Крамнчка чарів

— Це не чорниця. їх зовсім не варто змішувати з чимось, якщо не хочеш, щоб шлунки покупців, гм, повстали.

— Фе, — Кіла викинула гілочку, а тоді постаралася всміхнутися Радан так, як годиться ввічливій бібліотекарці. — Не хочете скуштувати варення? Гарантую, воно ні до якого повстання не доведе, — тут вона аж скривилася. Не треба було вживати слово «повстання» перед Радан, але Ларран закинув це слово в її думки, і воно просто вигулькнуло саме. Сподіваючись, шо імператорська інспекторка не образиться, вона повела далі. — У мене в наявності малина й лохина. Ларране, дуже дякую, що подбав про крамничку. Я справді гадала, що знайду інгредієнти для нового смаку.

Радан здійняла брови.

— Ви шукали в лісі інгредієнтів для варення?

— Це ж крамничка варення, — Кіла показала на вивіску.

Втрутився Ларран:

— У тебе до Радан був один клієнт. Він купив слоїчок лохинового і сказав, що далі сподівається на ревеневе.

— Я посад жу ревінь,—запевнила Кіла, щосили стараючись говорити рівним голосом, невимушено та спокійно. Зчепила руки за спиною, щоб Радан не побачила, як вони трусяться. — Знаєш когось, хто має насіння? — Ларран мотнув головою, і Кіла запитала те саме в Радан.

Та супилася.

— Ревінь поза сферою моїх інтересів, — вона вдихнула. — Іменем імператора вимагаю обшуку приміщень на предмет контрабандного матеріалу.

— Гаразд, — погодилася Кіла.

Радан, уже готова перейти до погроз, суперечок чи ще чогось (хай що вона там планувала сказати), зупинилася.

— Прошу? «Гаразд»—і більше жодних заперечень?—сердито зиркнула на Ларрана. — Чому ви останні пів години не пускали мене, якщо вона не має заперечень?

Він знизав плечима.

— Якби це був ваш будинок, я вчинив би так само. Так чинять добрі сусіди. Ви не мали дозволу ввійти в ії будинок, а тепер маєте.

«Напевно, він так і не розповів Радан, як ми познайомилися». Тоді він не так ревно ставився до приватної власності. Кіла ледь не всміхнулася.

— Може, вам скляночку води? — запропонувала вона Радан. — Або гріночок із варенням, хоча за це я таки мушу взяти гроші. Самі розумієте — бізнес.

Імператорська слідча, сердито зиркнувши на неї, пройшла повз Ларрана. Він хутко відступив, пропускаючи ту всередину. Перехопив Кілин погляд, і вона самими губами сказала: «Дякую».

Кіла теж прослизнула всередину, і вони з Ларраном стали біля раковини, поки Радан обшукувала хатинку, починаючи з усіх полиць у крамничці варення. Закінчивши зі стелажем, помітила зачинені двері спальні та пройшла туди хатинкою. Кіла беззвучно помолилася до пам’яті своїх батьків, щоб вони забрали всі книжки, всі папірці й усі нотатки разом із ящиками. «А як інакше?»

Їй не довірили б усього відділу природничих наук Великої бібліотеки, якби вона хоч раз виявила неуважність до деталей. Вона не загубила жоднісінької книжки чи рукопису — чого ж думати, що тепер загубить?

Радан порпалася в спальні, поки Кіла й Ларран стояли в дверях і споглядали, як вона жбурляється ковдрами Кілиних батьків, заглядає під матрац і мацає кожну мостину на підлозі, перевіряючи, чи не лежить котрась неміцно.

— Що ви шукаєте? — лагідно запитав Ларран.

— Схованок, — коротко відповіла Радан.

— Мені нічого ховати, — сказала Кіла.

— Комусь на цьому острові є що, — відповіла Радан, — і я не заспокоюся, доки не знайду це.

Справи... кепські.

— Можу вас запевнити...

Радан потупала геть зі спальні, проштовхнувшись між Кілою й Ларраном. Заходилася відчиняти всі шафки на кухні. Витягнула кулінарну книгу Кілиних батьків.

— Ага! Це що таке? — ляснула нею по столу.

Кіла кинулася вперед.

— Обережно. Це...

Радан так швидко прогортала сторінки, що одна порвалася.

— Це належало моїм батькам! — Кілі закортіло вирвати книгу з її рук. Така недбалість із книжкою, тим паче книжкою, що належала ії батькам, із пам’яттю про те, що вони писали, з любов’ю, виснажені, з усім, що відчували, фіксуючи ці рецепти. — Кулінарна книга. Просто кулінарна книга.

— Схоже на чари, — Радан ляснула рукою по розгорнутій сторінці.

— Це — список інгредієнтів для тортів і супів.

— Вони можуть бути закодовані.

—Якщо так, то я цього коду не знаю, — різко сказала Кіла. — А мої батьки мертві. Ви займаєте мою спадщину. Будьте обережні.

Радан рвучко згорнула кулінарну книгу.

—Я конфіскую її.

Кіла мимоволі стиснула кулаки. їй хотілося заволати. Без ії дозволу книжок ніхто не братиме, тим паче людина, яка не вміє поводитися з ними як годиться. Тут надворі вітер жбурнув на вікно лозу, і кухню на мить перетнула тінь. Це нагадало Кілі про Каза, і вона повільно видихнула.

«Мені треба захищати не кулінарну книгу», — нагадала вона собі.

— Конфіскуйте, якщо мусите, та я очікую, що її буде повернуто в такому ж стані, — промовила. — Вона крихка та єдина в своєму роді. З нею необхідно поводитись обережно.

Радан трусонула вогненно-червоним волоссям.

— Я зроблю все, що муситиму, для виконання свого обов’язку.

Ларран лагідно запитав:

— Чого ви боітеся?

Сахнувшись, Радан сердито поглянула на нього.

— Як ви смієте?! Я імператорська інспекторка. Говорячи, діючи, виконуючи свій обов’язок, я втілюю славу й велич імперії.

— А в мене такий досвід: коли хтось із моїх русалконей поводиться агресивно, наводить порядки, поводиться як ватажок табуна, хоча ним не є, то це через страх, — говорив він лагідно, і Кіла подумала, що, напевно, саме так чоловік приборкує своїх русалконей — добротою й розумінням. — Я бачив, як молоді русалконики, розпалившись, нападали на океанські хвилі. Вода просто розходиться довкола них.

— Ви хочете сказати, що я схожа на агресивну рибу?

— Русалконі чи, якщо офіційніше, «гіпокампи» — ссавці, — підказала Кіла. Коли обоє поглянули на неї, додала: — Морські ссавці. Не риби. їх так класифікують передусім через те, як вони дихають, а також те, як народжують дитинчат. Риби відкладають ікру.

Ларран явно втішився, що вона це знає.

— Я дещо читала, — пояснила вона йому.

Радан ухопилася за почуте:

—У цій книзі чарів?

— Кулінарній книзі, — виправила Кіла. — І ні, ще дитиною в школі. Я народилася тут, виросла тут і ходила до школи в селі.

Вона змовчала про те, як вони поїхали до Аліссіума, коли їй було дев’ять. Опустити це не означає збрехати, а що менше Радан знатиме про знайомство Кіли з книгами чарів, то краще. Хай думає, що Кіла мешкала тут усе життя.

— Ця хатинка була моїм домом у дитинстві. Батьки переїхали сюди, коли тільки побралися. Вони теж народилися на Калтрі. Познайомилися дітьми в рибальському човні.

Вона згадала ту історію: батько хотів побачити зорі з моря, та його батьки працювали у фруктовому саду. Вони не мали власного човна і вважали, що позичити його — це така ж легковажна дурість, як дивитися на зорі, тож Кілина мати запросила його в човен своїх батьків. Материна мати, яка запам’яталася Кілі крихітною зморщеною жіночкою, що жахливо співала, була рибалкою й планувала податися на нічну риболовлю: риби певного виду найактивніші вночі. Кілиним мамі й татові тоді було по одинадцять років, і тато завжди стверджував, що тоді й закохався — під зорями, поки в місячному сяйві стрибали риби. Згадуючи цю історію, Кіла мимоволі поглянула на Ларрана й замислилася, чи виїздить він коли-небудь на своєму русалконі під нічні зорі.

— Інакше кажучи,—промовив Ларран,—будьте м’якіші— і побачите, що острів’яни хочуть допомогти. Якщо ж ними порядкувати, стануть дибки. Я знаю їх усе життя, і це — хороші люди. Але у нас є гордість. Якщо з нами поведуться як зі злочинцями, ми відповімо.

— Імперії Островів Півмісяця не відповідають, — заявила Радан, сховала кулінарну книгу в торбинку на поясі, де вже лежало хтозна-що ще, здатне забруднити чи пошкодити сторінки.

Кіла наказала кулакам розтиснутися. «Нічого не кажи. Нічого не роби. Думай про Каза й Іу».

— Коли чаклуна-відступника буде знайдено, вашу власність буде повернуто, — оголосила Радан.—Якщо не буде встановлено, що ви допомагали чаклунові. Якщо ви його переховуєте, вся ваша власність, — вона показала рукою на хатинку, на крамничку, на сад, — належатиме імперії.

Коли Радан вийшла, Кіла відчула на плечі Ларранову руку. Та була тепла, важка й утішна, не давала їй закричати або й гірше — жбурнути слоїк із варенням у жінку, яка віддалялася. Поки імператорська інспекторка не пройшла, не озираючись, в зелень, обоє мовчали.

—Дякую, — сказала Кіла.

—Я не зміг урятувати твою кулінарну книгу, — відповів Ларран. — Так, щоб не зробити гірше.

Вона похитала головою.

— Ти вчинив правильно. Ніхто з нас нічого не міг удіяти. Імператорські слідчі мають майже необмежену владу.

Щоб знати це, Кілі не треба було зазирати в зведення законів. Якось ціле крило шостого поверху Великої бібліотеки опечатали за наказом слідчого. У сховище тринадцять місяців не пускали нікого, навіть призначеного туди бібліотекаря. Коли ж крило нарешті розпечатали, виявили, що слідчі повиривали сторінки з унікальних, незамінних книжок і спалили їх у казані, який для цього й принесли. Чому книги було визнано небезпечними, так ніхто й не дізнався, та бібліотекарі відтоді говорили про це пошепки.

Почуваючись так, наче ії серце стиснули в кулаку, Кіла прихилилася до Ларрана. Він обхопив ії руками.

— Це я винен, що вона тут.

— У цьому ніхто не винен. Нам просто не пощастило.

Але якщо вона вже тут, то Кіла тут бути не може. «Ми не можемо залишатися». Всім буде безпечніше, якщо вона забере з Калтрі всі докази чародійства. Але куди вона може податися? І коли їй поїхати? Якщо вирушить негайно, це просто накличе величезні підозри на всіх, хто з нею подружив.

Наприклад, на Ларрана.

Не знаючи, що робити, вона просто стояла на місці, в Ларранових обіймах, дивилася на зелень і старалася не шкодувати, що судно Радан не потонуло так близько до мети.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Позаяк книги чарів не лежали в ящиках довкола неї, Кілі не спалося. Вона відважно старалася, скрутившись калачиком у м’яких стебнованих ковдрах, пошитих її матір’ю й матір’ю її матері, та прокидалася від кожного тукання сови, кожного подуву вітру в димарі й кожного рипання віконниць.

Їй було осоружно залишатися самій. У бібліотеці вона ніколи не бувала сама. Навіть якщо не розмовляла з іншими бібліотекарями, то чула їхнє бурмотіння, чула дзижчання підйомників, чула відлуння далеких кроків з іншого поверху. А ще десь поряд завжди був Каз, який гойдався між полицями.

Лежачи без сну в темряві, вона хотіла перевірити, як там він з Іу, та не наважувалася. Радан могла чигати в лісі за садом, чекаючи, коли Кіла зробить щось безрозсудне — наприклад, це. Було нізвідки знати, наскільки сильні підозри в імператорської слідчої, й Кіла не обманювалася, думаючи, буцімто залишається в безпеці, бо Радан відступилася. Та могла щомиті повернутися й заарештувати її. Місцева поліція підкориться слідчій, бо не матиме вибору. Якщо ж не послухається, на неї й на весь Калтрі паде кара.

«Напевно, революціонерам не вдалося».

Якби вони перемогли, то позбавили б імператорських слідчих необмеженої влади, а ще скасували б закони проти несанкціонованого чарування. Кіла замислилася, наскільки все погано тепер у столиці. Вона прочитала вдосталь історичних текстів, щоб знати: відплата за невдалу революцію швидка й безжальна.

Задумалась, який шляхтич чи воєначальник зайняв престол після загибелі імператора, а тоді вирішила, що їй байдуже. Не байдуже тільки, як далеко їй і рослинам доведеться помандрувати, щоб і вони, і книжки опинилися в безпеці. А безпечні місця ще десь залишилися? Навіть такий маловідомий зовнішній острів, як Калтрі, недостатньо далекий, щоб сховатися від рук імперії.

Куди можна податися?

Вона не знала ні інших островів, ні когось на них. Починати заново не хотілося: де вона житиме? Як харчуватиметься? Куди їй податися, щоб Каз, Іу та книжки точно були в безпеці?

На якомусь етапі вона, певно, заснула, бо прокинулася в клубку з ковдр, а в голові кружляли ті самі тривоги.

Птахи ледве пробудились, а сонце ще не визирнуло крізь віття, але Кіла все одно встала. Рано-вранці панував кусючий холод, хатинку оточували численні струмені туману й рясна роса, тож Кіла вдягнулася в ткану блузу й цупку спідницю, м’яку, наче ковдра. Коли сонце зійде, буде тепло, але поки що... Вона вже ні секунди не могла залишатися в ліжку наодинці зі своїми думками. Треба було займатися всім тим, чим займаються у звичайний день, принаймні доки вона не впевниться, що можна гайнути до мальованої печери.

Видивляючись у лісі Радан, Кіла зібрала кошик малини й пошкодувала, що не може залишитись. О, що вона тоді зробила б! По-перше, почала б ідентифікувати інші ягоди заради нових смаків варення: полуницю, ожину, ожиномалину (і стежити, щоб серед них не було отруйних). Купувала б яблука у власника саду й спробувала б готувати яблучне варення. Хоч таємно, хоч ні зцілила б усі фруктові сади на острові й заново запустила б усі магічні джерела. І врешті — вона на це сподівалася — знайшла б спосіб допомогти русалконям знову народжувати потомство. А може, й дізналася б, як захистити Калтрі від дедалі страшніших бур. І як годувати крилатих котів. Проводила б більше часу з Брін, Іді й Уліною. І з Ларраном. Вона не сказала Ларранові дуже багато. Він допомагав їй, навіть не знаючи, що в ящиках, чим він ризикує й чому. Хто так робить? Кому вистачає на це доброти, довірливості, самовідданості? Лише Ларранові.

Вмішуючи в малину цукор, вона плакала. Сльози падали в миску, і Кіла швидко відхилилася й витерла щоки. Не хотілося додавати у варення солі.

«Я не можу залишитися. Хай як цього хочу».

* * *

Замітаючи підлогу, Кіла почула голоси, що линули у відчинене вікно — знайомі голоси, що перемовлялися, наближаючись (слова зливалися, наче пташині крики). Знайомі стривожені голоси.

