Крамнчка чарів

— Допоможеш пошукати в саду сніжних квітів? — попрохав Кілу Каз.

— А ти могла б тим часом пошукати інформацію про заміну піску, удареному блискавкою? — запитала вона Радан. Кіла не знала, чи вміє та шукати інформацію як годиться, проте вона була студенткою, тож мала знатися на основах. — Ну, принаймні почни. Я зараз вернуся.

Залишивши Ларрана наодинці з фальшивими стінами, а Радан — із книгами чарів, Кіла вийшла слідом за Казом у сад. Там були Іу. Вони кидали курці шматочки хліба, а тоді чкурнули геть, бо курка спробувала натомість клюнути їх самих.

— Що таке? — запитала Кіла Каза. Він не потребував ії допомоги в пошуку сніжних квітів. Набагато краще розпізнавав рослини, ніж вона.

— Нам треба вмовити Радан на інший план, — промовив він. — Навіть якби в нас були всі інгредієнти, мені не подобається ідея випробувати чари, яких ми ніколи не творили, тим паче коли в селищі імперці. Надто багато всього може піти не так. Замість урятувати Радан ми могли б привернути їхню увагу безпосередньо до себе. Було б набагато краще, якби ми могли скористатися випробуваними чарами.

Вона була з цим згодна, та насправді вони не мали великого репертуару. Лікування бурехвороби було тут ні до чого, а засобом із соснової шишки нікого не сховаєш.

— Оздоровлення дерев тут не допоможе, якщо ти, звісно, не хочеш закидати імперців фруктами.

— Не хочу, та й шанси, що це спрацює, вкрай малі.

Каз мав рацію.

«Нам потрібен план Б. Або В. Але що?..»

Кіла побачила, як один із дрібних хмарних ведмедиків випурхнув із-під малинових кущів і зник між корінням дерева. «Хе». Вона пройшла туди й стала на коліна поряд із деревом. Торкнулася замшілого коріння.

— Вартівнику дерев! Агов! Можна одне запитання?

Вона не очікувала, що ведмедик знову з’явиться, й відскочила, коли хмара, вища на зріст за неї, оформилася в щось схоже на масивного ведмедя.

— Ох. Привіт. Дякую, — Кіла облизала губи й наказала собі говорити спокійно. — Гм, як ви ховаєтеся?

— Вони, по суті, складаються з хмар, — промовив позаду Каз. — Не думаю, що їхня техніка застосовна до людей із плоті й крові.

Може, й так. А може, й ні. Але всі народні перекази про так званих лихих лісових духів... передусім розповідали про людей, які зникали: чоловіків чи жінок, які забрідали в ліси й не верталися,- дітей, які щезали, віддалившись від дому, бабусь, яких виманювали з їхніх безпечних садків. Їх шукали близькі, та ці люди неначе зникали. Кілька переказів наголошували на тому, як старанно їх намагалися знайти. Ті нечисленні люди, які поверталися, не могли пояснити, де були. Як так виходило? Чи міг це зробити дружній лісовий дух заради добра? Якщо вважати, що вони дружні... «Вони таки дружні», — подумала Кіла. Вона в це вірила.

— Одному моєму другові треба сховатися. Можеш допомогти?

Каз підсунувся до Кіли.

— Ти впевнена, що це розважливо?

— Це не небезпечніше, ніж скористатися невипробуваними чарами, неточно дібравши інгредієнти,—шепнула Кіла. — До того ж ми їм допомогли. Може, вони й досі трохи вдячні?

— Вони вже нам відплатили, — промовив Каз. — Пам’ятаєш гори запасів?

— Я можу наробити ще засобів, — сказала Кіла хмарному ведмедю. — Займуся цим у будь-якому разі, якщо мене не заберуть імперці за переховування втікачки. Прошу, є якийсь спосіб заховати мою подругу?

Масивний хмарний ведмідь злився з корою на очах у Кіли й Каза. Просто... розтанув. Прослизнув у деревину так, наче дерево його поглинало. А за мить вислизнув І зачекав, глипаючи згори на Кілу вогненними очима.

— Можеш заховати її в дереві? — спитала Кіла.

Чи можна так зробити? Вона ніколи про таке не чула, та якщо вона ще про таке не читала, це ще не означає, що таке

неможливо. Захотілося спитати, чи так воно було в переказах, занотувати дещо про сам процес, а тоді пошукати в текстах, але поки що...

Позаду цвірінькнули кактус:

— Іу!

— Іу приведуть Радан, — переклав Каз.

Ані він, ані Кіла не зрушили з місця. Вони невідривно дивилися на лісового духа. Чи можна довіряти дикому ведмедю гризлі, що складається з хмар? «Я пройшла за ними в ліс, і вони мені не нашкодили». Так, старі народні перекази твердили, що вони аморальні, небезпечні й нетовариські, та до неї вони були дружніми, і якщо вони крадуть людей саме так, то, можливо, це — саме те рішення, яке їм потрібне.

Кіла почула, як Радан і Ларран вийшли надвір.

— Що таке? Вояки вже тут? — запитала Радан.

— Можливо, ця ідея здасться незвичайною... — почала Кіла. «Можливо, жахливою. А може, й геніальною». «Незвичайною» — цілком слушне слово.

Радан спинилася.

— Це... Отакої! Я про них чула. Не думала, що вони показуються людям, — говорила вона стиха, наче боялася, що якийсь гучний звук відлякне ведмедя.

— На мою думку, цей хмарний ведмідь здатен тобі допомогти, — сказала Кіла.

— Що? Як?

Хмарний ведмідь ще раз показав, прослизнувши всередину дерева. Кіла краєчком ока побачила, що інші хмарні ведмеді вже просочилися в сад. Вони ховалися на даху, між лозами, й на курнику.

Радан похитала головою.

— Я матеріальна. З плоті й крові. Я не можу зникнути в дереві... Овва.

Інші ведмеді потекли до неї, оточуючи своїми хмароподібними тілами.

Каз тривожно заскакав на земляній грудці.

— Це ж їй не нашкодить? Здається, тут ще багато треба пояснити. Чи експериментувати. Можна спершу це випробувати?

Радан поглянула на Кілу.

— Ти їм довіряєш?

«Чи довіряю я?» Вона знала, що вони хотітимуть, щоб вона й далі виготовляла та використовувала засоби. Але понад те... вони дозволили їй побачити однорога.

— Я гадки не маю, чи це безпечно. Не знаю, як це працює. Не знаю, що вони задумали та як це обернути. Але знаю, що вони хочуть допомогти. І знаю, що нам потрібна допомога.

— Отже, ти хочеш сказати, що це ризиковано, — промовила Радан.

— Довіряти комусь узагалі ризиковано, — відказала Кіла. — Але так краще, ніж діяти самотужки, — вона озирнулася через плече на Ларрана, який теж вийшов у сад. Курка дзьобала його чобіт. Він легенько потрусив ногою, щоб ії відсунути.

Радан придивилася до хмарних ведмедів.

— А як же книги чарів? Я маю допомогти тобі остаточно їх заховати...

— Для цього в мене є план, — сказала Кіла. Казові слова про застосування чарів, які вони вже знають, навели її на думку. — І якщо це спрацює, я матиму змогу виготовляти набагато більше варення.

— О, якщо так, то шикарно, — Радан закотила очі.

Кіла подумала, чи не сказати їй, що все буде гаразд, що це — краща ідея, ніж невипробувані чари, що лісові духи видаються дружніми, та вона не знала, чи було щось із цього правдою. Обирати має Радан. Кіла не знала напевне, що робила б сама, якби в них усе було навпаки. Це залежало від того, кого Радан боялася більше: лісових духів чи імперців...

— Зробімо це, — сказала Радан духам.

Її оточили безліч хмарних ведмедів. Кіла майже не бачила Радан між їхніми розпливчастими, схожими на туман тілами.

Ларран підбіг до дерева й зупинився поряд із Кілою. Він був напружений, неначе готовий кинутися за Радан, якщо та гукне чи скрикне, і Кіла в цьому не сумнівалася.

Одначе хмарні ведмеді танули поволі, як сніг у весняну погоду.

А за кілька секунд ведмеді й Радан зникли.

— Ого, це бентежить, — промовив Каз і здригнувся, зашурхотівши листям.

Кактус погодилися:

— Тебе сховаємо так само? — запитав Ларран.

Кіла мотнула головою.

— Буде не так підозріло, якщо зникне лише одна з новоприбулих. Нам треба, щоб вони швидко забралися. До того ж, якщо вони не знайдуть книг чарів, я ім не знадоблюся.

Вона ненадовго замислилася, чи не попрохати хмарних ведмедів заховати ще й книги, та позаяк вони були виготовлені з мертвих дерев, це видавалося нерозважливим: Кіла гадки не мала, як ведмеді відреагують.

— Треба просто сховати книги.

— Який у тебе план? — запитав Каз.

Вона показала на колючі кущі.

— Малина. Багато малини.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Поки Каз та Іу пішли по ряску із заводі, Кіла розтовкла трояндові бутони й листя бузини, додавши кілька крапель води.

— Прикро, що фальшстіна не спрацює,—промовив Ларран.

— Спрацювала б, якби в нас було більше часу, — відповіла Кіла. — Ти намагався.

— Ми могли б повернути книги до ящиків і перевезти їх на бібліотечному човні...

— Куди? — запитала Кіла. З печерою не вийшло: Радан відшукала її майже миттєво. Ларранів будинок, не безпечніший за її власний. До того ж це її оселя. «Я мушу її захищати». Вона вколола великий палець і додала до пасти кров.

Побачивши її, Ларран скривився.

— Чим я можу допомогти?

— Можеш забити дошками вікна й двері?—запитала його Кіла.

Вона не знала, наскільки буйними вийдуть зарості, й не хотіла, щоб вони розтрощили скло.

— Але чому... — він похитав головою. — Запитання згодом. Звісно, я можу. Все, що тобі потрібно, — він зник, вийшовши на подвір’я, і невдовзі Кіла почула звуки пиляння й стукіт молотка.

Поки вона завчала склади заклинання, її серце теж стукало, наче молотком. У її плані було дуже багато невідомих. Вона не знала, чому прибули імперій, чого вони шукають і як сильно придивлятимуться. Вона мала обмежені відомості, і це було незручно. Але вона спробує вберегти книги. І друзів.

Усі закінчили приблизно одночасно; Кіла закарбувала заклинання в пам’яті, рослини повернулися з ряскою, а Ларран остаточно забив дошками вікна й двері. Щойно Кіла розтовкла пасту, вони зібралися вчотирьох у салу. Ларран відкрив рота, але Каз зацитьнув його. Кілу це влаштовувало. Вона й так достатньо нервувалася.

Вирішила: почне з лоз, які вже ростуть на будинку. Ставши на коліна попід плющем, Кіла намастила пасту для швидкого росту.

— Побажайте мені удачі.

Каз позадкував. Простягнувши вусик, відсунув ще й Іу.

— Ларране, можливо, тобі варто відійти.

Ларран відступив.

— Що зараз буде?

— Побачиш, — промовив Каз.

Кіла прочитала заклинання — один раз, двічі, а тоді тричі. Швидко відступила від лози. За мить та рвонула вгору. З неї виросли нові лози, що розійшлися дахом. Кіла, не чекаючи, перейшла до наступної лози. І повторювала цей процес, доки лози не поглинули хатинку повністю.

А тоді перейшла до колючих заростей.

Кіла обрала малиновий кущ, найближчий до будинку. Закопуючи пасту, сподівалася, що колючі зарості не поглинуть саду повністю. Вони ж так старалися його приборкати й досягли таких успіхів...

— Іу, можеш випустити курку? Я не хочу, щоб вона тут застрягла.

