Крамнчка чарів - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Сара Бет Дерст (Начало книги) #1

УДК 821.111 (73) Д94

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Published by arrangement with Tor Publishing Group AU rights reserved

Перекладено за виданням: Durst S. В. The SpeUshop : A Novel / Sarah Beth Durst. — New York: Bramble, 2024. — 384 p.

Переклад з англійської Марії Пухлій

ISBN 978-617-15-1730-1

ISBN 978-1-250-33397-1 (англ.)

видання українською мовою, 2025

переклад і художнє оформлення, 2025

Адамові,

з любов'ю й малиновим варенням

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Кіла ніколи не думала, що полум’я дотягнеться до бібліотеки. Вона туманно усвідомлювала, що більшість інших бібліотекарів утекли ще кілька тижнів тому, коли революціонери взяли палац і з неабияким драматизмом викинули імператора з вікна. Але ж бібліотеки вони точно не торкнуться! Тут же, як-не-як, книжки. Вельми займисті, незамінні книжки.

Велика Аліссіумська бібліотека з ії високими шпилями, вітражними вікнами й заплутаними книжковими стелажами була перлиною Імперії Островів Півмісяця. Її святе сховище було повне текстів кількасотлітньої давності — трактатів, історичних творів, досліджень і (що, на Кілину думку, найважливіше) книг чарів. Навіть переглядати останні дозволялося лиш еліті, найкращим із найкращих учених, бо імперське законодавство дозволяло послуговуватися магією лише нечисленній вишуканій публіці.

Кіла відповідала за книги чарів на третьому поверсі східного крила. Останні одинадцять років вона працювала, спала, їла й жила між стелажів. Можливо, це пояснювало, чому, занюхавши дим, вона подумала, що просто залишила грінки на нагрівальній пластині.

Того тижня Кіла та її асистент Каз просто про всяк випадок почали ховати деякі з ії улюблених томів у ящики і складати їх в одному з бібліотечних човнів, хоча вона ніколи не вірила по-справжньому, що евакуація буде необхідною. Убезпечившись у сховищі, віддалившись від будь-яких натяків на політику чи насильство, Кіла грала в приємну гру: якби опинилася на безлюдному острові, то які книжки найбільше хотіла б мати? Ясна річ, «Гримуар із рослинної справи», складений 357 року вченими Мессембе й Канніном, а також «Маніпулювання погодними умовами: дослідження про вплив чарування на особливості розмноження східних іпаток», захопливу й новаторську працю, що...

Каз гойднувся на листі й залетів у прохід, у якому вона сиділа, схрестивши ноги, перед купою книжок. Каз, рослина-павук, був приблизно завбільшки з фермерського пса та повністю складався з зелені, а посередині нього тримав грунт кореневий клубок. Каз був найрозумнішим асистентом, якого Кіла мала, — щоправда, також (можливо, невипадково) найбільше схильним до тривожності.

— Ми помремо, — повідомив він Кілу, так сильно шурхотячи листям, що їй виявилося непросто розібрати слова.

— Бої сюди не дійдуть, — промовила вона заспокійливим голосом, який за роки роботи в такому святому місці відточила бездоганно. Додала до купи книжок, які належало скласти у п’ятий ящик, ще одну, а тоді передумала й перенесла її до купки «спакувати, лише якщо вміститься».

Каз потрусив листям, звертаючись до неї.

— Бої вже тут. Повстанці вибили парадні двері та грабують залу Кінні.

— Ой лелеї

Двері до зали Кінні були латунним страховищем, що зачинялося на засуви з міцної деревини, з якої виготовляють шпангоути корабельних корпусів. Кіла спробувала вирахувати, скільки сили потрібно, щоб вибити тридцятифутові двері, а тоді кліпнула.

— Грабують, кажеш?

Вона очікувала, що повстанці убезпечать бібліотеку та її скарби — це ж якраз логічно, — але щоб грабувати? Це ж борці за свободу, а не здичавілі тварини. Вона навіть не була проти їхніх цілей. За рекомендацією Каза, прочитала в перші дні революції кілька їхніх памфлетів, і заклик до проведення виборів і поширення знань видався доволі привабливим...

— Північна читальна зала палає, — промовив Каз. — Спершу підпалили гобелени, а тоді вогонь перекинувся на сувої.

Кілі стало зле. Стільки старих рукописів!

Він смикнув її листочком за рукав.

— Уперед, Кіло, треба йти звідси.

Йти звідси? Зараз? Але ж вона не закінчила...

— Якщо ти зараз пожартуєш про відрив від коріння, — застеріг Каз, — я піду без тебе.

Вона зіп’ялася на ноги. П’ятий ящик був заповнений лише наполовину. Кіла вивалила оберемок книжок у нього, навіть не перевіряючи назв...

— Кіло, досить! — озвався Каз, коли вона зібралася взяти ще один оберемок, а тоді спрямував ящик до підйомника. Той на коліщатках промайнув між стелажами, і поки минав численні полиці, заповнені прекрасними, чудесними книжками, Кілу почало нудити. Вона підхопила на бігу ще кілька улюблених текстів.

Діставшись підйомника, запхала всередину ящик на коліщатках і рвучко смикнула ворітця донизу. Каз листочком натиснув кнопку й повернув колінчастий важіль. Підйомник сіпнуло, а тоді він почав опускатися.

Поки вони переміщувалися між поверхами, Кіла почула брязкіт металу об метал, і в неї перевернулися нутрощі. З власного досвіду вона не відала, на що схожі звуки бою, зате знала, на що схожі звуки бібліотеки, і все було не так, геть не так, як мало бути. Каз підповз до неї, і вона пошкодувала, що підйомник не може їхати швидше.

А раптом він зупиниться на поверсі, де йде бій?

А раптом узагалі зупиниться?

Вона знов і знов тиснула на кнопку підвального поверху, наче це могло заохотити підйомник. Той продовжував сунутися помалу, з брязкотом, рипінням і дзижчанням. Сморід диму посилювався. Визирнувши крізь грати, Кіла побачила, що все вище оточує мла.

— Треба було піти сходами, — промовив Каз.

— Ми нізащо не змогли б понести книжки, — відповіла Кіла.

— Ми не врятуємо жодної книжки, якщо загинемо, — він так затрусився, що кілька його листочків відірвалися й полетіли на підлогу. — Ох, я линяю!

— Подумай про щось інше, — сказала Кіла. — В дуби блискавка влучає частіше, ніж у будь-які інші дерева. Яблука можуть триматися на воді, бо на двадцять п’ять відсотків складаються з повітря. Щоб обчислити температуру надворі, можна вирахувати швидкість сюрчання цвіркунів на секунду.

— Якщо надворі немає пожежі,—зауважив Каз. —Як швидко вони сюрчать, коли все палає?

Підйомник хитнувся, діставшись найнижчого поверху. Кіла швидко відчинила ворітця, тим часом як Каз вусиками посунув ящик. Виштовхавши ящик назовні, вони вийшли з ліфта. Так далеко внизу, на рівні води, Кіла не чула брязкоту металу, не відчувала смороду диму. Його пересилював сильний, густий запах каналу, що тік під бібліотекою. Каналів було безліч по всьому Аліссіуму. Почасти саме завдяки їм він став одним із найгарніших міст світу, перлиною імперії. Кіла згадала, як приїхала сюди — дуже юною, ще до смерті батьків — і як вразили блискучі канали, білі мости, неначе створені з мережива, шпилі й квіти, що цвіли на кожному балконі, звисали з кожного вікна та обрамляли кожні двері. Замислилася, як багато залишилося від міста, яке вона пам’ятала.

Біжучи вузькою кам’яною доріжкою разом із ящиком на коліщатках, Кіла наслухала, чи не рухається ще хтось або щось.

Одначе не почула нічого, крім плюскоту води об камінь і «крап-крап-крап» із течі десь неподалік. Попереду були човни.

Човнами, що стояли на якорі в елінгах під бібліотекою, перевозили книжки для обраних відвідувачів на навколишніх островах. Кожен мав сріблясті вітрила, міцно прив’язані до щогли черемховий корпус, достатньо широкий, щоб перевозити кілька ящиків із книжками, але досить обтічний, щоб човном міг правити один бібліотекар. Кіла сама ще минулої зими ставила таким човном повний комплект «Вивчення функції лісових духів у фактах і вигадках» ученої Кіпавії прикутому ліжка заслуженому чаклунові. На знак подяки він сказав хатній робітниці запропонувати Кілі чашку чаю, та вона відмова ся, бо хотіла хутко повернутися до свого затишного схови «Принаймні ті книжки в безпеці». Одначе це втішало слабко бо над нею опинилося в небезпеці дуже багато знань.

Кіла вже завантажила в свій човен перші чотири ящики з книжками, вмостивши їх під брезентом. Пересунувши на вен наполовину заповнений п’ятий ящик, прив’язала і йс Місця ще вистачало щонайменше на три ящики, та нести їх було ніколи. Кіла пошкодувала, що не сортувала книжки швидше. І що була такою перебірливою. Шкодувала, що не спакувала більше провіанту. Вона поклала кілька баклаг із вод і слоїків із консервованими персиками, торбу сушеної квасолі й мішечок горіхів пекан. Для Каза в неї знайшовся цебро свіжого ґрунту, в якому Каз міг поповнити запаси, а ще вона прихопила двійко комплектів одягу для себе й кілька чиє записників про всяк. Одначе всіх особистих речей зі своєї кімнатки в бібліотеці не забрала. Кіла журливо подумала г все, що залишила: про свої старі щоденники, свій найкращий набір пер для письма, вирізьблену з дерева русалку, яку їй і подарували в дитинстві батьки. Однак Каз мав рацію: краще в рятувати себе. І книжки.

«Повернемось, як буде безпечно, — подумала вона. — лише тимчасово».

Залізши в човен, Кіла відв’язала канат і відштовхнулася. Витягнула жердину для кермування у водяних тунелях. Вітрила були згорнуті довкола гіка. Так і залишатимуться опущеними, доки вони не дістануться відкритих вод.

Формально Кіла не мала користуватися човном. Чи забирати книжки. Або Каза. Але питати вже не було в кого, і вона заспокоювала себе, що згодом, коли повернеться, їй дякуватимуть. Це ж не крадіжка. Це її робота — дбати про зібрання. «Я просто... розширюю визначення».

Вона гребла тунелями за допомогою жердини, доки вони не випливли у відкриті канали міста.

— Ну, це вже геть жахливо, — промовив Каз.

Кіла не могла не погодитись.

Зір стало не видно за димом, що здіймався від мостів і шпилів. Полум’я заливало все страхітливим світлом, а мерзотний смак диму поліз у горло. Кіла відчувала, як він із кожним вдихом вторгається в легені. У цьому неприродному світлі її небесно-блакитна шкіра здавалася нездоровою, а синє волосся всотувало запах диму. Серед каналів Кіла й Каз урятувалися від найгіршого, та не уникнули картин і звуків смерті.

Згодом вона відгородиться від більшої частини того, з чим зіткнулася тієї жахливої ночі: криків, трупів у каналах, страху, що душив сильніше за дим. Плавання каналами здавалося нескінченним, а звуки линули над водою навіть тоді, коли вони вибрались у відкрите море.

Коли вода стала надто глибокою для жердини, Кіла з Казовою допомогою підняла срібні вітрила. Вона навчилася ходити піл вітрилом ще малою й за ці роки доставила досить книжок, щоб не втратити навички, тож, на щастя, над цією роботою не довелося замислюватися. Руки пам’ятали, що робити, як ловити вітер полотном, як помчати — геть, геть, геть!

Велике місто палало позаду них разом зі своїми людьми (як хорошими, так і поганими) та історією (як хорошою, так і поганою), книжками й квітами. І Кіла знала, що не повернеться.

* * *

Коли над морем піднялося сонце, рожево-жовте та сповнене надій, Кіла заповзялася дивитися вперед, а не назад. В Аліссіумі за нею ніхто не сумуватиме, і ця думка вже сама по собі гнітила. Що, справді ніхто?

Занурена в роботу, вона не полишала бібліотеку з жодною метою — тільки раз у раз доставляла книжки, і так останні... Що, кілька років? Так, років. Закінчивши навчання, просто переїхала відразу до кімнатки, затиснутої між стелажами. Так було простіше. Вона не мусила марнувати час на дорогу до роботи та з роботи.

Рідні в місті Кіла не мала, а з товаришами по навчанню втратила зв’язок: вони полинули у власне життя, а вона занурилась у рутину свого. їжу їй завжди доставляли, щойно приготовану і в будь-який час. Учені часто працювали поза звичним графіком, тож так працювали й бібліотекарі. Досить просто послати запит жолобом — і все своєчасно привезуть підйомником. І ні з ким не треба взаємодіяти. Кіла вважала цю систему ідеальною.

Інші ж бібліотекарі... В них була своя робота на інших поверхах і в інших крилах. Кіла ніколи не любила когось турбувати та обережно — так обережно, що навіть не усвідомлювала, як це робить, — спонукала інших не заважати своїй роботі. Поки човник підскакував на хвилях, до неї дійшло, що вона три тижні не говорила з жодною живою душею, крім Каза. Останньою людиною, з якою Кіла розмовляла, був прибиральник, якого вона відігнала, бо він здійняв пилюку поряд з особливо крихкими рукописами.

Не можна сказати, що вона не любила людей. Вона просто більше любила книжки. Ті не метушилися, не засуджували, не насміхалися й не відкидали. Вони запрошували до себе, збивали подушки на дивані, пропонували чай із грінками й відкривали серця, не очікуючи від людини нічого — хай просто засвоїть те, що вони можуть дати.

Усе це було дуже гарно, та через це Кіла опинилася в дещо складній ситуації: куди йти тепер, коли її старе життя буквально згоріло?

— Казе... — заговорила вона.

— М-м-м, — приглушено озвався він.

Вона швидко оглянула човен і побачила, що Каз умостився між двома ящиками й міцно обвив листям кореневий клубок.

— Казе, що ти робиш?

— Риби їдять рослини, — відповів він.

— Деякі риби — так, — Кіла не надто зналася на харчових уподобаннях риб. Знала, що є риби, які люблять водорості. Припускала, що вони також їдять планктон. І ще комах? — Деякі риби їдять інших риб.

— Які їдять рослини.

— Мабуть, так.

— Рослини їдять усі, — мовив Каз. — Зате книжок не їсть практично ніхто. Тому я й розмістився між ящиками. Ніхто не додумається шукати свіжий, смачненький шматочок зелені поряд із такою купою мертвих дерев. Тож я просто залишатимуся тут, із книжками, доки ми не дістанемося туди, куди прямуємо, і сподіваюся, що там не знайдеться ні риб, ні овець, ні корів, ні кіз, — на слові «кіз» він здригнувся, і Кіла замислилася, в чім річ: у нього є негативний досвід зустрічі з козою чи він просто про них читав? «Найпевніше, друге». До Великої бібліотеки худобу з очевидних причин не пускали.

— Про це я й хотіла з тобою поговорити, — сказала Кіла. — Нам потрібен пункт призначення.

— Ти... не спланувала цього?

— Не думала, що нам справді доведеться поїхати, — визнала вона. — Чи думала, що якщо й поїдемо, то лише на кілька годин або днів. Щонайбільше на тиждень.

