Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

Л.Г Овсієнко, ^{заступник директора з наукової роботи Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника} Корсунь-Шевченківська наступальна операція. Хроніка подій

І. Оточення

У зимово-весняну кампанію 1944 року Ставка Верховного Головнокомандування планувала розгорнути наступ від Ленінграда до Криму, зосередивши на 1, 2, 3, 4 Українських фронтах сили, достатні для звільнення Правобережної України.

За задумом радянського командування війська 1 Українського фронту мали наносити головний удар на Вінницю та Могилів-Подільський, частиною сил на Луцьк і Христинівку, війська 2 Українського фронту — на Кіровоград і Первомайськ, частиною сил — на Христинівку, оточити і знищити групу армій «Південь» і з виходом до Карпат розколоти стратегічний фронт противника. Зустрічними ударами військ 3 і 4 Українських фронтів планувалось знищити війська групи армій «А» і визволити все чорноморське узбережжя.

Однак реалізувати первісний задум не вдалося. Правобережна Україна була звільнена в результаті проведення низки військових операцій.

Початок стратегічному наступу поклали Житомирсько-Бердичівська (24 грудня 1943 року — 4 січня 1944 року) та Кіровоградська (5-16 січня 1944 року) наступальні операції. Успішні дії військ 1 Українського фронту південно-західніше Києва та 2 Українського фронту північніше Кіровограда призвели до утворення виступу між суміжними флангами фронтів. Сили противника, котрі знаходилися на ньому, сковували дії військ 1 та 2 Українських фронтів.

Проаналізувавши ситуацію, що склалася, Ставка Верховного Головнокомандування в директиві від 12 січня 1944 року поставила перед військами двох фронтів завдання: «...Оточити і знищити угруповання ворога в звєнигородсько-миронівському виступі шляхом змикання лівофлангових частин 1 Українського фронту і правофлангових частин 2 Українського фронту десь у районі Шполи, бо лише таке з’єднання 1 і 2 Українських фронтів дасть їм можливість розвивати ударну силу для виходу до річки Південний Буг».

Перед 1 Українським фронтом було поставлене завдання: головні зусилля 27 армії, 5 гвардійського танкового корпусу, частини сил 40 армії направити на оволодіння рубежем Тальне, Звенигородка з подальшим висуванням рухомої групи на Шполу. У випадку необхідності залучити до цієї операції 104 стрілецький корпус. Головні зусилля 52, 4 гвардійської і частини сил (не менше двох корпусів) 53 армій 2 Українського фронту направити на оволодіння рубежем Шпола, Новомиргород і з’єднатися в районі Шполи з військами 1 Українського фронту. Дії наземних військ мала підтримувати авіація обох фронтів.

«...Знищення звенигородсько-миронівського угруповання противника, — сказано в директиві, — різко покращує наше оперативне становище на стику фронтів, відразу значно підсилює обидва фронти і забезпечує вихід наших військ на річку Південний Буг».

Площа виступу між суміжними флангами 1 і 2 Українських фронтів становила понад 10 тисяч квадратних кілометрів. Своєю вершиною виступ упирався в Дніпро в районі Канева і мав ширину біля основи майже 130 кілометрів.

На виступі оборонялися 9 піхотних і 1 танкова дивізії, моторизована бригада, танковий батальйон, б дивізіонів штурмових гармат, артилерійські й інженерні частини 1 танкової та 8 польової німецьких армій. За іншими даними, — 11 піхотних, 2 танкові дивізії, моторизована бригада та полк піхотної дивізії, підсилені трьома дивізіонами штурмових і одним дивізіоном важких штурмових гармат, а також велика кількість артилерійських та інженерних частин і підрозділів. Угруповання мало 1640 гармат і мінометів, 140 танків і штурмових гармат. Усі війська знаходились у першому ешелоні, але північніше Умані та західніше Кіровограда у противника було близько 8 танкових дивізій, які він міг швидко перекинути на напрямки наступу військ Червоної армії.

Німецька оборона мала глибину 6-8 кілометрів, складалася з опорних пунктів і взаємозв’язаних вузлів оборони, була слабкою в інженерному відношенні, але спиралася на щільний автоматно-кулеметний та артилерійський вогонь.

На суміжних флангах 1 та 2 Українських фронтів знаходилось 27 стрілецьких дивізій та 2 укріплені райони, а також 3979 гармат і мінометів, 376 танків і самохідно-артилерійських установок. Середня чисельність стрілецької дивізії становила 4,7 тисяч осіб.

У резерві 1 Українського фронту в районі Білої Церкви знаходилась 2 танкова армія, у другій половині січня 1944 року розпочалось формування 6 танкової армії; у резерві 2 Українського фронту в районі Кіровограда знаходилась 5 гвардійська танкова армія, у районі Знам’янки — 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус.

Співвідношення сил сторін на початок операції було таким: по піхоті — 1,7 : 1; по артилерії — 2,4 : 1; по танках і самохідно-артилерійських установках — 2,7 : 1 на користь Червоної армії.

Водночас у 4 гвардійській, 27, 52 арміях було лише 0,6 — 0. 8 комплектів основних боєприпасів. Війська 1 та 2 Українських фронтів мали 1 — 2 заправки автобензину, 1,5-7 заправок дизельного палива, дуже гостро відчувалась потреба в мінах.

Німецьке командування намагалось за всяку ціну утримати корсунь-шевченківський (звенигородсько-миронівський) виступ, оскільки він був найзручнішим для відновлення втрачених позицій в середній течії Дніпра. На ділянці Канів — Тинівка перед 1 Українським фронтом оборонялась 1 танкова армія, на ділянці Канів-Каніж перед 2 Українським фронтом — 8 польова армія. Це були боєздатні війська, які тривалий час знаходились на радянсько-німецькому фронті й мали великий досвід ведення бойових дій проти Червоної армії.

Загальний задум командування 1 (командуючий-генерал армії М. Ф. Ватутін) та 2 (командуючий-генерал армії І. С. Конєв) Українських фронтів у цілому відповідав директиві Ставки Верховного Головнокомандування від 12 січня 1944 року: з двох боків прорвати німецьку оборону і, наносячи зустрічні удари під основу виступу в напрямку Шполи-Звенигородки, через 3 дні після початку операції з’єднатися у Звенигородці, оточивши корсунь-шевченківське угруповання німецьких військ. Початок операції був призначений на 25 січня 1944 року.

Першими розпочали бойові дії війська 2 Українського фронту. Командування фронту планувало прорвати оборону противника в районі Вербівки, Красносілок на 19-кілометровій ділянці суміжними флангами 4 гвардійської (командуючий — генерал-лейтенант О. І. Рижов) та 53 (командуючий — генерал-лейтенант І. В. Галанін) армій і в смузі останньої ввести в прорив 5 гвардійську танкову армію. У першому ешелоні 4 гвардійської армії знаходились 5 та 7 гвардійські повітрянодесантні дивізії, 62 гвардійська стрілецька дивізія 20 гвардійського стрілецького корпусу та 31, 69 гвардійська, 375 стрілецькі дивізії 21 гвардійського стрілецького корпусу; у 53 армії — 25 гвардійська та 6 стрілецькі, 1 гвардійська повітрянодесантна дивізії 26 стрілецького корпусу, 14 і 66 гвардійські, 89 стрілецькі дивізії 75 стрілецького корпусу.

24 січня з метою проведення розвідки перейшли в наступ передові батальйони армій (по одному батальйону від кожної дивізії в 53 армії, по два — у 4 гвардійській армії). Раптова атака була успішною. У районі Буртів, Райментарівки війська 53 армії, переслідуючи противника, просунулись вперед на 2-3 кілометри. У смузі 4 гвардійської армії передові батальйони 31 та 69 гвардійської стрілецьких дивізій, зробивши по 6-8 проходів у дротяних та мінних загородженнях, перейшли в наступ, до 9 години 30 хвилин оволоділи Баландинем, а до 18 години 69 гвардійська стрілецька дивізія звільнила Коханівку. Під час бою за Коханівку командир гармати 438 винищувально-протитанкового артилерійського полку старшина А. Є. Харитонов підбив танк і 2 гармати противника, за що був нагороджений орденом Червоної Зірки. Використовуючи успіх 31 стрілецької дивізії, 5 гвардійська повітрянодесантна дивізія прорвала оборону противника і вийшла на околиці Калинівки та Радиванівки, а 62 гвардійська стрілецька дивізія оволоділа центральною частиною Вербівки.

У результаті силової розвідки війська 4 гвардійської армії просунулись вперед на 2-5 кілометрів, зайняли 3 населені пункти.

Отже, на ділянці 2 Українського фронту війська 4 гвардійської і 53 армій прорвали тактичну оборону противника.

25 січня о 7 годині 45 хвилин після 10-хвилинної артпідготовки перейшли в наступ головні сили обох армій. До 10 години ранку на ділянці 53 армії була прорвана головна смуга оборони противника, однак розвивати наступ у високому темпі армія не змогла через сильний опір противника, особливо в Оситняжці та західніше Райментарівки. Найбільшого успіху досягли дивізії 26 стрілецького корпусу, які просунулися за добу на 10 кілометрів.

Протягом доби війська 4 гвардійської та 53 армій оволоділи Оситняжкою, Писарівкою, Тишківкою, Буртами. До ранку 26 січня у смузі 2 Українського фронту були створені сприятливі умови для переслідування противника.

З боку 1 Українського фронту завдання по прориву оборони німецьких військ виконували лівофлангові підрозділи 40 армії (командуючий — генерал-полковник П. Ф. Жмаченко) 359 і 167 (без 465 полку) стрілецькі дивізії 47 стрілецького корпусу та 58 і 133 стрілецькі дивізії 104 стрілецького корпусу, правофлангові підрозділи 27 армії (командуючий — генерал-полковник С. Г. Трофименко) — 180 та 337 стрілецькі дивізії, частина сил 159 укріпленого району, а також тільки-но сформована 6 танкова армія (командуючий — генерал-лейтенант танкових військ А. П Кравченко).

Командування фронту прийняло рішення прорвати оборону противника на 27-кілометровій ділянці фронту між Тинівкою і Ківшуватим: 40 армія — на ділянці Тинівка, Косяківка (ширина 17 км), 27 армія — на ділянці Косяківка, Ківшувате (10 кілометрів). Ударне угруповання 40 армії з 6 танковою армією мало завдання після прориву оборони противника — наступати в напрямку Звенигородки на з’єднання з військами 2 Українського фронту, 27 армія — на Богуслав і Корсунь.

Зранку 26 січня після 35-хвилинної артилерійської підготовки війська 1 Українського фронту перейшли в наступ.

На ділянці прориву противник чинив відчайдушний опір, особливо жорстокий у смузі 40 армії. Лівофланговим підрозділам армії 26 січня вдалося просунутися вперед лише на 2-3 кілометри. Крім того, німецькі війська намагалися атакувати правофлангові частини 40 армії в районі Охматова.

Більшого успіху досягла 27 армія. Її 180 стрілецька дивізія просунулася вперед на 6-7 кілометрів, оволоділа Косяківкою, Кучківкою, Антонівкою, 337 стрілецька дивізія — на 6-10 кілометрів, оволоділа Софіївкою, Закутинцями, вела бої за Бране Поле. 27-28 січня правофлангові підрозділи 27 армії, не зустрічаючи сильного опору, просунулися вперед на 22-36 кілометрів, звільнили близько 30 населених пунктів, у тому числі міста Богуслав, кілька сіл Корсунського району (Сидорівка, Миколаївка, Комарівка).

Коли оборона противника на ділянках обох фронтів була прорвана, війська приступили до виконання нового завдання — оточення угруповання німецьких військ. На цьому етапі операції головна роль відводилася танковим арміям. З боку 2 Українського фронту це завдання виконувала 5 гвардійська танкова армія (командуючий — генерал-полковник П. О. Ротмістров).

За короткий час 5 гвардійська танкова армія була перекинута з-під Кіровограда на ділянку головного удару. Щоб приховати від німецького командування справжню мету переугруповання армії, було вирішено імітувати зосередження східніше Кіровограда великої групи танків. Для цього сапери виготовили 126 макетів танків і 36 макетів артилерійських гармат, створили 5 районів удаваного зосередження великих танкових з’єднань і артилерії, були розроблені тексти фальшивих наказів і бойових донесень, які передавалися по радіо; у районах імітації зосередження працювали тягачі зі знятими глушниками. Передислокація 5 гвардійської танкової армії в новий район відбувалася вночі, за 20-30 кілометрів від передової, з використанням світломаскування та артилерійського вогню на шляху бойових машин.

І хоч не вдалося повністю приховати переугруповання армії, німецьке командування було дезорієнтоване відносно головного удару військ 2 Українського фронту.

5 гвардійська танкова армія була зосереджена південно-східніше Баландиного і призначалася для розвитку успіху загальновійськових армій, але, щоб прискорити прорив німецької оборони 25 січня, з рубежу Коханівка, Бурти були введені в бій 20 і 29 танкові корпуси. Вночі, 25-26 січня, танкісти спільно з піхотинцями 26 стрілецького корпусу 53 армії вели бої в районі Оситняжки, Капітанівки, Тишківки.

27 січня 155 та 8 гвардійська танкові бригади 20 танкового корпусу раптовою нічною атакою звільнили Шполу. Одним із перших у місті з’явився на своїй бойовій машині один із найдосвідченіших танкістів 5 гвардійської танкової армії, командир танкової роти — гвардії старший лейтенант М. Г. Тарасов. Він знищив 4 гармати, а на залізничній станції Шпола підбив паровоз, у результаті чого був захоплений ешелон з військовим майном і спорядженням. За успішні дії, героїзм та відвагу під час оточення корсунь-шевченківського угруповання німецьких військ гвардії старшому лейтенанту М. П. Тарасову присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

До 10 години 27 січня Шпола була повністю очищена від німецьких військ. Для захисту міста від можливих контратак противника на його околицях зайняла оборону 7 гвардійська мотострілецька бригада.

Намагаючись ліквідувати прорив у смузі 2 Українського фронту, противник створив дві великі групи військ, перед якими було поставлене завдання зустрічними ударами з півночі та півдня і сходу Капітанівки, Тишківки в напрямку на Оситняжку зірвати наступ військ Червоної армії, відновити втрачені позиції. З цією метою північніше та західніше Пастерського та північніше Капітанівки були зосереджені частини 57, 167, 332 піхотних дивізій, мотополк «Германія» танкової дивізії СС «Вікінг»; у районі Листопадового, Златополя, Каменеватки — частини 11 та 14 танкових дивізій, перекинуті з кіровоградського напрямку, а також частини 3 танкової та 106 піхотної дивізій. Перша група мала близько 50 танків, друга — до 70.

27 січня німецькі війська нанесли удар по підрозділах Червоної армії в районі Тишківки, Капітанівки, перерізали комунікації 5 гвардійської танкової армії, порушили зв’язок штабу армії з 20 і 29 танковими корпусами та штабу 20 танкового корпусу з основними силами, чим поставили під загрозу зриву операцію на оточення корсунь-шевченківського угруповання.

До Звенигородки залишалося 35 кілометрів. Незважаючи на ситуацію, що склалася, 28 січня о 3 годині 30 хвилин танкова група 20 танкового корпусу в складі 155 танкової бригади (6 танків Т-34, 4 танки Т-70, 1 танк МК-3, 482-мм міномети, 1 трофейний танк «Пантера» і 70 осіб мотострілецького батальйону), 8 гвардійської танкової бригади (2 танки Т-34, 2 САУ-76) та 80 танкової бригади (6 танків Т-34, 3 танки Т-70) вийшли в напрямку Звенигородки. Зв’язок зі штабом армії підтримували по радіо, коли ж радіозв’язок перервався, командир 8 гвардійської танкової бригади гвардії полковник В. Ф. Орлов узяв на себе командування усіма бригадами. Об 11 годині розвідники досягли Звенигородки, об 11 годині 35 хвилин до Звенигородки зі сходу та південного сходу підійшла основна танкова група. У середині дня танкісти увійшли в місто.

З боку 1 Українського фронту до участі в оточенні німецьких військ залучалася 6 танкова армія. Танкісти мали завдання спільно з 40 армією прорвати оборону противника і розвивати наступ на Звенигородку. Для його виконання командування 6 танкової армії створило рухому групу у складі 233 танкової бригади, 1228 самохідно-артилерійського полку, мотострілецького батальйону і батареї винищувально-протитанкової артилерії, її очолив заступник командира 5 механізованого корпусу генерал-майор танкових військ М. І. Савельєв.

Оскільки на початку операції більший успіх мали війська 27 армії, було вирішено ввести в прорив танкову рухому групу в смузі цієї армії.

Увечері 26 січня група одержала завдання рухатися в напрямку Лисянки. О 12 годині 27 січня на ділянці 180 стрілецької дивізії 27 армії група перейшла в наступ. За день пройшла 12 кілометрів.

О 20 годині командування 5 механізованого корпусу 6 танкової армії одержало радіограму з повідомленням про те, що рухома група, обійшовши Лисянку зі сходу та заходу, почала штурм. О 22 годині танкісти оволоділи селищем.

По дорозі на Звенигородку, у районі Ризиного, Тихонівки, рухома група звільнила з оточення 136 стрілецьку дивізію, полк 167 стрілецької дивізії та 6 мотострілецьку бригаду. Стрілецькі частини приєдналися до 47 стрілецького корпусу, який перейшов у підпорядкування 6 танкової армії, 6 мотострілецька бригада разом з рухомою групою М. І. Савельева вирушила на Звенигородку.

Не зустрічаючи опору німецьких військ, танкісти 6 танкової армії 28 січня об 11 годині вийшли на північну та західну околиці Звенигородки. О 12 годині розвідники групи зустрілися з танкістами 5 гвардійської танкової армії 2 Українського фронту. Через кілька годин у місто ввійшли основні сили.

По-різному запам’яталась танкістам зустріч у Звенигородці. Механік-водій танка 233 танкової бригади старший сержант І. Г. Сокур згадував: «Ми рухалися центральною вулицею Звенигородки. Назустріч нам рухався танк, який ми не розпізнали й обстріляли. Він також відповів. З’ясувалося, що це танк Т-34 2 Українського фронту. Ми під’їхали впритул один до одного, вийшли з машин і обнялися, потім дістали свої запаси, трішки випили за зустріч і роз’їхалися». Старший сержант І. Г. Сокур у боях за Лисянку, Звенигородку, Товсті Роги гусеницями танка подавив дві протитанкові гармати з обслугами; екіпаж танка знищив станковий кулемет, самохідну гармату, 3 протитанкові гармати, 2 мінометні батареї, близько 60 солдатів і офіцерів противника. І. Г. Сокур був нагороджений медаллю «За відвагу».

У повоєнний час у центрі міста Звенигородки на честь зустрічі танкістів 1 і 2 Українських фронтів встановлений пам’ятник: на постаменті застигнув танк Т-34.

Для відновлення втрачених позицій в районі Тишківки — Капітанівки командування 2 Українського фронту залучало 18 танковий корпус 5 гвардійської танкової армії, стрілецькі дивізії 4 гвардійської та 53 армій, а також 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус. Упродовж 27-29 січня там точилися жорстокі бої. Авіація противника групами по 15-20 літаків бомбила бойові порядки військ Червоної армії. 28 січня зафіксовано 120 літако-вильотів. Населені пункти по кілька разів переходили з рук в руки.

Зокрема, 28 січня 110 танкова бригада 18 танкового корпусу протягом п’яти годин відбивала безперервні контратаки противника, втративши 9 бойових машин, з 8 танками та незначною кількістю боєприпасів (8-10 штук на танк) опинилася у вогневому кільці. Командиру бригади вдалося до 22 години вивести танки з оточення. 29 січня 170 танкова бригада 18 танкового корпусу, одержавши підкріплення (22 танки «Валентайн»), розпочала наступ на Тишківку, до 13 години досягла південної околиці Писарівки, де відбивала танкові контратаки противника. Бригада знищила 16 німецьких танків, але й сама, залишилася з 7 бойовими машинами. 18 танковий корпус підтримували дивізії 26 стрілецького корпусу 53 армії та 94 стрілецька дивізія (з 28 січня 1944 року у складі 4 гвардійської армії). Однак недостатньо чітка взаємодія між танкістами і піхотинцями призводила до розрізнених дій.

Підрозділи 4 гвардійської армії стримували противника на лінії Ташлик, Сердюківка, західна околиця Капітанівки, Журавка, частиною сил намагаючись вийти в район Матусова.

5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус одержав завдання вийти в район Журавки, Турії, Капітанівки і вести наступ у напрямку Шполи, Топильної, Вільшани. Однак 27 січня кавалеристи безуспішно намагалися прорватися через Капітанівку, Тишківку. Вони опинилися в епіцентрі боїв.

У ніч з 27 на 28 січня 63 кавалерійська дивізія у пішому строю, подолавши опір німецьких військ, зайняла Тишківку. Першими в село увірвалися козаки 214 кавалерійського полку. Бій за центральну частину населеного пункту продовжувався до ранку. На світанку в село увійшов 220 кавалерійський полк, а близько 12 години — 223 полк.

Противник силами мотопіхотного полку, до 25 танків, 4 самохідних гармат «Фердинанд» та шестиствольного міномета чинив шалений опір, намагаючись утримати Тишківку в своїх руках. Ціною величезних зусиль козакам 63 кавалерійського корпусу вдалося утриматися на зайнятих позиціях. У той же час 11 гвардійська кавалерійська дивізія, відбивши 8 сильних контратак противника, зайняла в’їзд у Капітанівку.

27 січня командування кавалерійського корпусу одержало наказ командуючого військами 2 Українського фронту генерала армії І. С. Конєва вивести кавалеристів з району бойових дій, передавши їх позиції стрілецьким частинам. Проте зробити це було неможливо. У ніч з 28 на 29 січня противник, пустивши вздовж Тишківки танки, відрізав ескадрони 63 кавалерійської дивізії від командних пунктів усіх трьох кавалерійських полків, був перерваний зв’язок командування дивізії з командуванням корпусу. У паніці 223 полк та артилерійські полки відступили, козаки 214 та 220 кавалерійських полків залишилися на зайнятих позиціях, відбиваючи численні контратаки німецьких військ. За дві доби 214 кавалерійський полк відбив 12 контратак, втратив убитими 20 осіб, пораненими 60.

Протягом 29 січня 11 гвардійська та 63 кавалерійські дивізії спільно з 18 танковим корпусом продовжували бої за Тишківку. У другій половині дня, відбивши дві контратаки танкових груп (6 і 13 танків) противника з району Юзефівки в напрямку Писарівки, закріпилися в Тишківці, з’єдналися з військами 26 стрілецького корпусу 53 армії, які вступили в західну частину села. Був створений коридор шириною 5 км, пройшовши через який 11 гвардійська кавалерійська дивізія до 17 години досягла Журавки, 63 кавалерійська дивізія вела бої в районі Юзефівки, 18 танковий корпус вийшов на західну околицю Тишківки.

Так закінчилася спроба німецьких військ зірвати плани командування Червоної армії на оточення і знищення корсунь-шевченківського угруповання.

Противник був відрізаний від основних сил. Однак у бойових порядках військ Червоної армії були розриви, через які оточені війська могли вийти або одержати допомогу. Постало завдання терміново створити суцільний внутрішній і зовнішній фронти оточення.

Для створення суцільного внутрішнього фронту залучалися війська 27 армії 1 Українського фронту, 4 гвардійської армії та 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу 2 Українського фронту.

30 січня з рубежу Журавка, Турія перейшли в наступ кавалеристи. 12 гвардійська кавалерійська дивізія зав’язала бої за Матусів, Сигнаївку, Надточаївку.

31 січня під час боїв за Надточаївку навідник станкового кулемета 47 гвардійського кавалерійського полку гвардії сержант О. І. Іринін на тачанці увірвався в бойові порядки противника і зі станкового кулемета знищив понад 100 солдатів. За відзнаку в Корсунь-Шевченківській операції йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Того ж дня під час бою за Сигнаївку відзначився командир гармати 43 гвардійського кавалерійського полку гвардії старший сержант В. О. Рижаков. Відважному артилеристу за героїзм і мужність під час Корсунь-Шевченківської операції було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У нагородному листі про його дії поблизу Сигнаївки сказано, що, повертаючись з розвідки, він виявив артбатарею противника, котра рухалась. Пропустивши головну колону, відкрив вогонь по її центру. У паніці обслуга батареї розбіглася. Але скоро артилеристи противника зрозуміли, що проти них діє лише один боєць, оточили його, намагаючись взяти живим. В. О. Рижаков відбивався до останнього патрона. Коли ж патрони закінчилися, продовжував знищувати противника гранатами, підпустивши його на близьку відстань. Товариші В. О. Рижакова, які прискакали на місце події, виявили навколо гармат трупи 27 солдатів і 2 офіцерів. З солдатів відважний артилерист взяв у полон.

31 січня кавалеристи 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу в районі Буртів з’єдналися з лівофланговими частинами 4 гвардійської армії. О 18 годині цього ж дня 214 кавалерійський полк 63 кавалерійської дивізії в районі Вільшани зустрівся з 21 стрілецьким полком 180 стрілецької дивізії 27 армії 1 Українського фронту. Замкнулося внутрішнє кільце оточення.

До 3 лютого війська 27 армії 1 Українського фронту, 4 гвардійської, 52 армій та 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу 2 Українського фронту створили суцільний фронт оточення.

У ході боїв за створення внутрішнього фронту оточення радянські війська ліквідували вільшанський вузол оборони противника.

У районі Вільшани, Вербівки перед фронтом 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу і 180 стрілецької дивізії діяли мотополки «Германія» і «Вестланд», мотобатальйон «Нарва», інші частини танкової дивізії СС «Вікінг», близько двох піхотних полків, бойова група 198 піхотної дивізії та залишки інших частин. Вільшанський вузол був зручний для організації оборони та виходу з оточення. З ходу його знищити підрозділи Червоної армії не змогли. Їх рух був зупинений організованою і вдало побудованою системою стрілецько-кулеметного та артилерійського вогню. Щоб оволодіти Вільшаною та Вербівкою, знадобилося 5 днів.

2 лютого після безуспішних триденних боїв командування 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу та 180 стрілецької дивізії прийняло рішення здійснити обхідний маневр.

11 гвардійська і 63 кавалерійська дивізії стримували противника південніше Вільшани, Вербівки. 12 гвардійська кавалерійська дивізія вночі обійшла Вільшану з південного сходу з метою нанесення удару на північний схід. 21 стрілецький полк 180 стрілецької дивізії обійшов село з півночі, 42 стрілецький полк діяв на підступах до Вільшани з боку Журавки, 86 стрілецький полк з боку Валяви, Квіток.