Витерши щоки, щоб ніщо не вказувало на пролиті сльози, вона побігла надвір, а тим часом Із зелені вийшли Брін, Іді й Уліна: Брін—у пекарському фартусі, Іді—в черговому прекрасному капелюшку, Уліна — в блузі з кількома рукавами. Обличчя в них були тривожні, стурбовані, наче вони не знали, що знайдуть у старій хатинці.

КІла спробувала опанувати себе, щоб прийняти їх якомога бадьоріше, та Брін кинулася вперед і обійняла ії.

— З тобою все гаразді Ми хотіли прийти вчора, щойно інспекторка піде з пекарні, але...

— Я подумала, що це буде нерозважливо,—перебила Іді. — Вже зналася з такими. Вони все вважають підозрілим. Якби ми поквапилися сюди...

Знову заговорила Брін:

— Ми не хотіли погіршувати твоє становище. Але нам дуже прикро, що ти була змушена проходити через це сама, — вона ще раз обійняла Кілу. Від неї пахло свіжим хлібом і цинамоном. Кіла незграбно стиснула ії у відповідь і понадіялася, що на ній немає малини. За останні кілька днів ії обіймали більше, ніж за попередні кілька років. Це було... приємно. Дуже приємно.

«Вони хвилювалися за мене. За мене, якої майже не знають. За мене, яка всіх їх наразила на небезпеку».

— Пекарня... Радан... — вона не знала, як запитати те, що хотілося запитати. Радан знайшла засоби із шишок? Брін у біді? Хтось із них у біді? Де слідча зараз?

Уліна поплескала Кілу по спині трьома руками.

— Уже все позаду.

«Ні, не позаду». Кіла не знала, як розповісти їм, що може стати ще гірше. Згадала про бібліотекарку, яка створила Каза: та, найпевніше, згоріла разом із рукописами й гобеленами в прекрасній колись північній читальній залі. Вона замислилася, чи усвідомив Каз ії долю.

Іді пирхнула й закотила очі, подивившись на Уліну.

— І близько не позаду. А якщо ти гадаєш, що так, то ти таке миле наївнятко, що я зараз пощипаю тебе за щічки й дам тобі цукерочку. Ти знаєш, що та слідча не здасться. Не може здатися. Вона потрапила в бурю й потопила своє судно. Байдуже, що бурі викликала імперія: вона помилок не прощає. Після такої катастрофи їй конче потрібно досягти результату. Арешт чаклуна-відступника принесе прощення. Вона не може дозволити собі невдачу.

Уліна запитала:

— Звідки ти знаєш? Ти просто здогадуєшся. Не знайшовши нічого, вона поїде. Вона ж не фабрикуватиме...

— Вона забрала мою кулінарну книгу, — втрутилася Кіла. — Як доказ.

— І моїми теж дуже цікавилася, — докинула Брін. — Дала їм спокій аж тоді, коли я підкреслила, що випікання — це мій заробіток.

Іді запитала:

— Твої засоби... Вони були...

— Це кулінарна книга моїх батьків,—відповіла Кіла.—Там не було жодного з родинних засобів Каза.

— Твоїх батьків... — повторила Брін. — Ох, мені так шкода.

Кіла сказала собі не плакати. Кулінарна книга їй не потрібна. У неї є спогади, і вони останнім часом були гострішими, ніж до приїзду на Калтрі. Втрата кулінарної книги не мала сприйматися майже як утрата шматочка власного минулого, але виходило саме так.

— А Каз? — запитала Іді. — Що вона подумала про Каза? Слідчі не дуже люблять нюанси чи пояснення. Ми з чоловіком. .. то було за кілька років до його смерті... Ми намислили продавати свої роботи за межами Калтрі, на інших островах...

— Чоловік Іді був різьбярем, а Іді — художницею, — вставила Уліна. — їхню спільну роботу треба бачити — краса. В мене є мартин, якого вони мені подарували.

— На третьому острові, який ми відвідали, один імператорський слідчий хотів зробити собі ім’я,—провадила Іді. — Він заявив, що ми контрабандисти. Звинуватив нас у переховуванні всередині скульптур нелегальних трав, що змінюють свідомість. Конфіскував їх, розламав і, звісно, нічого не знайшов, але нам нічого не відшкодували. Ба більше, він звинуватив нас в ухилянні від сплати податків, бо ми не заповнили документи на продаж товарів. Просто він забрав їх, перш ніж ми могли їх продати. Мій чоловік після того вже не хотів різьбити. Побачивши, як його творіння знищують... — Іді тяжко зітхнула. — О, ми намагалися заявити про цього мерзотного слідчого, та це нічого не дало.

Кілу це не здивувало. Імператорські слідчі були майже недоторканні.

— Мені прикро, що так сталося. І прикро за твого чоловіка, Іді всміхнулася.

— Дякую, люба. Це було давно, та я все одно за ним сумую. Часом сиджу на ганку й балакаю з ним, наче він досі є. І вишенька на торті: мій сусід не терпить, коли я так роблю, та я завжди кажу, що розмовляю не з ним, а вклинюватися в чужі розмови нечемно. Але я хочу сказати от що: не думаю, що Радан уже закінчила.

— Можливо, ти таки маєш рацію, — визнала Уліна.

Кіла глибоко вдихнула.

— Тому мені треба поїхати.

Решта жінок наблизилися до неї, і врешті Кіла збагнула, що вони її оточили, чи то свідомо, чи то несвідомо захищаючи від усього поза своїми спинами. Неначе обіймали ії, не торкаючись.

— Ти ж щойно повернулася додому, — сказала їді. — Ти не можеш поїхати.

— Однозначної — мало не крикнула Брін. На дереві неподалік злякався птах, і коли він полетів углиб лісу, Кіла мигцем побачила його хвіст із яблуневого квіту. — В тебе крамничка, і ти вже залишила свій слід — отже, ти тут своя.

— Тобі треба залишатися з Ковеном Соснових Шишок, — сказала Уліна.

— Товариством, — виправила Іді.

В Кілиних очах забриніли сльози, і вона сильно закліпала. — Я не...

Брін штурхнула її в плече.

— А як же Ларран? Ти не можеш просто взяти й покинути його. Я бачила, як він на тебе дивиться. Це його вб’є.

Кіла відчула, що зашарілася.

— Він ніяк особливо на мене не дивиться. Він просто хороша людина, якій іноді мене шкода.

Може, вони й розділили одну чи кілька майже особливих митей, але це не означає, що їх пов’язують якісь стосунки. Вона через обов’язки не може дозволити собі таку сентиментальність.

І начхати на всі шмаркаті думки, що останнім часом лізли їй у голову.

— Він забуде мене, щойно я відпливу.

— Ох, сонечко... — промовила Іді.

Уліна знов і знов відкривала й закривала рота, мов та риба, неначе хотіла щось сказати, але не знала, якими словами.

— Ти не знаєш його так, як ми. Ти маєш знати...

Іді перебила ії.

— Цю розмову треба вести за чаєм. І грінками з варенням? Можна купити в тебе малинового варення?

Кіла повела їх усередину хатинки.

— Купувати не треба.

— Кажу тобі як ділова партнерка: не слід сперечатися, коли тобі хочуть дати грошей, — входячи, сказала їй Брін і пом’якшила слова усмішкою. Кіла позадкувала, щоб Іді змогла протиснутися в двері за пекаркою. Коли кентавриця зацокотіла на кухню, полиці заторохтіли.

Кіла запалила пічку, а їді налила в чайник води. Уліна дістала із шафки чашки й поставила їх на стіл. Довкола розставили чотири стільці, а за якихось кілька хвилинок вода нагрілася, хлібину, яку Брін видобула зі своїх безмежних кишень, було нарізано й розігріто, і в повітрі запахло сосновим чаєм, малиною та хлібом.

Усе було так гарно й по-домашньому, що Кілі знову захотілося поплакати. «Що зі мною таке?» Вона плакала дуже рідко. Перепади емоцій були їй невластиві. Зазвичай вона лишалася тихою, спокійною та врівноваженою.

Поки чай настоювався, трохи потеревенили про дрібниці. Брін розповіла, як Тобін забув, що фонтан знову працює, й гепнувся в нього, а всі крилаті коти щоранку скупчуються довкола фонтана, щоб попити холодної чистої води. Уліна розповіла історію про виникнення фонтана, яку почула від двоюрідної бабусі: чоловіка, який його замовив, одного разу врятувала русалка. Його корабель перекинув один із тих велетенських кальмарів, що живуть у глибині. Завдяки цьому чоловікові з’явився закон, що забороняє використання зябрових сітей на Калтрі. Доти рибалки залишали сіті у воді без нагляду, підвісивши на причали, і часом русалки, особливо допитлива малеча, плуталися в них — доходило до трагедій. Фонтан установили на честь прийняття закону, а дружина того чоловіка наклала чари, щоб вода потекла. В ті часи це не було заборонено.

— Колись острів’яни дбали одне про одного, — сказала Уліна, — а імперія нас не чіпала. Так було краще.

— Не можна, щоб Радан таке почула, — зауважила Кіла. — Ви ж чули, як вона говорить про повстання — про революцію. Те, що імператорські інспектори досі є, означає, що вона провалилася. І за таких умов Радан буде особливо суворою з усіма, хто скаже щось схоже на висловлювання проти імперії.

Уліна пирхнула.

— Категоричності ще жоден закон не забороняв.

— Поки що, — сказала Кіла. Вона гадки не мала, які закони ухвалюють після невдалої революції. — Ми не можемо ризикувати. Тому я й маю поїхати. Якщо залишуся...

— Ти щаслива тут? — запитала Брін.—Хочеш залишитися?

— Так, — відповіла Кіла пошепки.

Вона згадала батьків і замислилася, чи зрозуміли б вони, чому вона так почувається: вони так радо поїхали, були такі щасливі в Аліссіумі, такі певні, що опинилися саме в тому місці, де можна гнатися за мріями їхньої сім’ї. Спершу вона повернулася на Калтрі лише через те, що не мала вибору. Відкрила крамничку, бо не хотіла вмерти з голоду. Але тепер... «Річ не лише в цьому». Вона згадала про свій садок і фруктовий сад, про вербу в лісі, про все, що зробила за такий короткий час. «І не лише в цьому». Річ у Брін, Іді, Уліні та, звісно, Ларранові. І саме тому вона почувалася ближчою до батьків тепер, у місці, яке вони хотіли покинути, ніж у місці, яке вони обрали для себе.

Вона відповіла ще раз, уже голосніше:

— Так.

— Ларран хоче, щоб ти залишилася, — оголосила Іді.

— Цей хлопчисько... — Уліна похитала головою. — Йому непросто жилося. Батьки... — вона затихла й ще раз похитала головою.

— Я знаю, що вони не були до нього добрі, — сказала Кіла. — Це він мені розповідав.

Іді пирхнула.

— Не були добрі! Ха! І годі применшувати, Уліно. «Непросто жилося»? Вона має знати правду, хай яка та трагічна, потворна і страшна.

Уліна однією рукою помішала чай, а іншою розмазала на грінці варення.

— Ларранові батьки були гноєм у людській подобі. Саме такі, кому взагалі не можна мати дітей. Якби ми здогадалися раніше. .. Ну, а ми не здогадалися. Вони це приховували, а сердешний малий Ларран не знав, що може довіритись іншим дорослим, попрохати в них допомоги. Звідки йому було знати? Ті, хто мали ним опікуватися, захищати його, любити... Якби вони досі були тут...

— Суть ось у чому,—пояснила Іді. — Його батько вмів покричати. Ми всі це знали. Чули його з вулиці, але з цим ніхто нічого не міг удіяти. Пам’ятаю, як одного разу запитала його про це—я завжди була допитлива, — а він сказав, що має право на емоції й виплескувати їх завжди здорово. До того ж так його рідні знають, що він думає. Це форма любові, казав він. Якщо не кричати, то як вони знатимуть, що тобі не байдуже? Для всіх здоровіше виплескувати їх, а не тримати в собі.

Брін пирхнула.

— Себелюбні бздури.

— Ми всі вважали, що це — просто інакший стиль батьківства, — сказала Іді. — Але так, я вважаю, що з тими, кого любиш, треба виявляти більше самовладання, а не менше.

Кілі не згадувалося жодного випадку, щоб вона чула, як хтось із її батьків волає. Може, одного разу, коли вона мало не впала з мосту в канал... Але в жодному разі не в гніві — принаймні не в її спогадах. Так, батьки часом бували засмучені, але не більше.

— Деякі люди люблять покричати,— провадила далі Іді. — Це неприємно. Трясця, мені самій кілька разів уривався терпець. А ще я можу бути трохи безцеремонною й виправдовувати це — мовляв, я просто чесна, та якщо бути по-справжньому чесною, іноді безцеремонні люди просто погані. Чесність може бути виправданням для принижень.

Уліна погладила її по гриві.

— Ти стараєшся. Ларранів батько не старався.

— Ніхто не знав, що там не лише крики, — додала Брін, — принаймні мені так казали. Всі присягаються, мовляв, ніхто не знав, що коїться, й не здогадувався, що буде далі: це тримали за зачиненими дверима й нікому ніколи не дозволяли побачити, яку темряву приховує ця сімейка.

Кіла замислилася, чи підозрювали щось її батьки. Вони дозволяли малому Ларранові користуватись їхньою бухтою. Тобто, найпевніше, знали, що в його сім’ї щось не так.

— Що трапилось?

— Та страшне, — попередила Іді. — Якось увечері, після дня на риболовлі, коли риба не ловилася, всі рибалки вернулися з порожніми сітями. Настав час вечеряти... — вона замовкла, неначе шукаючи слів, які прикрасили б історію.

Втрутилася Брін:

— Таке не вдасться сказати обережно. Він її вбив.

— Ларранів батько збив його матір зі сходів, — пояснила Іді. — Вона вдарилася головою. Згодом він усім казав, що не хотів. Кричав на вулиці, що не міг стриматися, що відчував те, що відчував, і не збирався її кривдити...

— За кілька днів він виплив на човні, і той повернувся до берега сам, порожній, — додала Уліна. — Згодом його тіло винесло на каміння. Ми не знаємо, випадково це було чи навмисне, та Ларран у тринадцять років став сиротою. Його взяв до себе пастух русалконей, але всього за кілька років... сталася раптова буря, і він потонув. Ларран сам знайшов його, спробував урятувати, та це вже було неможливо, — вона тяжко зітхнула.

— Хлопчина бачив чимало поганого, — сказала Іді. — Він дуже старався в усьому бути протилежністю батьків, але серце своє пильнував. Ніколи не дозволяв собі зблизитися з кимось.

—До тебе, — з усмішкою додала Брін.

Кіла замотала головою. Він стільки всього пережив... «Бідолашний Ларран». Але ж, звісно, вона — не перша людина, яка йому небайдужа. Та вона навіть не знає, чи справді небайдужа йому. В них було лише кілька митгєвостей. Він був добрим до неї через Шієн. Відчував удячність і, можливо, дружню симпатію. «З цього могло б вирости щось більше, якби я могла залишитися. Та я не можу».

— Він не... Ми не...

— Це відчувається, коли він говорить про тебе, — запевнила Брін.

Кіла кліпнула на неї.

— Він говорить про мене?

— Майже щоранку приходить по цинамонову булочку, — сказала Брін. — І щоразу згадує про тебе. Часто це якась випадкова думка — скажімо, йому цікаво, чи бачила ти схід сонця, чи подобаються тобі бутерброди з помідорами або як ти ставишся до русалконей, але можу тобі сказати, що раніше він ніколи так не поводився.

