Крамнчка чарів

Кіла швидко проглянула список інгредієнтів:

Вода (легко)

Кров (неприємно, але легко)

Ряска (вона не знає напевне, що це таке, але Каз має знати) Листя з куща бузини (знов-таки спитає Каза)

Бутони троянди зморшкуватої

За рецептом треба було змішати з інгредієнтів пасту й додати чайну ложку до грунту над кожним зернятком, а тоді проказати слова заклинання, вимовивши їх якомога точніше.

Кожне заклинання було написане Першим наріччям, давно мертвою стародавньою мовою. Якщо вірити всьому, що Кіла читала на цю тему, Перше наріччя було мовою Творіння і складалося зі слів, що встановлювали зв’язок з основоположною сутністю буття. Варто лишень вимовити потрібні склади в поєднанні з правильними інгредієнтами — і можна змінити обриси цього буття.

Чари з однієї з цих книг змінили Каза, перетворивши його ЗІ звичайної домашньої рослинки на того, ким він став. Інші чари, складніші за ці, створили канали, виліпили гори та приборкали море. Але зараз Кілі було потрібне лише це.

— Серед кущів надворі є бузина? — запитала Кіла.

— Бузина—це листяний кущ із маленькими білими квіточками й темними ягодами, який швидко росте, — повідомив Каз. — І так, я бачив кілька таких. За мною.

З Казовою поміччю Кіла розпізнала й зірвала листя з бузинового куща в саду, а тоді закинула його в миску на кухні. Поки вона працювала, між лозами на вікні протікало сонячне світло. Перший інгредієнт є.

— Ряска? — запитала вона.

— Водяна рослина, що швидко росте.

Ну, де вода, вона в курсі. Зосередившись на роботі, Кіла першою пішла вниз кам’яними сходами до бухти. Вийшовши на причал і всівшись на поламані дошки, вдивилась у воду поряд із бібліотечним човном. Об опори причалу плюскали легкі хвильки. В затінку дерев із боків бухти повітря було прохолодніше й пахло сіллю та морськими водоростями, а не квітами й медом. Кілі подобались обидва ці запахи. Вона замислилася, як воно — зануритися в цю воду... але їй ще треба було закінчити роботу. Вона гукнула Казові, який зостався на березі:

— Який вигляд вона має?

—Дрібні, схожі на сочевицю зелені намистинки, що плавають просто на поверхні чи відразу під поверхнею, — проказав він із пам’яті. — Зазвичай трапляються в прісній воді, стоячій або з повільною течією.

Кіла здійняла брови.

— Прісній воді?

— Ой. Так. Вибач. Треба було раніше про це подумати. Піднімемося назад?

— Піднімемося назад, — погодилася Кіла.

Тут їй упав у око ледь помітний рух у воді.

Під поверхнею довкола опор причалу пропливло русаля, петляючи так, наче в щось бавилося. То був маленький хлопчик із волоссям-водоростями й блідо-зеленим риб’ячим хвостом зі сріблястими прожилками. Плавав він граційно, вода вигиналася довкола нього, а морські трави легенько торкалися животика. Над ним текли маленькі хвильки.

Кіла багато років, ще з дитинства, не бачила жодного русаляти. У столичних каналах вони не жили: надто ті були забруднені. Помахавши йому рукою, Кіла всміхнулася. Крізь воду здійнялися бульбашки й полускали на поверхні зі звуками, схожими на хихотіння, а маля помахало у відповідь перетинчастою долонькою, а тоді змахнуло хвостовим плавцем і попливло в глибину вод.

«Диво», — подумала Кіла.

Досі стоячи на місці, вона поглянула в бік причалу й побачила русалку, що наполовину вилізла з води на одну з брил і сиділа на сторожі. Кіла помахала їй також, і здалося, що русалка, перш ніж чкурнути під поверхню, всміхнулася.

Подейкували, що якщо комусь на якомусь острові не раді, морські люди псують воду біля його оселі й уперто не підпливають до берега. Якщо ж вона побачила русаля... Кіла знала, що думка, буцімто вони віщують щастя, — лише забобон, але тоді їй здалося, що ії доля змінюється на краще. «Я чиню розсудливо. Все буде гаразд. Я буду обережна».

— Ходімо по ту ряску, — сказала вона.

Підіймаючись сходами назад, Кіла йшла попереду й почувалася сповненою сил і надії, а ще гостро відчувала, що нарешті ступила на правильний шлях. Вона пам’ятала тиху заводь у лісі, куди тікала зі своїми книжками, ховаючись від необхідної хатньої роботи. Пам’ятала, як батьки після заходу сонця кликали її додому. Коли ставало надто темно для читання, довкола неї миготіли світлячки, та вона все одно залишалася подивитися на світлячків над водою й послухати, як птахи та білки вмощуються на ніч і починають прокидатися нічні мисливці — сови й коти. Якось навіть помітила однорога, що пив із заводі, але то міг бути просто білий олень і оптичний обман у сутінках. А ще якось удень із нею туди прийшов батько—теж ухилявся від обов’язків. Вони читали поруч книжки, а коли повернулися, мати не сказала ні слова. Тиждень по тому вона сама приєдналася до доньки біля заводі, принісши обід у кошику, й подарувала Кілі нову, нечитану книжку — рідкісний скарб для острова.

Кіла роками не думала про ці спогади. Після смерті батьків думати про них було надто боляче. Але тепер... на ії подив, боляче не було. Чи радше було, але цей біль здавався солодшим, аніж колись.

Заводь виявилася ближчою до будинку, ніж Кіла пам’ятала. В пам’яті та залишилася в глибині лісу, та насправді була не там. До неї було рукою подати.

Пильно дивлячись на заводь, Кіла збагнула, що ніколи не ховалася від батьків по-справжньому. Вони завжди чудово знали, де вона та як ії знайти. Однак воліли пускати її сюди. Дарували їй ці пообідні години спокою й по змозі приходили до неї.

— Кіло, — озвався Каз, урвавши її думки, — ряска.

Вона кліпнула на воду й на крихітну рослинку, схожу на сочевицю, що вкривала половину поверхні заводі.

— З тобою все гаразд? — запитав Каз.

— Чомусь не очікувала, що це буде аж так схоже на повернення додому, — вона зробила своїм домом бібліотеку й після смерті батьків не озиралася на минуле. Ніколи не думала відвідати Калтрі. Не сумувала за ним. Зате тепер... Кіла раптом зрозуміла, що хоче залишитися. Хоче гарно тут улаштуватися.

Навіть якщо для цього доведеться піти на ризики, про які вона раніше й не думала. «Часи змінилися. Світ змінився. Я також можу змінитися».

Ставши на коліна, вона зачерпнула пригорщу ряски й поклала в мішок.

Де знайти трояндові бутони, Кіла знала: зірвати з кущів на кручі над селом. Пішовши стежкою крізь ліс, вони з Казом вийшли на сонце. Усе здавалося таким самим мальовничим, як напередодні, але цього разу Кіла зрозуміла, що цінує це більше. Вона не дивилася на село з острахом, а захоплювалася яскравими барвами будинків і блакиттю за ними, всіяною ледь помітними човнами.

З такої відстані й висоти село не здавалося занепалим. Не було видно ні занадто худих дітей, ні фарби, що лущиться, ні шкоди, завданої бурями. Видно було картину, обрамлену морем. Збираючи трояндові бутони, Кіла спостерігала за русалкіньми, що пустували біля берега. На кручі у вітерці змішувалися смаки саду й бухти — солодкість меду з солоною свіжістю.

Зібравши всі інгредієнти, вони повернулися до хатинки. Кіла змішала їх у мисці й розтовкла макогоном, який знайшла в шухлядці для кухонного начиння. Поки Каз орудував насосом, вона додала води й ножем дряпнула пучку вказівного пальця. Витиснула краплю крові. За інструкцією змішала з усього цього пасту.

— Ти справді думаєш, що зможеш? — запитав Каз.

Сьогодні, після русаляти, їй здавалося, ніби вона може все.

— Так. Не знаю, чому не змогла б. Це інгредієнти й рецепт, — повторила Кіла слова Брін. — Так може всякий. — Вона ж не намагається створити канал чи змурувати палац. — Головне — просто вирішити це зробити.

— Ти бібліотекарка, а не чаклунка.

— А це різні речі?

— Вони навчалися.

— А я чигала, — відповіла Кіла.

— Якщо все так просто, то для чого стільки законів, що не дають чарам потрапити до рук народу?

Досі Кіла не ставила під сумнів законів, та й, у принципі, не замислювалася про них. Вона мала роботу, на якій обслуговувала книги чарів у зібранні своєї секції, й ніколи не роздумувала, чому ними користуються чи не користуються відвідувачі бібліотеки.

— Тому що знання — це сила, а могутні хочуть — хотіли— володіти нею одноосібно.

Жадібність довела їх до падіння.

— А не тому що вони небезпечні?

— Звісно, знання небезпечні, — Кіла відчула, що всміхається. Досі вона ніколи не робила нічого хоч трішки небезпечного. Наче глибоко вдихнула морського повітря. «Може, це мені смак вітру в голову б’є». — Але невігластво ще небезпечніше. В цьому випадку невігластво веде до провалу, а провал — це жодної їжі, жодної можливості залишитися тут або податися ще кудись.

Каз прийняв цю відповід ь і слідом за Кілою вийшов у сад, де вони посадили насіння. Вона сіла поряд із насінням, схрестивши ноги, й поклала розгорнуту книгу чарів на одну зі старих (але вже чистих) батькових сорочок, щоб захистити її від бруду.

Виклала по чайній ложечці пасти на кожен горбочок, під яким лежало посаджене зернятко. А тоді зачитала з книги:

Ріві кріф чі дор

Ріві каджон рой і

Ріві ґобай тремадон се гіа...

Вимовляла ці слова чітко та обережно, спираючись на знання, здобуті під час науки. Щодо зміни Інтонації на деяких словах точилися наукові диспути, а Кіла стежила за всім, що про це казали. Вона знала, які склади наголошувати, а які — ковтати, знала, як сильно розтягувати голосні, а де потрібен гортанний звук. То була магія, що родилася з музики слів, і Кіла проказувала ці склади над зернятками, цілковито впевнена в тому, що так правильно й це спрацює.

Закінчивши, згорнула книгу чарів і почекала.

— Спрацювало? — запитав Каз.

Вони витріщилися на землю, сидячи поряд та подумки закликаючи маленькі зернятка прорости й потягнутися вгору.

— Спрацює, — вимовила Кіла. — Я знаю, що спрацює. Вона ж бачила русаля в бухті. Якщо то не знак, що вона має бути тут і жити добре, то...

«Це був знак, — подумала Кіла. — І вони ростимуть».

Із хати почувся Ларранів голос:

— Є хтось удома?

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

— Я прийшов перепросити, — сказав Ларран.

О! Це добре! Але стоп, ні, йому не можна тут зараз бути. Кіла покинула книги чарів купою на ліжку, а ще хто його знає, що відбувається з чарами, накладеними у саду... Аарранові справді треба піти геть.

— Не варто було.

Він стояв на ґанку, не переступивши порога, та все ж нічим не показував, що хоче піти. Озирнувшись на сад за дверима чорного ходу, Кіла побачила, як Каз заховав книгу чарів під сорочкою ії батька. «Я не можу його впустити».

— А я перепросив. Тобто перепрошую, — сказав Ларран. — Я... був занадто наполегливий. Із димарем. Із яйцями. Не питав, чого ви хочете,—він шарівся.—Не дуже вмію ладнати з людьми.

«Що ти, що я», — подумала Кіла.

— Вибачте, що зірвалася на вас.

Їй хотілося додати: «А тепер ідіть звідси». Але вона не могла збагнути, як сформулювати це ввічливо.

— Вибачте, що спровокував вас, — промовив Ларран. — І обіцяю більше не приходити без запрошення.

Він здавався таким щирим і так відверто не помічав того, що вже порушує цю обіцянку, що Кіла не змогла не засміятися.

— Ну, крім цього разу, — вточнив Ларран. — Дозвольте виправитися перед вами... — він ступив уперед, неначе зібрався пройти у двері, і Кіла вклинилася між ними по діагоналі, притуливши плече до одвірка й уперши ноги в протилежний куток, наче то була невимушена й нормальна поза. Ларран спинився.

— Якщо бажасте виправитися переді мною... — вона зупинилася, сподіваючись, що їй блисне геніальна думка. Що можна запропонувати? Прогулянку в лісі? Похід у селище? Візит до пекарні? Що зацікавить Ларрана достатньо, щоб йому розхотілося входити в її будинок, де він може побачити книги чарів і довідатися, що вона наклала чари в саду... — Ваші русалконі!

Ларран набув спантеличеного вигляду, і Кіла раптом усвідомила, яка це абсурдна думка — буцімто вона може заступити вхід, якщо Ларран вирішить, що хоче пройти. Він був набагато вищий за неї, навіть не виструнчуючись. А якби захотів, то зміг би підхопити ії однією рукою й відставити вбік, але, на щастя, так і стояв на ії ганку.

— Мої русалконі? — повторив він.

— Ви сказали, що дозволите мені покататися,—сказала Кіла.

Стоп... вона цього хоче? Вона ж ніколи такого не робила. Бачила це в дитинстві й дуже просила батьків, щоб дозволили їй спробувати. Вони завжди казали: «Як підростеш», — але коли вона підросла, вони вже переїхали до міста, а там не було ні русалконей, ні морських людей — узагалі нічого, крім дрібної рибки та сміття по каналах.

Позаду неї подав голос Каз:

— Так! Ви сказали. Раніше. Я чув.

— Я думав, ви не хочете... — почав Ларран, а тоді похитав головою. — Так, чудова ідея. Океан сьогодні теплий. Погода для цього ідеальна. Просто не думав, що вам буде цікаво.

— Звісно, мені цікавої — Кіла ясно йому всміхнулася. Ця усмішка здавалася такою нещирою, аж вона злякалася, що щоки тріснуть. Понадіялася, що Ларран не здогадується, що за звичайних обставин вона нізащо не запропонувала б ніякого тривалого спілкування добровільно. Якби він прийшов усього на годину пізніше, коли вона встигла би сховати всі докази...

Каз бадьоро вигнав її надвір.

— Чудово! Вирішено. Повеселіться там, — штовхнув вусиками й міцно зачинив за Кілою двері.

— Якщо хочете перевдягнутися... — припустив Ларран.

— Ні, мені й так добре.

— Спідниця намокне. Та, ймовірно, ви вся...

— Висохну, — швидко запевнила Кіла. — Я не цукрова.

Ларран усміхнувся їй, і Кіла глипнула вгору на нього й понадіялася, що це не помилка.

Він першим подався до стежки крізь ліс, а Кіла озирнулася й побачила, як Каз прилип до вікна, заліпивши своїм листям шибки, й для певності дивиться їм услід. Тоді вона пішла за Ларраном крізь зелень, до круч. Вітер посилився й кидав синє волосся їй у лице. Вона заправила пасма за вуха. Ларран, який чекав на неї на вершині дерев’яних сходів, простягнув руку.

Кіла кліпнула на неї.

— Та мені не треба.

Він зашарівся й опустив руку.

— А... Звісно.

Те, що вона прожила більшу частину життя в місті, ще не означає, що вона нічого не здатна зробити самотужки. Що швидше він це збагне, то краще вони порозуміються.