Кактус підбігли й підняли шпінгалет на курнику.

Курка не зрушила з місця і квокнула на кактус. Кактус у відповідь сказали «іу».

Кіла почала чарувати.

Коли кущі рвонули, курка квокнула й дременула із саду слідом за Іу. Кущі малини невпинно зростали ривками, від яких трусилася земля, і врешті вся хатинка зникла з поля зору.

А за кілька секунд вони застигли.

Кіла ледве могла розгледіти хоч трохи даху чи стін. Вона важко ковтнула. Раніше це здавалося розважливим вибором, але коли вона побачила, як дім її батьків отак зник... «Мій дім».

— Так книги мають залишитися в безпеці,—вдоволено промовив Каз.

Кіла нагадала собі, що в цьому й суть. «Згодом це можна виправити». Це ж не назавжди. Коли бойовий корабель забереться... Коли вона впевниться, що все гаразд... Якщо таке, власне, станеться... А що як імперці розкусять брехню?

Ларран поклав руку їй на плече.

— А тепер як нам уберегти тебе?

Кіла розповіла йому початковий план Брін для Радан: збрехати про причини та тривалість ії перебування на Калтрі.

— Нам ніколи вмовляти всіх у селищі казати, що я була тут усе життя. Але, може, є така історія, що зіб’є їх зі сліду? — доведеться про це подумати. Може, вона вдасть, ніби працює в пекарні? Звучить цілком безневинно й далеко від книг чарів.

— А тим часом нам не можна залишатися тут. Імперці мають повірити, що це місце закинуте. Казе...

— Ми сховаємося в колючих кущах, — перебив Каз. — Це ідеально.

Іу для демонстрації промчали під кущами малини й щезли із поля зору.

— Бережіть себе, — сказала їм Кіла.

— Ти теж, — відповів Каз.

—Іу.

* * *

Кіла так тривожилася, поки йшла до села з Ларраном, що мусила нагадувати собі про дихання. їй ледве ставало відваги

переставляти ноги, не показуючи обличчям, наче подумки вона волає.

«Можливо, варто було попросити хмарних ведмедів сховати й мене».

Але це було б недалекоглядно. Вона мусить показатися в селищі, поводитися безневинно й не викликати підозр щодо хатинки. Кіла запланувала взяти на себе роль Радан у пекарні, ставши помічницею Брін, і вдати, ніби працювала там завжди. Якщо пощастить, імперці взагалі її не помітять.

Завдяки життю в Аліссіумі вона знала, що люди при владі, хоч шляхтичі, хоч військовики, не помічають пересічних людей. Бібліотекарки та крамарки для них майже невидимі — просто знаряддя для певних завдань. Вона могла поручитися, що ії, на відміну від Радан, не впізнає ніхто на тому кораблі. «Я за багато років майже не вплинула ні на кого в Аліссіумі. Зате тут, проживши всього кілька днів...» Кіла поглянула на Ларрана, і їй, попри все, захотілося всміхнутися. Він із нею, попри ризик і невизначеність.

Вони вдвох неквапом проминули фонтан із русалкою. Вода в ньому текла, весело булькаючи, наче нічого й не сталося. На дахах крилаті коти ніжилися на осонні. Кіла весь час нагадувала собі вдавати розслаблення, невимушеність, невинність і мимоволі оцінювала кожен свій крок. Чи достатньо він невимушений? Чи достатньо невиразне в неї обличчя? Чи розслаблені плечі? Що їй тільки робити з руками? Махати ними чи не ворушити? Вона не могла згадати, як ходить зазвичай. А як щодо виразу обличчя? Чи нормальна в неї усмішка? Може, вдати, ніби вона сміється з останньої репліки Ларрана, якої вона геть не почула, бо надто зосередилася на своїх ногах, руках і обличчі?

Коли вони підійшли ближче, Ларран стиснув ії пальці. Вони надто загаялися в хатинці: довкола пекарні скупчились імперці. Тобін сновигав між ними, подаючи кексики, щойно Брін виставляла тарілки на прилавок.

«Якщо я не можу заявити, що працюю в пекарні...»

«План Б?» Чи в них уже план В? Г?

Брін весело помахала рукою.

— Кіло, привіт! Ларране, ми саме говорили про тебе!

Вона метушилася між столиками, роздаючи кухлики кільком імперцям. Вони були у військових одностроях — жорстких кітелях, червоних, як вітрила їхнього судна, штанях, схожих на шкіряні обладунки, і з мечами на поясі. Кіла нарахувала трьох чоловіків і п’ятьох жінок, але не сумнівалася, що в селищі є й інші. Команда на кораблях такого розміру зазвичай складалася не менш як із двох дюжин осіб.

Один чоловік із закрученим у спіраль волоссям мав на кітелі золоті смужки—напевно, капітан, потенційний наречений Радан. Він сидів поряд з Іді.

— О, так, ось і Ларран! — промовила та. — Це він витягнув з океану ту червоноволосу дівчину.

— Ви наче казали, що вона називала себе Радан? — запитав капітан.—Можете описати мені її й човен, на якому вона прибула?

Він підвівся, і Кіла помітила, що він значно вищий за Ларрана, хоч і худий, як скелет. Він мав довгі тонкі пальці, якими ворушив, говорячи.

— Звісно. А ви?..

Імперець злегка вклонився.

— Капітан Варрік з «Аліссіумського блукача».

— Я Ларран із Калтрі. А це — моя дружина Кіла, — він підніс Кілину руку до губ і поцілував тильний бік долоні.

Кіла ледве втрималася від реакції. Вона знала, що Ларран просто намагається ії вберегти, але не втрималася від тоненької пташиної трелі, що відлунила у неї в голові. Почепивши на обличчя усмішку, сказала капітанові:

— Рада знайомству.

Вона не дивилася на Брін чи Іді, щоб побачити їхню реакцію. Зате почула, як Тобін тихенько охнув, а тоді зойкнув, наче хтось копнув його по гомілці.

— Ми помітили човен посеред шторму, — розповів Ларран. — Його кидало на хвилях. Середнього розміру, розрахований на одного-чотирьох пасажирів. Але через бурю був такий безлад, що я не зміг добре до нього придивитись. А ти, люба? — запитав він Кілу.

— Він мав щоглу, — послужливо підказала Кіла.

— Якого кольору вітрило? — запитав капітан.

Кіла насупилася, ніби намагаючись, пригадати. Та мить неначе в’їлася їй у пам’ять: завивання вітру, лють хвиль і такий вразливий на вигляд човник. Звісно, вона запам’ятала кожну деталь.

— Вітрила я не бачила. Мабуть, вітром зірвало?

— Він уже наполовину перекинувся, — пояснив Ларран. — Я проїхав до трощі одним зі своїх русалконей. Не встиг туди дістатись, як жінка пішла під воду, але я таки прибув вчасно. Хутко доправив її до теплого приміщення, і вона швидко відновилася. Недостатньо довго пробула у воді, щоб почалася гіпотермія.

Фенерер непевно звівся на ноги.

— Піди приведи її, Ларране. Вона ж у тебе в хаті. Чи в ліжку? Скажи-но нам, Ларранова дружино, ти ділиш ліжко з Ларраном і слідчою чи тікаєш, коли вони разом?

— Вона не в Ларрана, — втрутилася Брін. — Вона жила в порожній кімнаті над моєю пекарнею, доки не вирішила покинути Калтрі.

Заговорила Іді:

— І якщо тебе не запросили на їхнє весілля, це ще не означає, що ти можеш зневажати Кілу. Раджу стежити за тоном, інакше Брін перестане давати тобі те печиво, яке ти так любиш.

Фенерер пирхнув.

Заговорити знову він не встиг: Ларран завадив.

— Спершу вона не називалася, та коли відновилася, заявила, що вона імператорська слідча.

— Влаштовувала безлад у моїй пекарні, доки все не владналося, — поскаржилася Брін.

— Владналося? — перепитав капітан Варрік.

«А він вправний». Сам мало що казав. Просто давав говорити людям. На щастя, за винятком Фенерера Кілині друзі не відступали від сценарію, а це було надзвичайно, зважаючи на те, як мало часу в них було на підготовку. Добре, що здебільшого вони казали правду. Вона постаралася не вовтузитися.

— Вона не знайшла нічого підозрілого, — промовила Брін. — Ба більше, хотіла виправитися, тож допомогла мені прибрати в пекарні, а я за це запропонувала їй житло.

Фенерер тицьнув великим пальцем у пекарню.

— Нічого підозрілого? Ха! Хотів би почути це з її вуст. Виведіть її! Чому вона не тут, не рапортує цим файним воякам? Вона має доповідати про свої знахідки.

—Я справді хотів би поговорити зі слідчою, — промовив капітан Варрік, висловившись набагато ввічливіше, ніж Фенерер. Кіла була б рада, якби найсердитішого сусіда всього селища викинули з розмови. Допоки Фенерер буде тут, шанси, що все піде не так, набагато вищі. Вона понадіялася, що ніхто не брехатиме занадто вигадливо.

Брін стенула плечима.

— Закінчивши тут, вона поїхала.

— Куди? — запитав капітан Варрік.

Підібравши кілька порожніх тарілок, Брін понесла їх назад до прилавка пекарні.

— Вона не казала, та особисто я не розумію, як можна захотіти покинути Калтрі, — інші клієнта, всі калтрійці, схвально загукали невлад. Решта імперців стежили за вулицями й будинками, наче остерігаючись атаки. «Чиєї? — зачудувалася Кіла. — Котів?»

— Сюди ще хтось прибував останнім часом? — запитав капітан Варрік.

Кіла відчула, як поряд із нею напружився Ларран.

Поки Фенерер не встиг влізти з якимось звинуваченням, Іді сказала:

— Ми зуміли б допомогти вам краще, якби знали, чому ви запитуєте. Кого ви шукаєте?

— Ну звісно, — капітан гречно кивнув. — Ми шукаємо Раванділ Етру Л’сарі. У зв’язку з... недавніми подіями вона зараз єдина жива спадкоємиця імператора Меровіна. Нам необхідно її знайти.

«Їх справді послали по Радан».

— Щоб коронувати чи щоб убити? — запитала їді.

Брін знову вискочила надвір.

— Іді!

— Що таке? — спитала Іді. — Вже й питати ні про що не можна? — звернулася до капітана. — Перепрошую за старечу безцеремонність. До нас доходить дуже мало новин. Як ви загубили єдину живу спадкоємицю? Це ж начебто така людина, за якою треба стежити. Вона ж не гарна цяцька, що застрягла в коробці.

— Вона однозначно не цяцька, — погодився капітан Варрік. Торкнувся своєї спіральної зачіски, неначе для самозаспокоєння, а тоді зітхнув. — Відверто кажучи, якщо вона не бажає бути знайденою, то ії не слід і шукати. Але в мене наказ. І я прибув запропонувати чималу нагороду: документ на нещодавно звільнене житло в Аліссіумі. До нього додається все опорядження та всі скарби колишнього власника, а також титул барона чи баронеси.

Фенерер скочив на ноги й показав на Кілу.

— Вона новенька на Калтрі.

В неї стиснулося серце. «От тобі й дієва брехня».

Ларран став перед Кілою, і вона постаралася не виказати шоку. Але таки була шокована. Винагорода була дуже серйозна. Вона могла спокусити будь-кого на Калтрі. Навіть Брін чи Іді. Кіла замислилася, чи здогадалася вже котрась із них, що Радан — ця спадкоємиця. Це не було більш чи менш вірогідно, ніж те, що вона слідча, яка хоче покинути роботу. Та все ж... «Вони не знають, де вона схована».

До того ж Кіла не думала, що Брін чи Іді захоче покинути Калтрі.