Іді постукала кісточками пальців по столу.

— Ми не хочемо сказати, що ти маєш залишитися, бо наш хлопчик сумний і його треба вилікувати. Ох, це була б жахлива причина. Ніколи не думай, що мусиш виправляти кохану людину. Тобі слід залишитися, бо ви маєте шанси зробити одне одного щасливими, а це — щось особливе.

— Заради цього варто ризикувати, — додала Уліна.

— Я не можу наразити всіх на небезпеку, — сказала Кіла. — Тим паче заради стосунків, яких може й не існувати, з яких може нічого не вийти. Можливо, ви всі бачите те, чого насправді немає.

— То поговори з ним, — сказала Брін так, наче то найпростіша річ на світі.

— Хіба, може, збиралася поїхати негайно?—запитала Уліна.

— Не рекомендую так чинити, якщо не хочеш, щоб у Радан виникли підозри, — зауважила Іді. — Не треба, щоб вона за тобою ганялася. Тож піди поговори з Ларраном. Принеси йому щось зі свого саду: так у твоїх відвідинах ніхто не засумнівається, — вона всміхнулася. — Поговори з ним і подивись, чи є в тебе причина залишитися.

— Ясна річ, окрім нас, — додала Брін і заново наповнила всім чашки. — Звісно, ми — чудова причина залишитись, але якщо тобі потрібна додаткова мотивація...

Уліна всміхнулась їй.

— Очі в нього таки гарні.

Інші двоє жінок кивнули.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Кіла обережно спускалася сходами на кручі, несучи кошик із помідорами. Морський бриз того дня був грайливий, танцював у її блакитному волоссі й лоскотав шию. Всі рожеві троянди квітнули, і в повітрі стояв їхній сильний аромат, присмачений невідступним запахом водоростей, що грілися на сонечку. Вона згадала, що батько ненавидів цей запах — називав його перевареним салатам, — але їй здавалося, що пахне чудово. «Пахне літом». Над головою простягалася безхмарна блакить, і важко було повірити, що тут може статися щось жахливе.

Як те, що скоїв батько Ларрана.

Вона дісталася берега і, прикривши очі рукою, поглянула в кінець причалу. «Брін, Іді й Уліна помиляються. Я йому не потрібна». У нього є русалконі. Друзі. Він знає майже кожного острів’янина. Вона не являє для нього нічого особливого.

Серед хвиль Ларран їхав верхи на золотому русалконі. Довкола них навсібіч розліталися бризки, що іскрилися в повітрі. Ларран був повернутий спиною до Кіли, проте вона бачила обриси його пліч і м’язів на руках, коли він завів Шієн у піну, що розходилася на хвилі.

Кіла витягнула з кошика помідор і піднесла його в повітря. Вона не знала, чи може русалкінь вийти з води. Вони викидаються на берег, як моржі? Як довго вони можуть перебувати на суші? їм це подобається? Доведеться запитати Ларрана, коли вона переконає його, що між ними нічого немає, тож своєю втечею не знищить ніякого можливого майбутнього. Або... може, варто почати із запитань про поведінку русалконей.

Коли Шієн рвонула до берега, Кіла почула, як Ларран ошелешено крикнув.

За мить побачив ії, і вона не змогла стримати усмішку: він усміхається, підняв руку, щоб помахати, а Шієн скаче крізь хвилі до берега. Кіла скинула чоботи й вибрела на мілину. Вона надягнула свою улюблену з материних старих острівних суконь — з м’яким білим ліфом і блакитною клаптиковою спідницею зі сріблястою ниткою. Задерла спідницю до колін, щоб не намочити подолу зі сріблястою стрічкою. Того дня вода була тепла, як дихання.

Шієн вирвала з її руки помідор, а тоді встромила голову в кошик. Кіла засміялася.

— Вибач, а можна... — запитала вона, тимчасом як Ларран промовив: — Дякую, що принесла їй ласощі.

—Дякую тобі, що... — вона замовкла й поглянула на його будинок. — За вчора.

Безпечніше було обійтися без подальшої конкретики.

— Її тут немає, — твердо сказав Ларран. — Ми ніколи... Ну, тобто вона ніколи не була в моєму ліжку, крім першої ночі, коли була непритомна, та після того, як вона прокинулася... — він повторив: — Її тут немає й уже давно не було. Я просто хочу внести ясність.

Він не прийняв її знов, і вона не ділить із ним ліжка. Він обрав Кілин бік, дарма що вона явно порушила закон і наразила на небезпеку всіх своїх нових друзів.

— Дякую, — знову сказала Кіла так, наче це слово могло вмістити в себе все.

— А як інакше? — сказав Ларран так, наче ці три слова все пояснювали.

Якусь мить вони дивились одне на одного, тимчасом як золота русалкобила порпалася в кошику. Вона пихкала, форкала й жувала з таким ентузіазмом, аж Кіла засміялася. Але тут Шієн схопила кошик зубами, спробувала зірвати його з Кілиної руки й позбавила Кілу рівноваги. Вона зойкнула.

— Шієн, назад! — гаркнув Ларран, кинувшись уперед, щоб схопити Кілу, поки не перекинулася.

Конериба трусонула гривою, голосно заіржала й помчала на глибину.

— Я в порядку, — запевнила Кіла, повернувши рівновагу. Цього разу, на щастя, не плюхнулася в воду. «Треба щоразу, коли сюди приходжу, брати з собою запасний одяг». Щоправда, цей візит може стати останнім.

Ларран не відпустив її рук, а вона цього й не хотіла.

Дивлячись йому в очі, спробувала згадати все, що планувала сказати під час шляху крізь зелень і спуску сходами на кручі. Вона збиралася нагадати йому, що вони знайомі недавно, хоч він і пам’ятає її з давно минулих часів, і що вони погано знають одне одного. Вона нічому не кладе край, бо в них нічого й не починалося.

— Ти в порядку? — запитав він.

— Так, звісно, я в нормі.

— Після вчорашнього. Ти в порядку?

Він дуже уважно вдивлявся в її очі. Вона подивилась у відповідь. — Так.

— З Казом все гаразд? — запитав він.

І тут вона не змогла сказати жодного слова з тих, які хотіла вимовити. Це запитання — те, що він вирішив запитати про її найкращого друга, те, що він щиро переймався, чекаючи на ії відповідь, — убило її.

Кіла стала навшпиньки в мокрому піску й поцілувала його.

Ларран заціпенів. Його вуста стали нерухомими, а очі широко розплющилися, наче він цього не очікував — та й як міг очікувати, коли вона цього навіть не планувала? Вона вже майже відсторонилася, та тоді він поцілував ії у відповідь — раптово, наче різко прокинувся після гуркоту грому.

Ларран наблизив її до себе, і морська вода з його грудей промочила тканину ії сукні. Кілі було байдуже. Він мав смак океану, а губи в нього були теплі.

Поцілунок скінчився. Однак Ларран не відсторонився. Він був усього за дюйм від неї, а вона досі дихала його диханням. Він дивився на неї так, ніби на всьому острові не існувало більше нічого, крім неї.

— Я прийшла сказати, що мушу поїхати, — оголосила Кіла.

— Що? — перепитав Ларран.

Вона глибоко вдихнула, ступила крок назад, а тоді — ще крок, і врешті вийшла з води на пісок. Думати було легше, коли Ларран не перебував так близько.

—Я сказала, що мушу покинути Калтрі. З Казом. І ще Іу. Бо ми не можемо залишитися.

Він кліпнув на неї так, наче вона говорила іншою мовою.

— Чому?

— Бо я бібліотекарка.

— А...

Їй захотілося поцілувати його знову. Дивно, як їй цього захотілося: вона не звикла до того, щоб її губи казали мозку, що робити, але хотіла відчувати його тіло поряд зі своїм і хотіла, щоб його руки торкались її.

Він насупився.

— То чому?

— Бо я також злодійка й брехуха, — Кіла змусила себе зробити ще крок назад, віддаляючись від Ларрана, а тоді — ще один, до берега, і врешті стала на гальку, якої хвилі не торкалися. — Імператора викинули з вікна — викинула не я. Я до того була непричетна. Та навіть з імператором ніколи не зустрічалася. Бачила його якось на параді, чи принаймні його корабель: він двічі на рік проходив парадом канали Аліссіума, і це сталося, коли я була в університеті, а я зазвичай пам’ятаю, що треба сидіти допізна над завданнями, щоб не довелося крутитися в юрбах, але цього разу про це забула, і... — вона вдихнула. — Тієї ночі, коли імператора вбили, були пожежі. Запалала бібліотека. Всі інші вже евакуювались, але ми з Казом... Ми втекли, коли вона запалала, прихопивши стільки книжок, скільки могли врятувати. Мені не спало на думку жодного місця, куди можна було б податися, крім цього. Крім дому.

— Тоді ящики...

— Книги чарів.

— А...

— Я той чаклун-відступник, якого шукає Радан, — промовила Кіла. — Ну, в певному розумінні. Принаймні я прочитала кілька книжок і склепала кілька практичних чарів, як-от ті, що з сосновою шишкою,—вони зцілюють дерева, — але насправді я не чаклунка.

Ларран продовжував витріщатись, але тепер вона не могла зрозуміти вираз його обличчя.

— Аж ніяк.

— Правильно.

— Ти бібліотекарка.

— Так.

— Яка врятувала свої книжки, — сказав Ларран.

— Мені подобається слово «врятувала», та позаяк я насправді не привезла їх назад, імперія, либонь, може обрати слово «вкрала». Розумієш, я гадала, що вона пала. Імперія. Гадала, що революціонери захопили владу, тож я збиралася врешті звернуся туди і, якщо Велику бібліотеку встигнуть відновити...

Ларран підступив до Кіли, вийшовши з мілини на пісок і подолавши розрив між ними, який вона створила.

— На мою думку, ти була неймовірно смілива.

Вона реготнула. Вийшло схоже на гикання.

— О, так, я сміливо втекла.

— Так, — Ларран говорив серйозно. — Ти врятувала себе, друга, приїхала сюди й урятувала нас.

Вона відчула, що шаріється, і зрозуміла, що щоки в неї мали стати пурпуровими.

— Гаразд, а це вже трохи перебільшено. Я виготовляла варення й липкі соснові шишки.

— Ти врятувала життя Шієн. А ще, як я розумію, Іу — твоїх рук діло?

— Вони були випадковістю. Але так, — Кіла припускала, що все це добре може врівноважити погане, тобто крадіжку й порушення закону, а він же навіть не знає про русаля й лісових духів. Але все це не скасовувало того, що вона наразила на небезпеку Ларрана, своїх друзів і всіх на Калтрі, втягнувши їх у розслідування Радан. — Я ні про що з цього не шкодую. Однак так не може тривати далі, коли на острові імператорська слідча.

— Їй стане нецікаво, — запевнив Ларран. — А коли вона покине Калтрі, все знову стане як зазвичай, і тобі не треба боятися...

— Все може стати як зазвичай, лише якщо я поїду, — сказала Кіла. — Якщо залишусь, а Радан здогадається, що я зробила, всі на Калтрі опиняться під підозрою. Всіх, хто був до мене добрим, назвуть змовниками. А тепер буде лише гірше: Імперцям треба довести, що вони досі при владі. Вони діятимуть жорстко. Штрафи. Й ще гірше.

Ларран похитав головою.

— Вона не здогадається.

— Ти цього не знаєш. Вона бачила, як я допомогла Шієн. Доказів у неї ще немає, та мої шишки... І фонтані Мене міг хтось побачити. Якщо вона поговорить із достатньою кількістю людей, потрібних людей, якщо ставитиме потрібні запитання, достатньо тиснутиме... Я гадала, що так далеко від Аліссіума буде безпечно. Не думала, що сюди приїде хтось, кому не байдуже. Але вона тут — оті все. Я маю вигадати привід, який не звучатиме підозріло, а тоді поїхати, доки не зробила ще гірше.

— Ти хочеш, щоб я дав тобі поплисти геть, просто знизав плечима і сказав «от і все»?

Ну, так, хоче. Чи принаймні хотіла. Перш ніж вони поцілувалися. Перш ніж...

— Я не хочу їхати, — вимовивши це вголос, Кіла усвідомила, яка це глибока правда. Варто було подумати, що вона попливе геть від Калтрі, покине батьківську хатинку, більше не побачить Ларрана, Брін, Іді, Уліну, навіть малого Тобіна... Вона нізащо не повірила б, як сильно може прив’язатися за такий короткий час. Вона хотіла, щоб її життя було таким, тут, на Калтрі, в ії маленькій хатинці з садом і крамничкою варення, з Казом та Іу, з русалкою та ії малям у бухті... Хотілося й далі допомагати вартівникам дерев. Хотілося зцілити решту фруктових садів. Хотілося переконатися, що птах, якого вона ненароком створила з яблуні, в порядку. Хотілося допомогти тій покупчині з безводним джерелом. Хотілося спробувати зварити вишневе варення з вишень Іді. Хотілося знову поїхати верхи на Шієн серед хвиль. А ще хотілося поцілувати Ларрана знову. Неодмінно зараз.

Він тим часом теж підступив до неї.

— Тоді не Ідь.

— Не все так просто.

Він стояв за кілька дюймів від неї й не торкався її, але був так близько, що їй здавалося, ніби повітря між ними вібрує. Кіла майже не чула хвиль, що розбивалися біля їхніх ніг, і мартинів угорі. їй хотілося, щоб решта світу могла зникнути й не зосталося нічого, крім цього відрізку берега лише на цей проміжок часу.

— А чому не може бути просто?

— Тому що. Імперія. Закони. Справді жахливі покарання.

Цього разу Ларран поцілував ії перший, і коли його руки обхопили ії, все щезло.

— Залишся, — видихнув він у неї.

— Тобі цього не треба.

Він почав цілувати її в шию — легенько, та їй перехопило подих.

— Треба.

— Ти мене не знаєш. Знаєш недостатньо добре.

Його руки опинилися на ії спині, і вона почувалася як ніколи убезпеченою. Здавалося, якщо земля піде їм із-під ніг, він її втримає.

— Я хочу пізнати тебе краще,—сказав він. І поцілував ії вухо.

— Ні, не хочеш. Я не привітна. Люблю бути сама.

— Можеш бути сама зі мною.

Вона провела руками по його шиї й запустила пальці йому у волосся.

— Це якесь безглуздя.

— Вибач. Ти маєш рацію.

Кіла поцілувала його й забула, як збиралася відповісти. Що вона насправді не сама, бо в неї є Каз. Що вона не хоче бути сама. Щось про своїх батьків, його батьків, Радан чи...

—Я занадто люблю книжки.

Ларран зупинився посеред цілунку.

— Що?

— Ти мене не знаєш. Тож я розповідаю тобі про себе. Щоб ти знав мене й чому буде краще, якщо я поїду. Я читаю й забуваю про все решту. І нікому не прощаю необережного поводження з книжками. Ненавиджу людей, які виривають сторінки, загинають кутики, ламають корінці.

— Непростимо, — погодився Ларран.

Вона віддалилася й насупилася на нього.

— Смієшся з мене?

— Так. Це не ґанджі. Це просто... ти. А ти мені подобаєшся. Дуже.

Вона мимоволі запитала:

— Справді?

Він кивнув.

— Як Шієн подобаються помідори.

