Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

І.С. Конєв, ^{Маршал Радянського Союзу, колишній командуючий 2 Українським фронтом.} У нестримному пориві

У славний бойовий літопис нашої держави навічно записані героїчні подвиги, здійснені Червоною армією під час Великої Вітчизняної війни. Однією з найяскравіших сторінок цього літопису є 1944 рік — рік вирішальних перемог, внаслідок яких ворог зазнав найжорстокіших поразок і був вигнаний за межі нашої Батьківщини.

Як відомо, після звитяжної битви на Курській дузі стратегічний наступ Червоної армії в другій половині 1943 року успішно продовжувався й увінчався великими перемогами. На південному крилі радянсько-німецького фронту війська 1, 2, 3 і 4 Українських фронтів до початку 1944 року визволили від ворога Київ, Черкаси, Дніпропетровськ та багато інших міст, захопили важливі оперативні плацдарми на Правобережній Україні. У результаті цих перемог були створені сприятливі умови для проведення нових бойових операцій з метою повного визволення Правобережної України і Криму.

Дальші плани радянського Верховного Головнокомандування на півдні полягали в тому, щоб могутніми ударами розсікати ворожу оборону, оточувати й знищувати угруповання противника по частинах. Успішні бойові дії повинні були повернути Батьківщині важливі промислові і сільськогосподарські райони й відкрити шлях для наступу Червоної армії на Балкани й Польщу.

Виходячи з цього плану, визволення Правобережної України було розпочато проведенням ряду фронтових наступальних операцій, що безпосередньо передували оточенню й розгрому німецько-фашистських військ у районі Корсуня-Шевченківського.

Війська 1 Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна (член Військової ради — генерал-лейтенант К. В. Крайнюков), відбивши контрудари противника, що намагався ліквідувати київський плацдарм наших військ на Дніпрі, до середини січня 1944 року вийшли в район Сарн, на підступах до Шепетівки та Вінниці.

Війська 2 Українського фронту, якими мені довелось командувати (члени Військової ради — генерал-полковник І. 3. Сусайков та генерал-майор І. С. Грушецький, начальник штабу — генерал-полковник М. В. Захаров), відкинули противника від Дніпра більш, ніж на 100 кілометрів і визволили Кіровоград.

Війська 3 Українського фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського (член Військової ради — генерал-лейтенант О. С. Желтов), визволивши Дніпропетровськ і Запоріжжя, просунулись від Дніпра на захід в цілому на 50-100 кілометрів.

У середній течії Дніпра гітлерівцям вдалося удержатися лише в районі Канева. Корсунь-шевченківське угруповання військ противника, яке сформувалося тут, використовуючи сприятливу для оборони місцевість, утворило глибокий виступ, що вклинився в стик між 1 і 2 Українськими фронтами. Це угруповання нависало над суміжними флангами фронтів і сковувало свободу маневрування наших військ, все ще не бажаючи примиритися з тим, що «Східний захисний вал» повністю рухнув.

Німецько-фашистське командування вперто обороняло цей виступ. Було очевидним, що гітлерівський генералітет розраховує використати цю місцевість як плацдарм для організації наступу, маючи на меті відновити лінію фронту на західному березі Дніпра. Ставка Гітлера й командування окупаційних військ сподівались дістати перепочинок на південній ділянці свого східного фронту, не чекаючи в зв’язку з початком бездоріжжя наступу наших військ у попередніх масштабах. У цей період противник усе ще вважав, що йому пощастить сильними ударами скинути наші війська з плацдармів на Дніпрі, зберегти багаті промислові й сільськогосподарські райони Правобережної України і встановити зв’язок сушею з кримським угрупованням своїх військ.

Виходячи з усього цього, фашистське командування зосередило на Правобережній Україні великі і найбільш боєздатні з’єднання та частини — всього 93 дивізії, у тому числі 19 танкових з 25, що діяли на всьому радянсько-німецькому фронті. Поступаючись перед нами кількісно в таких родах військ, як піхота, авіація та артилерія, противник мав деяку перевагу в танках. Найсильніше танкове угруповання, до 10 дивізій, ворог тримав у районах Умані та Кіровограда. Безпосередньо на корсунь-шевченківському виступі оборонялись його правофлангові з’єднання 1 танкової армії та лівофлангові з’єднання 8 польової армії в складі 12 піхотних дивізій, однієї танкової дивізії, однієї моторизованої бригади, кількох окремих танкових батальйонів і дивізіонів штурмових гармат.

Наземні війська істотно підсилювались авіацією. Перед 1 і 2 Українськими фронтами діяв 4 повітряний флот німців. В його складі було 450-500 бомбардувальників, 250-270 винищувачів і 230-270 літаків-розвідників. Співвідношення сил по бомбардувальній авіації на початок Корсунь-Шевченківської операції було 1:1, але в денних бомбардувальниках противник мав потрійну перевагу. Проте вона зводилась нанівець нашою перевагою по кількості штурмовиків, нічних бомбардувальників та винищувальної авіації.

Ліквідація корсунь-шевченківського виступу стала першочерговим завданням 1 і 2 Українських фронтів, що розгорнули загальний наступ з метою повного визволення Правобережної України. Виконати це завдання треба було якомога швидше, щоб не дати можливості противнику укріпити свої оборонні позиції й посилити угруповання військ. Ця обставина змушувала нас провести планування й підготовку операції в стислі строки.

Фронтам, і зокрема 2 Українському, довелося здійснити велике, складне й важке перегрупування військ. Головні сили, що діяли на лівому крилі, у районі Кіровограда, у тому числі 5 гвардійська танкова армія, передбачалось непомітно перекинути на північ і підготувати для удару. Все це довелось здійснювати у винятково несприятливих умовах. Відлига і зв’язане з нею бездоріжжя ускладнювали дії радянських військ.

12 січня Ставка Верховного Головнокомандування поставила перед фронтами завдання — зустрічними ударами під основу корсунь-шевченківського виступу оточити й знищити угруповання, яке оборонялось. Початок наступу був визначений: 2 Українському фронту — 25 січня, 1 Українському фронту — 26 січня. Різниця в часі зумовлювалась відстанню, яку повинні були подолати ударні угруповання фронтів до Звенигородки.

У відповідності з поставленим завданням командування і штаби фронтів розробили плани проведення операції, що були схвалені Ставкою.

У плані 2 Українського фронту враховувалась та обставина, що після Кіровоградської операції, яка щойно закінчилась, територія на захід від Кіровограда була найбільш щільно зайнята ворожими військами. Мабуть, противник чекав тут на наш дальший наступ і тому тримав у цьому районі сильне танкове угруповання.

Було вирішено головний удар здійснити на північ від Кіровограда суміжними флангами 4 гвардійської і 53 армій, військами 14 стрілецьких дивізій при підтримці головних сил авіації фронту і, прорвавши оборону противника на ділянці Вербівки-Василівки, розвивати наступ на Шполу й Звенигородку. 5 гвардійську танкову армію, що мала в своєму складі 205 танків, планувалося ввести в бій у смузі 53 армії. Її завданням було завершення прориву оборони противника, щоб потім, навально розвиваючи наступ, до кінця другого дня вийти в район Шполи і захопити Звенигородку. З’єднавшись там з рухомими військами 1 Українського фронту, вона повинна була разом а ними створити зовнішній фронт оточення.

4 гвардійська армія під командуванням генерал-майора О. І. Рижова (з 3 лютого — генерал-лейтенанта І. К. Смирнова), розвиваючи після прориву оборони противника наступ у загальному напрямку на Шполу, повинна була у взаємодії з 52 армією і резервами фронту створити в міру просування внутрішній фронт оточення.

Крім головного, передбачалось завдати два допоміжних удари: 5 і 7 гвардійськими арміями в районі на захід і південний захід від Кіровограда і 52 армією — у напрямку Малого Старосілля і Городища. Їх удари призначалися для відвернення сил і уваги ворога від напрямку головного удару і приховування наших справжніх намірів.

5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус планувалося тримати в резерві, маючи на увазі використати його у взаємодії з 5 гвардійською танковою армією для удару по тилах корсунь-шевченківського угруповання.

З району на південний схід від Білої Церкви в напрямку Звенигородки повинно було наступати ударне угруповання 1 Українського фронту у складі 40 армії під командуванням генерал-лейтенанта П. Ф. Жмаченка, 27 армії під командуванням генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка та 6 танкової армії під командуванням генерал-лейтенанта танкових військ А. Г. Кравченка. Остання дістала завдання розвивати наступ і завершити оточення ворожого угруповання в районі Звенигородки.

Створювати ударне угруповання командуванню 1 Українського фронту довелось у складній обстановці. Війська фронту вели вперті бої, відбиваючи удари ворога, що наступав з районів Вінниці та Умані. До ударного угруповання для проведення Корсунь-Шевченківської операції спочатку було виділено 6 стрілецьких дивізій.

Завдання по підтримці і прикриттю військ з повітря покладались на авіацію 2 і 5 повітряних армій. Бомбардувальники та штурмовики повинні були сприяти прориву ворожої оборони, забезпечити введення у прорив рухомих з’єднань, знищувати авіацію противника над полем бою і прикривати бойові порядки наших військ.

Підготовка операцій здійснювалась у стислі строки і проходила в напруженій обстановці бойових дій, які не припинялися.

На нашому фронті всі перегрупування відбувалися вночі, скритно, з чітким регулюванням руху по строго визначених маршрутах. Щодо цього слід відзначити дії 5 гвардійської танкової армії, яка настільки вміло здійснила перегрупування на відстані 100 кілометрів, що її вихід з району Кіровограда був виявлений противником лише після прориву його оборони.

При перегрупуванні військ у напрямку головного удару було вжито найсуворіших заходів оперативного маскування й дезінформації. Для цього були створені вдавані райони зосередження танків та артилерії, фальшиві вогневі позиції, імітувалось пересування військ і техніки. Все це, разом узяте, забезпечило раптовість нашого удару і значно сприяло успіху операції.

Велику увагу Військова рада фронту приділила бойовій і політичній підготовці військ, відпрацюванню питань організації взаємодії та управління, розвідці противника, вивченню його оборони і т. д.

Одним із найважливіших заходів по підготовці військ була цілеспрямована партійно-політична робота. Широко пропагувався бойовий досвід, особливо битви на Волзі, бойові традиції та героїчні подвиги воїнів. Велика робота була проведена по розстановці партійних і комсомольських сил, зміцненню партійних організацій підрозділів. Перед наступом тисячі воїнів подали заяви з проханням прийняти їх до лав партії і комсомолу. Важливе місце займала політико-виховна робота з новим поповненням, яке складалося головним чином з жителів щойно визволених міст і сіл України. Бувалі солдати, сержанти й офіцери знайомили їх з бойовими традиціями своїх частин, допомагали швидше оволодіти бойовою технікою і зброєю. Всі форми і методи партійно-політичної та агітаційно-масової роботи спрямовувались на забезпечення успішного виконання бойових завдань.

У ніч на 24 січня війська фронту перейшли в наступ. Командування вирішило зробити могутній, але короткий артилерійський наліт і зразу ж почати наступ передовими батальйонами. У разі ж успіху все було підготовлено для наступу головних сил.

Атака передових батальйонів, що почалась на світанку, була несподіваною, і вони зуміли пройти вглиб від 2 до 6 кілометрів. Слідом за ними були введені в бій головні сили 4 гвардійської і 53 армій, що успішно просувалися вперед. Після напружених боїв за опорні пункти й вузли наші війська прорвали оборону ворога й оволоділи селами Телепине, Радиванівка, Оситняжка, Писарівка. О 14 годині того ж дня була введена в бій 5 гвардійська танкова армія, яка на кінець дня просунулася на 18-20 кілометрів, відірвавшись від стрілецьких частин, подолала другу смугу оборони противника й оволоділа Капітанівкою та Журавкою. На цих рубежах вона закріпилась. Вранці 27 січня танкові корпуси армії продовжували наступати на Шполу.

Противник, відчувши серйозну загрозу для всього свого угруповання, терміново почав збирати сили для зриву нашого наступу і, зокрема, перекинув сюди танкові дивізії з кіровоградського напрямку. На флангах нашого прориву гітлерівці створили сильні угруповання: на лівому — у складі 3 танкових та кількох піхотних дивізій, на правому — у складі танкової дивізії СС «Вікінг» і 3 піхотних дивізій.

27 січня обидва ворожих угруповання почали наступ у загальному напрямку на Оситняжку. Противник, мабуть, розраховував завдати одночасного удару по наших флангах для того, щоб ліквідувати прорив в його обороні і відрізати від основних сил фронту наші танкові частини, що досягли на цей час району Шполи. На всій ділянці прориву розгорнулись жорстокі бої. Радянські війська мужньо і стійко відбивали атаки ворога. Важливу роль у відбитті цих атак відіграли наші артилеристи і танкісти. Скільки справді героїчних подвигів у ці напружені дні здійснили окремі артилерійські підрозділи і частини! Вони робили буквально чудеса.

У ході важких боїв у районі Оситняжки становище 5 гвардійської танкової армії було складним. Противник дрібними групами танків і піхоти виходив на тилові шляхи 20 і 29 танкових корпусів, намагаючись несподіваним ударом викликати розлад в їх рядах. Деякі населені пункти по кілька разів переходили з рук в руки. У цих умовах танкісти показали дивовижну стійкість, героїчно відбиваючи люті атаки ворога.

Уміло керував діями танкової армії її командуючий генерал-полковник танкових військ П. О. Ротмістров. Мені довелося в цей час бути на його командному пункті, і я бачив, з якою витримкою, знанням справи Павло Олексійович віддавав накази своїм підлеглим офіцерам у тривожні години бою.

Неоціненну допомогу наземним військам подала авіація, зокрема 1 штурмовий авіаційний корпус під командуванням генерал-лейтенанта В. Г. Рязанова та винищувальний авіаційний корпус під командуванням генерала О. В. Утіна.

Для відвернення загрози прориву на флангах командування фронту ввело свіжі сили. Разом із стрілецькими військами 4 гвардійської і 53 армій, що підійшли, танкісти за підтримки авіації відбили всі атаки німців, рішучими діями відкинули їх і значно розширили фронт прориву.

У ніч на 28 січня було намічено ввести в бій 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус під командуванням генерал-майора О. Г. Селіванова. Завдання корпусу полягало в тому, щоб вийти в тили ворога і, наступаючи в загальному напрямку на Мар’янівку і Вільшану, знищити його живу силу й техніку, дезорганізувати управління і у взаємодії з танкістами, а також з лівофланговими частинами 27 армії 1 Українського фронту не допустити відходу корсунь-шевченківського угруповання противника на південь.

В умовах, які склалися, від командування фронту вимагалось швидкого реагування на різкі зміни обстановки, щоб нарощувати зусилля наступаючих військ у глибину і на флангах прориву ворожої оборони.

Весь досвід минулої війни показує, що оточення сильного, активного, маневреного й технічно оснащеного противника є не простою справою, а мистецтвом. Обстановка в умовах операції на оточення так різко змінюється, що треба встигати швидко охопити головне і приймати негайні рішення.

Виникає багато вузьких місць і загроз. Треба посилювати війська, що розвивають прорив і розсікають фронт оборони, відбивати флангові атаки біля основи прориву, вводити війська для створення зовнішнього і внутрішнього кільця оточення. Потреба у військах у процесі будь-якого бою, як відомо, безперервно збільшується (для цього й створюються другі ешелони й резерви), а в операціях на оточення вона незмірно зростає. Звідси виникає необхідність широко застосовувати маневрування військами.

Виходячи з конкретних умов обстановки, командування фронту здійснило ряд перегрупувань військ за рахунок інших, менш активних ділянок фронту. Ці частини направлялися для посилення 4 гвардійської, 53 і 5 гвардійської танкової армій, що діяли на головному напрямку. Завдяки своєчасно вжитим заходам вдалось не тільки відбити шалені атаки великих сил противника на флангах прориву, але й успішно розвивати наступ з метою завершення оточення угруповання ворога.

28 січня 20 гвардійський танковий корпус під командуванням генерал-лейтенанта І. Г. Лазарева двома своїми бригадами досягнув Звенигородки. Першими увірвалися в місто частини 155 і 8 гвардійської танкових бригад. Назустріч їм із заходу прорвались воїни 233 танкової бригади 1 Українського фронту. Таким чином, танкове кільце наших військ у районі Звенигородки зімкнулось, і цим було покладено початок оточенню всього корсунь-шевченківського угруповання. Але це кільце не було суцільним. Для створення внутрішнього фронту оточення слідом за танковими корпусами наступали з’єднання 27, 4 гвардійської армій і 5 гвардійського кавалерійського корпусу, підсилені артилерією. Вже 31 січня був створений міцний фронт оточення. Всього в кільці наших військ опинилось 10 дивізій і одна бригада — близько 80 тисяч солдатів і офіцерів противника, до 1800 гармат і мінометів, понад 250 танків і багато іншої військової техніки.

Опинившись перед фактом оточення, противник почав стягувати свої танкові сили для того, щоб виручити ці війська. У районі Новомиргорода він зосередив 4 танкові дивізії.

Для створення зовнішнього фронту оточення командуючому 5 гвардійською танковою армією був підпорядкований 49 стрілецький корпус у складі 4 дивізій, артилерії та інженерних військ. Була підсилена стрілецькими військами також і 6 танкова армія 1 Українського фронту, якій був приданий 47 стрілецький корпус. До флангів цих армій примикали частини 53 і 40 армій. Танковим арміям було наказано у зв’язку з сильними контратаками танкових дивізій противника створити міцну оборону, і насамперед протитанкову, широко використовуючи мінні поля та інші засоби загородження.

У період з 1 по 3 лютого неодноразові масовані атаки танків противника ззовні кільця оточення в смузі 2 Українського фронту були відбиті. Велику роль поряд із танками тут відіграла наша артилерія, керована командуючим артилерією фронту генералом М. С. Фоміним. На шляху танкового тарану ворога незмінно створювався нездоланний бар’єр могутнього артилерійського і танкового вогню. Всі спроби гітлерівців прорвати зовнішнє кільце в смузі нашого фронту терпіли крах.

Тоді німецько-фашистське командування перемістило центр ваги боїв у смугу 1 Українського фронту, зосередивши на вузькій ділянці 3 танкові і кілька піхотних дивізій. Одночасно в смузі нашого фронту 3 танкові дивізії гітлерівців поновили свої атаки в районі Товмача.

Ціною великих втрат противнику вдалося в районі Ризине вклинитися в нашу оборону. Командування 1 Українського фронту перекинуло сюди стрілецькі війська й артилерію; крім того, на цю ділянку прибула з резерву 2 танкова армія під командуванням генерал-лейтенанта танкових військ С. І. Богданова. У результаті противник був зупинений, і його спроби прорватися до оточених військ зірвані.

Варто сказати про характерні особливості в діях противника, що вдавався до відчайдушних спроб виручити з оточення своє угруповання. Він підтягнув до зовнішнього фронту оточення 8 танкових і 7 піхотних дивізій і, змінюючи напрям ударів, намагався спершу прорвати його в смузі 2 Українського фронту. Натрапивши на сильну артилерійсько-танкову оборону, гітлерівці почали переміщувати свої удари зі сходу на захід.

На внутрішньому кільці війська 2 Українського фронту вели активні наступальні бої по розчленуванню і знищенню оточених частин. Тут противник уперто обороняв кожний рубіж, кожний населений пункт, але наші воїни, переборюючи його шалений опір, наполегливо просувалися вперед, все більше стискуючи в залізних лещатах оточене угруповання.

Німецько-фашистське командування спробувало організувати постачання боєприпасів, продовольства і пального своїм оточеним військам повітряним шляхом. Проте наша авіація і зенітна артилерія майже повністю зірвали ці плани. За кілька днів було знищено близько 200 транспортних літаків ворога.

8 лютого радянське командування для уникнення непотрібного кровопролиття пред’явило оточеним військам ультиматум — скласти зброю. Але гітлерівські генерали відхилили цю гуманну пропозицію. Бої поновилися з новою силою.

8, 9 і 10 лютого противник здійснював шалені атаки з метою виходу з кільця. У той же час на зовнішньому фронті йшли важкі бої з великими танковими силами, що намагалися прорватись до оточених. Натиск фашистів на зовнішньому фронті на Лисянку й атаки з кільця на Шендерівку здійснювалися з єдиною метою — з’єднатися з оточеними військами і визволити їх.

З обстановки було ясно, що фашистське командування й надалі чинитиме натиск із зовнішнього і внутрішнього фронтів, причому особливо великих зусиль можна було чекати від ворога в смузі 1 Українського фронту. Виходячи з цього, я вирішив вивести на правий фланг фронту, у створений коридор, спочатку 29 танковий корпус під командуванням генерал-майора І. Ф. Кириченка, а потім і головні сили 5 гвардійської танкової армії. Перед ними було поставлено завдання: не допустити прориву противника на стику двох фронтів і прискорити розгром гітлерівських військ у «котлі». З цією метою сюди було перекинуто кілька дивізій 4 гвардійської армії і на 180 градусів повернуто 5 гвардійський кавалерійський корпус. Вони мали подати допомогу 27 армії 1 Українського фронту, що відбивала жорстокі атаки ворога.

11 лютого противник у складі 8 танкових і 8 піхотних дивізій знову перейшов у наступ на зовнішньому фронті. Розгорнулись запеклі бої, у ході яких радянські війська ще раз показали зразки стійкості й героїзму. Лише німецькі танкові дивізії, що наступали з району Ризине, змогли потіснити наші частини і вийти в район Лисянки. Але дальший їх наступ контрударами військ 2 і 1 Українських фронтів було зупинено, і ворог змушений був перейти до оборони.

Зранку 12 лютого війська оточеного угруповання завдали удару з району Стеблева в загальному напрямку на Шендерівку, розраховуючи прорвати фронт і вийти на з’єднання із своїми частинами. З відчаєм приреченого ворог, незважаючи на втрати, кидав своїх солдатів у бій. У смузі 27 армії йому вдалося пробитися і вийти в район Шендерівки. Відстань між оточеним угрупованням і військами противника на зовнішньому фронті скоротилась до 10-12 кілометрів. Створилась загроза виходу ворога з оточення. Це був найбільш критичний день операції. Командування наших фронтів вжило невідкладних заходів для ліквідації цієї загрози. З інших ділянок фронту сюди були перекинуті танкові частини й стрілецькі війська, артилерія та інженерні частини. У результаті противник на ділянці 27 армії був остаточно зупинений. Велику роль у досягненні цієї мети відіграло своєчасне введення в горловину коридору частин 5 гвардійської танкової армії і 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу, що входили до складу нашого фронту.

Для об’єднання зусиль усіх військ, що діяли проти оточеного угруповання, враховуючи, що більша частина з них належала 2 Українському фронту, Ставка Верховного Головнокомандування 12 лютого доручила мені керівництво військами для найшвидшого знищення корсунь-шевченківського угруповання і підпорядкувала мені 27 армію 1 Українського фронту.

У зв’язку з новим завданням я вилетів на командний пункт 4 гвардійської армії, що знаходився в коридорі між зовнішнім і внутрішнім фронтами оточення, для того, щоб ближче бути до військ і на місці вживати заходів по знищенню угруповання.

Особовий склад фронту був націлений на активні й стрімкі дії з метою розчленування і знищення ворога. Одночасно були вжиті заходи по посиленню військ, що діяли на зовнішньому кільці, у напрямку на Лисянку, і встановленню тіснішої взаємодії з військами 1 Українського фронту.

Для поліпшення становища 27 армії безпосередньо в район передового командного пункту командуючого (село Журжинці) виводився 18 гвардійський танковий корпус. Підхід військ 5 гвардійської танкової армії, перекидання дивізій 4 гвардійської армії давали можливість організувати швидкий розгром і полонення оточеного угруповання.

Завдання 5 гвардійської танкової армії, пов’язане з маневром на новому напрямку, було досить важким. Непролазна багнюка сковувала просування танків. Однак цей маневр треба було обов’язково здійснити, і він був успішно проведений. Вихід танкової армії в призначені для неї райони зумовив активний розгром оточених дивізій і виключив будь-яку можливість прориву угруповання гітлерівського генерала Штеммермана до військ, що діяли з зовнішнього фронту. Наступні події підтвердили це.

Авіація фронтів завдала ударів по танкових частинах противника, паралізувала дії ворожої авіації, що намагалась подати допомогу оточеним дивізіям. Разом з тим радянські льотчики надійно прикривали свої війська з повітря. Варто при цьому відзначити, що наші авіатори, незважаючи на винятково несприятливі умови погоди, виконали свої завдання блискуче.

Як приклад можна навести епізод нічного бомбардування ворога. Мені доповіли, що в районі Шендерівки спостерігається велике скупчення ворожих машин і танків, а також пожвавлення піхоти. Треба було терміново скинути туди освітлювальні й запалювальні бомби і тим самим вигнати гітлерівців у відкрите поле. Я розумів, що виконання цього завдання в складних метеорологічних умовах буде, звичайно, пов’язано з риском. У розмові по телефону командуючий 5 повітряною армією генерал-лейтенант С. К. Горюнов пояснив мені труднощі польотів при несприятливій погоді. Я запропонував йому звернутися до льотчиків з проханням добровільно вилетіти на виконання бойового завдання. На цей заклик 18 екіпажів літаків 392 авіаційного полку 312 авіаційної дивізії доповіли про готовність негайно вилетіти на бомбардування. Першим піднявся літак капітана В. А. Заєвського і штурмана — молодшого лейтенанта В. П. Лакатоша. Вони скинули запалювальні бомби в районі скупчення військ і бойової техніки ворога. Загорілись машини й повозки. Вдало здійснили бомбометання й інші екіпажі. Використовуючи вогнища пожеж як орієнтири, по ворогові вдарила наша артилерія.

І тепер, згадуючи цей епізод — політ наших льотчиків вночі, під час хуртовини і сильного вітру на такій легкій машині, як ПО-2, я відчуваю гордість за радянських воїнів. Це яскравий приклад мужності й героїзму, духовної краси радянського воїна, що йде на подвиг в ім’я Батьківщини!

Хотілося б коротко спинитися на такому питанні, як керування військами при проведенні операції по оточенню й розгрому великого угруповання противника. У такій складній і динамічній обстановці було немало труднощів, проте головні події і вирішальні зміни на фронті вдавалось помічати своєчасно. При керуванні військами широко використовувались усі технічні засоби зв’язку. Але особисте спілкування командирів з підлеглими, як показує практика, — найбільш дійовий засіб управління військами. Для пересування і виїздів в умовах бездоріжжя командуючими широко застосовувались літаки ПО-2 і танки. Надійному керуванню також сприяло наближення командних пунктів командуючих арміями, командирів корпусів та дивізій до військ. Так, спостережний пункт командира 5 гвардійської повітрянодесантної дивізії генерала П. І. Афоніна знаходився за півтора кілометра від противника в напрямку його можливого прориву. Це дозволило не тільки своєчасно встановити початок руху німців з району Комарівки, але й терміново вжити необхідних заходів для ліквідації спроби прориву з оточення.

Як же розгортались події далі?

Продовжуючи напружені бої, війська 2 Українського фронту до кінця лютого стиснули кільце оточення до краю. Дані розвідки свідчили про те, що гітлерівці зроблять спробу вирватися з оточення. Будучи загнаними в обмежений район, який прилягав до населеного пункту Шендерівки, вони мали дві можливості: або здаватись, або прориватись напролом.

І справді, втративши всяку надію на допомогу ззовні, командування оточеного угруповання вирішило здійснити в ніч на 17 лютого останню відчайдушну спробу вирватися з «котла».

Якщо снігопад і хуртовина якоюсь мірою підбадьорювали німців і вони розраховували прорватися, непомітно вислизнути з кільця, то удари нашої авіації й артилерії змішали їхні плани. Після бомбардування й артилерійського обстрілу противнику потрібен був час, щоб навести порядок у своїх підрозділах, і, таким чином, його розрахунки на раптовість, ніч і хуртовину провалились.

Війська, що брали участь у розгромі оточеного угруповання, були попереджені про наміри гітлерівців. Пильність була найвищою. Командування всіх ступенів, офіцери штабів, командири частин і підрозділів, гарматні обслуги й танкові екіпажі перебували на своїх місцях.

О 3 годині ночі гітлерівці, користуючись сильним снігопадом і хуртовиною, щільними колонами рушили з району Шендерівки й Хильок на наші позиції. Натиск ворога прийняли на себе частини 27 і 4 гвардійської армій. Одночасно була подана команда 18 і 29 танковим корпусам і 5 гвардійському Донському козачому кавалерійському корпусу: йдучи назустріч один одному, полонити або знищити противника.

На ранок 17 лютого з усім угрупованням ворога було покінчено. За безглузду й злочинну впертість гітлерівського командування, що відхилило 8 лютого наш ультиматум про капітуляцію, заплатили ціною свого життя десятки тисяч німецьких солдатів. Ось що розповіли про останні дні оточеного угруповання полонені з танкової дивізії СС «Вікінг»: «Ми були в розпачі. У ніч на 17 лютого солдатам видали по посиленій порції горілки і дозволили з’їсти недоторканний запас продуктів. О 2 годині був оголошений наказ, в якому говорилось, що на допомогу ззовні більш нема чого розраховувати. На світанку була здійснена остання і найвідчайдушніша спроба вирватися з кільця. У нашій колоні попереду йшла дивізія СС „Вікінг“, за нею — мотобригада СС „Валлонія“. Замикали колону штаби й залишки 72 і 112 піхотних дивізій. Гармати, автомашини, все воєнне спорядження і навіть особисті речі було наказано кинути. Ледве ми пройшли 300 метрів, як на нас рушили російські танки. Вони ввірвалися в гущу колон і гусеницями утюжили й давили ряди солдатів. За танками з’явилися козаки. Вся колона була знищена. Нам вдалося сховатися біля розбитих автомашин. Наступного дня ранком ми здалися в полон».

Так закінчилася повним розгромом і полоном оточеного угруповання ворога Корсунь-Шевченківська операція... Внаслідок цієї перемоги були сильно ослаблені й деморалізовані німецько-фашистські війська, що діяли на Правобережній Україні, створювались сприятливі умови для розгортання дальшого наступу до Південного Бугу й Дністра.

18 лютого Москва від імені Батьківщини салютувала 20 артилерійськими залпами з 224 гармат на честь нової перемоги Збройних Сил СРСР. Військам, що брали участь у розгромі ворожого угруповання, була оголошена подяка. Багатьом частинам і з’єднанням присвоєно почесне найменування «Корсунських». Тисячі радянських воїнів за відвагу й героїзм у боях були нагороджені орденами та медалями СРСР, десятки тих, що найбільш відзначилися, були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Зараз, коли я згадую Корсунь-Шевченківську битву, мені ще раз хочеться особливо відзначити дії наших танкових військ — провідної сили в операції по оточенню й розгрому угруповання ворога. Безстрашно билися всі наші воїни — піхотинці, артилеристи, льотчики, сапери й зв’язківці. Діючи в умовах негоди й бездоріжжя, у складній обстановці, віддаючи всі свої духовні й фізичні сили, переборюючи нестатки й злигодні, вони з честю виконали завдання, знову показали всьому світу, на що здатні радянські солдати, вірні сини Вітчизни. Багато сотень і тисяч воїнів віддали своє життя за цю перемогу. Радянський народ буде вічно зберігати світлу пам’ять про відомих і невідомих героїв, що полягли смертю хоробрих у боях за свободу і незалежність нашої Батьківщини.

Разом з воїнами регулярних військ мужньо боролися в тилу ворога партизани. Так, у центрі кільця оточення відважно билися народні месники партизанського з’єднання «Рижого».

Неоціненну допомогу подавало нашим військам місцеве населення. Чоловіки визволених районів добровільно вступали в ряди регулярних частин, що вели бойові дії з ворогом. Тільки в одному селі Квітки близько 500 чоловіків влилися в 180 стрілецьку дивізію і тут же, на околиці свого села, вступили в бій з контратакуючим противником. Жінки, старики й підлітки цього села рили окопи, підносили патрони, снаряди, виносили з поля бою поранених і надавали їм допомогу.

Ось приклад героїзму простої радянської дівчини, комсомолки Каті Бобровицької, яка в бою за рідне село Гулі замінила пораненого солдата і вогнем з його кулемета відбила кілька атак піхоти ворога, знищивши при цьому багато фашистів. Пізніше за цей подвиг Каті була вручена висока урядова нагорода.

У Корсунь-Шевченківській операції радянське військове мистецтво знову перевершило німецьке. Червона армія показала свою моральну і матеріальну перевагу над противником, ще раз підтвердила, що нашим відважним воїнам під силу будь-які завдання, у тому числі й такі складні, як оточення і розгром великих груп військ противника.

Наші командири, безмежно віддані Комуністичній партії і радянському народу, не шкодували свого життя в ім’я перемоги, показали свою перевагу над гітлерівськими офіцерами і генералами.

Добрим словом хочеться згадати члена Військової ради, покійного генерал-полковника Івана Захаровича Сусайкова, який багато й плодотворно попрацював над політичним вихованням особового складу і мобілізації його на успішне здійснення бойових завдань, над забезпеченням військ фронту всім необхідним для бойових дій.

Як я вже говорив вище, Корсунь-Шевченківська битва відбувалась у розпалі передвесняного бездоріжжя. У цих умовах було надзвичайно складно постачати військам боєприпаси, пальне і продовольство. Цією важкою ділянкою роботи керували член Військової ради генерал-майор Іван Самійлович Грушецький і начальник тилу — генерал-лейтенант Володимир Іванович Вострухов. Вони зарекомендували себе здібними організаторами, невтомно піклуючись про безперебійне постачання з’єднанням і частинам усього необхідного для бою.

З командуючих арміями мені хотілося б насамперед відзначити заслуги генерал-полковника танкових військ Павла Олексійовича Ротмістрова. Я із задоволенням поздоровив Павла Олексійовича із закінченням Корсунь-Шевченківської битви і заодно з присвоєнням йому вперше встановленого в нашій армії звання «Маршала бронетанкових військ».

Велику роль в успіху операції відіграла 5 повітряна армія, якою командував генерал-лейтенант авіації Сергій Кіндратович Горюнов. Це гідний представник нашої доблесної авіації, людина з відкритим і прямим характером, проста і доступна для підлеглих. Добре знаючи тактику використання авіації, він разом з тим розумів природу сучасного бою на землі і спрямовував зусилля льотчиків на подання допомоги сухопутним військам. Це сприяло налагодженню взаємодії повітряних сил з наземними з’єднаннями і частинами фронту, підвищенню ефективності ударів, що завдавалися по ворогу авіацією.

Вмілими й рішучими воєначальниками зарекомендували себе командуючі арміями — генерал-лейтенант С. Г. Трофименко, генерал-лейтенант І. К. Смирнов, генерал-лейтенант К. А. Коротєєв, генерал-лейтенант І. В. Галанін, більшість командирів з’єднань і частин, особливо командири корпусів — генерали О. Г. Селіванов, І. Ф. Кириченко, В. І. Полозков. Кожний з них вніс свій вклад у справу розгрому ворога і заслуговує на глибоку вдячність.

Успішно організовували керівництво і бойове забезпечення офіцери штабу та начальники родів військ фронту. Хочеться особливо відзначити позитивні й ініціативні дії начальника інженерних військ фронту генерал-майора А. Д. Цирліна, командуючого бронетанковими й механізованими військами фронту генерал-майора А. В. Куркіна.

Своєрідність Корсунь-Шевченківської битви полягає в тому, що вона розвивалась надзвичайно маневрено. У ході операції широко практикувались перегрупування військ, ударні угруповання безперервно посилювалися за рахунок інших, що діяли на менш активних ділянках фронту. Для посилення військ, що безпосередньо брали участь в операції на оточення, з інших армій було перекинуто велику кількість стрілецьких, танкових, артилерійських та інженерних частин. Так було і на 2, і на 1 Українських фронтах.

Оточене угруповання безперервно атакувало, прагнучи вирватись назустріч військам, що діяли ззовні. Саме це й визначило такі різкі зміни обстановки і маневрений характер боїв. У цій складній операції, безумовно, провідну роль відіграли рухомі з’єднання 5 і 6 танкових армій. Навально рухаючись назустріч одна одній, вони на третій день з’єдналися в районі Звенигородки, відрізали корсунь-шевченківське угруповання ворога від його головних сил. Така швидкість танкових з’єднань, відрив їх від польових армій і сміливий маневр у розташування ворога, у його тили є цілком типовими для рухомих військ, дії яких забезпечуються і закріплюються загальновійськовими арміями, авіацією, артилерією.

Корсунь-Шевченківська операція — дуже складна і в той же час дуже цікава як у тактичному, так і в оперативному відношенні. Маючи багато спільного з битвою на Волзі, зокрема, за формами маневру і рішучості мети, вона, без сумніву, відрізняється від неї рядом особливостей.

Корсунь-Шевченківська операція здійснювалась без паузи. Тут, наприклад, ще в ході боїв на оточення на окремих ділянках наші війська завдавали розчленовуваних ударів, намагаючись знищити угруповання противника по частинах. При цьому оточений ворог не тільки оборонявся, а безперервно маневрував і неодноразово робив спроби прорватися через кільце і з’єднатися з військами, що наступали для виручки ззовні. Коридор, що роз’єднував обидва угруповання, у найбільш вузькому місці становив 12 кілометрів. Німецькі з’єднання, які завдавали удару з зовнішнього фронту, у складі 15 дивізій (з них 8 — танкових), починаючи з другого дня операції впродовж 20-22 днів, тобто до ліквідації ворога, безперервно атакували наші війська.

Таким чином, у цій битві знайшли своє повне відображення раптовість і нищівність ударів, широке маневрування і вихід на тили, швидкість дій і перегрупувань, стійкість в обороні і наполегливість у наступі.

Корсунь-Шевченківська операція набула великого просторового розмаху і втягнула в дію з обох боків велику кількість військ і техніки. З боку противника, зокрема, брало участь близько 26 дивізій, у тому числі 9 танкових, великі сили авіації, величезна кількість бойової техніки. Все це було в ході боїв майже повністю розгромлено нашими військами. Ліквідація корсунь-шевченківського виступу та угруповання, яке його обороняло, усунула загрозу удару противника у фланг і тил військам 1 і 2 Українських фронтів і цим забезпечила можливість маневрування радянських військ вздовж лінії фронту. У результаті успішного завершення битви противник був остаточно відкинутий від Дніпра в його середній течії, плани німецького командування на поновлення лінії оборони по Дніпру зірвані. Нашим військам були створені сприятливі умови для проведення наступних операцій на Правобережній Україні та визволення всього Півдня країни від гітлерівських окупантів.

1968 рік.

М. В. Захаров, ^{Маршал Радянського Союзу, колишній начальник штабу 2 Українського фронту} Шлях до перемоги

Цих переможних залпів, гуркоту гарматного грому над нашою столицею учасники Корсунь-Шевченківської операції не чули. Вони були далеко від Москви — визволяли землю прекрасної України від фашистської нечисті. Проте воїни знали: Батьківщина славить подвиг героїв 2 і 1 Українських фронтів. Це було, як кажуть у народі, саме на нашій вулиці свято.

Земля ще густо пахла горілим, диміла і здригалась від могутніх вибухів. І хоч не завжди можна було піднятися на повний зріст над окопами й укриттями, але свято перемоги вже відчував кожний.

