здригнувся. Він випростав плечі, ніби скидаючи напруження — і з них, і між нами.

Гнів подав мені руку, будь-які ознаки пристрасті покинули його обличчя.

Переді мною стояв непорушний князь пекла.

— Не варто затримуватися. Настав час постати тобі перед представниками мого двору.

Я не зрозуміла, як ми опинилися перед величезними, прикрашеними кістками дверима, що вели до королівської бенкетної зали. Я не пам’ятала, говорив зі мною Гнів під час цієї прогулянки чи доправив мене сюди мовчки. Найімовірніше, друге. Не могла уявити, як він запитує мене про щось буденне, на зразок — як минув мій день чи про погоду надворі.

Проте я не надто намагалася це згадати.

Мої груди наповнилися дивним відчуттям — воно обтяжувало чи нило, а можливо, і те, й те.

Спершу мені здалося, що це паніка, яка засіла між моїх ребер, страх того, що щойно сталося між нами, але це було щось інше. Здавалося, що це відчуття текло моїм тілом, рухаючись від самого серця аж до кінцівок.

Гнів повернувся до мене, звівши брову.

Я простежила його погляд, щоб зрозуміти, що він так пильно розглядав. Мій амулет запалав блідим неземним пурпуровим світлом. Раніше таке траплялося лише двічі. Уперше тоді, коли я побачила, як Гнів стоїть над тілом моєї близнючки. І тоді, коли я знайшла амулет, схований в одному з тунелів після того, як його вкрали. Одразу перед нападом безтілесного умбра-демона і того, як Заздрощі встромив клинок глибоко в тіло Гніва.

Руки мимоволі стиснулися в кулаки, коли згадала як Гнівова кров засохла на моїх долонях і лишилася під нігтями. Постійне відчуття...

— Дихай, — його низький голос прозвучав заспокійливо. — Ми просто представимося, а потім підемо, якщо не захочеш вечеряти з ними.

— Я не нервую.

І на своє здивування я зрозуміла, що це й справді було так. Я відпустила руку Гніва й провела пальцями по холодному металу амулета, щоб трохи заспокоїтися. Давня звичка, якої я, мабуть, ніколи не позбудуся. Здригнувшись, я пригадала, що це були роги диявола. Це не амулет, що захищав від злих сил. Цей амулет більше не був просто невинними чарами, в які я вірила все своє життя. Доторкнувшись до нього, я відчула якийсь розряд енергії, що пройшовся моєю шкірою й відсмикнула руку. Такого раніше не траплялося. Я поглянула на Гніва.

— Ти бачив це?

Він кивнув, не відводячи погляду від маленького диявольського ріжка. Він видавався стурбованим.

— Він може бути на тобі під час вечері?

— Звісно, — сказала я. — Я носила його майже два десятиліття.

— Якщо відчуєш дискомфорт, негайно повідом мені про це.

Гнів збирався сказати щось іще, але останньої миті передумав. Моє серцебиття пришвидшилося.

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш про дискомфорт?

— Будь-що незвичне. Не важливо, яким незначним воно може тобі здатися.

Я вже збиралася розповісти йому про обтяжливе відчуття всередині, але раптом воно зникло, перш ніж я змогла підібрати потрібні слова. Можливо, це й справді нерви, що доводили мене до такого стану. Я вирушила до потойбіччя з одним із нечестивих, уклала угоду на крові із самим дияволом і була за кілька секунд до зустрічі з підданими двору Гніва. Якщо, звісно, не згадувати, що кілька хвилин тому мене зваблював не мій наречений і мої губи вже розпухли від звинувачень. Мої почуття до Гніва доволі сплутані, але я не могла сказати, що мені не сподобався наш поцілунок. Схоже, він допоміг викрити правду, думати про яку мені не хотілося. Він запитав, чи могла б я розділити ліжко з тим, кого ненавиділа. І хоча розумом я усвідомлювала, що все ще сповнена злості через його зраду, моє тіло відгукнулося на його дотики.

Не впевнена, що Гордині дуже сподобаються мої походеньки з його братом. Хтозна, можливо, цей двір переповнено його шпигунами, завжди готових доповідати про сумнівні ситуації. Мені, звісно, не завадило б

посіяти ворожнечу між двома дворами, але я не хотіла зіпсувати заручини і зруйнувати свій шанс розкрити вбивство Вітторії. Тож я мала право нервувати. Було б дивно, якби я почувалася інакше.

Гнів нахилився і провів пальцями по моїй шиї, його голос був таким м'яким, як і його дотик. Хоч яку магію він використовував би, його позначка на мені миттєво мене заспокоювала.

— Готова?

Я кивнула. Він уважно подивився на мене і, ймовірно, помітив, що я була готова до знайомства з двором «Гнів». Без будь-якого попередження він розвернувся й одним рухом навстіж розчинив двері.

Гнів стрімко попрямував залою, його гучні кроки гриміли в тиші, яка раптово запанувала. У мене перехопило подих. Я зовсім не так уявляла нашу урочисту появу. Зважаючи на його схильність до елегантного одягу й бездоганних манер, я сподівалася, що він поводитиметься... благородніше і вишуканіше. Час уже мені зрозуміти, що будь-які мої уявлення про нього — хибні.

Хвиля елегантно вбраних демонів упала на коліна. Вони схилили голови та опустили очі, коли князь зайшов до кімнати. Гнів зупинився за кілька кроків від мене у великій бенкетній залі й почекав доки я наздожену його. Мої кроки були повільними і впевненими, на відміну від мого пульсу.

Кілька секунд, протягом яких я крокувала залою, здалися мені вічністю. Моє вбрання шурхотіло кам’яною підлогою. Я зупинилася поряд із князем гніву.

Коли він заговорив, його голос звучав по-королівськи владно.

— Підведіться! Привітайте Її Високість Емілію Марію Ді Карло, вашу майбутню королеву.

Імовірно, Богиня наглядала за мною з небес, адже мені вдалося проковтнути свій страх і жодним чином не видати себе. Я повернулася до Гніва із запитанням у погляді. Він нічого не згадував про частину з «ЇЇ Високістю». Я вважала, що титул дається після коронації чи інших демонських урочистостей. Куточки його губ сіпнулися, вираз обличчя знову потвердішав, коли він холодно і безжально звернувся до натовпу допитливих демонів.

— Не забувайте про повагу. Адже леді Емілія — наречена князя пекла, тому її статус підвищено. Ви можете звертатися до неї виключно «Ваша Високосте» або «пані». Якщо образите її, відповідатимете безпосередньо переді мною.

Гнів особливо пильно позирнув на одного з лордів, і я здогадалася, що це саме той, якому, за словами Фауни, князь уже погрожував. Не хотілося б мені відчути на собі такий погляд Гніва, адже в усіх підданих від нього мороз ішов шкірою. А вони не були схожі на тих, кого можна легко налякати.

— Вважайте, що це моє останнє попередження.

Потім Гнів перевів увагу на мене, простягнувши мені руку. Я поклала свою руку в його й підвела підборіддя. Ми пліч-о-пліч попрямували до великого столу, накритого у віддаленій частині зали. Я окинула поглядом кімнату. Дальню стіну прикрашено гобеленом із зображенням янгола-воїна, який боровся з демонами. Під ногами янгола лежало кілька відтятих голів — заляпані кров’ю, з каламутними очима. Цікавий вибір сюжету для бенкетної зали.

Я відвела погляд від гобелена й зосередилася. Стіл, до якого ми прямували, виготовлено із суцільного шматка вишуканої деревини. Гірлянда з вічнозелених гілок прикрашала центр столу, як і залізний канделябр

з ручками, що стояв просто на зелені. Кремові й золотисті свічки простягалися від початку й аж до кінця столу, випромінюючи затишне мерехтливе світіння. Чорні фаянсові тарілки стояли на столі в рядочок навпроти позолочених стільців. Столове приладдя також було виготовлене із золота. Це сервірування можна описати як справжню грубу вишуканість. Поєднання виняткової мужності з неочікуваною теплотою. Такий стиль чудово пасував князю-воїну. Мені це також було до вподоби.

Гнів скерував нас до центру столу, де стояли два великих, багато оздоблених крісла. Це були не зовсім трони, але дуже нагадували їх. На відміну від королівських дворів у світі смертних, ми не маємо сидіти з протилежних боків столу. Наші місця — у самому центрі, а всі решта — навколо нас. По обидва боки зали також стояли два ряди трохи менших дерев’яних столів, що обрамлювали наш шлях.

Біля цих столів стояли звичайні дерев’яні лави, а не золоті стільці. На всіх столах мерехтіли свічки — полум’яна прикраса найхолоднішого кола пекла.

Слуги, що, як я помітила, стояли біля стін, ступили вперед, елегантно відсуваючи стільці перед нами, коли ми підходили ближче. Гнів зачекав, поки я сяду, перш ніж зайняти своє місце. Нам швидко налили і подали келихи темного вина. Заморожені ягоди спливли на поверхню напою, зачаровуючи й спокушаючи. Я поглянула на князя. Уже збиралася запитати, чому інші не сідають за стіл, але прикусила язика.

Увага Гніва була прикута до мене, його очі сяяли у світлі свічок.

Усе навколо занурилося в тінь. Здавалося, ніби в кімнаті були лише ми удвох. Наче ми були самі в цілому світі. Я не могла не згадати свої скандальні

фантазії, у яких князь кохався зі мною, аж доки в мене голова пішла обертом. Як до розпусних героїв моїх улюблених любовних романів, які обіцяли подібне об’єктам своїх бажань і хоті.

Дурнуватий цей світ і його гріховні схильності. З усіх проявів його підступної магії — це найгірше. Проте мене це не дивувало. Гнів говорив, що цей світ відчував слабкі місця і завжди намагався обернути їх проти інших. Очевидно, в мені відбувалася боротьба між емоціями і фізичними бажаннями.

Поки я не зараджу своїй внутрішній війні, найімовірніше, страждання, породжені такими жаданнями, залишаться зі мною.

Я відвела погляд від Гніва й, незручно соваючись на своєму кріслі, позирнула на келих вина. Воно може мене заспокоїти або перетворити на дику істоту, що зриватиме одяг із князя, який сидів поруч. Думати про його одяг виявилося жахливою помилкою, адже це одразу породило фантазії про нього без сорочки.

«Прокляті кістки!» Заборонена спокуса зростала щохвилини.

Можливо, варто перепросити й вийти, щоб вдихнути свіжого повітря? Я роззирнулася в пошуках балкона чи тераси. Мені просто негайно потрібно охолонути. Після королівського представлення не було жодних сумнівів — усі знали, що я обіцяна його братові. Здавалося абсолютно недоречним відкрито жадати князя, коли я збиралася до шлюбу із королем демонів.

Гнів нахилився, його вуста майже торкнулися мого вуха, і я відчула його усмішку. Його голос був таким низьким, що почути його могла лише я.

— Одне твоє слово — і я прожену їх геть.

Спокуса наповнила мене.

— Невже я видаюся такою знервованою?

— Я впевнений, те, що я відчуваю від тебе, не має нічого спільного з нервами.

Мої щоки залилися рум’янцем. Я й гадки не мала, що він може відчувати... моє збудження. Хай прокляне мене Богиня! Цей світ доведе мене до смерті. Я спробувала пригадати, чому взагалі опинилася тут. Я продала душу не за спокусу чи власні бажання, а зробила це заради помсти. Заради люті. Ці емоції були сильнішими за будь-яку гріховну магію, за будь-якого гріховного спокусливого князя.

Я прошепотіла йому на вухо:

— Відчуваєш ніж, який я збираюся загнати тобі прямо в серце, Ваша Високосте?

— Якщо це твоя спроба змінити тему, в тебе жахливо виходить, — він опустив руку під стіл і поклав на моє коліно. Таким чином він показував, що знає, що я обманюю. — Тоді я ще більше зацікавлений у тому, що з цього вийде, моя пані. Не забувай про гріх, від імені якого я правлю. Мене дуже захоплює маленька гра з ножами.

— Твої піддані витріщаються на нас.

Вільною рукою він узяв келих вина і зробив великий ковток. Він поводився так, наче ми насолоджувалися напоєм наодинці, а не на очах у лордів і леді.

Гнів поставив на стіл келих і подивився на натовп, який тихо спостерігав.

— Можете зайняти свої місця.

Я не воліла визнавати навіть у думках, але коли члени королівського двору розсілися, від його дотику мої нерви були на межі. Важко було зосереджуватися на страхові, коли його довгі пальці гладили легку тканину моєї сукні, привертаючи всю мою увагу до цього контакту. Мені здалося, що Гнів намагається заспокоїти мене, але його дотик впливав на мене інакше. Серце шалено калатало в грудях.

Проклятий князь був абсолютно спокійним. Я поглянула на його коліна.

— Приємно нарешті познайомитися з вами, пані Еміліє. Ви маєте божественний вигляд сьогодні. Справжня чародійка.

Рука Гніва стиснула мою ногу. Він повільно почав проводити пальцем по зовнішньому шву моєї сукні. Я відвела погляд від князя. Просто через стіл біля свого місця стояв білявий демон і широко посміхався. Я не відповіла йому усмішкою.

— Перепрошую, не впевнена, що знаю вас. Ви...

— Лорд Байлор Макаден, моя пані.

Це й справді був демон, який непристойно глузував із мене. Він сів і відразу почав жваво говорити з лордами й леді по обидва боки від нього. Коли до нас приєдналися інші гості, слуги принесли ще більше таць із їжею.

Серед страв було м’ясне філе, запечене в листковому тісті, печені овочі із зеленню, хрусткі хлібні тости з ароматними прянощами. У соусницях подавали різноманітні соуси. Приготовлені страви на столі були мені незнайомими, жодна з них не нагадувала про дім. Проте їжа не надто відрізнялася від моєї домашньої. Оскільки я переживала, що тут подаватимуть м’ясо багатооких тварин і сирі тельбухи, — те, що я бачила перед собою, втішало.

Гнів прибрав руку з мого коліна, щоб здивувати мене тим, що вже нарізав м’яса й поклав мені на тарілку разом з іншими стравами, що були на столі. Лорди й леді спостерігали за цим видовищем з-під напівопущених вій, а деякі зухваліші навіть наважувалися шепотітися. У мене склалося враження, що така поведінка не типова для князя. Він не зважав на них, хоча, безсумнівно, відчував їхню увагу й безмовні домисли.

— Моя пані, бажаєте ще соусу? — запитав він.

Моє серце шалено закалатало, коли я повернулася до нього. Він, звісно, влаштовував шоу, але я не знала, кому це вигідно. Підігруючи йому, я похитала головою.

— Ні, дякую, Ваша Високосте.

Його потішило моє ввічливе звертання, утім, не думаю, що хтось інший помітив те, як його губи викривилися в легкій посмішці. Після того як Гнів закінчив із моєю тарілкою, він поклав щедру порцію собі, а потім завів розмову з одним із лордів лівобіч від себе.

Саме таку версію князя я й очікувала побачити — князя з ідеальними манерами, а не дикуна, який вибивав двері. Хоча обидві ці його сторони інтригували. Свята Богине! Я не мала бачити в ньому нічого привабливого чи цікавого.

Я ввічливо слухала шляхетну пані, яка сиділа поряд і скаржилася на покоївку, на погане самопочуття, а також на міль, що поточила гобелен в її бенкетній залі.

Я дозволила їй скаржитися на все, що її турбувало, поки була зайнята їжею. Вона звернула увагу на моє татуювання, потім на амулет, затим на каблучку на моєму пальці, але нічого не запитала про них. Ніхто не відхилявся від звичних тем, тому я вже не очікувала, що дізнаюся щось, окрім порожніх пліток. Сьогодні двір поводиться якнайліпше.

Не впевнена, що мені все це подобалося, але їжа варта того, щоб відвідати цей захід. М’ясо різалося, як масло, і мало насичений смак. Я намагалася зосередитися на розмовах і водночас не загубитися в різноманітті смаків. Той, хто приготував цю вечерю, був надзвичайно талановитим. Я із задоволенням поспостерігала б за ним на кухні й занотувала б кілька

порад. Можливо, я змогла б вигадати свої варіанти страв. Могла б додати трохи морської солі й зелені до листкового тіста, щоб довершити смак маринованого м’яса.

Кілька разів я відчувала на собі набридливий погляд і помічала, як лорд Макаден витріщався на мої груди. Голодний вираз його очей вказував на те, що об’єктом його уваги був не амулет. Я ігнорувала Макадена, як і Гнів. Такі хробаки, як він, мають залишатися без уваги. Хоча це порівняння несправедливе щодо бідних хробаків.

Жінка, яка сиділа поряд зі мною,—леді Аркалайн, — нарешті, припинила свої гнівні скарги й запитала:

— Чи мали ви змогу познайомитися з кимось із цього двору до сьогоднішньої вечері?

— Так, я зустріла леді Фауну в бібліотеці.

Леді Аркалайн зневажливо пирснула й повернулася до демона, що сидів по інший бік від неї.

Після всіх подій сьогоднішнього вечора я зовсім забула про Фауну. Я відпила вина й роззирнулася кімнатою — помітила, як вона спілкується з Аніром і ще одним молодим демоном в іншому кінці нашого столу. Шкода, що вони не сиділи ближче, це було б набагато приємнішим.

Я не встигла навіть подумати про те, щоб потоваришувати з кимось із Гнівового двору, як лорд Макаден схилився наді мною біля столу, зухвало позираючи на мої губи. Отакої! А це вже гірше за його неприховану не зовсім делікатну увагу до мого декольте. Йому пощастило, що Гнів усе ще спілкувався з лордом ліворуч від себе й не помітив наполегливого погляду Макадена. Я була готова не зважати на його дурість, щоб зберегти спокій сьогоднішнього вечора. А завтра все може змінитися.

Я відкусила ще шматочок м’яса і покуштувала овочі із зеленню. Вони справді були божественними.

— Розважте мене, пані Еміліє, — неприємний голос Макадена відвернув мене від їжі. — Чи випадала вам нагода насолоджуватися чимось подібним до демонських страв? Із кожним шматочком ви, здається, піддаєтеся неймовірній насолоді. Маю визнати, це заворожує. Я заздрю вашій виделці.

Демони, що сиділи поряд, продовжували увічливо перемовлятися, хоча я помітила, що їхня увага перемкнулася на нас. Провокативне питання Макадена майже виходило за межі пристойності. Одна деталь, яку я помітила протягом вечері, — те, що деякі теми були тут не менш скандальними, ніж у світі смертних. Тільки здавалося, що скандали завжди стосувалися інших гріхів.

Я вирішила відповісти на загонисте питання нахаби запитанням:

— Скажіть, лорде Макадене, ви завжди такий стурбований вустами інших? Можливо, вам ліпше переглянути рішення, до якого двору гріха належати?

Він відпив вина й провів пальцем по вінцях келиха, не відводячи погляду від моїх губ. Що довше він витріщався, то сильніше в мені закипав гнів, який я намагалася приборкати.

Цікаво, яке враження я справлю на двір Гніва, якщо покалічу його ще до того, як подадуть наступну страву? Ураховуючи Гнівову заборону «патрати» їжу під час святкувань, я зрозуміла, що колись така практика була поширеною. Як майбутній королеві мені, мабуть, вдалося б уникнути покарання за це. Імовірно, я була б готова зустрітися з роздратуванням Гніва, щоб стерти цей бридкий вираз із обличчя Макадена.

— Мене попереджали не говорити про ваш язичок, моя пані, тому не коментуватиму його гостроту. Проте, оскільки ви вже розтулили рота, то не можу не поцікавитися дечим. Я бачу, що вам подобається приготоване м’ясо. А чи куштував ваш ідеальний ротик іще вишуканіший смаколик?

Мої щелепи зі злістю стиснулися. І я була здивована, що Гнів не почув, скреготу моїх зубів. Лорд Макаден не мав на увазі м’ясну страву, хоча сказав це так, що міг би знайти собі виправдання. Я повільно видихнула. Він намагався вивести мене з рівноваги. А я не хотіла допускати цього.

— Якщо ні, то ми обов’язково маємо це виправити. Можливо, сьогодні? — він занурив палець у вино й повільно злизав із нього рідину. Хоча він широко мені всміхався, в його очах палала ненависть. І я на мить уявила, як вичавлюю ці баньки з його обличчя. — Я навіть сам можу приготувати його для вас. Мені неодноразово говорили про те, який чудовий мій смаколик.

Я міцно стиснула в руці обідній ніж. Мені неймовірно хотілося встромити його просто йому в серце. Геть не думаючи про наслідки, я підняла лезо й підвелася зі свого місця, ніжки мого чудового крісла заскреготали по кам’яній підлозі, наче попереджаючи про щось неминуче.

Усі присутні затамували подих. Це останнє, що вони встигли зробити перед тим, як несамовитий крик лорда Макадена пролунав кімнатою. Тепла рідина бризнула на мої груди та обличчя. Я була така приголомшена, що кинула ніж на підлогу й піднесла руки до своїх щік. Мої пальці були вкриті яскравою червоною рідиною.

За мить я відчула в роті металічний присмак. Це була кров. Вічнозелена гірлянда на столі була залита

кров’ю. Я подивилася на цю різанину. Просто на столі, перед мерзенним лордом, лежав відрізаний язик.

Я поглянула на свій обідній ніж, що лежав на підлозі, — адже не була впевнена, що саме я понівечила Макадена. Потім помітила кинджал Гніва — він все ще вібрував від тієї сили, з якою увійшов глибоко в стільницю. Я тихо видихнула, не в змозі відвести від нього погляд. Блідо-лавандові камінці в очах змії сяяли люттю. А можливо, бажанням крові.

Я забула, що кинджал радів кривавим жертвам.

— Вечерю закінчено! — проголосив князь-демон загрозливо низьким голосом. Він змахнув кинджалом: — Забирайтеся геть!

РОЗДІЛ 10

Стільці та лави засовалися кам’яною підлогою. За кілька секунд Анір уже стояв біля мене й міцно, але турботливо тримав за лікоть, щоб вивести з королівської бенкетної зали сходами, прихованими за яскравим зеленим гобеленом.

Я була так вражена, що не заперечувала. Навіть не подивилася, чи Гнів ішов слідом за нами. Можливо, він далі катував те, що залишилося від Макадена, простромлюючи його різні органи, щоб виставити їх на списах біля палацу як пожертву тим птахам-стерв’ятникам, які кружляють цим проклятим небом. Свята Богине! Я й досі чула слабке відлуння жалюгідного вереску лорда. Він пробирав мене до самих кісток.

— Як? — мені вкрай важко вдавалося усвідомлювати останні кілька секунд.

Гнів рухався так швидко, що я навіть не помітила, як він атакував лорда, поки все не закінчилося. А потім він спокійно стояв там і наказував усім забиратися геть — так, ніби він щойно не позбавив когось частини тіла...

Я потерла руки. Раптом на сходовому майданчику стало нестерпно холодно.

— Ступай обережно. У цьому коридорі дуже нерівне каміння.

Я підібрала спідниці й зосередилася на тому, щоб зійти сходами так швидко, як мені давало змогу взуття. Потрясіння поступово поступалося місцем зовсім іншим емоціям. Однією з яких, на моє здивування, була злість. Я сильніше, майже до болю обхопила рукою своє вбрання, наче намагалася задушити бідну тканину.

Анір вів нас угору, переводячи з одного сходового майданчика на інший, час від часу кидаючи погляди через плече. Його вільна рука лежала на руків’ї клинка. Я не могла уявити, що може знайтися якийсь дурень чи сміливець, який пішов би за нами, особливо після тієї кривавої сцени, від якої ми щойно втекли.

Гнів зірвався просто через натяк. Якби хтось спробував завдати мені фізичної шкоди чи напасти, швидка смерть здалася б йому дарунком. Проте на обличчі князя-демона не було навіть натяку на добрі дарунки. Лише холодна лють. І це було жахливо, адже пекельне роздратування могло перегоріти, але холод, що оповив риси князя, був крижаним. Минуть століття, а його гнів залишиться незмінним.

Ми вийшли крізь прихований вихід, що розташовувався нагорі біля сходів, і я відчула легке поколювання. Анір не вимовив жодного слова, поки ми не опинилися по інший бік дверей моєї кімнати.

Навіть там він гострим поглядом пронизав порожній коридор, наче очікував, що нещастя матеріалізуються. Я не поділяла його занепокоєння. Мої кімнати розташовано в кінці цього крила палацу, і тут були лише одні двері, крім тих, в які ми увійшли. Навіть якщо Макаден мав поплічників — роздратованих демонів, керованих гріхом обраного ними двору, — Гнів умить знищив би їх, навіть оком не змигнувши.

Якщо мій гнів був для нього афродизіаком, то, ймовірно, гнів його придворних підживлював його сили. Гнів насолоджувався люттю в усіх її проявах.

Я поглянула на порожній коридор: оздоблені залізні двері здіймалися аж до стелі, перегороджуючи прохід будь-кому, хто міг би чатувати за ними. Я до болю стиснула зуби. Мене не дуже захоплювала ідея сидіти в замкненій кімнаті, але тут хоча б є інший вихід, яким я могла скористатися за потреби. Якщо вірити передчуттю, цей вихід захищено магією. Гнів використовував таку саму магію в моєму світі, щоб захистити від своїх братів.

Той факт, що він скористався захисною магією у власному королівстві, зовсім мене не втішав, але я вірила, що захист буде ефективним і нікому не вдасться прослизнути непоміченим повз нього.

— Макаден напрошувався на це десятиліттями.

Я поглянула на Аніра.

— Не сумніваюся.

— Тоді, чому..? — він завагався, окинув мене поглядом. — Ти сердита?

Він помилявся. Я була розлючена. Дивно, що з моїх вух не йшла пара.

Якщо я не зможу впоратися з такими мерзенними створіннями, як лорд Макаден, наодинці, то ніколи не заслужу визнання та повагу двору.

Гнів мав дякувати своїй демонічній вдачі, що не стояв тут зараз зі мною. Я піднесла б його улюблений клинок просто йому до горлянки, розітнула б її від вуха до вуха і, зірвавши із себе одяг, викупалася б у його теплій крові.

Несподіване задоволення, яке я відчула, уявляючи цю зловісну картину, отямило мене. Яскраве полум’я моєї люті перегорало, але залишки злості ще тліли,

неначе маленькі вуглинки. Моя кровожерливість зовсім мене не лякала, хоча мала б.

Губи Аніра розтяглися в усмішці. Ймовірно, він відчув мою тиху обіцянку вбити когось, і це видалося йому кумедним. Але він був доволі розумним, щоб відкрито сміятися.

— Його покої розташовано в кінці цього коридору. Дай йому десять хвилин — упевнений, він повернеться туди за цей час.

Я була надто розлючена, щоб виказати своє здивування. Звісно, Гнів поселив мене поряд із собою. Він пильнував братову наречену, наче вірний солдат. Звісно, крім того, коли він поцілував мене перед вечерею. Сумніваюся, що це було частиною його обов’язків. Хоча, знаючи його, ймовірно, це був іще один мудрований план, аби відвернути мою увагу, щоб я не створювала проблем.

Я крутнулася на підборах і гучно зачинила двері позаду себе.

Якийсь час я змивала із себе запечену кров Макадена: сиділа перед умивальником у ванній кімнаті, занурюючи лляний рушник у кришталеву раковину, забарвлюючи воду в червоний колір. Торкаючись мокрого обличчя, я пильно вдивлялась у жінку в дзеркалі. Від тієї дівчинки, відображення якої я раніше бачила у дзеркалі до вбивства Вітторії, не лишилося й сліду. Та Емілія померла в залі монастиря разом із сестрою, її серце також вирвали, і вона вже ніколи не повернеться. Неважливо, як сильно я боролася, кого обманювала, яку частину своєї душі продавала, — ніщо не поверне мені сестру. Навіть якщо мені вдасться знищити вбивцю Вітторії, шляху назад до

того тихого й безтурботного життя вже не немає. До життя, у якому мене не хвилювало нічого, крім моїх рецептів і книжок.

Нова реальність здавалася дивною, але природною. Це було життя, у якому мене не лякала жорстокість, я просто злилася, що не могла винести покарання винним своїми власними руками. Я розмірковувала про смерть, про те, кого ми втратили, про те, як ці втрати забрали щось надзвичайно важливе в нас самих.

Я відклала вбік закривавлений рушник, моєю щокою скотилася сльоза.

— Годі, — сказала я тихо, примушуючи себе заспокоїтися. Потім підвелася, поклала руки на раковину і сперлася на них, вдивляючись у своє відображення в дзеркалі. — Годі!

У моєму світі більше не було місця для смутку чи горя. Як і в моєму серці.

Я уважно зосередилася на злості, на тій іскрі в мені, що жевріла від джерела моєї магії. Здавалося, наче всередині мене вирувала лава, готова щосекунди вивергнутися. Я ще ніколи так виразно не відчувала свою силу. І розуміла — щоб скористатися нею, мені не знадобиться докладати багато зусиль. Усе, що маю зробити, — простягнути руку і схопити її.

Я зосередилася на своїй магії та уявила, як дістаю її з того місця, де вона зберігалася, і обертаю її на полум’я. Замість силувати себе й намагатися прикликати її, я просто відпустила всі відчуття. Відпустила страхи і будь-які думки. Відпустила хвилювання. Я відпустила все, крім свого гніву, за який трималася, ніби він був усім, із чого складався мій всесвіт. Це була найважливіша емоція в цьому колі пекла. Якщо гнів князя Гніва був крижаним, то мій був пекельним полум’ям. І він точно не згасне швидко.

Я повільно вдихала й видихала, уявляючи, що таким чином роздмухую полум’я. Якби я могла приборкати власний гнів і зосередитися на цьому полум’ї без жодних емоцій, то воно, можливо, розтопило б своєю силою неприступну кригу Гніва.

Піднявши долоню, я прошепотіла:

— Fiat lux — хай буде світло.

Для деяких смертних це могло здатися блюзнірством, але не для відьми, яка перебувала в потойбічні й була зарученою із самим дияволом. Над моєю долонею утворився маленький клубочок золотистого полум’я. Воно тріщало, наче справжнє вогнище, але не обпікало мене. Я чекала на біль, на те, що моя шкіра почне пузиритися і пекти або покриється рубцями. Чекала, що каблучка, подарована Гнівом, розплавиться просто в мене на пальці.

Полум’я палало дедалі яскравіше і злегка мерехтіло, ніби вітаючись зі мною. Я із завмиранням дивилася на нього, аж раптом воно перетворилося на полум’яну квітку. На мить я подумала про те, щоб кинути його об стіну й підпалити всю мою кімнату з її вишуканими меблями. Маленькі вуглинки квітнули б у чудовому саду з попелу і полум’я.

Я зімкнула пальці над полум’яною квіткою, погасивши її так, як мала погасити світло в очах Макадена. Я й досі була занадто сердитою, щоб радіти тому, що щойно вчинила. Я опанувала магію, яку, здавалося, прикликати було неможливо. Проте це досягнення я святкуватиму згодом.

А зараз я маю інші справи. Наприклад, зустрітися з демонічним господарем цього палацу.

Та сама лють, що рухала мною рівно за десять хвилин після того, як пішов Анір, змусила мене покинути кімнату та закрокувати коридором і

увірватися в апартаменти Гніва так, наче вони були моїми власними.

Я різко розчахнула двері — й вони гучно вдарилися об стіну. Свічки, що стояли на застеленому скатертиною столі, замерехтіли. Гнів не був ні здивованим, ні схвильованим моєю появою. Він стояв до мене спиною і роздягався. Ніби знав, що я прийду до нього надзвичайно розлюченою і аж ніяк не заляканою.

Я стояла, взявши руки в боки.

— То що?

Князь-демон навмисне ігнорував мене. Він зняв сорочку й кинув її на крісло, залишившись лише в штанах, які сиділи низько на його стегнах. Світло від вогнища давало змогу добре роздивитися кожну лінію татуювання, що звивалася його виразними м’язами.

Гнів нічого не говорив і навіть не дивився на мене, дедалі глибше занурюючись у свій особистий простір. Я стояла позаду, але була занадто розлюченою, щоб розглядати його кімнату. Помітила лише стіни насиченого гранатового кольору і чорні меблі. Усе навколо було темним і чуттєвим. Як й інші кімнати палацу, де князь полюбляв збувати час.

— Подивися на мене, — мій голос був низьким і м’яким, звучав ласкаво, хоча це й було навмисне. Ніжність мого голосу мала відвернути князя від наказовості цієї фрази.

Гнів повернувся до мене. Його рухи були плавними. Однак у них було щось спокусливе, щось владне й сильне. Вони недвозначно вказували на те, що він був хижаком. Але мене це не лякало. Навіть після його проявів жорстокості на бенкеті. Гнів ніколи не завдав би мені шкоди. І я впевнена, що зовсім не через обов’язки, яких він мав дотримуватися.

У його погляді не було й краплі каяття, лише обіцянка нескінченних покарань. І тут я зрозуміла, що він зробив і чому саме так учинив — навіть якщо й сам іще цього не второпав.