Кіла засміялася й цілувала його знов і знов, поки хвилі цілували їхні босі ноги, морський бриз танцював довкола них, а сонце сяяло згори — і все це здавалося вічним і водночас таким мимолітним.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Хай як Кілі хотілося нескінченно цілувати Ларрана, це було просто непрактично. Вона мала захищати книжки й рослин. Кіла приклала долоню до його щоки.

— Ларране...

Він поцілував ії долоню.

Думаючи, як слід попрощатися, вона почулася так, ніби хтось сягнув їй у ребра й висмикнув усе м’яке, що в них було. «Я не хочу їхати». Була б рада, якби могла сказати, що не конче мусить, що все буде гаразд і що тут нема за що хвилюватися, та вона не могла. Натомість вимовила:

— Якщо хочеш, на лозі скоро достигнуть ще помідори.

Ларран м’яко притулився чолом до її чола.

— Не йди.

— Мені треба подивитись, як там Каз.

— Я піду з тобою.

Кіла хотіла цього, але мотнула головою.

— Це приверне забагато уваги. Ти коли-небудь залишаєш свій табун у цей час доби?

Ларран не відповів, а запитав:

— Ти повернешся?

Вона не знала.

— Спробую.

— Ти пообідала? Неодмінно поїж. І не забувай пити воду. Хочеш води, перш ніж піти? Або чаю? Я можу зробити чай. І бутерброди.

Кіла засміялася, дарма що хотілося плакати. М’яко підштовхнула його до води.

— Погодуй своїх русалконей. Ти їм потрібен.

Він повернувся назад, до неї.

— Мені потрібна ти.

—Я тобі не потрібна, та й якби була потрібна, мені, відверто кажучи, було б трохи незручно. Ми щойно познайомилися. Я подобаюся тобі невідомо чому.

Ларран усміхнувся.

— Гаразд. Але ти дуже мені подобаєшся.

Вона зашарілася.

— Ти мені теж подобаєшся.

Кіла змусила себе перетнути пляж і дійти до сходів. Озирнувшись, побачила, як Ларран забрідає у воду. У хвилях зовсім поряд із берегом гойдалося пів десятка русалконей. «Я йому дуже подобаюся».

Вона піднялася сходами й пішла крізь зелень. До рішення своїх проблем не наблизилася, та почасти все одно хотілося співати. Однак вона не співала. Ясна річ. Навіть тепер, у такому шаленому збентеженні, вона усвідомлювала, що треба бути обережною. Кіла вирішила, що просто тихо помугикає, дісталася своєї хатинки, а тоді зайшла за неї — просто невимушена прогулянка в лісі звичайної крамарки чи майстрині варення, якій потрібні інгредієнти.

Лише максимально впевнившись, що за нею ніхто не йде, вона повернулася до печери з намальованими квітами.

— Казе, — шепнула, прослизнувши між каміння.

Зачекала якусь мить, коли очі пристосуються до тьмянішого світла.

І трохи голосніше:

— Казеї Іу!

«Чому вони не відповідають?» Кіла відчула, як страх виповз із ії живота і схопив за горло. Пробралася глибше в печеру. Повітря було холодне, вкривало шкіру вологою, і вона з кожним вдихом відчувала смак солі. Вода лунко плюскала об стіни, а коли очі пристосувалися, Кіла побачила намальовані квіти, що миготіли вгорі.

Бібліотечний човен був на місці, тримався тінню в воді. Але де ж...

Вона почула приглушений крик.

Задерши спідницю, Кіла побігла мілиною на звук. Попереду зобачила постать, що борсалася на камінні в далекому кутку печери; на стіні металися тіні.

А тоді почула Каза:

— Тримай її! Майже все... Іу, не штрикай її!

На землі лежала імператорська слідча, обмотана канатом із човна. Її червоне волосся стирчало навсібіч, а в рота їй запхнули клапоть тканини, схожий на відірваний шматок вітрила.

— Що ви накоїли?! — скрикнула Кіла.

— Кіло! Ти тут! Допоможи нам!

Невже вони зв’язали імператорську слідчу?! Це ж жахлива, жахлива ідея...

—Дуже прошу, вибачте.

Кіла опустилася на коліна й вирвала з рота Радан клаптик вітрила.

— Русалка тебе знайшла? — запитав Каз, тимчасом як Радан закричала: — Негайно відпустіть мене, інакше сповна пізнаєте силу імператорського гніву!

Іу штрикнули тканину колючками, щоб підняти, а тоді запхали ії назад до рота Радан. Її крики стали приглушеними.

— Ми можемо пояснити, — звернувся Каз до Кіли.

— Іу, — погодились Іу.

Каз повторив запитання:

— Русалка тебе знайшла?

— Hi, — відповіла Кіла. — Я прийшла поглянути, як ви тут.

— Я відправив її до... Не зважай. Тепер ти тут. Ми спіймали Радан,—він показав листям на зв’язану жінку,—коли вона прокралася в печеру. Вона сказала, що той гидотний чолов’яга, Фенерер, бачив нас у човні. Напевно, ми пропливли повз його будинок, а він угледів нас і розповів їй, що ми поводимося підозріло, сказав, куди ми подалися, тож вона прийшла сюди й...

Кіла похитала головою.

— Прошу, скажи мені, що ви не нападали на імператорську слідчу.

— Ми не нападали на імператорську слідчу, — відповів Каз і підніс вусики, неначе присягаючись, що каже правду.

— Тоді чому...

— Тому що Радан — не імператорська слідча.

Вода плюскала об стіни печери. Кіла витріщилася на Каза, а тоді—на Радан. Але ж... Вона називала себе імператорською слідчою. Поводилась як одна з них. Ніде правди діти, доказів на користь цього не було, та вона потрапила в кораблетрощу і втратила всі свої речі, тож звідки в неї могли взятися докази?

— Звідки ти знаєш?

— Вона не намагалася конфіскувати книги чарів — вона намагалася їх украсти.

— Іу, — погодилися кактус.

Радан борсалася й белькотіла крізь кляп.

Кіла знову запитала:

— Звідки ти знаєш?

Якщо Радан прокралася в печеру й порпалася в човні... хіба не це роблять слідчі? Чому Каз подумав, що вона намагається вкрасти книжки, а не...

— Вона спробувала накласти чари, — пояснив він.

Ой.

Кіла поглянула на Радан. Так, слідчий так не вчинив би. Принаймні чесний. Вона вийняла кляп і ввічливо запитала:

— Не хочете пояснити свої дії?

Радан, випльовуючи ворс на підлогу печери, забелькотіла:

— Ви ж не можете в це вірити! Це ж рослина! Ви не можете вірити її слову більше, ніж моєму. Мені надано повноваження...

— Сама бачиш, чому ми заткнули їй рота,—промовив Каз.

— Каз воліє, щоб його називали «він», а Іу—«вони», — сказала Кіла. — І я не почула жодного доказу на користь того, що ви не накладали чарів.

Радан сердито зиркнула на неї. Це вийшло не так дієво, бо вона лежала на боці, пручаючись, наче зв’язана курка.

— Він і вони помиляються. Я перевіряла, чи справді це чари. Не хотіла діяти, не знаючи всього.

— Ви без вагань конфіскували кулінарну книгу моїх батьків, — нагадала Кіла.

Радан не треба було читати вголос жодні чари, щоб знати: це — книги чарів. Слово «чари» було буквально в кожній другій назві. До того ж, розгорнувши будь-яку з книжок, вона побачила б Перше наріччя. Книги чарів не намагалися приховувати свою сутність, і тому Кіла тримала ці книги в ящику, схованому під брезентом у човні й під ковдрами в хатинці. Вона запитала Каза:

— Які чари вона спробувала?

Іу підбігли до човна й повернулися з книжкою, розгорнутою за три чверті від початку. Кіла подякувала, узяла книжку й прочитала текст.

— Невидимість? — на цей том вона махнула рукою, бо він не був пов’язаний із природою.

Придивившись уважніше, Кіла збагнула, що ці чари радше для непомітності: приглушують кроки й послаблюють здатність одягу, очей і шкіри відбивати світло. У списку інгредієнтів знайшовся дуже рідкісний і дорогий самоцвіт. Перевіривши корінець, Кіла побачила, що книга націлена на мисливців. Чари призначалися для того, щоб полегшити підкрадання до жертви.

— Щоб чари спрацювали, їй з-поміж інших інгредієнтів знадобився б рубін без включень — три карати.

— Бачите? — відповіла Радан. — Я чарів не накладала. Просто читала вголос, аж тут на мене вискочили ваші страховища...

Каз потягнувся вусиком до її шиї, і Радан перекинулася на живіт. Іу буцнулися колючками об ії оголений зап’ясток. Радан зойкнула та здригнулася, і Каз, скориставшись моментом, схопив кольє в жінки на шиї. Витягнув його з-під сорочки, щоб показати рубіновий підвіс.

— Ану погляньте на це. Саме той інгредієнт, який потрібен для чарів. Оце так збіг.

Радан стулила вуста й так сердито витріщилася, що Кіла мало не здивувалася, коли її очі не заіскрили блискавкою.

Збіг виходив дуже малоймовірний: Радан обрала в зібранні єдину книжку з єдиними чарами, в яких використовується саме той самоцвіт, який вона носить на шиї, — дуже дорогий самоцвіт, який узагалі не годилося носити імператорській слідчій.

— Хто ви? — запитала її Кіла.

—Я імператорська слідча, якій доручено...

Каз прихилився до ії обличчя.

— Кіла — хороша людина, яка в жодній ситуації не думає про категоричні рішення. Їй не спадало на думку, що революціонери викинуть імператора з вікна. І що вони дозволять комусь спалити бібліотеку. І що хтось справді поженеться за нами. Та все ж ви тут. Однак я хотів би звернути увагу на таке: якщо ви та, ким себе називаєте, імператорська слідча, яку викинуло на наш острів, то ніхто не знає, що ви тут. Ви могли й потонути під час магічної бурі.

— Острів’яни знають...

— Але ви їм не подобаєтеся, — нагадав Каз. — Вони хочуть, щоб ви поїхали. Гадаєте, вони про щось питали б, якби подумали, що ви поїхали сама, не знайшовши нічого підозрілішого за кулінарну книгу у власності майстрині варення?

Кіла насупилася. Вона не зовсім розуміла, на що натякає Каз, але звучало страшенно схоже на те, що зараз він пригрозить Радан чимось жахливим.

— Казе... — почала вона. Кактус штрикнули її в щиколотку. Він прихилився до обличчя Радан і широко розкинув листя. — Ви бачите, що вода тут глибока. Ваше тіло навіть не викинуло б на берег. Якби ми прикріпили кілька важких каменів...

Радан вирячила очі.

Кіла шоковано вигукнула:

— Казе!

— Я просто пояснюю їй варіанти, — запевнив той.

— Ми не можемо... — Кіла не могла навіть вимовити слово «вбити». Це було відверто забагато. їм і говорити про це точно не треба.

Каз знову зосередив увагу на Радан. Його листя залишалося розпушеним, а всі вусики стояли сторчака.

— Кіла — мій найкращий друг.

— Іу!

— І практично мама Іу.

Тут Кіла здригнулася. Вона не вважала себе нічиєю мамою. І вже точно ніколи не поводилася по-материнськи з кактусом і не мала до них материнських почуттів. А треба було?

— Я не думаю...

— Якщо тобі від цього стане легше, Іу кажуть, що радше вважають тебе тіткою.

Гаразд, це незле, але... «Не відволікайся. Тут оно про вбивство думають».

— Казе, ми точно не будемо...

— Ти не будеш, — перебив Каз. — Ти попливеш човном назад до хатинки, відкладеш книжки, а тоді пообідаєш зі своїм милим вродливим сусідом. А ми з Іу продовжимо розмову з нашою новою приятелькою Радан.

— Я нікуди не піду, якщо ви... — Кіла ковтнула.

— Кіло... — заговорив Каз.

— Ні, — вона почала тягнути за мотузки, якими була зв’язана Радан. — Я не знаю, хто ви й чого хочете, але ви не імператорська слідча, а ми не вбивці. Тож ми поговоримо як цивілізовані люди, і ви розкажете нам, чому приїхали на Калтрі й чого хочете. Я не дозволю своєму найкращому другові скоїти вчинок, якого він не зможе обернута навспак і про який шкодуватиме.

— Кіло...

— Ми захищаємо одне одного, — сказала вона йому. — Ти спіймав її. Тепер моя черга, — вона закінчила розтягувати вузли. Зазирнула в очі Радан. — Я бібліотекарка з Великої бібліотеки —чи колишня бібліотекарка. Каз був моїм асистентом. Ми втекли від пожеж і приїхали до дому мого дитинства. Відтоді всіляко старались влаштувати життя тут. Тепер ваша історія.

Радан стягнула мотузки зі щиколоток, а тоді сіла.

Кіла напружилася, очікуючи, що та нападе. Або дремене. Це цілковито залежало від того, якою людиною була Радан, а Кіла не знала про неї нічого, крім того, що вона поводилася негречно й вороже... «Ми нікого не вб’ємо. Бібліотекарі так не чинять». Трохи займаються сортуванням на поличках, трохи пошуком інформації, трохи — таємним насильством? «Ні».

Радан роздивлялась їх, не нападаючи й не тікаючи. А ще не стрибаючи до човна й книжок. Кіла почала сподіватися, що зробила правильний вибір.

— Мене звати не Радан. Моє ім’я Раванділ Етра...

В печері розбилася хвиля, що гойднула човен і плюснула об них. Кіла похлинулася, випльовуючи морську воду. Радан — чи хто вона там — змокла до нитки. Каз верещав і намагався видертися на стіну печери, тоді як Іу кинулися до човна й, користуючись голками як льодорубами, швидко вибралися на щоглу.

В печеру заплив табун русалконей. Довкола них летіла вода, і вони іржали так, неначе сурмили. Кіла помітила, що на одному з них Іде Ларран. Його силует вимальовувався на тлі світла з-за меж печери, і він скидався на героя з давнього переказу.

— Ларране! Що...

Перед табуном виринула русалка.

— О ні, навіть не думай, — промовив Каз. Обернувшись, Кіла побачила, що він обвив листям щиколотки Радан. Та почала була тікати до входу в печеру.

Половина табуна викинулася на берег, копитами й сильними хвостами заважаючи їй утекти на суходіл, тоді як інші блокували морський вихід. Ларран зіскочив зі спини Шієн і поплив до берега печери. Вибрався мокрий, як хлющ, та напосівся на Радан.

— Ви не можете ії заарештувати! Вона невинувата! — сказав він. Водночас Каз вигукнув: — Ми ще не закінчили!

— Заспокойтеся, всі! — скрикнула Кіла, тимчасом як русалка видала клич, схожий на крик сирени, русалконі форкали та іржали, а кактус верещали: — Іу, іу, іу!

Радан затулила обличчя руками й важко сіла на берег.

Каз ослабив хват.

Ларран підніс руку, і русалконі почали заспокоюватись. Довкола плюскотіла морська вода, але й вона поволі вгамувалася. Іу затихли.

У Радан трусилися плечі.

Вона що... плаче?

«Вона сміється».

Похитавши головою, вона підвела погляд.

— Я втекла від найкраще вишколених вартових у цілій імперії, лютого натовпу та всіх до одного вмілих мисливців за головами, посланих по мене, і мене хапають бібліотекарка, дві рослинки й фермер? — вона засміялася ще дужче.

