Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

В. І. Грибенко Подвиг

...Болю не було. Тільки в дикому танці закрутилися перед очима синювато-рожеві жарини і раптом злилися в сліпучо-зоряному спалаху, а біле полум’я снігу обпекло щоки, губи, скроні. Трохи скосивши погляд, лейтенант побачив, як поряд з ним із засніженого чорнозему пробиваються маленькі багряні квіти...

Потім з’явився біль. Гострий, як лезо ножа, він шматував червону завісу, що на мить закрила весь світ, і клапті її вогненними язиками снарядних вибухів поволі сповзали з сіро-блакитного тла неба, немов звільняючи людину від пут небуття.

А слідом за цим у мозок увірвалися звуки навколишнього бою. Як сотні молотів, великих і малих, вони били по свідомості різкими і нестримними ударами, під якими з безформних уламків окремих відчуттів виникли раптом думки, блискавично яскраві й чіткі. Він тяжкопоранений. Патрони закінчилися. Лише одна-єдина граната сховала в його долоні холодну шорстку головку, наче причаїлась перед останнім стрибком назустріч ворогу.

А він наближався. Незграбна сталева громада виростала на очах, заступила собою півнеба, немов півсвіту перекреслила хрестом, котрий хижо білів на ній, як дві схрещені кістки, що символізують смертельну небезпеку.

Ось уже лише п’ять кроків залишилось до фашистського танка, чотири, три... І немає сил підвестися, розпрямитися, грудьми зустріти ворога. Невже, як хробака, розчавить його огидна черепаха? Невже тільки для того й прожив він своє коротке життя, щоб зараз на грудях рідної землі розіп’яли його юність холодні залізні траки гусениць?

Пекуча лють вибухнула в серці, червоно засліпила очі, беззвучно закричала в кожній клітинці лейтенантового тіла. Лють проти цієї сталевої потвори, що своїми вогненними плювками стільки земель засіяла смертями й згарищами і в якій зараз для Юрія втілювались все зло війни, вся її мерзенність, безглуздість.

І лють ця надала йому сил, немов розпрямила пружину, сховану до часу в якихось глибинних тайниках організму. Неймовірним зусиллям волі Бобров вирвався з лабет болю, що колючим дротом обплутав усе тіло і, не даючи випростатись, здається, шматував його на клапті. Підвівся на весь зріст і раптом подумав про те, що, можливо, оцей останній крок назустріч ворогові, назустріч смерті і є найголовнішим у його житті, що, мабуть, саме до нього вела лейтенанта вся його життєва дорога довжиною в двадцять років, які були тільки прологом до цієї миті.

І з сонячної синяви далекого-далекого сімнадцятого Юриного літа глянули на нього добрі, ласкаво-ніжні очі матері...

...Зеленим віттям акацій і кленів гладив теплу долоню неба красень Куйбишев. Блакитно всміхалася назустріч сонцю Волга, а хлопцеві здавалося, що то вона радіє його успіхам, його великій радості. Та й як не радіти, адже попереду — все життя, захоплююче і манливе. А сьогодні він вже студент індустріального інституту. Хіба це не щастя?

Щастя... Яке воно? У чому? Ось Герой (так Юра називає молодшу сестру Геру) каже, що щастя — як швидкокрилий птах: ловиш-ловиш його, але спіймати не можеш. А ти як думаєш, мамо?

Мати дивиться на сина лагідно й довго, поклавши на коліна великі натруджені руки. Потім задумливо каже:

— Що ж, синку, правда тут є: птах цей не дається тому, хто ловить його тільки для себе. Чи змогла б я бути щасливою, якби бачила в горі тебе, Геру, всіх, хто мені дорогий і близький? Ніколи! Я, сину, все життя стараюсь, щоб ви були щасливі, — ото і є моє щастя...

Як часто доводилось потім Юрію згадувати цей материнський урок житейської мудрості! Яким вірним дороговказом стали на життєвому шляху неньчині слова: твоє щастя — у щасті тих, хто тобі дорогий!

...І ось останній ранок у рідному місті. Тривожно-багряним був того дня схід сонця, зеленаво-червоно вибухали йому назустріч знайомі з дитинства клени й акації.

Проводжати єдиного сина й брата Боброви вийшли всією сім’єю. Найменша сестричка Ліля, міцно притиснувшись до Юрія, щебетала щось про те, що і в них у сім’ї буде тепер свій солдат і що він швидко переб’є всіх «противних фріців» і повернеться додому з «оттаким» орденом. Плакали Люда і Гера, хоч і не хотіли показати цього братові. Навіть батько, завжди такий спокійний і стриманий, крадькома змахнув зі щоки скупу чоловічу сльозу. А обличчя матері немов закам’яніло: було якимось неприродно сухим і землисто-сірим. Тільки очі, червоні, тужливо-болісні, свідчили про те, скільки гірких сліз пролила жінка напередодні прощання з сином.

— Що ж, хлопчику мій, — тихо сказала мати, — Батьківщина кличе тебе на допомогу, на бій жорстокий... Ти боронитимеш від фашистського бусурмана всіх нас — мене, сестричок, тата, рідне місто. Щастя наше боронитимеш... Будь мужнім, Юрасю, сміливих і куля обминає...

Такою й запам’ятав її юнак на все життя — доброю, рідною і напрочуд красивою в хвилину великої скорботи. І коли потім, проходячи нелегкими й нескінченно довгими шляхами війни, Юрій думав про Вітчизну, вона завжди уявлялась йому саме такою — натхненно-мудрою й незламно-спокійною навіть у час найтяжчих випробувань, як його мати...

І може, саме тому ніколи не залишали Юрія Боброва непохитна впевненість у нашій перемозі, світлий юнацький оптимізм, палка любов до життя, яку зміцнювала постійна, фізично відчутна близькість смерті. «Шлю вам привіт з України золотої, з-за великого Дніпра, де земля родить і хліб, і руду, — писав Юрій рідним в останні дні 1943-го. — Скоро, скоро настануть світлі деньочки для всього народу. Німець уже не той, співає іншої пісні... Але боротьба попереду тяжка... Та одне підтримує: що все це для вас і колись воно залишиться позаду».

Він був правий, цей юний лейтенант! І як умів він — комсорг роти, невтомний весельчак і дотепник — запалити своєю впевненістю товаришів, розраяти їх у хвилину горя чи сумніву, допомогти вистояти під тяжкими ударами долі!

А потім звіряв свої думки вірному другові і помічникові, мрійному і якомусь весняно-ніжному сержанту Васі Альохіну.

...Коли Юрій Бобров з’явився в розташуванні взводу, його оточили товариші по зброї.

— Поздоровляємо вас, товаришу лейтенант, — вийшов наперед старший сержант Микола Раєнков. Він прожив на світі трохи більше від інших бійців і, можливо, тому вважав своїм правом говорити першим. — Із штабу дзвонили: вас до нагороди представлено.

— Орден Вітчизняної війни першого ступеня — он як! — вставив і своє слово Володя Стрєлков — світлоокий хлопчина з задерикуватим обличчям, густо всіяним ластовинням.

— Качать лейтенанта! — подав хтось ідею. Її підхопили інші, і ось уже навколо запанував веселий гамір, зацвіли посмішки, посипалися дотепи.

— Спасибі, хлопці, спасибі, — схвильовано й зворушено говорить Бобров.— Рано ще мене поздоровляти. Як каже наш взводний філософ Вася Альохін, все ще попереду...

А попереду був бій. Великий, жорстокий, кровопролитний і для багатьох цих юних воїнів останній у житті.

Зовсім неподалік, у районі Корсуня-Шевченківського, затиснуті в залізне кільце 1 і 2 Українськими фронтами, конали в передсмертній агонії десятки тисяч завойовників. Гітлерівське командування всіма силами намагалося врятувати оточених, кинувши їм на допомогу нові сили. Тож не дивно, що бої на зовнішньому фронті були не меншими, а подекуди й напруженішими, ніж усередині кільця.

Пізнього вечора прийшло повідомлення, що на Лип’янку, де в обороні стояв 73 гвардійський стрілецький полк, пробивається група гітлерівців, яка має 40 танків і 6 бронетранспортерів з піхотою. Лейтенант Бобров одержав бойовий наказ: із своїм взводом автоматників зайняти висоту, перетнути шлях і не пропустити гітлерівців до лінії нашої оборони.

Десь на сході малиново палахкотіла заграва: там йшов великий бій.

— Друзі, — сказав лейтенант бійцям, — не криюсь, тяжким буде для нас нинішній день. Ми, як бойова охорона полку, першими зустрінемо фашистів. По «Тигру» на брата припадатиме. Це не мало! Але не такий страшний чорт, як його малюють. Артилерія нам допоможе, та й самі ми не ликом шиті — приготуємо гадам гвардійський «подарунок».

Бійці швидко окопалися на висоті. Зв’язківці Костянтин Гордієнко й Аркадій Кузнецов протягнули нитку кабеля до спостережного пункту командира.

Хтось обережно торкнув лейтенанта за лікоть. Бобров обернувся, але ніяк не міг розглядіти обличчя того, хто стояв перед ним.

— Це я, товаришу лейтенант, — почувся трохи приглушений голос старшого сержанта Олексія Муравйова. — Ми оце з хлопцями подумали: буде тут сьогодні справжнє пекло. Всяке трапитись може. Мабуть, завтрашній ранок не всім доведеться побачити. Так, от, Юрію Костянтиновичу, візьміть наші заяви, ось мою — у партію, а Миколи Янкова, Петра Булдигіна й Івана Якушева — у комсомол...

Бобров узяв невеличкі аркушики, що зберегли ще тепло солдатських рук і, присвітивши ліхтариком, прочитав: «Будемо битися до останньої краплі крові, але не віддамо ворогові ні метра рідної землі. Якщо загинемо, вважайте нас комсомольцями».

Лейтенант міцно потиснув бійцям руки. Відчув: слів зараз не потрібно.

Коли з-за обрію виглянув сірий, непривітний ранок, все було готове до зустрічі ворога. Напружуючи зір, Бобров дивився в бінокль у напрямку села Нечаївки, намагаючись побачити ворожі танки якнайдалі від своїх позицій.

Повільно, не поспішаючи, немов би з якимось огидним задоволенням, шматували беззахисну спину степової дороги, викручували тонкі руки придорожніх ясенів і тополь «Тигри» і бронетранспортери — передовий загін фашистської колони...

— Ну, товариші, — звернувся до автоматників лейтенант, — будемо битись до останнього. У нас є гранати, кулемети, автомати. Головне — знищуйте піхоту. Не давайте їй вилізати з машин.

Потім по телефону доповів командиру батальйону обстановку і попросив мінометного вогню по ворожих машинах.

І ось почалося. Фашистські «Тигри» розвернулися на лівий фланг. А праворуч насувалися бронетранспортери. На бійців обрушився шалений вогонь танкових гармат і кулеметів. Та автоматники завмерли, підпускаючи ворога якнайближче.

— Приготувати гранати! — пролунав голос командира.— По фашистській піхоті — вогонь!

Вдарили автомати і кулемети. Кулі гвардійців притисли піхоту до машин, змітали сіро-зелені постаті з блискучих плечей броньованих потвор. Вони стишили хід, потім повернули назад.

Та за цією хвилею атаки покотилась нова, ще більш навальна. Наперед вирвались ворожі танки. Їх зустрів дружний вогонь з протитанкових рушниць, вибухи гранат. Ось, наче поранений звір, закрутився на місці фашистський «Тигр», брязкаючи розірваною гусеницею й оскаженіло плюючи вогнем. Одна з куль влучила в Олексія Романова, і боєць схилився над автоматом, немов прикриваючи його своїм тілом, та так і застиг назавжди...

Вже десятки ворожих трупів усіяли поле перед лінією оборони. Громадилося серед них кілька підбитих сталевих чудовиськ. Мужньо билися гвардійці, та все менше лишалось у них сил і боєприпасів, один за одним гинули хоробрі воїни.

...Коли поранений Юрій Бобров побачив фашистський танк майже поряд зі своїм окопом, він знайшов в собі сили піднятися і кинути гранату. Це був останній крок його вперед.

Крок до безсмертя.

...Палала на обрії зоря і схилилось небо, віддаючи скорботну шану безприкладній мужності двадцяти двох синів землі, які життям своїм заступили шлях ворогові. Чорними обгорілими потворами застигли 20 танків, сотні фашистських солдатів знайшли могилу біля підніжжя неприступної висоти.

...На грудях неба засяяли золотом вечірні зірки, як відзнака великого подвигу героїв.

1969 рік.

М. І. Єременко Вірні сини батьківщини

Лежали вони покотом на соломі у приземкуватій хатині, де невеличкі заплакані вікна якось боязко і насторожено вдивлялися у тривожний світ. Фронтовики відчайдушно смалили махорку. І в хаті вже — хоч сокиру вішай: суцільна димова завіса.

Сірою нудьгою сіється за вікнами холодна мжичка. Небо наче прогнило.

— От зима! — озвався хтось спересердя. — Колись такої пори морози аж тріщали, а зараз — грязюки по коліна. Розкисло, розвезло. А ще — «лютий!»

— А може, — почулось у відповідь, — така погода й на краще: ворогам нашим на погибель, а хліборобові — на врожай. Як думаєте, товаришу сержанте?

Віктор Ястребцов, помічник командира взводу, знизав плечима.

— Це б нашого Кузьмича розпитати. Він з діда-прадіда хлібороб. Розказує, що й народився на полі, прямо під копою. А моя біографія більше по робітничій лінії пішла.

Повернувся на другий бік, підсунув під голову жмут соломи і додав:

— Давайте, мабуть, покуняємо трохи, бо війна довга, а перепочинок короткий.

Тихо рипнули двері. До хати ступив ще один. У забрьоханих чоботях, мокрій плащ-палатці.

Ястребцов підвівся на лікоть.

— Георгію, невже ти? — рвучко підхопився і затиснув солдата-грузина в міцні обійми. — Оце так зустріч! Виходить, війна не тільки розлучає друзів, а іноді й зводить їхні стежки докупи. Ну, розказуй про життя-буття.

— А що казати? Увесь народ воює, Кавказ воює, і Беруашвілі воює. Із фашиста шашлик робить — от і все.

Нагодився якраз Мордвинцев — командир взводу розвідки.

— Еге, — мовив з усмішкою, — у Георгія нічого не допитаєшся. Натура така. Тихий, смирний, як дівча соромливе. А насправді — гірський орел. Відчайдушний вояка і розвідник хоробрий. Коли Дніпро форсували — чотирнадцять разів на гумовому човні сюди й туди перепливав. Німець із кулеметів січе, із мінометів сипле, а він, знай, од берега до берега курсує та боєприпаси підвозить. Командир дивізії помітив, питає: «А що то за сміливець такий?» Йому доповідають: мовляв, так і так, Георгій Беруашвілі. Там же, на березі Дніпра, сам комдив наказав представити солдата до нагороди. Он який наш Георгій!

Беруашвілі переступає з ноги на ногу, ніяково опускає очі, ніби завинив у чомусь.

— Ну, гаразд, — Ястребцов йому. — Лаштуйся швидше та відпочивай. Ще буде час наговоритися.

А на світанні — наказ: вибити фашистів з околиці села Босівки.

По тонкому льоду Тікича, що перетинає село навпіл, бійці перебралися на правий берег і вступили в жорстоку сутичку з ворогом. Бій точився майже до самого вечора, гітлерівці засіли в окопах біля кладовища. Кулеметів кругом наставили. І спробуй підступити, коли вони на белебні, а наші — все низом, у видолинку. Кулі густим градом сипляться довкола — голови не піднімеш. Спасибі, артилеристи виручили...

Потім листоноша прибіг. Сумка — вся кулями посічена. Не бачить.

— Дивіться, — простягає газету, — пишуть про Георгія Беруашвілі.

Мовчать бійці. У кожного в горлі — ніби клубок застряв. Тоді з Мордвинцева, командира взводу розвідки, важким болем хлюпнуло:

— Немає вже Георгія нашого... Поховали.

Ястребцов узяв у листоноші газету. Мовчки. Тривожно.

І тільки згодом видавив болючі слова:

— Отак ніс боєць через фронти важку солдатську ношу, воював і навіть не відав, що він герой.

А навкруги гнівом клекотіли колишні гайдамацькі шляхи. Криваві заграви пожеж підпирали небо над Кобзаревою землею. І давні слова Тараса були сьогоденним покликом до борні проти злої наруги: «І вражою злою кров’ю волю окропіте».

...Віктор Ястребцов знесилено присів на дно окопа. Замислився. Чи думав коли, що свої кращі молоді літа доведеться кинути в жорстоку, ненажерливу пащу війни?

Між Москвою й Іваново є невеличка станція Нерль. Там і народився він у сім’ї залізничного вагаря. Невдовзі Ястребцови переїхали в село Митякове, що в Іванівській області. І тут нещастя: помер батько. А в сім’ї — семеро дітей. Де вже там одній матері справитись! Розійшлися старші по заробітках. У такі літа Вікторові ще б на вигоні в цурки грати, а він у пастухи найнявся. За харчі й одежу. Потім майнув кращої долі шукати. І пекарювати довелося, і сокирою та лопатою орудувати — на лісозаготівлях і торфорозробках.

В останній передвоєнний рік до армії призвали. Потрапив у кавалерію. Кінь у Віктора — як вогонь. У руці — шабля дзвінка. І сонце на ній золотими іскрами виблискує... Так і стрівся з фашистом у перші дні війни; потім коня осколком у груди. А в самого світ в очах почервонів і перекинувся.

Уже тричі з нього осколки і кулі виймали. І тричі сержант Ястребцов повертався на передній край.

Воює Віктор. Воюють десь і брати його — Петро, Олексій, Аркадій. А мати з нетерпінням чекає звістки від кожного.

Понишпорив у кишенях. Притиснув шматок паперу до автоматного приклада, і недогризок олівця застрибав по білому аркушу.

«Добрий день, дорога мамо! Шлю я вам низький, сердечний привіт червоного командира і багато побажань доброго життя. Мамо, передай привіти сестрам і рідним, знайомим дівчатам і хлопцям.

Мамо, зараз усе женемо німців на захід.

Дорога мамо, служба моя проходить дуже добре, не знаю, як буде далі. Може доведеться побачитись... А поки що — до побачення, залишаємося добивати німця, а вам бажаю доброго життя...».

Повільно тягнуться суворі фронтові будні. Та на війні тривога і радість ходять поруч. Настав і той довгожданий день, коли солдати на радощах підкидали вгору шапки, обнімали і цілували один одного. Бо то ж їм, богатирям землі радянської, салютувала Москва із 224 гармат двадцятьма артилерійськими залпами. Салютувала мати-Вітчизна доблесним воїнам своїм на знак розгрому фашистів, оточених у районі Корсуня-Шевченківського. Там уже затих клекіт битви. Там уже знайшли скоцюрблений труп генерала Штеммермана. А тут, у районі Лисянки, ще точилися запеклі бої. Не врятувавши оточених, вояки генерала Хубе тепер самі рятувалися. Незважаючи на численні жертви, вони шалено рвалися через заслони смертоносного вогню, аби тільки винести звідси свої нікчемні душі.

Особливо важкі бої розгорілися в смузі наступу 350 стрілецької Житомирської дивізії, яка зустріла впертий опір ворога. Уже другу добу перший батальйон 1178 полку, наступаючи на головному напрямку, намагався перетнути дорогу між селами Босівкою і Яблунівкою, бо саме вона була єдиним шляхом відходу гітлерівців.

Кілька днів тому піднявся лютий буран. Завіяло, замело навкруги. Бійці брьохалися по коліна в снігу, безперервно атакували ворожі позиції. Але фашисти чіпко вп’ялися у цей шматок землі...