Гнів стояв перед величезним ліжком, шовкові простирадла на ньому нагадували спокійне озеро. Темний хутряний плед покривав узніжжя ліжка. Я подумала про те, щоб роздягнутися й упасти на нього, щоб сколихнути ідеальну гладінь його світу. На мить мені навіть здалося, що я й раніше вдавалася до таких витівок. Проте я відкинула цю думку, перш ніж якісь гріховні чари змогли б заволодіти мною.

Вираз обличчя Гніва я не могла зрозуміти.

— Уже пізно, повертайся до себе.

— Нам варто обговорити те, що сталося.

— Я видав наказ. Макаден його проігнорував. До того ж двічі. Тому наслідки зрозумілі.

Я примружила очі. Його відповідь була занадто сухою і ніби ретельно підготовленою. Я підійшла ближче.

— Це все? Ти напав на нього через порушення твого наказу?

— Він наважився натякнути, що ти маєш покуштувати його «смаколик». Та ще й у присутності всього мого двору, — його плечі рухалися, коли він намагався контролювати своє дихання, щоб залишатися спокійним. Хоча ця ситуація й не мала його аж так хвилювати. Проте буря в його очах не вщухала. — Якщо я спущу йому непокору, мене вважатимуть слабким.

— Це була моя битва. Якщо ти втручатимешся щоразу, коли хтось говоритиме щось неприємне в мій бік, ніхто й ніколи тут не поважатиме й не боятиметься мене. А я не хочу видаватися слабкою, щоб

підживлювати твою силу, — я підійшла до нього. Полум’я нашого з ним гніву пекло мою шкіру. Цікаво, чи відчував він те саме, і чи це заспокоювало його? — Це якось стосується твоєї чоловічої гордині? Я дуже сумніваюся, що твоя влада над двором така незначна, що лише один набридливий підданий демон може підірвати твій авторитет, послабивши її.

— Ти знаєш, що гординя — не мій гріх.

Уже не вперше я замислювалася, чи це справді так, але вирішила не розвивати цю тему.

— Я хочу мати власний клинок. Можливо, якщо я буду озброєною і зможу сама себе захистити, покалічивши когось, хто ображатиме мене, тобі, владному князю, не доведеться опікуватися мною на очах у своїх підданих. Бо якщо продовжиш так поводитися... — мій голос був м’яким, і це змусило його підозріло примружитися, — наступного разу я встромлю свій ніж у тебе. Вважай, що це присяга твоєї майбутньої королеви.

Гнів схрестив руки на грудях і позирнув на мене. У його очах щось зблиснуло, чого я не могла осягнути. Імовірно, подумки він шукав сотню причин, із яких озброювати мене не варто. Особливо після моєї останньої обіцянки. Я чекала, що він аргументує свою відмову.

— Я подбаю, щоб ти отримала клинок і взяла уроки поводження зі зброєю.

— Мені не треба...

— Це моя пропозиція. Марно давати тобі зброю, якщо ти не вмітимеш нею правильно користуватися й скалічишся в якійсь із битв. Домовилися?

— Я лише раз висловила свою вимогу, і ти так легко погодився?

— Схоже на те.

Я окинула його поглядом.

— Ти вже думав про те, щоб озброїти мене?

— Я — військовий головнокомандувач. Звісно, я думав про це. Зранку обговоримо твоє навчання. Якщо тренуватимемо фізичну підготовку, додамо також роботу з магічним впливом. Згодна на такі умови нашої угоди?

— Так.

— Добре. А тепер повертайся до себе. Мені треба відпочити.

Я не стала коментувати його неввічливу поведінку. Він і досі лишався напруженим і не стримував гніву. Я подумала про те, щоб залишити його наодинці із самим собою, але натомість злегка усміхнулася.

— Звісно, треба відпочити, адже калічити інших — виснажливе заняття.

Гнів майже всміхнувся у відповідь, але усмішка так і не торкнулася його губ.

— Добраніч, Еміліє.

— Добраніч, мій ревнивий і могутній відсікачу язиків.

— Те, що ти говориш, звучить жахливо.

Лукава іскорка зблиснула в його очах — це свідчило, що він був не проти. Навіть навпаки. Я сподівалася, що він розвернеться й піде геть, але князь, здавалося, приріс до місця. На його обличчі промайнула нерішучість.

І тут я усвідомила, що також залишилася в кімнаті. Я стояла непорушно. Він торкнувся долонями мого обличчя, його довгі пальці ніжно погладжували мою шию. Мені варто було б думати про клинок, який він нещодавно тримав у руках, про те, як їх заплямувала кров, про його безжальну поведінку. Ці руки могли легко відрізати комусь язика, але вони також здатні на ласку. І, безперечно, приносити задоволення.

Я облизала губи, пригадуючи наш нещодавній поцілунок.

— Те, що я кажу, — правда.

Гнів подивився мені просто у вічі, перш ніж відвести свій погляд. Він не заперечував, що ревнував. Його не дивували ці емоції. Цікаво, чи усвідомлював він це, чи й досі не знав, як діяти далі. Та й узагалі, чи могли ми щось вдіяти з цим. Адже я заручилася з його братом. А для нього обов’язок і завдання завжди на першому місці. Те, що сталося між нами раніше, більше не повториться.

Гнів опустив руку, моя шкіра миттєво відчула брак його тепла, а розум був спантеличений через суперечливі почуття.

— Я простежу, щоб тобі завтра видали клинок для першого уроку. Добраніч.

Цього разу він не вагався. Він зник за дверима з невеличкими віконцями. Відчуваючи розчарування, я нарешті повернулася, щоб піти туди, звідки прийшла. Однак зупинилася біля входу в передпокій, адже ноги відмовлялися нести мене геть. Я знала, що варто було піти, бо отримала те, по що прийшла. Утім мене все-таки щось зупиняло.

Я підійшла ближче до дверей з маленькими віконцями й зазирнула крізь них.

Гнів вийшов на балкон. Він стояв до мене спиною, милуючись укритими снігом гірськими пагорбами, що здіймалися вдалині. На поруччях збоку від нього стояла пляшка вина. Здавалося, що температура навколо ніяк не впливала на нього. Вона також не заважала йому спати надворі навіть під час бурі. Ймовірно, це була ще одна перевага безсмертя. А може, я помилялася, і його лють не завжди була холодною. Можливо, він також був здатний до полум’яної люті. І його

вміння протистояти холоду підживлювалося теплом постійного гніву, що горів, тлів і підігрівав його так сильно, що крижаному почуттю годі було й намагатися.

Я знову звернула увагу на його напій. Келих вкрило памороззю, утворюючи на склі крижане павутиння. Рідина у пляшці не була схожа на жодну, що я бачила вдома: вона була насичена, як мерло чи к’янті, проте іншого кольору — темно-фіолетового, майже чорного. Але напій був незвичайним не лише з цієї причини — у ньому плавали срібні крупинки, що нагадували маленькі мерехтливі бульбашки. Гнів наповнив келих і збовтав рідину, що змусило її засяяти сріблястим блиском.

Здавалося, він створив свою власну мерехтливу галактику. Потім він поставив келих на поруччя і схилив голову.

— Якщо збираєшся й далі ховатися в моїй кімнаті, можеш також спробувати цей напій. Він допоможе тобі заснути.

Тут я подумала, що мені ліпше повернутися до себе, але моя допитливість взяла гору. Тож я вийшла на балкон і почала розглядати напій, не торкаючись келиха.

— А після нього я не захочу стрибнути з балкона й пірнути просто в сніг?

Замість відповіді Гнів узяв келих і щедро відпив із нього. Затим передав його мені, пильно поглянувши на мене. У його темних очах зблиснув виклик.

Я на мить уявила, як зіштовхую його через поруччя і як він хапає мене й тягне за собою. Думка про те, як наші тіла, притиснуті одне до одного, падають донизу, змусила моє серце битися частіше. Не тому, що я боялася падіння чи травми: я була певна — Гнів зманеврує так, що весь удар припаде на нього.

Я відпила зоряного напою. Він був дуже смачним.

— То як? — запитав він. — Що скажеш?

— Мені подобається.

— Я так і думав, що тобі сподобається.

Голос Гніва звучав тихо, ніби він був занурений в роздуми, — так, ніби він не хотів казати це вголос чи визнавати це. О, якби я мала хоч краплю його здатності зчитувати чужі емоції! Мені було цікаво, що він відчуває, чому його голос такий спокійний і смиренний.

Я зробила ще один маленький ковток і зосередилася на смакових відтінках. У напої відчувалася легка гостринка свіжого імбиру. Цитрусові нотки нагадували, радше, лайм. Ідеальне поєднання цих смаків було глибоким і насиченим. Не ром, але щось схоже. Я допила келих і подумала, що хочу ще.

Гнів усміхнувся.

— Вино з демонських ягід — один із двох най-прекрасніших дарів цього світу.

Я взяла пляшку і злегка збовтала її. Рідина мерехтіла, неначе зоряний пил. Це була одна з найчарівніших речей, які мені будь-коли випадало бачити.

— Що робить це вино схожим на нічне небо?

— Насіння демонічних ягід. Воно таке маленьке, що нагадує бульбашки. Або зірки.

Я налила собі ще вина і сперлася на поруччя. Мені було трохи прохолодно, але не холодно. Ймовірно, вино гріло мене зсередини. Звідси було добре видно пекельне озеро, що відокремлювало територію нашого палацу від іншого багато оздобленого замку, що розташовувався вдалині. Дві ділянки суходолу з’єднував міст, під яким, наче в казані, булькотіли чорні води.

На мить я подумала про те, щоб розповісти Гнівові про магію, яка прокинулася в мені. Та замість цього я кивнула в бік замку.

— Чий це княжий двір?

Гнів простежив за моїм поглядом.

— Гордині.

Я знову відпила вина. Демонські ягоди зашипіли на моєму язику. Раптом навколо стало так тихо, що я почула легке потріскування бульбашок у келиху.

— Щось чути від нього?

- Ні.

— Він знає, що я тут?

— Знає.

Я зітхнула. Адже щиро сподівалася, що Гординя переступить через свій іменний гріх і найближчим часом надішле запрошення. Мені хотілося розгадати таємницю вбивства сестри й повернутися до своєї сім’ї, перш ніж я посивію і постарію. Або до того, як мої рідні стануть сивими й старенькими. Ймовірно, перебуваючи в цьому світі, я не дуже постарію. Ця думка ніби зняла з мого серця броню, яку я на ньому носила, тому відігнала її якомога далі.

Ми стояли в тиші, занурені кожен у власні думки, і пили вино. Гнів підійшов трохи ближче, його рука ледь не торкнулася моєї, і я подумала про те, як приємно це відчувати. Просто бути тут, із ним, з моїм ворогом. Проте він був не просто ворогом.

Межі між тим, ким ми були одне для одного, як і тим, що я відчувала, стиралися. Я не розуміла, це було через те, що я знала його і відчайдушно намагалася схопитися за все, що видавалося хоча б трохи знайомим, чи, можливо, гріхи й ілюзії намагалися мене спантеличити. Коли ми цілувалися, я не відчувала, що він ворог.

Попри те що я воліла отримати запрошення Гордині, мені подобалося збувати час із Гнівом. Я навіть із нетерпінням чекала на словесні перепалки

з ним, щоб насолодитися тим, як здіймаються його ніздрі від розчарування. Це видавалося на диво милим. Загалом, ця думка мала непокоїти мене, особливо після того, що сталося під час вечері. Але цього не сталося.

Я не була впевнена, що все це свідчило про мене чи, радше, про те, ким я ставала. Хай там як, але я відчула іскру первісної пристрасті, коли Гнів устромив кинджал у Макадена, захищаючи мене.

На мить мені здалося, що ми стали партнерами. Я ніколи не думала, що сумуватиму за тими часами в Палермо, і не розуміла, що означав той факт, що мені їх так не вистачало. Я відчула, як він перевів свою увагу на мене.

— І про який другий дар ти говорив? — запитала я, зазирнувши йому в очі.

Гнів стояв зовсім близько, його погляд упав на мої губи, які, здавалося, спокушали й інтригували його. Моє серце забилося частіше. Гнів звів брови й похитав головою, пригадуючи моє запитання. Хай про що він розмірковував, ця думка ввела його в якийсь транс.

— Ти казав, що вино було одним із двох найпрекрасніших дарів, які існують у цьому світі. Який же другий найліпший дар?

— Місячне мілководдя, — він завагався. — Це лагуна.

Дивне напруження нависало над нами, наче закляття, розвіяти яке було неможливо. Я звела брову, злегка закопиливши губи.

— Дозволь я вгадаю: якщо ми в пеклі, то ця лагуна вкрита кригою. Так?

— Насправді, ні. Це одне з небагатьох місць Семи кіл, якого не торкнулася крига. Воно розташоване над вулканом, тому незалежно від температури повітря вода там тепліша, ніж у твоїй ванні.

— Нам цього разу також доведеться битися з якимось триголовим цербером, щоб потрапити туди?

- Ні.

— Шлях до лагуни схожий на шлях Коридором гріхів?

Гнів похитав головою, не вдаючись до пояснень. Я підступила ближче, примруживши очі. Він був незвично мовчазним. Це означало, що він точно щось приховував.

— Де це місце?

— Забудь про нього, — він знову налив собі вина і зробив великий ковток, уникаючи мого пильного погляду. — Уже пізно.

— Прокляті кістки! Воно десь тут, чи не так? Ти приховував від мене гарячі джерела?

— Не приховував. Перед тим як зайти у воду, ти маєш знати правила, які мусиш дотримувати. Сумніваюся, що вони тобі сподобаються. І навіть якби ти погодилася, не певен, що це хороша ідея.

— Зрозуміло.

Гнів повільно випростався і подивився на мене. Коли він зосередив увагу виключно на мені, я продовжила:

— Тобто замість запитати мою думку, ти вирішив усе за мене. Оскільки я скоро пошлюблюся з диявола, це робить мене твоєю майбутньою королевою, чи не так?

Він не відповів.

— Тепер я бажаю, щоб ти повів мене туди.

— Ніщо рукотворне не може торкатися тієї води.

— «Ніщо» — ти маєш на увазі одяг?

— Так, моя майбутня королево. Тобі доведеться повністю роздягнутися перед тим, як увійти у воду, — його посмішка була по-справжньому нечестивою. — Не думаю, що ти захочеш купатися зі мною голяка.

— Це все?

Я дуже в цьому сумнівалася. За останні кілька місяців він неодноразово бачив мене без одягу. Тож ця вимога мені не завадить. Вона не могла бути стримувальним чинником. Радше, йшлося про його безпеку.

— Ти щось не договорюєш. Щось, чого ти хотів би уникнути?

Він повільно ковзнув по мені поглядом. Неможливо було визначити, як він почувався.

— Іноді вода заполонює серце того, хто до неї входить і відбиває всю правду про цю людину.

Я утримувала його погляд. Можливо, це було вино, або схильність цього світу до гріховності, або те, як його очі переможно сяяли, але я відмовлялася поступатися в цій битві.

Я згадала, що Анір говорив мені про виклики Гніва. Якщо мені доведеться розкрити трохи правди, щоб отримати від нього інформацію, — це невелика ціна.

Я кивнула в бік пляшки і келихів.

— Візьми їх із собою і ходімо до магічної лагуни. Після сьогоднішнього дня мені не завадила б тепла заспокійлива ванна.

Усмішка Гніва зникла з обличчя.

— Упевнена, що хочеш цього?

Так.

Між нами знову виникло напруження, яке свідчило про небезпеку такої відповіді. Хай там як, але ця відповідь була правдивою. Мені не хотілося повертатися до порожньої кімнати, та й загалом — розлучатися з князем. Нічна подорож до гарячих джерел видавалася ідеальною розвагою. Я воліла мати приємні спогади, що зігрівали б мене перед сном. Мені не хотілося знову й знову повертатися думками до ситуації з відрізаним язиком, поки мене зморить сон. І якби я просто

пішла до своєї кімнати, саме такі роздуми й чекали б на мене.

Замість прогулятися разом до лагуни, Гнів просто взяв мене за руку й магічним чином переніс нас туди. Знайоме пекуче відчуття змінилося легким теплим поколюванням на шкірі. Це не було неприємно. Я затамувала подих, коли ми нарешті знову торкнулися землі.

Гнів відпустив мене, коли переконався, що я впевнено стою на ногах.

— Магія переміщення не дуже відчувається, коли ми подорожуємо в межах цього кола.

Мені хотілося більше розпитати його про магію, але я зрозуміла, що будь-які логічні роздуми зникли з моєї голови, коли ми опинилися в новому місці. Ми стояли на темному, мерехтливому березі лагуни. Своєю формою вона нагадувала великий напівмісяць, вода в ній була молочно-блакитного кольору.

Над водяною поверхнею простягнувся туман. Мені лише на мить вдалося відірвати погляд від блискучої гладіні, щоб помітити обсидіанові стіни, що оточували нас. Це озеро виявилося підземним.

— Куди саме ми перенеслися?

— Ми під двором «Гнів», — він трохи відійшов від берега і вказав на кам’яну арку: — У пекельне озеро впадають води з цього мілководдя.

Я підвела погляд, очікуючи побачити більше кам’яних споруд, і відчула, як у мене перехопило подих. Над нами й справді вивищувалися арки з каменю, але хтось намалював на них фази Місяця, прикрашеного розсипом зірок. Слово «дивовижне» не могло описати цілком цю красу. Можливо, ліпше сказати — «неземне».

Я збиралася підійти й занурити пальці ніг у воду, але князь-демон зупинив мене:

— Не можна, щоб одяг торкався води. Ти маєш зняти його, або підняти спідниці.

— Чому?

Гнів знизав плечима.

— Бачиш це?

Подивившись у тому напрямку, що й він, я побачила щось схоже на велетенський корч, який плив на поверхні. Я нагнулася вперед і примружилася.

— Це... це останки?

Я відвела погляд від того нещасного створіння і зосередилася на князеві, що стояв поряд. Проблиск задоволення на його обличчі був таким самим гріховним, як і він сам.

— Усе ще хочеш поплавати?

— Що станеться, якщо взяти із собою вино і келихи?

— Я не радив би. Ходімо, — він простягнув мені руку: — Я відведу тебе до твоєї кімнати. Можеш залишити вино собі. Воно допоможе розслабитися не гірше, ніж лагуна. А ще в тебе в кімнаті є величезна ванна — тож цього має бути задосить.

Або він переймався щодо правди, яку могла розкрити лагуна і яку він хотів приховати, або ж сподівався, що я передумаю і повернуся в ліжко. Я обдарувала його глузливою усмішкою і розстібнула ґудзик на своїй сукні. Він спостерігав за тим, як я вислизнула з червоної шовкової тканини, важко ковтнувши повітря, коли моя мереживна білизна впала на пісок.

Я також зняла подаровану ним каблучку і поклала її на гладенький плаский камінь. Потім випросталася й поглянула просто йому в очі. Я стояла перед ним оголена, геть не соромлячись, і виклично звела брову.

— Ти збираєшся роздягатися, щоб поплавати, чи так і стоятимеш тут, спостерігаючи за мною всю ніч?

РОЗДІЛ 11

Одяг Гніва розчинився в повітрі, і він гордо постав переді мною оголений.

Уся моя самовпевненість зникла разом із його одягом. Хай йому грець! Усі мої жалюгідні спроби не тішити його его відвертим захопленням зазнали краху.

Його образ могли б спробувати увіковічити видатні митці — однак їх чекала б неминуча невдача. Він сам ніби був витвором мистецтва, істинна подоба якого була занадто величною, щоб виливати її з примітивної бронзи чи вирізьблювати з мармуру.

Мій погляд ковзав по широких плечах і мускулистих грудях Гніва, потім повільно опускався нижче, зупиняючись на кожному м’язі преса, по його стегнах і нижче, поки, нарешті, дійшла до...

Я знову глянула на його обличчя. Не було жодних сумнівів: його неймовірно вабило до мене. Грішна магія, що пульсувала під поверхнею цього світу, вочевидь впливала на нього значно дужче, ніж я могла уявити. Утім, згадуючи його зауваження за вечерею й те, якою пристрастю й первинною жагою спалахнув наш поцілунок сьогодні вранці, я подумала, що, напевно, все було не так просто, як здавалося. Для нас обох.

Мій погляд знову зрадливо опустився. Я намагалася не задивлятися на нього надто довго, однак

мою увагу привернув цікавий малюнок на лівому стегні Гніва: це був спрямований донизу кинджал, що простягався до самого коліна князя. Поверхню леза оздоблював трояндовий орнамент, а ефес був прикрашений геометричним візерунком. На відміну від інших татуювань, виконаних у металевих відтінках, кинджал був витатуйований у сірих тонах.

Я знову подивилася на нього й, слухаючи божевільне биття свого серця, чекала, доки він окине поглядом кожен сантиметр моєї оголеної шкіри. Мої нерви гули від нетерпіння: це вперше він бачив моє оголене тіло без потреби виривати мене з лабетів смерті. Гнів, не відриваючи погляду, простягнув мені руку долонею догори. Напруження всередині мене дещо спало.

Я хотіла бува зняти й амулет, однак Гнів похитав головою.

— Його можеш залишити. Квіти й кістки у волоссі теж.

Я спантеличено відпустила амулет і взяла князя за руку. Якщо амулет — це ріг диявола, то його можна не вважати чимось рукотворним. А квіти й кістки й поготів — вони складалися з органічної матерії. Тож я сподівалася, що Гнів не помиляється, і зі мною все буде гаразд.

Ми ступили на берег лагуни. Пальці моїх ніг занурилися в теплу шовковисту воду.

Гнів дивився на мене й чекав, поки я зважуся йти далі. Я зробила ще один крок і з насолодою відчула, як вода ніби огортає шкіру мільйоном крихітних бульбашок.

Коли ми зайшли на достатню глибину, Гнів відпустив мою руку й пірнув. За мить він виринув, різко відкинувши голову назад і оббризкавши мене

краплями води. Він голосно й невимушено засміявся. Його сміх був найщирішим за весь час нашого знайомства. Усередині мене щось обірвалося, і я пірнула під воду, перш ніж Гнів зміг розгледіти мій вираз обличчя.

Коли я виринула й прибрала з обличчя сплутані пасма мокрого волосся, помітила на собі його погляд. На відміну від мене, він не намагався приховати своїх почуттів. Я подумала про нечестивих і про їхні гріховні ігри. Адже чула розповіді про те, що їхні поцілунки зводили смертних з розуму, й ті були ладні продати душу, аби лише відчути це ще раз; і як небезпечно привертати до себе їхню увагу. Утім уся увага Гніва була, безсумнівно, прикута до мене. Однак при цьому я не відчувала жодної небезпеки, окрім відчуття могутності, яке вона викликала в мене.

Переді мною поставав вибір. Гнів — утілення спокуси — вичікував, ніби знав, у який бік відводили мене думки. І я можу заприсягтися: заборонений плід став іще солодшим.

А можливо, я просто обманювала себе. Можливо, він просто мені подобався — попри здоровий глузд. Я повільно підійшла до Гніва ближче. У нього перехопило подих, коли я розвернула його до себе спиною і обережно провела руками по рядках латинських слів, витатуйованих на його плечах. Напис зацікавив мене з тієї самої миті, коли я викликала князя, склавши коло з кісток багато місяців тому. Кожен ніжний дотик моїх пальців залишав по собі сироти на його шкірі.

— Astra inclinant, sed non obligant, — я закусила губу, намагаючись перекласти: — Зорі...

Гнів обернувся до мене, і ми знову стояли обличчям одне до одного. Його очі ніжно світилися в темряві.

— Зорі вказують нам шлях, але не зв’язують нас. — Це прекрасно...

Я зрозуміла символізм того, як він назавжди закарбував на власному тілі слова про небажання бути зв’язаним абсолютно нічим. Згадала, як силою заручила його із собою, тимчасом як він сам ні про що не підозрював. А тоді я на кілька днів ув’язнила його в колі з кісток і відмовлялася відпускати на свободу. Не дивно, що він мене тоді ненавидів. Дивно, що він не відчуває до мене ненависті зараз.

— Вибач... — ці слова я промовила так тихо, що навіть не була певна, чи почув він їх. — За те, що зв’язала тебе.

Він простягнув руку й заправив мокре пасмо волосся мені за вухо. Якусь мить він так і стояв, ніжно торкаючись руками мого обличчя, а тоді знову відступив.

— Доля може провадити власну гру, заохочувати нас або, навпаки, втручатися в наше життя. Але, зрештою, ми самі обираємо долю. Ніколи не сумнівайся в цьому.

— Я гадала, що забрала в тебе свободу вибору.

Гнів гірко всміхнувся.

— Вибір є у всіх. Просто часом за нього доводиться платити.

— Ти зробив це татуювання, щоб нагадувати собі про власний вибір?

— Так, — він знову пронизував мене очима. — Гадаю, ніхто не висловив це ліпше, ніж смертний поет Джон Мілтон: «Ліпше бути паном у пеклі, ніж слугою в раю». Я розповідав тобі про владу, яку дає вибір, і про те, як мене приваблює ця влада. Я готовий зважитися на жахливі речі, вчинки, які неможливо пробачити, аби тільки обирати власну долю. Хай би якою проклятою й нещасливою вона була, усе ж вона моя. Ті, хто не був позбавлений справжнього вибору, не можуть зрозуміти його чарів.

— А що означає змія? Це також був вибір?

— Усі татуювання на моєму тілі, за винятком наших, — мій власний вибір.

Я зупинила погляд на вустах Гніва, аж доки мою увагу не привернуло щось нижче. Під його лівою ключицею тонким сріблястим чорнилом було виведено ще одну фразу. Я бачила її вперше. Не роздумуючи, провела по напису кінчиками пальців. Acta non verba.

Цього разу все було зрозуміло. «Дії, а не слова».

— А татуювання на стегні?

Гнів замовк. І лише цієї миті я усвідомила, що підійшла так близько, що наші тіла майже торкалися. Я забула своє запитання, забула все, окрім полум’я в його очах, яке повільно, сантиметр за сантиметром, пожирало мене. Навряд чи вода, що сягала мені майже по шию, давала йому змогу щось розгледіти. Однак мені здавалося, що вона не становить для нього жодних перешкод.

Коли ж він поглянув на мене, рештки ворожості й ненависті, що лишалися між нами, згоріли в полум’ї його палкого, пристрасного погляду. Можливо, саме це він і намагався приховати біля лагуни. Чари цього світу заволоділи мною й розбурхали мої почуття так, що я вже не могла опиратися своєму бажанню. Я подолала останні міліметри, що розділяли нас, і відчула на собі дотик його вологої шкіри.

Можливо, на мене вплинула неземна краса розписаного небесними барвами склепіння, а може, то були п’янкі випари, що оповивали Місячне мілководдя, або, може, річ була в тім, що те, чого так прагнула моя душа, нарешті втілилося в життя, однак я жадала відчути, як його руки торкаються мого тіла. Ми — двоє дорослих людей, що діяли з власної волі. І я хотіла, щоб він випустив на мене всю силу своєї чуттєвості.

Я згадала, що колись мріяла про те, як Гнів візьме мене біля стіни чи на столі.

Ще ніколи в житті я не відчувала такого сильного потягу до жодної людини. Я закохувалася, мріяла про поцілунки, однак те, що відбувалося зараз, було набагато більше за просте захоплення. Це була справжня пристрасть!

Я не могла далі стримувати свого бажання. Не маючи сил більше опиратися власній пристрасті, хотіла торкнутися його. Для цього потрібно лише зробити перший крок. Я стала навшпиньки й запустила пальці у його вологе волосся.

Я чекала, чи ступить Гнів крок назад, чи скаже мені, що я — остання істота у всіх світах разом узятих, яку він міг би зажадати. Вираз його обличчя виказував майже таке саме напруження, що і його тіло. Я не могла сказати напевне, чи бореться князь із власним потягом до мене, чи просто покірно дозволяє ворогові спокусити себе.

Я прихилилася ближче й притислася губами до татуювання на ключиці князя, даючи йому ще один шанс зрушити з місця. Утім замість відступити, він поклав руку мені на поперек і притягнув до себе. Я не мала жодного сумніву, що цей могутній воїн відпустив би мене тієї самої миті, коли мені захотілося б спинитися або піти геть. Однак замість цього я припала губами до його другого плеча.

— Еміліє, — він так ніжно вимовив моє ім’я, як у тій ілюзії, що зачарувала мене в Коридорі гріхів, однак цього разу все було насправді.

— Я знаю, що ти не скажеш мені свого справжнього імені, — я провела руками по його грудях. Він пильнував кожен мій рух. — Але в такі моменти якось дивно шепотіти: «Гніве...».

Я перевела погляд на нього: Гнів заплющив очі й притулився до мене чолом. Було очевидно, що моїутній воєначальник веде якусь внутрішню битву. Можливо, він боявся, що перед ним — іще одна стратегічна гра, яку він програє, почавши грати за моїми правилами.

Я вже не була певна, чи залишився в ньому страх. Уперше ми були з ним на рівних.

— Може, нам варто облишити розмови? — продовжила я. — Принаймні цієї ночі.

Мої пальці досліджували рельєф його преса. Він не відступив і не відсахнувся від моїх дотиків.

— Можливо, ми спробуємо знайти інший спосіб спілкування — без слів?

Я подумала про наш останній поцілунок — дикий і нестримний. Ця згадка лише розпалила первісне бажання і хіть. Я прихилила його обличчя до себе й притислася губами до його губ — м’яких і солодких. Своїм поцілунком я ніби ставила йому запитання — і не була певна, чи отримаю на нього відповідь.

Цього разу мені хотілося, щоб усе було інакше. Навіть якщо це буде востаннє. Ця ніч належала нам, залишалося тільки піддатися цій загадковій силі, що притягувала нас одне до одного, неначе магнітом.

Наразі не існувало ні минулого, ні майбутнього — лише теперішнє.

Не було жодної потреби надавати цій зустрічі більшого значення, ніж вона мала. Нас ніхто не змушував закохуватися чи забувати про свої плани. Однак цієї ночі ми могли б влаштувати перемир’я, яке тривало б лише до світанку. На одну ніч ми могли б припинити вдавати, що обоє не бажаємо цього. І можливо, тепер, коли я віч-на-віч мала зустрітися з цією досі не звіданою частиною себе, світ, у якому я перебувала,

припинив би мучити мене незліченними чуттєвими мареннями.

Я вибралася з його обіймів.

— Звісно, якщо ти цього хочеш.

Якусь мить, що здалася вічністю, він стояв безмовно. Я подумала, що, можливо, неправильно оцінила момент. Та от Гнів відповів мені ніжним поцілунком — і це був поцілунок не ворога. Здавалося, він цілував мене лише з тієї причини, що волів цього. Саме тут, у цьому місці, далеко від пильних очей його двору і ролей, які мусили виконувати, ми могли просто бути собою.

Він сам обрав це. Так само, як і я. І в цьому виборі була наша влада.

Його сильні руки обхопили мою талію, коли він підступив ближче. І я раптом зрозуміла, що перебуваю в полоні його магії, його запаху, його кремезного тіла, його сили й уваги. Він ніби випромінював живі чари — можливо, навіть дужче, ніж під час наших останніх двох зустрічей.

Усередині мене ніби щось ожило.

Цього разу, відчувши його язик у себе в роті, я вся аж здригнулася від невимовної насолоди. Мої руки опинилися в нього на стегнах, а він повільно опускав свої руки по моїй спині й поклав долоні мені на стегна, притягнувши мене до себе.

Від його дотику моє тіло аж вигнулося, забувши про те, що треба рухатися повільно. Мені хотілося негайно відчути насолоду. І я воліла отримати її від нього не менше, ніж віддати йому натомість.

Він усміхнувся й стримано поцілував мене в шию нижче вуха. Мені не треба було бачити його обличчя, щоб зрозуміти, як моя відповідь його втішила.

— Ваша Високість дуже вимогливі.

Якщо дотиком до мітки він намагався мене відвернути, йому це не вдалося. Щоразу, коли він торкався її раніше, це притлумлювало всі мої піднесені емоції. Але зараз я не могла дозволити цьому відвернути нас обох. Частина мого єства, яка щойно пробудилася, не хотіла здаватися й знову поринати в сон.

Я занурила руки у воду й повільно провела уздовж його ніг, а тоді знову забрала їх.

Почувши, як Гнів вилаявся собі під носа, я усміхнулася:

— Ми домовилися — жодних слів. Чи ти забув?

— Якщо ти не припиниш, я почну проклинати всі божества.

Я малювала пальцем маленькі кола на його стегні, підіймаючись дедалі вище, аж доки вся увага Гніва зосередилася на тому місці, де він хотів би, щоб я продовжила. Що ж, хай відчує на собі, до якого сказу він довів мене за обідом.

— Жахливо, чи не так? Так сильно жадати чогось, а тоді, коли це нарешті стає досяжним, відчути, що тебе лише дражнять.

Очевидно, він добре зрозумів мій натяк. Його рука ковзнула між моїх ніг, а його язик торкнувся мого тієї самої миті, коли я відчула погладжування його пальців на тій самій знеможеній від бажання частині мого тіла. Мені перехопило подих, однак я не могла вхопити повітря, адже вуста Гніва обхопили мої в поцілунку, і він сильніше притиснув мене до себе. Своїм тілом я відчула його збудження — тверде й спокусливе, як і він сам.