Кіла терпляче, ніби розмовляла з малою дитиною в істериці, промовила:

— Радан, розкажіть нам, хто ви й чому тут.

Витерши очі, Радан опанувала себе, випрямила плечі й сказала:

— Я Раванділ Етра Л’сарі, і я спадкоємиця імператора. А тут опинилася, бо не хочу ні бути імператрицею, ні бути страченою.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

— Іу? — сказали кактус.

— Отож-бо, — озвався Каз.

Ларран пирхнув.

— Ви... що?

Кіла придивилася до неї.

— Сумнівно. Спадкоємець імператора — його перший син Умеле С’ров Віронін. Друга в черзі — його донька, друга з дітей, Сев’єн Нікла Едін Ларівірон, а за нею — його брат, його братова, їхні діти.

— Я була шістнадцятою, — сказала Радан. — До мене взагалі не мало дійти, і я цього не хочу. Я збрехала про те, що сталося в Аліссіумі...

— Оце так сюрприз, — пробурмотів Каз.

— Революціонери перемогли, а генерали, що відали військом, жадаючи довести відданість справі, почали страчувати всіх, хто має хоч якесь право на престол. Хоче цього новий уряд чи ні — питання дискусійне, а також незначуще, бо кінцевий результат той самий. Політики в колі революціонерів досі утверджують владу й не можуть дозволити собі відлякнути воєначальників. Простіше кажучи, спорідненість із колишнім режимом зараз шкодить здоров’ю. Мені пощастило: я далека родичка по бабусиній лінії, а ще мене вишколювали на вітромовицю. Ба більше, я склала іспити за третій рік і чекала першого призначення на корабель. Але тепер цьому кінець, бо хтось розглянув родинне дерево й вирішив, що один нетривалий шлюб — це достатньо близько. Одна партія лоялістів хоче зробити з мене пішака, щоб мати привід довести острови до громадянської війни, а революціонери, які не коронували жодного імператора, а запровадили парламент, не хочуть, щоб лоялісти мали хоч якісь законні претензії, й готові заплющити очі на будь-які дії своїх кровожерливіших партій, — усе це Радан випалила з гіркотою людини, яка відверто задовго тримала слова в собі.—На мою думку, імперії буде набагато краще без імператора чи імператриці, та моєї думки ніхто школи не питав. Просто вирішили: оскільки якась родичка, з якою я ніколи не зустрічалася, недовго була за кимось там заміжня... Я не хотіла стати приводом для нового кровопролиття, тож утекла.

Кіла витріщилася на неї.

— У вас рубін, бо ви представниця вищої знаті.

Радан кивнула.

— І чарами пофарбували волосся в червоний колір, щоб скидатися на представницю нижчої знаті.

— До мене ніхто не придивлявся, — відповіла Радан. — Вартові не знали мене в обличчя. Знали лише моє багатство. Навіть ті, яких я знала з дитинства.

— Ваша родина володіла човном, що потонув? — здогадалася Кіла.

— Одна з моїх тіток була імператорською слідчою, — сказала Радан. — Вона подарувала мені човен, коли революціонери розпустили управління розслідувань і конфіскували жетони слідчих. Новий уряд планує поставити своїх, коли закінчить переробляти закони, але це дуже великі зміни для такого короткого часу. Всюди хаос, але без спадкоємця імператорського престолу це — бюрократичний хаос, а не насильство на вулицях.

Ларран поклав мокру руку Кілі на плече.

— То імперія не ганятиметься за Кілою? Її ніхто не заарештує?

«Я можу залишитися? — подумала вона. — Можу розпакувати книжки, робити своє варення, повечеряти з Ларраном...»

Радан мотнула головою.

— Перше—так, але друге... Наскільки мені відомо, закони ще не переписано. Те, що ви тут зробили, — вона показала рукою на човен із книжками й розумний сукулент, — досі може стати приводом для арешту, суду й визнання вашої провини. Але цим займалася б не я.

Каз листям витискав солону воду з кореневого клубка.

— То я мав рацію: ви намагалися вкрасти книги чарів для себе.

— Лише корисні, — вточнила Радан.

— Усі книжки корисні, — одночасно вимовили Кіла й Каз.

— Ага, точно бібліотекарі, — сказала Радан. — Мені були потрібні чари, що допомогли б сховатися. Я бажаю більше ніколи не вертатися до того життя. Хочу мати те, що й ви. Звичайне життя без постійного страху замовного вбивства.

Це... начебто цілком раціональне бажання.

— Як ми можемо вам довіряти? — запитав Каз. — Ви погрожували заарештувати нас і покарати, хоча революціонери перемогли — до речі, ура.

Радан заперечила:

— Як я можу довіряти вам? Ви погрожували вбити мене й заховати тіло.

Ларран явно здивувався.

Каз помахав йому листям.

— Не Кіла. В неї моральних засад більше, ніж здорового глузду, — і звернувся до Радан: — Цього разу ви можете довести, що ви та, ким себе називаєте?

Вона розвела руками.

— Ні. Я не маю нічого, крім того, в що була вдягнена, коли почалися буря й шторм.

— Ви називаєте себе вітромовицею, — нагадав Каз. — Чому не відігнали бурю чарами?

— Один вітромовець не може творити таку велику магію, — відповіла Радан. — Щоби вплинути на бурю, потрібно кілька чародіїв. Найбільше, що я можу самостійно, — це викликати приємний вітерець.

Кіла позирнула на Каза. їй хотілося довіряти Радан, але та вже якось збрехала й довела це до крайнощів. Особливо непростимим переступом була кулінарна книга. Ця жінка принесла небайдужим Кілі людям і рослинам багато бентеги.

Русалка, погойдуючись у печері, муркнула:

— Ти це ти.

— Що? — перепитав Каз.

— Ти це ти.

Кіла зрозуміла. «Якщо забрати бібліотекарку з Великої бібліотеки, вона залишиться бібліотекаркою. Якщо забрати шляхтянку з палацу...» Вона поглянула на Радан.

— Ви — це все одно ви. Скільки людей мають бути присутні при купанні людини з вищої знаті?

—Двоє, — відповіла Радан. — Один має дивитися всередину — регулювати температуру води, подавати рушники й витирати кахлі, щоб шляхтич чи шляхтянка не послизнулися, а ще один — дивитися назовні: дбати про те, щоб його чи її не потривожили й не атакували у вразливому стані.

— Коли з’явилася ця традиція? — запитала Кіла.

— Після того як верховний лорд Ірізінт послизнувся на бруску мила, вдарився головою об кахлі й помер від ушкоджень. Його брата звинуватили в убивстві й стратили, перш ніж виявили винне в цьому мило.

Втрутився Каз:

— Скільки весняних свят має відвідувати людина з вищої знаті?

— В парний рік чи в непарний? — відказала Радан.

— У парний, але такий, коли до першого квіту випадає три дощі, — промовила Кіла.

— Шість, але на перших трьох усі мають бути в масках, — сказала Радан, — бо третя імператриця зустріла свою дружину після трьох весняних свят, і відтоді це вважається щасливою прикметою.

—Який десерт вважається...

Ларран підніс руку.

— Якщо ви з Казом знаєте все це, то як це щось доводить?

— Поставте мені запитання, відповідь на яке я знала б, лише бувши представницею вищої знаті, яка готувалася до іспитів із вітромовства за третій рік, — запропонувала Радан. Вітромовство — це галузь чаклунства, передусім зайнята рухом повітря. Вона мала багато застосувань: ясна річ, на кораблях, для надимання вітрил, але вітромовців також наймали як шпигунів через здатність доносити до вух далекі голоси.

— В якому відділі Великої бібліотеки зберігаються трактати часів третьої династії про експерименти Оппеіндона з маніпулюванням вітром? — запитала Кіла.

Це запитання було каверзніше, ніж видавалося на перший погляд, бо чаклун Оппеіндон провів багато різних міждисциплінарних експериментів, а записи вів не так організовано, як хотілося б бібліотекарям. Його трактати часто-густо перескакували від теми до теми. Якби Кіла була його наставницею, то строго нагадала б йому про необхідність зосередитися, принаймні щоб розвідка відповідала анотації. Наукові книжки не мають бути потоком свідомості. Разом з там, його робота була геніальна, і читати його тексти в оригіналі задавали кожному достатньо просунутому вітромовцю.

Радан на мить витріщилася на неї.

— Якби ви були такі просунуті, як кажете, то знали б, — заявив Каз.

— Я не казала, що зможу скласти іспити, — поскаржилася Радан. — Нам задали читати про ранні експерименти Оппеіндона з вітром... — вона замружила очі. — Я поговорила з бібліотекарем із зеленими пасмами в бороді. У нього на туніці ріс мох, і він бурчав, що його перевели із західного крила... — розплющила очі. — Він був на другому поверсі, в північному крилі, біля вітража зі зображенням імператриці Пергін під час будівництва аліссіумських каналів.

— А що довели вітрові експерименти Оппеіндона? — запитав Каз.

Вона люто зиркнула на рослину.

— Я щойно визнала, що навчалася поганенько. Але можу сказати, що його нотатки були записані від руки, майже нечитабельні й містилися в блакитній книжечці з чайними плямами на палітурці. І я прочитала б її, якби його почерк не був таким жахливим.

Каз позирнув на Кілу. Та кивнула.

— Почерк у нього таки був жахливий. Цього не знав би жоден імператорський слідчий.

Якби слідчий попросив якихось книжок із другого поверху північного крила, вона про це почула б. Це траплялося досить рідко, щоб плітки про таке прохання розійшлися, але простий студент, хай який знатний, — це якраз та аудиторія, для якої призначалася бібліотека. — Вона каже правду — принаймні так здається мені.

— Ну, гаразд, — мовив Ларран.

Каз кивнув.

—Іу?

Кіла зрозуміла це запитання без перекладу.

— Що тепер?

* * *

Вони разом попливли назад до Кілиної бухти.

Що робити далі, можна було розібратися в затишній хатинці за чаєм з варенням — попередньо убезпечивши ящики з книжками всередині. Позаяк на острові не було справжніх слідчих, їх не треба було так ховати. Кілиної спальні цілком вистачало.

Ларран їхав верхи на блискучому зеленувато-синьому русалконі, тимчасом як русалка з дитиною пірнали у хвилях. Іу не відлипали від вершини щогли, тоді як Кіла сиділа біля стерна. Каз розтягнувся на ящиках із книжками й стежив за Радан.

Та дуже ретельно уникала будь-якої теми, через яку все ще могла видатися загрозою.

— Завжди ненавиділа весняні свята, — промовила вона, перекрикуючи вітер.—Забагато танців, забагато їжі, і купа шляхти вважає, що правила на неї не діють, бо вони «аноніми» — хоча з костюмів цілком очевидно, хто є хто, бо зазвичай їх створюють як каламбур на ім’я та статус носія. Я люблю коли мене питають, перш ніж поцілувати. А гамір! Я не проти музикантів, але потроху.

— Я на всі свята ховалася в бібліотеці, — сказала Кіла.

— Щасливиця, — відповіла Радан. — Мені мати не дозволяла. Вона стверджувала, що представляти родину — мій обов’язок. Якось моя менша сестра, якій не терпілося піти на перше своє свято, заплатила мені всіма солодощами, які отримала на день народження, щоб я дозволила їй піти в костюмі себе. Згодом я прокралася в її кімнату й поклала солодощі назад, бо насправді сама заплатила б їй, щоб вона пішла замість мене. Після повернення вона сказала, що шикарно провела час.

— Звучить розумно, — Кіла замислилася, де тепер мати й сестра Радан і чи вважають спадкоємицями їх. Утеча Радан лише відтягнула громадянську війну? — Ти остання спадкоємиця чи цей статус переходить на якогось іншого родича, а тоді — на якогось іще?

— Моя мати після смерті батька повторно вийшла заміж, а рід у мене якраз по батькові. Повторний шлюб анулює материні претензії на престол. Отже, вони в безпеці, якщо тебе цікавить саме це.

— Рада це чути.

Отже, війна не є неминучою, а це чудово: справжня громадянська війна, поза сумнівом, перекинулася б на зовнішні острови. Переворот же міг не виходити за межі Аліссіума. «Гарна причина полювати на Радан».

— Мені не випало нагоди попрощатися з ними, — сказала Радан. — Єдине з усього цього, про що я шкодую. А ще шкодую, що забрала кулінарну книгу твоїх батьків. Це здавалося відповідним образу, а мені було потрібно, щоб ти повірила, що я та, ким себе називаю.

— Вийшло ефективно, — відповіла Кіла. Вона не сумнівалася, що Радан—імператорська слідча, коли та забрала дорогоцінну книгу.

— Я ії поверну, — запевнила Радан. — Вона неушкоджена, обіцяю.

— Дякую, — може, Кіла й здатна простити Радан ії конфіскацію, хоча таки не могла не замислитись, як далеко Радан пішла б зі своєю грою. Вона лякала людей, але справжньої шкоди не завдала — хіба що забрала кулінарну книгу. Якщо вона планує просто щезнути... Кіла зраділа, що Каз не вдався до категоричніших заходів.

Але що їм тепер із нею робити?

Коли вони запливли в бухту, Кіла опустила вітрило, а Радан жердиною довела їх до причалу. Кіла надійно прив’язала до нього човен, а тоді вийшла. Ларран долучився до них, і разом вони повернули всі п’ять ящиків до хатинки. Каз та Іу поїхали верхи на одному з ящиків.

За Кілиною вказівкою ящики розмістили в задній кімнаті, довкола ліжка. Коли закінчили, Каз та Іу побігли в сад, щоб устромити коріння в грунт, тимчасом як Кіла заварила м’ятного чаю, хвилюючись за Радан.

Ларран поставив на місце останній ящик і вийшов зі спальні.

— Якщо хочеш, можу зробити тобі книжкові стелажі. Ти ж бо вже не їдеш.

«Я не їду». Ця нова думка розквітла, наче троянда на сонці, й повністю відвернула Кілину увагу від усього, чим вона переймалася. Вона всміхнулася йому. Книжкові стелажі! Найдеальніше з усього, що їй коли-небудь пропонували. Краще за коштовності, бенкет чи палац. Ларран усміхнувся їй у відповідь, і вона почулася так, неначе світ довкола неї заспівав.

— Так, було б незле.

Ларран теж усміхнувся.

— Тоді гаразд.

Може, це й буде надовго. Як часто можна зустріти людину, яка зголоситься виготовляти для тебе книжкові стелажі? Ларран вийшов із хатинки, насвистуючи, по дерево й інструменти, а Кіла провела його поглядом.

Радан, тяжко зітхнувши, плюхнулася на один зі стільців. Наполохана Кіла мало не підскочила. Майже на хвилину забула, що з нею колишня імператорська слідча.

— Я, звісно, вдячна, що ти не дала своїй балакучій рослинці-павуку мене втопити, — промовила Радан, — але моя маленька проблема нікуди не поділася, — вона витягнула свій рубіновий підвіс і здійняла його в повітря, щоб він заграв на сонці. — Можна купити твою книгу чарів?

— Вона належить бібліотеці! — відповіла Кіла.

— А здається, ніби вона належить твоїй спальні.

Кіла похитала головою.

— Я не можу продати жодну з них. Це не так працює. — Вона ж їхня доглядальниця, а не власниця. — І як ти взагалі плануєш користуватися цими чарами? Не можна вічно залишатися невидимою. Приховане життя — це не те саме, що пересічне життя. — До того ж Радан для нього буде потрібен рубін, а тоді ця пропозиція виходить нещирою. — Тобі потрібен спосіб почати заново, і я думаю...

