Крамнчка чарів

Він дістався корабля.

Той хилився на бік, і його заливала вода. Ще одна хвиля — і Кіла знову загубила Ларрана з поля гору. Вона затамувала подих, видихнула, схлипнувши, а тоді знову затамувала подих.

Минула хвилина.

Ще одна.

Вона не бачила його.

«Він потонув. Я його втратила. І я ніколи...» Як закінчити цю думку, вона не знала. Вона не знала, що могло б бути в неї, що могло б бути в них, але все, що могло бути, поглинули сердиті море й небо.

А тоді вона побачила рух подалі від корабля: золота русалкобила пливла крізь дикі хвилі, несучи на спині дві постаті. Одна їхала, гордо випрямившись, а друга обм’якла. Кіла бачила, як Ларран зліз із русалкобили й узяв жертву шторму на руки, і не могла поворухнутися, не могла допомогти, не могла зробити хоч щось, окрім того, щоб тремтіти й не дихати, а потім — знову дихати. Він крок за кроком пройшов камінням. Одна нога раз послизнулася — він утримався від падіння й пішов далі, горнучи до себе незнайомця.

Він дістався берега.

І пішов далі, борючись із вітром та дощем.

Кіла кинулася до дверей і розчахнула їх, перш ніж він постукав. Ларран ввалився всередину. Вона допомогла йому пронести жінку — вціліла там жінка, струнка, бліда, дуже змерзла, з червоним, як полум’я, волоссям — до його ліжка. Жінка дихала — так тихо, що Кіла ледве її чула, та й то лише тому, що ії дихання було сичанням, схожим на свисток.

Поки Ларран замикав двері, Кіла зняла з непритомної мокру туніку та якомога швидше вбрала її в кілька шарів теплого одягу. Повернувшись до спальні, Ларран навалив на неї ковдр і підіткнув їх.

Тоді сам скинув сорочку та штани й одягнувся в сухе. Він сильно трусився, а на його литці Кіла угледіла подряпину. На щиколотку стікала кров, водяниста від дощу й моря. Кіла працювала швидко — промила рану, а тоді загорнула її в пов’язки, знайдені в кухонній шафі.

Ніхто з них нічого не казав.

У Ларрана, схоже, не зосталося сил говорити. Кіла не знала, що сказати. Почувалася так, наче за ії вустами перемішалася тисяча слів, що борються за вихід. Урешті промовила:

— Я рада, що ти не загинув.

— Я теж, — запевнив він.

Вони обоє знову затихли. Надворі ридала й лютувала неприродна буря.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

— Ти врятував їй життя, — сказала Кіла.

Вона ще не бачила нічого настільки ж героїчного. Чи придуркуватого.

Ларран навис над урятованою, додав чергову ковдру, а тоді зняв ії й натомість щільніше підіткнув ковдри, що вже накривали жінку.

— Вона ще не прокинулася.

— Ти міг загинути.

— Вона загинула б, — наголосив він. — Досі може. Чому вона не прокинулася?

Кіла, схилившись над нею, торкнулася чола жінки. Її шкіра нагрілася від собачого холоду до тепла, яке буває під підіткнутою постіллю. На блідих доти щоках був рожевий рум’янець, а дихалося їй легко. І насправді те, що вона взагалі дихала, було просто дивом.

— Не думаю, що в неї гарячка.

— Іще може з’явитися, — сказав Ларран. — Вона могла зазнати ушкоджень внутрішніх органів.

Кіла й далі уявляла мить, коли він зник із поля зору, а хвилі виявилися надто високими, щоб можна було щось за ними розгледіти. Кіла почувалася так, наче тієї ж миті втонула. Вона ще не почувалася такою безпорадною. Знала, що знов і знов переживатиме це в кошмарах. «У бібліотеці ніхто й ніколи не тоне». А тоді подумала: «Ні, там просто горять».

— На острові є цілитель?

Не зводячи погляду з урятованої, Ларран кивнув.

— Айвор. Щойно буря скінчиться, я заберу ії до нього. Чи вмовлю його прийти сюди. Її не можна рухати, якщо ушкоджено внутрішні органи. Сказати напевно неможливо, доки вона не прокинеться. Якщо вона прокинеться, — він заходив із боку в бік між ліжком і вікном, то дивлячись, як там жінка, то позираючи на бурю.

Кіла бачила, як він стривожився.

— Ти її знаєш?

Він мотнув головою.

— Вона не з Калтрі.

— Ти знаєш усіх на Калтрі? — Кіла не знала всіх у бібліотеці, хоча й припускала, що не всі покидають книгосховища, тож у неї не було змоги. Принаймні вона впізнавала тих, хто був на ії поверсі, і... Ну, гаразд, Кіла не знала навіть чверті бібліотекарів. Це здавалося непотрібним.

— Цей острів маленький. До того ж ії полум’яне волосся впадає в око.

— Не в Аліссіумі. Це модно, — шляхта любила, коли чаклуни зачаровували їй волосся різними кольорами. Кіла вже бачила волосся, що могло похвалитися всіма барвами веселки, волосся, що виблискувало сріблом, наче метал, і волосся, що іскрило так, наче між кучерями попалися світлячки. Кіла знала одну відвідувачку бібліотеки, яка не лише щотижня міняла колір волосся, а й воліла витворювати з нього силуети тварин, наче волосся було вигадливим топіарієм. Оскільки колір був лиш один, потерпіла, найпевніше, була дрібною шляхтянкою. Чи крамаркою з зайвими грішми, якій кортить поспілкуватися з багатими. Кіла не приділяла моді достатньо уваги, щоб знати, чи символізує це щось більше — наприклад, відданість певній родині чи справі, — але припускала, що це можливо. — Вона могла втекти з міста.

— Втекти?

Кіла негайно пошкодувала, що не обрала іншого слова. Досі не наважувалася нікому пояснити, чому саме покинула столицю. Вона не відала, чому це так важко сказати. Зрештою, не вона ж влаштувала революцію. Вона просто від неї втекла. Якщо просто змовчати про таку деталь, як урятовані книжки... Однак говорити про це чомусь було так само важко, як і про смерть батьків. Так утрата ставала реальнішою. Але Ларранові треба розповісти, тим паче якщо вона й далі не даватиме йому податися до столиці, щоб попрохати чаклунської допомоги. «Треба сказати йому зараз».

— Там небезпечно. Великі заворушення. Того дня, коли ми з Казом поїхали...

Буря надворі вщухла. Це сталося миттєво, навіть швидше, ніж буря виникла, неначе хтось загасив її, мов полум'я свічки. Ларран розчахнув віконниці, і Кіла разом із ним поглянула за океан.

Небо було наче роздерте. На синьо-чорно-фіалковому тлі розтягнулися нерівні розриви жовтого й помаранчевого кольору, схожі на рани. Кіла споглядала, як ці барви поблякли: кричущий помаранчевий колір став лимонним, жовтий зблід до білого, а небо довкола стало спокійно-блакитним. Океан унизу застиг.

Тиша після биття хвиль і завивання вітру приголомшувала своєю довершеністю майже так само, як те шаленство на піку. В певному розумінні раптова відсутність галасу була майже така ж гучна, як сам галас.

— Як... — почала Кіла.

— Вони вже давно такі. Наче мала дитина, що закочує істерику, а тоді падає від виснаження. Гадаю, магія вичерпується, — Ларран попрямував до дверей. — Мені треба привести Айвора. Можеш наглянути за... — він спинився, тримаючись за ручку дверей. — Ні, тобі не можна залишатися. Каз. Але я не можу покинути її саму.

Це ім’я пройняло її, наче блискавка.

— Каз!

Вона мусила перевірити, як він там. Може, він постраждав. Може, перелякався. Але врятована жінка...

— Залишайся з нею. Я знайду Айвора дорогою до Каза. Якщо це по дорозі. Де Айвор?

Треба було запитати це найперше, а вже потім висунути пропозицію. Тепер, коли Кіла замислилася про Каза, ії розум витворював тисячу картин, де його здувало вітром, йому не вдавалося утримати кореневий клубок, у нього змивало грунт... «Він залишився всередині. В безпеці». Якщо не захвилювався за неї й не подався ії шукати. Якщо не зауважив початок бурі, аж доки стало пізно, й перебував тоді в саду. Якщо не намагався допомогти кактусові після початку бурі. Або курці. І всіх їх не звіяло геть занадто сильним вітром. «Треба вертатися».

— Він на вершині сходів на кручі, біля водоспаду, — сказав Ларран. — Я пішов би з тобою, та не хочу залишати її саму. Якщо вона прокинеться, то може злякатися. Спантеличитися. А якщо не прокинеться... — він озирнувся на спальню. — То не повинна бути сама.

—Де саме біля водоспаду? — Кіла не бачила на скелі жодного будинку.

— Поклич його на ім’я, як будеш біля води, — Ларран провів ії до дверей. — Ой, стривай.

Він зняв її майже висохлий одяг. Кіла надягнула штани, незграбно хитаючись, а тоді сягнула до ґудзиків Ларранової сорочки, відтак зупинилася й почервоніла.

— Залиш собі. Тільки поквапся. Обережно. Не ризикуй собою. Але квапся щодуху та якомога обачніше.

— Гаразд, — пообіцяла вона.

Ларран уже повернувся назад, до врятованої.

Кіла вибігла з будинку в його сорочці, тримаючи в руках свою. Берег за порогом був завалений плавником і водоростями. На гальці лежало пів мертвого дерева, а поряд звалився шмат даху, на якому досі тримався флюгер. Кіла обійшла і те, й те. Вітер остаточно стих, і хвилі легенько плюскали, неначе перепрошуючи. Вгорі вже засяяло сонце, на якому виблискували мокрі кручі. Цей іскристий хаос відзначався дивною красою. Кіла поглянула вгору, на сходи.

З кручі зірвалися кілька сходинок. Кіла важко ковтнула й пошкодувала, що іншого шляху нагору немає. Озирнувшись на Ларранів будинок, замислилася, чи не знає він, як...

Ларран уже зачинив двері.

«Тепер у нього є новий об’єкт для піклування».

Кіла негайно придушила цю думку. Звісно, він хвилюється за врятовану — така вже він людина. Ларран — доглядальник. Тому й піклується день за днем про табун русалконей. Тому й помчав до ії хатинки, зобачивши дим, і полагодив їй димар. Просто він такий.

Кіла ж на мить вирішила, що між ними дещо більше.

«Дурепа», — сказала собі, пішовши вгору сходами.

Вона перевіряла кожну сходинку, перш ніж перенести на неї всю свою вагу, і водночас міцно трималася за мокре каміння кручі. Вітерець лоскотав щоку, неначе дражнячись. Серце билося важко та швидко. Вона лізла так хутко, як тільки наважувалася, й намагалася не думати про те, як далеко звідси довелося б падати.

Діставшись однієї зі зламаних сходинок, кинулася через неї...

Наступна зарипіла, але не зламалася, і Кіла зітхнула з полегшенням. Поки вона підіймалася далі, сонце вгорі ставало дедалі яскравішим.

Коли Кіла дісталася вершини, небо вже було ідеально блакитним, як на картині, а від бурі не зосталося й сліду. Зате лука за кручею була обсипана сміттям: листям, гіллям, була й одна рибальська сіть. Повсюди були розкидані пелюстки троянд. Кіла поглянула на село й побачила, як над його дахами літають кота, а їхні барвисті крила ясніють на сонці. Де вони... А, на горищах! Кілька селян відчинили вікна на горищах, щоб там поховалися кота. «Мешканці зовнішніх островів дбають про своїх». Кіла була в захваті від того, що калтрійці поширювали це переконання на всіх сільських котів, як диких, так і приручених.

Обігнувши впалу гілку, вона підтюпцем побігла до водоспаду.

— Айворе! Агов, Айворе!

Водоспад, що збільшився від надлишку води, спадав із кручі. Він наповнював повітря бризками, і кожна крапелька іскрилася на сонці. Прикривши очі, щоб урятуватися від краплинок, Кіла пошукала якихось ознак оселі. І нічого не побачила. Ларранові вказівки були чіткі: біля водоспаду на вершині кручі. Вона просто не могла зрозуміти неправильно.

—Айворе!

—Я тут.

За водоспадом показалася постать і пройшла крізь бризки. «У нього дванадцять відростків на рогах», — пригадала Кіла слова Брін, але не уявляла, який вигляд це матиме. То був низенький худий чоловік зі смаглявою шкірою, в брунатному шкіряному плащі, що спадав до щиколоток, а свої оленячі роги він носив, як масивну корону.

Якусь хвилю Кіла не знала, що й казати. Це скидалося на мить, коли вона побачила однорога, неначе перед нею постала магічна істота, створена водоспадом.

— Це та зцілила вишню їді, — Айвор уклонився, хитнувши рогами вперед. Вона позирнула на його ноги, майже очікуючи побачити копита, але ноги були людські, босі й зелені, як трава, крізь яку він ішов.

— Я дала їй один засіб, — відповіла Кіла. — Ви цілитель острова?

Він кивнув, і роги знову помітно опустилися.

Вона швидко пояснила ситуацію з Ларраном і врятованою жінкою. Під час розповіді про порятунок її накрила нова хвиля страху.

— Вона ще не прокинулась, і Ларран боїться, що можуть бути ушкоджені внутрішні органи.

— Ще б пак. Він таке вже бачив. Я покваплюся до нього. Але ти... Коли розберемося з наслідками бурі, я хотів би поговорити про твої засоби.

Кіла здригнулась, а тоді пошкодувала про це.

— Звісно. Я живу...

Айвор урвав її:

— Я знаю, де тебе знайти.

Майнувши плащем, він проминув ії й подався до сходів.

Кіла провела його поглядом і відчула, як по спині біжить дрож. Саме те, чого вона не хотіла: запитання про ії засоби від того, хто може мати потрібний вишкіл, щоб розпізнати їх правильно.

Коли Айвор дістався трояндових кущів, вона згадала про пошкоджені сходи й гукнула:

— Обережно на сходах! Кілька сходинок зникли!

— Не проблема, — відповів Айвор, не розвертаючись. А тоді його плащ розкинувся, і вона уздріла, що це взагалі не плащ. Айвор мав крила — брунатні шкірясті крила, наче в дракона. Поки Кіла витріщалася на нього, він спурхнув із кручі.

Повитріщавшись трохи, вона викинула з голови тривоги через свої засоби та його підозри й побігла в ліс, до домівки й Каза.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Буря побила дерева, та вони росли так щільно, що не давали впасти одне одному. Судячи з того, що бачила Кіла, впали лише декілька. З крон позривало листя, і весь ліс неначе потрусило. Проте вона все одно змогла відшукати стежку, а невдовзі та дійшла до її хатинки.

Повсюди лежали пелюстки, листя й гілля — розсипані по подвір’ю, кинуті на дах, попід хатинкою. Одна сосна впала, та не зачепила нічого справді важливого. Вона лежала поряд із хатинкою з боку бухти.

— Казе! — гукнула Кіла й побігла між сміття до дверей. Двері були розчахнуті.

«Чому вони не зачинені? Де...»

— Кіло! — Каз вивалився з парадних дверей і щодуху побіг на вусиках, доки не опинився так близько, що зміг доскочити до її рук, і обвив листям її шию. — Я гадав, ти загинула.

Ігноруючи вологу грудку ґрунту, Кіла обняла його й собі, обхопила руками його листя.