Каштан Варрік перетнув подвір’я й підійшов до Ларрана. Двоє чоловіків зміряли один одного поглядом, і капітан незлобиво сказав:

— Я хотів би поговорити з вашою дружиною.

Кіла поклала руку Ларранові на передпліччя.

— То нічого. Я вже точно ніяка не спадкоємиця — хіба що успадкувала кулінарну книгу, — вона обійшла його. — Я Кіла Оробідан, донька Атлана й Бінни. Народилася на Калтрі.

Лише правда.

Варрік хутко її оглянув — блакитна шкіра, волосся, форма обличчя, очі, нові веснянки — й махнув на неї рукою.

— Вона не імператорська спадкоємиця.

Кіла знову задихала нормально.

Фенерер насварився пальцем.

— Але вона підозріла. Приїхала на цей острів — і почалося всяке. Її хатинку слід обшукати. Вона тримає в себе неприродних істот. Певен, ще й знає, що насправді сталося з імператорською слідчою. Напевно, зробила з нею щось неприродне, щоб та припинила ставити запитання.

Іді ляснула його по пальцю серветкою.

— Годі вже, Фенерере. Капітане Варрік...

Водночас озвався й Ларран:

— Капітане Варрік...

Брін промовила:

— Не зважайте на Фенерера. Він усіх підозрює.

Капітан Варрік нахилив голову.

— В мої обов’язки не входить розслідування локальних проблем островів. У мене один пріоритет.

— Запам’ятайте мої слова, — сказав Фенерер, — ця жіночка приховує таємниці.

Капітан Варрік із виглядом людини, яка звикла допитувати найпротивніших мешканців островів, мовив:

— Будь ласка, опишіть мені цю слідчу.

Фенерер радісно взявся описувати: зріст, статура, шкіра, очі, волосся. Вийшло так детально, що він неначе намалював її портрет. Кіла стежила за капітаном і помітила, коли його підозри підтвердилися.

Доти їй здавалося, що той просто робить що мусить, підіграє острів’янам, поки вони обговорюють останню подію — кораблетрощу та зникнення імператорської слідчої. Він насправді не думає, що це якось стосується його місії. Зате тепер він став схожий на мисливського пса, що занюхав кролика.

«Ой, кепські справи».

— Хто бачив її останнім? — запитав капітан.

Його моряки теж відчули зміну в його тоні й насторожилися сильніше. Кіла помітила, як вони випрямили спини, а їхні погляди хутко почали оглядати всіх і все. Вона не сумнівалася, що вони повідомлять про найменші підозри.

— Напевно, я, — бадьоро оголосила Брін. — Вона допомогла мені в пекарні, перш ніж піти своєю дорогою, і я дала їй на прощання пакуночок цинамонових булочок. Плисти на наступний острів архіпелагу треба з цукром: шлях неблизький. А мої цинамонові булочки найкращі. Не хочете скуштувати?

— Яким судном вона попливла, якщо ії розбилося?

Брін позирнула на Кілу — просто швидко повела очима, але капітан це завважив і повернувся до Кіли.

— Яким чином ви причетні до всього цього?

Вона не думала. Просто відповіла.

— Я продала їй човен своїх батьків.

— Та невже?

— Мені він був непотрібен, — сказала Кіла. — Я взагалі не планую покидати Калтрі, — вона всміхнулася Ларранові. Цього разу усмішка була справжня. Він усміхнувся їй у відповідь.

— Ох, та вона бреше, — озвався Фенерер. — Ота міська не має ніякого човна, крім того, яким припливла — якоїсь шаланди з вітрилом. Не калтрійської. Вона з Аліссіума. Певен, що знає все про цю вашу спадкоємицю. Певен, що вони заодно. Або ж затяті ворогині. Вона ії вколошкала. Закопала тіло. Або перетворила ії на якусь гидоту. На мох. Чи на слимака. Кажу вам: вона в тій своїй хатинці промишляє нелегальним чародійством. Її треба заарештувати.

Капітан манірно сказав:

— Я не маю звички арештовувати цивільних без доказів. Але, разом з тим, мушу наполягти, щоб мені показали цю хатинку.

— Я там не живу, — сказала Кіла. — І ніхто не живе. Вона закинута.

— Та в тебе ж крамничка варення в хатинці! — крикнув Фенерер. —Явно прикриття для якихось темних справ. Як ти можеш виживати, просто продаючи варення? Тим паче що смак лише один.

Капітан Варрік повернувся до нього.

— В чому ви ії звинувачуєте? Вона чаклунка-відступниця, вбивця чи погана підприємиця? Я починаю плутатись у ваших скаргах.

Фенерер витягнувся.

—Я просто хочу сказати, що їй тут не місце.

Брін грюкнула об столик кухликом із чаєм.

— Це тобі тут не місце. Може, як корабель капітана Варріка відпливе, тобі слід буде сидіти на ньому.

— О, я сидітиму, а ти зватимеш мене бароном. Бо кажу ж вам: із цією синьоволосою міською щось нечисто, — він насварився пальцем на їді, а тоді — на Кілу.

Ларран поволі підступив до нього.

— Годі, Фенерере.

— Вона й тебе зачарувала, точно, — сказав Фенерер. — Інакше ти побачив би. Всі чудасії, що трапилися на цьому острові, від неї. Вона чаклунка-відступниця. І повторюся: вона чудово знає, що сталося з вашою слідчою.

Капітан Варрік повернувся до Кіли.

— Перепрошую за нав’язливість, але мушу попросити вас негайно показати нам цю хатинку.

То явно було не прохання, але не менш ясно було, що джерело його натхнення чоловіка не тішить. Вона сподівалася, що це не означає, що вони приречені.

— Ха! — переможно вигукнув Фенерер.

Ларран неголосно промовив:

— Розумієте, Фенерер... не найнадійніший із наших співгромадян. Він схильний до параної й одразу не вподобав мою дружину. Якась ірраціональна антипатія. Зробив ії винуватою в усьому від припливу до власного пересоленого рибного рагу.

— Тоді ви маєте без проблем показати нам хатинку, про яку він говорить, — відповів капітан Варрік. — Зрозумійте мою позицію: мої зверхники призначили чітке завдання, і я мушу виконати його сумлінно, хай як ставлюся до цієї справи особисто.

— А як ви ставитеся до неї особисто? — запитала Кіла.

— Не має значення, — відказав він. — Прошу, ведіть мене.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Кіла провела капітана та його солдатів до сходів на кручі.

— Йдіть обережно.

Сказавши це, вона миттю відчула себе дурною: це ж солдати й моряки, поза сумнівом, звиклі до набагато небезпечніших умов, ніж дерев’яні сходи на вітерці.

Однак капітан ґречно сказав «дякую» й поліз, тримаючись за поруччя. Загалом він здавався непоганою людиною. Звісно, це геть його не спинить, якщо він здогадається, що Кіла сховала спадкоємицю чи що вона володіє краденими книгами чарів і навіть гірше, користувалася ними. Вона цілком це усвідомлювала, хай який він був увічливий. Він геть її не знає й не матиме причин вагатися.

Замість піти з ними на сходи, Ларран сказав:

— Зустрінуся з вами згодом. Мені треба вивести табун у море, щоб допомогти з сьогоднішньою риболовлею.

— Зараз? — вимовила Кіла. Вона постаралася не виразити цим слівцем усіх своїх тривог і страху, та все ж почула, як запищала, і зрозуміла, що не приховала всього цього як годиться.

Ларран невимушено знизав плечима.

— Робота не спиняється, коли втручається життя.

Капітан озирнувся на Кілу.

— Якісь проблеми?

«Лише якщо ви дізнаєтеся про всі мої незаконні справи».

— Звісно, жодних. Я можу провести вас до старої хатинки, поки Ларран доглядатиме свій табун.

Їй не був потрібен супровід Ларрана. Він же нічого не міг би вдіяти з півдесятком вишколених вояків, якби ті вирішили ії заарештувати. Та все ж... вона очікувала, що він піде з нею, принаймні щоб підтримати й підбадьорити.

Відверто кажучи, їй боліло, що він іде геть.

Вона сказала собі, що їй не має боліти, та серце не бажало слухати. Натомість воно гупало дедалі швидше. «Зберігай спокій. Ти можеш».

Кіла продовжила підійматися сходами на кручі, тимчасом як Ларран пішов гальковим пляжем. Озирнувшись, вона побачила, як він зняв сорочку, кинув її на каменюку, а тоді забрів у воду. Засвистів, кличучи своїх русалконей.

На вершині капітан зачекав, поки Кіла і його загін доберуться до нього. Зчепивши руки за спиною, поглянув на воду й хмари на обрії з пурпуровими прожилками. Перед ним гойдалися на вітерці квіти троянд. Все здавалося неймовірно живописним.

— Оце так краєвид, — сказав капітан.

Вона відсапалася й кивнула.

— Це я люблю в Калтрі чи не найбільше.

— Розумію чому,—тоді він насупився на небо. — Треба ворушитися. Можливо, невдовзі погода стане дещо неприємною.

Кіла вхопилася за ці слова.

— Ви певні, що вам не треба вертатися на корабель? Покинути острів та податися в наступний пункт призначення, поки буря не надійшла?

Одна з моряків придивилася до хмар.

— Воно досить далеко й не факт, що переросте в бурю, — сказала вона. — Може й розвіятись. У нас удосталь часу, перш ніж доведеться занепокоїтись.

«Ну, спробувати було варто», — подумала Кіла.

— Про всяк випадок попереджу: на зовнішніх островах бурі починаються швидко. Вони не схожі на бурі поблизу столиці. їх не слід недооцінювати.

Морячка не погодилася:

— Не так швидко. В нас є час.

— Ведіть, — попросив капітан.

Кіла завела їх у зелень і повела стежкою, що ії проторував Ларран. Тепер вона була витоптана завдяки всім подіям після Кілиного прибуття. Вона понадіялася, що саме по собі існування стежки не є підозрілим. Може, варто було накласти чари, що поглинули б і її. Імперці могли б прорубувати собі шлях крізь хащі блискучими мечами — тоді місцевість і справді здавалася б безлюдною, — та про це Кіла не подумала.

— Я не живу в хатинці, відколи була мала. Не знаю, чому Фенерер думає, що я там живу. Він явно плутається.

Вона вийшла із зелені перед хатинкою.

Ту вже обійняли лози й колючі рослини. Буйні й зелені, вони обплітали весь будинок, затуляючи двері й вікна. Дощок, які Ларран набив на вікна й двері, навіть не було видно. На деяких лозах, що тягнулися по стінах, виднілося кілька квітів.

— Варто було її утримувати, — винувато сказала Кіла. — Але позаяк тут ніхто не живе...

— Бачу, — промовив капітан.

— Вибачте, що забрала у вас час, — перепросила Кіла. — Але я намагалася вам сказати.

Капітан гречно, навіть боязко кивнув.

— Щиро перепрошую за вторгнення, та я мав розглянути надану зачіпку.

— Звісно, — відповіла Кіла. Тепер, коли він побачив, що тут нічого немає, вона може бути милостивою. —Якщо ми зараз підемо назад, у Брін неодмінно знайдеться якась випічка, яку ви зможете взяти з собою — на дорогу до наступного пункту призначення.

— Щойно ми проведемо обшук, повернемося до села, — промовив капітан Варрік і гарикнув на вояків: — Обшукайте місцевість! — звернувся до Кіли: — Формальність, самі розумієте. Мені треба відзвітувати, що ми розглянули всі зачіпки.