Вона почула кроки надворі.

— Агов! — голос Брін звучав ясно й бадьоро. — У вас відчинено? Я не хочу бути вимогливою клієнткою, яка завжди приходить після закриття, коли ви намагаєтеся зробити побільше хатніх справ, але хотіла б купити ще малинового варення.

Ще варення, і зараз? Кіла завернула за ріг.

— Привіт. Так, звісно.

Брін, спершись на віконний прилавок, підкликала її жестом і прошепотіла:

— В тебе проблеми? Ти тільки скажи — і ми зможемо втекти. Я тебе сховаю.

— Ні, я... Ти мене сховала б? — озирнувшись через плече, Кіла побачила, як лікоть Радан стирчить із-за стелажа з варенням. — Допомога мені не потрібна, але... Заходь. Я готую чай, — вона відчинила д вері та впустила Брін. — Просто поцікавлюся: чому ти вважаєш, що мені потрібна допомога?

Брін махнула рукою, показуючи на полиці, сад і хатинку.

— Просто стурбована.

«Воно й зрозуміло». Кіла замислилася, чи здогадалася Брін про все й знає, що лежить у ящиках. Якби Радан була справжньою імператорською слідчою, вже самого існування Ковену Соснових Шишок вистачило б, щоб Кілі й Казові винесли вирок.

Зайшовши за ріг крамнички й опинившись на кухні, Брін побачила Радан і спинилася.

— О... — повернулася до Кіли. — Ти впевнена... — запитання вона не договорила: пропозиція допомоги мислилася. — Я можу зайти пізніше. Або залишитися. Хочеш, щоб я залишилася? Звісно, хочеш. Ти запропонувала чаю. Так, я дуже хотіла б чашечку чаю, — Брін сіла на стілець навпроти Радан, неначе щось доводячи.

Кіла звернулася до Радан:

— Я довіряю Брін.

— Хочеш сказати, що і я маю довіряти? — запитала та.

— Або ти довіришся нам, або тікатимеш далі. Обирати тобі. Я, звісно, дам тобі копію чарів невидимості, і то можеш залишити собі підвіс, але куди та втечеш?

Брін перевела погляд із Кіли на Радан, а тоді — назад.

Коли чайник засвистів, Кіла взяла рушничок, щоб триматися за ручку. Налила гарячої води в три чашки, а тоді розставила їх на трохи щербатих блюдечках перед двома гостями, які стежили од на за одною насторожено, як двоє крилатих котів, що не хочуть ділити дах.

— Я не знаю, куди тікати, — зізналася Радан, — і навіть як тікати. Моє судно потонуло.

— Ти могла б купити нове, — зауважила Кіла. — Але ми вже й так на одному з зовнішніх островів. Не знаю, чи знайдеш ти кращу схованку за це місце. До того ж ніхто не знає, куди рушило твоє судно, так? Ніхто не знає, що воно потонуло чи що ти вижила.

— Стривай, ти хочеш, щоб я залишилася? — перепитала Радан. — Після... — Вона замотала головою в явному спантеличенні. — Навіщо тобі хотіти, щоб я залишилася?

Радан же сказала, що хоче такого життя. Калтрі подарував Кілі майбутнє, яке вона навіть не думала бажати. Адже це — гарне місце з добрими людьми, які дбають одне про одного. Адже тут у лісі є одноріг, у бухтах — русалки, а ще — найкраща малина, яку вона куштувала.

І на додачу, якби Радан залишилася... то не змогла б розповісти нікому поза Калтрі, що тут Кіла, Каз, Іу та книги чарів. Це і практично, й милосердно.

— Якщо ти залишишся, так буде безпечніше для мене, — сказала Кіла.

— А-а-а... — Радан це явно видалося логічним.

Але не Брін.

— Чому ж це?

Кіла позирнула на Радан і замислилась, як можна пояснити, хто вона така, чому тут і чому хоче залишитися та сховатися.

— Я хочу кинути роботу імператорської слідчої, — промовила Радан. — Однак мої роботодавці цьому не зрадіють. Мені потрібно зникнути.

Це було доволі близько до правди, хоч і применшувало те, як «не зрадіють» ії роботодавці та скільки людей з Аліссіума хотіли б дотягнутися до неї.

— Ти казала, що маєш спосіб мене сховати, — звернулася Кіла до Брін. — А в тебе знайшовся б спосіб сховати її?

Брін надпила чай і оглянула Радан.

— Ти зробила казна-що з моєї пекарні.

Радан, згорбивши плечі, вдивилася в свій чай.

— Вибач. Я... Я була сама не своя. Я... Я думала, що маю бути імператорською слідчою.

— Гм-м... — сказала Брін.

— Як ії можна сховати? — запитала Кіла.

Знову надпивши чай, Брін помислила над цим ще хвилинку. А тоді опустила чашку й рішучо сказала:

— На видноті. Вона приходить у пекарню працювати на мене — безкоштовно, доки не відшкодує казна-чого, яке влаштувала, а після того — за певну платню на видноті перед усіма, доки не стане такою ж знайомою, як Тобін. Вона стає острів’янкою, а ми переконуємо якомога більше людей присягнутися, що вона жила тут роками.

Радан витріщилася на неї, роззявивши рота.

— Люди на таке здатні?

Брін знизала плечима.

— Зі мною таке зробили.

Каз та Іу зайшли всередину з саду, і рослина-павук допомогла кактусові вилізти на кухонну стільницю. Вони сиділи й тихо слухали, тимчасом як Каз зривав із голочок Іу впалі листочки. Іу видавали тихий звук, схожий на котяче мурчання.

— Батьки дружини мене не схвалювали, — промовила БрІн. — Я з клану, що живе... Ну, мені краще не називати імен, але я з лісистого острова далеко звідси, і достатньо сказати, що наші клани поколіннями ненавиділи один одного. Так довго, що ніхто не міг згадати, як це почалося, та всі могли викласти повний список образ і кривди відтоді, що наші родини аж труїли дерева й річки на землі одне одного. Моя дружина... Я зустрілася з нею, намагаючись завадити одному зі своїх кузенів вивалити відходи в озеро, яке живило не лише землю родини моєї дружини, а й нашу. Він геть не зрозумів метафори про те, як наша ненависть нас знищує, та моя майбутня дружина зрозуміла. Ми, звісно, почали зустрічатися таємно і в егоцентричній юнацькій невинності подумали: якщо показати нашим родинам, які ми закохані... — вона тяжко зітхнула, а тоді сказала Кілі: — Гадаю, закінчити цю оповідь без варення не вийде.

— Звісно, — Кіла підвелася й відкрила новий слоїк, а Брін дістала з однієї зі своїх численних кишень кілька свіжоспечених булочок.

Радан кліпнула на них.

— Стривайте, це справді крамничка варення?

— Так, — Кіла розмазала на половинці булочки малинове варення та вгризлася в неї. Хліб був пухкий, як хмаринка, й мав присмак перцю та меду, що бездоганно доповнювало варення. — Я скористалася чарами для прискорення росту рослин, щоб виростити кущі малини.

У Радан відвисла щелепа.

— Ти... П’ять ящиків... І твоїм пріоритетом була малина?

—Далі я думала про полуницю, та ніколи не бачила її в своєму саду, — Кіла повернулася до Брін. — Хтось у селищі має полуницю? Я могла б пересадити кілька...

— Я поспитаю, — запевнила Брін. — Полуничне варення — це було б чудово.

— А ще можу спробувати суміш ягід — із лохини й малини.

Радан витріщилася на неї з роззявленим ротом.

Брін виклала на тарілку з булочкою гірку варення і вручила її Радан.

— Поїж солодкого. Так і сама станеш солодшою.

— Гм, дякую.

Брін опустила погляд на власну булочку, але не їла. Натомість продовжила свою історію:

— Можете уявити, що вийшло, коли наші сім’ї дізналися. Як мене, так і моєї дружини відцуралися. Мій дядько, людина яка колись частувала мене ласощами, бавилася зі мною в піжмурки в лісі... Ну, він більш ніж чітко дав зрозуміти, що думають вони всі. Моя дружина померла від ушкоджень, завданих його рукою, і її рідня звинувачувала мене. Якби я не залицялася до неї, казали вони, то моєму дядькові не запряглося б її скривдити. Тож я втекла. Тікала, доки не прибула на Калтрі. Змінила ім’я й почала тут нове життя. Але її родина найняла фахівця, щоб помститися. Коли він знайшов мене... народ Калтрі згуртувався довкола мене. Заприсягся, що я не та, кого він шукає. Я народилася тут, казали вони. А він повірив їм і подався геть. Відтоді я живу спокійно.

Кілі заболіло серце за подругу.

— Мені так прикро, — їй хотілося дібрати інші, кращі слова. Брін не мала потерпати від розбитого серця й такої скорботи. Вона мала просто велетенське серце.

Каз, простягнувши вусик, погладив жінку по руці.

— Нам усім.

— Іу, — емоційно мовили кактус.

— Ой, дякую, та я не з жалю це сказала,—промовила Брін. — Я просто хочу довести, що це можливо. Ми, острів’яни, своїх захищаємо. Вони вдочерили мене: Тобінова мати тепер моя сестра, а Тобін — небіж. Калтрійці — моя нова родина.

—Я не одна з вас, — заперечила Радан.

— А можеш бути, якщо хочеш, — Брін піднесла руку. — Подумай, перш ніж відповісти. Питання не в тому, чи будеш ти тут у безпеці, — питання в тому, чи хочеш ти тут залишитися. Не завжди легко почати заново й стати новою людиною з новими мріями. Ти хочеш почати нове життя тут?

Радан насупилася на варення, але взяла ніж і розмазала трохи на булочці. Надкусила й пожувала. Кіла й Брін гречно надпили чай і куснули свої булочки з варенням. Кіла замислилася, чи не зробити наступним яблучне. Каз вискочив на стіл, а тоді потягнувся вусиком униз і допоміг Іу теж видертися на стіл. Рослини зачекали, поки Радан подумає.

Невдовзі Радан сказала:

— Я хотіла б створити життя тут.

Брін енергійно кивнула.

— Тоді можеш почати так, як я запропонувала: прибравши за собою в моїй пекарні. Я найму тебе як помічницю, принаймні тимчасово. Якщо сподобається працювати в пекарні, зможеш залишитись. Якщо ні, я допоможу тобі знайти в селищі іншу роботу. Так чи інак, я живу над пекарнею й маю вільну кімнату. Вона може бути твоєю. Якщо хтось приїде тебе шукати, ми скажемо йому, що ти прожила тут десять років і стільки ж працювала в пекарні.

Радан проковтнула відкушений шматочок хліба з варенням.

— Я жахливо повелася з вами обома. Чому ви поводитесь так по-доброму?

Кіла згадала, як Ларран першого ранку, коли вона була тут, залишив на ії ґанку цинамонові булочки та яйця, і обрала найпростішу та найправдивішу відповідь:

— Бо можемо.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Кіла спершу почула свист Ларрана, а тоді побачила його самого. На талії в нього був пояс із інструментами, а ще він умостив на плечі штабель дровиняк. Дровиняки він поклав просто під дверима хатинки, поряд із трояндовими кущами.

— Уявляю полиці вздовж стін обабіч ліжка. На кожній стіні.

Кіла радісно всміхнулася. Скільки полиць!

— Це вийде багато книжок.

Ларран поклав пилку та інші інструменти з пояса на пеньок неподалік.

— Як тобі вдалося... Байдуже. Це не моє діло.

— Ми почали готуватися, щойно почули про заворушення, — сказала Кіла, дивлячись як він упорядковує інструменти — сумлінно, як узагалі робив усе. — Я лише шкодую, що не змогла врятувати більше. Не вірила, що стане аж так кепсько. До речі, якщо це досі не ясно, зараз аж ніяк не варто їхати до Аліссіума.

Він кивнув.

— Та зрозумів. Але бурі...

— Іу! — гукнули кактус із дверей хатинки.

— Ну, так, — засміявся Ларран. — Я нікуди не їду.

Кіла, Брін і Радан відсунули ящики й ліжко, звільняючи місце для полиць, тимчасом як Ларран порізав деревину. Радан ще ніколи не тримала молотка чи пилки, але вправно вимірювала. Кіла й Брін прибивали политті молотками, а Каз разом з Іу роздавав вказівки: полиці від підлоги до стелі, нижні три — дванадцять дюймів, горішні — вісім дюймів. На відміну від полиць для варення, ці будуть вбудовані у стіну. Працюючи, вони розмовляли про те, що було близько їхнім серцям: Кіла й Каз — про бібліотеку, Брін — про пекарню, Радан — про університет, у якому навчалася, а Ларран — про Калтрі й русалконей.

За два дуже приємних дні вони доробили полиці — прекрасні полиці з барвистого дерева на кожній стіні спальні, від підлоги до стелі, які також обрамляли вікна. Вони наповнили хатинку пахощами нещодавно розпиляного дерева. Вночі Радан спала в квартирці Брін над пекарнею, тоді як Ларран повернувся до своєї хати піклуватися про русалконей. А Кіла снила, що опинилася в серці лісу, зі хмарними ведмедями й однорогом.

На другий день до неї зазирнули їді й Уліна. Іді принесла кошик рубіново-червоних вишень, а Уліна — запасну арфу для Каза, колінну арфу з двома наборами струн, майже завбільшки з рослину-павука. Усі припинили роботу заради зборів Ковену Соснових Шишок і перекусу — вишень, із яких не вибирали кісточок заради варення, — тимчасом як Каз заграв на своїй новій арфі, а Іу почали гойдати голочками під музику.

Кіла була як ніколи щаслива.

Третього дня на світанку повернулася лише Радан. Брін більше не могла перебувати осторонь пекарні, а Ларран був потрібен зі своїм табуном поряд із рибальськими човнами.

— Брін сказала, що я можу почати роботу в пекарні завтра, __пояснила Радан, прийшовши. Дістала з торбинки знайому пошарпану книжечку. — Я хотіла віддати тобі оце.

То була кулінарна книга її батьків.

— Збиралася принести її швидше, та хотіла полагодити сторінку, яка порвалася.

Кіла забрала книгу й притиснула до грудей. їй у серце неначе вставили зниклий шматочок ії самої.

— Гаразд.

Вона не збиралася дякувати, бо Радан забрала книгу проти ії волі, зате могла сказати, що все гаразд, тим паче що Радан ще й спробувала її полагодити.

— Ми з Казом саме зібралися розставити книжки на полицях. Не хочеш із нами?

— Ви дозволите мені працювати з книжками?

Лише обережно. І вже точно не без нагляду. Але так, Кіла дозволить їй допомогти за бажання. Радан уже завоювала таку довіру.

— Можеш діставати їх із ящиків і передавати нам. Ми їх упорядкуємо.

— Логічно.

Вони взялися до робота.

Поки наповнювали полиці, Кіла розповіла Радан про свої експерименти з чарами дерев і води, а Радан розповіла їй і Казові, які книжки вивчала для свого диплома. Вони не надто збігалися, але Кілі ця розмова видалася захопливою. Вона була знайома з деякими книжками, що їх читала Радан, але не з усіма, а Радан захопили Кілині експерименти. В університеті їм не дозволялося змінювати чари чи навіть пробувати ті, які не пройшли ретельних випробувань їхніх викладачів: місто вважалося надто заюрмленим, а чари — надто нестабільними, щоб ризикувати.