— Я в порядку. Рада, що й ти в порядку.

— Тебе могло б ударити блискавкою, винести в море, розчавити дерево... Я вже наполовину дописав надгробну промову для тебе. І висловив дещо дуже гарне.

Вона засміялася.

— Мабуть, дякую?

— її було написано ямбічним пентаметром.

— Чудово.

— Довелося створювати різні версії, відповідно до різних обставин смерті.

Кіла лагідно промовила:

— Я не загинула. Коли надійшла буря, я була в селищі й не змогла повернутися сюди. Сховалася в Ларрана. А тоді він кинувся в океан рятувати жінку з корабля, що перекинувся.

Каз відсторонився від неї, забираючи листя з ії волосся.

— А він усіх рветься рятувати, еге ж? Це явно нездорово, — він зліз із неї, і Кіла змахнула з Ларранової сорочки часточки грунту. Доведеться ії випрати, перш ніж повернути.—Вибач за бруд, хоча лише ти винна, що вмерла в шість різних способів.

Кіла знову засміялася, почасти розслабившись.

— А тепер, коли ти вже не мертва, мушу сказати тобі, що в нас проблема, — заявив Каз.

У неї обірвалося серце. Невже буря завдала шкоди хатинці? Дах протік? Книжки в порядку? А що сад?

Запитати не встигла, бо почула з хатинки стогін — пронизливий, голосний, нелюдський. Волосся на карку стало дибки. Що це таке?

— Казе! Яка проблема?

— Ти не повіриш, доки не покажу.

Він вусиками знову подався до хатинки, а Кіла помчала за ним. Вона зауважила, що на стежці, яка веде до дверей, трава сильно прим’ята й забруднена, неначе там щось тягнули крізь багнюку.

У дверях хатинки тремтів кактус. Його голки цокотіли, б’ючись одна об одну.

— Іу? — сказав він.

За ним Кіла побачила, що кілька слоїків із варенням попадали під час бурі з полиць і розбились об підлогу. Слід із брудної води перетинав і крамничку.

— Рада, що ти в порядку, — звернулася Кіла до кактуса, а тоді обігнула стелаж із варенням, ідучи за брудом. І на свій подив уздріла, що мідна ванна з санвузла стоїть посередині кімнати, перед пічкою.

А в ній — русалка.

Кіла відчула, як у неї відвисла щелепа.

— Чому? Як?

Русалчине тіло було занурене у воду, сріблястий хвіст плюскав по краю, голову вона обхопила руками, а волосся з водоростей вкривало все тіло. Коли Кіла заговорила, русалка підняла сріблясте лускате личко й завила. Звук був пронизливий, наче крик мартина. А всередині крихітаої хатинки це виття так посилилося, що забряжчало в Кілиній голові.

Кинувшись до русалки, Кіла запитала:

— З тобою все добре?

Звісно, не все. Якби було все добре, вона не завивала б. Але чому вона тут? Травмувалася? Кіла відчула, як у ній рветься на волю сотня запитань.

Позаду неї Каз промовив:

— Вона вилізла сходами з бухти. Я знайшов ії на вершині з малям.

«Малям?»

— Чому...

Русалка вказала перетинчастим пальцем. Той тремтів.

На каміні, вмощене на стосику зі стебнованих ковдр, лежало русаля—те саме, яке Кіла бачила, коли воно плавало в бухті. Блідо-зелене тільце малого було вкрите нерівними фіалковими порізами, що нагадували про небо, розітнуте бурею, а над його заплющеними очима злітали крихітні іскорки, схожі на крихти блискавиць.

Затрусившись так, що аж листя посипалося, Каз пояснив:

— Він не може перебувати у вод і, поки так іскрить, але на повітрі він висихає. Не знаю, що робити. Не знаю, що з ним таке. Ми з Іу... ми витягнули ванну й наповнили ії для матері, але...

— В нього бурехвороба, — пояснила Кіла.

Вона читала про це: якщо істота, що зродилася з магії, поглинає за раз надто багато надмірної магії, та може її виснажити. Крихітне тільце русаляти було недостатньо міцне, щоб обробити всю силу, яка містилася в магічній бурі. Якщо нічого не зробити, вона зупинить його серце.

— Є один цілитель. Айвор. Я приведу його сюди.

Він має бути з урятованою жінкою в домі Ларрана...

Коли Кіла розвернулася, щоб піти, русалка вистромила руку і схопила ії за зап’ясток. Пальці в неї були мокрі й тверді, наче складалися з панцира, а не плоті.

— Ніякого цілителя.

«Вона розмовляє!» Кіла не думала, що горло русалки має таку форму, щоб вимовляти слова суходільників. Це було надзвичайно. Чи знають учені... «Годі, зосередься на дитині».

— Йому потрібна допомога, а я не знаю, як...

— Ти.

Кіла мотнула головою.

— Але ж я не знаю...

Русалка, плюскаючи водою з мідної ванни на підлогу, хитнулася до неї так, що її обличчя опинилося за кілька дюймів від Кілиного. Її подих пахнув океаном, багатим на рибу. Зуби були гострі, як в акули.

— Ти.

Очі защипало від сліз. Вона хотіла допомогти, але як? Чого русалка очікує від неї?

— Скажи, що робити. Я не знаю, як допомогти.

— Чари.

Кіла мотнула головою.

— Я не...

— Ну звісно! — вимовив Каз. — їй потрібна магія! Це магічна проблема, тож їй потрібні чари, щоб його зцілити. Якби тут був чаклун...

Але його не було. Були лише Кіла та її крадені книги чарів.

— Ти. Зцілюєш. Дерева, — русалка здригнулася так, наче кожне слово завдавало їй болю. — Зціли. Його.

«Ось чому вона прийшла сюди, до нас. Гадає, що ми здатні допомогти».

Але ж чари для дерев — це лиш один засіб, та й той відкритий лише після тривалих досліджень та експериментів. Кіла перебрала пам’ять у пошуках книг, здатних допомогти. Чи є в неї книги про бурехворобу? Вона ж знає, що читала про неї, але де? Чи привезла з собою ці томи?

Так.

Так, вона пам’ятає одну книгу. Зелена обкладинка. Необрізані краї сторінок. Двоє співавторів, чаклун і цілитель. Вона поклала її в третій ящик.

— Казе, швидке дослідження.

— Ура! — зрадів Каз.

Русалка зашипіла, вишкіривши акулячі зуби.

— З усією серйозністю! Присягаюся!

Кіла влетіла в задню кімнату та скинула з третього ящика ковдру. Заходилася витягати книжки та складати їх на ліжку.

— Зелена обкладинка. Двоє авторів.

Каз приєднався до неї й допоміг діставати книжки з ящика.

— Здебільшого це зібрання чарів для хворої худоби — опубліковане як ветеринарний посібник, — але там був розділ про насичених магією істот.

Кіла сподівалася, що русалка не образиться. Морський народ — це люди, класифікувати їх як «істот» нечемно, хоча в давніших текстах це траплялося повсюдно, — але знання є знання, а це — найближче до потрібного, що має вона.

Вони з Казом глибоко зарилися в ящик. Кактус гасав по кімнаті. Кіла здогадувалася, що той хоче допомогти (сюрприз!), але їй ніколи було думати чи сушити собі голову над тим, чому кактус може бути таким бадьорим і свідомим. Вона закарбувала цю дивовижу в пам’яті, щоб поміркувати згодом, коли на кону не стоятиме нічиє життя.

— Ага! — Каз підніс вусиками тоненьку зелену книжечку.

Кіла вирвала книжку з його листя, впала на підлогу, схрестивши ноги, й заходилася читати якомога швидше. Буре-хвороба, бурехвороба, бурехвороба... Так, оно цей розділ! Вона швидко проглянула його. Має ж бути якесь лікування. .. Навіщо писати про хворобу в такій книжці, якщо лікування нема?

— Нам потрібні ці інгредієнти, — вона підняла книжку так, щоб Каз роздивився. Кактус загальмував поряд із ним і неначе придивився до книжки й собі. Кіла замислилася, чи може кактус читати. їй досі було неясно, як уміє читати Каз. Його було створено з цими знаннями. Вона припускала, що це — побічний ефект створення бібліотекарем-ізгоєм. А дивлячись на кактус, замислилася, чи не сталося те саме й тут. «Гадаю, тепер я бібліотекарка-ізгойка».

Більшість пунктів у списку були легкодоступними природними матеріалами: ґлей із дерева, вдареного блискавкою (вона бачила одне на шляху назад до хатинки), слина дорослої людини (це вона може), пір’їна (понадіялася, що курка досі на задвір’ї), пригорща грунту (його задосить у саду чи навіть на Казові, хоча того вона, звісно, не братиме) .. .але тут ще було потрібне листя верісаду.

— Що таке верісад?

— Зовсім крихітна рідкісна рослинка з блискучим листям, яка росте в затінку інших рослин, — Каз зашелестів листям. — У саду я таких не бачив. Не знаю, чи росте він на Калтрі.

Кактус дременув зі спальні, вигукнувши:

— Іу!

— Тоді пошукаємо відомостей про заміни, — Кіла не збиралася підводити русалку, коли її оточували всі знання багатьох століть. — Хочеш почати? Я знаю, де знайти сосну, вдарену блискавкою.

— Зараз же, — відповів Каз.

Вибігши зі спальні, Кіла сказала русалці:

— Ми маємо план. Просто... — вона не знала, що тій сказати: хай постарається, щоб ії дитина не померла? — Ми повернемося. Нам потрібні запаси.

Русалка змахнула хвостом і прошипіла:

— Йдіть.

Кіла вилетіла з хатинки, огинаючи розбиті слоїки з варенням. Де саме вона бачила обпалене блискавкою дерево? Воно було на стежці до кручі... Кіла поринула в ліс, не озираючись. Довкола кричали птахи, і вона збагнула, що чує їх уперше після бурі. Понадіялася, що ті пережили її нормально. Швидко оглянула дерева в пошуках яблуневого птаха, та бачила лише горобців. Замислилася, чи все гаразд у хмарних ведмедів. Чи був один із них прив’язаний до пошкодженого дерева? Чи допоможуть його зцілити її шишкові чари? Одначе спершу потрібно взяти глей...

Вона знайшла вдарене блискавкою дерево, пройшовши третину стежки. Загальмувавши, тихенько перепросила всіх вартівників дерев, які тепер стежили за нею. Взяла трохи кори й відірвала, стараючись узяти як обвуглену кору, так і необвуглену. Кіла не знала, що саме потрібно для чарів, але найнадійніше було взяти і те, й те.

Кіла розвернулася й помчала назад до хатинки. Пролетіла через будинок, минувши русалку в мідній ванні й русаля на каміні, та вийшла через чорний хід у сад. Кілька рослин припали до землі під час дощу. До взуття липла багнюка. Курка досі була в своєму брудному загоні. Вона спокійно все пережила. Кіла зірвала пір’їну зі спини курки.

Та квокнула й настовбурчила пір’я.

— Вибач.

Кіла взяла трохи ґрунту, що принаймні частково залишився сухим завдяки близькості до будинку. Забігши всередину, закинула землю, пір’їну й кору в миску на стільниці. Позаду неї збуджено плюскалася русалка, а русаля кволо застогнало. Кіла плюнула в миску й усе змішала. Бракувало лиш одного інгредієнта — листя.

— Є успіхи з заміною листю верісаду?—озвалася Кіла до Каза. Той, вийшовши зі спальні, замахав вусиками в повітрі.

— Ні! Успіхів узагалі нема! Можу назвати заміну базиліку, козячому сиру, козячим копитам, козячій слині — чому в стількох чарах фігурують кози? Можна замінити курячим яйцем гусяче або лебедине — якщо тебе, звісно, влаштовує, що ефект буде лише поблизу. Вочевидь, кури не люблять блукати, і в цьому й заковика? Крім нашої курки, хоча зараз вона здається цілком щасливою. Але в жодній книжці жодного разу не згадується про якусь реальну і заміну верісадовому листю, бо воно не потрібне для жодних інших чарів, і я не можу...

—Іу.

Кіла розвернулася.

В дверях, що вели в сад, стояв кактус із купкою дрібного блискучого листячка на голках.

— Казе, — запитала Кіла, — це що...

— О, прекрасний генію! — звернувся Каз до кактуса. — Верісадове листя.

Кіла зірвала дорогоцінні листочки з колючок кактуса та змішала їх із рештою субстанції, зробивши пасту.

— Ти герой, — сказала кактусові. — Дякую.

— Іу.

Перенісши пасту до каміна, Кіла стала на коліна поряд із русалям. Хлопчик скрутився клубочком. Щільно обгорнувся хвостиком і тремтів. Його мати мусила залишатись у ванній, щоб шкіра зоставалася вологою, та вона не могла взяти з собою в воду маля: магічна блискавка з бурі досі бігала його тілом. Якби малий занурився, ефект загострився б. Але без занурення...

— Все буде гаразд.

Кіла не знала, чи правда це, та мусила це сказати. Мало того, що хлопчика вбивала бурехвороба, — він ще й занадто довго пробув поза водою. Його шкіра здавалася шаруватою й блідою, а дихання звучало хрипко, наче кожен вдих і видих завдавав болю.

— Казе, потримаєш книгу чарів розгорнутою?

Русаля запхикало від болю, і його мати знову завила.

Зовнішні листочки на Казові тремтіли, але він утримував книгу на місці поряд із Кілою.

Вона обережно виклала субстанцію ложечкою на спинку русаляті, вздовж хребта, як веліла книга, а тоді вголос прочитала заклинання. Кожне слово звучало чітко, як дзвін, Кіла повністю зосередилася на дитині.

Здавалося, подих вітру в лісі, крики птахів серед дерев, усі серця в крихітній хатинці затихли.

Щойно Кіла вимовила останній склад, субстанція проникла русаляті в шкіру, залишивши по собі лише бурувато-зелену плямку, що поблякла на Кілиних очах. Вона затамувала подих. Уламки блискавки дуже поволі зникли, і русаля розправилося.

Малий розплющив очі й простягнув рученята.

Русалка скрикнула і рвонула з ванни. Коли вона схопила свою дитину в обійми, вода бризнула на підлогу, камін, Кілу й Каза, а той захистив книгу чарів листям. Русалка, плюскаючи, повернулася в ванну разом із малям, яке миттю занурилося під воду.

— Іу? — запитав кактус.

Русаля, виринувши назад, засміялося. Цей сміх звучав як плюскіт хвиль об пісок. Кіла всміхнулася й сказала:

— У нього все гаразд. Нам вдалося.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Допомігши русалці з малям спуститися сходами до бухти, Кіла повернулася до хатинки_; щоб прибрати як після бурі, так і за їхньою несподіваною візитеркою. Поки кактус витирав підлогу, тримаючи рушник голками, Кіла спорожнила мідну ванну й перетягла її назад за двері санвузла. Сполоснула ковдри й повісила їх сушитися на линву в саду: на них зосталися легкі підпалини від іскорок малого, та дірок не було. Відтак вона допомогла Казові повернути книги чарів до ящиків і прикрила їх ковдрами, якими не скористалося русаля. Коли в спальні відновився порядок, Кіла оглянула розбиті слоїки в крамничці. На душі полегшало: багато слоїків залишилися неушкодженими. На вигляд усе було гірше, ніж насправді, а це було чудовою новиною, бо через розлите криваво-червоне варення з малини крамничка стала трохи схожа на місце вбивства.