У високому небі журно замерехтіли зорі. Холодні сутінки мовби крадькома опустилися на землю. Розповзалися видолинками і ярами, ховали в свої тугі обійми весь простір аж до горизонту, аж туди, де ще недавно виднілося велике багряне сонце, мов кривава рана солдатська. Мляво згасав тривожний день, і чорним трауром ночі вкривалося засніжене поле.

Стрілянина вщухла. Напружена тиша залягла навкруги. Німа і сувора, як зведений курок. Від битви важкої стомилися гармати. Стомилися бійці. Стомилася земля, пошматована бомбами і снарядами. Тільки не буде перепочинку. Не буде сну. Це знають солдати. Знають, що ота зрадлива тиша в будь-яку мить може стрепенутися перелякано, розколотися навпіл, розсипатися в друзки. Тривожно спалахне ракета, і над розстріляною тишею, затоптаною в сніг солдатськими чобітьми, важко і гнівно зітхнуть гармати. Відчайдушні кулемети й автоматні черги підхоплять жорстоку пісню війни.

Сержант Ястребцов знімає каску і рукавом витирає спітніле чоло. Пити хочеться. Як хочеться пити! А горло ніби з жерсті: так пересохло. Хоча б ковток води... Віктор дістає з бруствера жменю снігу і жадібно смокче шорсткими, пересохлими губами. Аж тепер відчув, як знесилився. Тіло обважніло від утоми — наче свинцем налите. Не дивно, бо після бою знову бій. Ще суворіший. Ще жорстокіший...

Важкий день залишився позаду, а Вікторові ще й досі вчувалися автоматна тріскотня і сердиті вибухи снарядів. Вчувалися брязкіт гусениць «Тигрів» і розпачливий галас гітлерівців у чорних есесівських мундирах. Сім разів піднімався батальйон у наступ і сім разів відбивав ворожі контратаки. Падали фашисти, підкошені кулями. Падали і наші бійці.

Збоку хтось підповз до окопа.

— Я до тебе, сержанте. Вогоньку б мені... Диму за день хоч і наковтався чимало, але без цигарки, батечку мій, — діло кепське.

Звичайно ж, він — Кузьмич. Так його в третій роті величають, як найстаршого серед бійців.

— Тобі, сержанте, добре, — заводить Кузьмич. — Скільки того окопу треба? Сюди-туди махнув лопатою — і є. А я вже, батечку мій, як стану довбать, то виходить не окоп, а цілий погріб. Як бачиш, бог зростом не обідив — на двох вистачило б. У селі мене так і називали: Каланча. Ну вдома ще нічого. А як війна почалася — ціла морока. Хотів у кавалерію — не взяли. У танкісти не пустили. Кажуть: так ти ж як сидітимеш на коні, то ноги по землі теліпатимуться. А в танку не вмістишся — габарити не ті.

Накрилися вдвох шинеллю. Навперемінно жадібно затягуються однією самокруткою.

— Тут таке діло, — Кузьмич пихкає цигаркою. — Ну ось ми зробимо отут «капут» фашистові. Як тоді подивиться командир полку Барбасов, коли підійду я до нього і скажу: так і так, товаришу підполковник, відпустіть на один день. Цікаво, відпустить чи ні? Це ж мої рідні краї! З-під Корсуня я. Багато мені не треба — всього один день: аби довідатися, чи сім’я жива-здорова.

Скоро бійці першого батальйону знов приступають до штурму дороги. Повзуть засніженим полем. Уже недалеко. Трохи, ще трохи підповзти, потім вихрем пронестися через оцей шматок поля — і вся ворожа оборона полетить шкереберть.

І тут команда — як постріл:

— В атаку-у!

— За мною! Вперед! — першим випростався Ястребцов. Ліворуч від нього біжить Кузьмич. Далі ще й ще... І ніби гнівна і могутня хвиля дев’ятого валу, уже весь взвод мчить за сержантом. Трохи... Ще трохи.

Та ось назустріч — кинджальний вогонь крупнокаліберних кулеметів. Гітлерівці б’ють із двох дзотів. І нічим їх звідти не виколупнеш. Скільки вже разів через оті дзоти захлиналися атаки батальйону.

Знову бійці відповзають назад. А за ними — «Тигр» чорною потворою. Крутонув від дороги і летить навпростець прямо туди, де хлопці з кулеметом прилаштувались. Хруснув кулемет, як тріска... Хтось під нього — гранату! Не влучив. Другу!.. Тільки полум’я блиснуло під днищем, а він суне до окопів. Тут гармаші по ньому — бронебійними. Гримнуло всередині — і танк застиг, оповитий димом і полум’ям. Трохи далі — грузовик догори колесами. Весь обгорілий. За ним — ще один. Навкруги розкидані останки розтрощених возів.

Бій то затихає, то спалахує з новою силою. Наближається ранок. Так зустрічає Віктор Ястребцов ще один свій фронтовий день — 22 лютого 1944 року.

Першому взводу передали наказ: блокувати ворожий дзот і захопити шлях. Батальйон готується до атаки.

Ястребцов переповзає від воронки до воронки, від окопу до окопу. Вдивляється в суворі, почорнілі обличчя бойових побратимів.

— Завдання, братці, складне. Самі розумієте. Але чим далі вперед, тим до перемоги ближче.

— Коли треба — значить треба. Не перший день на війні. — Молодий солдат із шрамом через усе лице піднімається з глибокої бомбової воронки й обережно, по-пластунськи, повзе глибоким снігом. Повзе навпростець до дзоту. Та ось на півдорозі він рвучко схоплюється на коліна, обхопивши голову обома руками. Гойднувся і впав навзнак.

І другий не доповз...

— Дозвольте мені спробувати. — У Кузьмича лишилася невеличка крихітка цигарки — аж у губи пече, а він смокче з неї останній дим. — Я, батечку мій, поза отим пагорбом проберуся, — показує автоматом. — Та й практика в мене чимала, бо за війну більше на животі проповз, ніж ногами пройшов.

Довго тягнуться напружені, тривожні хвилини.

Кузьмич доповзає майже до самісінького дзоту. Зціпивши зуби, за ним мовчки стежать бійці. Ось видно, як він поволі піднімається на коліна, заносить над головою протитанкову гранату. І в ту ж мить по ньому кресонула кулеметна черга. Граната — з рук. Вогонь і дим над зів’ялим тілом солдата...

Віктора Ястребцова наче ножем різонуло. Прямо по серцю. Нема Кузьмича... А йому так хотілося після боїв додому заскочити. Хоч на один день. Не пощастило...

Падають бійці. Вмирають бійці. А проклятущий дзот стоїть. І скільки він там ще смертей приберіг?

Серце калатає в грудях важко і гнівно. Туго напружилась думка. Як же далі? Віктор бачить перед собою тільки шматок поля та непідступний присадкуватий дзот. Мовчки переповзає через груддя землі, вивернутої важким снарядом, і ніби пірнає у глибокий замет. Шорсткий холодний сніг вминається під пружним тілом. Повільно, обережно повзе Віктор, метр за метром. Далі. Ще далі. А час ніби зупинився, перестав існувати. Скільки вже минуло — п’ять, десять хвилин чи, може, ціла вічність? І шлях здається таким довгим — майже нескінченним.

Зліва вдарили кулемети. «Наші! — майнула здогадка. — Б’ють по дзоту. Спасибі, хлопці!»

Через нейтральну смугу покаліченого бомбами і снарядами поля Ястребцов один повзе у невідомість, у білу завію. Він знає: там, позаду, бачать його кожний рух, надіються на нього. Отже, — вперед, Вікторе! Не зупиняйся. Уже близько. Ще трохи... Ще.

Сержант нечутно підповзає до дзоту. Ось уже видно чорний ствол кулемета. Розмахнувся і з усієї сили метнув протитанкову гранату в чорну пащу амбразури. Потім — другу! Гримнув вибух — і кулемет ніби вдавився.

Віктор схопився на ноги і, радісно потрясаючи автоматом над головою, гукнув на все поле:

— Товариші, браття, — вперед!

Вдалині замелькали постаті в білих маскхалатах.

Та раптом — що це? Злорадно затарабанив кулемет і другої амбразури, яку він не помітив... Кулемет вдарив прямо в гущу батальйону, що піднявся в атаку. Стрепенувся Віктор. До підсумків — немає гранат. У кишенях — теж порожньо. І тут ніби якась могутня нездоланна сила підхопила його і метнула вперед. Прямо на амбразуру. Мертвою хваткою вчепився за гарячий ствол кулемета — і світ погас у очах.

Так у неповні двадцять п’ять літ Віктор Іванович Ястребцов своїм палаючим серцем закрив амбразуру ворожого дзоту, повторивши героїчний подвиг Олександра Матросова.

Батальйон грізною лавиною піднявся в атаку. Не було вже такої сили, яка б могла стримати його наступ. І понесли воїни через бої і фронти світлу і немеркнучу пам’ять про свого друга — Героя Радянського Союзу. Понесли велично і гордо, як прапор, що кликав до помсти лютим ворогам, до борні і перемоги.

Чотирьох синів благословила Анастасія Миколаївна Ястребцова на велику битву за рідну землю. І чотири похоронки одержала. Сплять її сини під суворими обелісками, де від ранньої весни і до пізньої осені багряніють квіти, мов гарячі краплі солдатської крові.

Мовчазні обеліски на могилах — то не тільки шана полеглим героям. То суворе нагадування живим про те, якою ціною здобута сьогоднішня радість. Дорожіть же нею, люди.

1969 рік.

I. Г. Голубничий Безсмертя героя

У центрі Стеблева, неподалік від мальовничої Росі, над якою схилились у задумі кучеряві верби, стоїть невеличкий одноповерховий будиночок. Тут народився і виріс відомий український письменник Іван Семенович Нечуй-Левицький — автор «Миколи Джері», «Кайдашевої сім’ї» та інших талановитих творів, які увійшли до золотої скарбниці української класичної літератури.

...У Стеблеві здійснив свій безстрашний подвиг Вахтанг Чиковані. Вахтанг — син старої більшовички Сусанин Рухадзе — народився у містечку Самтредіа. До двадцяти двох років він знав про Україну тільки з підручників, розповідей та прочитаної літератури. Але сталося так, що доля проклала йому життєвий шлях через українську землю.

Дитинство Вахтанга проходило так само, як і в інших хлопчиків і дівчаток невеликого грузинського селища. Відходили в минуле старі порядки і древні звичаї, впевнено пробивали собі дорогу в повсякденний побут нові погляди, нові норми моралі, народжені в полум’ї соціалістичної революції, з кожним роком створювались все кращі умови для розквіту особистості. Вахтанг разом із своїми однолітками бігав до школи, віддавався хлопчачим розвагам, мріяв про майбутнє. Не було поруч батька, зате завжди і в усьому відчував підтримку і допомогу матері — людини, загартованої ще в роки підпільної боротьби, умудреної великим життєвим досвідом.

Все складалось якнайкраще. Вахтанг успішно закінчив десятирічку, попереду у нього була цікава і захоплююча професія хіміка. У червні 1941 року юнак закінчив третій курс Тбіліського університету. У цей час на західних рубежах нашої Батьківщини вже гриміли перші постріли Великої Вітчизняної війни.

У вересні знову розпочались заняття. Університет жив, як і раніше. Йшли лекції, розкривались таємниці хімічних формул, але думки Вахтанга все частіше були там, на вогневих меридіанах. Сидіти на студентській лаві, коли вороги плюндрують рідну землю, безжально знищують плоди багаторічної людської праці, прагнуть уярмити народ, було вище його сил.

І Вахтанг Чиковані добровільно пішов в армію, де закінчив скорочений курс військової академії хімічного захисту. У 1942 році воював під Ленінградом, а пізніше — в Україні.

Перемога радянських військ над німецько-фашистськими частинами під Курськом завершила корінний перелом у ході Великої Вітчизняної війни. Наша армія міцно вдержувала в своїх руках ініціативу бойових дій. На широкому фронті вона розгорнула могутній літній наступ 1943 року. Радянські воїни, переборюючи шалений опір гітлерівців, нестримно просувалися вперед. Почалося визволення Лівобережної України. Відступаючи під ударами Червоної армії, фашисти лютували. Навкруги диміли згарища, злітали в повітря уцілілі заводи, електростанції і мости, кулеметні й автоматні черги гітлерівців косили радянських людей. Гітлерівські недолюдки не щадили навіть дітей.

«Ми зайшли в одну хату, — писав Вахтанг у 1943 році матері з-під Хоролу, — і, боже мій, яку страшну картину там побачили! У колисці лежала вбита дитина, а під нею на підлозі калюжа крові. Ти бачиш, мамочко, які вони — фашисти. Ми повинні знищити їх усіх, щоб жили наші діти».

А в іншому листі молодий воїн так висловлює свою заповітну мрію: «Я люблю життя, але було б у мене і сто життів, я б усі віддав за перемогу, за незалежність нашого народу».

З перших днів перебування в армії Вахтанг служив, як кажуть, за спеціальністю. Його призначили начальником хімічної служби полку. Але під час бою Вахтанг завжди рвався на передній край, туди, де було найважче і найнебезпечніше. Його відчайдушна сміливість вражала однополчан, а винахідливість у складній обстановці викликала повагу навіть у бувалих воїнів.

І ще була у нього одна чудова риса: вірність солдатській дружбі. Він завжди був готовий без роздумів і вагань прийти на допомогу товаришам і в ці хвилини забував про небезпеку.

У двадцятих числах серпня воїни 294 стрілецької Черкаської дивізії 52 армії, до складу якої входив і 861 стрілецький полк, де служив Вахтанг Чиковані, підійшли до Дніпра в районі Черкас. Готувались до форсування ріки. У полку старший лейтенант Вахтанг близько зійшовся з росіянином, лейтенантом Олександром Анисимовим. У ці дні їх особливо часто бачили разом.

Разом вирішили і форсувати Дніпро. Вночі на плотах і човнах бійці полку, намагаючись не шуміти, відпливли від берега. Вахтанг і Саша були в одному човні. Спочатку йшли непоміченими. Потім гітлерівці виявили переправу і відкрили шалений вогонь. Вибухом снаряда перекинуло човен. Одежа намокла, у чоботи набралось води, на шиї висів автомат, пливти було важко. Але коли Вахтанг дізнався, що Саша поранений, зразу ж кинувся до нього. І, вибиваючись із сил, допоміг другові дістатись правого берега. Цього дня за старовинним грузинським звичаєм стали вони братами.

У грудні 1943 року 861 стрілецький полк вів бої за визволення Черкас. Ворог чинив запеклий опір. Кожну капітальну споруду фашисти перетворили у фортецю. Засіли вони і у двоповерховому приміщенні колишнього Палацу піонерів, яке займало ключову позицію в обороні німців. Не раз піднімались наші бійці в атаку, щоб прорватись до однієї з головних магістралей міста (нині — вулиця Комсомольська), а потім — на залізничний вокзал.

Та кожного разу будинок ощетинювався шквальним вогнем. Атака захлиналась. Падали солдати.

— Вдаримо прямою наводкою! — прийняв рішення командир батальйону.

— Зачекай, може, обійдемось без артилеристів, — висловив думку старший лейтенант Чиковані. — Шкода руйнувати таке приміщення. Воно для дітей пригодиться. Та й обслугу перестріляють, поки виведеш на позицію гармату. Думаю, що будинок можна взяти цілим.

Вахтанг виклав свій план. Командир помовчав, прикидаючи реальну можливість запропонованого, а потім запитав:

— Бійців багато просиш?

— Навіщо багато? Десятка півтора вистачить. Чим менше людей, тим менше втрат та й більше надії, що нас не помітять.

— Ну, що ж, старший лейтенант, спробуй...

Вночі Чиковані з групою автоматників непомітно проник на подвір’я будинку. Увірвались у приміщення. Сутичка була короткою і жорстокою. Жоден гітлерівець не вийшов звідти живим. На ранок шлях до вокзалу був відкритий, і невдовзі наші воїни вибили ворога з міста.

Після бою командир полку викликав Вахтанга Чиковані до себе.

— Молодець, капітан, молодець. — І посміхнувся, побачивши здивований погляд старшого лейтенанта.

— Я не помилився. — Командир вручив Вахтангу капітанські погони і додав: — Ось що, капітане, приймай роту.

Через деякий час 861 полк брав участь у Корсунь-Шевченківській битві. 16 лютого 1944 року його бійці підійшли до Стеблева. Хотіли з ходу взяти селище. Але ворог відкрив такий шалений вогонь, що довелося залягти.

Це був передостанній день Корсунь-Шевченківської битви. Затиснуті в залізне кільце, гітлерівці гарячково шукали бодай найменшої можливості врятуватися, прорвати оточення. Дорогою через Стеблів вони сунули на Шендерівку і Комарівку, щоб далі улоговиною, яка тяглася на десятки кілометрів, вийти на Лисянку, де стояла німецька танкова армія генерала Хубе. У районі Шендерівки зосередилось багато ворожих військ, Стеблів був важливим рубежем, який прикривав тил німецько-фашистських військ, які готувалися до прориву радянського фронту.

Гітлерівці займали дуже вигідну позицію. Вони окопалися на околиці селища, на високому і скелястому березі Росі. І вся місцевість, по якій наступали радянські воїни, була перед ними, як на долоні. До того ж відлига, що тривала кілька днів підряд, перетворила в значну перешкоду і саму ріку. Лід був уже ненадійним.

У перших рядах атакуючих була група солдатів 4 роти на чолі з капітаном Вахтангом Чиковані. Ця рота входила в один із батальйонів 861 стрілецького полку.

Чиковані лежав поруч з бійцями, притиснутими вогнем до землі, і думав над тим, як все ж таки вибити ворога з селища. Підвівся на хвильку. Оглянувся навкруги. Рішення визріло несподівано. Прямо до Росі з боку селища збігав невеликий яр.

А що, коли спробувати непомітно пересікти ріку — долиною саме поповз туман, — вскочити у цей яр, — а він здається не прострілюється, — кидком дістатись околиці селища і вдарити тим, що обороняються, у фланг? А можливо, навіть зайти в тил?

І ось цепом зашелестіла команда:

— Лежати і чекати сигналу до виступу. Десять чоловіків за мною!

Група непомітно, плазом, залишила позиції. Вогонь потроху вщухав. Гітлерівці пострілювали зрідка. Наші бійці теж не виявляли особливої активності. Потяглися стомлюючі хвилини чекання. Вдасться командиру здійснити свій задум чи ні? А чи не помітять його німці? Тоді вдарять ворожі кулемети з-під церкви вздовж Росі — і пиши все пропало.

А група тим часом зібралась навпроти яру. До нього вже було подати рукою. Але ці десятки метрів могли виявитись фатальними. Від довгого повзання і лежання в холодному місиві мокрого снігу і грязюки одежа набрякла, стала важкою і холодною. Але ніхто, звичайно, не звертав на це уваги. Погляди всіх були прикуті до яру.

Тиха команда. Швидко на лід, який потріскує, але тримає людей. Буквально кілька секунд — і група автоматників пересікла Рось. А ще через якусь мить тишу на околиці селища порушила стрілянина, загриміли вибухи гранат. Сміливці на чолі з Чиковані досягли мети, несподівано увірвались до Стеблева. Це був сигнал до наступу. Рота піднялась в атаку.

Ворог чинив відчайдушний опір. Частина фашистів розвернулась проти групи Чиковані, а основні сили продовжували вести шалений вогонь по бойових порядках роти, яка наступала через Рось. Вахтанг діяв безстрашно і швидко. Уся ненависть до ворога, жорстокого і підступного, який напав на нашу мирну землю, який розстрілював дітей у колисці, виливалась зараз у влучні постріли. Одна за одною, як підкошені, падали сіро-зелені постаті. Капітан кинув погляд у бік церкви, звідки ударив кулемет, поливаючи свинцем ряди наступаючих. Кожна секунда вирішувала їх долю. Вахтанг повернув на вогонь і поповз. Через деякий час між цим і церквою було вже кілька десятків метрів, але ці метри, мабуть, були найдовшими за всю війну. Вибух гранати змусив замовкнути кулемет.