«Звісно, моя самозарадність вразила б його більше, якби я не примудрилася за одну добу ледь не спалити хату, загубити єдину свою курку й порушити імперське законодавство». Ну, хоч про останнє він не знає. І Кіла хотіла, щоб так було й надалі.

Вона спустилася за ним зі сходів, тримаючись за поруччя, тимчасом як вітер посилився й смикав за волосся та одяг. Море було буремніше, ніж тоді, коли вона збирала бутони. Здіймалися та зникали білі баранці. Кіла чула, як хвилі б’ються об каміння, неначе хочуть розбити.

Ларран не сказав нічого, відколи вони почали спускатись, і вона замислилася, чи не шкодує він, що погодився на це. І що полагодив їй димар. І що подарував їй яйця, сир і цинамонові булочки. Він просто зайшов вибачитися й не міг передбачити, що нетривалий візит ввічливості перетвориться на вилазку, в якій доведеться проводити час із нею. Чому він погодився? «Його ж не могла зачарувати моя привітність», — подумала Кіла. Вона нічого такого не заохочувала.

Можливо, річ у тому, що сталося, коли вони були дітьми. Вона знову замислилася, що такого зробила тоді, якщо йому здається, ніби тепер він має так старатися поводитися з нею по-доброму. І що такого зробили ії батьки. Та натомість запитала:

— Як їздять на русалконі?

Ларран, повернувши голову, всміхнувся їй, і вона зрозуміла, що поставила правильне запитання.

— Спершу треба завоювати його довіру... — далі він описав різних русалконей у своєму табуні й розповів, яким смако-ликам ті віддають перевагу. — Шієн — це золотава кобила — полюбляє помідори. Я дізнався про це, коли яблуні на Калтрі захворіли й перестали плодоносити. Можливо, варто почати з неї. Вона може скакати швидко, але обходиться без витівок.

— Витівок? — перепитала Кіла.

— Деякі з них люблять занурюватись у воду з вершниками, — сказав Ларран. — Розумієте, русалконі мають почуття гумору, але воно не зовсім людське.

Можливо, варто було залишитися в хатинці та знайти інший спосіб відвернути його увагу від чарування в саду. Пастухи русалконей, коли вона стежила за ними в дитинстві, завжди видавалися дивовижно дикими й вільними. А тепер це почало звучати трохи безрозсудніше. До ризику Кіла не звикла.

«Це вже поважна причина піти на таке». Останнім часом—починаючи з миті, коли вона спустилася підйомником до каналів, —її життя неначе складалося з ризиків. «Може, такою я й маю бути тепер, щоб добре тут жити: тією, хто йде на ризики».

Ларран провів ії повз свій будинок — милу жовту хатинку, що притулилася між кручами й морем. Вона мала ґанок, що огинав її спереду, а також балкон на даху. За буфер між його ґанком і хвилями правило каміння. Ларран зупинився, щоб зняти взуття та шкарпетки, і Кіла зробила те саме, спокійно залишивши їх на піску. Задерла спідницю вище колін і закріпила за допомогою стрічок на ній. Слідом за Ларраном босоніж видерлася камінням, що виходило в море.

Хвилі билися об брили, і в повітря злітали бризки. Ларран усівся на дві каменюки, засунув пальці до рота й свиснув. Його посвист пронизав вітер.

У відповідь заіржали кілька русалконей.

Кіла побачила, як табун поплив до берега. То була не менш як дюжина напівриб-напівконей, і кожен із них був прекрасний, як саме море. З їхніх грив розбризкувалася вода, і Кіла не могла зрозуміти, де закінчуються коні й починається океан.

Коли вони опинилися ближче, вона розгледіла, які вони лискучі й бездоганні. Вони не були схожі на деякі з ілюстрацій в ілюмінованих рукописах бібліотеки, де половину коня безцеремонно приточили до половини риби. Навпаки, то були цілісні створіння. Кінські голови й шиї разом із передніми ногами перетікали в обтічні тулуби, як у дельфінів, що звужувалися й переходили в розкішні русалячі хвости, вкриті мерехтливою лускою. їхнє забарвлення різнилося, були як бліді відтінки, так і яскраві, наче самоцвіти, — блакитні, зелені, фіалкові й червоні. Один русалкінь був золотий, як сонце.

Ставши на коліна, Ларран клацнув пальцями.

— Шієн, до мене!

Він жестом підкликав Кілу ближче, а тим часом одна з кобил відділилася від решти й попливла вперед, б’ючи копитами по хвилях і просуваючись за допомогою хвоста до каміння. Вона була насичено-золота, з чорними пасмами в гриві й мала бездонно-блакитні очі.

— Ти просто красуня, — промуркотіла Кіла.

Конериба трусонула гривою, неначе зрозуміла ії.

Ларран дістав із кишені помідор. Цього разу він не міг виправдатися, буцімто мчав до задимленого будинку Кіли. В нього просто знайшовся помідор у кишені. Кіла замислилася, чи чавляться вони коли-небудь. Він вручив помідор Кілі й тихо сказав:

—Долоню розправте. Простягніть їй.

Сівши навпочіпки поряд із ним, Кіла простягнула помідор на розпластаній долоні. Вода з мокрого каміння просочилася в поділ сукні, та вона на це не зважала: рано чи пізно висохне.

Шієн попливла вперед, а тоді пройшла по воді на кілька футів далі, ніж треба.

— Ви просто новенька, — сказав Ларран так само тихо. — Вона поводиться обережно, але не так насторожено, як могла б. Якби була вагітна, то нізащо не підійшла б так близько. Але вона не вагітна. Як і жодна з них.

У Ларрановому голосі з’явилася якась нотка... сумна? Тривожна? Кілі хотілося поспитати ще дещо. Вони мають бути вагітні? Якщо так, то чому не вагітні? Але вона нічого не встигла вимовити, бо ШІєн витягнула шию й підпливла ближче.

Кіла застигла, чудуючись тому, що опинилася так близько до такого прекрасного створіння. Вони були одним із чудес Північного моря. Ніхто не знав, як їх було створено — довільними чарами чи випадковою магією, та перекази стверджували, що вони раптом з’явились одного сезону, коли гурт острівних рибалок марно намагався зловити якусь рибу. День за днем рибалки верталися з порожніми сітями. їхні сімї голодували, а села гинули. Аж тут з’явилися русалконі й погнали рибу просто до них у сіті.

Відтоді між острів’янами й русалкіньми встановився зв’язок. Такі пастухи, як Ларран, опікувалися табунами, дбаючи про їхнє здоров’я, допомагаючи народжувати лошат, що часто бувало небезпечно, годуючи їх, коли зима заганяла рибу так глибоко, що конериби не могли пірнати за нею. За це русалконі допомагали рибалкам у човнах навесні, влітку й восени.

— Головне, — промовив Ларран так близько до Кілиного вуха, що вона відчула тепло його дихання, — не боятися. Вона не дасть вам потонути. Треба довіряти.

А раптом цього разу русалкобила вирішить, що наїзниця їй не подобається? А раптом оте нелюдське почуття гумору, про яке згадав Ларран, спонукає ії занурити Кілу в воду? Вона вирішить, що вийде кумедно, якщо Кіла запанікує, заборсається й потоне? «Ларран не погодився б на це, якби не вважав, що все буде гаразд».

Кіла не знала, чи довіряє Шієн.

Але почасти хотіла довіряти Ларранові. Просто не знала, розсудливо це чи безрозсудно. Згадала, що зробила в саду з насінням і чарами. Вона знала, як це небезпечно, та все одно не шкодувала про спробу. «Я спробую ще. І ще. Доки не спрацює». Це вартує ризику.

— Як на неї сісти? — запитала Кіла.

— Отак.

А тоді сильні руки Ларрана обхопили ії за талію та здійняли на спину конерибі. Він опустив її ніжно, наче дорогоцінну річ, яку не наважувався зламати. Вона відчувала тепло його шкіри крізь сорочку, а тоді, коли ії ноги занурилися в океан, відчула холод хвиль. Задерла спідницю до стегон, але та вже промокла.

Ларран потримав Кілу ще трохи, даючи русалкобилі змогу призвичаїтися до неї.

— А як правити? — запитала Кіла.

— Ніяк, — відповів Ларран. — Править вона. А ви їдете.

Тоді він відпустив її. Кіла мимоволі нахилилася вперед і взялася за гриву Шієн, а русалкобила дременула від скель. Кілі в обличчя полетіли солоні бризки й вітер.

Русалкобила наростила швидкість, заскакавши крізь хвилі, мов дельфіниха. Кіла вчепилася в гриву, почуваючись так, наче тримається за морські водорості, слизькі, але м’які. Коли Шієн перескочила через гребінь великої хвилі, Кіла вереснула, а тоді засміялася, коли вони попливли вниз на протилежному боці.

Вона ще ніколи нічого такого не відчувала. Це було страхітливо. І чудово.

Її кров неначе стала вітром, а дихання — розбризканою морською водою. Вона відчувала смак солі й волі. І те, й те було розкішно.

Вони почвалали геть від острова, у блакитний обшир.

Поряд Кіла угледіла Ларрана на фіалковому русалконі. На Ларрановому обличчі розтягнулася широчезна усмішка, І Кіла здогадалася, що бачить його у своїй стихії. Ось де йому місце. Ось що він любить. Вона бачила це так само чітко, як слова, що їх читала на сторінках. У цій поїздці Ларран впустив її в свій світ. Це був такий самий дарунок, як цинамонові булочки й ремонт димаря.

Дратуватися на Ларрана через те, що він забагато на себе взяв, було легко. Але, можливо, після цього вона йому й простить. Принаймні трішки. Може, йому так само важко з людьми, як їй, тільки по-своєму.

Кіла й Ларран минали рибальські човни, а чоловіки й жінки в них здіймали руки на знак привітання. Ларран махав їм у відповідь. Кіла не наважувалася відпустити гриву, але всміхалася, поки вони їхали.

Невдовзі вони опинилися за останнім із човнів. Довкола була лише блакить. Хвилі злегка здіймались, а конериби сповільнились. Вони пливли зовсім поряд, і Кіла перевела дух. Під час плавання в бібліотечному човні їх із Казом оточувало так само багато блакиті, але тепер усе чомусь було інакше. Вона почувалася її частиною, пов’язаною з морем.

Сукня в неї промокла, а шкіра наситилася. Кіла вкрилася сиротами від холодного вітру, та їй було байдуже. Вона хотіла, щоб це ніколи не закінчувалося.

— Подобається? — майже сором’язливо запитав Ларран. Кіла повернулася до нього з усмішкою, що відчувалася як сміх. — О, так!

— Не всім подобається.

— Мабуть, я не всі.

Ларран усміхнувся.

— Не всі.

То був перший раз, коли така думка видалася їй компліментом.

Вони неквапом поїхали назад до берега в товариському мовчанні. На півдорозі назад Кіла згадала, що саме хотіла запитати:

— Чому Шієн не ожеребилася?

— Жодна з них не ожеребилася, — зітхнув Ларран. — За останні п’ять років.

П’ять років?

— Жоднісінька за п’ять років?

— Русалконячкам жеребитися нелегко. Вони не такі плодючі, як інші істоти, а пологи в них... Складні й часто смертельні для лошати. А часом ще й для матері. Колись до нас двічі на рік приїздили чаклуни: один раз — щоб допомогти їм із зачаттям і один раз — щоб допомогти з пологами. В нас щороку з’являлися нові лошата, щонайменше п’ятеро чи шестеро. Табун Шієн... Колись він був утричі більшим.

Табун зменшується, як і казала Брін, тож рибалки матимуть менший улов, а осірів’яни матимуть менше харчів і менше товарів. Кіла згадала, який занепалий вигляд мало село і як побачила на людях печать відчаю, відвертої бід ності. За привітними усмішками ховалося багато труднощів. Може, Кіла й не бачила цього в дитинстві — ба більше, в ії дитинстві цього могло й не бути, бо імператор лише зараз почав приймати суворіші закони й відкликати чаклунів, — але тепер це було очевидно.

Решту шляху вона проїхала в глибокій задумі.

Коли вони дісталися скель, Ларран допоміг їй спішитися. Кіла подякувала Шієн, а також Ларранові, й щиро сказала:

— Це було прекрасно.

Він усміхнувся — знову трохи сором’язливо.

— Я покатаю вас, коли тільки захочете.

— Була б цьому рада.

— Якщо хочете поїсти зі мною... й висушитися...

Її блуза прилипла до шкіри, синє волосся — до шиї, а ще вона не їла від сніданку. Але одна думка вчепилася пазурами в розум і не відпускала.

— Я мушу подивитись, як там мій сад. І Каз. Треба багато чого зробити по господарству.

Ларранова усмішка померкла, і Кіла на мить пошкодувала, що не сказала «гак».

— Розумію.

Захотілося пояснити йому, що річ не в ньому. Цього разу не в ньому. Вона не просто вигадує причини піти. Натягуючи на мокрі ноги шкарпетки й чоботи, промовила:

— Іншим разом?

Він просяяв і погодився:

— Іншим разом.

Помахавши рукою русалкобилі, Кіла поквапилася вгору сходами на кручі. Йдучи назад крізь зелень, викрутила мокре синє волосся. Мешканці села потребують допомоги, вона потребує заробітку. Можливо, є спосіб, у який вони можуть поліпшити життя одне одного.

Зобачивши хатинку, Кіла прискорилася й гукнула:

— Казе!

Рослина-павук вискочила з парадних дверей, пересуваючись на вусиках.

— Кіло! Ану поглянь!

— На що?

Але він не відповів, а провів її хатинкою й вивів через чорний хід у сад. Кіла залишала по собі слід із морської води, та не спинялася, щоб ії витерти. Казове листя аж тріпотіло від захвату.

У відділі нових досліджень і трактатів зріс десяток нових високих помідорів, розгорнувши свіже листячко й розпустивши квіти. Із квітів на очах у Кіли виросли плоди, що із зелених стали блискучими темно-червоними. Товстенькі помідори так обважніли, що рослини похилилися на землю, та це, здавалося, геть не сповільнило їхнього росту. Кіла витріщилася на них із відвислою щелепою. А коли їй вдалося знову заговорити, вона вигукнула:

— Спрацювало!

Каз радісно помахав листям.

— У тебе вийшло!

— У нас вийшло, — виправила Кіла.

Вона зірвала з лози помідор і вгризлася в нього. По підборіддю потік сік, і вона, сміючись, упіймала крапельки долонею. То був найсолодший, найсмачніший помідор, який вона куштувала.

— УраІ Людина врятувалася від голодної смерті! — вигукнув Каз.

Кіла проковтнула відкушений шматочок помідора і сказала: — Навіть більше.

Їй хотілося кричати, танцювати й співати. Натомість вона просто помахала помідором у повітрі.

— Я знаю, як ми можемо не просто вижити, а зробити більше! Знаю, як ми можемо тут жити.

— Як? — запитав Каз.

— В обмін на хліб, мило й те, чого ми потребуємо, та не можемо виростити, ми даватимемо калтрійцям магію.