Війська 2 Українського фронту, яким у той час командував генерал армії І. С. Конєв, і війська 1 Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна на вирішальних ділянках вщент розбили ворога і, з’єднавшись у районі Звенигородки і Шполи, замкнули кільце оточення навколо угруповання противника, яке діяло на північ від цих населених пунктів.

У скупих рядках Наказу Верховного Головнокомандуючого мова йшла саме про воїнів, які відзначилися в тих боях. Це були війська генерал-лейтенанта І. В. Галаніна, гейерал-майора О. І. Рижова, генерал-лейтенанта П. Ф. Жмаченка, генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка, генерал-лейтенанта К. А. Коротеева, генерал-майора М. І. Бірюкова, генерал-майора Акименка, генерал-майора П. І. Фоменка, генерал-майора Шмиги, генерал-майора I. М. Пузикова; кавалеристи генерал-майора О. Г. Селіванова; танкісти генерал-полковника танкових військ П. О. Ротмістрова, генерал-лейтенанта танкових військ А. П Кравченка, генерал-майора танкових військ І. Ф. Кириченка, генерал-майора танкових військ В. І. Полозкова, генерал-лейтенанта танкових військ Алексеева, генерал-лейтенанта танкових військ Волкова; артилеристи генерал-полковника артилерії Варенцова, генерал-лейтенанта артилерії М. С. Фоміна, генерал-майора артилерії Гусарова, генерал-майора артилерії Фаустова, генерал-майора артилерії Д. Є. Глебова, генерал-майора артилерії Лебедева, полковника Зикова; льотчики генерал-лейтенанта авіації С. Я. Красовського і генерал-лейтенанта авіації С. К. Горюнова.

У той час мені, начальникові штабу 2 Українського фронту, на все життя западали в пам’ять назви українських міст, сіл, селищ, до найдрібніших деталей була знайома обстановка. Пригадується, як шугала тоді і біснувалась навколо задимлених, забризканих багнюкою хаток, над попелищами і урвищами жорстока війна, як затихала потім, відходячи все далі й далі на захід.

У Велику Вітчизняну війну нашими військами було проведено немало визначних операцій. Вони повністю вивчені й оцінені, кожній з цих операцій історія відвела певне місце, вказала на її значення. Згадуючи про Корсунь-Шевченківську операцію, я хотів би зауважити, що вона не випадково названа однією з видатних операцій Червоної армії по оточенню і знищенню великого угруповання німецько-фашистських військ.

Наступ радянських військ на Правобережній Україні почався в січні 1944 року. Як результат удару 2 Українського фронту на кіровоградському напрямку і наступу військ 1 Українського фронту на південний захід від Києва був глибокий охват флангів ворожого угруповання, що діяло в районі Корсуня-Шевченківського. Цей район заходив у розташування радянських військ великим виступом, вершина якого досягала Дніпра біля Канева. Основа виступу мала 130 кілометрів завширшки, а його площа становила близько 10 тисяч квадратних кілометрів [1, 53].

Події, зв’язані з Корсунь-Шевченківською операцією, розгортались в основному у цьому районі. Противник з незвичайною впертістю утримував корсунь-шевченківський плацдарм, розраховуючи використати його для нанесення флангових ударів по військах 1 і 2 Українських фронтів, щоб перешкодити їх з’єднанню. Природно, утримання цієї величезної дуги, утвореної лінією фронту, сковувало значну кількість наших сил. Та два Українські фронти невпинно об’єднували свої сили, загрожуючи оточенням німецькому угрупованню. Здавалося б, обстановка для противника ставала дедалі яснішою. Однак німецько-фашистське командування продовжувало чинити шалений опір, вважаючи, очевидно, таке велике оточення неможливим.

У цих умовах радянське військове командування й вирішило зустрічними ударами двох Українських фронтів в основу дуги оточити угруповання ворога.

Задум, безперечно, був дуже сміливий. Справа в тому, що здійснення його вимагало особливої точності, оперативності в керівництві військами, чіткого узгодження дій двох фронтів. На успіх можна було розраховувати лише в тому разі, якщо удар буде стрімкий, точний, темп наступу високий. Будь-яке зволікання могло спричинитися до серйозної небезпеки. Наші війська повинні заглибитися в розташування противника на велику відстань — до 75 кілометрів — порівняно вузьким клином, маючи відкриті фланги. А це небезпечно.

У тому, що німці чинитимуть відчайдушний опір, не могло бути сумніву. Треба було передбачити відповідні заходи на випадок дій противника на флангах наших військ. Було ясно, що загроза повного оточення примусить противника захищатися з особливою жорстокістю, Про це свідчили уже тривалі бої в районі Сміли і на рубежі ріки Сухий Ташлик. Командування 2 Українського фронту вжило всіх заходів по підготовці операції і не без підстав гадало, що до відбиття ворожих контратак війська готові.

Не можна не відмітити тут, що, як і раніше, перед проведенням операції особливо багато і, я б сказав, самовіддано, трудились штаби частин і з’єднань, офіцери і генерали штабу 2 Українського фронту. Кожна деталь цього великого наступу старанно опрацьовувалась, ще раз звірялись всі розрахунки, приводились у відповідність із задумом по перегрупуванню військ, розподілу сил і засобів на ділянках фронту. Наші штаби і командири виявились на належному рівні, зразково підготували операцію.

Уже перші години бойових дій показали, що на вирішальних ділянках фронту концентрація наших сил достатня і що вдало визначено напрям головного удару. Винятково сміливі й рішучі дії радянських бійців і офіцерів дали можливість добитися просування відразу ж після артилерійської підготовки, коли на передній край оборони противника пішла в атаку піхота. Темп наступу, необхідний для здійснення замислу операції, був узятий з перших годин бойових дій.

Рухомі частини швидко увійшли в прорив, відрізаючи німецьким військам шляхи відступу в тил. Слідом за ними, не гаючи часу, рушили стрілецькі частини, які закріплювали успіх, розширяли прорив і не давали противникові дробити наш клин, який неминуче вів до повного оточення угруповання ворога.

Німецько-фашистське командування, як цього можна було чекати, організувало відчайдушні контратаки, щоб не допустити оточення. Війська 2 Українського фронту — 4 гвардійська армія і 53 армія, що вклинилися в оборону противника, — були піддані контратаці з двох напрямків. З півночі, із лісового масиву біля села Капітанівки, наступало близько 50 німецьких танків, а з півдня, з району Златополя, — 100 танків. На порівняно невеликій ділянці фронту були сконцентровані значні танкові сили, яких, за розрахунками фашистів, мало вистачити для того, щоб зупинити наш наступ, розрубати наш клин і зірвати операцію. Однак, як незабаром стало очевидним, противник прорахувався. Його неодноразові навальні контратаки були відбиті нашими військами.

Противник вдавався до все нових і нових ударів. Особливо жорстокі бої йшли за місто Шполу, яке було важливим пунктом оборони німців. Та наші частини впевнено просувались вперед і визволили Шполу, після чого кинулись на приступ другого укріпленого вузла опору фашистів — Звенигородки.

Одночасно тривали бої за розширення прориву і закріплення успіху. Наші частини у відповідності з замислом операції нарощували натиск на фланги дуги фронту, що не давало можливості противнику перекинути сили на інші ділянки і перешкодити повному оточенню.

Треба відмітити, що в цих боях була досягнута тісна взаємодія наземних військ з авіацією. Бомбардувальники, штурмовики, винищувачі завдавали ворогові точних і сильних ударів, одночасно захищаючи наші позиції з повітря.

Війська 2 і 1 Українського фронтів, що вийшли назустріч один одному, з’єднались у районі Звенигородки і, таким чином, замкнули кільце оточення.

Оточеними виявились 11 і 42 німецькі армійські корпуси, до складу яких входили 112, 88, 82, 72, 167, 168, 57, 332 піхотні дивізії, 213 охоронна дивізія, танкова дивізія СС «Віккінг», мото-бригада СС «Валлонія». Чисельність оточених військ противника досягла 70-80 тисяч [2, 81].

Щоб уникнути даремного кровопролиття і знищення такої великої кількості людей, радянське військове командування 8 лютого 1944 року пред’явило командуванню і всьому офіцерському складу оточених військ противника ультиматум, в якому пропонувалося негайно припинити бойові дії і передати нам увесь особовий склад, а також непошкодженими зброю, бойове спорядження, транспортні засоби і техніку. При цьому офіцерам і солдатам, які припинять опір, гарантувались життя і безпека, а після закінчення війни — повернення на батьківщину. Всьому особовому складу частин залишали військову форму, знаки розрізнення й ордени, особисті речі й цінності, а старшим офіцерам — і холодну зброю. Всі, хто здасться, крім того, будуть забезпечені харчуванням, а хворі — медичною допомогою. Фашистське командування попереджувалось також, що на випадок відхилення ультиматуму війська Червоної армії і Військово-Повітряні Сили почнуть дії по знищенню оточених.

Безнадійність і приреченість свого становища цілком розуміло багато німецьких генералів і офіцерів. Вони хотіли прийняти ультиматум і капітулювати. Але вищі чини, які керували оточеними фашистськими військами, підкоряючись гітлерівським наказам триматися будь-що, втратили почуття реальності і продовжували опір.

Відповідь німецько-фашистського командування ми чекали 9 лютого об 11 годині за московським часом у районі східної околиці села Заріччя. Коли ультиматум був відхилений, наші війська почали генеральну атаку.

Щоб остаточно зупинити противника і знищити його оточені дивізії, на небезпечні напрями з інших ділянок фронту були підведені стрілецькі, танкові війська, артилерія, інженерні частини. Для більш чіткого узгодження дій тих військ, які мали брати участь в операції по знищенню ворога, керівництво ними було покладено на командуючого 2 Українським фронтом, з підпорядкуванням йому 27 армії 1 Українського фронту під командуванням генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка.

У ході боїв на завершальному етапі цієї операції наші війська зайняли дуже важливі укріплені вузли оборони — Корсунь-Шевченківський, Вільшану, Городище, Вербівку, Петропавлівку, Орловець, Мліїв, Завадівку, Деренківець, Таганчу, Голяки, Янівку, Виграїв, Стеблів, Шендерівку, залізничні станції Валяву, Завадівку, Таганчу, Сотники. За відмінні бойові дії по знищенню оточених у районі Корсуня-Шевченківського німецько-фашистських військ Верховний Головнокомандуючий наказом від 18 лютого 1944 року оголосив подяку всім військам 2 Українського фронту, що брали участь у боях, а також особисто генералу армії І. С. Конєву, який керував операцією.

Звичайно, фашисти вживали ряд заходів по врятуванню оточеного угруповання. Ще з 5 лютого вони намагалися прорвати ззовні кільце оточення на південь від Звенигородки. З цією метою гітлерівці стягнули з інших ділянок фронту в район на захід і південний захід від Звенигородки вісім танкових дивізій, озброєних головним чином танками типу «Тигр», «Пантера» і самохідними гарматами типу «Фердинанд», а також декілька повністю укомплектованих піхотних дивізій. У районі битви, крім того, було зосереджено понад 600 бомбардувальників, винищувачів і транспортних літаків.

На південь від Звенигородки противнику вдалося, хоч і на незначній території, вклинитися в бойові порядки наших військ. Однак, зустрівши рішучий опір, він так і не зміг подати допомогу оточеному угрупованню.

...За час боїв з 5 по 18 лютого військами фронту було знищено 430 літаків, 155 танків, 376 гармат різного калібру, 59 самохідних гармат, 269 мінометів, 900 кулеметів. За цей же час війська 2 Українського фронту захопили трофеї: літаків — 41, танків — 116, бронемашин — 32, гармат різного калібру — 618, самохідних гармат — 51, мінометів — 267, кулеметів — 789, бронетранспортерів — 85, автомашин — 10000, паровозів — 7, вагонів і цистерн — 415, тягачів — 127, возів з військовими вантажами — 4050, коней — 6418, протигазів — 39200, складів з боєприпасами і різним військовим майном — 64. Було взято в полон 18200 солдатів і офіцерів противника [2, 86].

Німецько-фашистське командування, зазнавши такої великої поразки, спробувало спішно відновити роздроблений фронт. На Правобережну Україну стягувались дивізії з Румунії, Угорщини, Франції, Югославії, Данії і з самої Німеччини. Все, що можна було, бралося з резерву Верховного головнокомандування сухопутних військ та з інших ділянок радянсько-німецького фронту і також направлялось на зміцнення опорних пунктів на Правобережній Україні.

Це можна було зрозуміти. Гітлер враховував важливе стратегічне становище Правобережної України та Криму і їх утриманню надавав особливого значення. Багаті продовольчі ресурси, корисні копалини не давали фашистам спокою. Та це ще не все. Правобережна Україна — останній рубіж на шляху радянських військ до Балкан, країн Східної Європи. «Фронт швидко наближався до Балкан,— писав фашистський генерал піхоти Курт фон Тіппельскірх, — доводилося побоюватись, що, коли події й далі будуть розгортатися з такою ж швидкістю, Румунія, Болгарія й Угорщина, незважаючи на свій страх перед більшовизмом, стануть ненадійними союзниками. Приклад Італії був у цьому відношенні дуже показовим» [3, 323].

Радянські війська, форсувавши Дніпро, вступили на Правобережну Україну і розгорнули грандіозну битву, яка не могла не набрати дальшого розмаху. З кожним днем зростав героїзм радянських воїнів, їх незламна воля до перемоги. Ні ріки, що розлилися, ні непрохідні болота, що зустрічалися на шляху, не могли зупинити наші частини, які з жорстокими боями відлічували нові й нові кілометри визволеної української землі.

П’ять фронтів за активної участі партизанів і сил Чорноморського флоту здійснювали на Правобережній Україні величезний стратегічний наступ, складовою частиною якого були й окремі блискучі операції, що виходили із загального задуму.

Корсунь-Шевченківський «котел» бійці фронту з цілковитою підставою називали «другим Сталінградом». Та тепер гітлерівці поставились до своєї поразки під Корсунем-Шевченківським зовсім не так, як до поразки на берегах Волги. Вони вже не насмілювалися відверто визнати нові невдачі, що спіткали їх на радянській землі. Від німецького народу і світової громадськості старанно приховувався факт оточення і знищення величезного угруповання військ. Більше того, у ставці фашистської Німеччини була розіграна комедія нагородження битих генералів «за видатні особисті заслуги і за мужню боротьбу керованих ними військ». Гітлер прийняв генералів, що залишили свої війська напризволяще і втекли від них на літаках. Генерали-дезертири, які завели в тупик близько 80 тисяч осіб, одержали найвищі нагороди з рук свого командування.

Було очевидно, що все це гітлерівці роблять для підняття морального потенціалу військ, передбачаючи нові бої. З аналізу обстановки, що склалася, випливав також висновок про те, що за короткий строк противнику не вдалося мобілізувати ні людських резервів, ні підняти моральний дух військ. Дуже вже великих втрат зазнав ворог, дуже значними були його поразки! А бойовий дух солдатів, сержантів і офіцерів радянських військ був надзвичайно високим. Успіхи викликали в них патріотичні почуття і бажання примножити славу доблесних визволителів соціалістичної Батьківщини.

Воїнами 2 Українського фронту були пройдені нелегкі бойові шляхи-дороги. Солдати, сержанти, офіцери пишалися тим, що фронт жодного разу не відступав, під натиском ворога не відходив назад ні на крок.

Назви міст Радянської України, визволених від фашистських окупантів, золотом вишивалися на знаменах дивізій 2 Українського фронту. Серед них були Харків, Полтава, Кременчук, Черкаси, Кіровоград.

Лише бої на Дніпрі могли б навічно прославити не одну нашу дивізію. На нові подвиги в ім’я Батьківщини надихала війська 2 Українського фронту і славна перемога, щойно одержана над німецько-фашистськими загарбниками в районі Корсуня-Шевченківського.

1968 рік.

____________________

1. Грылев А.Н. За Днепром. — М., 1963.

2. Сообщение Советского Информбюро. — М., 1944.

3. Типпельскирх К. История второй мировой войны. — М., 1958.

П. О. Ротмістров, ^{головний маршал бронетанкових військ, колишній командуючий 5 гвардійською танковою армією} Блискуча перемога радянської зброї

Минули десятиліття з того часу, як відгриміли гарматні залпи на берегах сивого Дніпра.

У зимових боях 1944 року радянські війська розгромили ворога на південному крилі радянсько-німецького фронту і відкинули його на 450-500 кілометрів на захід. Близько півмільйона солдатів і офіцерів втратила німецько-фашистська армія в цих боях. Розгром гітлерівських військ на Правобережній Україні знову потряс воєнну машину нацистської Німеччини. За свідченням гітлерівського генерала Тіппельскірха, поразка німецько-фашистських військ на Правобережній Україні була найбільшою поразкою з того часу, «коли німецькі армії йшли тернистим шляхом від Волги і Кавказу, відступаючи до Дніпра».

У загальному наступі радянських військ на Правобережній Україні важливе місце займала Корсунь-Шевченківська операція, проведена в період з 24 січня по 17 лютого 1944 року.

Подіям, які розгорнулися в цьому районі, передували наступальні дії військ 1 Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна на житомирсько-бердичівському напрямку і 2 Українського фронту, яким командував генерал армії І. С. Конєв, — на кіровоградському напрямку. До середини січня 1944 року війська цих фронтів добилися великих успіхів, однак через сильний опір ворога зімкнути свої фланги на захід від Дніпра їм не вдалося. У районі Корсуня-Шевченківського ворог продовжував утримувати виступ, який глибоко вклинився в розташування наших військ. Впертість, з якою вороже командування чіплялося за корсунь-шевченківський виступ, не була випадковою.

Неправильно оцінюючи загальну воєнно-стратегічну обстановку і применшуючи зрослі бойові можливості радянських військ, німецько-фашистське командування все ще не хотіло миритися з тим, що «Східний оборонний вал» впав. Намагаючись за всяку ціну утримати в своїх руках корсунь-шевченківський виступ, фашисти розраховували використати його як вигідний плацдарм для ударів по флангах і тилу наших військ і відновити свою оборону по Дніпру. Крім цього, вони керувалися міркуваннями пропагандистського характеру. Геббельс та його підручні продовжували трубити, що німецькі куховари черпають воду з Дніпра.

В обстановці, що склалася, радянське командування вирішило розгромити корсунь-шевченківське угруповання ворога і тим самим створити необхідні умови для широкого наступу наших військ з метою повного визволення Правобережної України від гітлерівських загарбників.

Проведення Корсунь-Шевченківської операції було доручене військам 1 та 2 Українських фронтів. Вони повинні були двома зустрічними ударами прорвати ворожу оборону біля підніжжя виступу, а потім, швидко розвинувши наступ по напрямках, які сходилися в Звенигородці, оточити і знищити ворога.

Один удар з району на південь від Білої Церкви завдавали війська 1 Українського фронту в складі 40, 27 загальновійськових та 6 танкової армій, а інший — з району на північ від Кіровограда завдавали війська правого крила 2 Українського фронту в складі 4 гвардійської і 5 загальновійськових армій та 5 гвардійської танкової армії, якою в той час мені довелось командувати.

Провідна роль у здійсненні задуму відводилася 5 гвардійській та 6 танковим арміям, які повинні були разом із загальновійськовими арміями прорвати оборону ворога, а потім піти назустріч одна одній, з’єднатися в районі Звенигородки і відрізати всі шляхи відходу корсунь-шевченківського угруповання ворога з виступу, який воно займало.

Підготовка Корсунь-Шевченківської операції проводилася в складній обстановці. Головні сили 1 Українського фронту в той час вели жорстокі оборонні бої на вінницькому й уманському напрямках, відбиваючи контрудари великих танкових з’єднань ворога, а війська 2 Українського фронту билися на кіровоградському напрямку. У цих умовах командуючі фронтами, не відвертаючи великих сил з вказаних напрямків, зуміли створити ударні угруповання для наступу під Корсунем-Шевченківським.

Максимально використовуючи дуже обмежений час, війська обох фронтів напружено готувалися до наступних боїв. Партійно-політична робота, що безперервно проводилася, була спрямована на забезпечення успішного виконання бойових завдань, на виховання у військах високого наступального запалу і непохитної рішучості перемогти ворога.

Рано-вранці 24 січня сотні гармат 2 Українського фронту відкрили ураганний вогонь по ворожих позиціях. Могутні артилерійські удари руйнували оборонні споруди, засипали траншеї і ходи сполучення, знищували живу силу і бойову техніку противника.

Передові батальйони з’єднань ударного угруповання в цей день провели розвідку боєм і вклинилися в розташування німецьких військ на кілька кілометрів, а 25 січня перейшли в наступ і головні частини фронту. Зусиллями загальновійськових з’єднань та 5 гвардійської танкової армії, введеної в битву в другій половині дня, опір ворога, який оборонявся, був зломлений. 20 танковий корпус під командуванням генерал-лейтенанта І. Г. Лазарева і 29 танковий корпус генерал-майора І. Ф. Кириченка просунулися на кінець дня на 18-20 кілометрів.

Чинячи жорстокий опір, противник 27 січня завдав сильного контрудару в районі прориву і закрив його горловину, відрізавши два танкових корпуси від решти військ ударного угруповання фронту, від штабу і тилу танкової армії. Жорстокі бої, що розгорнулися по прориву заново створеного ворогом фронту оборони, тривали протягом трьох діб.

Незважаючи на винятково важке становище, що склалося, танкові корпуси, наступаючи у відриві від головних сил, продовжували виконувати бойове завдання. Діючи рішуче і сміливо, 20 танковий корпус 27 січня нічною атакою оволодів містом Шполою, а 28 січня вийшов у район Звенигородки, де з’єднався з частинами 6 танкової армії 1 Українського фронту.

Наступ військ 1 Українського фронту почався 26 січня. З’єднання ударного угруповання, у тому числі 6 танкової армії, протягом двох днів проривали ворожу оборону і просунулися за цей час на глибину до 20 кілометрів. Ворог на цьому напрямку чинив винятково впертий опір. 28 січня 6 танкова армія, продовжуючи наступ, просунулася ще на 15 кілометрів, її передові загони досягли Звенигородки і з’єдналися з 20 танковим корпусом 5 танкової армії.

Таким чином, зустрічними ударами танкових армій двох фронтів корсунь-шевченківське угруповання ворога було відрізане від основних своїх сил і опинилося в оточенні. Але в бойових порядках наших військ були проміжки, через які ворог міг вирватись з кільця або одержати допомогу ззовні.

В обстановці, що склалася, танковим арміям було наказано якомога швидше створити міцну оборону на зовнішньому фронті, щоб відбити контрудари танкових дивізій ворога, які підходили до району оточення. Одночасно з цим загальновійськові армії створювали суцільний фронт навколо корсунь-шевченківського угруповання ворога, яке налічувало в своєму складі близько 10 дивізій і велику кількість артилерійських, танкових, інженерних та інших частин і підрозділів.

На кінець дня 3 лютого наші війська щільно затиснули оточеного ворога. Загальновійськові армії спрямували свої основні зусилля на ліквідацію оточених військ, а танкові армії — на відбиття контрударів ворога, який намагався прорватись до своїх військ і вивести їх з кільця. Умови боротьби ускладнювалися тим, що відстань між внутрішнім і зовнішнім фронтами оточення становила всього 15-25 кілометрів.

Найзапекліші бої розгорнулися в смузі армій 1 Українського фронту, де противнику вдалося на початку лютого прорвати оборону на зовнішньому фронті і наблизитися до свого угруповання. Для ліквідації становища, яке створилося, командуючий фронтом перекинув до району прориву 2 танкову армію під командуванням генерал-лейтенанта С. І. Богданова, яка разом з 6 танковою армією зупинила дальше просування ворога. Спроби німецьких танкових дивізій прорватися з півдня до оточених військ були успішно відбиті з’єднаннями 2 Українського фронту.

Поки йшли напружені бої на зовнішньому фронті, стрілецькі з’єднання, підтримувані артилерією й авіацією, стиснули оточене угруповання на невеликій площі, що прострілювалась з усіх боків артилерійським вогнем. Дальший опір його був явним безглуздям. Єдиним виходом для оточених військ ворога в обстановці, що склалася, була капітуляція. Ось чому радянське командування, намагаючись відвернути зайве кровопролиття, запропонувало 8 лютого оточеним військам припинити опір і скласти зброю. Але гітлерівське командування, нехтуючи життям кількох десятків тисяч своїх солдатів і офіцерів, відхилило ультиматум і вирішило будь-якою ціною деблокувати оточені війська.

11 лютого танкове угруповання ворога завдало удару на зовнішньому фронті в напрямку Лисянки, а назустріч йому намагалися пробитись оточені війська. Зав’язались запеклі бої, в яких наші воїни показали зразки героїзму, стійкості та наполегливості. Однак ворогу вдалося потіснити наші частини в районі Лисянки і наблизитися до своїх оточених військ на відстань до 10-12 кілометрів. Щоб не допустити дальшого просування ворога, радянське командування вжило ряд енергійних заходів. У невеликий коридор між двома ворожими угрупованнями були направлені танкові, стрілецькі, артилерійські та інженерні частини, які своїми активними діями зірвали задуми ворога. Його контрударне угруповання було обезкровлене і почало відступати, а оточені війська на кінець дня 17 лютого склали зброю. Лише невеликій групі солдатів і офіцерів у ніч на 17 лютого під прикриттям хуртовини, що розігралась, удалося вирватись з оточення.

18 лютого Москва від імені Батьківщини 20 артилерійськими залпами із 224 гармат сповістила всьому світу про нову блискучу перемогу радянської зброї. Багато частин і з’єднань одержали почесні назви «Корсунських».

За відвагу і героїзм десятки радянських воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а тисячі — нагороджені орденами і медалями Союзу РСР.

Корсунь-Шевченківська наступальна операція увійшла в історію Великої Вітчизняної війни як чудовий зразок оточення і знищення великого ворожого угруповання. Вона є яскравим прикладом високого рівня радянського військового мистецтва і показником моральної переваги радянських воїнів над ворогом. Ведучи наступ у винятково складних метеорологічних умовах, радянські воїни проявили витримку, самовідданість і непохитну рішучість добитися перемоги.

У результаті знищення корсунь-шевченківського угруповання остаточно були поховані плани німецько-фашистського командування відносно поновлення оборони по Дніпру. Разом з тим були створені сприятливі умови для дальшого розвитку наступу радянських військ до Південного Бугу і Дністра з метою повного визволення Правобережної України.

Говорячи про битву під Корсунем-Шевченківським, я завжди з глибокою вдячністю згадую своїх бойових товаришів генералів В. Н. Баскакова, В. І. Полозкова, П. Г. Гришина та інших. Користуючись нагодою, не можу не відзначити видатну роль в успішному проведенні операції командуючого 2 Українським фронтом Маршала Радянського Союзу Івана Степановича Конєва.

На закінчення мені хотілося б ще раз підкреслити, що наші перемоги над гітлерівськими військами в зимових боях 1944 року під Корсунем-Шевченківським були здобуті не лише в результаті вмілого керівництва з боку командирів і штабів, але насамперед завдяки високим морально-бойовим якостям радянських воїнів, проявленими ними мужності, стійкості, масовому героїзму і військовій майстерності, вірності справі Комуністичної партії і любимої Батьківщини.

1968 рік.

С. Я. Красовський, ^{Маршал авіації, колишній командуючий 2 повітряною армією} Господарі неба

Переглядаєш короткі повідомлення воєнних років і перед очима постає сувора дійсність.

Війська 1 Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна у ході успішного наступу в кінці грудня 1943 року і в першій половині січня 1944 року розгромили угруповання німецько-фашистських військ у районі Житомира, Бердичева і вийшли на рубіж Сарни, Козятин, Охматів, Прохорівка.

«З 24 січня по 17 лютого 1944 року, — зазначалось в одному із повідомлень,— силами військ 1 Українського фронту в складі 40, 27 загальновійськових, 6 танкової і 2 повітряної армій і військ 2 Українського фронту (командуючий фронтом генерал армії І. С. Конєв) була проведена Корсунь-Шевченківська операція».

Так, славна Корсунь-Шевченківська операція завершилась оточенням і знищенням великого угруповання німецько-фашистських військ у складі 9 піхотних, танкової дивізій, моторизованої бригади і великої кількості артилерійських, інженерних та інших частин і підрозділів. Це дуже ослабило німецько-фашистські війська, які діяли на Правобережній Україні, деморалізувало їх, поклало початок нестримному рухові радянських військ назустріч перемозі.

Певний вклад у розгром ворога на берегах Дніпра внесли частини і з’єднання 2 повітряної армії, якою мені було доручено командувати. Найважливішим нашим завданням була активна підтримка бойових дій 40 і 27 армій, які перейшли в наступ 26 січня, щоб з’єднатися з військами 2 Українського фронту в районі Звенигородки і замкнути кільце навколо угруповання ворога. У напрямку головного удару частини 2 повітряної армії бомбардувальними і штурмовими нальотами подавали велику допомогу військам, що наступали. Від початку операції по 30 січня авіація 2 повітряної армії зробила 1400 вильотів, з яких близько 900 — у вінницькому напрямку, де підтримувала свої війська при відбитті контратак ворожих танків.

Завдяки героїчним зусиллям авіаторів наземні армії успішно відбили контрудари ворога в районі Лисянки, які здійснювалися з метою деблокування оточеного корсунь-шевченківського угруповання. У цих боях найбільше відзначились льотчики 5 штурмового авіаційного корпусу, яким командував генерал-майор авіації М. П. Каманін, і 10 винищувального авіаційного корпусу на чолі з генерал-майором авіації М. М. Головнею. Літаки 5 штурмового авіаційного корпусу діяли безперервно, невеличкими групами, завдаючи противнику відчутних втрат. Так, наприклад, 5 штурмовиків ІЛ-2 451 штурмового авіаційного полку (ведучий лейтенант Зарубін) завдали удару по колоні противника в районі Лисянки. За шість атак вони вивели з ладу понад десять ворожих танків.

Наша повітряна армія добре проявила себе і в здійсненні блокади оточеного угруповання противника, зриваючи забезпечення його боєприпасами і пальним. Основною базою, звідки противник перекидав вантажі для оточених, були Уманський і Вінницький аеровузли. Тут зосереджувались транспортні літаки Ю-52 і частково бомбардувальники Ю-88 і МЕ-111.

Перед нами постало серйозне завдання — повести рішучу боротьбу з транспортною авіацією противника, щоб не дати йому можливості постачати оточені війська. Саме від цього багато в чому залежав успіх у ліквідації «котла». Особовий склад повітряної армії глибоко розумів це. Були відпрацьовані різні методи боротьби з авіацією противника. 4 лютого 1944 року 6 літаків Ла-5 583 винищувального полку під командуванням заступника командира ескадрильї старшого лейтенанта Базанова супроводжували стільки ж штурмовиків ІЛ-2 у районі Корсуня-Шевченківського. При підході до цілі на висоті 500 метрів вони зустріли 16 Ю-52. Старший лейтенант Базанов наказав двом винищувачам продовжувати прикривати штурмовиків, а сам разом з 3 винищувачами атакував групу літаків Ю-52. Внаслідок сміливих і рішучих дій наші винищувачі в короткочасному бою збили 9 Ю-52, у тому числі 4 літаки збив старший лейтенант Базанов, 2 — лейтенант Богачов.

Зберігся в пам’яті такий випадок. У ці дні ведучий пари літаків Ла-5 командир ескадрильї 3 винищувального авіаційного полку старший лейтенант Суріков вилетів на пошуки транспортних машин противника в район Завадівки. У небі над селом він побачив дві групи Ю-52 по 16-18 літаків у кожній, їх супроводжували винищувачі ФВ-190 і МЕ-109. Машини вже йшли на посадку. Передавши по радіо на командний пункт полку про виявлені літаки, Суріков разом з ведучим, молодшим лейтенантом Денисовим, атакували Ю-52 під час посадки. 2 ворожі транспорти врізались у землю.

За сигналом Сурікова на допомогу вилетіло чотири групи винищувачів, всього 29 літаків Ла-5. Група із 7 літаків під командуванням майора Блохіна зв’язала боєм винищувачів противника, решта груп, які вів старший лейтенант Суріков, провели чотири атаки на літаки, що стояли на аеродромі. У результаті наші льотчики спалили 15 літаків противника, серед яких було 9 Ю-52.

За весь період боротьби з транспортною авіацією ворога пілоти 2 повітряної армії провели в небі над фронтом понад 50 групових боїв, під час яких збили понад 70 ворожих літаків.

Не менш важливою справою була боротьба з транспортною авіацією противника на аеродромах. Ставилось завдання не дати фашистам піднятися в повітря. Використовуючи різні методи, наші авіатори завдали тринадцять сильних ударів по аеродромах ворога, у результаті яких вивели з ладу понад 110 літаків, з них понад 90 «юнкерсів».

Боротьба з транспортною авіацією противника на аеродромах Умані й Вінниці здійснювалась зосередженими ударами штурмовиків у взаємодії з винищувачами. Із загальної кількості ударів один був завданий по Уманському аеродрому, два — по Вінницькому і десять — по літаках Ю-52 на площадках, розташованих у районі Корсуня-Шевченківського. Найбільш характерними були зосереджені удари, завдані 4 лютого 1944 року по літаках на Уманському аеродромі. У цьому нальоті брали участь 22 штурмовики ІЛ-2 5 штурмового авіаційного корпусу і 30 винищувачів Ла-5 10 винищувального авіаційного корпусу. Наліт був організований з попереднім блокуванням цього ж аеродрому вісімнадцятьма Ла-5 і четвіркою ІЛ-2. У результаті нальоту було виведено з ладу 34 літаки противника типу Ю-88 і Ю-52.

9 лютого штурмовики 227 авіаційної дивізії, якою командував Герой Радянського? Союзу полковник А. О. Ложечніков, і винищувачі 5 винищувального авіаційного корпусу на чолі з командиром гвардії генерал-майором авіації Д. П. Галуновим завдали два послідовних удари по Вінницькому аеродрому. У першому брали участь 12 ІЛ-2 і 16 винищувачів, у другому 13 ІЛ-2 під прикриттям 18 винищувачів. У результаті цих ударів було виведено з ладу на землі 20 літаків Ю-52 і в повітряних боях 1 літак ФВ-190 та 1 Хш-126.

Значної шкоди було завдано гітлерівцям під час ударів по транспортних літаках на площадках у районі оточення. З лютого група штурмовиків під командуванням лейтенанта Гамаюна із 235 штурмового авіаційного полку атакувала літаки на площадках на північний схід від Корсуня-Шевченківського. Інша група із семи штурмовиків під командуванням майора Кирєєва, яка входила до складу 809 штурмового авіаційного полку, обрушилась на літаки, що базувалися на західній околиці Корсуня-Шевченківського. Наступного дня шістка штурмовиків під командуванням майора М. С. Чеченєва із 451 штурмового авіаційного полку розгромила площадку на північній околиці села Черепин.

У результаті цих трьох нальотів 27 літаків противника були пошкоджені. Всього за сімнадцять днів операції льотчики 2 повітряної армії зробили на аеродроми противника понад 350 літако-вильотів.

Іншим, не менш ефективним методом боротьби з транспортною авіацією противника, було блокування його аеродромів, яке в основному здійснювалось літаками в одиночку (вдень — Пе-2, вночі — По-2). Так, 9 лютого об одинадцятій годині була перехоплена радіограма противника, в якій повідомлялось про заборону посадки літаків на Уманському аеродромі через його пошкодження. 10 лютого екіпажі Пе-2 202 бомбардувальної авіаційної дивізії (командир дивізії — полковник С. І. Нечипоренко) блокували аеродром, скинувши на нього три бомби, які вивели з ладу центр і північну частину злітно-посадкової смуги.

Уманський і Вінницький аеродроми, де були основні бази противника, наші літаки блокували систематично.

У період весняного бездоріжжя Військова рада 1 Українського фронту доручила справу постачання 6 танковій і 40 загальновійськовій арміям боєприпасів і пального 2 повітряній армії. Це завдання виконували частини 326 нічної бомбардувальної дивізії.

Доставка вантажів авіацією проводилася двома методами: посадочним і парашутним (на випадок непридатності посадочних площадок). Транспортування велося літаками По-2. З 8 по 16 лютого для перевезення вантажів дивізія здійснила 822 літако-вильоти. За цей період було доставлено наземним частинам 49 тонн пального і мастила, 65 тонн боєприпасів, 620 реактивних снарядів для гвардійських мінометів.

Разом з тим одним із першочергових завдань частин 1 з’єднань 2 повітряної армії було проведення систематичних ударів штурмової і бомбардувальної авіації по живій силі й техніці противника в районі оточення. Особливо ефективно діяли штурмовики, розстрілюючи колони фашистів. Наші авіатори були справжніми господарями неба.

За сімнадцять днів Корсунь-Шевченківської операції частини і з’єднання 2 повітряної армії здійснили близько 5000 літако-вильотів. Незважаючи на погані метеорологічні умови (із сімнадцяти днів три були зовсім нельотні і сім — обмежено льотні), 2 повітряна армія подала велику допомогу наземним військам у ліквідації корсунь-шевченківського угруповання німецько-фашистських військ.

1968 рік.

Д. Є. Глєбов, ^{генерал-майор артилерії, колишній командуючий артилерією 4 гвардійської армії} Гвардійці на передньому краї

Це було у лютому 1944 року. Протягом трьох тижнів на Правобережжі України було оточено й знищено десять дивізій та одну бригаду німців. Проведення за короткий строк і в складних метеорологічних умовах цієї операції при порівняно невеликих наших втратах свідчило про високий рівень військового мистецтва радянських полководців та бойових якостей солдатів і офіцерів.

Перемога ще і ще раз показала безмежну відданість радянських воїнів нашому народу, партії і уряду, соціалістичній Батьківщині. У боях, що не припинялися ні вдень, ні вночі, у непролазному болоті, у морози та хуртовину наші воїни показали мужність, військову дружбу і взаємну бойову виручку. Вони проявили здатність стійко переносити великі нестатки і тягар фронтового життя.

Наша 4 гвардійська армія, якою тимчасово командував гвардії генерал-майор О. І. Рижов (член Військової ради — гвардії генерал-майор І. А. Гаврилов), і 53 армія, що була сусідом ліворуч, дістали завдання прорвати підготовлену оборону німців на фронті від Вербівки до Василівки і наступати на Шполу та Звенигородку. У прорив вводилися 5 гвардійська танкова армія гвардії генерал-полковника П. О. Ротмістрова та 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус гвардії генерал-майора О. Г. Селіванова. Назустріч нам за 120 кілометрів із заходу проривали німецький виступ 6 танкова, 40 і 27 армії 1 Українського фронту.

Як відомо, для прориву потрібно насамперед зламати оборону, а потім, коли почнеться атака танків і піхоти, підтримати їх вогнем артилерії, мінометів та авіації. Всього в нас тоді виходило на кожні 10 кілометрів прориву по 115-120 гармат і мінометів.

До операції готувались енергійно і дружно. Вирішувались питання розвідки, придушення ворога, взаємодії з піхотою і танками. Для цього використовувалась кожна хвилина. Тим більше, що на фронті в останні дні встановилося затишшя. Лише зрідка було чутно короткі черги автоматні чи кулеметні, та вночі німці методично освітлювали ракетами підходи до своїх позицій. Штаб артилерії розташувався в містечку Кам’янка. Тут колись О. С. Пушкін гостював у свого друга В. Л. Давидова. Пізніше до Давидових приїжджав і композитор П. І. Чайковський. Було боляче дивитись на спустошений німцями музей.