Кіла постаралася не виказати обличчям панічного жаху, коли вояки розділилися, обходячи будинок і тупаючи крізь ліс. Чи знайдуть вони Каза й Іу, якщо шукатимуть достатньо уважно? Вона понадіялася, що рослинам стане здорового глузду залишатися схованими. Що як вояки вирішать позрубати лози та вдертися в будинок? А навіщо це їм? У хатинку наче роками ніхто не заходив. Не було жодних причин думати, що вони шукатимуть усередині — якщо вони взагалі зможуть зайти всередину...

Вона помітила, що капітан Варрік пильно стежить за нею. «Він знає. Бачить це на моєму обличчі». Була певна: він здогадується, яка вона неспокійна, та чи здогадається, що вона приховує? Він не міг знати, що Радан тут, і не мав причин запідозрити наявність книг чарів. «Казе, Іу, будь ласка, залишайтеся схованими».

Її серце тріпотіло швидко, наче крильця колібрі.

— Що плануєте робити, коли знайдете цю зниклу спадкоємицю? — запитала Кіла, стараючись говорити якомога невимушеніше, наче вона просто балакала.

Капітан збентежено переступив із ноги на ногу.

— Вона постане перед судом.

— За що?

— Буде визначено, чи становить вона загрозу для нового уряду Островів Півмісяця.

Він розвернувся до зарослої колючими кущами хатинки. Солдати тупали крізь рослинність. Під їхніми чоботями ламалися гілки. На вершині сосни їх лаяла пташка, і Кіла позирнула вгору, на неї: червоне пір’я та хвіст із яблуневого цвіту. Швидко відвела погляд, сподіваючись, що ніхто з вояків не помітить, яка це незвичайна птаха. Все це могло дуже швидко зійти на пси.

Кіла замислилася, що сказати. Слова треба було добирати обережно. І стежити за тоном. Вона безтурботно сказала:

— Ну, жінка, яка була тут — не знаю, спадкоємиця вона чи ні, та на загрозу вона не скидалася. Вона казала, що просто хоче звичайного життя.

— Отакої.

— Мені здалося, ніби вона взагалі не хотіла повертатися до Аліссіума.

— А-а...

Один із вояків подався до сходів, що спускалися в бухту. «О ні, бібліотечний човені» Його виготовили в Аліссіумі. Його впізнав би всякий моряк. Він здогадається, що човен не старий і не покинутий. Навіть гірше, капітан зрозуміє, що вона збрехала. Вона сказала, що ніколи не покидала Калтрі, а ще — що продала човен батьків Радан. Будуть нові запитання, а вона не знає, як на них відповідати. Кіла зчепила руки за спиною, щоб капітан не помітив, як сильно вона труситься.

Капітан Варрік тихо мовив:

— Вона завжди хотіла жити своїм життям.

Кіла не встигла визначитися з відповіддю, бо тут почула, як один із вояків лайнувся, а тоді гукнув:

— Стережіться шипів!

— Можливо, їх варто покликати назад, — сказала Кіла,—якщо не хочете, щоб вони подряпалися. Колючки страшні, особливо далі вглиб.

Вона побачила, як капітан наморщив лоба, неначе думаючи.

— А ще є отруйний плющ. У вас усі моряки на кораблі чухатимуться.

Він підвищив голос і гукнув воякам:

— Тримайтеся подалі від отруйного плюща. Не торкайтеся блискучого листя, якщо не хочете чухатись.

«Треба було виростити багато отруйного плюща». І отруйного дуба. І, може, поставити один-два вулики. Або завести сімейство єнотів.

— Він не завжди блискучий. Краще уникати будь-яких рослин із трьома листками.

Капітан передав інформацію солдатам.

— Як на мене, краще вже гігантський кальмар, — поскаржився один із них.

Кіла зчепила руки за спиною та спробувала вдати веселість замість жаху.

—Як ця «спадкоємиця» може бути загрозою для уряду, якщо хотіла лише поїхати? Якось не схоже на людину, якою справді треба перейматися.

Капітан кивнув.

— Політика.

— Якщо вона просто хоче жити тихим, пересічним життям, хіба так не краще для всіх?

Він на мить придивився до неї, а тоді знову підвищив голос:

— Якщо побачите червоні ягоди, негайно відступайте.

«Червоні ягоди?» — здивувалася вона. Звісно, в заростях малини є червоні ягоди...

— Пане, червоних ягід маса, — озвався один вояк, — але вони схожі на малину.

— Тільки не на Калтрі,—гукнув капітан.—Вилазьте звідти. Це наказ: на Калтрі росте червона ягода, схожа на малину, але дуже отруйна, —він поглянув на Кілу.—Наша місцева може підтвердити.

Вона зазирнула йому в очі й понадіялася, що розуміє його правильно.

— Цілком, — голосно сказала Кіла. — Навіть вдихнувши ії запах, можна завдати довготривалої шкоди легеням, ниркам і... селезінці. На селезінку вона діє жахливо.

Капітан кивнув.

— Ви чули, що сказала місцева. Я не хочу, щоб ви позлягали, коли ми будемо в океані. Побачите ті червоні ягоди — виходьте.

Почувши цей наказ, вояки чимшвидше повиходили з колючих заростей. Зібралися перед ними. Кілька явно впали в легку паніку й позирали на малину, що вкривала хатинку.

— Тому я й була змушена покинути хатинку, — пояснила Кіла. — Отруйні ягоди вкорінилися.

На мить їй здалося, що вона врятувалася. Обшук зупинено. Капітан чомусь допоміг їй покласти йому край. «Тепер вони поїдуть, ми будемо в безпеці, і...»

Вона побачила, як на сходах від бухти щось ворухнулось, І постаралася не відреагувати на повернення моряка. Так, вояки припинили шукати довкола хатинки, та якщо він бачив човен, капітан Варрік не зможе ігнорувати докази. Одне діло — перешкоджати обшуку непомітно, інше — прилюдно ігнорувати прямі докази. Він сам казав, що йому треба звітувати. Його бажання опиратися наказам мусило мати свої межі: перервати пошук у колючих заростях — це одне, а прилюд но ігнорувати брехню — геть інше.

Капітан Варрік знову стежив за Кілою. Побачив, як вона здригнулася.

«Знає, що я збрехала».

— У бухті човнів немає, — повідомив моряк, який тримав у руках короткий шматок мотузки. — Канат новий, тож, гадаю, недавно там було пришвартоване судно, але зараз його нема.

Кілі захотілося розплакатися від полегшення. Вони мали його знайти. В них мали виникнути запитання. Вони мали звернути увагу на діри в ії оповіді й переоцінити звинувачення Фенерера. .. але бібліотечний човен зник.

Ларран.

Вона постаралася не всміхнутися.

Напевно, він, щойно вона збрехала про продаж човна Радан, здогадався, що ії човен — слабка ланка їхнього плану. Поїхав русалконем до бухти й перемістив човен, поки Кіла й вояки підіймалися сходами на кручі й перетинали ліс. Вона подумки загадала собі зайвий раз поцілувати його за це.

— Я ж казала: продала батьківський човен Радан.

— А в який бік вона відпливла? — запитав капітан Варрік.

— Я не питала, куди вона прямує,—відповіла Кіла,—та найближчий острів—Файса. Він на схід звідси. — І додала, неначе згадуючи: — Здається, вона попливла на схід.—А тоді: — Якщо згодом і змінила напрям, то я не в курсі. Якщо вона ця спадкоємиця й не хотіла, щоб ії знайшли, то, найпевніше, так і вчинила.

Він не відреагував на це, але різко гаркнув своїм солдатам: — Звітуйте!

Вони звітували одне за одним: через отруйні ягоди не змогли провести ретельний обшук, але судячи з того, що вони бачили, хатинка, найімовірніше, обросла зусібіч, там немає помітного входу, яким користувалися б, колючі кущі необрізані й не потривожені, а вікна й двері забиті дошками. Один із вояків поскаржився на здичавілу курку посеред зарослого саду. Ніхто не згадував ні про балакучу рослину-павука, ні про ходячий кактус, ні про птаха з яблуневого квіту, ні про хмарних ведмедів, ні про загублену спадкоємицю. Всі були твердо переконані, буцімто ніщо не вказує на те, що за останні кілька місяців у будиночок хтось заходив, і всім не терпілося покинути хатинку, зарослу отруйними ягодами.

Кіла втрималася, щоб не зітхнути з полегшенням.

Капітан уклонився їй.

— Знову перепрошую за вторгнення у ваш день.

Вона знову замислилася, чому він вигадав природничий «факт» про отруйні ягоди. Старається не знайти Радан? Безумовно, схоже на те. Якщо так, то як далеко він зайде?

Капітан запитав:

— Ви приймете як компенсацію чашечку чаю в пекарні?

— Було б чудово.

Чергова брехня з усмішкою. «Можливо, я набиваю собі руку». Кіла провела їх крізь зелень назад до сходів на кручі й задумалася, чому він запропонував чай. Хоче допитати її віч-на-вІч? Вона ще не виплуталася?

Фіалкові хмари на обрії скупчувалися, схожі на синець посеред блакиті — наче небо хтось ударив. Кіла витримала на

Калтрі лиш одну бурю, тож не була знавчинею, та їй здавалося, що та не розвіюється.

— Може, не варто зволікати через чай? — припустила.

— Можливо, ви маєте рацію, — відповів капітан, роздивляючись небо й собі.

Морячка, яка раніше нехтувала бурею, що наближається, погодилася:

— Вона швидко виросла, та ми ще можемо її обігнати, якщо випливемо зараз.

Капітан енергійно кивнув.

Поки моряки крокували селищем, гукаючи інших, Кіла відстала. І пройшла за ними на пристань разом із Брін, Уліною та іншими селянами. Фенерер вийшов зі свого будинку, тягнучи скриню й несучи на спині клунок. Протягнув її причалом.

— Вимагаю проїзду до Аліссіума! — озвався він.

— Це не пасажирський корабель, — повідомив його капітан. Відмахнувшись від нього, голосно віддав накази своїм людям, які наводнили палубу, готуючись до відплиття.

— Прошу прихистку! — виміг Фенерер.

Капітан Варрік зітхнув.

— На яких підставах?

— Небезпека помсти.

Кіла прочитала вдосталь фоліантів Із права, щоб знати: страх обвинуваченого перед помстою вважається поважною причиною для надання прихистку на імперській території, але до цього вдаються лише в тих випадках, коли обвинуваченого визнано винним. Це не поширюється на випадки неправдивих звинувачень. Ба більше, є закони, які дозволяють несправедливо обвинуваченим вимагати плати в тих, хто їх скривдив.

— Відхилено, — сказав капітан Варрік.

Він явно також знав закон.

«Гм-м... Якщо він знає закон...»

— Прошу плати скривдженій стороні, — промовила Кіла. Фенерер вереснув, наче кіт, якому наступили на хвіст.

—У жодному разі!

Кіла, зігнорувавши його, сказала:

— Цей чоловік розкидався неправдивими звинуваченнями на мою адресу й марнував ресурси та час імперії. Вимагаю таку плату: усунута його з Калтрі й переселити до Аліссіума.

Уліна захихотіла.

— Ти смієш... — почав Фенерер, а тоді стулив рота. Вирячив очі. Кіла побачила, що до нього дійшов сенс сказаного. Він повернувся до капітана Варріка. — Так, оце. Це справедливо.

Капітан Варрік позирнув на бурю, що розросталася. Кіла замислилася, чи не розмірковує він, як буде швидше — пустити Фенерера на свій корабель чи продовжити суперечку.

— Можете піднятися на борт, — сказав він. — Майте на увазі, що це — не прогулянкове судно. Це робочий корабель, і в нас є накази. Ми дістанемось Аліссіума, коли наші пошуки буде завершено, але не раніше. Ви матамете обов’язки й не скаржитиметеся на зручності. Зрозуміло?

Фенерер уже підіймався сходнями на палубу.