Бій був жорстоким. Та прорив групи Вахтанга Чиковані відіграв вирішальну роль. Оборона гітлерівців була зім’ята. Над Стеблевим замайорів червоний прапор свободи. У бою було знищено близько 50 гітлерівців, серед яких 11 знайшли собі смерть у поєдинку з капітаном Чиковані. 60 ворожих солдатів потрапили в полон. Рота захопила до десятка кулеметів, багато інших трофеїв. Поспішно відступаючи, фашисти навіть не встигли знищити автомашини, дев’ять з яких так і залишились на вулицях Стеблева з включеними двигунами.

Стеблівчани радо зустріли визволителів, щиро запрошували їх до хат обсохнути, обігрітись. Але командир прийняв рішення продовжувати наступ. І рота пішла далі, переслідуючи вибитих із Стеблева гітлерівців.

Успіх 4 роти допоміг сусідам справа і зліва, і батальйон 861 полку просунувся вперед, довершуючи справу розгрому оточеного ворожого угруповання.

Дорога з Стеблева на Шендерівку була схожа на фантастичне кладовище. Розбиті танки, автомашини, бронетранспортери, гармати, вози, мертві фашисти в сіро-зелених брудних шинелях, закляклі від холоду трупи коней...

Корсунь-Шевченківська битва підходила до свого закономірного фіналу. Залишки ворожих дивізій жорстоко розплачувались за відмову капітулювати.

Командування полку високо оцінило дії 4 роти, і, зокрема, її командира, у боях за Стеблів. За рішучість і винахідливість у цьому бою та виявлену особисту хоробрість Вахтанга Чиковані було представлено до присвоєння високого звання Героя Радянського Союзу.

Матеріали пішли по інстанціях, а двадцятичотирирічний офіцер крокував далі важкими дорогами війни, де кожної хвилини чекали його нові випробування. І не довелося молодому комуністу Вахтангу Чиковані зустріти той день, коли Батьківщина золотими літерами вписала в свою історію і його подвиг. Менше, ніж через два тижні в селі Водяники Звенигородського району він був смертельно поранений осколками ворожої міни.

Село взяли, як кажуть, з ходу, противник не виявив серйозного опору. Бійці розташовувались на відпочинок, коли в хату до командира вбіг спостерігач:

— Товариш капітан, до села наближається ворожа колона, автомашин п’ятнадцять...

— Стежте уважно, зараз посилимо заслін.

Через деякий час передовий загін німців нарвався на наш заслін. Зав’язалась перестрілка. Гітлерівці відступили, але там, далі, вже розгорталась у бойові порядки основна частина колони. Відкрили вогонь ворожі міномети. Осколком однієї з мін і був поранений капітан Чиковані.

Його занесли в будинок до Демченків, закривавленого і без свідомості. Обмили рани, перев’язали. Дві доби дванадцятирічна Марійка, її мати та сусідські жінки не відходили від пораненого офіцера. Він марив, говорив щось по-грузинськи, кликав Сашу, але так і не прийшов до пам’яті...

Поховали його в центрі села, біля школи.

Пам’ять про Вахтанга Чиковані, як і про інших воїнів, полеглих у боях за визволення Черкащини, назавжди залишиться в серцях жителів області. Трудящі обласного центру встановили на будинку міського Палацу піонерів меморіальну дошку, яка розповідає про подвиг сина сонячної Грузії при визволенні Черкас. Іменем героя названо одну із вулиць міста. У кімнаті бойової слави Черкаської середньої школи № 4 зібрано багато матеріалів про відважного сина грузинського народу. Поряд з портретом героя, довоєнними фотографіями, розповідями про нього друзів юності, можна побачити листи матері Вахтанга, його бойових друзів.

Фотознімки Чиковані і документи про його подвиг зберігаються в музеї історії Корсунь-Шевченківської битви. Одну з вулиць Стеблева названо іменем героя.

Кілька років тому мати Вахтанга — Сусанна Рухадзе, його рідна сестра — кандидат медичних наук Лейла Чиковані і двоюрідний брат — доктор фізико-математичних наук професор Московського державного університету імені Ломоносова Анрі Рухадзе на запрошення колгоспників артілі імені Чиковані побували у Водяниках. Гостей вітали всі жителі села. У просторому клубі зібралися сотні людей. Сердечні слова матері Вахтанга, його сестри Лейли були виявом великої дружби радянських людей, спільною метою яких є мир і праця. Саме за це і віддав своє життя Вахтанг Чиковані. Про його останні хвилини з болем розповідала колгоспниця Марія Демченко, яка разом з іншими жителями села ночами сиділа біля вмираючого героя. Українські колгоспники показували гостям з Грузії нове село, господарство, розповідали про свої досягнення, про плани на майбутнє.

Рідні героя побували також в інших місцях, пов’язаних з Корсунь-Шевченківською битвою, завітали вони і до Стеблева.

І не раз сльози глибокої вдячності наповнювали їх очі, коли дивились вони на те, з якою любов’ю вшановують люди пам’ять про їхнього Вахтанга.

«Часові не залікувати рани і печаль матері, викликані втратою любимого сина,— записала в книзі почесних відвідувачів Водяницької школи Сусанна Калістратівна Рухадзе. — Але я пишаюсь тим, що мій Вахтанг з честю виконав свій обов’язок перед Вітчизною...

Ваша увага і піклування про пам’ять мого сина підбадьорюють мене. Я сприймаю це як яскравий прояв непорушної дружби між українським і грузинським народами, між усіма народами нашої Батьківщини». Ці слова ідуть від самого материнського серця матері героя, подвиг якого житиме у віках.

1969 рік.

І. К. Матвієнко Сторінки героїчної боротьби

З Корсуня-Шевченківського до Квіток рукою подати — всього якихось десяток кілометрів. Село розкинулося в розлогих ярах і квітучих садках. І коли весною чи влітку піднімешся на найвищу точку в селі, на якій стоїть чудова двоповерхова школа, очей не відвернеш. Вдалині розходяться стрілами оповиті легендами Чумацький і Наливайків шляхи. Крізь тополі сріблом виграють легкі хвилі на річці Листвині, а за повноводними, багатими рибою ставками широко розкинулися луки. Навкруг старі і молоді ліси: столітні дуби й берести, сосни і берези. І якого тільки добра немає в садках! «Квітки» — кращої назви для такого чарівного села і вигадувати не варто.

Це правда, — погоджуються старі люди. Але тут же розповідають:

— Був колись славний козак Квітка у Війську Запорізькому, з нашим Богданом Хмельницьким аж до Корсуня дійшов, вимітаючи ворогів з рідної землі. В одному з боїв попав він під клинки панів-ляхів. Не міг старий більше носити шаблюку, важкою стала піка. Здав Богдану зброю, обмінявся з ним козацькими люльками та й пішов орати землю, яку в бою полив своєю кров’ю. А за ним прийшли сюди такі ж, як і він, понівечені козаки: Масло, Паливода, Прудченко, Собченко, Кабаненко, Крикля... Так от і виникли Квітки...

Чисте небо затягли чорні хмари війни, і морем розлилося людське горе. У Квітки вдерлися фашисти. Село принишкло, мов у пітьмі. Але це була тиша перед бурею. Корсунський «Комітет-103» і підпільна партійна організація Селищанського цукрового заводу послали в Квітки своїх представників-квітчан Павла Петровича Квітку, колишнього робітника з Дніпропетровська, і Григорія Григоровича Кислого, шахтаря з Донбасу. Вони створили з односельчан, які після поранення, оточення і полону повернулися додому, бойову підпільну групу. До неї, зокрема, входили комуністи Василь Касьяненко, Архип Квітка, Олексій Прудченко, комсомольці-вчителі Микола Паливода, Павло Семиволос, безпартійні робітники і колгоспники Макар Собченко, Архип Тищенко, Ілля Хиженко, Конон Косенко, Леонід Савелко та інші.

Члени групи та її актив розповсюджували листівки з повідомленнями Радянського Інформбюро, закликали населення до саботажу розпоряджень окупантів і їх прислужників, допомагали молоді уникати відправки на німецьку каторгу, через своїх людей у господарстві заплутували облік хліба, худоби, зберігаючи їх для Червоної армії, сімей її воїнів і партизанів, збирали зброю і боєприпаси, готували людей до боротьби з ворогами.

І ось настав 1944 рік. Зімкнулося кільце оточення німецько-фашистських військ на полях майбутньої Корсунь-Шевченківської битви. Ворог відчайдушно, незважаючи на величезні втрати, з боями вишукував місця для прориву фронту і виходу назустріч своїм танковим колонам.

Наші війська вогнем закрили ворогу шляхи на Лисянку і Звенигородку, глибоко вклинилися в його оборону на лінії Квітки-Валява. Створилася реальна загроза фашистським частинам, які оборонялись у районі Городища. Їх командування розуміло, що єдиний порятунок — це прорватись з вузлів опору в Глушках, Петрушках і Валяві через Квітки на Селище і Вільшану.

Та цей намір розгадало радянське командування, яке вирішило негайно оволодіти Квітками. У село з боєм першими увірвалися сімнадцять розвідників на чолі з лейтенантом В. Г. Афанасьєвим, а слідом за ними підрозділи 180 стрілецької дивізії. Короткий бій, і гарнізон та загін фашистської розвідки залишили Квітки.

Але полки 180 дивізії, яка довгий час вела бої і не поповнювалася свіжими силами і технікою, не могли не тільки далі наступати, а й тримати оборону на широкому фронті.

І наше командування прийняло рішення: скликати мітинг жителів села. Як по бойовій тривозі, на центральну площу зібралися квітчани, у тому числі підлітки, жінки, зняті з військового обліку інваліди та старики.

Учасник мітингу Василь Федорович Касьяненко згадує:

— Я поспішав на площу, коли почув, як посивілий, міцно збитий майор (пізніше я дізнався, що це буз заступник командира полку по політчастині) звернувся до людей:

— Товариші, у нас досить техніки і боєприпасів для того, щоб завдати нищівної поразки ворогу. Не позичати нашим бійцям і офіцерам відваги і майстерності. Але наші ряди поріділи. Звертаюсь до вас за дорученням командування:

— Хто готовий у цю ж хвилину взяти зброю і вийти на передові позиції?

Якусь мить над площею панувала незвичайна тиша. І раптом вся громада рушила до столів, де брали на облік добровольців. Записували за військовими спеціальностями, окремо артилеристів, мінометників, кулеметників, стрільців, бронебійників.

Тут же, на площі, ми прийняли присягу, одержали зброю і боєприпаси. І коли поверталися селом, всі з хвилюванням читали заклик на червоному полотнищі:

— Всі на захист рідного села! Не допустимо фашистів у Квітки!

Скільки ентузіазму в кожного з нас викликали і мітинг, на якому було видимо-невидимо народу, і черги біля столів по мобілізації, і, нарешті, оцей полум’яний заклик, виведений ще невправними руками школярів: «Не допустимо фашистів у Квітки!»

І кожний, хто взяв у руки зброю, дав клятву Вітчизні:

— Будемо стояти на смерть!

З нами були і ті, кому не могли дати зброї, — наші батьки, брати, сестри і діти. Але й вони знайшли своє місце в бойовому строю.

Так у Квітках фронт і тил у буквальному розумінні слова злилися воєдино, і піднялася сила, готова будь-якою ціною на порох стерти підступного ворога.

Прості, як правда, слова викарбувала про народний подвиг історія Великої Вітчизняної війни: «Під час ліквідації оточених гітлерівських дивізій радянським військам допомагало місцеве населення. Жителі визволених українських сіл ремонтували шляхи, будували оборонні споруди, доставляли боєприпаси. Здатні носити зброю добровільно вступали в ряди червоноармійців. Тільки в селі Квітки 500 чоловіків влилося до складу 180 стрілецької дивізії, а близько 600 жінок, стариків і підлітків рили окопи, підносили патрони, снаряди, виносили з поля бою поранених і подавали їм першу допомогу. За хоробрість і відвагу багато квітчай були нагороджені урядовими нагородами» [1, 67].

Початок лютого. За календарем — у розпалі зима. А над Квітками пройшли весняні теплі дощі, згустився сивий туман. Зійшли сніги, розмили дороги, наповнили водою глибокі яруги і балки. Ні пройти, ні проїхати.

Але квітчани не могли сидіти в хатах. Над селом нависла загроза. На нього насувалися з трьох боків гітлерівські війська, які намагалися будь-що прорватися старим шляхом на Вільшану і з’єднатися з угрупованнями, що йшли їм на виручку.

Квітчани не змикали очей, не випускали з рук зброю. Село оперезала семикілометрова дуга окопів і земляних укріплень. Квітчани розчищали до мерзлого шару шляхи — чекали артилерію і танки. На плечах у мішках носили з тилів дивізії незвичайний і страшний вантаж — снаряди, міни, гранати, кулеметні стрічки, автоматні диски.

На вогневі рубежі разом із солдатами, сержантами й офіцерами 180 дивізії вийшли всі 500 квітчай, що взяли в руки зброю.

Вирішено було послати розвідку в село Валява, дізнатися, які сили ворога там зосереджені.

У третій батальйон прийшов з штабу офіцер.

— Хто піде зі мною в розвідку?

— Ми готові, товаришу молодший лейтенант, — відповів командир автоматників.

— Прошу приєднати нас до солдатів, — звернувся до офіцера квітчанин Олександр Кабаненко.— Адже ми добре знаємо місцевість, проведемо найкоротшим шляхом.

— Добре, — погодився офіцер.

— Зі мною, — розповідає О. К. Кабаненко, — були, якщо не зраджує пам’ять, Сава Мащенко, Іван Мащенко, Нестор Думенко, Максим Думенко, Іван Погорілий і Григорій Сахно.

Йшли чагарниками, балками, пробиралися через городи і садки. У кожного напоготові автомат, гранати.

Окупанти в темноті палили цигарки, час від часу випускали в бік Квіток короткі черги трасуючих куль. На передній лінії було нараховано не більше двох десятків автоматів, кілька кулеметів.

Підрозділ наших розвідників зайняв вигідний рубіж оборони, щоб прикрити тих, кому наказано було точно визначити сили і розташування німецького гарнізону в селі Валява.

Два бійці, квітчанин Кабаненко й Афанасьев з Ракитного, які добре знали Валяву, непомітно пробралися в село, зустрілися з місцевими жителями, зібрали цінні дані про ворога і передали командуванню.

На ранок частина Валяви була визволена. Але з Городища і станції Цвіткове на допомогу гітлерівцям підійшло підкріплення. Ми знову відступили і зайняли оборону в Квітках. Бій невпинно посилювався. Ворог раз у раз переходив в атаку на наші позиції. Та зустрінутий вогнем автоматів, кулеметів і гармат він змушений був відкочуватися назад. В останньрму бою, яким керував комбат 386 стрілецького полку майор Потапов, фашисти вдалися до психічної атаки. Йшли вони з урочища Кам’янщина. Наші артилеристи — квітчани Григорій Сахно, Іван Масло і Сава Мащенко прямою наводкою випустили по шеренгах гітлерівських солдатів понад 100 снарядів. Стволи ПТР, автоматів і гвинтівок були такі гарячі, що до них не можна було й доторкнутися. Незабаром підійшли наші частини, і Валява була повністю очищена від ворога.

А на інших ділянках квітчанської оборони тривали запеклі сутички. Ні вдень, ні вночі не стихали бої на північно-західній околиці села, де наступали гітлерівці з Глушок, Петрушок і Туркенець.

Іван Семененко, нагороджений орденами Слави III ступеня, Вітчизняної війни І ступеня і медаллю «За відвагу», розповідає:

— 1 лютого підрозділи Червоної армії зайняли оборону в районі між Туркенцями і Петрушками. Зі мною в одному відділенні були квітчани Іван Сахно і Григорій Шутенко. Триматися було дуже важко. Лежали під вогнем кулеметів, навколо розривалися міни. Атаки відбивали здебільшого в близькому бою, коли фашисти припиняли вогонь з мінометів і гармат. Під час однієї з атак Іван Мащенко, в якого вийшли патрони, вискочив з окопу, взяв гвинтівку за ствол і прикладом поклав на землю трьох фашистів, але й сам загинув.

Дем’ян Жученко, Дмитро Терещенко, Іван Шпунтенко, Антон Кризенко, Юхим Крикля, Микола Пахаренко, Семен Ненька, Сергій Рибка та інші — всього понад 100 квітчай — були в обороні на сусідній ділянці між Петрушками і так званим «Роззявиним» вітряком, що стояв на північній околиці села.

Юхим Крикля, член підпільної партійної організації в Квітках, згадує про ті важкі дні:

— На висоті біля млина нас було дванадцять чоловік з двома кулеметами. Цілу добу вели бій проти наступаючого ворога. Він мав можливість посилати в атаку свіжі сили, нам же не було перепочинку. І коли відкрила вогонь його артилерія, розбила млин і взяла нашу оборону в кліщі, ми за наказом командування відступили на висоту біля кладовища. З дванадцяти нас залишилося четверо. На місце вбитих і поранених прийшло нове поповнення з квітчай. І ще добу протрималися. Потім нас підсилили загоном автоматників, і окупанти були вибиті з позицій на підступах до села.

Ворог, який зазнавав дуже великих втрат (у нас вони теж, на жаль, були чималі), хотів будь-якою ціною взяти Квітки і вирватись з оточення. П’ять діб підряд він вів безперервний вогонь по всій лінії нашої оборони. Бували дні, коли квітчани-солдати відбивали по дві-три, а то й по шість атак.

Але найчорнішим був день, коли під натиском переважаючих сил, підтриманих шквальним вогнем гармат, мінометів, танків і кулеметів, ворог прорвав оборону на північно-західній околиці села, що називається Собківкою. Квітчани з чималими втратами відступили на другий рубіж. Запалала Собківка. Почалася розправа над жителями. П. С. Гриненка, який не здався в полон, розстріляли на місці. Але катам цього було мало. Вони вирізали в нього, вже мертвого, на лобі і щоках зірки. Колгоспниця Г. 3. Семененко намагалася з семимісячною дитиною перейти в незахоплену частину села. Гітлерівці наздогнали її, дитину втопили, а Ганну Зіньківну тяжко поранили. Загинула від кулі фашистів Федора Яківна Шевченко. Ця чудова жінка протягом усіх днів оборони готувала і носила бійцям в окопи їжу...

Та як не шаленіли фашисти, просунутись далі їм не вдалося ні на крок. Другий рубіж оборони Квіток перетворився на незламну фортецю. Згодом в село прибули радянські 39 і 47 гвардійські козачі кавалерійські полки і підрозділи стрілецької дивізії.

...Скільки мужності, хоробрості і воїнської доблесті проявили квітчани в боях! Іван Вікторович Масло був піднощиком снарядів, У критичний момент бою, коли загинув навідник, він першим прибіг на вогневу позицію і замінив його. Натиснув на спуск, гармата вистрелила, снаряд розірвався в гущі атакуючих; додали по них вогоньку кулемети, ворожа лавина відкотилася назад.

У всіх був добрий настрій. Тільки Іван Вікторович сидів блідий. Виявилося, що він вперше у своєму житті вистрелив з гармати. А потім навчився стріляти з гармати прямою наводкою, і по дорозі на Петрушки з першого пострілу підбив самохідну установку ворога, яка сунула на наші позиції. Очевидці-однополчани розповідали, що цей безстрашний воїн згодом, уже в Карпатах, гранатами закидав вогневу позицію фашистів і відкрив по них вогонь з їхньої ж гармати. В одному з жорстоких боїв Іван Масло загинув.

Кмітливим і сміливим воїном виявив себе інший Масло, Михайло Павлович. У дні оборони Квіток він підбив танк, самохідну гармату, бронетранспортер, знищив чимало живої сили ворога.