Вона думала, що можна буде орендувати елінг у гавані на одному з островів неподалік — можливо, на Варсуні або Іві —

й зупинитися на кілька днів у одному з тих милих заїздів, де дуже любила відпочивати дрібна шляхта.

Каз згорбився, повісивши листя так, наче воно ніколи не куштувало води.

— Те саме.

Вони пливли мовчки. День був неймовірно прекрасний для плавання. Легенький вітерець. На воді палало веселе лимонне світло. Вгорі літали мартини, крякаючи один одному. Здалеку численні острови Імперії Островів Півмісяця — якщо вона, звісно, ще залишалася імперією, зважаючи на дії революціонерів, — видавалися спокійними, якщо не озиратися туди, де небо над столицею досі тьмарив дим. Сірі, білі й чорні скелі островів були величні, а милі маленькі рибальські сільця мали колоритний вигляд завдяки яскраво пофарбованим будиночкам, веселим садочкам і брукованим вуличкам. Вони з Казом можуть заплисти в гавань котрогось із них, а тоді... що? Кіла не могла дозволити собі більш як кілька днів у заїзді. Монет, що їх вона взяла з собою, надовше не вистачить. Та й навіть якби вдалося оплатити портовий збір, їй не до смаку день за днем жити на човні.

Вона заповзялася не панікувати. Думатиме на плаву. І відповідь прийде.

По той бік води Кіла угледіла, як разом із хвилями здіймається й опускається табун русалконей. Аж подих перехопило. То було прекрасне видовище — напівконі, напівриби. Вона заворожено споглядала, як вони кентером долають воду. їхні копита пробивалися крізь хвилі, а сильні риб’ячі хвости гнали їх уперед. Укриті схожою на самоцвіти лускою, вони складалися зі щільних м’язів і були живим утіленням краси й сили водночас. «Як саме море», — подумала Кіла. Один трусонув гривою — і дрібні бризки полетіли вгору й перехопили світло. Спалахнула веселка.

— Калтрі, — вимовила Кіла.

— Прошу?

— Це такий острів.

— Ніколи не чув про нього.

— Я здивувалася б, якби чув, — відповіла Кіла. — Він крихітний і віддалений. Далеко на півночі. Осторонь усіх морських шляхів. Місцеві мешканці випасають русалконей, щоб ті допомагали з рибальством.

Каз, зацікавившись, піднявся між ящиками й усівся на один, щоб поглянути на той бік океану.

— Звідки ти про це знаєш? Ох, не кажи — ти читала.

— Насправді ні. Я там народилася, — Кіла зауважила, як здригнувся її голос, і важко ковтнула. Вона роками не думала про Калтрі — не знала, чому від самої думки про повернення почувається такою розгубленою.

Її батьки поїхали звідти, щойно змогли це собі дозволити, рушили на пошуки кращого життя в столиці: хотіли дізнатись, як воно — жити в Аліссіумі, й хотіли, щоб Кіла мала такі можливості, яких у них ніколи не було, бо вони виросли на далекому острові. Тоді їй заледве було дев’ять років, але вона досі пам’ятала острів із його кручами, фермами й садами. Єдине село на острові, також зване Калтрі, складалося з трьох брукованих вулиць, млина біля водоспаду та школи у старій повітці. Кіла пам’ятала, який вигляд воно мало на заході сонця, коли крилаті коти острова сиділи на дахах, і як воно пахло на світанку свіжоспеченим хлібом. Навесні всюди — на дахах, на кручах, у полях — виростали дикі квіти. Взимку сніг укривав усе товстим шаром білого пуху. Вона пила гаряче молоко з шоколадом і споглядала, як сніг падає на море...

— Агов, Кіло! — покликав Каз.

— Здається... Я маю там будиночок.

Вона знала, що батьки його не продали. Будиночок стояв так далеко від серця імперії’, що за нього мало що можна було виручити, та й Кілин батько хотів його залишити на той випадок, якщо вони наїдяться міського життя й вирішать повернутися, хоча Кілина мати так полюбила місто, що нізащо не захотіла б повернутися. «Гадаю, виходить, що я його успадкувала». Інших кандидатів, безумовно, не було. Інших родичів Кіла не мала.

— Якщо туди ніхто не в’їхав. І якщо він не завалився. Він маленький. Так собі, хатинка. Але...

Він був прекрасний. Принаймні залишався таким у ії уяві, зберігся в пам’яті гарним і ніжним, як мильна бульбашка. Тепер же його, напевно, обсіли кажани, миші й ведмеді, а дах там, швидше за все, провалився.

— Просто не очікувала, що повернуся туди.

«Принаймні без них».

— Він гарний?

— Дуже. Думаю. Він міг змінитися.

«Я змінилася». Кіла багато років тому втратила лілові веснянки й сині хвостики, зате здобула магістерський ступінь із бібліотекознавства й сильну відлюдькуватість.

— Що ж, гаразд,—відповів Каз. — Рушаймо на твій острів.

Упіймавши вітер, вона спрямувала човен на північ.

— Просто вточню: там же немає кіз?

— Певна, що на Калтрі ніде немає тварин, які їдять рослини, — сказала Кіла. Тим часом вони прискорилися. Човен скакав по хвилях.

— Прекрасно! Стривай, ти просто кажеш це, щоб мені стало легше?

— Так, — відповіла вона.

Каз, забурчавши, знову запхався між ящиками з книгами чарів, і вони попливли на північ, назустріч своєму майбутньому й Кілиному минулому.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Коли сонце забарвило обрій у жовтогарячий колір, Кіла пливла до маленької бухточки на острові Калтрі. Та була розташована всього за милю на схід від села та його гавані, схованих за завісою з каміння й дерев. Кіла націлилася човном між скель.

— Розіб’єшся, — зауважив Каз.

— Не розіб’юся, — відказала Кіла. — Я пришвартуюся.

Всередині бухточки раніше був дерев’яний причал, долучений до хатинки її родини. Кіла пам’ятала, що колись сиділа навпочіпки в кінці причалу й дивилася, як рибки танцюють у воді. Під час відпливів можна було побачити, як скелями сновигають краби, а під час припливів довкола опор причалу плавали русалята, доки їх не кликали в море батьки. Місцеві мешканці казали, що побачити таке — на щастя. Кіла, звісно, не була до кінця певна, що причал ще стоїть, та припускала, що можна кинути якір і податися до берега вбрід. А можна просто вивести човен на берег — якщо, звісно, буде змога не роздерти корпус об каміння.

Тримаючись однією рукою за стерно, вона обвела човен довкола каміння й завела в бухточку. Каз вусиками видерся на щоглу, щоб краще все бачити. Сонце висіло в небі так низько, що бухточка була оповита тінню. Вода здавалася майже чорною, а дерева, за якими бовваніли кам’янисті кручі, відкидали ще більше тіні. Панувала тиша, яку порушував лише плюскіт хвиль об кам’янистий берег і крик невидимого птаха на одній із сосон. Але бухточка, попри тіні, не здавалася непривітною. Коли вони запливли вглиб, тіні неначе обійняли їх, достоту як товсте гніздо з ковдр у студену ніч.

Кіла помітила старий причал — саме там, де той і мав бути. Щоправда, він був хиткіший, аніж вона пам’ятала. Десь Із третина дощок зникла — вийшло щось схоже на усмішку старого діда, який утратив частину зубів. Опори, на щастя, нікуди не поділися, міцні, але вкриті водоростями.

Кіла жердиною наблизила човен до причалу й кинула канат за опору. Смикнувши за канат, підтягнулася ближче й зав’язала альтанковий вузол. Згадала, як мати вчила її саме цього вузла на цьому ж таки причалі. Здавалося, це було лише вчора й водночас десь у минулому житті. Вона замотала головою, відганяючи спогад. Перелізши через ящики, Кіла опустила вітрило й щільно обгорнула його довкола тіка.

Каз усівся на ящик із книжками.

— Я там не ходитиму.

— Волієш поплисти?

— Волію залишитися в човні, — промовив він.

Кіла зітхнула й потерла очі. Вона ще ніколи не почувалася такою втомленою, виснаженою до краю. Такого не було навіть тоді, коли вона цілу ніч сиділа зі своїми книжками. Після стресу, пережитого під час утечі, й зусиль, докладених під час плавання, що зайняло ніч і цілий день, вона почувалася добряче зачитаною книжкою, в якої поскручувалися сторінки й потріскався корінець.

— Можу тебе понести.

Каз трохи помовчав, а тоді відповів:

— Це негідно.

— Гадаєш, тебе кущі засміють?

Якби Каз мав очі, то, либонь, закотив би їх.

— Гаразд. Понеси мене. Але лише якщо нікому не скажеш. — Та кому я скажу? Я нікого тут не знаю й не хочу знати. Кіла підхопила його, ретельно підібравши весь ґрунт, що тримався на оголеному корінні. Наче обійняла дуже пухкенького й дуже оброслого листям малючка. Його вусики обвилися довкола ії пліч, а коли вона посунула руки, він забурчав.

— Ми заляжемо на дно, триматимемось осібно й не лізтимемо в халепи, — запевнила вона. — Якщо поталанить, ніхто з місцевих і не дізнається, що ми тут.

Кіла постукала носаком по найближчій дошці. Начебто досить міцна. Сторожко перенесла вагу і втішилася: причал устояв. До ії спини щільно прилягло Казове листя. Вона обережно понесла Каза, переступаючи з дошки на дошку й перевіряючи кожну, перш ніж їй довіритись. І врешті дісталася берега.

Каз зліз із її рук на землю. Розтрусивши листя, причепурився вусиком. Трохи скидався на кота, що вилизує хутро.

— Ми про це більше не говоритимемо.

— Звісно, — погодилася Кіла.

Вона підвела погляд на клубок зелені перед ними. Колись там була стежка з витесаними в скелях сходами, та тепер Кіла не бачила нічого, крім переплутаних ліз, що спадали зі схилу. Насупилася на них і покрокувала перед зеленню. Кам’яні сходи ще мають бути, досить тільки знайти... А, ось!

Відштовхнувши ногою кілька ліз, Кіла розчистила першу сходинку.

— Знайшла.

— Що знайшла? — запитав Каз.

— Дорогу додому, — вона відчула, як це слово відлунило в ній.

Крок за кроком попрямувала вгору—Каз подався за нею, — по змозі розчищаючи сходинки. Деякі вдавалося відкрити лише на кілька дюймів, але цього вистачало. Коли вона дісталася вершини, сонце вже остаточно сіло.

Хатинка чекала на них, омита сріблястою сірістю сутінків. Кіла хотіла б відчути, що вони дійшли до мети: вона вдома, вони в безпеці, віднині й надалі все буде просто. Але хатинка була обвита лозами майже так само рясно, як сходи. Кіла не могла зрозуміти, де закінчуються стіни й починаються дерева. Здавалося, ще ковточок — і її колишню оселю буде остаточно поглинуто.

— Гарно, — мовив Каз.

— І хто це тут бреше? — сказала Кіла.

— Тут є дах. І стіни.

В цьому Каз мав рацію. Могло бути й гірше.

Дуже близько пугукнула сова, і Кіла підскочила. Каз дременув за неї. Вона змусила себе подихати й заспокоїтися. В будиночку начебто ніхто не живе, а це добре. Вона могла повернутися та знайти тут незаконних мешканців. Чи нових власників, якби місцеві вирішили, що живих родичів, здатних повернутися й заявити свої права, вже немає. Скільки мишей, птахів чи інших створінь оселилися всередині, вона сказати не могла.

Стало шкода, що вони не прибули раніше: тоді тут не було б так темно.

— Зайдемо? — спитав Каз.

Так. Можливо. Ні. Захотілося відступити до човна, поплисти назад до Аліссіума й ізолюватися в своїй гарній теплій безпечній кімнатці глибоко серед стелажів із книжками: там Кіла знала, чого очікувати від кожної ночі й кожного дня. Що вона знайде, зайшовши в цей будиночок? А що станеться, як вона не зайде? Кілі було осоружно не знати, який вибір правильний.

«Невже приїхати сюди було жахливою помилкою?»

Знову пугукнула сова.

— Зайдемо, — сказала Кіла.

Вони наблизилися до парадних дверей. Наче підійшли до пащі звіра, що спить. Двері були прочинені, а вхід — забитий палим листям. Кіла відсунула його ногою й притулилася до дверей, щоб посунути їх далі. Ті голосно завищали, наче їх роками не пересували (а таке було цілком можливо).

Ступивши всередину, Кіла зачекала, доки очі пристосуються. День з останнім подихом проливав у ті нечисленні вікна, яких не затулили лози, сірувате світло. Його вистачало, щоб розгледіти силуети: стільці — мабуть — і стіл. Вона порівняла тіні зі своїми спогадами та з подивом збагнула, що все це якось знайомо, як напівзабута стара оповідка. Дров’яна пічка була... а-а, так, отам, усілася, наче якась неповоротка істота, і в неї зі спини стирчав димар. У передньому кутку колись стояла тахта (там колись спала Кіла), а ззаду випиналася спальня батьків. Кухонна ділянка з раковиною й вікном, із якого виднівся садок на задвір’ї, мала бути ліворуч, за столом. Однак цього Кіла в темряві не бачила, і тому їй здавалося, наче вона ввійшла у якийсь фантастичний сон, де на кавалки спогадів наклалися тіні. Замислилась, як це місце сприймає Каз.

— Якщо хочеш, можна провести ніч у човні, а тут розвідати все вранці, — запропонувала вона.

— Спати в човні? — ображено промовив Каз. — Де під нами будуть риби?

— В тебе справді пунктик на риб, — відповіла Кіла. — Я й гадки не мала.

—До мене доходили історії, — похмуро вимовив Каз.

— До тебе? Що, справді? — вона пішла кімнатою, хрустячи листям під ногами, й відшукала тахту саме там, де пам’ятала. Щоправда, та здавалася меншою. Й сильніше запорошеною. Кіла підняла стьобану ковдру, потрусила її, і в повітря злетіли дрібні сучки, листя й пил. Вона закашлялася.

Відкинувши ковдру жужмом набік, натиснула обома руками на матрац. Той не зотлів. Це добре. Кіла припускала, що він її витримає, а там, де лежала раніше ковдра, він був не такий уже й запорошений — принаймні відносно. Та й сама вона, в принципі, була не надто чиста після того, як усю ніч і весь день пливла човном.

— Чуєш, у під лозі є дірка, — вдоволено повідомив Каз. — Я можу пустити тут коріння на ніч.

Чи вийде в неї поспати тут? Після їхньої втечі й тривалого плавання вона начебто має заснути будь-де. «Якщо мене вб’ють серед ночі миші, єноти абощо, я принаймні відпочину». Кіла обережно лягла на маленьке ліжечко. Воно зарипіло, та не обвалилося. Ковдра була з потертої бавовни, на дотик схожої на оксамит, а матрац почав заколисувати, варто було на нього опуститися. Від нього пахло пилом і трішки — трояндами. Вона відчула, як почали розслаблятися шия й плечі.

Надворі тихенько пугукнула сова.