3 лютого розпочали наступ з’єднання 21 гвардійського стрілецького корпусу 4 гвардійської армії з Воронівки, що допомогло 11 гвардійській кавалерійській дивізії вийти на східну околицю Вербівки. Вільшанський гарнізон був відрізаний.

4-5 лютого у Вільшані точилися жорстокі вуличні бої. Кавалеристи і піхотинці штурмом брали майже кожен будинок. У цих боях загинув Герой Радянського Союзу командир взводу протитанкових рушниць 21 стрілецького полку 180 стрілецької дивізії лейтенант В. І. Захаров. Він зі своїми бронебійниками відбив у противника кам’яний будинок, знаходячись в якому, розстрілював німецьких солдатів впритул. Німці безперервно контратакували. Загинули всі бійці В. І. Захарова. Сам командир був поранений, але продовжував вести вогонь. Німецькі солдати оточили будинок. Лейтенант В. І. Захаров вибіг з нього, намагаючись гранатами прокласти собі шлях до своїх.

Куля противника влучила в нього, і він упав мертвий. Очевидицею цих подій була жінка, яка підносила боєприпаси.

Уночі житель Вільшани Андрій Гаврилович Самойленко переніс убитого у свою хату. Лейтенанта В. І. Захарова похоронили в центрі села. Нині одна з вулиць Вільшани носить його ім’я.

Ще 2 лютого 42 гвардійський кавалерійський полк 11 гвардійської кавалерійської дивізії перетнув річку Вільшанку і розпочав штурм цукрового заводу. Бої продовжувалися і 3-4 лютого. Лише 5 лютого німецький гарнізон, який захищав завод, був знищений.

У підвалі Вільшанського цукрового заводу козаки виявили понад 100 трупів місцевих жителів. Одна з розстріляних — І. Д. Крамаренко залишилась живою і розповіла кавалеристам про страшну трагедію.

З падінням вільшанського вузла оборони військам Червоної армії відкрився шлях на Валяву, Городище.

Так закінчився перший етап Корсунь-Шевченківської операції.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1944 року 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус, 110 танкова бригада 18 танкового корпусу, 8 гвардійська, 80 та 155 танкові бригади 20 танкового корпусу та 31, 32 танкові бригади 29 танкового корпусу 5 гвардійської танкової армії нагороджені орденами Червоного Прапора, 25 гвардійська стрілецька дивізія 53 армії, 31 стрілецька дивізія 4 гвардійської армії — орденами Богдана Хмельницького.

Верховний Головнокомандуючий військ Червоної армії Й. В. Сталін своїм наказом від 3 лютого 1944 року оголосив подяку солдатам і офіцерам, які брали участь в оточенні німецьких військ.

5 гвардійській повітрянодесантній дивізії, 62 та 69 гвардійським, 94 стрілецьким дивізіям, які входили до складу 4 гвардійської армії, 1 гвардійській повітрянодесантній дивізії 53 армії, 20 танковому корпусу 5 гвардійської танкової армії присвоєні найменування «Звенигородських».

У Москві з нагоди завершення оточення німецьких військ у районі міста Корсуня-Шевченківського був даний салют другої категорії (20 залпів із 224 гармат).

II. Бої на зовнішньому фронті

Важливе значення для успішного проведення Корсунь-Шевченківської операції мали бої на зовнішньому фронті, який був створений з метою недопущення резервів противника до оточеного угруповання для його деблокування. Процес формування суцільного зовнішнього фронту завершився 3 лютого. Він проходив від Тинівки через Звенигородку до Каніжа.

З боку Червоної армії там було зосереджено 22 стрілецькі дивізії, 4 танкові та механізований корпуси, артилерійські й мінометні частини, в яких налічувалось близько 150 тисяч солдатів і офіцерів, 2736 гармат і мінометів, 307 танків і САУ.

На ділянці від Тинівки до Звенигородки тримали оборону війська 1 Українського фронту: 104 стрілецький корпус 40 армії (2 гвардійська повітрянодесантна, 58, 133 стрілецькі дивізії), 5 гвардійський танковий та 5 механізований корпуси 6 танкової армії, 47 стрілецький корпус (136, 167, 359 стрілецькі дивізії).

На ділянці зовнішнього фронту від Звенигородки до Каніжа оборонялись війська 2 Українського фронту в складі 5 гвардійської танкової армії (18, 20, 29 танкові корпуси), підсиленої 49 стрілецьким корпусом (6 гвардійська повітрянодесантна, 94 гвардійська, 84, 375 стрілецькі дивізії), 26 та 75 стрілецьких корпусів 53 армії (1 гвардійська повітрянодесантна, 6, 14, 25, 66, 78, 80, 89 гвардійські, 138, 213, 214, 233 стрілецькі дивізії). Згодом на зовнішній фронт були перекинуті додаткові сили.

За даними радянської історіографії, 31 січня противник мав на зовнішньому фронті 5 піхотних та 6 танкових дивізій, 2 дивізіони штурмових гармат, в яких налічувалось 90 тисяч солдатів і офіцерів, 750 танків і штурмових гармат. Протягом п’яти днів прибуло ще 2 танкові дивізії, 4 окремі танкові батальйони та дивізіон штурмових гармат. Чисельність військ зросла до 100 тисяч осіб, танків і штурмових гармат — до 1000 одиниць. Намагаючись деблокувати оточені війська, німецьке командування продовжувало нарощувати сили на зовнішньому фронті. На 10 лютого там діяло 6 піхотних та 8 танкових дивізій, 6 дивізіонів штурмових гармат, 4 окремі танкові батальйони. Чисельність військ — близько 110 тисяч осіб.

Першу спробу прорватись на з’єднання з оточеними німецькі війська здійснили наприкінці січня — на початку лютого 1944 р. на городищенському напрямку. Силами чотирьох танкових дивізій 8 армії вони атакували позиції військ Червоної армії в районі Новомиргорода, Товмача. На той час саме в цьому місці найближче до зовнішнього фронту знаходились оточені війська, які намагались наносити зустрічний удар із району Городища на південь.

Для військ 2 Українського фронту цей наступ противника став важким випробуванням. Більшість частин і з’єднань були недоукомплектовані особовим складом і військовою технікою, не вистачало пального і боєприпасів. Після виснажливих маршів бездоріжжям підрозділи з ходу вступили в бій, одночасно відбивали атаки противника і займались організацією оборони. Зокрема, дивізії 75 стрілецького корпусу 53 армії не встигли своєчасно вийти в район Водяного, Лип’янки, Межигірки й організувати стійку протитанкову оборону.

1 лютого 94 гвардійська та 84 стрілецькі дивізії 49 стрілецького корпусу оборонялись на фронті 16-18 кілометрів кожна. Проміжки між батальйонами прострілювались піхотою противника. Полки розташовувались в один ешелон. У резервах командирів дивізій залишалось по одному стрілецькому батальйону. Щільність артилерії, незважаючи на її значення в боротьбі з танками противника, — 5 гармат (без мінометів і зеніток), протитанкових — 3 гармати на 1 кілометр фронту. Артилеристи змушені були поставити гармати на пряму наводку.

Командування 2 Українського фронту вживало енергійних заходів з метою організації надійної оборони на зовнішньому фронті. 3-4 лютого, коли в район бойових дій прибули 6 гвардійська повітрянодесантна та 375 стрілецька дивізії, ширина фронту дивізій 49 стрілецького корпусу стала дорівнювати 10 кілометрів, у смузі 6 гвардійської повітрянодесантної дивізії — 6 кілометрів. Тактична щільність артилерії досягла 15 гармат, протитанкових — 10, відповідно на головних напрямках — 22 і 15 гармат на 1 кілометр фронту.

1 лютого у другій половині дня близько 60 танків противника через позиції 201 стрілецького полку 84 стрілецької дивізії прорвались до Іскреного. Одночасно група з 20 танків, пройшовши через позиції 41 стрілецького полку тієї ж дивізії, захопила Скотареве. У результаті жорстоких боїв підрозділи 84 стрілецької дивізії разом зі 110, 170 танковими бригадами 18 танкового корпусу та 25, 32 танковими бригадами 29 танкового корпусу 5 гвардійської танкової армії витіснили противника з Іскреного, однак вже вночі під ударами танків противника змушені були відійти. Німецькі війська захопили Іскрене. Їх розвідка підійшла до Лозуватки. Противник вклинився в оборону Червоної армії на глибину 6 кілометрів. Виникла загроза з’єднання його танкової групи з оточеними військами північніше Шполи.

У цей час у район бойових дій прибуло управління 49 стрілецького корпусу. Командир корпусу наказав командуванню 6 гвардійської повітрянодесантної дивізії припинити марш у район Звенигородки і зайняти оборону на рубежі Лозуватка, Васильків.

Вранці 2 лютого полки 6 гвардійської повітрянодесантної та 84 стрілецької дивізій, бригади 18 та 29 танкових корпусів перейшли в наступ. Увесь день тривали бої. Підрозділи Червоної армії майже повністю повернули втрачені позиції. Вони вийшли на околиці Іскреного.

3 лютого в Іскреному знаходилось 12 німецьких танків, з них — 5 типу «Тигр». В улоговині північніше Капустиного було помічено близько 20 танків, замаскованих у сіні. О 20 годині до залізничної станції підійшло ще 15 танків. Впродовж дня війська Червоної армії відбивали численні атаки противника в районі Іскреного. 6 гвардійська повітрянодесантна дивізія перейшла в наступ й оволоділа частиною села.

4 лютого активність німецьких військ у районі Іскреного ослабла. За даними штабу 49 стрілецького корпусу, цього дня о 15 годині 17 та 20 гвардійські полки 6 гвардійської повітрянодесантної дивізії відбили одну атаку 14 німецьких танків та до двох рот піхоти. Вірогідно, противник зрозумів марність своїх намірів прорватись на з’єднання з оточеними через Іскрене і вирішив наносити головний удар східніше — у напрямку Скотаревого, Товмача.

О 8 годині ранку 4 лютого німецькі війська розпочали наступ у трьох напрямках: на Скотареве — до 25 танків, на Кавунівку, Водяне — до 50 танків, на Лип’янку — до 20 танків. Війська Червоної армії змушені були віддати противнику Водяне, Товмач, північну частину Лип’янки. Опівдні в Товмачі він зосередив близько 50 танків, у Водяному — до 30. У цей же час через Лип’янку в північно-західному напрямку пройшло 40 танків.

На окремих ділянках фронту виникали надзвичайно складні ситуації. Часто воїнам Червоної армії, щоб зупинити німецькі війська, доводилось стояти на смерть. 8 лютого 1944 року фронтова газета (назва невідома) опублікувала статтю під назвою «Бобровці», в якій розповідається про те, як у районі Лип’янки взвод гвардії лейтенанта Ю. К. Боброва захищав одну з висот. Відважні воїни знищили кілька танків та бронетранспортерів. Із 28 бійців 22 загинуло, але висоту не віддали. Посмертно гвардії лейтенант Ю. К. Бобров та гвардії сержант В. П. Альохін були нагороджені орденами Вітчизняної війни І ступеня.

На жаль, у бойових донесеннях 25 гвардійської стрілецької дивізії про цей факт нічого не сказано. Скупі рядки документів Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації (далі — ЦАМО РФ) свідчать про те, що 4-5 лютого 1944 року підрозділи 25 гвардійської стрілецької дивізії відбивали атаки противника на північно-східній околиці Лип’янки. 78 гвардійський стрілецький полк цієї дивізії (до нього входив взвод гвардії лейтенанта Ю.К. Боброва) разом з учбовим батальйоном оборонявся у східній частині села. 5 лютого близько 70 танків тричі безуспішно атакували позиції 53 армії. 6 лютого противник припинив активні бойові дії в районі Новомиргорода, Товмача.

4 лютого німецькі війська розпочали бойові дії на лисянському напрямку в смузі 1 Українського фронту. За радянською історіографією, там діяли 16, 17 танкові дивізії, танкова дивізія «Адольф Гітлер», два окремі танкові батальйони, дивізіон штурмових гармат 1 танкової армії противника. Силами до 150 танків і двох полків піхоти німецькі війська перейшли в наступ у напрямку Тихонівки, Вотилівки. Воїни Червоної армії відчайдушно захищали свої позиції. Так, бійці 681 стрілецького полку 133 стрілецької дивізії під командуванням майора К. А. Єжова (командир постійно знаходився в бойових порядках полку) знищили 10 танків і самохідних гармат.

Однак завдяки перевазі сил і відсутності ешелонованої оборони у 104 стрілецькому корпусі німецькі війська прорвали оборону 58 та 133 стрілецьких дивізій, розсікли 104 стрілецький корпус навпіл. Командування корпусу втратило зв’язок з 58 стрілецькою дивізією та з 418 стрілецьким полком 133 стрілецької дивізії.

Весь день підрозділи 58 стрілецької дивізії вели жорстокі бої в оточенні, мужньо обороняли свій штаб у Павлівці. У цьому бою загинув начальник штабу. Дивізія втратила всю полкову і дивізійну артилерію, за винятком чотирьох 122-мм гаубиць. Вночі піхотинці вийшли з оточення. Два полки досягли околиць Винограда, де з’єднались з 5 механізованим корпусом 6 танкової армії. Один полк втратив боєздатність (поніс величезні втрати) і був виведений з району бойових дій.

5-7 лютого 58 стрілецька дивізія без артилерії, без тилів і санітарного забезпечення разом з 233 танковою бригадою 5 механізованого корпусу продовжила бої за Павлівку. Оволодівши Тихонівкою, Вотилівкою, німецькі війська вклинились в оборону 40 армії на 20-25 кілометрів. Причини прориву позицій 104 стрілецького корпусу командування армії пояснювало повільним будівництвом оборонних укріплень та мінуванням переднього краю, відсутністю глибини оборони, недостатньою кількістю артилерії, яка до того ж не узгоджувала свої дії і не враховувала характер місцевості під час організації системи вогню.

Наносячи удар по військах 104 стрілецького корпусу, німецьке командування розраховувало відволікти на цю ділянку основні сили 1 Українського фронту, а в той час великою групою танків планувало прорватись до Лисянки в смузі 47 стрілецького корпусу.

Німецькі танки з мотопіхотою перейшли в наступ у напрямку села Винограда, на стику 1194 та 1196 стрілецьких полків 359 стрілецької дивізії їм вдалося потіснити підрозділи Червоної армії. 5 лютого 5 гвардійський танковий та 5 механізований корпуси 6 танкової армії, 359 та 167 стрілецькі дивізії 47 стрілецького корпусу відбивали атаки противника, але втримати Виноград у своїх руках не змогли. Того ж дня лівофлангові частини 40 армії та правофлангові підрозділи 6 танкової армії у районі Тетянівки, Вотилівки оточили понад 40 німецьких танків, що змусило противника перекинути на цю ділянку фронту підкріплення і тимчасово ослабити атаки проти 47 стрілецького корпусу в районі Винограда.

За день боїв війська Червоної армії знищили 23 німецькі танки, які знаходились в оточенні. У другій половині дня 5 механізований корпус відбив дві спроби противника з Павлівки прорватись до оточених. Було знищено 4 танки та 7 самохідних артилерійських установок.

6 лютого німецькі війська, одержавши підкріплення, знову перейшли в наступ і оволоділи Тетянівкою, Кучківкою, Косяківкою, Антонівкою. До кінця дня 136 стрілецька дивізія 47 стрілецького корпусу та 21 гвардійська танкова бригада 5 гвардійського танкового корпусу вибили противника з Антонівки, але більшого успіху досягти не змогли.

Щоб зупинити противника, командування Червоної армії перекинуло на цю ділянку фронту 2 танкову армію (командуючий — генерал-лейтенант С. І. Богданов). Вона прибула з резерву Ставки ВГК, мала у своєму складі 372 танки і САУ, а також з метою випробування в бойових умовах нові важкі танки ІС-2 та самохідні артилерійські установки ІСУ-122. Здійснивши 150-кілометровий марш по бездоріжжю, танкісти з ходу вступили в бій.

7 лютого 51 та 103 танкові бригади 3 танкового корпусу 2 танкової армії разом з двома полками 3 гвардійської повітрянодесантної дивізії вийшли на західну околицю Вотилівки, де з’єднались з частинами 6 танкової армії. О 16 годині в районі Тетянівки 107 та 109 танкові бригади 16 танкового корпусу 2 танкової армії були атаковані 13 танками противника, які непомітно підійшли до позицій і з відстані 100-200 метрів відкрили вогонь. 10 танків 107 танкової бригади були спалені, мотострілецький батальйон, дочекавшись темряви, відійшов до Петрівки — Попівки.

8 лютого продовжувались напружені бої з танками противника, оточеними в районі Тетянівки, Вотилівки. О четвертій годині ранку німецькі війська повністю оволоділи Тетянівкою. Танкісти 107 та 109 танкових бригад закопали свої танки по башти в землю і з відстані 500-600 метрів в упор розстрілювали німецькі танки та піхоту. Впродовж дня відбили 9 атак, знищили 17 танків та бронетранспортерів противника, але втратили 10 своїх машин. 164 танкова бригада 16 танкового корпусу оволоділа західною околицею Тетянівки. Наступного дня ця бригада з 3 гвардійською повітрянодесантною дивізією за підтримки одного СУ-152 намагалася витіснити противника з цього населеного пункту, однак понесла великі втрати і була виведена на північну околицю Федюківки. За два дні бригада знищила 24 танки, 3 гармати та близько 50 німецьких солдатів і офіцерів, сама втратила 20 танків і 50 воїнів (убитими і пораненими).

9 лютого, наносячи удари в двох напрямках, з району Павлівки силами до батальйону піхоти та 35 танків і з району Кучківки силами теж до батальйону піхоти і 25 танків, німецькі війська деблокували залишки оточеної групи танків.

8 лютого 50 танкова бригада оволоділа Кучківкою. Однак, незважаючи на значні зусилля, військам Червоної армії не вдалося ліквідувати клин у своїй обороні в районі Кучківки, Косяківки. Вони лише змусили противника перейти до оборони.

Припинивши активні бойові дії на цій ділянці зовнішнього фронту, німецькі війська знову активізували їх у районі Винограда та Товстих Рогів. Ці населені пункти впродовж двох днів тричі переходили з рук у руки. 9 лютого 47 стрілецький корпус оволодів Виноградом і Товстими Рогами. За 6 днів боїв 359 та 167 стрілецькі дивізії 47 стрілецького корпусу втратили 50 відсотків особового складу (на 31 січня в корпусі нараховувалось 15 тисяч осіб). Для села Виноград це було не остаточне визволення. До завершення Корсунь-Шевченківської операції цей населений пункт неодноразово переходив із рук у руки.

Після невдалих спроб прорватись на з’єднання з оточеними німецькі війська припинили активні бойові дії на зовнішньому фронті. 9-10 лютого німецьке командування провело перегрупування сил, створило чотири танкові групи. Першу групу спрямували проти 104 стрілецького корпусу. В її завдання входило збереження клину в районі Косяківки, Кучківки і нанесення удару в східному напрямку в обхід Лисянки. Друга та третя групи наносили удари на Лисянку і діяли, відповідно, проти 359 та 167 стрілецьких дивізій. Четверта група наносила допоміжний удар із району Єрок. Усі чотири танкові групи мали вийти в район Лисянки і з’єднатись з оточеним угрупованням. У свою чергу війська, що знаходились у кільці, мали завдання зосередитись у районі Корсуня, Стеблева і звідти через Шендерівку прориватись на Лисянку.

11 лютого німецькі війська розпочали новий наступ на зовнішньому фронті. О 16 годині 30 хвилин 21 танк противника вздовж шосе Єрки-Звенигородка атакував позиції 375 стрілецької дивізії 49 стрілецького корпусу. Танки пройшли рубіж оборони дивізії. Стрілецькі підрозділи Червоної армії відсікли німецьку піхоту від танків і зав’язали з нею бій. Дії 375 стрілецької дивізії підтримували танкісти 155 танкової бригади 20 танкового корпусу 5 гвардійської танкової армії. На цю ж ділянку фронту був перекинутий 18 танковий корпус.

До кінця дня танковим підрозділам противника вдалося оволодіти Єрками, Скалеваткою, Юрківкою та станцією Звенигородка.

Під час боїв за станцію Звенигородка навідник гармати 1431 легкоартилерійського полку 49 легкоартилерійської бригади молодший сержант М. М. Коняшкін підпустив бойові машини противника на 500-600 метрів, знищив 2 танки і бронетранспортер. Німецькі танки намагались розбити його гармату. У цьому двобої навідник вийшов переможцем, знищивши ще 2 танки. Наступного дня противник атакував позиції 94 гвардійської стрілецької дивізії в районі Юрківки. 34 танки та 6 бронетранспортерів з піхотою підійшли до села. Одночасно в тилу висадилось близько 200 парашутистів-десантників. Дії радянських стрілецьких підрозділів підтримала артилерія. У цьому бою молодший сержант М. М. Коняшкін підбив 2 танки і 2 бронетранспортери. Прямим попаданням була розбита гармата. Поранений навідник гармати не залишив поля бою. Організувавши обслугу гармати, відбивав натиск противника з особистої зброї. Атака була відбита.

Вміло і рішуче діяв ще один навідник гармати 1431 легко-артилерійського полку — сержант П. X. Бухтулов. Коли німецькі війська оточили артилерійську батарею, П. X. Бухтулов, ризикуючи життям, вступив з ними в бій, знищив 4 танки, у тому числі «Тигр». З групою бійців змусив відступити німецьких автоматників.

13 лютого загинув командир батареї 255 винищувально-протитанкового артилерійського полку 11 гвардійської окремої винищувально-протитанкової артилерійської бригади гвардії старший лейтенант Г. С. Разенков. Із 120 німецьких танків, які атакували позиції військ Червоної армії, близько 40 бойових машин рухались на батарею Г.С. Разенкова. Бій тривав 3 години. Коли загинула обслуга однієї з гармат, комбат сам повів з неї вогонь. 14 німецьких танків на відстань 200-250 метрів підійшли до гармати Г. С. Разенкова. У цьому поєдинку мужньому офіцеру вдалося підпалити 5 танків. Решта бойових машин оточили гармату. Старший лейтенант Г. С. Разенков загинув на бойовій позиції. Посмертно йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У цьому бою батарея старшого лейтенанта Г. С. Разенкова підбила 16 танків.

У зв’язку з тим, що головні сили 5 гвардійської танкової армії передислоковувались у район Лисянки, Почапинець, Комарівки, 49 стрілецький корпус 13 лютого підпорядкувався 53 армії. Він був підсилений 110 гвардійською та 233 стрілецькими дивізіями.

Важкі оборонні бої в районі Скалеватки, Юрківки точились до завершення Корсунь-Шевченківської операції. Так, вранці 16 лютого противник відновив атаки з району Скалеватки у північному напрямку. Близько 20 танків з піхотою потіснили підрозділи 375 стрілецької дивізії. Артилерія дивізії та 31 окремої винищувально-протитанкової артилерійської бригади понесли значні втрати.

17 лютого близько 70 солдатів і офіцерів противника проникли в район хутора Звенигородського і протягом дня, одержуючи підкріплення, намагались розвинути наступ на Звенигородку.

Отже, до останнього дня операції німецьке командування не відмовлялось від намірів прорватись до оточених військ на Звенигородському напрямку. Реалізувати ці плани не вдалось, але німецькі війська прикували до себе значні сили Червоної армії, які вона могла б використати на лисянському напрямку.

Одночасно з нанесенням удару з району Єрок німецькі війська розпочали головний наступ на лисянському напрямку. Готуючись до нього, німецьке командування провело перегрупування сил з району Антонівки, Винограда в район Ризиного, де створило ударну групу в складі трьох танкових, однієї піхотної дивізій та бойової групи. Вона налічувала понад 200 танків, оперативна щільність — понад 20 танків і 20 гармат на 1 км фронту. Наведені дані свідчать про те, що це була найсерйозніша спроба німецьких військ прорвати зовнішній фронт.

11 лютого о 8 годині ранку, після сильної артилерійської підготовки, група зі 110 танків атакувала частини 359 стрілецької дивізії з рубежу Тарасівка, Рубаний Міст на Степок; група зі 100 танків — підрозділи 167 стрілецької дивізії із району Ризиного в напрямку Чижівки, Яблунівки.

Військам Червоної армії було надзвичайно важко протистояти цьому натиску. О 10 годині ранку, не зустрівши належного опору, противник пройшов між 1142 та 1144 стрілецькими полками 340 стрілецької дивізії і вийшов до Бужанки. Там знаходився штаб дивізії. Підрозділи лише 9 лютого прибули на цю ділянку фронту. Вони не встигли окопатись і привести себе в порядок, майже не мали артилерії, але змушені були вступити в нерівний бій. Підтримувані вогнем танків 6 танкової армії, тримались кілька годин, однак змушені були відійти. 1144 стрілецький полк був відрізаний від основних сил.

Позиції 359 стрілецької дивізії атакувала велика кількість танків противника. Артилерія відразу знищила 23 бойові машини. Частина танків, розчавивши гармати, пройшла бойові порядки піхоти і змусила 1194 і 1196 стрілецькі полки відходити до Босівки, 1198 стрілецький полк — до Яблунівки. У цей критичний момент на позиції вийшли всі, хто міг тримати зброю: офіцери штабів, працівники політвідділів, ординарці й писарі, персонал обслуговуючих підрозділів.

Незважаючи на стійкість радянських солдатів і офіцерів, противнику вдалось до кінця дня оволодіти Франківкою і Бужанкою. За цими населеними пунктами не було військ Червоної армії. Шлях на Лисянку був відкритий.

Працівники штабу 47 стрілецького корпусу змушені були покинути командний пункт і залишились без зв’язку зі своїми частинами. Незважаючи на цю обставину, а також на втрату більшості артилерії, підрозділи 47 стрілецького корпусу не втратили боєздатності. Німецька піхота була зупинена воїнами стрілецьких частин на опорних пунктах у районі Шубиного Ставу, Босівки, Чижівки, Тихонівки. Побоюючись бути відрізаними від основних сил, танкові групи зупинились і зав’язали бої за названі села. Особливо жорстокими вони були за Босівку. З 52 танків, які противник втратив на ділянці прориву 11 лютого, 38 були підбиті під Босівкою винищувально-протитанковими частинами та 2 мотострілецькою бригадою 5 механізованого корпусу, 21 гвардійською танковою бригадою 5 гвардійського танкового корпусу 6 танкової армії. Героїчні дії воїнів 47 стрілецького корпусу та 6 танкової армії врятували ситуацію — затримали війська противника. Важливу роль відіграла артилерія, ефективність вогню якої різко знижувала наступальні можливості противника. 11 лютого лише 328 винищувально-протитанковий артилерійський полк знищив 19 танків противника.