— Лише в одному бою на околиці Собківки, — згадує учасник оборони Квіток Степан Дмитриченко, — невеликий загін полкової розвідки і квітчай знищив 13 гітлерівських солдатів, 86 обеззброїв і взяв у полон.

Бойові епізоди... Про них книги можна писати. А скільки їх залишилося невідомими!

Квітчани виступили проти окупантів із зброєю в руках. В одних були автомати, кулемети, гармати. А старим солдатам Конону Кабаненку та Івану Кириченку у зброї відмовили. І вони влаштували на горищах своїх будинків спостережні пункти полків. Оверко Дацько і Григорій Прудченко ремонтували військову техніку. Тетяна Максименко і Парасковія Ціон були куховарками, Наталія Михайленко і Марія Соломієнко влаштували в своїх будинках санітарні пункти, квітчанські лікарі Дмитро Петрович і Віра Павлівна Сурмило працювали в польовому госпіталі... Довго можна розповідати про подвиги учасників оборони.

За мужність і героїзм, виявлені жителями села в період Великої Вітчизняної війни, за успіхи, досягнуті у відбудові і розвитку колгоспного виробництва, і в зв’язку з 25-річчям Корсунь-Шевченківської битви село Квітки нагороджене Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.

_____________________

1. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941 — 1945 гг. — М., 1962. — Т. 4.

1969 рік.

А. І. Белень Неприступна фортеця

Здійснивши марш-маневр з району Кіровограда до корсунь-шевченківського кільця, 41 гвардійська стрілецька дивізія відразу вступила в бій. Один фланг її стримував ворога на зовнішньому фронті, інший — зосереджував вогонь на оточених фашистах.

Командний пункт командира дивізії генерал-майора Цвєткова знаходився поблизу села Почапинців. Тут же, під Почапинцями, розташовувався артилерійський полк, до складу якого входила і батарея лейтенанта Шайхутдінова.

Надвечір 16 лютого зв’язківець передав командиру батареї телефонну трубку. Його викликали до командира полку Квашніна.

— А, наш бойовий джигіт! — підкреслено бадьоро зустрів Шайхутдінова підполковник Квашнін.— Заходь, є справа. Як надворі, підмерзає?

— Підмерзає, ніби й сніжок збирається...

— Так, так. Ну, тепер до діла. Перехоплено нову радіограму гітлерівського генерала Хубе. Покуштувавши гвардійської каші, він уже не поспішає рятувати оточених, а повідомляє: «Чекаємо вас у Лисянці». Ти зрозумів, куди хилить?

— Догадуюсь, товариш командир, — відповів Шайхутдінов. — Натякає, щоб оточені частини самі проривались.

— Тепер дивись на карту. Ось Шендерівка, Комарівка, далі улоговина веде до Журжинців. А звідси дорога на Лисянку. Можливий такий варіант прориву?

— Цілком можливий.

— Це сходиться і з даними нашої розвідки,— сказав командир полку.— Ваше завдання: просунутися з батареєю вперед до Журжинців і зайняти там оборону.

— Слухаю, товаришу командир! — сказав лейтенант.

Батарейці перейшли через балку «Деражня», дружно допомагаючи коням витягнути гармати на пагорб.

Шайхутдінов разом з командиром гармати лейтенантом Тихоновим уже встиг вибрати місце для позицій. З пагорба добре було видно всю долину аж до околиць села Журжинців. Під маленьким ліском, де було затишніше, вирішено поставити коней.

Швидко стемніло. Вітер наростав, піднялась хуртовина. Обслуги гармат завзято працювали, щоб якнайкраще обладнати позиції.

Коли роботи на командному пункті і позиціях було закінчено, Шайхутдінов присів на ящику. Вітер свистів, кидав у бліндаж сніг. «Ось така хуртовина часто буває і у нас, у Приураллі, — думав лейтенант. — Скільки клопоту завдає вона чабанам».

Потім перед очима з’явилось миле обличчя Зугури. Вона лишилась з маленькою донькою. Лейтенант потягнувся рукою до сумки, щоб дістати її фотографію. Але пересилив себе, швидко підвівся: треба ще раз оглянути бойові позиції.

Втомлені артилеристи були на своїх місцях, тихо перемовлялися.

— Як справи, Сєчкін? — запитав Шайхутдінов командира четвертої гармати.

— Готові зустріти ворога, товаришу лейтенант! — Хай тільки сунеться!

— Правильно говориш, Сєчкін, — посміхаючись, сказав Шайхутдінов. Він любив цього зовсім молодого командира, комсомольця. Не раз бачив його в бою і переконався, що на такого можна покластися.

Біля гармати Тихонова Шайхутдінов помітив Соловейчика, веселої вдачі воїна.

— То куди ваша гармата дивиться — на Вінницю?

— На Вінницю, а куди ж би ще? — охоче підхопив жарт командира воїн, хоч у дійсності вона дивилась якраз у протилежний бік.

Батарейці тихо посміхалися. Їм подобався цей солдат-весельчак. Вони давно знали, що в селі під Вінницею його чекає мати. Тому потрібно туди поспішати.

— Ви ще не замерзли? — запитав Шайхутдінов Соловейчика.

— А я далі кісток морозу не підпускаю, — жартуючи, відповів солдат.

Бійці напружено вдивлялись у темінь, прислухалися до поривів вітру. У чеканні довго тягнулися нічні години. Вони, щоб зігрітись, притискувались плечима один до одного. А коли холод дошкуляв, то по черзі вискакували з окопу, тупцювали, присідали, розганяли кров.

Раптом почулось якесь невиразне гудіння, що з кожною секундою посилювалось. Не чекаючи сигналів від розвідників, Шайхутдінов наказав зайняти бойові місця.

— Та це ж наші кукурузники! — радісно вигукнув один із солдатів. Дійсно, над позиціями в бік ворога пройшли наші літаки. Ніхто з батарейців, звичайно, тоді ще не знав, що колони фашистів згуртувались для прориву біля Шендерівки та Комарівки. Пілоти-добровольці з 5 повітряної армії, ризикуючи життям, летіли в буремну ніч громити ворога.

Літаки пройшли над Журжинцями. Через деякий час з поривами вітру стали долинати далекі вибухи.

— Починається...

Батарея застигла в тривожному чеканні. Минала година, Друга...

Десь опівночі на позиції батареї повернулися розвідники, які приволокли переляканого фашиста. Вони в пітьмі зіткнулись з німецькими розвідниками. Одного вбили, другого захопили живим. На допиті він виклав усе, що знав, зокрема сказав, що німці наближаються сюди, йдуть колонами. Шайхутдінов негайно повідомив про це командира полку, звірили показання полоненого з даними розвідки. Все збігалось.

— Бій буде важким, — почувся чийсь голос крізь зітхання.

Шайхутдінов підвівся:

— У нас, башкирів, кажуть так: «Ведмедя боявся — на вовка нарвався, ворога злякався — смерті дочекався!». Бій справді буде запеклим, але ми повинні вистояти! Всі на свої бойові місця!

Крізь завивання вітру все ближче було чути постріли і вибухи. Бій наростав з хвилини на хвилину. Чулася шалена тріскотня кулеметів на околиці Журжинців.

— Батарея! Орієнтир два, по ворогу вогонь! — пролунала команда Шайхутдінова.

Гармати ожили. Засікаючи вибухи, Шайхутдінов вносив поправки. Але видимість була нікудишньою. Колись йому не раз доводилось шукати в розбурханому зимовому степу овече стадо. Воно тоді нагадувало в сніговій купелі якусь темну рухливу масу. Щось подібне з’явилось і сьогодні.

Вітер, несамовито шарпаючи снігову завісу, за якусь частку секунди розірвав її і поніс в далечінь. Батарейці ахнули. Прямо на позицію чорною примарою сунула колона фашистів.

Гармати вдарили одночасно. Вибухи підняли чорний дим у центрі колони, розметали її по полю. Фашисти групами повзли по засніженій землі і строчили з кулеметів. На позицію артилеристів посипалися міни.

Однак батарейці, маючи добре укріплену позицію, не припиняли вогню. Лейтенант Шайхутдінов з’являвся то біля однієї, то біля іншої гармати, кидав короткі команди. Перша атака ворога була відбита.

Та через деякий час фашисти знову пішли в наступ. Вони кидалися на пагорб, потім сповзали в балку, залишаючи на снігу темні плями трупів. Деякі підрозділи вже обходили батарею справа і зліва. Тепер доводилось вести кругову оборону. Пригодилися автомати та кулемети. Тут діяли їздові і навіть батарейний куховар. Вони зосереджено поливали фашистів свинцем.

— Тримайтеся, хлопці, — закричав їм Шайхутдінов. — Забирайся туди он, лівіше.

Атака фашистів захлиналась. Та несли втрати і батарейці. Біля гармати Тихонова залишилось тільки двоє. Та ось один із них якось неприродно зігнувся і став повільно сповзати по лафету. То був Соловейчик.

Лейтенант Шайхутдінов за одну мить подолав п’ятиметрову відстань до гармати. Підхопив важке тіло солдата і поклав його на дно окопу.

Фашисти насідали з усіх боків. Полоснувши з автомата по брудно-зеленій постаті, що висунулась із-за бруствера, Шайхутдінов поспішив на допомогу Тихонову. Удвох вони швидко повернули гармату, і новий вибух струснув землю. Били прямою наводкою. Поруч Сєчкін щось кричав, люто поводячи очима. А кулі його автомата прошивали вогненною стрічкою одного фашиста за другим. Але й Сєчкін, наче підкошений молодий колосок, впав на землю. Шкварчав сніг під розпеченим металом. Над полем скаженою заметіллю витанцьовувала смерть.

Треба було самим шукати вихід із становища, що створилося.

Лейтенант вирішив вдатися до нового маневру. Залишивши біля кожної гармати по два бійці, він наказав їм вести вогонь з основної позиції. А сам з групою артилеристів, озброївшись автоматами, вдарив по наступаючих фашистах з флангу. Дійшло до рукопашної. З десяток гітлерівців вирвалися на пагорб і повернули до коней. Попереду біг худорлявий офіцер.

— Не вийде!

Шайхутдінов вихопив гранату. Кинув прямо їм під ноги. Ще до вибуху фашисти шарахнулись на всі боки і попадали. Лейтенант не дав їм більше піднятись. Лише офіцер, викидаючи далеко вперед довгі руки, вужем поповз в обхід. Він на якусь мить зупинився і прицілився в лейтенанта. Та Шайхутдінов випередив його. Він вистрелив у фашиста першим. Більше пострілів звідти не було. Кілька гітлерівців підняли руки, інші кинулись назад.

Того дня ще не раз відбувалися смертельні сутички. Але батарея разом з іншими бойовими підрозділами стояла неприступною фортецею. Незабаром артилеристам на підмогу прийшли кіннотники і танкісти. Навальна атака фашистів була відбита, почалось знищення окремих груп ворога.

У нагородному листі подвиг Шайхутдінова описується коротко: «Гвардії лейтенант Шайхутдінов у боях з німецько-фашистськими загарбниками по знищенню корсунь-шевченківського угруповання в районі села Журжинці 17-18 лютого 1944 року, тримаючи із своєю батареєю кругову оборону, особисто керував вогнем по знищенню наступаючої піхоти противника.

Коли були витрачені снаряди, німці знову двічі атакували батарею. Товариш Шайхутдінов організував вогневі обслуги на знищення фашистів із автоматів та гвинтівок.

У результаті напруженого бою всі атаки ворога були відбиті. Батарея Шайхутдінова знищила до 250 ворожих солдатів і офіцерів.

Особисто сам товариш Шайхутдінов застрелив німецького підполковника, який чинив жорстокий опір.

Товариш Шайхутдінов у цьому бою проявив винятковий героїзм і стійкість.

Гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі „Золота Зірка“.

Під цією характеристикою стоїть підпис: „Командир 89 гвардійського артилерійського полку гвардії підполковник Квашнін. 21 лютого 1944 року“. Нижче резолюція: „Гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу“. І знову підписи: „Командуючий військами армії гвардії генерал-лейтенант Галанін, член Військової ради гвардії генерал-майор Гаврилов. 12 квітня 1944 року“».

...У музеї історії Корсунь-Шевченківської битви заслужене місце займають матеріали, присвячені воїнам героїчної батареї Героя Радянського Союзу Шайхутдінова, яка вкрила себе немеркнучою славою в боях за українську землю. А біля села Журжинців, на місці колишніх вогневих позицій батареї, встановлено гранітну стелу, на якій викарбувано барельєф мужнього артилериста. Стела входить до Корсунь-Шевченківського меморіального комплексу. Пам’ятники меморіалу нагадують всім про те, що саме тут, на цій землі, стояли тоді на смерть сини різних народів нашої Батьківщини, багато з яких віддали своє життя за світлий сьогоднішній день, за те, щоб люди праці більше ніколи не бачили страхіть війни.

1969 рік.

В. П. Жук Медсестра-кулеметниця Олена Лосева

Гвардії підполковник запасу Т. Андрієвич у своему листі до «Черкаської правди» писав:

«На одній з художніх виставок у Москві я побачив невеликий потьмянілий від часу малюнок. На ньому була зображена дівчина біля станкового кулемета — у темному береті з зірочкою. Пальці її міцно стискали рукоятку „Максима“, погляд спрямований вперед. З підпису дізнався, що це малюнок народного художника СРСР М. М. Жукова.

Обличчя дівчини здалося знайомим. На щастя, на звороті малюнка виявився напис, зроблений художником у 1947 році: „Гвардії рядовий Олена Сергіївна Лосева — кулеметниця 288 гвардійського стрілецького полку 94 гвардійської дивізії. Народження 1923 року. Член ВЛКСМ“».

Так, це була прославлена дівчина-воїн нашої дивізії.

Фашистські танки, оповиті густим димом, вперто повзли на висоту. За ними пригинались постаті в чорно-зелених мундирах.

Лаврін сплюнув:

— Підходьте, підходьте, пани есесівці... Це вам не по сільських закутках воювати... — З люттю шмагонув довгою кулеметною чергою. Заклекотіли інші кулемети. Затахкали гвинтівки.

Гармати били прямою наводкою.

Ось уже спалахнув один танк. Другий...

Але інші повзли й повзли...

Ось перший досяг окопу, де знаходився Педченко. Крутнувсь і поповз далі — до артилеристів, що розвертали на ходу гармату. Мить — і... З розчавленого окопу показалася рука, потім голова... Важко припадаючи на ліву ногу, навздогін танку біг Педченко.

За кілька кроків до нього розмахнувся, кинув зв’язку гранат. Вибух. Танк загарчав, зупинився: дзвякнула гусениця.

Педченко знеможено повалився в напівзасипану воронку.

Тут його і знайшла медсестра Олена.

— Люба дівчинко... Мені вже нічого не треба... Кінець...

— Ви, дядечку, житимете... Обов’язково...

Перев’язка була довгою і складною. Але Олена втішала, як могла.

А потім повзла з ним через поле, по снігу, зритому вибухами, гусеницями танків.

Сріблястий полин, що ще зовсім недавно був вкритий інеєм, почорнів і коливався, мов од вітру: його зимовий спокій порушували поранені, які повзли в тил, осколки, що падали то тут, то там.

— Добратися б до того полину,— думала Олена.

— Люба дівчинко...— шепотіли спраглі вуста.— Дякую, донечко. Але це марно...

Мороз забивав дух. Вибухи піднімали стовпи землі. А вона все витягала з-під вогню тяжкопоранених. Накладала пов’язки, спиняла кров, рятувала життя.

Дибилась земля. Плавилось каміння. Скручувався і розлітався в скалки метал...

І, здавалося, не буде цьому ні кінця, ні краю.

Хвиля за хвилею йшли атакуючі. Під Юрківкою фашисти робили все, щоб прорвати фронт і дати змогу оточеним вийти з «котла». Кидали в бій танки... І вони повзли, мов хижі звірі, люто випльовуючи вогонь.

Ось вісім машин прорвалося через поріділі ряди 288 гвардійського полку.

— По піхоті, по піхоті — вогонь! — пронеслося над окопами.

І німецьких автоматників, що сунули вслід за танками, вкрили кулеметні черги.

Гітлерівці залягли. А потім, не витримавши вогню, знову відкотились назад...

Враз на правому фланзі замовк кулемет. Несподівана тиша вразила Олену. Щось, напевне, не так. Десь ослабла оборона.

Це відчули й фашисти.

Пригинаючись, гітлерівці вибалком кинулись на правий фланг.

Кулемет мовчав. Ще мить — і ворожа піхота вклиниться в оборону... І тоді...

Важко уявити, що буде тоді. Кулемет займав пануючу вершину. Він міг обстрілювати звідси все...

Секунда, друга. Збагнула, у чому справа. Швидше до кулемета!

П’ятдесят, тридцять метрів...

І майже стільки ж залишилось і фашистам...

Олена піднялася на повний зріст і ривком пробігла цю тридцятиметрову смугу. Кулі зашелестіли в полину... Щось обпекло ногу...

Гарячково схопилась за гашетку кулемета — і в упор пустила довгу чергу...

Гітлерівець, що вже був за п’ять метрів від окопу, незграбно змахнув руками, сповзаючи вниз, і вп’явся пальцями у почорнілий від вибухів мерзлий сніг...

А вона строчила, строчила... І падали сіро-зелені постаті. Коли в прицілі кулемета вже не було нікого, Олена оглянулась. Поруч лежить з пробитою скронею молодий кулеметник. Далі його побратим спливає кров’ю.

Вгляділась і впізнала — це був Вадим Петренко. Кинулась до нього. Може, ще не пізно. Адже від самої Волги вони йшли разом. Миттю нахлинули спогади.

...Ворог підійшов до Сталінграда. Місто палало. В один із суворих днів у міськвійськкомат зайшла білява худенька дівчина. Вона вперто добивалась, щоб її прийняв воєнком.

— Я комсомолка,— сказала йому. — Позавчора прийшла похоронка... Фашисти вбили мого брата, кулеметника. Прийміть мене в армію. Хочу помститися за нього.

Воєнком уважно вислухав. Але, глянувши на тендітну дівчину, твердо сказав:

— Ні. Важко вам буде на фронті. Ви ще така юна!

— Зрозумійте, я — сталінградка.

Через кілька днів дочка сталінградського робітника Олена Лосева прибула у військову частину.

Тоді ще ніхто не знав, що з цієї скромної, сором’язливої дівчини буде хоробрий воїн. Не думав цього і командир роти, весело вдивляючись у сині очі Олени.

— Ну, що, писарем підеш? — запитав.

— Ні.

— Тоді будеш санітаркою.

— Я дуже прошу послати мене в кулеметну обслугу.

Командир засміявся:

— Ні, це спеціальність нашого брата... Це найважча спеціальність, голубко.

— Що це ви всі завели: важко, важко... У мене брат загинув. Кулеметником був. Думаєте, це пережити легко? А як же Анка-кулеметниця в Чапаєва? А як Валентина Гризодубова літає? — не здавалась дівчина.

— То ж Анка, а то ти...

Олена свого добилась.

Взяли її в кулеметну обслугу, підносити стрічки до кулемета.

У перервах між боями освоювала зброю. Охоче допомагали їй досвідчені воїни, особливо ось цей молоденький хлопчина з-під Полтави, Петренко.

Волга. Сіверський Донець...

А невдовзі про неї вже писала фронтова газета:

«Йшов жорстокий бій на берегах Дінця. У важку хвилину ворожої атаки одночасно були тяжко поранені обидва кулеметники. „Максим“ замовк. Ще мить тому притиснуті до землі гітлерівці підвелися на весь зріст, злісно застрочили із автоматів і лавиною посунули на наші окопи.