Звісно, будуть проблеми. Однозначно будуть ризики. Якщо про це почують люди колишнього імператора, якщо вони здогадаються, чим вона займається, може бути біда. Кіла згадала про бібліотекарку, яку обернули на дерево, і про юного злодюжку, який так жахливо потерпів через свій злочин. Вона не мала жодних доказів на користь того, що закони змінили. До того ж, хай хто перебуває при владі, могутні люди завжди хочуть володіти владою одноосібно. Але калтрійці... рибалки, фермери, русалконі, навіть крилаті коти... «І я. Це потрібно мені. Це потрібно всім нам».

Каз пошурхотів їй листям.

— Що-що? Що ми тепер робитимемо?

Кіла широко всміхнулась йому.

— Ми відкриємо крамничку чарів.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

— Ні, — заперечив Каз.

Кіла кліпнула на нього.

— Ні? Як це розуміти?

— Це жахлива ідея, — відповів Каз. — Як я розумію, ти виклала ії, щоб підготувати мене до своєї справжньої ідеї, яка мені не сподобається, але принаймні буде кращою за цю, — він схрестив листя, наче викладач, який готується вислуховувати страшенно хибні гіпотези студента. Для повноти образу бракувало лише дротяних окулярів на кореневому клубку.

— Це і є моя справжня ідея, — сказала Кіла.

— Крамничка чарів. Нелегальна крамничка чарів. Така нелегальна, що сам імператор...

— Він розплющився, — перебила Кіла, поки Каз не накрутив себе так, щоб розпочати повноцінну тираду. — Невідомо, що змінилося, відколи ми поїхали. Закони могли переписати, — вона піднесла руку. — Або ні, знаю. Але ми вже не в Аліссіумі, а про Калтрі навряд чи чула хоч якась офіційна особа — я вже мовчу про те, щоб сюди приїхати. До того ж, — повела вона далі, поки Каз нічого не встиг заперечити, — я не кажу, що це слід назвати крамничкою чарів.

— Добре, — промовив Каз, — бо напис «Дуже нелегальна крамничка чарів Кіли й Каза, яка, ймовірно, доведе вас до смерті чи прокляття» на вивісці виглядатиме просто смішно. Це все одно що запросити на чай імператорського слідчого.

— Саме це буде сховано — як крамничка всередині крамнички, — відповіла Кіла. — І ми не конче маємо взагалі визнавати, що продаємо чари. Називатимемо їх «засобами», — вона була певна, що може видобута з багатого запасу таємних знань, якими володіє, кілька корисних чарів. У неї вже знайшлися чари для швидкого росту рослин, хоч і неідеальні: вони були страшенно схожі на магію, та й більш придатні для одноразового використання в екстреній ситуації. Кіла була певна, що, пошукавши трохи, може знайти інші чари, такі ж корисні, але не такі показні. Ніщо не давалось їй так добре, як пошук інформації.

Каз пирхнув.

— На позір ця крамничка продаватиме... — в пошуках натхнення Кіла оглянула хатинку. Вона сумнівалася, що хтось купуватиме павутиння, старі щербаті тарілки чи... Її погляд зупинився на коморі з рядами слоїків, що їх залишили батьки, покинувши острівне життя й переїхавши до міста. У них батьки колись зберігали фрукта й овочі, а також улюблені ласощі дев’ятирічної Кіли... — Варення.

— Варення? — писнув Каз.

Кіла пробігла через кімнату до слоїків. Узяла один і подмухала на кришку. Здійнялася маленька хмаринка пилу. Так, вийшло б незле. Почистити їх, наповнити варенням, обв’язати стрічечками — і вийде чудовий товар. Вона вже помітила брак товарів Із варенням і фруктами в пекарні — отже, ринок для нього є.

— Продаватимемо варення. Малинове. Ожинове. Лохинове. Яблучно-ягідне, — в саду вона бачила багацько ягідних кущів: колючі вони вже почали збирати у відділі наукових журналів, біля задньої огорожі. Вона не знала, що там за ягоди, та з них точно могло б вийти варення.

— Варення, — повторив Каз. — Ти хочеш, щоб ми збудували нове життя на фундаменті з... варення?

Кіла почала витягати слоїки, рахуючи їх.

— Ти хоч любиш варення? — запитав він.

Двадцять, двадцять п’ять, тридцять... О-о-о, на третій полиці стоять менші, кількадесят точно знайдеться. Її батьки консервували купу харчів. Як і всі на острові. Такий тут був триб життя: влітку вирощувати стільки, скільки можеш, восени збирати врожай і консервувати на зиму. Вона може пропонувати знижку всім, хто повертатиме слоїк, коли доїсть, щоб вони не скінчилися.

— Звісно. А хто його не любить?

— Я.

— Ти рослина. Мені здається, що переважна більшість наших клієнтів будуть не-рослинами.

— Від нього в мене листя стає липким.

— То, може, не сунь листя у варення? — Кіла виставила слоїки на стільниці, наповнила раковину водою й заходилася їх мити.

— Варення? Справді?

— Нам не треба заробляти на варенні статок — воно просто має продаватися досить добре, щоб правити за прикриття для нашого справжнього товару.

— Жахлива ідея.

Кіла підняла чистий слоїк. Сонце, що протікало між лозами на вікні, торкнулося скла й розсипало іскорки по всій кухні.

— Це вигорить, — пообіцяла Кіла. Треба просто вмовити колючі кущі дати стиглі ягоди, навчитися варити варення і розливати його. А ще перетворити частину хатинки на крамничку. І вивчити більше практичних чарів. Гаразд, це багато.

Можливо, вона обманюється. Вона ж насправді нічого не знає про управління крамницею, про магію чи про варення... «Зате я знаю книжки», — а це означає, що немає нічого такого, чого вона не може рано чи пізно дізнатися. Це вже свого роду магія. Витерши руки, щоб ніде не накрапати, Кіла обшукала кухонні полиці.

Каз, долучившись до неї, виліз на третю поличку.

— Що ти тепер шукаєш?

— Кулінарну книгу.

— А! — з його голосу Кіла здогадалася, що він дуже це схвалює. Якщо в ділі не обходиться без книжки, то будь-який перебіг подій автоматично стає логічнішим. Каз, не скаржачись, підтягнувся й видерся на поличку в комірчині. Просунув листя між слоїками, шукаючи кулінарну книгу, а тоді скочив грудкою ґрунту вперед на наступну полицю. Кіла проглядала шафки під раковиною.

Минуло кілька хвилин пошуків, і...

— Ага! — вигукнув Каз.

А тоді:

— Йойки.

Кіла розвернулася й побачила, як один зі слоїків падає з горішньої полиці. Каз витягнув листя — і слоїк плюхнувся в листяну сітку. Кіла врятувала баночку й поставила її поряд із раковиною.

— Що знайшов? — запитала.

Каз витягнув вусиками запилюжену й побиту книжку.

Кіла взяла її та обережно змахнула пил сухим рушничком. Сівши на підлогу та схрестивши ноги, швидко прогортала сторінки. Саме те, на що вона сподівалася: книга рецептів її батьків. Он картопляний суп, який обожнював її батько. Ого, тут же купа масла! А ось рецепт кексиків. Кіла покрутила книжку, щоб роздивитися материні рукописні нотатки на берегах — про те, що цинамону в батьковому рецепті має бути вдвічі більше. За дві сторінки Кіла знайшла рецепт персикового пирога, записаний материним почерком, із приміткою від батька: «Смакота». І на список інгредієнтів упала крапля рідини.

Каз хутко змахнув її листочком.

Кіла відхилилася назад і витерла очі. Вона й не усвідомлювала, що плаче. Каз ніяково поплескав її вусиком по спині.

— Це від пилу, — пояснила Кіла.

— Звісно.

Вона продовжувала, доки не знайшла його — рецепт малинового варення. Він, як і рецепт пирога, був записаний почерком матері з примітками від батька на берегах. Усе перед очима знову розпливлося від сліз.

— Це батьки для тебе залишили, — промовив Каз. — Вони хотіли б, щоб ти цим займалася.

Кіла чи то гикнула, чи то реготнула, чи то схлипнула.

— Ні, зовсім не хотіли б.

Вони полишили цей острів зі мріями про краще життя для них усіх, і в їхніх планах на Кілине майбутнє ніколи не фігурувало ії повернення, тим паче без них. Вона торкнулася заляпаного ягодами рецепта та обвела пальцями петельки літер.

— Однак варення їм подобалося.

* * *

Для рецепту були потрібні два інгредієнти: ягоди й цукор.

Кіла вже купила цукру в пекарні й мала його вдосталь принаймні на пробну партію, зате ягоди... Вона вперла руки в боки, роздумуючи про колючі кущі на задвір’ї. їхні занедбані галузки сплелися в листяну масу колючок. Учора вона їх обрізала, та приборкати по-справжньому ще не змогла. Вони тягнулися в далекому кутку саду, переплітаючись так тісно, що Кіла не могла зрозуміти, де починалась одна рослина й закінчувалась інша. Під листям то там, то тут нишком росли нечисленні бліді ягоди малини, та стиглих Кіла не бачила.

— Знову магія? — запитав Каз.

— Ми зберегли ряску про запас?

Він тяжко зітхнув.

— Так, і кілька трояндових бутонів у нас теж зосталося.

Вона придивилася до колючих кущів, тимчасом як Каз потрюхикав назад у будинок, щоб забрати інгредієнти для чарів. Можливо, якщо цього разу зробити просто маленьку припарочку... їм же не треба вирощувати кущ із зернятка, як це було з помідорами, — треба лише прискорити його цикл і отримати стиглі ягоди. Отже, трішки матії?

— Сподіваюся, ти розумієш, що робиш, — промовив Каз, вернувшись.

— Я уявлення не маю, що роблю. Це ж начебто було ясно?

Плюхнувшись на землю між чимось схожим на стебло селери й гарбузовою лозою, Кіла змішала з інгредієнтів пасту. Зазирнула в книгу чарів, щоб освіжити в пам’яті потрібні слова: їй не можна було ненароком прогавити один-два склади. Вона чула історії про те, що стається з чаклунами, які шепелявлять чи затинаються, виголошуючи заклинання. Деякі чаклуни оберталися на дерева, їхні будинки — на суцільний камінь, їжа — на отруту... Подейкували, що буря, яка знищила острів Віранд, була викликана невдалими погодними чарами. Кілька років тому одна з імператорських чаклунів спробувала зачарувати співочу пташку, а натомість у неї самої виросло пір’я. Подейкували, буцімто вона линяє щовесни, а пір’я коштує цілий статок. Кіла якось бачила одну пір’їну на капелюшку відвідувачки бібліотеки — синю, яскравішу, ніж у павича, зі стовбуром, неначе виготовленим із золота. Кіла вже точно не хотіла обрости пір’ям чи корою, тож дуже обережно крапнула пастою біля коріння малинового куща й проспівала слова.

— Цього має бути досить, — сказала.

— Минулого разу довелося трішки зачекати... ого!

Каз квапливо позадкував: колючий кущик почав раптово й стрімко рости. Кіла схопила книгу чарів, притиснула до грудей і відступила на інший бік саду. Малинові кущі врізалися в огорожу й перебралися через неї в ліс. Гілля вкрилося зеленню, бо з тонких брунатних стеблин виростало молоде листя, і вздовж стебел розквітали квіти. їхні білі пелюстки розкривались, а тоді розлітались і дощем палали на моріжок, тимчасом як серця крихітних квіточок збільшувалися й тверднули, стаючи блідими ягодами. За кілька секунд ягоди потемніли, ставши червоними.

А тоді запала тиша.

Защебетала пташка.

Кіла витріщилася на кущі, роззявивши рота. Вона гадки не мала, як глибоко вони проникли в ліс, але задню частину огорожі вони поглинули. Тепер, коли ягоди достигли, неприродне зростання кущів начебто припинилося, та вона все одно не могла підійти ближче.

— Гадаю... — Кіла ковтнула. В горлі страшенно пересохло, — .. .наступного разу треба буде менше магії?

— Наступного разу? — повторив Каз.

— Ну, це ж спрацювало.

Вона набралася сміливості й підійшла до ягід. Принаймні кущі не виросли в бік будинку. Вони могли б поглинути весь сад. Так, ці чари точно не можна продавати в їхній крамничці. Цю магію годі назвати непомітною. Проте є й позитив... «Вийде багацько варення», — подумала Кіла.

Вона зірвала одну малинку, пильно подивилася на неї, а тоді закинула до рота. Якусь мить та здавалася гладенькою й прісною, але відтак Кіла її роздушила. На язику розкішно вибухнула гостра солодкість. Вона так приголомшувала своєю малиновістю, що неначе вдерлася в Кілину голову й замінила собою всі думки: зостався тільки смак. Сильний, п’янкий смак. Вона вже й забула, як смакують свіжозірвані ягоди.

На Аліссіумі фрукти імпортували. В місті-острові не було місця для садів, звичайних чи фруктових, і ягідників. Імператор мав свої теплиці з безліччю делікатесів, зате бібліотекарка... Кіла з дитинства не їла щойно достиглої малини, жодної ягідки.

На смак вона була як шматочок сонця.

Каз потицяв її в щиколотку.

— Ти отруїлася?

— Я в екстазі, — виправила Кіла.

— Хе, — промовив Каз. — Ти справді думаєш, що це щось дасть?

Кіла розплющила очі та знов оглянула безліч ягід перед собою — розкішний хаос рубіново-червоних багатств, із якого вийшло б багато слоїків варення.

— На мою думку, це ідеально.

* * *

Кіла за батьківським рецептом порізала миску малини й насипала на неї пів чашки цукру. Коли закінчила, пальці в неї були у винно-червоних плямах, і вона помила їх, поки цукор просочувався в ягоди. Її мати написала «дві години», а батько награмуздляв «залишити на ніч», але Кілі на це не ставало терпіння. Двох годин цілком вистачить.

За цей час вона оцінила масштаби шкоди від зачарованих кущів. Тупаючи довкола огорожі, протискувалася між деревами, пригиналася під лозами й брела крізь підлісок, доки не дісталася віддаленого краю свого саду.

Кущі малини вторглися в ліс футів на п’ятнадцять углиб. Кіла припускала, що могло б бути й гірше. Принаймні вони не заполонили дерева, а просто заповнили весь простір між стовбурами. Кущі були повсюдно густі й приблизно по плече Кілі, всіяні прекрасними червоними ягодами. Знайшовши в будинку двійко відер, Кіла повернулася й зірвала всі, до яких змогла дотягнутися. Раз на десяток ягід закидала одну до рота, а не у відро, та в неї все одно назбиралося три повних відра, а руки вкрилися крихітними подряпинками, перш ніж ягідно-цукрова субстанція закінчила вимокати.

Поки Каз читав рецепт, Кіла запалила пічку й поставила ягоди кип’ятитися. Треба буде весь час їх помішувати, доки не загуснуть. Вона знайшла дерев’яну ложку в батьківських шухлядах. «Тепер уже моїх. Це моя оселя». Однак не була певна, що відчуває її своєю.