— Так ліпше, моя пані?

О Богине! Так! Значно ліпше.

Повільними рухами свого нечестивого пальця він погладжував мою вершину, не припиняючи

заціловувати мене до забуття. Жар розливався по моїх венах із кожним дражливим погладжуванням. У житті я зробила кілька помилкових кроків, однак рішення стати коханцями з Гнівом явно до них не належало. Його нестримність була саме такою, як я й уявляла, і первісна сторона мого єства раділа цій новій битві бажань.

Я підтягнула стегна вище, заохочуючи Гніва продовжувати дослідження мого тіла. Водночас я оповила князеву шию руками, зливаючись із ним у ще палкішому поцілунку. Його палець, зрештою, увійшов усередину, вириваючи стогін із моїх грудей. Він прибрав його, цілком зосереджуючись на реакції мого тіла: на тихому, тремтливому видиху, на тому, як я рефлексивно пригорталася до нього ще дужче. Гнів спостерігав, що приносить мені найбільше задоволення і з незначними змінами повторював ці дії знову.

Богине, порятуй мене! Цей демон війни виявився стратегом на всіх рівнях.

Він ніжно погладив ту частину мого тіла, що пульсувала, двома пальцями, а потім знову продовжив свої повільні, п’янкі поцілунки. Справжнє полум’я. Без жодних чарів, окрім тонкої влади свого дотику, він перетворював моє тіло на мільйон крихітних спалахів бажання.

Він знав про це і дражнив мене, доводячи до сказу.

— Відведи мене до своєї спальні, — мій голос був тягучий, немов дим. — Негайно.

— Ти справді цього хочеш?

— Так, — мені хотілося цього понад усе. Я спромоглася на кивок головою, і його здогадливі пальці винагородили мене іще одним сповненим любові дотиком. — Поквапся.

Він прикусив мою нижню губу.

— Такий наказ моєї королеви?

— Так.

О Богине, так!

— А я — її покірний слуга?

Я поглянула на Гніва. В його очах сяяв диявольський блиск. Навіть якби я й хотіла відповісти, наступний поцілунок змусив мене забути геть усі слова. Ми обоє знали, що він не з тих, хто дозволяє собою командувати. Тож він не поспішав. Нечестивий князь неквапом виціловував мене, а його пальці продовжували досліджувати, дражнити й пестити моє тіло у способи, які я не була ладна й уявити.

Він обіцяв, що коли торкнеться мене, я більше не сплутаю дійсність із маренням. І не збрехав. Коридор гріхів, цей світ — ніщо не могло зрівнятися з магією його самого.

Із наступним його дотиком я мимоволі подала стегна вперед, і він нарешті відповів на моє мовчазне благання й увійшов у мене обома пальцями. Аби трохи стишити моє голосне дихання, він обхопив мої вуста своїми, однак це лише більше розбурхало мою хіть.

— Насолоджуйтесь, моя пані.

Я інстинктивно повторила попередній рух. Він спостерігав за мною полум’яними очима.

— Ось так.

Він заглушив мій стогін поцілунком, а я, охоплена бажанням відчувати його ще більше, запустила руки йому у волосся. Сама того не усвідомлюючи, я підстрибнула і обхопила ногами його стегна. Вільною рукою він без зусиль підхопив мене. Відчуття теплої води, бульбашок і тертя його мозолястих пальців було достатньо, щоб нестримна жага довела мене до краю. Інстинкт узяв наді мною гору.

Відчуваючи, як притискаються одне до одного наші тіла, як зливаються в поцілунку наші вуста, як моїми жилами пульсує наша взаємна жага, я зрозуміла, що чари цього світу не були причиною моєї жаги — вони підсилили бажання, яким я вже була одержима, яке відчувала більше, ніж будь-коли. Відкинувши скромність у гонитві за задоволенням, яке дарував мені Гнів, я почала рухатися стегнами в ритм із рухами його пальців, що входили глибоко в мене.

Прагнучи відчути всю насолоду, я ковзнула руками нижче, потершись об його твердий збуджений орган. Із його грудей вирвався низький, хрипкий стогін. Мої очі спалахнули зловтішною насолодою. Я повторила той самий рух знову й почула, як він видихнув повітря крізь зуби. Його поцілунки стали просто шаленими.

Міцно притулившись до Гніва, я продовжувала ритмічно погойдуватися на його руці. Відчувала, як у мені наростає жар, що прагне вийти назовні. У його очах палала дедалі дужча хіть, а його пальці й досі залишалися глибоко в мені. Ще ніколи я не бачила, щоб князь так втрачав самовладання — і то солодшим було моє задоволення.

— Еміліє...

Мій поцілунок змусив його замовкнути. Грець із нею, зі спальнею. Я візьму його просто тут і зараз. Я обхопила рукою його збуджений орган, і він застогнав.

«Прокляті кістки, я так хочу...»

— Я хочу в ліжко. Негайно.

Князь Гнів, який ніколи не дозволяв нікому наказувати йому, підкорився моєму наказу.

Без жодних подальших зволікань він магічно переніс наші переплетені тіла до своєї спальні.

РОЗДІЛ 12

Пальці Гніва й досі пестили мене, коли він, важко дихаючи, притиснув мене до дверей, що вели в його покої. Він хотів у свою спальню. І на те була причина. Моя рука продовжувала стискатися, відчуваючи його велику довжину. Я пестила його шовковисту гладеньку шкіру, дивуючись із того, як кожен мій дотик дедалі більше зводив його з розуму.

Можливо, це була не та мить, коли варто пишатися собою. Однак мені, безсумнівно, лестило те, що саме через мене короткий повідець, на якому князь утримував сам себе, зрештою обірвався.

Це було єдине припущення, яким я могла пояснити те, що він переніс нас до спільного коридору, який з’єднував наші кімнати. Добре, що ворота до цього крила все ще були зачинені, тож ніхто не міг наблизитися так, щоб побачити нас. Окрім того, навряд чи хтось зміг би мене роздивитися з-за масивного тіла Гніва. Хоча зараз я не дуже переймалася цим.

Я надто сильно віддалася хвилям насолоди, що дедалі наростали всередині мене, аби зважати на те, де ми чи хто поряд із нами. Я хотіла його саме тут. До біса усі Сім кіл! Адже я ще не стала дружиною Гордині. І взагалі, якщо не враховувати того короткого проміжку часу, коли він вселився в Антоніо, я навіть іще не була з ним знайома. Навряд чи демон

заперечуватиме, якщо я заведу собі коханця, перш ніж обміняємося з ним нечестивими клятвами.

Наш союз із Гординею явно тримався не на любові. І навіть якщо він і був до мене небайдужий, то жодним чином цього не виказував. Я й досі не отримала ні листа, ні запрошення, ні будь-якого іншого знаку, що моє прибуття помітили. Князю Гордині подобалося бути у своєму палаці самому, і наразі мене це цілком влаштовувало.

Гнів продовжував цілувати мене, невпинно пестячи пальцями й погойдуючи у своїх міцних обіймах. Водночас жодне моє бажання не було сильнішим за прагнення поставити могутнього демона на коліна в безжальному екстазі. І ця нестримна й дика частина його єства була майже такою самою п’янкою, як і його дотик.

Ще ніщо в моєму житті не сповнювало мене відчуттям такої влади і власної правоти. Він мав рацію. І я також знала, була впевнена — ми на межі того, щоб дізнатися, як добре нам удвох. Імовірно, нам судилося опинитися тут, знетямленими від взаємної пристрасті.

Музика наших відданих насолоді тіл спліталася воєдино, утворюючи власну магію, і я вже була така близька до загибелі, до тієї сили, яка створювала і руйнувала та... Раптом усе моє тіло пронизав гострий біль, від якого мені перехопило подих. Гнів, який завжди надзвичайно чутливо вловлював усі мої емоційні перепади, негайно зупинився. Чари ейфорії миттєво зникли.

— З тобою все гаразд?

— Ні, — ще ніколи в житті я не промовляла якогось слова з таким розчаруванням. — Дуже болить.

— Де? — голос Гніва звучав грубо й глухо.

— Серце, — я відпустила його і скривилася від болю. — Прокляті кістки! Кепсько.

— Хутко ходімо. Я відведу тебе до цілительки...

— Напевно, це Ріг Аїда.

Гнів саме тягнувся до ручки дверей своєї кімнати й раптом відсмикнув руку. Він кинув погляд на амулет, який і досі висів у мене на шиї, і вибухнув грубою лайкою на адресу богинь.

Усе довкола розчинилося в диму і мерехтливому чорному світлі. Гнів не поворухнувся. Та щойно ми вдвох стояли оголеними біля дверей його спальні на межі взаємної насолоди, а вже наступної миті — напіводягнені — перед старезними дерев’яними дверима вежі.

Обабіч від дверей палали середньовічні смолоскипи. Я була приголомшена місцем, до якого ми перенеслися, і тим, що на мені з’явилася чорна, мов смола, нічна сорочка. На Гніві були лише чорні штани й більше нічого. Хіба що вираз його обличчя став дещо занепокоєним.

— Де ми?

Я потягнулася до амулета, щоб зняти його. Біль дедалі дужчав.

— Не знімай, — голос Гніва звучав так, ніби останніх кількох пристрасних хвилин не існувало. Він знову перетворився на твердий, мов граніт, згусток люті. Тільки тепер вона була спрямована не на мене. Він підняв кулак і вдарив у дерев’яні двері з такою силою, що залізні завіси затремтіли. Голос князя дзвенів, мов криця.

— Матроно!

Наступна хвиля болю змусила мої коліна зігнутися, але я не дозволила їй звалити мене. Хоча князь демонів і не дивився на мене, все одно він це помітив.

Від його наступного удару від стіни відвалився камінь. Я взяла його за руку й легенько стисла.

— Гніве.

— Якщо ти не відчиниш цих дверей, присягаюся кров’ю, що...

— Гей, хлопче, ти так усю вежу обрушиш!

Двері розчахнулися. На порозі стояла літня жінка з довгим сріблясто-лавандовим волоссям. Вона була одягнена в сутану темно-фіолетового кольору, підперезана поясом із мотузки. Жінка була схожа на священнослужительок, яких я бачила на картинах і в книжках. Темними очима вона оцінювально позирнула на мене.

— Ласкаво просимо, дочко Місяця. Моє ім’я — Селестія, Матрона проклять і отрут. Я чекала на тебе, — жінка відступила на крок і розчинила двері ширше, запрошуючи мене увійти. — Заходь, доки Його Високість не зруйнував нам усе наше царство.

— Наступного разу відчиняй двері хутчіше!

Гнів увірвався до кімнати першим, готовий до бою. Я не знала, якого ворога він очікував тут побачити, окрім пляшечок із зіллями, отрутами й протиотрутами, але біль був занадто сильним, щоб цим перейматися. Я ступила в покої Матрони й роззирнулася: кругла кімната, стіни оздоблені темною деревиною і холодним каменем. Уздовж стін до самого верху здіймалися незліченні полиці. До однієї з них приставлено драбину, — скидалося на те, що Матрона саме здійснювала інвентаризацію пляшечок на найвищих полицях, коли ми її потурбували. У повітрі витали різні пахощі, змішуючись в один приємний аромат.

Не встигла я вдихнути на повні груди, як від запаху — хай яким він був приємним — мене ледь не вивернуло. На моєму чолі виступили краплини поту, коли я спробувала вдихнути й видихнути крізь зуби. Щоб не зосереджуватися на дедалі сильнішому нудотному відчутті, я роззиралася довкола.

На довгому столі, що розташований біля єдиного в кімнаті аркового вікна, стояло кілька пляшечок із дивними рідинами: деякі з них парували, деякі — булькали, інші — своїми бульбашками постукували об тонкі скляні стінки, ніби шукаючи шлях до виходу. Досі я не мала справи з розумними рідинами, і це трохи лякало мене.

Одна полиця була геть заставлена великими рослинами, саджанцями, ємностями із засушеними пелюстками й пучками різноманітних трав. Були тут припарки й талісмани, казани, різьблені фігурки різних створінь на кшталт химер, крилатих божеств та інших богів. А також камені, гладенькі й шерехаті, а ще отруєні клинки й голки — на це вказували застиглі на них краплі темної живиці, що виблискували в мерехтливому світлі багаття.

Віск із товстих свічок скрапував на полицю над великим каміном у центрі кімнати. У повітря здіймалися охайні ниточки диму від запалених ароматичних паличок.

Здавалося, Матрона проклять і отрут мала засоби на будь-яке лиходійство.

Моїм тілом прокотилася нова хвиля болю, і я натужно ковтнула. Відчуття було таке, ніби моє тіло вело кровопролитну війну із самим собою. І хай би що було причиною цього болю, воно програвало.

Підтримуючи сильною рукою мене за спину, Гнів підвів мене до невеличкої табуретки й повернувся до Матрони.

— Зроби щось. Негайно!

Вона цокнула язиком, повільно перетинаючи кімнату.

— Вимагають і погрожують лише налякані та слабкі. Жодна з цих рис тобі не личить. Тож замовкни.

— Не випробовуй мене!

Селестія підійшла до ящика, наповненого ножицями різних розмірів. Деякі з них мали золоті чи срібні кільця, інші — виточені з блискучих самоцвітів, кісток смертних або потойбічних створінь. Я не в змозі була розглядати.

Однак Гнів навис над її приладдям.

— Рухайся хутчіше!

— Я не втручаюся у твою роботу, хлопче, тож не пхай свого носа в мою. Годі нависати над душею і сядь, або піди та зжени свою злість на чомусь іншому, — вона холодно позирнула йому в очі. — Зроби це заради неї, а не мене.

Гнів не пішов. Він сів і жодним словом не відреагував на слова Матрони, але все-таки дав їй змогу робити своє діло. Мені ця безстрашна жінка сподобалася, і я вже губилася у здогадах, ким вона є Гнівові. Безперечно, вона мала знати, що нещодавно він відтяв чоловікові язика. Тієї миті князь демонів аж клекотів люттю — а вона геть не зважала на нього. Я дуже сумнівалася, що у світі знайшлися б сміливці, які наважилися б повернутися до нього спиною, особливо коли його сила, лютуючи, металася, немов розлючена гадюка, готова кинутися будь-якої миті.

Проте я не скаржилася. Адже у такій своїй грубіянський манері він намагався про мене подбати.

Матрона взяла пару тонких золотих ножиць із кільцями у формі пташиних крил, глечик, по вінця наповнений іскристою небесно-блакитною рідиною,

фіал із сушеними травами та ще одну ємність, наповнену пелюстками холодного синього і срібного кольорів. Усе це вона перенесла на свій робочий стіл. Затим дістала із шафи дерев’яну миску, ступку і товкач.

Ще раз усе оглянувши, вона спрямувала погляд своїх старечих очей на мене.

— Для настоянки мені потрібне пасмо твого волосся.

— Ні! — мене охопила паніка, і слово вихопилося в мене, перш ніж я зрозуміла, що щойно виказала свій страх незнайомці. У моїх вухах дзвеніли застереження Нонни, яка завжди вчила нас спалювати волосся і обрізки нігтів, аби не дати нікому змоги використати проти нас темні чари. — Хіба це вкрай необхідно? Біль уже вщухає. Гадаю, Його Високість марно так переймається.

Її погляд пом’якшав.

— Тобі нічого мене боятися, дитино. Ти вип’єш настоянку до останньої краплі. А тоді ми спалимо миску. Ми нічого не залишимо тим, хто бажає тобі зла.

Я відчула, як Гнів свердлить мене поглядом, але не дивилася на нього. Це було моє і лише моє рішення. Я зробила глибокий вдих і кивнула.

— Гаразд.

Селестія відтяла кінчик мого пасма й укинула волосинки до трав і пелюсток, змішаних у пропорції один до двох. Після цього вона розтовкла все у ступі товкачем до утворення порошкоподібної суміші.

Коли результат роботи її задовольнив, вона прошепотіла заклинання невідомою мені мовою, а потім додала іскристої блакитної рідини. Цю суміш вона налила до срібного келиха з виведеними на ньому рунами й енергійно розмішала.

— Напій не надто приємний, але Сльози Сайлонії мають трохи поліпшити смак.

— Сльози Сайлонії?

— Кажуть, вона — богиня горя і смутку. Але я сказала б, що не все так просто. Ці сльози зібрано у храмі на Мінливих островах.

— А де ці острови? Тут?

Вона перевела погляд на князя й почала розмішувати рідину в зворотному напрямку. Від такої раптової зміни вміст келиха виплеснувся.

— Майже готово.

Гнів спостерігав за кожним кроком, який Матрона робила до мене, з небезпечним блиском в очах — так, ніби лише один необережний рух дав би команду до бою, до якого він був готовий.

Я проігнорувала його дивну поведінку й перевела погляд на жінку, яка підходила до мене.

— Я ношу цей амулет від народження, і ніколи досі не відчувала такого болю.

— Ви були на Місячному мілководді, чи не так?

— Так, — моє волосся було вологим, і я не бачила особливого сенсу брехати. — А як ви здогадалися?

— Інтуїція. Є чари, що не можуть увійти до тих вод, не потягнувши за собою тяжких наслідків. Дехто каже, що води колись належали богиням. Саме тому вони спалюють усе чуже їм. Інші вважають, що так Страхітливі намагаються повернути собі те, що в них колись забрали. А щоб повернути собі силу, вони не гребують жодними засобами. Помста — лиха справа.

— Страхітливі? — я намагалася пригадати, чи чула цю назву в дитинстві з казок або легенд, однак скидалося на те, що ні. — Так ви називаєте богинь чи князів-демонів?

— Годі, — голос Гніва звучав тихо, однак тон давав зрозуміти, що сперечатися марно. — Комусь не завадило б тримати свої забобони й байки при собі. — Він

схрестив руки на грудях, його обличчя було суворим. — Чи готове зілля?

Я поглянула на амулет із рога диявола. Гнів сказав мені не знімати його, тож кинула на нього докірливий погляд.

— Спершу ти не зволив розповісти мені про небезпеку, а тепер дуже занепокоєний?

Селестія примружилася, але не порушувала мовчанки ще декілька секунд, помішуючи настоянку.

— Якби він знав, як подіє на тебе те місце, то навряд чи повів би туди. Тобі ліпше розпитати його про інший секрет. Він чудово знає, як діє на вас обох цей амулет. Проте не сказав тобі про це жодного слова. Цікаво, чого б то? Ймовірно, ми нарешті знайшли вашу ахіллесову п’яту, Ваша Високосте.

Гнів неприродно затих. У кімнаті стало так холодно, що моє дихання парувало. Від сили, яку він стримував тієї миті, від спалаху люті, з яким боровся, на полицях задзвенів посуд. Матрона, очевидно, влучила в самісіньке яблучко.

Я уважно дивилася на Гніва, заінтригована його реакцією. Він змінився майже до непізнаваності. Його холодний вираз обличчя був непорушним, але я відчула потужну магію, яку він намагався стримати, немов приливну хвилю.

— Обережніше, — застеріг він. — Ти ходиш по лезу ножа.

— Тьху! — вона махнула на нього рукою, не зважаючи на густу атмосферу люті, що запанувала в кімнаті. Вона простягла мені келих і жестом наказала його випити.

Я перевела погляд на Гніва. Усе, що пробуджувало його однойменний гріх, зникло, коли він зустрів мій схвильований погляд. Температура в кімнаті повернулася до норми. Він кивнув у бік келиха.

— Усе гаразд. Пий.

Я піднесла келих до губ, вдихнувши запах суміші, і спинилася. Нічого приємного навіть і близько не було. Зусиллям волі, поки не повернувся біль, я одним духом перехилила келих, ігноруючи нудотно-гіркий присмак. Усі мої симптоми одразу зникли.

— Ну от і все, дитино.

Вона забрала в мене келих і жбурнула його у вогонь. За лічені секунди він згорів дотла.

— Тепер я маю зняти амулет?

Матрона позирнула на Гніва, звівши одну сиву брову. Я не встигла вчасно обернутися, щоб побачити його реакцію, але помітила, як Матрона стисла губи. Вона знову перевела погляд на мою шию, а тоді подивилася мені у вічі.

— Ні. Амулет тебе більше не потурбує.

— Не забувайся, Селестіє!

— Іди побийся кулаками чи мечем об якусь каменюку і згинь з очей моїх. Думаєш, я не чула, як ти вмієш показувати характер? Домітіус і Макаден — дурні. Та щоб поводитися так, як ти, треба бути ще більшим дурнем. Дехто може подумати, що в тобі зароджуються нові гріхи. Вам варто бути обережнішим, Ваша Високосте. За вами пильнують. І ваш двір викликає в них особливий інтерес.

— Припни язика! — спалах його люті вирвався назовні, ніби порив буревію.

Селестія всміхнулася, та це була не чуйна усмішка, якою винагороджує любляча бабуся онука. ЇЇ усміх був ніби вилитий зі сталі. Але вираз обличчя Гніва був іще страшнішим:

— Ти мені не наказуватимеш!

— Тоді вважай мої слова за пораду. Хай там як, не сказати їй про це — безвідповідально.

— Так! Мені дуже хотілося б нарешті знати, про що ви тут удвох говорите, — мовила я.

Тепер, коли біль ущух, уся ця історія вже починала мене дратувати. Я розуміла: Гнів щось приховує від мене — те, що, на думку Селестії, я мала право знати. І після того, що сталося з нами на Місячному мілководді, я більше не хотіла терпіти недомовок. Я перевела на Гніва колючий погляд:

— Хтось тут має відповісти на моє запитання. І негайно!

Селестія позирнула на нас.

— Цю розмову вам ліпше провести наодинці. Без мене, — цього разу їй не вдалося приховати за усмішкою занепокоєння. — І я тобі радила б перенестися з нею до храму Люті, де вас не зможе ніхто підслухати. У мене таке відчуття, що ви двоє розбудите весь замок. — Із цими словами Селестія випровадила нас зі свого царства зілля та настоянок і зачинила за нами старі дубові двері.

Я пильно подивилася на князя. Так чи інак, він мусив сказати мені правду. Я не могла зрозуміти, чому Селестія знає таємниці Гніва, а я — ні. Моє роздратування почало переростати в лють, викликану двором «Гнів».

Чи ще багато людей у його дворі знали про те, що він приховував від мене? І це стосувалося мене! Це було неприпустимо, що мене одну тримали в незнанні.

— Я хочу знати правду! Годі брехні! Я заслуговую на відвертість.

Здавалося, Гнів ледве стримується, щоб не схопитися за зброю. Утім його лють не була спрямована ні на мене, ні на Матрону. Ймовірно, він сердився сам на себе. Гра, в яку він намагався грати, добігла кінця — і далеко не такого, на який він сподівався.

— Прокляття! — Гнів запустив пальці у свою шевелюру й відійшов від мене. — Я сподівався, що ми матимемо більше часу. Та після того, що сталося цієї ночі, відкладати далі просто нікуди.

Гнів переніс нас до своєї бібліотеки й зачарував кімнату так, щоб ніхто не зміг підслухати нашу розмову. Я стояла перед величезним каміном, зігріваючи руки. Через прохолодну температуру в палаці, виснаження після нападу болю, моє тонке нічне вбрання і вологе волосся — я промерзла до самих кісток.

Страх також змушував мене тремтіти. Можливо, щось сталося з моєю сім’єю? Не певна, що Гнів одразу розповів би мені про це. Він знав, що вони були моєю силою та слабкістю водночас і я неодмінно знайшла б спосіб розірвати контракт із Гординею і повернутися до свого світу. Це ускладнило б його завдання й пояснило б, чому саме він не був цілком відвертим зі мною.

Напружений настрій Гніва аж ніяк не заспокоював мене. Навпаки, це ще більше нервувало мене й доводило до сказу.

Він крокував кімнатою, наче величезна тварина, замкнена в клітці. Я завжди бачила його спокійним, якщо не враховувати наших пристрасних обіймів у лагуні та в коридорі біля його кімнати. Навіть лютуючи, він ніколи не був на межі нервового зриву. Бачити Гніва таким — украй неприємно. Його поведінка з Матроною також була доволі незвичною. Він частенько бував сердитим, егоїстичним, просякнутим чоловічою самовпевненістю, але ніколи не був неввічливим.

— Може, ти вже сядеш нарешті? — я потерла руки. — Ти змушуєш мене нервувати.

Гнів підійшов до столу, налив собі трохи лавандового напою і залпом випив. Потім налив у келих трохи мені. Проте я заперечно похитала головою.

Очікування було нестерпним. Здавалося, мій живіт скрутило в кілька тугих вузлів. Я воліла знати те, що він мав мені розповісти, а також зрозуміти, чому його так непокоїла ця ситуація. Навіть тоді, коли він напав на Макадена, то не відчував ні каяття, ні стурбованості. Лише холодний розрахунок. Він виніс вирок і був неприступний у його жорстокому виконанні.

— Невже обов’язково створювати увесь цей сас-пенс навколо розмови? — мій голос прозвучав на диво спокійно. Він контрастував із моїм шаленим серцебиттям. — Хоч що ти мені повідомиш, воно не може бути аж занадто поганим.

Принаймні я сподівалася на це.

Нарешті Гнів зупинився й подивився мені у вічі. З виразу його обличчя неможливо зрозуміти, що він відчував. На нього ніби зійшов холодний непорушний спокій. Моєю спиною поповзла тривога. Його поведінка нагадувала поведінку повитухи, яка мала повідомити невтішні новини.

— Ти запитувала мене, чому я позначив тебе. Не впевнений, що ти цілком розумієш, навіщо ця мітка. Чому її лишають так рідко.

Я пильно поглянула на нього, приголомшена раптовою зміною теми й тим, яку роль у цій розмові могла мати мітка для виклику. Принаймні я зрозуміла, як саме Селестія довідалася про цю таємницю. Пам’ятаю, як її погляд на мить затримався на моїй шиї. Я помилилася, вирішивши, що вона звернула увагу на амулет із диявольського рога.

— То що? — продовжував він, вириваючи мене з вихору роздумів. — Що ти знаєш про мітку?

— Нонна розповідала, що вона дає змогу викликати князя пекла, не використовуючи предмети, які йому належать, що мітка є виявом великої поваги, якою нагороджують не кожного. І поки князь пекла дихає, він завжди має відповідати на виклик. Звісно, за винятком того випадку, коли я викликала тебе, але ти не з’явився, — мій тон став крижаним. — Я думала, що ти помер.

Гнів у тихому роздумі зробив крок назад, його увага була прикутою до мене.

— Після того як Заздрощі понівечив мене своїм клинком, я не міг швидко відновитися і не був готовий подорожувати між світами. Не знав, що моя відсутність аж так тебе засмутила.

Я сердито позирнула на нього й помітила, як куточки його губ скривилися. Але лукавий вираз швидко зник із його обличчя.

— Знаєш, чому цю мітку роблять так рідко?

— Бо князі — це набридливі покидьки, яким не подобається, що їх викликають, коли заманеться?

Його губ злегка торкнулася усмішка й так само швидко зникла.

— Бо це — магічний зв’язок, який неможливо розірвати.

— Неможливо. Будь-яку магію можна скасувати.

— Не цей зв’язок. Навіть після смерті.

— Але ти безсмертний.

— Тоді уяви, як довго триватиме цей зв’язок.

Ми дивилися одне на одного, а правда немов нависла над нами. Мені було важко сприйняти інформацію і те, що вона передбачала. Гнів не казав ні слова, його обличчя спохмурніло, коли я намагалася відійти від потрясіння. Я не зовсім розуміла, як цей зв’язок працював, якщо він існував навіть після смерті. Це означає, що наші душі — назавжди пов’язані. Хоча

я продала свою і не розуміла, як це позначиться на нашому зв’язку. Чи на князеві.

— Еміліє, — його голос був тихий і спокійний, проте владний. — Скажи щось.

— Ти просив уникати категоричностей. Адже вони не вічні, пам’ятаєш?

— Ти пам’ятаєш хоч щось із того, що я сказав тієї ночі, коли на тебе напала Гадюка?

Гнів підходив дедалі ближче до мене, з кожним кроком дивлячись на мене з більшою пильністю. Гадаю, він відчував, що я можу будь-якої миті втекти геть, і намагався не робити жодних різких рухів, щоб не сполохати мене.

Він подивився на мітку на моїй шиї. Я несвідомо потягнулася до неї рукою. Тієї ночі я відчувала нестерпний біль, тому не пам’ятала нічого з того, що він говорив, а потім ми опинилися разом у ванній, і мені почалися снитися нічні кошмари.

І ще до того, як я прокинулася, він побажав...

— Я побажав тобі прожити так довго, щоб зненавидіти мене. І говорив це щиро, — він простягнув до мене руку й ніжно торкнувся моєї шиї. — Це було тієї ночі, коли я позначив тебе. Але це не все.

Паніка забила крилами в моїх грудях, немов птаха, ув’язнена в клітці. У мене було жахливе передчуття, наче я знала, чим закінчиться ця розмова, і мені не хотілося брати в цьому участь. Можу заприсягтися, що саме цієї миті моє тату наших заручин почало поколювати, нагадуючи про себе. Так, ніби я могла про нього забути.

Я змусила себе твердо стояти на ногах, хоча кожна частинка мене хотіла злетіти і мчати до своєї кімнати, зачинитися й ніколи з неї не виходити.

— Припини! — я розвернулася й попрямувала до виходу. Наростав новий страх. Мені більше не

хотілося слухати його зізнання. — Відведи мене до моєї кімнати.

— Не відведу, поки ти не дізнаєшся всієї правди.

Гнів знову стояв переді мною і дивився мені у вічі. Я просто ненавиділа його надприродну швидкість. Він не торкався мене, не намагався притиснути до стіни чи перегородити мені шлях, але його очі палали рішучістю, наполегливістю й бажанням бути почутим. Я знала, що він готовий чекати вічність, готовий чекати, поки не згасне сонце й не померкне остання зірка на небі. Але в мене не було стільки часу. Зрештою, я кивнула, дозволивши йому продовжити.

— Та магія, яку ти сприйняла як закляття переродження — це магія мітки. Вона зв’язала нас — плоть до плоті. Це дало мені змогу зцілити тебе. Тобі вдалося вижити лише тому, що я взяв отруту на себе за допомогою цього магічного зв’язку.

Це було його безсмертне тіло. Тіло, яке не може вразити отрута, кинджал чи будь-яка інша річ, що була б смертельною для мене. Я важко ковтнула повітря. Гнів прив’язав себе до найзапеклішого ворога, аби тільки врятувати мене. На мене звалилося усвідомлення того, що він учинив. Я зрозуміла, чим він пожертвував тієї ночі — ночі, коли я пішла по амулет сестри, билася з демонічною Гадюкою і ледь не померла. Не дивно, що він так лютував через те, що я хизувалася цим.

Він сплатив високу ціну — вищу, ніж я могла уявити. Проте я також заплатила не меншу.

— Мітка — більше, ніж просто спосіб викликати мене чи врятувати тебе. Через наш інший магічний зв’язок вона стала згодою. Гадаю, ти розумієш, про що я, та чи хочеш почути продовження?

Моє серце забилося сильніше від тих слів, що він сказав. Згода. Ми більше не говорили про мітку для

виклику чи магію, якою він скористався, щоб позбавити моє тіло отрути. Ми говорили про те, чого я боялася. Навіть зараз. Я не могла поглянути йому у вічі.

— Я розвіяла закляття.

— Твої слова звучать не дуже впевнено. Правда завжди була перед тобою.

Я поглянула на зрадливе татуювання, що виблискувало на його руці. Магічний малюнок не зник. Я підозрювала, що моє скасування закляття не спрацювало, але відганяла від себе ці хвилювання. Він мав рацію. Я не хотіла визнавати те, що означали ці здогади. Не хотіла визнавати цього навіть зараз.

— Дозволь? — Гнів простягнув мені руку, але зупинився, не торкаючись мене.

Я кивнула, і він обережно взяв мою руку у свою і закотив рукав моєї нічної сорочки. Він підніс свою руку до моєї, очікуючи, коли істина нарешті припинить тріпотіти крилами над нашими головами, неначе пташка, й віднайде свій шлях до мене.

Заперечувати, що тату ідеально поєднувалися, не було сенсу. І я знала, чому.

Я перевела погляд із татуювання на його обличчя. На обличчя грішного бога, на обличчя мого губителя. Моя шкіра засвербіла в передчутті.

— Шукаєш відповідей? Дозволь мені дати їх тобі. Гординя не викликав тебе до свого двору, і він цього ніколи не робитиме. Принаймні з відомих тобі причин.

— Тому що...

Я знала, о Богине! Знала. Проте мені потрібно було почути це від нього.

— Еміліє, ти не його наречена, — земля піді мною розверзнулася. Погляд Гніва був таким непохитним, що не давав ні моїм колінам, ні цьому світу навіть здригнутися. — Ти не його наречена, ти — моя.