* * *

Коли світанок просунув пальці в зарослу лозами хатинку, Кіла розплющила очі. І закричала, уздрівши, що в дверях стоїть чоловік Із косою. Спробувала скочити на ноги, та маленька тахта не витримала швидкого руху. Ліжко перекинулось, І Кіла гепнулася на підлогу.

Чоловік кинувся вперед.

Кіла знову закричала.

Він позадкував. Приставив косу до стіни. Підняв руки долонями назовні.

— Вибачте. Прошу, вибачте. Не хотів вас наполохати.

Голос він мав глибокий, заспокійливий. Кіла ще ніколи не бачила цього чоловіка. Воно й не дивно, бо вона сто років тут не була. Красенем його не назвала б, але й на вбивцю він теж не скидався. А втім, вона й не знала, які з себе вбивці. Він був високий, та це не підказувало, вбивця він чи ні. Щоб пройти у двері, напевно, мусив пригнутися. А ще видавався сильнішим за середньостатистичного відвідувача бібліотеки. Судячи з передпліч, міг підняти один із її книжкових ящиків однією рукою. Чи роздушити їй горлянку мізинчиком. Усе це аж ніяк не заспокоювало.

Кіла зіп’ялася на ноги й хутко оглянула хатинку. Рослини-павука ніде не було видно, і вона відчула, як із живота виростає панічний жах.

— Казе! Казе, з тобою все гаразд? Він тебе скривдив?

Чоловік, досі тримаючи руки поперед себе, промовив тим самим м’яким глибоким голосом:

— Я нікого не кривдив. І більше нікого не бачив. Коли я ввійшов, тут були лише ви.

Її серце дико вистукувало об ребра, хоча чоловік не робив нічого загрозливого — тільки ввійшов туди, де вона спала, й налякав її ледь не до смерті. Та він жахав уже тим, що був здоровим дядьком і опинився тут. «А ще я не бачу Каза».

— Чому ви тут? — поцікавилася вона, намагаючись (марно) говорити так, щоб голос не тремтів. — Хто ви? Чого хочете?

Він лагідно промовив:

— Я планував запитати у вас те саме. Цей будинок роками стояв покинутий, але це не означає, що він не є чиєюсь оселею.

— Він мій, — сказала Кіла. — Моя оселя. Була. Тобто є.

— А... — відповів чоловік.

І зачекав на подальпіі пояснення.

— Мене звати Кіла Оробідан. Тут жили мої батьки, а до них — батьки моєї матері. Я народилася тут. Ми виїхали, коли мені було вісім. Дев’ять. Але своєї хатинки вони так і не продали. Вона моя.

— А...

Він що, більше нічого не казатиме?

Краєчком ока Кіла помітила щось схоже на рух і позирнула вгору, на крокви. Каз був там — обвився довкола однієї з затягнутих павутинням балок. Він помахав їй вусиком — і вона видихнула. «З ним усе гаразд. Він просто ховається». Шкода, що вона не зробила того ж.

— А ви?

— Ларран Мейвер. Живу біля підніжжя скелі, поряд із селищем. Помітив ваш човен у бухті й прийшов подивитися, хто це скористався старою хатинкою Оробіданів. У нас тут люблять пильнувати одне одного.

«Мешканці зовнішніх островів дбають про своїх». Дитиною вона чула це десятки разів. Так далеко від міст і більших островів вони не мали вибору, та це також було приводом для гордості.

Кіла припустила, що це годяще пояснення, чому він тут. Звідки йому було знати, що вона спатиме на запилюженій старій тахті?

Та їй однаково не подобалось, як він повністю затуляв дверну пройму, заступаючи вихід.

— Тобто ви пронози.

Чоловік усміхнувся й зі звичайного став приголомшливо вродливим. Наче сонце вийшло з-за хмар над буремним морем. Кіла мимоволі всміхнулася й собі. Щойно це збагнула, насупилася.

— Звісно, — промовив Ларран, — можна й так сказати. Нам більше до вподоби казати «добрі сусіди», але «пронози» — це так само влучно.

«Він однаково може бути вбивцею», — нагадала вона собі. Жоден закон не стверджував, що небезпечні чоловіки не можуть також бути вродливими. З іншого боку, він не підходив ближче, відколи вона закричала. Ба більше, якщо подумати, він здавався майже так само наляканим, як вона.

Раптом Кіла гостро усвідомила, що волосся в неї сплутане з одного боку, а в роті тримається смак арахісу. Не так вона хотіла зустрітися з сусідами. Ба більше, вона сподівалася взагалі з ними не зустрітися. Було б простіше, якби вона змогла залишатися непомітною. Що менше змінних, то менше проблем. Вона була б рада, якби він пішов.

— Що привело вас назад на Калтрі? — запитав він.

Кіла розглянула пів десятка відповідей, але зупинилася на найпростішій, для якої треба було найменше переживати недавні травматичні події.

— Місто набридло.

— А...

Чоловік неначе якимось дивом вирішив, що ця відповідь раціональна й водночас достатня.

— Може, вам допомогти... — він роздивився хатинку так, наче нотував незліченні речі, з якими Кілі може знадобитися допомога, а під це визначення підпадало приблизно все. — .. .зі вселенням?

Аж ніяк. Вона геть не хотіла, щоб він залишився й допоміг. Вона й приїхала на Калтрі для того, щоб заховатись у місці, в якому сама не знає нікого й ніхто не знає її, а вони з Казом і книжками залишаться в безпеці.

—Дякую, але ми... Я тримаю все під контролем.

Він здійняв брови так, наче не повірив їй, але не став ані сперечатись, ані переконувати її на інше, і вона була за це вдячна.

— Що ж, якщо передумаєте, я просто за лісом, біля берега, — він махнув рукою на північний захід. — Ферма русалконей із жовтим будиночком біля води. Заходьте в будь-який час.

Кіла не мала ні найменшого наміру це робити, але подякувала йому. Краще не бути нечемною з новим сусідом. Тим паче якщо тоді він піде швидше.

Він пішов, забравши косу, а вона провела його поглядом крізь вікно, дивлячись у дірку в плющі, поки він неквапом крокував геть. За кілька хвилин зелень уже поглинула його цілком.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Каз зліз із крокв. Коли він дістався підлоги, Кіла підхопила його, а він не став опиратися. Погладив її по спині вусиком. Коли її серце достатньо заспокоїлося, вона опустила його назад на підлогу і сказала:

— Вибач.

— Та нічого. Я був такий наполоханий, що ледь не загубив пів грудки землі.

Кіла оглянула його. Каз досі здавався таким самим пишним, як завжди.

— З тобою все гаразд?

— Та добре. Я можу роздобути ще. Тут у землі купа поживних речовин. Вона значно насиченіша, ніж в Аліссіумі. Тобі треба щось поїсти. І, можливо, скупатися.

— Йой.

— Я не занюхую навмисне.

— Тав тебе навіть носа нема.

Як і вух. Як і очей. Як і рота. Він був рослиною без горщика завбільшки з собаку, яка опиралася всім законам природи. Кіла була б рада вивчити чари, які його створили. Вони просто мали бути захопливо складними. А вона знала лиш одне: він починав самотнім зернятком рослини-павука. Вона ніколи не питала, які ще складники були там задіяні. Це запитання видавалося надто особистим.

— І хто тепер ображає інших? — запитав Каз.

— Вибач, — Кіла непомітно понюхала власні пахви. Пахло від неї морем і потом. Буде незайвою свіжа сорочка. Треба було спакувати не кілька комплектів одягу, а дещо більше.

— Принаймні він здається приязним, — вимовив Каз. — І так буде, доки він не прийде вбити нас уві сні.

Кіла знову позирнула на двері.

— Здається, він не планує це зробити. — «Сподіваюся». Після того, як вона злякалася на початку, той чоловік старався не наполохати її. Найпевніше, він був просто пронозливим і зухвалим, а не відверто небезпечним. «Він не винен, що високий і вдесятеро сильніший за мене». Ларран, напевно, й не уявляв, який вигляд має, несподівано вигулькнувши в темряві. Він не намагався стовбичити над нею.

— Клинок у нього був величенький.

А й справді. Дуже підозріло. Містяни такого озброєння не носять — принаймні зазвичай. Правду кажучи, Кіла насправді не знала, що носять із собою більшість людей, бо роками не проводила часу на вулицях чи каналах. Може, коси стали модними. Хто його зна? Однак найімовірніше, що Ларран носить її з практичних міркувань. Усі стежки, що колись вели до хатинки, вже багато років як поглинув ліс. Ларранові було б непросто дістатися будинку, не маючи коси.

— Напевно, розрубує ним зарості, — сказала Кіла.

Каз здригнувся.

— Авжеж, цього я й боюся.

— Я нікому не дала б тебе скривдити, — твердо відповіла Кіла.

— Приємно це чути, але що ти робила б? Кричала б? Кидалася б у цього когось книжками?

Слушно сказано, хоча вона нізащо не жбурнула б книжку. Якщо пощастить, Ларран не повернеться, і це не буде проблемою.

Замість відповісти Кіла вирішила оглянути хатинку. Тепер, у денному світлі, побачила, що та... на думку не спадало нічого м’якішого, ніж «недоглянута». Занедбана.

Занепала. Безладна. Занехаяна.

Нелюба.

Майже забута.

Покинута на роки.

Самотня.

«Зовсім як я».

Поки Каз розвідував кожен закуток у хатинці, Кіла нагадала собі, що не самотня. І її не покинули — принаймні навмисне. Рідні переїхали до столиці, щоб піти за своїми мріями й дати їй змогу піти за своїми. Вони не мали наміру її покинути — вони померли від хвороби, яку ніхто не міг ані передбачити, ані завадити їй. Після того Кіла з власної волі вирішила поринути в роботу в бібліотеці. А якщо вже вона залишилася без жодної рідної людини чи друга, крім рослини-павука зі свідомістю, то... так просто склалося з плином часу.

Як і сюди з плином часу прокралися пил, бруд, листя й павутиння. Так, гаразд, вона дуже схожа на цю хатинку. Можна визнати, що метафора влучна.

— Тут можна прибрати, — сказала Кіла. — Зробити все по-домашньому.

Спершу вона знайде безпечне місце для зберігання книг чарів. Може, в батьківській спальні. Поки що книжки можуть лежати в ящиках, але вона подбає про те, щоб у задній кімнаті не знайшлося жодної течі чи протягу, а вже тоді поставить полиці. А ще треба буде убезпечити книги від допитливих очей. Не можна, щоб хтось їх виявив. Що як ця людина спробує забрати їх у неї? Що як вона злякається імператорського гніву та спробує їх знищити? А якщо ще гірше: ця людина не боятиметься і спробує ними скористатися? Кіла цілком усвідомлювала, що володіння цими книжками — величезна відповідальність. Чимало з них були єдиними примірниками, а отже, незамінними й неоціненними, і всі вони були оригіналами, тобто не містили помилок, що з’являються під час переписування. Зважаючи на те, яку руйнацію Кіла бачила на власні очі, в неї могли залишитись останні крихти найбільшого скарбу Імперії Островів Півмісяця. Книжки треба передусім захищати.

Треба ж, як-не-як, ставити на перше місце те, що найважливіше.

А ще було б добре, якби ніхто не помітив, що вона ніби як їх украла.

* * *

Не без зусиль підіймаючи ящики з коробками кам’яними сходами, Кіла пошкодувала, що прогнала їхнього нового сусіда, привітного та м’язистого. Він міг би перенести чимало книжок, хоча, напевно, й запитав би, чому їх у Кіли так багато, де вона їх узяла й чи всі вони належать їй. Та справді, найкраще робити це самій.

Вона поцупила страхувальний канат із човна й накрутила його на ящики. Коліщатка допомогли на причалі, що якимось дивом вистояв, але коли Кіла дісталася кам’яних сходів... Поміркувавши, вона знайшла рішення. Не гарне рішення, зате цілком пристойне: двері до спальні батьків, які вже й так злетіли з петель, правитимуть за пандус.

Забравши двері й поклавши їх на кілька нижніх сходинок, Кіла заходилася впроваджувати свій план. Щосили штовхаючи, покотила перший ящик угору пандусом-дверима, дуже ненадійно вмостила його на сходах, квапливо пересунула двері на наступні кілька сходинок і повторювала цю процедуру, доки не дісталася рівної землі перед хатинкою. А тоді вчинила так само з наступним ящиком. Закінчила пересувати ящики вже залита потом. Усі м’язи здавались кволими. Спина, як і литки, аж волала на Кілу, а голова пульсувала болем. Кіла засумувала за бібліотечним підйомником.

Якщо подумати, то, може, легше було б розвантажити ящики й підняти сходами книжки в стосах. Ходити довелося б багато разів, але, можливо, тоді вціліли б двері. А також ії спина, литки й голова. Не дивно, що вона подумала про це аж тоді, як роботу було виконано й вона на додачу затягнула нагору свій мішок із провіантом і запасами.

Завалившись усередину, Кіла побачила, що Каз також не сидів без діла. Він вусиками замів усе, до чого міг дотягнутися. Всі гілочки, листя й інше сміття були складені в одному кутку, з крокв щезло павутиння, а пил... ну, здебільшого вкривав Каза.

— Тепер нам обом потрібна ванна, — заявила Кіла.

Він похнюпив листочки.

— Але воно було того варте, — швидко додала вона.

Вітальня ще не була чистою, але стала незмірно гарнішою. Кіла бачила малюнок деревини на підлозі, а також колір стільців — темний землисто-брунатний. На спинках стільців було вирізьблено жолуді й квіти, а їхні ткані сидіння були потерті, але ще цілі. Тахта, варто було зняти з неї запилюжену ковдру й купу листя та гілля, стала дуже схожою на місце, куди можна лягти, а не на гніздо для величезної миші.

— Ти досяг неймовірних успіхів.

Каз знову пожвавився.

Кіла перейшла до кухонної раковини. Та мала насос, що колись викачував воду з колодязя. Теоретично, насос мав працювати й досі. А якщо ні, згадала Кіла, то в лісі є річка, що впадає у водоспад біля села, а в човні лежить відро для вичерпування води. В разі потреби можна скористатися ним. Однак ідея тягати воду до самої хатинки щоразу, коли захочеться помитися чи уникнути смерті від зневоднення, все ж її не тішила. Визирнувши з вікна над раковиною, вона спробувала розгледіти ліс, але шибка виявилася затягнута лозами. Кіла не бачила нічого, крім зелені, пронизаної промінчиками сонячного світла.

— Працюватимеш на нас? — запитала вона насос. Той був чавунний і вигинався над латунним тазом. На вішаку збоку раковини висів старенький кухонний рушничок, а на стільниці не виднілося нічого, крім кількох глечиків і скляного графина. Кіла згадала, що в той графин мати колись ставила свіжі квіти.

Каз позаду неї запитав:

—Ти що, розмовляєш із неживим предметом? Це ж дивно.

— Хто сказав? Балакуча рослинка?

— Ой.

Набравшись духу, Кіла підняла й опустила ручку. Води не знайшлося. Ні цівочки, ні крапельки, жодного натяку на те, що ручка якось діє. Кіла підняла й опустила її ще раз. І ще.

Урешті почула якийсь далекий булькіт.

Закачала сильніше — насос аж зарипів від натуги. Ще п’ять підходів — із крана вирвалася порція буруватої води й плюснула в раковину. Здивована, Кіла відскочила.