Підібравши скло й витерши підлогу, Кіла повалилася в ліжко й прокинулась аж тоді, коли сонце пробралося в хатинку й потицяло в її зімкнені повіки.

Прокинувшись, вона вмить подумала про русаля, а тоді — про врятовану жінку, і змусила себе вибратися з ліжка, помитися й одягтися: обрала зелену, як морська піна, спідницю, чисту блузу та улюблені чоботи. Замислилася, чи є ще якісь жертви бурі й чи допомогли їм. «Як дивно», — подумала Кіла. Зазвичай після пробудження вона найперше хвилювалася за свої книжки. «Це місце мене змінює». Вона не знала достоту, як до цього ставиться.

І рослина-павук, і кактус уже були надворі, в саду, прибирали сміття. Каз вусиками підбирав упалі гілочки, тимчасом як кактус настромляв на голки пале листя.

— Піду погляну, як там русалка, а тоді — як Ларран, гаразд? — озвалася до них Кіла.—Хтось із вас хоче піти зі мною?

— Дякую, та тут багацько роботи.

— Іу, — погодився кактус.

Кіла помахала їм обом.

— Гаразд, розважайтеся.

Вона замислилася, чи навчиться кактус казати щось іще. Вона не надто зналася на темпах розвитку розумних сукулентів. «О-о-о, шикарна вийшла б наукова розвідка!» Якщо, звісно, розкрити походження кактуса — це не катастрофічна ідея.

Виходячи, Кіла взяла одну з неушкоджених банок із варенням. Якщо врятована жінка достатньо відновилася, то, може, їй захочеться його? А може, захочеться русаляті? Морському народові подобається варення? Хтось колись писав хоч одну наукову розвідку про кулінарні симпатії та антипатії морського народу? Ясна річ, Кіла не чула про жодного вченого, чаклуна чи бібліотекаря, який знайшов би русалку в своїй ванні. «Це щось новеньке». Вона перевірила бухту, але там не було ні русалки, ні маляти. їй подумалося, що це добрий знак: вони попливли в море, яке повернулося в свій нормальний стан спокійної байдужості.

Поки Кіла крокувала лісом, бадьоро виспівували птахи. Вона придивилася до простору між деревами, шукаючи ознак лісових духів, але жодних не побачила.

Замислилася, чи прокинулася врятована жінка.

Замислилася, чи відновився Ларран після стрибка в буремний океан.

Замислилася, чи досі у його домі Айвор. Вона не знала, що скаже, якщо той вирішить розпитати про засоби. Найкраще буде уникати його, якщо буде змога.

Можливо, варто було зачекати довше, перш ніж покинути хатинку. Вона могла б залишитися й допомогти Казові з кактусом прибрати в саду й довкола хатинки. Могла б приготувати ще одну партію варення на заміну розбитому. А ще могла б повивчати інші книги чарів.

Вийшовши з лісу, Кіла спинилася. Попереду неї, по той бік відкритого поля, з кручі падав водоспад. Почасти захотілося втекти туди, звідки вона прийшла. «Годі», — сказала вона собі. Цілитель не мав жодних доказів, що вона накладала якісь чари, до того ж найкращий спосіб уникати підозр — не діяти підозріло. Для неї природно подивитись, як там Ларран і врятована жінка.

Старанно не дивлячись на водоспад, Кіла рушила донизу сходами. Нагадувала собі пильнувати зламані сходинки: одна така була на третині шляху.

Рівно на третині шляху вона збагнула, що хтось замінив усі відсутні сходинки новими дошками. А ще то там, то тут полагодили поруччя.

Це все Ларран, не інакше. Кіла була в цьому певна. Здавалося, це саме в його репертуарі. Але коли? Він піклувався про врятовану жінку, однак виділив час, щоб вийти сюди й полагодити сходи... «Для мене?» За кручею не жив більше ніхто, крім Айвора, який довів, що сходи йому не потрібні. Кіла відчула, що всміхається.

«Він зробив це для мене».

Саме те, що міг зробити він, — непрохане добре діло.

Вона ще не зустрічала нікого настільки сповненого доброти. Він полагодив сходи, хоч і сам був виснажений, бо просто знав, що вона повернеться ними. Його ніхто не просив. До цього більше ніхто не додумався. Він переповнювався добротою — можливо, навіть небезпечно.

Не припиняючи всміхатися, Кіла дісталася берега й пішла всіяним водоростями пляжем до його будинку. Віконниці були розчахнуті, щоб усередину проникало сонячне світло, а з ґанку позмітали водорості. Кіла постукала у двері.

Чекаючи, подумала: «Треба було його поцілувати». Вона заново пригадала той момент, коли вони були так близько, й відчула, що починає шарітися.

Ларран не відповів на стук.

Вона постукала знову. Знову жодної відповіді.

Кіла зазирнула у вікно й не побачила жодного руху. Може, його немає вдома? А де ще йому бути? А що як він хворий? Що як він зомлів? Він і сам міг пошкодити внутрішні органи через бурю. Міг ослабнути, лагодячи сходи.

— Ларранеї — гукнула Кіла, відчиняючи двері.

Тиша.

Зайшовши всередину, вона знову гукнула його ім’я. Зазирнула в спальню. Його там не було, і врятованої жінки теж. Але ліжко було застелене, посуд — вимитий, і ніщо не вказувало на якесь лихо. Кіла поставила слоїк із варенням на кухонний стіл.

Може, Айвор забрав пацієнтку до себе в хату, а Ларран їх супроводив? Якщо так, то, може, тому він і полагодив сходи. Не заради Кіли, а заради неї. «Хай для кого це зроблено, це однаково показує його доброту».

«Ой лишенько, я що,ревную до жінки, яка мало не втопилася?»

Це було б абсурдно.

З одного боку, Ларран — просто сусід, який дуже старається поводитися по-сусідськи. Хоча вони майже поцілувалися... та й це могло бути лиш у неї в голові... їх не пов’язують жодні стосунки, які виправдовували б ревнощі до кого завгодно. З іншого боку, жінка була непритомна. Логічніше було б, якби Кіла ревнувала до Шієн.

Вийшовши з його будинку, вона зачинила за собою двері й замислилася, що робити далі. Відвідати Айвора за його водоспадом? Аж надто ризиковано. Повернутися додому? Якось дурнувато, зважаючи на те, що вона вже спустилася сходами на кручі.

Кіла вирішила відвідати Брін. Пересвідчитися, що її подруга й пекарня спокійно пережили бурю. А тоді вже вона повернеться додому й допоможе Казові з кактусом у саду.

Визначившись, Кіла покрокувала пляжем — чи принаймні спробувала. Він досі був так завалений плавником, що через половину цього плавнику довелося перелазити, а між рештою — петляти. Діставшись селища, Кіла побачила, що на вулицях ненабагато краще. Буря порозкидала все: возики, барила, випрану білизну, папери... але страшніша за все була риба. На вулиці й дахи повикидало мертву рибу. Вулицями бігали люди з кошиками, підбираючи туші чи то на приманку, чи то на рагу. На дахах бенкетували крилаті коти. Всі решта прибирали — Кіла ще жодного разу не бачила в селищі стільки людей, -— і вона почала шкодувати, що не вирішила просто тихенько вернутися додому.

Більшість ігнорували її, заклопотані власною роботою. Кілька помахали руками. Інші проводжали її цікавими поглядами, поки вона ухилялася від хаосу на вулицях. Вона йшла дедалі швидше, сподіваючись, що її швидкість приймуть за ознаку цілеспрямованості, а не паніки, і врешті побачила висохлий фонтан, а далі, за ним — пекарню Брін.

Брін петляла між столиками, роздаючи випічку й напої дуже втомленим і дуже голодним людям, які зробили перерву у важкому прибиранні після бурі. Судячи з того, що бачила Кіла, пекарня здебільшого лишилася неушкодженою. Збило вивіску, яка тепер тулилася до стіни. Зірвало кілька ґонтин, але віконниці вберегли вікна. Якщо не брати до уваги плям із водоростей, які кинуло на стіни, пекарня начебто не зазнала шкоди. Кіла зітхнула з полегшенням. Можливо, єдиною втратою став човен урятованої жінки.

— Кіло! — гукнула Брін. — Як тобі твоя перша буря на острові?

— Не дуже, — визнала вона. — Але селище начебто в нормі.

— Так, у нас на Калтрі домівки будують міцними, — Брін ляснула по стіні, і з даху звалилася ґонтина, що трималася сяк-так. Та приземлилася з різким звуком і розкололася навпіл.

Вони обидві витріщилися на ґонтину.

— Відносно міцними, — уточнила Брін.

— Можна вам із чимось допомогти? — запропонувала Кіла.

Брін мотнула головою.

— О ні, у тебе ж є свої...

Зсередини заверещав хлопчина:

— Брін! Воно димить! Що робити? — її небіж Тобін висунув голову надвір. — Байдуже. Я налив на нього води. Тепер усе добре.

Брін, заплющивши очі, явно порахувала до десяти, а тоді розплющила їх.

— Насправді так, якщо ти не проти... Якщо зможеш, налий усім чаю, а я простежу, щоб Тобін припинив заливати мені пічку. Я заплачу за витрачений час.

— Мені не треба платати, — відповіла Кіла, а тоді подумала про Каза. Він не схвалив би того, як вона не цінує свого часу, але сталася буря, а Брін — ії подруга. — Або можете заплатити цинамоновими булочками.

Кіла вже й не уявляла, що сталося з розмоклими булочками, які вона несла до Ларрана. «Певно, у нього їх і залишила».

—Домовились, — сказала Брін, а тоді помчала всередину.

Кіла увійшла до пекарні слідом за нею й рушила до прилавка. Виставила рядком чашки на блюдця, що там стояли, додала в ситечко для кожної чашки чайне листя, а тоді наповнила їх гарячою водою з графина. Наливаючи, почула крізь відчинене вікно знайомий сміх.

Ларран.

Вона й не усвідомлювала, що знає, як звучить його сміх, тим паче так, що миттю його впізнає, та їй навіть дивитися не довелося, щоб здогадатися, що то він. Однак вона подивилася й побачила, як він поставив стілець для жінки з вогненно-червоним волоссям. Обличчя жінки Кіла з цього ракурсу не бачила, зате бачила обличчя Ларрана, коли він тій усміхнувся.

За кілька секунд їх стало не видно, бо довкола новоприбулої скупчились інші мешканці селища, вимагаючи розповісти свою історію. Поки чай настоювався, Кіла слухала.

Жінку звали Радан, і вона була з Аліссіума.

Втекла заради безпеки через насильство в місті.

«Яке насильство?» — запитали мешканці селища.

— А ви хіба не чули про революцію? — сказала Радан і з витонченим акцентом розповіла їм усе: про бунти, переворот, убивство імператора, спалення палацу й будівлі уряду... Коли революціонери втратили контроль над революцією й ретельно спланований переворот обернувся на хаос, спалили навіть бібліотеку.

Кілі стало несила слухати. Вона чула лише крики людей, що гинули на вулицях, бряжчання зброї в сховищі, й відчувала лиш один запах — сморід диму. Коли Брін вилетіла з підсобки з повною тацею вогкуватих кексиків, Кіла озвалася:

— Дуже прошу, вибачте. Я не можу... Мушу йти.

Покинувши чай, що ще не настоявся, Кіла дременула з пекарні й швидко проминула клієнтів, які купчилися довкола Ларрана й новоприбулої. Туманно почула, як Ларран гукає ії ім’я — а може, це їй здалося. Вона не затрималася, щоб перевірити. Гнана спогадом про крики й полум’я, вона втекла назад на пляж, піднялася сходами й шмигнула у зелень.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Кіла вирішила з головою зануритися в дослідження. Вона ж обіцяла Галіо, клієнтці з тихим, як шепіт, голосом, що знайде засіб для її безводного джерела, але через хмарних ведмедів, бурю й русаля... Що ж, у неї робота, а врятована жінка — Радан, нагадала вона собі — в порядку, як і Ларран.

Кіла перевернула вивіску на дверях крамнички написом «Відчинено» назовні й попрохала Каза пильнувати покупців, а сама забарикадувалася в задній кімнаті. Сидячи на ліжку, почала з покажчика, який вони створили, щоб визначити потрібні томи.

Але їй постійно думалося про Ларрана.

І Радан.

І знову Ларрана.

І про те, як вона втекла з пекарні після того, як запропонувала Брін допомогу, й не назвала жодної причини. Як їй пояснити це?

Зазвичай, поринаючи в режим досліджень, Кіла відокремлювалася від решти світу. Він меркнув, і врешті переставало існувати все на світі, крім книжок. Ізольована в бібліотеці, вона губила лік часу й працювала замість їди, замість сну, майже не розуміючи, день надворі чи ніч. Але цього разу зосередитися було майже неможливо. Може, тому що в повітрі досі тримався важкий дух моря, залишений русалкою, а він навівав спогад про те, як вона тікала під дощем до будинку Ларрана. А може, м’яка бавовна ковдри нагадувала їй про Ларранову сорочку після того, як вона перевдягнулася, знявши мокрий одяг. Їй згадалося, як близько вони були, коли дивилися на бурю, як вона мало не поцілувала його. А тоді все вмить змінилося.

Безладно перебираючи книжки про водну магію, Кіла виявила тоненьку книжечку, обписану всередині дрібними вицвілими літерами, з простою назвою «Про бурі». Відклавши проблему безводного джерела Галіо й висохлого міського фонтана, Кіла взяла записник і почала вивчати роботу майстрині-чаклунки, яка заповзялася зрозуміти, як приборкувати бурі.

Лише прочитавши книжку тричі, Кіла визнала, що це неможливо. Одна самотня колишня бібліотекарка й нинішня крамарка не може приборкати бурю. Для цього потрібен вітромовець, чаклун, спеціально навчений погодної магії. Вітрові чари оберігали так ретельно, що їх знали лише вітромовці. Інакше кажучи, чарів не записали. Книжка лише згадувала про них.

Та й навіть якби Кіла була вітромовицею, то не змогла б їх накласти. Це досягнення було до снаги лише групі чаклунів, що виконували б чари в унісон. Навіть якби до неї приєднався Каз, навіть якби кактус навчився розмовляти, цього було б замало. Така магія потребує хору.

Кіла з жалем відклала книжку про бурі й повернулася до дрібнішого, реальнішого завдання — знову пустити воду. За наступні дві години досягла значних успіхів. Переписуючи склади заклинання, а також список інгредієнтів у свій записник, вона почула голоси з крамнички. Зігнорувала їх, зосередившись на красі письма. Продати щось Казові удасться й без неї.

А тоді голоси наблизилися до дверей спальні.

Зіскочивши з ліжка, Кіла накрила книжки й нотатки ковдрою, а тод і збагнула, що знає ці голоси: Каз (ясна річ) і Ларран. Заціпеніла всього на мить, а тоді вилетіла з дверей і швидко зачинила їх за собою.

Ларран стояв за кілька дюймів від неї й уже підніс був руку, щоб постукати у двері спальні. Кілина швидка поява явно його сполохала: він вирячив очі й забув опустити руку. Вона підвела погляд на нього й красномовно сказала:

— Привіт.

— Гм, привіт? Вибач, якщо завадив поспати. Каз запевнив, що ти можеш допомогти.