РОЗДІЛ 13

«Ти — моя». Усе навколо, крім цих двох слів, потьмяніло. Мої шок, заперечення і внутрішня розгубленість зникли. Здавалося, з бібліотеки Гніва я ступила в чорну порожнечу. Стукіт мого серця віддавався в кожній клітинці мого тіла. Ці слова відлунювали в моїй голові, вкарбовувалися в саме серце.

Неначе магія, що зв’язувала нас, ожила. Ніби Гнівове зізнання якимось чином пробудило її та дало змогу розкрити свої обійми.

Раптом переді мною постало видіння: могутній князь-воєначальник, сповнений безсмертної жаги, сили, смерті та люті у крові й плоті.

Це було минуле, майбутнє чи звичайна ілюзія, породжена цим гріховним світом, - я не могла сказати напевне. Ми були в кімнаті Гніва, навколо сяяли сотні свічок. їхнє мерехтіння відбивалося від блискучих шовкових простирадл, глянсових поверхонь темних стін і крапель поту, що покривали його оголений торс.

Я була зверху, обхопивши його могутнє тіло своїми стегнами. Його погляд був сповнений первісної владності. Він оглядав усю мене з-під напівзаплющених повік. Його очі палали бажанням насолоди.

Він потягнувся до мене, але я притиснула його до матраца, злегка покусуючи його губи, перш ніж розчинилася в його пристрасному поцілунку. Та дуже

скоро йому набридло бути просто спостерігачем. Він опустив руки на мою талію, скеровуючи мене до джерела свого збудження, й ласкаво прошепотів мені щось. Різким рухом ми злилися воєдино. Назавжди.

Мені вдалося глибоко вдихнути й відігнати від себе це видіння. У мені знову пробудилося заперечення.

— Ми й досі заручені!

Очі Гніва на мить потьмяніли, ніби він перебував зі мною в ілюзії спокуси, його тіло й досі тремтіло від задоволення. Холодний тон голосу зовсім не пасував полум’ю в його очах.

— Так, я і є твій майбутній чоловік.

— Чоловік — ти, а не Гординя...

— Еміліє...

— Прошу.

Я підняла руку, щоб зупинити його. Я відчула, як щось древнє пробудилося всередині мене. Але проігнорувала це відчуття і замість нього зосередилася на злості, що простягала до мене свої вогняні щупальця, затьмарюючи будь-яке відчуття шоку чи заперечення, і ліпше прояснювала ситуацію. Цього просто не могло статися. Це все ускладнювало, і я не могла собі цього дозволити з багатьох причин, найвагомішою з яких була моя клятва помститися за сестру.

— Ти збрехав мені.

Упродовж кількох секунд він мовчав, а потім тихо промовив:

— Звісно, це не найліпші умови нашої угоди, але ми вдало приходимося до пари. Тому годі.

Я дивилася на нього, не кліпаючи. Кому потрібні любов чи пристрасть після таких романтичних висловлювань? Якщо я не беру шлюбу з Гординю, щоб здійснити свою місію, я мала пошлюбитися з кохання.

Слова «приходимося до пари» жахливо описували те, що сталося, адже мені хотілося задушити Гніва сильніше, ніж поцілувати чи затягти до ліжка. У мене було відчуття, що він також відчуває те саме. Напевно, таке ставлення добре описує фраза «приходимося до пари». Наш шлюб був би гріховним союзом взаємної люті.

— І твій брат про це знає?

— Звісно.

Князь-демон був готовий до кривавої сутички: він стояв — ноги на ширині плечей, а його тіло злегка нахилене вперед. Він заслуговував на хороший ляпас за те, що приховував від мене правду, але я ледве могла усвідомити його зізнання і те, як його дивні слова — хоч якими невинними вони були, — раптово розпалили мою кров.

Усвідомлення зійшло на все моє тіло, ніби якоюсь надприродною силою. Я відчувала найменший порух його тіла: від легких кроків до його дихання. Проте це відчуття аж ніяк не приборкувало мою злість. Навпаки, ще дужче розбурхувало її.

Раптом мене осяяло. Якщо я була частиною двору «Гнів», то інші княжі двори, як, наприклад двір «Гординя», ніколи не ділитимуться зі мною ніякими плітками про їхнього князя. Усі мої надії отримати інформацію про першу дружину диявола зникли.

— Це божевілля!

Після смерті Вітторії я дозволила перетворити свій світ на хаос, а потрапивши сюди, створила крихітну подобу порядку. Я зробила це тільки завдяки своїй клятві сестрі.

А тепер... тепер мій світ знову виходив із-під контролю через нечестивих. Зокрема, через Гніва. Зрештою, моя лють вибухнула.

— Ти повсякчас торочиш, що в мене є вибір. Але де ж він у мене є? І вже точно не у виборі демонічного двору чи князя, з яким я хочу заручитися. Не забуватимемо про те, чого я воліла там, у Палермо, коли просила тебе доправити мене сюди, правити в пеклі. Ти пообіцяв, що ніколи не змушуватимеш мене. Очевидно, «не змушуватимеш» не означає «не заманиш обманом». Вітаю! — я повільно заплескала в долоні. — Ти й справді знаєшся на мистецтві спотворювати правду. Маю визнати — я вражена.

Після моїх слів йому не стало легше, але він трохи послабив стійку. Я помітила як він згадав той вечір, про який я говорила: вечір, коли думала, що розірвала наші заручини магічним закляттям. Він присягнувся, що не змушуватиме мене брати шлюб із ним і не забиратиме мене до потойбіччя. Очевидно, напівправду не вважають цілковитою брехнею.

— У тебе й досі є вибір. Ти не зобов’язана брати шлюб зі мною.

Я звинувачувально тицьнула пальцем на мітку.

— А як щодо цього нерозривного зв’язку? Не схоже, що він дає мені вибір. Я розумію, що тобі довелося також багато чим пожертвувати, проте принаймні ти знав, який вибір стоїть перед тобою. Хай там як, але ти мав сказати мені раніше. Я мала право це знати.

— Мітка була єдиним способом урятувати тебе, до якого я тоді додумався. Через отруту я мав обмаль часу, щоб обирати. Вона зупинила б твоє серце. Тієї ночі я просив твого дозволу допомогти тобі. Ти зробила вибір. Ти заручила нас, і я погодився.

Гнів говорив так, наче мені дуже хотілося почути нагадування про цю мою жахливу помилку.

— А як я могла цього уникнути?

— Не піддаючись певним бажанням, породженим заручинами.

— Бажанням...

Я стулила рота з характерним звуком, коли на мене зійшло усвідомлення того, про що він говорив. Усі мої сповнені хіттю думки й почуття до Гніва посилювалися. Вони руйнували мої недовіру і зраду, яку я відчувала. Я думала, що винен цей світ і його схильність породжувати бажання, розпалювати емоції, схиляти мене до первісної потреби вкласти князя в моє ліжко. Але це було не так. Я керувалася древньою потребою зв’язку з моїм чоловіком. Керувалася бажанням підкріпити наш шлюб.

Свята Богине! Гнів був моїм нареченим.

Я одночасно провадила кілька битв, сама цього не знаючи. Не дивно, що мені так складно було опиратися спокусам. Я боролася з магічним зв’язком, із цим світом і його спробами змусити мене зустрітися з власними страхами визнати сексуальні бажання, не відчуваючи сорому.

Щиро кажучи, суперечливі відчуття полонили мене ще до подорожі в цей світ. Коли Заздрощі напав на Гніва і той стікав кров’ю просто в мене на очах, у мені щось змінилося.

І навіть до цього — коли я була під дією закляття Хтивості — я надзвичайно жадала Гніва. Тієї ночі мені на мить здалося, що він також хотів зменшити відстань між нами.

Я повернулася до реальності.

— Твоя згода на заручини породжує бажання?

— Шлюб закріплюється виконанням шлюбного обов’язку і традиційною церемонією, — Гнів пильно вдивлявся в моє обличчя, ймовірно, намагаючись зрозуміти, чи збираюсь я зараз дати йому ляпаса.

Мені цього неабияк хотілося. Дуже. — Схоже, що ти...

— Розлючена? — я звела брови, підвівши голову. Він був тямущий, тому розумів, що тиша була вдвічі небезпечнішою за здійняту руку.

— «Породжує» — не зовсім підхоже слово. Це впливає на скріплення зв’язку. Але ці почуття вже мають бути в тобі, інакше зв’язку не буде на що впливати.

— Цей світ узагалі має якийсь стосунок до цих провокацій? Чи це лише наш зв’язок?

— І те, й те.

— А що тоді робить твоя мітка?

— Мітка трохи пригнічує шлюбні прагнення, бо вона сама є нерозривним зв’язком між нами. Уяви цю мітку як водойму, яка, немов річка, розгалужується на два струмочки, які колись зіллються воєдино.

Саме тому він гладив мітку щоразу, коли ми цілувалися. Він намагався притлумити мої бажання. Він також робив це тоді, коли я була під впливом Хтивості на святкуванні біля вогнища. Це означало, що він уже певний час знав про це й нічого мені не сказав. Не знаю, чому це так тривожило мене, але це те, що я відчувала.

— Що станеться, якщо я відмовлюся від шлюбу? Я все ще хотітиму затягнути тебе до ліжка?

— Бажання залишиться, але воно ніколи не змушуватиме тебе до шлюбу, Еміліє. Це не те, як працює зв’язок. У тебе завжди буде вибір. Так само, як і з будь-яким іншим партнером.

— Я завжди матиму вибір, — усміхнулась я. — Якщо тільки не хотітиму пошлюбитись із дияволом.

Гнів напружився. Слова злетіли з моїх уст до того, як я могла їх обдумати. Або обдумати те, як вони

могли вплинути на князя. Адже, якщо він відчував подібні прагнення, то також мав відчувати щось до мене.

І це було... це було занадто складно.

Я знала, що звинувачувати його несправедливо, адже саме я зв’язала його нашими заручинами, але я не могла подолати свою лють. Усі мої плани пожерло полум’я. Якщо я не потраплю до двору Гордині, можу ніколи не дізнатися, що сталося з моєю сестрою. Адже я підписала цю угоду тільки для того, щоб опинитися в центрі цього гадючого кубла й зупинити подальші вбивства відьом.

Тепер я опинилася в цьому світі, але застрягла в ситуації, яка ніяк не допомагала виконати мою місію. Я намагалася потрапити сюди не для того, щоб знайти кохання чи стати княгинею двору «Гнів». Я тут, щоб помститися. Я тут, щоб стати королевою. Я тут, щоб знищити демона,, який вбив Вітторію, і щоб урятувати мою сім’ю і весь острів від небезпеки вторгнення демонів у наш світ. Гнів усе ускладнював.

— До чого ці таємниці?! — закричала я. — Якщо ти не хотів, щоб я підписувала контракт з Гординею, міг би сказати мені про це тієї ночі у печері. Чому одразу не попросив мене зв’язати себе з твоїм двором? У тому, що ти приховував це від мене, немає ніякого сенсу.

— Наречена чи ні, ти можеш зв’язати себе з будь-яким двором. Я не стоятиму в тебе на шляху. Я не сказав тобі, бо не хотів, щоб ти взагалі була тут.

— Чому ти не хотів цього?

Він стиснув губи. Я не дозволю йому знову викрутитися, залишивши мене без відповіді.

— Скажи! Скажи, що це якось стосується прокляття, а не іншої, тієї, яку ти кохаєш. Мені треба знати,

чому ти вибовкуєш деякі секрети, а інші тримаєш у таємниці.

— Не можу. Радій тим відповідям, які отримала.

Я звернула увагу на слова, що він підібрав. «Не можу» і «не скажу» — різні речі. Поглянула на нього, але вираз обличчя не видавав його почуттів. Я знала, що він підбирав ці слова дуже обережно.

— Саме тому я не можу подорожувати демонічними дворами без запрошення? Бо технічно я прив’язана до твого двору?

Гнів кивнув.

— Тобі потрібен супровід, адже подорожувати між світами самотужки — небезпечно. Також в такому разі тебе матиме зустрічати делегація біля кожного княжого двору, але — так, ти маєш рацію. Як мою наречену, тебе вважають майбутньою правителькою двору «Гнів». Тому, якби ти без будь-якого попередження з’явилася до чийогось двору, це розцінювали б як вияв агресії.

— Як щодо тієї угоди, яку я підписала з двором Гордині?

— Якщо ти погодишся на наш шлюб, угода стане недійсною.

— А якщо я не погоджуся? А що з убивствами відьом? Вони й досі відбуваються?

— Ні, не відбуваються.

— Чому? Уся твоя місія оберталася навколо того, щоб знайти дияволові наречену. Хоча, якщо, звісно, все це не обман...

Здавалося, Гнів хотів сказати ще щось, але з якихось причин не міг, а можливо, не наважувався. Тиша в кімнаті ще більше підтверджувала мої страхи щодо вбивства відьом — вони не мали нічого спільного з пошуком нареченої для диявола, щоб розвіяти

прокляття, накладене на нього. Це означало, що відьми загинули з інших причин, які мені ще доведеться розкрити. Коли я поглянула на князя таємниць, моє роздратування поступилося несамовитій люті.

— Якщо ти не погодишся, — нарешті, порушивши тишу, сказав він, — рішення віддадуть на розсуд храму Долі. Рада, яка складається з трьох осіб, вирішить, що робити далі. Це не дуже вдалий спосіб вирішення питання, але ти й досі маєш вибір.

— Чудово! І що зробить рада? Вирішить, мені шлюбуватися з тобою чи з кимось іншим?

— Вони вирішать долю — і твою, і мою.

Я пошкодувала, що не погодилася випити вина, яке він пропонував. Тож повернула голову, намагаючись послабити напруження. Зараз у мені боролося надто багато емоцій. Гнів підійшов до мене, вклав келих у мою руку, а потім почав крокувати кімнатою.

— Як ти здогадався, що я хочу вина? Ти так добре зчитуєш мої емоції чи це ще один приємний бонус до нашого зв’язку? Чи це мітка? Важко запам’ятати всі твої побрехеньки.

— Ти кинула погляд на келих. Я просто зчитав мову твого тіла.

Я дивилася на те, як він рухався, у мене голова йшла обертом від кожного його кроку. Нарешті я почала розуміти всі його вчинки. Він не дав мені померти, бо я була його майбутньою дружиною. Він також лишався поряд, коли я йшла Коридором гріхів, хоча Анір і говорив, що Гнів не зобов’язаний робити цього. Я згадала ще дещо. Коли ми були у Палермо, Анір сказав щось про завершення шлюбного зв’язку і захист двору, щось про здобуття влади. Коли він прийшов до печери забрати мою душу, я відчула якусь зміну в його силі, наче вона стала безмежною, могутнішою.

Гнів міг мати до мене фізичний потяг чи навіть якісь почуття, але, зважаючи на його природу, мене не здивувало б те, що він діяв з метою самозбереження.

— Твої піддані знають?

— Так. Усе королівство знає про це.

От чому він учинив так із лордом Макаденом. Лорд не просто порушив королівський наказ, він кинув виклик Гнівові та образив його майбутню дружину. Те саме стосувалося офіцера, на якого він обрушив гору, адже той погрожував розправою княгині двору «Гнів». Якби хтось із них завдав мені шкоди, це підірвало б владу Гніва. А я чудово знала, як князі пекла жадали влади.

Вони жадали її так, що могли б зв’язати себе з тим, із ким можуть час від часу поділяти ліжко, але ніколи не кохати по-справжньому. А вічно і поготів.

«Вдало приходимося до пари».

Мене дратував підбір його слів. Він також не заперечив, що в нього був іще хтось, кого він обрав до того, як я зруйнувала його світ.

— Запрошую тебе до мого ліжка сьогодні, — мій голос був м’яким, але не слабким. Гнів зупинився, і його погляд зустрівся з моїм. Я звернула увагу на його обличчя. — Ти розповів би мені все це до того, як ми переспали б?

— Хоч якою спокусливою є ця ідея, сьогодні я не підкріплював би наш шлюб інтимним зв’язком. Є багато способів отримувати й дарувати насолоду, не порушуючи твоє право на вибір.

— Це правда чи просто те, що, на твою думку, мені хочеться почути?

Гнів пильно дивився на мене, стиснувши зуби. Здалося, наче температура в кімнаті стала нижчою

на кілька градусів. Я вже майже відчувала, як палац тремтить.

— Ти й справді вважаєш мене таким монстром?

У мене не було відповіді. І поки я не знайшла її... Я глибоко вдихнула, обмірковуючи, що робити далі. Гнів згадував, що дехто з його братів цікавився тим, щоб прийняти мене у своїх дворах як гостю. Імовірно, настав час навідати їх.

— Хочу, щоб ти завтра вранці супроводжував мене до двору «Заздрощі». Надішлеш йому повідомлення, що я прийняла його запрошення?

Гнів довго не реагував на мої слова, поводився так, наче не розчув мене. Він так пильно витріщався на мене, що в мене виникла думка: він уже давно просвердлив поглядом мою шкіру й плоть і дістався до самої душі. Я намагалася не видавати емоцій і триматися спокійно: згадала, як разом ми із сестрою і Клавдією збирали мушлі на березі моря, сміялися, розпивали вино й говорили про щось тривіальне. Згадувала будь-що, аби лише мої емоції не видали мене.

Нарешті, князь кивнув. Йому не подобалося моє прохання, це було помітно з того, як він напружився після моїх слів. Утім він не намагався зупинити- чи ув’язнити мене.

Я не була його вразливою княгинею. Тому остаточний вибір лишався за мною.

— Упевнена, що хочеш цього? Навіть після того, що Заздрощі вчинив?

— Так, — мовила я і подумала про своє наступне прохання: — Мені також треба набір для шиття.

— Тобі більше не потрібно шити собі вбрання самотужки, Еміліє. Це може зробити швачка.

— Однак мені хотілося б мати такий набір просто про всяк випадок.

— Гаразд. Тобі доставлять його до твоїх покоїв. Брата повідомлю про твій візит сьогодні ввечері. Це все?

— Поки — так.

— Ходімо, — він простягнув мені руку.

Його голос і вираз обличчя були аж надто ласкавими, і це змусило мене нашорошитись, коли я зробила крок до нього. Я проігнорувала маленьку іскру, що промайнула між нами, коли наші пальці переплелися. Якщо він також її відчув, то не видав цього.

— Я проведу тебе до твоєї кімнати, щоб зібратися. Ми вирушимо до двору «Заздрощі» завтра зранку.

РОЗДІЛ 14

Перед тим як залишити мене в кімнаті збиратися до візиту, Гнів звернувся, на перший позір, із невинним проханням, а саме — він попросив одягти сукню, яку принесуть мені вранці та в якій можна гідно постати перед князем пекла. І хоч я була впевнена, що просить він про це не без прихованих мотивів, вирішила, що навряд чи це може якимось чином мені нашкодити, тож швидко погодилася.

Я переконувала себе, що моя легка згода жодним чином не була пов’язана з тим, що мій наречений тієї миті перебував у моїх покоях біля ліжка без сорочки й був уособленням самої спокуси у плоті й крові. Він тримався на шанобливій відстані — на мій превеликий жаль, — однак навіть це не могло вплинути на моє відчуття його присутності. Здавалося, простір між нами аж вібрував від напруження й очікування. Я не була певна — річ лише в мені чи Гнів також відчував те саме. Адже він знову перетворився на загадкового князя, який був до мене люб’язним, але цілковито незбагненним.

Я й близько не була такою, як він, — спокійною. Мої емоції й досі ніяк не могли влягтися від його раптового зізнання, і я мала цілковите право все заперечувати, поки не впораюся з власними почуттями. До того ж якомога далі від князя.

Коли я вирядила Гніва зі своєї кімнати й гучно зачинила за ним двері, встигла помітити на його холодному, гордовитому обличчі легку усмішку. Я притулилася головою до стіни й видихнула. Адже лише годину тому я щосили намагалася якнайшвидше затягти його до свого ліжка.

Я воліла відкинути спогади про нашу романтичну пригоду біля його кімнати. Але згадка про приємні відчуття від ніжних дотиків його рук ніяк не йшли з голови.

«Який жах!»

Я кинулася до ванної кімнати, щоб умити обличчя, та побачивши себе в дзеркалі, одразу зрозуміла, що викликало усміх Гніва. У моїх широко розплющених карих очах сяяв якийсь дикий блискіт, волосся після купання — скуйовджене, а на щоках горів нездоровий рум’янець — неначе мене охопила болісна лихоманка. Усередині мене панував неприборканий, шалений хаос, і це добре було помітно з мого зовнішнього вигляду. Навряд чи мій вигляд можна назвати ідеальною реакцією на шлюб, яка здатна потішити его чоловіка й зміцнити його впевненість у собі. Проте я не сказала б, що Гніву чогось не вистачало.

Мій погляд зупинився на амулеті, відвертаючи мене від думок про чоловіків, дружин і нерозривні магічні зв’язки. Пам’ятаючи, як того разу відреагував на Ріг Аїда Заздрощі, я вирішила сховати оберіг якнайдалі від нього. Я не хотіла ризикувати, виставляючи його просто перед носом князя, поки житиму при його дворі.

Я зняла амулет і поклала його в шухляду. Уранці скажу Гніву, де він зможе його знайти. Зачинивши шухляду, я помітила на столі речі, яких досі не бачила: срібне люстерко й такі самі щітку та гребінець.

Вони з’явилися на столі вже після того, як я змила кров лорда Макадена. Я зачудовано роздивлялася гравіювання на сріблі, дивуючись майстерності, з якою його виконано. Це був іще один прекрасний (і вдумливий) подарунок від мого майбутнього чоловіка. Я зітхнула. Якби Гнів попросив моєї руки, навряд чи я змогла б згадати всі причини, через які ми не прихо-димося до пари — адже їх так багато.

По-перше, він був князем пекла, запеклим ворогом усіх відьом. По-друге, він тримав від мене секрети й вірив мені не більше, ніж я вірила в його відвертість. Окрім того, було очевидно, що він жадає мене, однак це бажання було далеким від кохання. Я хотіла мати справжнього супутника в житті, який стане мені за рівного, якому я зможу довіритися. Гнів же натомість ніколи не розкривав мені своїх карт, і я не була впевнена, що він узагалі розкриє їх мені. І зважаючи на напруженість наших стосунків, я цілком могла припустити, що й сама будуватиму власні плани без нього.

Я зняла з волосся шпильки з черепами тварин та квітами й узялася розчісувати кучері гребінцем, щосили намагаючись хоч трохи притлумити власне серцебиття. Та все було марно. Поклала гребінець і повернулася до спальні, рухаючись так швидко, що на моїй шкірі мало не виступив піт. Я була надто схвильована, щоб намагатися заснути. Хай би якою спокусливою була ідея відкинути вбік власні почуття, мені все-таки потрібно дещо розібратися в собі, перш ніж я вирушу до двору «Заздрощі».

Гнів був красивим, неодруженим князем, на якого, безсумнівно, полювали всі благородні панянки відповідного віку. Часом він поводився зверхньо й зарозуміло, однак він умів бути також чарівним

і грайливим, коли сам того хотів. Якось він назвав себе «Його Королівська Високість Безвідмовного Бажання». І можу сказати з упевненістю, що він не збрехав. Коли він зосереджував на комусь увагу, сумніваюсь, що багато хто зміг би довго опиратися його залицянням.

Він підходив до кожної справи як стратег, тож те, коли об’єкт його уваги з радістю піддасться його ретельно спланованим спокусам, було лише питанням часу. На Місячному мілководді він, безперечно, показав себе дуже ніжним коханцем і зосереджувався на моїх потребах так, ніби це давало йому самому невимовне задоволення. І я була певна, до моєї появи у цьому світі на те, щоб розділити з ним ложе, претендувало безліч кандидаток. Дехто з них претендували на його трон і владу, інші — просто цікавилися красою його тіла.

Я різко зупинилась і припинила міряти кімнату кроками. Мене осяяла інша думка — колюча, ніби маленькі голки на панцирі крабів, яких подавали у нашій тратторії. Я й раніше про це думала, однак тепер це скидалося на глузування, що має серйозніші наслідки.

Гнів не говорив нічого про любов і приязнь — лише те, що ми вдало приходимося до пари. І хоча це не зовсім схоже на мої романтичні мрії, у його словах була правда.

Я знала його достатньо добре, аби бути впевненою в тому, що він ніколи ні до чого мене не змушуватиме й не обмежуватиме свободи моєї волі. Щонайменше я не буду прив’язана до цього демона. Однак мене ніяк не полишала думка: чи не було в нього тієї, з якою він хотів би одружитися ще до того, як я викликала його й заручилася з ним. Може, його серце й ложе

належало іншій. Тій, про кого він, можливо, думає зараз. Коли ми вперше зустрілися, Гнів абсолютно чітко дав мені зрозуміти, як він ненавидить відьом. І навіть якщо в нього з часом почали зароджуватися до мене теплі почуття, цього навряд чи достатньо для того, щоб він насправді покохав мене. Цікаво, чи будуть у нього коханки, якщо ми все-таки поберемося?

Мені не подобалося відчуття неспокою, яке викликали в мене ці думки. І хоч як я намагалася втихомирити їх, не могла не згадувати наше пристрасне побачення в лагуні, а потім біля дверей його спальні: як його руки пестили моє тіло, як він притискав мене спиною до стіни, як пристрасно мене цілував... У ті миті я відчувала його справжнього.

Однак це не означало, що він насправді був таким. На те була купа причин. Пристрасть і хіть не могли стерти недовіру між нами й розкрити таємниці, які ми зберігали одне від одного. Хороші стосунки варто будувати на міцному фундаменті чесності, а я навіть не знала його справжнього імені.

Окрім того, що існувала цілком реальна можливість, що Гнів так ніколи й не дозволить собі мене покохати, я не була певна, що сама колись дозволю собі покохати його. Кохатися з ним — безперечно. Пошлюбитися — можливо. Але забути про все й прийняти його таким, яким він є, з усіма його таємницями? Щодо цього я була не певна.

«Богине, порятуй мене!» Це була катастрофа.

Так, я воліла взяти шлюб за розрахунком із Гординею. Але лише тому, що це давало мені доступ до його двору й могло допомогти зрозуміти зв’язок між убивством його дружини й убивством Вітторії. Однак пов’язувати себе із Гнівом... Я не була впевнена, як саме це зарадить мені у моїй справі.

У будь-якому разі це тільки більше все ускладнить.

Я знесилена впала на ліжко й викликала Джерело. Магія відгукнулася майже миттєво, щаслива бути використаною. Я начаклувала собі ціле море рожево-золотистих полум’яних квітів і оздобила ними стелю. Але мене ніяк не покидали думки про двох князів, які тепер заволоділи моєю свідомістю.

На жаль, я нічого не знала про Гординю, крім того, що він був демоном. А із Гнівом я тепер була знайома ліпше, і коли він перебував поряд, біль втрати в моїх грудях трохи вщухав. Звісно, його присутність не стирала спогадів про мою сестру-близнючку — цього не зміг би зробити ніхто, — але коли я перебувала поряд із ним, у наших постійних суперечках я віднаходила якесь збочене відчуття спокою.

Я відпустила магію, і полум’яні квіти почали поволі тьмяніти. Спостерігала за тим, як їхні пелюстки перетворювалися на чорні вуглинки, що згасали за мить до того, як торкалися килима. Я зітхнула. На душі було надто кепсько, щоб захоплюватися своїм приголомшливим магічним творінням. Мене хвилював не шлюб. Радше, мою душу ятрило усвідомлення того, що моя сім’я так і не спромоглася витягти мене з глибин мого горя, а князю демонів це вдалося.

Інколи я ненавиділа його за це, однак частіше була вдячна йому за бажання не дати моєму вогню згаснути. Він глузував, провокував і дражнив мене, аж доки в мене зникали всі бажання, крім одного: схопити його за шию і придушити. Але сердитися на нього було значно ліпше, ніж перетворитися на примару горя і смутку, на яку я перетворилася.

Безсонна ніч була довгою, і світ, у якому я перебувала, жодним чином не допомагав мені впоратися із почуттями. Двічі я підводилася з ліжка, доходила

до вхідних дверей, тягнулася до ручки, але потім отямлювалась і знову поверталася в ліжко.

Я опинилася тут, щоб дізнатися правду про сестру-близнючку. Що більше я думала про Вітторію, то легше мені було дистанціюватися від інших бажань. А коли таких думок ставало замало, я знову викликала Джерело й створювала полум’яні квіти різних розмірів, а ще — тренувалася гасити вогонь одних квітів і збільшувати полум’я інших.

На світанку мені принесли моє вбрання разом каблучкою з оливової гілки, яку подарував мені у світі смертних Гнів. Коли я розгортала пакунок, мої очі заплющувалися від безсонної ночі, однак вбрання мене потішило. Сукню пошито з чорного мережива, з довгими вузькими рукавами й пишною спідницею, але не надто скромною. З обох боків були вирізи, що починалися під руками й тягнулися аж до талії. Краї вирізів оздоблено блискучим золотим орнаментом, що нагадували квітучу виноградну лозу. Із рослинним візерунком перепліталися тіла змій.

Якби одягу давали імена, цю сукню, безсумнівно, треба було назвати Спокуса.

Ми увійшли до темно-смарагдового передпокою біля тронної зали Заздрощів. Вельможі, вбрані у шовк і оксамит різних відтінків темно-зеленого кольору, очікували на аудієнцію. Тож я зрозуміла, що Гнів обрав для мене плаття невипадково.

Його костюм, що сидів на ньому як вилитий, був чоловічою версією моєї сукні. Чорний піджак, чорно-золота жилетка з тим самим квітково-зміїним орнаментом, чорна сорочка і штани такого самого кольору. На його пальцях виблискували золоті персні, більше

схожі на зброю, ніж на звичайну прикрасу. Його корону зроблено із золотого лаврового листя, переплетеного з блискучими чорними змійками.

На мені не було ні діадеми, ні тіари, але Гнів убрав мене у свої кольори — чорний і золотий. Так він показував, що я належу саме до його двору. Що моє місце — поруч із ним.

Зважаючи на шепіт і допитливі погляди, які супроводжували нас після того, як герольд притьмом кинувся готуватися оголосити про наше прибуття, план Гніва спрацював.

Насправді я здогадалася про його план тієї самої миті, коли дістала сукню з темної тканини, у яку її було загорнуто. Мій князь не так уже й знався на тонкощах, як йому здавалося. А можливо, він і взагалі не мав такої мети. Востаннє, коли він бачився із Заздрощами, брат випустив йому кишки. Можливо, така поведінка більше стосувався особистих чвар між ними.

Проте цілком можливо, що в такий спосіб Гнів давав усім при дворі Заздрощів знак, що перш ніж напасти на мене, їм варто добряче подумати. Він водночас захищав ту, що мала примножити його силу і дражнив свого брата. Окрім того, я була певна, що тут не обійшлося й без якихось глибинних лицарських мотивів.

Гнів не хотів, щоб зі мною щось трапилося. Я знала, що у своїх діях він насправді керувався цими мотивами більше, ніж будь-чим.

Саме тому я одягла сукню, що перетворювала мене на частину його двору так само, як наші магічні татуювання і його князівська мітка.

Він пропонував мені свій захист, і лише божевільна могла б від нього відмовитися. У житті мені

траплялося робити шалені речі, однак, хвала Богині, я швидко вчуся.

Герольд кивнув двом вартовим, що стояли обабіч двостулкових дверей, потім ударив жезлом зі смарагдовим наконечником об землю. Двері розчахнулися, уперше відкриваючи моєму погляду палац Заздрощів. Це була зала, схожа на соборну; її підлога викладена мармуровими плитами темно-зеленого кольору, а від дверей по обидва боки довгого проходу простягалася симетрична колонада. По всій залі стояли розпорошені групки дворян, увага яких була прикута до герольда.

А також до двох людей, що стояли за ним і очікували, доки їх представлять.

Гнів ні на кого не зважав, хоча я підозрювала, що він уже встиг вивчити всі виходи із зали й місця розташування вартових. Цієї миті під холодним спокоєм князя приховувалася обачність воєначальника. Усім видом він випромінював зверхність — так, ніби підвищена увага дворових вельмож його геть не дивувала.

Я пробігла очима юрбу, попри те як на нас витріщалися, і, зрештою, зупинилася поглядом на помості. На ньому стояв трон, на якому, розвалившись із байдужим виразом обличчя, сидів князь Заздрощі. Він мав такий вигляд, ніби у світі існувала ще сотня інших місць, де він хотів би опинитися тієї миті, і сотня інших людей, із якими він хотів би поспілкуватися. Звісно, він поводився так зумисно. Безперечно, він відчував брата, і хвиля занепокоєння прокотилася залою.

Витримавши паузу, щоб досягти якомога сильнішого драматичного ефекту, герольд порушив тишу:

— Його Високість князь Гнів двору «Гнів», воєначальник і один із Семи, та леді Емілія ді Карло двору «Гнів».

Мені здавалося, в залі не могла панувати більша тиша, ніж та, що вже огорнула її, але я помилялася. Шепіт припинився. Човгання ногами теж. Скидалося на те, що весь двір скам’янів — увесь, окрім самого князя. Тієї миті, коли оголосили про наше прибуття, Заздрощі випростався. Виразу цілковитої байдужості на його обличчі ніби й не було — князь із цікавістю стежив за тим, як ми повільно рухаємося між колонами. Я розглядала його так само уважно.