За добу до загального наступу від кожної дивізії першого ешелону армії після короткого і точного артилерійського вогню пішли в атаку розвідувальні батальйони. У результаті їх сміливих і енергійних дій були захоплені панівні висоти на околиці села Баландине і визволено село Коханівка.

25 січня наші гвардійські дивізії разом з передовими підрозділами 5 танкової армїї продовжували розгортати наступ. Наприкінці дня прорив досяг 13 кілометрів по фронту і 12 — в глибину. 5 танкова армія вийшла в район Шполи.

Таким чином, у результаті енергійних нічних дій наших піхотинців, підтриманих окремими артилерійськими дивізіонами, оборона ворога була зім’ята. 28 січня танкісти 5 і 6 армій 1 та 2 Українських фронтів, зустрівшись у Звенигородці, відрізали корсунь-шевченківське угруповання фашистських військ.

Через три дні німці підтягли свої оперативні резерви, намагаючись закрити прорив. Бої йшли і вдень, і вночі. Нерідко вони носили характер зустрічних. Великі населені пункти оборонялися посиленими гарнізонами.

У цих умовах артилеристам доводилося проводити широкі маневри, щоб своєчасно прийти на допомогу саме туди, де вона була найбільш потрібна. Офіцери і солдати добре розуміли, що все тепер залежить від рішучих і раптових дій, від їх уміння використати обстановку.

Золотими літерами в історію Великої Вітчизняної війни вписано подвиг командира мінометного взводу гвардії молодшого лейтенанта С. Г. Постєвого, який вступив в єдиноборство з колоною німців, що рухалась у напрямку до села Капітанівки. У нерівному бою молодий офіцер знищив кілька десятків гітлерівців і спалив два танки. Указом Президії Верховної Ради СРСР С. Г. Постєвому за виявлену хоробрість було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Серед багатьох мужніх, беззавітно відданих Батьківщині бійців і офіцерів пригадується незабутній командир однієї батареї Хачатурян. Він сміливо виходив на вогневі позиції і влучно знищував живу силу і техніку ворога. На рахунку батареї — кілька спалених фашистських танків і самохідних артилерійських установок, сотні гітлерівців.

З великою майстерністю вів вогонь по фашистах біля села Тишківки командир кінно-мінометної батареї 214 кавалерійського полку старший лейтенант Коменчук. Гвардії старшина Махмудов, який командував мінометною батареєю 39 гвардійського кавалерійського полку, у бою за Капітанівку успішно відсікав німецьку піхоту від танків і особисто знищив три кулемети. У жорстокому бою Махмудов загинув. Посмертно його було нагороджено орденом Вітчизняної війни І ступеня.

У боях за це село виявив велику стійкість командир 76-мм гармати кінної батареї 214 кавалерійського полку старший сержант таджик Ісахаджаєв. Вміло діяли в цьому ж бою мінометники кінної батареї, якою командував старший лейтенант Панікоровський, та багато інших артилеристів.

Воїни-гвардійці вели бої в складі підрозділів, а якщо траплялося, то один на один і навіть вступали в єдиноборство з кількома фашистами. У цьому проявилася явна моральна перевага наших бійців. Ґрунтувалася вона на усвідомленні свого військового і громадянського обов’язку перед народом, перед Батьківщиною, На початку лютого внутрішнє кільце оточення не тільки ущільнювалось, але й скорочувалось, стискувалось. Праворуч, поблизу сіл Бурти і В’язівок, діяла 7 гвардійська повітрянодесантна та 252 стрілецька дивізії 20 гвардійського стрілецького корпусу гвардії генерал-майора М. І. Бірюкова. Незважаючи на погану погоду, артилеристів активно підтримували авіатори. Полонений офіцер з танкової дивізії СС «Вікінг» гауптштурмфюрер Курт Шадлер говорив: «Операція по оточенню і знищенню німецьких дивізій у районі Корсуня була проведена Червоною армією в дуже короткий строк, особливо, якщо врахувати стан шляхів. Дуже швидко були введені в прорив важкі гармати. Полкова артилерія була маневрена й оперативно перекидалася вами з однієї ділянки на іншу. Вогонь артилерії був настільки точним, що наші втрати в живій силі і техніці на час мого полонення становили не менше 60-70 відсотків» [1, 101].

Ведучи успішні бої, наші війська зайняли Воронівку, Вербівку та інші населені пункти. Звуження кільця оточених гальмувалось стійкою обороною села Бурти. Саме тут гітлерівці намагалися з’єднатися з тими, що безуспішно пробивались ззовні через Єрки. Як згадує колишній командир 7 гвардійської повітрянодесантної дивізії гвардії генерал-майор Д. А. Дричкін, після неодноразових невдалих спроб захопити Бурти з фронту командиру 29 гвардійського повітрянодесантного полку гвардії полковнику І. І. Голоду вдалося вночі обійти село справа. На світанку полк вдарив по флангу німців, які оборонялись. Його підтримав 18 гвардійський полк десантників. Надвечір Бурти були повністю очищені. 9 лютого разом з частинами сусідньої 52 армії було визволено місто і залізничний вузол Городище.

Тепер німці вже втратили надію з’єднатися з тими, що наступали від Єрок, і почали відкочуватись на північ до Корсуня-Шевченківського. У Городищі вони покинули тисячі автомашин з військовим вантажем і пораненими.

У середині лютого оточені гітлерівські війська робили неодноразові відчайдушні спроби вирватись із кільця. Це вимагало посилення пильності в частинах, особливо в тих, що перебували в безпосередньому зіткненні з ворогом. Всю ніч до ранку велась артилерійська і мінометна стрільба. З попереднього досвіду ми знали, що такий обстріл виснажує ворога, завдає йому відчутної поразки.

Настала морозна темна ніч. Вітер гнав по небу темні важкі хмари. Спочатку йшов невеликий сніжок, а потім знялася хуртовина.

Артилерійські постріли й зрідка залпи «катюш» 4 гвардійської та 27 армій перегукувались між собою то з району Комарівки, Хильок, то з Таращі, Скрипчинців, Нової Буди. На мить над батареями з’являлися низькі заграви. Там, вдалині, у районі Шендерівки, ледве чутно було безперервний гуркіт вибухів. Ось один за одним пролетіли «кукурузники-нічники» 5 повітряної армії.

Незважаючи на складні погодні умови, відважні авіатори піднімалися в повітря і скидали свій смертоносний вантаж на голови гітлерівців. Полонений обер-єфрейтор Рюль Гюнтер розповідав: «17 лютого я пережив найстрашніший день у житті. Напередодні командування назвало цю безумну операцію „бігом“ за життям. Насправді ж вона була „бігом за смертю“. Шлях з усіх боків дуже обстрілювався артилерією, танками, протитанковими гарматами і піхотою. Діяла добре відома всім „катюша“. Поєднання вогню усієї цієї техніки мало для нас жахливі наслідки. Росіяни задавили нас вогнем. Ми гинули тисячами... Повітря наповнювалось криками поранених, на кожному кроці були трупи... Паніка збільшувалась з кожною хвилиною. Люди, рятуючись втечею, розсіялися по обидва боки шляху» [1, 101].

Обер-лейтенант Вольф, ад’ютант начальника тилу 11 армійського корпусу генерала Штеммермана говорив: «Усі шляхи були забиті, навколо стояв неймовірний безпорядок, все злилося в один суцільний потік. Всі тікали, і ніхто не знав, куди він тікає і навіщо...» [1, 102].

У журналі бойових дій 4 гвардійської армії за 18 лютого 1944 року зроблено такі записи: «Особливу роль в першій половині дня по знищенню ворога, який проривався, по розсіченню фашистських колон і у відбитті його спроб пробитись на захід відіграла наша артилерія».

«При пересуванні колон у напрямку висоти 239,0 ворог зазнав великих втрат, головним чином від вогню 438 полку... Тільки проти однієї 6 батареї лежало понад 800 трупів фашистів. Окремі німецькі солдати проривались до гармат, де знищувались вогнем ручної зброї. На станинах гармат валялися трупи німців». «Взвод управління 3 батареї під командуванням лейтенанта Толпеєва відбив 10 атак, знищивши майже повністю ескадрон ворога».

«...18.2.44 р. групою по обстеженню бою на ділянці Почапинців, висоти 239,0 було виявлено 1750 трупів німецьких солдатів».

Серед артилеристів 89 полку гвардії полковника Н. К. Квашина особливо відзначився мужністю і вмілим керівництвом своєю батареєю гвардії лейтенант Шайхутдінов. З офіцерів полкової артилерії виділявся хоробрістю і майстерністю вести ефективний вогонь гвардії старший лейтенант Гапонов, який знищив 200 гітлерівців.

У Корсунь-Шевченківській битві було немало виняткових за своїм героїзмом подвигів не тільки окремих солдатів, офіцерів, а й цілих підрозділів нашої 4 гвардійської армії.

Стрілецька рота гвардії лейтенанта Дубровіна протягом однієї ночі відбила немало атак фашистів, які рвались з оточення. Ними володів тваринний страх за життя. Гітлерівці натовпом лізли на окопи гвардійців. Незважаючи на величезні втрати в своїх рядах, вони продовжували наступати. Іноді під нашим жорстоким вогнем відкочувались назад, розбивались на невеликі групи, потім з’єднувались і через деякий час атаки повторювались.

Гвардії лейтенант Наклонов у рукопашному бою знищив понад 20 гітлерівців. А щоб вести такий бій, треба бути особливо сміливим і вправним. Не слід забувати, що німецькі солдати у своїй більшості в той час були професіоналами військової справи. Вони пройшли достатню підготовку і мали великий бойовий досвід. Але на боці наших бійців була велика моральна сила: вони захищали свій народ, свою сім’ю, свою соціалістичну Батьківщину.

Радянський воїн у ході війни став кадровим воїном і, крім високих моральних якостей, володів військовою майстерністю ведення усіх видів бою, у тому числі бою на оточення і знищення ворога, який є найскладнішим.

Саме таким умілим захисником Вітчизни можна назвати молодого гвардійця лейтенанта Самаркіна, який знищив у рукопашній двох німецьких офіцерів. За прикладом своїх командирів йшли у бій солдати, показуючи високе вміння, проявляючи мужність і беззавітну хоробрість. Так рядовий Доценко тільки в одному рукопашному бою знищив 7 гітлерівців.

У ході боїв траплялось інколи так, що ворог підходив до штабів і тилів наших окремих підрозділів. І в цих критичних випадках радянські бійці були на висоті. Якось група фашистів прорвалась до кухні одного батальйону. Зав’язався рукопашний бій. У ньому активну участь взяв і куховар гвардії рядовий Хомяков. Швидко закривши котел з гарячою їжею, він схопив карабін і знищив 5 гітлерівців.

Наша гвардійська армія разом з іншими частинами і з’єднаннями брала участь у Корсунь-Шевченківській операції увесь час до її завершення...

____________________

1. От Сталинграда до Вены. — М., 1945.

1968 рік.

Г С. Грушецький, ^{генерал-майор, колишній член Військової ради 2 Українського фронту} Народ i армія

Багато вже сказано і написано про героїчну Корсунь-Шевченківську битву. Спогади учасників цієї епопеї, праці радянських істориків і теоретиків військової справи розкривають її велич і особливості.

Мені знайомі всі ці книги. Але, коли гортаєш їх сторінки і згадуєш пережите, виникає бажання особливо наголосити на тому, що, на мою думку, поки що недостатньо висвітлено в нашій літературі. Хочу звернутись до теми, котра й тепер не перестає хвилювати мене, — про нерозривну єдність армії і народних мас, яка з такою величезною силою виявилась у боях за визволення України від фашистської окупації.

...Залишились позаду поля величезної битви на Курській дузі, яка остаточно вирвала стратегічну ініціативу у противника. Війська нашого фронту, як і інші, що йшли визволяти Україну, починаючи з літа 1943 року, — у безперервному русі.

Після упертих боїв 23 серпня було визволено Харків, 23 вересня — Полтаву, через п’ять днів — Кременчук. Півтора місяця безперервного навального маршу до Дніпра. Розбиті дороги. Виведені з ладу ворогом залізниці. Висаджені в повітря мости. А тут ще й бездоріжжя. Відстають наші тили і служби. Але війська вдень і вночі, у будь-яку погоду, за будь-яких обставин рвуться вперед. Багато з’єднань і частин, не маючи навіть короткочасних пауз для відпочинку, тижнями перебувають у боях.

Звідки така сила у воїнів? Що допомагає їм переборювати і втому, і тяготи, і нестатки? Адже все, що роблять вони, наслідуючи приклад комуністів, перевершує людські можливості!

Якого б народу синами не були наші бійці, їх усіх однаково глибоко вражало те, що бачили вони на своєму шляху. Знівечена, спустошена, пограбована ворогом земля. Всюди — небачена розруха, сліди страхітливих злочинів. Тисячі замучених. А там, попереду, заграви спалюваних ворогом сіл і міст. Командування відступаючих фашистських військ намагається погнати за собою більше працездатного населення, вивезти увесь хліб, худобу й інше народне добро.

Наші листівки, червоноармійська преса, агітатори — комуністи і комсомольці — безперестанно нагадують кожному бійцю: «Чим швидше ти гнатимеш ворога, тим більше людей буде врятовано від неволі, від смерті, від голоду! Тим більше уціліє міст і сіл на землі України!».

Думки про все це і надавали такої богатирської сили нашому солдатові.

На все життя запам’яталась ветеранам боїв за Україну сердечна вдячність, сльози радості визволених ними людей. Це неможливо передати ніякими словами. На підступах до Дніпра війська фронту наздоганяли одну за одною колони бранців та полонянок і відбивали їх в осатанілого ворога.

І народ всім, чим тільки міг, допомагав своїм братам-воїнам. Разом з ними йшли в бій групи патріотів. Тисячі й тисячі добровольців зливалися в наші ряди на всьому шляху наступу.

Від малого до старого — всі виходили лагодити дороги, мости. Як рідних зустрічали бійців у кожній селянській хаті, робили все, щоб вони могли хоч трохи відпочити, від усього серця прагнули поділитись навіть останнім.

Рубежу Дніпра, до якого ми пробивалися, головне фашистське командування надавало виняткового значення. Воно розраховувало, що могутня повноводна ріка вже сама по собі нездоланна перешкода, а при швидких темпах наступу радянських військ наша інженерна техніка неминуче повинна відстати. Відразу ж після Курської битви противник почав спішно будувати оборонні смуги на правому березі Дніпра. Сильно був укріплений, зокрема, і корсунь-шевченківський плацдарм. Спираючись на цей «Східний вал», гітлерівці сподівались зупинити нас біля Дніпра і нав’язати позиційну війну.

Армії Українських фронтів ішли до Дніпра з непохитною рішучістю негайно форсувати його. І ось рідний Славутич!..

Скільки б часу не минуло, ніколи не забудеться радість воїнів, які, нарешті, досягли берегів Дніпра. Кожний спішив опустити руки в прохолодну воду, освіжити розпалене обличчя. Так робили всі ми — і рядові бійці, і командуючий фронтом. Сиві дніпровські рибалки плакали, обіймаючи бійців, називали їх синочками. Проспівали, які тільки хто знав пісні про могутню ріку, починаючи від уславленої шевченківської «Реве та стогне...» і до народженої на цій війні «Ой Днипро, Днипро, ты широк, могуч...». Як гостро й сильно знову пережили всі ми в ті дні могутнє чуття Батьківщини!

Зразу ж, з ходу, почалася переправа через Дніпро. Тисячі бійців долали його під вогнем противника, користуючись всілякими підручними засобами. Захоплено перші плацдарми на правому березі. Такі ж бої ведуть сусіди — війська інших фронтів, які теж вийшли до Дніпра. Йде безприкладна за сміливістю задуму й масового героїзму воїнів операція.

...Багато чим ми зобов’язані простим трудівникам — радянським патріотам з Придніпров’я. Не можу не згадати старика-бакенщика з Переволочної на Полтавщині — Петра Мусійовича Лисицю.

...Ще тижнів зо два до нашого виходу на дніпровський берег у Переволочну пробралися два воїни-розвідники. Петро Мусійович Лисиця дістав надійно схований ним човен, переправив розвідників на правий берег, дочекався, поки вони виконають своє завдання, і благополучно перевіз їх назад.

24 вересня в Переволочну вступили передові частини 7 гвардійської армії генерала М. С. Шумилова. Почалася переправа. Лисиця підняв два затоплених в очеретах човни і з’єднав їх настилом із дощок. Бійці вкотили на настил гармату, і старик-бакенщик повів хитке, по самісінькі борти осіле у воду суденце до правого берега. Кілька таких рейсів здійснив він, виводячи бійців на безпечні, укриті підходи. Командування фронту нагородило його орденом Червоної Зірки. Водили човни на переправі і його земляки — Ф. Я. Шаповал, М. Г. Кондін, Ф. І. Зелений, П. Г. Лавришко.

Разом з нашими саперами жителі Переволочної й інших прибережних сіл під ворожим артилерійським вогнем і бомбардуванням з повітря будували тимчасову переправу через Дніпро. По 15-20 годин підряд стояли у воді літні колгоспники-теслі. Загинув від ворожого вогню А. Юров. Померли в госпіталі І. Семенко, А. Горбант, яких було тяжко поранено на переправі... На їх місце відразу ставали інші, такі ж сміливі й самовіддані.

Чимало зробив у справі мобілізації населення на подання допомоги нашим військам один із членів Військової ради 7 армії П. К. Щербак. Він умів швидко знаходити спільну мову з людьми і спиратися на них. Пилип Кузьмович зв’язувався з місцевими партійними працівниками, які щойно повернулися сюди, й оперативно вирішував багато питань, що виникали на переправі.

Всюди нас чекали і готувалися. Люди відкопували відбиті в окупантів і закопані в землю бочки з пальним і передавали його нашим частинам. Приводили схованих у плавнях коней. Одне з придніпровських сіл зуміло зберегти і врятувати від фашистів склад з 750 тоннами зерна.

Подавалась допомога і з правого берега. Партизани з’єднання імені М. Щорса за завданням командування фронту розвідали систему ворожої оборони на протилежному боці — від Черкас до Крюкова — і передали нам карту з зазначенням її вогневих точок.

Дуже важко довелося героям-десантникам на одному з правобережних плацдармів. Противник безперервно контратакував їх великими силами. А наша підтримка цього десанту спочатку зводилася лише до гарматного вогню прямою наводкою через Дніпро.

Будь-що треба було швидко переправити туди танки. Але як це зробити? Прибули поки що самі лише сапери, інженерна техніка була на підході.

Радимося у командуючого фронтом генерала армії І. С. Конєва: члени Військової ради — І. 3. Сусайков і я, начальник штабу фронту генерал-полковник М. В. Захаров, командуючий 5 гвардійською танковою армією генерал-полковник танкових військ П. О. Ротмістров, командуючий 5 гвардійською армією генерал-полковник О. С. Жадов та інші.

Вношу пропозицію: знову підняти населення. Іван Степанович Конєв тільки знизує плечима: чи багато допоможе тут населення. Але дає згоду спробувати.

Ідемо з Павлом Олексійовичем Ротмістровим по селах. Зв’язуємося з районними керівниками. Розпитуємо про стариків-лоцманів, плотогонів, які славились колись у цих краях своїм умінням в’язати міцні плоти і водити їх униз по Дніпру. Про них саме й згадав я на нараді в командуючого.

Нелегко було розшукати бувалих майстрів, давно вже кинули вони цю справу. Але всі як один негайно погодились допомогти нам, тільки запитали, для чого саме потрібні плоти. Коли почули, що перевозити танки, загомоніли:

— Та це ж яка вага! Плоти не втримають. Нічого не вийде.

— А треба! — сказали ми їм. — Може, на тому березі й ваші сини б’ються з ворогом.

— Та треба ж. Самі знаємо!

День і ніч працювали воїни і все населення. Люди самі добровільно розбирали свої будови, паркани, рубали дерева. В’язали секції великих міцних плотів, під покровом ночі перетягували їх до берега, спускали на воду і з’єднували.

Лоцмани розраховували, що кожен такий пліт за ніч зможе зробити по два рейси. Менш, ніж за дві доби близько 70 танків 29 і частково 18 танкових корпусів були переправлені на правий берег, де вступили в бій, виходячи на оперативний простір.

— Просто не віриться! — сказав командуючий, коли ми з П. О. Ротмістровим доповіли йому про цю переправу. — Ну, й спасибі ж нашим людям. Сам хочу на них подивитись. І вам, «народники», спасибі.

Так жартівливо називав нас Іван Степанович, коли був особливо задоволений наслідками активної допомоги населення військам.

Ворог чинив несамовитий опір. Та, незважаючи на це, вже в жовтні війська фронту мали великий плацдарм на південь від Кременчука. Наші війська допомогли 3 Українському фронту визволити Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ.

У двадцятих числах грудня лише на два тижні припинилися бойові дії. Вкрай потрібний був хоча б невеликий відпочинок. Але водночас тривала підготовка до подальшого наступу. Війська фронту одержали поповнення, нову бойову техніку. 29 грудня Ставка Верховного Головнокомандування дала наказ про Кіровоградську операцію. Восьмого січня 1944 року після наполегливих боїв було визволено Кіровоград. Війська нашого фронту глибоко вклинилися в оборону групи фашистських армій «Південь». Під загрозою опинилися фланги гітлерівських військ на корсунь-шевченківському виступі і в Криворіжжі. Командував цією групою генерал-фельдмаршал фон Манштейн. Він вже був добре битий біля Волги під час спроби деблокувати оточену в районі Сталінграда армію Паулюса.

12 січня 1944 року надійшов новий наказ Ставки: військам 2 і 1 Українських фронтів спільно оточити й знищити корсунь-шевченківське угруповання ворога. Наш фронт мав розпочати операцію 25 січня. Менше, ніж два тижні залишалось на її підготовку. Це вимагало величезного напруження сил командування, штабів, політичного апарату. Становище ускладнювалося несприятливими погодними умовами. Вже з середини січня почав танути сніг. Пішли часті дощі. Здулися річки. Шляхи розвозило все більше й більше. Польові аеродроми також виходили з ладу. Бездоріжжя затримувало перегрупування військ. А це потрібно було зробити швидко і досить таємно.

Гадаючи, що наш новий удар здійснюватиметься на захід від Кіровограда, противник зосередив там значні сили. Але він міг у будь-який момент перекинути свої війська в інший загрозливий район, коли б розгадав наші наміри. В його розпорядженні ще перебувала густа сітка залізниць з важливими вузлами.

Особливо стежила ворожа розвідка за 5 гвардійською танковою армією. Якби вона помітила рух її бойових машин на північ, наші плани передчасно були б розгадані. Щоб не допустити цього, було вжито найрізноманітніших маскувальних заходів. Щоночі підрозділи танкістів знімались і, ховаючись у лісах, переходили на нові рубежі. Ні розвідувальна авіація, ні наземні спостерігачі противника так і не зуміли виявити цього аж до самого початку операції.

В обстановці суворої секретності готувались війська 5 гвардійської армії генерал-полковника О. С. Жадова, 4 гвардійської армії генерал-майора О. І. Рижова, якого потім замінив генерал-лейтенант І. К. Смирнов, 52 та 53 армій генерал-лейтенантів К. А. Коротеева, І. В. Галаніна та інші. А це вимагало величезного напруження, виняткової чіткості, оперативності і злагодженості в роботі штабів, управлінь, служб, у діях кожного солдата і командира.

Багато зусиль і справжньої майстерності доклав до здійснення розробленого під безпосереднім керівництвом І. С. Конева і затвердженого Ставкою плану наступу весь командний і політичний склад військ.

Ми безперервно приймали свіже поповнення. Це були переважно жителі районів України, визволених нами в осінніх і зимових боях. Всі вони горіли священним бажанням відплатити фашистським гнобителям за їх злочини, але, звичайно, не мали ще ні бойового досвіду, ні військових знань. З них треба було зробити солдатів. У кожній роті, у кожному взводі вивчались прийоми штурму ворожої оборони, дії в танковому десанті. Велику роль тут відіграли бувалі воїни, учасники минулих боїв.

Високий наступальний дух підтримувався повідомленням про успішний наступ Червоної армії на Ленінградському і Волховському фронтах, бесідами про річницю великої перемоги на Волзі. 21 січня вийшли спеціальні номери червоноармійських газет і бойових листків, які нагадували воїнам ленінський заповіт про захист соціалістичної Вітчизни. Партійні і комсомольські збори присвячувались черговим завданням наступальної операції.

Особливо відповідальною була в ті дні роль Військових рад фронту і армій. Адже їх членам доводилось повсякденно займатися не лише забезпеченням високого бойового і морального наступального духу наших військ, але й питаннями матеріального постачання. А це теж справа непроста.

Ставка Верховного Головнокомандування повністю задовольняла заявки нашого фронту на бойову техніку, боєприпаси, пальне тощо. Та все це необхідно було доставити військам. Причому — у винятково стислі строки, визначені планом операції. А залізниці й без того працювали з надмірним перевантаженням.

Порадившись з генералом Конєвим, ми направили в Ставку з спеціальним дорученням члена Військової ради 5 гвардійської танкової армії гвардії полковника І. К. Сиромолотного. Він виявив велику наполегливість і домігся швидкого просування наших ешелонів по всіх маршрутах. Разом з ним мені довелось терміново ліквідувати велику «пробку», яка утворилася на Харківському залізничному вузлі. Ми домоглись безперервного проходження ешелонів також через Полтаву на Кременчук.

Ще більших зусиль довелось докладати безпосередньо в зоні дій військ фронту. Давалася взнаки спрацьованість значної частини машин наших автопідрозділів. А бездоріжжя все посилювалось. Доводилось вживати таких заходів, як неодноразова перевалка вантажів з одного виду транспорту на інший. Через 10-15 кілометрів автоколони замінювались кінним транспортом. Деякі вантажі перевозились авіацією.

Забезпечення... Про цю різновидність ратної праці найчастіше забувають літописці боїв, але без неї неможлива перемога. Від людей, що займались забезпеченням армії, теж вимагалась величезна самовідданість, напруження моральних і фізичних сил, високого усвідомлення свого обов’язку.

Як би не доводилось важко, але тисячі тонн вантажів — боєприпасів, пального, продовольства — були своєчасно доставлені на вихідні позиції в повній таємниці від противника. У цьому велика заслуга служби тилу військ фронту, начальником якого був умілий організатор генерал-лейтенант В. І. Вострухов.

Бої передбачались жорстокі. Ніяк не бажаючи примиритись з тим, що «Східний вал» упав, гітлерівська ставка дала наказ всіляко зміцнити корсунь-шевченківський плацдарм. З цією метою були використані пануючі над лівим берегом придніпровські кручі, вкрай пересічений рельєф місцевості з долинами рік Росі, Тясьмина, Вільшанки та інших приток Дніпра, численні вибалки, яри. Кожний населений пункт перетворювався на вузол опору. Корсунь-шевченківський виступ глибоко врізався між флангами наших 2 і 1 Українських фронтів і нависав над ними. Загальна площа його досягала 10000 кв. кілометрів. Спираючись на цей плацдарм, противник мав намір затримати наше подальше просування на захід. Нам протистояли тут добірні, значно посилені і поповнені дивізії й окремі частини фашистських військ.

Ранком 23 січня раптово для ворога, який не розгадав до останньої години наших задумів, почалася битва. Деякі частини 2 Українського фронту зав’язали бої на захід і південний захід від Кіровограда. Дезінформоване командування ворожих військ не надало особливого значення тому, що на другий же день один із батальйонів нашої 69 гвардійської стрілецької дивізії атакував поблизу села Баландине позиції корсунь-шевченківського плацдарму. На світанку 25 січня оборону плацдарму на ділянці Вербівка-Василівка вже громили головні сили 4 гвардійської і 53 армій. До 14 годин дня в прорив, який там утворився, увірвалися і ринули на Шполу та Звенигородку корпуси 5 гвардійської танкової армії П. О. Ротмістрова.

26 січня в бій вступають війська 1 Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна. З північного заходу йдуть до Звенигородки бойові машини 6 танкової армії генерал-лейтенанта А. Г. Кравченка.

Тільки тоді вороже командування почало розуміти, що сталося. З-під Кіровограда воно зняло і терміново перекинуло сюди танкові та піхотні дивізії 8 армії генерала Хубе. Разом з ударними силами оточуваного нами угруповання фашисти оскаженіло контратакували з двох боків наші частини на флангах прориву, намагаючись відсікти і знищити їх.

Але операція розвивалася відповідно до задуму нашого командування. Гвардійці-танкісти П. О. Ротмістрова нестримно ринули вперед. З ходу були взяті Лебедин, Шпола. За Шполою танкісти наздогнали і врятували від вірної загибелі чотири колони наших людей, забраних окупантами з Кіровограда, Миронівки, Канева. У Смілі було визволено військовополонених, які перебували тут у концтаборі.

Надвечір 28 січня 155 бригада підполковника І. І. Прошина з 20 корпусу генерал-лейтенанта І. Г. Лазарева 5 гвардійської танкової армії досягла Звенигородки. Одночасно в Звенигородку вступила 233 бригада 6 танкової армії генерал-лейтенанта А. Г. Кравченка з військ 1 Українського фронту. Зустріч їх відбулася в точно призначений строк. Кільце оточення зімкнулося. Плацдарм противника дробиться, розсікається на частини. По всьому внутрішньому і зовнішньому обводу кільця оточення, створеного військами 2 і 1 Українських фронтів, йдуть напружені, жорстокі бої.

Під час проведення Корсунь-Шевченківської операції від самого початку і до завершення не було ні пауз, ні перерв. Оточене нами угруповання Штеммермана одразу ж зібралося в кулак і відчайдушно пробивалося назустріч дивізіям 8 армії Хубе. Водночас воно вперто чіплялося за кожний рубіж, кожний вузол опору на плацдармі. З 25 січня по 17 лютого 1944 року в кільці оточення гриміла безперервна канонада. 24 дні 8 армія Хубе намагалася то в одному, то в іншому місці протаранити наш зовнішній фронт.

Ворог кидав у бій все краще, що мав, — «Тигри», «Пантери», «Фердинанди». Неодноразово Хубе по радіо передавав свої накази Штеммерману: триматися і пробиватися назустріч. Був критичний момент, коли тільки 10-12 кілометрів відділяло його дивізії від оточеного нами угруповання. Але щоразу перед противником поставала нездоланна стіна нашого артилерійського вогню. А наші танкісти завдавали могутніх контрударів і продовжували громити оточені в кільці ворожі війська.

Лінія фронту — у безперервному русі. Доводилось негайно реагувати на несподівані, різкі й досить часті зміни в обстановці. Все залежало від швидкого, сміливого маневру військ. Це вимагало винятково високого оперативного мистецтва.

На всіх вирішальних ділянках битви встигав особисто бувати командуючий фронтом І. С. Конєв. Він відправлявся у війська на всюдиході, вилітав літаком «У-2», а коли внаслідок бездоріжжя розкисли посадочні площадки, пересідав на танк.

В один із найгостріших моментів битви Іван Степанович безпосередньо керував військами з командного пункту 4 гвардійської армії, розташованого у вузькому коридорі між зовнішнім і внутрішнім фронтами оточення. І, беручи приклад з командуючого фронтом, командир 5 гвардійської повітрянодесантної дивізії генерал П. І. Афонін влаштував свій КП усього за півтора кілометра від противника, на шляху його можливого прориву. Це дало змогу своєчасно вжити необхідних контрзаходів.

Війська весь час бачили командуючих різних ступенів у самому пеклі бою. Разом зі своїми танкістами невідлучно були П. О. Ротмістров, командуючі корпусами його гвардійської армії І. Г. Лазарев, І. Ф. Кириченко, В. І. Полозков. Не лише безприкладною відвагою, але й блискучою виучкою відзначались їхні війська. Непрохідне багно часом загрожувало скувати бойові машини. І все ж танкісти негайно і з честю виконували будь-який бойовий наказ.

У строю козаків 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу йшов у стрімкі й відважні рейди генерал А. Г. Селіванов. Разом зі своїми бійцями ділив усі труднощі цієї битви командний і політичний склад військ. Та інакше й не могло бути в нашій армії, де рядовий воїн і прославлений полководець — сини одного трудового народу. Джерела їхньої воїнської доблесті єдині.

Живою легендою стали імена багатьох учасників Корсунь-Шевченківської битви. На самому її початку здійснив свій подвиг гвардії лейтенант Г. Єлін, командир вогневого взводу однієї з кавалерійських частин. Знаючи, що йде на вірну загибель, він з кількома своїми артилеристами пробрався в розташування противника і підірвав два «Тигри», примусивши решту машин поспішно відійти.

Ведучи своїх козаків в атаку, віддав життя за визволення української землі улюбленець усієї частини, старий комуніст, колишній комісар одного з полків 1 Кінної армії часів громадянської війни політпрацівник майор Г. Калабердін.

Не можу не згадати, як не здригнулася рука, хоча й стискалося від болю серце в танкіста Ф. Прищенка, коли йому довелося вести вогонь по будинку школи рідної Комарівки. Так треба було: там містився один із ворожих штабів. І про те, як стояв на смерть батальйон курсантів 41 гвардійської стрілецької дивізії в бою за Почапинці. Курсант Сергіенко з двома своїми товаришами знищив понад сто фашистів і був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. І про воїнську нагороду комсомолки Каті Бобровицької: у бою за село Гулі вона замінила пораненого кулеметника сержанта Огурцова і знищила близько п’ятдесяти гітлерівців. Катю Бобровицьку знав і потім написав про неї в одній зі своїх статей І. С. Конєв.

Великий і скромний трудівник війни, найчисленніший її герой — рядовий піхоти!.. Дощ і сніг, сніг і дощ — безперервно. Наче не останній місяць зими, а пізня гнила осінь. На непролазну трясовину перетворилися розбиті гусеницями й колесами шляхи, по яких пройшли тисячі ніг. Неймовірно важкі чоботи, обліплені шматочками мокрої землі, не просихає шинель. Треба було бачити наших уславлених піхотинців, щоб уявити собі, як довелося їм у цих боях. Але вони все йдуть уперед і безустанно громлять ворога.

Остання ніч перед повною ліквідацією німецького угруповання. Здаватись воно не хотіло. Рештки ворожих сил зібралися в Шендерівці.

...Була кромішня тьма і хуртовина. Всякі вильоти авіації, здавалось, виключені. Генерал Конєв дзвонить командуючому 5 повітряною армією С. К. Горюнову:

— Я не можу в такій обстановці дати наказ льотчикам. Але прошу передати Комсомольському полку, що потрібні добровольці.

У відповідь визвалися всі екіпажі 392 полку 312 авіадивізії. Першим піднявся літак капітана В. Заєвського і штурмана молодшого лейтенанта В. Лакатоша. Освітлювальні запалювальні бомби лягли точно. Над Шендерівкою здійнялись стовпи полум’я, які освітили натовпи фашистів, що заметалися в паніці. По них ударила наша артилерія, примусивши тікати в поле.

У цій битві поруч з нашими воїнами весь час був ще один самовідданий герой: місцеве населення, жителі визволених військами сіл і міст. Сповнені вдячності, вони робили все, що тільки могли.

Пригадуються групи людей, що йдуть узбіччями шляхів, залитих водою стежках, навпростець по ріллі, через горби. У кожного клунок за плечима. А в ньому один-два снаряди або міни, патрони. І так — кілометр за кілометром, до самісіньких вогневих позицій. Скільки сотень тонн перенесли вони на своїх плечах!

Згадаємо лише про одне село Щербашенці, за сім кілометрів від якого проходила певний час лінія фронту. Одна з наших колон з боєприпасами застрягла в снігових заметах. Негайно все село вийшло їй на допомогу. Але через хуртовину розчистити шлях не вдалося. Тоді 214 чоловіків, як зазначалося в бойовому донесенні, на своїх плечах доставили прямо на вогневі позиції наших військ 2045 снарядів, 3050 мін, багато гранат і патронів.

Цілими селами виходило місцеве населення витягати загрузлі в мулке багно по самісінькі вісі машини, засипати баюри золою, піском, битим каменем, застеляти колії гіллям і хмизом. Працювали від світанку до ночі. Особливо потрудилися для армії жителі сіл Кримки, Іскрине, Водяне, Скрипчинці, Комарівка, де проходив наш передній край.

Можна створити велику повість тільки про подвиг села Квіток, що за п’ятнадцять кілометрів від Корсуня-Шевченківського. Це село давніх славних традицій, воно хоробро виступало проти німецьких окупантів ще в громадянську війну. Тут виник перший у цих місцях сільський партійний осередок, був створений перший колгосп.

У Квітки увійшла одна з наших частин, яка повинна була затримати значні сили ворога, що проривалися на південь. Одразу всі, хто міг тримати зброю — 500 чоловік, взялися за неї. А жінки, старики, підлітки, допомагаючи військам, споруджували оборонні укріплення.

Почалися бої. Ворог спершу потіснив захисників села, палив їх хати. Але квітчани разом з бійцями стійко трималися. Місцевий житель Іван Масло першим підбив фашистський танк. Відзначилися й інші. Поступово добровольці набували бойового досвіду. Вигнавши фашистів з Квіток і сусідніх сіл, вони пішли з частиною в нові бої.

Немало героїв дала і Шендерівка. Її житель М. Усенко провів наші танки у ворожий тил. Г. Глущенко й І. Сінько, за дорученням нашого командування, ходили в розвідку в село Хильки. Вони ж вивели з оточення групу наших бійців, а під час боїв за Шендерівку кілька днів підвозили на передову продовольство.

Мужньо воювали в тилу ворога місцеві партизанські загони.

Шевченкове, колишня Кирилівка,— велике село.

Сивий дід, один із нащадків великого поета і доглядач музею його пам’яті, Терентій Трохимович Шевченко показав воїнам, які вступили в село, книгу відгуків. Він ховав її протягом усієї окупації. Останній запис: «Ми повернемось, Тарасе Григоровичу!» — зробив у 1941 році українець капітан Борисенко. Командир стрілецької роти, яка визволила село, росіянин, написав: «Повернулися! Лейтенант Жданов. Січень 1944 р.».

Я прибув у Шевченкове, коли біля сільради розпочався мітинг. Оголосили, що приїхав член Військової ради фронту. Терентій Трохимович і одна з жінок (здається, це була В. С. Похиленко) піднесли мені на блюді хліб-сіль і яблука. Розцілувавшись з ними, я спитав:

— Як вдалося вам зберегти яблука?

— А ми чекали вас. Знали, що прийдете, і закопали ці яблука в землю. Прийміть же від усього серця дарунки нашої землі української.

І так скрізь, на всьому нашому бойовому шляху.

Корсунь-Шевченківська операція закінчилася вранці 17 лютого. О 22 годині я був на командному пункті фронту. Черговий офіцер штабу доповів І. С. Конєву, що його викликає Верховний Головнокомандуючий Й. В. Сталін. Іван Степанович підійшов до апарата:

— Біля проводу командуючий фронтом генерал армії Конєв.

Дальшу розмову наводжу по пам’яті:

Ставка: Поздоровляю Вас, товаришу маршал, з видатною перемогою!

Конєв (гадаючи, що його так титуловано помилково, повторив):

— Доповідає генерал армії...