Помішуючи ягоди, Кіла уявила батьків на цій-таки кухні. Вона могла яскраво їх уявити: як вони танцювали довкола столу, мати сміялася, а батько фальшиво співав. Вони були щасливі разом. Думаючи про них, Кіла відчула біль, що занив просто за грудиною. Батько якось сказав їй, що сподівається: вона знайде того, хто викликатиме в неї усмішку. І все. Ніяких феєрверків, як у переказах і баладах. Він не бажав їй любовного трепету чи нескінченного болю жаги. «Одружуватися треба з найкращим другом», — сказав батько. А всі ті грандіозні почуття, твердив він... вони цікаві, та врешті згасають. Вони завжди згасають. Краще, казав він, мати товариство. Батько хотів, щоб Кіла знайшла того, хто підтримуватиме її, сміятиметься з нею роками. Щоразу, коли вона вибиралася до батьків на вечерю в місто, вони питали, чи не зустріла вона когось, чи знаходить друзів, чи самотня вона, а Кіла завжди казала: «Звісно, я не самотня».

У неї були однокурсники. Були інші бібліотекарі. Були батьки. А ще — книжки. Якщо її підводило все живе, то в неї будь-що-будь залишалися безсмертні голоси, застиглі на сторінках. Батько цокав язиком і казав: «Але чи може книжка бути до тебе доброю?»

«Так», — відповіла вона йому тепер, вийнявши ложку з варення, що закипіло.

Книга батьків обдарувала її саме добрістю—шляхом уперед.

— Щоб перевірити готовність, — промовив Каз, — треба викласти трохи варення на тарілку та провести крізь нього пальцем, щоб побачити, рідке воно чи ні, — він зазирнув у каструлю, сидячи на стільниці. — А ще треба зняти цю пінку.

Кіла сумлінно зняла каламутну білувату пінку й викинула її в раковину. Ложечкою виклала варення на стільницю для перевірки. Каз провів крізь нього листком. Той ковзнув по поверхні.

— Майже, — констатував Каз.

Кіла приготувала слоїк.

Варення забулькало. Кіла притьмом заходилася помішувати його знов, і суміш заспокоїлася. Здавалася густішою, ніж раніше. А так і має бути, хіба ні? Дерев’яна ложка була перемазана темними, ягідно-червоними плямами. Кіла сумнівалася, що вона колись поверне собі початкове забарвлення. «Ну, гаразд... Тепер це моя ложка для варення».

— Його треба запечатувати воском, — заявив, читаючи, Каз. — Воску в нас, здається, немає. Але треба розтопити віск у каструлі для водяної бані, хай що то таке, а коли варення опиниться в слоїку, залити рідкий віск. Він затвердне й запечатає варення. Так воно протягне багато місяців.

— Як купуватиму ще цукру, куплю й запасних свічок, — сказала Кіла.

— На які гроші? — запитав Каз.

На це вона відповіді не мала, тож знову перевірила варення. Цього разу, коли провела крізь нього пальцем, воно розмазалося. Кіла засунула палець до рота і скуштувала. Солодка малина відчувалася так сильно, що вона ледь не почула голос батька, коли той розмазував варення на грінках. І йой, гаряче! Але насичено-солодке.

— Гарне? — запитав Каз.

— Має смак спогаду.

— Чудово. — А тоді: — Це добре?

Кіла всміхнулася йому.

— Дуже добре.

Вона обережно залила гаряче варення у слоїк.

— А щодо того, як ми плататимемо за запаси... — вона піднесла слоїк до вікна, тримаючи тепле скло рушничком. На сонці варення іскрилося, мов товчені рубіни. — Маю одну ідею.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Щойно слоїк охолов, Кіла накрила його квадратною ганчіркою, вирізаною зі старої батькової сорочки, й закріпила ії, обв’язавши шпагатом. Оглянула свою роботу й подумала: Доволі гарно». Зі стрічкою було б ліпше, та це покращення можна відкласти на потім.

— Гадаєш, пекарка його захоче? — стривожено запитав Каз.

— Гадаю, вона визнає, що малинові круасани — це було б чудово.

Або малинові пончики. Або малинові тарти. Кіла не вгледіла в пекарні Брін нічого подібного — можливо, на острові дефіцит ягід. А це ймовірно, зважаючи на всі інші тутешні біди. Ларран згадував, що врожаї в яблуневих садах падають; логічно припустити, що те саме відбувається з врожаями інших рослин. Безумовно, судячи з того, що бачила Кіла, на Калтрі відверто бракує варення. Отже, їхній маленькій крамничці можуть дуже зрадіти.

— Не думаєш, що вона запитає, де ти візьмеш удосталь ягід?

Кіла визирнула із зад нього вікна на буйні ягідні кущі. Тепер, коли на їхньому листі сяяло сонце, вони красувалися тисячею відтінків зелені, серед яких висіли схожі на самоцвіти ягоди. Кіла відчувала насичений запах малини навіть у хаті. Він наповнював будинок, об’єднуючись із пахощами лаванди: вона поставила в кілька глеків обрізані лавандові пагінці й розставила їх навколо, як колись розставляла мати, — на столі, на поличках і на кухонній стільниці. З кроквин звисали трави, що сушилися.

— Скажу, що мій родинний сад, залишившись без догляду, здичавів і почав процвітати.

Каз схвально махнув вусиком.

— Правдоподібно. Якщо ти певна, що це гарна ідея...

— Я буду обережною, — пообіцяла Кіла.

— А я вичищу інші слоїки до твого повернення, — пообіцяв у відповідь Каз.

Умостивши слоїк у кошику, Кіла попрямувала до дверей. На півдорозі до виходу спинилася й озирнулася на рослину-павука, що всілася на краю раковини. Каз обвив насос вусиком і зібрався накачати в раковину води. Сонячне світло лилося крізь вікно на нього, насос і глек із лавандою поряд.

— Казе, тобі часом буває самотньо?

— Як мені може бути самотньо?

Кіла подумала, що він закінчить словами: «У мене є ти».

Однак він сказав:

— У мене є книжки.

Кіла, всміхнувшись, попрямувала до стежки крізь ліс. Вона слухала птахів, знайоме туркотіння й трелі. Дещо з них могла розпізнати: дві ноти, з яких складається поклик зачарованої кропив’янки, каскад нот від корели, а ще... Стоп, це що, курка?

Так, вона. «Моя курка»,—подумала Кіла, зупинившись посередині стежки. Подивившись крізь зелень, збагнула, що визначити, де саме перебуває нещасна птаха, неможливо, і вже точно неможливо дотягнутися до курки, бо вона швидше втече крізь підлісок. «Принаймні голос у неї щасливий».

Кіла попрямувала далі.

Вона очікувала, що коли вийде з лісу цього разу, краєвид приголомшить її не так сильно: зрештою, вона ж уже його бачила. Та коли Кіла вийшла з-під зелених крон, тамтешня блакить врізалася в неї, і вона спинилася й просто витріщилася.

Запирало дух від безмежності цієї блакиті, а також від ії розмаїття: біля сонця небо вицвіле, блакитно-біле, біля обрію небо темніше, ближче до синього, хмари — аспидно-блакитні, море —чорно-синє, зелено-блакитне й бездонно-синє, і з усім цим контрастують світлий пісок на березі, яскраві барви будинків і темна зелень дерев. Далеко внизу, біля підніжжя круч, Кіла побачила, як хвилі розбиваються, беручись білою піною, а тоді пестять пісок. Саме був приплив, і вода доходила мало не до початку сходів. Кіла зірвала кілька трояндових бутонів, минаючи кущі, й почала обережно спускатися сходами.

Коли вона дісталася підніжжя кручі, вода вже плюскала об нижню сходинку. Кіла, сягнувши вниз, скинула взуття й пошльопала берегом. Вода в морі того дня охолола і з кожною хвилею покусувала її за щиколотки, наче грайливе цуценя. Між пальцями ніг ворушився пісок.

Піднявшись до брукованих вулиць, Кіла озирнулася на будинок Ларрана, що стояв там, куди приплив не дотягувався, і їй здалося, ніби в одному з вікон щось ворухнулося. На мить виникла спокуса розвернутися й піти назад, постукати в Ларранові двері й показати йому варення, яке вона приготувала без жодної допомоги, крім Казової, батьківської та автора книги чарів. Однак їй треба було виконати завдання, а балакати з надміру привітним сусідою було ніколи. Вона хотіла піднятися сходами назад до заходу сонця.

Крилаті коти острова Калтрі ніжилися на дахах і вулиці. Кіла замислилася, чи існують чари, які допоможуть їм жити гарно. Чари для годящих котячих харчів. Їй здавалося, що варення вони не їстимуть. Коли вона проходила повз них, один котик із сірими смужками на хутрі й помаранчевими крильцями підняв голову, а тоді облизав передню лапу.

Кіла проминула рибалку з коробкою для снастей у лівій руці й сіттю на правому плечі Той сердито зиркнув на неї, мов на зайду. Вона напружилася, а тоді нагадала собі, що це—загальнодоступна вулиця, їй сюди можна, і їй треба дістатися певного місця.

Озирнувшись через плече, Кіла очікувала побачити, як рибалка підозріливо стежить за нею, та цього не було. Він відігнав одного з котів, який вилежувався на ганку, і ввійшов до одного з будинків, не оглядаючись. Можливо, його погляд був непривітним лише в ії уяві. Може, рибалка супився, бо це вона здавалася непривітною. Чим займалось її обличчя, коли вона йшла повз рибалку? Вона всміхнулася? Чи не була ця усмішка дивна? Кіла потренувалася всміхатися й пошкодувала, що не має дзеркала. Ніяк було зрозуміти, чи підіймає вона засильно кутики губ, а чи...

Попереду стояв фонтан, а за ним — пекарня. Кіла зробила невиразне обличчя й понадіялася, що жоден із клієнтів пекарні не бачив, як вона дурнувато всміхалася невідомо кому, йдучи вулицями.

Вона кивнула Іді, кентавриці, яка розмістилася на тій самій лаві, що й минулого разу; перед нею знову стояла чашка чаю. Знову знайшовся і хлопчина з козлячими рогами, який сидів, схрестивши ноги, на вулиці й зосереджено чистив картоплю. Поряд із ним збиралася купка лушпайок. Усі інші, кого Кіла бачила напередодні — багаторука жінка, сердитий чолов’яга з лускою, немолода жінка, зморшкуватіша за родзинку, — на щастя, були відсутні.

— Привіт, Біннина доцю! — озвалась Іді. —Як там хатинка?

— Напрочуд добре, — відповіла Кіла. — Я гадала, там уже буде купа мишей чи борсуків, але поки що не бачила жодних небажаних мешканців, окрім павуків.

— Треба хоч кілька залишити — хай мух весняних ловлять.

— Гм, дякую... Так і зроблю? — Кіла не стала згадувати, що Каз зневажає павуків через те, скільки разів бібліотечні павуки намагалися сплести павутиння між його листочками.

— Залюбки зайшла б подивитися на стару хатку, як ти влаштуєшся остаточно, — натякнула Іді.

Кіла напружилася. Вона й не думала, що до неї в гості можуть зазирнути інші сусіди... а втім, якщо вже вона зібралася зробити вдома крамничку, то доведеться, либонь, звикати до думки про гостинне прийняття покупців. Ой леле, вона ж не подумала про цю частину свого плану! Щоб він досяг успіху, доведеться хоч-не-хоч взаємодіяти з необмеженою кількістю осіб. Кіла ковтнула й понадіялася, що їді не здогадується, як у неї легенько затрусилися руки.

— Було б дуже незле, — запевнила вона. — Як я влаштуюсь остаточно.

А тоді втекла в пекарню.

Надійно сховавшись усередині, вона видихнула. Довкола неї крутилися пахощі хліба й цинамону, і тривожитися там було неможливо. Перебуваючи в пекарні, вона неначе сиділа біля найгарнішого каміна в найгарнішій читальній залі бібліотеки. Це місце було тепле й гостинне, як сама пекарка.

Брін широко всміхнулася Кілі.

— Ти так скоро вернулася через цинамонові булочки, авжеж? Або через них, або через мою веселу вдачу, але я голосую за цинамонові булочки: ніхто не може встояти перед привабністю масла, цукру й цинамону.

Тепер, коли Кіла опинилася тут, її ідея вже не здавалася такою грандіозною та блискучою. Хто вона така, щоб розпочинати власну справу, тим паче таку, що може мати трішки (або строго) заборонений бік? Вона нічого не знає про варення, крамнички, цей острів, людей, та й загалом ні про що, крім свого відділу бібліотеки. Хто вона така, щоб думати, ніби може перетворити оселю батьків на крамницю, гостинно приймати там сусідів — незнайомців — і щось їм продавати? Аж клубок у горлі з’явився, поки вона шукала потрібних слів, що їх, як їй здавалося, буде так легко вимовити.

— Гм-м, якби це були цинамонові булочки, ти більше раділа б, що прийшла, — промовила Брін. — Щось не так? Річ у хатинці? Проблема з дахом, пічкою, водою? Якось після бурі у мене в даху залишилися дірки — я живу над пекарнею, — дірки завбільшки з мій кулак. І туди протікало стільки дощу, що я вже чекала, коли знайду в ліжку рибу. Потім, звісно, зміцнила дах. У тебе є якісь течі? Якщо так, їх треба буде залатати до наступної бурі.

Кіла заперечно похитала головою й замислилася, чому від неї повтікали всі слова. Вона без проблем розмовляла з пекаркою, коли просила насіння й такого іншого, зате тепер, коли на кону опинилося набагато більше... Раніше ця ідея здавалася такою блискучою, гарною, та раптом Брін подумає, що це нісенітниця? Раптом у її пекарні немає варення, бо вона його просто не любить? Раптом на Калтрі ніхто не любить варення? Раптом виявиться, що Каз має рацію й усе це — жахлива ідея? Замість заговорити, Кіла дістала з кошика слоїк із малиновим варенням і простягнула його.

— Ах, чудово! — Брін узяла слоїк, зняла ганчірку зверху та понюхала. — Малина! У тебе є малина? В мене останні три роки врожай був мізерний.

— Вона росла, здичавівши... — «Припини молоти дурню, — сказала вона собі. — Опануй себе, Кіло». — У мене виникла ідея — заснувати крамничку, продавати варення і... невеличкі засоби для допомоги з рослинами й таким іншим... Але в основному варення. За будинком росте багато ягідних кущів, а в мене є рецепт... — Кіла відчула, як щоки почервоніли, й пошкодувала, що не репетирувала текст дорогою до селища. Чому просити допомоги так складно?

Поки вона, затинаючись, вимовляла все це, Брін уже заходилася розмазувати по одному зі своїх тістечок шар варення.

— Іді! — гукнула вона у вікно. — Ходи сюди, скуштуй! Іді неквапом підійшла до вікна, і Брін вручила їй випічку. Кентавриця вгризлася в тістечко, заплющивши очі, й тихенько застогнала.

Брін знову повернулася до Кіли.

— Якщо в тебе є ще, я куплю.

Кіла відчула, як у неї затрусилися жижки, й тихо реготнула. Опустилася на найближчий табурет.

— Так, це... — глибоко вдихнула. — Я хотіла б відкрити крамничку варення. Маю ягоди та слоїки, але мені бракує цукру, а також воску, щоб запечатувати слоїки. Я сподівалася, що ви в обмін на часточку моєї продукції зможете надавати цукор і віск, — вдихнула ще раз, підбадьорена поглядом Брін. — Прийшла сюди запитати, чи не хотіли б ви стати діловою партнеркою.

Намазавши варенням ще одне тістечко, Брін вручила його через вікно хлопчикові з рогами. Той одразу запхав його повністю до рота.