На ньому був оксамитовий фрак кольору вічнозеленого лісу та срібна корона, інкрустована самоцвітами. Його чорне, немов смола, волосся, змінилося з часу, коли я востаннє його бачила. Тепер воно було коротшим з боків і довшим зверху. Нова зачіска підкреслювала різкі й кутасті риси його обличчя, особливо вилиці — такі гострі, що змогли б вирізати серця. Його бороди також не було — вона поступилася місцем ледь помітній щетині, яка лише підсилювала його суворий образ.

Якби я не знала, яке нещадне чудовисько ховалося за цією подобою, мене захопили б ці чарівні риси обличчя.

Коли князь позирнув спершу на брата, а потім утупився поглядом у мене, я щосили намагалася не виказати своєї тривоги. Заздрощі викрав мою сім’ю, а тоді завадив Гніву здобути Ріг Аїда. Мій візит не зобов’язував мене ні любити князя, ні довіряти йому. Мені просто потрібно використати його задля власної вигоди.

— Я бачу, ти привів свою тіньову відьму, брате, — вираз обличчя князя знову став знудженим, хоча я могла заприсягтися, що його губи сіпнулися, коли він побачив, як напружився поруч зі мною Гнів. — Гадаю, ти не захочеш нею ділитися. Але вдягнув ти

її надзвичайно привабливо. Гї шкіра просто створена для того, щоб їй поклонялися. Здається, настав час мені знайти релігію, що скажеш?

Я мовчала лише тому, що мені вкрай потрібна інформація.

— Схоже, твої манери зникли разом із волоссям, — Гнів легенько стиснув мою руку. — Леді Емілія великодушно прийняла твоє запрошення. Особисто я порадив би їй спалити його й надіслати назад попіл. Разом із теплою купою лайна пекельних псів.

— Що ж, ти ніколи не вирізнявся делікатністю. Залиш леді зі мною і забирайся.

— Перш ніж піти, я проведу леді до її покоїв.

- Ні.

Обличчя Гніва повільно розпливлося у погрозливому вищирі.

— Це не прохання. Я проведу леді Емілію до її кімнати. І лише тоді піду.

Між двома братами наростало напруження, ніби вони на полі бою, і їхні війська готові завдати удару. Я не наважувалася озирнутися, однак із шурхоту спідниць я могла припустити, що всі придворні намагаються забратися від двох князів якомога далі.

Цікаво, як часто вони б’ються і використовують при цьому магію чи зброю.

Жоден із князів не відвів погляду, і дивлячись, як вони продовжують витріщатися один на одного, я просто не могла стриматися, щоб не закотити очі. Ще мить — і вони розстебнуть свої штани й почнуть порівнювати, у кого довший.

Зрештою, Заздрощі відкинувся на спинку трону й забарабанив пальцями в рукавичках по поруччю. Він переводив погляд з мене на брата і з брата на мене. На його обличчі знову з’явилася глузлива посмішка.

— Ну, гаразд. Якщо так ти швидше звідси вшиєш* ся, хай буде так.

Із цими словами він кивнув у бік сивого слуги, що чекав поблизу. Демон митно підступив ближче, радий догодити князеві.

— Проведи мого брата і його ляльку до її особистих покоїв. Якщо він не забереться звідси через п’ятнадцять хвилин, виганяй його силою. Моя гостинність і добрі наміри щодо двору «Гнів» мають свої межі. За кожну хвилину, на яку він затримається, я придумуватиму якусь особливу розвагу з його чарівливою супутницею.

Краєчком ока я спостерігала за Гнівом. Цього разу він не заковтнув наживку від Заздрощів. Він ледь помітно кивнув головою, а тоді повернувся до брата спиною. Я зрозуміла, що це, напевно, був найбільший вияв відвертої зневаги, який тільки можливий у цій ситуації.

Своєю поведінкою він показав, що не вважає Заздрощі гідним свого страху. Я могла б заприсягтися, поки ми йшли у протилежний від трону бік, чула, як Заздрощі скреготить зубами.

Відверто кажучи, я навіть здивувалася, що він так легко це проковтнув. Гнів з’явився при дворі іншого демона, однак, здавалося, його вимоги нікого не дивували — як і те, як швидко їх прийняв тутешній князь. Напевно, репутація Гніва і його слава воєначальника змусили їх поводитися обережніше.

Гнів поклав мою руку собі на передпліччя, і ми вийшли з тронної зали, затим пішли за слугою парадними широкими сходами.

Замок Заздрощів був переважно оздоблений срібним і зеленим кольорами зі вкрапленнями чорного й білого. Крокуючи по підлозі, що була викладена

кахлями у вигляді шахівниці, я всміхнулася, зрозумівши, який смисл вкладав у це господар замку. Гості були для нього не більш ніж шахові фігури, які рухалися багато оздобленими коридорами, що мали на меті викликати почуття заздрощів. Усе в них — від розмаїття відтінків зеленого до скарбів, які господар виставляв напоказ, — сприяло гріху, що правив цим двором.

По обидва боки позолоченого коридору стояли мармурові статуї, однак я лише побіжно позирнула на них. Я не хотіла ненароком піддатися заздрості через прекрасні предмети мистецтва. Гнів тримав мене за руку так само сильно, проте я відчула, як спадає його напруження, що далі ми заходили у фортецю його брата.

Наступний сходовий майданчик розгалужувався на два коридори, що вели до різних крил замку. Нас повели правобіч. Слуга спинився перед дверима наприкінці коридору і вклонився.

— Ось кімната леді. Гі валіза вже там. Чи бажаєте ви ще чогось?

Гнів похитав головою. Слуга видихнув і знову повернувся до мене.

— Якщо чогось потребуватимете, подзвоніть у цей дзвіночок.

Не чекаючи, поки Гнів грізно налякає демона, я приязно всміхнулася йому.

— Дякую.

На мить слуга завмер, потім кивнув і швидко зник по той бік коридору, яким ми щойно пройшли. Гнів провів його поглядом і обернувся до мене.

— Слуги не очікують подяки за свою роботу.

— Кожен, чия робота чи послуги роблять життя інших комфортним, заслуговує на подяку.

Гнів пильно оглянув мене з непроникним виразом обличчя, затим пройшовся відведеними мені покоями. Він оглянув кожний закуток і кожну щілину, ніби очікував, що якесь мерзенне створіння звідти вискочить і нападе на мене.

А можливо, його просто насторожували срібно-зелені тони кімнати.

Я йшла за ним слідом, намагаючись стримати усмішку, коли він зазирав під моє ліжко з балдахіном, розсував штори й стукав у вікна. Із жорстким виразом обличчя він обережно зайшов до ванної кімнати, тримаючись за руків’я кинджала. Коли він оглядав мої покої, було важко сказати, хто він такий — князь пекла чи особистий охоронець.

Гнів узяв із полиці глечик, легенько струснув його й підніс собі до носа, я закусила губу, щоб не розсміятися. Я сумнівалася, що Заздрощі підсипле туди отрути, але Гнів не хотів ризикувати.

Він перехопив мій погляд і сердито позирнув у відповідь.

— Гадаєш, я кумедний?

— Зараз? Надзвичайно.

Гнів відкинув глечик убік і неквапливо попрямував до мене. Переді мною постав хижак, невдало прихований під вишуканим одягом. Цивілізований вигляд князя був лише маскою, способом приховати його справжню сутність. Я бачила перед собою мисливця, який щойно обрав собі нову жертву.

Моїм тілом пробіг дрож. Я припинила усміхатись і позадкувала. Він рухався за мною, аж поки я вперлася стегнами у ліжко. Тоді він спинився, даючи мені змогу втекти на інший бік. Але я не рушила з місця.

Він зробив до мене ще один крок, тоді спинився, востаннє даючи мені можливість зробити вибір, перш

ніж остаточно скоротити відстань між нами. Я могла або сісти на ліжко або залишитися на ногах. Сидіти — кепський варіант, а стояти — ще гірший. Так ми опинилися б занадто близько одне до одного. Зрештою, я залишилася на місці.

Гнів тепер стояв так близько, що з кожним вдихом мої груди торкалися його грудей. Відверто кажучи, страху тієї миті я не відчувала й близько. Я облизала губи, і погляд Гніва потемнів.

— А тепер? — він нахилився до мене так, що його губи опинилися на рівні з моїми. — Вам усе ще весело, моя леді?

Моє серце забилося частіше. Судячи з того, як палав його погляд, він чудово розумів, як я почувалася тієї миті. Я зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися, і повільно видихнула.

— Якщо я вирішу повернутися, чи потрібно мені надсилати запит до твого двору?

Гнів стиснув зуби. Він вловив натяк у моїх словах, і думка про те, що я можу й не захотіти повертатися, йому не сподобалася. Замість почати сварку або виголосити зверхній наказ, Гнів відступив на крок, узяв мене за руку та обережно повернув її долонею доверху. Він підніс мою долоню до своїх губ, стримано поцілував її. Моєю рукою прокотилася хвиля тепла, яка розбурхала кров і пронизала моє тіло бажанням. Цей несподіваний вияв ніжності ще більше заплутав мене.

— Мій дім — твій дім, Еміліє. Тобі не потрібне запрошення. Коли ти вирішиш повернутися, я пошлю по тебе твій почет, — він знаком запросив мене сісти на ліжко. — Сядь. У мене щось для тебе є.

Мій погляд був прикутий до його вуст, однак я хутко підвела очі, опираючись грішним чарам цього

світу, нашому шлюбному зв’язку і чарівливості самого Гніва.

Зараз не час думати про поцілунки.

Гнів нічого не сказав і навіть не усміхнувся, однак, приборкавши емоції, я відчула, що він задоволений. Зрозумівши, що він навряд чи пеститиме мене просто тут, я присіла на краєчку матраца.

Гнів повільно опустився на коліна, підняв мою ліву ногу й поставив її на своє пружне стегно. Я спробувала забрати ногу, але він утримував її на місці. Ми обоє знали, якщо я дуже захочу, то зможу вирватися, тож я застигла нерухомо.

— Якщо ми вирішимо скріпити наш шлюб, це відбудеться не в домі мого брата й не триватиме лічені секунди. Ти заслуговуєш на ліпше.

Він зачекав, доки я розслаблюсь, начебто це було можливо після таких слів, а потім почав піднімати мою спідницю. Він спинився на рівні литки і знову позирнув мені у вічі.

— Довірся мені.

— Сказав князь брехні...

Він пропустив образу повз вуха. Я відразу згадала про його татуювання, яке проголошувало, що дії для Гніва важливіші за слова. Безперечно, довіру треба заслужити, однак для цього я мала дати йому бодай якийсь шанс. Хтось із нас мусив зробити перший крок.

Я кивнула, даючи свою згоду, і на якусь мить, поки чари моменту не розвіялися, здавалося, що Гнів завмер на місці. Аж ось він міцно взявся за мою спідницю й підтягнув її вище колін, зупинившись на рівні стегна. Він дивився на мене, не відводячи погляду від мого обличчя, й не дозволяв своїй оголеній шкірі торкнутися моєї. Він також подбав про те, щоб оголилася лише моя ліва нога.

— Ось так, — він кивнув на спідницю. — Зроби ласку, потримай.

Я забрала поділ у нього з рук. Гнів дістав зі свого піджака невеликий кинджал у шкіряних піхвах і показав мені. На ефесі кинджала викарбувано дикі квіти, а срібне лезо відполіровано так гладенько, що я побачила в ньому своє відображення.

— Він дивовижний.

— На першу пору вистачить, — Гнів повернув кинджал до піхов і обгорнув шкіряний ремінь навколо мого стегна, закріпивши його пряжкою. Він просунув під ременем палець і підвів очі: — Не надто туго?

— Ні, саме те.

— Підведися і походи по кімнаті, щоб ми були певні.

Він швидко відступив і відвернувся, поки я поправляла спідницю й підводилася на ноги. Я кілька разів обійшла спальню, нахиляючись і крутячись навсібіч.

— Ну як?

— Усе чудово. Дякую. Як ти дізнався, що я шульга?

Гнів кинув погляд на місце, де під одягом був захований кинджал.

— Коли ти ріжеш хліб, береш ножа лівою рукою, нею також підіймаєш келих, — і не давши мені відповісти, він різко додав: — Коли захочеш повернутися додому, спровадь посланця. Я повернуся по тебе.

- Я...

Я не знала, що сказати, бо була не впевнена. Адже якщо я повернуся, то не знала, чи моє повернення вважатиметься згодою на наш шлюб. Нас, безумовно, вабило одне до одного, однак цей вогонь пристрасті міг бути наслідком магії, яка намагалася підштовхнути нас одне до одного, щоб ми злилися в одне ціле —

й у прямому, й у переносному сенсі. Ніхто не міг сказати, чи це бажання не згасне після того, як ми йому піддамося.

А в мене були інші плани на життя. Наприклад, повернутися до сім’ї. Якщо я оберу залишитися з Гнівом, то навіки зачиню двері до свого колишнього життя. Можливо, час від часу я матиму змогу навідувати рідних, однак мій світ наразі був тендітним як ніколи. На мою думку, справжнє кохання не мало забирати в людини щось із її життя — тільки робити його ліпшим.

— Гадаю, мені час почати обживатися.

Вираз обличчя князя демонів залишався цілковито незворушним, однак я помітила в його погляді якийсь спалах, який він не притлумив. Перш ніж я встигла попрощатися, він розчинився у мерехтливому чорному серпанку, залишивши мене віч-на-віч із долею, яку я для себе обрала.

А також із роздумами про мій новий план.

РОЗДІЛ 15

Мені не довелося довго сидіти і скніти над своїм рішенням. Щойно Гнів пішов, слуга з коробкою для вбрання і запискою від господаря цього палацу, з’явився на моєму порозі. Менш ніж за годину я мала вечеряти з князем цього двору і його підлеглими. Очевидно, Заздрощі не хотів зволікати з нашою зустріччю. Або, можливо, він просто не хотів ділитися «дивиною», як він висловився нещодавно.

Мої нерви дзижчали, неначе бджолиний рій. Заздрощі виявився безжальним, але я була майже впевнена, що цього разу він не завдасть мені шкоди. Особливо зараз, коли я перебувала у його дворі. Адже така його поведінка могла б призвести до війни між дворами. Бути частиною двору Гніва мало й політичні переваги. Я більше не була просто відьмою без демонічного двору, що міг захистити мене. Заздрощі мав би добряче подумати перед тим, як увігнати кинджал мені у спину. Утім, якщо логічно поміркувати над цим, такий стан справ не позбавляв мене переживань.

Важко було забути ту ніч, коли він тримав у заручниках всю мою сім’ю, а потім окупував наш будинок. Я й досі не вірила, що Нонна загнала його назад до пекла, використовуючи магію, про існування якої мені невідомо. Той нестримний вихор був найдивні-шою річчю, яку мені випало бачити.

Я відкинула ці спогади якнайдалі й спробувала зосередитися на тому, що відбувалося тут і зараз. Пригадала те, що Гнів розповідав про переможців і жертв. Цього вечора я буду переможницею. Я прийшла сюди для того, щоб отримати інформацію. І зроблю все, що в моїх силах, для цього. Якщо мені доведеться одягти вбрання від мого ворога, що ж — хай буде так! Це невелика ціна. Я надягну цю безглузду сукню і пофліртую трохи, рахуючи секунди до того часу, поки не домоглася б того, по що прийшла. «Подивимося, яку сукню ти обрав, князю Заздрощі».

Я зазирнула в коробку й закотила очі. Розкішна сукня: її зелений оксамитовий колір був таким темним, що його можна сплутати з чорним. Вона була з довгими рукавами, обтислим корсетом, що мав глибокий виріз майже до пупка, і спідницями, які плавно струмували хвилями.

Блискучий срібний пояс прикрашав один великий смарагд, завбільшки з яйце дрозда. Розкішний підвісок був, немов зброя, яку Заздрощі хотів, щоб я використала проти його брата. Можу уявити вираз обличчя Гніва, якщо він побачить у мене на грудях подарунок від господаря двору «Заздрощі».

Очевидно, не тільки смертні розважалися безглуздими спробами роздратувати одні одних.

Спершу я вирішила залишитися у своїй сукні. Але, обміркувавши, зрозуміла: Заздрощі буде приязнішим і готовим ділитися інформацією, якщо йому не доведеться дивитися на образливе вбрання, що символізує двір Гніва. До того ж мені не хотілося опускатися до їхнього безглуздого королівського позерства.

Після того як я одягла сукню і закасала рукави, щоб оголити передпліччя, нанесла трохи рум’ян на щоки

ті губи. Я взяла підвісок. Дорогоцінний камінь був бездоганним. Безсумнівно, я стану об’єктом заздрості для всіх, хто його побачить. Щойно я надягла його на шию, як до моєї кімнати увійшов слуга.

— Якщо ви готові, пані Еміліє, я відведу вас до бенкетної зали.

Я сподівалася, що матиму час попрактикувати власну магію у разі, якщо щось піде не так. Проте кілька хвилин не достатньо, щоб надолужити роки тренувань, які втратила. Я всміхнулася слузі.

— Так, будь ласка, вкажіть мені шлях.

Прямуючи до дверей, я помітила своє відображення у величезному дзеркалі. Я мала приголомшливий вигляд і була готовою вступити в боротьбу найелегантнішим і найжорстокішим способом. Я дійсно перетворювалася на справжню княгиню пекла.

Богине, порятуй тих нещасних демонів!

Ми попрямували до протилежного кінця коридору. Не дивно, що Заздрощі поселив мене у крилі для королівської сім’ї. Ліпше тримати ворогів близько, а майбутню невістку — і поготів. Цікаво, чи саме це так зіпсувало настрій Гнівові. Брати й справді насолоджувалися, дошкуляючи один одному. їм завжди треба було шукати бодай щось, за що вони могли б змагатися. Попри наявність магічного зв’язку чи його відсутність, я належала лише самій собі.

Терпеливий слуга схилив голову, потім зробив крок назад і відчинив переді мною двері. Перед моїми очима розкинулася широка кімната, оповита темрявою. Я була впевнена, що це зроблено для того, аби змусити мене нервувати.

Проте я не боялася тіней. Адже це скоро зіграє мені на користь.

Я зайшла в кімнату й роззирнулася. Двері за мною з гуркотом зачинилися. Це не була кімната для читання, але й не бенкетна зала. У світі смертних вона називалася б «Клуб джентльменів», який так часто описували в моїх улюблених сердечних романах.

Біля стіни з вітражами стояв круглий стіл ті двоє стільців, на які лилося з вікон м’яке світло. На столі в чудових срібних канделябрах горіли свічки, і кілька оригінальних свічників у далеких кутках кімнати також додавали теплого світла.

Проте кімнату здебільшого огортала темрява, зокрема й двері, біля яких я стояла. Я підвела погляд. Стелю прикрашали фрески, що зображували крилатих створінь на небесах, деякі з них виконано в яскравих, а деякі — в похмурих тонах.

Я огледіла кімнату й зупинилася на темній постаті в кутку. У великому кріслі, оббитому оксамитом, розсівся Заздрощі, тримаючи в руці келих із бурштиновою напоєм. Він закинув ногу на ногу й сидів, спершись ліктем на коліно, намагаючись надати якомога роз-слабленішого вигляду. Утім те, як він міцно тримав келих, все-таки виказувало, що він насправді не був таким спокійним, якого хотів вдавати.

Заздрощі зробив великий ковток, і я відчула, як він ковзає по мені своїм поглядом.

— Ти знаєшся на тому, як влазити у неприємності, моя дитинко.

Я продовжувала стояти в тіні.

— Можливо, я й здаюся такою, Ваша Високосте, але, запевняю вас, я точно не дитинка. Ба більше — не ваша.

Заздрощі нахилився вперед, і його обличчя потрапило у світло свічок. Навіть сидячи, йому якось вдавалося зверхньо дивитися на мене. Із виразу його прекрасного обличчя зрозуміло, що він не вражений.

— Хочу, щоб ти затямила. Я ніколи не ділюся тим, що належить мені.

— Не думаю, що утримувати коханок силою — це привід для гордості й хизування.

— Вибір — це привабливо, а сила — ні. Застосування сили не завжди виправдане, хіба якщо коханка гарно попросить, — його погляд ковзнув по мені, і я замислилася, чи добре він міг розгледіти мене в темряві. — Я так розумію, ти відгукнулася на моє запрошення пограти з почуттям заздрості.

— Хіба тобі не подобається розпалювати заздрощі?

— Мені від того, що ти приїхала сюди, щоб викликати ревнощі в мого брата, і не свербить, і не болить, — він поставив келих на маленький столик і струсив уявні порошинки з костюма. Я помітила кинджал зі смарагдовим руків’ям, що визирав із-під його піджака, й стрималася, щоб не вихопити й не використати його проти князя. Він знову взяв келих і допив напій. — Використовувати когось у своїх цілях — це непристойно.

Якщо він вірив у те, що говорив, то це вже добре. Я зробила крок уперед — вийшла з тіні на світло. Погляд князя впав на моє передпліччя, яким звивалося лавандове татуювання. Він зрадів, уперше побачивши його. Тепер я знала, чому.

— Того вечора, коли ми вперше зустрілися, ти знав про мої заручини з Гнівом і згадав щось про заплутане павутиння. Було б добре, якби ти тоді не говорив загадками. Особливо, якщо намагався переманити мене на свій бік.

— Якщо ти не помітила, я не вирізняюся особливою добротою і не вдаю такого. І навіть якби мене мучило сумління, я однаково не хотів би псувати веселощі, — посмішка Заздрощів перетворилася на жорстоку гримасу, коли він подивився на підвісок на

моїй шиї. — Тоді було б набагато цікавіше просто сидіти й спостерігати, що з того всього вийде. Дехто з нас навіть робив ставки. Не можу сказати тобі, як сильно я обібрав Жадібність, але він у мене в боргу. Можеш уявити, як йому не подобається вся ця ситуація.

Я впевнено перетнула кімнату. Таця з карафкою і келихом стояли на столику в очікуванні мене. Тож я без будь-якого запрошення налила собі бурштинової рідини й сіла в оксамитове крісло навпроти Заздрощів. Він примружився, але нічого не сказав про мою нахабність. Або неввічливість і неповагу до його високого статусу.

— Ти хотів, щоб я приєдналася до твого двору, навіть знаючи про заручини з твоїм братом? — я зробила маленький ковток, очікуючи пекучого відчуття. — Мабуть, тобі самотньо гратися в усі ці ігри наодинці?

— Хоч що ти замислювала б, раджу зупинитися, щоб я й надалі лишався гостинним.

Його тон був холодним, але йому не вдалося приховати спалах болю у своїх очах. Перший же мій постріл влучив у ціль. Я відкинула будь-яке почуття провини. Його короткочасний біль був нічим, якщо порівняти з жорстоким убивством моєї сестри.

— Та невже?! — я всміхнулася, зробивши ще один ковток із келиха. — Ти мене вразив. Я й не думала, що ти можеш бути таким ввічливим. Спершу ти нацькував на мене свого песика-вампіра, потім тримав у заручниках мою сім’ю. До того ж важко забути той підлий інцидент, що стався в тунелях, коли ти прийшов туди з армією невидимих демонів, і, звичайно, те, як ти вчинив із Гнівом, розпоровши йому черево.

— Замість бути поряд із нареченим, ти сидиш зараз тут аж занадто розлючена. Думав: ти вважаєш, що я зробив тобі послугу тоді.

— Якби ти свій клинок направив на себе, тоді це була б справжня послуга.

Температура навколо нас різко впала, майже так само, як коли лютував Гнів. Я й раніше відчувала крижаний страх через силу Заздрощів, а також крижані ревнощі, що руйнували будь-яке почуття моралі. Поколювання його сили поповзли моєю спиною, але я вичікувала.

Я підняла руку, ніби прибираючи з обличчя пасмо волосся, й легенько погладила мітку Гніва. Вона допомагала зламати вплив Заздрощів, перш ніж він може взяти наді мною гору, — я на це й розраховувала.

Заздрощі відхилився трохи назад, пильно дивлячись на мене. Усмішка повільно розпливлася на його обличчі, стираючи спалах люті.

— Ти сьогодні мене зацікавила. А я переймався, що вечеря буде нудною!

Я зберігала спокійний вираз обличчя, але серце калатало несамовито. Не була певна, що мій маленький трюк спрацює, якщо він спробує скористатися своєю силою. Здавалося, він відчував це і обмірковував свій наступний крок. Його лінива поведінка нагадувала мені кота, який, спостерігаючи за птахою, вирішує, чи варто заради неї покидати своє місце на сонці.

Погляд Заздрощів упав на його іменний клинок. Він витягнув його з піхов і провів пальцями по лезу. Я майже не сумнівалася, що він розмірковує, як використати його на мені найвитонченішими способами. Моя рука потягнулася до власної зброї, але я не підняла спідниці й не показала її. Хай хоч що там станеться, а я буду готова.

Спершу ми сиділи в тиші, у кімнаті чулося лише цокання годинника. Заздрощі гладив метал, і, можу заприсягтися, лезо майже замуркотіло від його

дотиків. І саме тієї миті, коли я була впевнена, що він от-от накинеться на мене, хтось постукав у двері, порушивши вбивче напруження між нами. Заздрощі прибрав кинджал. За його наказом слуги внесли до кімнати на смарагдових тацях тарілки з їжею й поставили на стіл у дальньому куточку кімнати.

Одним граційним рухом князь підвівся й простягнув до мене руку.

— Пропоную сьогодні переломити хліб, а не кістки, тіньова відьмо!

Я підвелася, ігноруючи простягнуту ним руку. Ми не були друзями, і я не думаю, що він дуже хотів, щоб я вдавала, наче це так. Усе, що відбувалося цього вечора, схоже на якесь випробування. І це мене влаштовувало. Адже я теж приготувала для нього випробування.

Я пройшла до столу й сіла на стілець, призначений для мене. Заздрощі сів напроти, і це його не дратувало, навпаки — розважало. Гадаю, навряд чи хтось із його підданих хоч колись намагався викликати його роздратування. Можливо, його, як і Гніва, інтригувала моя відмова підкорюватися його могутнім силам. Як і мої запитання. Звісно, поки він не знудиться від них. Але мені варто пильнувати й не кидати йому аж занадто сміливих викликів.

— In vino veritas*, — помахом руки Заздрощі відправив слуг геть і сам наповнив келихи. — Істина у вині. Іноді смертні вражають. Утім, думаю, вони дуже вразливі, коли справи стосуються їхніх вад. Дай смертному вина, і він напише вірші щодо його смаку. Можливо, навіть порівняє його із жінкою, з якою ділив ложе. — Він подивився на мене. — Або з тією, з якою мріє це зробити.

* Істина у вині (лат.). — Прим. пер.

Я промовчала. Не вірилося, що він хотів би ділити ложе зі мною. А якщо й хотів, то лише для того, щоб використати це проти брата.

— Чому ж ти ненавидиш смертних?

— Припущення вбивають правду, — він зробив іще ковток вина. — Не раджу йти цим шляхом. — Він показав на мій келих: — Ти пробувала використовувати свою магію для їжі чи напоїв?

— Ні. Чому в ім’я всіх Семи кіл я робила б таке?

— Восьми. І я запитую тому, що ти можеш зачарувати вино, щоб тобі розкрили правду. Той, хто його вип’є, опиниться під дією магії.

— І я маю повірити, що ти розповідаєш мені це з доброти душевної?

— Не будь дурненькою. Запевняю тебе: що більше в мені вина з демонських ягід, то ближче я до моралі. Ти хочеш правди? І я також. Чому б нам не отримати те, чого ми обоє бажаємо? Без будь-яких ігор.

Я примружилася.

— Мабуть, тобі надзвичайно треба щось від мене, якщо ти готовий поділитися інформацією з ворогом.

— Сьогодні вночі ми можемо стати друзями, — на слові «друзі» він так вишкірився, наче йому було боляче. Я звела брову, і він вдав байдужість. — Або ж коханцями.

Я чекала, поки магія цього світу спокусить мене, і я відчую поколювання тисячі колючок пристрасті. Так, як це було щоразу, коли я думала про ніч із Гнівом. Заздрощі був красивим, гнучким і м’язистим. Мені здавалося, він уважний до кожної коханки, навіть до тієї, яка не дуже цікавить його. Хоча б для того, щоб зводити їх з розуму від заздрощів, коли він покидає їх і обирає собі іншу партнерку.

Я не відчула жодних романтичних почуттів, окрім бажання зацідити йому в пику.

— Якби я сказала «так», ти і справді вклав би мене у своє ліжко?

— На війні не без утрат, мила. Я зробив би все, що мав зробити. Хоча навряд чи це була б утрата. Розмови в ліжку можуть бути доволі приємними. У такі інтимні моменти легко розбовкати секрети, — Заздрощі позирнув на своє вино, але погляд свідчив, що він перебував десь далеко звідси. — А тепер будь хорошою дівчинкою і закляни наше вино.

Я завагалася. Мені хотілося почути правду, але я не була впевнена, що готова дати йому те саме натомість. Він міг запитати будь-що, і я муситиму скинути маску.

Деякі ризики були варті того, а деякі робити безглуздо.

Заздрощі схилив голову й позирнув на мене.

— Ти так тримаєшся за свою правду, що не готова дізнатися мою? Можливо, страх сковує тебе? І мені варто тебе звабити?

— Вам не вдасться спровокувати мене, Ваша Високосте. Мені варто зважити всі за і проти, перш ніж погоджуватися на допит.

— Я можу змусити тебе розповісти все, що мені потрібно, — його голос був м’яким, невимушеним. Погрози зривалися з його уст так само легко, як і розмови про погоду.

Я знову провела пальцями по мітці, привертаючи увагу князя до моєї шиї.

— Я міг би вдатися до принуки. Алєксєй — не єдиний член мого двору, який має ікла. Якщо ти втратиш доволі багато крові, це подіє на тебе так само, як і закляте вино. Мені така ситуація точно не нашкодить.

Звісно. Він вдасться до залучення вампірів. Я знову подумала про свою близнючку. Вітторія, ймовірно, також укладала певні складні угоди.

Я звелася з-за столу, миттєво хтось підбіг, щоб відсунути мого стільця. Мені ще знадобиться час, щоб звикнути до того, що всі ставляться до мене, як до розбещеної королівни.

Я підійшла до Заздрощів і взяла його келих. Потім прошепотіла над ним закляття правди й повторила те саме над своїм келихом та іншими пляшками.

Заздрощі підозріло всміхнувся, коли я повернулася на своє місце. Він підняв свій келих.

— Вип’ємо за вечір правди серед ворогів. Хай наші серця кровоточать лише через утрату гідності, а не через кинджали в наших спинах. — Він одним духом випив усе вино.

— А це обов’язково? — я звела брови.

— Зовсім ні. — Він налив собі ще й знову зробив щедрий ковток. — Але це й не нашкодить.

Я зробила боязкий ковток. На смак вино нічим не відрізнялося від того, яким воно було раніше. Якби сама не прошепотіла закляття над ним, то ніколи не запідозрила б, що з ним щось не так. Я насупилася, дивлячись у келих.

Раптовий сміх Заздрощів перервав мої роздуми.

— Я бачу, що відьми, які виховували тебе, тримали від тебе багато секретів. За цим весело спостерігати.

- Що?

— Спостерігати за тим, як руйнується твій ідеальний світ.

— Ти жахливий.

— Моя люба, ти забуваєш — я ніколи не страждав людяністю, — він знизав плечима й відпив іще вина. — До того ж я не мав на увазі нічого поганого. Фенікс

постає з попелу не просто так. Ти маєш зруйнувати свій світ, щоб звести новий. Хай буде так! Вони завжди боялися, що це станеться. Як довго працює закляття правди? — він швидко випив вино й налив собі ще.

— Воно вже діє.

— Я подобаюся тобі?

— Я вважаю тебе стерпним. Якщо для тебе все закінчиться погано, я не плакатиму. І не радітиму. Я просто житиму, наче тебе ніколи й не було, — я пирснула так, як не належить леді, й зробила ще ковток. — Того вечора, коли бабуся розправилася з тобою... мені здалося, що ти знав її. Звідки?

— Прокляття — це цікава річ, — він знову вихилив келих і налив іще. — Вони — наче дерева, адже пускають коріння там, де їх посадили. Інколи вони схожі на дикі квіти. їхнє насіння розлітається разом із бджолами і птахами. Вони можуть рости й квітнути будь-де. Часом вони схожі на ключі. Однак не всі ключі підходять до замків. Деякі з них набагато хитромудріші й підступніші.

Я чекала, доки його безглузда балаканина перетвориться на зрозумілу відповідь, але він просто витріщився на мене у відповідь.

— Це й близько не те, про що я запитувала. Ти що — п’яний?

— Годі, — він уперше всміхнувся щиро. На його правій щоці з’явилася ямка. Це пом’якшило його суворий вираз обличчя, що він носив, наче броню. — Але все, що я сказав, це правда. Є речі, які я не можу озвучити, навіть попри закляття, накладене на наше вино. Бо, хай там як, існують вищі сили, що залучені тут. Я знаю твою бабусю. Але мені відомі й багато інших цікавих таємниць.