Ставка: Товаришу маршал! (Роблячи наголос на останньому слові, перебив його Верховний Головнокомандуючий). Поздоровляю всіх вас і війська фронту з великою, чудовою перемогою. Розкажіть про підсумки операції.

Уважно вислухавши повідомлення Івана Степановича, Верховний Головнокомандуючий задав йому нове запитання:

— Скажіть, товаришу Конєв, а в чому саме секрет успіху? Адже у вас на Дніпрі повторилося те, що й на Волзі.

Конєв: Успіх завойовано нашим радянським військовим мистецтвом, зрослим бойовим досвідом командного та політичного складу, героїзмом і мужністю наших воїнів...

Ставка: А ще чим? Що найбільш характерне в операції, на Вашу думку?

Іван Степанович глянув на мене, а я показав йому на плечі. Він одразу мене зрозумів.

Конєв: Величезна допомога народу нашим військам! У найважчі хвилини люди на своїх плечах підносили нам боєприпаси, витягали з багна машини, гармати...

Ставка: Велике спасибі повинні сказати ми нашим людям, вони все роблять в ім’я перемоги.

Після хуртовини, яка лютувала в ніч завершення операції, одразу різко потеплішало.

Війська — на короткому відпочинку. А для командування, штабів фронту й армій настали нові турботи: незабаром має розпочатись ще значніша бойова операція. Шлях до неї проклала перемога під Корсунем-Шевченківським.

Але були у нас ще й інші турботи. Всюди, де проходили наші війська, вони сприяли, допомагали відродженню мирного життя. Почалося це ще під час боїв літом і восени минулого року на Лівобережній Україні. Ми захопили тоді багато ешелонів з хлібом, підготовлених для відправки до Німеччини. Вдалося врятувати чимало зерна на зсипних пунктах, яке було підпалене фашистами під час відступу. Залишилось багато не обмолоченого хліба.

Про все це ми доповіли Центральному Комітету партії і уряду Радянської України, повідомили, яких вживаємо заходів для обмолоту, обліку та збереження зерна. Наші заходи дістали схвалення. У Дніпропетровську відбулася спеціальна нарада представників усіх Українських фронтів. За розпорядженням Державного Комітету Оборони було створено комісію, до складу якої ввійшли товариші А. І. Мікоян і Д. С. Коротченко. Вона визначала зернові ресурси, потреби армії та населення в хлібі.

Після Корсунь-Шевченківської операції я, як член Військової ради фронту, побував у Шполі, щоб з’ясувати потреби цього району. Тодішній перший секретар райкому партії М. Д. Бубновський розповів мені, в якому скрутному становищі знаходяться колгоспи: ось-ось треба сіяти, а не вистачає ні зерна, ні інвентаря, ні тягла. Ми передали їм кілька тисяч центнерів ячменю, вантажні автомашини і трактори з трофейного фонду.

З яким же запалом і завзяттям ставали люди до праці. Клуночки з насінням носили, мов дитину. Багато часу відтоді минуло, багато справ зроблено.

Весняне бездоріжжя досягло крайніх меж. Але даремно фашистське командування розраховувало, що це скує нашу активність. Збагачені досвідом Корсунь-Шевченківської операції, війська фронту 5 березня завдають нового удару по ворогу — на захід від Звенигородки. До 10 березня були визволені Умань, Христинівка, Тальне, Буки та багато інших населених пунктів. Станція Поташ була захоплена так несподівано для ворога, що нам дістались ешелони з новими танками для цілої бригади. Солдати й офіцери противника в одній білизні вистрибували з вагонів.

Для розвитку успіху потрібно було негайно відновити залізничну лінію Поташ-Вапнярка. Ворог повністю вивів її з ладу, підірвав рейки і шпали, пошкодив насип. Армійські спеціалісти і прибулі з ними залізничники вважали, що з крайнім напруженням сил рух по ній можливо буде розпочати тільки через кілька днів. Але ці строки нас не влаштовували. Військова рада фронту вирішила: треба знову звернутися по допомогу до населення. Зв’язуємося з Уманню, Христинівкою, рядом сіл.

Особливо запам’ятався мені багатолюдний мітинг у Христинівці. Майже чотири тисячі чоловіків одразу ж після нього відправилися на відбудовні роботи. На іншій ділянці працювало близько трьох тисяч дорослих і підлітків з вісімнадцяти ближніх сіл. У хід пішли шпали й рейки під’їзних коліс сусідніх цукрових заводів. За добу лінія була готова.

Командування фронту теж не залишилось у боргу. Дізнавшись від секретаря райкому партії Н. Ф. Зінченка та голови райвиконкому І. Й. Стафійчука про потреби району, Військова рада передала Христинівці пересувну електростанцію, понад 150 автомашин, відремонтованих польовими майстернями фронту, а також близько 5 тисяч тонн посівного зерна для колгоспів.

У такому органічному єднанні армія і народ йшли на історичні ратні та трудові звершення. 26 березня 1944 року війська 2 Українського фронту вийшли на державний кордон Батьківщини по річці Прут. Це було через два місяці після того, як почалась героїчна Корсунь-Шевченківська битва.

1968 рік.

Д. П. Іванюшин, ^{полковник, колишній начальник політвідділу 78 стрілецького корпусу} Запалюючий приклад комуністів

Серед багатьох частин і з’єднань Червоної армії, які в період минулої війни вкрили свої знамена немеркнучою бойовою славою, почесне місце займає 78 стрілецький корпус. У складі 1 і 2 Українських фронтів він пройшов славний шлях. Досить сказати, що особовий склад корпусу дістав чотирнадцять подяк від Верховного Головнокомандуючого. Десять солдатів, сержантів і офіцерів корпусу удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, сотні — нагороджені орденами. Командував корпусом генерал-майор Георгій Олександрович Латишев — досвідчений армійський командир, який пройшов радянську військову школу від солдата до генерала. Уже з перших боїв почала рости добра слава корпусу.

Воїнами корпусу за короткий час були визволені десятки населених пунктів, у тому числі міста Зіньків, Гадяч, Миргород, Хорол, Золотоноша та інші. У кінці року ми вийшли до Дніпра навпроти Черкас. Енергійно переслідуючи відступаючого ворога, 1239 полк під командуванням підполковника Жукова з ходу, на підручних засобах — човнах, наспіх збитих плотах, діжках, колодах — форсував Дніпро і невеликими силами захопив острови Затин, Великий, створивши плацдарм на правому березі ріки. Почалися запеклі бої на підступах до міста. 9 грудня майже дві третини його було визволено. У боях за Черкаси багато солдатів і офіцерів корпусу проявили себе як хоробрі й винахідливі воїни. Сержант Алексєєв дві доби сидів на горищі одного будинку, в якому перебували німці. За цей час він зумів передати своїм потрібні відомості. Група солдатів на чолі з лейтенантом Петровим, переодягнувшись у німецьку форму, знищила штаб батальйону і два станкових кулемети разом з обслугою. Радист рядовий Чугуєв п’ять діб працював з рацією в підвалі будинку, в якому розміщувався командир гітлерівської військової частини.

Після визволення Черкас на подвір’ї фашистської тюрми виявили понад 300 трупів розстріляних ні в чому не винних радянських людей. Серед них було немало жінок і дітей. У будинку № 238 на вулиці Шевченка знайдено 6 розстріляних дівчат-підлітків. У місто та його околиці з урочища Холодний Яр потоком рушили біженці. Їх були тисячі худих, голодних, обірваних. Побачивши радянських бійців, вони кидалися до них на шию, плакали і сміялися, цілуючи обвітрені обличчя солдатів та їх зброю.

Ці люди рятувалися в лісах від ворога, що відступав під натиском наших військ і знищував усе живе на своєму шляху. Там їх оберігали партизанські загони Дубового і Боровикова. 8 січня 1944 року ці загони вийшли в розташування з’єднань корпусу і привели з собою до 5 тисяч населення. Але в лісі ще залишалося 20-25 тисяч біженців. Наші воїни організували спеціальну операцію по їх виведенню.

20 січня 1944 року командуючий 52 армією генерал-лейтенант К. А. Коротєєв — чудовий воєначальник, прекрасна людина, колишній робітник-шахтар, — познайомив нас з обстановкою напередодні Корсунь-Шевченківської битви і поставив завдання. Нам було наказано розгорнути наступ на Смілу-Городище, щоб потім завершити оточення угруповання, створивши навколо нього суцільний фронт.

Напередодні наступу у військах була проведена велика політична робота. На прикладах героїзму солдатів і офіцерів у попередніх боях, на фактах про звірства фашистських загарбників створювався сильний наступальний порив, визрівала велика ненависть до ворога. У частинах і підрозділах розповсюджувалися листівки, проводилися мітинги дружби родів військ. Робота велася безперервно, за будь-яких умов бойової діяльності.

У партійні організації сотнями надходили заяви з проханням прийняти в партію. По-різному люди висловлювали свої думки в заявах, але серця їх підказували одне — бажання йти в бій комуністом, боротися сміливо, хоробро, не шкодуючи ні крові, ні життя.

Діставши бойове завдання і довівши його до виконавців, з’єднання корпусу, енергійно стискуючи ворога, 29 січня підійшли до зовнішнього обводу корсунь-шевченківського угруповання з південного сходу і в сильних боях 31 січня 1944 року визволили місто Смілу. Можливість виходу оточеним військам на південний схід була ліквідована. У районі Шполи-Звенигородки з’єдналися війська двох фронтів.

Треба було бачити, з яким ентузіазмом, сміливістю, нехтуючи небезпекою, наші війська штурмували позиції ворога. А вони поблизу Сміли були міцні. Траншеї повного профілю з ходами сполучення, дротяні загородження в два кола, численні мінні поля, десятки «сюрпризів» — усе це треба було подолати. Правда, напередодні добре попрацювали сапери, зробивши в дротяних загородженнях і мінних полях десятки проходів. Досить сказати, що рядовий В. П. Мінаєв у ніч на 24 січня зняв і знешкодив десятки ворожих мін. Відважний боєць загинув. Адже сапер помиляється всього один раз у житті.

Бій за Смілу добре був описаний в «Правде» Борисом Полєвим, який спостерігав його особисто.

Кільце оточення стискувалось. 8 лютого німецькому командуванню був посланий ультиматум. Ввечері цього ж дня взяли групу полонених. Здався командир 5 роти 124 піхотного полку німецький обер-лейтенант. Він прийшов добровільно і привів з собою 9 солдатів своєї роти. Полонені сказали, що «настрій особового складу полку пригнічений, навіть панічний. В перемогу ніхто більше не вірить. Всі мріють про те, щоб живими повернутись додому».

Перед грозою і великим боєм, кажуть, завжди настає тиша. І тоді скрізь було тихо-тихо. Рідко де-не-де дзвякне гусениця танка або через недогляд водія загуркоче двигун. Разом з помічником по комсомолу майором Смирним проходимо бойовими порядками. Солдати готуються до бою, по-господарськи перевіряють зброю, боєприпаси.

Розмовляємо з солдатами відділення сержанта Мартинова. Настрій у них бадьорий, всі рвуться в бій. Воїни знайомі зі змістом нашого ультиматуму гітлерівцям.

— Що робитимемо, коли німці відхилять ультиматум? — запитав я.

— Максим Горький говорив, що коли ворог не здається, його знищують, — відповів солдат Андріанов.

— Так, очевидно, завтра почнемо знищувати.

На ранок 9 лютого стало відомо, що німці наш ультиматум відхилили. Говорили, що Гітлер обіцяв оточеним всіляку допомогу, закликав триматися до останнього, гарантував усім порятунок. Очевидно, обдурені солдати плекали якусь надію. У цьому була велика трагедія оточених військ.

Командири, політпрацівники, агітатори всюди роз’яснювали особовому складу наших військ становище на фронті і завдання, що стояли перед підрозділами і частинами. Ми підготували листівки, присвячені наступним боям, поповнили бойові групи свіжими силами, досвідченими воїнами. Комуністи і комсомольці були в перших рядах.

Вранці 9 лютого почався загальний наступ на оточеного ворога. Це був початок кінця німецького корсунь-шевченківського угруповання. Як уже було сказано, корпус наступав у смузі армії на головному напрямку. Після артилерійської підготовки він сильним ударом прорвав оборону ворога і 9 лютого визволив Городище. Наступ був таким швидким, що ворог не встиг повністю спалити місто. Воно нагадувало кладовище. Скрізь неприбрані ворожі трупи, розбита і поламана техніка: танки, самохідні гармати, бронетранспортери. Багато її було з пізнавальними знаками танкової дивізії СС «Вікінг». Це — наша стара «знайома», яку ми і раніше били, але кінець їй прийшов саме тут.

Продовжуючи успішний наступ, 14 лютого ми визволили місто Корсунь-Шевченківський, після чого повернули на Шендерівку.

Оточені німецькі війська не хотіли здаватись. Вони робили все, щоб вирватися з кільця.

Пізніше стало відомо, що німецьке командування, не дочекавшись реальної допомоги від Гітлера, віддало наказ на прорив і вихід з оточення.

Два останніх дні в районі бойових дій стояла погана погода. Йшов сніг, розгулялась шалена хуртовина. Вона засліплювала очі, сковувала рух військ. А навкруги — непрохідні шляхи. Очевидно, на це і розраховували німці. Вранці 17 лютого вони рушили з Шендерівки на Звенигородку, намагаючись вийти з оточення і з’єднатись там із своїми головними військами. На чолі колони йшов штаб угруповання. Гітлерівці прагнули вирватись з кільця за будь-яку ціну.

Проте їх задум було розгадано. Після визволення Корсуня-Шевченківського усі з’єднання 52 армії, вся артилерія, у тому числі й гвардійські міномети, були повернуті в напрямку Шендерівки, Хильок, Комарівки. Кільце оточення зімкнулося настільки, що район, зайнятий німецькими військами, прострілювався з усіх боків не тільки артилерією, але й мінометами. На голови фашистів обрушився шквал вогню навіть з повітря, хоч погода була нельотною. Це було справжнє побоїще. Все змішалося: танки, машини, люди, коні. Над полем гриміла страшна канонада.

Оточені війська були розгромлені. Захоплені в полон ворожі солдати спочатку не могли від страху навіть розмовляти.

І тільки потім, отямившись, як після сну, давали пояснення. Полонений обер-єфрейтор повідомив: «Коли ми рушили, нас з усіх боків почали бити. Було дуже страшно: навкруги танки, палають машини, падають коні, люди. Нам учора говорили, що підемо дорогою життя, але йшли всі на смерть. Ми тікали, але не знали, куди і навіщо, немов божевільні». Ліс на південь від Комарівки став могилою цих жалюгідних «завойовників».

У визволеній Шендерівці з погребів і сховищ виходили змучені жителі. Вони, як і скрізь, зустрічали нас із сльозами радості. Один літній чоловік, високий, худий, з виснаженим обличчям, зняв з плеча шкіряну сумочку для тютюну, подав її мені і сказав:

— Візьміть, від душі, на пам’ять. Це все, що в мене залишилось. Спасибі, рідні наші...

Мені приємно було чути ці слова від простої людини. Я подякував і взяв подарунок, який зберігаю як велику цінність.

Тільки талановитий художник міг би відтворити поле бою в районі Шендерівки, Хильок, Комарівки на кінець дня 17 лютого 1944 року. Тисячі поламаних, спалених і спотворених снарядами машин, десятки тисяч трупів німецьких солдатів і офіцерів. Без розчистки шляхів не можна було ні проїхати, ні пройти. Там знайшов свою смерть і генерал-лейтенант Штеммерман, труп якого впізнали військовополонені.

Так закінчилася історична Корсунь-Шевченківська битва — битва світла з темрявою, свободи з реакцією, битва радянського народу з фашистськими ордами.

У наших рядах не було ні боягузів, ні панікерів, ні просто байдужих. Важко виділити якусь частину чи підрозділ. Усі билися мужньо. Запалюючий приклад у цих боях показували комуністи і комсомольці. Я бачив поранених, які після перев’язок знову ставали в бойові порядки. Я бачив покаліченого солдата Ястребова, але не чув стогону, не бачив його сліз.

Це був масовий героїзм синів вільних народів, які піднялися на захист свободи, честі і незалежності своєї соціалістичної Батьківщини.

У наказі Верховного Головнокомандуючого від 23 лютого 1944 року є такі слова: «Радянські війська влаштували німцям новий Сталінград на правобережжі Дніпра, оточивши і знищивши в районі Корсуня-Шевченківського 10 німецьких дивізій і одну бригаду».

Ця славна перемога здобута завдяки героїчним зусиллям усіх воїнів. Особовому складу нашого корпусу було оголошено дві подяки. Деякі частини були удостоєні звання «Корсунських». Понад 100 солдатів і офіцерів одержали урядові нагороди.

Виконавши бойове завдання в Корсунь-Шевченківській операції, корпус продовжував свій славний бойовий шлях, визволяючи Правобережну Україну. Разом з іншими з’єднаннями Червоної армії ми громили ворога в Яссько-Кишинівській операції, у Румунії, Польщі, Німеччині, Чехословаччині.

Війна без жертв не буває. За два роки безперервних боїв корпус зазнав великих втрат. Загинуло багато чудових людей, палких патріотів рідної Вітчизни. Смертю хоробрих полягли командири полків полковник Степанов і підполковник Яновський, комісари — Летуєв, Дерябін, Заїка, командир 303 стрілецької дивізії генерал-майор Федоровський, командир 254 стрілецької дивізії генерал-майор Путейко. Через поранення і контузії пізніше помер командир 373 стрілецької дивізії генерал-майор Сазонов...

Закінчилася війна. Ворог знищений. Люди корпусу змінили шинель на спецівку, автомат на молот, танк на трактор. Вони відбудовували міста, заводи, палаци культури, вирощували хліб, навчали дітей. Пам’ять про тих, хто загинув у боях за честь, свободу і незалежність рідної землі буде вічною.

1968 рік.

Т. Ф. Воронцов ^{генерал-майор, колишній начальник розвідки 4 гвардійської армії} Героїчна сторінка війни

Кільце оточених військ у районі Корсуня-Шевченківського затягувалось усе тугіше й тугіше, але гітлерівці докладали нових зусиль з тим, щоб визволити своє угруповання із залізних лещат Червоної армії.

Зав’язались важкі й жорстокі бої. Німецько-фашистське командування кинуло в бій все, що воно мало. Незважаючи на колосальні втрати, ворогові вдалося потіснити війська 27 армії й оволодіти Шендерівкою. Тепер відстань між оточеним угрупованням і танковими дивізіями, що вийшли в район Лисянки, скоротилася з 40 до 12 кілометрів. Обстановка набула вкрай критичного і тривожного характеру.

За вказівкою Ставки, командування 1 і 2 Українських фронтів вжило термінових і енергійних заходів. На рубіж Гнилого Тікича були підтягнуті 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський і 29 танковий корпуси, а також 20 гвардійський стрілецький корпус 4 гвардійської армії, що на той час вийшла на рубіж Миропілля-Глушки.

Перегрупування військ нашої 4 армії проходило в досить складних умовах. Треба було протягом дня здійснити 40-кілометровий марш по важких польових дорогах і зайняти нові рубежі оборони. Нерідко матеріальну частину і боєприпаси доводилось переносити вручну. Так зробили, зокрема, воїни 466 гвардійського мінометного полку, які доставили на руках усю техніку на відстань 25 кілометрів.

Велику і неоціниму допомогу подавали нам місцеві жителі. Щодня в зоні бойових дій працювало над поліпшенням шляхів та на будівництві мостів понад тисячу чоловіків і жінок з визволених нами від німецько-фашистських окупантів сіл і хуторів.

Під час наступу військам зустрічалися мінні поля противника. Сапери вміло знаходили їх і знешкоджували. За короткий час було знято близько 10 тисяч ворожих мін. Воїни навчились швидко ставити наші міни, особливо протитанкові, там, де цього вимагала обстановка. Важку роботу виконували сапери по прокладанню шляхів і відбудові мостів.

Незабаром кільце оточення ворога було затягнуте до краю. Фашисти кидались на всі боки, залишаючи напризволяще техніку, озброєння, обози і навіть склади з боєприпасами.

Щоб уникнути кровопролиття, радянське командування ще 8 лютого пред’явило оточеним військам ультиматум про капітуляцію. Однак німецько-фашистське командування відхилило його.

О 4 годині ранку 17 лютого вся маса оточених військ навалилась на 180 стрілецьку дивізію 27 армії, що знаходилась на північ від Комарівки, і пішла напролом.

Як потім з’ясувалося, всі гітлерівські війська перед проривом були зведені в колони. Основою лівої колони були підрозділи танкової дивізії СС «Вікінг», мотобригади СС «Валлонія», 72 і 112 піхотних дивізій. У цій колоні на бронетранспортерах під прикриттям танків зібралися всі генерали й старші офіцери.

Головну силу правої колони становили залишки 57 і 167 піхотних дивізій та інших груп і підрозділів. Тиловики йшли у хвості колон. Основна смуга для прориву шириною в 3-5 кілометрів пролягала поза межами населених пунктів. Праворуч вона була обмежена селами Хильки, Петрівська Гута, Журжинці, а ліворуч — Комарівкою, Почапинцями. Колони німецьких військ були зустрінуті шквальним вогнем. Ряди атакуючих котилися хвиля за хвилею. Вони рвались тільки на вихід. Зав’язались рукопашні бої.

Подолавши 2-3 кілометри, оточені фашисти зіткнулись з бійцями 16 гвардійського повітрянодесантного полку 5 гвардійської повітрянодесантної дивізії, який лише день тому зайняв оборону на південний схід від Петрівського. Гвардійці полку зустріли колони противника могутньою вогневою завісою. Розсічені колони ворога сильним вогнем накрили з усіх видів зброї воїни 126 гвардійського стрілецького полку 41 гвардійської дивізії, які вийшли на бойові позиції поруч. Противник, несучи великі втрати, кинувся на південь. 4-кілометровий шлях оточеного угруповання вже був покритий тисячами вбитих і поранених німецьких солдатів.

Наближався світанок. Хуртовина тривала. Навколо стрілянина. Бойові порядки обох сторін переплелись настільки, що важко було розібратися, де свої, а де ворожі війська. Противник користувався цим і рвався далі на південь, у район Лисянки. У сірій передсвітанковій імлі одна з німецьких колон чисельністю до чотирьох з половиною тисяч чоловіків кинулася до ярів між Почапинцями й Журжинцями, але й тут потрапила під вогонь гармат і мінометів.

Особливо відзначився в цьому бою 438 винищувально-протитанковий артилерійський полк. Користуючись поганою видимістю, авангарду фашистської колони вдалося майже впритул підійти до його вогневих позицій. Всі 11 гармат полку, які стояли вздовж узлісся, відкрили шквальний вогонь. Але це не зупинило атакуючих. Зав’язались рукопашні сутички на вогневих позиціях полку. Увесь його особовий склад, крім 2-3 номерів гарматної обслуги, що продовжувала вести інтенсивний вогонь з гармат, сміливо й рішуче вступив у бій. Ворожа атака захлинулась.

На позиціях полку фашисти залишили багато трупів. Деякі з них навіть лежали на ящиках із снарядами. Частина гітлерівців підняла руки вгору, здавшись у полон. Противник змушений був змінити напрямок прориву.

Цим боєм вміло керував командир полку гвардії підполковник В. К. Новіков. Поранений, він не залишив поле бою і своїм особистим прикладом запалював солдатів і офіцерів полку на нові подвиги.

Командир гармати 6 батареї гвардії старший сержант А. Є. Харитонов, який вже шість років носив армійську шинель, виявився особливо відважним воїном. Обслуга його гармати першою вступила в нерівний бій. Артилеристи блискавично наводили і били без промаху. На їх рахунку понад 100 ворожих солдатів. Харитонов особисто знищив 30 німців, деякі з них знайшли свою смерть прямо біля гармати. За виняткову мужність і хоробрість відважним воїнам гвардії підполковнику В. К. Новікову і гвардії старшому сержанту А. Є. Харитонову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Полк знищив два танки, одну гармату, багато возів і близько тисячі солдатів. 200 гітлерівців здалося в полон.

По всьому фронту чулись канонада гармат і тріск кулеметної стрільби. Залишаючи сотні й тисячі трупів на полі бою, розповзаючись по ярах і здаючись великими групами в полон, ворожі війська все ще не втрачали надії пробитися в район Лисянки.

На північній околиці Почапинців вели бій курсанти учбового батальйону 41 гвардійської стрілецької дивізії під командуванням гвардії капітана Я. С. Єлістратова. Молоді воїни вміло володіли зброєю, поливаючи вогнем очманілих німецьких солдатів. Сотні ворожих трупів лягли темними плямами на білий сніг. 208 солдатів і офіцерів було взято в полон.

У цій гарячій сутичці велику відвагу проявив рядовий курсант М. Є. Сергіенко. За його плечима не один день війни, хоч було йому всього 20 років. Вихованець комсомолу, сибіряк, він вміло відбивав одну німецьку атаку за іншою, використовуючи послідовно 5 автоматів і 10 дисків, взятих у наших поранених бійців. Там, де був Сергіенко, ворог не пройшов і залишив на полі бою 147 трупів. Своїми сміливими і рішучими діями Сергіенко примусив здатися в полон понад 30 озброєних фашистів, серед яких виявилось два офіцери. За цей подвиг він удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

...Безперервний бій вже тривав кілька годин. Великі й маленькі групи ворога, що утворились після розсічення колон, розбіглись у смузі глибиною до 15 кілометрів від Почапинців до Шендерівки. Ними вже ніхто не керував, але вони мали спільний орієнтир — вихід у район Лисянки. Саме туди в божевільному розпачі і кидались рештки розбитих військ.

Для знищення цих груп, що розповзлись на великій території, був залучений 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус і 62 гвардійська стрілецька дивізія. На світанку в районі Комарівки вдарили козаки разом з 5 гвардійською повітрянодесантною дивізією. Трохи пізніше з Журжинців у напрямку на Почапинці завдали удару частини 18 і 20 танкових корпусів, а через Шендерівку на Хильки — частини 29 танкового корпусу. Ворог великими групами став підходити до річки Гнилий Тікич. Проте й тут фашисти були зустрінуті нищівним вогнем. Три тисячі трупів залишилось на невеличкому «п’ятачку» коло річки. Такою була розплата за спробу вийти з оточення на цій ділянці фронту. Ліквідація окремих розрізнених груп продовжувалась і 18 лютого.

Захоплені в цей день німецькі полонені з жахом розповідали про становище, в якому вони опинились по волі своїх авантюристів-генералів. Один із полонених описав обстановку так: «Всі дороги були забиті транспортом, скрізь стояв неймовірний безпорядок, все злилося в один загальний потік. Всі бігли, і ніхто не знав, куди він біжить і навіщо. На дорогах і обабіч їх валялась розбита техніка і багато трупів німецьких солдатів».

Ще ніколи не бачила земля України такого страшного побоїща, як взимку 1944 року. Тільки 4 гвардійською армією в боях з 24 січня по 18 лютого було захоплено 331 гармату різного калібру, 2459 автомашин, 3842 коней, 170 вагонів і багато іншої техніки й спорядження. Важко й політично невигідно було керівництву німецької армії визнати факт нового оточення такого великого угруповання своїх військ. Тому ставка Гітлера урочисто зустріла тих генералів і офіцерів, які втекли й покинули напризволяще своїх солдатів на полі бою. Їх навіть нагородили. Це повинно було переконати всіх, що ніякого знищення оточеного угруповання під Корсунем не було, а генерали й офіцери нібито вийшли з оточення разом із залишками своїх полків і дивізій.

Таку думку, зокрема, протаскує у своїх спогадах «Втрачені перемоги» той же горезвісний фельдмаршал Манштейн. Він навіть дійшов до твердження, що в оточення попало не 80, а всього 54 тисячі чоловіків, причому 30 тисяч з них нібито прорвалися [1, 520]. Якщо так, то звідки ж потрапило до нас тільки полоненими 18200 чоловіків. І трупами яких солдатів був густо засіяний увесь корсунь-шевченківський виступ? Просто колишній командуючий групою армій «Південь» Манштейн хоче заднім числом обілити свою власну персону. Адже це, головним чином, з його вини даремно були загублені тисячі й тисячі німецьких солдатів і офіцерів під Корсунем.

Так завершилась грандіозна битва на правобережних землях України, яку справедливо стали називати «новим Сталінградом». Усьому світові стало відомо про нову велику перемогу Збройних Сил СРСР. Військам, що завершили розгром оточеного угруповання, Ставка оголосила подяку. Серед цих військ була і наша 4 гвардійська армія. За мужність, стійкість і героїзм багато її солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, сотні нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу.

Оточення і знищення великого угруповання ворожих військ під час Корсунь-Шевченківської операції мало величезне значення для всього дальшого ходу бойових дій за визволення Правобережної України. З ліквідацією корсунь-шевченківського виступу скорочувалась протяжність лінії фронту, встановлювався ліктьовий зв’язок між військами, що діяли вздовж правого берега Дніпра, усувалась загроза флангам 1 і 2 Українських фронтів.

Ліквідація оточеного угруповання, добре оснащеного зброєю і технікою, значно ослабила можливості німецько-фашистського командування, на південно-західному напрямку і ще більше підірвала моральний дух німецької армії. У цій операції Червона армія ще раз показала свою майстерність, вміння вести складні дії по оточенню і знищенню великих ворожих угруповань. Незважаючи на бездоріжжя, війська вміло й стрімко маневрували. Радянське військове мистецтво ще раз продемонструвало свої високі переваги.

У цій складній і важкій операції радянські воїни показали витривалість, стійкість, рішучість, масовий героїзм і неухильну волю до перемоги. Зокрема, 4 гвардійська армія збагатила свій бойовий досвід одночасним розв’язанням різнохарактерних завдань на кількох напрямках. Це мало місце, наприклад, на рубежі Бурти-Шпола, коли наша армія наступала й оборонялась на фронті внутрішнього й одночасно зовнішнього оточення.

Ще більш характерним є приклад з бойової діяльності армії в районі Комарівки, Журжинець, Почапинців. Тут, перебуваючи між оточеним і ударним угрупованнями ворога (у Лисянці), вона оборонялась на північ, захід і південь як на внутрішньому, так і на зовнішньому фронтах оточення й одночасно своїм правим крилом вела наступ на Шендерівку з метою ліквідації оточених військ. Досвід Корсунь-Шевченківської битви, однієї з героїчних сторінок минулої війни, був широко й уміло використаний у наступних боях з німецько-фашистськими військами.

____________________

1. Манштейн Э. Утерянные победы. — М., 1967.

1968 рік.

Д. І. Заєв, ^{генерал-лейтенант танкових військ у відставці, колишній начальник штабу 6 танкової армії} Танки зустрілись у Звенигородці

У січні 1944 року війська 1 і 2 Українських фронтів підготували і здійснили Корсунь-Шевченківську операцію — одну з видатних операцій Великої Вітчизняної війни. Протягом двадцяти чотирьох діб було оточене і розгромлене велике угруповання ворожих військ, що входило до складу групи армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Манштейна. На зовнішньому фронті оточення в ході цієї операції було розгромлено вісім танкових і сім піхотних дивізій ворога, який рвався до оточеного угруповання з метою його деблокування. Перемога радянських військ у Корсунь-Шевченківській операції призвела до розгрому всієї групи армій «Південь» і відкрила шлях до повного вигнання гітлерівців з Правобережної України і Північної Молдавії, створила сприятливі умови для успішного просування Червоної армії до Карпат і Дністра, до кордонів Польщі і Румунії, до Балкан і всієї південно-східної Європи.

Корсунь-Шевченківська операція ще раз довела перевагу радянського військового мистецтва, показала зрослу майстерність радянських воїнів і воєначальників. Вона була здійснена силами п’яти загальновійськових, трьох танкових, двох повітряних армій та одного кавалерійського корпусу радянських військ. Головною ударною силою, що забезпечила сміливий маневр на оточення, у цій битві були танкові війська, які виконували найвідповідальніші завдання по прориву оборони, оточенню, створенню зовнішнього фронту оточення і розгрому в ході операції резервів ворога на зовнішньому фронті і знищенню його частин і з’єднань, що попали в оточення.

...25 січня командуючий 6 танковою армією генерал-лейтенант танкових військ А. Г. Кравченко доповів командуючому 1 Українським фронтом генералу армії М. Ф. Ватутіну про готовність підпорядкованих йому військ до наступу.

З інформації, яка надійшла з штабу фронту в штаб нашої армії, ми вже знали, що війська 2 Українського фронту почали бойові дії 24 січня, завдаючи головного удару в напрямку Капітонівка, Шпола, Звенигородка. На кінець дня 25 січня 20 і 29 танкові корпуси 5 гвардійської танкової армії під командуванням генералів І. П. Лазарева і І. Ф. Кириченка завдали поразки 72 і 289 піхотним дивізіям німців. Танкісти цих корпусів просунулись вперед на 18-20 кілометрів і оволоділи Пастирським, Капітонівкою і Тишківкою. Такі звістки нас радували і надихали.

З ранку 26 січня до грому бою на шполянсько-звенигородському напрямку, де діяли війська 2 Українського фронту, приєднався гуркіт могутньої канонади «бога війни» в районі Винограда, Косяківки, Кошеватого, де перейшли в наступ війська 40, 27 і 6 танкової армій 1 Українського фронту. Від залпів гармат і мінометів здригалася земля. Не чути було розмов по телефонах і радіостанціях. Деренчали, а іноді й вилітали шибки в хатах, ходили ходором і самі хати в селі Бесідка та інших прилеглих до фронту населених пунктах. Після артпідготовки в атаку пішли танки, а за ними — мужня піхота.

Тепер і з заходу, і зі сходу до Звенигородки і Шполи пробивалися війська 6 та 5 гвардійської танкових і 40, 27, 4 гвардійської і 53 загальновійськових армій. Ворог, відчуваючи наближення своєї загибелі, чинив нам запеклий опір. Бої йшли за кожний горб, кущ і будинок. Хоча вже не так швидко, але наполегливо, буквально прогризаючи оборону противника, наступали 2, 9 і 45 механізовані бригади 5 механізованого корпусу, яким командував генерал-майор М. В. Волков, 6 танкової армії, 180 і 337 стрілецькі дивізії 27 армії. 26 січня вони визволили Тинівку, Павлівку, Косяківку, Кошевате і наблизились до населеного пункту Виноград.

Ворог продовжував чинити запеклий опір. Жорстокі бої точилися на північ від Охматова, де наші частини намагалися прорвати оборонні рубежі противника. Вранці 27 січня було проведено перегруповання сил і введено в бій резерв командуючого армією. Незабаром було досягнуто успіху. Передовий загін 6 танкової армії в складі 233 танкової бригади, 1227 самохідного артилерійського полку і мотострілецького батальйону під командуванням заступника командира 5 механізованого корпусу генерал-майора танкових військ М. І. Савельева вдалим маневром на північ від Винограда пробився в тил німців і оволодів Бужанкою, Тихонівкою, Кам’яним Бродом, Дашуківкою, Лисянкою та іншими населеними пунктами. Успішно наступав слідом за передовим загоном перегрупований на цей напрямок 5 гвардійський танковий корпус. Того ж дня 5 механізований корпус оволодів Виноградом, а 20 і 29 танкові корпуси 5 гвардійської танкової армії 2 Українського фронту вибили ворога з Шполи, Лип’янки і Лебедина.

І ось довгождана звістка. 28 січня передовий загін 6 танкової армії і 8 гвардійська, 80 і 125 танкові бригади 20 танкового корпусу 5 гвардійської танкової армії, наступаючи від Лисянки і Шполи, штурмом оволоділи Звенигородкою.

Радісною була зустріч представників двох фронтів — екіпажу танка, яким командував капітан І. Г. Гуськов з 233 танкової бригади 6 танкової армії 1 Українського фронту і екіпажу танка лейтенанта Є. О. Хохлова з 155 танкової бригади 20 танкового корпусу 2 Українського фронту. У результаті триденних боїв 1 Українського фронту і п’ятиденних боїв 2 Українського фронту було завершено оточення німецько-фашистського угруповання в районі Корсуня-Шевченківського.

Продовжуючи наступ, війська 1 і 2 Українських фронтів створили внутрішній і зовнішній фронти оточення ворожого угруповання. Відстань між цими фронтами становила 25 кілометрів.

У ході прориву оборони противника і наступу мужньо і вміло діяли всі радянські війська, які брали участь у боях по оточенню з’єднань і частин ворога і відбиттю його контратак. Особливо високу бойову виучку і майстерність продемонстрували під час наступу на Звенигородку, де завершилося оточення ворога, воїни 233 танкової бригади і 1228 самохідно-артилерійського полку 5 механізованого корпусу 6 танкової армії, а також 155 і 8 гвардійської танкових бригад 20 танкового корпусу 5 гвардійської танкової армії. Тісно взаємодіючи з механізованими військами, героїчно билися з ворогом бійці і командири 180 і 337 стрілецьких дивізій 27 армії 1 Українського фронту, козаки 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу, багато частин 4 гвардійської і 52 армій 2 Українського фронту.

Хочеться відзначити особисту мужність, героїзм і воїнське вміння генералів, офіцерів і молодших командирів, зокрема полковників М. М. Міхна, Д. М. Осадчого і В. Ф. Орлова, підполковників І. І. Прошина, О. О. Чернушевича, лейтенантів Л. І. Ютландова і Є. О. Хохлова, старшини С. О. Суворова, старшого сержанта С. Я. Шакірова, сержанта І. С. Маслова, механіка-водія Я. С. Андрєєва, командира башти Я. С. Зайцева та багатьох, багатьох інших. Здійснюючи рейди в тилу ворога, вони першими долали перешкоди на своєму шляху, вмілими діями прискорювали завершення оточення і розгром противника.

Боротьба за знищення німецько-фашистських військ, оточених у районі Корсуня-Шевченківського, була надзвичайно запеклою і здійснювалась у складній бойовій і погодній обстановці. Через дощі і мокрий сніг всі види транспорту, у тому числі й гусеничний, могли просуватися з великими труднощами. Тому командування фронту змушене було доставляти пальне і боєприпаси для 6 танкової армії літаками По-2 спочатку на аеродром біля села Дашуківки, звідти — на танках, повозках, а нерідко і вручну з допомогою солдатів і місцевого населення у військові частини. Харчування особового складу здійснювалось в основному за рахунок місцевих ресурсів і трофеїв. Як тоді жартували, сиділи «на бабусиному атестаті». Тил нашої 6 танкової армії повністю ще не був сформований і розміщався далеко від частин. По суті він ще не встиг повною мірою розгорнути свою роботу. Піклування про постачання нашої армії взяв на свої плечі і практично здійснював фронтовий тил.

Незважаючи на те, що кільце, створене радянськими військами навколо німецько-фашистського угруповання, весь час стискалося, противник все ще не відмовлявся від спроб прорватися. Причому для цього він використовував як війська, що були в оточенні, так і ті, що знаходилися зовні. Так, починаючи з 14 лютого, командуючий оточеним угрупованням генерал Штеммерман готував свої війська ще до одного прориву. Для його здійснення були створені три колони — ліва, центральна й права. До лівої (головної) колони входили залишки танкової дивізії СС «Вікінг», мотобригади СС «Валлонія», 72 і 112 піхотні дивізії. Вони мали пробиватися через Комарівку на Лисянку. Права колона складалася із залишків 57, 82 і 167 піхотних дивізій, їй було наказано наступати через Журжинці на Лисянку.