Командування 1 Українського фронту одержало дорогоцінний час, щоб перекинути в район прориву додаткові сили. До Лисянки вийшли дві стрілецькі дивізії, сюди ж форсованим маршем (40 кілометрів) прибула 2 танкова армія, від Звенигородки до Лисянки вздовж Гнилого Тікича зайняли оборону три стрілецькі дивізії 4 гвардійської армії. Район Бужанки і Франківки, вільний для проходу 11 лютого, 12-13 лютого був прикритий військами. 12 лютого до 15 години 3 танковий корпус зайняв оборону на південно-західній околиці Дашуківки, 16 танковий корпус до 10 години ранку 13 лютого зосередився в районі Писарівки, Хижинець, у корпусах було 98 танків Т-34, З СУ-152, 4 СУ-85.

Командування 1 Українського фронту вживало заходів для забезпечення частин і з’єднань пальним, боєприпасами і продовольством. Різке потепління в першій декаді лютого та часті опади перетворили ґрунтові дороги на суцільне місиво. Рух автомобільного транспорту майже припинився. До постачання були залучені танки та самохідно-артилерійські установки, але вони не могли здійснити потрібного обсягу перевезень. Тому Військова рада 1 Українського фронту прийняла рішення здійснювати доставку вантажів літаками По-2 2 повітряної армії (командуючий — генерал-полковник С. Я. Красовський).

Патрони для гвинтівок і автоматів, снаряди 45-мм гармат, гранати та міни клали в мішки (100-120 кілограмів), які підвішували під фюзеляж. Ящик з патронами ставили в кабіну штурмана. Загальне навантаження на літак складало 180 кілограмів. Пальне в баках також підвішували під фюзеляж. На літак з новим мотором підвішували 2 баки (240 літрів). 76-мм снаряди в касетах підвішували до бомботримачів. Снаряди для гвардійських мінометів підвішували без упаковок по 4 на літак. У кабіну штурмана клали ящик із взривниками. Навантаження на літак складало 210 кілограмів.

Транспортувати вантажі таким чином було надзвичайно небезпечно. Так, 16 лютого з 56 літаків 362 нічної легкобомбардувальної авіадивізії, які вилетіли на завдання, 11 були збиті винищувачами противника. Загинуло 2 особи, у тому числі заступник командира дивізії, 13 осіб були поранені, 4 — зникли безвісти. Але, незважаючи на труднощі, з 6 по 16 лютого дивізія здійснила 822 літако-вильоти, доставила військам 2 та 6 танкових, 40 армій 49 тонн пального, 65 тонн боєприпасів і снарядів, у тому числі для гвардійських мінометів 625 реактивних снарядів.

Зранку 12 лютого німецькі війська розпочали бойові дії. Форсувавши річку Гнилий Тікич, вони перейшли в наступ з Бужанки на Лисянку, з Франківки на Дашуківку. 164 танкова бригада 16 танкового корпусу, 8 гвардійська танкова бригада 20 танкового корпусу відбивали атаки німецьких танків, які намагались прорватись до Лисянки. Бригади 3 танкового корпусу, полки 58 та 340 стрілецьких дивізій намагались зупинити рух противника з Франківки на Дашуківку.

Героїчно обороняли Дашуківку воїни 50 танкової бригади З танкового корпусу, які, маючи 19 танків, протистояли натиску 70 німецьких танків. Лише коли в бригаді залишився 1 танк та 7 мотострільців, вона відійшла в напрямку Писарівки.

Не витримавши натиску німецьких військ, підрозділи Червоної армії відступили. Противник продовжував рух, намагаючись з Лисянки пробитись до Почапинець, з Дашуківки до Хижинець, Журжинець, де німецьке командування планувало з’єднатись з оточеними військами.

У той же час оточені німецькі частини захопили Шендерівку та Хильки. Відстань між двома групами німецьких військ скоротилась до 10-12 кілометрів.

Зранку 13 лютого близько 200 німецьких танків на вузькій ділянці фронту між Дашуківкою та Лисянкою сильним ешелонованим ударом прорвали оборону військ Червоної армії, захопили Дашуківку та Чеснівку. Через деякий час вони увірвались у Хижинці, але були вибиті звідти підрозділами 2 танкової армії. 13, 14 лютого точились кровопролитні бої на підступах до Писарівки, Хижинець, Лисянки та інших населених пунктів.

За даними оперативних зведень штабу 1 Українського фронту, 13 лютого у районі Хижинець, Писарівки вели бойові дії 57 мотострілецька бригада, батальйони 15 мотострілецької бригади, 107 та 109 танкові бригади 2 танкової армії, а також залишки 58 стрілецької дивізії. Полк 340 стрілецької дивізії не втримав північну частину Франківки і відійшов до Рідкодуба, інші полки відбивали атаки німецьких військ східніше Жаб’янки. У районі Лисянки напружені бої вели 164 та 8 гвардійська танкові бригади. На рубіж Лисянка-Лисянське Будище вийшла 136 стрілецька дивізія. У її полках налічувалось по 50-70 осіб.

14 лютого залишки 58 стрілецької дивізії та 107 танкової бригади відійшли на північну околицю Писарівки. Поруч тримала оборону 50 танкова бригада. На південно-західній околиці Хижинець протистояли противнику два полки 340 стрілецької дивізії, по одному батальйону 57, 15 мотострілецьких бригад, 501 окремий кулеметно-артилерійський батальйон, на південній околиці — залишки 109, 164 танкових бригад, 181 танкова бригада, батальйон 15 мотострілецької бригади, яким командував капітан О. П Рибін. Цей батальйон протягом дня знищив 6 танків «Тигр». У Писарівці зосередились танки 20 гвардійської та 237 танкових бригад, у районі Федюківки — 21 гвардійської танкової бригади. Південно-західну частину Журжинець обороняли 1441 самохідно-артилерійський полк, батальйон 57 мотострілецької бригади, 22 гвардійська танкова бригада. У районі Лисянки діяли 8 гвардійська та 110 танкові бригади, у районі хутора Жовтневого — 136 стрілецька дивізія, у районі Чижівки — 167 стрілецька дивізія.

Виходячи з того, що на 14 лютого на зовнішньому фронті на ділянці прориву в районі Чеснівки, Лисянки німецькі війська мали 270 танків, а 11-14 лютого втратили 230, можна зробити висновок, що лише на ділянці прориву шириною 10 кілометрів і глибиною до 25 кілометрів у противника діяло приблизно 500 танків.

На 13 лютого у багатьох танкових бригадах Червоної армії, зокрема у 109, 110, 181, 237, залишилось по 1-5 танків. Великі втрати техніки і живої сили командування 2 танкової армії пояснювало кількома причинами: 1. Часті зміни завдань і розрізнені дії бригад і батальйонів не дозволяли не лише вивчити противника, а й район бойових дій. 2. Довготривалі марші в умовах бездоріжжя знижували боєздатність підрозділів. 3. Несвоєчасне постачання частин пальним і боєприпасами позначалось на результатах бойових дій. 4. Слабка підготовка поповнення особового складу частин і з’єднань знижувала ефективність бойових дій.

Побоюючись, що знекровлені у попередніх боях частини і з’єднання Червоної армії не стримають натиск німецьких військ, командування 1 Українського фронту вирішило перекинути в район Лисянки додаткові сили. Це, зокрема, 38, 302, 350 стрілецькі дивізії, 15 та 94 самохідно-артилерійські бригади, 24 винищувально-протитанкова артилерійська бригада, 17 артилерійська дивізія.

15 лютого на зовнішньому фронті німецькі війська вибрали новий напрямок удару — Журжинці, хутір Жовтневий. Журжинці захопити противник не зміг, але, обійшовши Лисянку з півночі, увірвався в хутір Жовтневий, а звідти силами до 30 танків з піхотою увійшов у Лисянку. Бої йшли на вулицях Лисянки і в хуторі Жовтневому.

У свою чергу 2 танкова армія перейшла в наступ на Чеснівку, Добридень. Кровопролитні бої за ці села йшли з перемінним успіхом. О 16 годині 30 хвилин два мотострілецькі батальйони 15 мотострілецької бригади, підтримувані 4 самохідними артилерійськими установками, 2 танками, батареєю 76 армійського мінометного полку, 86 окремим гвардійським мінометним дивізіоном, зав’язали бої за Чеснівку. Вранці 16 лютого вони оволоділи селом, але не встигли окопатись і були змушені під натиском противника відійти на вихідні позиції. Через деякий час знову витіснили німецькі війська та згодом залишили село. Бої за Чеснівку тривали ще й 17 лютого.

16 лютого противник продовжував відчайдушно рватись на з’єднання з оточеними. Зранку він повністю оволодів хутором Жовтневим. У середині дня для німецьких військ склалась надзвичайно важка ситуація. З трьох сторін їх оточили війська Червоної армії: з півночі і сходу — дві бригади 2 танкової армії, з півдня та південного сходу — 136 стрілецька дивізія та три бригади 5 гвардійської танкової армії. Однак і в цій ситуації від спроб прорватись на з’єднання з оточеними німецькі війська не відмовились. Наприкінці дня близько 100 танків і до двох полків піхоти рушили з Лисянки на хуторі Жовтневий, плануючи звідти прорватись до Почапинець.

Військам Червоної армії вдалося стримати натиск противника. Це була остання спроба німецьких частин ззовні допомогти оточеним.

III. Ліквідація оточеного угруповання німецьких військ

Командування Червоної армії одночасно з організацією оборони на зовнішньому фронті вживало рішучих заходів з метою ліквідації оточеного угруповання.

Щоб уникнути марного кровопролиття, 8 лютого командуванню і всьому офіцерському складу оточених німецьких військ був пред’явлений ультиматум.

9 лютого в районі села Хирівки радянське командування чекало німецьких представників, але вони не прибули. Стало зрозуміло, що німецька сторона відхилила ультиматум. Війська Червоної армії відновили бойові дії. Водночас радянська сторона продовжувала знайомити німецьких солдатів і офіцерів з текстом ультиматуму. Листівки з пропозицією здатись у полон скидали з літаків на територію, яку займав противник. Продовжувалась роз’яснювальна робота по радіо, на хвилях німецьких штабних радіостанцій та через окопні звукові станції. Велику агітаційну роботу проводили члени Спілки німецьких офіцерів та Національного комітету «Вільна Німеччина». Однак дії, спрямовані на донесення до військ противника умов ультиматуму, виявились марними. У документах частин і з’єднань Червоної армії відсутні дані про те, що відбувалась масова добровільна здача в полон німецьких солдатів і офіцерів. Оточене угруповання перестало існувати в результаті наступних бойових дій.

Знищення німецьких військ на корсунь-шевченківському плацдармі розпочалось ще в ході їх оточення, але планомірного характеру набуло після створення внутрішнього фронту. Для виконання цього завдання залучались війська 27 армії 1 Українського фронту, 4 гвардійської та 52 армій, 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу 2 Українського фронту. Всього 13 стрілецьких, 3 кавалерійських дивізії, 2 укріплені райони, а також танкові, артилерійські, мінометні частини Резерву Верховного Головнокомандування. За радянською історіографією, у частинах і з’єднаннях Червоної армії, які діяли на внутрішньому фронті, налічувалось 2 тисячі гармат і мінометів, 138 танків і самохідно-артилерійських установок. В останні дні операції кількість частин і з’єднань, а також військової техніки на внутрішньому фронті збільшилась.

Тактика військ Червоної армії полягала в тому, щоб розсікати оточене угруповання та знищувати його по частинах. У першій декаді лютого 1944 року активні бойові дії велись у південному та північному секторах кільця оточення. Так, у південному секторі війська 2 Українського фронту виконували завдання зі знищення млієвсько-городищенського угруповання противника. Після ліквідації вільшансько-вербівського вузла оборони німецькі підрозділи в районі Млієва-Городища опинились у напівоточенні. З південно-східного боку вони були охоплені військами 52 армії, з півдня та південного заходу — військами 4 гвардійської армії, з заходу — військами 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу та 180 стрілецької дивізії 27 армії.

Завдання військ Червоної армії було наступним: 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус та 180 стрілецька дивізія оволодівають. Валявою, виходять східніше цього населеного пункту, перерізають залізничну та шосейну дороги, які ведуть з Городища на Корсунь. Із району Великого Старосілля в напрямку села Завадівки на зустріч кавалеристам рухаються підрозділи 52 армії. 20 та 21 гвардійські стрілецькі корпуси 4 гвардійської армії наступають у напрямку Городища і очищають від противника цей населений пункт.

Бої за Валяву точились упродовж двох днів і носили напружений характер. У тактичному відношенні цей населений пункт був дуже незручний для оборони, адже знаходиться в улоговині. Але залишити його для німецьких військ означало втратити дороги на Корсунь. Цього вони не могли допустити у зв’язку з обставинами, що виникли в той час.

6 лютого німецькі війська припинили наступ на зовнішньому фронті в районі Новомиргорода, Товмача. Тобто вони відмовились від городищенського напрямку, як вірогідного напрямку виходу з оточення і переорієнтовувались на лисянський. 7 лютого командуючий оточеними військами генерал-лейтенант артилерії В. Штеммерман одержав радіограму Головного командування 8 армії, в якій ішлось про необхідність просування всіх оточених військ у район села Шендерівки для виходу з оточення через Лисянку. Утримання шосейної та залізничної доріг між Городищем і Корсунем мало важливе стратегічне значення. Саме цими дорогами планувалось відведення військ та бойової техніки з району Млієва — Городища на Корсунь. Тому Валяву противник намагався утримати за будь-яку ціну.

Початок наступу військ Червоної армії на Валяву був запланований на ранок 6 лютого. Однак підрозділи 11 гвардійської кавалерійської та 180 стрілецької дивізій своєчасно не прибули на вихідні позиції. Тому о 9 годині ранку лише 47 гвардійський кавалерійський полк 12 гвардійської кавалерійської дивізії з району села Квіток перейшов у наступ. До 14 години йому вдалось захопити південну околицю села. Зустрівши сильний опір противника, кавалеристи змушені були відступити. Самотужки один полк не міг подолати сильну оборону противника.

У ніч з 6 на 7 лютого 45 та 47 гвардійські кавалерійські полки 12 гвардійської кавалерійської дивізії розпочали новий наступ на Валяву. Їх підтримала 11 гвардійська кавалерійська дивізія та 21, 42 стрілецькі полки 180 стрілецької дивізії. Боротьба була надзвичайно жорстокою. Для німецьких солдатів форпостом ставала кожна будівля у Валяві. Іноді протистояння доходило до рукопашних сутичок. У результаті вуличних боїв до кінця дня 7 лютого село було визволене від німецьких військ.

Наступного дня 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус мав здати свої бойові позиції підрозділам 4 гвардійської армії, але вони своєчасно не підійшли в зазначений район. Кавалеристи одержали новий наказ командуючого 2 Українським фронтом генерала армії І. С. Конєва: наступати в напрямку села Завадівки для з’єднання з підрозділами 52 армії.

Зранку 8 лютого зав’язались бої за хутір Валявський та дороги на Корсунь. Німецькі війська намагались утримати зайняті позиції, щоб дати можливість основним силам відійти в район Корсуня. 9 лютого близько другої години ночі розвідка 12 гвардійської кавалерійської дивізії зафіксувала рух великої кількості автомобілів та піхоти по дорозі з Городища на Корсунь. За німецькими даними, дорога з Городища на Корсунь була забита гігантськими колонами вантажівок, які застряли в грязі.

8-9 лютого у районі Валяви та хутора Валявського точились кровопролитні бої. Підрозділи 180 стрілецької дивізії стримували противника на підступах до Валяви. Лише з 11 до 15 години 9 лютого 42 стрілецький полк відбив три контратаки противника. Кавалеристи намагались оволодіти хутором Валявським та перерізати автомобільну й залізничну дороги з Городища на Корсунь. 45 та 47 гвардійським кавалерійським полкам вдалось це зробити опівдні 9 лютого. Розвиваючи успіх, кавалерійські підрозділи увірвались у Завадівку, де зустрілись з військами 52 армії.

У Завадівці знаходилась значна частина тилів та складів оточених німецьких військ, тому бої за цей населений пункт були надзвичайно жорстокими. Так, лише піхотинці 373 стрілецької дивізії 52 армії за один день відбили 9 контратак противника. 10 лютого Завадівка була визволена від німецьких військ. Згідно з оперативним зведенням штабу 2 Українського фронту від 11 лютого, у цьому селі противник залишив 970 автомашин, 123 гармати, 10 бронемашин, 18 тягачів, 62 мотоцикли, 35 мінометів, 6 складів з військовим майном. Захоплено 135 полонених.

В один день із Завадівкою було визволене сусіднє село — Черепин. У бою за цей населений пункт відзначилась рота під командуванням лейтенанта М.В. Уколова з 861 стрілецького полку 294 стрілецької дивізії 52 армії. Швидко і вміло організувавши оборону, а згодом рішуче переслідуючи противника, бійці знищили близько двадцяти німецьких солдатів і захопили значні трофеї, зокрема 2 ручні кулемети. Під час однієї з атак лейтенант М. В. Уколов одержав смертельне поранення. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Зі вступом військ Червоної армії в Завадівку замкнулось кільце навколо млієвсько-городищенського угруповання німецьких військ. Ранком 10 лютого підрозділи 254 стрілецької дивізії 52 армії, 11 гвардійської кавалерійської дивізії, 5 гвардійської повітрянодесантної, 62 гвардійської, та 303 стрілецьких дивізій 4 гвардійської армії підійшли до Городища. Надвечір вони зайняли місто. Особовий склад німецьких підрозділів встиг вийти з оточення, але залишив у Городищі багато військової техніки і майна.

Під час Корсунь-Шевченківської битви млієвсько-городищенська операція була єдиною вдалою операцією з розчленування оточеного угруповання та знищення його по частинах. Одночасно з нею планувалось проведення подібної операції в північному секторі кільця силами 206, 337 стрілецьких дивізій та 54 укріпленого району 27 армії. Стрілецькі дивізії мали завдання, наносячи удари з району села Миколаївки (337 стрілецька дивізія) у східному напрямку та з району села Бровахи (206 стрілецька дивізія) у західному напрямку, зустрітися на лівому березі річки Росі в районі села Саморідні (передмістя Корсуня), замкнути кільце оточення навколо німецьких військ і з допомогою 54 укріпленого району та окремих підрозділів 52 армії знищити їх. Однак слабка 27 армія силами двох стрілецьких дивізій і одного укріпленого району виконати завдання командування не могла. Події розвивались за іншим сценарієм.

337 стрілецька дивізія одержала завдання 9 лютого перейти в наступ, оволодіти Виграєвом і вийти на околицю Саморідні. Виконуючи його, війська дивізії 8 лютого форсували Рось у районі Миколаївки і відразу ж розпочали наступ. Однак дістатися Саморідні вони не змогли. До 13 лютого підрозділи дивізії вели кровопролитні бої за Виграїв. Щодня піхотинці відбивали дві-три атаки противника. Село по кілька разів переходило з рук у руки. У політдонесеннях політвідділу 337 стрілецької дивізії наводиться багато прикладів умілих і відважних дій окремих солдатів і офіцерів під час наступу на цей населений пункт. Так, рядовий Пустовіт знищив дві кулеметні точки противника, які заважали наступу піхоти, і першим досяг висоти на околиці Виграєва.

У лісі поблизу села був тяжко поранений командир 337 стрілецької дивізії генерал-майор Г. О. Ляскін. Солдати винесли свого командира з поля бою. Не виконавши завдання командування, дивізія здала свої бойові позиції 54 укріпленому району.

За 4 дні до цього, наступаючи від Миронівки, батальйони 54 укріпленого району підійшли до села Пішок. Планували взяти село штурмом, тому, незважаючи на безперервний вогонь противника, взвод лейтенанта П.А. Пузаня з 403 окремого кулеметно-артилерійського батальйону увірвався в будинки на околиці села. Під натиском «урівців» противник почав відступати. Однак, коли автоматники, захопившись боєм, відірвались від кулеметників, німецькі війська перейшли в контратаку і змусили 403 батальйон припинити наступ.

Бої точились усю ніч з 9 на 10 лютого. Противник 4 рази контратакував «урівців», але на ранок і радянські, і німецькі підрозділи залишались на тих позиціях, з яких розпочинали наступ. 11 лютого батареї лейтенантів Федорова і Соловйова прямою наводкою відкрили вогонь по противнику. Під прикриттям артвогню бійці пішли в чергову атаку. Тричі перша та третя роти 403 окремого кулеметно-артилерійського батальйону контратакували німецькі позиції, доки, нарешті, о 18 годині закріпились на курганах поблизу населеного пункту. Вночі 12 лютого Пішки були визволені від німецьких військ.

Наступного дня 54 укріплений район підійшов до Виграєва. Три дні точились бої за цей населений пункт. Лише надвечір 15 лютого підрозділи укріпленого району зайняли село.

На лівому фланзі 27 армії 206 стрілецька дивізія одержала завдання 7 лютого зосередитись у районі Драбівки, звідки спільно з лівофланговими підрозділами 52 армії розпочати виконувати завдання по ізоляції та знищенню німецьких військ у північному секторі кільця.

206 стрілецькій дивізії потрібно було оволодіти Будою Бровахівською, Сахнівкою, потім — Корнилівкою (нині — село Кірове), Нетеребкою і, нарешті, — Гарбузином і лівобічною частиною Корсуня. 7 лютого до 17 години дивізія зосередилась на північно-західній околиці Драбівки. Напередодні цей населений пункт визволила 294 стрілецька дивізія.

8 лютого 206 стрілецька дивізія двома стрілецькими полками (737 та 748), які підтримував 713 самохідно-артилерійський полк, оволоділа Бровахами, вийшла на північну околицю Корнилівки та на південно-східну околицю Сахнівки. Взяття Сахнівки мало важливе стратегічне значення: війська 27 армії з’єднались з військами 52 армії.

Під час визволення вищезгаданих сіл підрозділам 206 стрілецької дивізії надавали допомогу бійці партизанського з’єднання «Рижого».

На підставі розпорядження Маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова 9 лютого 1944 року 206 стрілецька дивізія з 713 самохідно-артилерійським полком увійшла до складу 73 стрілецького корпусу 52 армії. Дивізія мала завдання до кінця дня 10 лютого вийти в район Саморідні, де з’єднатися з частинами 1 Українського фронту. Виконати цей наказ вона не змогла. 9, 10 лютого її підрозділи вели бойові дії в Нетеребці та Корнилівці. Найбільшим успіхом можна вважати вихід 722 стрілецького полку в район курганів між Корнилівкою та Гарбузином.

10 лютого лінія внутрішнього фронту проходила західніше Буди Бровахівської та Корнилівки, через східну околицю Гарбузина, через Деренківець, Завадівку, Мліїв, звідти понад Миропіллям на Кошмак, далі по південно-західній околиці Глушок, понад Петрушками, Прутильцями, Стеблевом, східніше хуторів Яблунівського і Виграївського, по східній околиці Виграєва, східніше Нехворощі, понад Пішками, Поташнею, Будою Горобіївською, до Буди Бровахівської. Площа кільця оточення становила 400 квадратних кілометрів.

Німецькі війська, які знаходились у північному секторі кільця оточення, виконуючи розпорядження Головного командування 8 армії, з 10 лютого розпочали стягувати свої сили до Корсуня. Тому того ж дня командуючий 1 Українським фронтом генерал армії М. Ф. Ватутін поставив перед військами 27 армії нове завдання. У районі Скрипчинець, Склименець, Сидорівки створити ударну групу в складі 202 стрілецької дивізії, 999 самохідно-артилерійського полку, 315 винищувально-протитанкового артилерійського полку, 1950 далекобійного артилерійського полку, двох дивізіонів PC М-31, 57 гвардійського мінометного полку. Зранку 12 лютого розпочати наступ у напрямку Корсуня і до кінця дня оволодіти Стеблевом і Яблунівкою. 180 стрілецькій дивізії, наступаючи з району Кошмака, також увійти в Яблунівку. 337 стрілецькій дивізії підійти до Корсуня з північного заходу. 54 та 159 укріпленим районам зайняти Сотники та Саморідню. Однак німецькі війська своїми діями внесли в ці плани певні корективи. Зі складу 27 армії у визволенні Корсуня брав участь лише 54 укріплений район.

Корсунь визволили війська 52 армії. Ще 5 січня 1944 року ця армія одержала наказ командуючого 2 Українським фронтом визволити Корсунь 8 січня 1944 року, але він не був виконаний. 6 лютого 1944 року командування 52 армії одержало новий наказ про наступ на Корсунь. 10 лютого війська армій вийшли на рубежі за 3-10 кілометрів від міста: 206 стрілецька дивізія — Корнилівка, східна околиця Гарбузина, північна околиця Набутова; 294 стрілецька дивізія — західна частина Деренківця, західна околиця Черепина; 373 стрілецька дивізія — східна околиця Вільхівчика; 254 стрілецька дивізія — східніше Миропілля. На цьому рубежі німецькі війська організували стійку оборону, намагаючись на деякий час затримати наступ Червоної армії і дати можливість своїм частинам відійти в район Стеблева. За радянською історіографією, з боку противника на цьому рубежі оборонялись штурмова мотобригада СС «Валлонія», частини танкової дивізії СС «Вікінг», 57 та 72 піхотні дивізії, частина сил 167 та 389 піхотних дивізій.

Перед військами Червоної армії стояло завдання 12 лютого оволодіти містом Корсунем. Однак цього дня 206 стрілецька дивізія змогла досягти лише центру Гарбузина, 294 стрілецька дивізія — форсувати Рось і зосередитись на південно-східній околиці Гарбузина, 373 стрілецька дивізія вийшла на західну околицю Карашини. Її 1237 стрілецький полк у районі Миропілля змінив підрозділи 254 стрілецької дивізії, які вибули в резерв командуючого армією і здійснили марш у район Селища. До складу 52 армії увійшли 31, 252 та 303 стрілецькі дивізії 4 гвардійської армії. Вони тримали оборону в районі Кошмака, Глушок.