— Спершу жуй, а тоді вже ковтай, — сказала Брін хлопчикові й звернулася до Кіли: — Ти щойно зі мною познайомилася. Може, ділова партнерка з мене жахлива. Ти ж навіть жодного з моїх ганджів не знаєш.

Хлопчина з варенням на одній щоці подав голос:

— Ти командирка. І багацько розмовляєш.

— Ану цить, — відповіла Брін і додала: — Він має рацію. Мушу визнати, що Іді легко мене забалакує, — Іді гукнула знадвору: «Я це почула і згодна!» — але я таки люблю поговорити. В дитинстві чула історію про відлюдника, який тримав у собі стільки слів, що врешті луснув від тиску купи невисловлених думок. Багато років по тому його кістки знайшли розсіяними, а в кам’яних стінах його печери були випалені тисячі слів. Відтоді я боюся тримати в собі забагато слів.

— Це... насправді неможливо, — Кіла, хоч і не була вишколеною чаклункою, знала, що магія працює не так. — Під час занять магією можуть траплятися нещасні випадки, але магія не може просто з’являтися випадково: треба накладати чари, застосовуючи цілком конкретні слова та інгредієнти. Це слід робити зумисне.

Брін легенько пирхнула, чи то не вірячи власним вухам, чи то зацікавившись.

— Ніхто не викликає магічних бур зумисне, та все ж вони трапляються, часто й гучно.

— Так, але магічні бурі викликає накопичення неналежно врівноваженого осаду чарів, — сказала Кіла, не в змозі не заговорити як учені, що ходили до бібліотеки. — А ще вони не рикошетять по чаклуну, — вона змусила себе замовкнути. «Не треба показувати, що я стільки знаю про магію».

Брін стенула плечима, не збентежившись через те, як Кіла розкидається магічними знаннями.

— Тоді факти не мали значення. Мені було п’ять. Історія запам’яталася, як і оповідка про рибу, що з’їла човен.

— Гаразд, ось ця якраз може бути правдою, — в морі живе багато всяких створінь. Оті книжки зберігалися на другому поверсі східного крила. Спеціальніспо Кіли були природничі науки, та в ії зібранні не було нічого про океан, окрім тих випадків, коли він впливав на суходіл. Якось вона влізла в майже палку суперечку з бібліотекарем із другого поверху про ті томи, що їх можна було ставити на полиці в обох відділах. їх зацитьнув учений. Вийшло вельми ніяково.

— Я в човні перетворююся на клубок нервів, а мати таку фобію незручно, коли живеш на острові. Треба було мене бачити, коли я тільки припливла. Цілувала землю й набрала повен рот піску. То й була головна причина, чому я заснувала пекарню: знала, що ніколи не стану гарною рибалкою. Ну, і дуже люблю пекти.

Кіла вдихнула, набираючись духу.

— А ви хотіли б пекти щось із варенням?

Брін усміхнулася.

— Я тебе ще не відлякала?

Кіла мотнула головою. їй здавалося, що наполеглива ділова партнерка, яка багато говорить, — це ідеал: так менше треба буде самій заповнювати тишу. А продаж варення ніяк не стосується човнів. Вона не бачила, в чому проблема.

— Ви діставатимете п’ятдесят відсотків.

— Жахлива переговірна позиція, — сказала Брін. — Запропонуй мені десять відсотків.

— Гм, десять відсотків?

— Це відверто замало. Чому ти ображаєш мене такою мізерною пропозицією?

— Сорок? — вимовила Кіла.

— Гаразд, ти в цьому геть ніяка. Двадцять — це справедливо, плюс я надаю цукор і віск, а ти надаєш ягоди, а також працюєш над готуванням і консервацією варення.

Кіла всміхнулася.

— Двадцять. А коли моя крамничка відкриється, ви рекомендуватимете ії своїм клієнтам і сусідам.

Брін кивнула.

— Я влаштую розголос і всім скажу, що туди варто лізти. За це розкажи мені, як умовила Ларрана покатати тебе на русалконі, бо мій небіж Тобін — отой, що гострий на язик і якимось робом намазав варенням хутро на брові, — роками пускає слинку на тих конериб, але марно.

Кіла не знала, що це запрошення було ексклюзивним.

—Я... Він просто мене запитав.

— Гм-м... — Брін так довго роздивлялася Кілу, що вона пригладила волосся, щоб воно точно не стирчало. — Можливо, Тобінові пощастило б більше, якби він постарався менше всіх бісити.

Тобін гукнув із вікна:

— Я все чув!

Брін усміхнулася.

— Чому б тобі не допомогти матері з сітями?

— Бо це робота, а вона не платить!

— Тоді що як я тобі заплачу? — припустила Брін. — Допоможи Кілі підняти торбинку цукру сходами на кручі — і зможеш з’їсти перший же малиновий круасан, який я спечу.

— Мені не потрібна... — заговорила Кіла.

— Тихо, — промовила Брін. — Хай хлопчина зробить дещо корисне. Так він відчує себе важливим, а тобі ще й стане легше піднятися.

Підвищивши голос, вона гукнула у вікно:

—Домовились?

Хлопчина скрикнув і вигукнув:

—Домовились!

Брін пробігла у двері, нахиливши голову, щоб оленячі роги не чиркали по одвірку, і за пів хвилини повернулася з торбою цукру під пахвою та слоїком воску в другій руці. Кіла забрала віск, а Тобін заскочив усередину, щоб узяти торбинку з цукром. Та була майже з половину Тобіна, але він підняв її, не скаржачись.

— Повернусь, як зроблю ще, — запевнила Кіла.

Попрощавшись із Брін та Іді й залишивши пекарню, вона пішла вулицями за хлопцем із цукром. Швидко виявила, що він так само любив поговорити, як його тітка, але віддавав перевагу запитанням. «Звідки ти?» «Човном припливла?» «Кракена бачила?» «З імператором зустрічалася?» «Який із себе палац?» «Чи правда, що вулиці в Аліссіумі складаються з квіток?» «Ти знаєш якихось шляхтичів?» «Бувала коли-небудь у палаці?» «Знаєш якихось чаклунів?»

Кіла насправді не хотіла відповідати на жодне із запитань, але особливо — на останнє, тож обернула це проти нього:

— А ти?

Хлопчину понесло.

Він не бачив жодного чаклуна від свого дитинства, сказав Тобін (хоча ще залишався дитиною), але пам’ятав із юних літ чаклунку, яка повністю вдягалася у фіалкове (Тобінові, схоже, здавалося дуже важливим, щоб Кіла зрозуміла, скільки в неї було фіалкових речей — фіалковий плащ, фіалкові штани, фіалкові шкарпетки, фіалковий ремінь) і відвідувала їх під час регулярної ротації раз на сезон. Сказав, що його батьки казали, буцімто тоді все було краще, бо магія була розподілена по всіх островах. Бур було менше. Врожаї — кращі. Риби більше. Роки зо три чи, може, чотири тому, бо він тоді ще не навчився пускати камінцями жабки, чаклунка перестала приїздити. Відтоді з усім стало гірше. Все вийшло з рівноваги, і тому йому доводиться їсти кашу з ламінарії, хоча на смак вона як слизовики. А наостанок Тобін додав:

— Якщо вам треба дегустатор варення, я в ділі. Ви справді продаватимете варення?

— І засоби, — сказала Кіла.

— Від чого?

«Від зайвих запитань», — подумала вона, але мовила:

— Досі міркую над цим.

На вершині сходів на кручі хлопець опустив мішок із цукром на землю й потягнув руки. Кіла озирнулася на село й на море за ним. Сонце сідало і вже опинилося так низько, наче зібралося впасти у воду.

— Овва, а це ще що таке? — запитав Тобін.

Розвернувшись, Кіла побачила Каза, який подався до них у звичний спосіб — простягнувши вусики, а тоді викинувши оголений кореневий клубок уперед. Здалеку він трохи скидався на дуже волохатого й дуже зеленого пса з дуже брудним черевцем. Але з ближчої відстані скидався... просто на рослину-павука без горщика, приблизно завбільшки з собаку.

— Хто, — виправила Кіла. — Це мій друг Каз.

— Ого, він шикарний. Він рослина?

— Хлорофітум комозум, — вимовив Каз, діставшись їх. — А ти... Козячі роги? Ти козлик? — усе його листя затрусилося, і він замахав у повітрі вусиками. — Кіло, ти що, привела рослиноїда?

Кіла нічого не встигла пояснити, бо Тобін здійняв руки — мовляв, здаюся.

— Ніякий я не рослиноїд, однозначно. Можеш маму мою запитати. Я ніколи, ніколи не їм овочів. Окрім зацукрованої моркви, бо вона смачна. Але ніколи, ніколи не став би їсти балакучого хлорофі... як там?

— Рослину-павука, — відповів Каз, трохи опустивши вусики. Його листя продовжувало тремтіти. — Чи існують тобі подібні, які їдять рослини?

— На Калтрі тебе ніхто не з’їсть, — пообіцяв Тобін. — Навіть не надкусить, — він став на коліна, щоб краще

роздивитися Каза. — Вибач, що налякав. Просто ніколи не бачив таких, як ти. Мене звати Тобін.

— Ну, Тобіне, я таких, як ти, теж не бачив. Перепрошую, якщо висловився неввічливо.

Кіла всміхнулася їм обом, а тоді спитала Каза:

— Щось трапилось? Ти ж наче збирався залишатися в хатинці.

— Просто захвилювався за тебе, — відповів Каз. — Не знав, що ти знаходиш нам друзів.

Зраділий Тобін вигукнув:

— Я подружився із рослиною-павуком! — підскочив він на ноги. — Аж не терпиться розказати тітці Брін!

— Можеш іти назад, — сказала йому Кіла. — Далі ми й самі розберемося. Дякую за допомогу.

Тобін завагався.

— Ти впевнена? Не скажеш тітці Брін, що я не допомагав?

— Ти чудово допомагав, — вона була дуже вдячна за те, що не мусила самотужки тягнути цукор сходами, водночас несучи віск. До того ж Тобін був не найгіршим товариством. Його ненастанні теревені нагадували їй птаха, який радіє наближенню весни. Може, нічого й не станеться, якщо вона розмовлятиме з людьми більше, ніж звикла. І, може, Казові тепер стане тут комфортніше, бо він зустрів хлопчика з козлячими рогами й не був з’їдений. — Якщо мені знадобиться дегустатор варення, дам тобі знати. Можеш іти додому.

— Радий знайомству, Казе.

— Навзаєм, Тобіне.

Помахавши їм обом рукою, він помчав сходами вниз — удвічі швидше, ніж будь-коли ходила ними Кіла. Вона зачекала, доки не впевнилася, що він спокійно зійшов донизу, а тоді підвела погляд, щоб подивитися на захід сонця. Золоте світило витікало в море, наче розтоплене варення.

А тоді вона разом із Казом подалася додому—з цукром, воском і надією.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Хатинка була не надто схожа на крамницю.

Кіла роздивилась її, покусуючи нижню губу. Всередині було чисто: дерев’яну долівку спершу начистив Каз, а потім — Кіла. Вона була потерта й подряпана, але відзначалася красою, притаманною лише старій деревині. Кіла обрізала лози на вікнах, а також помила шибки, щоб усередину вільно світило сонце. Каз позмахував листям пил із крокв, а Кіла віддраїла раковину, стільницю, полиці та стіл. Усі слоїки сяяли, готові до варення. Та хай яка хатинка була чиста й гарна, на крамницю вона не скидалася.

Кіла згадала свою улюблену книгарню в Аліссіумі — затишну, з гостинними рядами полиць. Чи згоріла вона? Ні, про це вона не думатиме. Натомість зосередилася на тому, що їй дуже подобалося у тій книгарні, — на ії привітності. Хотілося, щоб її крамничка була такою ж привітною. Клієнтам має бути комфортно роздивлятися товари, навіть якщо в неї продаватиметься варення лише з одним смаком.

— Гадаю, нам треба відокремити крамничку від решти хатинки, — Кіла наполовину перетнула вітальню. — Парадні двері ведуть у крамничку... Отже, тут потрібна стіна, щоб відділити її від кухні. Стіну можна обвішати полицями. А можна поставити книжковий стелаж, який правитиме й за стіну, тільки він буде не для книжок. Стелаж для варення.

Каз видерся на стіл.

— У мене багато несподіваних навичок — до прикладу, я граю на арфі, — але навичками майстрування не володію, — він помахав листям. — Надто м’який, щоб орудувати молотком.

— І в нас, здається, немає молотка. Та й деревини, хоча просто за садом є ліс. Але я не уявляю, як зробити з дерева дошки. Гадаю, це серйозна робота... Ти вмієш грати на арфі?

Каз пощипав уявні струни для наочності.

— На маленькій.

—Де ти тільки навчився? І коли?

— У мене було життя до зустрічі з тобою.

— Буквально не було, — заперечила Кіла.

— Перепрошую, та до знайомства з тобою було кілька тижнів. — За які ти навчився грати на арфі?—вражено запитала вона. Наскільки їй було відомо, він у ті дні вештався бібліотекою, а вона, хоч і була прекрасним дивом світу, не славилася музичними інструментами. Якби хтось спробував там музикувати, його, напевно, зацитьнув би відвідувач, який намагався зосередитися на тексті.

— Мене навчав у вільний час прибиральник зі східного крила, — пояснив Каз. — Не варто недооцінювати мої музичні здібності просто тому, що я рослина.

— Це ніяк не стосується... Гаразд, ми відхиляємося від теми, — сказала Кіла. — Крамничка варення. Нам потрібні деревина, молоток, цвяхи та книжка про майстрування стелажів.

Вона не думала, що спакувала хоч одну таку книжку. Ба більше, не знала достоту, де такі книжки були в бібліотеці. Може, на другому поверсі західного крила, поряд з історією мистецтв?

— А ще нам потрібні стелажі для книжок, в ідеалі таємні, але це, гадаю, не горить. Поки що книжки можуть лежати в ящиках, — Кіла замислилася, чи є в котрійсь із книг чари для майстрування. Палац в Аліссіумі, неначе зведений із цукрової вати, а також арки тамтешніх мостів було збудовано магією... Кіла поволі розвернулася обличчям до спальні, де лежало стільки невикористаних знань.

Каз, поглянувши туди ж, куди й вона, запитав:

— Ти справді хочеш, щоб хатинка зросла, як кущі малини? Не думаєш, що це викличе цілу купу запитань, на які ми не зможемо відповісти? Зайві ягоди — це вже кепсько. А якби в нас виросло кілька башт і веж, така людина, як Ларран, точно це помітила б.

Ясна річ, Каз мав рацію. Молоток, цвяхи, трохи зусиль — ось що їм треба. На щастя, вона знала людину, яка мала вдосталь інструментів — зрештою, сама ж бачила, як він лагодив димар.

— У Ларрана є молоток.

— Ти пропонуєш знову його навідати?

Кіла згадала прогулянку на русалконях. Доки на це не відреагувала Брін, навіть не усвідомлювала, що то був особливий привілей. Ясна річ, якщо вона так сподобалася Ларранові, що він дозволив їй покататися, то він і кілька інструментів їй позичить.

—Дам йому за користування ними кілька помідорів, — вирішила вона. Русалконячці Шієн це сподобається.

— Вчора — село, сьогодні—Ларран. Ще трохи — і ти почнеш влаштовувати вечірки.