— Не пройдете, гади! — вигукнула дівчина. Вона залягла за кулемет, пересунула стрічку, і за секунду „Максим“ грізно заклекотів, косячи розлючених фашистів. Ворог відхлинув, але ненадовго. Через кілька хвилин велика група гітлерівців знову посунула на окоп Олени. Та марно. Олена била без промаху. У неї було достатньо патронів у стрічках і ненависті в серці. Вона пам’ятала брата, пам’ятала рідне місто, зруйноване ворогом... Понад тридцять гітлерівців знищила Олена в цьому поєдинку. Ворог не пройшов. А після бою ми знову побачили колишню Олену: звичайну, просту, з посмішкою на юному обличчі».

Незабаром за цей бій Олена була нагороджена орденом Червоної Зірки.

А одного разу її викликали в штаб. Прийшла вона туди із закутаним горлом: застудилась.

Командир полку сказав, що до них з Москви прибув художник, лауреат Державної премії М. М. Жуков. Він пише портрети кращих воїнів для серії «Вони захищають Батьківщину». Командування вирішило, що їй, героїні-кулеметниці, теж місце серед них.

Микола Миколайович, спокійний, уважний, розпитав її про життя, батьків, про те, як їй вдалося відбити контратаки гітлерівців. Потім попросив зайняти місце за кулеметом, як було в бою. Він і написав портрет Олени.

Такою, як вона була. Простою, сором’язливою, мужньою.

Потім поранення. Контузія. Курси медсестер. Повернення у свою, 94 гвардійську дивізію...

І ось знову, як і тоді, на березі Дінця. І знову кулемет Вадима.

Олена швидко почала перев’язувати пораненого...

Враз вибух... Ще один. І слідом — команда чужою мовою.

— Форвертс! Форвертс! — долинуло знизу.

З вибалку знову сунула лавина есесівців...

Густі стрічки куль назавжди пришивали до землі полин...

Сонце хиталось червоне-червоне.

— Форвертс! Форвертс! — кричав офіцер з чорним черепом на рукаві.

Попереду й трохи лівіше сунула сталева гора: клацаючи гусеницями, громаддя йшло прямо на окоп... Олена швидко стягла з бруствера «Максима», прикрила його своїм тілом. Над окопом промайнула чорна тінь. Вдарило теплом і горілим. Сипнуло землею. І танк попрямував далі.

Дівчина насилу витягла кулемет, окоп знову ожив. Гітлерівці відкотились назад, у долину.

— Не пройшли і не пройдете! — і посилала чергу за чергою. За брата, за спалені села...

...Ось пожовклі сторінки донесення начальника політвідділу 94 гвардійської дивізії підполковника С. В. Кузовкова.

«...Міна, що розірвалася поруч, присипала Олену землею. Кулемет замовк. Коли дівчина опритомніла, фашисти знову були за кілька десятків метрів. Вона бачила їх перекошені від люті і жаху обличчя... Дівчина підвелася і останнім зусиллям натисла на гашетку. Кулемет заговорив... Атака фашистів знову була відбита...»

І спогади командира гармати, яка била прямою наводкою, І. А. Позняка:

— Мужність Олени тоді фактично вирішила долю бою... Вона відсікла піхоту, яка ось-ось мала ввірватися в розташування гарматних обслуг...

Натхненні її безстрашністю, бійці відкрили ураганний вогонь. Гармати розстрілювали танки.

У розпалі бою ми не помітили, як раптово з вибалку вискочив танк і на великій швидкості помчав прямо на окоп Олени.

— Лягай! — вигукнув хтось.

Але Олена не чула. Через кілька секунд я розвернув гармату і прямою наводкою підбив танк... Але... він уже зробив свою чорну справу.

— Наша медсестра загинула!

— За Олену, за Україну... За нашу землю...

Немов велети, піднялись в атаку бійці...

Гітлерівці в паніці кинулись врозтіч, встеляючи землю трупами.

— За Оленку!

— За сестричку!

У листівці політвідділу, присвяченій Олені Лосевій, говорилося: «Товаришу! Ти йдеш у бій. Якщо буде важко, якщо твої сили вичерпаються, згадай нашу безстрашну Оленку і будь таким хоробрим, як вона, славна дочка Сталінграду».

Це було тут, під Юрківкою, де нині здіймаються вгору, мов крила, ажурні сплетіння мосту, де, як по команді, вишикувались стрункі тополі... Це було тут, на землі, оспіваній Тарасом Шевченком. Це було тут, де тепер котить хвилями пшениць широкий, привільний степ...

Тихо-тихо про щось шепоче над братською могилою тополя. То вона серед степу широкого про хоробрих пісні складає.

І шепоче вона про дівчину-комсомолку з-під Сталінграда, про дівчину Олену Лосеву — звичайну, милу, яка ще не встигла й покохати. Про дівчину, яка віддала своє життя, щоб інші кохали, щоб ніколи чорні хрести не закривали сонця.

Шепоче тополя. Стиха розмовляє з полем. І лине над мирним простором легенда про мужність і відвагу медсестри.

1969 рік.

Г. М. Зудіна «Комітет-103»

Наприкінці липня — початку серпня 1941 року над територією Корсунського району нависла темна ніч фашистської окупації. Терор, шибениці, свавілля. Люди розучилися сміятись. Але не скорилися чужинцям.

Влітку 1942 року, коли Червона армія вела тяжкі бої в передгір’ях Кавказу, у місті Корсуні й навколишніх селах з’явилась у сотнях примірників надрукована на машинці відозва до населення, в якій говорилось:

«Товариші! Розпочинайте боротьбу. Знищуйте верстати, машини на фабриках і заводах. Не давайте окупантам хліба, цукру, сировини — все це скоріше здавить німцям пельку. Переховуйте військовополонених, які тікають з таборів смерті. Убивайте мерзенних зрадників, поліцаїв та інших запроданців. Кров за кров!».

А наприкінці слова: «Іди на бій не для слави, не для власної користі, а за інтереси Батьківщини, і вона тебе не забуде. Смерть німецьким окупантам!» Підпис — «Комітет-103».

Підняли голови люди. Розправили плечі. Але мало хто знав тоді імена цих патріотів і зміст того, що стояло за цифрою «103».

Підпільний «Комітет-103» виник на території Корсунського району в грудні 1941 року і до листопада 1943 року виконував по суті функції підпільного райкому партії, здійснюючи керівництво шістьма організаціями та одним партизанським з’єднанням.

Почалося це в першу воєнну зиму. Стояли люті морози. З нагоди «зустрічі» Нового року зібрались на свою першу нараду Овксентій Юхимович Хоменко, Петро Єремійович Марценюк, Юрій Петрович Бойко, Іван Якович Задорожний. Всі вони були однодумцями, проживали в Корсуні, хоч і по-різному склалася доля кожного на дорогах війни. Першим взяв слово Овксентій Хоменко. Він говорив коротко. Свою невелику промову закінчив словами:

— З цього часу ми стали центром, який повинен організувати «трійки» і через них підняти населення на боротьбу з фашизмом.

На засіданні було прийнято рішення, яке складалося з семи пунктів:

а) очолити народний рух, спрямований на боротьбу з німецькими загарбниками;

б) негайно розпочати формування підпільних груп по селах, залучаючи до них надійних людей, готових йти на смерть в ім’я комунізму;

в) підпілля будувати за принципом «трійок», дві або кілька їх вважати групою села;

г) орієнтувати підпільників на підготовку збройного повстання, для чого розпочати збирання зброї, боєприпасів, виявлення молоді для партизанських загонів;

д) всіляко підтримувати відданих радянській владі людей, парашутистів, військовополонених, саботувати заходи німецької адміністрації, проводити диверсії на залізниці, заводах, фабриках, у громадських господарствах;

е) засідання проводити два рази на місяць;

є) додержувати суворої конспірації.

О. Ю. Хоменко до війни працював секретарем по кадрах Бердичівського міськкому партії, П. Є. Марценюк — викладачем російської мови в Корсунській середній школі, Ю. П. Бойко і І. Я. Задорожний — колишні працівники районного відділу народної освіти.

Ще на початку липня 1941 року О. Ю. Хоменко був залишений Житомирським обкомом Компартії України в тилу ворога з завданням організувати підпільну роботу в Житомирі.

Проте обставини склалися так, що Овксентій Юхимович не міг залишатися в Житомирі. Він змушений був піти в глибоке підпілля і переховуватися від шпигунів гестапо в іншому районі.

П. Є. Марценюк, як тільки почалася війна, був мобілізований в армію. При обороні Києва його військова частина попала в оточення. У кінці жовтня Петру Єремійовичу вдалося повернутися до Корсуня.

І ось ця перша нарада в Корсуні. Їх було лише четверо, але всі вони комуністи. А поруч — сотні безпартійних, готових стати до лав народних месників. Фашистські недолюдки прорахувались. Їм не вдалося залякати і покорити народ.

У районі все частіше люди відмовлялися виходити на роботу в «громадські господарства», саботували здачу молока і м’яса для німецької армії. На заводах, фабриках, у майстернях робітники псували устаткування.

Овксентій Юхимович разом зі своїми товаришами взяли на себе надзвичайно складне і небезпечне завдання — надати цій боротьбі організованого характеру. Необхідно було «легалізуватися», щоб, не викликаючи підозри, зустрічатися з надійними людьми, здійснювати керівництво «трійками», підпільними групами й організаціями. О. Ю. Хоменко почав завідувати млином в селі Маслівці Миронівського району, П. Є. Марценюк став працівником так званого «паспортного столу» в Корсуні, Ю. П. Бойко — службовцем районної управи, І. Я. Задорожний — робітником Степанецького «громадського» господарства.

Опорою комітету стала підпільна організація міста Корсуня. Крім керівного ядра, до неї ввійшли комсомольці Соловей Григорович Кошман, який до війни працював піонервожатим, робітник гідроелектростанції Ігор Олександрович Змієвський, лікар Катерина Митрофанівна Фесенко, колишня друкарка райвиконкому Марія Василівна Колос, вчитель Павло Семенович Гайденко та інші. На кінець 1942 року організація вже налічувала 15 осіб, серед них — чотири комуністи і шість комсомольців.

Підпільникам була вкрай потрібна друкарська машинка. Вихід незабаром знайшли. Весною 1942 року, коли на млин привезли пшеницю для окупантів, вдалося взяти кілька мішків борошна. На виручені гроші купили в Києві друкарську машинку. А згодом млин зупинився. Зламалися вальці, викришилися зуби основної шестерні. І Хоменко там затіяв такий ремонт, що млин простояв не один місяць.

Марценюк кожного дня слухав зведення Радінформбюро. Підпільниці М. П. Бардадим, Л. О. Грузнова, М. В. Колос передруковували їх, і вони різними шляхами потрапляли на підприємства міста і села.

Підпільники всіляко перешкоджали фашистам відправляти людей на роботу в Німеччину, подавали матеріальну допомогу сім’ям фронтовиків, переховували радянських солдатів і офіцерів, які тікали з таборів для військовополонених.

Але цього було мало. Підпільники прагнули налагодити зв’язки з патріотами навколишніх сіл, і, як не дивно, тут допоміг намір окупантів провести паспортизацію населення. Цю роботу виконував і Марценюк, який тепер часто виїжджав у села. Він бував у Сотниках, Бровахах, Селищі. Там Петро Єремійович познайомився з А. С. Прохоровим, М. К. Святенком, Г. Ф. Журавльовим, яких залучив до підпільної роботи.

Часто бував у селах і Ю. П. Бойко, який об’їжджав «громадські» двори за завданням районної управи. За його рекомендацією вчитель П. С. Гайденко був призначений старостою в село Сотники, комсомолець В. П. Дерев’янко — писарем управи. Так П. Є. Марценюк і Ю. П. Бойко стали головними практичними виконавцями рішення комітету по створенню мережі підпільних організацій. Напружена робота членів комітету увінчалась успіхом. Спочатку почали діяти в районі дві організації, у Корсуні і Сотниках, потім влітку 1942 року до них приєдналися Селищанська і Петрушанська, а пізніше були створені підпільні організації в селах Бровахи та Квітки.

Настав час подумати і про створення партизанського загону. З цією метою Хоменко познайомився з об’їждчиком Таганчанського лісництва, партизаном громадянської війни Василем Кузьмовичем Щедровим. Спільну мову знайшли швидко, бо Щедрое сам уже роздумував над цим. Без зайвих слів почали готувати партизанську базу в Таганчанському лісі. З вірними людьми, яких рекомендував Василь Кузьмович, закладали в глухих хащах продовольчу базу, рили землянки.

— Зброї малувато,— скаржився Щедров.

— Не журись, буде зброя, — заспокоював його Овксентій Юхимович. — Дай лишень розправити плечі...

З Миронівки до станції імені Т. П Шевченка день і ніч йшли німецькі ешелони. Особливо велике пожвавлення завжди було на станції Сотники. Це не могло пройти повз увагу комітету. На станції працював зв’язківцем комсомолець М. К. Святенко. Після розмови з Марценюком він почав підбирати надійних людей. Йому допомагав Гайденко. Організація швидко зростала. До її складу вже входило 19 осіб, головним чином робітники-залізничники. Підпільники мали свій радіоприймач. Вони регулярно слухали зведення Радінформбюро, розповсюджували патріотичні листівки серед населення, організували аварію двох поїздів. При цьому було знищено кілька платформ із зенітними гарматами, вбито до двох десятків гітлерівців. 8 листопада 1943 року члени організації вивели з ладу підземну німецьку радіолінію, яка проходила через станцію Сотники. Підпільники передали на партизанську базу 8 гвинтівок, 2 ящики набоїв, 50 кілограмів динаміту, розмінували станцію Сотники, яку фашисти намагалися висадити в повітря.

На Селищанському цукрозаводі активно діяла підпільна група, яку створив і очолив член «Комітету-103» С. Г. Кошман. Вона налічувала 16 чоловіків. Половина з них була комуністи і комсомольці. Бойове ядро групи становили робітники цукрового заводу О. М. Собченко, Д. О. Рябошапка, Г. Г. Кислий. Підпільники мали ротатор, на якому розмножували свої листівки, організовували аварії, псували устаткування. У результаті завод у сезон цукроваріння 1942-1943 років простояв майже два місяці.

Гестапівці напали на слід підпільної організації, схопили Кошмана. Після варварського катування фашисти його розстріляли. Організацію очолив Г. Ф. Журавльов. Підпільники розширили сферу своїх дій. Члени організації Кислий і Собченко вивели з ладу молотарки в селах Журавка і Селище.

Умови для роботи організації були дуже важкі. Особливо вони погіршились у жовтні 1943 року, коли на Селищанському цукровому заводі розташувались есесівці. Але згодом підпільники виявили серед військовополонених, що обслуговували окупантів, шофера Олексія Петровича Воробйова, який шукав зустрічі з партизанами. За вказівкою Журавльова він знищив 5 німецьких автомашин, а на шостій, навантаженій зброєю і вибухівкою, прибув до партизанів.

Гітлерівці скупчували на правому березі Дніпра великі сили, готуючись зупинити наступ радянських військ. Підпільники активізували боротьбу на шляхах. У листопаді 1943 року Олександр Переверзін на шляху Селище-Стеблів розкидав спеціально виготовлені металеві шпильки. Кілька машин з німецької військової колони, яка рухалася по цій дорозі, вийшло з ладу.

Члени підпільної організації переховували радянських парашутистів, партизанів. Лісник Степан Іванович Семененко одного дня провів на базу трьох десантників. Із села Бровахи, де з серпня 1942 року діяла підпільна організація на чолі з учителем Анатолієм Сергійовичем Прохоровим, партизани одержали значну кількість зброї, два вози борошна, 40 голів великої рогатої худоби.

Анатолій Сергійович згадує: «Восени 1943 року я одержав завдання зберегти посівний матеріал і коней, які знаходились на громадському дворі, щоб німці, відступаючи, не вивезли або не знищили їх. Справу цю я розпочав з того, що відповідно „обробив“ бровахського і сахнівського старост. За Дніпром гриміли гармати, і порозумітися з старостами не так вже було й важко. Посівний матеріал і коней роздали під розписку населенню. Зараз же після визволення території району від фашистських загарбників зерно, тяглова сила були повністю повернуті колгоспу. У лютому 1944 року командування Червоної армії звернулося в підпільну організацію через зв’язкового партизанського загону з проханням допомогти тягловою силою. У ту ж ніч ми переправили через лінію фронту всіх придатних коней».

Діяла підпільна організація і в селі Петрушки, в яку входило три комуністи, два комсомольці і два безпартійних. В її створенні активну участь брав Олександр Онуфрійович Дяченко, який працював слюсарем на Селищанському цукровому заводі.

У червні 1943 року виникла підпільна організація в селі Квітки. Її створив член Селищанської підпільної організації Павло Петрович Квітка. До цієї організації входило 16 чоловіків.

Коли наприкінці січня 1944 року радянські війська завершили оточення німецького угруповання, фашисти оскаженіли. На станцію Корсунь вони пригнали 450 мирних жителів, кинули їх у сарай, а двері наглухо забили. Навколо були закладені міни. Члени підпільної організації Катя Мельник і Дуся Куценко негайно повідомили про це командира партизанського загону Щедрова. З участю Дусі партизани раптовим наступом розгромили охорону і врятували життя сотням радянських людей.

У травні 1943 року «Комітет-103» встановив зв’язок з міською підпільною партійною організацією окупованого Києва, звідки прибув представник Петро Васильович Рябошапка. Родом Рябошапка з Корсунського району, там виріс і був прийнятий в партію. Він мав зустріч з П. Є. Марценюком, розповів йому про найближчі завдання підпілля, дав кілька порад. Марценюк зі свого боку допоміг йому дістати для киян необхідні перепустки для виїзду з області і передав значну суму грошей на потреби підпілля.

За рекомендацією Рябошапки «Комітет-103» у червні 1943 року на своєму черговому засіданні обговорив питання про підготовку підпільних організацій до збройної боротьби з окупантами, визначив місця для створення баз, де б можна було переховувати продовольство і зброю. Після цього засідання Марценюк особисто об’їхав села, зустрічався з керівниками підпільних організацій, інформував їх про завдання по підготовці більшості підпільників до виходу в ліс.

Перед початком Корсунь-Шевченківської битви «Комітет-103» мав свої бойові групи в багатьох селах, з якими підтримував міцний зв’язок. У розпорядженні «Комітету-103» було п’ять радіоприймачів, вони знаходилися на квартирах П. Є. Марценюка в Корсуні, І. Ф. Залізняка і М. К. Святенка — у Сотниках, А. С. Прохорова — у Бровахах та інших місцях. Повідомлення Радінформбюро розмножувалися на ротаторі і розповсюджувалися серед населення. Опорні пункти комітету були вже в 25 селах.

Підпільники Святенко та Залізняк записували та розповсюджували повідомлення Радінформбюро в Сотниках, Моринцях, Миронівці; Т. І. Луценко, О. Г. Осадчий розклеювали ці повідомлення на вагонах, які проходили через станцію Сотники.

У грудні 1941 року комітет підготував перші антифашистські листівки. Потім став їх видавати систематично. У них розповідалось про блискучу перемогу Червоної армії під Сталінградом, Курськом, про початок визволення від загарбників території Радянської України. В одній з листівок «Комітету-103» говорилось: «Товариші! Окупанти розпочали мобілізацію українського населення до німецької армії. Пам’ятай, фашист твій ворог. Ухиляйся від мобілізації. Добувай зброю та іди в партизани бити ворога, цим прискориш визволення рідної України, наблизиш загибель лютого ворога нашого народу.

Смерть фашизму!

Хай живе великий радянський народ!».

Спочатку листівки переписувались від руки, а згодом їх стали друкувати по 60-100 примірників підпільниці М. П. Бардадим, Л. О. Грузнова, М. В. Колос. 22 листівки тиражем 1095 штук розповсюдили підпільники в селах Корсунського та сусідніх з ним районів — Вільшанського і Миронівського. Цих листівок ждали люди, вони запалювали їх на боротьбу.