13 лютого війська 52 армії також не досягли успіху. Причини невдач командування армії пояснювало неукомплектованістю стрілецьких дивізій особовим складом, відставанням артилерії від бойових порядків піхоти та незабезпеченістю артилерії боєприпасами, а піхоти патронами. Зокрема, 373 стрілецька дивізія мала особового складу 2300 осіб, боєприпасів для гармат — 0,8 боєкомплекту, для мінометів — 0,5 боєкомплекту. У 303 стрілецькій дивізії було по 3-5 патронів на бійця. У 252 стрілецькій дивізії 923 стрілецький полк не мав гармат, 932 — мав одну 45-мм гармату, 924 — по одній 45-мм та 76-мм гарматі, три 120-мм міномети, але без мін. Складною була ситуація і в інших дивізіях. Командування 52 армії вживало термінових заходів для виправлення становища і продовження наступу на Корсунь. Поповнення особового складу дивізій відбувалось за рахунок населення визволених міс і сіл. Так, за 5 днів Корсунь-Шевченківської операції з чотирьох населених пунктів Корсунського району, які визволяла 52 армія, було мобілізовано понад 700 осіб.

Вранці 14 лютого одночасно з трьох боків (з Саморідні, Гарбузина і Корсуня) у місто вступили підрозділи 54 укріпленого району, 206, 294 та 373 стрілецьких дивізій. Північну частину міста зайняв 54 укріплений район, залізничну станцію та привокзальне містечко — 294 стрілецька дивізія, центр міста — 206 стрілецька дивізія та 1234 стрілецький полк 373 стрілецької дивізії, правобережну частину (Заросся) — інші полки 373 стрілецької дивізії.

У місті війська Червоної армії захопили 18 транспортних літаків, 20 гармат, 5 танків, 6 складів з боєприпасами і продовольством.

Найдраматичніше події розвивались у північно-західному секторі кільця оточення. Ще на початку Корсунь-Шевченківської операції війська 180 та 337 стрілецьких дивізій, прорвавши оборону противника між Тинівкою і Ківшуватим і не зустрічаючи опору противника, за 5 днів просунулись на 20-45 кілометрів. 337 стрілецька дивізія досягла Стеблева, але не змогла втримати цей населений пункт. Німецька піхота, підтримувана танками і самохідними гарматами, нанесла удар по підрозділах дивізії з району Виграєва, Яблунівки. У результаті чотириденних боїв війська Червоної армії змушені були залишити Стеблів.

На початку лютого 1944 року лінія фронту у північно-західному секторі кільця оточення проходила поблизу Комарівки, Шендерівки, Хильок. Коли німецькі війська розпочали підготовку до свого першого наступу на зовнішньому фронті в районі Лисянки, командуванню Червоної армії стало зрозуміло, що, у свою чергу, оточені спробують прорватись на Лисянку через Шендерівку. Цьому сприяла зручна конфігурація місцевості, наявність шляхів для руху великих військових сил та незначна відстань між Шендерівкою та Лисянкою.

Враховуючи важливість шендерівського напрямку, ще 31 січня 1944 року командування 1 Українського фронту віддало наказ командуванню 27 армії про створення в районі Шендерівки сильного опорного пункту і необхідність призначення його комендантом «відповідального, рішучого офіцера». Виконуючи цей наказ, командування 27 армії створило в селі вузол оборони, який займав смугу 4 кілометри по фронту і мав значну глибину. Комендантом шендерівського вузла оборони був призначений майор В. С. Лосев. На цій ділянці фронту тримав оборону 22 окремий вогнеметний батальйон. Це спеціалізований підрозділ, призначений для враження горючою сумішшю військ і техніки противника, а також для створення осередків пожежі в населених пунктах і лісах. Він прибув у Шендерівку з-під Богуслава, де прикривав підступи до міста.

Разом з вогнеметниками тримали оборону воїни 500 окремого кулеметно-артилерійського батальйону 159 укріпленого району. Батальйон був перекинутий на корсунь-шевченківський виступ з-під Києва, де прикривав підступи до столиці України з житомирського напрямку. Цей підрозділ був повнокровною військовою одиницею, оскільки незадовго до цього повернувся з переформування. 1 лютого він зайняв оборону в Шендерівці. Фланги шендерівського вузла оборони прикривали інші кулеметно-артилерійські батальйони 159 укріпленого району та 881 винищувально-протитанковий артилерійський полк.

2 лютого 22 окремий вогнеметний та 500 окремий кулеметно-артилерійський батальйони вступили в бій. Цього ж дня вони відбили 8 контратак противника. Надалі — по кілька контратак щоденно. Затишшя настало 8 лютого у зв’язку з переходом лінії фронту парламентерами. О 13 годині 9 лютого 22 окремий вогнеметний та 500, 491 окремі кулеметно-артилерійські батальйони відновили бойові дії. Вони розпочали наступ на Стеблів, але, зустрівши сильний опір противника, змушені були повернутись на вихідні позиції. Подібні спроби 10 лютого також не мали успіху.

У ніч з 11 на 12 лютого німецькі війська великими силами контратакували позиції підрозділів Червоної армії в районі Шендерівки. Таку активність можна пояснити двома причинами. По-перше, після поразки в районі Млієва-Городища шендерівський напрямок став головним у їх планах виходу з оточення. По-друге, 11 лютого на зовнішньому фронті в районі Лисянки розпочався новий наступ їхніх військ.

Контратака німецьких військ силами до двох полків піхоти і 40 танків була успішною. На світанку 12 лютого вони захопили Нову Буду, упродовж дня — Скрипчинці, Хильки, Комарівку; оточили війська Червоної армії в Шендерівці.

3 цього часу бойові дії на внутрішньому та зовнішньому фронтах набули характеру зустрічних ударів. Будь-якої миті противник міг розірвати кільце і вийти з оточення. Про складність ситуації та невпевненість командирів окремих частин і з’єднань Червоної армії в тому, що вони зможуть стримати натиск противника, свідчать бойові донесення. «Даних про те, що північне і південне угруповання з’єднались, не надходило», — говориться в одному з них.

Потрапивши в оточення, шендерівський гарнізон дві доби вів кровопролитні бої. 500 окремий кулеметно-артилерійський батальйон втратив близько 80 відсотків особового складу і майже всю зброю. Командир батальйону майор І. П. Синіцин прийняв рішення: у ніч з 13 на 14 лютого прориватись на з’єднання з іншими підрозділами 159 укріпленого району. Під прикриттям темряви понад сто солдатів і офіцерів, у тому числі й поранені, які могли рухатись, залишили село Шендерівку. Їм пощастило вийти з оточення.

Командування Червоної армії вживало термінових заходів для стабілізації ситуації в районі Шендерівки. У спеціальній телеграмі Ставки Верховного Головнокомандування, адресованій представнику Ставки Маршалу Радянського Союзу Г. К. Жукову та командуючому 1 Українським фронтом генералу армії М. Ф. Ватутіну, вказувалось на причини ситуації, що виникла. По-перше, не було загального плану знищення корсунь-шевченківського угруповання спільними силами військ 1 та 2 Українських фронтів. По-друге, слабка за своїм складом 27 армія не була своєчасно підсилена. По-третє, не було вжито рішучих заходів для виконання наказу Ставки Верховного Головнокомандування про знищення в першу чергу німецьких військ на стеблівському напрямку.

Через кілька годин після телеграми командуючий 2 Українським фронтом генерал армії І.С. Конєв одержав директиву Ставки Верховного Головнокомандування, в якій, зокрема, було сказано: «У зв’язку з тим, що для ліквідації корсунь-шевченківського угруповання противника необхідно об’єднати зусилля всіх військ, які виконують це завдання, і оскільки більше цих військ належить 2 Українському фронту, Ставка ВГК наказує:

Покласти керівництво усіма військами, які діють проти корсунського угруповання противника, на командуючого 2 Українським фронтом, із завданням найближчим часом знищити корсунське угруповання німців. У відповідності з цим, 27 армія у складі 180, 202, 337 стрілецьких дивізій, 54 та 159 укріплених районів і всіх частин підсилення підпорядкувати командуючому 2 Українським фронтом. Постачання 27 армії залишити за 1 Українським фронтом».

На виконання цієї директиви командування 2 Українського фронту вжило заходів для підсилення найбільш небезпечних ділянок внутрішнього фронту. 12-13 лютого у район Шендерівки терміново були перекинуті додаткові сили. Це, зокрема, 62 гвардійська стрілецька дивізія 4 гвардійської армії, 180, 202 стрілецькі дивізії 27 армії, 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус, 29 танковий корпус 5 гвардійської танкової армії, 11, 27 окремі гвардійські танкові бригади, а також артилерійські мінометні, танкові частини з Резерву Верховного Головнокомандування. Підтримувала наземні війська 5 повітряна армія.

Першочергове завдання військ Червоної армії полягало в тому, щоб відібрати у противника захоплені села і «загнати» його в глибину кільця. Завдання було не з легких. На ділянці прориву противник мав 270 танків, 252 одиниці артилерії та понад 12 тисяч вояків.

Витіснити німецькі війська з Хильок намагались підрозділи 202 стрілецької дивізії. Вона прибула на корсунь-шевченківський плацдарм 10 лютого. У ніч з 11 на 12 лютого здійснила марш з району Медвина в район Хижинців, Журжинець, Петровського, Почапинець. Марш проходив у надзвичайно важких умовах. Пересічена місцевість і непрохідні дороги виснажили бійців. За спогадами начальника штабу 315 винищувально-протитанкового артилерійського полку (полк підтримував 202 стрілецьку дивізію) майора М.А. Скуцького, коли особовий склад дивізії підійшов до Хильок, артилеристи побачили, що солдати — всі молоді (18— 19 років), після дводенного маршу по грязі — мокрі і дуже стомлені. Засинали прямо в окопах. Одяг примерзав до землі. У хвилини затишшя артилеристи ходили по позиціях піхотинців, відривали примерзлий одяг, розтирали солдатів.

Під час маршу 202 стрілецької дивізії відстав гужовий і автомобільний транспорт, не прибули до місця призначення 652 артилерійський полк, 189 окремий винищувально-артилерійський полк, автотранспортна рота з боєприпасами і продовольством. Все це ускладнило виконання дивізією бойових завдань.

Утриманню Хильок противник надавав виключно важливого значення. Німецьке командування планувало в районі цього населеного пункту нанести допоміжний удар по військах Червоної армії. Відтягнути сюди значні їх сили, тим самим дати можливість оточеним розірвати кільце в районі Петровського — Комарівки.

12 лютого 645 стрілецький полк 202 стрілецької дивізії одержав наказ, наступаючи з району Комарівки, до кінця дня оволодіти Хильками. Спочатку наступ розвивався успішно. Бійці оволоділи південною околицею Хильок і продовжували рухатись уперед. Однак через деякий час противник вийшов у тил військ, які наступали, порушив зв’язок між командними пунктами підрозділів, позбавив командира полку можливості управляти військами.

Залишившись без командування, батальйони діяли самостійно. Командир другого стрілецького батальйону старший лейтенант Скорняков тричі особисто водив бійців в атаку, під час третьої — загинув. Коли перший стрілецький батальйон потрапив в оточення, його командир капітан Кобиш чітко командував ротами і не допустив паніки серед солдатів. Увесь день батальйон вів бій, а з настанням темряви вийшов з оточення. Інші підрозділи 645 стрілецького полку вели бойові дії доти, доки не закінчились боєприпаси, потім відійшли на вихідні позиції.

Отже, перший день наступу для 202 стрілецької дивізії був невдалим. 645 стрілецький полк поніс величезні втрати. Загинуло 15 офіцерів та 66 солдатів. Поранення одержали 205 осіб. 654 особи вважались зниклими безвісти. Під час відступу на полі бою було залишено 23 міномети, втрачено багато гвинтівок і ручних кулеметів. Один зі стрілецьких батальйонів втратив усі станкові кулемети.

13 лютого підрозділи 202 стрілецької дивізії розпочали новий наступ на Хильки. Їм вдалось увійти в село. Щоб розібратись у ситуації, що склалась, на поле бою прибув командир дивізії полковник 3. І. Ревенко, якого було тяжко поранено осколком снаряда в груди. 16 лютого 1944 року він помер у шпиталі. Посмертно нагороджений орденом Леніна.

Під час бою воїни 654 стрілецького полку взяли в полон німецького унтер-офіцера та чотирьох солдатів, які показали, що серед німецьких вояків є такі, хто заживо себе хоронить, але багато й тих, хто вірить у свою перемогу.

14-15 лютого війська 202 стрілецької дивізії знову намагались оволодіти Хильками. Можна навести багато прикладів героїчних дій солдатів і офіцерів у ці дні. Так, командир артилерійської батареї 652 артилерійського полку старший лейтенант В. Л. Родзян, вийшовши за бойові порядки своєї піхоти, корегував вогонь батареї, завдяки чому батарея знищила два кулемети противника. Командир батареї був убитий німецьким снайпером. Старший лейтенант Мордасов та його заступник зі стройової частини з вигуками «Ура!», «За Батьківщину!» кинулись вперед, піднімаючи в атаку бійців батальйону. Вони черговий раз увірвались у село. Близько тридцяти хвилин тривав жорстокий бій. Противник тричі переходив у контратаки. Після третьої контратаки червоноармійці змушені були відступити.

Рядовий Садиков з першого стрілецького батальйону 645 стрілецького полку під час бою був поранений в руку, але продовжував вести вогонь. Знищив 8 солдатів противника. Поле бою залишив після другого поранення.

Однак окремі прояви сміливості і відваги не могли забезпечити успіху. Загальна організація наступу була вкрай незадовільною, що пояснюється кількома причинами:

1. Артилерійська підготовка перед наступом піхоти не проводилась. Через погану видимість артилерія вела вогонь не прицільно, а по площинах, тому вогневі точки противника не були подавлені.

2. Через непрохідність доріг транспорт дивізії не справлявся з підвезенням боєприпасів до бойових позицій.

3. Відсутність зв’язку в батальйонах не дозволяла їх командирам оперативно віддавати команди особовому складу.

4. Лише в останні два дні Корсунь-Шевченківської операції дії піхотинців підтримували танки та САУ 27 окремої гвардійської танкової бригади.

За бойовим донесенням командира 1317 стрілецького полку, піхотинцям доводилось протистояти не лише піхоті противника, а й танкам та САУ.

За 6 днів боїв у районі Хильок 202 стрілецька дивізія втратила вбитими понад 900 воїнів.

У районі Нової Буди та Комарівки намагались потіснити противника підрозділи 62 гвардійської, 180, 254 стрілецьких дивізій, 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу, 29 танкового корпусу, 22 гвардійської танкової бригади, 11 та 27 окремих гвардійських танкових бригад.

12 лютого 11 гвардійська кавалерійська дивізія досягла району Сухин та Нової Буди. Через кілька годин сюди ж підійшла 12 гвардійська кавалерійська дивізія. У другій половині дня вони розпочали наступ. Їм вдалось оточити Нову Буду, а наступного дня оволодіти південною частиною села.

Того ж дня о 14 годині дві бригади 29 танкового корпусу були повернуті на північ для ліквідації прориву противника. Одна бригада вела бойові дії на підступах до Шендерівки, інша — підтримувала кавалеристів у районі Нової Буди.

Також 12 лютого 180 стрілецька дивізія завершила передислокацію з району Квіток, Глушок до Комарівки, де разом з 492 мінометним та 298 самохідно-артилерійським полками, частиною сил 33 гвардійської мінометної бригади та танковим батальйоном 22 гвардійської танкової бригади розпочала наступ. Впродовж дня було знищено 6 танків та близько 200 солдатів і офіцерів противника. 13 лютого у бій за Комарівку вступили кавалеристи 63 кавалерійської дивізії.

13 лютого 337 стрілецька дивізія, підтримувана 480 армійським мінометним полком, 16 гвардійським мінометним полком, розпочала бої за очищення Склименець. Наступного дня підрозділи дивізії разом зі 159 укріпленим районом вибили противника з цього населеного пункту і на деякий час відновили положення в районі Хирівки.

14 лютого у Новій Буді та Комарівці точились кровопролитні вуличні бої. Про їх характер свідчить, зокрема, оперативне зведення командування 12 гвардійської кавалерійської дивізії: «47 гв. КП (кавалерійський полк. — Л.О.) о 6 годині 30 хвилин перейшов у наступ, до 12 години просунувся вперед на 200 м, звільнив від противника 6 будинків (у Новій Буді. — Л.О.). Долаючи опір противника, знищуючи будівлі разом з німецькими солдатами, вийшов на північно-східну околицю села, де й закріпився. 43 гв. КП до 12 години просунувся на 250 м, звільнив 15 будинків, а до 20 години — вулицю на північній околиці села».

За день підрозділи 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу в районі Нової Буди та Комарівки відбили 9 контратак противника.

У Комарівці обидві сторони також боролись за кожний будинок, за кожну вулицю. Будинки ставали бастіонами, які піхотинцям, кавалеристам, танкістам доводилось брати штурмом. Зокрема, 21 стрілецький полк 180 стрілецької дивізії, маючи 800 осіб особового складу, 14 лютого о 9 годині ранку зайняв оборону на великій ділянці фронту (3,5 кілометра) і вподовж доби відбивав численні атаки ешелонованого наступу противника. Однак успіху не мав.

Отже, за три доби підрозділи Червоної армії не змогли відновити позиції, втрачені в ніч з 11 на 12 лютого. Натиск противника був настільки сильним, що вони з величезними труднощами утримували зайняті позиції.

15 лютого лінія фронту проходила східніше Шендерівки, через центр Нової Буди, південною околицею Комарівки, східними околицями Хильок і Скрипчинець, західною околицею Стеблева, східніше Виграєва і Саморідні, західніше Корсуня, поблизу Листвини, західною околицею Туркенець (нині — село Переможниці), через південну частину Таращі. На плацдармі довжиною 24 кілометри і шириною 8 кілометрів, який прострілювався артилерією майже в усіх напрямках, знаходилось кілька десятків тисяч німецьких солдатів і офіцерів, кілька тисяч автомашин, танків, САУ, які рухались у напрямку Шендерівки. Дорога від Стеблева до Шендерівки палала. Оточені палили автомобілі, які збились на дорозі в кілька рядів і не могли рухатись далі.

У той час, коли війська 4 гвардійської та 27 армій, окремі підрозділи 5 гвардійської та 6 танкових армій намагались стримати німецькі війська в районі Шендерівки, дивізії 52 армії переслідували противника, який відступав з Корсуня.

373 стрілецька дивізія після визволення Корсуня вийшла на підступи до Яблунівки, де наштовхнулась на сильну оборону противника. Німецьку піхоту підтримували танки та САУ. Під час наступу поніс великі втрати 1237 стрілецький полк дивізії. Одержали поранення командир полку, два його заступники, кілька командирів взводів і рот, загинув командир кінної розвідки. Щоб подолати німецьку оборону з меншими втратами, командир дивізії віддав наказ нанести удар по противнику з тилу.

Група бійців на чолі з командиром кулеметної обслуги старшим сержантом М.І. Князевим під прикриттям темряви тихо прослизнула через передній край оборони противника, обійшла мінне поле, оволоділа висотою західніше Яблунівки і звідти відкрила вогонь. Коли німці зрозуміли, що їм у тил зайшла невелика група бійців, вони пішли в атаку. Червоноармійцям доводилось впритул розстрілювати солдатів противника. Сили були нерівні, тому старший сержант М.І. Князев сигнальними ракетами викликав вогонь радянської артилерії на себе. Група, очолювана старшим сержантом М.І. Князевим, прикувала до себе увагу противника, чим сприяла підрозділам дивізії у визволенні Яблунівки. За вмілі і рішучі дії сержанту М. І. Князеву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

16 лютого підрозділи 252 та 373 стрілецьких дивізій зайняли Яблунівку. Лише 1237 стрілецький полк 373 стрілецької дивізії захопив у Яблунівці 5 легкових і 25 вантажних автомобілів. Дані про трофеї інших частин Червоної армії нам не відомі.

Звільнивши Яблунівку, частини 52 та 4 гвардійської армій підійшли до Стеблева. Прикриваючись групами піхотинців, які вели автоматно-кулеметний вогонь, німецькі війська відступали на Шендерівку. Знищуючи групи прикриття, частини Червоної армії (252, 254, 294, 373 стрілецькі дивізії) переслідували противника. В окремих місцях точились запеклі бої.

16 лютого війська Червоної армії визволили територію Стеблева, за винятком південної частини, яка була звільнена вранці наступного дня.

У ніч з 16 на 17 лютого в руках оточених залишались Скрипчинці, Хильки, Комарівка, Нова Буда, Шендерівка та південна частина Стеблева.

Після одержання 15 лютого радіограми від командування 8 армії та 16 лютого телеграми від фельдмаршала фон Манштейна командуванню оточеного угруповання стало зрозуміло, що надії на допомогу ззовні більше немає, виходити з оточення доведеться самотужки.

За німецькими даними, перед виходом з оточення в «котлі» знаходилось 45 тисяч солдатів і офіцерів. Згідно з планами командування, вони проривались на Лисянку трьома колонами на фронті 4,5 кілометра. Опівночі, з 16 та 17 лютого, колони вирушили з Шендерівки у напрямку Почапинець, Журжинець. Через ці населені пункти пролягав їх шлях на Лисянку. Рухались дуже повільно. Скупчення на невеликій території великої кількості людей і техніки вносило певний безлад.

Не сприяла швидкому руху й погода. Над Центральною Україною панував циклон. Ще 14 лютого 1944 року почала знижуватись температура. 15 лютого вона досягла мінусових позначок, пішов сніг. 16 лютого температура знизилась з мінус 2 до мінус 6 градусів, розгулявся сніговий буран, який тривав і 17 лютого. На відстані 20 метрів не було видно не лише людей, а й навіть будівель. Дороги були заметені снігом.

Такі погодні умови не лише уповільнювали рух, а й значною мірою сприяли тому, що німецькі війська близько третьої години ночі майже непомітно підійшли до позицій Червоної армії.

Коли командуючому 2 Українським фронтом генералу армії І. С. Коневу стало відомо, що війська противника з Шендерівки намагаються прорватись на Лисянку, він зателефонував командуючому 5 повітряною армією генерал-полковнику С. К. Горюнову і попросив знайти льотчиків-добровольців, які б взялися за виконання дуже ризикованого завдання: у заметіль долетіти з-під Кіровограда до Шендерівки, визначити напрямок руху німецьких військ, скинути на колони запалювальні бомби, тим самим дати орієнтир артилерії та гвардійським мінометам. Коли була викладена суть завдання, усі льотчики 392 авіаполку 312 нічної легкобомбардувальної авіадивізії виявили бажання летіти на виконання складного завдання. Першим піднявся в повітря літак По-2 заступника командира ескадрильї капітана В. А. Заєвського та штурмана ланки молодшого лейтенанта В. П. Лакатоша. В умовах снігового бурану вони подолали 150-кілометровий шлях і відшукали колони противника. Зі 100-метрової висоти скинули ампули з запалювальною сумішшю. По добре видимій цілі нанесли бомбові удари ще 18 екіпажів 312 нічної легкобомбардувальної дивізії. Капітану В. А. Заєвському та В.П. Лакатошу за виконання цього завдання присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Шлях колонам німецьких військ перегородили частини і з’єднання 4 гвардійської та 27 армій, 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу, 29 танковий корпус 5 гвардійської танкової армії, якій тимчасово підпорядковувались 11 та 27 окремі гвардійські танкові бригади, бригада 6 танкової армії, артилерійські, мінометні та танкові частини Резерву Верховного Головнокомандування.

Перший удар німецькі війська нанесли на вузькій ділянці фронту в північній частині Комарівки по підрозділах 27 армії. Вони прорвали оборону третього батальйону 21 стрілецького полку 180 стрілецької дивізії і попрямували на Почапинці, Журжинці, через які лежав шлях на Лисянку.

У першій половині дня війська 180 стрілецької дивізії намагались закрити прорив у своїй обороні. Це було надзвичайно складно, адже в полках залишилось близько 800 солдатів і офіцерів. Командир дивізії змушений був ввести в бій свій останній резерв: роту зв’язку й офіцерів штабу дивізії. О тринадцятій годині лінія оборони дивізії була відновлена, у результаті чого німецькі війська були розділені на дві групи. За бойовим донесенням 180 стрілецької дивізії, група 10-12 тисяч осіб вийшла в район Журжинець, а група понад 20 тисяч осіб залишилась поблизу Шендерівки.

У районі Хильок німецькі війська прорвали оборону 202 стрілецької дивізії і стали виходити з оточення в напрямку Петровського, Журжинець, Почапинець. У Журжинцях знаходився штаб 27 армії. Його захищали кілька частин 27 армії. Зокрема, 15 лютого 206 стрілецька дивізія одержала наказ командування здати свої бойові позиції в районі Виграєва 294 стрілецькій дивізії і передислокуватись до Журжинець. У ніч з 16 на 17 лютого вона підійшла в зазначений район і зайняла нові бойові позиції. Два полки тримали оборону на околиці села, один — у центрі.

Дії піхотинців підтримували артилерійські, мінометні, танкові підрозділи, серед яких був і 8 окремий гвардійський важкий танковий полк. 16 лютого останній зосередився поблизу Журжинець і був підпорядкований командуючому бронетанковими і механізованими військами 27 армії. У його завдання входило захищати штаб 27 армії та давати відсіч військам противника, які проривались на Лисянку. Полк мав 18 танків ІС-2 та 7 САУ-76. За архівними джерелами, 17 лютого 1944 року танкісти відбили кілька атак противника, знищили 3 танки, 8 гармат, у тому числі 5 самохідних, а також понад 500 одиниць іншої військової техніки. Розгромили штаб німецької військової частини і захопили штабні документи. Незважаючи на те, що танкам ІС-2 доводилось виконувати не характерну для них функцію (підтримка піхоти), у ситуації, що склалась, їх дії були виправдані і доцільні. Полк не втратив жодної бойової машини. Участь у Корсунь-Шевченківській операції танків ІС-2 показала, що основному своєму призначенню — боротьбі з танками і самохідною артилерією противника — вони повністю відповідають.

Південніше Комарівки фронтом на північ тримала оборону 5 гвардійська повітрянодесантна дивізія 4 гвардійської армії. Коли німецькі війська підійшли до позицій дивізії, бійці зустріли їх вогнем з усіх видів зброї. Протистояння тривало близько години. Колона противника почала ділитись на окремі частини, але не зупинилась. Подолавши опір 16 гвардійського повітрянодесантного полку, німецькі війська попрямували на Почапинці.

Пройшовши близько 2 кілометрів, вони підійшли до позицій 41 гвардійської стрілецької дивізії. Для солдатів і офіцерів цього з’єднання це була перша зустріч з оточеними.