Кіла позирнула на Каза, і той помахав листям. Вона не знала напевне, що він намагається сказати, але він чкурнув у сад. Може, щоб дати ім особистий простір? Чи подивитись, як там Іу? Знову поглянувши на Ларрана, вона бовкнула:

— Так, звісно, можливо, ймовірно? Чим? — Кіла скривилася від цього свого словесного вінегрету. — Ой! У мене ж досі твоя сорочка!

Кіла ще не випрала ії, але й не носила довго. Пройшовши до кухонного стільця, на спинку якого ії повісила, взяла одежину й понюхала. Пахла вона дуже схоже на Ларрана.

— Каз розповів, що ти допомогла русаляті з бурехворобою.

«Казові справді треба думати, що говорити».

— Старий род инний засіб.

Вона вмить пошкодувала, що не вигадала іншого виправдання, бо Ларран насправді знав ії родину. Кіла не думала, що хтось із її батьків хоч колись займався цІлительством чи мав контакти з морським народом. Та вона навіть не знала, що морський народ може розмовляти з суходільцями, доки русалка не заговорила: згідно з усім, що вона читала, вони спілкувалися між собою трелями й піснями, як кити й дельфіни.

— То що таке? З Радан усе гаразд? А з тобою?

— Це Шієн. Вона сама не своя, відколи сталася буря. Я подумав, що допоможуть ії улюблені ласощі, помідори. Тому

й прийшов — дізнатися, чи є в тебе ще достиглі помідори. Але тут Каз заявив...

Від бурі минув цілий день. Якщо Шієн увесь цей час нездужала. .. Кіла згадала русаля, як близько воно підійшло до смерті.

— Як гадаєш, у неї бурехвороба?

Ларран розвів руками.

— Не знаю. Можливо? Я досі не бачив ії в жодного зі своїх русалконей. Зазвичай вони пірнають під хвилі до кінця бурі, але Шієн...

Він виїхав на ній, щоб урятувати жінку в човні, і русалко-била безпосередньо зіткнулася з бурею. Кіла враз заметушилася. «Мені потрібне заклинання». Можна було взяти лише необхідну сторінку, аби приховати, що вона з книги чарів, хоча від думки про завдання шкоди книжці в Кілі усе стискалося. «Перепишу на чистий аркуш». Але що ж інгредієнти, особливо верісадове листя? Вона все використала на русаля. Як вона знайде ще...

Каз ввалився назад із садка. Між вусиками він затиснув купку листя. «Яка геніальна рослина». їй знадобляться лише кора дерева, в яке влучила блискавка, й грунт. Забігавши туди-сюди та збираючи інгредієнти, Кіла збагнула, що Ларран стежить за нею.

Як вона усе це йому пояснить? Це схоже на чари. Звучить як чари. їй ніколи розбиратись, як їх видозмінити, щоб це було не так.

— Шієн може приплисти до моєї бухти? Лікувати ії там буде легше.

Ларран мотнув головою.

— Вона на камінні. Я не наважуюся ії рухати.

Чудово. Доведеться сподіватися, що Ларран занадто стривожений, щоб помітити, чим саме вона займатиметься.

— Вертай до неї, подбай, щоб їй було зручно. Ми з Казом зберемо все потрібне й зустрінемося з тобою там.

Він погодився й попрямував до дверей.

— Стривай, — озвалася Кіла. Чкурнула в сад, зірвала три помідори, а тоді повернулася й пхнула їх Ларранові. — Іди. Втішай її, доки я туди не прийду.

Він узяв помідори й легенько зачепив руками її долоні.

— Ти справді вважаєш, що можеш їй допомогти? — очі в нього були тривожні, і Кіла чудово бачила, скільки страху та надії він тримає в собі.

Знала, що має сказати: вона постарається. Всякий пристойний учений додав би до ії відповіді безліч обмежень. Заявляти про щось із певністю некоректно. Але дивлячись Ларранові в очі, вона змогла сказати лише:

— Так.

* * *

Схопивши субстанцію й квапливо начеркану копію заклинання, Кіла помчала через ліс, перетнула поле й заходилася спускатися сходами до берега. Перебрала в голові список інгредієнтів (була певна, що нічого не забула, та повторювання списку її заспокоювало), а тоді взялася за слова заклинання, мовчки репетируючи музику його складів.

Каз вайлувато йшов поряд із нею, вусиками перекидаючи вперед свою грудку грунту. На сходах же просто обгорнув коріння листям і перекочувався зі сходинки на сходинку. Підніжжя сходів дістався швидше, ніж Кіла.

Попереду вона розгледіла Ларрана на причалі з Шієн. Конериба розвалилася на камінні, і якусь жахливу хвилю Кіла думала, що вони спізнилися. Але тут Шієн на мить підняла хвіст, а тоді опустила назад.

— Нам потрібно якось відвернути Ларранову увагу, — сказала Кіла. — Бо він захоче спостерігати.

— Скажи йому, що тобі потрібен ще один інгредієнт, — запропонував Каз. — А поки він допомагатиме мені його знайти, можеш накласти чари.

— Ідеально. Це план.

— Тільки подбай, щоб це був інгредієнт, який може бути в нього на кухні, а не, скажімо, водорості.

— Я не збиралася казати «водорості».

Каз спинився скраю причалу, і Кіла ступила на перший камінь. Почула, як у будинку позаду відчинилися двері, повернула голову й побачила, як Радан вийшла на ганок. Урятована жінка була у вільній зеленій сукні, що тріпотіла на вітерці, волосся було перев’язане білим бантом, і вона, здавалося, повністю оговталася від свого нещастя.

Каз вимовив запитання, яке хотіла поставити Кіла:

— А вона чому тут?

Кіла припускала, що новоприбулій більше ніде було зупинитись, але все ж таки... Те, що тут ще й вона, — це щонайменше незручність. А ще Кіла була певна, що в Ларрана лише одне ліжко.

Радан променисто всміхнулась їм.

— О, добридень! Ви тут заради білизни?

«Білизни? Вона подумала... Байдуже». Це нічого не значить.

— Ні, ми...

Кілі не хотілося втрачати час на пояснення, коли вона потрібна Ларранові й Шієн.

— Казе! — вона повернулася та обережно пішла камінням до Ларрана, тимчасом як Каз привітався з Радан.

— Ми сусіди, — заявив він. — Прийшли допомогти Ларранові з його русалконем. У нас є старий острівний засіб із трав, який гарно допомагає від кольок. Д ізналися про нього багато років тому від одного старого селянина.

Радан витріщилася на рослину-павука.

— Ти розмовляєш! Яке чудесне одкровення, — ставши на коліна, вона почала його роздивлятися, підняла один вусик і зазирнула під листя. — Я вважала, що розумні рослини існують лише на Аліссіумі.

Каз сахнувся.

— Будь ласка, без мацання.

Кіла відчула легкий дрож на карку й понадіялася, що реакція Радан не стане проблемою. Розумні рослини поза столицею траплялися нечасто, та в існуванні Каза не було нічого протизаконного. Це ж не те, що кактус: за його створення Кіла справді не несе відповідальності.

«Не всі проблеми відразу».

— Цей селянин також створив тебе? — запитала Радан. — Для мене було б честю зустрітися з ним.

— На жаль, моя творчиня загинула під час пожежі.

Якщо Радан серйозно зацікавилася Казом, можливо, це достатньо відверне ії увагу, щоб Кіла зробила своє діло. Вона глипнула на Каза, здійнявши брови, і він потрусив їй вусиком — мовляв, іди.

Кіла побігла причалом до Ларрана й Шієн.

— Я принесла засіб, — на слові «засіб» зробила наголос. Замислилася, чи не повторити Казову брехню про старого селянина.

Ларран не підвів погляду.

— Вона слабшає. Поглянь на ії очі.

Очі русалкобили були каламутні, зі спалахами світла, що затьмарювали зіниці. Колись золота луска стала лимонно-жовтою з фіалковими прожилками — ледь помітними, але після русаляти Кіла знала, чого треба шукати. В Шієн явно була бурехвороба. «Вона помирає». Поряд із нею на камінні лежав нез’їдений помідор.

— Мені треба перцю, — сказала Кіла. То був перший предмет із кухні, що спав їй на думку. — У мене його немає, та з ним засіб буде ефективнішим.

Ларран, скочивши на ноги, гукнув:

— Радан, можеш узяти пляшечку з перцем? Третя полиця ліворуч від раковини. Будь ласка, поквапся!

Він знову сів навпочіпки й погладив гриву Шієн.

«Що ж, не спрацювало». А тепер доведеться чекати на повернення Радан, інакше Ларран запідозрить, що вона збрехала.

Ба гірше, ця жінка, напевно, вийде на причал, а тоді в Кіли буде двоє свідків.

— А ще — трояндові бутони. Я так квапилася, що забула їх зібрати, — показала на вершину кручі, край якої оточували кущі. — Мені знадобиться шість.

Ларран знову повернувся до будинку, щоб ще раз гукнути Радан, але та вже ввійшла досередини. ВІН набрав повітря, щоб гукнути Казові, проте Кіла його перебила.

— Він не має великих пальців, — сказала.

— Що?

— Не має протиставлених великих пальців. Йому важко збирати троянди.

— Але ж я бачив...

— А ще завдання шкоди іншим рослинам суперечить його цінностям, — це було неправдою. Каз же доставив їй верісадове листя, а також кілька інших інгредієнтів. Але звучало це реалістично. — Він не простив би собі, якби нашкодив трояндовому кущу, навіть задля порятунку життя. Будь ласка, чи не міг би ти...

— Звісно, — Ларран помчав причалом.

Коли він опинився досить далеко, Кіла стала на коліна поряд із Шієн. Русалкобила дихала нерівно, від кожного вдиху все тіло тремтіло. Хвіст кволо бився об каміння.

Кіла швидко розмазала засіб уздовж хребта Шієн. Понадіялася, що вони зробили достатньо. Шієн була помітно більша за русаля, а від бурі до лікування минуло більше часу — часу, впродовж якого хвороба ширилася й загострювалася.

«Це має спрацювати». Вона ж пообіцяла Ларранові.

Глибоко вдихнувши, Кіла розгорнула заклинання й тихенько, наполегливо зачитала склади.

Зачекала якусь мить.

Почула на сходах позаду себе кроки Ларрана, який збігав ними від берега, щоб зібрати бутони троянд на кручі. Об каміння причалу билися хвилі. Вона повніспо зосередилася на Шієн.

— Давай-но, ти можеш, — прошепотіла Кіла. — 3 тобою все буде гаразд.

Вона прочитала заклинання знову, цього разу гучніше.

Фіалкові нитки між лусочками запульсували.

«Будь ласка, хай це спрацює!»

Кіла обвила рукою шию Шієн і проказала слова втретє, просто тій на вухо. Друга ії рука тремтіла, тримаючи папір із чарами. «Будь ласка, будь ласка, будь ласка». Вона вимовляла кожне слово якомога чіткіше.

Раптом русалкобилу в її обіймах зсудомило. Вона вигнула спину, і хвіст плюснув по камінню. Кіла почула Ларранів крик: «Шієн!»

Він був близько.

«Як близько? Що він побачив? Що почув?» Байдуже. Тепер мала значення лише Шієн. Кіла вдивилася в очі русалкобилі.

— Ну ж бо. Одужай. Будь ласка.

Очі Шієн, досі молочно-білі, проясніли, наче небо, що очищається від хмар після бурі. Вони знову потемніли, ставши насичено-синіми, а блискавиця зникла. Колір ії лусочок розходився, наче світанок, і золото пересилювало фіалкові нитки.

Шієн ткнулася мордою в Кілине волосся й форкнула.

Кіла засміялася й відпустила конерибу, яка хутко поглинула нез’їдений помідор. Відштовхнувшись від каміння передніми копитами, Шієн знову кинулася в хвилі. Кіла з усмішкою на обличчі розвернулася до Ларрана...

І побачила Радан, яка витріщилася на неї всього за кілька футів.

Каз був біля її ніг і тремтів на камінні, не в змозі знову зосередити увагу жінки на березі. Ларран пірнув у воду. А за мить виринув. Шієн бавилася в хвилях довкола нього.

Тримаючи папірець за спиною, Кіла зіжмакала заклинання й кинула його в море. Підвелася з порожніми руками.

— Гадаю, ні перець, ні трояндові бутони тут не були потрібні.

— Просто чудо, — мовила Радан.

— Просто старий засіб із трав, — сказала Кіла.

Ларран радісно бавився з Шієн у хвилях, тимчасом як Радан це споглядала, а Кіла спробувала переконати себе, що вчинила правильно, а не припустилася невиправної помилки.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Наступного ранку після порятунку русалкобили Кіла заповзялася провести день тихо, без хвилювання. Перевернула вивіску крамнички написом «Відчинено» назовні й понадіялася, що не прийде жоден покупець, хоч і знала, що підприємиці так не годиться.

— Зробімо ще засобів із шишок, — запропонував Каз.

Кіла й Каз зберегли всі інгредієнти, принесені лісовими духами, але не мали часу їх зібрати. Вона згадала їді, яка та була задоволена своєю вишнею. А тоді згадала Радан, згадала, як близько та стояла, коли Кіла накладала чари на Шієн.

— Можливо, варто взяти перерву від засобів. Лише ненадовго.

— Але ж ми ледве почали.

— Я не хочу викликати ще більше підозр.

— Я думаю, насправді та жінка нічого не почула. Хвилі були гучні, а ти сиділа до неї спиною. І Ларран був надто далеко. До того ж його не цікавить ніщо, крім одужання Шієн. Ти могла б повністю роздягнутися і накласти чари кров’ю, а йому було б байдуже.

Можливо, Каз має рацію. Та все ж...

— Гадаєш, йому було б байдуже, якби я оголилася?

— Гаразд, я не... О, покупці!

«Ох».

«Не ох, а ура», — виправила себе Кіла. Вона планувала продавати варення, а не жити відлюдницею зі своїми книжками, тож треба радіти, що в неї є покупці. «Треба було вигадати кращий план».

Можливо, варто було відкрити крамничку, яка працює лише на доставку, й найняти небожа Брін, щоб доставляв варення: тоді їй узагалі не довелося б знатися з відвідувачами. От тільки їй ще було не по кишені когось наймати. Спершу треба продати більше варення.

Кіла відчинила вікно з прилавком, а тим часом із зелені вийшли три постаті. Вона впізнала їх миттєво: Брін, Іді й багаторука арфістка.

Добре, що не Фенерер. І не Радан. І не хтось незнайомий. І не імператорські вартові прийшли заарештувати її за несанкціоноване використання магії. Вона спробувала порадіти, що це Брін та Іді, але все одно подумала: «Ось тобі й безлюдний день».

Кіла хутко оглянула крамничку й хатинку: двері до спальні зачинені, книжки під ковдрами, кактус у саду на зад вір’ї з куркою, а слоїки з варенням гарненько розставлені по поличках. У графині на кухонній стільниці стояли півонії й дельфіній, а в маленьких скляночках між банок із варенням—стокротки. З крокв поміж мідних каструль звисали сушені трави, перев’язані стрічками. Після бурі Кіла випрала серпанкові штори на вікнах, а Каз та Іу цього ж ранку помили дерев’яну підлогу.