— Отак, — мовив Каз до насоса, — ти зможеш!

Кіла закачала знову. Невдовзі вода потекла прозора й холодна. Кіла склала руки ківшиком і випила. Вода виявилася приємнішою та свіжішою на смак за будь-яку, що її вона куштувала в Аліссіумі.

Кіла знайшла один зі старих материних рушничків для посуду, які зосталися, сполоснула його, позбуваючись пилу, а тоді обмилася ним як могла. Коли холодна вода торкнулася шкіри, Кіла здригнулася, та все ж, заскреготівши зубами, змила весь бруд і піт. Коли закінчила, половина рушничка була чорна — як вона збагнула, від сажі з підпаленого міста.

Якусь мить Кіла тільки й могла, що дивитися на неї.

Доти вона не дозволяла собі по-справжньому думати про це — про втрату бібліотеки, домівки, життя. Втрату безлічі домівок і життів. І книжок... Вона знала, що має більше перейматися мешканцями Аліссіума, ніж книжками, та книги чарів були її сім’єю, бібліотека — домом, а робота — життям.

Очі запекло, а в горлі з’явився клубок.

Однак вона похитала головою. Їй ніколи впиватися горем. І тужити. Треба розібратися, що вона робитиме, як вони житимуть. Треба перетворити цей будинок на місце, де можна спокійно жита стільки, скільки знадобиться — і де можна зберігати дорогоцінні знання, що їх вони врятували. Але без бібліотеки, без ії сховища, порядку, спокою, історичної, культурної й політичної важливості... Навіщо це? Хто вона така, якщо всього цього не стало? Яке в неї майбутнє?

Каз заскочив у раковину.

— Ще водички, будь ласка.

Кіла накачала води на нього й допомогла йому змити іншим рушничком землю, бруд і сажу з кожного листочка. Коли Каз виліз, його земляна грудка вже наситилася. Він накрапав брудною водою на стільницю, звідки та стекла на дерев’яну підлогу.

— Що зробимо найперше? — поцікавився Каз. А тоді запитав: — З тобою все добре?

Кіла кивнула, не в змозі говорити, а тоді похитала головою. — Бібліотека...

Він поклав листочок їй на руку.

— Знаю.

— Все, заради чого ми працювали. У що вірили. Чим переймалися.

— З нами усе буде гаразд. Ми про це подбаємо. Кіло, не смій мені зараз ламатися. Ти — все, що в мене є.

Кіла втягнула повітря й привела себе до тями. В них немає нікого й нічого, крім одне одного, тож, як і казав Ларран, треба дбати одне про одного.

Але з чого почата?

— Треба облаштувата тут оселю для нас, — сказала вона.

* * *

Затягнувши ящики з книжками в задню спальню, Кіла оглянула будинок. Найперше треба було роздивитися, що в них є. Далі — зрозуміти, що їм знадобиться.

— Витягай усе, — скомандувала вона. — Проведемо облік.

Так вони чинили щоразу, коли до бібліотеки прибувала нова порція пожертвуваних книжок і рукописів. Спершу перебирали зібрання. Розкладали все, дивилися, що отримали, каталогізували, а далі діяли залежно від обставин.

Тож Кіла й Каз узялися до роботи. Разом перебрали весь будинок і витягнули на середину вітальні все, що лежало по шафках, комірчинах і шухлядах.

Кіла була приємно здивована тим, як багато речей залишилося. Батьки покинули купу старого калтрійського одягу. Узявши одну з острівних суконь, Кіла обтрусила її. В повітря здійнялася хмара пилу. Спідниця в сукні була пошита з блакитних і синіх клаптів — небесно-блакитних, сапфірово-синіх, синіх, як море, — скріплених сріблястою ниткою та облямованих срібною стрічкою, а за ліф правила м’яка біла блуза. Фасон аж ніяк не міський, але ідеальний для пікніка в саду чи прогулянки на березі. Кіла могла носити чимало покинутого материного одягу, трохи його полагодивши, а батьків—використати для... Вона точно не знала, для чого, та було приємно, що він знайшовся. Застосування йому вона знайде. В крайньому разі можна порізати матерію на ганчірки для прибирання. А може, навчитися стебнувати? В одній комірчині знайшлася побита міллю ковдра на додачу до старих стебнованих ковдр на тахті й на батьківському ліжку. Кожна мала свій візерунок: один складався з барв заходу сонця й був нашитий смугами, схожими на промені світла, а другий—брунатний і блідо-зелений, як весняний сад, із клаптиками у формі пелюсток, нашитими у вигляді абстрактних квіточок. «Ми залишили так багато красивих речей...» Кіла й гадки не мала. Була замала, щоб серйозно допомагати з пакуванням, хоч і пам’ятала, що намагалася. Занісши оберемок одягу на кухню, закинула його в раковину: хай відмокає у воді. Вона планувала повісити його на страхувальний канат із човна, щоб висушився на сонці. «Як буде чистий, стане ще красивіший».

У кухонній шафці знайшлися й інші скарби: кілька тарілок, мисок і чашок. На кожній мисці були намальовані полунички й малина, а на тарілках — помідори та спаржа. Чашки прикрашали ніжні зображення квітів. У одній шухляді Кіла знайшла непоганий ніж із руків’ям, вирізьбленим з оленячого рогу. В іншій відшукала трохи пом’яту, але ще придатну для використання каструлю, а також пательню й чайник. У одній скрині стояв стос дещо пожовтілого, але непоганого паперу— за звичайних обставин корисного для бібліотекаря, та тепер уже не аж такого важливого. Більше Кілу зацікавило відро позаду дверей. А в комірчині знайшлося справжнє диво: мітла з совочком, а також повний комплект садових інструментів (сапка, лопатка, обценьки й пара шкіряних садових рукавичок, у яких було всього кілька дірочок). Ще вона знайшла спіжарню, повну порожніх слоїків для консервації та пляшок, що в них колись зберігали фрукти, овочі й трави. Батьки не планували займатися в місті садівництвом чи консервацією, тож полишили весь свій реманент. Кіла ще й не починала досліджувати подвір’я, на якому колись ріс їхній сад: воно так заросло, що тамтешні огорожі поглинули лози. Але, можливо, його вдасться розчистити, посадити кілька овочів і подивитися, чи пережило їхню втечу щось їстівне...

Кіла почала відчувати слабеньку надію.

Це ж гарне місце.

Його ще можна полагодити.

«І нас теж».

Кіла як могла випрала ковдру й одяг, а тоді натягнула від рогу будинку до дерева канат: на розі будинку був старий гак від кошика для рослин, на якому виявилося зручно закріплювати мотузку для одягу. Кіла розвішала на канаті мокрий одяг і замилувалася ним: він уже мав набагато кращий вигляд. Блакитні, сині й зелені тони від прання стали яскравішими. Відтак вона запхала ковдру з тахти у відро з водою й залишила відмокати.

Разом із Казом прибралася на кухні. Вони вимели з шафок майже скам’янілий мишачий послід, помили тарілки, склянки й кухонне начиння, а також чистили санвузол, доки мідна ванна не засяяла, а стіни не повернули собі веселого білого кольору. На клумбі для трав перед будинком Кіла знайшла паростки лаванди, обгорнула їхні стеблини стрічкою й повісила їх над умивальником у ванній кімнаті. Коли ковдра з тахти стала чистою, Кіла випрала оберемок полинялих, але придатних для використання рушників.

Посередині дня вони зробили перерву, і Кіла з’їла частину персиків і горіхів пекан, привезених із бібліотеки — принаймні їй стало розуму сховати їх у човні, хоча вона й пошкодувала, що не спакувала більше, — тимчасом як Каз пустив коріння на осонні, там, де мостини були поламані досить сильно, щоб під ними відкрилася земля. Закінчивши, Кіла прикрутила кришку назад на слоїк із персиками й поставила його в шафку. Тоді відступила на крок і дозволила собі подумати про єдине, чого вони ще не знайшли, — їжу.

Вона мала обмежений запас із міста — такого стане на кілька днів, якщо розтягувати. Дуже скоро знадобиться ще. їй ще ніколи не доводилося перейматися можливим голодом. Усі трапези їй готували на бібліотечній кухні, доставляли жолобами, і Кіла лише починала розуміти, що наявні тут харчі — це все, що вона має.

Це... бентежило. Аж на хвильку уявилося, як вона стоїть на найвищому щаблі бібліотечної драбини з відчепленим страхувальним канатом.

Так, можна відновити сад, та для цього знадобиться час. А ще насіння. І, може, хоч трохи відомостей про садівництво? Вона ще ніколи нічого не саджала. Те саме стосується океану. Вона знає, що в бухті є риба й краби, та не вміє ні рибалити, ні... крабити? Це ж так називається? Вона навіть дієслово для цього підібрати не може, а займатися цим — і поготів. Що ж до диких ягід, то так, можна позбирати все, що знайдеться, а також горіхи та гриби, тільки звідки їй знати, що їстівне, а що — ні? Якщо вона ненароком отруїться...

Знадобляться ліки. На випадок травми. На випадок хвороби.

А ще знадобиться мило, щоб залишатися чистою. Паста для здоров’я зубів.

Але передусім потрібна їжа. Фрукти, овочі, хліб, молоко, сир, м’ясо. «Принаймні достатньо, щоб протриматися, доки ми не зможемо забезпечувати себе», — подумала Кіла. Коли вона розбереться з садівництвом, рибальством і основами гігієни та медицини, потреба в запасах іззовні відпаде. Слабенький внутрішній голосок шепнув, що це буде не так просто, та Кіла рішучо його відштовхнула. «Мені наразі просто треба достатньо, щоб вижити».

Один похід у село.

Бона купить на свої гроші все найнеобхідніше, а тоді вони засядуть тут і нікого не турбуватимуть, і ні в кого не буде причин турбувати їх.

Дивлячись на те, що вони мали й чого не мали, Кіла не розуміла, як цього можна уникнути. Було, безглуздо вважати, що вона може почати нове життя тут лише завдяки тому, що вони знайшли та привезли. До того ж фантазія про непомітне життя вже зруйнувалася, коли їхній сусід застукав її під час сну.

Ні, це незаперечно.

їй доведеться розмовляти з людьми.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Кіла відклала похід у село до заходу сонця. А тоді, звісно, вже стало відверто запізно кудись іти, та й вона була надто виснажена виконаною за день роботою. З’ївши пів слоїка персиків і кілька жменьок горіхів, вона повалилася на тахту й поспала так міцно, як ніколи не спала в бібліотеці. Навіть не чула сови надворі.

А на світанку прокинулася, коли щось залоскотало їй щоку. — Не кричи,—промовив на вухо Каз, — але він повернувся. Кіла швидко розплющила очі та здригнулася. Треба було взяти ще одну ковдру. Вона надто звикла до бібліотеки, де завжди було однаково тепло. Вже й забула, що вранці на Калтрі навіть улітку прохолодніше.

— Що?

— Хто, — виправив Каз. — Він.

Він... Стоп, це про їхнього сусіда? Ааррана? Чому він повернувся? їй здавалося, що ії крик уже достатньо натякав на нелюбов до раптових візитерів, особливо тих, які приходять, коли вона спить. Невже він не може просто дати їм спокій?

Сівши, Кіла визирнула з вікна. Воно досі було вкрите брудом. Доведеться вимити», — подумала вона, хоч і знала, що в них інші пріоритети, як-от їжа. Її живіт схвально забурчав. Крізь патьоки бруду вона побачила, як їхній високий і кремезний сусід крокує геть, до шляху, що його проклав собі косою. Схоже, прийшов, побачив, що вони не прокинулись, а тоді пішов.

— Ну, хоч не зайшов без дозволу цього разу, — сказала Кіла.

А чому він приходив? Невже не можна, щоб він просто залишався в своєму домі, а вона — в своєму? їй що, треба поставити паркан чи виставити велику табличку «Вхід заборонено, без дозволу не входити»? Вона зачекала, доки Ларран не зник із поля зору, а тоді вибралася з ліжка й пошльопала до дверей.

На ганку, перед майже зламаними дверима, стояв кошик із кількома глазурованими булочками з цинамоном і родзинками, а також трьома курячими яйцями та шматком сиру.

— Що ж, це мило, — промовила Кіла.

Гаразд. Він милий, товариський сусід, який не розуміє, що таке межі між угіддями.

Вона підхопила кошик, забігла назад у будинок і зачинила за собою двері. Сівши на нещодавно почищений стілець, вгризлася в одну з булочок. У роті вибухнув цукрово-солодкий смак, і Кіла зітхнула, ще не проковтнувши хліба. Заплющивши очі, смакувала кожен шматочок. Булочка виявилася пухка, солодка й бездоганна. Це він приготував? Як? Вона додала до списку корисних навичок, якими не володіла (той продовжував зростати), пекарську справу.

Кіла радо взяла шматок сиру та вгризлася в нього. Рот наповнився різким смаком, що нагадував деревину, а запхавши до рота ще, вона трохи хитнулася. В місії сир зазвичай був м’який і прісний, призначений для намазування чи розтоплення, і залишався приміткою до основної страви, але це... Цей вимагав, щоб його пожирали.

Розправившись із половиною шматка, Кіла виявила в кошику записку.

«Вітання вдома», — писалося там.

Кіла відчула, як стиснувся шлунок.

Вдома.

Це — дім?

Кіла поклала записку й витріщилася на слова. їй було несила назвати всі емоції, що їх збурила ця простенька записка з двох слів. Надія? Жах? Сум? «Принаймні я вже не голодна».

Вона задумливо поглянула на яйця. Якщо вдасться розпалити вогонь у дров’яній печі, то можна буде приготувати їх і поживитися білком. Із білком легше буде мати справу з селом.

А як складно розпалити вогонь?

Революціонери з цим проблем не мали.

Згадавши запах диму в бібліотеці, Кіла сіла навпочіпки перед пічкою й дуже довго нічого не робила, а тоді стрепенулася і зняла з маленького гачка біля каміна кресало.

— Гм, ти розумієш, що робиш? — запитав Каз.

— Теоретично.

— Не певен, що це мене влаштовує.

Кіла теж не була в цьому певна.

— Хочеш сам запалити?

— Однозначно ні.

Вогонь буде потрібен для готування їжі, а ще рано чи пізно знадобиться їм, щоб обігрівати будинок. Зими так далеко на північ могли бути вкрай холодними. Кіла згадала красу снігу, та водночас згадала й те, як холод просочується в горло й позбавляє чутливості кінчики пальців.

Якось вона ледь не втратила палець на нозі через обмороження. Зручно влаштувавшись у бібліотеці, Кіла тривалий час не мусила думати про той день, але тепер згадала, як батько хукав їй на пальці ніг, аби зігріти їх, і кутав її в кілька светрів. Мати вилаяла ії за те, що так довго була надворі, а тоді дала їй книжку для читання, доки вони не постановили, що донька достатньо одужала, щоб знову бавитися надворі. Батьки казали, що пальці, обморожені раніше, більш схильні до обмороження. Треба бути обережною.

Кіла стрепенулася, звільняючись від спогаду. Зимою навіть не пахло, та все ж... їй здавалося, що цю навичку вона може опанувати з легкістю. Дрова всередині вже є, а ще — вдосталь засохлого листя, що може правити за розпал. Напевно, його занесло через димар.