41 стрілецька дивізія брала участь у битві в останні дні, до цього вона знаходилась під Кіровоградом. У ніч з 3 на 4 лютого 1944 року за наказом командування 2 Українського фронту дивізія передала свою ділянку фронту 8 та 36 гвардійській стрілецьким дивізіям і одержала завдання здійснити форсований марш з-під Кіровограда до Шполи, Моринець й увійти до складу 4 гвардійської армії. Двохсоткілометровий марш виявився надзвичайно важким. Після дощу дороги перетворились на суцільне місиво. Бійці йшли узбіччям дороги, ледве переставляючи обліплене гряззю взуття. Машини буксували, часто загрузали на дорогах так, що снаряди, патрони і продовольство доводилось перекладати на вози. Але й коні вибивались із сил і зупинялись. Тоді бійці брали в речові мішки все, що могли підняти, і несли на собі. Гармати тягли кіньми. Перевозили одну на 1,5-2 кілометра, повертались за іншою.

Йшли вдень і вночі, йшли до знесилення. Багато солдатів познімали валянки і йшли босі. Привали робили через кожну годину на 10 хвилин. Як згадували воїни дивізії, за командою «Привал!» солдати не шукали сухого місця, такого не було, а падали туди, де густіша грязь і відразу засинали.

Через 10 днів маршу почули звуки пострілів, до того ж і праворуч, і ліворуч. Полки входили в коридор між зовнішнім і внутрішнім фронтами. 14 лютого 41 гвардійська стрілецька дивізія вийшла в район Почапинець і зайняла оборону. Вранці 17 лютого, подолавши опір підрозділів 5 гвардійської повітрянодесантної дивізії, німецькі війська вийшли на позиції 122 та 124 гвардійських стрілецьких полків 41 гвардійської стрілецької дивізії.

У районі хутора Жовтневого 122 гвардійський стрілецький полк потрапив в оточення. Група німецьких автоматників прорвалась до штабу полку. Ціною величезних зусиль червоноармійцям вдалось захистити свій штаб. Впродовж дня воїнам полку довелось відбити 12 атак противника.

Позиції 124 гвардійського стрілецького полку знаходились між Почапинцями і Журжинцями і перекривали дорогу на хутір Жовтневий. Воїни полку опинились під ударами противника і з внутрішнього, і з зовнішнього фронту. Так, на світанку 17 лютого вони протистояли натиску німецьких військ, які проривались з оточення, а годиною пізніше вступили в бій з танками противника, які діяли з зовнішнього фронту.

На північній околиці Почапинець тримав оборону учбовий батальйон 41 гвардійської стрілецької дивізії. Курсанти мужньо протистояли противнику і змусили його повернути в іншому напрямку. Взяли в полон 208 німецьких солдатів і офіцерів. Серед курсантів було багато тих, хто в цьому двобої одержав перше бойове хрещення, зокрема, брати Іван та Олександр Добичіни. Вони були мобілізовані 9 січня на Кіровоградщині і направлені до учбового батальйону 41 гвардійської стрілецької дивізії. 16 лютого 1944 року брати одержали перше бойове хрещення. Наступного дня Іван Добичін загинув. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Олександр Добичін нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня.

Гвардії рядовий М. Є. Сергіенко з цього ж батальйону, відбиваючи атаки противника, почергово використовував 5 автоматів і 10 дисків, взятих у поранених бійців. За героїзм і мужність, проявлені під час Корсунь-Шевченківської битви, йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У журналі бойових дій 4 гвардійської армії за 18 лютого 1944 року сказано, що особливу роль у розсіканні колон німецьких військ і протистоянні спробам противника прорватись на захід відіграла артилерія. Серед артилеристів 89 гвардійського артилерійського полку 41 гвардійської стрілецької дивізії особливо вирізнявся вмінням керувати діями батареї гвардії лейтенант Г. Ф. Шайхутдінов. За успішні дії артилерійської батареї її командиру присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Під прикриттям хурделиці авангарду однієї з німецьких колон вдалось упритул підійти до позицій 438 винищувально-протитанкового артилерійського полку. Взвод управління третьої батареї під командуванням лейтенанта І. Г. Толпеєва відбив 10 атак противника. Найсильніший натиск довелось витримати шостій батареї. Зі складу цієї батареї першою вступила в бій гармата старшого сержанта А. Є. Харитонова. Командир наказав обслузі гармати відбивати натиск противника прямою наводкою, їм вдалось знищити два німецькі танки і гармату. Коли німецькі солдати підходили впритул, артилеристи брали в руки зброю піхотинців — гвинтівки, автомати, гранати. Після закінчення бою перед гарматою старшого сержанта А. Є. Харитонова нарахували понад ста трупів німецьких солдатів. Особистий рахунок командира гармати — 30 убитих.

Штаб 438 винищувально-протитанкового артилерійського полку був оточений противником. Офіцери штабу організували кругову оборону і відбили всі атаки. Командир полку підполковник В.К. Новиков був поранений в обличчя, але поля бою не залишив. Він продовжував командувати полком. В останній день Корсунь-Шевченківської операції артилеристи взяли в полон близько 200 німецьких солдатів і офіцерів. Підполковнику B. К. Новикову та старшому сержанту А. Є. Харитонову присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Частини і з’єднання Червоної армії, про які йшла мова вище, відбивали атаки противника з фронту, на флангах атакували німецькі колони танкісти 5 гвардійської танкової армії та 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу. Так, екіпаж танка під командування молодшого лейтенанта С. П. Абрамцева зі 181 танкової бригади 29 танкового корпусу впродовж дня тричі заправляв свою машину пальним та боєприпасами і йшов у бій. Танкісти знищили 2 танки, 12 бронетранспортерів, 4 гармати. Від влучного попадання німецького реактивного снаряда танк C. П. Абрамцева загорівся. Екіпаж загинув у палаючій машині. Посмертно молодшому лейтенанту С.П. Абрамцеву присвоєно звання Героя Радянського Союзу, інші члени екіпажу нагороджені бойовими орденами.

У Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику зберігається вирізка з фронтової газети зі статтею, яка розповідає про дії танкового екіпажу під командуванням старшого лейтенанта О. І. Краюшкіна з 29 танкового корпусу. Під час однієї з атак танкісти відбили в противника 3 гармати, з яких піхотинці негайно відкрили вогонь. Про їх дії стало відомо командуючому 2 Українським фронтом генералу армії І. С. Конєву. Він нагородив членів танкового екіпажу наручними годинниками.

Командир танкового взводу 27 окремої гвардійської танкової бригади гвардії старший лейтенант Д. П. Горбачов зі своїм екіпажем в останній день операції знищив танк і З САУ противника. Коли ж прямим влученням снаряда у танка відірвало дуло гармати, екіпаж гусеницями танка знищив ще 10 гармат противника.

Велику допомогу стрілецьким підрозділам надавали 12 танків 11 окремої гвардійської танкової бригади. У районі Комарівки п’ять разів водив в атаки свій взвод гвардії лейтенант В. І. Несвітайлов, тричі контратакував противника танковий взвод під командуванням гвардії молодшого лейтенанта О. М. Пустовалова. На північно-західній околиці села багато військової техніки знищив танковий батальйон під командуванням гвардії майора П. Я. Калашникова. Командир батальйону зі своїм екіпажем знищив танк противника та більше десяти гармат і мінометів.

Гвардії майору П. Я. Калашникову, гвардії лейтенанту В. І. Несвітайлову та гвардії молодшому лейтенанту О. М. Пустовалову присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У бойових донесеннях та оперативних зведеннях частин і з’єднань Червоної армії досить деталізовані бойові дії 17 лютого 1944 року. Всі дані цих документів зводяться до того, що німецькі війська намагались вийти з оточення, а протилежна сторона прагнула цього не допустити. Під ударами військ Червоної армії колони оточених поділились на окремі групи. Німецьке командування втратило управління військами. Кровопролитні бої точились до кінця дня 17 лютого. Бойкове поле, на якому розгортались основні події останнього дня Корсунь-Шевченківської операції, заповнили гори розбитої техніки, тисячі поранених і вбитих солдатів і офіцерів обох воюючих сторін.

Незважаючи на вогонь артилерії і танків, відбиваючи численні атаки кавалерії і піхоти, частина німецьких солдатів і офіцерів дісталася річки Гнилий Тікич поблизу Лисянки, переправилась через річку і з’єдналась з військами, які чекали на них. Про це свідчать не лише німецькі документи, а й радянські. «Окремі групи противника змогли переправитись через р. Гнилий Тікич і досягти району Лисянки», — сказано, зокрема, у «Журналі бойових дій 4 гвардійської армії за лютий 1944 року». За підрахунками окремих дослідників, з оточення вийшло не менше 25 тисяч солдатів і офіцерів. Німецькі вояки, яким пощастило залишитись живими, але не пощастило вийти з оточення, здались у полон. За радянською історіографією, полонених було 18200 осіб. Питання про безповоротні втрати німецької сторони залишається відкритим. Не маючи точних даних про чисельність військ, які потрапили в оточення і які вийшли з кільця, неможливо з’ясувати, скільки солдатів і офіцерів загинуло.

Завершення Корсунь-Шевченківської операції вважало своєю перемогою командування Червоної армії. 18 лютого 1944 року перша сторінка газети «Красная звезда» була присвячена завершенню цієї операції. Увечері цього ж дня на честь перемоги в Москві був даний салют другої категорії.

За відзнаку в Корсунь-Шевченківській операції понад 100 воїнам Червоної армії було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Кілька тисяч солдатів і офіцерів були нагороджені орденами і медалями СРСР. Командуючому 2 Українським фронтом генералу армії І.С. Конєву присвоєно звання Маршала Радянського Союзу. Після завершення Корсунь-Шевченківської операції в Червоній армії було введено звання Маршала бронетанкових військ. Першим це звання одержав командуючий 5 гвардійською танковою армією генерал-полковник П.О. Ротмістров.

Були відзначені й військові підрозділи Червоної армії, які особливо відзначились у боях. 14 частин і з’єднань були нагороджені орденами Червоного Прапора, 7 — орденами Богдана Хмельницького, 23 — удостоєні найменування «Корсунських».

За підрахунками російських дослідників, під час Корсунь-Шевченківської операції загинуло 23286 воїнів Червоної армії. Загальні середньодобові втрати (безповоротні та санітарні) становили 3208 осіб.

Військові історики вважають Корсунь-Шевченківську операцію дуже складною і водночас надзвичайно цікавою як у тактичному, так і в оперативному відношеннях. Маючи багато спільного зі Сталінградською битвою, вона різниться з нею деякими особливостями. Зокрема, операція проходила без паузи. Ще в ході оточення німецьких військ підрозділи Червоної армії наносили удари по противнику з метою знищення окремих пунктів і осередків опору. Корсунь-Шевченківська операція розвивалась дуже маневрено. Широко практикувалось переугруповання військ. Частини і з’єднання знімались з малоактивних ділянок і перекидались, у залежності від обставин, то на зовнішній, то на внутрішній фронт, що мало надзвичайно важливе значення.

Корсунь-Шевченківська операція була важливою складовою бойових дій за Правобережну Україну. З боку противника в ній було задіяні понад дві третин повітряних та майже половина танкових сил, які знаходились на Правобережній Україні.

Незважаючи на те, що основної своєї мети — знищення оточеного угруповання німецьких військ — Червона армія не досягла, завершення Корсунь-Шевченківської операції мало важливе значення. У результаті ліквідації Корсунь-шевченківського виступу була знята загроза удару противника по флангах 1 та 2 Українських фронтів. Частини і з’єднання Червоної армії одержали можливість маневру вздовж фронту. Вивільнилась велика кількість військ, що сприяло створенню ударного угруповання для наступу на Умань та Могилів-Подільський, а також створенню умов для швидкого виходу військ Червоної армії до Південного Бугу і Дністра.

____________________

1. Алфавітна книга безповоротних втрат 202 стрілецької дивізії // Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації (далі — ЦАМО РФ). — Ф. 202 стрілецької дивізії. — Оп. 2. — Спр. 53.

2. Бобровці (стаття з фронтової газети) // Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника (далі — Фонди Заповідника). — ПЛГ. — 3034/994-а.

3. Бої 54 укріпленого району в районі Корсуня-Шевченківського // ЦАМО РФ. — Ф. 54 укріпленого району. — Оп. 285720с. — Спр. 1-а.

4. Бойова характеристика 500 окремого кулеметно-артилерійського батальйону 159 укріпленого району // ЦАМО РФ. — Ф. 500 окремого кулеметно-артилерійського батальйону. — Оп. 32777с. — Спр.1.

5. Бойове донесення командира 1317 стрілецького полку В.М. Тюріна // Фонди Заповідника. — Інв.4604. — Д-1181.

6. Бойове донесення № 0034 штабу 180 стрілецької дивізії від 9 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 180 стрілецької дивізії. — Оп. 49335с. — Спр. 3.

7. Бойове донесення № 0036 штабу 180 стрілецької дивізії від 17 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 180 стрілецької дивізії. — Оп. 49335с. — Спр. 3.

8. Бойове донесення № 0044 2 Українського фронту від 12 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Мікрофільм. Інв. № 407.

9. Бойове донесення № 0045 2 Українського фронту від 13 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Мікрофільм. — Інв. № 407.

10. Бойове донесення № 79 штабу 29 танкового корпусу від 17 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 3420. — Оп. 1. — Спр. 15.

11. Бойове розпорядження штабу 5 повітряної армії // ЦАМО РФ. — Ф. 327. — Оп. 4999. — Спр. 76.

12. Бойові дії 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу по розгрому корсунь-шевченківського угруповання противника // ЦАМО РФ. — Ф. 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу. — Оп. 1. — Спр. 149.

13. Бойові дії 16 танкового корпусу за період з 25 січня по 22 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 236. — Оп. 2673. — Спр. 324.

14. Бойові донесення та оперативні зведення 337 стрілецької дивізії // ЦАМО РФ. — Ф. 337 стрілецької дивізії. — Оп. 1. — Спр. 102.

15. Бойові донесення та оперативні зведення штабу 27 армії // ЦАМО РФ. — Ф. 27 армії. — Оп. 8378. — Спр.34.

16. Бойові донесення 25 гвардійської стрілецької дивізії // ЦАМО РФ. — ф. 25 гвардійської стрілецької дивізії. — Оп. 1. — Спр. 22.

17. Бойові донесення підпорядкованих частин 5 гвардійської танкової армії // ЦАМО РФ. — Ф. 332. — Оп. 4948. — Спр. 95.

18. Бойовий шлях 340 стрілецької дивізії // ЦАМО РФ. — Ф. 1657. — Оп. 1. — Спр. 9.

19. Герои Советского Союза. Кратний биографический справочник: В 2-х томах. — М., 1988. — Т. 1,2.

20. Грылев А.Н. Днепр. Карпаты. Крым. Освобождение Правобережной Украины и Крыма в 1944 г. — М.: Наука, 1970.

21. Гупало М.Д. Двадцять п’ять вогняних днів // Ленінським шляхом. — 1984. — 17 лютого.

22. Директива командуючого 2 Українським фронтом від 9 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 408. — Оп. 9991. — Спр. 290.

23. Довідкові картки на учасників Корсунь-Шевченківської операції А.П. Савельева, А.В. Смирнова, О.Р. Кузнецова // Архів Заповідника.

24. Доповідь офіцера — представника Генерального штабу Червоної армії майора Синіцина про бойові дії військ 52 армії по знищенню угруповання противника в районі Корсуня-Шевченківського з 1 по 18 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 52 армії. — Оп. 9991. — Спр. 280.

25. Доповідь про бойові дії 2 танкової армії у складі 1 Українського фронту за період з 25 січня по 25 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 2 танкової армії. — Оп. 4148. — Спр. 221.

26. Доповідь про бойові дії 2 танкової армії по розгрому ударного танкового угруповання противника в районі Лисянки, Чеснівки, Дашуківки і завершенні розгрому залишків оточеного угруповання противника в районі Шендерівки // ЦАМО РФ. — Ф. 236. — Оп. 2673. — Спр. 324.

27. Доповідь про бойові дії 3 танкового корпусу за період з 25 січня по 25 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 236. — Оп. 2674. — Спр. 324.

28. Доповідь про бойові дії 8 окремого гвардійського важкого танкового полку // ЦАМО РФ. — Ф. 8 окремого гвардійського важкого танкового полку. — Оп. 273959. — Спр. 11.

29. Доповідь про дії військ 52 армії по знищенню оточеного угруповання противника в районі Корсуня-Шевченківського за період з 1 по 18 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 408. — Оп. 32095сс. — Спр. 1.

30. Доповідь про наступальну операцію 27 армії по оточенню та знищенню корсунь-шевченківського угруповання противника з 26 січня по 17 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 381. — Оп. 2378. — Спр. 288.

31. Дорогами побед. Боевой путь 5 гвардейской танковой армии. — М., 1969.

32. Журнал бойових дій 52 армії за 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 408. — Оп. 9991. — Спр. 290.

33. Журнал бойових дій 40 армії // ЦАМО РФ. — Ф. 40 армії. — Оп. 9136. — Спр. 315.

34. Журнал бойових дій 4 гвардійської армії за лютий 1944 року // ЦАМО РФ. — Ф. 4 гвардійської армії. — Оп. 4522. — Спр. 120.

35. Журнал бойових дій військ 53 армії за лютий 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 53 армії. — Оп. 17628 сс. — Спр. 22.

36. Журнал бойових дій військ 5 гвардійської танкової армії // ЦАМО РФ. — Ф.332. — Оп. 4948. — Спр. 165.

37. Журнал бойових дій 8 окремого гвардійського важкого танкового полку // ЦАМО РФ. — Ф. 8 окремого гвардійського важкого танкового полку. — Оп. 273960. — Спр. 3.

38. Журнал бойових дій 206 стрілецької дивізії // ЦАМО РФ. — Ф. 206 стрілецької дивізії. — Оп. 1. — Спр. 12.

39. Журнал бойових дій 859 стрілецького полку 294 стрілецької дивізії // ЦАМО РФ. — Ф. 859 стрілецького полку 294 стрілецької дивізії. — Оп. 671873. — Спр. 1.

40. Журнал бойових дій 1237 стрілецького полку 373 стрілецької дивізії // ЦАМО РФ. — Ф. 1237 стрілецького полку 373 стрілецької дивізії. — Оп. 164508с. — Спр. 3.

41. Журнал бойових дій 84 стрілецької дивізії // ЦАМО РФ. — Ф. 84 стрілецької дивізії. — Оп. 1. — Спр. 39.

42. Журнал бойових дій 18 танкового корпусу // ЦАМО РФ. — Ф. 332. — Оп. 4982. — Спр. 59.

43. Зведення і бойові донесення 12 гвардійської кавалерійської дивізії // ЦАМО РФ. — Ф. 12 гвардійської кавалерійської дивізії. — Оп. 1. — Спр. 4.

44. Звіт про бойову діяльність 713 самохідно-артилерійського полку за 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 713 самохідно-артилерійського полку. — Оп. 86775. — Спр. 3.

45. Звітна доповідь про бойові дії 12 гвардійської Червонопрапорної Донської козачої кавалерійської дивізії за період з 26 січня по 20 лютого 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 12 гвардійської кавалерійської дивізії. — Оп. 67424сс.

46. Звітна доповідь про бойові дії частин 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу // Фонди Заповідника.

47. Історичний формуляр 58 стрілецької дивізії // ЦАМО РФ. — Ф. 58 стрілецької дивізії. — Оп. 1. — Спр. 5.

48. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945. В шести томах. — М., 1962. — Т. 4.

49. История военного искусства: В трех книгах. — М., 1961. — Кн. 3.

50. Історія 359 стрілецької дивізії // ЦАМО РФ. — Ф. 359 стрілецької дивізії. — On. 1. — Спр. 10.

51. Короткий бойовий шлях 2 танкової армії // ЦАМО РФ. — Ф.2 танкової армії. — Оп. 4148. — Спр. 183.

52. Корсунь-Шевченковская операция. 1944 г. Пособие по проведению военно-исторической поездки в район Корсунь-Шевченковской операции. — М., 1948.

53. Красная Звезда. — 1944. — 4 лютого.

54. Красовский С.А. Жизнь в авиации. — М., 1968.

55. Кузминов М.Я. О боях-пожарищах, о друзях-товарищах. — К., 1983.

56. Лист гвардії підполковника О.Я. Обухова матері Ю.К. Боброва. 31 липня 1944 р. // Фонди Заповідника. — Інв. № 3055.

57. Нагородний лист на Героя Радянського Союзу П. X. Бухтулова // Фонди Заповідника.

58. Нагородний лист на Героя Радянського Союзу К. А. Єжова // ЦАМО РФ. — Ф. ГУК. З упр. — Оп. 686043. — Спр. 96.

59. Нагородний лист на Героя Радянського Союзу М. М. Коняшкіна // ЦАМО РФ. — Ф. ГУК. З упр. — Оп. 686043. — Спр. 96.

60. Нагородний лист на Героя Радянського Союзу Г. С. Разенкова // ЦАМО РФ. — Ф. ГУК. З упр. — Оп. 686043. — Спр. 104.

61. Нагородний лист на Героя Радянського Союзу О. Г. Рибіна // Фонди Заповідника.

62. Наказ генерала армії І.С. Конєва генерал-майору А.3. Акименку від 31 січня 1944 р. // ЦАМО РФ. — Мікрофільми. — Інв. №407.

63. Огляд бойових дій 2 повітряної армії за лютий 1944 р. // ЦАМО РФ. — Ф. 302. — Оп. 4496. — Спр. 69.

64. Оперативні зведення штабу артилерії з’єднань і частин 5 гвардійської танкової армії // ЦАМО РФ. — Ф. 332. — Оп. 4948. — Спр. 96.

65. Оперативні зведення штабу 1 Українського фронту // Фонди Заповідника. — Мікрофільми.

66. Сборник материалов по изучению опыта войны. — М., 1945. — № 14.

67. Спогади Бородіна І.Д. // Фонди Заповідника.

68. Спогади Воробей (Крамаренко) І.Д. // Фонди Заповідника.

69. Стратегические решения и Вооруженные Силы: В 2-х т. — М.: АРБИЗО. — 1995. — Т. 1.

П. Я. Степенькіна, ^{директор Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника} Німецькі війська у Корсунь-Шевченківській операції

Корсунь-Шевченківська наступальна операція, як одна із значних операцій з оточення і знищення великого угруповання німецьких військ у роки II Світової війни, була проведена військами 1 і 2 Українських фронтів під командуванням генералів армії М. Ф. Ватутіна та І. С. Конєва з 24 січня по 17 лютого 1944 року.

Так складались обставини, що впродовж десятиліть науковці музею історії Корсунь-Шевченківської битви досліджували участь тільки військ Червоної армії, залишаючи поза увагою бойові дії військ Вермахту і СС у Корсунь-Шевченківській битві.

У радянській історіографії Корсунь-Шевченківська операція, за винятком окремих книг, виданих після закінчення війни («Сборник материалов по изучению опыта войны». — М., 1944. — №14; «История военного искусства». — М.: Воениздат, 1967; Грылев А.Н. Днепр. Карпаты. Крым. — М.,1970), розглядалась лише з радянської точки зору.

Про участь військ Вермахту і СС у Корсунь-Шевченківській битві є дослідження і спогади А. Бухнера (Ostfront 1944), А. Майсера (Die Holle von Tscherkassy. — Verlag S. Bublies), П. Xayccepa (Войска СС в действии. — Плессе-Ферлаг К.В. Шютц, Геттінген, 1953), Е. Роріхта (Probleme der Kesselschlacht. — Badendruck GmbH, 1958), В. Форманна (Der Kessel von Tscherkassy); Л. Дегрелля (Veldtocht in Rusland. — Uitgeverij Walter Soethoudt Antwerpen, 1987); Л. Дегрелля (La Gampagne de Russie. — Art et Histoire d’Europe, 1987), П. Штраснера (European Volunteers. 5 SS Panzer Division. — J.J. Fedorowicz Publishing, 1988), Ф. Грубера (Nous n’irons pas a Touapse. — 1991) та ін. Незважаючи на те, що книги видані в минулому сторіччі, вони є вагомими для дослідників історії війни.

В останні десятиліття спостерігається посилений інтерес до висвітлення подій Корсунь-Шевченківської операції в контексті II Світової війни. Так під новим кутом зору вона розглядається в російській історіографії, зокрема, у книгах «Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и военных конфликтах» (М., 1993), «Стратегические решения и Вооруженные Силы: В 2 т.» (М.: АРБИЗО, 1995), «Военной энциклопедии» (М.: Военное издательство, 1999), у книзі В. Карпова «Маршал Жуков. Его соратники и противники в дни войны и мира» (М.: Вече, 2002).

Зарубіжна історіографія також поповнилась виданнями про участь військ Вермахту та СС у Корсунь-Шевченківській битві: Руперт Батлер. «SS-Wiking. История пятой дивизии СС „Викинг“». 1941-1945 (М.: Хранитель, 2006); Г. Фогель «Потерпевшие победу. Немцы в Корсуньском „котле“» (М.: Яуза-Пресс, 2010).

Значний інтерес для дослідників участі німецьких військ у Корсунь-Шевченківській операції має книга Дугласа Неша «Ворота пекла. Битва в Черкаському котлі, січень — лютий 1944» (Douglas Е. Nash. Hell’s Gate. The Battle Of The Cherkassy Pocket. January-February 1944. — 2002). Книга написана з використанням значної джерельної бази, в основному — це документи, що зберігаються в Інституті військової історії США (Вашингтон), Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації (місто Подольськ), неопубліковані рукописи, спогади учасників битви.

На підставі відомих архівних джерел встановлено, що в Корсунь-Шевченківській операції проти радянських військ воювали німецькі війська 8 польової армії (командуючий — генерал-полковник піхоти Отто Веллер, начальник штабу — генерал-лейтенант доктор Ганс Шпейдель) у складі 11 (командир — генерал-лейтенант артилерії Вільгельм Штеммерман, начальник штабу — полковник Гайнц (Генріх) Гедке), 42 (командир — генерал-лейтенант Теобальд Ліб, начальник штабу — полковник Франц, командуючий артилерією — полковник Фукке) та 7 (командир — генерал-лейтенант піхоти Е.-Е. Гелл) армійських корпусів і 1 танкової армії (командуючий — генерал-полковник танкових військ Ганс-Валентін Хубе, начальник штабу — генерал-майор Вальтер Венк) у складі 47 і 3 танкових корпусів (командири — генерал-лейтенант Ніколас фон Форманн і генерал танкових військ Герман Брайт). В операції брав участь 8 авіаційний корпус (командир — генерал авіації Ганс Зейдеман, начальник штабу — генерал-майор Карл-Генріх Шульц) 4 повітряного флоту. До його складу, вірогідно, входили авіаз’єднання й об’єднання, частини і з’єднання зенітної артилерії, війська зв’язку, парашутні війська, з’єднання наземних військ «Герман Геринг» і польові війська, т.з. «авіапольові дивізії». Авіаційний корпус під час операції підтримував групу Штеммермана, 8 польову і 1 танкову армії.