Проте намірам гітлерівців не судилося збутися. Незважаючи на негоду, наша авіація обрушила свої удари по скупченнях ворога. Посилила вогонь артилерія, і особливо «Катюші», їх підтримали танкісти 29 танкового корпусу генерала І. Ф. Кириченка і 11 гвардійської танкової бригади 2 танкової армії під командуванням полковника Т. П. Абрамова, а також двох полків важких танків. Наші війська зірвали спроби ворожих дивізій вирватися з «котла», наближали їх безславний кінець.

Особливо запекла сутичка відбулася в ніч з 16 на 17 лютого, коли колони гітлерівців під прикриттям снігового бурану рушили до Лисянки. Радянські війська — танкісти, мотопіхота, кіннота — завдали ворогові нищівного удару. Неможливо було проїхати шляхами, настільки вони були забиті ворожою технікою і трупами фашистів. І не тільки шляхи, а поля, яри і переліски були усіяні тисячами вбитих, кинутими озброєнням і машинами. Картина була справді жахливою, приголомшуючою.

Для нас, радянських генералів і офіцерів, було цілком незрозумілим, як могли гітлерівські воєначальники кинути своїх підлеглих, намагаючись втечею врятувати тільки себе самих. Брехливими запевненнями й обіцянками, що Гітлер врятує, що 1 танкова армія генерал-полковника танкових військ Хубе прийде на допомогу оточеним частинам, вони призвели до повного розгрому угруповання і загибелі тисяч своїх солдатів і офіцерів. Вбитий був і генерал Штеммерман. Це — результат відхилення пропозиції радянського командування про капітуляцію фашистських військ у районі Корсуня-Шевченківського.

17 і 18 лютого наші війська захопили в полон чимало груп солдатів і офіцерів з розбитих дивізій ворога, які розсіялись у навколишній місцевості. Потім кількома могутніми ударами частин 1 і 2 Українських фронтів було ліквідовано лисянське вклинення дивізій Хубе в розташування радянських військ. Наші війська вийшли на рубіж, який незабаром став вихідним для великої Уманьсько-Ботошанської операції, наслідком якої було визволення від ворога всієї правобережної частини української землі і території Північної Молдавії.

Щоб обілити себе перед німецьким народом, фельдмаршал Манштейн у книзі «Втрачені перемоги» намагається вихваляти дії німецьких солдатів і офіцерів, які потрапили в оточення. Він твердить, що більшість з них вийшла з оточення. Манштейн вказує, що в оточення потрапило 54 тисячі чоловіків, а вийшло з нього, мовляв, 32 тисячі, загинуло і потрапило в полон лише близько 20 тисяч. Це явна фальсифікація. Насправді в оточеному угрупованні, як свідчать показання полонених і документи, налічувалось близько 80 тисяч чоловік. Противник втратив 55 тисяч солдатів і офіцерів. Крім того, нами взято в полон понад 18 тисяч. Вирватися з оточення разом з генералами-втікачами вдалося лише 2-3 тисячам гітлерівців.

Манштейн, очевидно, не без умислу, зовсім не вказує причин того, чому до оточеного угруповання не пробилися дивізії 8 і 1 танкової армій. Адже ці дивізії у своєму складі мали до 800 танків, і їх підтримували артилерійські й авіаційні частини, що мали в своєму розпорядженні велику кількість гармат і літаків. А причина була в тому, що їм рішучу відсіч дали танкісти 6, 5 гвардійської, а потім і 2 танкових армій, а також наші прославлені піхотинці з 40 і 53 армій.

Адже тільки танкісти 6 танкової армії при відбитті контрударів противника знищили і захопили 379 танків і 62 бронетранспортери, вивели з ладу понад 200 гармат і мінометів. А під час наступу в березні в районі Маньківки, Умані, Поташа наші війська захопили сотні розбитих у ході Корсунь-Шевченківської битви танків і тисячі автомашин.

Воїни 5 гвардійської танкової армії в районі Корсуня-Шевченківського знищили і захопили 208 танків і самохідних гармат, 598 гармат і мінометів, до 3000 кулеметів, знищили близько 17 тисяч гітлерівців.

У Корсунь-Шевченківській операції з великим мистецтвом були застосовані танкові армії, які використовувались як високо-маневрений ударний засіб. Вони застосовувались на головних напрямках для розв’язання основних завдань — розвитку успіху при прориві оборони ворога, оточення його військ, стрімкого переслідування, захоплення важливих рубежів і об’єктів, відбиття ударів великих танкових з’єднань. 5 гвардійська і 6 танкові армії, просуваючись назустріч одна одній з метою замкнути оточення навколо великого ворожого угруповання, утворили зовнішній фронт оточення, успішно відбивали сильні контрудари противника ззовні. Частини 5 гвардійської танкової армії взяли також активну участь у завершенні знищення оточеного німецько-фашистського угруповання. З честю виконала поставлене перед нею завдання і 2 танкова армія, яку було введено в бій з резерву Ставки з метою розгрому танкового угруповання, яке прорвалося в глиб оборони радянських військ у районі Косяківки і Лисянки.

Слід відзначити, що в Корсунь-Шевченківській битві ми не мали переваги в танках. Практично була майже рівна кількість танків і самохідних гармат з обох сторін. У цих умовах успіх бою вирішувався воїнською майстерністю танкових і механізованих корпусів, бригад, батальйонів, рот і взводів, а також мужністю і героїзмом солдатів і офіцерів, вмілою взаємодією всіх родів наших військ, твердим управлінням частинами і підрозділами.

Майстерно керували в бою своїми корпусами генерали М. В. Волков, В. М. Алексєєв, І. В. Дубовий з 6 та 2 танкових армій, І. Ф. Кириченко і В. І. Полозков з 5 гвардійської танкової армії. Це вони здійснили оточення ворожого угруповання, створили зовнішній і внутрішній фронти оточення, відбили численні контрудари фашистських військ ззовні і забезпечили розгром оточеного противника.

Виявляючи особисту хоробрість, ініціативно діяли в боях командири танкових і механізованих бригад та танкових полків О. О. Чернушевич, М. М. Міхно, І. К. Остапенко, С. Ф. Шутов, Д. М. Осадчий, П. Д. Михайличенко з 6 танкової армії, В. Ф. Орлов, І. І. Прошин — з 20 танкового корпусу 5 гвардійської танкової армії та інші. Вони внесли великий вклад у справу нашої перемоги в Корсунь-Шевченківській битві.

Генерал М. І. Савельєв особисто очолив передовий загін 6 танкової армії, який прорвався в тил ворога. Він уміло керував бойовими діями танкістів, що забезпечило їм успіх стрімкого просування до Лисянки і Звенигородки. У боях за ці населені пункти майстерно й героїчно діяли командири батальйонів 233 танкової бригади капітани М. І. Маслюков і І. Г. Гуськов їх підрозділи, подолавши запеклий опір ворожих танків, артилерії і піхоти, першими увірвалися в Лисянку і Звенигородку. У бою за Звенигородку капітан Маслюков загинув смертю хоробрих.

Танкісти 20 гвардійської танкової бригади під командуванням Героя Радянського Союзу С. Ф. Шутова зупинили наступ німецьких танків на Медвин та Дашуківку, чим було забезпечено успіх бойових дій не тільки 6 танкової, але й 27 армій. Воїни 6 гвардійської мотострілецької бригади під командуванням полковника Д. М. Осадчого з 10 по 27 січня билися в оточенні в районі Тихонівки. З’єднавшись 27 січня з передовим загоном генерала Савельева, вони вийшли на зовнішній фронт оточення і міцно утримували зайняту ділянку оборони Попівка-Вільховець. Ворог обрушив на них танковий таран. Проте герої не відступили, не віддали ворогові завойованих рубежів.

У районі Винограда мужньо билися з ворогом воїни 1, 9 і 45 мехбригад 5 мехкорпусу. Нині в цьому районі на честь 6 танкової армії споруджено обеліск у вигляді танка. На цих висотах пролито багато крові. Але ворог так і не зумів їх узяти. Радянські бійці вистояли, відбивши два величезних танкових удари противника.

Зразки бойової майстерності показало багато воїнів — танкісти, артилеристи, сапери. Серед них особливо відзначилися капітан С. М. Наумов, молодший лейтенант Д. Є. Нестеров, лейтенанти О. М. Фадін, С. Н. Муратов та інші.

Командуючи 2 батальйоном 21 гвардійської танкової бригади, капітан Наумов відбив 11 лютого в районі Босівки три масовані танкові атаки гітлерівців. Особисто зі своїм екіпажем знищив чотири фашистські танки. Того ж дня в бою під Бужанкою молодший лейтенант Нестеров знищив «Фердинанд» і 25 фашистів. Діставши поранення, він не залишив свій взвод, продовжував командувати ним до кінця бою.

Відчутної шкоди завдав ворогові лейтенант Фадін з 22 гвардійської танкової бригади. Біля села Дашуківки він разом із своїм екіпажем знищив три німецьких танки, роздушив гусеницями шестиствольний міномет і два кулемети. На завершення бою йому вдалося ще знищити фашистський літак, який помилково сів на майданчик поблизу села. Вдало використав засідку біля села Таращі молодший лейтенант цієї ж бригади І. В. Кисельов. За один день на його бойовому рахунку стало більше на дві гармати, три кулемети, дві мінометних обслуги, знищених у бою.

Гвардії сержант Я. В. Остров з 6 гвардійської мотострілецької бригади 13 лютого, ведучи бій з танками ворога, що взаємодіяли з мотопіхотою, відбив атаку одинадцяти танків і до батальйону піхоти. Своєю гарматою він підбив два фашистські танки.

Величезну роботу у військах проводили політпрацівники. Особливо хочеться відзначити начальника політвідділу нашої армії полковника М. В. Зеленкова, начальників політвідділів 5 гвардійського танкового корпусу полковника О. М. Бєлова, 21 гвардійської танкової бригади підполковника В. Є. Михайлова, його заступника майора М. І. Яковлева, 20 гвардійської танкової бригади підполковника Т. М. Шашла. У найскладнішій обстановці вони завжди були серед людей, проводили бесіди, роз’яснювали чергові бойові завдання. І в бою завжди показували особистий приклад, піднімаючи бійців на ратні подвиги.

Корсунь-Шевченківська битва підтвердила зростаюче значення танкових армій в операціях на оточення і розгром сильних угруповань ворога. Наші танкові частини і з’єднання, уміло використовуючи набутий бойовий досвід, відіграли видатну роль у ході наступних битв 1944-1945 років під Вітебськом, Бобруйськом, Мінськом, Бродами, під Яссами і Кишиневом, у Прибалтиці, під Будапештом, у Східній Пруссії, під Гданськом, Віднем і Берліном. Ці операції — багатюща спадщина нашого військового мистецтва, гідна глибокого вивчення, узагальнення і використання при навчанні молодого покоління радянських воїнів, які покликані пильно стояти на варті рубежів соціалістичної Батьківщини.

Мені, як учаснику боїв на Черкащині, хочеться висловити глибоку подяку партійним і радянським органам, усім трудящим області за їх піклування про увіковічнення пам’яті загиблих у Корсунь-Шевченківській битві воїнів, за створення меморіального комплексу, що прославляє бойову майстерність, героїзм і мужність солдатів, офіцерів і генералів 1 та 2 Українських фронтів.

1974 рік.

Є. О. Хохлов, ^{полковник запасу, колишній командир танка} Там, де зімкнулось кільце оточення

Звенигородка. Проспект імені Жовтня. Постамент, на якому стоїть прославлена «тридцятьчетвірка». До постамента прикріплено пам’ятну дошку з написом:

«Тут, у січні, 28 дня 1944 зімкнулося кільце навколо гітлерівських окупантів, оточених в районі Корсунь-Шевченківський. Екіпаж танка 2 Українського фронту 115 танкової Червонопрапорної Звенигородської бригади підполковника Прошина Івана Івановича — лейтенант Хохлов Євген Олександрович, механік-водій Андрєєв Анатолій Олексійович, командир башти Зайцев Яків Сергійович — потисли руки танкістам 1 Українського фронту».

Мене часто запитують, чому я обрав місцем постійного проживання місто Ватутіне. Відповідаю: тому, що ніколи не забути тих місць, де в боях твоя юність минула. Коли після двадцяти восьми років служби в армії демобілізувався, мене потягнуло сюди. Мені, росіянину, рідною стала українська земля.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, я, 17-річний хлопець, прийшов у військкомат і попросився на фронт. Відмовили. Але послали на курси шоферів. На початку 1942 року викликали мене у військкомат:

— З технікою вже знайомий. Відправимо на навчання у танкове училище.

Через рік прибув на фронт у званні лейтенанта. Бойове хрещення дістав в Україні. Брав участь у форсуванні річок Молочна та Дніпро. Мені пощастило: випало служити у прославленій 115 танковій бригаді, якою командував двадцятичотирирічний підполковник Іван Іванович Прошин. На грудях цього хороброго офіцера сяяло три ордени Леніна і Зірка Героя Радянського Союзу. Люди в бригаді були сміливі, загартовані. Я вчився у них. У складі бригади брав участь у багатьох операціях, але особливо запам’яталась Корсунь-Шевченківська. Запам’яталась насамперед тому, що під час боїв мене було прийнято у члени партії Леніна.

Це було 18 січня 1944 року. У лісі відбулися партійно-комсомольські збори. З яким бойовим настроєм сприйняли ми всі повідомлення начальника політвідділу корпусу полковника Артема Карповича Погосова про наступну операцію. Багато хто на зборах подав заяву з проханням прийняти у ряди партії, щоб у бій іти комуністом.

24 січня ми почали генеральний штурм переднього краю гітлерівців. Атака була дружною і навальною. Танки, маючи на борту десантників, з ходу вривалися на ворожі позиції і «утюжили» окопи та кулеметні гнізда.

Коли заговорила замаскована протиповітряна гармата фашистів, її знищив танк молодшого лейтенанта М. Шпона. Другу гармату знищив танк лейтенанта М. Богомолкіна. Екіпаж Ф. Хомякова розгромив штаб німецького полку і захопив його прапор. Екіпажі Соболева і Бахвалова захопили ворожий обоз, де було 100 підвід.

І таких прикладів було багато. Мужність, героїзм виявили мої товариші в боях за Оситняжку, Капітанівку, Лебедин, Богачівку, при форсуванні річки Ташлик.

Згадую, як 28 січня я зупинив свій танк на розі вулиць Шевченка і Пролетарської в Звенигородці. Трохи далі зупинилися машини моїх бойових товаришів — М. Богомолкіна, І. Погуляя, П. Харламова, Ф. Хомякова. Я першим побачив біля одного будинку танк. Це був екіпаж з 1 Українського фронту. Ми обнялися, потисли один одному руки. Але зустріч ця була короткою. Виконуючи наказ, ми рушили далі.

Багатьох цікавить, як склалася доля двох інших членів мого екіпажу. Колишній механік-водій Анатолій Андрєєв жив у Ленінграді, працював у науково-дослідному інституті. Командир башти Яків Зайцев повернувся в рідне село Петрищево Переславльського району Ярославської області, у колгоспі імені Леніна працював трактористом.

Міцні зв’язки підтримують між собою й інші ветерани колишнього 20 танкового корпусу. Рада ветеранів цього з’єднання перебуває у Ватутіному. Очолює її М. Богомолкін — колишній командир танкової роти. А в одній з шкіл Звенигородки вчителює колишній командир танка І. Погуляй.

У Звенигородському районі, як і на всій Черкащині, свято шанують пам’ять загиблих героїв.

1974 рік.

Б. М. Полєвой, ^{письменник, журналіст} У наступ! ^{(З щоденника військового кореспондента)}

Здається, завершилось...

1 і 2 Українські фронти в цей час наступали назустріч один одному. Бойовим потиском рук воїнів частин цих фронтів завершилось оточення корсунь-шевченківської групи, яка перетворилась у «котел». Розвідники, явно уникаючи перебільшення, кажуть, що в «котлі» цьому затиснуто близько десяти дивізій і одна есесівська бригада «Валлонія».

Ця операція вже дістала в штабі офіційну назву «Корсунь-Шевченківська» — від міста тієї ж назви, що опинилося зараз у центрі ворожого плацдарму, — і перший етап цієї операції, напевне, уже завершується.

Зустрічні танкові колони продовжували свій шлях: одна — на північ, інша — на південь. Так утворився ніби коридор, що відділив оточене вороже угруповання від основних сил приблизно десятикілометровою перемичкою. Коридор цей зараз заповнюється нашими військами — піхотою, кавалерійськими частинами. Стінки його зміцнені артилерійським заслоном, націленим і в середину «котла», і назовні, назустріч тим частинам, які противник, кажуть, вже кидає на виручку оточеним.

— Назрівають Канни на Дніпрі,— говорить, потираючи свої невеликі міцні руки, полковник Лазарев, любитель історичних аналогій.

— Український Сталінград, — кинув сьогодні в бесіді з нами наш друг, підполковник Вілюга.

Справжня весна. Лютий ще тільки зав’язується, а вдень уже жарко в шинелях. Але нам від цього не веселіше. Всі спроби добратися до утвореного коридору в буквальному розумінні слова загрузають в цій первозданній багнюці.

Автотранспорт взагалі паралізований. Єдина наша надія — літаки, а вони вже третій день не можуть піднятися з посадочних площадок. Рюмкін вдосвіта починає дзвонити на аеродром. Це стало для нього чимось на зразок ранкового намазу в мусульман. Він уже перезнайомився з усіма черговими, знає їх поіменно, знає їх симпатії, питає про настрій, про здоров’я, але це, на жаль, не допомагає. Хоч-не-хоч доводиться «воювати» по карті.

Але в невимовно важких умовах бездоріжжя наступ продовжує розвиватися. Бої йдуть безперервно, не вщухаючи навіть вночі. Боєприпаси в наступаючі частини скидають на парашутах з транспортних літаків, доставляють на возах, запряжених кіньми і волами, і люди, так, саме люди, тягнуть їх на собі у в’юках. Танкісти в основному перейшли на трофейний бензин. Всі наступаючі харчуються за рахунок тих продовольчих складів ворога, які вони захоплюють у боях. Трофеї величезні. Нескінченні ешелони з пшеницею, мороженим м’ясом, з пальним...

Шляхом, здається, не може пробратися жодна колісна машина. Але, стежачи по карті, ми бачимо, як зменшується, ніби танучи, площа, яку займає німецьке угруповання. Наші частини неначе заганяють різець в тіло ворожої оборони, відколюють від нього одне село за одним, потім беруть їх під перехресний вогонь і, нарешті, зламавши волю до опору, атакують, іноді навіть з чотирьох боків.

Оперативна ідея оточення, яке є найбільш активною формою сучасного наступального бою, втілюється в тактику, і дії командирів усіх родів військ, що вирішують у цій операції свої окремі завдання.

До могили великого Тараса

Новина! Радісна новина! Сьогодні визволено придніпровське місто Канів. Ворог вигнаний з гори Чернечої, на якій похований Тарас Шевченко.

Більше терпіти немає сил. На світанку ми з Рюмкіним одягаємось потепліше і без особливої надії на успіх, прямо цілиною, через розкисле поле, несучи на кожному чоботі по пуду чорнозему, чвалаємо до польового аеродрому. Інколи доводиться зупинятися, нахилятися і витягувати чоботи за вушка.

Палить сонце. Але нам все здається темним, похмурим. І раптом ніби блискавка спалахує. Що таке? Знайомий торохтливий звук. Звук, який нам зараз дорожчий, ніж спів райської пташки. Звук «кукурузника», знаменитого літака «У-2». За мить із-за пагорба вилітає і він сам — милий, строкатий, незграбний і такий дорогий нашому серцю літак-зв’язківець.

Удача! Диявольська удача! Забувши про все, біжимо, точніше повземо полем до самої злітної площадки.

Командир ескадрильї капітан Іваненко, той самий, з яким холодного листопадового вечора ми без пропелера сідали на випадковий аеродром на шляху до Москви, побачивши двох схвильованих кореспондентів, з усмішкою попереджає всі наші питання.

— Літак потрібен? Знаю. Дуже терміново? Не треба слів — знаю. Начальник штабу наказав? Знаю. Звільнили могилу Тараса Шевченка? Також, уявіть, знаю... І все-таки, товариші, поки що нічого зробити не можу. Ждіть.

Благаємо, наполягаємо. Навіть ввічливо погрожуємо. Капітан непохитний. Так, він послав літак у розвідку. Знявся ніби непогано. От якщо сяде благополучно, нас випустять. Стоячи на ганку напівзруйнованого будиночка, дивимось з нудьгою, як сонце набирає висоту. За дверима, прямо на соломі, лежать льотчики в унтах, комбінезонах, у шоломах, теж змучені вимушеним неробством. Нетерплячий мій собрат випитує в кожного з них окремо, а потім і в усіх разам, чи є в нас шанси вилетіти.

Я лаштуюсь на соломі і, опустивши вуха шапки, дрімаю. Раптом лунають несамовиті вигуки.

— Літак! Летимо! — Рюмкін танцює наді мною якийсь дикий танець, «лійки» і «контакси», якими він обвішаний, стрибають, ніби амулети на оскаженілому шамані.

Знайомий уже нам льотчик Альоша Мерзляков прокладає на карті маршрут. Ми потихеньку просимо його зробити так, щоб, вилетівши на північ, пройти кільцем оточення і повернутися з півдня, словом, не тільки побувати на могилі великого Кобзаря, але й облетіти все угруповання. Він боязко оглядається на Іваненка і мовчки киває. Ми вже не раз літали разом з ним, і його юному серцю притаманний репортерський азарт.

Довго, нестерпно довго торохтить по розкислому полю наш літак, не в силі відірватися. Потім важко здіймається і летить. Летить...

Під крилами пливе обпалена, зранена українська земля. З невеликої висоти разюче чітко видно сліди недавніх боїв, і по цих слідах на землі, на десятки кілометрів покльованої снарядами, мінами, можна прочитати історію недавніх боїв, зрозуміти, якими жорстокими вони були.

Зеленіюче поле біля села Кумейки вздовж і впоперек, доки сягає зір, покреслене подвійними слідами танкових гусениць. Танки сходились, розходились, крутились у жорстокому бою. Наші машини, прорвавшись, давили ворожу піхоту, і зверху було видно, як їх сліди, ніби олівцем на папері, перекреслювали гітлерівські окопи. Бачимо дзот, зовсім розчавлений гусеницями стальної громади, що розвернулась на ньому. Бачимо й наші танки, спалені й підбиті. Так, і тут перемога далась нелегко.

Зверху все це маленьке, іграшкове, і лише звичка читати карту допомагає зрозуміти, яке грандіозне все, що звершилось зараз на цьому, по-весняному мокрому і зеленому, клаптику української землі.

Чим ближче до Дніпра, тим частіше й наочніше сліди ворожого опору. Останні кілометри летимо над окопами, ескарпами, дротяними загорожами, що обплутують галявини соснових лісів, піщані буруни, глибокі зморшки яру, над артилерійськими позиціями, над горбами, над дзотами, що увінчують вершини курганів біля річок.

Ось він — тутешній бастіон «Східного валу». Дивишся на нього, і тебе вражає те, як правий був колись командуючий, кажучи, що в сучасній війні всі ці «лінії» і «вали» самі по собі нічого не вирішують. Скільки сил, засобів, часу затрачено на створення всіх цих споруд, а маневрені, рухомі війська на великій глибині обтікали всі ці укріплення, і їх гарнізонам довелось відходити, рятуючись від оточення, можливо, навіть не почувши артилерійського пострілу.

А ось і сам Дніпро. Його широчінь привільно виблискує на сонці. А там, на горизонті, у глибоких зморшках крутого берега, позначається невисока шапка Чернечої гори, що ніби ступила вперед, зробивши крок до самої річки з юрби інших горбів. На цій горі, у сірій масі голих дерев, ми бачимо гранітний цоколь з бронзовою статуєю і білий будинок музею з червоним дахом.

Робимо над горою кілька кругів. Альоша примірюється, де сісти. Він великий майстер таких непередбачених посадок. Мені розповідали навіть, що одного разу він сів десь на великому городі. Щоб потім знятись, довелось розбирати тин. На цей раз він сідав на вузьку смужку шосе, що тягнулось біля підніжжя гори, понад Дніпром.

Мій фотоколега вискакує з машини й знову пускається в свій шаманський танець, але застигає під здивованими поглядами бійців. Група солдатів у ватянках й вушанках натовпом рухається до сходів, що ведуть наверх, на гору. Дві дівчини у військових шинелях несуть великий вінок, сплетений із хвої та прикрашений квітами із дерев’яних стружок.

Ось вона, гора, де за «Заповітом» поховали Тараса Шевченка. Сходи ведуть наверх. Нескінченний людський потік витоптав їх. За роки окупації вони заросли бур’яном. Постать людини, що задумливо зробила крок уперед, високо піднята над горою. Широкий Дніпро привільно вигнувся біля підніжжя гори. Все це — і Дніпро, і гора, і бронзовий Тарас — гармонійно зливається у могутній образ привілля і сили.

Дівчата донесли свій вінок. Бережно кладуть його на кам’яну плиту. Солдати стоять без шапок, вони дуже втомились. Обличчя у них закопчені, змарнілі. На чоботях, гімнастерках — глина. Виявляється, це депутація від частини, яка вранці, взаємодіючи з місцевими партизанами, зайняла цей район, звільнивши могилу Великого Кобзаря. Вінок зроблено наспіх, соснові гілки перев’язані мотузкою. Але, думається мені, за багато років на гору Чернечу — місце паломництва всього культурного світу — жодного разу ще не приносили такого дорогого вінка.

Рюмкін тут же розстрілює всю плівку і, тремтячи від нетерплячки, починає міняти касети.

Простора будівля музею порожня. Шибки вибиті, річковий вітер гуляє по кімнатах. Товстий шар льоду на підлозі.

Маленький чорнявий лейтенант, що очолює делегацію, разом з нами ходить по кімнатах. Він — киянин, бував тут до війни, і тому спустошення особливо пригнічує його.

Виходимо на двір і сідаємо на сходах. Свіжий вітер з Дніпра насичений запахом талого снігу і бражним ароматом землі, що пробуджується. Торкаючись пухнастих вусів, які здаються приклеєними до молодого рум’яного обличчя, лейтенант розповідає про те, як була взята, або, як він каже, визволена гора Чернеча.

Фашисти не зруйнували могилу. Вони осквернили її. Коли фронт наблизився впритул до берегів Дніпра і наші частини зайняли позиції на протилежному боці ріки, вони затіяли одну з наймерзенніших провокацій: вирили на горбах, сусідніх з тим, де спочиває прах Шевченка, окопи і дзоти, а за Чернечою горою розташували свої батареї, які з закритих позицій, через гору, били по наших військах. Розрахунок був простий: викликати вогонь у відповідь й примусити нас самих зруйнувати могилу.

Щоденно, зранку, батареї починали обстріл. Вони били з впертістю й настирливістю. Ворожий артилерійський спостерігач, зовсім не маскуючись, сідав з телефоном у вікні музею, з якого всі наші підступи до Дніпра було видно десятка на півтора кілометрів, і коригував стрільбу.

Декілька днів фашисти таким чином випробовували наше терпіння. Ні один наш снаряд не впав на Чернечу гору, зате артилеристи, точно визначивши звукометричними приладами місце знаходження батареї по той бік гори, за один концентрований наліт навісним вогнем дощенту рознесли німецькі гармати. Потім, коли розгорнулась Корсунь-Шевченківська битва, наші частини, ввійшовши в контакт із загонами партизанів, що діяли в цьому районі, вправним фланговим обходом примусили противника швидко і без опору тікати. Таким чином, могила була збережена.

Ще раз постоявши перед могилою, поволі, мовчки сходимо вниз. Біля літака повно хлопчаків. Лейтенант Мерзляков, картинно спираючись на крило, читає їм лекцію про сучасну авіацію.

— Ну, то як, облетимо все кільце? Ти лише подумай, адже ні один пілот ще не здійснив такого обльоту.

Мерзляков вагається.

— Боюсь, не вистачить бензину.

Переконуємо, що бензину вистачить, повинно вистачити, а це дуже важливо — наочно засвідчити перед усім світом, що оточення завершено. І, нарешті, не таке вже велике лихо, якщо бензину трохи не вистачить. Ну, сядемо у своїх на вимушену, доллємо. Не вперше?

Лейтенант покосився на хлопчаків, які благоговійно слухали нашу розмову.

— Ось зараз, орли, побачите, на що здатна ця людина, — підливає масла в огонь Рюмкін.

— Гаразд, летимо по кругу, — погоджується, нарешті, лейтенант Мерзляков.

Тільки як звідси знятися — ось питання. За допомогою ватаги хлопчаків розвертаємо літак на шосе. Зі страшним тріском відрулюємо на старт. Коротка пробіжка. Підскок. І ми в повітрі.

Летимо спочатку вгору по Дніпру над містом Каневом, над мостом, обваленим у річку, над високим, скелястим правим берегом, що поріс сосною, потім повертаємо наліво і, тримаючись вздовж лінії фронту, яка безпомилково вгадується по димках вибухів і згарищ, обходимо кільце оточення з заходу, втягуємося в перешийок. Тепер ми бачимо картину бою справа і зліва. Рюмкін з повітря знімає Звенигородку, Городище, Шполу, і до заходу сонця ми благополучно приземляємось на полі, здійснивши «кругосвітній переліт».

Тільки тут, на землі, всі троє ми майже хором говоримо:

— Добре, що сьогодні не було німецької авіації.

Корсунь-Шевченківська битва

Кожного ранку полковник Лазарев, одержавши останню інформацію, заштриховує на своїй карті визволену територію. Тепер оточене угруповання стиснулось до плацдарму величиною в кілька десятків квадратних кілометрів. Називають нові й нові цифри трофеїв, убитих, полонених. Цифри великі. Вони збільшуються з кожним зайнятим селом.

Ранком Рюмкіну вдалося злітати в кілька визволених сіл. Він побував у Городищі та в самому Корсуні-Шевченківському. Прилетів звідти зовсім приголомшений і, нікому нічого не розповівши, кинувся проявляти плівку. Проявив, відправив і тепер ходить по хаті весь час твердячи:

— Оце так розгром! Ні, хлопці, ви нічого подібного собі уявити не можете.

А він же був у Сталінграді.

Ми проглянули негативи, що залишилися в нього. Кілька стрічок: всюди машини, танки, трупи, і в такій кількості, що дійсно важко уявити, який вигляд має усе це в натурі. Довгі валки полонених, що йдуть по степу, по селах, які вони так старанно і безглуздо руйнували.

Корсунь-Шевченківське побоїще, як називають у військах цю нову битву на Дніпрі, наближається до кінця. Але, сконцентрувавши тепер свої сили на невеликому плацдармі, противник продовжує відбиватися з подесятереною люттю. Генерал-лейтенант Штеммерман учора відхилив нашу пропозицію про здачу. Командуючий 1 німецькою танковою армією генерал-полковник Хубе підвів свої вісім броньованих дивізій до зовнішнього боку кільця і, зосередивши сотні танків на двох вузьких ділянках, намагається цими стальними бивнями протаранити кільце оточення.

Наші радисти весь час перехоплюють його короткі радіограми, адресовані Штеммерману. Код розшифрований, розвідники читають їх без утруднення: «Виконуючи наказ фюрера, йду на допомогу. Хубе», «Тримайтесь, я близько. Ви чуєте мене? Хубе», «Ще доба, і шлях вам буде відкрито. Готуйте зустрічний рух. Хубе»...

Полонені офіцери говорять, ніби ці радіограми читають у ротах. Але розповідають і про інше. Серед офіцерського складу почастішали випадки самогубств.

Є такі, що відкрито висловлюються за здачу. Командир есесівської бригади «Валлонія» арештував кількох офіцерів, і доля їх невідома. Солдати з-під поли торгують нашими листівками-перепустками через фронт. Уже склалась такса: звичайна листівка коштує п’ятнадцять рейхсмарок, або пайка хліба, або коробку консервованого фаршу. Листівка з фотографією голови Союзу німецьких офіцерів генерала фон Зейдліца із зверненням цього Союзу коштує чомусь дорожче — за неї дають двадцять марок і можна одержати серйозні речі: складений ніж, запальничку і навіть флягу...

Це щось уже зовсім нове. Такого не бувало і в Сталінграді.

У всякому разі підполковник Зус посилює друкування листівок з перепустками. Тепер ними просто засипають зайняті ворогом села.

Зима продовжує капризувати і дивувати своїми сюрпризами. Ранком ми ходили в гімнастерках, а на ніч піднявся буран, та такий густий і скажений, що не видно було витягнутої руки.

Вітер усю ніч шаленів, у садочку перед хатою, де ми живемо, хитав яблуні, бився у вікна, у двері, тряс хату до самого низу. Ми прокинулись від холоду. На підлозі, коло дверей, косячками лежав наметений у щілини сніп Ледве відкрили завалені снігом вхідні двері. Похилі замети лежали в садочку і піднімались до самого даху.

Нанесли на карту останні дані обстановки. Зараз оточене кільце стиснулось до краю і перемістилось на південь до великого села Шендерівки, яке ворог уночі відбив у нас знову. Хубе одним своїм клином досить глибоко врізався в нашу оборону. Перемичка, що відділяла його від оточення, стала тоншою, звузилась кілометрів до восьми. Танкам Хубе ще не вдалось протаранити її, але він рветься вперед, незважаючи на втрати, яких йому вже завдали і продовжують завдавати наші артилерійські заслони, рветься, розплачуючись десятками машин і сотнями життів за кожний крок. Становище створилось гостре. Наші танкісти контратакують його фланги. Чим це скінчиться — важко сказати, поки що точно відомо, що танкам Хубе ще ніде не вдалося пробитися.

Незважаючи на буран, який тривав, бій в «котлі» йде лютий, впертий. Просування тут вимірюється метрами. Мені сказали, що вночі на танку, бо всі інші засоби пересування зараз цілком даремні, наш командуючий, генерал армії Конєв, виїхав якраз туди, де йде найбільш жорстокий бій.

Словом, під завивання хуртовини за десяток кілометрів звідси завершується остання дія Корсунь-Шевченківської битви, а ми всі блоковані бураном. Кованов бігає по кімнаті, як тигр у клітці. Рюмкін шаленіє, стогне, ніби в нього болять зуби. Ні, здається, ніколи в нас не було такого скрутного становища.

Ранком, ледве протерши очі, всі кинулись до вікон.

Сонце. Хвилясті гостроверхі замети здаються в його світлі голубими, а тіні коло них — синіми. Ура! Льотний день! Негайно з’єднуємось по телефону з авіаторами. У них, напевне, теж на душі посвітлішало. Капітан Іваненко незвичайно привітний. Він погоджується навіть прислати літак з повною заправкою прямо до околиці нашого села.

У кімнату ввалюється Кованов. Він ходив по інформацію. По дорозі завернув на телеграф. Вигляд у нього дивний, якийсь тривожно-радісний, якщо взагалі можна поєднати на обличчі два таких протилежних вирази.

— Корсунь-Шевченківське побоїще завершене! — урочисто проголошує він, а потім тихо кладе на стіл телеграму, якою його викликають у Москву. Терміново. Негайно.

Виявляється, його чекає велике підвищення. Саме це і засмутило фронтового журналіста, невтомного мисливця за цікавими новинами. Ні, він не поїде. Він призначив своєму начальству побачення біля військового проводу і тепер знову ходить по кімнаті, як тигр, вголос обдумуючи невідхильні аргументи, якими повинен переконати вперту Москву залишити його тут, на гарячому, наступальному фронті.

— Не прощаюсь,— говорить він, коли ми з Рюмкіним виходимо, поспішаючи до літака, і навіть відводить назад руки.

Ми бажаємо йому від душі «стояти на смерть» і не здаватися.

Поспішаємо на посадочну площадку. Йдемо прямо через замети. Літак чудово стоїть на лижах, а тільки ж учора його колеса грузли в непролазній багнюці.

Маршрут ми з льотчиками намічаємо такий: пролетимо над вузловими пунктами Корсунської битви, зробимо кілька кругів над Городищем, звідти вздовж шляхів наступу пролетимо до Корсуня-Шевченківського. Потім де-небудь біля села Стеблева, де почався останній етап розгрому німецько-фашистського угруповання, вони мене зсадять, а додому доберусь я вже як бог дасть...

Як змінився ландшафт з дня останнього нашого польоту в Канів! Всюди, скільки сягає зір, сніжні поля. Буран акуратно прикрив траншеї, окопи, снарядні воронки, одягнув увесь степ сніжною пеленою. Але Корсунська битва надто грандіозна, її сліди незгладимі.

Уже від Лебедина ми бачимо на дорогах вмерзлі в землю машини, транспортери, підводи. Чим далі в глибину кільця, тим їх більше. Вулиці величезного села Городища захаращені валками трофейної техніки. Батареї, гармати і міномети, кинуті в провулках, занесені снігом. Навіть залізничний насип, що веде до Корсуня, забитий машинами. Даю знак льотчику: не треба робити круг, картина і так ясна.

До Корсуня можна летіти, не заглядаючи в карту. Віхами служать машини, що стирчать із снігу. А ось, нарешті, і сам Корсунь-Шевченківський — цей становий хребет оточеного угруповання. Тут ми знижуємось, робимо кілька кругів. Так само, як і в Городищі, вулиці, провулки, міста забиті танками, гарматами, фургонами, машинами, спаленими і зовсім цілими,— величезна барахолка...

Я не поділяю думку моїх запальних колег, які зараз пишуть про німців: «тікають», «рятуються», «дезорганізовані», «деморалізовані». Ні, німецький солдат ще стійкий. Він уміє виконувати наказ. Але ось накази ці вже не відзначаються ні логікою воєнного мислення, ні гостротою замислів полководців. І якщо вже стосовно цієї операції й говорити про дезорганізацію, про втрату мужності, то це швидше можна віднести на адресу командування, причому саме верховного командування, яке вирішило будь-якою ціною обороняти свій «смілянсько-миронівський виступ».

За Корсунем великий ворожий аеродром. Напевно, заметіль перешкодила злетіти цим важким вантажним літакам, які доставляли в останні дні все необхідне оточеним. Частина їх підбита або перекинулась при зльоті. Але деякі все ще стоять рядами, у шаховому порядку, цілісінькі. Почав рахувати, але збився: багато.

Біля Стеблева, як і домовилися, знижуємося й сідаємо без всяких пригод.

Залишивши літак у розпорядженні Рюмкіна, продовжую шлях пішки. Це досить-таки важко: перемети, а під ними болото. Ледве знаходжу штаб однієї з бригад танкової армії генерала Ротмістрова. Прошу всюдихід — об’їхати поле бою. Але й на ньому не пройдеш по таких заметах. Щойно одержана перемога робить танкістів надзвичайно щедрими: вони дають танк Т-34. Його доведеться відправляти на рембазу.

На танку рухаємось до Шендерівки. Танк бурчить, реве, смикається, грудьми проломлюючи замети, що перегородили шлях, але йде швидко. Чудова машина!

Зимовий шлях звивається, зникаючи в лісі, здіймається на пагорб. Саме тут перед нами і відкривається поле великої битви.

Біля дороги праворуч, ліворуч, на горбі, що увінчаний топографічною вежею, та в низині, що підходить до шляху, далеко, скільки сягає зір, — обледенілі тіла в сіро-зелених шинелях. Дуже схоже на знамениту картину Верещагіна. А вздовж дороги, що в’ється в напрямку села, вози, кістяки спалених машин, кинуті батареї...