— Тримайся подалі, — застерегла Кіла, і Каз відступив у дальній кінець кімнати.

Вона чиркнула кресалом.

На щастя, від першого ж удару підскочила іскра.

«Легко, — подумала Кіла. — Я це можу».

Вона запалила розпал, а тоді зачинила дверцята пічки. Відступивши, вдоволено послухала, як вогонь усередині шириться й потріскує. Потримала долоню над конфорками. Ті ще не були гарячими, та невдовзі стануть.

Наморщивши носа, Кіла постаралася не зважати на запах горілого пилу. їй спало на думку, що перш ніж розпалювати вогонь, треба було вичистити пічку зсередини. Просто здавалося, що якщо там уже є дрова... Пил, ну, згорить. Просто треба перечекати.

Вона знову повернулася до шафок, щоб пошукати пательню, яку вони знайшли вчора. Поставивши на пічку, залишила ії там — хай нагрівається. Поки чекала, накачала води, щоб умитись, і вдягнулася в один із комплектів одягу, привезених із міста. То був бежевий костюм, схожий на туніку, з м’якими штанями, ідеальний для сновигання бібліотекою. Опустивши погляд на себе, Кіла не відчула певності, що в ньому можна вийти на люди. Чи що він привабливий. А втім, кого вона намагається вразити? Вже точно не свого сусіда. Вона сподівалася, що більше його не побачить. Дарма що цинамонова булочка виявилася смачною.

— Кіло! — озвався Каз.

— Га-а?

— Дим.

— Це пил згоряє, — відповіла Кіла.

Однак у кімнаті й справді було щось схоже на імлу. Доволі густу імлу. З пічки виринав дим. Вдихнувши його, Кіла закашлялася й умить повернулася до каналів, де над нею палала бібліотека, а тіла у воді...

Вона відкинула спогад і побігла до раковини. Качаючи воду, наповнила слоїк.

Каз кинувся до дверей будинку й відчинив їх вусиками. Дим викотився надвір, але Кіла тільки й змогла, що подумати: «Врятувати книжки! Треба врятувати книжки!».

Вона стала на коліна перед пічкою й сягнула до дверцят, щоб відчинити...

А коли долоні торкнувся жар, зупинилася за дюйм від ручки. Ошаліло пошукавши, виявила кухонний рушник і ним смикнула за двері пічки.

Кілі в обличчя вивалився дим, і вона відсахнулася з кашлем. Змусила себе нахилитися вперед і хлюпнула на вогонь водою. Той зашкварчав, і знову здійнявся дим.

Кіла гайнула назад до раковини по нову порцію води.

І так слоїк за слоїком.

Урешті всі жаринки згасли.

Кіла вивалилася з будинку. Вперши руки в коліна, спробувала подихати свіжим повітрям на повні груди. їй вчувалися крики в місті, і вона уявила, як книжки кричать. «Це минуле, — сказала собі. — Не теперішнє. З тобою все гаразд. Це скінчилося».

Хіба не так? Чи вона почуватиметься так щоразу, коли занюхає дим?

Каз поряд із нею трусився так сильно, що аж листя шурхотіло.

— Цей запах... Я не можу...

Вона поклала руку на один із Казових вусиків, а він обхопив листочком її зап’ясток. Так воші довго тримались одне з одного, доки її легені не наповнилися свіжим повітрям.

— Ми не можемо допустити цього знову, — палко вимовив Каз.

Кіла не знала достоту, про пічку він говорить чи про місто.

— Зараз усе вивітриться, якщо залишити двері й вікна відчиненими.

— Може, надалі їстимемо лише холодне? — припустив Каз.

— Доки я не допетраю, як збирати врожай, рибалити, полювати чи щось таке, доведеться ходити по їжу в село — хоч гарячу, хоч холодну. — Повна хата диму неначе натякала, що йти треба зараз, поки в намаганні стати самодостатньою Кіла не напартачила знову.

Каз настовбурчив листя.

— Ти залишиш мене тут?

— Лише бо думала, що ти не захочеш піти зі мною. А ти хочеш? — ясна річ, вона не хотіла йти сама, та чи мудро було брати з собою його? Кіла не знала, якими будуть мешканці села, зокрема як реагуватимуть на балакучу рослинку-павука. Каз був... украй незвичайний. Результат експерименту безрозсудної бібліотекарки з неповними чарами, на які вона не мала дозволу. Бібліотекарку спіймали й покарали — на думку Кіли, суворо. З прагненням зробити з неї наочний приклад, імператор наказав одному зі своїх чаклунів зробити її дерев’яною. Її виставили поміж інших статуй у славетній північній читальній залі бібліотеки. Опісля Каз самотньо бродив сховищем, доки не знайшов Кілу.

Вона досі не знала, чому Каз обрав ії, та він оголосив себе ії новим асистентом і замінив хлопця з постійно зачуханими руками, який без упину під’їдав медові ласощі поряд із книжками. Та й по всьому.

— В селі є кози? — запитав Каз.

— Не знаю.

— Кролики? — він здригнувся. — Інші травоїдні?

— Можливо...

— Тоді є ідея: може, залишиш мене тут?

Кіла всміхнулася.

— Гарна ідея. — А тоді ії усмішка померкла. — Бережи себе, Казе.

— Швидкого повернення, — сказав він. Вона дуже сподівалася на це.

* * *

Взявши знайдений мішок (злегка потертий, але з чарівним ґудзичком у формі жолудя), Кіла попрямувала стежкою, яку ії новий сусід Ларран прорубав у зелені. День був ідеальний: із-поміж дерев визирало блакитне небо, щебетали одне одному птахи, з моря віяв вітерець, який ніс із собою свіжий запах солоного повітря. В стінах бібліотеки Кіла забула, яким дивом може бути літній вітерець. Вона обожнювала, як він пестив їй щоки, й те, як їй наповнювали вуста, ніс і горло запахи землі, дерев і моря. Пройшовши чверть милі, вона встигла переконати себе, що це — чудова ідея, все буде гаразд і хвилюватися марно.

Але тут стежка крізь ліс закінчилась, і її шлях вивів до кручі, а тоді Кілу поглинули всі до одної тривоги, схожі на хвилі на камінні ген унизу.

Попереду неї був обшир океану, широкий, синій, прекрасний і настрашливий. Унизу, біля підніжжя круч, стояло село. Таке ж настрашливе — щоправда, по-своєму, по-живописному. Поряд із селом падав водоспад, а від сили падіння крутилося водяне колесо млина. Ловлячи сонячне світло, бризки води скидалися на каскад діамантів. Кіла моментально згадала себе шестирічну, на цих кручах, поряд із батьком. Він узяв її за руку й допоміг спуститися побитими вітром сходами...

А, так, мали бути якісь сходи. Тепер вона згадала. Пошукавши, знайшла їх за рядом трояндових кущів, а за підніжжям сходів угледіла на кам’янистому пляжі будинок, який, очевидно належав Ларранові. Замислилася, чи не була з ним несправедлива. Не він винен, що їй подобається бути на самоті. Можливо, тепер, коли він привітав ії, трохи відчепиться від неї.

Зовсім поряд із берегом проплив човен із білим вітрилом, і вона побачила на носі корабля чоловічий силует. Ларран?

Можливо. Довкола нього, у воді, були русалконі. Конериби шкрябали хвилі, коли чоловік здіймав руку в повітрі, даючи якийсь сигнал.

Русалконі табуном почвалали на більшу глибину.

Прикривши очі рукою від сонця, Кіла провела їх поглядом. Тим часом вони попливли далі, до місцевих рибалок у човнах. Рибалки зустріли їх радісними криками й вигуками, що розносилися над водою. Кілині батьки не хотіли такого життя ні собі, ні їй, але стоячи на обрамленій трояндами кручі й дивлячись на Іскристий океан, вона замислилася, що в ньому такого поганого.

Набравшись відваги, Кіла почала обережно спускатися дерев’яними сходами. Вітер кидав синє волосся їй в обличчя, а потім здіймав його в повітря, та вона не наважувалася відпустити поруччя, щоб заправити пасма за вуха чи сплести з них косу, як зробила б це у бібліотеці. Просто дозволила волоссю розвіватися некеровано й вільно.

На середині шляху донизу, поки вітер смикав за волосся, вона відчула, що розклеїлася, наче книжка, сторінки якої розсипалися по підлозі. Не могла позбутися відчуття, що, відпустивши поруччя, злетить у повітря, наче пташка... «І це просто смішно», — твердо сказала собі.

Сходи закручувалися, повторюючи вигин кручі, та під Кі-линими ногами не зламалася жодна сходинка, а коли вона спустилася, серце не гупало аж так сильно й вона могла дихати нормально. Позирнувши вгору, замислилась, як піднятися назад, не запанікувавши й не уявляючи, як вона злітає. Нагадала собі, що в бібліотеці постійно видиралася драбинами для стелажів і благенькими гвинтовими сходами, не змигнувши й оком. «Але між полицями вітер не гуляв», — подумала.

Пригладивши волосся, Кіла спробувала приборкати блудні пасма, та вони так і трималися неслухняним синім ореолом. У бібліотеці, освітленій лампами, її волосся зазвичай мало пристойно спокійний відтінок синього, схожий на нічне небо, але тут, на сонці, стало буйно-сапфіровим.

Махнувши на це рукою, Кіла пішла до села. Накладати те, що лежало перед нею, на спогади було дивно. Де в чому мало що змінилося: нікуди не поділися млин, школа, барвисті будиночки на брукованих вулицях. Але якщо пам’ять була розмита, то деталі того, що лежало перед нею, виділялися чітко.

Яскрава фарба лущилася зі стін, а дахи були латані знов і знов. У кількох будиночках вікна забили дошками, а дещо вказувало на так і не усунені наслідки бур: обвалені ганки, бруківка, що стирчала навсібіч, зламані дерева, які слід було би прибрати. Лише товсті протибуряні заслінки на дверях і вікнах здавалися новими, та чимало з них були грубі й непофарбовані. Кіла насупилася. Вона завжди вважала Калтрі заможним селом, дарма що крихітним. Але всюди виднілись ознаки того, що село спіткали важкі часи. Діти, які бавилися на вулиці, здавалися худими. Поки вони бігли босоніж повз Кілу, палкою котячи обруч по бруківці, одяг на них теліпався, наче прапори.

Поглянувши вгору, Кіла побачила крилатих котів на дахах; ті ніжилися на сонечку, але також неначе схудли й посуворішали. Один пильно дивився на неї, вилизуючи хутро. Його зелено-жовте пір’я здавалося потріпаним, наче він пролетів крізь бурю. Може, й пролетів. Але чому? їй ці коти пам’яталися завше тлустенькими й пещеними.

Її провів поглядом старигань, що сидів на своєму ґанку. Кіла спробувала йому всміхнутись, але почувалася такою збуреною, що не знала достоту, який вигляд має ії обличчя. Понадіялася, що в неї не вийшла гримаса.

Старигань у відповідь буркнув, не те щоб привітно, але й не те щоб непривітно.

Кіла пам’ятала дорогу до бакалії: дві вулиці, а тоді звернути праворуч біля фонтана. Той уже пересох. їй згадалось, як сильно колись вона любила статую русалки посередині фонтана. Дитиною їй здавалося, що усміхнена русалка запрошує її в серце села. Однак тепер у русалки відвалилась одна рука, а на гавань вона дивилася з виразом обличчя, який здавався Кілі радше сумовитим, аніж привітним.

Позираючи на фонтан, вона почула тихі звуки арфи. Хтось десь грав складну мелодію, таку ж чисту, як колись вода у фонтані.

Пішовши на звуки арфи, Кіла проминула сухий фонтан. Вона очікувала побачити просто за рогом бакалію, та замість крамниці, яку пам’ятала, — з прив’ялим салатом і пересоленим сочевичним хлібом — знайшла пекарню. Якщо точніше, то занюхала.

На відміну від решти села, яке стало жалюгідною тінню того, чим мало бути, пекарня була розкішна. З відчинених дверей і вікон виринали пахощі свіжого хліба, меду, цинамону, і острів’яни...

Там були всі.

Принаймні всі, хто не працював ані в морі, ані на своїй фермі чи в саду. Здебільшого то, схоже, були старші острів’я-ни, які давно відійшли від справ, зі слідами вітру, сонця й часу на обличчях. А якщо чесно, цих людей було менше дюжини, проте здавалося, ніби то були всі. Вшестеро більше людей, ніж вона хотіла побачити.

«Можна повернутися згодом...»

«Ні. Ти вже тут. Купи те, що треба, а тоді можна й піти».

Глибоко вдихнувши, Кіла наблизилася до пекарні. На бруківці надворі, перед відчиненими дверима й широким вікном із прилавком скупчилися столики з різними стільцями. Жінка з глибокими, як провалля, зморшками та шпакуватим волоссям тримала на колінах невелику арфу. Як і один із бібліотекарів, що працювали на п’ятому поверсі, мала дві пари рук. Дуже корисно для розставляння книжок по полицях і, вочевидь, не менш корисно для грання на арфі зі схрещеними струнами. Жінка щипала два набори струн, одночасно граючи мелодію й гармонію старої моряцької пісні, яку Кіла туманно впізнавала.

Низхідні ноти гармонії були хвилями, що билися об пісок, а мелодія співала про любов моряка до моря.

Поряд із жінкою сиділа немолода кентавриця, вмостивши кінський зад на широкій лаві. Вона була вдягнена в простору червону сукню й червоний крислатий капелюх у тон. Крізь прогалини в сукні було видно, як кінське тіло плавно зливається з людським торсом, а чорне кінське волосся пасує до такої ж темної шкіри. На жіночій голові викрашалося чорне волосся, що, звузившись у вертикальну смужку, тягнулося вздовж хребта, достоту як грива на кінській шиї. Кентавриця пила чай з неоковирного кухля, дмухаючи на нього, перш ніж трохи ковтнути. Угледівши Кілу, вона поставила напій і відверто витріщилася. Штурхнула супутницю, і та припинила грати на арфі й теж витріщилася.

Кіла витріщилася й собі.

Багаторукої арфістки вона досі не бачила, зате жіночка-кентавриця видавалася знайомою. Кіла не могла сказати, звідки її знає. Всі її спогади про Калтрі передусім стосувалися батьків. «Однак я мала знати й інших мешканців села. Може, її?»

За столиками сиділи ще кілька чоловіків і жінок, здебільшого рибалки й фермери, які відійшли від справ. Вони снідали й балакали про погоду, чай, сусід ів і море. На землі немолодий лисий чолов’яга зі срібною лускою замість шкіри грав у гру з чорними й білими камінцями проти хлопчини, в якого з волосся стирчали крихітні козлячі ріжки.

Коли Кіла наблизилася до пекарні, всі вони зупинилися й витріщилися. Без арфи найгучнішими звуками стали крики мартинів, бомкання дзвонів на буйках у бухті й шепіт незнайомців, які не припиняли витріщатися на Кілу.

«Жахлива була ідея». Треба було прийти в інший час. Або взагалі не приходити. Або ж ретельніше шукати бакалію. Кіла замислилася, що сталося з чоловіком і жінкою, які керували місцевою бакалійною крамницею. Вони запам’яталися їй не найкращими людьми, але таки продавали найнеобхідніше. Перенесли крамницю деінде? «Треба ії пошукати». Але вона прикипіла до місця через чудовий запах. Достоту як від смачної цинамонової булочки, яку залишив для неї Ларран.