За німецькими даними, станом на 24 січня 1944 року в 7 армійському корпусі було 25 тисяч воїнів, у 42 — 30 тисяч, в 11 — 35 тисяч, у 47 танковому корпусі — 50 тисяч осіб. Тобто, до участі в операції залучалось 140 тисяч воїнів, однак тут не названа кількість військ 3 танкового корпусу. Виходячи із загальної кількості воїнів у корпусах, цілком очевидно, що частини не були вкомплектовані особовим складом, відповідно до штатної потреби. Так, зокрема, за даними на жовтень 1943 року, кількість піхотної дивізії становила 10708 воїнів і 2005 «хівіс» (від німецького Hilfswillige — готові допомогти; вільнонайманий допоміжний персонал із числа радянських військовополонених і добровольців цивільного населення, які заміняли німецьких військовослужбовців тилових частин. «Хівіс» досить часто, незважаючи на заборону А. Гітлера, були озброєні німецькою або трофейною радянською зброєю). Як показують розрахунки, на період проведення операції середня чисельність піхотної дивізії була в межах 5-6 тисяч воїнів.

Сухопутними військами групи «Південь» командував фельдмаршал Еріх фон Манштейн. Як відомо, ще у грудні 1943 року він пропонував Ставці прийняти рішення про виведення німецьких військ із районів Нікополя і Корсуня-Шевченківського. Це б дало змогу скоротити лінію фронту на 200 кілометрів і позбавити радянське командування можливості оточити військами велику групу сил Вермахту. Однак Гітлер наполягав утримувати якомога більше території України. Відносно Нікополя, то він був цінним постачальником марганцю, який входив до рецептури виготовлення танкової броні. Утримання корсунського виступу залишало можливим нанесення удару по Києву. Завдяки плацдармам у районі Нікополя і Корсуня-Шевченківського німецькі війська утримували ділянки «Східного оборонного валу», що було важливим для німецького командування.

Обстановка, що склалася на корсунському виступі, не дозволяла радянським військам продовжувати наступ.

Напередодні проведення операції військами Червоної армії, тобто до 24 січня 1944 року, передній край оборони німецьких військ і опорні пункти були такими. На ділянці Баландине-Василівка оборона була побудована за принципом опорних пунктів у населених пунктах і на висотах. Перша лінія опорних пунктів: Коханівка, Бурти, Олянине, Оситняжка, Рейментарівка; друга — Пастирське, Капітанівка, Тишківка, Юзефівка; третя — Журавка, Турія, Листопадове. Опорні пункти мали в своєму складі польову, протитанкову та важку дальнобійну артилерію, міномети, самохідні гармати, а також групи автоматників. Улоговини, гатки, греблі, мости були заміновані протитанковими і протипіхотними мінами.

На північній і північно-східній частині внутрішнього кільця оборонялись частини 112 піхотної дивізії. Передній край оборони проходив по березі річки Росі, північніше Межиріч, північно-західніше Попівки, східніше Беркозівки, П’ятихатки. Основні опорні пункти — Попівка, Поташне, Беркозівка, П’ятихатка.

На східній частині внутрішнього кільця оборонялись 5 танкова дивізія СС «Вікінг», добровільна штурмова мотобригада СС «Валлонія», 72 піхотна дивізія, 331 піхотний полк 167 піхотної дивізії; тилові частини 11 і 42 армійських корпусів — 678 і 410 будівельний батальйони, 41 мостова колона і 655 мостовий батальйон. Передній край смуги оборони лівим флангом впиравсь у Дніпро в районі Хрещатик; далі — на північ і південний схід край оборони проходив лісним масивом до Гути-Межиріцької, потім — по берегах річок Росі і Фосси, по селах Велике Старосілля, Орловець, станція Цвіткове. Найбільш значні опорні пункти — Хрещатик, Сахнівка, Орловець, у глибині оборони — Мліїв.

На півдні і південному заході оточених військ оборонялись частини 57, 82, 168, 198 і 389 піхотних дивізій. Передній край оборони проходив по лінії Цвіткове, Бурти, В’язівок, Петропавлівка, висота східніше Квіток і північніше Таращі. Основні опорні пункти — Цвіткове, Бурти, В’язівок, Хлистунівка.

На заході оточеного угруповання оборонялись частини 88 піхотної і 213 охоронної дивізій. Передній край оборони проходив по березі річки Росі. Основні опорні пункти — Вільховець, Москаленки, Стеблів. У глибині — Янівка, Пішки, Ситники, Виграїв, з вузлом опору — Корсунь.

Оборона німецьких військ у районі корсунського виступу з боку військ 2 Українського фронту складалась із недостатньо розвинутої мережі укріплень польового типу. В основному — це були окопи-ячейки повного профілю. Місцями були вириті траншеї на взвод і роту, для офіцерського складу — бліндажі. Углибину 3-4 кілометри від переднього краю на протилежних схилах висот були побудовані на роту землянки з перекриттям від осколків. Сильною стороною оборони була добре організована система вогню зі всіх видів зброї при взаємодії маневром живою силою із опорних пунктів: Баландине, Бурти, Рейментарівка, Капітанівка. З боку військ 1 Українського фронту німецька оборона не була до кінця обладнана.

24 січня, у понеділок, на початок операції військами Червоної армії всі німецькі частини були в основому в першій лінії. Як резерв, на другу лінію іноді виводились такі окремі частини: 332 піхотна дивізія, зведена в окрему бойову групу, добровільна штурмова мотобригада СС «Валлонія», окремі батальйони 5 танкової дивізії СС «Вікінг» і 389 піхотна дивізія. На ділянці Баландине-Василівка, де здійснювався прорив радянськими військами, оборонявся бойовий загін 39 легкої піхотної дивізії. Цього ж дня радянська піхота захопила пануючі висоти на околиці Баландине, звільнила Коханівку, потіснила німецькі війська на 2-6 кілометрів.

На зовнішньому фронті перед початком операції були створені два сильні німецькі танкові угруповання: перше — на ділянці Костянтинівка, Вахнівка (північніше Вінниці) у складі 1 танкової дивізії СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“», 1, 4, 101 і 254 піхотних дивізій; друге — у районі північно-західніше Монастирища у складі 6, 16, 17 танкових дивізій. Загальна кількість танків і самохідних гармат дорівнювала 450-500 одиниць. На початок операції у 3 танковому корпусі була 21 штурмова гармата StuG III і 105 танків, включаючи 26 «Тигрів».

Наступного дня перед німецькими частинами було поставлено завдання: ударами на Оситняжку ліквідувати прорив і відрізати радянські війська, що висунулись у район Шполи. Для цього за підтримки німецької авіації наносились контрудари по флангах наступаючих частин 2 Українського фронту. З півдня контрудар наносили 3, 11, 14 танкові дивізії, з півночі — частини 5 танкової дивізії СС «Вікінг», 57, 72 і 389 піхотні дивізії. На кінець дня прорив німецької оборони досягав 23 кілометри по фронту і 12 кілометрів углибину.

26 січня німецькі війська вживали всі заходи, щоб ізолювати прорив. Фельдмаршал Манштейн почав створювати дві контракуючі групи: перша — 11 і 14 танкові дивізії, перекинуті із району північно-західніше Кіровограда до Новомиргорода, де знаходилась 3 танкова дивізія; друга — 5 танкова дивізія СС «Вікінг», 57, 72, 389 піхотні дивізії, що зосереджувалась північніше Пастирського.

Перед фронтом 4 гвардійської армії бойові дії вели 282, 389 піхотні дивізії, 14 танкова дивізія, 228 дивізіон штурмових гармат, бойові групи 167 піхотної дивізії. Особлива роль, безумовно, відводилась штурмовим гарматам. Серед німецьких солдатів досить популярною тоді була стара приказка: «Артилерія для того, щоб вбивати, а піхота для того, щоб помирати».

27 січня у 5 танкову дивізію СС «Вікінг» було передано «автовагоном» про те, що внаслідок нічної атаки з 26 на 27 січня радянські війська захопили Шполу. Вислана на південний захід розвідка донесла про наявність радянських танків північно-західніше Шполи і в районі Звенигородки. Вранці німецькі угруповання почали активно наносити зустрічні удари з півночі і півдня, щоб відрізати радянські частини, які вийшли до Шполи.

Із Стеблева, де знаходились резервний батальйон і курси бойової підготовки саперів дивізії СС «Вікінг» під командуванням оберштурмфюрера СС Хедера, надійшло повідомлення про прорив окремих танків противника в Богуслав. Направлена в Богуслав і Медвин розвідка зіткнулася з радянськими частинами в указаних населених пунктах. Таким чином, вже ввечері 27 січня стало відомо про дії двох танкових угруповань радянських військ з південного і північного напрямків у тилу 5 танкової дивізії СС «Вікінг» з метою оточення її частин між Смілою і Каневом.

Основний удар німецьких військ наносився з півночі на станцію Капітанівка і з півдня — на Тишківку, у результаті чого біля цих населених пунктів був закритий прорив радянських військ.

Німецька авіація бомбила бойові порядки радянських військ у районі Медвина, за добу було здійснено 240 літако-вильотів.

28 січня радянські танки південніше Вільшани напали на тимчасові німецькі бойові формування, утворені із тилових служб. На північному заході, зайнявши кругову оборону, вступили в бій резервний батальйон і саперні курси, що знаходились у Стеблеві. Того дня радянськими військами на широкій ділянці фронту був атакований 42 армійський корпус, що оборонявся між Каневом і Кагарликом фронтом на північ. У ніч на 31 січня він змушений був відійти північніше, на лінію річки Росава. Обстановка змушувала 389 піхотну дивізію (без польової пошти і 352 відпускників) і 57 піхотну дивізію (без обозів дивізійного штабу і 199, 217 піхотних полків, польової пошти і 1851 відпускника) з підпорядкованими їм добровільною штурмовою мотобригадою СС «Валлонія» і танковим розвідбатальйоном 5 танкової дивізії СС «Вікінг» зайняти й утримувати оборону фронтом на схід між Городищем і східним флангом 42 армійського корпусу. Однак цей відхід означав би відмову від втрати стратегічно значимої позиції на Дніпрі — «Східного валу», що було заборонено командирам 42 і 11 армійських корпусів. Саме цей наказ Головного командування Сухопутних військ міг стати першопричиною того, що німецькі війська потрапили в оточення.

Обидва корпуси, виконуючи наказ Головного командування Сухопутних військ, залишались на попередніх позиціях, чекаючи на підкріплення. Судячи з архівних документів, німецьке командування зовсім не передбачало, що частина їх військ потрапить в оточення. Використовуючи наявні засоби, командування корпусів намагалось створити новий західний фронт, наріжним каменем якого стали Стеблів на півночі і Вільшана на півдні. Внаслідок цього було втрачено дорогоцінний час, що дало змогу радянським військам ущільнити кільце оточення із заходу і провести глибоке ешелонування. При цьому було видно намір розсікання великого «котла», що утворився.

На світанку 28 січня радянські частини одночасно атакували з двох напрямків: з Пастирського — 5 танкову дивізію СС «Вікінг», 72, 57 і 389 піхотні дивізії у напрямку на Оситняжку і з району Златополь — 11 і 3 танкові і 106 піхотну дивізії, які були перекинуті з-під Кіровограда, на Оситняжку. У Вільшані тримали оборону воїни добровільного мотопіхотного батальйону СС «Нарва».

На зовнішньому фронті вівся наступ: Костянтинівка, Ротмистрівка — 101 піхотна дивізія; (виключаючи) Ротмистрівка, (виключаючи) Очеретня — 25 танкова дивізія; західніше Очеретня, південна околиця Нападовки — 254 піхотна дивізія і 1 танкова дивізія СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“»; (виключаючи) Нападовка, станція Липовець — 4 піхотна дивізія, танкова дивізія (номер не встановлений); станція Липовець і південно-східний напрямок — 1 піхотна дивізія.

Перед військами 4 гвардійської армії бойові дії вели 7 рота 266 піхотного полку 72 піхотної дивізії, 72 запасний батальйон, 1 і 6 роти 217 піхотного полку 57 піхотної дивізії; 9 рота 544 піхотного полку 389 піхотної дивізії.

Фельдмаршал Манштейн робив усе можливе, щоб не допустити утворення «котла». Коли він, повернувшись після безуспішних дебатів у ставці фюрера, отримав донесення про ворожий прорив на півдні і півночі, а також про з’єднання сильних танкових сил Червоної армії у Звенигородці, то почав негайно діяти. 8 армії було наказано зняти три танкові дивізії з фронту і направити до Шполи. 6 армії довелось виділити свіжу і боєздатну 24 танкову дивізію, а генерал-лейтенанту Форманну після концентрації цих сил наступати на ділянці між Шполою і Звенигородкою. Одночасно фельдмаршал наказав 3 танковому корпусу з чотирма іншими танковими дивізіями і важким танковим полком атакувати із району Виноград у східному напрямку.

Це були великі сили, які, напевно, могли знищити радянські війська. Незважаючи на бездоріжжя і значну відстань, спочатку все йшло за планом, однак, як свідчать німецькі джерела, нове втручання Головного командування Сухопутних військ у керівництво військами зробило безрезультатними дії командування 8 армії.

Наприкінця дня, 28 січня, незважаючи на вжиті заходи, корсунський виступ був відрізаний від основних німецьких сил. Однак оточення було несуцільним і мало багато проривів. Німецькі війська на той час могли залишити виступ, а також отримувати допомогу ззовні.

29 січня німецькі війська продовжували вести жорстокі бої з частинами Червоної армії. Цього ж дня на злітно-посадковій смузі в Корсуні приземлилось 14 транспортних літаків з 30 тоннами боєприпасів на борту.

30 січня німецькі війська займали оборону: Вільшана, Тихі Верби, Квітки, Петрушки, північна околиця Прутилець, Дацьки, Стеблів, висота 185,1, по правому березі річки Росі, Москаленки, Тептіївка, північна околиця Богуслава, Мисайлівка, Чайки, Лютари, Олексіївка, південна околиця Селища, східна частина галявини лісу (східніше Ольшаниці), Карапиші, південь Савівки, Зеленьки, Потік, Шандра, Бурти, центральна частина Грушевого, Пищальники, Грищинці, Канів.

Німецьким командуванням було проведене наступне перегрупування: 465 піхотний полк 255 піхотної дивізії був перекинутий у район Стеблева, 188 саперний батальон 88 піхотної дивізії був перекинутий у район західніше Виграєва, 475 піхотний полк 255 піхотної дивізії із резерву 42 армійського корпусу був перекинутий у район Богуслава. Підрозділи 5 танкової дивізії СС «Вікінг» були зосереджені в районі Вільшани, у район Квіток перекинуті полкові групи 258 і 110 піхотних полків 112 піхотної дивізії, підсилені 239 дивізіоном самохідної артилерії і танковим батальйоном 5 танкової дивізії СС «Вікінг».

У районах Завадівки і західніше Корсуня були облаштовані додаткові посадкові майданчики для транспортних літаків.

57, 72, 389 піхотні дивізії з танками 5 танкової дивізії СС «Вікінг» і 228 дивізіон важких гармат відступали перед фронтом 4 гвардійської армії. Саперні частини замінували дорогу Ташлик, Сам-Городок, станцію Сердюківку.

На кінець 30 січня оточене німецьке угруповання оборонялось на рубежі Вільшана, Тихі Верби, Квітки, Петрушки, південна околиця Туркенець, західна окраїна Прутилець, Дацьки, Стеблів, висота 185,1, далі по лівому березі річки Росі, Москаленки, Тептіївка, південна околиця Богуслава, Мисайлівка, Чайки, Олексіївка, південна околиця Селища, східна частина лісу (схід Ольшаниці), Карапиші, південна околиця Селища, східна частина Шандра, хутір Бурти, центральна частина Грушевого, Пищальники, Канів. 31 січня внутрішній фронт оточення навколо корсунського «котла» був замкнутий біля Зеленої Діброви силами 21 стрілецького полку 180 стрілецької дивізії і козаків 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу.

З 31 січня по 3 лютого німецькі війська зосередили чотири танкових дивізій (1, 16, 17 і 1 СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“») у районі Маньківка, Тальне і дві танкові дивізії (13 і 14) у районі Мокра Калигірка. Вони готувались до наступу. Радянською авіарозвідкою 31 січня зафіксовано рух до 150 танків, 700 автомашин, 24 гармат і близько полку піхоти німецьких частин із Монастирища на Маньківку. За радянськими даними, 31 січня на зовнішньому фронті діяло п’ять піхотних і п’ять танкових дивізій, два дивізіони штурмових гармат, на озброєнні яких було до 750 танків і штурмових гармат. Особовий склад налічував 90 тисяч осіб.

У районі Валява — Виграїв було зосереджено 258 піхотний полк 112 піхотної дивізії, дивізійна група 323 піхотної дивізії, 465 і 475 піхотні полки 255 піхотної дивізії, добровільна штурмова мотобригада СС «Валлонія», учбовий батальйон 5 танкової дивізії СС «Вікінг», 202 дивізіон самохідної артилерії, які вели постійні бої з воїнами радянських частин.

Для підсилення бойових частин у район Богуслава був перекинутий 417 піхотний полк 168 піхотної дивізії, а в район Тептіївки — 1 батальйон 177 охоронного полку 213 охоронної дивізії.

31 січня Головне командування 8 армії для координації бойових дій призначило командуючим у «котлі» командира 11 армійського корпусу генерала артилерії Вільгельма Штеммермана. Його становище було складним, оскільки не було ні штабу, ні необхідного зв’язку для керівництва фронтом, що створився. Натомість був категоричний наказ Головного командування Сухопутних військ утримувати зайняті позиції.

З 27 січня по 3 лютого транспортна авіація по 20-30 літаків Ju-52, здійснюючи посадки на тимчасових аеродромах у Стеблеві, Миропіллі, Кошмаці, Корсуні, Завадівці, Сотниках та Гарбузині, доставила для оточених 160 тонн вантажу, евакуювала 2800 поранених. Радянська авіація завдавала військам Люфтваффе відчутних ударів. Так на аеродромі в Корсуні було виведено з ладу 9 літаків Ju-52, одночасно на підльоті до міста збито 3 літаки Хе-111.

1 лютого два батальйони німецької піхоти, 100 білокозаків 5 білокозачого Кубанського полку, 10 танків T-IV та 5 гармат утримували оборону на північному заході і південній околиці Вільшани; мінометна батарея тримала оборону в районі Воронівка і рештки частин 75 піхотної дивізії — у районі Сердегівка, Сигнаївка, Матусів. У районі Капустине німецьким командуванням було зосереджено до 200 танків і бронетранспортерів, які, перейшовши в наступ, до 18 години переправились через річку Шполку в районі Іскрене і вийшли в район Кам’януватка.

Німецькі війська на 1 лютого займали позиції: Вільшана, Тихі Верби — 5 танкова дивізія СС «Вікінг», 810 окремий артилерійський батальйон; Квітки, Туркенці — 258 і 110 піхотні полки 112 піхотної дивізії; Стеблів — учбовий батальйон 5 танкової дивізії СС «Вікінг»; (виключаючи) Стеблів, (виключаючи) Богуслав — 183 саперний батальйон, 248 піхотний полк, рештки 245 і 246 піхотних полків 88 піхотної дивізії; 188 мотопіхотний батальйон; Богуслав — 1 батальйон 475 піхотного полку 255 піхотної дивізії, 1 батальйон 177 охоронного полку 213 охоронної дивізії; (виключаючи Богуслав, Карапиші) — 318 охоронний полк 213 охоронної дивізії, 417 піхотний полк 168 піхотної дивізії; Карапиші — Канів: батальйони Зайфет, Мюллера і Зонтага, 112 мотопіхотний батальйон, 112 польовий запасний батальйон, саперний батальйон, тилові підрозділи 112 піхотної дивізії.

З лютого у район Вільшана підійшли стрілецькі частини 4 гвардійської армії і внутрішній фронт оточення навколо корсуноького «котла» став суцільним.

Того ж дня південна група Форманна (3, 11, 14 та 24 танкові дивізії), сконцентрувалась південніше Шполи і в районі Єрки, за 9 кілометрів південніше Звенигородки. На той час 3, 11, 14 танкові дивізії вийшли із важких боїв, їх підрозділи були пов’язані боями на сході й могли використовуватись лише частково. Ще 26 січня танковій групі Форманна довелось наступати на південний схід у напрямку прорваного південного фронту 11 армійського корпусу на Капітанівку, щоб закрити зроблений радянськими військами прохід. Моторизованій групі 14 танкової дивізії вдалося встановити контакт з 11 армійським корпусом. Вона відірвалась від дивізії і змушена була залишитись у «котлі». Уникаючи вогню німецьких танків, галопом на захід до Лебедина пройшов 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус. Атакуюча за ним радянська піхота намагалась утримати місце прориву і втягнула німецькі підрозділи 47 танкового корпусу в затяжні бої місцевого значення.

З, 11 і 14 танкові дивізії ударом із району північніше Мокрої Калигірки на Іскрене намагались прорвати фронт оборони 5 гвардійської танкової армії.

За німецькими архівними документами, в оточення потрапили 57 піхотна дивізія (з частинами 389 піхотної дивізії), 72 і 88 піхотні дивізії, корпусна група Б (дивізійні групи 112, 255, 332 піхотних дивізій), 5 танкова дивізія СС «Вікінг» з підпорядкованою добровільною штурмовою бригадою СС «Валлонія», корпусними групами 11 і 42 армійських корпусів, з тиловими службами, з «хівіс». За повідомленнями 8 армії, в оточення з обох корпусів потрапило близько 56 тисяч осіб. Ця цифра повторена А. Бухнером та в книзі «Panzer Grenadiere»: в оточенні були частини одинадцяти дивізій, загальною кількістю 56 тисяч осіб.

За Дугласом Нешом, в оточення потрапило 60 тисяч осіб. Це воїни 57, 72, 88 піхотних дивізій, 5 танкової дивізії СС «Вікінг», добровільної штурмової бригади СС «Валлонія», корпусної групи Б, частин і з’єднань 11 і 42 армійських корпусів.

Радянська сторона при підрахунках кількості оточених завжди базувалась на трофейних звітних картах німецького Генштабу. На їх основі був зроблений висновок, що на початок операції на корсунському виступі знаходились 10 піхотних дивізій, танкова дивізія, добровільна штурмова мотобригада, численні засоби підсилення із складу 8 армії. Називаючи кількість воїнів 80 тисяч, що потрапили в оточення, радянською стороною не було враховано те, що з 10 піхотних дивізій 6 були дивізійними групами.

За сучасними російськими джерелами, оточене німецьке угруповання нараховувало до 50 тисяч осіб, на озброєнні було до 230 танків і штурмових гармат. Цифра оточених явно занижена. Сучасні західні дослідники стверджують, що в оточення потрапило 60 тисяч німецьких солдатів і офіцерів.

За німецькими архівними джерелами, які базуються на відомостях особового складу, що перебували на постачанні, в оточення потрапило 54 тисячі осіб. Необхідно враховувати також і те, що із названої кількості частина воїнів тилових підрозділів в оточення не потрапила. Тому багато дослідників вважає, що статистичні протиріччя і виникають саме з того, що кількість воїнів за штатним розписом і за реальним станом не завжди співпадали.

В оточенні було 80 діючих танків і САУ і в ремонті — 26, зокрема, у 5 танковій дивізії СС «Вікінг» було діючих 13 танків Pz-IV, 19 танків Pz-III і 4 штурмові гармати StuG III; у штурмовій мотобригаді СС «Валлонія» — 10 штурмових гармат StuG III.

4 лютого радянське радіо вперше оголосило про оточення і створення «котла» навколо німецьких частин на корсунському виступі.

Якщо під Сталінградом оточені німецькі війська утримували позиції, чекаючи допомоги Манштейна ззовні, то під Корсунем-Шевченківським тактика кардинально змінилась. Одночасно з тим, як Манштейн наносив удари військами на зовнішньому фронті, група Штеммермана постійно намагалася вирватися самостійно, концентруючи великі сили на головних напрямках. Оточення було порівняно неглибоким. Тому частина воїнів зі складу оточених частин знаходилась за кільцем оточення, у тому числі 1858 солдатів із тилових служб 88 піхотної дивізії.

3 метою виведення війська з оточення на зовнішньому фронті під командуванням представника Ставки Гітлера генерал-полковника Балліса було створене ударне танкове угруповання у складі: 1 танкова дивізія СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“», 16 і 17 танкові дивізії, 34 піхотна дивізія і 332 дивізійна група, і 4-5 лютого танкове угруповання почало наступ у напрямку Винограду, Вотилівки, Косяківки. 130 танків 11 і 13 танкових дивізій із району Скотареве і Кавунівка атакували в напрямку на Лебедин і Шполу. Зайняли Товмач, Водяне і Лип’янку. В Іскреному вели бої 14 танкова дивізія кількістю 8942 особи (у тому числі бойова група фон Брезе, яка також вела бої в оточенні), 11 танкова дивізія, кількість якої становила 12464 осіб.

4 лютого в оточення прибув майор Биттл, який зустрівся з генералом Лібе і полковником Гедке і передав їм два варіанти прориву військ з оточення: перший — зосередження військ на південному сході від Городища і прорив до плацдарму Іскрене; другий — зосередження військ у районі Квітки-Глушки-Деренківець, а потім нанесення удару на Моринці для з’єднання з 3 танковим корпусом. Для проведення атаки у смузі 3 танкового корпусу були готові 15 боєздатних танків Pz-IV і 18 штурмових гармат StuG III, 8 танків «Пантер» та 8 танків «Тигрів» 17 танкової дивізії; у 16 танковій дивізії — 8 танків «Тигрів».

Оточені німецькі війська силою до двох піхотних дивізій з танками і самохідною артилерією розпочали наступ з рубежу Валява, Прутильці, Стеблів у напрямку Квітки, Тараща, Шендерівка. Внаслідок жорстоких боїв на кінець дня вони оволоділи північною частиною Таращі.