Організатори колгоспного руху Антон Сидорович Сидоренко, Терешко Порфирович Бурковський, ланкова, депутат райради Феодосія Микитівна Сухенко і її батько Микита Олександрович Сухенко та інші не раз виступали безпосередньо перед жителями села Квіток, закликаючи їх не виконувати наказів гітлерівців, не давати їм хліба, молока, м’яса, укривати від реєстрації худобу, спасати молодь від угону в Німеччину. Живе слово комуністів вселяло в радянських людей віру в перемогу над ворогом.

У червні 1942 року підпільники села Квітки довідались, що із Корсуня окупанти будуть вивозити молодь до фашистської Німеччини. Порадившись між собою, вони вирішили не дати гітлерівцям здійснити свій намір. Микола Микитович Куришко домовився з черговим по станції Сотники, щоб той перекрив семафором дорогу перед поїздом, що й було зроблено. Коли поїзд зупинився, по охороні ешелона було відкрито вогонь з гвинтівок. Скориставшись панікою, що виникла серед фашистів, молодь розбіглась, залишивши у вагонах лише свої торбинки.

У селі Квітки підпільники, готуючись до диверсій на залізниці, посилили роботу по збиранню зброї і вибухівки. Про їх наміри якимсь чином довідались гестапівці. Почались переслідування. Були заарештовані та розстріляні А. С. Сидоренко, Т. П. Бурковський, Ф. М. Сухенко, Є. Ф. Проволоцька та інші жителі села.

Напружена робота підпільників по мобілізації населення на активну боротьбу проти окупантів давала свої результати. Радянські воїни, які першими пробивались у села району, скрізь знаходили собі вірних помічників. Коли вранці 31 січня 1944 року до села Петрушки ввійшла радянська розвідка під командуванням лейтенанта Черьомушкіна, підпільники допомогли нашим воїнам організувати оборону села. У боях за село дістав поранення керівник підпільної організації Олександр Онуфрійович Дяченко.

В історію Корсунь-Шевченківської битви яскравою сторінкою увійшла оборона села Квітки, коли поруч з воїнами Червоної армії бились з ворогом сотні квітчай. За їх героїчними подвигами стояла багатоденна небезпечна робота підпільників, які в чорні часи фашистського лихоліття готували людей до рішучого бою.

Не всі члени підпільної організації побачили радісний день перемоги над лютим ворогом. 17 липня 1943 року гестапівці схопили Петра Марценюка, Юрія Бойка, Ігоря Змієвського та інших. Карателі застосовували найжорстокіші методи катування, щоб добитися зізнання в підпільників. Та відважні патріоти мовчали. Їх розстріляли у Різаному Яру. Через кілька днів була знайдена передсмертна записка 17-річного комсомольця Петра Нікітіна, яку він писав своїй матері: «Мамо і всі рідні. Вибачайте, може завинив перед вами... Я ще трохи хотів пожити. Бувайте здорові. Бажаю вам всього найкращого... на весь вік ваш. Може, ви мене якось заберете, то поховайте на...» Ця записка, яку гестапівці не дали Петрові дописати, зберігається тепер у музеї історії Корсунь-Шевченківської битви.

Заарештували і «старосту» села Сотники П. С. Гайденка. Він не встиг дійти до партизанів. Фашисти підвішували його за руки до стелі, палили розпеченим залізом тіло, заганяли під нігті голки, ламали руки, цькували собаками. Звірства не зломили гордий дух підпільника. Він не вимовив жодного слова і загинув, як герой. В. П. Дерев’янко уникнув арешту. Але розлютовані бандити розстріляли його дружину і п’ятимісячну доньку.

Звичайно, фашисти бачили, що мають справу не з одинаками-патріотами, а з добре організованим підпіллям, бо, скільки вони не проводили карних акцій, боротьба не припинялася. За невиконання наказів, переховування поранених партизанів та парашутистів вони розстріляли, знищили в душогубках близько 600 осіб, повністю спалили хутір Вербівський. У селі Межиріч знищили 97 хат, у Буді-Бровахській — 40, у Поташні — 20. Але фашисти були безсилі перед народним гнівом.

Численність народних месників з кожним днем зростала. У вересні-листопаді 1943 року майже всі підпільні організації, створені «Комітетом-103», перейшли до відкритих бойових дій. Партизанське з’єднання Щедрова вже налічувало понад 400 бійців і було грізною силою в тилу окупантів. Корсунський і Канівський райони стали партизанською зоною. Сюди фашисти були змушені перекинути значні сили регулярних військ. Удари партизанів сприяли успішному завершенню розгрому гітлерівських полчищ у районі міста Корсуня-Шевченківського.

На цьому і закінчив свою діяльність у тилу ворога «Комітет-103». Так він був названий тому, що на день створення його у рядах народних месників налічувалось 103 підпільники.

Нащадки завжди з глибокою вдячністю згадуватимуть тих, хто в тяжкі дні боротьби з фашизмом не шкодував життя заради щастя майбутніх поколінь. Подвиги підпільників, як і воїнів Червоної армії, що винесли на своїх плечах основний тягар війни, подвиги партизанів, яких народ назвав своїми месниками, — будуть жити у віках.

1969 рік.

Л. П. Шитова Мужні радянські патріотки

З портретів дивляться жіночі обличчя. Усміхнені, світлоокі, задумливі, вже окреслені зрілістю і юні, майже зовсім дитячі. Біля одних йде жвава, енергійна розмова, перед іншими стоять тихо, підтягнуто, а в голосі екскурсовода урочистість. Виходить з музею людина вже іншою, обережно несучи в серці героїчні легенди Корсунь-Шевченківської битви. І серед них — легенди про вас, сестри, дружини, наречені, мужність, відданість і любов чию нині оспівує в найкращих піснях своїх Шевченків край, а молода поросль вчиться за їх взірцем будувати життя.

Навіки-вічні збереже історія подвиг наших трудівниць у роки Вітчизняної війни. Той подвиг складався з материнської любові, яку не могли спопелити криваві вогнища фашистських катів, їх шибениці й кулі. Той подвиг складався з найточніших повідомлень, добутих жінками-розвідницями, з ящиків патронів і харчів, доставлених жінками на передову, з безсонних ночей біля поранених бійців. Той подвиг складався з тисяч смертей, на які йшли жінки в ім’я майбутнього, в ім’я життя.

Потрібно було чимало років невтомних пошуків працівників музею та їх численного загону добровільних помічників. І ось вже багато зібрано воєдино, щоб жоден подвиг не був забутий, а служив світочем тим, хто йде вперед, по шляху до комунізму.

І поряд з відомими з’являються невідомі імена, а пошук триває, триватиме завжди, даруючи безсмертя тим, хто боровся за наше життя.

Марія Макарівна Рябчич... Привітне дівоче обличчя, ледь торкає губи усмішка.

Це партизанка із з’єднання «Грозный». Вона не залишилась в своїй Драбівці й тоді, коли рідне село вже було визволене від фашистських орд, пішла з бійцями далі, на захід. Під кованими чобітьми «цивілізованих» варварів ще стогнали народи Польщі, Чехословаччини. І дівчина з Драбівки простягла їм руку допомоги. Десь там, у чехословацькій землі, якій несла Марія в своїх тендітних руках перемогу, поховали її серце.

Назавжди залишилися в пам’яті односельчан подвиги підпільниць із Златопільщини Ярини Савенко та Марії Федоренко. «Ярино, Ярино, зашморг, затягнутий есесівцями на твоїй шиї, то вічна наша скорбота», — шепочуть люди села Листопадове, кладучи квіти на її могилу.

Несуть квіти і тобі, Оленко, дівчино, яку раніше ніхто не знав у селі Чеснівці.

Тоді йшов бій за село. Як загнані звірі, огризалися фашисти, але бійці 2 танкової армії, поливаючи своєю кров’ю рідну землю, крок за кроком відвойовували її. Десятки тяжкопоранених винесла на своїх плечах з поля бою і подала їм першу медичну допомогу сержант Олена Бірюкович. З балки на дівчину, яка виносила з-під вогню ще одного пораненого, кинувся фашистський танк. Це був нерівний бій. Танк хижо полював за дівчиною, яка тягнула непритомного бійця і не мала де сховатися. Санінструктор Бірюкович загинула під гусеницями ворожого танка, не відступивши від солдатського обов’язку.

Смерть Олени Бірюкович бачили бійці. Ворог був зметений і розбитий вщент, а її ім’я для солдатів п’ятої роти стало присягою, символом вірності й безстрашності.

Велику допомогу подавали жінки партизанам. Текля Прокопівна Луценко, колгоспниця з села Сахнівки, добре знала, що за зв’язок з партизанами фашисти карають смертю. Та ніщо не могло зупинити жінку. Її хата завжди була надійним місцем для гостей з лісу. Партизани одержували тут медикаменти, продукти, діставали відомості про окупантів.

Тоді Текля Прокопівна доглядала пораненого лейтенанта-десантника і сама виходила на зв’язок з партизанами. Її вислідив зрадник. Теклю схопили біля хати, жорстоко катували, вимагаючи, щоб вона вказала, де партизани. Їй виламували руки, проколювали багнетами тіло, але жінка мовчала. Тоді оскаженілі гітлерівці запалили хату і вкинули патріотку у вогонь. Вона згоріла, але вороги не почули від неї й слова.

Фашисти замордували дружину партизана Пелагею Андріївну Савченка і її сестру Ольгу. Троє маленьких дітей залишились самі. Та люди не дали їм загинути. Незважаючи на загрозу шибениці, дітей взяла до себе Євфросинія Марківна Мумаренко. Вона оберігала їх до повернення батька з війни.

Документи з безпощадністю німого свідка викривають звірине обличчя фашистів, які жорстоко розправлялися з сім’ями партизанів. Так, 12 грудня 1943 року в селі Кичинцях гітлерівці вбили матір відважного партизана-комсомольця Андрія Поліщука, а його спалили живим.

...На околиці міста Корсуня-Шевченківського в урочищах Різаний Яр і Кущаївка окупанти розстріляли близько трьох тисяч мирних людей, серед яких більшість — жінки, діти і старики.

...Запалала хата Каті Бобровицької з села Гулі Миронівського району. Вискочивши на подвір’я, вона побачила двох бійців, які відбивали атаку фашистів, що стіною насувалися з усіх боків.

Ні, не добро з хати кинулася рятувати українська дівчина. Через кілька хвилин вона була біля кулемета сержанта Огурцова. Тяжкопораненого помічника Огурцова Катя під кулями відтягнула в безпечне місце, перев’язала рану і поповзла назад до кулемета. Спочатку вона допомагала сержантові, а коли той упав, також поранений, сама взялася за кулемет.

Кулеметний вогонь Каті Бобровицької дав можливість перейти в атаку бійцям лівого флангу, вибити ворога з південної околиці села. Наприкінці бою ворожа куля поранила її. Смілива дівчина була представлена до нагороди.

Подвиг Каті яскраво описаний письменником Сергієм Смирновим у книзі «Сталінград на Дніпрі». У музеї історії Корсунь-Шевченківської битви збирали про неї матеріали, а вона в цей час жила в Києві, працювала на заводі, ростила дочку, і ніхто навіть з найближчих подруг не знав, що поруч з ними живе героїня.

Дізналися лише тоді, коли 14 березня 1958 року в присутності всіх робітників заводу Маршал Радянського Союзу Чуйков вручив Катерині Трохимівні Бобровицькій орден Вітчизняної війни II ступеня і медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

— Мені випала велика честь, — говорив Маршал, — вручити сьогодні нагороду вашій трудовій подрузі. Наша партія, наш уряд ніколи не забувають заслуг радянських людей. Від імені воїнів вітаю Вас, дорога Катерино Трохимівно. Спасибі за допомогу нам у роки війни!

Приймаючи високу нагороду Батьківщини, Катя Бобровицька схвильовано відповіла:

— Я не можу висловити того, що почуваю. Скажу лише, що на моєму місці кожна радянська жінка зробила б те саме.

Багато років працює вихователькою дитячого садка Марія Михайлівна Калиниченко. Це — досвідчений педагог і чуйний товариш. Дітям вона вміло прищеплює любов до мистецтва, природи, займається з ними ліпленням, навчає рідної мови. Товариші завжди знайдуть у старшої вчительки пораду, дістануть методичну допомогу. Урівноважена, спокійна, вона любить свою професію, любить дітей, яких наполегливо навчає добру.

Давно минув час, коли Марія Калиниченко, партизанка загону «Грозный», ходила в розвідку. Про ті роки нагадує хіба медаль «За бойові заслуги». Та спогади... Спогади ніколи не залишають Марію Михайлівну.

Її і розвідницю Мотю Пекельну партизани називали «очима і вухами загону».

Дівчата завжди вчасно виконували завдання, приносячи точні відомості про розташування, чисельність і озброєння військ ворога.

Небезпека чатувала на них повсюди. Але розвідниці, ризикуючи життям, сміливо пробиралися в саме лігво фашистів. Коли партизани передбачали зупинитися в селі, туди спочатку посилали «очі і вуха загону». Одного разу, йдучи з завданням з’ясувати, хто є в селі, дівчата натрапили на двох поліцаїв. Ті до них. Де документи? Довго переглядали їх, але так і не розібрались, що вони фальшиві. Відпустили.

Партизанки пройшли в село, з’ясували обстановку, а вночі сюди зайшов загін. Проте якийсь зрадник доніс гітлерівцям про перебування в селі партизанів. Розраховуючи застати їх зненацька, карателі вчинили наліт, та дістали гідну відсіч. Втративши 38 солдатів, вони відступили. У цьому бою брали активну участь і подруги-розвідниці Мотя і Марія.

Нині Мотрона Петрівна Пекельна, як і її подруга по загону Марія Михайлівна Калиниченко, вчителює. Разом з своїми учнями йде вона на нові розвідки — розвідки в науку, у майбутнє. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 грудня 1967 року Мотрона Петрівна нагороджена медаллю «За відвагу».

У Корсунь-Шевченківському знають ще двох подруг-розвідниць — Євдокію Семенівну Куценко і Євдокію Назарівну Нестеренко.

4 лютого 1944 року партизанське з’єднання Щедрова встановило зв’язок з діючою армією і за завданням командування послало розвідниць Нестеренко і Куценко в місто Корсунь для з’ясування сил противника.

Розвідниці пройшли по маршруту Кичинці, Сотники, Саморідня, Корсунь і зібрали потрібні дані про ворога. Їм вдалося також пробратися до аеродрому і встановити кількість німецьких літаків та розташування протиповітряної оборони.

Наступного ранку партизанська радіостанція передала командуванню Червоної армії дані, здобуті розвідницями. А ще через годину палав німецький аеродром, над яким пройшлися радянські бомбардувальники.

За заслуги перед Батьківщиною обидві розвідниці нагороджені орденами Радянського Союзу.

Увагу відвідувачів історичного музею часто привертає фото молоденької дівчини — друкарки Корсунської підпільної організації Лідії Грузнової. Поруч у вітрині — друкарська машинка і пожовкла від часу листівка, в якій підпільники закликали населення до боротьби з ворогом. Крім того, Ліда часто виходила на зв’язок з підпільними групами, виконувала численні доручення підпільної організації.

В обличчі дівчини люди помічають знайомі риси, але мало хто пізнає в ній Лідію Олександрівну, жінку, яка багато років працює друкаркою в одній з установ міста. Спеціальність, здобуту в підпіллі, Л. О. Медведева залишила за собою назавжди.

Після війни Лідія Олександрівна, людина мирної і скромної професії, одержала медаль «За відвагу». За відвагу у роки Великої Вітчизняної війни.

Сторінку за сторінкою все нові і нові подвиги жінок у період Вітчизняної війни розкривають документи музею історії Корсунь-Шевченківської битви. За кожним фактом, за кожною цифрою, що наводяться в них, постають життя, героїзм, благородні вчинки радянських патріоток.

1969 рік.

Л.Г Овсієнко, ^{заступник директора з наукової роботи Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника} Учасники Корсунь-Шевченківської битви в історії розвитку космонавтики

Серед учасників Корсунь-Шевченківської наступальної операції були люди, які в повоєнний час зробили значний внесок у розвиток практичної космонавтики або мали причетність до справи дослідження космічного простору. Наведемо короткі біографії кожного з них.

Георгій Тимофійович Береговий брав участь у Корсунь-Шевченківській наступальній операції у складі 2 повітряної армії. Гвардії капітан Г Т. Береговий командував авіаескадрильєю 90 гвардійського авіаполку 4 гвардійської авіадивізії 5 штурмового авіакорпусу. Він був пілотом найвищого класу. Як говорили його однополчани, «... умів літати на всьому, що мало здатність відриватися від землі» [12, 113]. За виконання бойових завдань у червні 1942 — квітні 1944 роках йому в жовтні 1944 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу [2, т. 1, 154].

Девізом Г. Т. Берегового були слова: «Один раз і на все життя вибрати професію і бути вірним їй» [12, 118]. Після війни він закінчив Вищі офіцерські курси льотчиків-випробувачів. У 1948-1964 роках випробував 63 типи літаків. Продовженням авіації для нього стала космонавтика. У жовтні 1968 року у віці 47 років Г. Т. Береговий здійснив політ у космос на кораблі «Союз-3». З 1972 по 1987 роки обіймав посаду Начальника центру підготовки космонавтів СРСР [1, 91].

З часу формування і до закінчення війни 5 штурмовим авіакорпусом командував Микола Петрович Каманін — один із перших Героїв Радянського Союзу. Це високе звання йому було присвоєне у 1934 році за участь у порятунку експедиції пароплава «Челюскін». У повоєнний час М.П. Каманін (з 1967 року — генерал-полковник авіації) працював у Генеральному штабі військово-повітряних сил СРСР, де відповідав за космос, а у 1966-1971 роках обіймав посаду начальника Центру підготовки космонавтів СРСР [1, 318].

Під час Корсунь-Шевченківської операції 9 гвардійською штурмовою авіадивізією (до 4 лютого 1944 року — 292 штурмова авіадивізія) 1 штурмового авікарпусу (з 4 лютого 1944 року — гвардійський) 5 повітряної армії командував Пилип Олександрович Агальцов [4, №5, 36]. Герой Радянського Союзу маршал авіації П. О. Агальцов брав участь у випробуванні і впровадженні нової військової техніки, зокрема, відповідав за окремі проекти, пов’язані з космосом.

Кілька учасників Корсунь-Шевченківської наступальної операції мали опосередковану причетність до справи дослідження космічного простору. Серед них Григорій Кирилович Денисенко — штурман авіаескадрильї 235 штурмового авіаполку 264 штурмової авіадивізії 5 штурмового авіакорпусу. З жовтня 1943 року по вересень 1944 року лейтенант Г. К. Денисенко здійснив 118 бойових вильотів, на землі і в повітрі знищив 8 літаків противника, спалив кілька десятків танків, понад 100 автомобілів, за що у травні 1946 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу [16, 184-185]. У 1954-1956 роках він — начальник Саратовського аероклубу, в якому на той час навчався Ю. О. Гагарін. Г. К. Денисенко особисто навчав першого космонавта нашої планети льотної справи [5].

Двічі Герой Радянського Союзу Іван Харлампович Михайличенко під час Корсунь-Шевченківської наступальної операції — старший льотчик 667 штурмового авіаполку (141 гвардійський штурмовий авіаполк) 9 гвардійської штурмової авіадивізії 1 гвардійського штурмового авіакорпусу 5 повітряної армії [4, №5, 36]. Звання Героя Радянського Союзу старшому лейтенанту I. X. Михайличенку присвоєно за виконання бойових завдань у першій половині 1944 року і, зокрема, під час Корсунь-Шевченківської наступальної операції [2, т. 2, 91; 17, 162-166]. У повоєнний час він учитель льотної справи льотчика-космонавта двічі Героя Радянського Союзу Б. В. Волинова.