Мені хотілося знати, як і де він познайомився з Нонною, але чи був сенс намагатися витягти з нього інформацію, яку він не міг чи не хотів видавати.

— Тоді розкажи мені про прокляття.

— Ця легенда така давня, що її мало хто пам’ятає. З роками вона заіржавіла й укрилася мохом, її сяйво поступово тьмяніє, поки від того, що було, не залишиться лише тінь.

— Про що ти?

— Про історію проклять і вкрадених спогадів. А також про викриття брехні, — він різко відкинувся на спинку стільця, ледь не перекинувши його. — Мій брат ніколи не примусить тебе пошлюбитися з ним. Це заперечує все, у що він вірить.

— Я не запитувала тебе про брата.

— Не запитувала, але я думаю, тобі цікаво. Він натякав на те, що хоче, щоб ви завершили шлюбний зв’язок?

Мені не хотілося відповідати, але закляття правди змусило слова зірватися з моїх губ.

— Він розповів мені про нього, але не натякав, чого хоче.

— Я не запитуватиму, чи міркувала ти про це. Тим паче, що ми знаємо, яким чином він його прийняв. Принаймні частково.

Я намагалася не видавати, що відчувала полегшення, але Заздрощі, мабуть, все-таки це помітив. Він зловісно-задоволено усміхнувся.

— Гнів не змушуватиме тебе брати шлюб, але й не стоятиме осторонь. Це не його підхід. Він дасть знати кожному княжому двору про свої наміри й позицію. Так, як він зробив це сьогодні.

Я знову відпила вина.

— Чому ти робиш це?

— Перепрошую?

— Ти завжди сієш недовіру між мною і своїм братом, — мені не треба було пити вина, щоб запитати наступне: — Ти заздриш йому? Чи просто завжди жадаєш того, що тобі не належить?

— Я не завжди керуюся заздрісними думками, — у його зелених очах зблиснуло щось нове: не насмішка й не його іменна емоція. — Через вдачу брата я втратив дещо важливе. І сподіваюся, що одного дня зможу відплатити йому тим самим. Я мотивуюся не заздрощами. Я мотивуюся відплатою. Гадаю, це те спільне, що є між нами, хоча сумніваюся, що ти визнаєш це, навіть попри закляте вино.

Він не говорив це як запитання, тому закляття не змушувало мене відповідати.

— Я готова на все, щоб повернути сестру. Ти мусиш пробачити все, що було між вами із Гнівом. Щастя має бути єдиним, що має значення.

— Та начхати мені на його щастя, — він поглянув на своє вино, але не торкнувся його. — Проте, як видно, тобі не байдуже. Навіть більше, ніж тобі хотілося б. Ти закохана в нього?

Я стиснула зуби й сильніше обхопила свій келих, але це не допомогло. Слова в мені аж закипали. Я зосередилася на фразі Заздрощів й дозволила правді злетіти з моїх уст:

— Ні, я не закохана в нього, але вважаю його привабливим. Усе ж він доправив мене до цього світу, продав мою душу власному брату і збрехав про те, що він сам і є моїм майбутнім чоловіком.

— «Леді занадто багато протестує».

— Шекспір, — я закотила очі. — Як пафосно і передбачувано, що ти його процитував. Тепер мені варто позаздрити твоїй освіченості?

Заздрощі подивився на мене через скло свого келиха, його погляд був пронизливим.

— Дивно, чи не так — селючка із Сицилії має такий вишуканий літературний смак? Або взагалі читає хоч щось.

Мене зачепили його слова.

— Можливо, у нас немає багато грошей і слуг, Ваша Високосте, але ми вміємо читати й писати.

— Я припускав: ти скажеш мені, що така грамотна через закляття, яких бабуся навчала тебе. Або ж через рецепти з твоєї маленької кулінарної книги, або через іншу подібну нісенітницю.

— Чому тебе це так хвилює?

— Просто це цікаво, а я люблю цікавинки.

Я всміхнулася. Ця відповідь була чудовим початком мого наступного запитання.

— Чому ти так зацікавлений у колекціонуванні?

— Зазвичай мене цікавлять божественні речі. Хоча це не зовсім так, — він засміявся, ніби не міг повірити в те, що правда ллється з нього сама собою. — Зараз я зацікавлений в одній божественно прекрасній речі: у Потрійному місячному дзеркалі.

- Що це?

Заздрощі клацнув пальцями — й перед нами з’явився слуга. Він прошепотів щось так тихо, що мені не вдалося нічого почути, а потім слуга зник. За мить він повернувся, тримаючи в руках скляну скриньку з гравіюванням. На вигляд вона була простенькою. Я нахилилася над столом, сподіваючись ліпше її роздивитися.

— Це дзеркало богів. Я навіть сказав би — богинь, — він провів указівним пальцем по скляній скриньці, а потім — великим пальцем, неначе витираючи з неї пил. — Існує легенда, що її вигравіювано за

допомогою магії Діви, Матері та Старої відьми, і вона може показати тобі минуле, теперішнє й майбутнє, якщо попросиш. Усі ці властивості зберігаються в цій скриньці, принаймні мені Так сказали.

«Минуле, теперішнє, майбутнє. Віднайди!» У мене мороз пішов шкірою. Майже те саме й говорив зачарований череп, він також згадував Діву, Матір і Стару відьму.

Заздрощі розкрив скриньку, показуючи лавандову оксамитову оббивку, де колись лежало дзеркало. Я намагалася не видавати емоцій, але серце шалено калатало в грудях. Якщо існував магічний предмет, що був здатний показати мені минуле, я могла б розкрити таємницю вбивства сестри.

Мене огорнуло хвилювання. Череп хотів, щоб я дізналася про це. Тепер я була в цьому впевнена. Якби я мала дзеркало, мені не треба було б перейматися щодо заміжжя з Гординею чи Гнівом, чи взагалі щодо вибору свого місця в Королівстві Проклятих.

— Схоже на дитячу легенду.

— У всіх легендах є частка правди, — на якусь мить його погляд здався щирим. — У будь-якому разі потрібна книга заклять Старої відьми, Ключ спокуси, а також саме дзеркало — для того, щоб вивільнити магію богині.

— Дай вгадаю, — я понизила голос до змовницького шепоту: — ти знайшов абсолютно все, крім дзеркала.

— Моя люба, гадаю, тобі час самій подивитися на цікавинки, що я зібрав, — Заздрощі підвівся. — Ходімо?

РОЗДІЛ 16

Заздрощі пафосно розчахнув перед нами багато прикрашені двері й раптово по-джентльменськи відступив убік, дозволивши мені першою переступити поріг його зали з колекційними диковинками.

На якусь мить я завагалася, не впевнена у щирості його намірів. Не думаю, що він привів би мене до вампірського лігва, хоча... з нього станеться.

Згадавши про кинджал у себе на стегні, я зайшла до зали й зупинилася від побаченого.

На мене чекали не вампіри, а величезні примарні гіганти, що завмерли на одному місці. Ця зала аж занадто нагадувала ту картину, яку я намалювала собі в голові, коли вперше зустріла Заздрощі у світі смертних. Тоді моя уява намалювала людей, що застигли в моторошних позах, неначе на якійсь зловісній шахівниці. Підлога, на якій ми стояли, не була частиною гри, але була викладена чорно-білими мармуровими плитами. Істоти, що завмерли, були витворами мистецтва, а не якимись смертними, ув’язненими тут князем-садистом.

Скульптури стояли в безмовному привітанні, деякі з них відлито з бронзи, інші висічено з мармуру. Вони були зловісними й прекрасними водночас, а ще — такими реалістичними, що мені хотілося простягнути руку, аби переконатися, що вони зроблені не з плоті.

Я ніколи не відвідувала музеї, але бачила ілюстрації в книгах і повірити не могла, якою великою була колекція Заздрощів.

— Ти так здивована, чи це вино змусило тебе замовкнути?

Я кліпнула очима, усвідомивши, що стою на одному місці неначе вкопана.

— У мене було дивне відчуття deja vu.

Заздрощі подивився на моє обличчя і лише знизав плечима.

— Дуже багато музеїв і колекцій у світі смертних спроектовано за цим планом. Тому не в дивовижу, що це схоже на те, що ти, можливо, колись бачила.

— Я ніколи не була в музеї.

Цього зізнання вистачило, щоб задовольнити вимоги закляття правди. Проте я не могла позбутися неприємного відчуття, що цю колекцію я вже бачила кілька місяців тому, можливо, у своїй уяві. Адже я ніколи не була в цьому світі чи в цьому княжому домі. Може, у мене почав проявлятися прихований талант провидиці?

Якщо вірити Нонні, магія розвивається протягом усього життя відьми. Це було логічно, особливо після того, як я відкрила в собі джерело, яке могло породити нову магію. Приховані здібності чи ні — було неважливо. Я отямилася й повернулася в реальність.

Зала була такою великою, що наші кроки відлунювали, коли ми неспішно підійшли до першої скульптури. Оголений чоловік у крилатому шоломі стояв із простягнутою рукою, у якій тримав голову Медузи. В іншій руці він міцно стискав меч. Щось у цій скульптурі навіяло на мене сум.

Заздрощі підійшов ближче до статуї, його вираз обличчя пом’якшав.

— Персей і Медуза. У світі смертних є подібні витвори, але вони й близько не такі вишукані, як цей. Скульптор зобразив його опущений погляд і відмову бути проклятим і перетвореним на камінь.

— Надзвичайна майстерність, але ця робота жахає.

— Не всі історії мають щасливий кінець, Еміліє.

Я знала, що це так, адже моє життя також мало несподіваний поворот, і це навряд чи можна асоціювати з чимось хорошим. У всіх нас зберігаються кістки — якщо не повноцінні скелети — у шафах. Раптом мене осяяло. Я боязко позирнула на князя-демона. Заздрощі переживав біль. Мені стало цікаво, що чи хто так розбили його серце. Він помітив мій погляд і пильно подивився на мене. Він точно не зрадіє запитанням про його розбите серце. Я чомусь облишила ідею допитати його, поки він був під дією закляття. Не всі таємниці варто розкривати іншим.

Ми мовчки рушили до наступної статуї. Вона була чарівною. Моєю улюбленою. Янгол із могутнім тілом, немов загартованим війною, розпростерши крила, вигнув спину й закинув руки за голову — так, ніби його зіштовхнули з висоти, і він проклинав того, хто з ним це зробив. Пір’я його крил було таким деталізоване, що я не змогла втриматися, щоб не простягнути руку й не погладити його пальцем.

— Грішний, — тон Заздрощів був тихим, шанобливим. — Ще один чудовий витвір.

Я уважно вивчала величного янгола-воїна. Його тіло нагадувало Гнівове. Я не здивувалася б, якби дізналася, що митець надихався саме ним.

— Він уособлює Гніва чи Люцифера?

— Це моє бачення мого проклятого брата, — вуста Заздрощів скривилися в усмішці. — Він зображує

момент одразу перед тим, як диявол втратив свої дорогоцінні крила. А потім усі ми приєдналися до нього.

— Навіщо тобі увічнювати цей момент?

— Щоб ніколи не забувати його, — голос Заздрощів раптом став таким твердим, як мармурова статуя. З байдужим виразом обличчя він похитав головою, знову надягнувши ту маску, що випадково впала з його обличчя. — Ходімо, тут є ще одна зала з предметами, які можуть ще більше тобі сподобатися.

Ми вже майже пройшли до наступної зали, прикрашеної картинами, замальовками і дзеркалами в різноманітних ліплених рамах, коли я помітила полиці з книгами.

Я підійшла до однієї з них. Усередині виникло дивне, знайоме постукування. Я знала це відчуття. Упізнала його. Хоча воно було не зовсім таке, яким я його пам’ятала. Не чути ні шепоту, ні голосів, які то стишувалися, то наростали, зливаючись у какофонію звуків. Тільки тихе постукування. Я чула його в монастирі тієї ночі, коли знайшла свою близнючку. А потім знову, коли стикнулася з Антоніо. Тоді я ще не знала, що це таке й що йому потрібно.

Я зупинилася біля розгорнутого ґримуару. Його накривав скляний футляр, але, навіть не бачивши палітурку, я знала, що це. Це була перша книга заклять. Книга заклять Першої відьми.

— Де ти це взяв? — у цій маленькій залі мій голос звучав голосно. — Вона була в мене тієї ночі, коли...

— Тієї ночі, коли ти ледь не вбила того смертного облесника?

Я різко розвернулася, свердлячи поглядом князя.

— Книга зникла тієї ночі. Я думала... умбра-демон. — Я глибоко вдихнула. — Це ти послав його шпигувати за мною? Так?

— Шпигувати — це погане слово. Ба більше, він узагалі мав наглядати за монастирем. Ти випадково там з’явилася. Не в тому місці, не в той час, — він засунув руки до кишень і пройшов до наступного стенда. Там лежала ще одна розгорнута книга. — Те, що ти називаєш Першою книгою заклять, — це короткий манускрипт. Це лише третя частина більшого й детально опрацьованого тексту, — він кивнув на книгу. — Мати і Стара відьма зараз у мене. А Діва зникла. Богині — дуже непередбачувані створіння з підступною магією. І якщо їм суперечити... — він свиснув. — Не раджу взагалі цього робити.

— Перша книга заклять належала Першій відьмі, а не богиням.

— Люба моя, я не знаю, що говорили відьми, які виховали тебе, але ці книги написали богині. Твоя, так би мовити, Перша відьма вкрала книгу мертвих, книгу Старої відьми, що стосувалася магії потойбіччя. Можу точно сказати, що Старій відьмі це не дуже сподобалося, — він говорив так, наче знав богинь особисто.

— А де зараз Стара відьма? Можливо, я зможу сама поговорити з нею?

— Якщо ти її знайдеш, переказуй мої вітання.

Я розчаровано зітхнула. Щось не збігалося в усій цій історії. Заздрощі не просто мав у розпорядженні книгу із закляттями, що могли заклинати черепи, він майже дослівно вимовив фразу, яку один із них промовив мені. Мабуть, він і був тим таємничим відправником, але чомусь не зізнавався в цьому.

— У ній є закляття, що стосуються некромантії?

— Стара відьма — це богиня потойбіччя, її закляття відображають місяць, ніч і всіх мертвих. Окрім того, вони також стосуються інших речей, наприклад,

темних, жорстоких відчуттів, — він уважно поглянув на мене. — Кривавий Ліс — іще та дивовижа. Він розташований між моїми землями і землями Жадібності. Жоден демонічний двір не може претендувати на нього. Тому, щоб вирушити туди, запрошення не потрібне. Труднощі полягають у тому, щоб отримати дозвіл пройти прилеглими територіями.

Я відвела погляд від книги заклять.

— Навіщо ти мені про це розповідаєш?

— А чом би й не розповісти?

Якби ми були друзями, я могла б використати це на свою користь.

— Ти нещодавно згадував річ, яка називається «Ключ спокуси». Він також є частиною твоєї колекції?

— Гадаю, що ні. Але не через те, що не намагався ним заволодіти. — Відходячи від мене, він кинув через плече: — Перед тим як підеш спати, можливо, захочеш прочитати напис на цій табличці. На мою думку, вона доволі пізнавальна.

— Ти куди?

Заздрощі не відповів.

Імовірно, наш спільний час сьогоднішнього вечора добігав кінця. Коли він покинув залу, я ще довго дивилася у бік князя-демона, розмірковуючи над тим, що від нього дізналася. Заздрощі полював на Потрійне місячне дзеркало і Ключ спокуси. Дві речі, якими я також неабияк зацікавилася.

Переконавшись, що він не повертається, я підійшла до картини, на яку він указав. На ній було зображено якесь дивне дерево. Воно велике, зі скрученими гілками і чорним зі сріблястими прожилками листям. Щось у картині нагадало мені художника, який зобразив сад — картину в моїй спальні в домі Гніва.

Світлотіні й ретельність, із якими художник передав кожен шматочок кори чи опалого листя, вражали. Здавалося, можна простягнути руку до картині і зірвати листочок із дерева. Я провела пальцями по срібній табличці й прочитала напис:

Я ще раз перечитала напис. Але не зрозуміла, чому. Заздрощі вказав саме на цю картину серед п’ятдесяти інших, що прикрашали стіни цієї зали. Князь пекла нічого не робив випадково. У мене було відчуття, що несвідомо стаю частиною якогось його задуму, але мала намір обернути його обман собі на пожиток.

Я відкинула думки про свої здогадки й повільно пройшлася галереєю, зупиняючись біля мапи Семикіл. Кожен демонський дім стояв на вершині якоїсь гір, вивищуючись над власною територією. Я помітила ворота пекла і Коридор гріхів.

Місце між двором «Хтивість» і двором «Ненажерливість» називалося «Несамовиті вітри». Мене зацікавило, чи саме воно було джерелом завивання, що ми чули, подорожуючи Коридором гріхів.

Я взялася роздивлятися малюнок, намагаючись хоч щось пригадати. У південно-східному напрямку простягався Кривавий Ліс, якраз між дворами Жадібності та Заздрощів. Чорна річка протікала поряд із дворами на заході, відокремлюючи палац Гніва від територій Жадібності та Гордині, аж до самого північного кордону біля двору Заздрощів. Я проглянула, куди далі протікає річка, й побачила, що вона впадає у Вогняне озеро. Навпроти озера стояв палац диявола, двір Гордині вивищувався північніше від двору Заздрощів.

Упевнившись, що можу пригадати найвизначніші місця цього світу, я полишила мапу й попрямувала до виходу з галереї. У залі зі скульптурами на мене чекав лакей двору «Заздрості».

— Його Високість перепрошує, та йому довелося полишити палац. Він буде відсутній певний час, але сказав, що ви можете залишатися тут доти, доки забажаєте, — слуга завагався, прокашлявся, ніби йому було незручно говорити решту послання.

— Щось іще?

— Також князь Заздрощі переказав: якщо хочете викликати ревнощі у князя Гніва, то сьогоднішню ніч можете провести в покоях Його Високості. Він пропонує з’явитися туди оголеною. І... я цитую: «З брудними думками про найшанованішого князя цього королівства, пестячи себе». Зображення князя Заздрості на стелі в натуральну величину посилить візуальний ефект.

Я почала лічити подумки доти, доки бажання вбити Заздрощі минуло.

— Я хочу надіслати звістку князю Гніву. Повідомте його, що я повернуся додому завтра одразу на сході сонця.

— Неодмінно, леді, — він поклонився. — Вас провести до вашої кімнати?

— Думаю, я знайду дорогу сама. Ще хочу подивитися на статуї.

— Гаразд. Я негайно відправлю посланця до двору «Гігів».

Я почекала, поки він піде, і повернулася до галереї. Злість на Заздрощі швидко змінилася захопленням. Я знала, що мені стане в пригоді мій набір для шиття, який я взяла із собою. Але моє бажання не мало нічого спільного з латанням чудових суконь.

Моє серце стукотіло в такт кінським копитам, коли моя карета від’їжджала від дому Заздрощів. Гнів не з’явився за мною, щоб забрати мене додому, але відправив супровідницю і королівську карету. Дівчина з усмішкою повідомила, що це не князеві особисті карета й коні, а те, що залишилося в його стайні. Ніби ця інформація була важливою. Я не знала, як поводитися через її глузування і той факт, що князь надіслав когось, замість з’явитися особисто. Супровідниця сиділа з іншого боку карети, уникаючи мого погляду і будь-якої розмови зі мною.

Від її зневаги я почувалася розгубленою.

Із-під напівопущених повік, вдавши ніби сплю, я вивчала демоницю. Її темно-руде волосся зібране у витіюваті вузли на маківці, нижні пасма звисали закрученими локонами. Я помітила, як на її щелепі тремтів м’яз, ніби вона відчувала мій пильний погляд, стримуючись від будь-яких коментарів. Можливо, її злість просто є знаком двору «Гнів», до якого вона належала, а я вбачала в цьому щось більше.

Я подивилася на вікно — з якоїсь причини дівчина завісила його перед тим, як ми вирушили в дорогу. Я відсунула фіранку, й вона позирнула на мене.

— Воно має бути завішеним.

Я глибоко вдихнула, заспокоюючи роздратування через її поведінку. Сперечатися з нею марно. І мені не потрібен іще один ворог.

— Як тебе звуть?

— Щоб звертатися до мене, вам достатньо знати лише мою посаду.

Я помітила її небажання звертатися до мене відповідно до титулу, наданого мені Гнівом. Проте мене це не хвилювало, адже я не належала до шляхетного роду.

— Добре, супровіднице. Де Гнів?

Вона холодно позирнула на мене.

— Його Високість зайнятий.

Не складно зрозуміти: зверхність в її голосі була попередженням, що вона більше не терпітиме запитань. Я сперлася на м’яку спинку сидіння карети. Ми повільно їхали гірським схилом, і я ледве втримувалася всидіти на місці, щоб не ковзнути вперед. Здавалося, минула ціла вічність, доки ми, нарешті, почали підійматися на гору, а потім зробили невеличку зупинку. Попри роздратування і гнів супровідниці, я відсмикнула фіранку й затамувала подих.

Я ніколи не бачила двір «Гнів» іззовні. Коли вперше приїхала сюди, то в маренні лежала на руках Гніва, до того ж ми потрапили на територію двору з боку гір. Його палац був величезним, із в’їзною брамою, тунелями, баштами і довгою стіною-огорожею, що охоплює весь периметр. Сам палац зведено зі світлого каменю, а дах покрито темною черепицею. Це створювало чудовий контраст.

Ліани, скуті льодом, чіплялися за стіни.

Ми проїхали через ворота й напівкруглою під’їзною доріжкою покотили до входу. Супровідниця почекала, доки лакей відчинив перед нею двері карети й допоміг вибратися з неї. Вона пішла, не озираючись, адже своє завдання — доставити додому заблудлу наречену — вона виконала.

Я дивилася їй услід, дивуючись її холодності, а також намагаючись зрозуміти, чи могла я зробити щось, що образило б її. Знала, що такого не могло бути, адже була з нею приязною. Лише здивувалася, коли побачила в кареті замість Гніва її.

У мене закралася підозра про її зв’язки з Гнівом, але одразу відкинула її якнайдалі, — я не збиралася надавати цьому значення.

Лакей і мені допоміг вийти з карети, і я неквапом попрямувала кам’яними сходами до головного входу в палац. Правобіч від мене розкинувся сад, захований за живоплотом, — я запланувала його відвідати, коли надворі стане тепліше. Якщо іут узагалі хоч колись стане тепліше. Щойно в мене промайнула ця думка, як з неба посипав легкий сніжок, покриваючи палац тонким шаром мерехтливої стружки.

Я поквапилася в приміщення, обтрушуючи свій плащ. Окрім лакея, який ніс мій багаж, слуг, готових подбати про мене, не було. І я відчула полегшення.

Дорогою до своєї спальні я не зустріла нікого. Навіть не було слуг, що прибирали в численних кімнатах цього палацу. Ні Фауни, ні Аніра, ні Гніва. Я полегшено зітхнула, адже не зустріла жодного шляхетного мешканця, на кшталт позбавленого язика лорда Макадена і занадто балакучу леді Аркалайн.

Однак пообіддя тягнулося доволі довго, і я почала хвилюватися. Адже відвикла від днів, коли мала аж

занадто багато вільного часу. Вдома я завжди допомагала батькам у тратторії, або готувала на сімейній кухні, або читала, якщо мала вільний час і не падала з ніг, втомлена після важкого робочого дня. Також я дуже рідко лишалася на самоті — мої рідні завжди були поряд, ми душевно спілкувались і сміялися. Іноді вечорами із сестрою-близнючкою і Клавдією ми прогулювалися пляжем, ділилися таємницями, мріями і сподіваннями щодо майбутнього.

Звісно, це щастя тривало, поки не вбили сестру... Потім мій світ змінився назавжди.

Не в змозі впоратися зі спогадами, які завдавали невимовного болю, я пішла до покоїв Гніва й постукала у двері. Проте відповіді не отримала. Поторгавши двері, впевнилася, що вони зачинені. Тож попленталася назад до своєї кімнати, вирішивши попрактикувати виклик джерела. Я заплющила очі, сконцентрувавшись на внутрішньому джерелі магії. За кілька секунд я опинилася в самому центрі своєї сили, а потім ніби зіштовхнулася з чимось. Здавалося, наче я наштовхнулася на кам’яну стіну.

Я знову спробувала зібрати до купи всю свою енергію й віднайти те, що шукала, але втратила ще більше сили й була вкрай виснаженою. Більшу частину минулої ночі я збула в ліжку без сну, боячись, що Заздрощі може повернутися не в гуморі. За ніч до цього я також майже не спала через Гнівове зізнання. І зараз розуміла: щоб викликати джерело, я мала бути відпочилою. А я точно такою не була.

У бібліотеці Гніва дістала з полиці книгу-щоденник двору «Гординя». Я повільно гортала сторінки, сподіваючись, що знайду щось зрозумілою мені мовою.

Утім я помилялася, адже в книжці не було навіть ілюстрацій чи малюнків, щоб хоч щось можна було

дізнатися з них. Лише сторінки маленьких рукописних нотаток, написаних, напевно, демонічною мовою. Повсякчас я відривалася від щоденника, позираючи на свою валізку і на той предмет, що поцупила у Заздрощів.

Мені поки не хотілося діставати його зі сховку, бо я передчувала, що хтось може його розшукувати й зайти в мою кімнату. Я повірити не могла, що мені вдалося так легко його поцупити. Аж занадто легко. Якась частина мене очікувала почути завивання сигналів тривоги, побачити умбра-демонів і вампірів, що оточили б мене тієї самої миті, коли я витягла б книгу заклять із її футляра. Проте нічого не сталося. Тож я пішла до своєї кімнати, поклала книгу заклять у потайну кишеньку валізки та щільно зашила її там, чекаючи на розплату, що так і не сталася.

Я знову зосередилася на щоденнику двору «Гординя», перегорнула кілька сторінок, помічаючи як хвилясті лінії зливалися в одну...

За кілька годин я прокинулася, лежачи обличчям на розгорнутому щоденнику. Мабуть, ця книга не для мене. Сердечний роман точно не дав би мені заснути аж до ранку. Зазвичай я повільно перегортала сторінки, відчайдушно намагаючись насолоджуватися кожним драматичним моментом між головними персонажами. Я захоплювалася тим, як вони спершу зневажали одне одного і як ця іскра зневаги згодом перетворювалася на полум’я кохання.

Реальне життя, звісно, не схоже на сердечні романи, але все-таки це частинка колишньої мене, яка, хай там як, але вірила в щасливий кінець. Не можна заперечувати, що між мною і Гнівом пробігла сердечна іскра, проте так само —- і купа зневаги. Однак

імовірність того, що це може перетворитися на кохання, була, на жаль, фантастичною.

Я розчесала волосся і знову пішла до кімнати Гніва. Демона й досі не було. А може, він просто не хотів відчиняти мені двері. Тож я просто стовбичила там, опустивши руки. Можливо, він засмутився через те, що я відмовила йому, коли поїхала до Заздрощів. Проте щось у цій історії було не так.

Він був поряд зі мною протягом кількох місяців у світі смертних, а потім майже два тижні тут. Якби в нього була коханка, він міг би піти до неї. Сумніваюся, що він очікував на моє швидке повернення. Тож мені варто насолоджуватися усамітненням. Не було нікого, хто наглядав би за мною, я також не відчувала ніяких хтивих прагнень, щоб завершити шлюбний зв’язок. Однак мені не хотілося думати, чому мене наразі охопило занепокоєння.

Я попросила принести мені вечерю в мою кімнату. Мені ніхто не заважав обмірковувати розмову із Заздрощами й те, що дізналася від нього. Особливо про закляття правди, що накладалося на вино, та як могли вплинути всі ці речі на мою остаточну мету. Ця магія спрацювала на князеві пекла. І хоч я не помітила нічого дивного в наших напоях, це не означало, що й князь цього не відчув. Заздрощі знав про все, що відбувалося, тож із його реакцій висновки не можна робити.

Проте маю перевірити одну теорію. А для цього мені потрібен Гнів. Якби мені вдалося заклясти вино князя без його відома, ця навичка не завадила б мені на Вовчому бенкеті, де мають бути присутніми всі князі. Я могла б прошепотіти закляття над нашими келихами й дізнатися, хто винний у смерті Вітторії, і ніхто про це не знав би.

Якщо тільки Гнів не відчує закляття. Лише в такому разі мій план спрацює.

Себе я переконувала, що саме це і є причиною того, що наступного ранку я знову тупцювала під дверима його кімнати. Я прислухалася до будь-якого шереху, чекаючи на нього. Звісно, це не тому, що сумувала за ним або мордувала себе питаннями: куди він подівся чи з ким збуває час. Це було б безглуздям, місце якому тільки у дворі Заздрощів. Можливо, я просто відчувала ревнощі як наслідок після відвідування двору Заздрощів. Якщо таке взагалі було можливо.

Минуло ще два дні, але від Гніва не було жодної звістки. Я кілька разів знову намагалася викликати джерело магії, але мені це не вдалося. У ґримуарі не було жодної інформації про це явище, тож лишалося єдине — просто на нього чекати. Однак я все-таки знайду спосіб зануритися в цю магічну криницю! Я збувала час у бібліотеці, шукаючи відповіді на запитання. Мені хотілося більше дізнатися про Дерево проклять, особливо про ту частину, в якій ішлося, що воно здійснює не лише бажання.

Я також шукала книги про Ключ спокуси і Потрійне місячне дзеркало. Поки що мої зусилля були марними. І коли я вже думала, що просто збожеволію, в кімнату постукали.

— Привіт, леді Ем, — Анір усміхнувся. — Я прийшов сюди, щоб подарувати вам незабутні враження.

— Леді Ем? — я аж поморщилася. — Мене ще ніхто не називав «Ем». Не впевнена, що мені це подобається.

— Це тому, що тобі ще не випадало бувати на таємній зустрічі. Ходімо. Одягни туніку й штани. Ми вже запізнюємося.

— Куди ми йдемо?

Він знову всміхнувся так, що в мене від нервів звело живіт.

— Побачиш.

Я вирішила: хоч що він задумав, це було все-таки ліпше, ніж самотньо сидіти в кімнаті чи безрезультатно блукати бібліотекою. Тож я швидко побігла до своєї спальні перевдягатися.

Узувши зручні черевички на пласкій підошві, я попрямувала за Аніром коридором. Ми пройшли один сходовий майданчик і зупинилися біля довгого передпокою.

— Дозвольте мені представити... — Анір розчинив переді мною двері: — збройову залу.

— Свята Богине! — мені аж сперло подих. Хоча велич цього місця зовсім не мала дивувати мене, враховуючи те, що Гнів мав військове звання. Це місце було справжньою перлиною двору Гніва. — Це вражає.

— Мені часто випадає таке чути, — з гордістю мовив Анір. — Заходь.

Я ступила на поріг і оглянула кімнату, схожу на печеру. Здавалося, їй не було краю. Колони розбивали простір на менші приміщення. Якщо галерея Заздрощів яскраво описувала його особистість, то ця зала — справжнє уособлення Гнівової душі.

Вона була чарівною, вишуканою, смертоносною. Відточеною до жорстокого ідеалу, без краплі провини через прославляння насильства. Я стояла там, уважно розглядаючи кожну деталь.

Скляна стеля давала змогу проникати світлу до зали й освітлювати кожен закуток. Стіни і підлога були вкритими чорним мармуром із золотим облямуванням. Головна зала, до якої ми зайшли, мала окультний дизайн: на стінах зображено фази місяця,

розсипи зірок, а на підлозі — інкрустовану золотом скручену кільцем змію, що поглинала власний хвіст. Як я зрозуміла, кожен куток цієї зали відповідав одній із чотирьох стихій. Великий килим частково покривав дизайн у самому центрі зали.

Золоті змії звивалися темними мармуровими колонами, це робило їх найфантастичнішими й найрозкі-шнішими колонами, які мені випадало бачити.

Мечі, кинджали, щити, луки, стріли, а також величезний набір ножів кидали темно-золотистий відблиск на стіни, де вони були акуратно розміщені.

Я роззиралася навсібіч, насолоджуючись усією цією величчю. У протилежному кінці кімнати красувалася ще одна викладена мозаїкою рептилія. На відміну від уробороса⁶ на підлозі, ця змія була закрученою у витіюватий вузол. Вона нагадувала мені про щось, але я не могла згадати, про що саме.

Біля дальньої стіни лежав тюк сіна, а на стіні, в самому її центрі, зображена величезна мішень. Лівобіч стояв маленький столик із кинджалами, викладеними в ідеальні рядочки. Я подивилася на них, у мене аж руки засвербіли схопити їх за руків’я і кинути просто в ціль.

— Наш перший урок стосуватиметься стійки, — Анір став посеред зали і вказав мені на місце на килимі попереду себе. Я припинила роззиратися й стала туди, куди він указав. — Ти маєш впевнено стояти на ногах, щоб завжди мати на що спертися, коли робиш випад чи ухиляєшся, щоб не втратити рівновагу.