—Дякую, — сказала Кіла капітанові. — Це — краща плата, ніж чай. Удачі з пошуками. Сподіваюся, ви знайдете ту, кого шукаєте.

Він стиха промовив:

— Сподіваюся, що не знайду, — і помахав селянам, які зібралися його проводжати. — Калтрійці, дякую за співпрацю!

Здавалося, він хоче сказати більше, виголосити гарну, зворушливу промову, але Фенерер озвався з палуби:

— Чуєте, а де мені залишити речі?

Капітан Варрік зітхнув і зійшов на свій корабель.

КІла стояла на причалі й дивилася, як вони вигрібають із гавані та підіймають вітрила, тимчасом як яро-фіалкові хмари розходяться небом. Удалині блимнула срібна блискавка.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

— Точно буде буря, — сказав один із рибалок на пристані.

Кіла не чекала, коли інші висловлять свою думку. Щойно імперський корабель відірвався від каміння в гирлі гавані, вона пробігла пристанню й вулицями до галькового пляжу.

Ларран, побачивши її, помахав рукою з причалу. Тоді подав знак русалконям виплисти на більшу глибину, пройшов камінням і підтюпцем побіг уздовж пляжу. Діставшись Кіли, підхопив її на руки й закружляв по колу, пригорнувши до себе.

— Вони тебе не забрали, — шепнув їй на вухо. — Ти в безпеці. Досі тут.

Їй хотілося його поцілувати. Хотілося подякувати за те, що перемістив човен, кинувся робити що міг, аби її вберегти, допомагав навіть тоді, коли вона не додумалася просити допомоги. їй захотілося розтанути в його обіймах і не вибиратися з них. Але фіалкові хмари затьмарювали сонце.

— Насувається буря, — сказала вона. — Позаяк хатинка обвита лозами, Каз та Іу не можуть сховатися всередині. А Радан. .. Що як дерево, в якому вона зараз, пошкодить буря? Ми не можемо покинути її там.

Ларран узяв її за руку й, не кажучи більше ні слова, побіг із нею сходами на кручі. Вона однією рукою трималася за поруччя, а другою — за його долоню, ігноруючи удари вітру, який уже не був лагідним бризом. Троянди вгорі сильно гойдались, а сосни, коли вони бігли між ними, хилились.

— Казе! Іу! — покликала Кіла.

Каз вистромив вусик із-під колючих заростей.

— Кіло! Ми в безпеці?

Ларран, не зупиняючись, накинувся на кущі, які затуляли парадні двері. Відпиляв товщі рослини й відірвав лози. Тоді перейшов на молоток і задньою його частиною відірвав дошки, якими затулив двері.

— Імперський корабель зник, але насувається буря, — повідомила Кіла Каза. — Де Іу?

Іу вигулькнули з-під колючих кущів.

— Іу?

Позаду них Кіла помітила курку. Вони якимось робом завадили їй утекти, попри хаос заростів і вторгнення вояків.

— Нам треба випустити Радан, — сказала Кіла. — Ларране, в тебе є...

Він витягнув із кишені обценьки.

— Ідеально.

Вона подалася до саду, торуючи собі шлях у колючих заростях обценьками. Пошкодувала, що при Ларранові немає коси, та принаймні обценьки працювали. Кущі виросли просто неймовірно густими. Вона бачила місця, в яких прорубали дорогу вояки, та завдяки своєму капітанові вони зайшли недостатньо глибоко.

Кіла з Казом стільки труд илися, розчищаючи місце для нової рослинності... Доведеться почати знову, хоча це набагато краще, ніж якби їх узагалі потягнули звідси геть. «Потрібні лише час і піт». Вона сказала собі радіти, що не вийшло гірше.

— Вартівники дерев! — гукнула, продовжуючи різати. — Будь ласка, поверніть нашу подругу!

А що як хмарні ведмеді її не почують? Що як вони не зможуть чи не схочуть відпустити Радан? Вони були такі відчайдушні...

«Спрацювало». Але це буде безглуздо, якщо Радан назавжди застрягне в дереві. Кіла пошкодувала, що не розпитала детальніше й не пошукала ще інформації.

Коли усе скінчиться, вона збиралася шукати інформацію без упину, все, що хотілося знати про лісових духів, усе про садові чари, усе про бурі, усе про все. Ясна річ, вона все записуватиме — напише власну книжку про Калтрі.

Відверто кажучи, схоже на ідеальне життя.

Але передусім Радан залишалася в дереві.

Урешті Кілі вдалося продертися, протиснутися й прорізати собі шлях крізь зарості достатньо, щоб дійти до дерева, яке тримало в собі Радан. Її руки й ноги перетинали крихітні подряпинки, а шкіру щипало.

Вона почула, як удалині загуркотів грім.

Постукала по корі.

— Радан! Чуєш мене? Вони подалися геть. Можеш виходити. Власне, тобі конче треба вийти, бо потрібно дістатися схованки: насувається магічна буря, і я не знаю, чи розважливо під час неї сидіти в дереві, — Кіла згадала, як батьки заганяли її всередину щоразу, коли Калтрі охоплювали грім і блискавка. Вони застерігали її, щоб ніколи не стояла під деревом, коли є блискавиці. Вона не знала напевне, чи поширюється це на перебування в дереві, та не думала, що з цим варто ризикувати, тим паче що буря була незвичайна.

— Радан!

Відповіді не було, а в саду ставало дедалі темніше. Підвівши погляд, вона зобачила, як над нею фіалкові хмари розітнув срібний зиґзаґ. Пішов дощ, падаючи на ії обличчя, наче сльози.

— Радан!

Довкола дерева линув білий туман, і Кіла позадкувала. Туман нуртував, і вона мигцем угледіла бурштинові очі. Було незрозуміло, де закінчується один хмарний ведмідь і починається інший: то була ціла сітка зі хмар.

За мить вони розділились, і Радан упала на землю біля Кілиних ніг, ляснувши долонями й колінами об зарослу лозами землю. Кіла допомогла їй підвестися.

— З тобою все гаразд?

— Це було... — Радан судомно втягнула повітря. — Дуже-дуже дивно. Варрік?

— Поїхав, — Кіла позирнула на море за межами бухти. Замислилася, чи справді корабель такий швидкий і міцний, як вони казали. Вона не була певна, що аліссіумці знають, якими жахливими можуть бути бурі на зовнішніх островах. Можливо, їм слід було залишитися.

Щоправда, це було небезпечно.

Ні, вони, звісно, знають, що можуть витримати.

— Його послали знайти тебе.

— Щоб убити чи щоб коронувати?

— Якось думається про перше, — відтак Кіла швидко додала: — Але не думаю, що він цього хотів. На мою думку, він хотів, щоб ти втекла.

Вона допомогла Радан пройти садом. Ішли повільно: ноги в Радан хиталися так, наче вона місяцями ними не користувалась, а лози й колючі кущі росли густо.

Коли вони опинилися перед хатинкою, Ларран уже частково відкрив двері. Усі разом залізли всередину. Каз та Іу були на кухні, як і курка, і Каз запалював кресалом кілька ліхтарів.

Через темні хмари й лози на вікнах у хатинці стало темно, майже як уночі.

— Буде кепсько, — похмуро сказав Ларран.

— Твої русалконі?

— З ними все буде гаразд. Вони пірнуть.

— А як же село? — запитала Кіла. Багато осель стояло близько до води. Під час минулої бурі вони здебільшого уникнули ушкоджень, але сильніша буря явно могла позривати дахи з будівель, розтрощити човни, знищити пристань: сильний вітер і дощ могли завдати великої шкоди.

Ларран молотком збив дошку з переднього вікна.

— Якщо все аж так погано, — промовила Радан, опускаючись на один зі стільців, — то ви певні, що не треба залишити дошки? Я знаю, що з ними почуваюся безпечніше.

— Я лише одну. Хочу бачити небо,—Ларран визирнув. — Ого. Так, буде кепсько. У дзвін у гавані вже подзвонили. Мешканці села знають, що треба сидіти в приміщенні, — однак говорив він невпевнено.

Кіла замислилася, наскільки кепське те «кепсько». А що як буря затопить село? Зрівняє його з землею? Що як...

— А що бойовий корабель? — запитала вона. — Гадаєш, він утік вчасно? Імперці не знають, які тут жахливі бурі. В Аліссіумі такої погоди немає.

Радан змахнула рукою.

— Будь ласка, скажи, що насправд і та не хвилюєшся за людей, які не криючись прийшли сюди, щоб довести мене до смерті.

— Капітан Варрік цього не хотів, — нагадала їй Кіла.

— Так, але він однаково збирався виконувати накази, якби знайшов мене.

В цьому Кіла була не така впевнена. Може, й так, а може, й ні. Йому, зрештою, не конче треба було вигадувати про отруйні ягоди. А ще вона гадки не мала, що він вирішив би робити, якби виявив її бібліотечний човен.

— Ти не знаєш цього напевне. Іноді доводиться обирати між жахливими варіантами. Ти не знаєш, під яким тиском він перебував.

Кіла дала драпака з ящиками неоціненних книжок. Радан зображала імператорську слідчу. Можливо, капітан Варрік сам зголосився шукати Радан, бо знав, що лише він не дуже старатиметься її шукати.

— Він здавався хорошою людиною.

Радан зітхнула.

— Він і є хороша людина. Але тепер його долю вирішує... ну... доля. Я казала тобі, що один вітромовець не зупинить бурі. Я нічим не можу допомогти. Доведеться просто витерпіти й сподіватися на найкраще...

Кіла позирнула на Каза.

Він дременув у задню кімнату й вийшов із тоненьким томиком: «Про бурі». Гойднувшись і вискочивши на стіл, поклав його перед Радан і розгорнув.

— Знаєш oці чари? Тут пише, що їх навчають лише вітромовців.

Радан придивилася.

— Так, але...

— Щоб накласти їх, потрібен ковен, — сказала Кіла.

— Саме так, — підтвердила Радан.

Каз застукав вусиками по столу. Схвильовані Іу сновигали довкола ніжок столу. Це буде ризиковано, та чи необхідний цей ризик? Кіла поглянула на Ларрана й знову запитала:

— Як гадаєш, корабель у небезпеці?

Він ще раз визирнув із вікна.

— Так. У таку бурю? Вони однозначно в небезпеці. Однак якщо він перекинеться, я не зможу врятувати всіх. їх надто багато.

— Він не перекинеться, — запевнила Радан. — Корабель же величезний.

— І буря величезна, — відповів Каз. — Я листям відчуваю.

Ларран попрямував до дверей.

— Залучу стільки русалконей, скільки зможу...

Кіла заступила йому шлях.

— їхній корабель буде далі в морі, ніж човен Радан. Вона наближалася до Калтрі, а вони гарно віддалилися від нього. Ти не зможеш розшукати їх у тому хаосі.

Хвилі, вітер, блискавка — він точно не впорається.

—Я не можу просто дати їм потонути. Якщо можу врятувати лише кількох, то так...

Кіла перебила його:

— Гадаю, найбільше шансів урятувати всіх на тому кораблі й захистити всіх на острові, зупинивши бурю.

Радан похитала головою.

— Однозначно ні. Прошу, будь практичною. Для цього потрібен досвідчений, вишколений ковен. Лише ми з тобою. ... Рослини можуть накладати чари? Ларране, маєш якийсь досвід чарування? Вимовляв хоч слово Першим наріччям?

Вона знову повернулася до Кіли, не чекаючи на відповідь.

— Ця магія не для аматорів. Ти хоч уявляєш, що може піти не так із чарами такого масштабу?Кіла перейшла до вікна й визирнула зі щілини, яку відкрив Ларран. Між лозами побачила смужку яро-фіалкового неба.