Герой Радянського Союзу Віктор Олександрович Кумсков — однополчанин Г. Т. Берегового, командир ланки 90 гвардійського штурмового авіаполку 4 гвардійської штурмової авіадивізії 5 штурмового авіакорпусу. З липня 1943 року по вересень 1944 року здійснив 115 бойових вильотів, під час яких наніс значних збитків противнику, за що 15 травня 1945 року льотчику присвоєно звання Героя Радянського Союзу [2, т. 1, 819]. У повоєнний час генерал-майор В. О. Кумсков — доктор військових наук, професор, начальник кафедри Військово-повітряної академії, в якій навчалось багато космонавтів.

Отже, у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років всі, про кого мова йшла вище, були льотчиками-штурмовиками. Воювали у складі 5 штурмового авіакорпусу 2 повітряної армії та 1 гвардійського штурмового авіакорпусу 5 повітряної армії. Обидва корпуси брали активну участь у Корсунь-Шевченківській наступальній операції. Усі льотчики, про яких ішла мова вище, відзначились під час цієї операції. Розглянемо більш детально питання про дії радянської штурмової авіації під час оточення та знищення корсунь-шевченківського угруповання німецьких військ.

У роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, і, зокрема під час Корсунь-Шевченківської наступальної операції, штурмова авіація використовувалась для підтримки сухопутних військ шляхом знищення з малих і гранично малих висот танків, артилерії, живої сили противника на полях боїв та в безпосередній близькості від них, а також для знищення літаків противника на аеродромах, порушення залізничних та автомобільних перевезень. Окрім того, штурмовики використовувались як ближні бомбардувальники, переважно вдень.

Радянська штурмова авіація мала на озброєнні броньовані літаки Іл-2 та Іл-10 — потужний засіб підтримки військ безпосередньо на полі бою, а також боротьби з танками та артилерією противника. Під час Корсунь-Шевченківської наступальної операції використовувались літаки Іл-2. У складі 2 повітряної армії налічувалось 92 літаки, придатні до польотів, у тому числі у 5 штурмовому авіакорпусі — 47. 5 повітряна армія мала 93 літаки [13, 51; 15, 13; 20, 35].

Важливим чинником, що мав суттєвий вплив на дії авіації під час Корсунь-Шевченківської наступальної операції, була погода. Льотчикам різних родів авіації доводилось виконувати бойові завдання у надзвичайно складних метеоумовах: різкі коливання температури від мінус 6 до плюс 8, часті опади, суцільна хмарність на висоті близько двохсот метрів і нижче. В останні дні операції погода ще погіршилась: різко похолодало, вітер посилився до 16-18 м/сек., розпочались заметілі, видимість знизилась до 200 метрів [20, 31, 44]. За даними командування 2 повітряної армії, у лютому 1944 року в районі бойових дій значна хмарність була 4 дні, повна — 26 днів, тумани — 11 днів, опади — 27 днів, заметілі — 6 днів. «Льотних днів — 0, льотних ночей — 2, обмежено льотних днів — 16, обмежено льотних ночей — 8, нельотних днів — 13, нельотних ночей — 19» [15, 15].

Через складні погодні умови не всі заплановані польоти виконувались. Так, 26-27 січня 5 повітряна армія із запланованих 1400 літако-вильотів виконала лише 726, а на початку другої декади лютого через розкислі грунтові аеродроми стала майже небоєздатною [4, №5, 37; № 6, 34].

Зважаючи на погодні умови, до польотів допускались лише найдосвідченіші льотчики. Літали переважно невеликими групами (4-8 літаків) та парами літаків — «мисливців» [15, 17], змушені були діяти майже безперервно, цього вимагала бойова обстановка.

На першому етапі Корсунь-Шевченківської операції на штурмову авіацію 5 повітряної армії покладалось завдання: ударами по військах противника забезпечувати прорив оборони, просування вперед 4 гвардійської та 53 армій, а також введення в прорив та просування в напрямку Звенигородки 5 гвардійської танкової армії 2 Українського фронту. Однак через складні метеоумови наземні війська були підтримані 1 штурмовим авіакорпусом 5 повітряної армії лише 27 січня. Надалі цей корпус вів боротьбу з танками противника в районі Новомиргорода-Товмача, сприяв діям наземних військ Червоної армії в районі Ротмистрівки, Федорівки [4, №5, 37].

2 повітряна армія мала сприяти прориву оборони противника військами 27, 40 армій та забезпечувати просування вперед 6 танкової армії 1 Українського фронту [20, 33]. Відповідно до бойового наказу командуючого 2 повітряною армією від 25 січня, 5 штурмовий авіакорпус мав завдання у районі Вотилівки, Винограда, Павлівки масованим штурмовим ударом подавити артилерію противника, знищувати його живу силу і руйнувати вузли оборони. У складі 20 літаків Іл-2 перший удар нанести о 8 годині 30 хвилин, другий — о 8 годині 55 хвилин. «З 10 години 26 січня 1944 року 5 ШАК переходить в оперативне підпорядкування командуючого 6 ТА для сприяння успішному наступу 6 ТА» [18, 54]. Виконуючи це завдання, корпус діяв безперервно невеликими групами.

На другому етапі операції штурмова авіація обох армій діяла як на внутрішньому, так і на зовнішньому фронтах, знищуючи живу силу і техніку противника. Так, згідно з бойовим розпорядженням командуючого 2 повітряною армією від 3 лютого, 5 штурмовому авіакорпусу наказано впродовж дня 3 лютого знищувати танки і живу силу противника в районі Виграєва, Стеблева, Яблунівки, водночас бути готовому, за даними авіарозвідки, до дій проти військ противника в районі Ризиного, Тального, Гусакового [18, 76].

У перших числах лютого штурмова авіація 5 повітряної армії діяла, переважно, на зовнішньому фронті. Так, 1 лютого було здійснено 219 літако-вильотів у район Єрок, знищено (за радянськими даними) 22 танки, 107 автомашин, 15 возів, 2 артбатареї та 14 літаків противника [4, №5, 37]. Наступного дня 1 штурмовий авіакорпус здійснив 127 вильотів з метою підтримки бойових дій 5 гвардійської танкової та 53 армій. Окрім знищення наземної військової техніки, тоді старшому лейтенанту I. X. Михайличенку вдалось збити німецький літак [2, т. 2; 4, №5, 38]. Польоти продовжувались і в наступні дні. 5-8 лютого 1 гвардійський штурмовий авіакорпус, здійснивши 169 вильотів, знищив 7 танків, 317 автомашин, 6 бензоцистерн, 2 зенітні батареї. 9-10 лютого здійснено 135 вильотів, в яких льотчики знищили 7 танків, близько 150 автомашин та 13 літаків [4, №5, 39; №6, 34].

13 лютого 141 гвардійський штурмовий авіаполк 9 гвардійської штурмової авіадивізії 1 гвардійського штурмового авіакорпусу 5 повітряної армії одержав завдання: знищити живу силу противника в районі Стеблева, Яблунівки. На виконання бойового завдання вилетіла група з шести екіпажів під командуванням старшого лейтенанта I. X. Михайличенка. Вона відмінно виконала бойове завдання. Було знищено 36 автомашин, 2 танки, створено 80 осередків вогню [17, 62-166].

Як діяли радянські льотчики-штурмовики під час знищення живої сили і техніки противника на зовнішньому фронті, проілюструємо прикладом з історії 2 повітряної армії і, зокрема, з бойової біографії Г. К. Денисенка. 14 лютого авіація 2 повітряної армії бомбардувально-штурмовими діями знищувала танки та піхоту противника в районі Дашуківки, Чеснівки, Добридень, Франківки, Бужанки, Рубаного Мосту та на південній околиці Лисянки, а також вела розвідку військ противника у смузі його наступу, розкидали листівки в районі оточеного угруповання. Всього було здійснено 125 літако-вильотів, знищено 29 танків і САУ, 38 автомашин з військами і вантажем, 1 бронетранспортер, спалено 2 бензоцистерни, розбито 3 вози, розсіяно і частково знищено до роти піхоти противника [14, 25]. І все це за надзвичайно складних погодних умов. У нагородному листі на Героя Радянського Союзу Г. К. Денисенка сказано: «14 лютого 1944 року одержав бойовий наказ: „Знищити скупчення танків противника в районі Дашуківки“. Метеоумови були складні: висота 100-200 м, видимість до 1 км, невеликий сніг. Виконати завдання було майже не можливо. Але в цей час необхідно було підтримати піхоту з повітря. Тов. Денисенко на своєму грізному „Іллюшині“ пішов у парі на виконання відповідального завдання. Своєчасно вийшов на ціль, скупчення танків противника було виявлено. Тов. Денисенко зробив два заходи і здійснив чотири атаки. Бомби і снаряди лягли точно в ціль. Було знищено та пошкоджено 6 танків... Вогнем зенітної артилерії був пошкоджений літак лейтенанта Денисенка. На корпусі штурмовика було близько 60 пробоїн... Керувати машиною було важко, але тов. Денисенко, майстерно, володіючи технікою пілотування та відмінно знаючи матеріальну частину літака, привів його на свій аеродром і благополучно посадив. Літак був зданий в заводський ремонт» [16, 184-185].

Частиною сил штурмова авіація обох повітряних армій знищувала літаки противника на аеродромах у кільці оточення та за його межами. 24, 25 січня штурмовики і бомбардувальники обох повітряних армій нанесли удари по аеродромах противника поблизу Вінниці, Калинівки, Умані, Христинівки. За радянськими даними, лише 2 повітряна армія 25 січня знищила близько 30 літаків [4, №5, 37]. Наступні удари по аеродромах противника були нанесені 3, 4, 9 та 11 лютого штурмовиками 2 повітряної армії, зокрема 264 штурмовою авіадивізією 5 штурмового авіакорпусу. У результаті цих ударів було виведено з ладу близько 80 німецьких літаків на аеродромах у Деренківці, Завадівці, Корсуні, Умані [20, 37, 44].

Про нанесення удару по аеродрому в місті Корсуні в нагородному листі Г. К. Денисенка сказано, зокрема, таке: «4 лютого 1944 року у складних погодних умовах з настанням темноти тов. Денисенко одержав бойовий наказ: „У складі чотирьох екіпажів знищити транспортні літаки німців на аеродромі „Корсунь-Шевченківський“. При підході до цілі радянські штурмовики були зустрінуті суцільним загороджувальним вогнем зенітної артилерії противника. Група „Іллюшиних“ крізь вогонь зенітної артилерії пробилась до цілі й обрушила на ворога весь стрілецько-кулеметний і бомбовий вантаж. Зробили 3 заходи, 5 разів обстріляли... літаки противника, що були готові до зльоту. У результаті сміливого нальоту було знищено 12 літаків типу Ю-52 і 2 пошкоджено“» [16, 184-185].

Загалом під час Корсунь-Шевченківської наступальної операції радянська авіація здійснили 9436 літако-вильотів, у тому числі близько 4 тисяч — штурмова авіація. 5 повітряна армія здійснила 2819 літако-вильотів, з них 1157 — штурмова авіація, що склало 41 відсоток від загальної кількості [19, 35-43]. У лютому 1944 року 2 повітряна армія здійснила 4515 літако-вильотів, у тому числі штурмовики — 1264 (28 відсотків від загальної кількості) [15, 30]. Льотчики 5 штурмового авіакорпусу здійснили 849 денних вильотів (нічних польотів не було): для нанесення ударів по військах і техніці противника — 690, по залізничних об’єктах — 62, по аеродромах — 53, на полювання — 28, розвідувальних — 15 [15, 31].

Отже, 67 відсотків польотів штурмовиків 2 повітряної армії здійснили льотчики 5 штурмового авіакорпусу. Ними було знищено: танків — 223, САУ — 4, автомашин — 5, бензоцистерн — 6, возів — 7, залізничних вагонів — 8, зірвано складів — 10; подавлено вогонь артилерійських батарей: дальнобійної — 11 та зенітної — 12; знищено літаків на аеродромах — 17 [15, 33].

Незважаючи на неможливість виконання всіх поставлених завдань, командування Червоної армії вважало бойові дії 2 та 5 повітряних армій під час Корсунь-Шевченківської наступальної операції успішними. Ця операція залишила значний слід у пам’яті льотчиків-штурмовиків, про що свідчать їх листи до музею історії Корсунь-Шевченківської битви. Нині Корсунь-Шевченківський державний історико-культурний заповідник володіє унікальним архівом листів та спогадів учасників операції, формування якого розпочалось у 1945 році. По кілька сотень листів налічують справи 5 та 1 гвардійського штурмових авіакорпусів.

Є в науковому архіві Заповідника листи, в яких однополчани згадують Георгія Тимофійовича Берегового. Так, М. І. Іванов повідомив, що був заступником П Т. Берегового по ескадрильї, постійно літав разом з ним. «Він (П Т. Береговий. — Л. О.) за період війни здійснив 185 бойових вильотів. З такою кількістю вильотів нас до кінця війни залишилось дуже мало» [6]. Підполковник медичної служби, колишній старший лікар 90 гвардійського штурмового авіаполку Д.Ф. Сєров у листі згадував, як надавав першу медичну допомогу Г. Т. Береговому прямо на аеродромі [9].

У 1970-х роках листувалися працівники музею історії Корсунь-Шевченківської битви і з Миколою Петровичем Каманіним. Він надав працівникам музею цінну інформацію про персональний склад командування 5 штурмового авіакорпусу та дивізій, що входили до корпусу, улітку 1973 року надіслав запрошення на зустріч ветеранів корпусу. Однак працівники музею цим запрошенням не скористались, що дуже прикро, адже на зустрічі було багато льотчиків — учасників Корсунь-Шевченківської наступальної операції [7; 8].

У науковому архіві Заповідника зберігається кілька десятків листів та вітальних листівок від Г. К. Денисенка. Перший лист надісланий ним до музею історії Корсунь-Шевченківської битви в лютому 1965 року [5]. З того часу у працівників музею, а згодом і Заповідника, склались дружні стосунки з Григорієм Кириловичем. Він надавав науковцям допомогу у вивченні історії Корсунь-Шевченківської наступальної операції, у налагодженні зв’язків з її учасниками — льотчиками-штурмовиками, неодноразово приїздив до міста Корсуня-Шевченківського на святкування ювілейних дат.

Не склалося у працівників музею листування з Г. Т. Береговим. Однак Георгій Тимофійович двічі відвідав музей історії Корсунь-Шевченківської битви. Вперше — у складі урядової делегації, яка брала участь у святкуванні 25-річчя Корсунь-Шевченківської наступальної операції. Тоді ж Г. Т. Береговому було присвоєно звання «Почесного громадянина міста Корсуня-Шевченківського» [10, 109]. Вдруге він побував у музеї у 1982 році, коли Корсуню-Шевченківському вручався орден Вітчизняної війни І ступеня.

За рекомендацією Г. Т. Берегового, у музеї історії Корсунь-Шевченківської битви побували й інші космонавти, які з різних причин перебували на Черкащині. 14 травня 1977 року музей відвідав Герой Радянського Союзу льотчик-космонавт Віталій Михайлович Жолобов (здійснив один космічний політ), 4 квітня 1979 року — двічі Герой Радянського Союзу Георгій Михайлович Гречко (здійснив три космічні польоти, доктор фізико-математичних наук) [3].

26 жовтня 1982 року музей історії Корсунь-Шевченківської битви відвідав двічі Герой Радянського Союзу Володимир Олександрович Джанібеков (здійснив шість польотів у космос). У Книзі почесних гостей він залишив такий запис: «Музей історії Корсунь-Шевченківської битви — це яскрава, разюча за своєю величчю і значенням сторінка історії нашого народу. З вдячністю за найвидатніший подвиг всім героям, які дали можливість майбутнім поколінням жити в умовах миру і кожному з нас займатись своєю улюбленою справою. З побажанням всім нині живим довголіття, щастя, миру, благополуччя. З величним святим почуттям великої поваги перед пам’яттю тих, хто поліг на полях битв. Льотчик-космонавт СРСР Джанібеков. 26 жовтня 1982 р.» [3; 23].

Окрім того, у вересні 1978 року в музеї побувала мати Ю. О. Гагаріна Ганна Тимофіївна Гагаріна. Візити льотчиків-космонавтів СРСР та матері першого космонавта нашої планети мали значний резонанс, сприяли популяризації музею історії Корсунь-Шевченківської битви.

Завдяки увазі до музею історії Корсунь-Шевченківської битви з боку Г. Т. Берегового та М. П. Каманіна була започаткована співпраця музею з Федерацією космонавтики СРСР, що дозволило поповнити його фонди багатьма експонатами з історії Корсунь-Шевченківської наступальної операції та практичної космонавтики.

У 1981-1991 роках членом Федерації був заслужений працівник культури України Анатолій Іванович Бахмут, який у 1981-1987 роках працював директором Музею історії Корсунь-Шевченківської битви, а потім до 2008 року обіймав посаду завідувача художньої галереї. Анатолій Іванович брав участь у з’їздах і конференціях Федерації, матеріали яких передав до фондів музею, нагороджений медаллю Ю. О. Гагаріна, особисто був знайомий з багатьма льотчиками-космонавтами СРСР.

У 1986 році Музей історії Корсунь-Шевченківської битви був нагороджений Дипломом Федерації космонавтики СРСР за великий внесок у пропаганду досягнень радянської космонавтики, патріотичне виховання молоді та на честь 25-річчя польоту Ю. О. Гагаріна в космос [21].

Після здобуття Україною незалежності інтерес до музею історії Корсунь-Шевченківської битви з боку космонавтів не зник. У 2004 році в музеї побували три космонавти. 21 березня його відвідав двічі Герой Радянського Союзу Олексій Архипович Леонов (здійснив два космічні польоти, уперше в історії космонавтики вийшов у відкритий космос). Після знайомства з експозицією музею космонавт сфотографувався на майданчику військової техніки біля літака МіГ-17. Саме на такому літаку він оволодівав льотною справою [22].

29 червня в музеї побували Віталій Михайлович Жолобов (вдруге) та двічі Герой Радянського Союзу Павло Романович Попович (здійснив два космічні польоти). Плануючи відвідання музею, космонавти ставили собі за мету з’ясувати, чи не зникли з його експозиції матеріали, що розповідають про Г. Т. Берегового та М. П. Каманіна. Вони залишились задоволені відвіданням музею [11].

Понад 40 років щорічно до Дня космонавтики науковці Заповідника проводять низку заходів (тематичні екскурсії, лекції, демонстрування стаціонарних і пересувних виставок), переважно для молоді. Ці заходи і за радянських часів, і в роки незалежності України викликають значний інтерес. Молодь цікавиться історією космонавтики, славні сторінки в яку вписали учасники Корсунь-Шевченківської битви.

____________________

1. Великая Отечественная война 1941-1945: энциклопедия. — М., 1985.

2. Герои Советского Союза: краткий биографический словарь в двух томах. — М.: Воениздат, 1987. — Т. 1; 1988. — Т. 2.

3. Книга почесних відвідувачів музею історії Корсунь-Шевченківської битви // Науковий архів Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника (далі — НА КШДІКЗ).

4. Колечкин В. Авиация в боях под Корсунь-Шевченковским в феврале 1944 г. // Авиация и время. — 2004. — № 5, 6.

5. Лист Денисенка Г. К. до Музею історії Корсунь-Шевченківської битви, лютий 1965 р. // НА КШДІКЗ.

6. Лист Іванова М. І. до Музею історії Корсунь-Шевченківської битви, 22 лютого 1985 р. // НА КШДІКЗ.

7. Лист Каманіна М. П. до Музею історії Корсунь-Шевченківської битви, березень 1971 р. // НА КШДІКЗ.

8. Лист Музею історії Корсунь-Шевченківської битви до Каманіна М.П., липень 1973 р. // НА КШДІКЗ.

9. Лист Сєрова Д. Ф. до Музею історії Корсунь-Шевченківської битви, 8 липня 1985 р. // НА КШДІКЗ.