Ми довго кружляємо по полях і дорогах, між Комарівкою і селами Почапинці та Журжинці, роздивляючись картину побоїща. Танкісти задоволені, щедро пригощають мене цим видовиськом — що ж, адже й вони творили всю цю перемогу. Здається, немає можливості полічити втрати, яких зазнав тут противник. Повз мертвих шляхами шкутильгають живі. Одна з колон полонених, яка пішки прямує від Шендерівки на Городище, розтягнулась на кілька кілометрів. Брудні, обірвані німці, хитаючись від втоми й виснаження, йдуть, глибоко засунувши руки в рукава, втягнувши голови в плечі. Бійці-автоматники, наперекір правилам конвойної служби, йдуть табунцем, покурюючи, ведучи бесіду між собою з благодушним настроєм. Це, звичайно, не діло. Йти їм належить по обидва боки колони, через відповідні інтервали. Але ж полонені так вимучені в минулих боях, набрались такого страху, що навряд чи кому з них прийде в голову тікати.

У селі Журжинці мені показали тільки-но знайдений і доставлений сюди з поля бою труп у генеральському мундирі. Підстаркувата лиса людина, худе, давно не голене обличчя. На голові довгастий шрам... Заношений мундир з генеральськими погонами. Добротні шеврові чоботи на хутрі, розбиті, покриті грязюкою. У кишені знайдено документи: військове посвідчення на ім’я генерал-лейтенанта Штеммермана, дозвіл на полювання в заповіднику, кілька листів з дому, сімейні фотографії.

Так ось він, командуючий корсунь-шевченківським угрупованням, людина, яка відхилила нашу пропозицію про здачу, занапастила десятки тисяч солдатів, — погубила марно, чи то із доктринерської впертості, дуже притаманної ще старій рейхсверівській школі, чи то через фальшиве розуміння офіцерської честі, а вірніше всього, як це було в Сталінграді, через страх перед Гітлером.

Як би там не було, він не втік на літаку, як це зробили вищі офіцери його штабу, не покинув своїх солдатів. Він залишився з ними і загинув солдатською смертю. А може бути, це своєрідне самогубство? Хто знає і хто зможе дізнатись?

Урочистий обід

Заходжу в шендерівську школу, одне з небагатьох, що збереглись, приміщень, де бівуачним порядком розташувався штаб танкової бригади. Командир бригади, полковник, старий знайомий, виявляється гостинним господарем. Трофеїв хоч відбавляй, і він влаштовує обід на честь командирів різних родів військ, які зупинились тут.

За обідом досягається «повна взаємодія всіх родів військ», їдять і п’ють, а розмова йде про тільки-но завершену операцію. У зв’язку з тим, що тут зібрались активні учасники битви, їх розповіді дали можливість відновити повну картину того, що трапилось у цьому селі за останні дні.

Два дні тому оточений противник, гнаний відчаєм, страхом розплати, відбив у нас це велике село. Заметіль, що піднялась, здавалось, хоча б тимчасово виключала можливість нальотів з повітря. Страшною була ця остання ніч оточеного угруповання. Виснажені, приголомшені безнадійністю, голодні солдати вдиралися в хати, у комори, клуні. Все споживне, що вдавалось знайти, негайно знищувалось. Корів пристрілювали, тут-таки рубали, рвали на частини, варили й жарили м’ясо на розпалених на вулицях багаттях і навіть в полум’ї пожеж, надівши шматки на багнет. Біля спійманих курей розгорялись бійки, навколо діжки з кислою капустою, витягнутою з льоху, влаштовувався банкет.

Поки оточені в такий спосіб «відпочивали», генерал Конєв, прибувши на танку в невеличке село Моринці, готував зі своєю оперативною групою останній рішучий удар. Щоб не дати генералу Хубе, який все ще мав сильну танкову групу і не втрачав надії пробитися до оточених, відновити атаку, він вирішив завдати удару, не чекаючи закінчення хуртовини.

Вузька горловина перекривалась п’ятьма смугами військ, артилерійськими, кулеметними заслонами, розгорнутими в обидва боки, піхотними засадами, перед якими було поставлено завдання, щоб «і заєць не проскочив» через горловину, і зосередженими на флангах очікуваного прориву танковими силами, які за першим сигналом повинні були обрушитись на ворога. Тут-таки, у центрі горловини, у ліску чекали наказу кавалерійські частини.

Звечора, коли ворожі атаки стихли, почались переміщення наших військ на нові позиції. Тяжке переміщення. Артилеристам доводилось у деяких місцях на руках перекочувати гармати. Та погоджені зусилля сотень людських воль, згуртованих надією на близьку перемогу, зробили те, що були безсилими зробити найдосконаліші й могутні тягачі. Кулеметники копали собі гнізда на галявинах, на висотках, довбаючи лопатками промерзлу землю.

О двадцять другій годині, коли буран розігрався на повну силу, генерал армії Конєв зв’язався по телефону з командиром авіаполку і запропонував знайти бажаючих летіти в цей буран на бомбардування противника в Шендерівці.

Хуртовина бушувала. Видимість була нульовою. Біла хурделиця крутилась над полем. Льотний склад був вишикуваний біля своїх машин.

— Хто погодиться добровільно летіти на бомбардування об’єктів противника — крок вперед.

Вся шеренга зробила цей крок. Летіти на бомбардування визвався весь полк.

Неймовірно, але факт...

Це був Комсомольський, як офіціально його іменували, легкобомбардувальний полк, оснащений знаменитими «У-2», яких на різних фронтах, називали по-різному: на півночі — «куріпками», у наших калінінських краях — «городниками», тут, в Україні,— «кукурузниками». Незважаючи на ці жартівливі прізвиська, літак цей став улюбленцем армії і зробив свою справу не гірше собратів — найдосконаліших моделей.

Він незамінний для зв’язку, для розвідки, для польотів у партизанські тили. Уже в Сталінграді його застосували для нічних бомбардувань, і саме він породив у пресі противника чутки про те, що наша армія прийняла на озброєння новий літак, який може застигати в повітрі і мало не класти бомби прямо в окопи. Перевірити ці чутки німцям довго не вдавалось, бо, якщо машину збивали, вона, зроблена з фанери й перкалю, згоряла дощенту.

На Дніпрі в складі нашого фронту діяло два таких легкобомбардувальних авіаполки — Комсомольський та жіночий.

Прямо не знаю, що скажуть згодом спеціалісти авіаційної стратегії. Чи повірять вони, що в таку ось заметіль, при сильному вітрі, маленькі літаки умудрялись не тільки піднятись в повітря, але й вийти на ціль і почати бомбардування. Через годину крізь завивання хуртовини противник почув торохтіння моторів, над головами в сніговій імлі прогриміли вибухи. Вогняні стовпи пожеж розірвали пелену бурану. Над останнім притулком оточених ніби встав яскравий маяк, на який тепер уже безпомилково виходили літаки.

Заграву пожежі, що піднялася над селом, було добре видно із землі. До льотчиків приєднались артилеристи. Тепер не тільки сніговий, але й вогневий вихор бушував над тими, хто вибігав із хат, одягаючись на ходу. Залишатись у Шендерівці стало неможливим, бо при великій скупченості кожен осколок міг знайти жертву. Втрати оточених все збільшувались...

Перед походом, як свідчать полонені, їм видали чотириденну порцію шнапсу. І ось наприкінці ночі дві величезні колони, що розтягнулись на багато кілометрів, вийшли від Шендерівки на південь. Це був похід відчаю, і те, що вся ця стомлена, зневірена, голодна маса людей рухалась у поході компактним строєм, було безперечно помилкою командування ворога. Так у всякому разі одностайно говорили наші командири, які зібрались за столом гостинного танкіста.

Бо й насправді, хіба не простіше було розосередити ці маси, розтектись, розтанути в мороці заметільної ночі, розпорошитись на десятки і сотні дрібних груп, які могли б у переважній своїй більшості без великих труднощів просочитись крізь заслони, як вода через решето? Часто з успіхом робили так наші великі частини, які були оточені в перший період війни. Але так могли діяти лише солдати, озброєні не тільки доброю технікою, але й високою ідеєю. Штеммерман знав своїх солдатів, знав, що вони дисципліновані і стійкі, коли офіцер стоїть у них за спиною і коли на них діє гіпноз наказу...

Думаю, що саме ці міркування й примусили Штеммермана штовхнути свої частини в «похід відчаю», як називають його полонені офіцери.

Генералу Конєву зразу ж доповіли про початок руху шендерівської групи. Вирішивши поки що не зачіпати свої резерви, він наказав військам, які стояли на передній лінії, відбивати натиск. Зав’язався бій. Оточені бились відчайдушно, їх було так багато і бились вони так запекло, що наші передові частини під їх натиском дещо подались назад.

Колонам противника вдалось втягнутися в долини. Вони, мабуть, зітхнули вільніше, бо справді горловина, що відділяла їх від армії Хубе, була не така широка. Але в цей момент було дано наказ відкрити з фронту і з флангів шквальний вогонь. У голих долинах сховатися ніде. Вогневий вал косив ворога, як траву.

Тоді передові есесівські частини метнулись на південь, де недалечко були ліски і, здавалось, можливе врятування. Але і на узліссях їх зустріли кулеметною зливою. Близько години гриміла артилерія, і колони ворога, ще недавно стійкі, дисципліновані, перетворювались потроху в натовп, який метався по полю. Багато хто піднімав руки, здаючись у полон. Їх відразу ж одводили в тил. Але загальний опір продовжував лишатися запеклим. Доводилось артилерійським вогнем знищувати впертих.

Щоб зламати останній організований опір, генерал Конєв увів у бій кавалерію. Вона мало застосовувалася в цій війні. Що там не кажи, у вік моторів, у кожному з яких закладено багато кінських сил, коневі взагалі-то нічого робити — надто він вразливий при сучасній щільності вогню. Але в цій операції кавалеристи виявилися на висоті, тому що укріплень, кулеметних гнізд у противника не було. А на головних напрямках ворожих колон діяли танкісти.

Січа продовжувалась до ранку. Коли розвиднілось, окремі німецькі офіцери, згуртувавши навколо себе бойові групи, все ще намагались організовано пробитись до лісу. Діяли вони вміло, пробивались запекло, але навряд чи багатьом з них вдалося переступити це «коло смерті», як його назвали полонені солдати. Окремі (групами, звичайно) прорвались, але коли вже на світанку кавалеристи й автоматники прочісували цей невеликий лісок, там нікого не було. Корсунь-Шевченківська битва закінчилася.

1968 рік.

О. Д. Цирлін, ^{генерал-полковник інженерних військ у відставці, колишній начальник інженерних військ 2 Українського фронту} Інженерні війська у Корсунь-Шевченківській операції

Корсунь-Шевченківська наступальна операція — одна з видатних подій Великої Вітчизняної війни. Ця операція була важливим етапом у нашому переможному просуванні на захід і відіграла велику роль у розвитку радянського воєнного мистецтва.

Мені б хотілося розповісти читачам про інженерне забезпечення операції, яке сприяло успішному її проведенню.

Як відомо, у районі Корсуня-Шевченківського ворог утримував виступ, який глибоко вдавався у розташування наших військ. Вороже угруповання (10 дивізій, 1 моторизована бригада, 1 танковий батальйон і 6 дивізіонів штурмових гармат 1 танкової і 8 німецької армій) сковувало дії наших військ і перешкоджало їх просуванню до Південного Буга. Характер інженерного обладнання гітлерівців на різних ділянках корсунь-шевченківського виступу був неоднаковий. Найбільш міцну оборону з розвинутою системою споруд і загороджень вони мали на верхній точці виступу, на рубежі Кагарлик-Мошни. На ділянці Мошни-Сміла її передній край проходив по дуже заболоченій місцевості, що перешкоджало наступові великих сил наших військ. На південь від Сміли оборона була більш міцною і складалася з двох смуг.

Передній край головної смуги проходив вздовж берегів річок Сухий Ташлик і Тясмин. Смуга мала глибину 3-6 кілометрів, її опорні пункти і вузли опору як з фронту, так і з флангів прикривалися мінними полями і дротяними загородженнями.

У період підготовки операції основними завданнями інженерного забезпечення були: інженерна розвідка, обладнання вихідного району для наступу, проведення інженерно-маскувальних заходів по забезпеченню скритності перегруповань військ і виведення їх у вихідні райони. Ми мали також зробити проходи у загородженнях як своїх, так і противника, обладнати командні та спостережні пункти.

Дуже трудомісткою була робота по прокладанню шляхів у вихідному районі.

У ході операції основні зусилля інженерних військ 2 Українського фронту спрямовувались на розвідку загороджень і їх усунення, відбудову і прокладання шляхів для наступаючих військ, забезпечення закріплення захоплених рубежів і відбиття контратак.

Надзвичайно стислі строки підготовки операції, звичайно, відбилися на організації розвідки ворожої оборони, що знаходилася перед військами 4 гвардійської і 53 армій. Вона проводилася переважно з дивізійних і корпусних інженерних спостережних пунктів досвідченими розвідниками-саперами й офіцерами з армійських інженерних батальйонів. На 2-3 кілометри фронту був один такий пункт. У результаті старанного спостереження було визначено найзручніші підступи до оборони противника, з яких розгорнули потім бойові дії передові батальйони, почавши цим наступальну операцію.

Для перегрупування з’єднань 5 гвардійської танкової армії, однієї стрілецької дивізії і двох артилерійських бригад з лівого крила фронту на правий потрібно було впродовж чотирьох діб прокласти рокадну дорогу довжиною у 135 кілометрів. Розв’язання цього завдання командуючий фронтом генерал армії І. С. Конєв поклав на інженерні війська. Зробити все це треба було в дуже обмежені строки, тому смугу для рокади розмінували тільки шириною не більше 20 метрів. Поза цією смугою рух заборонявся. З’їжджати з рокадної дороги дозволялося тільки на позначених ділянках. Від рокади відходило кілька шляхів, деякі з них було закрито для руху. Це було викликано тим, що під час відступу противник замінував шляхи рокадного напрямку. А в ході нашого наступу розмінувати їх не було можливості, бо інженерні війська фронтового підпорядкування встигали звільняти від вибухонебезпечних предметів тільки фронтальні дороги і вулиці Кіровограда.

Розмінування шляхів для рокади проводилося одним інженерним батальйоном (3 саперні роти) та інженерним батальйоном міношукачів, який мав 160 собак-міношукачів. З допомогою цих чотириногих друзів батальйон за чотири доби розмінував 60 кілометрів шляху, а інженерний батальйон — 75 кілометрів.

Одночасно з розмінуванням рокада позначалася покажчиками, оскільки передбачалося, що рух по ній відбуватиметься тільки вночі. Вздовж смуги розмінування через 25-30 метрів ставилися віхи висотою у 2,5-3 метри. На заборонених з’їздах з дороги було зроблено шлагбауми. Проїжджу частину не укріпляли, нічні заморозки сприяли затвердінню грунту. А вдень на дорогах руху майже не було. Це зберігало їх прохідність у нічних умовах.

Для ремонту, відбудови і укріплення мостів на рокаді під вантажі 30 тонн (вантажів більшої ваги не намічалося до перегрупування) було виділено два понтонно-мостових батальйони. Рокадна дорога вважалася фронтовою, і тому всі пересування по ній планувалися штабом фронту. Це забезпечило своєчасний вихід з’єднань у вихідний район для наступу.

Крім обладнання рокади, інженерні війська дообладнали мережу шляхів у вихідному районі для наступу 4 гвардійської і 53 армій. Від рокади до району артилерійських позицій інженерні війська проклали 205 кілометрів шляхів, що становило близько 11 кілометрів шляхів на один кілометр ділянки прориву. У зв’язку з рокіровкою 5 гвардійської танкової армії на праве крило фронту потрібно було провести ряд демонстративних заходів і дій, щоб переконати противника в тому, що на захід від Кіровограда зосереджуються наші танки й артилерія.

Штаб інженерних військ (начальник інженерних військ армії полковник Ф. Г. Подолинний) разом із штабами артилерії і бронетанкових та механізованих військ армії під керівництвом командуючого і штабу 5 гвардійської танкової армії розробив за моєю участю план оперативного маскування.

Для проведення інженерних заходів по забезпеченню оперативного маскування були використані маскувальна рота фронту і два інженерних батальйони 14 штурмової інженерно-саперної бригади (всього 7 рот).

У період з 18 по 22 січня в районах імітації було виготовлено і встановлено: макетів танків — 126, макетів гармат — 30, манекенів бійців — 200. Одночасно обладнувались фальшиві вогневі позиції артилерії, склади пального і боєприпасів, землянки і щілини. Всього було створено 17 фальшивих складів пального, 17 землянок і 15 щілин у районах імітації розташування танкових з’єднань [1, 2].

Для надання необхідного вигляду районам імітації прокладалися сліди від просування гусеничних і колісних машин, пересувалися з одного місця на інше макети, поновлювалося маскування. Було зроблено все необхідне, щоб імітувати горіння танків у результаті дій авіації й артилерії противника. Спеціально виділені пересувні гармати імітували райони зосередження військ і показували дії артилерії поза районами основних артилерійських позицій.

Демонстративні заходи по імітації напрямку головного удару в смузі розташування 5 гвардійської армії, яка діяла на допоміжному напрямку, себе виправдали. Противник був певною мірою скований на цьому напрямку.

З 19 по 22 січня була розвинута система ходів сполучення і проведено господарське і санітарне дообладнання траншей. Роботи провадились вночі. Нові ходи сполучення прикривалися маскувальними сітками, щоб не демаскувати систему нашої оборони, створену для підготовки до прориву.

У цей же період почалося розмінування власних мінних полів перед переднім краєм на дев’ятнадцятикілометровій ділянці майбутнього прориву. Багато мін було у глибині вихідного району, де проходив раніше обладнаний оборонний рубіж (до 18 грудня). І тому, щоб забезпечити введення у прорив 5 гвардійської танкової армії і 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу, а також для безпеки виходу з’єднань у вихідні райони, потрібно було здійснити суцільне розмінування місцевості. Всього за шість днів силами армійських саперів до 24 січня було знято 41300 протитанкових мін. До 24 січня вдалося зробити 90 проходів у загородженнях противника, з розрахунку один на стрілецьку роту [1, 3].

Передній край оборони проходив біля річки Сухий Ташлик[1]. Під час підготовки до наступу в навколишньому лісі були заготовлені елементи мостів і лісоматеріали для прокладання підходів до мостів через заболочену заплаву. Мости передбачалося ставити через кожні 3 кілометри фронту річки по всій ширині ділянки прориву. Цей захід дав можливість приступити до складання мостів на Сухому Ташлику одразу ж після того, як 24 січня в ході бою передовим батальйонам вдалося добитися успіху. У результаті цього головні сили стрілецьких дивізій вже на світанку 25 січня переходили річку по готових мостах.

Розвинута оборона противника перед військами 2 Українського фронту, яку споруджували понад місяць, а також глибина операції (війська мали подолати до Звенигородки 75 кілометрів) позначились на кількості й щільності інженерних військ, зосереджуваних на ділянці прориву. На 2 Українському фронті (у 4 гвардійській і 53 арміях) армійська щільність інженерних військ доходила до 5 рот на 1 кілометр, фронтова (з урахуванням інженерних військ, що входили до складу фронтового ешелону розвитку успіху) — до 6 рот на 1 кілометр ділянки прориву.

При плануванні інженерного забезпечення особливу увагу було приділено прикриттю силами рухомих загороджувальних загонів лівого флангу ударного угруповання 53 армії, внутрішнього фронту оточення у 4 гвардійській армії і зовнішнього фронту оточення після виходу в оперативну глибину військ кинутої в прорив 5 гвардійської танкової армії.

Прийняття рішення про створення рухомих загонів загородження диктувалося наявністю танкових з’єднань противника на зовнішніх флангах армій ударного угруповання фронту, а також у складі оточуваного угруповання ворога.

Рухомі загони загородження були сформовані в усіх з’єднаннях. У стрілецьких дивізіях вони складалися з одного стрілецького взводу з 200 протитанковими мінами (ПТМ); у стрілецьких корпусах — з саперної роти з 300 ПТМ; в армії — з двох саперних рот із 1 тисячі ПТМ. У вихідному районі для наступу були організовані передові польові інженерні склади на лінії дивізійних обмінних пунктів, де армії мали по 3 тисячі протитанкових мін, а фронт — до 10 тисяч. У стрілецьких дивізіях і корпусах міни перевозилися на повозках, в армії і в розташуванні фронту — на автомашинах. У середньому армії, які діяли на напрямку головного удару, мали перед початком операції по 10-15 тисяч протитанкових мін у рухомих загонах загородження і на польових складах. Такий запас забезпечував потреби наших інженерних військ у мінах для боротьби з танками противника.

Політроботу в інженерних частинах і підрозділах командири і політпрацівники організовували і проводили так, щоб особовий склад був готовий у максимально короткі строки виконати завдання по розмінуванню, прокладці шляхів, подоланню перешкод і тим самим створити сприятливі умови для успішного наступу і якнайшвидшого визволення радянських людей від фашистського ярма.

У смузі 2 Українського фронту операція почалася на світанку 24 січня діями посилених передових батальйонів із складу 4 гвардійської і 53 армій [2, 100-101]. Кожному з них був доданий один саперний взвод. Крім того, пропуск батальйонів через загородження і перешкоди на передньому краї забезпечувався силами від однієї до двох рот дивізійних саперів. Особливо це було важливо на напрямку, де передній край проходив по річці Сухий Ташлик.

У зв’язку з успішними діями передових батальйонів дивізійні сапери у другій половині дня просунулись слідом за ними і приступили до розмінування і прокладання шляхів для головних сил стрілецьких дивізій. За дивізійними саперами йшли армійські.

Вранці 25 січня по розмінованих проходах пройшли головні сили першого ешелону 4 гвардійської і 53 армій для розвитку успіху, досягнутого передовими батальйонами. Того ж дня по наскрізних проходах у смузі 53 армії було введено в прорив 5 гвардійську танкову армію. А пізніше в смузі 4 гвардійської армії — 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус.

27 січня гітлерівці, намагаючись ліквідувати прорив, почали здійснювати контратаки з півночі і півдня в загальному напрямку на Оситняжку. Для того, щоб відбити контратаки ворожих танків і піхоти, у ніч на 28 січня фронтовий рухомий загін загородження у складі чотирьох інженерних батальйонів під командуванням полковника А. Д. М’яснікова разом з винищувально-протитанковою артилерійською бригадою прикрив з півдня ударне угруповання 53 армії.

У семи районах було встановлено 9450 протитанкових і 1 тисячу протипіхотних мін. Така кількість мінних загороджень надійно прикривала південний напрямок прориву. На цьому напрямку на мінних полях 28 січня підірвалося 5 ворожих танків, а інші, зустрінуті сильним артвогнем, відійшли. Контратака противника успіху не мала.

З півночі силами рухомих загонів загородження 4 гвардійської армії було заміновано всі виходи з лісів на захід від Пасторського і у взаємодії з протитанковою артилерією відбито контратаки танків противника.

Чотири батальйони 5 інженерно-саперної бригади були додані 5 гвардійській танковій армії. Після введення цієї армії в бій інженерно-саперна бригада двома ешелонами в ніч на 30 січня увійшла в прорив по коридору завширшки 3 кілометри. У першому ешелоні було два інженерних батальйони на автомашинах високої прохідності з 3 тисячами протитанкових мін, у другому — управління бригади і два інженерних батальйони також на автомашинах з 2 тисячами протитанкових мін.

Здійснивши марш, перший ешелон 5 бригади одержав від командуючого 5 гвардійською танковою армією генерала П. О. Ротмістрова завдання посилити мінні загородження опорних пунктів на основних маршрутах, що проходили від внутрішнього фронту оточення до лінії Шпола-Лебедин. Це було зв’язано з контратаками противника, який намагався прорватися в напрямку Оситняжка. На чотирьох маршрутах протягом 30 січня було поставлено 2750 протитанкових мін.

Другий ешелон бригади у взаємодії з частинами 18 танкового корпусу 31 січня почав мінування на зовнішньому фронті оточення. У зв’язку із зростаючою необхідністю його закріплення у смузі оборони 18 танкового корпусу 5 гвардійської танкової армії 1 лютого був введений другий фронтовий рухомий загін загородження (два батальйони 27 мотоінженерної бригади з 3 тисячами протитанкових мін, командир — полковник М. С. Васильєв).

Батальйони 5 інженерно-саперної і 27 мотоінженерної бригад до 7 лютого повністю прикрили танкодоступні напрямки на зовнішньому фронті оточення на рубежі Лебедин-Кримки, встановивши 8340 протитанкових мін і влаштувавши 7 кілометрів лісових завалів. Це сприяло тому, що контратаки противника тут успіху не мали. Гітлерівці всюди наштовхувались на вогонь наших танків і протитанкової артилерії, прикритих мінними полями. На напрямку Лебедин, Шпола на мінах підірвалося 8 танків ворога.

Не добившись успіху на цьому напрямку, гітлерівці почали зосереджувати мотопіхоту з танками в районі Капустине і 9 лютого здійснили контратаку на захід від Шполи, зайнявши на протилежному березі річки Шполки село Іскрене. Для відновлення становища сюди терміново перекинули виведені у резерв 5 гвардійської танкової армії два інженерних батальйони 5 інженерно-саперної бригади, які раніше діяли на північ від Шполи і Лебедина. Повністю відновити становище на цьому напрямку не вдалося. Але у зв’язку з тим, що фашистів було відкинуто за Шполу, потрібно було закріпити рубіж Стецівка-Юрківка. Для цього було встановлено 2 тисячі протитанкових мін і висаджено в повітря 12 мостів через Шполку. Це значно посилило протитанкову оборону 49 стрілецького корпусу, доданого 5 гвардійській танковій армії.

Зазнавши і тут поразки, гітлерівці почали зосереджувати танки і мотопіхоту на західному напрямку — у районі Стебне, Юрківка з метою контратакувати в напрямку Звенигородки. Щоб швидше прикрити цей напрямок, протягом 11-12 лютого були доставлені і встановлені 5242 протитанкові міни. У зв’язку 3 тим, що шляхи стали зовсім непрохідними для автотранспорту, міни підвозилися в’ючним способом, двоколками і переносились естафетою місцевим населенням від одного села до іншого (по дві міни на людину). Мінування тут проводили два батальйони 5 інженерно-саперної бригади, передислокованими з району Звенигородки після передачі там усіх мінних полів 27 інженерно-саперній бригаді. Одночасно інженерними частинами 4 гвардійської і 27 армій, яку з 12 лютого було передано нашому фронту із складу 1 Українського, здійснювалось мінування на внутрішньому фронті оточення.

Контратаки, які здійснив ворог з боку Стебного на Звенигородку, також виявились безрезультатними. На мінних полях противник втратив 10 танків.

Слід відзначити, що через труднощі підвезення інженерних боєприпасів наявні у військах міни дуже часто двічі використовувались для установки.

Всього в ході операції на внутрішньому і зовнішньому фронтах оточення тільки на напрямках дій 5 гвардійської танкової армії, 27 і 4 гвардійської армій на фронті 80 кілометрів впродовж дванадцяти днів було встановлено 35400 протитанкових мін і 6 тисяч протипіхотних. Противник втратив на мінних полях: танків — 52, бронетранспортерів — 15, автомашин — 45.

Інженерні війська здійснили велику роботу по шляховому будівництву. До 30 січня подекуди ще тримався сніг і шляхи більш-менш можна було використовувати. Але 31 січня сніг почав швидко танути, грунт зробився в’язким. У зв’язку з важкими метеоумовами командуючий фронтом наказав мені організувати роботу по обладнанню маршруту від колишнього переднього краю до Лебедина, Шполи, Звенигородки. На цій ділянці (довжиною 140 кілометрів) з 1 по 12 лютого було зайнято 3500 військових будівельників, 5 інженерних батальйонів фронтового підпорядкування, 3 дорожні батальйони і близько 3 тисяч місцевих жителів.

Всього за операцію інженерні війська 2 Українського фронту відремонтували, обладнали й обслужили 854 кілометри шляхів, що при загальному фронті наступу в 60 кілометрів на глибину до 100 кілометрів становило близько 15 кілометрів на один кілометр.

Значення дорожніх заходів у ході операції стане більш зрозумілим, якщо врахувати, що з 29 січня по 13 лютого з лівого крила фронту до району оточення було переміщено два управління стрілецьких корпусів, сім стрілецьких дивізій, одна танкова і чотири артилерійські бригади.

Поряд з розвідкою і розмінуванням шляхів сапери перевіряли наявність мін і фугасів у населених пунктах. Було обстежено чотири великих населених пункти. Тільки в місті Шпола розвідка виявила 12 замінованих будинків і підприємств, де мінери зняли 48 фугасів.

Перемога у Корсунь-Шевченківській операції, досягнута за активної участі інженерних військ 2 Українського фронту, мала велике значення. Були зірвані спроби противника завдати контрударів по наших військах, знищено велике угруповання гітлерівців.

Успішні дії інженерних військ в операції були результатом правильно організованої партійно-політичної роботи серед саперів, понтонерів і мінерів, мобілізації їх на подолання великих труднощів, які виникали при виконанні різноманітних завдань по інженерному забезпеченню наступу.

____________________

1. Архів Міністерства оборони СРСР (МО СРСР). — Ф. 240, оп. 2797, спр. 545.

2. Конев И.С. Записки командующего фронтом. — М., 1972.

1974 р.

Людвік Свобода, ^{генерал чехословацької армії, колишній командир 1 окремої Чехословацької бригади} Пліч-о-пліч з радянськими воїнами

Виділена в резерв 40 армії 1 окрема Чехословацька бригада перемістилася на південь і розташувалася на стику між 38 і 40 арміями. У цей час німецько-фашистські війська за участю великої кількості танків, самохідних гармат і авіації намагалися ударами відкинути радянські війська на північний схід. Незважаючи на очевидний крах так званого «Східного валу» на Дніпрі, гітлерівське командування продовжувало плекати авантюристичний план ліквідації плацдармів, захоплених радянськими військами, і відновлення оборони на Дніпрі. Однак задуми німецько-фашистського командування, основані на недооцінці сил і можливостей радянських військ і на переоцінці своїх сил, зазнали повного провалу. Радянські війська не тільки відбили удари ворога, але й самі перейшли в наступ.

Ми просувалися на південь, але все ж шлях лежав на захід, ближче до Батьківщини. Позаду залишалися висота 208,4 і зруйнована, спалена Біла Церква.

5 січня батальйони 1 окремої Чехословацької бригади зайняли позиції в районі Будьоннівки. Нашими сусідами були: праворуч — 155 стрілецька дивізія 38 армії, ліворуч — 240 стрілецька дивізія 40 армії. 20 січня 1944 року бригада просунулася далі на південь, на лінію Осітна, Клюки, Стадниця, а двома днями пізніше — на лінію Ступки, Новосілка, Княжа Криниця, західна частина села Івахни.

У ті дні ми вже офіціально зробили призначення нових офіцерів з числа молодшого командного складу бригади. Це були Рудольф Ясіок, Яромир Гехт, Гала, Пилипчинець, Еріх Фальтер, Більяк, Розенталь, Фантич, Бухгальдер, Русін, інженер Ковал та інші.

Багато з них не мали загальної середньої освіти, але зате ці люди проявили свої здібності під Соколовом, у Києві, Руді та Білій Церкві. Від нас поїхав підполковник Пржикрил, призначений на посаду командира 2 Чехословацької парашутно-десантної бригади. Поїхав також підполковник Кратки, який не справився з обов’язками командира танкового батальйону. На його місце був призначений колишній начальник штабу цього ж батальйону надпоручик Володимир Янко, який у боях за Київ та Білу Церкву фактично керував його бойовими діями. На ряд командних посад були призначені чехословацькі офіцери з Англії, які прибули разом зі мною з Москви.

17 січня 1944 року ми знову включилися в бойові дії. За наказом командира 50 стрілецького корпусу нами була виділена спеціальна рухома група в складі танкового батальйону, моторизованої роти, двох взводів автоматників, саперного взводу та батареї 76-мм гармат. Ця група швидко вийшла до річки Гірський Тікич. Зосередивши тут значні сили, ворог потіснив радянські війська на північ і оволодів великим населеним пунктом Острожани, мостом через річку і невеликим плацдармом на її північному березі. Одержавши наказ, бригада через кілька годин прибула в район бойових дій і за вказівкою члена Військової ради 40 армії генерал-майора Кулика зайняла оборону на рубежі Бузівки, хутора Адамовського з завданням зупинити просування ворога в напрямку на Зелений Ріг (на північний схід від Острожан). Наше друге завдання полягало в тому, щоб не допустити ворога на північний берег Гірського Тікича і перешкодити розвитку його наступу в напрямку на Бузівку і Жашків.

У такій обстановці розгорнулись бої на південь від Жашкова. Місцевість у цьому районі, багата на болота й озера, що тягнуться вздовж обох берегів річки Гірський Тікич, значною мірою утруднювала дії наших військ. Не легше стало й тоді, коли після кількох дощових днів знову різко похолодало, ртутний стовпчик термометра впав нижче нуля, і мороз перетворив болота у виблискуючий камінь.

Наші підрозділи наступали на Острожани через міст, попереду йшли автоматники Антоніна Сохора. Ворог шалено контратакував. Чехословацька бригада наступала разом з 42 гвардійською, 74 та 163 стрілецькими дивізіями. У цьому бою дії бригади забезпечували шість артилерійських полків, полк і один дивізіон мінометів («Катюш») та зенітна артилерія. Таким чином, густота артилерії становила 50 стволів на один кілометр фронту, тобто один ствол на 20 метрів. Це не рахуючи гвардійських мінометів, звичайних мінометів та 45-мм гармат.

З півночі автоматники Сохора і сапери, підтримані вогнем стрілецької зброї 2 батальйону, почали пробиратись до ворожих позицій. На цей час частини 42 гвардійської стрілецької дивізії вже підійшли до східної околиці Острожан. Близько 400 автоматників Сохора досягли моста, але просунутися далі через сильний вогонь ворога їм не вдалося. Тоді в атаку піднялися підрозділи 2 батальйону. Використавши одночасний наступ двох радянських дивізій з південного сходу та 87 танкового полку з заходу і південного заходу, рота підпоручика Квапила і два взводи роти підпоручика Рейхла атакували ворога на східній околиці Острожан, відкинули його до церкви і, вийшовши о 9 годині 30 хвилин на західну околицю населеного пункту, зав’язали там рукопашний бій. Фашисти чинили шалений опір. До них на допомогу підійшли самохідні гармати і танки.

Становище було дуже складним.

У цьому бою обірвалося тривожне і прекрасне життя студента, поета і бійця. Загинув смертю хоробрих Франтішек Крал. Багато разів повертався він з поля бою, коли всі були впевнені, що він загинув. Але цього разу він не повернувся. Геленка Петранкова сиділа на медпункті пригнічена.

Одного разу Крал умовляв Геленку взяти і зберегти його вірші.

— Ти краще збережеш їх, — говорив Франтішек. — А мені важко зберегти вірші в постійному русі, рекогносцируваннях і перестрілках. Потім повернеш їх. А коли мене вб’ють, віддаси вірші сестрі, ти її знаєш. Нехай залишиться в неї пам’ять про мене.

— Йди, прошу тебе. Що з тобою трапиться? Не валяй дурня! — відчитала його Геленка.

А нині немає ні Франтішека Крала, ні його віршів. До того місця, де він загинув, дістатися було неможливо. Геленка згадала, як під час громадянської війни в Іспанії принесли пораненого Франтішека у госпіталь, де вона тоді працювала. Згадала про тодішні вірші, мрії, про чудову романтичну молодість студента Крала. З романтичного героя виростав свідомий боєць, шлях якого не міг не привести в Радянський Союз і на фронт. Він загинув як комуніст.

Десь позаду, за медпунктом, прогримів залп «Катюш», їх снаряди полетіли в той бік, де обірвалося життя Крала.

Надвечір в Острожанах бій розгорівся з новою силою. Кілька разів піднімався в атаку 2 батальйон, прагнучи подолати опір ворога, але істотно змінити становище не зміг. Ворог намагався пробитися до Жашкова. 21 січня 1944 року, зосередивши три танкові й одну піхотну дивізії в районі на південний схід від Острожан, ворог завдав контрудару, але успіху не мав. Радянські частини і наша бригада відбили його.

Ввечері 22 січня до нас у бригаду приїхали товариші Зденек Фірлінгер та Властимир Борек. З ними прибули генерали Кратохвіл та Гасал, начальник військової канцелярії президента республіки. У тісній затемненій хаті, де розмістився штаб, він вручив від імені президента нагороди воїнам Чехословацької бригади.

Не встигли гості поїхати, як о 23 годині за погодженням з командуючим 40 армією був зроблений артилерійський наліт на ворога, який готувався до нової контратаки. Можна сміливо сказати, що такого удару в цьому районі противник не чекав. Навіть в офіційних повідомленнях того часу говорилося, що тут до півночі панувало жахливе пекло. Острожани горіли. Ті з фашистів, які не загинули під снарядами, намагалися вирватися з полум’я. Після опівночі гітлерівці розпочали нову контратаку. Ці контратаки дорого їм обійшлися: близько 70 знищених танків та багато вбитих і поранених.

Тяжкі бої тривали. Були дні, коли нас атакували чимало бомбардувальників і штурмовиків одночасно. Багато наших воїнів було поранено, частина протитанкових засобів знищена, але й ми збили немало літаків.

Так тривало аж до кінця січня, коли, зазнаючи тяжких втрат, гітлерівці, нарешті, відмовилися від спроб прорватися до Жашкова і спрямували свій удар на північ від Умані на Оратів. Тоді вони ще не передбачали, який розгром їх чекає в районі Корсуня-Шевченківського.

26 січня за наказом командуючого 40 армії генерала Жмаченка бригада зайняла позиції на рубежі Оратів-Юрківці. Знову, як і рік тому, коли ми вперше йшли на фронт, мороз послабшав і повіяло весною. Воїни грузли в густому болоті.

У той час почалася відома Корсунь-Шевченківська наступальна операція, учасниками якої нам довелося бути. Війська 2 Українського фронту, що наступали з півдня, завдавали удару з району на північ від Кіровограда в напрямку Шполи, Звенигородки. А з півночі, з району на південний схід від Білої Церкви, також у напрямку Звенигородки, Шполи наступали війська 1 Українського фронту. Після того, як кільце замкнулося, радянське командування запропонувало ворогу припинити даремний опір, але фашистські генерали не погодилися. Стало відомо, що Гітлер категорично заборонив їм капітулювати. Вони підкорилися наказу свого фюрера, і це коштувало їм життя. За час з 3 по 17 лютого радянські війська повністю ліквідували оточене угруповання ворога.

Завершивши Корсунь-Щевченківську операцію, війська 1 Українського фронту глибоко просунулися на територію Західної України і визволили міста Ровно та Луцьк.

Настав момент для здійснення нашого задуму, про що я вів переговори в грудні 1943 року в Москві. Тоді я послав Радянському урядові телеграму, в якій просив, щоб у зв’язку з визволенням Луцька, Ровно, Здолбунова та інших міст 1 окрему Чехословацьку бригаду з військово-політичних міркувань направили у ці міста і щоб нам було дозволено зробити набір, а при необхідності й оголосити мобілізацію волинських чехів.