— Ми можемо дістатися селища? Брін, Іді, Уліна -— вони нам потрібні.

Ларран заперечно хитнув головою.

— На сходах буде небезпечно.

Вона згадала про Айвора.

— А полетіти можна?

— Жахлива ідея, — прокоментував Каз.

Кактус погодилися:

— Але може спрацювати, — відповіла Кіла.

* * *

Вони не полетіли.

Вони спланерували. Айвор дістав відшліфовану тростину, яку тримав горизонтально. Ларран ухопився за один бік, а Кіла й Радан трималися за другий. Іу заховалися в одній із Кілиних кишень, а Каз обвився довкола її шиї.

— Тримайтеся, — сказав Айвор, збігаючи з краю кручі.

По острову били вітри, але Айвор умів їх осідлати. Він обрав потік, що віяв уздовж кручі, й на ньому спланервував просто в селище. Кіла відчувала, як вітер віє їй у лице, й не знала, кричати чи сміятися, коли вони попливли над дахами, що на них часто ніжилися на сонечку крилаті коти. Вона ще ніколи не відчувала, як світ під нею зникає, й не була оточена силами, що здавалися б такими колосальними. У ті кілька хвилин, коли вони були частиною неба, вона одночасно почувалася нестримною й неймовірно крихкою.

Коли в небі промчала блискавка, вони приземлилися біля фонтана.

По вулицях періщив дощ, падаючи по діагоналі. Усі промокли до нитки. Кіла відчувала крізь сорочку колючки Іу, та не скаржилася: з усієї компанії саме вони були найменш пристосовані до злив. Айвор не згортав розкинутих крил, трохи затуляючи гурт від дощу, і йшов першим, доки вони не дісталися пекарні Брін. Він постукав у двері рогами.

Кіла почула, як поряд зі сходами хтось тужливо завив, і, примружившись, розгледіла крізь дощ одного з котів — смугастика з яскраво-зеленими крилами, схожими на папужі. Він зіщулився під вікном пекарні.

— Тобі не слід...

Розчахнувши двері, Брін витріщилася на них із роззявленим ротом.

— Ради всіх островів, що...

Вона затягнула Айвора всередину за роги, а тоді загнала всіх інших.

— Кіло, ти теж.

Кіла, стявши на коліна, покликала кота:

— Йди всередину. Ну ж бо.

— Іу! — наказали кактус із Кілиної сорочки.

За наказом Іу кіт чкурнув до пекарні, притиснувши крила до мокрющого хутра.

Щойно всі зібралися всередині, Брін зачинила двері, рятуючись від вітру, й запитала:

— Чому ви зараз надворі? Дзвін у гавані вже давно просигналив!

Вони збилися докупи. З них крапало на підлогу. Крилатий кіт сховався, тремтячи, під прилавком, і Кіла пошкодувала, що не може полізти за ним. Тепер, коли вони тут... «Це занадто шалений план. Буря засильна. Ми занадто недосвідчені». Але вона затягнула всіх аж сюди. Кіла дістала з торбинки папірець і поклала його на стільницю, стараючись не накрапати на нього.

— Радан виписала чари, але накласти їх ми зможемо лише разом.

— Вони працюють, лише якщо їх виконати правильно, — сказала Радан. — Вони зупинять магічну бурю, та накладати їх мають щонайменше п’ятеро чаклунів одночасно.

Брін придивилася до тексту.

— Жодних інгредієнтів.

— Ми і є інгредієнти, — сказала Кіла.

— Це пояснюється в статтях Івіні, — промовив Каз. — Насправді захоплива гіпотеза: буцімто дихання чаклунів править за інгредієнти, якщо кожен видих узгоджений, — за свої новаторські дослідження Івіні присудили медаль. Її демонстрували в північній читальній залі — принаймні колись.

— Чарувати неодмінно треба строго одночасно, як і вдихати та видихати, — пояснила Радан. — Зазвичай вітромовці вправляються годинами, доки не виробляють спільний ритм. Я вважаю, що ця ідея в найкращому разі дурнувата. В найгіршому — безрозсудна.

— Все одно що пірнути в океан під час шторму, щоб урятувати жінку з човна, який перекинувся, — сказала Кіла, позирнувши на Ларрана.

Він усміхнувся у відповідь і не став сперечатися.

— Приведу Іді та Уліну.

Не сказавши більше ні слова, пішов на залиту дощем вулицю. Вітер ударив об двері пекарні, розчахнув їх, а Брін силоміць зачинила.

— Буря мине, — сказала вона. — Ми вже їх витримували й витримаємо знову.

— Десь там імперський корабель, — промовила Кіла. — Він відплив недостатньо рано, щоб урятуватися. Він вразливий, беззахисний проти вітру, хвиль і дечого гіршого.

— Ти певна, що ми хочемо їх урятувати? — запитала Брін. — Ну, ми ж щойно їх спекалися, — вона вп’ялася поглядом у Радан, і Кіла бачила, яке в неї схвильоване обличчя.

— Вони здогадаються, що ми скористалися забороненою магією, — відзначила Радан.

«Так учинив би Ларран». Кіла не могла описати словами, чому це важливо зробити, та якщо вона цього не зробить... триматиме при собі знання, які забрала, й не допомагатиме ними іншим, то буде не кращою за імператора та його чаклунів.

— Нам до снаги допомогти. Як ми можемо ними не скористатися?

— Я просто хочу сказати, що це ризиковано, — відповіла Радан.

— Ми не маємо влади над вибором капітана Варріка, — сказала Кіла. — Маємо владу лише над своїми діями й можемо сподіватися, що інші люди робитимуть правильний вибір.

Вона таки сподівалася з огляду на його дії біля хатинки, та лише припускала, що, зіткнувшись зі складнішим вибором, не буде сліпо виконувати накази.

— Це правильний учинок, — мовив Каз. — Кіло, я з тобою.

— Я, звісно, теж із тобою, — докинула Радан. — Я ж надала чари. Прилетіла до пекарні на його крилах, — показала рукою на Айвора, який тим часом пригостився чашечкою чаю. Поки він попивав чай, у нього трусилися руки. — Я просто хочу чітко сказати, що це може мати наслідки. Наприклад, якщо ми їх порятуємо, а вони повернуться, щоб «подякувати» чи заарештувати нас, що вони робитимуть, як уздрять мене? Що робитимуть із вами, як дізнаються, що ви переховували мене?

— Ми не дамо їм тебе побачити, — запевнила Брін.

— Знову запхаєте мене в дерево?

Брін явно спантеличилася.

Пояснити вони не встигли, бо Ларран знову протиснувся в пекарню, обіймаючи однією рукою Уліну. Позаду трюхикала Іді.

Вона струсила воду з гриви та хвоста.

— Що тут такого термінового?

— Ти їм сказав? — запитала Кіла Ларрана.

— Він вимовив слова «ковен соснових шишок», — відповіла Іді. — Це — все, що нам треба було почути, — вона зблиснула усмішкою на всіх, хто з’юрмився в пекарні, від Айвора й Радан до Іу й Каза. — Бачу, наш ковен збільшився.

Кіла жестом прикликала всіх до себе.

— Ось що ми робитимемо...

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Щоб уберегтися від помилок, Каз переписав заклинання так, як воно вимовлялося, бо мав найохайніший почерк. Уліна погодилася керувати ними: подаватиме сигнал для кожного складу й кожного подиху. Кіла сформувала коло довкола столу з заклинанням. Ліворуч від неї був Ларран. Праворуч — Брін. Іді, Радан і Айвор скупчилися по той бік столу.

— Буря має нас чути, — сказала Радан.

Брін пройшла до вікна й дверей.

— Готові?

Іу й Каз сиділи по кутках заклинання для надійності.

Вона розчахнула вікно й двері, і в пекарню з ревом увірвалася буря. З однієї полиці злетіла торбинка з борошном і розкрилася, гепнувшись на підлогу, а смугастий кіт завив. Борошно здійнялося хмаринкою довкола нього, а тоді його понесло на вулицю.

— Вона посилилася! — гукнув Ларран, перекрикуючи шалений вітер.

— Вулиці заливає! — озвалася Брін.

— Тоді негайно це зупинімо!—сказала Кіла. Коли Брін і Ларран повернулися в коло, взяла їх за руки. — Уліно, починай!

Тримаючись однією парою рук за руки сусідів, Уліна другою парою рук почала диригувати. Здійняла руки, вдихнула... і вони почали.

Верісінаса трі біаса

Сей гіавор ярі трікома

Суна вірі суна віра...

Завивання вітру надворі звучало як дитячий крик. Крилатий кіт зіщулився від страху за прилавком, укрившись яскраво-зеленим пір’ям. Кіла почула звук удару. Дерево впало? Пристань зламалася? Якийсь дах пробило? Зосередившись, вона вимовляла кожен склад якомога точніше. Довкола неї те саме робили інші.

Вірріная трі вірона

Муріа рісана верісінаса...

Коли за дверима почувся біг води на вулицях, Кіла відчула, як рука БрІн, за яку вона трималася, напружилася. Як і казав Ларран, ця буря була сильніша за попередню. Треба перейти на більшу висоту. Але лише тоді, як чари буде закінчено.

Сей ґована

Суна віра ефі міана!

Вони дійшли до кінця, підняли обличчя й перезирнулися. — Знову, — сказала Кіла.

Верісінаса трі біаса...

Кіла відчувала на пальцях ніг вологу. Опустивши погляд, зобачила, як морська вода просочується в пекарню крізь відчинені двері. Рівень води на вулиці піднявся до вершини сходів. Селище заливало. Невдовзі вода опиниться в кожному будинку.

А коли це скінчиться, вона не знає. Може, аж тоді, коли все Калтрі знесе геть.

Кіла почала вимовляти слова голосніше.

Почула, як поряд затремтів голос Іді. Та затнулася на одному складі. Крилатий кіт шмигнув до неї та скрутився калачиком довкола передніх копит кентавриці. Іді, наснажена цим підбадьоренням, продовжила чистим сильним голосом.

Вони продовжували.

Втретє.

А тоді—тиша. Крики вітру стихли, перетворившись на шепіт. Вода відступила з підлоги пекарні, і Кіла, позирнувши на двері, побачила, що вода витікає з селища, неначе ії закачують назад у море.

— Ми... ми змогли? — запитала Уліна різким голосом. До того всі вони кричали. Кіла й не усвідомлювала, що теж кричить. Вона ковтнула. Горло було наче роздерте.

Вони поволі відпустили руки одне одного.

Іді важко сіла на круп.

— Я затнулася. Я провалилася.

Кіла замотала головою.

— Мені здається, що спрацювало.

Вона вже не чула вереску бурі. Вітер стихав, а стіни вже не трусилися так, наче світ хотів їх роздерти. Біля її ніг муркотів смугастих із зеленими крилами, Кіла підібрала кота й обійняла, глибоко вдихнувши й видихнувши. Повітря мало смак солоного моря.

Брін кинулася до дверей і визирнула надвір.

— Небо яснішає! Воно... ну, дощу й грому немає.

Її голос злегка тремтів.

Іді, піднявши голову, запитала:

— Що таке?

— Ходіть подивіться, — сказала Брін і вийшла надвір.

Кіла з котом на руках пішла за нею разом із Ларраном. Каз та Іу гайнули надвір біля ії ніг. Усі повиходили на сонце. Все було мокрюще — крапало з дахів, вода стікала зі стін. Камені виблискували від води. І з неба падали квіти.

Замість дощу й блискавки донизу линув квіт — білий, рожевий, блакитний, фіалковий і жовтий. Це скидалося на якесь святкування. Смугастий кіт із радісним «р-р-р-яв» зіскочив із Кілиних рук, розправив зелені крила й полетів у наповнене пелюстками небо, ловлячи квіт у повітрі. Кіла, засміявшись, розкинула руки й закружляла. Довкола танцювали квіти.