Каз видерся на полиці та плюхнувся на порожнє місце, щоб мати змогу дивитися просто в очі новоприбулим, тимчасом як Кіла перевірила, чи немає на ії одязі плям від варення або бруду. Позаяк вона планувала провести день у саду, вбрання на ній було не надто гарне. То був один із її костюмів для роботи із запилюженими рукописами. На комірі — чайна пляма, на лівому лікті — розрив. Усі троє ії відвідувачок були охайні й гарні: Брін — у червоній картатій сукні з фартушком, гарнішій за ії звичне вбрання в пекарні, Іді—в яскраво-зеленій із капелюшком у тон, а арфістка — в білих штанях із жовтою блузою, що мала чотири рукави для чотирьох рук. Ну, що ж, перевдягатися вже пізно.

Начепивши на обличчя усмішку, Кіла широко розчахнула двері. — Дякую, що завітали до «Крамнички варення Кіли й Каза». Приємно вас бачити.

— Кіло! Казе! — Брін весело помахала їм обом. — 3 Іді ви, здається, вже знайомі. Дозвольте відрекомендувати вас нашій подрузі Уліні.

Уліна помахала обома правими руками, неначе вони були з’єднані шворкою. Уявляючи, як корисно було б мати ще одну пару рук, щоб розставляти книжки по полицях, Кіла постаралася не заздрити. Та й усе одно вона зараз не має полиць для книжок. Лише для варення.

— Ми мало не познайомилися біля пекарні. Рада офіційному знайомству, Уліно.

Опинившись ближче, Уліна штурхнула Іді ліктем.

— Маєш рацію. Тепер я це бачу. Зовсім як Бінна. Це все очі. Та ще веснянки.

Відколи Кіла приїхала на Калтрі й провела дуже багато часу надворі, в саду, а не в сховищі бібліотеки, на ії переніссі з’явився розсип лілових веснянок, а волосся забарвилося різними відтінками синього: одні пасма були світліші, а інші залишилися темно-сапфіровими. Ціла синя веселка.

— А ще усмішка, — додала Іді й звернулася до Кіли: — У тебе мамина усмішка.

Вона не знала, що відчуває від цих слів. Насправді в неї всередині все перемішалося. їй подобалося, що її усмішка оживлює спогади: від цього трохи здавалося, ніби мати досі поряд і може всміхатись. Однак вона не зраділа б поверненню на Калтрі. Мати любила Аліссіум — любила його численні крамниці й метушню, любила квіти, що звисали з кожного ящика для них. Як же вона раділа, що заведе власний ящик із квітами! Виплекала з того насіння паростки й щовесни гордо звітувала про кожну розквітлу квіточку. Зважаючи на те, як сильно вона любила квіти, Кіла замислилася, чи не сумувала мати часом за своїм садом на острові.

— Вона любила всміхатися.

— Ми разом ходили до школи, — розповіла Уліна. — Вона весь час ховала носа в книжці, а я постійно хизувалася тим, як гарно ходжу дахами. Колись я була трохи шибайголовою.

Іді пирхнула.

— Бінна кидала тобі виклик — спробувати не робити чогось небезпечного, просто стараючись, щоб ти дожила до кінця дитинства.

Кіла відчула, що всміхається. Це таки звучало схоже на її матір. А ще мати завжди обожнювала читати. Вона навчила Кілу зовсім маленькою, а в перший же день в Аліссіумі привела її до Великої бібліотеки. Без імперської перепустки їх пустили лише до публічного вестибюля, та Кіла вгледіла книгосховище на вершині гвинтових сходів і читальні зали за дверима, які подекуди були відчинені. Того дня вона закохалася в це місце, а мати ії заохочувала. Дуже пишалася, коли Кілу прийняли на бібліотекарську програму в університеті. Розповіла про свою доньку, майбутню бібліотекарку, всім у своєму книжковому клубі, садівницькому клубі та улюбленій чайній. Кіла роками про це не думала. Її здивувало, як приємно це згадувати. Здавалося б, сильніше мало боліти. Чомусь перебувати тут, у старому будинку ії родини, з тими, хто знав ії батьків... Це було приємно.

Лише за мить до неї дійшло, що жінки очікують на ії відповідь.

— Так, перепрошую. Вона навчила мене любити книжки. Не дахи. Ну, тобто я певна, що дахи — це гарно. Коли по них ходиш. — Ох, та що вона верзе?! — Не хочете варення?

— Спритно, — тихо промовив Каз.

— Взагалі-то... — почала Уліна.

Втрутилась Іді.

— Вона бачила мою вишню. Та фантастична. Вся в ягодах, що достигають. Я ще й дерева за хатою оживила. Вони процвітають.

Брін ствердно кивнула.

— Ми прийшли купити ще твоїх засобів для дерев.

Позаду Кіли озвався Каз:

— Я ж казав!

— Зараз їх у нас немає, — зізналася вона. — Буря і все таке, тож нам було ніколи... — вона поступово замовкла, бо їхні обличчя витягнулися.

«Вони ж так далеко йшли!» — подумала Кіла. Гарно вбралися для візиту. Піднялися сходами на кручі. Брін, напевно, заради цього зачинила пекарню чи принаймні знайшла собі заміну. Від чого відмовилася Уліна чи Іді, щоб прийти сьогодні сюди, Кіла не знала, та вони обидві якось здулися. Вона почувалася так, наче сказала захопленим гостям на вечірці, що торт закінчився.

—Але я могла б їх виготовити, — додала Кіла. — Каз може скласти вам компанію, поки ви чекатимете? — вона озирнулася через плече на рослину-павука, перевіряючи, чи не буде він проти. З його допомогою вона зібрала б шишки хутчіше, та хтось має відвертати увагу візитерок. — Можете поїсти хліба з варенням коштом закладу—це компенсація за затримку. В нас є як малинове, так і лохинове,—в неї ще залишилася одна з хлібин від Брін. Пропозиція була розважлива, тим паче якщо вони плататимуть за засоби.

Тут усі три гості пожвавились, і Кілі миттю відлягло від серця. «Я сказала те, що треба. Ура». Може, їй усе-таки до снаги бути крамаркою.

— Ми були б рад і допомогти тобі, моя люба,—запевнила Іді.

—Де багато рук, там робота швидша, — додала Уліна, ворушачи численними пальцями.

«Ой-ой».

Якщо вони допомагатимуть, то побачать, як вона накладає чари. Треба відмовитись. Але як відмовитися так, щоб не викликати ще більше підозр?

А з іншого боку, чи варто відмовлятись?

Хіба не буде добре, якщо більше острів’ян дізнаються, як зцілювати дерева? Кіла згадала про лісових духів і фруктовий сад.

Вона ніколи не мала наміру приховувати знання від людей, як імператор. Просто хотіла їх захищати, та якщо ці троє жінок цінуватимуть знання... «Хто я така, щоб приховувати ці знання від них?»

«Та, хто не хоче перетворитися на щось несимпатичне».

— Хоча, може, це родинний рецепт? — сказала Брін, помітивши ії вагання. — Казе, ти можеш спокійно ним поділитись? У мене вдосталь таємних родинних рецептів, що не покидають стін моєї пекарні.

Ідеальний вихід.

Але чи хоче Кіла ним скористатися? Вона позирнула на Каза, бажаючи дізнатись його думку, і він потрусив вусиками: мовляв, не знає й радо лишає це рішення їй.

На початку вона гадала, що це буде цілком безпечно: домашні засоби, що допомагатимуть калтрійцям. Не думала, що хтось поза островом це помітить чи перейматиметься цим. Але тепер з’явилася жінка зі столиці, ймовірно, шляхтянка, яка надивилася на магію зблизька... Це вже зовсім інша історія.

Хіба не так?

Може, й не так.

Чи може Кіла довіряти цим трьом жінкам? Як Брін, так і Іді вона знала недовго, хоча вони вельми їй подобались, а з Уліною вона щойно познайомилася. Вони нічого їй не завинили. Як відреагують, якщо дізнаються про «засіб» усе?

Вони не давали їй приводів для недовіри: це ж їхній дім і вони просто хочуть зцілити свої дерева. Як Іді, так і Уліна були досить дорослі, щоб пам’ятати час, коли домашня магія не була нелегальною. Ці закони з’явилися недавно, вигадані тими, хто хотів зосередити владу. «І от до чого це їх довело». Насправді чародійство просто вийшло з моди й забулося — не можна сказати, ніби більшість людей вважали його поганим. До того ж вона не намагається займатися великим чаруванням. Просто хоче зробити маленький засіб, щоб допомогти.

У зелені за селянками Кіла розгледіла струмінь імли.

Хмарний ведмідь?

Це підказало їй рішення.

Вона не дозволить дрібному страху завадити їй чиниш правильно. Якщо ж страх великий... ну, тоді так, може, вона й передумає. Але зараз вона не відчувала нічого, крім невизначеного збентеження. Звідки їй знати, які політичні погляди має Радан: може, їй і байдуже, що роблять із кількома деревами декілька острів’ян і рослина, а може, вона така вдячна за збережене життя, що не хоче здіймати колотнечу. До того ж вони далеко від столиці.

— Якщо вже я вас навчатиму, зрозумійте, що це лише простий родинний засіб однієї рослини, — сказала Кіла й позирнула на Каза, та він їй не перечив. Вона понадіялася, що це — правильне рішення. — Не більше.

Усі троє жінок радісно їй усміхнулися.

— Звісно, — відповіла Брін. — Ми розуміємо.

— І ловимо тебе на слові щодо того хліба з варенням, — додала Іді.

— Власне, — сказала Брін, — я ще принесла сиру й салямі на випадок, якщо ми захочемо влаштувати справжній пікнік.

Вона дістала з кишень сукні з фартухом загорнуті пакунки. Уліна радісно плеснула в чотири долоні.

* * *

Невдовзі Кіла, Каз і троє жінок сиділи на ковдрі, розкладеній на траві перед хатинкою. Запитавши, чи можна скористатись Кілиними пічкою й чайником, Брін заварила свіжого чаю, тимчасом як Кіла порізала хліб, а Іді — ковбасу й сир. Каз попросив Уліну допомогти винести кошики з інгредієнтами. Завдяки другій парі рук вона могла одночасно нести чимало всього.

Поки вони гризли бутерброди, Кіла взяла соснову шишку.

— Усе досить просто. Ґлеєм треба приклеювати інгредієнти до шишки: тут є шапочка від жолудя, бузинове листя, листя чорниці, шкаралупа з курячого яйця... Шкаралупа має підійти будь-яка, та я пробувала лише з курячою.

— Листя саме чорниці й бузини? — перепитала Брін.

— Не рекомендую експериментувати з інгредієнтами. Це може мати несподівані побічні ефекти, — Кіла замислилася, чи припинила-таки співати яблуня в саду. — Сусідам може не сподобатись.

Іді пирхнула.

— Моєму сусідові ніщо не подобається. Він хапається за будь-яку можливість поскаржитись.

Вона почала розповідати, як її сусід переймався тим, що його квіти хиляться до її будинку—тому вона бачила цвіт, а він — ні, неначе вона якось впливає на положення сонця.

— Ще якось він накричав на птаха, бо той насмілився цвірінькати в нього під вікном. Вочевидь, птах мав зважати на огорожу довкола його землі.

На середині третьої історії Кіла збагнула, про якого сусіда йдеться: про Фенерера. Вона проковтнула відкушений шматочок бутерброда (ковбаса була гарно перчена, а сир — гострий, просто бездоганно) і сказала:

— Він зайшов до моєї крамнички у день відкриття. Сказав, що не любить варення.

Брін похитала головою.

— Але ж у тебе крамничка варення—навіщо приходити до крамнички варення, якщо його не любиш? Це все одно що піти на рибний ринок, ненавидячи морепродукти, чи до пекарні, коли не любиш хліба, а потім скаржитися, що там не пропонують біфштексу з кукурудзою. Це, звісно, гарна їжа, але...

— Він любить скаржитися, — зауважила Уліна. — Деякі люди так влаштовані. Дістають радість, висотуючи її з інших. Головне — не давати їм це робити. Просто грати свою мелодію далі.

— Я рекомендую бути демонстративно щасливими в них перед носом, — сказала їді. — У Фенерера від цього луска аж яріє. —

Вона зобразила його: — «Сьогодні жахлива погода». — А тоді промовила своїм голосом: — Так, дощ чудово подіє на квіти.

— Геніально, — засміялася Брін.

Закінчивши першу липку шишку, Кіла показала іншим, який вона повинна мата вигляд. Решта порівняли свої.

— Казе, який сьогодні вітер? — запитала Кіла.

Той підніс один вусик у повітря й доповів:

— Східний.

— Прекрасно, — Кіла піднесла дороблену шишку. — Тут якраз потрібен подих східного вітру. Спрацює лише вітер. У жодному разі не намагайтеся просто подмухати.

— Ти мене дуже інтригуєш, — зізналась їді, здійнявши в повітря власну шишку. — Що станеться, якщо відхилитися від опису чарів?

— Засобу! — одночасно виправили Кіла й Каз. Заспокоївшись, вона сказала: — Ставтеся до нього як до рецепту. Як у варення. Якщо замість цукру підмішати сіль, смак буде не той, еге ж?

Брін усміхнулась їй.

— Ти це спробувала, так? Давай уже, розказуй. Що трапилось?

— Воно не спрацювало, — відповіла Кіла.

— Одне з дерев обернулося на птаха, — додав Каз.

Кіла зиркнула на нього.

— Що таке? Вони мають знати, якщо не хочуть собі ще птахів.

— Східний вітер, — твердо повторила Кіла. — А тоді... — вона завагалася. Ця частина більше за все нагадувала чаклунські чари, бо й була чаклунськими чарами. — Прокажіть кілька безглуздих складів.

Брін здійняла брови.

Уліна й Іді перезирнулися.

Кіла постаралася не скривитися. Чому вона подумала, ніби це — гарна ідея? Негарна. Однозначно. Але... «Знаннями треба ділитися». Для цього й існують бібліотеки. Інакше то вже запечатані сховища.

— Знаєте, склади там просто для сміху. Хтось у Казовій родині, напевно, подумав, що, якщо це скидатиметься на справжню магію, то вражатиме сильніше.

— Це все мій дідусь, — збрехав Каз. — Він намагався залицятися до моєї бабусі. Але за традицією треба проказувати слова, інакше... — він знизав вусиками.

— Інакше зневажите його дідуся, — закінчила Кіла.

Каз кивнув усіма листочками.

— То ти навчиш нас цих безглуздих слів? — запитала Іді.

— Так, але раджу не проказувати їх уголос поряд із тими, хто може не так зрозуміти, — вточнила Кіла. — Наприклад, поряд із Фенерером. Він, напевно, сприйматиме це в найгіршому світлі.

— А не як нешкідливу традицію, що вшановує чийогось дідуся, — додала Брін.

— Саме так.

Усі жінки кивнули, і Кіла склад за складом навчила їх потрібних слів. Виправляла їхню вимову, доки в них не вийшло просто бездоганно. Лише тоді вони проказали слова, тримаючи перед собою липкі шишки.

Закінчивши, загорнули зачаровані шишки в клаптики тканини. А тоді кожна сягнула по нову шишку, щоб почати заново. Настала черга Брін щедро потішити їх історіями. Вона розповідала про різні пекарські халепи в своєму житті та експерименти з рецептами, а також про випадок, коли відволіклася й справді змішала сіль і цукор.

— Птаха не створила, зате зробила найменш їстівний пудинг, який тільки можна уявити.