— Я... ем... шукаю продуктів? — Кілин голос став аж занадто тремким і високим, а наприкінці — ще вищим, наче вона просила дозволу.

З пекарні вибігла жінка. На талії мала пов’язаний фартух, а на щоці виднілася борошняна пляма. Її тіло, як і в хлопчика, що бавився на землі, було вкрито м’яким світло-брунатним хутром, а з волосся стирчали елегантні роги — щоправда, швидше оленячі, ніж козлячі. Пекарка махнула на інших клієнтів рушничком для посуду.

— Чуєте, годі витрішки продавати — їй через вас ніяково. Хіба не бачите, що вона от-от утече? Де ваші манери? Що, нових клієнтів не бачили?

— Нє, — сказав хлопчик із козлячими ріжками. Син? Небіж? Не родич?

Пекарка широко всміхнулася Кілі.

— Вітаємо в Калтрі та в найкращій...

— І єдиній,—докинула арфістка. Притримуючи арфу на коліні рукою, однією з решти трьох рук вона піднесла чайну чашку, а кентавриця цокнула чашкою об кухлик. Вони зареготали, наче давні подружки із сотнею жартів, зрозумілих лише їм самим.

Пекарка зігнорувала обох.

— .. .пекарні на цілому острові.

Широко розкинувши руки, промовила:

— Я ії власниця й головна пекарка, Брін. Перша цинамонова булочка коштом закладуі

— Я з’їла одну на сніданок, — зізналася Кіла. — Найсмачніше, що я коли-небудь куштувала.

Брін ясно всміхнулась їй.

— Ах, вона вже мені подобається. Відразу хочу познайомитися з усяким, кому смакують цукор і цинамон.

Кентавриця, змахнувши чаєм, вигукнула:

— О-о, я ії знаю!

— Ти вважаєш, що усіх знаєш, — відповіла ії багаторука подруга.

— Це ж маленька дівчинка з пагорба, та, що весь час устромляла носа в книжку. Доця Бінни Оробідан! — вона радісно гукнула, наче здобула якийсь приз, упізнавши Кілу. І звернулася до Кіли: — Ти викапана мати.

Почувши материне ім’я, Кіла здригнулася. Вона знала, що цього слід було очікувати: на Калтрі неодмінно мали знайтися ті, хто ії пам’ятав, і вона була в курсі, що таки схожа на матір — має ту саму небесно-блакитну шкіру й сапфірово-синє волосся. А ще — той самий розріз очей. Ніс татів — принаймні так казали люди. Та все ж ії неначе блискавкою в серце вдарило.

— Ви знали мою матір?

— Війна та ії чоловік-мрійник поїхали на південь. До міста, — кентавриця плеснула рукою так, наче то була відверта дурість. — А що з ними сталося? Вони теж тут?

— На жаль, ні, — відповіла Кіла. — Вони померли.

— Ох, як шкода. Моє співчуття.

Озвалася ще одна з острів’ян:

— Чого вернулася?

На відміну від кентавриці, вона говорила непривітно, а дивилася так сердито, що очі аж ховалися у зморшках.

Вдихнувши й видихнувши, Кіла повторила ту саму репліку, що так добре подіяла на Ларрана:

— Місто набридло.

Кілька присутніх кивнули, особливо кентавриця.

Одначе старигань на землі, який грав у гру, пирхнув.

— Нам тут міських не треба. Запам’ятайте мої слова: вона просто принесе біду.

Чотирирука жінка ляснула його по маківці серветкою.

— Ой.

— Чи ти не чув, що сказала їді? Вона не міська.

Кентавриця, їді, голосно промовила:

— Вона Біннина доця. Тільки погляньте на неї.

Всі знову витріщились, і Кілі ледве стало відваги залишитися на місці, а не розвернутися й помчати назад до сходів і зарослої хатинки, що була знайома й водночас незнайома — а також, нагадала вона собі, ще задимлена, бо Кіла нездатна розпалити вогонь досить добре, щоб нагодувати себе.

— Я просто хочу придбати деякі запаси, а тоді подамся собі.

— Подасися? Ти не залишишся? — спитала Брін. Вона була явно розчарована. — Але ж ти щойно прибула — навіть рибної булочки не скуштувала. Рецепт мій власний. Секрет у тому, щоб карамелізувати цибулю й не скупитися на часник.

Кіла хотіла сказати не це. Під «подамся собі» вона мала на увазі повернення до хатинки, де зможе сховатися від усіх цих витрішкуватих, надміру зацікавлених очей.

— Я зупинилася в будинку. Будинку своєї родини. Просто хотіла сказати, що не залишуся тут, у селищі, на цьому місці.

— Ти повернулася додому, — самовдоволено сказала їді. — Всі завжди повертаються.

— Її батьки не повернулися, — зауважив сердитий чолов’яга.

За це арфістка знову його ляснула. Однак ще кілька присутніх закивали разом із ним, наче цього й очікували від усіх, хто покидає Калтрі. Кілі закортіло виправдати батьків та їхній вибір. Вони просто хотіли кращого життя для своєї сім’ї. Що в цьому аж такого поганого?

Брін вийшла вперед і замахала руками на присутніх, наче захотіла розігнати курей перед собою.

— Досить уже з вас — зараз її відлякнете, — підійшовши до Кіли, привітна пекарка взяла ії попід руку. Від цього Кілі ще більше захотілося втекти. — Ходи зі мною, і я добуду тобі все, що треба.

Завівши ії всередину, Брін показала на присипаний борошном табурет і наполягла, щоб Кіла влаштувалась як удома. Кіла незграбно всілася й пошкодувала, що не мала кращого варіанту, ніж прийти в селище. Поки Брін метушилася за прилавком, заставленим булочками, хлібцями й буханцями, Кіла визирнула з відчинених дверей і замислилася, чи не пліткують усі клієнти про неї. «Ймовірно». Знову заграла арфа, проте Кіла чула за нею тихі голоси.

— Вони не хочуть образити, — мовила Брін. — Не зважай на них.

Як вона може не зважати? Однак Кіла сказала:

— То пусте.

— Гм-м, якщо волієш образитися, це теж нормально. Ми, калтрійці, можемо бути всякими: допитливими, настирливими, самовпевненими — і це я тільки про себе. То що тобі треба?

«Усе», — хотіла сказати вона.

їй треба було повернути собі бібліотеку. Були потрібні батьки, хоча минуло вже стільки років. Було потрібно знову відчути себе в безпеці. А ще потрібно знову знайти призначення, їй було потрібно бути потрібною — і бажаною.

Але з вуст злетіло інше:

— їжа. Насіння. І ще, може, курочка...

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Брін витиснула глазурі на цинамонову булочку та вручила ії Кілі.

— Я не можу собі дозволити...

— Подарунок-вітання, — сказала Брін. Кіла згадала кошик від Ааррана з такими самими булочками, а також — те саме слово в його записці. Якщо цинамонові булочки — це традиційний спосіб привітатися на Калтрі, то він їй подобається. — Або, якщо волієш, подарунок на удачу з новим початком.

«Новий початок». Шматочок цинамонової булочки в горлі затверднув, став наче цементний, і Кіла важко ковтнула. «То он воно що таке?» Раптом у неї наче закрутилася голова, і вона пораділа, що вже сидить. Кілі подобалось її життя, вона не планувала його облишити. «Як мені почати заново?»

Пекарка змахнула борошно з пухнастої щоки, а тоді сіла на табурет і собі.

— Скажи-но, якщо ти не проти, — заговорила Брін, — навіщо зриватися з місця й так усе міняти? Ще й приїхати з самого Аліссіума — він такий величний і розкішний, як про нього кажуть? Я там і не була ніколи — сама родом із південних островів, поїхала з дому, коли одна сімейна драма стала завеликою, подалася просто на Калтрі й не озиралася назад.

Пекарка торохтіла так швидко, що ії слова мчали одне по одному, наче струмок по камінню, а закінчивши, вона красномовно й навіть завзято зачекала на Кілину відповідь.

Кіла не рад іла, коли опинялася в центрі уваги, тож зіщулилася на табуреті. Вона таки була проти того, щоб відповідати Брін, і гадки не мала, як це зробити. Навряд чи звістка про революцію дійшла так далеко на північ, тож доведеться пояснювати все. Вона знала, що з того вийде: купа напружених запитань про її втечу. А цей досвід їй переживати не хотілося. І якщо вважати, що їй вдасться видушити з себе оповідь, вона тоді визнає, що була бібліотекаркою. Що як місцеві здогадаються, що вона забрала книжки? Що як вони здогадаються, що вона не мала дозволу їх забирати? Що як вони подумають, ніби вона їх украла? Що як вони зв’яжуться з імператорським слідчим? Від думки про них Кілу пробрав холод. Імператорських слідчих викликали щоразу, коли виникали підозри в неналежному застосуванні магії, і ці слідчі мали практично необмежені повноваження карати порушників. Що як ії заарештують, а книжки конфіскують? Або ще гірше — знищать? Незаконне володіння книгами чарів—злочин із дуже-дуже серйозними наслідками. Якщо її заарештують, що станеться з Казом?

Брін співчутливо запитала:

— Це через кохану людину?

— Ні! — Кіла зрозуміла, що відповіла занадто палко, й відчула, як зашарілася. — Ну, тобто нікого такого не було. Нікого такого немає. Просто... настав час піти.

Брін глибокодумно кивнула.

— А, ти не любиш говорити про себе — розумію й більше запитань не ставитиму.

М’язи в Кілиних плечах розтиснулися, принаймні трішки.

— Любиш говорити про інших?—запитала Брін. —Я знаю практично все про кого завгодно. Можу розповісти всі їхні секрети, щоб вибачитися за спроби залізти в твої.

Кіла мимоволі засміялася.

— Ні, дякую. Мені не треба їх знати.

— Гм-м... Тоді гаразд. Гадаю, я знаю, що тобі треба.

«Дуже в цьому сумніваюся».

— Тобі потрібна ситна випічка.

«Ну, можливо...» У Кіли забурчав живіт, і вона відчула, як зашарілася. Вмить доїла цинамонову булочку.

Брін заметушилася за прилавком.

— Починати заново — діло непросте. Тобі треба паливо. Білок. Сіль. Поживний жир, — мугикаючи собі під носа, вона витягнула ще одну випічку, вмостила її на тарілці й посипала морською сіллю.

Поки Брін працювала, Кіла помітила, що ії асортимент випічки явно відрізняється від доступного в місті. В Аліссіумі принаймні половина була б випечена з варенням і щедро зацукрованими фруктами: тарти з вишнями, малинові «равлики», загорнуті пиріжки з яблуками. Але в пекарні Брін нічого такого не було.

Купа цукру, цинамону й ще чогось, що вона готувала для Кіли. Але яскраві фрукти не впадали в око ніде. Кіла замислилася чому. Варення було просто невід’ємною частиною кожної пекарні, яку вона відвідувала.

— Це мій власний рецепт, — пояснила Брін, подаючи випічку Кілі. — Ну ж бо, скуштуй — я пригощаю.

— Ви недовго будете при справах, якщо й далі пропонуватимете їжу безкоштовно.

— Ти мене засмутиш, якщо відмовишся, — Брін трохи помовчала. — Хіба що, може, не хочеш — або в тебе алергія на морепродукти чи ти не налаштована їсти ще, — а якщо так, то я вже точно не хотіла б...

Кіла вгризлася у випічку й здивувалася, коли язик раптово защипало від солі, носові пазухи наповнив часник, а чудова солодкість...

— Що це таке? — запитала вона, жуючи.

— Риба, якої колись багато водилося довкола Калтрі, — срібляста скороплавка. Я шукала способу підкреслити смак. Подобається?

Кіла вже куштувала скороплавку, і та ніколи не мала такого смаку. Риба як така зливалася з маслом у випічці, а варто було їй проковтнути... вона неначе вдихнула ясну яскравість самого моря.

— Неймовірно.

Брін, скромно знизавши плечима, відповіла:

— Інгредієнти й рецепт. Так може всякий.

— Але ви вирішили це зробити, — Кіла надкусила ще. Виявилося так само смачно, як першого разу.

— Рада, що тобі подобається, — сказала Брін. — У нас так рідко бувають новачки, що я забула, як заводити нових подруг, а не відлякувати їх. Я цілу вічність знаю всіх на Калтрі. Знаю про них усе — тобто таки все: хто хропе, хто їсть із роззявленим ротом, у кого ноги пахнуть... але сподівалася... тобто вірю, що годяща випічка може компенсувати безліч огріхів у спілкуванні.

Нова подруга. Ці слова були такою несподіванкою, що Кіла мало не впустила рибну випічку. А це була б трагедія. «Я не шукаю подруги. У мене є Каз. І книжки».

Якась зрадлива часточка її «я» шепнула: «Але хотіла б ії мати».

— Я хочу знати про Калтрі одне, — несподівано для самої себе промовила Кіла. — Що тут змінилося? Не пам’ятаю, щоб він був таким... — вона пошукала слова, яке не було б образливим.

— Безнадійним? — підказала Брін.

Не те слово, яке обрала б Кіла, але цілком підхоже. Вона кивнула.

Брін зітхнула.

— Інтриги в столиці.

Кілі якось защипало маківку.

— Овва.

— Колись імператор посилав своїх чаклунів у регулярні об’їзди, щоб піклуватися про зовнішні острови, і вони накладали чари, які врівноважували всю ту дурню, яку робили в столиці, псуючи погоду, але потім чаклуни перестали приїздити. Риба почала ставати рідкістю, а русалконі... ти ще помітиш, що наш місцевий табун зменшився, а через це риболовля стала навіть гіршою. Погодні умови в нас геть змінилися через цю маячню з міською магією, а без чаклуна, здатного це коригувати, наші ферми не дають того, що давали колись, — зупинивши на мить тираду, щоб таки перевести подих, Брін кивнула на полиці з випічкою, і Кіла вперше помітила, що там не лише бракує варення: вони заповнені всього наполовину. Вона припустила б, що другу половину вже розкупили, але це могло бути й не так. — Ми не те щоб пухнемо з голоду, та всі побоюються: що як чаклуни на півдні вирішать більше не зважати на громадян імперії...

Кіла чула про це якусь дещицю, та не дуже зважала, бо це не стосувалося бібліотеки. З плином часу імператор відкликав своїх чаклунів з інших островів і скасував їхні об’їзди зовнішніх ферм і сіл. Назвав це гайнуванням магії. Про це сперечалися — Кіла читала дещо зі сказаного на цю тему в памфлетах, написаних революціонерами. Імперія накопичувала магію, а зовнішні острови, чия економіка стала залежною від поновлення певних чарів і надійних погодних умов, страждали через це. Кіла не думала, що це означає на практиці для повсякденного життя.