10. Малий енциклопедичний словник Корсунщини: В двох томах. — Корсунь-Шевченківський, 2004. — Т. 2.

11. Моренко Л. Космонавти у Заповіднику // Надросся. — 2004. — З липня.

12. Романов А. П., Лебедев Л. А., Лукьянов Б. Б. Сыны голубой планеты. — М.: Издательство политической литературы, 1981.

13. Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації (далі — ЦАМО РФ). — Ф. 2 ПА. — Оп. 4196. — Спр. 62.

14. ЦАМО РФ. — Ф. 2 ПА. — Оп. 4196. — Спр. 65.

15. ЦАМО РФ. — Ф. 2 ПА. — Оп. 4196. — Спр. 69.

21. Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. — Д-4577.

22. Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. — 3-10.

23. Шарова Г. Наш гість — космонавт // Ленінським шляхом. — 1982. — 28 жовтня.

Г І. Давиденко, ^{завідувачка науково-методичного відділу освітньої роботи Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника} А.П. Савельєв — керівник групи парламентерів червоної армії під час Корсунь-Шевченківської операції

Багато сторінок Корсунь-Шевченківської наступальної операції 1944 року потребують подальшого дослідження. До їх числа належить і тема вручення ультиматуму про капітуляцію оточеним німецьким військам.

На сьогодні в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику (далі — Заповідник) основною джерельною базою з вивчення цього питання є бойові донесення частин і з’єднань Червоної армії періоду Корсунь-Шевченківської операції, спогади парламентерів та місцевих жителів, публікації в науково-популярних виданнях та періодичній пресі. Однак названі джерела носять фрагментарний характер і не відтворюють цілісну картину події.

Наявні джерела підтверджують, що рішення командування Червоної армії про вручення ультиматуму керівництву оточеного німецького угруповання було своєчасним і виправданим. На той час війська противника були вже повністю оточені в районі Корсуня-Шевченківського. Їх становище було безнадійним. Це підтверджують і німецькі документи. Зокрема, в донесенні від 7 лютого 1944 року записано: «Дорога від Городища до Корсуня, звідки планувався останній прорив, була забита гігантськими колонами... Будь-яке пересування стало неможливим... Все повторювалось, як у Сталінграді...» [17, 19-20]. Тому, щоб уникнути марного кровопролиття та врятувати життя тисячам воїнів обох воюючих сторін, Ставка Верховного Головнокомандування прийняла рішення про вручення ультиматуму. Вся підготовча робота щодо виконання цієї важливої дипломатичної місії була покладена на начальника розвідувального відділу штабу 1 Українського фронту генерал-майора І. В. Виноградова та начальника політуправління фронту генерал-майора С. С. Шатілова [16, 85]. 6 лютого 1944 року проект ультиматуму затвердила Військова рада 1 Українського фронту. Деякі поправки до тексту вніс Верховний Головнокомандуючий Червоної армії Й. В. Сталін. Він же і визначив дату його вручення оточеному ворогу — 8 лютого [12]. Ультиматум підписали Представник Ставки Верховного Головнокомандування Маршал Радянського Союзу П К. Жуков, командуючий 1 Українським фронтом генерал армії М. Ф. Ватутін та командуючий 2 Українським фронтом генерал армії І. С. Конєв [18].

У документі чітко характеризувалася обстановка, що склалася на фронті, підкреслювалося безнадійне становище оточених військ. Умови ультиматуму передбачали негайне припинення бойових дій, передачу радянській стороні всього особового складу, зброї, бойового спорядження, транспортних засобів тощо. Водночас командування Червоної армії гарантувало всім офіцерам і солдатам, які припинять опір, життя і безпеку, а після закінчення війни — повернення в Німеччину чи в іншу країну за бажанням військовополонених. Крім того, у всього особового складу зберігалась військова форма, холодна зброя, знаки розрізнення і нагороди, хворим і пораненим гарантувалася медична допомога. Були розроблені заходи, що передбачали в разі капітуляції забезпечення німецьких військовополонених харчуванням, медичним обслуговуванням як по шляху їх пересування, так і в таборі, що мав бути створений під Києвом. Командування 27 армії, на ділянці якої парламентери мали перейти лінію фронту, одержало завдання тримати війська в повній бойовій готовності, підібрати зручну для переходу ділянку місцевості, попередити противника про час і місце переходу тощо [4, 24]. Відповідь командування оточених німецьких військ мало передати до 11 години ранку 9 лютого за московським часом у письмовій формі через особистих представників, яким належало їхати легковою машиною з білим прапором дорогою від Стеблева на Хирівку (нині — село Заріччя Корсунь-Шевченківського району). На околиці Хирівки німецьких представників мав зустріти уповноважений офіцер Червоної армії [18].

Водночас Військова рада 1 Українського фронту займалася підбором парламентерської групи. Потрібні були грамотні і надійні офіцери. Командування штабу фронту зупинило свій вибір на кандидатурі підполковника А. П. Савельева як керівника групи парламентерів.

Декілька поколінь працівників Заповідника працювали над збором матеріалів про цю непересічну особистість. На сьогодні зібрано значну колекцію, що налічує 57 предметів музейного значення, з них 35 — взяті на державний облік. Всі матеріали надійшли від Аркадія Прохоровича та його доньки Світлани Аркадіївни. Більша частина з них — фото та особисті речі парламентера: шапка, кітель, польова сумка, погони, бритва та інше [20]. Значну частину колекції складають його живописні твори та інструменти: пензлики, стеки [19].

Цікавим джерелом інформації є магнітофонна плівка зі спогадами А. П. Савельева, записана у 1980 році [21]. Серед матеріалів є й машинописні спогади з особистим підписом автора.

Спогади А. П. Савельева неодноразово публікувались у періодичних виданнях та увійшли до науково-популярних збірників. Зокрема, у Заповіднику зберігається журнал «Подъем» [16] та книга «На земле, в небесах и на море» зі статтею та публікацією, автором яких є А. П. Савельєв [11].

Важливим джерелом з історії Корсунь-Шевченківської операції та особистого життя парламентера є його листи, надіслані Музею історії Корсунь-Шевченківської битви. Вони зберігаються в науковому архіві та фондах Заповідника. Це зібрання і стало основою для дослідження військового шляху Аркадія Прохоровича Савельєва як бойового офіцера та парламентера, творчого шляху як художника-любителя та активного громадського діяча, його особистого життя.

Аркадій Прохорович Савельєв народився 23 грудня 1909 року в Петербурзі (нині — місто Санкт-Петербург). Його батьки були селянами. До міста приїхали на заробітки, там познайомились і у 1906 році одружилися.

Батько майбутнього парламентера, Прохор Савелійович, воював на фронтах І Світової війни, був учасником революційних подій 1917 року та громадянської війни. Додому повернувся у 1920 році. Щоб прогодувати сім’ю, часто їздив на заробітки. Столярував. У роки Великої Вітчизняної війни Прохор Савелійович перебував у блокадному Ленінграді. Помер у 1948 році.

Мати, Марія Василівна, була домогосподаркою. Коли чоловіка забрали на війну у 1914 році, вона з малолітніми дітьми залишила Петербург і повернулася в село у стару батьківську хату, де і проживала до повернення з фронту чоловіка. У роки Великої Вітчизняної війни була евакуйована з блокадного міста у Вологодську область. Померла у 1967 році.

Аркадій був третьою дитиною в родині. Жили бідно, тому він змушений був з раннього дитинства допомагати батькам по господарству. У селі не було такої роботи, яку б він не зміг виконати.

У грудні 1927 року, після закінчення 8 класу середньої школи, Аркадій добровольцем пішов в армію. Став курсантом Ленінградської військово-теоретичної школи льотчиків. Згодом поступив в Оренбурзьку школу льотчиків, яку закінчив у 1930 році. Призначення одержав у місто Воронеж. У льотних частинах прослужив до 1937 року. Коли за станом здоров’я йому заборонили літати самостійно, він ще два роки прослужив у винищувальній авіації, займався штабною роботою, а у 1939 році поступив до загальновійськової академії імені М. В. Фрунзе. Закінчив розвідувальний факультет. З початком Великої Вітчизняної війни одержав призначення на Карельський фронт у розвідвідділ штабу фронту. Він часто виїжджав у війська, добре оволодів методами і прийомами військової розвідки, організацією захоплення полонених тощо.

З лютого 1943 року А.П. Савельєв на Воронезькому (з 20 жовтня — 1 Український) фронті. Служив на посаді старшого офіцера у відділенні військової розвідки розвідвідділу фронту [6, 3-4, 10-11].

Тому, коли постало питання про підбір кандидатур для вручення ультиматуму, не випадково вибір випав на підполковника А. П. Савельева. Це був досвідчений і професійний розвідник з великим досвідом в організації розвідки. Він умів передбачати дії противника, відчувати ступінь небезпеки і відповідно поводити себе. Вважаємо, що саме ці якості й відіграли визначальну роль при виборі його кандидатури. Ось як згадував про це сам Аркадій Прохорович: «6 лютого 1944 року близько 16 години мені зателефонував начальник розвідки 1 Українського фронту генерал-майор І.В. Виноградов і запитав мене, чи я погоджусь піти парламентером в оточене угруповання німецьких військ у районі Корсуня-Шевченківського. Часу на роздуми не було і я твердо відповів: „Якщо це необхідно, то, безумовно, піду“» [15, 12].

У приймальні генерала М. Ф. Ватутіна А. П. Савельєв познайомився з іншими членами групи: старшим інструктором Політуправління 1 Українського фронту лейтенантом А. В. Смирновим, на якого були покладені обов’язки перекладача, та музикантом фронтового оркестру рядовим О. Р. Кузнєцовим — сурмачем-сигналістом. Аркадію Прохоровичу вручили два пакети з текстами ультиматуму російською та німецькою мовами, і після детального інструктажу парламентери приступили до виконання завдання. До місця призначення, у село Хирівку, прибули 8 лютого [13]. Швидко обстежили місцевість, вибрали маршрут. О 15 годині прозвучав сигнал «Увага!» і парламентери з розгорнутим білим прапором рушили в розташування ворога. Підполковник А. П. Савельєв йшов по середині, праворуч — рядовий О. Р. Кузнецов з трубою, ліворуч — А. В. Смирнов з білим прапором. До німецьких окопів було близько кілометра. Водночас через окопні звукові станції і по радіо на хвилях німецьких штабних радіостанцій звучала інформація про перехід лінії фронту парламентерами. Та, незважаючи на це, парламентери кілька разів були обстріляні німецькими кулеметниками та снайперами [11, 218].

«Почуття страху не було, — згадував Аркадій Прохорович. — Ми дещо запізнювалися по часу і всі наші думки були спрямовані на якнайшвидше виконання завдання» [15,11]. Парламентерів зустріли солдати з автоматами, зав’язали їм очі і відвели в штаб, який знаходився в двоповерховому будинку [13], вірогідно, у Стеблеві. Там знаходились два старші німецькі офіцери. Один з них — підполковник Фукке, командуючий артилерією 42 армійського корпусу, якому підполковник А. П. Савельєв вручив пакет з текстом ультиматуму. Крізь зачинені двері було чути, як він голосно читав комусь по телефону текст ультиматуму. Згодом підполковник повідомив парламентерів про те, що відповідь буде дана, згідно з умовами ультиматуму, 9 лютого [10]. Свою місію парламентери виконали. Їх відвезли до лінії фронту і наказали, не озираючись, іти до своїх. Що вони відчували в ті хвилини — відомо тільки їм. Адже, незважаючи на те, що парламентери є особи недоторкані, про що записано в міжнародній Гаазькій конвенції, яку підписала і Німеччина, історії відомі випадки вбивств парламентерів під час виконання дипломатичних місій. Так сталося в ході Будапештської операції. Тяжке поранення одержав парламентер у Берліні. І цей список можна продовжувати. Однак, незважаючи на небезпеку, завдання було виконано успішно. Пізніше парламентерам стало відомо, що коли Гітлер дізнався про прибуття парламентерів і умови капітуляції, то зробив спробу затримати їх, віддавши відповідне розпорядження [14]. Проте було вже пізно. Парламентери дісталися до своїх окопів. На передньому командному пункті 27 армії їх радісно зустріли полковник Р.Є. Булдович, член Військової ради армії, та інші офіцери. Аркадій Прохорович помітив, що у Романа Єлисейовича були вологими від хвилювання очі. Лише через 25 років, під час зустрічі в Києві, він признався А. П. Савельєву, що всі офіцери на командному пункті, і він у тому числі, вважали, що парламентери йшли на вірну загибель [16, 94]. Вони бачили, як німці обстріляли парламентерів, як їм довелося залягти і маневрувати під вогнем, і дуже хвилювалися.

Після виконання завдання командуючий 1 Українським фронтом генерал армії М.Ф. Ватутін наказав підполковнику А.П. Савельєву і лейтенанту А.В. Смирнову затриматися на добу в розташуванні військ 27 армії, щоб взяти участь у зустрічі з представниками німецького командування, якщо вони приймуть умови ультиматуму. 9 лютого 1944 року до 12 години радянське командування чекало німецьких представників, однак вони не прибули. Стало зрозуміло, що німецька сторона ультиматум відхилила [9, 23]. Війська Червоної армії відновили бойові дії. 17 лютого Корсунь-Шевченківська операція закінчилась.

Командування Червоної армії дало високу оцінку вмілим і правильним діям парламентерів. За успішно виконане завдання підполковник А. П. Савельєв був нагороджений орденом Червоного Прапора, лейтенант А. В. Смирнов — орденом Вітчизняної війни І ступеня, рядовий О. Р. Кузнецов — орденом Вітчизняної війни І ступеня [3].

Після Корсунь-Шевченківської операції і до кінця II Світової війни підполковник А. П. Савельєв виконував обов’язки начальника відділення авіарозвідки у розвідуправлінні 1 Українського фронту. Службу в армії продовжував і в післявоєнний час. Завдяки високим професійним здібностям займав генеральську посаду. Був начальником розвідки Бакинського округу протиповітряної оборони та заступником начальника штабу округу по розвідці. Вже були підготовлені документи для подання на присвоєння йому звання генерал-майора. Та в лютому 1956 року за станом здоров’я Аркадій Прохорович у званні полковника змушений був звільнитися в запас. Після тяжкої хвороби ще 12 років працював у системі цивільної оборони у місті Воронежі [6, 9]. З’явився час, щоб зайнятися улюбленою справою — малюванням. Малювати Аркадій Прохорович любив з дитинства. У сімейному архіві зберігаються його замальовки ще 1930-х років. Однак повернутися до улюбленої справи колишній льотчик і розвідник зміг, звільнившись у запас. У 1958 році закінчив курси художників-любителів при студії військових художників імені М. Б. Грекова в Москві [2]. Працював багато і натхненно. У творчості черпав сили, оптимізм, радість. 25 листопада 1986 року в місті Хімки Московської області, куди Савельєви переїхали у 1980 році, відбулася його персональна виставка. Навіть будучи тяжко хворим, продовжував малювати. Неодноразово нагороджувався почесними грамотами і дипломами за досягнення в образотворчому мистецтві.

Аркадій Прохорович Савельєв багато уваги приділяв патріотичному вихованню. Часто зустрічався з курсантами військових закладів, учнівською та студентською молоддю. У Заповіднику зберігаються грамоти та дипломи, якими він був нагороджений за активну військово-шефську роботу серед військовослужбовців, курсантів ДТСААФ та учнів. Аркадій Прохорович постійно підтримував зв’язки і з однополчанами. Міцна дружба єднала його з бойовими побратимами — Анатолієм Володимировичем Смирновим та Олександром Романовичем Кузнєцовим. Довгих двадцять чотири роки вони нічого не знали один про одного. У 1968 році їх розшукали працівники Музею історії Корсунь-Шевченківської битви й організували зустріч на корсунській землі, тій самій, на якій вони неодноразово ризикували своїм життям, щоб врятувати його іншим. Це була незабутня зустріч. З часу зустрічі на Корсунщині вони більше не втрачали один одного з поля зору. Листувалися, підтримували один одного, проводжали в останній путь. У лютому 1985 року пішов з життя Олександр Романович Кузнецов. У грудні того ж року не стало й Анатолія Володимировича Смирнова. Аркадій Прохорович тяжко переживав смерть друзів. Надіслав повідомлення про їх кончину працівникам музею [5]. В останні роки життя його думки все частіше линули на Корсунщину, згадувалися події Корсунь-Шевченківської операції. Тому листи до музею часто закінчувались словами: «Хочу ще раз побувати у вас у гостях...» [8]. Однак мрії не судилося здійснитися. 22 вересня 1999 року його серце зупинилося. Похоронений Аркадій Прохорович Савельєв на Машкинському цвинтарі в місті Хімки [7].

Корсунці з шаною ставилися до Аркадія Прохоровича ще за життя. У 1969 році рішенням виконавчого комітету Корсунь-Шевченківської міської ради депутатів трудящих Аркадій Прохорович Савельєв був удостоєний звання «Почесний громадянин міста Корсунь-Шевченківський» [1].

Подвиг парламентерів увічнений в стелі, що встановлена в селищі міського типу Стеблеві.

Тема вручення ультиматуму німецькому командуванню під час Корсунь-Шевченківської операції широко висвітлена в експозиції музею історії Корсунь-Шевченківської битви.

____________________

1. Диплом виконавчого комітету Корсунь-Шевченківської міської ради депутатів трудящих Черкаської області про присвоєння звання «Почесний громадянин м. Корсуня-Шевченківського» А. П. Савельєву. 1969 р. // Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника (далі — Фонди Заповідника).

2. Довідка № 43 студії військових художників імені М. Б. Грекова від 2 квітня 1958 р., м. Москва // Фонди Заповідника. — НДФ-2066.

3. Довідкові картки на учасників Корсунь-Шевченківської операції А. П. Савельева, А. В. Смирнова, О. Р. Кузнєцова // Архів Заповідника.

4. Доповідь про наступальну операцію 27 армії по оточенню та знищенню корсунь-шевченківського угруповання противника з 26 січня по 17 лютого 1944 р. // Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації. — Ф. 381. — Оп. 2378. — Спр. 288.

5. Лист А. П. Савельева до Музею історії Корсунь-Шевченківської битви від 14 січня 1986 р. // Фонди Заповідника.

6. Лист А. П. Савельева до Музею історії Корсунь-Шевченківської битви від 28 лютого 1983 р. // Фонди Заповідника.

7. Лист С. А. Савельєвої до Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника від 25 березня 2000 р. // Фонди Заповідника.

8. Листівка А. П. Савельева до Музею історії Корсунь-Шевченківської битви від 28 січня 1991 р. // Фонди Заповідника.

9. Немеркнущий подвиг // Советский воин. — 1964. — № 4.

10. Подвиг парламентерів у Корсунь-Шевченківській битві // Фонди Заповідника.

11. Савельєв А. П. — Если враг не сдается... // На земле, в небесах и на море. — М.: Воениздат, 1982.

12. Савельєв А. П. Парламентери // Черкаська правда. — 1977. — 15 лютого.

13. Савельєв А. П. Парламентери // Черкаська правда. — 1977. — 16 лютого.

14. Савельєв А. П. Парламентери // Черкаська правда. — 1977. — 17 лютого.

15. Савельєв А. П. Спогади // Фонди Заповідника. — Інв. № 1771.

16. Савельєв А. П. Ультиматум // Подъем. — 1977. — № 3.

17. Степенькіна П. Я. Німецькі війська у Корсунь-Шевченківській операції // Корсунський часопис. — 2004. — № 11.

18. Ультиматум // Фонди Заповідника. — Інв. № 683.

19. Фонди Заповідника. — Ж-320-325; Г-582-589; Е-671-675.

20. Фонди Заповідника. — Т-559; Ш-606; Інв. № 1606/1; №1606/2; № 1606.

21. Фонди Заповідника. — НДФ-1001.