— Дай-но вгадаю, — сказала їді. —Тобін однаково його з’їв.

Брін усміхнулася.

— До останньої крихти.

Година пролітала за годиною, і коли сонце опинилося над головою, вони вже створили кількадесят засобів і повністю вичерпали запас інгредієнтів від лісових духів. Каз зголосився зібрати ще для наступного робочого пікніка, якщо вони захочуть проводити такий регулярно. Ідея всім дуже сподобалась, і Брін зголосилася наступного разу принести хліб, Уліна — сир, а Іді запропонувала мед.

Коли вони налили собі по останній чашечці чаю, Іді промовила:

— Якщо ці зустрічі будуть регулярними, треба якось їх називати. Голосую за те, щоб називати себе Ковеном Соснових Шишок.

— Так! — погодилася Брін.

— Я в захваті, — сказала Уліна.

Кіла піднесла палець.

— Це може викликати проблеми.

— Товариство Соснових Шишок? — припустила Брін.

Усі погодилися, і Кіла відчула несподіваний клубочок тепла всередині. Вона ще ніколи не була справжньою частиною компанії. Навіть у школі... Що ж, це було гарно.

Брін підняла чайну чашку.

— За Товариство Соснових Шишок.

— Товариство Соснових Шишок, — повторили всі, здійнявши чашки. Каз підняв чашку листям. Вони цокнулись, а тоді випили. Каз вилив вміст своєї чашки — воду, а не чай — на кореневий клубок.

Кіла всміхнулася, поставивши свою чашку...

І побачила, як на краю лісу затремтів кущ. Вартівник дерев? Вона з усмішкою подумала: хмарні ведмеді будуть раді, що Товариство Соснових Шишок порятує ще більше дерев. Та поки вона виглядала в кущах щось схоже на хмари, їй здалося, ніби помітила червону пляму.

— Бачили? — запитала Кіла.

— Що саме? — запитав Каз.

Усі повернулися й витріщилися на ліс, але Кіла більше не бачила жодного натяку на рух. На мить їй здалося, ніби вона угледіла червоне волосся Радан.

«То мені просто ввижається».

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

«Ковен Соснових Шишок»,—подумала Кіла, помахавши рукою на прощання трьом жінкам. Вона вирішила так його називати про себе, хоча вголос було розважливо казати «товариство». Загалом вони зробили ще сорок шість засобів. їй хотілося подарувати їм щонайменше половину, щоб подякувати за роботу й компанію, але Каз поліз у перемовини — і вони чомусь погодилися платити їй за навчання чарів чвертю врожаїв із будь-яких плодових чи горіхових дерев або однією рибою на тиждень упродовж місяця, якщо застосовуватимуть засіб до дерев інших видів. Кіла не уявляла, де рослина-павук навчилася вести ділові переговори, але була вдячна. А ще їй доведеться навчитися готувати рибу.

«Ларран має знати».

Вона замислилася, чи достатньо це поважна причина відвідати його...

А ще можна запитати, як почувається Шієн...

Але що як там буде Радан?

Кіла задумалася, чи справді то вона переховувалася в зелені, а чи їй просто здалося. «Може, я просто занадто нервова». Кіла помітила щось дрібне й червоне — то міг бути птах. Може, навіть яблуневий птах, який має червоне пір’я. Вона попрямувала назад у хатинку.

— Кактус хоче допомогти наступного разу, — сповістив Каз.

— Ну звісно! — Кіла була на дев’яносто дев’ять відсотків упевнена, що Ковен Соснових Шишок і бровою не поведе, якщо до нього долучиться розумний сукулент. Ну, принаймні на дев’яносто відсотків. На вісімдесят п’ять? — Хай допомагає коли тільки схоче.

— Іу, — сказав кактус у д верях до саду, а тоді знову чкурнув надвір побавитися з куркою: вони з нею, схоже, гралися в якусь версію квача.

— Кактус хочуть передати тобі, що вони від дають перевагу займеннику «вони», а не «воно», «вона» чи «він», — промовив Каз.

— А, гаразд. Дякую, що сказав, — відповіла Кіла. — Стривай, ти їх розумієш?—вона не усвідомлювала, що кактус у змозі спілкуватися, тим паче з такими граматичними нюансами.

— Звісно. Це рослинні приколи.

— Наскільки вони розумні? — Кіла говорила тихенько на той випадок, якщо запитання образить кактус. Вона не хотіла нікого ображати — просто мала дуже обмежений досвід таких речей. Якось не пам’ятала, щоб у котрійсь із ії книжок згадувалися темпи розвитку випадково вдосконаленої рослинності.

— Вони на практичному рівні розуміють теоретичну астрофізику.

Витріщившись на кактус і курку, Кіла промовила:

— Справді?

— Ні. Але поезію таки люблять.

Вона здійняла брови.

— Віддають перевагу верлібру.

— Хе.

їй сподобалася ця картина: рослина-павук і кактус читають одне одному поезію, написану верлібром. Захотілося спитати, чи пишуть вони свою, а чи спираються на майстрів, але розум повернувся до тієї червоної плями в зелені. Як сильно варто перейматися врятованою жінкою? Що подумає Радан про

розумний сукулент, досить розвинений, щоб знатися на поезії? Може, якщо Кіла навідається до Ларрана, то зуміє визначити, чи підслухала Радан, як вона накладала чари на Шієн, чи шпигувала за нею, чи взагалі становить загрозу, а чи все це — параноя самої Кіли.

— Я тут думаю, чи не піти до Ларрана...

Каз видав шелест, підозріло схожий на хихотіння.

— .. .подивитись, як там Шієн, і спробувати визначити, чи загрожує нам Радан.

— М-м-м, звісно.

— А ще — запитати його, як готувати рибу, — Кіла скривилася від власних слів. Гаразд, тепер вона просто говорить так, наче вигадує причини. — Але спершу хочу закінчити чари для Галіо.

— Які чари й для кого?

— Пам’ятаєш літню жінку з висохлим джерелом? Вона ще купила варення в наш перший день. Я майже доробила чари для неї. Лише треба підтвердити вимову третього рядка.

— О-о, дослідження! — Каз дременув у спальню.

— Кактусе! — гукнула Кіла. — Можеш попильнувати крамничку? Якщо хтось прийде, скажи «іу».

Кактус подибали у хатинку, а за ними пішла курка.

— Не давай курці втекти, — попросила Кіла.

— Іу, — сказали вони.

Кіла не знала напевне, що це означає, та звучало схоже на... згоду? Доведеться запитати Каза, чи може він навчити її балакати рослинною. Вона вільно володіла кількома мовами, як і будь-який бібліотекар Великої бібліотеки, та флори це не стосувалося. Кіла не була певна, що таку мову взагалі визнають. «А може, й мають визнавати».

— Дякую.

Вона зайшла слідом за Казом у спальню, де той уже витягнув дисертацію з лінгвістики стародавніх мов, серед яких було й Перше наріччя чарування. Долучившись до Каза,

занурилася в дослідження, доки не впевнилася, що вони знайшли рішення. Принаймні впевнилася в розумних межах.

— Як перевіримо? — поцікавився Каз.

Поки що Кілі було відомо лише про одне безводне джерело, а експериментувати перед Галіо, коли вона зібралася заявляти, буцімто це — старий родинний засіб, дуже не хотілося. Невдачу буде важко пояснити. «Стоп, я таки знаю ще одне».

— Фонтан у селищі. Він теж висох. Якщо обрати час, коли всі будуть у морі...

— Як-от зараз? — Каз змахнув листям, показуючи на вікно. — Сьогодні прекрасний день.

Кіла скочила на ноги.

—Як-от зараз. Ви з кактусом можете...

— Іди, — перебив він. — Коли закінчиш, уже буде час вечеряти. Ти можеш просто випадково проминута будинок Лар-рана. Може, він запросить тебе на романтичну трапезу.

Вона зашарілася.

— Я не хочу романтичної трапези.

— Я читав, що спільні трапези можуть дуже сприяти зближенню, — промовив Каз. — Акт взаємного живлення створює зв’язок. Як тоді, коли я ділюся грудкою грунту... — він поступово замовк.

Опустивши записник, Кіла поглянула на рослину-павука, що була їй другом. Вона могла заприсягтася, що його листя стало зеленішим — так рослини шаріються.

— Казе!

— Тобі слід піти до Ларрана.

Кіла всміхнулася йому.

— Хочеш щось мені сказати?

Тут з іншої кімнати долинуло:

— Іу!

Не припиняючи всміхатися, Кіла засунула чари в кишеню й подалася на вихід, але заповзялася продовжити цю дуже цікаву розмову згодом — після фонтана й після Ааррана.

* * *

Кілі поталанило: біля фонтана нікого не було.

Вона роззирнулася навсібіч, вивчаючи вікна будинків: чи не ворухнеться там щось? Чула голоси з боку пекарні, а також крики, голоси мартинів, брязкіт металу й гупання дерева з боку пристані, але стежив за нею лише рудий кіт із брудними білими крилами, який запхався в ящик для квітів на вікні, напевно, викинувши звідти всі квіти. Біля його дупці мляво квітнула самотня стокротка, якій раз у раз д іставалося, коли він махав хвостом.

— Нікому не кажи, — звернулася Кіла до кота.

Ще раз позирнувши вздовж безлюдної вулиці, ступила в чашу фонтана. Ставши на коліна біля отвору для води, вставила кульку з інгредієнтів (їх їй допомогли зібрати в саду й заводі Каз і кактус: для цього засобу були необхідні прісноводні рослини) поряд зі статуєю русалки. Обережно проказала слова, вимовляючи кожен склад так, як визначили вони з Казом.

Вибралася з чаші й замислилася, чи...

Голоси стали ближчими.

Кіла дременула в провулок. Перевірить згодом. Може, навіть завтра. Краще взагалі не викликати підозр. Якщо її і близько не буде в селищі, коли чари спрацюють, так буде краще за все. Вона рушила до берега й Ларранового будинку. Не озираючись. Або чари спрацюють і в неї буде новий засіб для покупців, або не спрацюють і ніщо нікому не нашкодить. Спробувати було варто, тим паче що їй випала така чудова нагода. «Сьогодні удача зі мною».

Кіла сподівалася, що цієї удачі стане надовго. Йдучи, вона міркувала, що скаже Аарранові. Очевидним варіантом було почати розмову із запитання про Шієн. Це логічний привід для візиту, буде там Радан чи ні. Якщо ж Радан буде присутня... ну, тоді візит буде короткий.

Кіла замислилася, де спить урятована жінка. В Ларрана лише одне ліжко. Ні гостьової кімнати, ні навіть тахти, як у її хатинці. Наскільки він добрий?

Вона читала оповідки про людей, які закохувались у свого героя чи цілителя. «Ларран і той, і той». Якщо Радан вдячна. .. Усвідомлює, як сильно він ризикував... Якщо побачить його доброту, його милу незграбність, його... «Ох, я явно ревную до жінки, яка ледь не загинула, і хто я після цього?» Кіла не засуджуватиме Радан, якщо та закохається в Ларрана. «Він просто полагодив мені димар, а я вже думаю про нього безперестанку».

Ні, ії привабив не димар. Привабило вибачення опісля. Так, саме тоді в неї з’явилися почуття до нього. Коли він незграбно вибачився.

Якщо Радан ділить із ним ліжко... «Зі мною все буде гаразд». Раніше Кіла не потребувала кохання в житті, і тепер теж не потребує. Це ж нова ідея, породжена перебуванням у новому місці, знайомством із дечим новим, але це не означає, що воно їй конче потрібне. Кіла згадала своїх батьків, які були щасливо одружені, згадала, як дратувало, коли вони розпитували її про особисте життя. Вона не мала того, що мали вони, — якогось союзу, партнерських стосунків. Таке є не в усіх. Деякі люди — самітники, а їй чудово жилося самій. Вона була задоволена.

«І можу бути задоволена тут, а Ларран буде дуже милим сусідом».

На його ґанку Кіла підняла руку, щоб постукати в двері, і вони розчахнулися. Ларранове обличчя осяяла усмішка, і Кіла на мить забула, що дихати розважливо.

Ларран, засміявшись, вийшов на ганок, обхопив її руками й закружляв, відірвавши від підлоги. Тієї миті Кіла була повністю оточена ним і не сприймала нічого, крім дихання в його грудях, сили в його руках, тепла в його шкірі й запаху моря.

— Ти врятувала мою Шієн, — сказав він.

Обережно опустивши Кілу, відпустив її. їй довелося загальмувати, щоб не заточитися. Він цього наче й не помітив. Узяв її за руку й потягнув через увесь берег, а тоді — вздовж причалу. Кілі довелося зосередитися, щоб не послизнутися дорогою, і діставшись кінця, де бавилися русалконі, вони обоє вже сміялися.

Ларран приклав пальці до губ і свиснув: тричі коротко, один раз — довго.

Шієн відірвалася від табуна й поскакала крізь хвилі. На ії золотій лусці виблискувало сонце, і вона мала величний вигляд. Діставшись каміння, трусонула гривою. Здійнявшись на передні копита, Шієн понюхала Кілині руки, а тоді — кишені.

— Сьогодні без помідорів, — сказала Кіла. — Вибач.

— Вона стала собою завдяки тобі, — промовив Ларран. — Не знаю, як тобі віддячити. Знову. Шієн була там лошам, там, якому ти співала. Ти врятувала її двічі.

Кіла мотнула головою. Сміятись якось розхотілося.

— Не треба мені віддячувати. Я не тому... — вона вдихнула й видихнула. — Ти вчинив би так само. Обидва рази. Якби міг.

Він узяв її за руки. їй сподобалось, як його долоні огортають її, повністю їх поглинаючи.

— Так, але ти...

—Ларране! Кіло!— Тобін із берега замахав обома руками над головою. Він пихкав так, наче біг туди від самої пекарні. — Ходіть подивіться!

Ларран, позадкувавши, відпустив Кілу.

— Що таке? Комусь погано?

Тобін витанцьовував між плавником і водоростями.

— Фонтан! Він знову працює! Ходіть подивіться! Це диво!

Ларран похитав головою.

— Не може бути,—всміхнувся Кілі. — Схоже, сьогод ні день див. Треба це побачити,—він знов узяв її за руку й повів кам’яним причалом назад. Вона позирнула на Шієн, яка гойдалася на хвилях, стежачи за ними.

«Того речення він не закінчить».

Вона знала, що весь наступний день, тиждень, до скону роздумуватиме, що мало прозвучати після: «Так, але та...» Але що? Що він про неї думає? Він думає про неї? Чи просто вдячний? Вона двічі врятувала його улюблену русалкобилу.

Її батько сказав би, що це — знак. Він любив бачити знаки та знамення у випадковостях світу. Коли вони обрали нову домівку в Аліссіумі, над вікном квітли рожеві троянди. Батько сказав, що це — знак. Тоді Кіла не усвідомлювала, що ті троянди мали такий самий відтінок, як троянди на диких кущах, що росли на краю кручі. А ще вона згадала той випадок, коли загубила шалик у каналах. Батько сказав, що це — знак: буцімто їй слід жити у Великій бібліотеці, сховавшись від будь-якого вітру чи морського бризу. На той час Кіла вже прийняла призначення в бібліотеці й сильно сумнівалася, чи варто покидати батьківський дім. Батько намагався по-своєму сказати, що вона спокійно може піти.