Поки еліта за допомогою магії будувала собі палаци й підтримувала розкішний триб життя, пересічні люди страждали. В цьому й полягала сутність аргументів за революцію. Світ і його ресурси належать усім, твердили революціонери, — а це стосується і всього, що тримають під замком у Великій бібліотеці. Всі ті знання, силу, здатну покращити життя інших, заховали на поличках. Користуватися нею дозволили лише багатим, хоча вона має належати всім. «І тому я ніколи насправді не думала, що вони нашкодять бібліотеці,—і тому ж не розумію, чому таки нашкодили». Вони знали, що книжки — це сила.

Кіла замислилася, що сказала би Брін, якби знала, що мала часточка цієї сили просто зараз лежить у ящиках у занехаяній хатинці за кручами.

А ще замислилася, що сказав би імператор.

Ну, сказав би до недавніх подій.

їй згадалося, що на початку революції один чоловік — та, В принципі, хлопець, йому точно було не більш як сімнадцять — спробував забрати одну з книг чарів із першого поверху Великої бібліотеки. На суді він заявив, що хотів за допомогою неї покінчити із засухою на одному зі східних островів. Його покарали, змусивши пити воду, доки тіло не почало судомити. Кіла не знала, вижив він чи ні. Зате знала, що наступного тижня його зображення надрукували в памфлетах революціонерів.

— Ось чому дехто в селі не дуже радий тебе бачити, — пояснила Брін. — Вони винуватять у новій політиці імператора всіх міських, але не хвилюйся: тебе вподобають, коли розплющать очі й збагнуть, що ти просто така ж острів’янка, як вони, а не велика страшна містянка, яка ховала від них магію під замком.

Це було... неприємно близько до посадових обов’язків Кіли. З’явилося бажання заперечити, буцімто не бібліотекар обирає, хто матиме доступ до книжок, але легше було кивнути й погодитись.

— Отож, — мовила Брін, знов усміхнувшись на все обличчя, — із чим я можу тобі допомогти?

* * *

Кіла підіймалася сходами на кручі з повним мішком запасів, серед яких були хлібина, пакунок цукру, горщик із медом, кілька брусків мила й кілька пакетиків насіння. Ще вона несла під пахвою курку. Насправді Кіла не мала наміру купувати курку: вона думала про яйця, які їй залишив новий сусід Ларран, і про те, як гарно було б отримувати їх регулярно, аж тут із ії вуст злетіло це слово і Брін наполягла.

Думаючи про пекарку, Кіла всміхнулася. Ця жінка була великою силою. Кіла не знала, чи має село старосту, та якщо так, то його явно затьмарювала Брін. Чи принаймні топила в потоці слів. Вона лагідно вмовляла всіх, доки вони не надавали всього, чого потребувала Кіла: борошна, цукру, солі, масла, насіння для майбутнього саду, а також мила та свічок. А ще Брін додала буханець свого хліба. І, звісно, курку. Кіла витратила майже всі гроші, які привезла із собою на Калтрі, але поки за неї торгувалася Брін, їй здавалося, що вона купує все вигідно. Навіть курку.

Поки Кіла підіймалася, курочка трохи вовтузилася в неї під пахвою, та на півдорозі заспокоїлася, неначе збагнула, що опиниться в небезпеці, якщо Кіла ії зронить. Отже, принаймні дрібку здорового глузду курочка мала.

Кіли не було вдома довше, ніж вона розраховувала, — Брін любила поговорити, а надто ж теревенити швидко, і, здавалося, всі мешканці села, які були на березі, хотіли зустрітися з донькою милої молодої дурнуватої парочки, що поїхала до столиці, — але вона вважала, що Каз нею пишатиметься. А ще дуже сподівалася, що їй довго не доведеться розмовляти ні з ким, окрім рослини-павука.

Пробираючись крізь густі лісові хащі стежкою, яку розчистив фермер, Кіла подумала, що чує попереду голоси. «Напевно, птахи», — подумала вона. В хатинці ж точно немає нікого, крім Каза, а він досі не розмовляв сам із собою.

Щоправда, варто було підійти ближче, як звуки стали нагадувати слова, а не пташиний спів.

«Мені вчувається?» Сьогодні Кіла взяла участь у більшій кількості розмов, ніж за останні... ну, за дуже тривалий час. Ті голоси досі лунали у неї в голові.

А втім, дещо схоже на Каза таки було. І на Ларрана?

Хіба він міг повернутися? Так скоро?! Вона ж щойно закінчила розмовляти з людьми! З купою людей! їй захотілося сховатися в будинку й не перейматися тим, що вона казатиме сама, що казатиме він і взагалі цією дурнею з обміном репліками.

Вийшовши з лісу, Кіла і справді угледіла на своєму даху Ларрана. Він закріпив на талії пояс із інструментами, був голий по пояс і перемазаний сажею. Кілин мозок на мить зачепився за ту голизну, і вона витріщилася з роззявленим ротом. Кіла ще ніколи не бачила так багато м’язів, і, здавалося, жоден із них не лишався без діла, поки Ларран працював над ії димарем. «Не дивно, що я заверещала, коли він так несподівано з’явився. Він же величезний». Зблизька... його м’язів було дуже багато.

Вона із запізненням усвідомила, що Каз сидить на даху разом із ним, розкинувши вусики обабіч гребеня даху задля рівноваги. Він розповідав Ларранові про той випадок, коли Кіла ненароком утратила рівновагу на вершині однієї з бібліотечних драбин, але не впала задом наперед і не просто травмувалася, як порядна бібліотекарка, а схопила найближчі книжки та якось примудрилася перекинути весь стелаж. Той повалився на наступний, а той — на наступний, і в результаті вийшло чи не найбільше приниження в її професійному житті.

— Казе, — строго промовила Кіла.

— Що таке? Це було кумедно.

Якщо згадати тепер, то так. Весело. Та чи справді це — найкраща історія, яку можна розповісти новому сусідові? Тим паче що в зовсім недавніх розмовах з іншими мешканцями села Кіла так старанно замовчувала, що була бібліотекаркою.

Як багато відомо Ларранові? Чи бачив він ящики? «Заспокойся», — сказала вона собі. Казові не стало б дурості таке допустити. Він же тривожніший навіть за неї. Та все ж підпускати до книг чарів незнайомця було ризиковано.

Насупившись на обох, Кіла різко спитала:

— Що це ви там робите?

— У вас димар забився, — відповів Ларран. — От я й подумав, що його полагоджу.

А хто його про це просив? «Не я. І це мій димар». Ясна річ, той треба було полагодити, а вона гадки не мала, як. Та все ж таки. Він цього не знав.

— Не варто розпалювати вогонь у пічці з забитим димарем. Буде багато диму.

Кіла вже це помітила.

— Дякую, — процідила вона крізь зуби.

— Я намагався їй сказати, — запевнив Каз.

— Не намагався, — відповіла Кіла. — Ти знаєш про димарі менше, ніж я.

Тут курка квокнула й, постаравшись, вирвалася з-під Кілиної пахви.

— Ні!

Вона ж майже донесла цю курку додому!

Впустивши мішок, Кіла погналася за птахою.

Коли вона спробувала ії схопити, курка дременула ліворуч. Кіла намацала пір’я, а курка вислизнула з її рук. І промчала повз неї, обурено квокнувши.

Кіла знала, що Ларран і Каз споглядають, як вона зигзагами бігає подвір’ям за куркою. Коли курка звернула праворуч, Кіла рвонула вперед — і знову майже спіймала. А тоді курка, наростивши швидкість, кинулася в колючі зарості.

Кіла загальмувала.

Важко дихаючи, витріщилася на зелень.

— Гарно вийшло.

— Якщо залишити корм, вона повернеться, — підказав Ларран.

Ура, знову поради!

— Чудово. Дякую. Так і зроблю,—перевівши подих, КІла випросталася й повернулася до свого мішка, з якого, на щастя, не було кому тікати. І хоча насправді їй хотілося сказати Ларранові, щоб пішов геть, вона не могла не спитати: — А що їдять кури?

Він витріщився на неї з роззявленим ротом.

— Ви купили курку, не знаючи, як ії годувати?

— Я запалила вогонь у пічці, не знаючи, що димар забитий, — нагадала Кіла. — Гадаю, можна спокійно вважати, що я не відаю, що роблю.

Він засміявся, і засміявся дуже гарно. Кілу потішило, що не здалося, ніби він сміється з неї.

— Зерно, овес, боби, але лише варені, — сказав Ларран. — Будь-які фрукти. Будь-які недоїдки з вашого столу. Кури ладні їсти практично все.

їй захотілося спитати, що робити, якщо курка не вподобає приготовану нею їжу й віддасть перевагу тому, що знайде в дикій природі, та вона вирішила, що за цей день уже й так достатньо виставила себе дурепою перед Ларраном.

— Ну, щойно ви закінчите...

Він погладив димар, наче слухняну домашню тваринку.

— Та я вже майже закінчив. Спробуймо запалити пічку. Якщо вийде, я приготую ті яйця.

— Тобто яйця, які ви мені дали?

Він усміхнувся.

— Так.

— Подарували. Ті яйця.

— Так, я приготую їх.

— І з’їсте, — промовила Кіла. Ларран захотів з’їсти яйця, які їй подарував, — виходить, це вже не зовсім подарунок, так? — Гаразд. Ви полагодили мій димар. Яєшня з кількох яєць — це краща плата, ніж гроші.

Ларран спантеличено насупився.

— Я не просив плати.

«А я не просила вас лагодити мені димар».

— Покінчімо з цим.

Вона не хотіла бути йому винною за цю непрохану послугу.

Ларран закінчив, а Кіла тим часом зайшла всередину. Після цілого дня прибирання там було не надто жахливо, тим паче зважаючи на те, що хатинка роками стояла занедбана. Та й Каз, поки її не було, зробив дещо ще. Вона помітила, що стебнована ковдра знову лежить на тахті, а купки землі охайно зібрані в різних місцях кімнати. «Каз почувається як удома». Це добре.

А ще добре, що тут більше не пахне димом.

Зазирнувши в задню спальню, Кіла помітила, що ящики досі накриті брезентом. І їх, схоже, ніхто не чіпав. Заспокоївшись, вона повернулася до вітальні й придивилася до свого лютого ворога — дров’яної пічки.

— Готова до нового танцю?

— Це ви з пічкою розмовляєте? — спитав Ларран. Він саме зайшов усередину, пригнувшись у дверях.

— А ви розмовляли з рослиною? — відказала Кіла.

Увійшов на вусиках Каз.

— Привіт.

Відкривши пічку, Кіла побачила, що ту вичищено. Всередині лежали нові дрова, а також тирса, готова стати трутом. Ні тобі куп пилу, ні листя. Вона замислилася, чия це робота — Казова чи Ларранова. Хай там як, її було виконано. Кіла сказала собі радіти, а не дратуватися. Знявши з гачка кресало, стала навколішки перед пічкою. «Ти можеш», — сказала собі. І пошкодувала, що за нею стежать.

З іншого боку, якщо хатинка знову наповниться димом, то цього разу вже не з її вини. Кіла чиркнула кресалом, і на розпал полетіли іскри.

— Подмухайте на нього, — порадив Ларран.

Кіла подмухала на крихітне полум’я, певна, що загасить його, але ні, воно виросло й поширилося, затанцювавши далі на розпалі й накривши поліна. Вдоволено відхилившись, Кіла зачинила дверцята пічки.

Поки вони чекали, коли пічка нагріється, Ларран випив склянку води з раковини. Кіла дивилася, як він п’є, намагаючись при цьому вдати, ніби не стежить за ним. Тепер, опинившись усередині, він здавався навіть вищим, аніж раніше. Ларран був великою людиною, що заповнювала ії простір, і вона гадки не мала, що йому сказати. Почувалася так, наче використала всі слова в селі. «Коли всі ці балачки закінчаться, тиждень не розмовлятиму».

Ясна річ, можна подякувати йому за те, що полагодив ії димар. Очевидний варіант. Кіла знала, що має бути вдячною, хай навіть допомога й була непроханою.

— Дякую, що полагодили мені димар, — вимовила вона, а він одночасно з нею сказав: — Як вам село?

А тоді вони ніяково замовкли,, і вона сказала:

— Дуже гарне, — тоді як він промовив: — Немає за що. Те саме зробили б для мене ваші батьки. — Тут вона спитала: — Ви знали моїх батьків? — а він тоді ж вимовив: — Радий, що вам сподобалося.

Каз прослизнув між ними й підніс листя.

— Ох, та припиніть уже! Аж боляче. Ви що, обоє не вмієте вести розмову? Дозвольте рослинці вас повчити. Спершу говориш ти, потім ти, тоді ти...

Кіла зашарілася, а Ларран розсміявся. Сміх і справді був дуже гарний, теплий. Вона пошкодувала, що не може забути, що роздратована на Ларрана. Однак він вторгся в ії особистий простір, а це небезпечно, коли вона в сусідній кімнаті зберігає крадені книги чарів.

— Ви мене не пам’ятаєте, так? — промовив Ларран. Кіла збагнула, що, напевно, думаючи про його сміх, знову витріщилася. — Мені було років із десять, коли ви виїхали. Я дивився з отого дерева, як ваша сім’я відпливала, — він показав на вигнутий стовбур дерева за вікном, що схилився над бухтою.

— Рада, що ви не впали, — сказала Кіла.

— В мене гарний хват.

— Це корисно, — відповіла Кіла, а тоді подумки скривилася. Спершу ганялася подвір’ям за куркою, а тепер розмовляє так, наче ще ніколи ні з ким не вечеряла. їй справді, справді варто було більше тренуватися в бібліотеці розмовляти з людьми.

Вона спробувала згадати, коли востаннє трапезувала з кимось, окрім Каза, й не пригадала нічого. «Хе, а це доволі сумно». Кіла ще ніколи не вважала своє життя в бібліотеці сумним і не була певна, що така точка зору їй до вподоби. «Там, без нікого, я була щасливою». Вона не мала причин заводити тут друзів направо й наліво.

— Ви були добрі до мене, коли інші... були недобрі, — промовив Ларран. — І ваші батьки теж.

Кіла кліпнула на нього. Вона не пам’ятала, коли була до нього доброю чи недоброю.

— Вибачте. Я не...

Ларран усміхнувся.

— То було давно. Достатньо сказати, що я завинив вашій родині, — він розвернувся до пічки. — Здається, вона вже досить гаряча.

Розбивши яйця, Ларран збив їх і вилив на пательню. Поки Кіла дивилася, домішав туди зеленої цибулі, яку дістав із кишені штанів, а також один помідор.

Каз кинувся вперед.

— У вас там був помідор?

Ларран знизав плечима.

— Ніколи не знаєш, коли він знадобиться.

— На мою думку, ви таки знаєте, — відповів Каз. — Як часто вам буває конче потрібен помідор?

— Насправді я забув, що він лежить у мене в кишені, й згадав лише зараз. Зірвав його якраз перед тим, як побачив дим, що валив із вашого будинку. І не хотів марнувати час, несучи помідор на кухню,—Ларран говорив трохи зніяковіло. — Подумав, що ви можете бути в небезпеці.

Він помчав сюди, щоб урятувати ії. Справжній сусід, далебі.