Кіла театрально здригнулася. За все життя їй сподобалася лиш одна вечірка — після того як вона здобула робоче місце у Великій Аліссіумській бібліотеці, всіх молодших бібліотекарів запросили в північну читальну залу і сказали, що це можна відсвяткувати, три год ини читаючи все, що заманеться, а ще можна буде взяти з собою шматочок торта, коли захочеться піти, при цьому нікому нічого не кажучи. То було блаженство.

— Ніяких вечірок. Хочеш зі мною? Ти мало що бачив на острові, а Ларран уже про тебе знає.

До того ж, якщо піде Каз, їй не доведеться постійно розмовляти. Як Кіла зовсім нещодавно виявила в пекарні Брін, просити допомоги в неї виходить не надто добре.

Каз замислився.

— Що їдять русалконі?

— Виключно помідори, — запевнила Кіла. — Зелені продукти — ніколи.

— Насправді ти цього не знаєш.

— Ларран не згодує тебе своїм русалконям. Знаєш, першою назвою русалконей було слово «гіпокамп», але згодом воно опинилося не в фаворі, бо так само називають частину мозку. А ще воно надто схоже на «гіпопотам», хоча ця тварина геть не схожа, — Кіла ніколи не бачила гіпопотамів, хоча читала про них. — Ти знав, що гіпопотами виділяють червону олію, щоб шкіра залишалася сухою й захищеною від сонця?

— Не думаю, що це стосується справи.

— Не стосується, але цікаво.

Каз помислив іще трохи.

— Гаразд. Я піду.

Кіла зірвала пів десятка помідорів, замислилася, чи буде цього досить, а тоді, взявши старий, але міцний кошик, зібрала ще пів десятка. Якщо деревина й цвяхи дорожчі за десяток помідорів, то можна буде запропонувати Ларранові варення, коли буде готове. «Якби ж то можна було запропонувати чари для допомоги його русалконям...» Вона згадала, з яким сумом у голосі він говорив про відсутність лошат... Але не могла пообіцяти таке, ще не знаючи, чи можливо це. Ці чари неодмінно мали бути набагато складніші, ніж прискорення росту рослин.

Спершу полиці для варення. Потім магія.

Кіла вийшла за двері, не давши собі часу передумати щодо чергової зустрічі зі спілкуванням. Каз ішов поряд, не відстаючи. Прогулянка лісом, схоже, була йому до вподоби — Кіла знала це, бо він постійно бурмотів словечка на кшталт «чудесно», «прекрасно» й «буколічно». Коли вони вийшли на світло, Кіла підняла обличчя, щоб уповні відчути ранкове сонце. Вітерець із моря був свіжий, наче чай із льодом, а хвилі розбивалися на малесенькі гребінці, неначе бавились одна з одною. На віддалі вона побачила русалконей, що скакали крізь хвилі. Поки вони з Казом спускалися сходами на кручі, вона сподівалася, що Ларран удома, а не зі своїм табуном.

Тимчасом як Каз перескакував із каменя на камінь біля кручі, Кіла рушила берегом до маленького жовтого будиночка. Прикривши рукою очі від сонця, подивилась, як у хвилях подалі від берега бавляться русалконі. Вона сподівалася, що зможе відшукати чари, здатні допомогти їм знову зажити добре. Імператор учинив більш ніж егоїстично, коли відкликав своїх чаклунів із зовнішніх островів. Тобін і революціонери мали рацію: світ утратив рівновагу і це несправедливо. На тлі всього цього ії ідея крамнички варення, яка пропонуватиме ще кілька несерйозних домашніх засобів, видавалася дуже дрібною. Навіщо морочитися, коли проблеми світу такі великі?

«Бо це — те, що я можу зробити».

«І, можливо... я знайду спосіб допомогти».

Як мінімум можна постачати своєму привітному сусідові помідори.

Вона помітила Ларрана в кінці кам’яного пірсу, де він вичісував ковтуни у гриві одного зі своїх русалконей. Каз поглянув на воду, що билася об каміння, і зронив:

— Зачекаю на тебе тут.

Кіла не засуджувала його, бо він боявся травоїдних морських істот, але чому нервується вона? Вона вже кілька разів говорила з Ларраном, і він аж збісив її милою поведінкою. Це тому, що тепер вона просто знає, що він не дозволяє кататися на своїх русалконях абикому? Кіла не знала напевне, як до цього ставиться. Не звикла, щоб їй приділяли особливу увагу.

Зобачивши її, Ларран помахав рукою й гукнув:

— Обережної

Вітер спробував поглинути його голос, але Ларран його перекричав:

— Океан сьогодні холоднючий! Туди краще не падати!

Несучи кошик із помідорами, Кіла повільно та сторожко вийшла на кам’яний пірс. На ній були черевики з грубими підошвами, набагато доречнішими для скакання по камінню та сходах, аніж м’якенькі, схожі на пантофлі, черевички, які вона завжди носила в бібліотеці, а також штани, які привезла із собою, й блуза, що належала її матері, з рукавами, розшитими яблуневим цвітом. Кіла якось несподівано для себе почала дедалі частіше носити старий материн одяг: він краще пасував до погоди — ранкового холоду, пообіднього сонця й морського бризу. А ще краще пасував тій людині, якою Кіла ставала. Надягаючи острівну блузу чи спідницю або взуваючи черевики, вона завжди почувалася більше калтрійкою, ніж містянкою. Цього ранку вона подивилася в дзеркало й побачила, що інакшою її робить не лише одяг: на переніссі в неї вискочив розсип лілових веснянок. Такі веснянки були в неї в дитинстві, коли їх виманювало сонце в саду. Кілі було приємно побачити їх знову.

Коли вона наблизилася до кінця пірсу, русалкобила, яку причісував Ларран, стала дибки й форкнула. Кіла впізнала її прекрасну золоту шкіру й металічно-золотаву ліску.

— Привіт, Шієн, пам’ятаєш мене?

Шієн роздула ніздрі та вп’ялася синім поглядом у кошик.

— Якщо трішечки зачекаєш, дам тобі смач... — звернулася до неї Кіла.

Однак русалкобила не хотіла чекати навіть часточку секунди. Занюхавши помідори, вискочила з води до кошика. Коли ії шия рвонула вперед, довкола розбризкалася морська піна. Кіла, злякавшись, відступила на крок — прямісінько на слизький край каменюки.

Нога ковзнула.

Кіла втратила рівновагу.

І на якусь мить світ неначе застиг: вона бачила небо, нажахане обличчя Ларрана, дику конерибу... Вона повалилася задом наперед, а тоді зуби Шієн міцно вчепилися в тканину сорочки. Кілу рвонуло вперед. Кошик злетів у повітря, і десяток томатів, описавши дугу, попадали у хвилі, що здіймалися. Кіла гепнулася на спину русалкобили, а тоді перекинулася в воду.

Її поглинув холодний мокрий океан, і вона занурилася з головою. Відпльовуючись, вибилася на поверхню. Там було набагато холодніше, ніж днями, холод аж кусав. Каз волав із берега, а Ларран кричав її ім’я, готовий пірнути за нею...

І тут вона побачила, як Шієн ганяється за помідорами, що підскакували на хвилях.

Кіла засміялася.

— Вона... гм... це я винна, — ледве видихнула.

Ларран став коліньми на брили й простягнув руку. Кіла взяла її й видерлася на пірс. Вмить затремтіла: до неї прилип мокрий одяг. «Ох, про температуру він не жартував.. . чому так холодно?» Вона обхопила руками груди й спину. Днями було й близько не так холодно.

— Не знаю, що на неї... — заговорив Ларран.

— Це я винна, — повторила Кіла. — Знала, що їй до вподоби...

— Це її не виправдовує...

— Вона, напевно, їх занюхала, — сказала Кіла. — Я мала б залишити кошик на березі.

— Вона ж вишколена, — промовив Ларран, — мною. Тут більше винен я, ніж ви...

Ні, винна була її необачність і незграбність. Ларран же не міг передбачити, що вона принесе улюблені ласощі Шієн туди, де та зможе їх занюхати.

— Навряд чи вам справді слід винуватити себе в...

— Звісно, винен я. Вона моя...

Каз заскакав причалом, розмахуючи вусиками.

— Кіло, Кіло, я думав, вона тебе зжерла! Ти в порядку? Ціла? Порахуй свої ноги. В тебе їх дві? А пальці? Ти, бува, не втратила палець? У тебе тече кров? О насіння, вона зараз знепритомніє від утрати крові, вдариться головою й потоне в морі, а все через стелажі!

— Казе, дихай глибоко. Я в порядку, — вона піднесла руки й помахала пальцями. — Всі десять.

— Ти синіша, ніж зазвичай, — вимовив він. — Тобі холодно? В тебе гіпотермія?

Кіла засміялася.

— Зі мною все гаразд, клянуся.

Проте вона тремтіла, а пальці на руках і ногах мерзли так, що їй здавалося, ніби вона обпеклася. «А може, й не зовсім гаразд».

Ларран поклав руку їй на плече.

— Ідіть-но всередину й зігрійтеся. Цей мокрий одяг треба зняти, — від його дотику Кіла затремтіла, і він її відпустив.

Вона занурювалась у воду, коли вони каталися на русалконях, і тоді їй і близько не було так зимно. Ніде правди діти, сьогодні прохолодніше, та й вітру більше, але це не пояснює, чому море аж таке студене. Його температура, напевно, впала на кількадесят градусів. Кілині зуби сильно цокотіли, і спинити це якось не виходило.

— Вдягтися в сухе було б незле. От тільки я не взяла з собою сухого одягу. Лише помідори.

Всі троє поглянули на воду. Там Шієн весело скакала крізь хвилі, дожираючи останні з десятка помідорів.

— Можете позичити одяг у мене, — запропонував Ларран.

Він простягнув руку, щоб допомогти Кілі пройти кам’яним пірсом, але вона руки не взяла. Не хотіла припиняти обіймати себе за передпліччя. Вітер аж пронизував. Каз скакав поряд із нею, і вона відчувала, як його листя випромінює тривогу.

— Та справді, зі мною все гаразд, — сказала вона Казові, цокочучи зубами.

— Ти кричала, — промовив він.

— Я була налякана, бо впала у воду несподівано, — не треба було так через це метушитися. Тепер, коли все минулося, Кілі було доволі соромно. Було б незле, якби вони змогли махнути на це рукою й забути, що це сталося, та, можливо, коли вона трішки зігріється... Иой, звідки взявся той крижаний холод?

Ларран завів ії в будинок.

— Хвилинку, — сказав і чкурнув у задню кімнату.

Каз заскочив у крісло, а Кіла, попри дрож, із цікавістю роззирнулася. Довкола все було з дерева теплого медового кольору: підлога, висока стеля, стіни, стіл. В одному кутку на каміні з білого кварцу стояла дров’яна пічка. На кожній поверхні Ларран примостив по морській мушлі. Біля раковини — стулчасту мушлю. На столі — черепашку. На камінній полиці лежала якась спіральна мушля, яку Кіла не знала як назвати. Вона здогадувалася, що кожну було дібрано ретельно.

Ларран вийшов зі стосом одягу й рушником.

— Можете передихнутися там, якщо бажаєте, — і зашарівся, показавши рукою на свою спальню.

Кіла вдячно забрала одяг і рушник, а тоді побігла в його кімнату й зачинила за собою двері. У Ларрановій спальні стояло ліжко під балдахіном із того ж таки дерева медового кольору. Воно було завалене стебнованими ковдрами, трохи пом’ятими, неначе Ларран швидко їх поправив, збагнувши, що Кіла може побачити їх неохайними. На тумбочці лежала ще одна мушля, цього разу — зі свічкою всередині. Якщо не брати до уваги зім’ятих і дуже привабливих ковдр на ліжку, все інше було охайне, як у бібліотеці. Ларранові чоботи скромно стояли рядком біля комірчини, і ніде не було й натяку на пил.

Стягуючи з себе мокрий одяг, Кіла слухала крізь двері розмову Ларрана з Казом.

— Це було страшно, — промовив Каз. — Я так засмутився, аж кореневого клубка ледь не позбувся.

— Коли вона зігріється, все буде гаразд, — заспокійливо сказав Ларран. — Падіння було не страшне. Вона не напоролася на жоден камінь і пробула під водою не більш як секунду.

— Я бачив твоє обличчя. Ти теж був нажаханий.

Кіла почула човгання — Ларранова хода, — а тоді рипіння — може, то дверцята шафки чи дров’яна пічка? Витрусивши одну з його сорочок, Кіла підняла її. Та була вдвічі більша за Кілин розмір, але принаймні суха. Кіла надягнула ії. Сорочка була м’якенька, мов ягнятко, пахла соснами й океанським повітрям і доходила Кілі до колін.

Ларран відповів щось Казові, та Кіла не розчула, що саме: він надто далеко відійшов від дверей. Вона застебнула ґудзики на сорочці.

Каз мовив:

— Вона — це все, що в мене є. Взяла мене до себе, коли...

Решту його слів заглушила вода, що текла з раковини, але Кіла знала, що це за історія, хоч і не сказала б «узяла мене до себе». Вона була рада його допомозі й шанувала його вибір помагати їй. Досі в неї не було жодного компетентного асистента, через якого не хотілося б запхати пальці у вуха і сказати: «Ради всього святого, замовкни». До того ж він дорожив книжками так само, як вона, а це, певно, незвично для рослини.

— Малою вона була така ж добра, — промовив Ларран.

— Овва! Розкажи-но мені про Кілу в дитинстві й не пропускай нічого ніякового.

«Час повертатися», — подумала Кіла. Вона залишила Ларранові штани — вони нізащо не сіли б на неї, а сорочка була досить довга, щоб прикрити все, що треба прикривати, — і вийшла назад босоніж, тримаючи в руках свій мокрий одяг.

— Можна десь розвішати оце, щоб посушилося?

— Так, біля пічки... — заговорив Ларран, розвернувшись. Коли він витріщився на Кілу, його голос затих посеред речення.

Вона, засоромившись, смикнула за полу його сорочки.

— Знаю. Вигляд у мене — сміхота. Зате я суха.

— Ox-x... — вимовив Ларран.

Каз пирхнув.

— Здається, «сміхота» — це не те, що він зараз думає.

Ларран швидко відвернувся.

— Можете повісити мокрий одяг біля пічки. Він швидко висохне.

«Хе», — подумала вона. Він що... зацікавився?

«Ні, однозначно ні». Вигляд у неї — сміхота, а рослинка геть не розуміє, про що говорить. «І тепер нам усім ніяково. Чудово». Кіла розклала мокрі штани та блузу на вішаку біля пічки. Напевно, тут Ларран сушив свій одяг, провівши день із русалкіньми. Від пічки пахло горілою сосною. Запах був лісовий, майже схожий на цинамон.

— Я прийшла спитати таке... — заговорила Кіла. Тим часом Ларран промовив: — Може, вам дати поїсти...

Каз плюхнувся вбік.

— Ох, ну й парочка.

Кілі вперше захотілося, щоб Каза не було поряд. Що сказав би Ларран, якби вона була на самоті з ним у його будинку? Що сказала б вона сама? Що зробила б? Вона згадала, що тільки-но була в його спальні, й відчула, як щоки й шия запалали рум’янцем. «Те, що Каз тут, на краще». Якби вона була на самоті з Ларраном, найпевніше, вийшло б у десять разів ніяковіше, ніж зараз, а якби він таки зацікавився, то швидко змінив би думку.