Ларран і Кіла дісталися берега й пішли слідом за дуже захопленим Тобіном, який скакав берегом аж до села, наче козлик. Кіла почула юрбу набагато раніше, ніж побачила; та кричала, наче зграя мартинів, і слова накопичувалися так швидко, що втрачали значення. Якби її досі не тримав за руку Ларран, вона розвернулася б і втекла б, піднявшись сходами на кручі... Однак він досі тримав її за руку, хоча Кіла не була певна, що він сам це усвідомлює. Він повністю зосередився на Тобінові.

Коли вони наблизилися до фонтана, він сповільнився.

Юрба була щільна, скупчилася кільцем довкола фонтана. Кіла навіть не бачила статуї русалки. Але тут Ларран посунув уперед, і перед ними відкрилася прогалина.

На сонці іскрилася вода, що вигиналася дугою довкола кам’яної русалки. У фонтані танцювали діти, плюскаючись і сміючись. Острів’яни—Кіла ще ніколи не бачила стількох одночасно — чудувались їй, знов і знов повторювали ті самі захоплені фрази, питали, як це могло статися, думаючи, що це означає...

Пролунав жіночий голос, різкий, як у мартина:

— Хтось на Калтрі має доступ до нелегальної магії — ось що це означає.

Кіла відчула, як у неї обірвалося серце.

Радан ступила на край фонтана. Заговорила гучно, щоб голос повністю перекривав запитання, бурмотіння, пояснення та згадки про останній раз, коли у фонтані текла вода, а також про проведені біля нього весілля, освідчення, що трапилися поряд із ним, і свята, що відбувалися довкола нього. Щойно вона заговорила, бурмотіння змінилося.

— Нелегальної магії? Але хто...

Кілі захотілося потихеньку піти, але Ларран досі тримав ії за руку. Дихати стало важче, неначе довкола голови кільцем зависла буря. Кіла спробувала набути такого ж шокованого вигляду, як усі навкруги. Відчула, як її звідусіль оточують тіла.

— У вас на Калтрі чаклун-відступник, — крикнула Радан, — і він зобов’язаний вийти вперед! Обіцяю, якщо ви зробите це добровільно, імператорська гвардія буде поблажливою. Якщо ж ні... то вас вважатимуть зрадником імперії.

Краєчком ока Кіла побачила, як насупився Ларран.

«Нічого не кажи, — подумки звернулася до нього. — Не привертай її уваги».

Але тут не він, а Брін закричала:

— Хто ви такі, щоб приходити сюди й погрожувати? Вас урятував у морі один із нас, а ви тепер нас підозрюєте. Оце так дяка!

— Я імператорська інспекторка, — відказала Радан, — уповноважена забезпечувати виконання законів. І для вашого острова буде краще, якщо ви не ховатимете цього злочинця від мене.

«Вона не знає, що це я».

Кіли не було поряд із фонтаном, коли з нього забила вода. Вона була з Ларраном, за межами селища. Ларран міг за неї поручитися. Тобін бачив ії. «Я не можу бути підозрюваною. Правильно?»

—Я маю повноваження в разі потреби обшукувати всі приміщення, які вам належать, і конфісковувати будь-яку контра-

банду, а також накладати штрафи відповідно до виявлених порушень, — сказала Радан. — Але я не маю бажання заважати життям невинних людей. Приведіть мені чаклуна-відступника— і не станеться жодного обшуку, не буде накладено жодного штрафу, а я покину острів, не склавши рапорту на тутешніх мешканців. Ви уникнете ока імперії’. Адже вона й далі бачить усе, навіть без самого імператора. Імперії Островів Півмісяця не можна відмовляти. Хто ваш чаклун?

«Не тікай», — сказала Кіла самій собі

Вона потихеньку витягнула долоню з руки Ларрана й почала обережно сунутися назад крізь юрбу. Ларран зиркнув на неї, та вона не могла відірвати погляд від Радан.

—Я хочу поговорити з усіма старшими мешканцями села, які володіють знаннями про «засоби з трав», — мовила Радан, — а також із будь-якими цілителями, про яких відомо, що вони белькочуть при пацієнтах, і з будь-якою особою, яка бачила будь-яку незвичайну чи несподівану активність.

Озвався Фенерер:

— Ніякої халепи не було, доки не приїхала нова дівка з міста! Коли на Кілу почали озиратися, вона застигла на місці. —Дурниці, — відповіла Уліна. — Вона наша.

— Ти просто хочеш заволодіти ії бухтою й лісом, — різко сказала Фенереру Брін. — Ти хотів ту землю собі, відколи її батьки поїхали. Тобі має бути соромно, що ти через жадібність опустився до такого.

Всі забурмотіли. Більшість голосів погоджувалися з Брін. Та хоча це було незле, Кілі захотілося, щоб вона мала змогу зникнути. Або перетворитися на яблуневого птаха й полетіти геть. Віддаля б кілька книжок, аби лише не бути тепер там — ясна річ, усе залежало від конкретної книжки. Можливо, майже не зрозумілі «Думки про невимовну поведінку півмісяцевих гусеней» за авторством учених, на ім’я Мімай і Лій, або нестерпні «Аргументи на користь моху», що їх написав отой надутий напівучений Вілгафорт, або...

Радан насупилася на Кілу з того боку юрби, і вона подумала: «От і все».

Ставши на край фонтана поряд з інспекторкою, Брін звернулася до неї:

— У мене є пропозиція. Чому б, замість лізти в чужі хати й усім заважати, не піти в пекарню? Там можна допитати всіх, кого забажаєте, з чаєм і випічкою для кожного, хто добровільно зголоситься з вами поговорити. Я цілком певна, що ви зрозумієте: тут немає жодної незаконної діяльності. Лише хороші люди, що намагаються жити якомога краще.

— Це не так відбувається, — заперечила Радан. — Але так, я почну обшук із вашої пекарні. Сподівайтеся, що я не знайду нічого протиправного.

— У моїй пекарні раді всім, — голосно промовила Брін. Хутко поглянула крізь юрбу, її очі зустрілися з Кілиними, а тоді вона позирнула деінде. Повела інспекторку крізь натовп до своєї пекарні, тимчасом як Кіла відступила, долаючи вулицю швидким, але, як вона надіялася, безневинним кроком.

А діставшись берега, побігла.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Кіла побігла вгору сходами на кручі. їй боліли боки, боліли легені, боліли ноги й боліло серце від думки, що вона все зіпсувала. Якби ж вона ні з ким не ділилася своїми чарами... Якби ж не експериментувала з яблунями... Якби ж просто дала книжкам спокій... Але цього не сталося, і тепер вона наразила на небезпеку не лише себе, а й Каза, Ларрана, Брін, Іді, Уліну й можливо, всіх решта на Калтрі — залежить від того, як жорстко ця інспекторка вирішить напосістися на острів за переховування «чаклуна-відступника».

Що ще викриє розслідування Радан?

«Кого ще я наразила на небезпеку?»

Вона дісталася вершини сходів, задихаючись. А як же Айвор? Він казав, що хоче поговорити з нею про засоби. Кіла вважала, що він їх не схвалює, та що як насправді все навпаки? Він же острівний цілитель. Може, й сам кілька разів нишком брався за нелегальні «засоби», щоб урятувати пацієнта. В Аліссіумі було загальновідомо: ніхто не придивляється надміру до дій цілителів, якщо ті продовжують зцілювати багатих і могутніх. Але як щодо цілителя на острові в зовнішньому регіоні? На нього теж заплющать очі? Радан конкретно згадувала цілителів, тож вона може й не заплющити. Як імператорська інспекторка, вона має повноваження в повній мірі застосовувати закони проти несхваленого застосування магії. Може викликати на Калтрі легіон, який прочісуватиме будинки місцевих, стежитиме за їхніми діями, всіх допитуватиме... а потім стягуватиме штрафи, арештовуватиме, роздаватиме покарання. За бажання Радан може позбавити Калтрі всіх ресурсів і назвати це правосуддям.

Перед водоспадом Кіла гукнула:

— Айворе! — зігнулася, впершись руками в коліна, і спробувала відсапатися. Випроставшись, крикнула вже гучніше: — Айворе!

Він вийшов із-за бризок води. Його мокрі величні роги виблискували.

— Кому потрібна допомога?

— Тобі.

Він кліпнув на неї.

— В селищі імператорська інспекторка, — пояснила Кіла. — Тобі, може, й нема чого приховувати, але якщо є... сховай це, — вона повернулася, не чекаючи на його відповідь.

— Кіло, я знаю, що ти зробила для русалкобили Ларрана. Вона заціпеніла.

А тоді він додав:

— Це був вияв справжньої доброти.

Кіла, кивнувши, попрямувала до зелені. Бігла, тримаючись за бік. Кожен вдих неначе шкрябав горло. Вона не звикла бігати. У Великій бібліотеці в цьому не було потреби. А вона не бачила в цьому сенсу, якщо за нею не женуться.

«Ну, тепер дещо женеться».

«Наслідки».

За нею гналися наслідки, і хоча добра, порядна громадянка імперії може з власної волі поглянути в обличчя цим наслідкам. .. «Мені треба думати про свою рослину-павука, свій кактус і свою курку».

А ще — про книжки.

Вона не могла допустити, щоб Радан заволоділа книгами чарів. Імператорський слідчий — не бібліотекар. Радан не знає, як про них дбати, як захищати, як безпечно повернути туди, де їх оберігатимуть і цінуватимуть. У найкращому разі вона їх конфіскує, і вони томитимуться на складі для нелегальної магії. В найгіршому — знищить, визнавши знаряддям незаконної діяльності. Може, й не повірить, що книжки бібліотечні. Або не перейматиметься цим.

«Я не можу піти на такий ризию».

Вибрівши на траву перед хатинкою, Кіла повалилася накарачки. Хрипко покликала:

— Казе.

Спробувала ще раз. Голосніше:

— Казе!

—Іу?

— Будь ласка, приведи Каза, — попросила вона кактус. Вони тим часом дивилися на неї з-за рогу хатинки. — Скажи, що це терміново. Скажи... — «Скажи, що все пішло не так. Скажи, що я провалилася. Скажи, що мені прикро».

Нічого з цього вона сказати не встигла, бо Каз вилетів із-за садової стіни до неї’.

— Що сталося? Ти постраждала? Ох, зерня й земля! Та ти помираєш!

Кіла сильно замотала головою.

— Радан — імператорська інспекторка. Знає, що на Калтрі є нелегальна магія. Нам треба сховати книжки.

— Ох!

Каз помчав у хатинку. Кактус — за ним.

— Іу, іу, іу!

Кіла зіп’ялася на ноги й, пихкаючи, подалася за ними до спальні. Скинувши з ящиків ковдри, склала назад книжки, які читала для пошуку інформації, й закрила кришки. Тоді почала витягати з хатинки перший ящик.

— Куди? — запитав Каз.

— Човен, — відповіла Кіла.

— Як?

— Стягнемо зі сходів? Мабуть, — пересуваючи перший ящик на верхню сходинку, вона почула, як біля стежки зашелестіли кущі. Її серце забилось об ребра. — Ховайтеся, — наказала вона Казові й кактусові.

Сховати ящик було неможливо. Вона не могла просто скинути його зі сходів — принаймні безпечно, тим паче коли біля підніжжя сходів є вода. Треба було обережно спустити його, але не було часу...

Із зелені вискочив Ларран.

— Кіло!

— Тутечки, — озвалася вона, а тоді подумала, що треба було мовчати. Ясна річ, за мить він побачив би її, коли вона просто стояла б на вершині сходів із велетенським ящиком. Ларран рушив до неї, а вона подумки приготувалася. Розмова буде не з приємних. Кіла очікувала запитань. Або вимогу все пояснити. Вона знала, що він бачив ії втечу — приховувати це було безглуздо. Вона лише понадіялася, що має достатню фору перед Радан, що Брін затримає ту в пекарні надовго...

Але він нічого не вимагав. Просто сказав:

— Що тобі треба?

Кілі захотілося розплакатися. Це був най... «Ні, розклеюся потім».

— Мені потрібна допомога з ящиками. Треба їх сховати. Ми з Казом... Нам треба доправити ящики до нашого човна, а тоді... кудись.

Куди, вона не знала. У море. Вздовж узбережжя. Вона не знає, але щось вигадає. Спершу треба забрати звідси книжки. Може, вдасться знайти іншу бухту, де ніхто не здогадається шукати. Чи навіть краще, печеру. Так! Кручі були всіяні печерами. Вона не знала, де саме, але пошукавши достатньо довго... «Мені просто треба забрати книжки».

Ларран не питав, що лежить у ящиках.

Не питав, чому їх треба ховати.

Просто допоміг. Узявши ящик, самотужки зніс його зі сходів, поки Кіла з Казом і кактусом тягнули другий із задньої спальні на вершину сходів.

Ларран збіг сходами нагору і взяв до рук наступний ящик. Кіла бачила напруження в його руках і піт на чолі. Вона відала, що навіть для нього ящики до болю важкі, та він не казав ані слова. І не сповільнявся.

Вона пішла по третій ящик.

Четвертий.

П’ятий.

На останньому руки в неї аж трусилися від болю. Однак вона допомогла Ларранові знести його зі сходів. При цьому обоє стогнали та хрипіли. Поставили ящик в шаланду поряд з іншими, і Кіла накрила всі брезентом.

— Кіло! — озвався з берега Каз. Він тримав у листі торбинку із засобами зі соснових шишок. Кактус стояли під торбинкою, притримуючи її.

— Казе, чекай на місці. Я перенесу тебе причалом. Кактусе...

— Я залишаюся, — оголосив Каз.

Залишається? Тут?

— Тобі не можна. Якщо вона побачить тебе й неправильно зрозуміє...

— У мені немає нічого незаконного, — запевнив Каз. — Моє створення — так. Але після того, як мою творчиню покарали, головна бібліотекарка підписала усі папери, потрібні, щоб забезпечити мені захист.

— Якщо Радан тобі не повірить...

—Іу!

— Вони хочуть залишитися зі мною, — переклав Каз.

Жахлива ідея для них обох. Кіла згадала, як відреагував Фенерер, щойно побачив рослину-павука. Він і не думав питати про папери.

— Це небезпечно. Ти не знаєш...

Тут Кілі переклад був не потрібен. Кактус хотіли залишитися з Казом. За звичайних обставин це було б мило, та тепер — просто безрозсудно. Якби Радан побачила Каза чи кактус, то впевнилася б, що джерелом магії є Кіла, а не якийсь старенький селянин з якимось засобом із трав, — і мала б рацію. Кіла спробувала іншу тактику.

— Мені треба, щоб ви стерегли книжки, хай де я їх сховаю. Не можу ж я просто скласти їх десь без охорони, але й залишатися з ними сама теж не можу. Якщо мене не буде в крамничці, вийде підозріло.

— Що як вона прийде, поки тебе не буде? — парирував Каз. — Хтось має ії затримати й пустити по хибному сліду...

Втрутився Ларран:

— Це зроблю я.

— Не мели дурниць, — відказала Кіла.

Він тут ні до чого. Він гадки не має, що відбувається й що стоїть на кону. Він не конче має... Раптом вона з жахом усвідомила, що вимовила слово «книжки». А за мить усвідомила, що Ларран не здригнувся. Не запитав: «Які книжки?» Чи ще гірше: «Чиї книжки?» Можливо... Ні. Це не його відповідальність. Він нічого їй не завинив, хай що казав раніше стосовно Шієн. «Я йому не... хай там хто». Ларран не мав жодної причини — але ж це Ларран, він завжди такий і інакше не може.