За кілька хвилин Ларран зібрав усе — яйця, зелену цибулю, помідор — на грінках, які нарізав і закинув на гарячу пічку, поки Кіла чудувалася тому, що хтось прийшов ії рятувати. Коли палала Велика бібліотека, місце, де вона провела понад десятиліття свого життя, їй ніхто не спробував допомогти, ніхто не подивився, як вона, ії ніхто не попереджав. Якби Каз не залишався насторожі, вона й не помітила б, що інші бібліотекарі повтікали. Жоден із них не сказав: «Іди з нами. Чи принаймні рятуйся сама». Але ця людина, яка знала її всього п’ять хвилин... чи то з дитинства, якщо це правда... побігла сюди, не знаючи, чи не доведеться витягати її з вогню. Кіла витріщилася на Ларрана, не знаючи, що про нвого думати, тимчасом як він поставив збоку столу її тарілку, напхом напхану їжею.

— Секунду...

Він вискочив із чорного ходу в сад, а за мить повернувся, затиснувши в кулаці стокротки. Різко опустив їх у слоїк для консервації, налив туди води й поставив його на почесне місце на столі. З однієї з шухляд на кухні дістав серветки, оздоблені маленькими блакитними квіточками. Поклав на серветки різні виделки й ножі, а тоді сів по інший бік столу.

— Сподіваюся, вам до вподоби.

Кіла витріщилася на стокротки, а тоді — на яєшню, тимчасом як Ларран заходився їсти. Вона із запізненням відрізала собі шматочок грінки з омлетом і поклала до рота. Шматочок виявився таким гарячим, що мало не обпалив їй язика. Вона відчула гострий смак цибулі, гладеньку текстуру яйця — Ларранові якимось робом вдалося зробити його легким і м’яким, на відміну від схожої на гуму яєшні, що її Кіла їла в бібліотеці, — й пікантний смак помідора. Ларран умів як лагодити димарі, так і куховарити.

Вони трохи поїли мовчки.

Кіла спробувала вигадати тему для розмови.

— Ви наче казали, що випасаєте русалконей?

Він усміхнувся. Ця усмішка осяяла його обличчя.

— Так. Можу якось показати їх вам. Якщо захочете, можете навіть покататися.

Почасти Кілі хотілося сказати «ні». «Я тут не для того, щоб заводити друзів». Вона тут для того, щоб залягти на дно в безпечному місці, якомога непомітніше, на той випадок, якщо хаос вийде за межі столиці. Вона тут, щоб сховатися, доки все не минеться. До того ж вона навіть не була певна, що їй подобається Ларран, хоча він допомагав, поводився привітно й був гарним кулінаром. Як він зробив яєшню такою схожою на хмаринку? Та все одно він, схоже, не розумів, як можна триматися на ввічливій відстані й чекати на запрошення.

З іншого боку, яка від цього може бути шкода? Вони дуже далеко від Аліссіума, а Кіла завжди хотіла побачити русалконя зблизька.

—Дякую. Можливо, колись...

— Чудово, — відповів Ларран.

— Я не сказала «таю».

— Ой. Гм... гаразд?

Вдихнувши, Кіла сказала собі облишити впертість. Він же вчинив мило, запросивши її. Те, що вона втомлена, ще не означає, що їй можна грубіянити.

— Вибачте. Я просто... Не зважайте.

Ларран поїв ще трохи, а тоді показав рукою на пічку.

— Знаєте, як знову знадобиться допомога з чимось, просто попросіть.

І тут ії доброзичливість геть вичерпалася.

— І ви «просто просіть» дозволу, як знову захочете з чимось допомогти, — різко бовкнула вона.

Він кліпнув.

Кіла тицьнула в нього виделкою.

— Я не просила вас прийти й тупати по моєму даху. Не хотіла, щоб ви були тут. Тим паче тоді, коли мене не було вдома.

Ларран сахнувся.

— Я... Я просто намагався допомогти.

Тут втрутився Каз:

— Він таки полагодив димар. І тут був я.

Це Кіла знала. Просто це... Ох, якщо він не розуміє, то вона не знає, як йому пояснити.

— Ви вторглися в мій особистий простір. І не раз, — вона помахала рукою, показуючи на пічку, яйця, стокротки, серветки.

— А... — один склад, а скільки в ньому вмістилося образи та спантеличення!

Кіла замружила очі. Нагадала собі, що ії димар полагоджено, яєпшя смачна, а ящиків ніхто не чіпав. Жодної шкоди не завдано. Поки що. Однак він має зрозуміти, що це неприйнятно.

— Не хочу, щоб у вас склалося враження, ніби приходити коли заманеться нормально. Ми не друзі.

— А...

Вона розплющила очі. Ларран витріщився на свою тарілку, явно не знаючи напевне, що сказати, а Кіла розривалася між бажанням забрати всі свої слова назад і радістю через те, що висловилася. Він мав знати, що не може й далі заходити до неї, пхаючи носа коли заманеться. Через ії секрети це небезпечно. Вона не може дозволити собі непроханих гостей.

Вони знову поринули в мовчання, ще ніяковіше.

Першим тишу порушив Каз:

— Отже, чи їдять русалконі рослини?

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

На світанку Кіла зайнялася садом. Без нього вона просто не могла залишитися тут; Харчів, куплених у селі, стане ненадовго, а в неї залишилося недостатньо грошей, щоб купити ще більше, та й після вчорашнього вона не очікувала (і не хотіла) нових подарунків від надміру привітного сусіда. Треба якось владнати це самій.

Стоячи на задвір’ї, Кіла вперла руки в боки й оглянула зелені зарості. Сонце вже нагріло повітря й тепер пекло їй у плечі й волосся. Вона перев’язала волосся стрічкою, прибравши з обличчя, й одягнулася в одну зі старих суконь матері — пошиту з клаптів, м’яко-брунатних і зелених, як земля, і з купою кишень для лопаточок, обценьків і запасних садових рукавичок. Чоботи на ній теж були материні — міцні, шкіряні, обм’яклі від віку, здатні встояти в багнюці. Земля під підошвами здавалася м’якою, мов стебнована ковдра, неначе хотіла, щоб Кіла лягла і її поглинув сад. Каз сидів поряд із нею, зігнувши листя, щоб утримати свій ґрунт. Він неначе побоювався, що лози дотягнуться і до нього. Ті ж бо вже перелізли через огорожу й поглинули все, що колись тут росло. Повиростали бур’яни, що заполонили весь грунт до останнього дюйма. Хай куди дивилася Кіла, там буяла зелень.

Над парканом праворуч зігнулося дерево, придушене лозами. Кілька гілок були безлисті, і на ньому всівся птах із помаранчево-зеленим пір’ям. Випнувши груди, він защебетав низхідну мелодію. По той бік саду йому відповів інший птах, видавши щось схоже на воркування. Деінде в лісі за межами саду защебетали й заспівали інші птахи.

Садом пронісся вітерець, і затріпотіло листя, замерехтівши на сонці. Кіла вдихнула важкий запах зелені, що зростала, — і занюхала у вітерці слабкі пахощі меду, але не знала, від яких квітів. Один куток заполонили колючі кущі з блідим квітом, а над другим височіли пагінці з кульками фіалкових квітів. Вона вдихнула знов і подумала, що шляхта з Аліссіуму сувала б гроші пригорщами, щоб пахнути так само легко й гарно, як повітря на Калтрі. Просто вдихаючи його, Кіла почувалася так, наче прокидалася після ночі бездоганного глибокого сну. Вона як ніколи гостро усвідомлювала смак і запах повітря чи звуки птахів і легкий шурхіт листя. Завдяки цьому їй здавалося, що вона може здолати будь-який виклик — якби ще знаття, як саме.

— Здогадуєшся, з чого можна почати? — запитала Каза. — Звідки мені знати?

— Ну, мені здається, що та можеш бути фахівцем із рослинності.

Він трохи помовчав.

— Це правда.

— То розкажи мені, що тут бур’ян, а що — ні, — промовила Кіла.

— Бур’янів не існує, — відповів Каз. — Це жорстоке назвисько, вигадане тими, хто одні рослини називає «небажаними», а інші — «цінними», неначе цінність живої істота вимірюється її користю для іншої живої істота. Неначе рослина не може мата цінності сама по собі, — він так розхвилювався, що високо здійняв листя й затрусив ним. Кіла вже давно не чула від рослини-павука такої довгої та пристрасної промови.

Вона заговорила заспокійливим бібліотекарським голосом:

— Гаразд. Віднині й надалі слово «бур’ян» у цьому саду заборонене.

Каз задоволено опустив листя.

— Може, розкажеш, де які рослини, і ми їх... упорядкуємо. Щоб усі вони мали шанси гарно зростати. Можна визначити місця для різних рослин, а решту пересадити за огорожу. Як у бібліотеці, — Кіла пішла до східного боку саду. — Тут відділ нехудожньої літератури. Тут лише овочі.

— Нові дослідження та трактати, — промовив Каз, виділяючи місце перед відділом нехудожньої літератури. — Тут можна посадити твоє насіння. А позаду—історичні твори. Це старі зарості.

— Перед хатинкою — художня література. Це всі квіти.

— А як щодо ягід?

— Наукові журнали,—вирішила Кіла через те, як кущі ожини одночасно підтримували й душили один одного. — Вздовж віддаленої огорожі.

Вони розпланували сад, обравши для кожного різновиду рослин відповідну книжкову назву. Кіла витягнула з хати садовий реманент. Каз тримав вусиками дрібніші інструменти, лопатку та обценьки, а вона орудувала сапкою й заступом. Вони взялися до роботи, зосередившись на передній частині.

Коли сонце дійшло до середини дня, вони вже встигли розчистити ділянку п’ять на п’ять футів у «Нових дослідженнях». Небагато серед густющих заростів, але, як вирішила Кіла, вдосталь, щоб посадити дещо з купленого насіння.

Каз лагідно роз’яснив їй техніку, кожному зернятку своя ямка, потім — вода, тоді насипати ґрунту, а тоді ще води. Кіла розподілила їх за Казовими вказівками, а тоді вдоволено сіла й розслабилася. Початок вийшов чудовим. І це не так уже відрізнялося від організації' книжкового стелажа. Трохи брудніше, але вона так само пітніла, переносячи книжки від стелажа до стелажа. Птахи продовжували співати одне одному, а вітерець остудив піт на шиї. Легені повнилися солодким, як мед, повітрям, а біль, що нив у м’язах, був приємний.

— Ти ж знаєш, що вони не проростуть миттєво, — застеріг Каз. — До цього мине кілька тижнів.

Це зіпсувало настрій.

Так, розумом Кіла знала, що зібрати якийсь урожай можна буде лише за певний час, але ще не обдумала, які це має наслідки.

Це й справді проблема, тим паче що вона загубила курку. Вона розраховувала на те, що курка нестиме яйця, доки сад не почне приносити плоди. А ще сподівалася, що серед старих заростів (зібраних у відділі історичних творів) знайдеться дещо їстівне. На жаль, переважна більшість цієї рослинності належала до того, що дехто (не Кіла) назвав би «бур’янами».

— У мене немає стільки часу, — щоб мати змогу жити тут, Кілі треба було швидко виростити харчі. Після інциденту з димарем вона не збиралася просити в Ларрана милостиню: це геть звело б нанівець те, що вона намагалася довести, хоча вона не була певна, що він узагалі це розуміє, — а мешканці села, як вона вже бачила, не мали зайвих ресурсів. «Я не випрошуватиму».

Кіла налила води на Казову земляну грудку та з’їла ще дві цинамонові булочки, а також решту сиру, який їй залишив Ларран. Вона пишалася тим, чого вони досягли, та що їй робити найближчим часом?

«Я могла б працювати».

Якщо тут є робота.

Для бібліотекарки роботи точно не було. Вона навіть книгарні не бачила. Кіла згадала про Брін і замислилася, чи не потрібна тій допомога в пекарні. Щоправда, Кіла нічого не знала про пекарську справу. А якщо Брін таки потрібна помічниця, то хіба вона вже не найняла б когось із місцевих? Насправді тут, може, й узагалі неможливо знайти роботу. До того ж будь-яка робота в селі занадто надовго розлучала б Кілу з книгами чарів, а їй потрібно було залишатися неподалік, щоб їх глядіти. Це мало й далі бути для неї в пріоритеті. Вона взяла на себе цю відповідальність, забравши книжки, й не збиралася від неї відмовлятися. Вона мусить дбати про книжки.

Однак Кіла замислилася... «Чи можуть книжки подбати про мене?»

— Є ідея, — повідомила вона Каза. Жахлива, настрашлива, чудова ідея. — Вперед.

Кіла зайшла всередину, змила землю з рук, а тоді ретельно їх витерла й подалася до задньої спальні, де тихенько стояли ящики. Скинула брезент. Вона чудово знала, що вони поклали в кожен ящик, і приблизно уявляла, котра книжка їй потрібна.

— У мене запитання, на яке ти не можеш відповісти, — промовила Кіла, повторюючи одну з улюблених батькових приказок, — що ти зробиш?

— Подивлюся в книжку, — відповів Каз. — Але ж Кіло... Книги чарів?

Вона зірвала кришку з четвертого ящика.

— Знаю.

— Це не дозволено.

Вона згадала бібліотекарку, обернену на дерево, й відчула, як важко загупало серце. Долоні спітніли. Однак таки зібралася з духом.

— Ким не дозволено? — запитала Каза. Імператора викинули з вікна. Він не заперечуватиме. І не дізнається. — Хто це помітить? А якщо точніше, то хто помітить і цим перейматиметься? — Тих, хто створював закони, повалено. Найпевніше, всі вони вже мертві. Поставлено новий уряд, а вона читала його памфлети. — Магія тепер належить народу. Я народ. І ми дуже далеко від Аліссіума.

Вона взяла книгу чарів з рослинної справи.

Сидячи на підлозі зі схрещеними ногами, Кіла гортала сторінки. Вдихнула знайомий порохнявий запах любих старих книжок і одразу відчула, що йде в правильному напрямку. Вона прочитала кожну книжку в цих ящиках і знала, що десь та й знайдуться корисні чари для росту рослин.

«Про використання троянд у захисних цілях», — прочитала Кіла.

Не те.

«Для допомога при пологах». Серед інгредієнтів були ромашка й жалюча кропива. Далі знайшлися чари родючості, для яких були потрібні яйця морського їжака та морського коника. Кіла шукала далі, шкодуючи, що цей гримуар не має змісту. Може, зайнятися цим, поки вона сидітиме на Калтрі? Створювати покажчики для врятованих томів—ясна річ, коли вже з’ясує, як захиститися від голодної смерті. Якщо вона таки зробить покажчики до всіх книг, то, може, їй простять цей переступ? А може, прощення й не знадобиться? Ніхто ж не ставитиме їй на карб, що вона зберегла собі життя. Особливо якщо ніхто так і не дізнається, що вона зробила.

За кілька сторінок вони знайшлися — чари для прискорення росту рослин. їх створив чаклун Лайкен у минулому столітті. Лайкен славився своїми теплицями: вони займали половину острова Белд, і там, подейкували, були всі види рослин, які зростали в будь-якому куточку Островів Півмісяця. Одну залу було присвячено отруйним рослинам, іншу—різновидам орхідей, а в одній нібито було повно папоротей, які росли так буйно, що там на всі боки нічого не було видно далі як на кілька дюймів. Пошепки навіть розповідали, що в теплиці є один відділ, повний рослин, Яких не існує більше ніде, рослин, повністю створених магією. Як Каз.