Я зробила крок, повторюючи його стійку. Він стояв: ноги на ширині плечей, одна нога подалася вперед,

а інша твердо стояла на місці. Щось у його позі було мені знайомим, хоча я ніколи не билася ні з ким і не мала причин для таких тренувань.

— Тобі треба, щоб маса твого тіла рівномірно розподілялася. Стеж за тим, що твої коліна повернуті в тому самому напрямку, що й стопи.

Я злегка похитнулася, але швидко взяла стійку. Не встигла підвести очі, як Анір подався вперед, випроставши руки, й ударив мене в сонячне сплетіння, відкинувши назад. Мої руки розкинулися в боки, коли я незграбно гепнулася на спину.

Я позирнула на свого учителя.

— Синьйоре, ви жахливий.

— Це так. А ви, синьйорино, щойно засвоїли перший урок, — відповів Анір. Він простягнув мені руку й допоміг підвестися. — Ніколи не зводь очей із суперника.

— Я думала, це тренування стосуватиметься лише стійки.

— Так і є, — він підморгнув. — Опущений погляд не допоможе тримати баланс. Коли тобі треба подивитися донизу, достатньо просто опустити погляд — використовуй очі, а не всю верхню частину тіла. Якщо ти відчуватимеш себе — це ключ до успіху.

Ми повторили ті самі вправи з різним ступенем важкості, і я кілька разів приземлялася на сідниці. Упевнена, навіть попри м’який килим на підлозі, вранці точно все болітиме. З кожним ударом я дедалі впевненіше стояла на ногах і не хиталася. На моєму чолі проступив піт, адже ми тренувалися без відпочинку. Було приємно працювати зі своїм тілом, звільняючи від зайвого мізки.

За кілька хвилин Анір оголосив перерву й рушником витер краплі поту на обличчі та шиї. Я й досі

пильнувала, але відступила, підстрибуючи на подушечках стоп. Я почувалася живою, мої м’язи тремтіли, жадаючи продовження.

Він нахилився вперед.

— Перепочинь.

Я пішла за ним до столика, на якому стояли глечик із водою та склянки.

— Де Гнів? — не знаю, чому це питання злетіло з губ, але було дивним перебувати у славнозвісній зброярні за відсутності її господаря.

Анір позирнув на мене, налив у склянку води й осушив половину одним ковтком.

— Не думав, що тебе хвилює його відсутність.

— Не хвилює, мені просто цікаво.

Він промовчав. Я усвідомила, що почала нести нісенітницю, тож намагалася виправдатися:

— Мені здалося, що йому не дуже сподобалася моя ідея відвідати Заздрощі. Я подумала, він захоче побачити мене, коли я повернуся.

— А мене ти не хотіла побачити, коли мене не було?

- Ні.

- Ой!

Прокляті кістки! Я почала докоряти собі, коли Анір розплився в усмішці. Наливши собі води, зробила ковток.

— Я хотіла сказати...

— Та я не ображаюся, — у його очах зблиснула весела іскра. — Можеш брехати доки заманеться, але зі мною тобі доведеться постаратися.

— Гаразд. Просто супровідниця вивела мене з рівноваги.

— Леді Сандра? — пирснув Анір. — Можу уявити. Вона — дочка графа, й ніколи нікому не дозволить

забути про свій високий статус. Вона завжди мріяла про вигідний союз із князем.

— От чому вона стала супровідницею. Це давало їй змогу завжди бути наближеною до всіх членів королівської родини.

— Поглянь на себе, леді Ем. Ти й сама розмірковуєш як підступна королівна. Проте більшість князів не хоче потрапити в шлюбну пастку. Попри численні спроби шляхетних сімей, як ця, князям добре живеться неодруженими. Природний стан Сандри — це гнів. Але в цьому немає нічого особистого щодо тебе.

— Тобто що вищий статус має демон, то більше в його характері проявляється гріх того двору, до якого він належить.

— Із того, що я спостерігав за час, проведений тут, — так. Але ніхто не може накопичити достатньо сили, щоб перевершити самого князя. Адже князі — це щось зовсім інше. Це — як різниця між левом і тигром. Обидва — великі хижі кішки, але це не робить їх однаковими.

— А як щодо демонів нижчого рівня? Вони ж відрізняються від шляхетної верхівки.

— Звісно. Саме тому вони зазвичай обирають жити на околицях певного пекельного кола.

— Якщо леді Сандра пов’язана із двором «Гнів», то як вона може взяти шлюб із князем, який уособлює інший гріх?

— Це було б дивно, але можливо, якби вона пов’язала себе з іншим гріхом.

Я поставила свою склянку на стіл.

— Ти знав, що Гнів ініціював згоду на шлюбний зв’язок тієї ночі, коли на мене напала Гадюка?

— Хай живе королева-любителька змінювати тему розмови, — він драматично вклонився. — Ти хочеш

почути конкретну відповідь на запитання чи шукаєш підтвердження?

— Знаю, що я не перша претендентка на шлюб із ним, — я вичікувала, думаючи про дочку графа, — але мені хотілося б знати, чи був хтось... хто йому подобався до... усього, що сталося.

Насмішкуватість зійшла з обличчя Аніра.

— Це не мого розуму — ділитися його історією.

— Я не прошу тебе зробити це. Я просто хочу знати, чи була інша.

— Щось зміниться, якщо це так?

Я замислилась. Звісно, моя допитливість зробила своє, але це багато чого може змінити. Якщо відповідь буде ствердною, я відмовлю йому в шлюбному зв’язку, й нашу долю хай вирішує Рада трьох, про яку розповідав Гнів.

Якщо він кохав когось іншого, мені буде ніяково, але водночас стане зрозуміло, що мені потрібно йти до Гордині. І це буде найліпшим шляхом для досягнення моєї мети.

Звісно, я також могла б дотиснути Заздрощі, щоб той знайшов Ключ спокуси і Потрійне місячне дзеркало. І якби князі-демони не розуміли, що закляття правди накладено на їхнє вино чи їжу, я могла б у такий спосіб дізнатися правду. Проте мені треба перевірити це на князеві пекла, а він був відсутнім, дідько його вхопив би!

Я повернулася до розмови. Мені не хотілося бути зв’язаною шлюбом без кохання з Гнівом, якщо він завжди тужитиме за іншою.

— Так. Це багато чого змінило б.

— Обережно! — позаду мене пролунав низький голос. — Інакше я можу вирішити, що ти й справді хочеш пошлюбитися зі мною.

Я заплющила очі й подумки вилаялася, перш ніж знову поглянути на Аніра.

— Ти жахливий.

— Ставлю сім диявольських монет на те, що до наступного заняття ти почуватимешся ліпше, — зрадник лукаво посміхнувся. — Не забудьте завтра свій гаманець, леді Ем.

— Зачини за собою двері.

Голос Гніва був усе ближче. Я відчула його подих просто на своїй шиї й подумала про те, щоб кинутися до дверей або придумати закляття, щоб провалитися крізь землю. Натомість я розправила плечі й повільно повернулася. Князь був повністю зосереджений на Анірові. Той втратив свою грайливість і став серйозним. Востаннє я бачила його таким тієї ночі, коли лорд Макаден втратив язика.

— Нікому не дозволено заходити до цієї кімнати, доки я не скажу, що наше тренування завершено. Це зрозуміло?

— Так, Ваша Високосте.

Анір увічливо поклонився й попрямував до виходу. Боягуз. Я всміхнулася сама собі. До речі, щодо боягузів: варто сказати, що вдавати, наче князь-демон не стояв у мене за спиною і не підслухав те, що я не хотіла, щоб він почув, аж ніяк не допомагало мені створити безстрашний образ.

Я змусила себе подивитися в очі Гнівові й спробувала приховати здивування, коли оцінила свого нового суперника. Сьогодні він був не повністю в чорному — на ньому були біла сорочка і фрак. Я ледве видихнула, побачивши його могутню постать і холодний вираз обличчя. Він був не в гуморі. Я вирішила, що зараз не час вдавати із себе сміливу. Розумний суперник завжди знає, коли ліпше відступити. Гнів точно не був налаштований на щось хороше, і мені геть не хотілося дізнатися, яким негідником він може бути.

— Не думаю, що тобі треба тренувати мене. Анір і так проробив гарну роботу.

На обличчі князя з’явилася усмішка, але в ній не було навіть натяку на веселощі. Його погляд підтверджував мої здогадки: лишатися для ще одного заняття — не надто хороша ідея. Я зробила крок назад, і небезпечна іскра спалахнула в очах Гніва.

— У нього немає тих навичок, яких потребує це тренування.

— Що ж, шкода, але я вже маю інші плани. Нам доведеться перенести заняття.

— Та невже?

— Так і є.

— Ти пам’ятаєш угоду, яку ми уклали в моїй кімнаті?

Я хотіла кивнути, аж раптом на мене накотила величезна хвиля втоми, голова стала такою важкою, що я не могла зробити навіть маленький порух. Гнів зосередився на цій моїй фізичній та емоційній змінах. На його обличчі не було жодного прояву занепокоєння, лише холодність, яка мала б хвилювати мене.

І так і було б, якби я так не втомилася на тренуванні. Цілком очевидно, що я не могла ні встати, ні подбати про себе. Я не могла навіть стояти на ногах,

вони підкосилися — і я впала на підлогу. Моя щока опинилася на товстому килимі, який дряпав мою шкіру, і це було вкрай неприємно. Але мені було несила поворухнутися, навіть розплющити очі. З куточка мого рота потекла цівка слини. Проте тієї миті мені було байдуже до всього. Навіть до переможного погляду Гніва, коли той зверхньо дивився, нависаючи наді мною.

Він обійшов мою незграбну постать.

— Подивися на мене, Еміліє.

Мені дуже цього хотілося, але я геть не мала на це сил. У мене зовсім не лишилося ресурсу. Замість сказати щось, я просто заплющила очі. Лежачи на підлозі в безглуздій позі й пускаючи слину, я ніяк не могла зібратися з духом...

Раптом відчуття втоми зникло, наче його ніколи й не було. За кілька секунд всепоглинна й пекуча злість допомогла мені підвестися. Від люті моє тіло тремтіло. А можливо, це був гнів.

Я кинулася на демона.

— Я вб’ю тебе!

— Уб’єш? Я певен, що ти хотіла сказати — «поцілую».

Гнів засміявся з моєї раптової зміни настрою, а потім, перш ніж я встигла доторкнутися до нього, атмосфера навколо знову змінилася. Я вже не намагалася схопити його за горло, навпаки, притискала до себе, обвиваючи його руками. Я жадібно воліла його.

О, хай прокляне мене свята Богиня! Моє бажання вкласти його в ліжко було всеохопним, а біль від цього був просто нестерпним.

Я думала, що пізнала пристрасть ще на Місячному мілководді. Але ніщо не могло зрівнятися з цим відчуттям. Я не могла думати ні про що, крім його рук на моєму тілі. Моїх рук на його тілі.

У глибині душі я розуміла, що щось було не так. Наразі я відчувала те саме, що зі мною зробив Хтивість тієї ночі на пляжі. Я не могла думати ні про що інше, крім власних бажань.

Наша взаємна лють могла б вилитися в пристрасть, даруючи обом свободу від нашого стримування, щоб не роздягнутися й не пестити одне одного. Я наблизилася до обличчя Гніва. Коли повільно прикусила його нижню губу, в його очах спалахнула така сама пристрасть, що і в моїх.

— Поцілуй мене, — я відірвалася від його губ тільки для того, щоб провести язиком по його шиї, аби відчути смак його шкіри. Потім я прошепотіла йому на вухо: — Ти потрібен мені.

— Ви хочете мене, але я вам не потрібен, моя леді, — він не відповів взаємністю, його посмішка була зловісною, коли він зробив крок назад, вивільнившись із мох обіймів. — У Коридорі гріхів ти проходила перевірку на заздрощі. Цікаво, що тоді так тебе розізлило. Пам’ятаєш, яку саме ілюзію викликала ця перевірка?

Моє бажання випарувалося. Адже, у свідомості сплив образ Гніва в ліжку з іншою жінкою. Я знову побачила, як вона обвила ногами його тіло, і як його стегна подавалися вперед із кожним поштовхом, коли він входив глибоко в неї. Та цього разу замість її стогонів, я чула, як стогнав він.

У мені закипіло владне, темне відчуття. Я дуже заздрила й мені хотілося вбивати. Моя кров стала такою холодною, як і мій тон.

— Так.

— Скажи, що ти бачила.

— Тебе й іншу жінку. В ліжку.

На якийсь час у кімнаті запала тиша. Ніби він не очікував почути таке.

— І як це змусило тебе почуватися?

Я видихнула, але звук був більше схожий на гарчання.

— Готовою вбивати.

Гнів знову почав намотувати кола навколо мене, його голос був тихим, але насмішкуватим.

— І це було до чи після того, як ти побачила, яке задоволення вона принесла мені? Після того як помітила чисту насолоду, що я відчув всередині неї?

Моєю щокою скотилася сльоза. Але я не була ні засмученою, ні розгніваною. Мене повністю поглинули ревнощі. Не до іншої жінки, а до інтимної ночі, яку вони розділяли. Я також цього воліла. Я так сильно хотіла Гніва, що будь-який здоровий глузд покидав мене. Відчуття заздрощів переповнювало мене, майже так само, як тієї ночі, коли я вперше зустріла князя, який уособлював цей гріх.

Заздрощі використав свій вплив на мене, і я ніколи не забуду те відчуття, від якого крижаніє душа...

На мене зійшло розуміння, і я вибухнула люттю. Це й розірвало чари.

— Ти — монстр! Ти використовуєш на мені свої сили?!

— А ти так легко піддаєшся їм, — лють Гніва зросла й могла порівнятися з моєю. — Хочеш, щоб мої брати тобою маніпулювали? Бажаєш стати об’єктом їхніх веселощів? Може, ліпше станеш таким об’єктом спершу для мене? Роздягнися й потіш мене танцем.

— Ну ти й свиня!

— Я набагато гірший. Але угода — є угода. Роздягайся!

Його голос відлунював силою. Я намагалася відкинути це відчуття, боротися з ним, але його тиск накопичувався всередині. Я відчайдушно намагалася

звести якийсь емоційний бар’єр між нами, але це ніяк не впливало на Гніва. Перш ніж я змогла торкнутися Мітки для виклику на своїй шиї, голос князя владно залунав кімнатою.

— Негайно!

Стіна, яку я зводила, рухнула, як і моя воля. Пальці повільно почали розстібати ґудзики на штанах. Я вивільнилася з них, дозволяючи тканині впасти мені до ніг. Потім я зняла туніку. Гнів уважно оглянув мене від самої маківки до пальців ніг і так само повільно підвів погляд. У його очах не було ні тепла, ні захоплення. Лише гнів.

Він був не єдиним, хто це відчував. Мені було ненависним те, що він змушував мене роздягатися. Коли я сама обрала це, стоячи на березі Місячного мілководдя, то почувалася сильною, вільною. Зараз ніщо не нагадувало про ті відчуття. Він поплатиться за це! Щойно в мені піднялася хвиля бажання помсти, як одразу ж затихла, втамована його волею.

Я збиралася зняти із себе й білизну, але його голос зупинив мої поривання.

—- Залиш. А тепер повиляй стегнами.

Я сконцентрувалася на останньому згарку люті, яка тліла всередині мене і ще не потрапила під магічний вплив Гніва. З усіх сил я намагалася розпалити ті емоції, що й досі були моїми. А також використати їх для того, щоб протистояти його магії. Тільки я сама вирішуватиму, коли роздягатися перед ним чи перед будь-ким іншим! І сама керуватиму власною волею! Я боротимусь за себе, хоч якою безнадійною і жахливою може бути ситуація.

Відчуваючи мій опір, Гнів використав на мені ще більше сили.

— Я сказав: повиляй стегнами!

Будь-які свідомі почуття, емоції та свобода волі сховалися глибоко всередині мене. Усе, що я знала, — це звук його голосу, його бажання. Його воля заструменіла моїми венами, підкорюючи мене цілком. Зливаючись із моїм серцебиттям.

Я зробила так, як він наказав. Я стала грішною і порочною. Я стала хтивою. І мені це подобалося.

Спокусливо виляючи стегнами, я пильно дивилася на нього. Я хотіла, щоб він попросив мене зняти білизну. А потім, щоб він зняв свою.

Гнів підійшов ближче. На його обличчі я побачила холодну лють. І не розуміла, чому він не задоволений. Я ще більше скоротила відстань між нами й почала танцювати, спираючись на нього, притискаючись до його пружного тіла. Це нагадало мені іншу ситуацію, інший танець. І ту саму лють, яку відчувала від нього тієї ночі, коли ми були біля вогнища.

З ним і тоді було складно, а зараз і поготів.

— Тепер це те, чого ти хочеш?

— Зовсім ні, — він зробив крок назад, збільшуючи між нами дистанцію. — Відтепер ти називатимеш мене «господар». Стань на коліна!

— Я ніколи не... — у мені знову спалахнув гнів, але так само швидко згас. Я опустилася на підлогу з похиленою головою. — Ваша воля, господарю.

— Зніми мій черевик!

Я розв’язала шнурки, зняла його взуття й подивилася на нього, очікуючи наступного наказу.

— Проведи рукою по моїй литці.

Я потягнулася до його ноги, але він відсмикнув її: — Почни від самої кісточки.

Без вагань я провела рукою вгору його тілом, торкнувшись м’язів на його нозі. Мої пальці наткнулися на щось тверде. Я підвела погляд.

— Чи тепер ви задоволені, господарю?

Гнів опустив руку й торкнувся мого підборіддя, його погляд вивчав моє обличчя. Здавалося, ніби він шукав чогось, але те, як він нахмурився, вказувало — він не побачив того, чого хотів.

— Навчися захищати саму себе. Це дасть мені найвище задоволення.

Чомусь поряд із ним я розуміла саму суть задоволення. І могла зробити те, про що він просив. Я відпустила його ногу й потягнулася до застібки на його штанах.

— А тепер дозвольте мені потішити вас, господарю.

Температура навколо нас підскочила.

— Якби я хотів, щоб ти стояла на колінах, оголена й без жодної думки в голові, я це зробив би. Якби я хотів втягнути тебе в наш шлюб, ти зробила б саме так, як я наказав. І навіть просила б про більше. Але це не приваблює мене і зовсім не тішить. Я прагну рівності. Візьми кинджал, що пристебнутий до моєї ноги, і підведись.

Я витягнула лезо зі шкіряних піхов і підвелася. Моє серце завмирало, коли я чула жорстокий тон князя, який відштовхував мої залицяння. Я простягнула до нього руку, сподіваючись переконати його взяти те, що я пропонувала.

-Я...

Неприборкана, нестримна й всепоглинна лють випалила хтивість, яку я відчувала кілька секунд тому. Я так сильно обхопила руків’я кинджала, що в мене заболіла рука. Гнів не зводив із мене очей, а потім повільно розстібнув кілька гудзиків на своїй охайній сорочці.

— Притисни лезо до мого серця.

Я скоротила відстань між нами, вістря леза увігналося князеві в шкіру. Мною заволодів неймовірний

гнів. Я стала просто справжнім уособленням люті. І я візьму те, що мені належить!

Просто зараз! Із цим огидним князем.

Гнів нахилився, його голос був низьким і спокусливим.

— Це те, про що ти мрієш? Кров і помста. Пометися, відьмо. Згадай, що я щойно змусив тебе зробити. Як ти впала на коліна, благаючи дарувати мені насолоду. Дозволь ненависті та твоєму найулюбленішому гріху поглинути тебе.

— Замовкни!

— Може тобі сподобалося, коли я змусив тебе роздягнутися? Коли підкорив тебе своїй волі?

— Я сказала — замовкни!

— Може, варто показати тобі, яким я грішним можу бути?

Я подивилася на його груди, на лезо, що пронизало його шкіру. Невелика цівка крові потекла його тілом. Попри гнів і лють, що затьмарювали мої почуття, я дещо пригадала. Одного разу я вже притискала кинджал до його серця. Це було в монастирі. Він клявся, що для того, щоб убити його, знадобиться щось більше, ніж просто кинджал, приставлений до серця. Тоді мені хотілося перевірити правдивість його слів. Зараз він пропонував мені зробити це. Я важко проковтнула повітря, відчуваючи клубок у горлі. Не-пролиті сльози пекли очі.

Моя рука тремтіла, лезо увігналося трохи глибше, коли я натискала.

— Тримай... мою помсту.

Його демонічний вплив боровся з моєю волею і переміг.

Із моїх очей покотилася сльоза, коли я натиснула на кинджал, спираючись усім тілом, щоб проткнути

м’язи й кістки. З полум’яною люттю я дивилася, як зброя увігналася просто в груди демона. Кров приснула з рани на князеву сорочку, мої пальці стали липкими. Але я не витягала лезо. Навпаки, прокрутила кинджал всередині, стиснувши зуби, перш ніж закричала так голосно, що могла викликати самого диявола.

Князь-демон байдуже спостерігав, як я висмикнула лезо й знову увігнала його. А потім знову. І знову. І знову.

РОЗДІЛ 18

Вплив Гніва одразу зник.

Я дивилася на лезо, що стирчало з грудей демона, все моє тіло тремтіло від того, що сталося. Замість люті, яку я відчувала, мене охопила нудота. Я відпустила зброю й відхилилася назад, не в змозі відвести погляд. Навколо було дуже багато крові. Крові Гніва. Вона розцвіла на його білій сорочці, неначе квітка смерті. Якби на його місці був хтось інший — він був би вже мертвий. Я вбила б його. Я хапала повітря, ковток за ковтком, мені так стало тяжко від думки про те, чим це могло обернутися, і те, що я зробила, просто вбивало мене.

Гнів вирвав кинджал зі своїх грудей і відкинув його. Я здригнулася, коли він вдарився об стіну позаду мене. Це був єдиний звук, що лунав залою, якщо не враховувати мого уривчастого дихання. Він змусив мене вдарити його. Увігнати ножа в саме серце... Я не могла відвести погляду від місця, куди всадила лезо. З голови не йшов нудотний хрускіт кісток, коли я пронизала його груди. Я намагалася стриматися, щоб не закрити долонями вуха й щосили не закричати, поки цей клятий звук не припинить лунати в моїй голові.

Рана вже загоїлася, але його сорочка була просякнута кров’ю. Спогади про інші розпанахані груди, про

інше серце й кров навколо заполонили мою свідомість. Моя сестричка. Зараз я могла уявляти лише одне — її понівечене тіло. Як легко вона могла опинитися під вістрям мого кинджала. Боротися було б марно.

Я подивилася на свої липкі, закривавлені долоні й закричала:

— Як ти посмів?! Як ти насмілився змусити мене до такого ганебного вчинку?!

— Так. Я смію вчити власну дружину захищатися від ворогів.

— Я ще не твоя дружина. І якщо це твій спосіб довести, що нам варто укласти шлюб, то ти божевільний. Ти наймерзенніше створіння, яке мені будь-коли траплялося.

— Якби це було правдою, я залишив би тебе, як колись це зробив Хтивість, і не звільнив би від свого впливу.

Демон простягнув мені халат. Я не бачила, що він тримав його в руках. Проте я не помічала абсолютно нічого довкола, крім гріха, якого він так хотів, щоб я зазнала.

Тепер я багато чого побачила.

Вираз його обличчя нагадував мені про смерть, про те, що він готовий вбивати. Наче його демонстрація сили розлютила його більше, ніж мене. Ніби таке взагалі можливо.

Я пронизала його серце кинджалом. Ніколи в житті я не була такою пригніченою. Хоча після смерті близнючки часто відчувала гнівні емоції.

Я схопила халат й одягла його, ненавидячи демона за те, що він знав: той стане мені в пригоді. Тепер я зрозуміла, навіщо він вбрався в біле. Те, як він підготувався до тренування, ще більше розлютило мене. Це вбрання означало, що він чудово знав, за допомогою

яких гріхів маніпулюватиме мною і що змушуватиме мене робити. Він заздалегідь продумав, які речі можуть знадобитися мені після його невеличкого прояву сили.

Мене спокусила думка про те, щоб повернутися до своєї спальні в одній лише спідній білизні або й узагалі гольцем. Хай його підлеглі побачать мене в усій красі.

— Не стримуй себе, — безсумнівно, він зчитав мої думки. Він змахнув рукою. — Якщо ти волієш пройтися без халата, я точно не заперечуватиму.

— Тобі зараз варто помовчати.

— Змусь мене.

— Не випробовуй мене, демоне!

— Зроби це, — він підійшов ближче й грізно навис наді мною, неначе стіна. — Скористайся своєю силою. Дай мені відсіч.

Дитячі дражніння. Я поринула в джерело магії, намагаючись увірвати трохи сили, щоб дати йому гарного прочухана. Проте знову наткнулася на стіну, що стояла між мною і магією. Я була в такому відчаї, що хотілося кричати. Гнів примружився, намагаючись нічого не пропустити.

— Ми тренуватимемося щодня до Вовчого бенкету. Ти навчишся захищатися від моїх братів. Інакше страждатимеш від страшніших принижень, ніж сьогодні. Наречено, ти маєш бути вдячною мені, що я не завдав шкоди безпосередньо тобі. Лише твоїм его та гордині. Якщо не помиляюся, їх можна відновити.

— Ти змусив мене вдарити тебе ножем.

— Мої рани швидко зцілюються.

Шкода, що емоційний вплив сьогоднішнього маленького уроку так швидко не зцілиться. Я затягнула пасок на талії.

— Я зневажаю тебе.

— Я зможу пережити твою зневагу, — м’яз на його щелепі здригнувся. — І буде набагато ліпше, якщо ти використовуватимеш її на свою користь, а не захоплюватимешся мною та піддаватимешся порочності цього світу.

— Але чому ти робиш це через насильство? — запитала я тихим голосом. — Тобі не обов’язково викликати в мене гнів таким чином.

— Я дав тобі свободу вибору. Помста — це отрута, це повільна смерть. Шукай справедливості, шукай істину. Бо якщо ти обереш помсту, втратиш набагато більше, ніж душу.

— Ти ж не серйозно заявляєш і вдаєш, що дбаєш про мою душу?

— Твоє горе нікуди не подінеться, якщо намагатимешся впоратися з ним через ненависть. Скажи, невже ти це так уявляла? Невже, проливши мою кров, ти зцілила власні рани? Терези справедливості, нарешті, урівноважено? Чи, може, ти, навпаки, занурилася ще глибше в ті речі, яких не розумієш?

Я стиснула губи й утупилася в нього поглядом. Ми обоє добре знали, що я точно не почувалася ліпше. Навпаки, мені було ще гірше.

— Не думаю, — буркнула я.

Гнів розвернувся й покрокував до дверей.

— Зустрінемося тут завтра увечері.

— Я не погоджувалася на тренування.

— Ти також не уточнювала деталі під час нашої угоди. Раджу тобі підготуватися до герцю, інакше знову стоятимеш тут навколішки напівголою переді мною і благатимеш мене. Або різатимеш мене кинджалами.

Я ледве стримувала емоції. Наразі Гнів був просто огидним, але він ніколи не піддавався імпульсам і не виявляв свій вибуховий характер.

— Чи був наш перший урок якось пов’язаний із моїм відвідуванням двору «Заздрощі»?

— Ні, — сказав Гнів, не повертаючись до мене, проте зупинився, перш ніж відчинити двері. — Учора голосували за вибір почесного гостя на Вовчому бенкеті.

Он воно що! Мабуть, він сподівався, що на моєму місці може опинитися хтось цікавіший.

— І ти все ще віриш, що оберуть мене?

— Я в цьому не сумніваюся.

— І що ти планував сьогодні? Показати мені, який ти насправді безсердечний і владний?

— Мої брати радо покажуть, якими гріховними вони є, і зроблять це перед величезною публікою, — він глибоко вдихнув. — Якщо думала, що Макаден — запеклий негідник, то хочу тебе запевнити: його поведінка — це ніщо, як порівняти з усією моєю сім’єю купно. Вони розважатимуться досхочу, поки їм не набридне. А потім позбудуться розбитих іграшок. А ще... — додав він тихо, — якщо ти так засмучена тим, що щойно сталося тут, на моїх очах, ти й гадки не маєш, що на тебе чекає.

— Ти мав попередити мене, що ми тренуватимемося сьогодні.

— Мої брати не запитуватимуть. І не попереджатимуть.

— Я не заручена з твоїми братами. Якщо хочеш рівну собі, раджу ставитися до мене, як до рівні. Ми уклали угоду, але це не означає, що мене можна не попереджати.

— Метою цього уроку було показати, яка ти вразлива, а не присоромити тебе.

Я подивилася на напружені м’язи його спини. Він стискав ручку дверей так, що його пальці побіліли.

— Я не герой, Еміліє. Але й не лиходій. До цього часу ти вже мала б це зрозуміти.

— Залиш мене. На сьогодні вже задосить виправдань.

Іще мить він стояв нерухомо, й мені здалося — він хотів іще щось сказати. Однак не промовивши жодного слова, Гнів вийшов із кімнати, тихо зачинивши за собою двері. Кілька хвилин я дивилася на них, збираючи думки докупи.

«Це тренування було потрібне йому не менше, ніж мені», — думала я. Адже, якщо комусь вдалося б маніпулювати мною під час бенкету, змусивши роздягнутися й звиватися перед ними, військовий головнокомандувач міг би нагадати сім’ї, як саме він отримав це звання. Не думаю, що шлях до цього титулу дався Гнівові без кровопролиття і жертв.

Я поглянула на кинджал, яким вразила його. Лезо було повністю вкрите засохлою кров’ю Гніва. Я не могла визначити, яке почуття пронизувало мене замість страху, але мене більше не нудило. Здавалося, я могла вивергати полум’я. І я таки мала здібність викликати саме цей елемент. Тож, щоб здійснювати це, мені потрібно трохи попрактикуватись. О Богине, тепер нехай князі-демони начуваються!

Я забігла до своїх покоїв і так грюкнула дверима, що велика картина, яка висіла біля входу до ванної кімнати, затремтіла. З усіх злісних і мерзенних речей, що могла вчинити, я обрала цю. Так, я погодилася на цю кляту угоду, але не знала, що вона передбачає ледь не обов’язковий контракт.

Мої щоки запалали від люті. Те, що я втрачала над собою контроль, лякало мене більше, ніж будь-які

демонічні витівки Гніва. Коли він зайшов до кімнати для тренувань, у нього був план, і він бездоганно його виконав. А я була цілком у його милості. Саме це було причиною мого гніву.

— «Відтепер ти називатимеш мене господарем», — я передражнила князя, імітуючи його голос. — Ненависний монстр.

Я зайшла до ванної кімнати й почала відмивати кров зі своїх рук. Емоції все ще кипіли, коли я думала про Гніва. Навіть якщо йому самому такий прояв сили не дарував задоволення, це не змінювало того факту, що він застосовував її до мене.

Вимивши руки, я в гніві намотувала кола власною кімнатою. Його безперечні аргументи дуже дратували мене, але ще більше мене допікало те, що я виявилася абсолютно безпорадною.

Та відкинувши всі образи, я мала визнати, хай якою руйнівною була б ситуація, ліпше все-таки бути під впливом Гніва. Адже певна, що надто далеко він не зайде. Він міг змусити мене роздягнутися, а також щоб благала його про щось, навіть наказати ще раз встромити клинок в його серце, але він ніколи не пішов би на те, щоб я завдала шкоди комусь іншому.

Я подивилася на свої чисті руки. У голові роїлися неспокійні думки. Якщо князь-демон захоче, може змусити мене вбити когось. Гнів довів мені це сьогодні. Частина мене хотіла цього, але я ніколи не перетнула б цю межу з власної волі.

Я подумала про Антоніо, про те, що він був під чиїмось впливом. Якщо Гнів мав здатність так легко маніпулювати смертними, було логічно, що його брати також мали такі таланти.

Це означало, що будь-хто з них міг маніпулювати Антоніо, змушуючи його вбивати відьом. Ненависть

уже панувала в ньому через смерть матері. Тому їм не довелося дуже старатися, щоб витягнути з нього це почуття та використати проти нього самого.

Відганяючи якнайдалі думки про вбивство сестри й голосування напередодні Вовчого бенкету, я підійшла до шафи й витягла звичайну чорну сукню. Під нею на поличці побачила один із зачарованих черепів. Я видихнула. Бо й досі не розібралася в загадці черепів, але здогадувалася, що це Заздрість надіслав їх мені. Однак мене ще долали сумніви щодо його причетності. Адже не було сенсу надсилати їх таємно, щоб згодом поділитися зі мною цією самою інформацією вже відкрито.

Я нахилилася, щоб поправити шальку, коли двері кімнати прочинилися.

— Еміліє, я хотів... — увагу Гніва привернув заклятий череп. Він одразу забув усе, що збирався мені сказати. Хутко перетнувши кімнату, немов лютий чорно-золотистий вихор, він схопив череп і розвернувся, дивлячись на мене так, наче вперше бачив. — Якого...