Німецьке командування вживало всіх заходів, щоб утримати в оточенні кожний населений пункт. Найжорстокішими були бої за Вільшану, що продовжувались до 5 лютого. Тилові служби 5 танкової дивізії СС «Вікінг», добровільний мотопіхотний батальйон СС «Нарва» і саперний батальйон СС, що оборонялися в районі цукрового заводу, утримували населений пункт від переважаючих сил противника з 28 січня по 5 лютого, зайнявши при цьому кругову оборону. Втрати 5 танкової дивізії СС «Вікінг» у боях за Вільшану були близько 400 осіб. За радянськими даними, у Вільшані було знищено рештки мотопіхотного полку СС «Германія», мотопіхотного полку СС «Вестланд», батальйон СС «Нарва», 39 естонський добровільний батальйон, учбовий батальйон танкової дивізії СС «Вікінг». Однак, як свідчать архівні матеріали, це не відповідає дійсності.

Радянські частини звужували площу «котла» з усіх сторін. 5 лютого вони підійшли до Квіток, зайняли Шендерівку і наступали звідти до центру «котла» на сході, не зустрічаючи організованого опору.

На зовнішньому фронті цього дня лише 1 танкова дивізія СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“» відправила в бій свою бойову групу. Вона складалась із 12 штурмових гармат з піхотою 1 мотопіхотного полку. На середину дня група висунулась із Нової Греблі в район Тинівка, де розгорівся важкий бій. Обстановка ускладнювалася тим, що навіть гусеничні машини не могли просуватись. Не могли рухатись і танки «Пантери», які мали широкі гусениці і здійснювали незначний тиск на грунт, незважаючи на свою велику вагу (45 тонн). У районі Лип’янка вели бойові дії 3 і 14 танкові дивізії.

У ніч на 6 лютого німецька бойова група (добровільний мотопіхотний батальйон СС «Нарва» і саперний батальйон СС) за наказом командування залишила позиції, о 2 годині 30 хвилин прорвалась до 5 танкової дивізії СС «Вікінг» і в її складі планомірно відступала. Біля Стеблева фронт тримався кілька днів, поки не був включений до переднього краю оборони 42 армійського корпусу.

На зовнішньому фронті внаслідок ведення бойових дій склад 3 танкового корпусу зменшився до 79 танків. Бойова група Хупперта, передова група 1 танкової дивізії, пішла в атаку з Павлівки і прорвала радянську оборону під Виноградом і впродовж дня оволоділа містом.

З 7 лютого внаслідок наступальних дій військ Червоної армії «котел» переміщався на захід.

Цього ж дня об 11 годині 40 хвилин Головне командування 8 армії надало генералу Штеммерману свободу дій такою радіограмою: «Контрудар 3 танкового корпусу на Моринці з метою деблокування. „Група Штеммермана“ скорочує лінію фронту і просувається разом з „котлом“ у напрямку Шендерівки; прорив до деблокованих військ у визначений пізніше час».

Німецьке командування почало оперативно вживати необхідні заходи по зміцненню західного фронту «котла». Обмеженість простору, бездоріжжя значно ускладнювали необхідне перегрупування. Наказ військам Головного командування Сухопутних військ залишатись на місці мав негативні наслідки. Радянські війська жорстоко захищались, ефективно використовуючи для цього танки. Втрати німецьких частин перевищували допустимий рівень.

У жорстоких, кровопролитних боях військам Вермахту і СС доводилось боротись за втрачені на заході села: Шендерівку, Комарівку, Нову Буду та Хижинці. Танковий полк СС «Германія» взяв Шендерівку і Комарівку; 72 піхотна дивізія взяла Нову Буду й Хижинці. На той час у 72 піхотній дивізії в оточенні не були частини 5 обозу 266 піхотного полку, частини 5 обозу дивізійної батареї, частини 5 обозу 172 піхотного полку, які перебували в Лип’янці; у Новоукраїнці перебувало 984 відпускники.

За донесенням командира 42 армійського корпусу Т. Ліба, у корпусній групі Б, що була в оточенні, запасів продовольства (хліб, сосиски, цукор, сигарети) мало вистачити ще на 10 днів, але, як показала реальність, запаси продовольства закінчились значно раніше.

Зважаючи на ситуацію, що склалася в оточенні, члени президії «Союзу німецьких офіцерів», що входив до Національного Комітету Вільна Німеччина, Штейдле, Бюхлер і Рьокль ще 4 лютого звернулись до солдатів і офіцерів 57, 72, 389 піхотних дивізій, 5 танкової дивізії СС «Вікінг» не повторювати трагедію Сталінградської битви і припинити ведення бойових дій. Однак їх звернення було безрезультатним. 8 лютого представник Верховного Головнокомандування Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков, командуючі фронтами генерали армії М. Ф. Ватутін і І. С. Конєв направили ультиматум командуючим 42 та 11 армійськими корпусами, командирам 112, 88, 82, 72, 167, 168, 57 і 332 піхотних дивізіій, 213 охоронної дивізії, 5 танкової дивізії СС «Вікінг», штурмової мотобригади СС «Валлонія», а також «всьому офіцерському складу німецьких військ, оточених у районі Корсуня-Шевченківського». Того ж дня ультиматум був переданий парламентерами на ділянці фронту 112 піхотної дивізії. Переговори з радянськими парламентерами вели командуючий 42 армійським корпусом генерал-лейтенант Ліб, який нібито був схильний капітулювати, та командуючий артилерією корпусу полковник Фукке. Як свідчать джерела, ніхто з німецького командування, що перебувало в оточенні, не мав наміру розглядати вимоги такого роду чи відповідати на них. Німецьке командування відхилило ультиматум. Бойові дії в оточенні продовжувались.

9 лютого командир танкового батальйону 5 танкової дивізії СС «Вікінг» штурмбанфюрер СС Кьоллер доручив гауптштурмфюреру СС Віттманну (1 танковий полк) створити піхотну роту із незадіяних підрозділів. У роті було 4 командири, 220 унтер-офіцерів і солдатів, складалась вона із 4 взводів. Озброєння взводу — 3 кулемети, решта — автомати, гвинтівки і ручні гранати. Ця піхотна рота витримала жорстокі бої з 11 по 17 лютого. Після боїв на плацдармі під Гарбузином їй було доручено забезпечення флангів прориву. Втрати у створеній піхотній роті за 6 днів — 2 убиті, 17 поранених, 35 пропали безвісти.

За даними 5 танкової дивізії СС «Вікінг», 9 лютого аеродром у Корсуні через багнюку став непридатним для посадки і зльоту літаків. Хоч є дані, що в ніч на 9 лютого ще було доставлено 100 тонн боєприпасів, а 566 осіб із 1400 поранених вивезено в тил. За день доставлено 190 тонн боєприпасів і 68 кубометрів пального, 442 поранені вивезені в тил. Після 9 лютого постачання оточених проводилось лише шляхом скидання всього необхідного з літаків. Постачання повітряним шляхом здійснювалось транспортними літаками Ju-52. Основні аеровузли були у Вінниці та Умані. Там зосередились транспортні літаки Ju-52 і частково бомбардувальники Ме-11 і Ju-88. Один із контейнерів, в якому скидали продукти оточеним військам, експонується в музеї історії Корсунь-Шевченківської битви. Після 9 лютого поранених з «котла» більше не вивозили.

10 лютого, за радянськими даними, у Корсунь прибув штаб 11 армійського корпусу. Командир 5 танкової дивізії СС «Вікінг» групенфюрер СС Гілле відсторонив від командування начальника штабу 11 армійського корпусу і взяв на себе командування оточеними військами корпусу. Всі тиловики були відправлені на передову. Після 10 лютого на рубежі Стеблів — Тараща була створена ударна група — 72, 112 піхотні дивізії, підсилена батальйоном 5 танкової дивізії СС «Вікінг» і штурмовою мотобригадою СС «Валлонія».

Німецькі війська на 10 лютого утримували рубіж: південно-західна околиця Глушок, Петрушки, Прутильці, східна частина Шендерівки, Стеблів, східна частина Яблоновського, східна частина Виграївського, східна частина Нехворощі, Пішки, Буда Воробіївська, західна частина Буди Бровахівської, західна частина Корнилівки, Гарбузин, Деренківець, Завадівка.

За радянськими даними, на зовнішньому фронті було шість піхотних, вісім танкових дивізій, чотири окремих танкових батальйони, шість дивізіонів штурмових гармат; танків і штурмових гармат — до 940. Кількість особового складу становила до 110 тисяч осіб. За Г. Фогелем, з 4 по 10 лютого німецькі війська, що знаходились на зовнішньому фронті, проводили операцію «Ванда», в якій були задіяні 16, 17 танкові дивізії, важкий танковий полк Беке (командир — полковник доктор Франц Беке), 506 важкий танковий батальйон. Тут було 79 танків і штурмових гармат.

За плацдарм Бужанка вели бої танкісти бойової групи Беке, на озброєнні якої були танки «Тигри». 2 батальйон «Пантер» 23 танкового полку увірвався у Франківку, знешкодив вибухівку замінованого мосту через Гнилий Тікич. За це екіпажу, який першим переїхав через міст, дали в нагороду додатково 8 днів відпустки.

Південна частина бойової групи Беке, 1 танкова дивізія перейшли в атаку разом з бойовою групою Франка і зайняли Чижівку. 1 і 16 танкові дивізії знищили радянський стрілецький батальйон. Танки бойової групи Франка («Пантери») продовжували рухатись на північ і вийшли на окраїну Яблунівки. Підбили декілька танків Т-34. Німецькі танки продовжили рух на Жаб’янку, пройшли повз неї і продовжили шлях до Гнилого Тікича. До річки вийшли в середині дня в Бужанці. Танки не змогли переправитись через річку.

До Бужанки також вийшла 16 танкова дивізія. Через Гнилий Тікич був уцілілий лише один міст у Франківці (?). Туди була направлена бойова група Беке. У районі бойових дій північний фланг атакуючого угруповання Брайта прикривала 17 танкова дивізія. Бойова група Фінка наступала північніше 2 батальйону «Пантер» 23 танкового полку із групи Беке. Вона добилась непоганого темпу просування, але не встигала за «Пантерами», особливо зіткнувшись з сильним опором у Степку. 305 піхотний полк (198 піхотна дивізія) і декілька танків із групи Пітша отримали наказ взяти Товсті Роги, що і виконали до полудня. Перед просуванням до Босівки танки поповнились боєприпасами. Бойова група Фінка, долаючи опір у Степку, також вийшла до Босівки. Спільно з бойовою групою Пітша південна частина Босівки була захоплена. Біля знищеного мосту в Франківці на другому березі Гнилого Тікича було підбито 17 радянських самоходок. Зваживши на те, що вцілілий міст у Франківці не мав достатньої вантажопідйомності, вирішено було шукати брід. На тому місці, де знайшли сліди гусениць від радянських танків, було вирішено зробити спробу перебратися через брід. «Тигри» перебрались бродом через річку Гнилий Тікич, а «Пантери» — через міст.

У Бужанці була бойова група Франка. Бойова група Беке займала плацдарм у Франківці. У Бужанці була організована база постачання, там був і залишений радянськими підрозділами перев’язувальний пункт. Полонені були розташовані в напівзруйнованій церкві, яку охороняли 10 німецьких солдатів.

11 лютого у районі Ризине було зосереджене ударне німецьке угруповання, до складу якого входило 200 танків, з оперативною щільністю понад 30 танків і 20 гармат на 1 кілометр фронту.

Вранці було проведене перегрупування ударного угруповання в складі 1, 16, 17 танкових дивізій, 1 танкової дивізії СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“», що перейшло в наступ з рубежу Розкошівка, Ризине на Лисянку, прикрившись частинами 16 танкової дивізії на ділянці Червона Зірка, Вотилівка. На ділянці 47 стрілецького корпусу німецькі танки прорвались у район Лисянка.

Оточені частини 72, 112 піхотних дивізій, 5 танкова дивізія СС «Вікінг» (полки СС «Германія» і «Вестланд»), штурмова мотобригада СС «Валлонія» зосередились у районі Стеблева, Шендерівки для прориву в південно-західному напрямку.

105 піхотний полк мав іти в атаку на Нову Буду на чолі 72 піхотної дивізії. Майор Кюстнер поставив попереду автоматників і кулеметників, щоб фронт атакуючих мав максимальну вогневу міць. Всього було 689 солдатів і офіцерів. Атака була призначена на 20 годин 30 хвилин. Одягнені вони були в білий зимовий камуфляж. До півночі вийшли на окраїни Нової Буди. По дорозі знищили до 30 машин і 1 реактивну установку, що рухались із Сухин. До 3 години ночі село було зайняте без бою.

На ранок полк Кюстнера і два інших полки 72 піхотної дивізії, а також підрозділи «Вікінга» і «Валлонії» взяли участь в атаці та захопили Комарівку і північну частину Хильок. Тепер менше 20 кілометрів відділяли групу Штеммермана від передових частин З танкового корпусу, що знаходились на зовнішньому фронті.

Підполковник Франк здійснив атаку на Лисянку і, не зустрічаючи опору противника, вийшов на відстань декілька сот метрів до її південно-східної окраїни. Було дано команду почати атаку, але при атаці на Лисянку німецькі танки нарвались на мінне поле. Були виведені з ладу два танки фельдфебелів Болькена і Шеффера, отримали пошкодження танки капітана фон Люттіхау, ад’ютанта Франка. За 5 годин танки Брайта здолали приблизно третю частину відстані до оточеного угруповання і зуміли забезпечити переправу через найбільш серйозну перешкоду.

Найсильнішою була бойова група під командуванням майора фон Сіверса, командира танкового полку 11 танкової дивізії. До бойової групи входили 15 танковий полк, крім танків Pz-IV, 1 батальйон 26 танкового полку, 1-2 батальйони піхоти, артилерійський батальйон і підрозділ саперів. Частина сил 11 танкової дивізії знаходилась у районі Іскрене.

Основна сила, яка була в розпорядженні фон Сіверса, мала 18 боєздатних «Пантер» 1 батальйону 26 танкового полку, які з піхотою на броні проїхали через Вікнене і попрямували на Єрки. Не зустрівши супротиву, вони виїхали до перехрестя за 2-3 кілометри на південний схід від Єрок. Ліворуч були передові сили бойової групи Хаака. Фон Сіверс спрямував свої сили на південно-східну частину Єрок, де знаходився міст через Шполку. Але він був зірваний, і наступний також зірваний. Потім вони знайшли уцілілий міст, однак він не міг витримати «Пантер». Неподалік був брід, через який перебралися всі «Пантери» і, таким чином, створили плацдарм на річці Шполці.

Після захоплення плацдарму в Єрках бойові групи фон Сіверса і Хаака продовжили наступ. 1 батальйон 26 танкового полку мав у своєму складі 15 боєздатних «Пантер» (три танки отримали технічне пошкодження). Танки були розділені на дві групи: одна — під командуванням лейтенанта Вейдінгера наступала вздовж дороги на Звенигородку, а інша — на чолі з лейтенантом Мутом рухалась на схід, у напрямку Скаливатки. Група Вейдінгера внаслідок атаки зайняла висоту 161,2 східніше Степок. Танки Мута вийшли до Скаливатки. Тут вони збили радянський літак.

У районі Таращі 12 лютого були зосереджені 57, 72, 88 піхотні дивізії, основні сили 112 піхотної дивізії і 5 танкова дивізія СС «Вікінг», які провели наступ із районів: ліс (східніше Шендерівки), хутір Завадський, висота 197,5 у напрямку Нова Буда, Хильки і на кінець дня внаслідок наполегливого бою оволоділи Новою Будою, південною частиною Шендерівки, Хильками, Скрипчинцями. Внаслідок виходу оточених до Шендерівки відстань до зовнішнього фронту з 40 кілометрів скоротилась до 10-12 кілометрів. Артилерія була зосереджена в районах Таращі, Дацьок, Стеблева.

На зовнішньому фронті силою в кількості до піхотного полку з 45 танками, переважно типу «Тигр», і самохідних гармат при сильній авіапідтримці (50-70 літаків Ju-87) вівся наступ із району Франківка, Дашуківка, Чеснівка та з району Лисянки в напрямку Добридень, Хижинці. Із ділянок міста Виноград, Ризине у напрямку Лисянки вели наступ 1, 16, 17 танкові дивізії, 1 танкова дивізія СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“» (всього до 170 танків).

Група Беке фактично через відсутність пального була бездіяльною. Бойова група Бльомке бою майже не вела. Була зроблена спроба наступати на Кам’яний Брід, але вона не вдалась. Не проявляла активності і 17 танкова дивізія, яка лише зайняла вигідні позиції для прикриття лівого флангу 16 танкової дивізії. Решта три дивізії 3 корпусу вели серйозні бої.

У Винограді тримали оборону 35 воїнів із 198 піхотної дивізії, які внаслідок бою з 3 повітрянодесантною дивізією відійшли в південну частину Винограду. Для відновлення положення у Виноград були направлені 326 піхотний полк, один піхотний батальйон і один артилерійський дивізіон із 198 піхотної дивізії. Брайт також послав у Виноград дві батареї із 202 дивізіону штурмових гармат, який щойно був переданий із 7 армійського корпусу.

У Ріпках вела бої 1 танкова дивізія СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“». У місцевого населення було забрано 150 повозок на кінній тязі і направлено на передову. Кожна з них везла по 200 літрів пального. Була відшукана вузькоколійка, що вела до цегельного заводу, яку також почали використовувати для підвезення боєприпасів.

13 лютого Штеммерман вирішив здати частину позицій, щоб зменшити розмір «котла» і вивільнити сили для атак на південний захід.

У Комарівці зайняв оборону батальйон піхоти 72 піхотної дивізії і двадцять танків 5 танкової дивізії СС «Вікінг». У боях за Нову Буду німецькі танки вели досить активні дії. 13 лютого радянські війська атакували двома батальйонами південно-східну частину Нової Буди. У багатьох місцях їм вдалося прорвати оборону, яка складалася з опорних пунктів.

Чекаючи деблокування, частини, що потрапили в «котел», для збереження маневрування позбавлялись від зайвих транспортних засобів. Так, у добровільній штурмовій бригаді СС «Валлонія» завчасно звільнились від транспортного баласту: були спалені вантажівки, що не змогли подолати 30-кілометровий марш по бездоріжжю.

Унаслідок жорстоких боїв 14 лютого німецькі війська оволоділи Комарівкою. У чеканні деблокування «котел» невпинно зменшувався.

У Корсунській битві, як писала фронтова пропаганда, все повторювалось, як у Сталінграді. Про «Сталінград №2» навіть була інформація в американських листівках. Фронтова пропаганда радянського командування, з точки зору німецького командування, була досить примітивною. На більшу витонченість претендувала масивна пропаганда Національного Комітету Вільної Німеччини, хоч і вона не справляла великого враження на солдатів Вермахту і СС.

Відома листівка-звернення радянського командування до командирів і воїнів 5 танкової дивізії СС «Вікінг», яких назвали «солдатами смерті». У ній сказано, що на літаках вилетіли командир дивізії Гілле (відомі німецькі архіви спростовують це), начальник оперативного відділу обер-штурбаннфюрер СС Шонфельдер і гауптштурмфюрер СС Майн-Кун. Також у листівці було сказано, що здався в полон разом з рядовими командир другого батальйону мотополку СС «Германія» Курт Шрьодер. Ні спростувань, ні підтверджень даної інформації не виявлено.

Все ще сподіваючись на деблокування, командування оточеного угруповання вірило радіограмам Головного командування 8 армії, яке, між іншим, повідомило генералу артилерії Штеммерману від імені начштабу Шпейделя наступне: «Брайт передовими частинами Лисянка. Форманн просування із плацдарму Єрки напрямку Звенигородка. Яке становище там? Всього доброго до вирішального успіху. Шпейдель».

До вирішального успіху було, однак, ще далеко. Фельдмаршал фон Манштейн робив все можливе, щоб відкрити «котел» ззовні.

Направлена 6 армією 24 танкова дивізія ще з 3 лютого знаходилась у районі Єрки, готуючись до наступу. Їй довелось пробиватись 300 кілометрів на північ по бездоріжжю, щоб встигнути до початку атаки. Могутність дивізії дозволяла розгромити радянські танкові корпуси і провести за собою дивізії 47 танкового корпусу. Однак незрозумілі накази Ставки фюрера повернули 24 танкову дивізію 6 армії. 47 танковий корпус, якого з надією чекали в «котлі», втратив свою найсильнішу частину і був приречений на бездіяльність. 11 танкова дивізія, що прийшла з великим запізненням на зміну 24 танковій дивізії, не справилась з наміченим проривом на Звенигородку.

З танковий корпус, який мав наступати із заходу, прибув своєчасно. До нього входили відмінні, боєздатні частини. 16 і 17 танкові дивізії, 1 танкова дивізія СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“» і наступаюча за ними 1 танкова дивізії були оперативними з’єднаннями, що мали великий бойовий досвід довготривалого радянського походу. В їх складі знаходились досить сильні танкові частини, наприклад, важкий танковий полк Бека з 34 «Тиграми» і 47 «Пантерами». Це була колосальна бойова сила, яка, на думку оточеного німецького командування, могла повністю справитись з могутнім противником. Однак Головне командування Сухопутних військ вимагало наступати спочатку на північ замість прямого удару на схід. Командування хотіло замість прориву «котла» безпосередньо на заході охопити ворога на півночі і на західному фланзі, деблокуючи цим «котел», і водночас домогтись оперативного результату. Після перших успіхів операція провалилась.

Ще до 15 лютого Штеммерман вживав у «котлі» всі можливі заходи з метою просування своїх з’єднань якнайдалі на захід. Необхідно було атакувати частини Червоної армії. Вихідний пункт наміченого прориву — село Шендерівка — було взяте полком СС «Германія» ще 11 лютого.

До 15 лютого замкнута лінія оточення на корсунському виступі проходила: західна околиця Корсуня, Листвина, західна околиця Туркенців, південна частина Таращі, схід Шендерівки, центр Нової Буди, південна околиця Комарівки, східна околиця Хильок, східна околиця Скрипчинець, західна околиця Стеблева, східна окраїна Виграєва, східна окраїна Сидорівки.

15 лютого військами Червоної армії було звільнено Стеблів. Для проведення наступу, що дав би можливість вивести частини з оточення, німецьке командування вирішило розділити війська на 3 групи: праворуч — частини корпусної групи Б; посередині — 72 піхотна дивізія; ліворуч — дивізія СС «Вікінг», 57 і 88 піхотні дивізії під керівництвом Штеммермана, що утворювали ар’єргард.

Командуючий в «котлі» генерал артилерії Штеммерман, безсумнівно, планував операцію зі сподіваннями зустрічі з З танковим корпусом на підвищеннях під Журжинцями. Однак нічого подібного не трапилось. Ця фатальна помилка привела в наступні дні до катастрофи.

Того ж дня, 15 лютого, 105 піхотним полком 72 піхотної дивізії під командуванням майора Кюстнера декількома годинами пізніше була атакована Нова Буда. Ретельно спланований і енергійно здійснений нічний наступ був вдалим. Штурмова мотобригада СС «Валлонія», що йшла позаду, змінила 72 піхотну дивізію й успішно відбивала жорстокі контратаки противника до початку прориву. Тут загинув командир бельгійської бригади Люсьєн Ліпперт.

За радянськими даними, 15 лютого штаб 11 армійського корпусу знищив у Шендерівці все своє майно і документи. Літаки припинили скидати вантажі.

У ніч з 15 на 16 лютого 105, 124 піхотні полки 72 піхотної дивізії, підсилені однією 88-мм артбатареєю, 75-мм батареєю і мінбатареєю, 5 важкими самохідно-артилерійськими установками «Фердинанд», 24 танками Pz-III обороняли північну частину Комарівки, північну частину Нової Буди. Разом з 72 піхотною дивізією оборону тримала штурмова мотобригада СС «Валлонія». У другому ешелоні на рубежі південної частини Шендерівки, відміток 223,2, 201,4 оборону тримали мотополки СС «Германія» і «Вестланд» 5 танкової дивізії СС «Вікінг».

У Шендерівці, за радянськими даними, на 16 лютого згромадилось до 200 автомашин з пораненими і штаби дивізій.

Командування 8 армії направило радіограму генералу артилерії Штеммерману в «котел»: «Бойові можливості 3 танкового корпусу обмежені. Група Штеммермана власними силами проривається під Журжинці, висота 239,0. З’єднання з 3 танковим корпусом. Шпейдель». Однак на радіограмі не вистачало візи Головного командування Сухопутних військ. Тоді фельдмаршал Манштейн з власної ініціативи 16 лютого о 15 годині передав Штеммерману: «Пароль — Свобода. Мета — Лисянка». Фельдмаршал скористався паролем із наказу генерал-лейтенанта Т. Ліба по 42 армійському корпусу, що був виданий 15 лютого о 20 годині військам у Шендерівці. Цей лаконічний наказ фельдмаршала остаточно ліквідував фортецю на Дніпрі, яка, за уявленням Гітлера, мала стати плацдармом для захвату всього Правобережжя. Наказ Манштейна вказував оточеним напрямок прориву — на Лисянку. Однак для переходу 50 тисяч осіб, за німецькими даними, тут нічого не було підготовлено. Від сторони, що деблокує, цього не можна було і вимагати. Вона виконала свій важкий обов’язок і побудувала допоміжні переправи за гострого недопостачання матеріалами. Частини оточених військ зосередились перед річкою Гнилий Тікич. За ними — радянські війська, на флангах — радянські танки, попереду — бурхлива річка. Паніка серед з’юрмлених була неминучою.

На 16 лютого Комарівка була повністю очищена радянськими військами.

Перед проривом в оточенні було 2150 поранених і хворих, у тому числі 1450 лежачих і сидячих, 700 ходячих. Лежачі і сидячі залишились у Шендерівці, на них поширювались положення Гаазької конференції. З пораненими залишились 4 офіцери-санітари і 12 санітарів з поховальних команд, про що є архівні свідчення. Про те, що в школі Шендерівки знаходились поранені, є підтвердження командира 2 танкової роти СС 5 танкової дивізії СС «Вікінг» Віллі Гайне від 14 лютого 1993 року: «Я відвідав тоді поранених з нашої роти в школі Шендерівки. Там ситуація особливо розпачлива». 17-18 лютого разом з воїнами бригади він прорвався з оточення із Шендерівки через Лисянку. Під час битви, з 26 січня по 18 лютого, вів щоденник, друковану копію якого передав Заповіднику. Під час приїзду в Україну у 1993 році Гайне побував у селі Білозір’ї, де зустрівся зі старими мешканцями села, в яких він був на постої у грудні 1943 року.