— Усі зрозуміють, що це магія, щойно побачать,—-тихо озвалася Радан. Вона не полишила пекарні, а затрималася біля дверей, на краю поля зору.

— Вони зрозуміють, що це магія, щойно збагнуть, що не загинули.

Кіла зловила квіти розкритими долонями. Піднесла їх до обличчя та вдихнула м’які пахощі. Вони пахли серцем літа.

— Ходи подивися!

Радан, мотнувши головою, відступила в пекарню.

Стурбовано позирнувши в бік пристані, Брін пішла всередину й собі.

Ларран схопив Кілу за руки й закружляв її на мокрій бруківці. Над ними знялися й затанцювали пів десятка котів. Невдовзі, може, й будуть наслідки, але поки що... падали квіти, що стали справжнім дивом, і Калтрі був у безпеці.

Смикнувши Ларрана за руку, Кіла потягнула його до пристані. Довкола з будинків виходили мешканці села і чудувалися квіту. На дахи повернулося ще більше крилатих котів, які збивали квіти в повітрі. Вони насипались у волосся Ларрану, і Кіла знала: в неї те саме. Це навівало думки про свята й весілля. Вона відчула, як її щоки почервоніли.

— Подивимось, що ми врятували, — промовив Ларран і, не відпускаючи Кілиної руки, повів її до пристані. Квіти сипалися далі, та коли вони підійшли ближче, їй обірвалося серце.

Судна в гавані розкидало. Кілька викинуло на берег. Одне розбилось об каміння. На легких хвильках і пошкоджених суднах лежали квіти.

— Ми не встигли, — сказала Кіла.

— Це ж не всі судна,—зауважив Ларран, — і їх можна полагодити. Ми врятували оселі. І людей. Навіть їх, — він показав за гавань, туди, де кренився набік, вертаючись на Калтрі, бойовий корабель із білим корпусом і червоними вітрилами. — Ти мала рацію. Вони не врятувалися від бурі. Якби не чари...

— Вони повергаються,—вимовила Кіла. Почасти вона сподівалася, що вони приймуть це диво просто як диво й попливуть собі далі, до наступного пункту призначення.

— Ще є час сховати тебе й Радан, — сказав Ларран.

Вона мотнула головою.

— Радан—так. Зі мною ж вони зустрічалися. Вони знають, що я тут. Якщо я ховатимусь, то лише здаватимуся винною. Та й та теж накладав чари, а ще Айвор, Брін, Іді, Уліна, Каз, Іу. Ми всі задіяні в цьому. Якщо ми всі зникнемо... Я не покину вас у цьому становищі.

Ларран явно стривожився.

— Але й полегшувати їм роботу не слід, еге ж?

— О, так, ми однозначно маємо брехати до посиніння.

Тримаючись за руки, вони дивились, як імперський корабель запливає в гавань.

У того зламалася одна щогла й порвалося вітрило. Він явно не пройшов бурю неушкодженим. «Може, він тут лише заради ремонту. Може, вони нічого не питатимуть».

«А ще, може, курка заговорить».

Звісно, вони ставитимуть запитання.

Кіла усвідомлювала, що пристанню біжать інші. Однак цього разу мешканці села збиралися не для того, щоб привітати корабель. Усі повністю зосередилися на прибиранні після бурі. Люди разом латали човни, стягували їх із каміння, усували завдану шкоду — і змітали квіти.

Лише Кіла й Ларран стояли нерухомо, споглядаючи, як надходить поранений корабель.

Кіла знала, що теж має допомагати, але неначе прикипіла до місця на причалі. «Може, мені й варто сховати нас усіх». Може, варто виростити ще рослин і розмістити всіх за ними. Та вона не думала, що це спрацює тепер. Те, що вони зробили, було надто масштабним, щоб ігнорувати.

Корабель, накульгуючи, ввійшов у гавань.

На півдорозі між хвилерізом і пристанню кинув якір. Невдовзі спустили шлюпку, і Кіла побачила, як до них гребуть капітан і кілька моряків.

Коли вони дісталися причалу, Ларран сягнув рукою вниз і допоміг їм прив’язатися до тієї частини причалу, що ще залишалася міцною. У капітана, як помітила Кіла, були квіти у волоссі, і в усіх решти теж.

— Із вашим кораблем усе гаразд? — запитав Ларран. — Допомога з ремонтом потрібна?

Капітан Варрік вибрався зі шлюпки й наказав своїм людям залишатися на веслах. Кіла замислилася, чи добрий це знак, що він не звелів їм вийти й не почав одразу розслідування.

— Моя команда вже над ним працює, — запевнив капітан. — Ми повернулися, щоб пересвідчитися, що ваш острів вцілів, — підійшовши до самого кінця причалу, він оглянув гавань. — Бачу, дещо зазнало ушкоджень.

Ларран знизав плечима.

— Ми впораємось. Як і завжди.

— У вас уже траплялися бурі такої сили?

Ставши поряд у кінці причалу, Ларран сказав:

— Бурі посилювалися, відколи столиця припинила відправляти своїх чаклунів у об’їзди. Зовнішні острови потерпіли найбільше. Ми залежимо від чаклунів, які підтримують рівновагу в магії, протидіючи дивам, що їх творять у столиці. Я планував відвідати Аліссіум і подати апеляцію імператорові, та через безлад у столиці...

— Я маю підстави вважати, що ситуація покращиться, — сказав капітан Варрік.

— Справді? — запитала Кіла. — Чаклунів знову відправлятимуть в об’їзди?

— Не думаю, що рішення буде таким, — він поглянув на неї'. Кіла пошкодувала, що не може прочитати його думки. За цим виразом обличчя ховалося щось невисловлене. Її серце забилося швидше й завзятіше, і вона понадіялася, що капітан його не чує.—Закони змінюються, та, на жаль, змінюються повільно.

Їй захотілося спитати, які саме закони, та вона не була певна, що наважиться. Можливо, спитати—це все одно що зізнатися в порушенні кількох законів, а вона не була впевнена, що це розважливо. Напевно, те, що він не заарештував усіх негайно, — добрий знак.

На щастя чи на жаль, питати Кілі не довелося.

— То що, закон, за яким чаруванням можуть займатися лише санкціоновані чаклуни, вже скасували? Прошу конкретики, — озвався Каз.

Кіла не бачила, як він пройшов причалом, але він опинився поряд, міцно обвивши земляну грудку вусиками. Те, що він добровільно прийшов сюди, де під дошками плюскала вода, було надзвичайно, та хоч вона й пишалася тим, що Каз переборов страх, чому він не залишався у схованці? Він же знає, що пояснити його існування важко. Ніде правди діти, він має повне право бути тут, але переконати капітана в цьому після раптового квіткового кінця магічної бурі може бути непросто. Було б краще, якби...

— Іу,—додали кактус, вистромившись із-поміж Казового листя.

«Це кінець».

Капітан Варрік витріщився на них, роззявивши рота.

Причалом пробіг Тобін і загальмував перед ними.

— Казе! Ти в селищі! — і похвалився перед капітаном: — Це мій Друг Каз. Він хлорофітум комозум — бачите, я навчився це вимовляти.

З пристані озвалася Брін:

— Тобіне, ходи сюди, допоможи з сітями!

Тобін застогнав, а тоді потрюхикав назад, кинувши через плече:

— Казе, зайди якось до пекарні тітки Брін. Я нишком передам тобі випічки.

УсІ провели поглядом хлопчика, який пробіг причалом назад, до Брін і решти Ковену Соснових Шишок. Кілині друзі стояли пліч-о-пліч біля причалу, стежили й чекали, приготувавшись, — і Кіла збагнула, що Тобіна вони послали навмисне, щоб показати капітанові Варріку, що вона, Ларран і рослини не самі. «Або щоб нагадати мені».

Вона гадки не мала, що вони думають робити, якщо її доведеться рятувати, та не збиралася допустити таке. «Не дам капітану Варріку забрати жодного з них».

За ті кілька секунд, поки Тобін долав причал, капітан Вар-рік опанував себе. Кіла не могла прочитати вираз його обличчя, щоб оцінити реакцію на присутність розумної рослини, явно не питомої для Калтрі, хоча Радан начебто була єдиною новачкою на острові. «Він має розуміти, що ми збрехали, навіть якщо не знає, як саме й чому». Тепер, якби ж їй просто збагнути, як пояснити все так, щоб імперці забралися...

Ні Кіла, ні капітан Варрік не встигли заговорити, бо Каз повідомив його:

— Мене нелегально створила бібліотекарка у Великій Аліссіумській бібліотеці. Мені надали громадянство, та її заарештували й стратили.

— Перетворили на дерево, — вточнила Кіла.

— Стратили, — твердо промовив Каз. — Вона не могла ні говорити, ні рухатись, а коли бібліотека запалала, не могла ні покликати на допомогу, ні побігти в безпечне місце. Якщо вона не згоріла у вогні, то вже точно зогнила там, де її залишили, бо її тіло з безживної деревини розклалося. І весь цей час вона усвідомлювала свою долю, безпорадна, застрягла, забута.

Кіла витріщилася на нього. Він ніколи не говорив про свою творчиню. Вона про неї не питала, бо не хотіла засмутити його розмовою про те, чого вони не могли змінити чи виправити. Вона й не усвідомлювала, що він розумів, яка буде ії доля, коли запалала північна читальна зала.

— Її звали Терлу Перна, і вона була добра, лагідна й мала м’який голос. Не душила комах, бо не хотіла, щоб їхнім рідним було сумно й самотньо. Проте ії катували й убили за те, що вона дала мені життя, а перш ніж ії забрали, вона сказала мені, що нітрохи не жалкує про зроблене. Вона, звісно, шкодувала, що не зробила цього непомітніше, але сказала мені, що я — найкраще її творіння, а якщо імператор і його чаклуни цього не бачать, то вони дрібні самозакохані людці, яким байдуже до всіх, окрім себе.

Кіла, ставши на коліна поряд із Казом, тихо промовила:

— Я не знала, що вона створила тебе зумисне.

— Так і було, — відповів Каз і обвив Іу вусиком, неначе бажаючи втішитись. Іу пригорнулися до нього. — їй було самотньо, і вона хотіла, щоб їй було кого любити. Вона створила мене з любові, і за це імперія ії знищила.

— Казе, мені дуже шкода.

— Закон проти неофіційного чаклунства існує не для того, щоб допомагати людям, — звернувся Каз до Варріка. — Революціонери мали рацію — так, я читав їхні памфлети й згоден із ними. Закони було створено, щоб зосередити владу поміж уже могутніх, і людям при владі було байдуже, кому ще вони нашкодять. їм було байдуже до самотньої бібліотекарки, яка нікому не завдавала шкоди, і так само було байдуже до тисяч острів’ян, які залишилися самі в біді й потерпають від постійних бур, викликаних їхнім невдалим застосуванням магії.

Капітан Варрік сказав:

— Наразі цей закон ще чинний. Прошу, майте на увазі, що не я писав закони і я не маю влади їх змінювати.

Кіла перевела погляд із рослини-павука на капітана, не знаючи, що сказати. Це здавалося набагато серйознішим, аніж одні чари для зупинки бурі чи навіть повна спальня незаконних книжок.

Втрутився Ларран.

— Але ж ви маєте владу обирати, що робити далі, виконувати накази чи йти за серцем, — сказав він. — Ви могли б із власної волі поплисти геть. У вас немає прямих доказів того, що тут відбувалося нелегальне чародійство.