Одначе Кіла все одно не могла йому дозволити. Його звинуватять у перешкоджанні офіційному розслідуванню, а йому не можна потрапляти під арешт: він же потрібен своїм русалконям. До того ж він не заслужив опинитися в цій колотнечі. Він хороша людина, аж занадто добра. Кіла похитала головою.

— Ні, я не псуватиму тобі життя. Йди додому й залишайся невинуватим. Ти врятував її, тож вона має тебе не чіпати...

— Привівши ії в твоє життя, я наразив тебе на небезпеку, хай і ненавмисне, — відповів Ларран. — Не сперечайся. Просто їдь. Забери Каза й... — він завагався.

— Іу, — сказали кактус.

— Забери з собою Каза й Іу, а я затримаю Радан, якщо вона прийде.

Кіла чи то засміялася, чи то гикнула.

— Іу — чудове ім’я, — сказала вона кактусові, які саме подибали причалом до човна. Каз, несучи торбинку з шишками, пішов за кактусом. Він тримався середини дощок, але не оступався. Вони обоє заскочили в шаланду, і Каз вибрався на ящики, щоб бути якомога далі від води.

Ларран, пройшовши за Кілою до краю причалу, запитав:

— Куди ти попливеш?

— Тобі краще не знати, — ставши на коліна, вона відв’язала канат від причалу, а тоді ступила в шаланду й відштовхнулася. — Що ти робитимеш, якщо вона прийде до мого повернення?

— Продаватиму варення, — просто сказав Ларран.

Каз пирхнув.

—Дякую, — відповіла Кіла.

Вона хотіла сказати більше: їй прикро, що не розповіла йому правду, ії захоплює його доброта, їй дуже подобаються його очі, — але потрібні слова не спадали на думку. Може, згодом їй іще випаде нагода їх вимовити — коли вона знатиме, як висловити те, що нуртує всередині. Сягнувши до жердини, вона відштовхнулася й так пропливла бухтою до хвиль. Тоді Ларран розвернувся й побіг сходами вгору, перескакуючи через сходинку, тимчасом як Кіла виводила шаланду з бухти.

Поза безпечною бухтою корпус били хвилі, а Кілине волосся заплутував вітер. Вона відв’язала срібне вітрило й підняла його. Небо було ясне, блакитне й безхмарне, наче його геть ніщо не бентежило й воно нізащо не допустило б жодної бурі чи навіть мжички, — інакше кажучи, брехало. Над ними кружляли мартини, сподіваючись, що вони зупиняться й порибалять, але Кіла їх ігнорувала.

— Куди? — запитав Каз.

Треба було спитати Ларрана... «Ні, він робить достатньо». — Шукати печер.

Вона пам’ятала, що дитиною відвідала з батьком декілька печер на Калтрі. Всередині кількох із них збереглися тисячолітні малюнки, які оживлювала магія: доказ, що на островах Півмісяця вона існувала задовго до імператора та його жадібних законів. Кілиного батька печери Калтрі заворожували. Він нізащо не подумав би, що їй доведеться ховатися в одній із них. Вона відчула, як у нутрі скрутився клубком гнів. Її не мають карати за зроблене. Захищати книжки — це буквально її посадовий обов’язок, а також місія ії життя, а що ж до використання змісту книжок і поширення знань, що в них містяться... ну, це має бути ії роботою й місією.

«Книжками слід ділитися з усіма, хто хоче відкрити для них розум і серце».

Ховати їх, ховати знання від людей, яким вони потрібні, — ось справжній злочин. Написане належить народу, всім людям, а не лише багатим і могутнім, хай навіть це й призводитиме до окремих катастроф через те, що магія опиняється в руках недосвідчених чародіїв... Ну, а поточні закони нікому не дають безпеки. Ба більше, нинішній стан речей робить лише гірше. Якби ії воля, Кіла ділилася б чарами з усіма.

Ясна річ, усе це було правдою, та користі від цього не було. Була за Кілою моральна перевага чи ні, та вона ще мусила знайти печеру, сховати книжки та рослин, а тоді повернутися до Ларрана, перш ніж Радан прийде понишпорити, а вона точно прийде скоро, тим паче якщо Радан і справді шпигувала за ними в зелені. Казова брехня про старого селянина із засобом із трав не затримає її надовго. «Вона скоро надійде». Що швидше вони зможуть відшукати схованку, то краще.

Кілину увагу привернув сплеск поряд із човном.

Кіла зазирнула у воду й побачила, як поряд із ними пливуть русалка з бухти та її маля. Русаля скакало крізь хвилі, наче дельфінчик, і вона не змогла втриматися від усмішки. Малий захихотів, помахавши перетинчастою ручкою.

Каз перехилився через край ящика.

— Перепрошую. Ми тут трохи в небезпеці. Знаєте якусь печеру, в якій можна сховатися? Досить велику для човна й усього, що в ньому, але досить маленьку, щоб залишитися непомітною. Розумієте, на острові імператорська інспекторка, і вона забере книги чарів, якщо знайде їх, і заарештує нас. А тоді нам світить тюрма або й щось гірше, — він здригнувся та зронив листочок.

Русалка сильніше вистромилася з води.

— Небезпека?

— Так, небезпека, — підтвердив Каз. — Допоможете нам сховатися?

Русалка зникла під хвилями.

— Іу? — сказали кактус, штрикнули загублений листок голочками й простягнули Казові. Той дозволив кактусові встромити його в грудку ґрунту, хоча це й було безнадійно.

— Здається, вона не зрозуміла, — промовив Каз.

Кактус повісили голочки.

— Іу.

— Ну, я сумніваюся, що морський народ має проблеми з імператорськими інспекторами, — зауважив Каз. — Під водою книжок точно немає. Може, вона й не...

Виринувши біля носа човна, русалка звеліла:

— За мною.

Кіла поправила вітрило, і вони заскакали по хвилях за русалкою та її дитям. Пропливли повз фруктовий сад на краю кручі. Кіла замислилася, чи співає дерево досі. Якщо так, то Фенерер, поза сумнівом, покаже його інспекторці й поділиться всіма своїми підозрами. Відверто кажучи, їм просто пощастило, що Радан не розпочала пошуків у крамничці варення. «Ні, не пощастило, — подумала Кіла. — Це заслуга Брін».

Їй стало цікаво, що скаже Ларран, коли Радан нарешті прийде, чи обшукуватиме вона хатинку й чи здогадається, що вони забрали зі спальні. Кілі ніколи було пересувати меблі наново. Як вона сприйме купу стебнованих ковдр? Чи помітить, що з бухти зник човен? Якщо вона виявить, що Кіла припливла човном, то поцікавиться, де човен.

Гарний інспектор умить розкусив би Кілину брехню.

«Я сховалася погано».

Але ж вона не намагалася сховатися—вона намагалася втекти. Опинившись же тут... ну, вона подумала, що надто далеко від Аліссіума, щоб когось обходило, чим вона займається. Дозволила собі втратити пильність через ілюзію безпеки. І ось до чого це довело.

— Вибач, — звернулася Кіла до Каза.

— За що? Ти повернулася так швидко, як могла.

— Та за все. Якби я не чіпала книжок... Якби ми просто їх покинули...

Каз затрусив вусиками в ії бік.

— Вони згоріли б.

— Тоді я мала просто залишити їх у схованці. Не слід було...

—Іу!

Якби вона не накладала чари, то не існувало б Іу, лісові духи залишалися б без дерев, русаля й Шієн померли б від бурехвороби. «Не все було помилкою». Попереду русалка попливла до чогось схожого на тінь у прямовисній скелі. Кіла натягнула вітрило, і вони помчали крізь воду слідом за русалкою. Полетіли до каміння.

Каз зашелестів листям.

— Кіло!

Вона не знала напевне, де печера, чи є взагалі печера, але русалка...

— Кіло!

— Я їй довіряю.

І вона, печера, знайшлася. Заковика була в куті, під яким стояла прямовисна скеля, а також у кольорі скелі. Кіла взагалі її не

побачила б, якби не русалка. Ослабивши вітрило, вона дала човну самостійно підплисти до входу.

Вони прослизнули всередину між німого каміння. Довкола них материнськими обіймами зімкнулися тіні, що хотіли захистити. Плюскіт хвиль відлунював у печері. «Я знаю це місце». Улюблена печера ії батька.

На стелі та стінах довкола іскрилися магічною ілюмінацією намальовані квіти — породження чарів, які було накладено тисячі років тому. Кіла, зачудувавшись, поволі крутнулася по колу. Пелюстки стародавніх троянд, лілій, стокроток і квітів мерехтіли всіма барвами веселки, і Кіла на якусь мить відчула себе в безпеці.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

— Залишайся тут, — порадив Каз Кілі.

— Іу, — погодилися кактус.

Кіла вилізла з човна на каміння. Зауважила вузький кавалок сонячного світла — піший вихід зі печери.

— Мені треба повернутися до крамнички. Ми зможемо розвіяти підозри, лише якщо я поводитимуся непідозріло. Стривай, це слово не підходить. Безвинно? Безневинно? Невинно?—Кіла накрутила канат на зазублену скелю, закріплюючи човен.

— А далі що? — запитав Каз. — Вічно ховатимеш нас, рослин? Більше ніколи не користуватимешся чарами? Хай лісові духи втрачають дерева? Не рятуватимеш русалят чи русалконей у майбутньому?

Вона не знала. Звідки їй знати, що буде далі? Все це було незаплановано. Вона знала, як складеться ії життя й майбутнє: бібліотека день за днем, аж доки ії скелет не віднесе геть із порохом.

«Я могла б повернутися».

Повернутися до бібліотеки. Повернутися... додому? А це ще дім для неї? Думаючи про «дім», вона уявляла хатинку, оточену лісом, і переповнений, майже не приборканий сад позаду неї. «Невже я не хочу повернутися до Аліссіума?»

Якщо Радан тут, то імперія не пала, а це може означати, що бібліотека досі існує. Кіла могла б поплисти назад до столиці, пояснити, що зробила й чому. Дідько, може, її взагалі прийняли б як геройку, бо вона порятувала книжки від революції.

Якщо вона поїде, то... Сумуватиме за хатинкою й крамничкою варення. Сумуватиме за хмарними ведмедями, зустрічами з однорогами й за русалками. Та чи достатньо цього, щоб утримати її тут? Це завжди мало бути лише тимчасово.

Біля човна русалка плюснула хвостом. Цей звук рознісся луною по печері. Русаля писнуло. Воно пливло довкола човна, відриваючи пальчиками від корпусу вусоногих молюсків і показуючи кожного матері, наче скарб.

— Іу? — перехилившись через борт човна, Іу потацяли в одного молюска голочкою. Русаля викинулося на палубу та спробувало повисмикувати з кактуса голки. Каз, замахавши листям, вигнав хлопчика назад у воду.

«Я не можу повернутися з Іу». Принаймні якщо закони лишаються незмінними. Кактусу будуть не раді, а вона може стати новою статуєю в тому, що залишилося від Великої бібліотеки. Каза пощадили лише завдяки тому, що впливові бібліотекарі задіяли багато зв’язків. Немає жодної гарантії, що з Іу поведуться так само милосердно. «Я не можу так ризикувати». Хай як спокусливо було втекти назад до своєї чудової маленької ніші між сховищами, тепер ішлося не лише про неї й Каза. Йшлося й про Іу, і Кіла не могла їх покинути.

Та й як щодо Ларрана, який чекає на неї в крамничці? Якщо вона просто щезне, втече, що подумає імператорська слідча? Запідозрить його, а також Брін, Іді й Уліну. Ні, єдиний варіант для неї — повернутися до хатинки, вдавати невинуватість і понадіятися, що вона переконає Радан, буцімто на Калтрі немає нелегального чарування. Лише гарні слоїчки з варенням. «Може, в імператорської слідчої є улюблений смак». Якщо ж із цим не вигорить...

— Ми розберемося, — пообіцяла Кіла. — Не все відразу.

— Пообіцяй, що будеш обережною, — попрохав Каз.

— Вона лише одна, — відповіла Кіла, намагаючись говорити хоробро.

— Ти теж одна, — нагадав Каз, для посилення ефекту затрусивши листям. — Пообіцяй, що втечеш, якщо справи будуть кепські. Вертайся сюди — і ми відпливемо. Знайдемо новий острів. Будь ласка, пообіцяй. Не ризикуй.

«Відколи загорілася бібліотека, я тільки те й робила, що ризикувала», — подумала Кіла. Але все одно пообіцяла.

Залишивши Каза, Іу й морських людей у мальованій печері, Кіла почала пробиратись островом. Вона трималася лісу, подалі від полів і ґрунтових доріг, що вели до різних ферм і садів. Була не зовсім певна, куди йти. Позаяк діло було нагальне, це становило проблему. На руку їй грало те, що острів, ну, був островом. Вона знала, що сонце має залишатися позаду, а море — обабіч неї, принаймні тоді, коли його видно.

Діставшись заводі з вербою, Кіла подумала: «Майже вдома».

І ця думка так її здивувала, що вона зупинилася. Коли це місце почало більше нагадувати домівку, ніж бібліотека? Вона пробула тут зовсім недовго, тоді як у бібліотеці жила роками.

Крізь листя верби подув вітер, і дерево зашепотіло. Кілі здалося, ніби вона угледіла легенького хмарного ведмедика, що звісився з плакучого гілля.

Осмілівши, Кіла посунула вперед крізь папороті й підлісок, аж доки дісталася колючих кущів, що тягнулися з ії саду. Обігнула їх, урешті дісталася рогу будинку біля парадного входу...

...І спинилася, зачувши голоси.

— Якби мій човен не потрапив у ту злощасну бурю, то в мене була б уся належна документація.

Це говорила Радан. Вона не кричала, проте Кіла знала цей тон. Таким голосом розмовляють ті, хто звик, що їх слухаються.

Почула, як відповів Ларран — винувато й гречно. Він не може пустити її всередину без цієї документації'. Він просто слухається закону.

Кіла всміхнулася. «Розумник».

— Мені не варто перешкоджати, — застерегла Радан. — Повірте мені.

— Це не мій дім, — відповів Ларран. — Я не можу вас впустити. Звіртеся з законами. Домовласник має сказати, чи можна...

— Окрім випадків офіційного розслідування, — зауважила Радан.

— І я був би радий допомогти, якби ви показали документи. Радан, я просто намагаюся чинити правильно. Ви самі не хотіли б, щоб у ваш дім зайшла чужа людина.

— Тоді де домовласниця? — поцікавилася Радан. — Якщо їй нема чого приховувати, то чому вона ховається? Вже саму ії відсутність можна трактувати як перешкоджання...

Настав час утрутитися. Ларран затримав Радан, поки книжки ховали, і це — вже перемога. Кіла подумала, чим може... Ага, є гілочка з синьо-чорними ягодами. Вона гадки не мала, що то за ягоди, та це не мало значення. Відламала кінчик гілки з гроном ягід і зайшла за ріг.

— ЛарранеІ Пошук удався! Я можу змішати цю чорницю з малиною й... Ой, вітаю, Радан.

Ларран з полегшенням усміхнувся, але невдовзі насупився.