Стосовно вивезення з Шендерівки поранених є також дані про те, що транспортуванням поранених танкової дивізії СС «Вікінг» у Шендерівці займався дивізійний лікар доктор Тоон. Група із поранених у 140 осіб під командуванням гауптштурмфюрера СС Ісельштейна розташовувалась на гусеничних машинах дивізії, сотні важкопоранених — на підводах. Цю колону прикривала бойова група Дорра і група полку СС «Германія». Незважаючи на затори, вогонь радянської артилерії, танкові атаки, все відбувалось за встановленим порядком.

За Дугласом Нешом, розташування військ на 16 лютого було наступним: частини 11 армійського корпусу — центр Шендерівки; частини 42 армійського корпусу — у західній частині Шендерівки; на південному сході від Шендерівки — 57 піхотна дивізія; на північний схід від Шендерівки — 88 піхотна дивізія; 72 піхотна дивізія — на захід від Шендерівки; частини 5 танкової дивізії СС «Вікінг» і штурмова мотобригада СС «Валлонія» — північна частина Нової Буди; частини 5 танкової дивізії СС «Вікінг» — на північному сході від Комарівки; частини корпусної групи Б — на сході від Хильок.

Всього, за донесеннями 11 армійського корпусу, перед проривом в оточенні було близько 45 тисяч осіб. Зокрема, у 72 піхотній дивізії було 4000 осіб; у корпусній групі Б — 7432 (на відпочинку було 1597 солдатів); у 5 танковій дивізії СС «Вікінг» — 11500. У корпусній групі Б було відпускників — 2 офіцери, 199 унтер-офіцерів в Умані, 587 — у Новоархангельську, 809 — у Новоукраїнці. Всього 1597 осіб.

За архівними документами, у тому числі корпусної групи Б, прорив був назначений на 16 лютого о 23 годині. Командування групою прориву було покладене на командира 112 дивізійної групи Фібіга, якому були підпорядковані 258 полкова група, 110 полкова група, 112 польовий батальйон, 112 саперний батальйон, 112 протитанковий дивізіон, хоч загальне керівництво здійснював генерал артилерії Штеммерман.

16 лютого о 23 годині група Штеммермана вийшла на лінію Хильки — улоговина північніше Комарівки до Журжинець у південному напрямку. Девіз: «Вихід за будь-яку ціну».

Незадовго до виступу знову виникла кризова ситуація. У стик 57 і 88 піхотних дивізій прорвались радянські танки, що рухались на південний захід. Негайно було нанесено контрудар невеликим танковим підрозділом дивізії СС «Вікінг», противник був відкинутий, положення відновлене.

Леон Дегрелль описав цю ситуацію так: «Штурмова бригада „Валлонія“ отримала наказ на світанку знаходитись в авангарді. Рятування чи знищення. Крізь фантастичну плутанину, що була викликана появою серед тисячі німецьких машин радянських танків, ми швидко просувались на південний захід. За нами — заглушливий гуркіт. Шендерівка трималась не більше години. Росіяни вже пройшли село. Їх танки вирушили в рішучу атаку. Німецькі танки були принесені в жертву».

Повідомлення 57 піхотної дивізії звучить набагато стриманіше: «16 лютого вранці російські танки увірвались у смугу руху 57 і 88 піхотних дивізій. Прорив блокований». Перед проривом у 57 піхотній дивізії було 86 офіцерів, 603 унтер-офіцери, 2845 солдатів (всього — 3534).

16 лютого, увечері, дивізії прориву в районі Хильки і на південній околиці Шендерівки, яку називали «воротами в пекло», готувались до кидка на висоту 239,0. Все йшло за планом. В авангарді — підсилений розвідвзвод СС 5 танкової дивізії СС «Вікінг» оберштурмфюрера СС Генріха Дебуса. Він мав просунутись до мети: північніше Комарівки, зайнятої ворогом. За ним слідувала бойова група полку СС «Вестланд» під командуванням штурмбаннфюрера СС Вальтера Шмідта. Північніше до Нової Буди підтягнулась мотобригада СС «Валлонія» гаупт-штурмфюрера СС Дегрелля. У напрямку Почапинець для прикриття «котла» з півдня — бойова група «Германія», під командуванням оберштурмбаннфюрера СС Фріца Брата. Використовуючи лише засоби ближнього бою, гренадери «Германії» знищили 24 радянських танки і, жорстоко воюючи, попередили розчленування «котла».

Готуючись до прориву, командування оточеного угруповання розробило лінію виходу із оточення: Журжинці, висота 239,0, Почапинці, 1 кілометр південно-західніше висоти 239,0, а також були визначені лінії прориву: голуба, зелена, чорна, червона. Для прориву були сформовані групи: лівобічна колона у складі 5 танкової дивізії СС «Вікінг», за якою рухалась 57 піхотна дивізія, вела прорив через північну частину околиці Комарівки, обігнувши зі сходу Почапинці у напрямку висоти 222,5; правобічна колона вела прорив із району села Хильки, минаючи висоту 234,1, повертаючи ліворуч на маршрут правобічної колони, до її складу входили корпусна група Б (у складі дивізійних груп 112, 255, 332 піхотних дивізій), за нею рухалась 88 піхотна дивізія з дивізійною групою 323 піхотної дивізії; центральна колона, де була 72 піхота дивізія, формувалася між Комарівкою і Хильками, йшла в напрямку висоти 239,0, однак на рівні висоти 234,1 повернула ліворуч, йдучи маршрутом лівобічної колони; в ар’єргарді на чолі з Штеммерманом був мотополк СС «Германія» і мотобригада СС «Валлонія».

Лінію оборони о 6 годині 15 хвилин прорвала 57 піхотна дивізія (676, 199, 217 піхотні полки, 157 артполк) з 88 піхотною дивізією. На виході 57 піхотна дивізія йшла разом з 5 танковою дивізією СС «Вікінг» північніше Хильок.

Основна маса 72 (105, 266, 127 піхотні полки) піхотної дивізії сконцентрувалась перед дорогою Журжинці — Почапинці. Дивізія мала 805 поранених (523 ходячих, 220 сидячих і 62 лежачих). 72 піхотна дивізія йшла за 5 танковою дивізією СС «Вікінг» і змішалася з нею. Це вкрай ускладнило керівництво з’єднаннями. Під час маршу із балки з’явилися 14 танків Т-34 і почали «прасувати» колону поранених. Доктору Тоону вдалося врятувати декілька десятків машин з пораненими. Їм навіть пощастило пізніше перейти річку. Однак уникнути паніки не вдалося.

Командир 5 танкової дивізії СС «Вікінг» Гілле і його штаб з основною масою дивізії пробивались до Гнилого Тікича. Дивізія прорвалась крізь заслін радянських військ, відбиваючи атаки піхоти і кавалерії, незважаючи на вогонь танків. Вже було видно західний берег неширокої річки. Але біля річки вони не знайшли ні бойової охорони, ні переправи, лише фланговий вогонь радянських солдатів. Перші машини дивізії відчайдушно кидалися в потік річки. Багато хто досяг рятівного західного берега, але багато і потонуло в бурхливій річці. Вихід танкістів з оточення описав Пауль Карель у книзі «Випалена земля»: «І настільки видно попереду — ні моста, ні переправи! Міст 1 танкової дивізії і тимчасова переправа, побудовані 37 саперним батальйоном із Йени під прикриттям гренадерів дивізії „Адольф Гітлер“, знаходились за два з половиною кілометра північніше. 2500 метрів! Але ніхто про це не знав. І у всіх було одне бажання: швидше через річку, на протилежний бік, куди не доберуться радянські танки.

Ця думка не залишала часу для роздумів. Віра зникла після глибокого розчарування на висоті 239,0. Люди відчувають себе кинутими напризволяще. Геть, швидше геть із цього пекла! Термометр показує 5 градусів нижче нуля. Крижаний вітер. Але це не перешкода для чотирьох Т-34, які, наблизившись до маси скупчених людей, відкривають вогонь осколковими снарядами. Жахливо... Групи по 30, 40 осіб сліпо кидаються у крижану воду. Люди тонуть групами. Тулуби загиблих коней пропливають серед людей. Всього 30 метрів. Але для цих метрів крижаного потоку потрібні сила і ясність думки. Проклята паніка!

...Там, де частини 5 танкової дивізії СС „Вікінг“ підійшли до Гнилого Тікича, генерал Гілле зі своїми людьми вживав всі необхідні для переправи заходи. 4500 осіб своєї дивізії він привів сюди. Більше втрачати він не мав наміру. Генерал наказав загнати в річку останній тягач, який стане своєрідною опорою для переходу. Але течія знесла і його. Вода забирає також скинуті в річку вози. Тоді Гілле наказує відділити тих, хто не вміє плавати. Першим у воду йде генерал. Але посередині річки живий ланцюг розривається. Прокляття, крики. Безпомічних людей уносить течія...

Гауптштурмфюрер СС Дорр з танкового полку СС „Германія“ прибуває з ар’єргардом. На дошках тягнуть уцілілих із санітарного обозу. Гренадери Дорра разом з групою 14 танкової дивізії, що потрапила в „котел“, захищали колону поранених».

Пауль Хауссер, один із організаторів і керівників військ СС, так описав події останніх днів битви: «16 лютого 1944 року. Нескінченним, брудно-білим саваном простягаються поля... На середину дня взнаємо: сьогодні вночі, о 23 годині (прорив. — П.С.). Настрій пригнічений. Кожний думає про своє. У сусідній кімнаті грамофон награє журливу російську мелодію, для багатьох — це остання музика... Можна зійти з розуму... Нарешті, хтось схоплюється і „вирубує“ шарманку... Всі розмови крутяться навколо прориву. Чи зуміємо? Паулі, наш жартівник, вичавив із себе: „Ну що, складемо заповіт?“...

Увечері раптово почули шум літаків, однак звук не як у „кавомолок“ чи „швейних машинок“. Тут забігає хтось із наших: „Німецькі літаки! Скидають вантажні парашути!“. Моментально настрій поліпшився, ми відчуваємо — про нас пам’ятають. Знадвору виття і відблиски прожекторів пікіруючих над нами машин. Поступово шум затихає і, нарешті, довгоочікуваний наказ: „По машинах!“.

На позиціях 7 батареї коротка зупинка. Сьогодні вночі — собачий холод. Мороз час від часу стає все міцнішим... Попереду на мосту провалився танк, рух призупинено».

16 і 17 лютого 3 танковий корпус намагався ще раз поліпшити становище оточених. Із Хижинець на Журжинці рухався важкий танковий полк Бека. Просунутись не вдалося, але він перешкодив рухові радянських танків.

У ніч з 16 на 17 лютого два танкових батальйони 1 танкової дивізії СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“» намагалися зі сторони хутора Жовтневого прорвати кільце. Проте їх дії не принесли успіху. 17 лютого о 12 годині 15 хвилин бойова група Франка 1 танкової дивізії взяла висоту 239,0, чим допомогла виходу з оточення 6 тисячам осіб.

У цей час батальйони, що залягли перед висотою 239,0, несли великі втрати. Генерал артилерії Штеммерман, який командував частинами, що проривалися, загинув під Почапинцями. Він і супроводжуючий його офіцер були вбиті попаданням снаряду. Архівне підтвердження загибелі Штеммермана спростовують всі інші припущення його смерті, у тому числі й самогубство.

Першими 17 лютого з оточення вийшли воїни 5 танкової дивізії СС «Вікінг» і штурмової мотобригади СС «Валлонія». На 17 годину 10 хвилин з оточення також вийшли 57, 72, 389 піхотні дивізії.

Про вихід з оточення писав у листі своїй дружині обер-фельдфебель 266 піхотного полку 72 піхотної дивізії Віллі Хаузен: «Погода була проти нас. Постійна грязюка, дощі унеможливлювали просування вперед наших транспортних засобів і танків. Все підлягало знищенню. Літаки не могли приземлятись, щоб забрати поранених, ставало все безнадійніше. Прорвати кільце оточення ззовні було неможливо. 16 лютого командування вдалося до власних дій. Нам нічого іншого не залишалось, як пробиватись самим...

Раптовий мороз 17 лютого і в наступні дні врятував нас від повного знесилення... Густі снігопади завадили руським відстріляти нас поодинці, як зайців. Більшій частині таки вдалося, напруживши всі сили, пробитися до річки, що утворювала межі „котла“. І саме ця річка стала для багатьох з нас незборимою перепоною, бо через неї не було мосту... Частина солдатів кидалася в воду, щоб плавом досягти іншого берега... „Котел“ залишився позаду. Тепер починався рукав, ширина якого часто була до 5 кілометрів. 25 кілометрів пробивалися танкові частини через фронт росіян... доки не зупинились коло річки, бо погода не дозволила танкам просуватися вперед. Тому наше становище було таким розпачливим. Цей рукав довжиною 25 кілометрів ми повинні були ще пройти, щоб, нарешті, бути в безпеці. Нескінченні колони тяглися цією дорогою, більшість — виснажені і втомлені від поневірянь, і поранені, які самі могли ще собі допомогти. Картина біди і страждань. Йшли люди, які боролись за своє життя і перенесли невимовні душевні й фізичні муки...». Віллі Хаузен вийшов з оточення, але 21 серпня 1944 року загинув у боях на Сандомирському плацдармі. Його донька Адельгайд Хаузен надіслала Заповіднику копії приватних листів свого батька від 18, 21, 23 лютого 1944 року, оригінали яких зберігаються в історичному архіві архіепископства Кельна.

Ще перед виходом із оточення німецьких військ радянським командуванням був розроблений план прийому тих, котрі добровільно здадуться в полон. Ним, зокрема, передбачалось:

«... 2. Штаби корпусів, дивізій у повному складі прибувають у Миронівку, де здають документи, зброю і майно... Проходять разом зі своїми командирами через пункти пропуску: Олексіївка, Беркозівка, Семигори, Хирівка і направляються в район збору військовополонених:

№1 — Маслівка, Козин, Ємчиха (Миронівський район);

№3 — Богуслав.

Офіцери направляються в Миронівку.

...4. Всі військовополонені, групами в 500 осіб, за спеціальним розрахунком маршу направляються в табори військовополонених: №22 у Васильків і №62 в Сирецький табір у районі Києва».

За німецькими даними, на 17 лютого кількість тих, хто загинув при прориві через Лисянку-Бужанку, дорівнювала від 12 до 15 тисяч осіб. Серед убитих — командир добровільної штурмової бригади СС «Валлонія» Люсьєн Ліпперт, полковник Фукке та 56-річний генерал артилерії Вільгельм Штеммерман. В експозиції музею історії Корсунь-Шевченківської битви експонуються особисті речі генерала, серед яких годинник французької фірми «Doxa». З командного складу в оточенні пропали безвісти майор Ганшов, квартирмейстер 42 армійського корпусу, підполковник Гейденрейх з 57 піхотної дивізії та вахмістр Ганс Герберт Шлейфер.

Точні втрати як німецької, так і радянської сторони на сьогодні встановити не можливо.

У радянському радіоповідомленні про завершення Корсунь-Шевченківської операції названі німецькі втрати в «котлі» з 3 по 18 лютого, у тому числі людські: 55 тисяч убитих та 18200 полонених. Відома реакція німецької сторони на радянське повідомлення. Так, у листі до солдатів 11 і 42 армійських корпусів від 19 лютого 1944 року говорилось: «Росіяни своєї мети не досягли! Хоч на весь світ сказали, що знищено 10 дивізій і вбито 50 тисяч». У листі також відзначена мужність воїнів 3 танкового та 8 повітряного корпусів. Опосередкованим свідченням значно завищеної названої цифри німецьких втрат можуть служити і такі факти. Під час перепоховань останків німецьких воїнів з території окремих сіл Корсунь-Шевченківського району у 1999-2002 роках на збірне німецьке кладовище міста Києва (Віта Поштова, Київське міське південне кладовище) було перепоховано, зокрема, з сіл Скрипчинець — 21 особу, Хильок — 125 осіб, Шендерівки — 315 осіб, з селища міського типу Стеблева 91 особу. Найбільші втрати були 17 лютого — 27 відсотків, 16 лютого — 25 відсотків, 15 лютого — 15 відсотків. Середній вік вбитих — 28 років. З перепохованих — воїнів солдатів Вермахту було 81 відсоток, командного складу — 84 відсотки.

Відповідно до висновку оперативного відділу головного командування 1 танкової армії про бойові дії групи Штеммермана і З танкового корпусу з 16 до 18 лютого 1944 року, кількість тих, хто вийшов з оточення (без полонених), а також тих, хто повернувся з відпусток, становить 35 тисяч солдатів.

Таким чином, німецькі війська у Корсунь-Шевченківській операції, за оцінкою німецького командування, отримали перемогу в двобої з військами Червоної армії, адже було збережено життя тисячам воїнів. Радянське командування вважало, що на корсунському виступі оточені війська Вермахту і СС зазнали повного краху. Але безумовним є факт, що значимість Корсунь-Шевченківської наступальної операції полягає насамперед у тому, що вона прискорила повне звільнення території України військами Червоної армії у 1944 році.

____________________

1. Бойове донесення оперативного відділу №1/44 88 піхотної дивізії від 23.02.44 р. про бойові дії за 16-17 лютого 1944 року, розроблене на підставі наказу оперативного відділу №370/44 1 танкової армії від 19 лютого 1944 року // Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника (далі — Фонди Заповідника).

2. Вермахт. — Минск: ООО «Харвест», 2004.

3. Висновок до оперативного зведення групи Штеммермана і З танкового корпусу з 16 до 18 лютого 1944 року // Фонди Заповідника.

4. Висновок оперативного відділу головного командування 1 танкової армії про бойові дії групи Штеммермана і 3 танкового корпусу з 16 до 18 лютого 1944 року // Фонди Заповідника.

5. Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и военных конфликтах. — М., 1993.

6. Грылев А.Н. Днепр. Карпаты. Крым. Освобождение Правобережной Украины и Крыма в 1944 году. — М.: Наука, 1970.

7. Дані оперативного відділу штабу 1 танкової армії від 18 лютого 1944 року про те, які частини дивізій з 11 і 42 армійських корпусів не були в оточенні // Фонди Заповідника.

8. Дані про списковий склад частин станом на 23 лютого 1944 року на 19 годину // Фонди Заповідника.

9. Дані про те, які частини дивізій з 11 і 42 армійських корпусів не були в оточенні, до 18 лютого 1944 року // Фонди Заповідника.

10. Додаток №1 до донесення оперативного відділу №163/44 штабу 8 армії про частини, що були в Корсунському бойовому районі // Фонди Заповідника.

11. Додаток 1е до оперативного донесення оперативного відділу №158/44 1 танкової армії, копія оперативному відділу 5 танкові дивізії СС «Вікінг» від 28 лютого 1944 року про бойові дії 15-17 лютого // Фонди Заповідника.

12. Донесення від 28 лютого 1944 року про бойові дії 15-17 лютого // Фонди Заповідника.

13. Донесення командира 318 охоронного полку від 27 лютого 1944 року про кількісний склад після виходу із оточення 177 і 318 охоронних полків 213 охоронної дивізії // Фонди Заповідника.

14. Донесення полковника Гедке сухопутній групі «Південь» від 23 лютого 1944 року // Фонди Заповідника.

15. Донесення 42 армійського корпусу від 24 лютого 1944 року про бойові дії 19 лютого 1944 року // Фонди Заповідника.

16. Донесення оперативного відділу №200/44 389 піхотної дивізії від 22 лютого 1944 року штабу 11 армійського корпусу про вихід із «котла» 16 лютого 1944 року // Фонди Заповідника.

17. Донесення оперативного відділу №153/44 штабу 1 танкової армії командуючому сухопутної групи «Південь» від 23 лютого 1944 року // Фонди Заповідника.

18. Донесення оперативного відділу №370/44 штабу 42 армійського корпусу, підготовлене 19 лютого у штаб 1 танкової армії від 24 лютого 1944 року // Фонди Заповідника.

19. Донесення оперативного відділу штабу 1 танкової дивізії від 24 лютого 1944 року з району бойових дій про бої 1 танкової дивізії і підпорядкованих їй груп Беке і Піч з 4 години 17 лютого до 24 години 18 лютого 1944 року // Фонди Заповідника.

20. История воєнного искусства. — Кн. 3. Военное искусство в третьем периоде Великой Отечественной войны, при разгроме империалистической Японии и в послевоенный период (1944-1953 гг.). — М., 1961.

21. Карель П. Восточный фронт. Книга II. Выжженная земля 1943-1944. — М. : Эксмо, 2008.

22. Копія наказу оперативного відділу 166/44 штабу 42 армійського корпусу №23 від 16 лютого 1944 року на прорив // Фонди Заповідника.

23. Лист до солдатів 11 і 42 армійських корпусів від 19 лютого 1944 року // Фонди Заповідника.

24. Наказ оперативного відділу №236/44 групи Штеммермана від 15 лютого 1944 року про проведення прориву // Фонди Заповідника.

25. Оперативне донесення начальника штабу 11 армійського корпусу від 23 лютого 1944 року оперативному відділу №158/44 штабу 1 танкової армії про чисельний склад і положення частин перед проривом 16 лютого 1944 року і про початок прориву // Фонди Заповідника.

26. Оперативне донесення штабу 1 танкової армії від 24 лютого 1944 року з району бойових дій про бої 1 танкової дивізії і підпорядкованих їй груп Беке і Піч з 4 години 17 лютого до 24 години 18 лютого 1944 року // Фонди Заповідника.

27. Оперативне повідомлення №158/44 від 28 лютого 1944 року штабу 1 танкової армії з радянського радіозв’язку про вихід 17 лютого, починаючи з 8 години 28 хвилин, та 18 лютого 1944 року з оточення німецьких частин // Фонди Заповідника.

28. Ордена и медали войск СС. — М.: ЗАО «Центрполиграф», 2004.

29. Оружие вермахта. — Минск: Харвест, 1999.

30. Повідомлення начальника оперативного відділу групі Маттенклотт від 25 лютого 1944 року о 22 годині 10 хвилин про списковий склад // Фонди Заповідника.

31. Повідомлення начальника оперативного відділу групі Маттенклотт від 26 лютого 1944 року о 19 годині 40 хвилин про списковий склад // Фонди Заповідника.

32. Повідомлення начальника оперативного відділу групі Маттенклотт від 27 лютого 1944 року про списковий склад // Фонди Заповідника.

33. Повідомлення начальника оперативного відділу групі Маттенклотт від 28 лютого 1944 року // Фонди Заповідника.

34. Повідомлення про списковий склад групи Маттенклотта від 23 лютого 1944 року на 10 годину 15 хвилин // Фонди Заповідника.

35. Разгром немецко-фашистских войск на Правобережной Украине (24.01. — 17.04.1944). — М.: Издательство Высшей военной академии им. К.С. Ворошилова, 1958. — Кн.1.

36. Склад групи Штеммермана станом на середину лютого 1944 р. // Фонди Заповідника.

37. Список німецьких воїнів, перепохованих з території села Хильки // Фонди Заповідника.

38. Список німецьких воїнів, перепохованих з території села Шендерівки // Фонди Заповідника.

39. Список німецьких воїнів, перепохованих з території селища міського типу Стеблева // Фонди Заповідника.

40. Стратегические решения и Вооруженные Силы: В 2 т. — М.: АР-БИЗО, 1995. — Т. 1. — Ч. 1-3.

41. Таємне донесення начальника штабу 42 армійського корпусу від 24 до 18 лютого 1944 року, підготовлене оперативним відділом №370/44 від 19 лютого 1944 року у штаб 1 танкової армії // Фонди Заповідника.

42. Таємне оперативне зведення начальника штабу 11 армійського корпусу від 23 лютого 1944 року про чисельний склад і положення частин перед проривом 16 лютого 1944 року і про початок прориву // Фонди Заповідника.

43. Телеграма оперативного відділу 19/44 штабу 11 армійського корпусу від 21 лютого 1944 року Генеральному штабу командування Сухопутних військ і штабу 1 танкової армії // Фонди Заповідника.

44. Телеграма групі Штеммермана про обслуговування поранених у Шендерівці. 16 лютого 1944 року(?) // Фонди Заповідника.

45. Телеграма 11 армійського корпусу від 21 лютого 1944 року про правдоподібність смерті генерала артилерії Штеммермана // Фонди Заповідника.

46. Фронтові листи Віллі Хаузена // Корсунський часопис. — 2010. — № 23.

47. Хауссер К. Войска СС в действии. — Плессе-Ферлаг К.В. Шютц, Геттінген, 1953.

48. Aller-Zestung. — 25 Februar 1944 //Фонди Заповідника.

49. Appendix І — Germans Order of Battle (Organization of units engaged as of 28 January 1944) // Фонди Заповідника.

50. From the Dnieper to the Vistula: Soviet Offensive Operations from November 1943 to August 1944. — 1985 // Фонди Заповідника.

51. Das Eichenlaub // Der Neue Tag. — 1944. — 21 Februar.

52. Degrelle L. Veldtocht in Rusland. — Uitgeverij Walter Soethoudt Antwerpen, 1987.

53. Degrelle L. La Gampagne de Russie. — Art et Histoire d’Europe, 1987.

54. Der deutsche Durchbruch bei Tscherkassy // Der Neue Tag. — 1944. — 21 Februar.

55. Die Helden von Tscherkassy // Munchner Illustrierte Presse. — 1944. — 2 Marz.

56. Douglas E. Nash. Hell’s Gate. The Battle Of The Cherkassy Pocket. January-February 1944. — 2002).

57. Gruber F.K. Nous n’irons pas a Touapse. — 1991.

58. Mabire J. Legion Wallonie. Au Front de I’Est. — Presses de la Cite, 1987.

59. Mabire J., Lefevre E. Leon Degrelle et la Legion Wallonie 1941 — 1945. — Art et Histoire d’Europe, 1988.

60. Meiser A. Die Holle von Tscherkassy. Ein Kriegstagebuch 1943-1944. — Verlag S.Bublies, 1998.

61. Pancer Grenadiere der Pancerdivision «Wiking» im Bild. — Nation Europa Verlag GmbH. Coburg.

62. Roba J.-L. L’Honneur et la Fidelite. Essai de biographie de Lucien Lippert. — Uitgeverij De Krijger, 1997.

63. Strassner P. European Volunteers. — J.J. Fedorowicz Publishing, 1988.

64. Verweht sind die Spuren. Bilddokumentation SS-Panzerregiment 5 «Wiking». — Nation Europa Verlag CmbH. Coburg.