— Якщо хочеш продовжити цю неприємну розмову, раджу тобі змінити тон. Ми не у твоїх тренувальних хоромах. Тож я не терпітиму твою грубість за межами наших занять.

Він глибоко вдихнув. Затим видихнув. А потім повторив це двічі. Заприсягаюся, атмосфера навколо нас розпалювалася з кожними його вдихом і видихом. Грозові хмари густішали.

— Моя леді, якщо ви поясните мені, як саме ця річ потрапила до вашої кімнати, я щиро завдячуватиму вам.

Я помітила, як на його шиї пульсує вена. Після того що він змусив мене зробити, його роздратування викликало в мене почуття радості.

— Ти навіщо прийшов?

— Я хотів перепросити. Дай мені відповідь. Будь ласка.

— Хтось лишив його тут. Разом з іншим заклятим черепом.

— Іншим? — він вимовив це крізь зуби, неначе витискаючи із себе хороші манери і приборкуючи обурення, що відбилося на його обличчі. — Де, скажи мені, він зараз?

— У моїй шафі. Під тією безглуздою сукнею з пишними спідницями.

Не сказавши більше жодного слова, Гнів спокійно заліз до моєї шафи й витягнув те, про що запитував. Здавалося, що йому доводилося докладати титанічних зусиль, щоб залишатися спокійним.

— Чи можу я дізнатися, коли принесли перший череп?

— Тієї ночі, коли Анір приніс їжу й вино.

— Твоєї першої ночі тут? — його голос став крижаним. Я кивнула, що змусило його заскреготіти зубами. — А ти не думала, що про це варто розповісти мені?

Я в’їдливо-мило усміхнулася.

— Не знала, що маю звітувати вам, господарю. А ви часто відповідаєте на всі мої запитання?

— Еміліє...

— Хто з твоїх братів має подібну силу? Хто хотів би насміхатися наді мною? Хтось, мабуть, неабияк ненавидить мене. Адже вони закляли ці черепи, і тепер вони мовлять до мене голосом моєї сестри. Ще один клинок просто мені в серце. У тебе є якісь міркування?

Я звела брови, знаючи, що йому нічого сказати на це. Він стиснув губи, і я не змогла стримати саркастичного сміху.

— Так я й думала. І обіцяю тобі, що це точно не востаннє, коли я вирішую обходитися без порадників і розбиратися в усьому самотужки, — я вказала йому на двері: — Будь ласка, йди. Мені задосить твоєї компанії на сьогодні.

Гнів примружився. На його обличчі я помітила протест. Сумніваюся, що хтось дозволяв собі говорити з ним таким тоном. Саме час йому звикнути до цього.

— Щодо нашого тренування...

— Я цілком здатна зрозуміти важливість цих занять, хоч твої методи вкрай огидні. Та попри нашу угоду, в майбутньому ти запитуватимеш мене, чи хочу я тренуватися, — я байдуже позирнула на нього. — Якщо ти не збираєшся ділитися зі мною інформацією, цей допит закінчено. Поклади череп на місце й забирайся.

— Череп лежатиме в безпечному місці.

— Мені не підійде така неточна інформація. Кажи чітко. Якщо я дозволю тобі забрати черепи, де вони будуть?

— У моїх покоях.

— І я матиму до них доступ тоді, коли мені потребуватиму цього. Також ти ділитимешся всією інформацією, яку тобі вдасться дізнатися.

Гнів позирнув на мене.

— Я згоден на твої вимоги, якщо ти погодишся повечеряти зі мною завтра.

— Зараз я не можу дати тобі відповідь.

— Навіть якщо я наполягаю?

— Тоді моя відповідь — «ні», Ваша Високосте.

— Сьогодні ти можеш уникати розмови, можеш відмовлятися повечеряти зі мною, але нам однаково доведеться поговорити. Дуже скоро.

— Ні, Гніве. Ми поговоримо про це тоді, коли обоє будемо готові, — я спостерігала, як він сприйняв мої

слова. — Я погоджуся на тренування і піддаватися твоїй силі тільки в тій кімнаті. За її межами ти поважатимеш мої бажання.

— Інакше?

Я засмучено похитала головою.

— Я розумію, що твій світ інший, а твої диявольські брати підступні, але не кожне твердження — це погроза. Принаймні між нами. Та знай: відтепер, якщо ти не поважатимеш мої бажання, я не залишуся тут. І зроблю це не для того, щоб покарати тебе, а для власного захисту. Я пробачу відсутність етикету й елементарної порядності з твого боку, якщо ти заприсягнешся вчитися на власних помилках. І ділитимешся зі мною усією інформацією щодо черепів. Навіть попри те, погоджуся я на вечерю з тобою чи ні. Домовилися?

Він позирнув на мене й, нарешті, кивнув.

— Я погоджуюся на твої умови.

Гнів забрав обидва черепи й зупинився, коли його погляд упав на мій столик, де лежала книга про двір «Гординя».

— Як же ти планувала прочитати її? Дай вгадаю, — його голос став підозріло низьким. — Збиралася укласти угоду з демоном? Запропонувати частину власної душі?

— Я думала про це.

— Дозволь вберегти тебе від проблем. Це написано не демонічною мовою. І жодна угода, яку ти укладеш, не дасть відповідей на жодне з твоїх запитань. Тобі достатньо просто попросити мене, і я розповім тобі все.

— Можливо. А чи міг би ти мені розповісти, як я можу її прочитати?

— Не знаю.

Він попрямував до виходу, а я не зрушила з місця, аж поки не почула, як зачинилися за ним двері.

Я була такою втомленою, що сповзла по стіні й сіла на підлогу. Почала рахувати секунди, поки переконалася, що він не повернеться, а потім розплакалася. Мої ридання були такими потужними, що просто розривали моє тіло, поглинаючи мене. Лише годину тому мене піддавали впливу багатьох гріхів, і я встромила клинок у серце свого майбутнього чоловіка. Сьогодні й справді був пекельний вечір.

Я різко підвелася, розправила плечі, намагаючись приборкати емоції. Витерла сльози на щоках і знову заприсяглася перемогти своїх ворогів. Навіть тих, до яких більше не ставилася як до супротивників.

РОЗДІЛ 19

Над моєю головою, неначе кришталеві, сяяли вкриті памороззю квіти, а гілочки, як крижані дзвіночки, дзеленчали, коли я прогулювалася садом.

Було так холодно, що мені довелося одягнути щільний оксамитовий плащ і рукавички на хутряній підкладці. Та попри мороз, ранок був просто чудовим. Спокійним. Хоч як прикро, але за останні кілька місяців таких днів майже не було. Я примружилася, вдивляючись крізь крижане переплетіння гілок. На багатьох деревах іще лишилося листя — скуте морозцем, воно відчайдушно чіплялося за життя, чекаючи, поки тепло чи сонячне світло нарешті звільнить його.

Сонячні промені не могли пробитися крізь пелену снігу та щільні хмари — отже, відлига настане не скоро. Якщо вона взагалі колись настане. Я пригадала, як одного літнього дня Гнів ніжився на сонечку на даху захопленого ним палацу в моєму рідному місті. Тоді я подумала, що він просто сумує за своїм пекельним домом. І тепер я його ліпше розуміла.

Рожеві троянди, пурпурові півонії, загадкові квіти, пелюстки яких нагадували крихітні срібні півмісяці, — це квіткове розмаїття з’явилося в широкій частині лабіринту саду. Я повільно рухалася внутрішньою доріжкою, по обидва боки здіймалися живоплоти, неначе прекрасні живі стіни, припорошені снігом. Сад

двору Гніва був іще одним чудовим свідченням його вишуканого смаку.

Я йшла звивистою стежкою, доки натрапила на дзеркальну водойму, розташовану в самому центрі саду.

У воді стояла мармурова статуя оголеної жінки, її голову прикрашала корона із зірок, у руках вона тримала вигнуті кинджали, а на обличчі застигла крижана лють. Здавалося, вона могла без жалю розпороти тканину всесвіту цими моторошними кинджалами.

Величезна змія, удвічі товща за мої руки, звивалася її лівою щиколоткою, ковзнула між її ніг, здіймаючись вгору литкою до самого стегна, обвиваючи її талію, діставшись грудей. Величезна голова змії прикривала собою одну з її грудей і тягнулася язиком до іншої, але не для того, щоб лизнути її, навпаки, щоб приховати від занадто допитливих очей.

Зачарована і трохи налякана, я підійшла ближче. Тіло змії й справді приховувало найінтимніші місця жінки. Вона була наче нечестива захисниця. Й луска була майстерно вирізана з каменю — здавалося, ніби вона була справжньою, просто перетворилася на камінь.

Я обійшла величезну статую. Довге й звивисте волосся кам’яної жінки прикрашено квітами, пелюстки яких нагадували форму крихітних півмісяців, що були майстерно витесані на розпущених пасмах. Внизу спини був горизонтально вирізьблений символ богині. Я нахилилася, щоб погладити змію, раптом звідкись з-під землі почулося низьке гарчання. Я відсахнулася й відчула, як наткнулася на стіну теплої плоті.

Перш ніж я встигла злякатися чи хоч якось зреагувати, міцна рука залізною хваткою оповила мою

талію, притискаючи до себе. Я відчула гострий клинок, що притискався до мого тіла. Я завмерла, уривчасто й тихо дихаючи. Нападник нахилився, обдаючи мою змерзлу шкіру теплим диханням. Волосся на моїй потилиці стало дибки.

— Привіт, злодюжко.

Заздрощі.

Я відкинула свої страхи якомога далі, щоб не дати демону усвідомити, як він сильно налякав мене.

— Нападати на того, хто належить до двору «Гнів», — це безглуздо. Як і приходити сюди без запрошення. Навіть для вас, Ваша Високосте.

— Крадіжка у князя карається смертю, — його смішок не передбачав нічого хорошого. — Але я тут не для цього, тіньова відьмо.

Він відкинув кинджал і відпустив мене так швидко, що я спіткнулася. Але хутко випросталася й холодно позирнула на нього.

— Якщо ти прийшов по книгу заклять, то лише змарнував свій час. Вона належить мені.

Я хотіла сказати, що вона належить усім відьмам, але те, як я це вимовила, створювало враження, наче це було правдою. Заздрощі повільно кліпнув.

— Смілива й нахабна. Можливо, ти все-таки відростила кігтики, — він подивився спершу на мене, а потім на статую. — Нічого дивного останнім часом не помічала? Можливо, щось дивне сталося з твоєю магією?

- Ні.

Заздрощі посміхнувся.

— Ми всі відчуваємо брехню, Еміліє. Дозволь мені бути відвертим. Ти вкрала в мене, але я також обікрав тебе. Око за око.

— У мене нічого не вкрали.

— На книгу заклять було накладено прокляття. Будь-хто, хто вкраде її з моєї колекції, натомість втратить щось життєво важливе.

Моїми венами заструменіло холодне відчуття жаху. Я не могла налаштуватися на джерело власної магії відтоді, як повернулася з його двору.

— Ти брешеш.

— Справді? Можливо, тобі варто накласти на мене закляття правди?

Він сховав клинок у піхви й знову повільно оглянув мене, очікуючи на реакцію. І хоча я підозрювала, що нічого з того не вийде, все-таки спробувала зосередитися на джерелі магії, намагаючись скористатися ним для того, щоб стерти геть його самовдоволене обличчя і його самого.

У тому місці, де я колись відчувала цього нестримного звіра, зараз стояла товста стіна. Він вишкірився так, наче сам мій вигляд викликав у нього огиду.

— Не думаю, що в тебе вийде. Ти, моя люба, зараз не більш ніж просто смертна.

Заздрощі розвернувся і швидко покрокував.

Я пішла за ним. Лють у мені просто закипала.

— Ти не мав ніякого права накладати на мене прокляття.

— А ти ще менше прав мала обкрадати мене. Я сказав би, що зараз ми квити.

Я пригадала свої плани заклясти вино під час Вовчого бенкету. Мені треба повернути власні сили. У цьому точно нема сумнівів.

— Гаразд, я поверну книгу. Чекай тут, доки я піду по неї.

Заздрощі засунув руки до кишень, зважуючи мою пропозицію.

— Гадаю, це дуже цікавий поворот подій. Можеш залишити книгу в себе. Я ліпше поспостерігаю за тим, як руйнуються твої плани.

— Я готова укласти угоду.

— Шкода, що раніше ти про це не думала. Я міг би піти на угоду, яка принесла б користь нам обом. А тепер... Тепер я залюбки спостерігатиму за тим, як доля розставить усе на свої місця.

Я зціпила зуби, щоб не почати проклинати його, або ж благати змінити своє рішення. Слабкий звук знову долинув із надр землі. Моє тіло вкрили сироти. Я поглянула на статую.

— На твоєму місці я не цікавився б нею, дитинко.

— Не називай мене...

Я знову перевела погляд у бік Заздрощів, але виявила, що він уже зник. Лише блискучий зелений дим, що витав довкола, свідчив про те, що він тут був. Я подивилася на статую і дослухалася до мученицького стогону, який було чути з її підніжжя. Стогін був жалібний, ніби втратив будь-яку надію. Наче це був хтось із розбитим серцем. Цей звук пробивався крізь мою емоційну броню.

Мені було цікаво, хто був таким жахливим, на думку Гніва, що той мусив замурувати його глибоко під нечестивим будинком потойбіччя. Потім я подумала, що не можу навіть уявити, як страшно отримати таке покарання. Гнів був мечем правосуддя — швидким і незворушним.

Однак він не був жорстоким. Хай хоч хто видає ці жахливі звуки...

Не хотілося б мені зустрітися з ним без своєї магії. Я поспішила покинути сад. Звуки страждань відлунювали в моїй голові ще довго після того, як я пішла спати.

Наступного дня Фауна радісно танцювала біля моєї кімнати. ЇЇ стук у двері був таким легким, неначе помах крил колібрі. Я відчинила двері й посміхнулася. Її ноги рухалися так само швидко, як вона кружляла нас по кімнаті.

— Запрошення на бенкет прибудуть цього тижня!

Моя усмішка миттєво зникла. Після жахливих тренувань із Гнівом я точно не поділяла її захоплення. Щиро кажучи, навіть, коли він уперше розповів мені про бенкет, я не була в захваті від цієї ідеї. А тепер-тепер я помітила, як витріщалася на годинник, здригаючись від кожного звуку в коридорі. Я й близько не була готова витримати вплив князів-демонів. Не кажучи вже про те, що втрата магії була ще однією перешкодою, яку я не передбачала.

Фауна думала, що ми ще протягом кількох днів не дізнаємося, який із княжих дворів влаштовує бенкет, та деякі міркування я мала. Не певна, що у страхів, які я відчувала, було якесь підґрунтя, тож щосили намагалася не зважати на погане передчуття, яке насувалося, немов грозова хмара.

Моя подруга попросила чай та солодощі й сіла у вітальні з книгою. Я спробувала розслабитися в такий самий спосіб, але ситуація аж занадто зачепила мене. Після зустрічі із Заздрощами в саду я понишпорила книгами з магії у пошуках інформації про те, як розвіяти чари прокляття.

Виявилося, зробити це доволі складно: щоб звільнити мене, потрібен той, хто наклав прокляття або розумів складну структуру самого прокляття. В одному з ґримуарів її описували як магічні нитки, сплетені між собою. Мені потрібно знайти основний вузол, а потім його розрізати. Якщо неправильно вгадати та

КОРОЛІВСТВО ПРОКЛЯТИХ

перерізати не той вузол, можна магічно обірвати нитку життя. І померти.

Автор книги з магії наголосив на цьому пункті кілька разів, наче хтось міг не зрозуміти значення «перерізати нитку життя».

Недовго думаючи, я зібралася навідатися до Матрони проклять і отрут, хоча ймовірність смерті існує, якщо вона зачепить не ту нитку.

Усе це було грою, бавитися в яку я не бажала. Принаймні зараз.

Мені хотілося, щоб Анір прийшов і розпочав наш урок раніше. Фізичні навантаження допомогли б зняти стрес. А я надзвичайно хотіла його позбутися.

Нарешті пізно ввечері слуга приніс лист, якого я так боялася. На ньому не було жодного королівського герба, та й узагалі нічого такого, що вказувало б на його зміст, але я й так знала. Єдиним написом на ньому були моє ім’я і титул.

Я взяла лист із рук слуги з таким самим ентузіазмом, ніби це був наказ про мою страту. Я скористалася тоненьким кинджалом, подарованим мені Гнівом, щоб обережно розрізати його зверху.

Якби моє серце забилося хоч трохи сильніше, воно зламало б мені ребра. Мене запевняли, що я матиму вибір, навіть якщо мене заохочуватимуть обрати той чи той двір для прийому! Я не могла не перейматися, що інші правила також зміняться останньої миті.

Я витріщилася на запрошення, його елегантність контрастувала з викликаною ним панікою. Вибір мене як почесної гості не був сюрпризом — адже Гнів уже дав зрозуміти, що, найімовірніше, саме мені доведеться виконувати цю нещасливу роль. Проте побачити це запрошення, написане чорним по білому, — робило все це до жаху реальним. Особливо, коли я згадувала про те, що мій найбільший страх розкриється на очах у всіх присутніх. Додати до цьогр всього уроки Гніва й моторошний жах, який вони навіювали на мене, я відчувала, що мене от-от знудить.

— Що з тобою? — Фауна відклала вбік свої книжки. — Його Високість викликає тебе?

— Ні, — видихнула я. — Це запрошення на Вовчий бенкет.

— Так швидко? — вона підскочила з дивана, розмахуючи руками, адже була не в змозі стримувати своє захоплення. — І хто приймає цьогоріч?

Я простягла їй лист, і вона завмерла від здивування, коли прочитала його.

— Двір «Ненажерливість». Цікаво. Про його розпусні вечірки ходять легенди. Ймовірно, Заздрощі та Жадібність відкликали свої запити на проведення бенкету.

— Думаю, князь Ненажерливість подасть чимало їжі.

— Не тільки. Його двір — це завжди зловживання чимось на всіх рівнях. Алкоголь ллється рікою, в його сутінковому саду одяг взагалі не обов’язковий, а

побачення зазвичай відбуваються в просторих залах, обставлених дзеркалами. У тому світі немає поняття таємності. Абсолютно все доступне для споживання: їжа та напої, тілесні бажання та плотські втіхи й будь-які інші пороки. Це точно буде незабутнє святкування. Ти знала, що прийматиме він?

— Уперше почула про це. Ти колись відвідувала його вечірки?

— Ні. Востаннє, коли він влаштовував святкування, я була ще надто юною. Але мені завжди було цікаво, як це. Адже деякі історії просякнуті незвичною, майже фантастичною аурою. Слухаючи їх, важко зрозуміти, що є правдою, а що вигадкою. Особливо якщо вірити тому, що опублікувала про нього одна з авторок у своїй найновішій колонці про королівські викриття.

— Мабуть, авторка мала чим надихнутися.

— Так, їм завжди є чим надихнутися. Особливо тій, про яку йдеться. Вона точно ненавидить його, адже, якщо вірити пліткам, він завадив її сестрі пошлюбитися з деким шляхетним, тому вона і взяла до рук прокляте перо. Такий скандал! — Фауна радісно зітхнула, а потім звела брови, наче на неї зійшла нова сонячна думка. Вона знову поглянула на запрошення: — Як думаєш, який страх дістануть із самої глибини твого серця?

— Хоч що це буде, впевнена, це буде жахливо.

— Може, ми попрацюємо над тим, щоб так не сталося.

— Якби ж переживання про те, як ліпше танцювати на балі та не наступати на ноги своєму партнерові, й було моїм найбільшим страхом.

Мої переживання про танець не були суцільною брехнею. Я ніколи не відвідувала королівський бал і не танцювала урочистий танець. Удома ми

танцювали на фестивалях із людьми нашого статусу. А тут усі спостерігатимуть за мною, оцінюватимуть. Та мене не мало хвилювати те, що вони про мене подумають чи що сміятимуться з мене. Однак, коли я уявляла, що стою там, вразлива і беззахисна, мені зводило живіт.

— Ти просто геніальна! — подруга повернулася до мене, її губи розтяглися у широкій усмішці. — Ми можемо пошукати закляття чи зілля для тебе. Ми зробимо тебе найгіршою танцівницею в усіх Семи колах, щоб підсилити твій «найбільший» страх.

— Фауно, — застерегла я, — я просто жартувала.

— Насправді, це може спрацювати. Якщо ти вип’єш зілля, щоб справдити цей страх, до того ж, якщо вип’єш забагато, то найімовірніше, під час балу з глибини твого серця витягнуть саме його.

— А якщо наш обман розкриють, що тоді?

— Нам просто треба переконатися, що ми послуговуємося серйозним закляттям чи зіллям.

— Хай там як, королівська родина відчуває зраду і брехню.

— Нам просто треба потренуватися, щоб упевнитися, що все ідеально підготовано.

— Не треба хвилюватися про це, Фауно, адже ми не збираємося нікого дурити.

— Нам варто запитати Матрону, чи може вона... — Фауна відвела погляд від запрошення й поглянула на мій вираз обличчя. — Ох, янгольська крові Ти маєш такий вигляд, наче тобі неодмінно треба розслабитися. Я знаю одне місце. Ходімо туди негайно!

Не давши мені можливості заперечити, вона схопила мене за руку й потягла геть. Запрошення випало з її руки, коли вона зовсім забула про нього. Принаймні на певний час.

У моїх грудях, наче барабан, гупав страх. Цей стук був ритмічним і невблаганним. Щось мені підказувало, що я відчуватиму його аж до страхітливого бенкету.

Ідея Фауни трохи відвернути мою увагу від сумних думок уже не здавалася мені такою поганою. Вона потягла мене, в буквальному розумінні цього слова, королівськими коридорами, вниз на кілька поверхів, затим коридором слуг і, зрештою, розчинила переді мною двері до галасливої кухні. Я стояла там, впиваючись її звуками то запахами.

На кухні вирувало життя, слуги готувалися до вечері.

Кілька столів простягалися вздовж усієї кімнати. Кожен працівник виконував своє завдання. Хтось нарізав овочі, хтось — м’ясо, інші замішували тісто на хліб і бісквіти. Та ще більше людей стояло над каструлями й пательнями.

На мене накотили сльози, але я стрималася. Адже нічого доброго не чекай, якщо я розплачуся перед слугами двору «Гнів».

Кухар подивився на нас, потім кивнув на столик біля скляної стіни. Вікна були відчинені, випускаючи розпечене від печі повітря.

— Можете користуватися всім необхідним, леді Еміліє. Якщо чогось, що вам треба, немає, просто попросіть.

— Дякую.

— Подякуйте Його Високості, адже він проінформував нас задовольняти будь-які ваші прохання.

— Справді? — не стрималася Фауна, коли ми все далі проходили до кімнати. — Як розумно. Хіба ні, леді Еміліє?

— Звісно.

Я роззирнулася довкола. Ця кухня зовсім не схожа на наш сімейний ресторан — вона була набагато більшою і вишуканішою. Проте я однаково почувалася тут як удома. Я несвідомо відчула вдячність. Гнів знав, що одного дня я знайду дорогу сюди, і що це місце буде для мене близьким, не таким, як усі інші.

Я звернулася до шеф-кухаря:

— Дякую, що пустили мене до своєї кухні.

Він уклонився і покрокував роздавати накази іншим кухарям.

Напруження поступово полишало мене, коли я відчинила льодовник і вгледіла повний великий кошик різноманітних ягід. Поряд також стояла тарілка з чимось підозріло схожим на рикоту. У нашій сім’ї саме мама мала хист до приготування десертів, а я знала лише, як спекти найпростіший пиріг.

Зібравши всі інгредієнти, я влаштувалася біля величезного вікна. За кілька хвилин я підготувала тісто для хрусткої основи пирога. Ягоди вже лежали помиті й викладені на рушник, щоб підсохнути перед тим, як я їх розітру з цукром. Можливо, я також приготую заварний крем.

Мою увагу привернули звуки брязкоту металу об метал. Гнів та Анір змагалися за вікном, їхні мечі й кинджали брязкали, наче грім. Я з розкритим ротом спостерігала за тим, як вони розмахують зброєю, розсікаючи повітря. Коли їхні мечі зіштовхувалися, навкруги розліталися іскри.

Я кинула на Фауну докірливий погляд.

— Бачу, кухня була не єдиним, що спало тобі на думку, щоб відвернути мою увагу.

ЇЇ усмішка була надто широкою, щоб зійти за невинну. Вона застрибнула на підвіконня і

схопила перо та записник, вдаючи цікавість до рецептів, водночас спостерігаючи за двома воїнами, які зображали майже справжню битву. Вони розмахували мечами, їхні могутні тіла здригалися під час ударів важкою зброєю.

— Про що ви, леді? Я не знала, що вони будуть тут.

— Ти жахлива брехунка, — я спостерігала, як вона дивиться на Аніра, згадуючи їхню милу розмову на вечері перед тим, як Макаден втратив язика. — І давно ти вже закохана в нього?

Вона раптово позирнула на мене.

— Чому ти думаєш, що мені є діло до смертного?

— Ти казала, що сумуєш за кимось, коли ми зустрілися вперше, а ще ти не відриваєш від нього погляду. Я не наполягатиму, якщо ти хочеш тримати це в секреті, але мені подобається Анір, — я кивнула на своє робоче місце для приготування десерту, дозволяючи їй відійти від теми. — Не бійся взяти до рук качалку й допомогти мені. Вона не кусається.

Фауна хихикнула, визираючи з-під свого записника.

— Ліпше не буду. Але ти ж бачила, як на тебе дивиться князь? От його укусів тобі точно варто остерігатися.

Я зосереджено розкочувала тісто для основи, намагаючись не відвертатись на щось інше. З усіх місць на території палацу він обрав саме це, вирішивши потренуватися в шкіряних обладунках просто зараз і просто під вікнами кухні.

Хоча я припускала, що Фауна також доклала зусиль для цієї «неочікуваної» зустрічі.

— Він ласун, — промовила я, усвідомивши, що вона й досі чекає на відповідь. — Імовірно, він дивиться на пиріг.

— Здається, десерт — не єдине, до чого він відчуває голод. Хотілося б мені, щоб Анір позирав на мене з такою пристрастю.

— Будь наполегливою.

— Повір, якби він хоч якось відповідав на мої пориви, я накинулася б на нього. Здається, Його Високість відчуває зараз таку саму дилему.

Я знову позирнула у вікно. Розмахуючи мечем, Гнів увесь аж спітнів, тому його шкіра відблискувала у світлі смолоскипа. Наші погляди зустрілися саме тієї миті, що й їхні з Аніром мечі. Фауна мала рацію. Здавалося, Гнів і справді відчував на собі магію нашого зв’язку. І програвав бій через це. Він не намагався приховати свою увагу.

Я швидко повернулася до розкачування тіста, зосереджуючись на ньому більше, ніж мала б.

Згадала відчуття леза, що прорізало його плоть, тому відклала качалку й узялася за приготування заварного крему, відганяючи думки про хрускіт кісток.

— Щиро кажучи, він зробив тобі неабияку послугу.

— Яку послугу?

— Не наполягав на тому, щоб ви завершили шлюбний зв’язок. Про це всі пліткують.

Рум’янець залив мої щоки. Я сподівалася, Фауна подумає, що я просто розжарилася від роботи на кухні. Оце так! Увесь двір насолоджувався плітками про наше з князем інтимне життя.

— Цьому світові не завадить дізнатися про різницю між вибором і послугами.

Вона знизала плечима.

— Хтось може сказати, що саме ти зробила вибір тієї ночі, коли ініціювала заручини. Що він просто не мав вибору.

— Мені важко повірити в те, що Гнів так терпляче ставиться до того, що його двір обговорює наше особисте життя.

— Твій потенційний статус першої леді цього кола стосується кожного.

- я...

— Ніхто не звинувачує тебе, моя леді. Просто... якщо князь має співправительку, це робить його сильнішим. І цей статус дає королівській сім’ї більше влади, а нас захищає від інших князів, які належать до інших княжих дворів. Тих, хто любить час від часу розпалювати міжусобиці. Князі безсмертні, а ми — ні, хоча більшість демонів живе доволі довго. Члени двору переймаються, що в разі війни князь не докладатиме усіх зусиль на благо нашого королівства. Ширяться чутки, що він втрачає силу.

— Яке безглуздя! — пирснула я. — Він — найсильні-ший князь з усіх, кого я зустрічала.

— Під питанням його серце, а не сила. Він може з легкістю звабити тебе. За потреби навіть використати свій вплив. Проте він однаково дає тобі час визначитися самій.

— Вибач, але я не розумію, чому це так дивно. Невже члени цього двору й справді вважають, що він має змусити мене до шлюбу? Чи вкласти в ліжко проти моєї волі? У нашому світі діють закони — і за такі жахливі вчинки існують покарання.

— Я не говорила про наругу, моя леді. Тут це також не припустимо, адже Гнів уб’є кожного, хто спробує взяти когось силою, — Фауна поглянула на мене. — Не дивуйся. Можливо, Сім кіл і керуються гріхом, але є дії, що вважаються занадто порочними навіть для нашого світу. І зґвалтування карається смертю. Вирок виконує сам Гнів. Інші двори заохочують кастрацію.

Обіцяю, якщо князь вирішить звабити тебе, особливо князь нашого двору, ти опинишся в його ліжку з власного бажання.

— А двір дивується, чому він не намагається звабити мене?

— Не лише через це, — вона знизала плечима, коли я припинила змішувати заварний крем і пильно поглянула на неї. — Запам’ятай: навіть коли на його костюмі буде затерта хоч одна манжета — це вже стане приводом для пліток. Вони вважають, якщо князь не здатен стежити за таким елементарним, як власний одяг, він точно не в змозі подбати про тих, хто живе в цьому колі.

— Імовірно, у них забагато вільного часу, якщо вони навіть обговорюють потертості на піджаках князя.

— Насправді це зовсім не стосується одягу, радше — причин, чому князь не зважає на такі маленькі деталі.

Я пригадала, як Гнів образився, коли я принесла йому сорочку, куплену на ринку. Тоді я подумала, що він просто був занадто самозакоханим і не звик до звичайних речей. Тепер я зрозуміла, що річ зовсім в іншому, і що якби хтось із його світу побачив його в тому одязі, вони поставили б під питання його спроможність правити.

— Правитель, думки якого витають деінде, — небезпечний, Еміліє. Це сигналізує про слабкість. І змушує членів двору цього гріха вдаватися до питань, на кшталт: а чи не варто їм зв’язати себе з якимось іншим двором.

А всі князі пекла, звісно, прагнуть влади. Ймовірно, Гніву неабияк хочеться завершити шлюбний зв’язок. Але він був готовий пожертвувати захистом власного

двору, своєю силою, навіть стерпіти плітки, аби лише я мала те, що він цінував найбільше, — вибір.

— Він також говорив щось про обов’язкову церемонію. Якщо ми... — я зробила глибокий вдих. — Якщо нам доведеться...

— ...пристрасно й жагуче віддатися коханню? — допомогла мені Фауна з невинним обличчям. — Виснажувати одне одного аж до самого світанку? Вигукувати імена одне одного, коли він нахиляє тебе і плескає...

— Так. Саме це. Наше весілля не вважатиметься завершеним, якщо не буде проведена церемонія, правильно?

— Правильно, — Фауна всміхнулася так, наче розуміла, в якому напрямку рухаються мої думки. — Хоч що було між вами в минулому, не сумнівайся в ньому зараз. Він так поважає тебе, що знехтував власним двором. Навіть якщо це не надовго, але зараз це так.

Я помітила, що вона не сказала нічого про його турботу чи любов до мене. Цікаво, чи змогла б я змиритися з відсутністю цих почуттів, якби натомість отримала чоловіка, який поважав би мене. Можливо, мені було б ліпше у дворі «Жадібність». Не думаю, що обрала б шлюб, у якому не було б усіх цих трьох складників.

Та найбільше мене хвилювало те, що я не була впевнена, коли саме почала думати про Гніва як про свого чоловіка. Я вже була в потойбіччі. Незабаром я зустрінуся з іншими князями й зможу дізнатися якісь їхні таємниці. Мені не треба брати шлюб. І не важливо, що я відчувала б зараз. Я не проміняю свою сім’ю ні на кого іншого. Якщо я зосереджуся на цій думці, всі мої романтичні поривання зникнуть.

Принаймні я на це сподіваюся.

Того вечора я отримала написану від руки Гніва записку:

Спершу я вирішила проігнорувати його прохання, вдягнувши штани та блузу, щоб довести, що я йому не належу й він не може вказувати мені. Та водночас мені не хотілося обирати шлях — діяти наперекір.

Хоч як приємно було б побачити проблиск незадоволення на демонському обличчі, його уроки все-таки можуть бути корисними.

І зараз я скористаюся будь-якою перевагою, до якої зможу дотягнути руки. Вовчий бенкет наближався. Я маю бути готовою зустрітися з демонами на їхньому полі бою та перемогти в їхній власній грі. І зроблю це найвитонченішим і найзрадливішим способом...

Зітхнувши, я жбурнула записку у вогонь і пішла перевдягтися для тренування-побачення з Гнівом.