—Я хотіла б знайти чари для допомоги русалконям, — Кіла пояснила, як їм важко зачинати й народжувати без допомоги міських чаклунів. — Ще не натрапила на жоден текст, який говорив би про це безпосередньо, але є кілька напрямів, які здаються перспективними.

Каз витягнув книжки з відповідними чарами, щоб показати Радан. Жодні не стосувалися суто русалконей, але вони подумали: може, їх удасться адаптувати, дослідивши? Радан, сидячи на краю Кілиного ліжка, заходилася вивчати одну з книжок.

— Ці чари для коней. Якби їх поєднали з чаруванням для чистих магічних створінь, могло б і спрацювати. Ви маєте третій, ні, стривайте, четвертий том Стігарда про фізіологію чаророджених утворень?

Кіла зазирнула в свій записник із покажчиком.

— Третій ящик.

Облишивши заповнення полиць, вони засіли над різними книжками. Кіла знала, що в їхньому зібранні є кілька заскладних для неї: там були потрібні попередні знання чарування, якими вона не володіла, — але в Радан вишкіл таки був.

До заходу сонця на полицях опинилася лише чверть книжок, зате вони наблизилися до робочих чарів.

— Можеш попросити в Брін ще один день?—запитала Кіла.

Радан стрепенулася.

— Ти хочеш, щоб я прийшла знов?

— А чому ти така здивована? Ми ж просуваємося вперед.

— Але ж я... — Радан вдихнула, а тоді видихнула. — Я захотіла піти до Університету Півмісяця, бо хотіла бути чимось більшим за своє ім’я. Досі ніколи й нікому не була потрібна через те, що знаю чи можу зробити. Найважливішим завжди було, хто я така.

— Ким ти була, — виправила Кіла. — Тепер ти калтрійка.

Радан усміхнулася.

І наступного дня прийшла знов.

До четвертого дня полиці було завершено (завдяки Ларранові), книжки — впорядковано (завдяки Казові), а чари стали робочими (завдяки Радан). Іу зібрали інгредієнти, а Кіла змішала з них пасту, яку запечатала в слоїку для варення. Коли нагодився Ларран — він приходив щоденно, хоча вони не залишалися наодинці від того дня на березі, — Кіла поділилася новиною про те, що чари готові.

Він без жодного слова поцілував ії. Вона почулася так, наче ії кинули в океан, але теплого дня. Занурилася в поцілунок — і решта світу неначе зникла, доки Радан не прокашлялася. Вони розділились, і Кіла відчула, як зашарілася.

Коли обоє відсапалися, Ларран запитав:

— Як ми можемо бути певні, що чари не нашкодять моїм русалконям?

Кіла вже думала про це.

— Приведемо Айвора.

— Він знатиме, що це чари, — попередила Радан.

— Не думаю, що він буде шокований, — Кіла поглянула на Ларрана. Вона нічого не збиралася робити з жодною кобилою Ларранового табуна без його схвалення. Вони були частиною нього, його серця, і якщо він скаже «ні», то всьому кінець.

Ларран кивнув.

— Я довіряю Айворові як твою таємницю, так і свій табун.

— Ви певні? — запитала Радан. — Що більше людей знає, то вищий ризик.

Кіла не була певна, що це так.

— Що більше в мене друзів, то мені безпечніше. Те саме стосується тебе, — ізоляція — не вихід, ні для неї, ні для Каза, ні для Радан. Щоб бути тут у безпеці, їм потрібна підтримка всієї громади.

І почнеться це з допомоги русалконям.

— Усім потрібно, щоб табун був здоровим, еге ж? — промовила Кіла. — Якщо табун зростає, це допомагає рибалкам. Якщо вони ловлять удосталь риби, то всім добре, навіть крилатим котам. Ми дбатимемо про острів’ян, а острів’яни дбатимуть про нас, — а ще це зробить щасливим Ларрана. Вона поглянула на нього. — Твої русалконі важливі не лише для тебе, а й для всього Калтрі.

Він усміхнувся, як вона й сподівалася.

— Так.

— Тоді зробімо це, — сказала Кіла.

* * *

Каз залишився з Іу, щоб подбати про крамничку варення, а Радан повернулася в селище допомагати Брін у пекарні, бо офіційно заступила на роботу. Тож на кам’яний причал із заклинанням та інгред ієнтами вийшли Кіла, Ларран і Айвор.

Айвор чимало знав про біологію русалконей.

— Чаклуни можуть — чи могли — допомагати, коли хотіли, завдяки тому, що кобили носять у собі запліднені яйцеклітини всі весняні й літні місяці. Магічна допомога їм потрібна лише із закріпленням. Тому й не мало значення, коли чаклуни вирішували завітати на Калтрі під час об’їзду: кобили були готові завжди, коли вони прибували.

Кіла перервала його лекцію.

— То ти вважаєш, що це спрацює?

— Та гадки не маю,—зізнався Айвор. —Я ніколи не був утаємничений у чари, якими вони користувалися. Проте можу бути на підхваті, якщо щось раптом піде не так Стежитиму за майбутньою мамою й дивитимуся, чи не відчуває вона фізичного дискомфорту.

«А якщо кобила перетвориться на пташку? Чи на дерево?» Кіла, Каз і Радан кілька разів розібрали чари. Перевірили кожне слово й кожен інгредієнт, але Кіла нічого не дізнається напевне, доки не накладе цих чарів. Вона виявила, що між вивченням чарів і застосуванням магії є величезна різниця.

— А ще я буду здатен оцінити успіх, — додав Айвор.

— Як? — запитала Кіла. Якщо вона правильно зрозуміла чари, вони лише сприятимуть закріпленню. Вагітність русалкобили стане помітною лише за кілька тижнів, а до пологів тоді буде ще чотири місяці.

Айвор поворушив пальцями.

— Магія.

Кіла здійняла брови.

— Може, я й не знаю цих чарів, — пояснив Айвор, — але ти правильно сказала, що я маю й інші секрети й не хотів би, щоб їх знала імператорська слідча.

— Нам усім пощастило, що Радан вирішила піти з посади, — сказала Кіла.

— Авжеж, — погодився він.

У кінці причалу Ларран зняв сорочку. Тоді стрибнув у воду й засвистів— чотири коротких сигнали й один довгий, — і одна з русалкобил, заіржавши, відірвалася від табуна. Вона була світло-блакитна, з лускою, схожою на полуденне небо.

— Це Маррі, — сказав Ларран. — їй чотири роки—саме час народити перше лоша: Вона в ідеальному здоров’ї', та ніщо не вказує на те, що лоша почало ворушитися, — він заворкував до русалкобили й погладив ії гриву. Вона тицьнулася носом у його шию. — Так, дівчинко. Так, так.

Кіла злізла з каміння у воду поряд із Ларраном, щоб стати поруч із русалкобилою. Маррі, зацікавившись, форкнула на Кілине волосся.

— Зараз без ласощів, — сказав Ларран. — Це згодом. Якщо добре поводитимешся,—цокнув язиком, і конериба перекотилася у хвилях. — Я навчаю їх цього, щоб Айвор міг лікувати в них будь-які травми чи хвороби.

Розкривши торбинку, Кіла вручила заклинання Айворові, який не ліз у хвилі.

— Можеш потримати для мене? — вона, ясна річ, завчила слова напам’ять, але краще бути убезпеченою, ніж зухвалою. Вона відкрила пасту й намазала нею живіт русалкобили.

Маррі затремтіла від ії дотику, але залишилася спокійною. Вона трималася у воді на спині, задерши в повітря кінські передні ноги, а її риб’ячий хвіст гойдався вперед-назад, опираючись силі припливу й тримаючи її поряд із Кілою й Ларраном.

Кіла, вдихнувши, виспівом проказала слова склад за складом. Її погляд залишався на папірці, який Айвор тримав так, щоб не дотягнулися океанські бризки. Вона описувала руками кола в пасті й укривала нею кожен дюйм луски на животі русалкобили. Говорячи, проштовхувала пасту в кожну щілину.

Осторонь берега гойдалися на хвилях інші русалконі, і Кілі здавалося, ніби вони теж за нею стежать. Вона спробувала абстрагуватися від усього цього й вимовляти кожен склад обережно й упевнено. Об неї билися хвилі, а вона їх ігнорувала. Вгорі кричали мартини, а вона не чула. У ці хвилини існувала лише вона, русалкобила і слова.

А тоді Кіла закінчила.

Відступила.

— Можеш ії відпустити.

Ларран цокнув язиком, і Маррі перекотилася у воді.

— Готово? — запитав він.

Кіла поглянула на Айвора.

— Спрацювало?

Айвор опустив голову, нахиливши роги, й тихо вимовив кілька слів — Кіла не здогадалася б, що то Перше наріччя, якби не наслухала, очікуючи почути характерний мелодійний акцент. Айвор гарно приховував, що робить. Вона подумки загадала собі повправлятися в такому чародійстві з Ковеном Соснових Шишок. Закінчивши, Айвор жбурнув на русалкобилу пригорщу чогось схожого на пісок.

Кіла затамувала подих.

Пісок сяяв золотом.

— Спрацювало, — впевнено сказав Айвор.

Ларран затулив обличчя руками. Його плечі затрусилися. Ставши на коліна, Айвор поклав руку Ларранові на плече, поки той плакав, а Кіла тим часом вибралася зі хвиль на кам’яний причал.

Ларран, глитнувши, проковтнув сльози й усміхнувся своїй русалкобилі.

— Хороша дівчинка, — сказав їй. Погладив її по шиї. — Вперед.

Маррі, заіржавши, помчала назад до свого табуна, а той скупчився довкола неї на більшій глибині. Ларран же підтягнувся й вибрався з води на причал.

— Вітаю,—сказав йому Айвор, а тоді повернувся до Кіли. — Клич мене, коли вирішиш це повторити. Либонь, завтра?

Кіла кивнула. Тепер, коли вона знає, що це працює... Це спрацювало!

Її коліна стали наче желейні — чи, якщо точніше, схожі на не зовсім застигле варення. Кіла й не усвідомлювала, як напружилася. Вона затрусилася.

— Так, щойно приготую нові інгредієнти.

Айвор, кивнувши їм обом, розправив крила і знявся в повітря. Кіла й Ларран провели його поглядом, поки він відлетів назад на кручу й подався вгору, до водоспаду. Коли рогатий цілитель опинився над трояндами, Ларран повернувся до Кіли.

— Ти зробила диво. Я не знаю, як тобі віддячити.

Кіла опустила погляд на свою мокру клаптикову сукню. Вона знову не подумала про одяг, перш ніж стрибнути у воду, до конериби, хоча припускала, що, обдумавши організаційний бік справи й не обмежившись складами та інгредієнтами, передбачила б це.

— Спершу можеш позичити мені ще якийсь свій одяг.

Ларран обвив руками ії талію й наблизив до себе. Поки він цілував її, а вона — його, довкола літали бризки. Кіла неначе танула. Сонце зігрівало ії мокру від моря шкіру, а Ларран цілував ії в губи, в шию, у вухо, в підборіддя, а тоді — знов у губи.

Він засапано спитав:

— Ти хотіла б...

— Так, — сказала вона.

— Ти не знаєш, що я збирався сказати, — зауважив Ларран. — Я міг би запропонувати поплавати. Або покататися на русалконях.

— Так щодо всього, чого ти хочеш, — відповіла Кіла.

Він поцілував її знову.

— Так.

Вона віддалася його поцілункам. Він мав смак моря й цинамону.

Серед хвиль заверещала русалка — закричала по-сиренячому, — і Кіла з Ларраном розлучилися. За табуном русалконей русалка по-дельфінячому пливла до них. Вискочивши з води, вона заверещала.

— Корабель! — гукнула русалка.

Це не було дивовижею саме по собі. У воді просто за бухтою виднівся десяток рибальських човнів і пів десятка вітрильників. Кілька суден були далі, але води залишалися спокійними...

Ларран поряд із Кілою напружився.

— Імперський.

— Що?—вона не бачила нічого, крім калтрійських човнів...

Він показав трохи ліворуч від сонця, і вона побачила це: один із бойових кораблів імперії плив просто до гавані.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

— Треба сховати книги, — сказав Ларран, пильно дивлячись на бойовий корабель.

Кіла була в захваті від того, що найперше він сказав саме це. — Так.

— Я зроблю фальшстіну, — вирішив Ларран. — Сховаю книжкові полиці.

Кіла вже думала про це як про довгострокове рішення, та не думала, що воно знадобиться так швидко.

— Це можна зробити, перш ніж вони пристануть?

Ні. Вона бачила це в його очах, але він не бажав це казати.

— Я можу спробувати, — взяв ії за руку, і вони помчали кам’яним причалом до берега. — До того ж це буде додатковою ізоляцією для будинку, що має стати у пригоді взимку.

Кілі хотілося засміятися. Чи заплакати. Після Радан вона гадала, що буде в безпеці, але мала б розуміти... «О ні, Радан!»

— Вони тут не заради мене й моїх дрібних засобів.

Як інакше? Поголос не розійшовся б так швидко на таку відстань. Ніхто поза Калтрі не знав і не дбав про те, що Кіла зцілила кілька дерев і русаля, а непокоїло це лише Фенерера. А вона сумнівалася, що він має потрібні зв’язки, щоб викликати бойовий корабель.

— Вони тут заради Радан. Треба ії попередити.

Кіла й Ларран дісталися берега.

— Ти попередь її, а я візьмуся за стіни? — запропонував він.

Імперці не відразу винюхають крамничку варення, а от Радан була просто в сільській пекарні, вразлива.

— Не забудь попередити Айвора, як виберешся на кручу, — попрохала Кіла. — І, будь ласка, передай Казові та Іу, щоб сховалися в лісі. І жодного геройства з їхнього боку. Якщо імперці не знайдуть того, що шукають, то, можливо, почнуть винюхувати втішний приз, і саме тоді ми будемо в небезпеці.

Ларран поцілував ії.

— Будь обережна. Повертайся до хатинки, щойно зможеш.

Вона помчала до села, тимчасом як Ларран пішов угору, переступаючи через сходинку. Пробігла повз фонтан, який пускав бульбашки й булькав, до пекарні. «Нікого». Нікого за столиками надворі, нікого за прилавком чи позаду, біля пічок.

— Брін! Радан! Тобіне!

З боку пристані долинули голоси. Покинувши пекарню, Кіла підтюпцем побігла вулицями до гавані. Попереду зібралася юрба, щоб подивитись, як блискучий імперський корабель із трьома щоглами й червоними вітрилами заходить у гавань. Над ним кружляли мартини, а на хвилях, які він здіймав, підскакували в хисткому ритмі усі судна, що стояли на якорі й були пришвартовані. Кіла протиснулася між людьми до Радан і Брін на краю пристані.

Прорвавшись до них, схопила Радан за руку.

— Що ти робиш? — поцікавилася Кіла. — Тобі треба... Не знаю... Сховатися? Вигадати собі прикриття?

Вона із запізненням помітила, що Брін тримає Радан за другу руку і вони стоять дуже близько одна до одної. Замислилася, що трапилося, відколи вони разом виготовили полиці для книжок. «Не відволікайся. Її не повинно бути тут».

— Усе буде гаразд, — запевнила Брін. — Визнаю, я думала, що в нас буде більше часу, щоб поширити історію, буцімто вона живе тут не один рік, але калтрійці люблять...