— Сядьте біля вогню, погрійтеся, — сказав Ларран Кілі. Переставив одне з крісел до пічки, а тоді забрав із ліжка одну з ковдр. Зібрався закутати в неї Кілу, але Кіла сама потягнулася до неї.

Вона застигла, а він спинився. їхні обличчя були за дюйм одне від одного.

«В нього гарні очі», — дурнувато подумала Кіла.

Дихання в нього теж мало гарний запах — трошки м’яти й трошки цинамону, — і Кіла зрозуміла, що шаріється. Зазвичай вона не помічала чужого дихання, а втім, зазвичай вона не була така... Оце так, і справді гарні очі.

Ларран відступив.

— Вибачте.

Вона прокашлялась, а тоді закутала плечі в ковдру. Та впала їй на ноги, і тепер Кіла відчула, що оповита Ларрановим запахом. «Зміни тему».

— Чому океан сьогодні був набагато холодніший?

— Тому ж, чому в’януть паростки пшениці, сади хворіють, дощ стає непередбачуваним, а риба—рідкісною: магія неврівноважена, десь надто зосереджена, а десь відсутня. Принаймні так це розумію я. Я не вчений.

Раптом Кілі закортіло повернутися до своїх бібліотечних книжок. Десь там криються відповіді на всі запитання, які вона могла б поставити. Вона згадала, що спакувала кілька книжок про маніпулювання погодою... Невже все це викликали чаклуни: зменшення табунів русалконей, різкі коливання температури в океані, повільну голодну смерть Калтрі? А якщо так, то чи можна повернути процес навспак?

На мить запала тиша, але ця тиша не була жахлива чи ніякова — то було просто мовчання двох людей і однієї рослини, які думали про сказане.

Урешті Ларран промовив:

— Щиро перепрошую за поведінку Шієн. Вона знає, що так не можна.

— Це я принесла помідори, — нагадала Кіла. — Вибачте. Вони були для вас.

— Овва! Для мене? — Ларран видавався здивованим. І вдоволеним.

Вона із запізненням усвідомила, що мала б спершу сказати, що збиралася ними заплатити за те, що позичить інструменти й запаси.

— Ну, вони були для вас і Шієн, але не всі відразу. І це був не подарунок.

— Овва! — це «овва» було інакше. Зацікавлене й трохи насторожене.

— Розумієте, мені треба виготовити стелажі д ля варення.

— Вам потрібні стелажі для варення? — перепитав Ларран. — Чому варення?

— Оце я й хотів знати, — озвався Каз.

Тому що вона має кущі малини. Тому що рецепт був у кулінарній книзі батьків. Тому що варення робить людей щасливими. Не можна їсти варення й бути сумним. Це неможливо в принципі. До того ж воно нагадувало їй про чаювання з батьками, а цей спогад був добрий: вони сидять утрьох довкола каміна в своїй крихітній квартирці в Аліссіумі, мати читає вголос книжку, батько смішить ії своїми коментарями, і всі вони п’ють чай із варенням на черствуватому хлібі, який батьки купили на ринку в обмін за те, що батько трохи полагодив сіті. Цей смак приносив майже забуті емоції. Проте Кіла нічого такого не сказала. Лише вимовила:

— Воно гарне.

— Гаразд, — відповів Ларран. І більше нічого не питав.

А тому сподобався їй ще більше.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Кіла помилувала цебер, у якому кипіли цукор і малина, тимчасом як Ларран молотком збирав каркас для книжкового стелажа. Він розтягнеться на половину довжини кімната від підлоги до крокв і відділить крихітну крамничку спереду від кухні й житлового простору. Кіла вже пересунула тахту в задню кімнату й запхала її між батьківським ліжком і ящиками із забороненими книжками. Згодом, коли тут не залишиться нікого, крім Каза, вона наведе лад у тій кімнаті. Принаймні вона вже провела прибирання, змахнула пил і підвісила на кроквах лаванду. А ще випрала й заново розвішала мереживні шторки на вікнах. Отже, розібратися з тахтою — це лише питання часу. Практично буде зайняти батьківське ліжко. На великому ліжку багато зайвого місця для неї й... ії погляд ковзнув до Ларрана... «Не сміши людей», — насварила себе Кіла. Багато зайвого місця для неї й будь-якого стосу книжок, які вона захоче читати допізна.

Працюючи, Ларран тихенько наспівував морську колискову, яку Кіла туманно пам’ятала з дитинства. Голос у нього був приємний, м’який і якийсь пухнастий.

Вона не хотіла, щоб Ларран збирав стелажі за неї’. Ба більше, після інциденту з димарем вона була рішучо налаштована зробити це самотужки, а якщо він наполягатиме, вона... Ну, він не наполягав. Просто згадав, що малинове варення — його улюблене, а Каз провів перемовини щодо його праці. Кілу перехитрила рослинка.

Хай як дивно, це не зачіпало її так сильно, як вона думала.

Ларранові, схоже, не свербіло заповнювати тишу теревенями. Незле. Каз був йому за помічника: передавав цвяхи за потребою й перевіряв, щоб кута були по дев’яносто градусів рівно, а дошки — прямі. Рослина-павук знайшла між мостинами загублену скляну кульку й за допомогою неї пересвідчувалася в тому, що всі дошки на одному рівні.

— Що то за пісня? — запитала Кіла, коли Ларран дійшов до фінальної нота.

— Стара пастуша колискова. Ми співаємо ії кобилам, щоб заспокоїти їх перед там, як вони ожеребляться. Зазвичай працює краще, якщо вмієш влучати в нота. Вибачте — не збагнув, що співаю голосно.

— Виходило гарно, — Кіла вже чула ії, але де й коли? Вона помугикала мелодію, намагаючись пригадати слова. «Море-колиска, і...» щось там таке... «зорі наглянуть»... — Здається, колись я ії знала.

— Так. Пам’ятаю, як ви її співали.

Кіла пирхнула.

— Неправильно пам’ятаєте. То не могла бути я. Я ніколи не співаю там, де мене може хтось почута, бо тоді в мене виходить, як у курки, що намагається щебетати.

Каз придушив смішок. Вийшло щось схоже на пирхання. Він уже чув ії спів — один-єдиний раз, на офіційній церемонії для новоприйнятих у бібліотеку, і Кіла знала, що він може підтвердити: вона не має нічого схожого на музичний слух. Уникнути співів не було змоги, але десерти з профітролей і шоколаду були того варті.

— Ви не знали, що я там, — промовив Ларран.

Кіла, яка там часом помішувала варення, зупинилася й розвернулася, щоб поглянути на Ларрана. Він уже обрамив верх і бічні стінки стелажа і позначав, де має бути кожна полиця. Стелаж приємно вписуватиметься в peштy хатинки.

— Ви шпигували за мною, коли ми були дітьми?

Ларран зашарівся.

— Не зовсім і не зумисне. Ви були в бухті своєї родини з моїм лошам...

Стоп, стоп, стоп... їй згадався маленький русалконик у бухті.

Він з’явився там якось улітку на кілька місяців, і Кіла допомагала про нього дбати. Пригадала, як годувала його з пляшечки.

— Чому в нашій бухті було лоша? — Кіла ніколи не дивувалася цьому, але, якщо подумати, це таки було дивно. Воно мало бути зі своєю мамою чи своїм табуном чи принаймні його пастухом. — Ви ж наче казали, що воно ваше.

— Я хотів стати пастухом, скільки себе пам’ятаю. Постійно крутився поряд із калтрійським табуном. Ще цвяшок, Казе! — рослина-павук простягнула вусик, який тримав гвіздок, а Ларран вбив його на місце, перш ніж продовжити. — Одна кобила померла, народжуючи, і ніхто не очікував, що лоша виживе. Тож я взяв на себе відповідальність за нього. Однак мої батьки... Вони володіли єдиною бакалійною крамницею в селищі — пам’ятаєте ії? Біля фонтана.

Знову перевіривши варення, Кіла сказала:

— Так.

Бакалію ніхто не любив. Кіла пам’ятала, як батьки бурчали на задорогі спеції й те, як чоловік за прилавком притискав великий палець до ваг, аби вимогти більшу ціну за шматок м’яса. Мати якось придбала торбинку борошна, і виявилося, що воно обсаджене мурахами. Але на крихітному острові іншого вибору не було.

— Вони хотіли, щоб я успадкував родинну справу, та в мене були інші мрії’. Ваші батьки люб’язно дозволили мені ростити лоша таємно в їхній бухті. Якось уранці мій батько... Ну, достатньо сказати, що я спізнився до бухти. Пам’ятаю, як жахнувся, що лошатко не виживе. Коли вони такі маленькі й ніжні, їм потрібен регулярний догляд. Але коли я нарешті дістався туди, ви вже були там, дбали, щоб лоша було нагодоване й у безпеці. Співали йому.

Ларран уже казав, що ії батьки були добрі до нього й вона сама теж... «Ось що він мав на увазі». Вона була добра до його лошати. Не дивно, що вона не пам’ятає. Кіла й гадки не мала, що лоша було його.

— Та всякий допоміг би про нього подбати.

Ларран вбив ще один цвях і тихо сказав:

— Мої батьки — ні.

Вона не знала, що лоша перебувало в бухті таємно.

— Але чого вони очікували...

Ларран відступив від полиць.

— Щодо стіни, вам важливо, щоб деревина заднього боку стелажів була в тон? У мене, гадаю, вдосталь обрізків, але вийде цілий калейдоскоп кольорів.

— То нічого, — якщо викласти з них візерунок, це скидатиметься на свідому творчість. — Як це розуміти: ваші батьки — ні? Ви казали, що вони хотіли, аби ви продовжували родинну справу, але вони ж не дали б загинути лошаті?

Ларран не відповів.

— Піду принесу ще дерева.

Він вийшов за двері, пригнувшись. Кілі хотілося піти за ним і продовжити розмову: він же не хотів сказати, що його батьки радше дали б загинути лошаті, ніж допустити, щоб він сам обрав собі майбутнє? Щоправда, він таки міг мати на увазі саме це.

Кіла провела його поглядом, а коли він зник серед зелені, подивилася вниз, на варення, не знаючи, чому очі раптом запекли та змокріли.

У каструлі нуртували товсті липкі бульбашки. Настав час розлити варення по слоїках, які вона за вказівками батьків підігріла, щоб не розбилися від раптового жару. Кіла взяла при-хватки. Знайшла їх в одній із шухляд. Картатий візерунок на них полиняв, але вони залишалися міцними.

— Казе, можеш притримати слоїки, поки я наливатиму?

Він поліз уздовж крокв, перестрибнув до кухонної стільниці й приземлився з різким звуком.

— Тільки дивись не налий — повторюю, не налий — гаряче варення на мене.

— Я буду обережно, — пообіцяла Кіла й замислилася, коли Ларран зайде знову. їй хотілося поставити йому ще безліч запитань, адже він замовчав безліч деталей у своїй історії. Що сталося з його батьками? А що їхня крамничка? Як він став пастухом усупереч їм? — Як гадаєш, чого він не сказав?

— Гадаю, він усе сказаві цілком чітко, — відповів Каз. — Його батьки були нехорошими людьми. Твої — хорошими.

— А...

Авжеж, хорошими.

До повернення на Калтрі Кіла не замислювалася, як їй пощастило з батьками,—думала лише про те, яке це нещастя — втратити їх. Ще раз визирнувши за двері, вона замислилася, чи не тому Ларран так старався виявляти доброту. Невже все це — цинамонові булочки, ремонт димаря, поїздка на русалконі, теплий одяг після падіння у воду, допомога зі стелажем — було подякою за те, що вона в дитинстві нагодувала лоша? Якщо так, то, коли він надякується... всьому настане кінець?

Ще напередодні вона захотіла б кінця. А тепер?

«Тепер він майструє мені полиш».

Піднявши каструлю, Кіла заходилася розливати варення по приготованих слоїках.

* * *

Поки вона ще розливала першу партію варення, Ларран повернувся зі стосом дерев’яних дощок на плечі. Кинув їх за порогом, біля самих дверей.

— Якщо з пічкою у вас усе, я можу посмажити нам риби, — запропонував.

— Ви принесли деревину й рибу?

Зайшовши всередину, Ларран дістав із кишені загорнуте риб’яче філе, і Кіла постаралася не думати, як тепер має пахнути його кишеня.

— Це від Шієн — риба-вибачення. Коли я повернувся, вона розклала на кам’яному пірсі цілий рядок. Знає, що повелася негарно.

«Риба-вибачення». Кіла всміхнулася.

— Не знала, що русалконі такі розумні.

— Вони більше схожі на дельфінів, аніж, приміром, на тріску чи тунця. Дуже розумні. Як ще їхні предки могли знати, що співпраця з людьми піде на користь і їм, і нам?

— Симбіоз — це часто просто інстинкт у поєднанні з еволюцією, як у бджіл і квітів чи крокодилів і пісочників, а не справжній інтелект.

Коли Ларран оторопіло глипнув на неї, вона додала:

— Пісочники видзьобують їжу з-поміж крокодилячих зубів. Пташка годується, а крокодильчик не страждає на зубний біль. Але не можна сказати, ніби птахи самі пішли в лікування зубів, —Ларран досі дивився на неї оторопіло, і Кіла збагнула, що відступила від звичайного сценарію розмови. — Риба на обід — це чудово. Будь ласка, подякуйте Шієн від мене.

Він усміхнувся, а тоді взяв пательню. Поклавши сиру рибу на тарілку, заходився перебирати шухляди так, наче жив тут.

Кіла відчула, як її теплі, приємні почуття розсіюються, мов бульбашки в повітрі.

Раптом це стало аж надто знайомим, надто привітним, надто... Надто сильним. Кіла просто хотіла зібрати полиці й не хотіла ділитися спогадами й таємницями. Незле, що вона виявила до нього доброту в дитинстві, але ж вона не обрала цього сама — вона допомогла лошаті й навіть не знала, що Ларран стежить за нею. Він втягнув її в свої емоції без ії згоди.

Сказала собі не перейматися цим. їй подобалося розмовляти з Ларраном. І вона погодилася на його рибу. До цієї згоди додається користування її кухнею. Висунути кухонну шухлядку — це не таке вже й страшне вторгнення в особистий простір. Але що як Ларран вирішить, що можна також вломитися до неї в спальню й почати порпатися в ящиках із забороненими книжками?

З усією приємною ввічливістю, на яку була здатна, Кіла запитала:

— Може, вам допомогти щось знайти?

Ларран заціпенів.

— Гм, вибачте. Сіль і перець?

Каз видерся на одну з кухонних полиць і витягнув із-за цукру маленькі торбинки з сіллю й перцем. Мовчки, докірливо передав їх Ларранові.

— Я звик жити сам, — промовив він, зашарівшись. — І не хотів... Перепрошую. Це ваша кухня, а не моя. Я переступив межу. Не знаю, чому постійно... Більше так не буду.

Кіла видихнула. Перепросини вийшли гарні, і проблема була не в тому, що він шукав сіль і перець, — просто коли в іншій кімнаті лежать книжки...

— Я теж звикла мати власний простір.

Його було небагато — власний закапелок у бібліотеці з ліжком, нагрівальною пластиною й письмовим столом, але він повністю належав їй і жоден інший бібліотекар не міг навіть мріяти там оселитися.