Радянське Верховне Головнокомандування і уряд СРСР задовольнили наше прохання.

1968 рік.

С. С. Смирнов, ^{письменник, колишній редактор армійської газети «Мужество»} Розгром

Настала розв’язка корсунської трагедії. Оточені війська ворога доживали останні години.

Битва гриміла тепер не тільки по всій окружності кільця, але й по всій його глибині, на всіх проміжних рубежах. Піхотинці Меркулова, як і раніше, вели бої в районі Комарівки, хоч за їх спиною все ще продовжувалась сутичка за почапинський рубіж. Біля Хильок тримали оборону козаки Селіванова, хоч окремі загони ворога місцями просочились через їх бойову лінію і, обійшовши Хижинці, підходили до району Журжинців.

Це були частини другої, найчисленнішої колони оточених. Вона почала свій наступ майже одночасно з тим, як перша колона своїми есесівськими авангардами атакувала піхоту Меркулова біля Комарівки. Шлях її лежав дещо на захід — вона повинна була пройти між Комарівкою і Хильками, минути Хижинці і Журжинці і пробитися до сусіднього з Лисянкою Жовтневого, де передбачалась її зустріч з танками Хубе.

Та ледве голова колони виступила з Шендерівки, як її авангарди були зупинені між Хильками і Комарівкою, де залягли піхотинці Трофименка і козаки Селіванова. Зав’язався довгий бій, який тривав до світанку.

Під покровом темряви невеликим загонам противника вдалося проскочити крізь цей рубіж, і близько тисячі німців до ранку опинилися недалеко від Журжинців. Відразу вони вислали вперед розвідку, щоб встановити зв’язок із танкістами Хубе в селищі Жовтень. Розвідники пробрались туди, але принесли звідти невтішні для них вісті: у селищі німецьких танків не було і в помині, там напоготові стояли танкісти Ротмістрова.

Ця звістка приголомшила німецьких солдатів і, коли вони побачили радянські танки, загін фашистів, що раніше прорвався, поспішно відкотився назад і знову опинився в колоні своїх військ, яка вела безуспішний бій між Хильками і Комарівкою.

А на півночі, у тилу атакуючих колон, з першими проблисками світанку теж загримів бій. Це почали свій наступ стрілецькі частини полковника Горобця, штурмуючи разом з танкістами Стеблів і Шендерівку.

Ар’єргарди противника в Стеблеві, які прикривали тил оточених, були відразу ж зім’яті й відкинуті на південь. Переслідуючи їх по п’ятах, танки з піхотою на броні ввірвалися в Шендерівку.

Німці намагалися за всяку ціну втримати село, і нашій піхоті з великими труднощами довелося відвойовувати вулиці, які були забиті бойовою технікою і машинами. Радянські танки, об’їжджаючи захаращені дороги провулками, дворами, городами, тут і там подавляючи вогонь ворожих гармат, поступово наближались до південної околиці села.

Вона була захаращена вцілілими німецькими машинами й обозами, що очікували наслідків бою біля Комарівки і Хильок, щоб відразу рвонутись у прорив слідом за ударними частинами своєї колони. Вони чекали вже кілька годин, але, хоч гуркіт бою на півдні весь час посилювався, війська й обози, які суцільною стрічкою витягнулися по дорозі на Комарівку і Хильки, стояли без руху. З поля бою надходили тривожні вісті, які передавались по цьому живому ланцюгу, про те, що частини прориву зустріли сильний вогонь росіян і просунутись їм не вдасться. А позаду все ближче лунали гарматні постріли і все чіткіше було чутно автоматні черги.

Поява радянських танків була зовсім несподіваною. Чотиригарматна німецька батарея, яка стояла віддалік від дороги, під деревами, не встигла відкрити вогонь, як танки, вискочивши із-за гребеня ближнього пагорба, опинились за кілька десятків метрів від гармат.

Попереду на великій швидкості їхав танк сержанта Шевцова. Перш ніж німецькі артилеристи встигли закласти снаряд, танк Шевцова важко перевалив через бруствер гарматного окопу, і гусениці його заскреготали по металу, підіймаючи і ламаючи гармату. За кілька секунд всі чотири гармати були розчавлені, і танки вискочили на дорогу, захаращену возами і машинами.

Полум’я виривалося з довгих стволів гармат, жарко дихали вогнем кулемети, гусениці шматували все на своєму шляху. Ворожі солдати з криками розбігались по обочинах, обозники шмагали коней, гонячи їх прямо через засніжене поле, машини важко з’їжджали з дороги в сніг і, безпорадно буксуючи, зупинялись.

Удар з тилу відразу зрушив усю фашистську колону, що розтягнулась на кілька кілометрів. На дорозі діялось щось неймовірне. Позаду маса людей, повозок, машин рвалася вперед, скажено напираючи на тих, хто загороджував їм дорогу. Передні, ще не знаючи, у чому справа, чинили опір цьому натиску, але не могли стримати його. Грузовики і повозки наїжджали на людей, зіштовхувались, закупорюючи дорогу безнадійними пробками, солдати збивались у купу, а радянські танки обсипали їх снарядами і давили гусеницями.

Колона втратила будь-який порядок, розсипалася, розлилася по полю. Гурти солдатів, рештки обозів панічно кинулись геть від Шендерівки до Комарівки і Хильок, де вело бій ядро їх колони. Танки переслідували втікачів, підганяючи їх вогнем. За кілометр від Комарівки до початку садів Хильок, що спускалися з далекого підгірка, вдалину і вширину розкинулось велике поле, вкрите пагорбами, порізане ярами. Місцеві жителі називають його Бойковим полем.

Цього холодного хуртовинного ранку 17 лютого 1944 року Бойкове поле стало центром усієї Корсунь-Шевченківської битви. На його просторах, затягнутих густою, клубчастою завісою бурану, скупчилась уся маса оточених німецьких військ. Тут вели бій ударні загони другої колони, які відчайдушно і безуспішно намагалися пробити собі шлях на південь. Тут, у сніговому мороці, метались, рятуючись від вогню, жалюгідні залишки розгромленої першої колони, які вже не помишляли про організований опір, але ще таїли надію відшукати яку-небудь щілинку у вогняному кільці, що скрізь загороджувало дорогу до Лисянки. Сюди ж, переслідувані танками, кинулись від Шендерівки обози. Машини і повозки розтікались по всьому полю, з неймовірними зусиллями пробираючись по глибокому снігу.

Білі вихори бурану ховали все навкруги. Лише на відстані кількох кроків можна було розпізнати що-небудь. Ця біла темрява, що заважала бачити всю картину бою, набагато збільшувала паніку. Втративши всяке орієнтування, безглуздо кидаючись то в один, то в інший бік, натовпи мерзнучих, грузнучих у снігу солдатів, сотні повозок і машин наосліп кружляли по полю, штовхаючись, натикаючись на кулеметний вогонь, потрапляючи під артилерійські нальоти, скупчуючись у долинах, куди рідше залітали снаряди й міни і де не так дошкульно пік крижаний подих бурану.

Часом звідкись долинав протяжний крик атакуючої піхоти, який відразу заглушувався дрібною тріскотнею рушнично-кулеметної перестрілки. З усіх боків лунали зойки і стогони поранених, що благали порятунку. Крізь свист бурану раз-у-раз проривалось протяжне виття снарядів, що завмирало на низькій ноті і закінчувалось дзвінким гуркотом розриву. І, покриваючи всі ці звуки, важко і могутньо гула навкруги канонада.

Цей гул наростав з ночі, у міру розширення фронту битви, у міру того, як, підходячи до поля бою, у сутичку вступали все нові й нові сили. Від громових перекатів здригались ближні пагорби, стрімкий вітер доносив гримотіння бою до Лисянки, де до нього з тривогою прислухались солдати дивізій Хубе, знаючи, що там, на півночі, відбувається розв’язка корсунської трагедії. Цей далекий грім чули Шпола і Сміла, Канів і придніпровські села. А тут, на Бойковому полі, приреченим на загибель, майже божевільним солдатам Штеммермана цей всенаростаючий, роздираючий нерви гуркіт і справді здавався ревучою трубою страшного суду, що провіщає кінець світу.

Тим часом за вогневою лінією, що оперезала Бойкове поле, закінчувались приготування для останнього смертельного удару. До східного краю поля підходили наші танкові колони. З боку Хильок до місця бою просувались кавалерійські ескадрони селівановців.

Останні судорожні зусилля докладав ворог, щоб проторити собі шлях через вогняне кільце. Залишки загонів прориву кинулися в нову атаку по всьому південному краю Бойкового поля. І відразу в тилу атакуючих рознеслась чутка про те, що оборону росіян прорвано, з усіх кінців поля на південь кинулися натовпи солдатів, потік машин і повозок.

У цю хвилину з командного пункту генерала Конєва був переданий умовний сигнал. На башті головної машини танкового з’єднання командир махнув прапорцем. Сигнал, що передавався від одного танка до іншого, як електрична іскра, пробіг по всьому цьому стальному ланцюжку. Разом гнівно заревіли сотні моторів, і стальна хвиля з глухим гудінням накотилась на затягнуте бураном поле.

А на другому боці Бойкового поля майже в цей же момент перед нерухомо завмерлим строєм кіннотників командир кавалерійської частини, донський полковник Мороз, підвівшись на стременах, вихопив із піхов шаблю. Блискучий клинок зі свистом описав коло над головою полковника, і ставний гнідий кінь Мороза, здригнувшись від різкого поштовху шпор, птахом кинувся вниз по схилу пагорба. І відразу свиснули в повітрі сотні клинків, і, розгортаючись в атакуючий ланцюг, грімкотячи розкотистим «ура», кавалерійські ескадрони понеслись за своїм командиром.

Чутка про прорив німецьких авангардів виявилася неправдивою. На південній частині поля потік солдатів, що кинулися із тилу, зіткнувся з відступаючими після невдалої атаки ланцюгами піхотинців, за якими по п’ятах котився вогневий вал радянської артилерії. Автоматники, які щойно вийшли з бою, і тиловики, які кинули свою непотрібну зброю, охоплені панікою обозники і шукаючі порятунку поранені, все це змішалось в один хаотичний багатотисячний натовп, на який відразу ринула хвиля артилерійського вогню. Натовп важко метнувся назад, намагаючись врятуватися від зливи снарядів.

І тоді зліва, з боку Комарівки, почувся глухий, одноманітний шум — рокіт сотень моторів, який посилювався з кожною хвилиною. Тривожно прислухаючись, натовп на мить зупинився. Рокіт перетворився у тяжкий рев, який, здавалось, поглинув усі інші звуки. Попереду, у білому сніговому тумані, невиразно проступали контури громіздких машин.

— Панцери! Панцери! — прокотилось по натовпу.

Танки, вже розпізнавши за пеленою снігу темну масу солдатів, відкрили вогонь. І все те, що залишилось від обох німецьких колон, побачивши сталеву стіну, що нестримно насувається і викидає снопи вогню, перетворилося в панічне стадо. З криками жаху, штовхаючись, падаючи, давлячи один одного, натовп солдатів кинувся втікати від танків до протилежного, правого краю поля.

А звідти, назустріч їм, на всю широчінь поля, швидко наближаючись, наростало російське «ура» і доносився, дивний частий тупіт. І раптом у когось з утікаючих вирвався повний страху і розпачу крик:

— Козак! Козак!

Навперейми сніговим хвилям бурану, прямо на знавіснілий натовп солдатів неслась щільна кавалерійська лавина. Переможний тріумфуючий клич гримів над рядами кіннотників, які побачили ворога, важко хропіли коні, вже охоплені азартом бою, і підняті вгору клинки, виблискуючи, ворушились над червоноверхими кубанками.

Козаки врізались у натовп, і почалася січа. Свистіли скривавлені клинки, коні топтали копитами трупи, і тисячі солдатів у зелених шинелях метались по полю. Зі сходу на них нестримно насувалась крицева громада танків, ніби важким пресом відтискаючи їх на інший край поля, де миготіли козацькі клинки.

Остання воля до бою, остання надія на спасіння були зітерті в порох цим подвійним ударом танків і кіннотників. Рештки німецьких колон під цим ударом остаточно втратили всякі сліди воєнної організованості й відразу перетворились у безпомічний натовп обезсилених, морально розбитих, напівбожевільних людей. Кидаючи зброю, піднімаючи руки, розмахуючи нашими листівками, вони десятками і сотнями почали здаватися в полон. І коли на середині Бойкового поля зустрілися наші танкісти і кавалеристи, на всій цій обширній горбастій рівнині вже не було гітлерівських солдатів, а були тільки полонені німці.

Розрізнені групи противника ще бродили серед бурану, там і тут часом знову спалахувала коротка стрілянина. У Шендерівці з вершини водокачки влучною кулею снайпера був знятий останній німецький автоматник. Наші стрілки прочісували навколишні вибалки, виловлюючи або знищуючи солдатів противника, які розбіглися. Затихав бій на почапинському рубежі.

До ранку вщухла стрілянина. Припинився буран, змінившись морозним безвітрям. Над заметеними снігом корсунськими полями, де 14 діб, не змовкаючи ні вдень, ні вночі, гриміла могутня битва, запанувала глибока тиша.

Корсунь-Шевченківська битва закінчилась.

22 червня 1953 року датська буржуазна газета «Афтенбладет» вмістила на своїх сторінках таке повідомлення:

«Піратський прапор знову майорить в Німеччині. Відкритий пам’ятник есесівцям.

Геппінген, понеділок (Ассошіейтед Пресс).

Вперше після закінчення останньої війни вчора відбулось відкриття пам’ятника загиблим есесівцям — добірним військам Гітлера, які викликали жах і в роки війни сіяли смерть і терор у Європі. Відкриття пам’ятника відбулось в присутності 2000 колишніх есесівців, у тому числі трьох генералів.

Над пам’ятником був піднятий чорний прапор з зображенням білого корабля вікінгів — емблеми дивізії „Вікінг“. Колишній командир дивізії генерал Герберт Гілле був присутнім при цьому і заявив у своїй промові про лояльність до західнонімецького уряду і європейської армії».

Ми не знаємо більше нічого про подробиці цього фашистського мітингу в Геппінгені — невеликому німецькому містечку в американській зоні окупації Німеччини, поблизу Штутгарта. Але цілком очевидно, що зборище 2000 есесівців і церемонія відкриття пам’ятника могли відбутися там лише з дозволу і схвалення американських окупаційних властей. І легко можна уявити, що повинні були відчувати мирні геппінгенські жителі, бачачи, як вільно і весело розгулюють вулицями їх рідного містечка гітлерівські молодчики, слухати, як один із найбільш зловісних фашистських генералів виголошує промову, безкарно прославляючи «доблесті» кривавих есесівських розбійників, дивлячись, як піднімається над пам’ятником чорний піратський прапор «Вікінга».

Багато років тому на полях Корсунь-Шевченківської битви цей чорний прапор сухопутних піратів Гітлера був втоптаний в грязюку чобітьми радянських піхотинців, гусеницями наших танків, копитами коней.

Цього сонячного осіннього дня в селі Комарівці Корсунь-Шевченківського району був відкритий пам’ятник на братській могилі.

На краю великого колгоспного села, там, де підходить до нього Бойкове поле, розкинувся невеликий гай багаторічних тополь. У тіні цих дерев протягнулись поруч два рівні земляні горбочки. Під одним з них лежать поховані багато років тому червоноармійці і партизани, що загинули в роки громадянської війни. Другий був насипаний в 1944 році — це могила радянських воїнів, які віддали своє життя за Батьківщину в дні Корсунь-Шевченківської битви.

Сотні колгоспників — жителів Комарівки, Шендерівки, Хильок — зібралися на відкриття пам’ятника. Тут були учасники війни — демобілізовані солдати й офіцери, колишні підпільники і партизани, батьки і матері, жінки і діти загиблих воїнів. Коли під звуки оркестру було знято покривало, накинуте на статую, натовп завмер, не зводячи очей з пам’ятника.

В узголів’ї обох могил на високому постаменті стояла постать молодого солдата у військовій шинелі. Скорботно схилив він голову, сумним і суворим було його відкрите молоде обличчя. Однією рукою він підтримував древко бойового прапора, полотнище якого спадало вниз важкими складками. Друга рука стискала на грудях автомат.

Почався мітинг. Тихі, схвильовані промови звучали над могилами. Добрим теплим словом згадує народ своїх захисників, які віддали життя за його свободу і щастя. Люди говорили про те, скільки страждань приніс їм ворог, про те, як трудились вони, заліковуючи рани своєї землі, і якою стала завдяки їх умілим рукам ця обпалена вогнем, посічена металом земля, в якій сплять загиблі бійці. І всі клялись, що вони не допустять нової війни, що вони бажають лише єдиного — мирно жити і трудитись на своїй оновленій, відродженій землі.

А над натовпом, над могилами, над полем давнього бою піднімалась постать воїна з автоматом на грудях. Солдат стояв тут як вартовий мирної праці, як грізне застереження усім, хто посмів би знову посягнути на нашу землю. Суворим і мужнім було обличчя воїна. Твердо стиснула зброю його дужа рука.

1968 рік.

М.Г. Мойсєєв, ^{лейтенант, командир взводу 233 танкової бригади 6 механізованого корпусу} У наступі на Звенигородку

...За наказом командира корпусу генерал-лейтенанта танкових військ Михайла Васильовича Волкова наш 3 танковий батальйон, як і вся 233 танкова бригада, зосередився у районі сіл Бесідка-Баштечки. Бригади нашого 5 механізованого корпусу пішли в наступ вранці 26 січня 1944 року після сильної артилерійської підготовки. Наша 233 танкова бригада знаходилась у резерві командуючого і становила передовий загін разом з 1228 самохідно-артилерійським полком, виділеним з 4 мех-корпусу під командуванням заступника комкора генерал-майора танкових військ Михайла Івановича Савельева. Цей передовий загін також 26 січня ринувся на ворога. Прорвали фронт північно-західніше села Виноград спільною атакою танків з десантом. Два танки нашого батальйону були підбиті і загорілись. Перші втрати товаришів. Коля Плеханов і Михайло Чеглаков із охоплених полум’ям танків витягували друзів, які вже ціною свого життя забезпечили прорий фронту. Прорвавши фронт, танки, не збавляючи темпу, з боями пішли тилами, зайняли села Кам’яний Брід, Дашуківку, вийшли на висоту у відкрите поле до дороги від села Писарівка на Лисянку, між Дашуківкою і Журжинцями. Ця висота виявилась замінованою протитанковими мінами. Тут ми втратили ще два танки, які підірвались на мінах.

Батальйон з 17 танків, рота мотопіхоти з мотострілецького батальйону нашої бригади та декілька САУ з 1228 артполку вранці 28 січня 1944 року пішли вперед. Командир батальйону виділив з 5 танків бойову похідну групу і поставив мету: не відриватися понад 100-500 метрів від головних сил батальйону, просуватися швидко по дорозі на Звенигородку. Танк командира батальйону йшов попереду головних сил батальйону слідом за ударною групою, весь час тримав зв’язок по рації з екіпажами танків, які йшли попереду, сигналами, які застосовують танкісти. Пам’ятаю, коли пішли вперед, при виїзді з Лисянки праворуч на стовпі був дороговказ німецькою мовою: «До Звенигорода 22 км». Шлях проходив лісом, і йти в темноті, у густому тумані було не дуже приємно, але просувалися швидко. Ворог майже не видавав себе, а тікав у ліс, не чинячи організованого опору. Коли підходили до міста Звенигородки, було холодно й через туман та погану видимість командири танків стояли біля відкритих люків, коли раптом ворог відкрив шалений вогонь, але, на щастя, не прицільний та організований, а безладний — заважала погана видимість та раптова наша поява. Танки, які йшли попереду, з ходу відкрили стрілянину і, набираючи швидкість, увірвались на околицю міста, долаючи опір противника; знищуючи його, стали просуватись у центр міста під командуванням командира батальйону. На броні всіх танків були автоматники з мотобатальйону та з нашого батальйону. У мене, пам’ятаю, було 3 особи, знаходився і заступник комбата капітан Дунаев, але, врахувавши обставини, пересів на інший танк. Був на моєму танку і парторг батальйону лейтенант Анатолій Кунгуров. У командира роти — лейтенанта Дмитрієва — на броні танка незмінно знаходився з автоматом на грудях молодший лейтенант, танкотехнік роти Берлін.

Потрібно сказати, що в перших боях при прориві оборони ворога багато хто вже озброївся німецькими автоматами, а після взяття Лисянки це стало звичним. Трофейні автомати висіли на грудях у Дунаєва, Кунгурова, Берліна, Віри Вовченко та в багатьох інших.

Євген Берлін весь час був на броні танка з автоматом і вів бій як танкодесантник. Пам’ятаю, коли ми досягли мети і дійшли до Звенигородки, я зустрів його, він не встиг ще й слово сказати, а вже смішно було дивитися на його вигляд. Весь закопчений, брудний, з двома трофейними автоматами. Безперечно, не легко доводилось автоматникам на броні танка, потрібно було вести бій, часто стрибати з танка, попадаючи в багнюку, до глушника, де отримувати порцію кіптяви, і знову по ходу танка вести вогонь та вискочити на танк, щоб не відстати. Таким його бачили, знали, та й не міг він інакше. І цю роботу він виконував по-своєму майстерно та весело.

Наші танки вийшли на східну околицю міста. За нами йшов 1 танковий батальйон капітана Миколи Миколайовича Маслюкова. Коли ми отримали команду від капітана Гуськова: «Вогонь припинити — попереду наші, танки 2 Українського фронту», — капітан Маслюков, який спостерігав з танка, вийшов із люка на броню, і тут же був убитий осколками снаряда, який розірвався поруч. Але невдовзі стрільба втихла. 2 танки Т-34 2 Українського фронту зупинились навпроти, а інші, не зменшуючи швидкість, повернули праворуч. Наш командир батальйону капітан Гуськов вийшов з танка і, бачимо, обіймається, тут вискочили і з інших танків потиснути руки танкістам 2 Українського фронту. Ця мить була недовгою, бо у всіх була своя мета.

Близько 11-12 години дня капітан Гуськов дав своїм танкістам вказівки: виконавши головне завдання, оволодіти Звенигородкою і з’єднатися з танками 2 Українського фронту, привести в порядок техніку, заправитися, усунути несправності та бути готовим до виконання нового завдання. Сам він зупинився в будинку на правому боці центральної вулиці (назви не пам’ятаю), його танк стояв у садку за будинком...

____________________

Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. — Д-2041.

М.С. Бондаренко, ^{командуючий артилерією 373 стрілецької дивізії 52 армії 2 Українського фронту. Уродженець м. Корсуня-Шевченківського} Бойові дії артилеристів 373 стрілецької дивізії

373 стрілецька дивізія отримала від командуючого 52 армією генерал-лейтенанта Коротєєва бойове завдання: прорвати оборону ворога біля міста Сміли, заволодіти залізничним вузлом станцією Бобринська (Шевченково) та південною околицею міста Сміли. Разом з частинами, діючими праворуч, знищити німців у районі міста Сміла. У подальшому наступати в напрямку міст Городища та Корсуня.

Смілу і залізничний вузол станції Бобринська обороняли частини танкової дивізії СС «Вікінг». Це була елітна частина фашистської армії. Солдати цієї дивізії віком не старші 25-27 років були, як правило, членами гітлерівського об’єднання молоді і вирізнялися особливою жорстокістю. Майже всі вони скоїли військові злочини над мирним населенням. Побоюючися відповідальності, у полон не здавались, билися до кінця.

Німці вжили всіх заходів, щоб укріпити місто Смілу та залізничний вузол станції Бобринська. Місцевість навкруги сприяла цьому. З півночі місто прикривалося лісом та Ірдинським болотом, зі сходу — річкою Тясмин. На околиці міста біля річки німці посилили укріплення. Залізничний вузол та станцію Бобринська противник перетворив у сильно укріплений пункт, застосувавши цегляні будівлі для ведення кругової оборони. За даними розвідки, у районі Городища німці теж підготувати рубежі оборони.

Командир дивізії полковник Сазонов вирішив форсувати річку Тясмин нижче Сміли і головний удар нанести по залізничному вузлу станції Бобринська, атакувавши його з півдня та сходу силами двох стрілецьких полків; третій полк мати у другому ешелоні. Заволодівши залізничним вузлом, наступати на південну околицю міста Сміла у напрямку станції Володимирівка. Полки першого ешелону були підсилені батареями 76-мм гармат дивізіону 931 артилерійського полку для посилення протитанкової оборони. Крім того, наступи кожного стрілецького полку (1239 та 1237) підтримувались одним дивізіоном 931 артилерійського полку; 1235 стрілецький полк наступав у другому ешелоні.

24 січня війська 2 Українського фронту перейшли в наступ. Під прикриттям артилерійського вогню 373 стрілецька дивізія форсувала річку Тясмин нижче залізничного мосту і після короткої артпідготовки атакувала станцію Бобринська. Зламавши в запеклому бою сильний опір ворога, до 13 години піхота 1237 стрілецького полку увірвалася до пристанційного селища з півдня та сходу. Німці вживали всіх заходів, щоб зупинити наші наступаючі частини. Приблизно о 14 годині до двох рот противника з 6 танками контратакували правофланговий полк дивізії. Командир 243 окремого винищувально-протитанкового дивізіону майор Матвєєв швидко висунув батареї в бік контратакуючих німців, розгорнув їх і відкрив вогонь прямою наводкою по танках ворога.

Начальник артилерії 1237 стрілецького полку майор Некрасов організував вогонь полкових гармат і відкрив його по танках ворога. Танки зупинились. Тоді командир 2 дивізіону 931 артилерійського полку підполковник Авальяні відкрив масований вогонь по піхоті і танках ворога. Один танк загорівся. Атака німців захлинулася. Танки стали відходити до будинків, а німецька піхота, залишивши загиблих та поранених, почала тікати. Відбивши контратаки німців, наша піхота ввірвалася на східну околицю міста і вийшла на західний бік залізничного вузла станції Бобринська.

До цього часу сусідня дивізія вийшла на північну околицю міста. Боячись оточення, ворог у ніч з 25 на 26 січня став виходити з міста по єдиному шляху, який у нього залишився, — на захід. До ранку Сміла була звільнена. 26 січня місто Сміла було повністю очищене від ворога. Місто було ціле. Відважні і рішучі дії військ на північному і південному флангах оборони ворога не дали йому можливості знищити станційні та міські будівлі, які він підготував до знищення.

Продовжуючи розвивати наступ, дивізія звільнила станцію Володимирівку і великий населений пункт Ротмистрівку. У Ротмистрівці був захоплений аеродром та великий склад боєприпасів. У ніч на 27 січня пройшов дощ. Він перетворив ґрунтові дороги в суцільне багно. Мастка українська земля прилипала до ніг піхотинців, засмоктувала колеса артилерійських гармат та візків. Автомобілі-арттягачі з великими зусиллями долали бездоріжжя, не могли подолати підйоми. Місцевість біля села Орловця, куди наступали частини дивізії, пересічена, з крутими спусками та підйомами, глибокими ярами. Артилерія почала відставати від бойових порядків піхоти. На виручку артилерії прийшла піхота, а потім і населення звільнених сіл. Озброївшись лопатами, вони ремонтували дороги, мости, витягували з багнюки автомобілі, гармати, візки, які застрягли. Частину боєприпасів, пов’язавши два снаряди або міни невеликого калібру, перекинувши їх через плече, несли піхотинці, по щиколотки провалюючись у липку багнюку. Місцеве населення також приєдналося до перенесення боєприпасів. Від села до села, як по естафеті, переносили вони бойовий вантаж.

Біля села Орловця ворог чинив сильний опір, особливо на західній околиці. Оборону німці побудували по ярах, створивши ряд укріплених кулеметних пунктів та сполучену систему кулеметного та мінометного вогню. Використовували вони і скирти соломи, улаштувавши під скиртами укриття для людей, встановили кулемети. Захопивши східну околицю села, наша піхота повільно просувалася вперед, зламуючи опір ворога. Велику роль у цьому бою зіграла артилерія, застосувавши пряму наводку. Начальник артилерії 1239 стрілецького полку майор Шамота добре організував взаємодію полкової артилерії з піхотою, і цей стрілецький полк більш успішно просувався до західної околиці села. Артилерія підполковника Шамоти знищила 11 вогневих укріплень та багато піхоти ворога, командир гармати винищувально-протитанкового дивізіону вогнем своєї гармати запалив скирти соломи, під якими було чотири ворожих вогневих пункти. Скирти почали тліти, і ворог змушений був тікати від них. Велику допомогу дивізії у цьому бою надала артилерійська бригада, озброєна 152-мм гаубицями.

За розпорядженням командуючого артилерією 52 армії генерал-майора Фаустова бригада встановила зі мною зв’язок і вислала передового спостерігача на мій спостережний пункт, на східну околицю Орловця. Штаб артилерії швидко скорегував вогонь артилерії, і сильними вогневими атаками артилерійської бригади й артилерії дивізії оборона ворога була знищена. Це вирішило хід бою. До ранку село та його околиці були в наших руках.

Покидаючи свої укриття, жителі Орловця зі слізьми радості й подяки зустрічали наших солдатів. Розповідали про звірства фашистів, пригощали, чим могли.

Долаючи опір німців і бездоріжжя, дивізія захопила велике село Дирдине і хутір Завадище, просуваючись до Городища.

10 лютого дивізія у взаємодії з сусідами звільнила південну околицю Городища та станцію Городище. 11 лютого була звільнена Завадівка. Звідси, з завадівських висот, вже проглядалися околиці Корсуня. Прилеглий до парку ліс, залізнична станція Корсунь, Козацька Могила та інше. Напружуючи сили, солдати просувались вперед. Передові частини вийшли до берега річки Росі проти Корсуня, звільнивши від ворога південну частину міста (Заросся). Вранці розвідка вибила з Корсуня останніх німецьких автоматників і встановила, що вночі з 13 на 14 лютого німці евакуювалися з міста. Відступили вони через Яблунівку на Стеблів, Шендерівку...

____________________

Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. — Д-3058.

І. Г. Толпєєв, ^{лейтенант, командир взводу З батареї 438 окремого винищувально-протитанкового полку 4 гвардійської армії 2 Українського фронту} Подвиги артилеристів

...20 січня 1944 року наш 438 винищувально-протитанковий полк з-під Сміли зробив марш і прибув у район Кам’янки.

Він повинен був разом з полками 69 гвардійської стрілецької дивізії прорвати оборону ворога. Наступ розпочався 25 січня, піхота легко перейшла невеличку річку, захопила село Баландине і стала переслідувати німців, які відступали на південь у напрямку міста Шполи. Слідом за піхотою пішли і гармати батареї нашого полку. Тут сталася велика біда. Німці оперативно викликали свою авіацію якраз у той момент, коли батарея була у відкритому полі. Попереду був глибокий яр, і люди вирішили шукати в ньому порятунку від горбатих «Юнкерсів». Шукали порятунок, а знайшли смерть.

Фашисти буквально знущались над незахищеними нашими людьми. Тим, хто не втік в яр, а залишився в полі, було легше. Ну, а тим, що були в яру, було моторошно.

Для молодого Якова Давиденка з гарматної обслуги це було перше випробування і таке важке. Бомби скидали в те місце, де було найбільше скупчення людей. Відбомбившись, літаки почали на бриючому польоті знищувати людей з кулеметів. Над Давиденком нависла смерть, і він би її отримав, як і багато інших, але його врятувала кмітливість, винахідливість. Він відбіг недалеко в бік і тут же, в яру, ліг на землю, злившись з нею, і до кінця спостерігав це безжальне бомбардування. Багато там загинуло наших людей, але Давиденко залишився не ушкодженим. Він врятував себе для бою з танками.

Після бомбардування батареї ми пішли вперед, і тут назустріч нашій піхоті з села Оситняжки вийшли танки. Батарея встигла розгорнутись, швидко відкрити по них вогонь, були і прямі попадання. Танки ворога, не прийнявши бій, розвернулись і пішли в укриття. Вперше по цих танках вів вогонь з гармати і Яків Давиденко. У цьому бою він пережив два жахи: безжалісне бомбардування і першу зустріч з фашистськими танками. Рядовий Давиденко здав екзамен на зрілість воїна...

Запам’ятався мені і останній бій по знищенню німців, оточених під Корсунем-Шевченківським. 5 і 6 батареї стали праворуч по шляху, який вів з Лисянки в село Почапинці. Вони готувались до бою з оточеними німцями, які відходили з Журжинець. Через шлях на правому боці росли товсті, вікові груші й осокори.

Під покровом ночі і сильної хуртовини, це було 17 лютого 1944 року, оточені німці пішли по цьому шляху на Лисянку для з’єднання з головними силами. Наша артилерія чекала на танки, але їх у німців не було. По шляху йшли колони німців, потім — артилерія, візки зі зброєю та мінометами, а в кінці колони — візки з пораненими з госпіталів.

Стріляли картеччю, стріляли осколковими снарядами, стріляли з особистої зброї. Багато було вбитих, але німці все лізли і лізли вперед. Створилась загроза [виходу], і це всі розуміли. Адже артилеристи тут воювали без своєї піхоти, закінчувались снаряди, частина німців прорвалась у тил і опинилась у нас за спиною. Частина воїнів нашої 3 батареї повернулась назад і полонила їх. Ось тоді мені і випала нагода побачити бій гармати сержанта Кругляка, який я спостерігав з тилу, а точніше, позаду цього бою.

Що ж вигадав Кругляк? А ось що. На озвірілих німців, безперервно нападаючих на гармати батареї, він подав команду цілитися в стовбури дерев на шляху і стріляти по них осколковими снарядами. Ефект виявися шокуючий. Снаряд розривався під час удару об дерево, і осколки майже повністю винищували німців. Летіли цурки від дерев, падали на шлях убиті осколками німці, валялись розбиті візки, трупи коней — картина була вражаюча, і «намалювали» її в основному наші два сержанти — Василь Петрович Кругляк і Андрій Єрмолайович Харитонов. Один отримав звання Героя Радянського Союзу, а Кругляк, пам’ятається, нічого. У 1956 році мені пощастило побувати в тих місцях. Я уважно обстежив стовбури груш і осокорів. Вони вижили, рани їх зарубцювалися, але в деяких ще були рани від осколків і стирчали самі осколки...

У цю ж ніч всі солдати нашого полку до самого ранку вели бої з німцями і попереду, і позаду. Я сказав «усі» тому, що коли полк веде боротьбу з танками, то тоді працюють тільки гарматні обслуги, а інші: розвідники, телефоністи і радисти — їм допомагають або просто спостерігають за боєм. Але під Почапинцями воювали всі, тому що фашисти лізли з усіх боків, лізли напролом, щоб вийти з оточення. Лізли на нас зі злом і не просили пощади.

У книзі «Боевой путь 4-й гвардейской армии» є такі рядки: «На окраине села Почапинцы оборонялись курсанты 41 гв. СД с группой солдат истребительного полка». Тут йдеться про 1 батарею, якою командував капітан Кондратенко і в його підпорядкуванні був рядовий, телефоніст Сократ Лобада. Штаб полку стояв у селі, а батарея — на околиці, вона була спідручна для командира полку.

Обірвався зв’язок батареї зі штабом. Для телефоністів це найтяжка загадка: або він перервався від осколків мін чи снарядів, або її перерізав ворог і зробив засідку, очікуючи приходу сюди телефоністів. На лінію пішов Лобада з напарником і першим виявив німців, які прорвалися з боку цукрового заводу. Лінію так і не вдалося полагодити, зв’язок не знадобився. Телефоністи почали перестрілку, їм прийшли на допомогу полкові телефоністи, і розпочався справжній бій. Спочатку ним керував лейтенант Федулов, а пізніше до нього приєднався і командир батареї.

За селом була велика продовгувата долина, яром її назвати не можна, тому що вона була розчахнута, і ось у цю долину нагромаджувались німці і йшли в атаку на крихту наших артилеристів. Спочатку наші відбивались, потім самі декілька разів йшли на німців. Бій доходив до рукопашного, у хід йшли гранати і приклади. У цьому бою Лобада хоробро захищався сам і захищав командира батареї, капітана Кондратенка. Звичайно, у таких випадках кажуть, що він знищив стільки-то фашистів. Я не пишу таке про рядового Лобаду, я не підраховував, скільки він знищив фашистів. Але я стверджую, що він першим розпочав цей бій, вів його відважно і, безумовно, наніс великі втрати ворогу. Рядовий воїн Сократ Лобада проходив практику ближнього бою з фашистами і екзамен склав на «добре».

_____________________

Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. — Д-1769.

З. М. Філонова, ^{старший лейтенант, лікар 500 окремого кулеметно-артилерійського батальйону 159 укріпленого району 27 армії 1 Українського фронту} У боях за Шендерівку

У середині лютого 1944 року (за хронологію не ручаюсь) наш 500 окремий кулеметно-артилерійський батальйон був розташований у селі Шендерівці, де вів тяжкі кровопролитні бої. Наша санітарна частина — батальйонний пункт медичної допомоги — розташувався у великому дерев’яному будинку ближче до головного шляху. Поранених було так багато, що ми цілодобово не відходили від перев’язочних столів. Необхідно сказати, що кількість медичних працівників у нашому батальйоні була дуже мала: 1 лікар, 2 фельдшери, 3 санітари, крім того, по 1 санінструктору в ротах. З вдячністю згадую, що в цей важкий для нас час на допомогу прийшло місцеве населення. У сусідньому з медчастиною будинку жили чоловік з дружиною, уже в літах, які постійно знаходились з нами, самовіддано і мужньо виконували всі роботи при наданні допомоги пораненим; вони віддали своє житло для поранених, переносили їх туди на ношах, іноді прямо під обстрілом. Дуже прикро, що пам’ять не зберегла імена цих добрих, відданих людей. Але ми їх завжди пам’ятаємо! Низько їм вклоняємося живим або вже померлим.

Особливо тяжкі бої були 11-12 лютого 1944 року, це ми відчули за кількістю поранених, їх доставляли тільки важкопораненими, всі, хто міг хоч трішки бути з товаришами у строю, тримати зброю, були там, — на вогневих позиціях. Пам’ятаю, як зараз, 12 лютого, увечері, доставили важкопораненого (помираючого) артилериста лейтенанта (башкир або татарин). Ось що він нам приблизно розповів: «Вранці німці великими колонами ринулись на наші позиції. Навкруги пекельний гуркіт від вибухів. Бої були жорстокі, німці несли великі втрати, але все лізли вперед і вперед, немовби кінця їм не було. Наші гармати гарячі, снаряди закінчуються, навколо гори німецьких трупів, а вони немов навіжені через трупи лізуть вперед. Ось і останній снаряд, німці тут, біля гармати йде рукопашний бій!». І так воювали всі наші солдати. Це і є стояти на смерть! Вічна їм слава!!

Увечері ж 12 лютого нам повідомили, що ми оточені німцями, живими залишилось небагато солдатів і офіцерів (близько 50 осіб). Відходити на іншу вулицю! Поранені, яких не встигли евакуювати і які мали змогу пересуватися, а, здавалось, і не могли, пішли з нами. Така була сила волі, велика мужність перебороти все, аби бути зі своїми разом у цю смертну годину, не залишатися на наругу німцям. Поранених, які не могли пересуватися, переносили в глибокий підвал і ховали там у нішах. Це робили наші помічники — сім’я місцевих жителів, які допомагали нам.