— Це нічого не дасть, — перебила Радан.

— Ти цього не знаєш, — заперечила Брін.

Радан хитнула головою.

— Я знаю цей корабель. Його капітан... Я знала його з восьми років. Батьки хотіли видати мене за нього заміж. Щойно він мене побачить, брехню буде викрито.

Відпустивши її руку, Брін повторила:

— Заміж?

— Ніхто з нас цього не хотів, — твердо сказала Радан. — Ми зійшлися на тому, що не підходимо одне одному. Але він однозначно впізнав би мене, якби побачив.

Кіла відчувала, як їхній план сходить нанівець. Радан мала рацію: якщо капітан ії впізнає, то стане байдуже, скільки людей у селищі поклянуться, буцімто вона роками жила на острові. Що робитимуть імперій, побачивши Радан? Звинуватять калтрійців у тому, що її переховували? А що зроблять із Радан? «Усе гірше, ніж я думала».

— Що він робитиме?

— Залежить від того, на який бік він працює: на тих, хто хоче мене вбити, чи на тих, хто хоче мене використати, — Радан згорбила плечі. — Гадаю, зараз я дізнаюся.

Ближче до пристані корабель здавався ще масивнішим, аніж на перший погляд, а його біло-золотий корпус виблискував на сонці.

Кіла побачила, як солдати-моряки юрмляться на такелажі, готуючись кинути якір на більшій глибині в центральній гавані. Вона підрахувала, що в них буде кілька хвилин, поки вони закріплюватимуть корабель, а тоді — ще кілька, поки моряки гребтимуть до пристані в одному з кількох човників, прикріплених до боків бойового корабля.

— Нам потрібен новий план, — сказала. На її полицях стоїть магія, хіба ні? Якщо просто вдасться знайти потрібну книжку, то вони, звісно, зможуть уберегтися, зачитавши відповідне заклинання. Якби ж то вони мали трохи більше часу...

— Ховаймося, — запропонувала Брін. — Поговорити можна в пекарні.

Коли корабель кинув якір у гавані, Брін узяла Радан попід руку, і вони цілеспрямовано й геть не підозріло подалися геть від пристані. Коли трійця попрямувала до пекарні, довкола почали літати запитання: «Ви куди? Невже не хочете подивитись?». А ще: «Хто це? Чому вони тут?». І: «Це чаклун? Нарешті послали чаклуна?».

На кожне запитання Брін відповідала однаково: вона збирається наготувати ще випічки. Новоприбулі будуть голодні, і вона хоче приготувати до цього пекарню. Вона не знає, чи то новий чаклун. Знає не більше, ніж вони, — тільки знає, що випічку люблять усі, тож нею й займатиметься. Мабуть, кексиками, бо вони швидко готуються. І так, скористається Кілиним варенням.

Кіла слухала плітки, що вирували, й підсумувала: всі сходяться на тому, що імператор нарешті відправив своїх чаклунів в об’їзд. Вони прибули, щоб покласти край бурям, зцілити острови й розплутати той клубок проблем, до якого призвели. Поки що ніхто не пов’язував корабель із місцевою колишньою слідчою, та Кіла була певна, що рано чи пізно хтось це бовкне, а тоді поголос розійдеться.

Урешті вони заскочили в пекарню й зачинили двері.

— Це може бути збіг, — сказала Брін, закривши вікна віконницями. — Ти не знаєш, чи шукають вони тебе, і ти потрапила в шторм, тебе здуло з курсу — вони не мають знати, що ти тут.

— Навіть якщо це збіг і вони тут не заради мене, щойно мене побачать... — Радан похитала головою. — Мені потрібні ті чари невидимості.

— Це не справжні чари невидимості, — застерегла Кіла. Вона прочитала їхній опис, коли Радан зізналася в печері. — Це радше чари непомітності. Вони мають стишувати кроки й розмивати зовнішній вигляд. Не знаю, чи витримають вони безпосередній огляд. А ще не можу гарантувати, що вони взагалі спрацюють. Ми їх не випробовували.

Радан заходила туди-сюди перед прилавком пекарні.

— Якщо вони взагалі підозрюють, що я тут, то ненастанно мене шукатимуть. Ви не знаєте, якими сумлінними можуть бути імперські вояки. Вони перевернуть кожну каменюку на острові.

— Якщо тебе може знайти кожен, хто шукатиме, то ці чари названо дуже невдало, — Брін стала перед Радан і раптово схопила ії в обійми.

Радан обм’якла, притулившись до неї.

Кілі блиснула думка.

— А якби ні? Тобто якби не шукали.

Вони обидві поглянули на неї.

— Твоє судно потонуло, так? — нагадала Кіла. — А якщо ми поширимо чутку, що ти потонула разом із ним? Ларран тебе не врятував. Ти не дісталася Калтрі. Якщо вони в це повірять, то не матимуть причин обшукувати острів. Ми можемо сховати тебе чарами невидимості в острівних печерах, доки вони не поїдуть.

— Мені це подобається, — сказала Брін, — але надто багато людей знає, що вона не втонула, а часу, щоб донести поголос до всіх, недостатньо. Ми з сім’єю кілька місяців утверджували нову правду про мене, але коли на це всього кілька хвилин, хтось може вибовкати правду, навіть не знаючи, що несе проблеми. Однак... — тепер настала її черга ходити туди-сюди, одночасно говорячи та збуджено махаючи рукою. — Чому б не вдатися до меншої брехні, якої можуть і не знати всі, яка нічому не суперечить? Урятовано жінку. Вона назвалась імператорською слідчою. Мені залишається тільки сказати, що ти поїхала, нічого не знайшовши. Хто може сказати, що це неправда? Тим паче якщо тебе ніхто не зможе знайти. Ти могла й поїхати.

— Так! — погодилася Радан. — Скажи всім, що я поїхала, не знайшовши доказів неправомірних дій. А поки ти поширюватимеш це, Кіла допоможе мені накласти чари невидимості, — з надією повернулася до неї. — Якщо ти, звісно, хочеш.

— Звичайно ж, так, — відповіла Кіла.

Як це взагалі може бути під питанням? Вона згадала, як Ларран кинувся в бурю, помітивши корабель, що втратив керування, й замислилася, чи почувався він так само. Якщо є спосіб допомогти, то вона має спробувати.

— Є одне ускладнення: щоб накласти їх, нам знадобиться книга чарів, але якщо хтось побачить, як ти прямуєш до моєї хатинки, то імперці найперше шукатимуть там. Нам буде ніколи відточити чари, — усі чари, які Кіла спробувала, були неможливі без ґрунтовного дослідження та експериментів: варто лише згадати про співуче дерево, яблуневого птаха й Іу. — Треба виграти якнайбільше часу. Є менш помітна дорога на вершину кручі?

Брін стривожено стиснула фартух обома руками й мотнула головою.

— Ні, якщо ти не вмієш літати, дертися прямовисними скелями чи плисти вгору водоспадами.

— А як же Айвор? Чи може він полетіти з нами...

Прочинивши віконницю, Радан визирнула з вікна на вулицю.

— Корабель на якорі, — повідомила вона. — Вітрила опущені. Я не можу залишатися тут.

— Підеш інкогніто, вдягнувшись мною, — Брін кинулася в задню кімнату й вийшла з купою одягу й фартухів. — Усякий, хто тебе побачить, одразу вирішить, що ти зібралася купити ще варення для кексиків. Це цілком правдоподібно, чи не так? Для такої купи кексиків знадобилося б багато варення. Я почну випікати їх, поводячись якомога спокійніше й безневинніше, тимчасом як ти...

— Це не спрацює, — заперечила Радан. — Ми занадто несхожі як розмірами, так і поведінкою.

Проте вона почала надягати запорошені борошном штани й пов’язувати на талії фартух.

— Це може спрацювати, — відповіла Кіла. Всі на пристані, витріщаються на новоприбулих. Ніхто не стежитиме за пекарнею чи сходами на кручі. — Тобі просто треба пройти на віддалі.

Брін витягнула хустину і пов’язала на волоссі Радан, заховавши червоні пасма під тканиною. Швидко оглянувши її, намостила ще фартухів, щоб силует здавався круглішим.

— Усі зосередилися на кораблі. До тебе не так і придивлятимуться.

— Ти цього не знаєш, — заперечила Радан.

— Тоді я якось відволічу їх, — сказала Брін. — Я... жбурлятимуся в них кексиками. Не знаю. Щось вигадаю. Тобі треба просто вибратися з селища, а я...

В двері пекарні вломилася Іді, б’ючись кінським крупом об одвірок. Вона тицьнула пальцем у Радан.

— Ти! Імператорська слідча! Ти сказала, що зав’яжеш. Що, збрехала? Викликала сюди своїх через нашу Кілу? Бо ми не дамо тобі... Чому на тобі стільки фартухів?

«Нашу Кілу». Кіла відчула, що шаріється. Ще ніхто й ніколи не мчав її рятувати.

Радан уп’ялася поглядом у кентаврицю.

— Навіщо комусь полювати на Кілу? Вона народилася й виросла на Калтрі й ніколи звідси не їхала. Нею просто не може цікавитися хтось зі столиці.

Іді, вражена цією брехнею, витріщилася на неї.

— Ти не викликала наших нових гостей?

— Не викликала, — твердо сказала Радан.

— Не викликала, — повторила Брін. — Ба більше, було б чудово, якби пішов поголос, що колишня імператорська слідча, не знайшовши нічого підозрілого й оголосивши про відхід від справ, цього ж ранку покинула острів. Прикро, що її прогавили, та ми не знаємо, куди вона подалася.

— А... — промовила Іді. — Геніально. Я поширю звістку. Що ще вам від мене треба?

— Щоб ти відвернула увагу, — сказала Кіла. — Ми маємо провести Радан до моєї хатинки так, щоб ніхто не знав, що вона покинула пекарню. Вона піде вдягненою як Брін.

Іді зміряла Радан поглядом і понюхала.

— Здалеку люди купляться, — розвернулася й вийшла з пекарні, цокаючи копитами. — Уліно, треба, щоб усі були на пристані — не лише допитливий люд, а всі калтрійці. Наших нових гостей треба зустрічати з помпою! Влаштуймо прийом, гідний першого заїжджого чаклуна за багато років.

Знадвору долинув Улінин голос:

— О-о-о, гадаєш, вони справді послали чаклуна?

— Чесно кажучи, ні, але мали б послати, — Іді з вулиці заревіла на тих нечисленних острів’ян, які ще не витріщилися на корабель. — На пристань! Усі на пристань! Покажімо нашому новому чаклуну, як у нас на Калтрі кажуть «ласкаво просимо»!

Брін закінчила ховати волосся Радан. Зблизька вона геть не схожа на Брін, подумала Кіла, та, може, з цим одягом, фартухом і хустиною таки вигорить?

— Підемо швидко. Вдамо, що стався форс-мажор з варенням.

Радан дещо істерично хихотнула.

— Форс-мажор з варенням.

— Прошу, просто будь обережна, — сказала Брін. — Я не можу втратити тебе, коли ми ще навіть не знаємо, що між нами таке. Це надто...

Вона збиралася сказати щось іще, але Радан ії поцілувала. Брін так само завзято поцілувала її у відповідь. Так цілуються люди у відчаї', які не певні, що побачаться знову.

Кіла, давши їм трохи часу, поглянула на вулицю. їді й Уліна зганяли всіх до пристані, та вона не знала, чи надовго це. Зачекала, аж доки кінець юрби зник із поля зору, а тоді промовила:

— Вибачте, та нам треба йти.

— І ти будь обережна, — сказала Радан, звертаючись до Брін. —Вважай це імператорським наказом.

— Іди, — промовила Брін. На цьому слові їй урвався голос.

Кіла й Радан дременули з пекарні. Перетнули площу, минули фонтан і пішли безлюдними вулицями. Кіла не спускала погляду з будинків, але не бачила нікого, крім крилатих котів на дахах.

Кілька дорогоцінних хвилин по тому вони дісталися берега й рушили вгору сходами на кручі. Радан міцно трималася за хустину, ховаючи яскраво-червоне волосся. Кіла сподівалася, що за ними ніхто не стежить. Усі мають дивитися на корабель біля пристані. Це ж, як-не-як, найзахопливіша подія на Калтрі за багато сезонів, і логічно, якщо всі будуть там і споглядатимуть це видовище, особливо якщо їх збере докупи Іді. Залишається сподіватися, що це дасть їм із Радан час відточити чари. Якщо ні...

Вони пробігли через поле й зелень. Коли дісталися хатинки, Кіла вже задихалася. Забігши всередину, вона побачила, що Ларран із Казом у спальні, забиває книжкові полиці дерев’яними дописами. Він зробив лише чверть.

«Не спрацює», — подумала вона. Дерево надто свіже, конструкція занадто нова, та й навіть якщо удасться обробити дошки, щоб ті здавалися старими, ще залишаються вікна, що посунулися від полиць, — вони чітко вказуватимуть: стіни товщі, ніж мають бути. «Нам потрібне інше рішення». Але спершу треба розібратися з нагальною проблемою Радан. Кіла кинулася до стелажа, де точно мала стояти потрібна книга чарів.

— Казе, шукаймо інформацію. Нам треба відточити чари невидимості із застосуванням рубіна Радан.

Ларран припинив стукати молотком.

— Чари невидимості?

— Мене знає капітан корабля, — пояснила Радан. — Якщо він мене побачить, усьому кінець.

— Щоб він тебе не побачив, — зрозумів Ларран.

— Саме так,—підтвердила Кіла. —Чари—не ідеальне рішення, та це — все, що в нас є. Якщо ми накладемо їх і сховаємо Радан у печері чи там, де вояки не матимуть причин шукати...

Радан на мить застигла на місці, мов заморожена.

— Що таке? — спитала Кіла.

— Просто... — вона ковтнула повітря. — Коли я втекла, мені ніхто не допомагав. Я мусила... Я робила все сама. Але ви всі, які знали мене лише кілька днів... Моя родина так не чинила б, а ви не вагаєтесь.

— Родина — це не завжди ті, з ким ти споріднена, — промовив Ларран. Він додав перед полицями ще одну дошку й заходився ії прибивати. — Моя... Хай там як, скільки в нас часу?

— Недостатньо, — відповіла Радан.

— Знайшов, — оголосив Каз і розгорнув книгу листям. Він, Радан і Кіла скупчилися довкола ліжка, щоб прочитати чари. Для них був потрібен рубін, який Радан мала, але також—сніжна квітка, не питома для Калтрі, і вдарений блискавкою пісок — Кіла не уявляла, де його знайти, тим паче швидко.

— Що ж, проблема, — сказала Кіла. — Інші інгредієнти в тебе є?

— Я сподівалася, що рубіна вистачить принаймні для часткового ефекту, — відповіла Радан. — Не вистачило, тому дві рослинки й зуміли мене схопити.

Цю деталь Радан могла б згадати коли завгодно між пекарнею й хатинкою. «Нічого. То нічого. Ми з цим розберемося». Кіла запитала Ларрана:

— Знаєш якесь місце, де блискавка вдарила по піску?

Він розвів руками.

— Я не знаю, чи била по Калтрі блискавка під час останньої бурі. І не чув, щоб вони били останнім часом по берегах. Одного разу таке сталося — пісок обернувся на скло. Було схоже на скульптуру. Хтось, може, і зберіг скалку, але я не знаю хто. Якби було більше часу, ми могли б поспитати...