— Користуйтеся всім, чим треба. Але, може, спершу просто запитували б?

— Віднині й надалі — завжди.

Ларран повернувся назад до риби.

«А тепер нам знову ніяково»,—подумала Кіла. Може, її реакція надмірна?

«Ні, він переступив межу». Однак якийсь час у них гарно виходило, і це було приємно. Шкода, що до цього не можна повернутися. Вона висипала малину в миску й додала цукру. Поки ягоди відмокали в цукрі, поставила на протилежний від Ларрана бік пічки каструлю з водою, а на неї —миску зі шматком воску: якщо вірити кулінарній книзі батьків, водяна баня — це найкращий спосіб розтопити віск. Вона замислилася, чи не шкодує він через рибу. «Мабуть, вираховує, як скоро зможе піти».

— Я ваше лоша?

— Що?

— Не зважайте, — якщо він так старається поводитися мило, лише тому що вважає, ніби завинив їй... — Просто... Я можу заплатити за деревину, цвяхи, роботу й рибу. Зможу відплатити, коли крамничка відкриється. Це може бути діловою операцією. Це не конче має бути послугою, яку ви, на вашу думку, мені завинили, бо колись давно я гарно повелася з маленькою конерибкою.

Приправивши рибу, Ларран розклав шматочки філе на пательні. Отак вони з Кілою й стояли пліч-о-пліч біля пічки; він дивився, як шкварчить риба, а вона дивилася, як топиться віск.

— Так я зрозумів, що ви хороша людина. Але не тому... — Ларран замовк, наче не знаючи напевне, як хоче закінчити це речення.

Каз стрибнув на підлогу й приземлився з різким звуком, а тоді голосно озвався:

— Кіло, може, вийдеш зі мною надвір і перебереш дерево? Можна, як ти й казала, вигадати візерунок для задньої стінки стелажа.

— Ем... гаразд? — Кіла пішла надвір слідом за рослиною.

Ларран приніс стос дощок різної ширини й різних відтінків і розклав їх на траві між трояндами й грядкою для трав. Вони з Казом заходилися сортувати дерево за кольором. Кількість відтінків, які там знайшлися, неабияк інтригувала. Якщо перемежати відтінки у візерунку, схожому на веселку, від червонястого до блідо-бежевого, а від нього — до брунатного...

— Подумай: може, він поводиться мило, тому що він мила людина, — порадив Каз.

— Він поводиться мило, бо вважає, що завинив мені, бо я подбала про його лоша й тому що сприймає мене як своє нове лоша, як істоту, про яку треба дбати, — так, їй була потрібна допомога зі стелажем, та це не означає, що вона безпорадна.

Вона ж розібралась, як готувати варення. До того ж варення вельми смачне, хоч і прикро, що доступу до лимонного соку в неї немає. Якби там було трохи цитрусових, смак вийшов би гострішим, а ще додалося б...

— А може, ти йому подобаєшся.

Тут лимонний сік начисто вилетів Кілі з голови. Вона зазирнула у відчинені двері кухні. Сонце омивало Ларрана ореолом світла. Готуючи рибу, він знову заспівав. Ну, принаймні не надто роздратувався через те, яка вона, Кіла, колюча. А може, в нього просто низька концентрація уваги.

— Думаєш, мені слід дозволяти йому лізти куди заманеться, — Кіла понизила голос, — і відкривати будь-який ящик, який хочеться відкрити?

— Звісно, що ні, — відповів Каз. — Але він один із небагатьох, кого ми тут знаємо. Я просто думаю, що він дуже старається поводитися привітно. Ти теж могла б спробувати.

—Я намагалася, а тоді...

— Він захотів солі?

— Так, але це не...

— І перцю?

— Він не може мені симпатизувати, — вимовила Кіла. — Я несимпатична.

— Ця розмова абсурдна, я шкодую, що її зав’язав, — відповів Каз. — Ти не є несимпатичною. Я сам вирішив піти в асистенти до тебе, а не до будь-якого іншого бібліотекаря у Великій бібліотеці. Я дуже перебірлива рослина з бездоганним смаком.

Кіла мимоволі всміхнулася.

— Змирися з тим, що він старається подружитися, хоч і часом незграбно.

Її усмішка померкла.

— Я не впевнена, що нам із нашим секретом безпечно заводити друзів. Ми можемо мати ділових партнерів, сусідів і клієнтів, але друзів? Я не впевнена, що це мудро, навіть якщо вони видаються милими.

Вона згадала про Брін і хлопчика Тобіна.

Каз не відповів, і Кіла здогадалася, що він ретельно добирає слова.

Насупившись на дерево, наче саме через нього залізла в цей чагарник емоцій, вона розклала дошки, впорядкувавши їх так, щоб вийшов приємний візерунок, і понадіялася, що ця некомфортна розмова скінчилася.

— Якщо ти хочеш, щоб у нас тут з’явилося життя, доведеться комусь довіряти, — врешті промовив Каз.

Це... може бути правдою. Та їй це не подобається. Кіла хотіла робити все це самотужки... «Та я вже не роблю цього самотужки». І доби не протрималася, перш ніж попхалася до центру селища по насіння та хліб. Вона не загартована настільки, щоб вижити самій — можливо, радше через недосвідченість, аніж через характер, але все-таки...

— Знаю. Постараюся.

— Дякую, — відповів Каз. — Знаєш, рослини й близько не виснажують емоційно так, як люди. Спробуй бути більше рослиною.

Кіла засміялася.

— Гарна порада. Мені тільки треба хлорофілу.

— Чудово. Зеленою ти мала б шикарний вигляд.

Вона поклала на місце останню дошку, а тоді пішла назад до хатинки та вдихнула пахощі щойно приготованої риби.

— Пахне смачно, — вимовила на знак примирення.

— Сподіваюся, смак у неї такий самий, як запах, — відповів Ларран із несміливою усмішкою.

Кіла всміхнулась у відповідь, і раптом вони почали всміхатись одне одному. Суцільні усмішки. Вона не знала достеменно, що робити чи казати далі й коли варто припинити всміхатися. Замислилась, якою здається її усмішка — милою чи незграбною. Вона хотіла бути милою. Якщо він усміхається у відповідь, то їй, напевно, вдалося.

Каз зітхнув і промчав повз неї, бурмочучи собі під носа:

— Ви обоє просто смішні...

Але принаймні атмосфера в хатинці з некомфортно ніякової перетворилася на товариськи ніякову.

Поки Ларран закінчував із рибою, Кіла вилила розтоплений віск півдюймовим шаром на варення в кожному слоїку. Каз притримав для неї слоїки. Охолонувши, віск затвердне й загерметизує варення так, що воно зберігатиметься не менш як рік.

Кіла дістала з шафки тарілки, а Ларран подав рибу.

Якийсь час їли в тиші. На смак риба виявилася така ж чудова, як на запах. Легенька, багатошарова й масляниста. Ларран трохи посипав її якимсь зіллям.

— Розмарин? — здогадалася Кіла.

— У мене трохи осторонь будинку є грядка з травами. Якщо захочете, щоб я щось зрізав, дайте мені знати. Вони гарно пересаджуються. І догляду багато не потребують, хоча у вас, схоже, талант до садівництва, — він кивнув на чорний хід, що вів до саду. — Ваші ягоди гарно вродили.

— їм пішло на користь років із десять недогляду, — Кіла сподівалася, що більше Ларран нічого не питатиме. Замислилася, чи не помітив він, як сильно кущі виросли, відколи він був на ії даху. Змінила тему. — Як ви навчилися готувати рибу, збирати полиці й усе таке?

— Будувати й лагодити здебільшого вчився сам, — стенув плечима Ларран. — Коли працював над своєю хатою, кілька разів прибив собі пальця,—він показав Кілі ніготь на великому пальці. З одного боку той був покривлений. — Він так і не відновився повністю. Що ж до готування їжі... це сталося завдяки пастухові, який узяв мене собі за учня, коли мені було тринадцять. Він умів порізати рибу на філе рівно за тридцять секунд і приготувати з нього імператорську трапезу. І ніколи нічого не відміряв — просто закидав трави та спеції, як підказувало чуття.

Кіла помітила в його голосі знайому нотку.

— Ви за ним сумуєте.

— Три роки тому він зник під час бурі — однієї з перших страшних магічних бур, що спіткали Калтрі після того, як чаклуни припинили регулярні об’їзди, — розповів Ларран. — До неї в нас такої не було аж... Я такої доти не бачив. І ніхто не бачив. Він недооцінив її силу, випливши разом із табуном. Думав, що зуміє дати їй раду... — Ларран прокашлявся так, наче спогади застрягли у нього в горлі.

Кіла опустила погляд на свою рибу.

— Вибачте.

У його житті теж були втрати. З його тону вона здогадалася, що пастух був для нього чимось на кшталт батьківської постаті. Замислилася, які ще думки й почуття живуть за привітною Ларрановою усмішкою.

— Саме його табун я й успадкував. Амарін—та, що з блакитно-зеленою лускою, — була останнім лошам, якому він допоміг народитися. Ото була шалена нічка, — далі Ларран розповів історію про кобилу в місячному сяйві, магію мандрівного чаклуна й пологи ногами вперед, які закінчилися дивом: і лоша, й мати залишилися здоровими.

Кіла доїла рибу й прибрала тарілки, тимчасом як Ларран заніс деревину, яку вона обрала для задньої стінки стелажа. Разом вони зібрали її новеньку стіну-стелаж для варення: Кіла втримувала дерево на місці, Каз подавав цвяхи, а Ларран бив молотком.

— Якби можна було знайти якийсь домашній засіб, що допомагав би при пологах у русалконей... — почала Кіла. — Природний, а не парувальний.

Ларран припинив стукати молотком.

— Це змінило б усе. Але немає жодної трави, жодних ліків, здатних допомогти. Щось дає лише магія: вони магічні істоти, створені якимись забутими чарами. Ніхто не знає, як і чому вони з’явилися, та вони не можуть розмножуватися так само легко, як інші істоти.

Кіла все одно заповзялася шукані рішення. Має ж бути якийсь спосіб замаскувати це під не-магію. Може, вимовляти ті склади пошепки? От тільки Ларран знатиме, що це має бути магія... А коли інші острів’яни почують про нове лошатко... Це не те саме, що надміру завзяті кущі малини, які могли вирости й самі собою.

— Чим займалися чаклуни? — запитав Каз. — Ну, коли вони ще приїздили на зовнішні острови?

Ларран відповів, продовжуючи збирати стіну.

— По-різному бувало. Іноді вони заспокоювали моря. Або зміцнювали грунт. Умовляли дощ іти чи не йти. Один змінював плин течій—його нам страшенно бракує. Інший спеціалізувався на фруктових садах: багато дерев на нашому острові не питомі для цієї місцевості, і щоб рости гарно, їм потрібен спеціально зачарований ґрунт. Цей чаклун знав чари, які зцілювали дерева, пошкоджені бурями, усували хвороби й подвоювали врожаї. Тоді виходили просто неймовірні золоті яблука...

Ларран і далі розводився про дива чаклунів, тимчасом як Кіла закарбовувала в пам’яті все, що втратив острів. Вона знала, що поряд із нею те саме робить Каз.

Вимірявши наступну дошку, Ларран виніс ії надвір, щоб відпиляти шматок із кінця. Кіла й Каз пішли за ним. Кожне з них утримувало один кінець дошки, покладеної на дві каменюки, поки Ларран пиляв. Він заніс її назад усередину та вмостив поряд із попередньою.

— Ще ні з ким не ділився цим планом, але щойно прибуде наступний торговельний корабель, планую поплисти до Аліссіума й подати апеляцію безпосередньо імператорові при дворі.

Каз зойкнув:

— Так не можна!

— Справді не можна, — повторила Кіла.

Він не знає, в що тоді встрягне! В її голові досі відлунювали крики, їй марився запах диму, і вона яскраво уявляла полум’я, що охоплювало бібліотеку.

— Але треба, — відповів Ларран. — Я не можу сидіти склавши руки. Хтось має розповісти імператорові, що відбувається на зовнішніх островах, і виступити на наш захист.

Кіла енергійно замотала головою.

— Зараз недоречно їхати до Аліссіума. Там неспокійно. — Це ще м’яко сказано. Вона не знала, стоїть ще місто чи ні. Воно вже могло й спопеліти. — Це небезпечно.

—Тут небезпечно, — похмуро нагадав Ларран. — 3 дня на день може вдарити чергова магічна буря та стерти нас із лиця землі. А якщо й ні, то море й земля повільно занепадатимуть. Я чув, є генеральна аудієнція, де кожен може подати апеляцію магістратам. Там і виступлю з аргументами—і якщо знадобиться, повторюватиму це щодня, доки мене не почують.

— Але ж зараз... — Кіла не знала, як попередити його, не ризикуючи відкрити таємницю книг чарів. А ще їй не хотілося вимовляти слова, від яких усе, що трапилося, стане реальністю. Не хотілося пояснювати, що вони з Казом утекли — що вони втікачі. І злодії. Ці слова застрягли у неї в горлі. Північну читальну залу спалили. Імператора викинули з вікна, і він загинув. Загинула ще безліч людей. — Туди зараз їздити не варто.

—Я не хочу дивитись як мій табун, мій дім, мій острів повільно вмирають.

«І я теж». Поки Ларран надійно вмощував наступний цвях, Кіла накрила рукою його долоню.

— Просто не їдьте, не поговоривши зі мною, гаразд? Можете це пообіцяти?

Вона встигне знайти слова для пояснення. Він поглянув на її руку, що торкалася його руки.

Кіла замислилася, чи не зайшла надто далеко, та руки не прибрала. Ларран дивився на свою руку так, наче не чув її слів.

— Ларране.

— Я спершу поговорю з вами, — пообіцяв він.

«Добре», — подумала вона.

— Але поїду.

«А я можу вас зупинити».

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Спершу треба каталогізувати те, що в нас є, — пояснила Кіла Казові після того, як Ларран пішов. То був перший крок до визначення чарів, із яких вийдуть годящі «засоби».

Каз збуджено зашурхотів листям.

— О-о, я за цим скучив!

І вона скучила. Ніде правди діти, минуло не так багато днів, відколи вона обробляла інформацію про якісь книжки, але на Калтрі здавалося, ніби Велика Аліссіумська бібліотека існувала в іншому світі кілька життів тому. Коли вони пристали до берега в зарослій бухті, Кіла не знала, що колись знову відчує себе бібліотекаркою.

— Папір у нас є? — запитав Каз. — Будь ласка, скажи, що спакувала папір. А олівці? В нас є олівці? Я колись читав про вченого, який був ув’язнений і мусив писати на стінах камери власною кров’ю.

Кіла відкрила на батьківському ліжку свою торбинку з особистими речами. Розпакувала набір олівців із найчудовішого графіту в Аліссіумі. Кожен олівець був старанно нагострений тоненьким точильним ножем, який вона тримала спеціально для цього. Розв’язавши стрічку на наборі, розклала його на ліжку. Каз затанцював над олівцями, такий збуджений, що насипав на ковдру трохи ґрунту. Тоді Кіла дістала один зі своїх дорогоцінних чистих записників.

— Не треба крові.

— Ти геройка, — серйозно сказав їй Каз.