13 лютого (?) весь день група солдатів і офіцерів, яка залишилась живою у 500 окремому кулеметно-артилерійському батальйоні, геройськи відбивала [атаки] ворога, який до цього часу зайняв майже всю Шендерівку. Коли кільце навкруги нас стислось так тісно, бійці пішли в атаку з криком «Ура!» і відвоювали у ворога десятки, а може, й сотні метрів.

А навкруги гуркотіло, свистіло, горіло, всюди вогонь, дим, розвалювались муровані будинки, ніде сховатися. Добре пам’ятаю офіцера, який очолив нашу групу. Я не знаю його прізвища, він, очевидно, був із іншого батальйону або укріпленого району, не знаю. Але це був вольовий, витриманий командир, який не розгубився ні на хвилину. Його рішучі чіткі накази діяли на всіх позитивно. Бо, прямо кажучи, залишитися живим там, у тій ситуації, ніхто не думав. Уся наша зброя — автомат і пістолет. Німці буквально насідали! Згадую, коли опинилися на околиці Шендерівки, в яру виявилось багато коней, і німці били по них буквально прямою наводкою. Жахливе видовище! Відірвані голови, відірвані кінцівки, ріки крові і якесь особливе кінське іржання. Вони теж прощалися з життям! А літаки з чорною свастикою низько-низько. Захотілось перетворитися в непримітну грудочку, злитися з землею. Посеред цього «пекла» [я] отримала наказ «залишитися з пораненими». Був вечір, прикриваючись темрявою, наші вирішили спробувати вийти з оточення. Я залишилась одна! Добратися в розташування санчастини я вже не змогла — скрізь німці, і в цей час на допомогу мені прийшла жінка з дівчинкою-підлітком. Будинок їхній горів, а самі вони перебралися до укриття в овочевій ямі, яка була на схилі яру. Там ми і сховалися на ніч. Бій затих, тільки німецькі літаки всю ніч кружляли над селом. Ранком, тільки почало світати, я піднялася наверх, через солом’яний дах побачила, що увесь схил яру і де тільки бачить око — скрізь маса німецьких солдатів у брудно-зелених шинелях, скрізь машини, гармати, візки. Стрепенулося серце! Залишатися в формі радянського офіцера було неможливо. Дякувати, мені дали цивільний одяг. Пістолет, документи в чоботі. Зверху вже лунає німецька мова. Промінь світла висвітив нас. На вихід! Останньою виходжу я. Тут же група німецьких автоматників, напоготові в будь-яку секунду дати чергу. Не обшукували. Пішла, а сама думаю: зараз вистрілять у спину. А навкруги все охоплене полум’ям, німці кожен дім підпалювали факелом; чужа гучна гаркава мова. Німці казяться, ловлять птицю, розводять вогнища, зустрічні показують мені на полум’я, на охоплене вогнем село. Це справа їхніх рук! Який вандалізм! А мені потрібно до поранених. Важко пробираючись, заходжу в уцілілі ще маленькі хатки, які дощенту заповнені місцевими жителями. Тут плач, стогін, жінка б’ється в істериці: німці спалили двох її дітей. Було, на горе нам, і таке. За перегородкою чоловік розповідав комусь, що вночі до нього прийшли німці, спитали, чи є радянські солдати. Відповів: «Там 3 — у сараї». Розстріляли. Безперечно, це були солдати нашого 500 окремого кулеметно-артилерійського батальйону. Коли я дісталась місця розташування нашої санчастини, від неї залишилось тільки попелище. Мене впізнала жінка, яка допомагала нам. І ось я в підвалі, де поранені. Нам необхідно було бути обачними: туди часто навідувались німці. Допомогу надавали потайки. Так зійшло 2-3 дні, потім появились наші бомбардувальники — як їх боялися німецькі солдати! Вдень німці палили награбоване майно, зайвий вантаж. 16 або 17 лютого була жахлива погода — заметіль, вітер, почасти дощ. Вночі поблизу Шендерівки сильна артилерійська канонада, переполох у німців. Ранком 17 лютого в Шендерівці були вже доблесні радянські воїни.

Вернулась у Шендерівку і частина наших відважних солдатів 500 окремого кулеметно-артилерійського батальйону. З ними і два фельдшери — Володимир Нажимов та Пономаренко. Ми евакуювали поранених. Шендерівка була майже вся знищена. Будинки згоріли. Усі вулиці, шляхи, площі забиті німецькими машинами, військовою технікою, візками. І скрізь багато трупів, маса трупів німецьких солдатів і офіцерів. Це було якесь своєрідне жахливе кладовище німецьких солдатів і німецької військової техніки, на тлі знищеного ними ж села, на тлі обвугленого — великого згарища.

І полонені — їх було багато. У яру було багато розбитих німецьких візків з харчами, боєприпасами, мертвих скалічених коней. Виявляється, німці гнали тварин до кручі, ті падали з кручі, тягнучи за собою візки, гинули, калічились. Яке скрізь варварство!

Ось так я це пам’ятаю було у той далекий, суворий 1944 рік.

_____________________

Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. — Д-3432.

о. Юрій Мицик, ^{доктор історичних наук, доктор церковно-історичних наук, професор} Бої у Корсунському «котлі» 1944 року в мемуарах фельдмаршала Манштейна

Еріх фон Манштейн, правильніше — Манштайн, (1887-1973) є найкращим, принаймні одним із найкращих, німецьких воєначальників часів Другої світової війни. Він народився 24 листопада 1887 року і походив із відомих прусських родів. Його батько — майбутній генерал артилерії Едуард фон Левінськи, його мати — фон Шперлінг. Майбутній фельдмаршал був усиновлений тіткою по матері і дістав прізвище її чоловіка, генерала Георга фон Манштейна. Закінчив школу, кадетський корпус, навчався у Військовій академії. Коли вибухнула Перша світова війна, він був ад’ютантом 2 гвардійського резервного полку, у листопаді 1914 року був тяжко поранений, потім служив при штабах. Манштейн воював у Бельгії, Східній Пруссії, південній Польщі, Сербії, особливо слід відзначити його участь у кривавих битвах на Марні і під Верденом. Був нагороджений Залізним хрестом 1 і 2 класів і орденом Дома Гогенцолернів. У 1919 році переведений у Генштаб, командував ротою, єгерським батальйоном, став полковником.

У листопаді 1931 року входив до складу делегації, яка вела переговори про військове співробітництво з СРСР. Після цього пройшов військову перепідготовку в Москві та Ленінграді. З 1 жовтня 1932 року командир батальйону, потім — начальник штабу дивізії та III військового округу. У жовтні 1936 року став генерал-майором, обіймав достатньо високі військові посади (командир дивізії, служба в Генштабі тощо). У 1938 році брав участь в окупації Сілезії як начальник штабу однієї з армій, потім став начальником штабу групи армій «Південь», якою командував Г. фон Рунштедт. Брав участь у розробці планів війни проти Польщі і особливо проти Франції (його план був прийнятий за основу). Став генералом піхоти і був нагороджений Рицарським хрестом Залізного хреста.

З березня 1941 року — командуючий 56 танковим корпусом, який з початком війни проти СРСР здійснив рейд зі Східної Пруссії до озера Ільмень. У вересні 1941 року призначений командуючим 11 армії і пізніше здобув Крим. Навесні 1942 року разом з фон Клейстом знищив радянські війська, які висадилися під Керчю, штурмом оволодів Севастополем. За це йому було присвоєно звання фельдмаршала. У серпні 1942 року 11 армія була перекинута під Ленінград і там діяла досить успішно. У листопаді 1942 року Манштейн очолив групу армій «Дон», яка мала деблокувати 6 армію, оточену під Сталінградом. Він прагнув добитись виводу 6 армії з «котла», але Гітлер заборонив їм відступ. Все ж Майнштейн забезпечив стабілізацію нової лінії фронту під Ростовом, врятував південне крило німецьких військ, знову захопив Харків. За це 12 березня 1943 року він був нагороджений дубовим листям до Рицарського хреста.

Брав участь у Курській битві, керував тяжкими оборонними боями при відступі до Дніпра, провів успішний контрнаступ біля Кривого Рогу. Неодноразово вимагав відставки Гітлера з посади Головнокомандуючого, але безуспішно. Всупереч наказу Гітлера він наказав генералу В. Штеммерману організувати прорив з корсунського «котла». 17 лютого 1944 року німецьке угруповання вийшло з «котла», втративши 24000 з 54000 воїнів, у тому числі й самого Штеммермана. Коли 1 танкова армія Хубе потрапила в «котел» біля Південного Бугу, то під загрозою відставки добився дозволу Гітлера на її прорив, що Хубе й вчинив. 30 березня 1944 року Гітлер нагородив Манштейна дубовим листям та мечами до Рицарського хреста і водночас відправив його у відставку. Наприкінці війни Манштейн був арештований, а у 1949 році засуджений британським судом до 18 років ув’язнення (пізніше цей термін зменшили до 12 років). 7 травня 1953 року звільнений у зв’язку зі станом здоров’я. Був радником при створенні бундесверу Федеративної Республіки Німеччини.

Манштейн — автор мемуарів «Втрачені перемоги» («Verlorene Siege») (1955) і «З життя солдата» (1958), розгорнутий варіант — «Солдат XX століття» (1997). За думкою фахівців, його спогади є одним із найважливіших творів з історії II Світової війни. Невипадково вони друкувалися в скороченому вигляді навіть у СРСР. У сучасній Росії недавно побачила світло повна версія мемуарів фон Манштейна (Утерянные победы. Воспоминания фельдмаршала. — М., 2007. — 829 с.). У них він певну увагу приділив подіям лютого 1944 року на Черкащині. Тоді радянські війська оточили значні сили німецької армії і в ході запеклих боїв знищили приблизно половину оточених у корсунь-шевченківському «котлі» (у німецькій літературі за цим «котлом» закріпилась назва «Черкаського»). Зі свого боку німецька армія ще не втратила своєї боєздатності і завдала значних втрат радянським військам. Погляд Манштейна на бої в корсунському «котлі», звичайно ж, не є безстороннім, але достатньо об’єктивним. Принаймні мемуари Манштейна і в цьому відношенні зберігають своє значення як важливе історичне джерело. У зв’язку з цим пропонуємо в перекладі українською невеликий фрагмент з них.

На центральній ділянці фронту групи армій моторизовані з’єднання 1 танкової армії після успішного контрудару по позиціях 40 армії противника у східній частині діри в нашому фронті почали завдавати вже згаданий вище другий удар у її західній частині. Але тут же у ворожої гідри на тільки-но залишеному нашими танковими дивізіями полі бою виросли нові голови.

Наприкінці лютого противник великими силами, у складі яких знаходились головним чином кілька танкових та механізованих корпусів, прорвався в північно-західній частині вищезгаданої ділянки фронту, що видавалася наперед. Цю ділянку все ще було наказано утримувати внутрішнім флангам 1 танкової армії і 8 армії на Дніпрі вище Черкас. Ворожі війська, що прорвалися, пройшли між 7 і 42 армійськими корпусами далеко на південь, до району Звенигородки.

У цей же час росіяни атакували звернену на схід ділянку фронту, яку займала 8 армія в районі південно-західніше Черкас, і прорвали його, ввівши в бій 4 гвардійську та 5 гвардійську танкові армії (помилка у Е. Манштейна: на східній ділянці фронту були 5 гвардійська танкова і 4 гвардійська армії. — Ю.М.), у складі яких діяли свіжі з’єднання. Їм вдалось просунутись на захід і з’єднатися з силами противника, які прорвались з північного заходу на Звенигородку через фронт 1 танкової армії. Отже, вищезгаданий виступ фронту, що впирався на півночі в Дніпро, у котрому діяли 42 армійський корпус 1 танкової армії, а також 11 армійський корпус 8 армії, був відрізаним. Такою була ситуація, яку я застав 28 січня після повернення в групу армій. Командування групи негайно прийняло рішення для визволення оточених корпусів.

1 танкова армія отримала наказ якомога швидше завершити розгром оточених на її лівому фланзі частин радянської 1 танкової армії. З танковий корпус мав бути найближчим часом звільнений з цієї ділянки. Разом з 16 і 17 танковими дивізіями, «Лейбштандартом» і полком важких танків під командуванням Веке (помилка видавців. Має бути Беке. — Ю.М.), який особливо відзначився в останній битві, його необхідно було перекинути на ділянку, де тепер намітилась криза. 1 танкова армія при першій можливості мала йти за ними.

Перед 8 армією було поставлене завдання зняти з ділянки, яку вона займала, 3 танкову дивізію 47 танкового корпусу і зосередити її в місці прориву. Зі складу 6 армії було наказано виділити для посилення цього угруповання ще 24 танкову дивізію. Однак, коли остання прибула туди, Гітлер наказав повернути її групі армій «А», оскільки ситуація на нікопольському плацдармі ставала загрозливою. Вона підійшла туди, однак надто пізно.

За наказом командування групи армій обидва корпуси мали завдати удару по силах супротивника, що оточили 42 та 11 армійські корпуси, у фланг і в тил: корпус 1 танкової армії — із заходу, корпус 8 армії — з півдня.

Командування групи армій зосередило порівняно велику кількість дивізій, щоб деблокувати оточені корпуси. Це було необхідно, бо суперник кинув у цей район з північно-західного та зі східного напрямку не багато й не мало як 26 стрілецьких дивізій і 7-8 танкових, механізовані і кавалерійський корпуси. Використання такої великої кількості дивізій пояснюється тим, що, за винятком свіжих та поповнених з’єднань, радянські дивізії мали неповний склад.

Завдання наших обох ударних груп полягало в тому, щоб перерізати тилові комунікації великої кількості з’єднань, що тут накопичились, а потім знищити їх концентрованими атаками.

На жаль, спочатку глибокий сніг, а потім відлига значно загальмували зосередження обох ударних груп. Однак їм вдалося завдати удар, внаслідок якого значна частина сил, які оточили черкаське угруповання, була розбита. Понад 700 танків, понад 600 протитанкових гармат і близько 150 гармат було знищено, однак обидва корпуси захопили всього 2000 полонених. Це було ознакою того, що з’єднання противника головним чином складалися з моторизованих частин. Врешті-решт, глибоке багно зі снігом змусили нас зупинитися. Ударний клин 3 танкового корпусу підійшов на 13 кілометрів до південно-західної частини «котла», 47 танковому корпусу вдалось відтягти на себе значну частину сил противника.

Оперативна група штабу виїхала в нашому штабному поїзді до Умані, щоб забезпечити взаємодію обох армій в цих боях. Штаб 1 танкової армії розташувався в Умані, штаб 8 армії теж знаходився неподалік. Двічі я пробував дістатися, з Умані до ударних груп. Однак двічі моя легкова машина безнадійно застрягала в снігу або в багнюці. Кожного дня погода мінялась, снігові завірюхи чергувались із відлигою. При цьому знову підтвердилось, що радянські танки при просуванні снігом чи розмоклою землею переважають наші танки своєю прохідністю, бо у них ширші гусениці.

Оскільки не було більше надії, що наші танки доберуться до «котла», я наказав обом оточеним корпусам прориватися на південний захід. За цей час внаслідок атак противника, що відновилися з усіх боків, обидва корпуси скупчились на невеликій території, що простягалася з півночі на південь на 45 кілометрів, а з заходу на схід лише на 15-20 кілометрів. Таким чином, слід було діяти, якщо ми хотіли ще врятувати ці корпуси. 4 лютого (8 лютого. — Ю.М.) Совіти вже вимагали від них капітуляції.

У ніч з 16 на 17 лютого обидва корпуси під керівництвом своїх командирів Штеммермана і Ліба здійснили спробу прорватися з оточення у південно-західному напрямку на зустріч 3 танковому корпусу, котрий напружував усі сили, щоб, незважаючи на непролазну багнюку, кинути назустріч угрупованню, яке проривалося, хоча б кілька танків. За наказом командування групи обидва оточених корпуси мали бути використані для забезпечення виходу з оточення всієї артилерії та боєприпасів. Через те, що під час виходу з оточення військам довелось би пересуватися по бездоріжжю та глибокій багнюці, було наказано кинути гармати після того, як будуть розстріляні всі боєприпаси. Ар’єргарди з кількома гарматами прикривали війська, що виходили з оточення, від атак противника з півночі, сходу та півдня.

Можна собі уявити, з якими почуттями, сподіваючись і непокоячись, ми чекали в нашому штабному вагоні вісток про те, чи вдався вихід з оточення. У ніч з 16 на 17 лютого о 1 годині 25 хвилин прийшла радісна звістка про те, що перший зв’язок між корпусами, які виходили з оточення, та передовими частинами 3 танкового корпусу було встановлено. Противник, який знаходився між ними, був буквально зім’ятий. 28 лютого ми дізналися, що з «котла» вийшло 30000-32000 осіб. Оскільки в ньому знаходилось шість дивізій і одна бригада, за низької чисельності військ це становило більшу частину активних штиків (згідно з даними про кількість тих, хто перебував на обліку, обидва корпуси до оточення нараховували 54000 осіб. Однак частина тилових служб не потрапила в оточення. — Ю.М.). Значного болю завдавало нам те, що більшу частину важкопоранених, які виходили з оточення, ми не змогли взяти з собою. Генерал Штеммерман загинув під час бою.

Таким чином, нам вдалось позбавити ці два корпуси від тої долі, яка спіткала 6 армію під Сталінградом. Гітлер і тут спочатку віддав наказ про продовження боротьби в «котлі», однак потім заднім числом він схвалив наказ групи армій про підготовку до виходу з оточення. Наказ про сам вихід з оточення був даний командуванням групи без попереднього узгодження з Гітлером, щоб виключити можливість заперечень з його боку.

Звичайно, при виході з оточення більша частина важкої зброї та гармат застрягла в багнюці. Тільки кілька з них ціною неймовірних зусиль військам вдалося взяти з собою. Дивізії, що вирвалися з «котла», довелося тимчасово відвести в тил. Внаслідок цього шість з половиною дивізій групи армій не брали участі в боях, що ще більше ускладнювало ситуацію. Однак це не могло захмарити радощів, які нам дало вдале врятування принаймні особового складу обох корпусів.

Для 1 танкової армії та 8 армії тепер залишалося завдання знову встановити міцний зв’язок між їхніми ділянками і якнайшвидше виділити танкові частини в резерв.

Після того, як я відвідав частини дивізій, що вийшли з оточення, оперативна група штабу повернулась у Проскурів (нині м. Хмельницький. — Ю.М.). Цього вимагала ситуація на лівому фланзі групи армій.

Л. Дегрелль, ^{командир добровільної штурмової мотобригади СС «Валлонія»} Сторінки щоденника 1944 року

28 січня. У Корсуні був найбільший опорний пункт.

12 лютого. (Хронологія викладу подій порушена. — Ред.). Почавши рухатись, дуже швидко забуксували. Протитанкові гармати причепили до вантажівок. До того часу обороняли позиції Деренківця (Деренківець було звільнено 10 лютого. — Ред.). Все робили за схемою. Потім їдемо через Гарбузин, який горів, і ми там бачимо полк «Нормандія» танкової дивізії «Вікінг», який готував позицію. Дещо віддалік ми бачимо декілька знищених літаків (вірогідно, аеродром. — Ред.).

Вранці ми були біля перших будинків Корсуня. Вийшли із машин, привели себе до порядку і під звуки маршу марширували в Корсунь.

13 лютого. Корсунь — дуже красиве місто. На південному сході було дуже глибоке озеро (вірогідно, Я. Дегрелль мав на увазі річку Рось. — Ред.) декілька кілометрів у довжину. Біля нього була висока гора з лісом. Навколо озера стояло багато білих, синіх, коричневих будинків. Береги озера з піщаними доріжками. Наприкінці озера велика ГЕС. Тут вода бігла з великою силою, і ми бачили червоне і зелене каміння. Було багато островів, на вершині одного був старий монастир у східному стилі (йдеться про палац на острові Коцюбинського. — Ред.). За 50 метрів від бурхливої води (гора Янталка. — Ред.) ми поховали своїх загиблих із штурмової бригади «Валлонія», вони «відпочивали», де високе біле каміння. А ми готували себе вийти звідси на волю.

«Котел» став маленьким. Пара кілометрів фронту північніше, пара — західніше і пара — на південь. Спочатку «котел» був просторим, як Бельгія, на цей час як одна провінція Бельгії.

«Валлонія» тримала оборону в селі Деренківці. Натиск росіян збільшувався. Ми поїхали з Деренківця і втратили 7 кілометрів. Ситуація була загрозлива. Вважалось, що в оточенні було 50 тисяч осіб, і ніхто не знав, що їх чекає.

Мій командир (Люсьєн Ліпперт. — Ред.) і я до 11 години приїхали до командного пункту дивізії для отримання бойових завдань. Ми побачили генерала Гілле з червоним лицем біля телефона. Він тільки що отримав жахливі звістки. Гарбузин, який ми мали захищати, вже в руках росіян, і вони досить швидко направляються в бік Корсуня. Гілле взяв свою важку палицю, вийшов і сів у «Фольксваген» і швидко поїхав у Гарбузин. Внаслідок контрудару його війська знову взяли Гарбузин.

Атаки наших дивізій вже починались на південно-західному напрямку і пару годин там вистояли, але без успіху, на який сподівався німецький штаб. Оборона росіян була дуже жорсткою. Наші війська були за 6 кілометрів від Корсуня. Ворог затискував нас. Ми розуміли, якщо ми швидко не переможемо, то через 1-2 дні нас чекає кінець. Солдати і офіцери вже не відпочивали через 10 діб. Більше одного тижня наступали і не спали (вірогідно, після Драбівки. — Ред.) жодної ночі.

Приймали таблетки первитін (PERVITIN — таблетки для льотчиків дальніх польотів, щоб не заснули за штурвалом; в оточенні їх приймали солдати. — Ред.). Спокою не було ніде. 50 або 60 разів на ніч дзвонив польовий телефон, і ворог постійно був навкруг наших позицій, спрямовуючи на них вогонь своїх гармат. Нерви були на межі. І я питав: як довго це може бути?

Внаслідок жорстокої боротьби останніх тижнів наші боєприпаси майже закінчились. Вже 8 діб ніякі літаки не сідали.

Щойно ми приїхали в Корсунь — почули гул літаків. Але нічого не було видно: хмари, дощ. Побачили лише білі парашути. Думали, російські. Але згодом побачили контейнери! У кожному було по 25 кілограмів боєприпасів або маленьких пакетів концентратів і шоколаду. У нас був малий запас продуктів.

У Корсуні ми пекли хліб. Дуже твердий хліб і шоколад були останніми запасами, і їх роздали 13 лютого. Кожний знав, що цей хліб міг бути останнім. Наш марш на південний захід визначений 13 лютого об 11 годині. У нас ще залишались ілюзії. У головному штабі були оптимісти. Справжньої ситуації ми не знали.

Нам говорили, що наступного дня (13 лютого. — Ред.), у неділю, все буде добре. Ми думали, що через кілька кілометрів — свобода. Вранці пройшов дощ. Вночі повний місяць. Для нас це добрий знак. Корсунь був освітлений красивими кольорами. Сріблясте випромінювання неба було казковим. Стало холодно. За допомогою кількох таблеток первитіну ми встигали все зробити.

Ми втратили багатьох людей і багато машин. Але для тих людей, які залишилися, машин вистачало. Близько півночі наша колона проїхала біля красивого озера біля Корсуня. Переїхали озеро через дерев’яний міст довжиною півкілометра. Він був побудований нашими саперами. Міст був дуже вузьким, і в колоні займали чергу. Декілька тисяч машин чекали. Ворог був дуже близько. Кожний солдат нервував. Регулювальники регулювали рух. Все було, як спортивний конкурс.

Навіть впродовж цього напруженого тижня інтендантські служби працювали як годинник. Все встигали справно. Вночі (вірогідно, з 13 на 14 лютого. — Ред.) ми зрозуміли, що наша доля залежала від пари кубічних дощок. Якби хоч один російський льотчик скинув бомбу на міст, то ні одна наша машина не змогла б виїхати з Корсуня. Один радянський льотчик намагався це зробити, однак шкоди великої нам не заподіяв. О 2 годині ранку ми були на іншому березі озера (річки Росі. — Ред.) і поїхали до наших позицій на південний захід...

Нова Буда чинила опір. Ліпперт взяв ручний кулемет-автомат і пішов на вулицю — і раптом крик. Це був крик людини, яка вмирала. Розривна куля застряла в грудях, і він впав на коліно. Він навіть ще рукою помацав лоб, взяв картуз, вірогідно, хотів померти в формі. Ми його взяли й понесли в будинок. Бригада «Валлонія» не хотіла залишати свого мертвого командира в руках ворога. Однак вночі радянські війська наступали і захопили ділянку Нової Буди. Вночі один лейтенант разом із добровольцями атакував ворога і взяв будинок, всередині якого було поховано Ліпперта. Вони відкопали тіло командира і під ворожим вогнем перенесли його до нас. Ми знайшли дошки, поклали на них тіло і хотіли забрати його з собою при відступі.

У Новій Буді через «Юнкерси» ми отримали 50 тисяч боєприпасів. Він (Гілле ? — Ред.) найшов нам воза для поранених і хотів відвезти їх на Шендерівку і далі.

У Новій Буді ми пекли манний хліб із муки і цукру і по 1/4 частині давали кожному воїну. У селі порізали корів і два рази в день кожний боєць отримував шматок м’яса. Дуже швидко ми прийшли в себе і дивились, як готується суп. За 2 кілометри північніше Шендерівки ми знайшли польову кухню, яка загрузла в полі. Вона була з сотнею вантажівок. Було дуже важко, але нашим поварам вдалося відбуксирувати кухню, і ми почали готувати смачний суп. На місці знайшли тару для транспортування супу: дві бочки без верху. Повантажили їх на візок, дорога була в’язкою, тому 3 кілометри долали 8 годин. Коли цей візок приїхав уночі в Нову Буду, то бочки були майже порожні, а в супі була грязюка і лід. І наші рядові відмовились їсти цю страву. Краще «солодкий хліб» і шматок м’яса.

...Удень і вночі Шендерівка була під «ковдрою „Катюш“». Повсюди ми бачили вбитих коней, пошкоджені машини і трупи, які ніхто більше не ховав. Під шпиталь ми використали приміщення правління колгоспу. Воно скрізь було відкритим, і наші поранені мінімально мали дах. Ліків і бинтів у «котлі» вже не було.

«Катюші» попали в будинок колгоспу. Дах завалився, і кілька десятків поранених загинули. Кров була скрізь. Деякі поранені збожеволіли і кричали проти жахливого шуму цих «Катюш». Тих, хто залишився живими, ми знімали і клали на землю. Незабаром тут лежало понад 1200 поранених різних військових частин. Йшов дощ, всі були мокрі; сушитись не було де, і було дуже холодно. Вже після вівторка (вірогідно, 15 лютого. — Ред.) було мінус 20. Сотні поранених лежали на землі, у них були страшні обличчя.

Увечері йшов сніг. І дуже скоро було снігу майже 25 сантиметрів. Близько 20-30 тисяч людей чекали в балці села, чекали кінця драми. Даху більше не було. Нам здавалось, що це армія Наполеона у Березино.

Ми часто бачили, як рядові, незважаючи на небезпеку, розкладали багаття. Спати не можна. Горів кожний будинок. З ями ми бачили кількасот вогнищ, біля яких бідні рядові намагались висушити свій одяг. Всі сподівались на долю, але нічого не траплялось. Вранці люди навіть не хотіли снідати, вони без кінця дивились на південний захід. Дуже частими були звукові галюцинації і залпи «Катюш». Поранені кричали, і лікарі не знали, що треба робити. Ці 1200 поранених були на підводах. Вони притискувались близько один до одного і намагалися не вмирати. Декілька сотень возів збилися докупи. Худі коні, як скелети, намагались їсти дерево з передніх возів. Інколи хтось кричав, інколи хтось рухався, а більшість мовчала під ковдрами. Інколи їздовий знімав сніг з облич поранених, які вже 10 днів на возах. Кожного дня поранені вмирали. Колір їх трупів — жовто-зелений.

У Новій Буді ворог знову атакував нас танками. Ми тільки оборонялись, бо бойове завдання «Валлонії» було нелегким. Ми повинні були залишитись у Новій Буді до останнього моменту і закрити прорив для інших. 11 годин вечора (15 лютого. — Ред.). Я дав команду легкопораненим, які могли йти пішки, йти на південний захід. О першій годині ночі ми займали свої позиції, як замок, зі сходу на захід.

На той час телефонний зв’язок між німецькими частинами був відсутній. Поранених з ями ми забрали вночі. Взуття вже розлізлось. Ноги були мокрими, інколи, як лід. Вранці на возах позабирали трупи, а на їх місце поклали поранених. Що робити далі, ми не знали.

У середу (16 лютого — Ред.), до 12 години, нам було вже зрозуміло, що повинні йти на прорив самостійно. Прорив через радянських мав бути в суботу, 12 лютого, але не був. Потім чекали до 13 лютого, до понеділка, а тепер 16 лютого. Досить часто нам повідомляли, що війська ідуть нам на зустріч, але...

Ми оборонялись до останнього патрона, їсти було нічого. Сотні поранених померли з голоду чи від втрати крові. Ворог скрізь. На півночі більшовики атакували із Корсуня, наші війська відступили остаточно.

Росіяни були за 3 кілометри від Шендерівки. Наші чинили опір у Новій Буді символічно. У вузькій ямі німецькі дивізії були під вогнем російської артилерії. Максимум 1-2 дні — і нам кінець. Ми готові були через голод здатися в полон. Незважаючи на це, були оптимістичні хвилини, коли думали, що все буде добре.

Мене викликав генерал Гілле. Там зібрались всі старші офіцери із сектора Шендерівки. Він виступив дуже коротко: «Давайте востаннє спробуємо врятуватись». Чекати більше не було сенсу. Завтра вранці о 5 годині прорив. Вибір: прорив або смерть. Іншого вибору не було. Сьогодні ввечері об 11 годині частина мала бути на вихідній позиції.

На нараді було два командири: корпуса і Гілле, які хотіли пояснити ситуацію. Вони оголосили, що відстань до звільнення була максимум 5 кілометрів. Якщо ми одночасно розпочнем наступ, а в нас 50 тисяч осіб, то зможемо прорватися. Після цього виступу ми знову отримали надію. Ми приїхали до частин з цією новиною.

До 4 години нам не можна відступати. У цей момент 10 тисяч воїнів в ямі Шендерівки вже пройшли 3 кілометри південно-західніше села. Після четвертої години наші війська можуть відступати. І то під сильним ворожим вогнем.

Упродовж маршу бригада «Валлонія» повинна зробити переугруповання і поступити в голову колони, і знову воювати з частинами, які роблять прорив. У цій ситуації нам все одно відводилась жахлива роль. Наші рядові знали, якщо ми залишимось на місці, нас чекає смерть. Всі повторювали фразу: «Завтра ми вільні. Котел „Черкаси“ закінчився».

Вночі (з 16 на 17 лютого. — Ред.) у ямі німецькі колони починають рухатись на південний захід. Йшли через Шендерівку, а потім пройшли через міст. Після мосту до іншого села було голе поле. І було одне село на захід, 3 кілометри одне від одного. Ці два села ми повинні були взяти.

А звідти о 5 годині ранку мала початись атака наших дивізій. Всі машини мали бути на цих позиціях (західніше цих двох сіл) при першому світлі. Рухатись машинам було важко. У перший день оточення в армії залишилось 15 тисяч машин. Гілле дав команду 50-60 тисячам оточених переугруповатись як піхота, вони б були більш мобільними. Це було б логічно. Спочатку командування хотіло оборонятись, а коли відступали, не хотіли залишати техніку. Гілле наказав знищити колону машин.

Вже три тижні ми везли ці красиві машини з собою. Що там було? Декілька тисяч найкращих машин зв’язку, штабні, мікроавтобуси, німецькі вантажівки, у них німецький вантаж: різні валізи, туалети, крісла, матраци, акордеони, губні гармошки і різні ігри.

Від Петсамо (біля Арлона, Бельгія. — Ред.) до Чорного моря німецька армія загарбала собі всі матеріали і багатства, що збільшувались з кожним роком. Якби ми зробили як азіати, 75 відсотків баласту викинули, тоді б ми могли боротись, спати і їсти, і йти далі. Переможені, німці в снігу і грязюці Росії у 1943-1944 роках — наслідок складного забезпечення армії, що під баластом більше не може ходити. Однак не мало сенсу сперечатись про цю проблему під час «котла», бо командування говорило: врятуйте матеріал. Через цю техніку (кілька тонн вантажу) ми втратили не один день. І, врешті-решт, ми їх кинули в полі, і вони були знищені російською артилерією і танками.

Напередодні 16 лютого у нас залишилось 20 танків, понад 1 тисячі вантажівок (раніше їх було 15 тисяч) і кількасот легких возів, які ми взяли для поранених у різних селах.

З 9 вечора (16 лютого. — Ред.) у Шендерівці був великий хаос. Ми повинні були стояти в Новій Буді. Якщо ми не втримаємось то це буде недобре всім. Я був хворий — з температурою 40°, але я командував. Зв’язок з підлеглими був через естафету (передавали один одному. — Ред.).

Об 11 годині я хотів проїхати в Шендерівку і зайнятись там плануванням виходу бригади. Через 50 метрів мені довелось розпрощатись зі своєю легковою машиною. Жахлива колона текла як річка серед села. Вантажівки, вози у 4-5 рядів один за одним. Я намагався знайти кожний віз, на якому були «валлонці». І я знайшов 50 осіб своїх, і я їм сказав: «Ідіть, брати, пішки». Нас чекала велика драма. Ворог наступав з півночі на танках і наближався до Шендерівки. Вже 10 година вечора. Радянська артилерія стріляла по селу. Всі будиночки горіли, і було світло. Це легше було для росіян — досить точно їх снаряди попадали в колони. «Катюші» стріляли, наші машини з бензином горіли. Нам повезло. Декілька десятків машин були вперемішку з пораненими на возах. Багато поранених на полі. Скрізь кров. І при світлі вогню це мало страшний вигляд. Машини, що горіли, повністю блокували хід. Тільки одній парі вантажівок вдалося проїхати. Переїжджали поранених коней, які лежали на дорозі. Хаос.

Все було видно від вогню. Мені вдалося пройти через цю мертву колону.

До 5 години «валлонці» і «вікінгці» були у Новій Буді. А потім через міст відступали до своїх. Колона була 2 кілометри довжиною і 50 метрів шириною: танки і вантажівки. Я зібрав своїх «валлонців». Колона була хаотична. Колону німців обстрілювали росіяни із танків і гармат, бо вони були на висоті і їм все було видно. Останні 20 німецьких танків вийшли з колони і поїхали в напрямку ями. Штаб бригади «Валлонія» отримав команду при першому світлі наступати вперед і взяти участь у вирішальному ударі на рятування.

Хаос був великим. Шендерівка здалась за 1 годину. Росіянам вдалося взяти Шендерівку, і російські танки знищували німців. Внаслідок контратаки втратили всі німецькі танки. Баланс: 1 танк німецький — 10 радянських. Я бачив вбитими німецькі екіпажі, які мали Рицарські хрести.

Під захистом танків німецька армія 17 лютого із південної частини Шендерівки пішла на південний захід. Пішов сніг. Ми пішли (бігом!). Важко йти: з однієї висоти на іншу.

Скрізь були машини, поранені і вбиті. Ворог постійно стріляв. Скрізь крики. Коні з пораненими були всюди. Нарешті, був наведений порядок, але в цей момент пішла хвиля радянських танків, і вони переїхали вози з пораненими. У нас більше танків не було. Однак ми рухались далі.

Ми прийшли до одного лісу, а потім — яма. Раптом ми побачили на одній висоті радянських, які атакували з південного заходу. Я взяв бінокль: це радянська кавалерія. Вона намагалась знищити останні німецькі підрозділи чи частини. Жах! Коли будуть німецькі танки? Ми пройшли понад 10 кілометрів — нічого не видно. Все далі й далі, я хворий, у мене висока температура.

«Валлонці» були першими в колоні. Побачили ще одну висоту й танки. Всі кричали: «Нарешті!». Але це були радянські танки. Ми знову пішли вниз, у яму. Там було дуже багато снігу. Ми думали, що це вже все. Там було два німецькі солдати з ручним протитанковим гранатометом «Панцерфауст», і ні на що вони не реагували. Один «валлон» й один німець взяли із їхніх рук гранатомет і пішли на гору. Вдалося вистрілити по танках: два вибухи. Молодий німецький офіцер, який бігав зі мною, побачив цю сцену і на радощах став танцювати на даху. Раптом снаряд — і німецький офіцер був убитий.

Після того, як три радянські танки були розбиті, я взяв свій автомат, кілька магазинів і триста боєприпасів і став стріляти по козаках до того часу, коли кільком сотням німців і «валлонам» вдалося вийти з ями. Попереду був танк, і ми пішли в атаку.

Я дуже давно вивчив карту району і знав її напам’ять. Був впевнений, що сам знайду румунський кордон за 300 кілометрів від Черкас. Я не хотів здаватися радянським у полон. Третій радянський танк був оточений козаками. Танк стріляв. Він переїхав вози і знищив поранених, а ми відійшли на край лісу. За нами лише трупи. Із-за лісу і поля козаки більше за нами не йшли. Це була маленька доріжка, відкрита галявина в лісі. Я побачив старого доброго полковника, який намагався давати команди. Тут декілька тисяч воїнів лежали в снігу. Скрізь була стрілянина. Я представився полковнику і попросив дозволу дати мені можливість керувати виходом. Він дуже зрадів, зліз з коня і сів у сніг.

Мені вдалося знайти кількох молодих офіцерів, які розмовляли французькою. Вишикував їх і сказав, що я знаю, де ми. Ми повинні пройти ще 3 кілометри колони на південь. Я погодився взяти на себе завдання виходу. Вночі ми повинні були піти. Успіх буде, але ми повинні були охороняти край лісу, поки радянська піхота не перейде цей ліс. Я запитав, хто доброволець? Багато хто хотів. Я сформував підрозділи, кожний по 10 осіб, і в кожному по «валлону». Всі зайняли позиції на краю лісу. Ми були під вогнем росіян. Я бачив по карті, що Лисянка була за 3 кілометри на південний захід від нас. І я був впевнений, що наші там були. Лисянка була важливим центром. Я послав патруль розвідати район. Західний край найнебезпечніший. 300 метрів від нас була значна колона радянських танків на трасі в Лисянку, вони стояли на висоті і бачили всі сектори. Останній стрибок — і ми на свободі: «Валлонія» з танками і багато піхоти.

Праворуч кількасот німців вибігали із лісу. Вони кричали: «Ура! Германи!» і намагались вирватись. Жодному це не вдалось. Російські танки відкрили вогонь, і цілий ряд бійців було вбито.

Я дав команду почекати до ночі, до темряви. Вранці 50 тисяч оточених намагалися прорвати оточення. Всі частини перемішались. Ми навіть чули шум бойових дій. Ми вірили, що це наші танки, які стріляли без пауз. Ще була атака, внаслідок якої ми намагалися вирватись до Лисянки...

_____________________

Degrelle L. Veldtocht in Rusland. Signaal. — Uitgeverij Walter Soethoudt Antwerpen, 1987. — 334 p. Переклад з фламандської мови Мартіна М. Богарта, Бельгія.