Кіла, підвівшись, на мить витріщилася на нього. Він був такий милий з усіма, що вона не очікувала, що він посперечається з імперським капітаном, навіть заради неї. Те, що це сталося, надало їй відваги. «Ми можемо вмовити капітана Варріка вчинити правильно — досить тільки знайти потрібні слова». Як уже довели псевдоотруйні ягоди, він хоче чинити правильно, а це ж має щось значити, хіба ні?

Капітан Варрік м’яко, винувато промовив:

— У моєму волоссі й на моєму кораблі квіти. Не збагнути, що тут не обійшлося без магії, можна було б, лише нічого не помічаючи. А на моєму кораблі й на Калтрі немає жодного санкціонованого чаклуна.

— Ви не маєте доказів щодо того, хто творив ці чари, — зауважив Каз.

— А могли б мати, якби провели розслідування, — відказав капітан Варрік.

— Це входить у ваші обов’язки? — запитала Кіла. — Ваша місія — знайти спадкоємицю імператора. Ваші зверхники, безумовно, вирішили б, що це важливіше, й не хотіли б, щоб ви відкладали свою місію, щоб побути Імператорським слідчим на дрібному острові.

— Такі чари могла здійснити лише людина зі знанням вітромовства, а спадкоємиця володіла ним, — він знову заговорив винувато. — Можна сказати, що розгляд цієї зачіпки безпосередньо пов’язаний із моєю місією.

— А ще можна обрати не казати цього, — наполягла Кіла. — Так, у вас місія, та лише вам вирішувати, як її здійснити, — вона стишила голос іще більше. — Вам вирішувати, є отруйні ягоди чи ні.

Він похитав головою.

— Все не так просто...

— Іу, — сказали кактус.

Каз переклав:

— Вони кажуть передати вам, що можна сказати так: той, хто наклав ці чари, щоб розвіяти бурю, міг би дати вам і вашій команді потонути. Але вирішив цього не робити. Це підказує, що чари наклала не ваша ціль.

— І це вони стільки наговорили? — перепитав капітан Варрік.

Каз знову переклав:

— Так.

— Той, хто наклав ці чари, явно більше переймався справедливістю, ніж законом, — сказала Кіла. Раніше вона вже думала, що капітан видається хорошою людиною. Тепер же всім серцем сподівалася, що мала рацію й не помилилася в ньому. Тут він має вибір, незалежно від того, бачить це чи ні. Може думати сам і вирішувати, як правильно. — Ви теж можете перейматися.

Капітан Варрік озирнувся на свій корабель і тихо, щоб ніхто, крім них не почув, запитав:

— Скажіть, вона в безпеці? Хоче саме такого життя?

— Безумовно, воно краще за альтернативу, яку пропонуєте ви, — відповів Каз.

Він кивнув, явно нещасний.

— Але якби це було не так... Якби я прийшов, щоб запропонувати корону...

— Вона її не хоче, — сказала Кіла.

— Ви впевнені. Вона не...

— Вона не хоче ні повалити уряд, ні загинути від його рук, — перебила Кіла. — Вона сказала мені, що хоче звичайного життя. — Він може зробити правильний вибір. Вона це знає. Якщо захоче достатньо сильно. — Але ви знаєте ії набагато краще, ніж я. Чого вона хоче, на вашу думку?

— Вона ніколи не хотіла влади, — визнав капітан Варрік. — І нічого з того, що їй можу запропонувати я.

Він тяжко зітхнув, і Кіла почала надіятися. Позирнула на Каза. Той злегка тремтів чи то від тривоги, чи то від страху — вона не розуміла, від чого саме. Кіла простягнула руку, і Каз потягнувся вусиком угору й узяв її. Ларран узяв ії за другу руку.

Вони чекали, тримаючись за руки й листя.

Підвищивши голос так, щоб було чутно решті на пристані, капітан ВаррІк заявив:

— Мені надійшла звістка, що цю бурю вдалося розвіяти мандрівному чаклуну. Ми всі дуже вдячні за цей щасливий випадок. Він нагодився саме вчасно.

— Це дуже щасливий випадок, — голосно підтакнула Кіла.

Капітан покрокував назад до шлюпки й заходився розкидатися наказами. Двоє на веслах хай доправлять його назад до корабля, а решта хай допоможе рибалкам.

—Я пошлю декого з команди допомогти з ремонтом після бурі — принаймні доки ми не будемо готові поплисти на наступний острів.

Коли моряки вибралися з човна, щоб допомогти, калтрійці на пристані зраділи. Невдовзі всі вони працювали пліч-о-пліч. Коли всі його люди були приставлені до корисної роботи, капітан Варрік заліз у шлюпку й повернувся на корабель, залишивши Кілу, Ларрана й двох розумних рослин на причалі. Він не озирався.

— Іу? — запитали Іу.

— Він обрав доброту, — пояснила Кіла. їй хотілося розтектися калюжкою від полегшення. Вона всміхнулася, позираючи вниз на рослину-павука. — Казе, тобі вдалося.

— Нам вдалося, — виправив Каз.

— Іу, — погодилися кактус, а Ларран обхопив рукою Кілині плечі й поцілував її в щоку. Вона обійняла його у відповідь.

Кіла запропонувала Казові:

— Хочеш віднесу тебе назад на суходіл?

— Та я сам, — упевнено промовив він.

Тут один із рибалок притягнув човен ближче, і під ними заплюскала вода. Каз учепився листям у дошки причалу.

— Якщо не хочеш... — почала Кіла.

— Так, просто понеси мене.

Вона нагнулася, підхопила друга, тимчасом як Іу вилізли в кишеню її досі мокрої спідниці. З повними руками листя й Ларраном поряд Кіла зійшла з причалу й пішла заквітчаним селищем.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Чотири місяці по тому

Кіла помішала субстанцію, що мала бути яблучним варенням, і замислилася, чи не розтовкла його надто сильно. «Тепер його не затовкти назад». Каз зазирнув у каструлю й сказав:

— Схоже на яблучну підливку.

— Гадаю, можна продавати й яблучну підливку.

— В нас крамничка варення, — нагадав він. — Так на вивісці написано.

— А може, вона невдовзі перетвориться на варення.

Вона помішувала далі. Надворі Ларран знову працював у саду. Приборкати подвір’я хатинки, щоб вийшло щось пристойне після того, що Каз прозвав Великим наїжаченням, виявилося дуже непросто. Часом долучалися членкині Ковену Соснових Шишок, а також Ларран. Вони—іноді ще й Айвор, але завжди Брін, їді, Уліна й Радан — зустрічалися двічі на тиждень, щоб наробити ще засобів і вивчити нові чари для оздоровлення рослин і дерев, пом’якшення погоди й поліпшення риболовлі (тим часом Каз робив багато нотаток для книги чарів, яку писали вони з Кілою й Іу, зібрання чарів острова Калтрі). Опісля ковен трохи допомагав у саду. На знак подяки

Кіла завжди дарувала додаткові порції варення. Схоже, його любила більшість калтрійців, особливо в поєднанні з випічкою від Брін. Коли розійшовся поголос про бонусне варення, до них почав частенько долучатися й Тобін. Уліна й Каз по черзі грали на арфі, тимчасом як інші працювали.

Каз зіскочив зі стільниці, а тоді вискочив на стіл, де залишив свою арфу. Почав награвати листям якусь мелодію. Ще кілька листочків—і додалася ще одна гармонія. Кіла, помішуючи яблучну субстанцію, гойдалася в такт музиці. Найновіший член їхньої сім’ї, смугастий кіт із зеленим пір’ям, підмуркував музиці на каміні. Він прийшов до них жити невдовзі після квіткової бурі й відтоді його тіло набуло приємної пухкості, а шубка — блиску, почасти завдяки стабільному постачанню риби від Ларрана.

Почувши голоси, що перекрикували арфу, Кіла визирнула з переднього вікна й побачила, як із зелені виходить кістяк Ковену Соснових Шишок: Брін, а за нею — Іді, Уліна й Радан. Вони несли кошики із зібраними інгредієнтами, розмовляючи та сміючись на ходу.

Ларран зайшов усередину через чорний вхід. Знявши садівницькі рукавички, поцілував Кілу в щоку. Зазирнув у каструлю.

— Яблучна підливка явно смачна.

Кіла зітхнула.

Знявши каструлю з пічки, замислилася, що робити: розлити підливку по слоїках чи просто почати заново. Зачерпнувши трохи ложкою, перевірила на в’язкість. їсти можна, та вийшло набагато ближче до яблучної підливки, ніж до варення. «Завтра спробую ще партію».

— Ковен прийшов. Ми з Казом думали поекспериментувати з новим засобом для опріснення води. Якщо він спрацює, ми дамо рибалкам і човнярам змогу робити стільки питної води, скільки треба.

— Звучить корисно.

— Хочеш затриматися чи...

— Не сьогодні, — сказав Ларран із винуватою ноткою в голосі. — Зараз піду до бухти й подивлюсь, як там Шієн та інші.

Шестеро його русалкобил були вагітні лошатами, і Ларран крутився довкола них так, наче був їм батьком. Із наближенням пологів перемістив їх до Кілиної бухти, щоб убезпечити від вітру та хвиль.

— Хто з ними цього ранку? — запитала Кіла.

Відповісти Ларран не встиг: повітря пронизав високий вереск. Кіла, покинувши яблучну підливку, помчала до дверей. Ларран устиг першим.

— Іу-у-у-у-у-у-у-у-у!

Ларран, не зупиняючись, пролетів повз кактус і спустився зі сходів.

— Це кобили? — запитала Кіла. — Якась із них народжує?

Кактус так завзято мотнули верхньою половиною тіла, явно киваючи, що аж перекинулися. Каз допоміг їм надійно стати на коріння, тимчасом як Кіла кинулася назад у хатинку, до книжкових полиць. Витягнула записник, у якому зібрала нотатки про допомогу русалкобилам під час пологів. Вона вже вивчала його так і сяк, але тепер помилитися було не можна.

— Казе, інгредієнти! — гукнула вона.

— Зараз!

Кіла з рослинами заздалегідь відклали інгредієнти в кошик, готові щомиті піти. Тих вистачило б на всіх кобил. Каз витягнув кошик із шафки біля раковини, тимчасом як Кіла дістала ступку й товкач. Каз закинув ретельно дібрані листки, ягоди й насіння.

Іді просунула голову в вікно над прилавком.

— Чим можемо допомогти?

— Котра з них народжує? — запитала Кіла в Іу.

— Іу, іу, іу, — сказали вони. А тоді додали: — Іу.

Кіла застигла, припинивши товкти інгредієнти.

— Чотири? Чотири одночасно? Так, гаразд, допомога точно потрібна. Дякую, Іді. Казе, будь ласка, покажи чари ковену.

Брін забрала в Каза записник.

— Ми потренуємося.

— Ніколи не бачила, як народжує русалкобила, — промовила Радан.

— Це мокро, — сказала їді. — Дуже мокро.

Жінки сіли колом надворі і почали завчати склади. Кіла раз у раз виправляла вимову, готуючи пасту. Паста мала бути свіжою — інакше Кіла змішала б ії заздалегідь.

Вона надіялася, що вони встигнуть.

Щойно пасту було приготовано, Кіла вибігла надвір. Увесь ковен зіп’явся на ноги (й копита), і всі помчали до бухти.

Ларран уже стояв майже по пояс у воді, переходячи від русалкобили до русалкобили й усіляко стараючись їх заспокоїти, поки ті борсалися й іржали від болю.

— Кіло!

— Ми тут!

Не скидаючи взуття й не роздягаючись, вона одразу забрела у воду. На щастя, вода того дня була тепла. Щиколоток легенько торкалися водорості, а дно бухти липло до черевиків.

— Допоможи натерти їх оцим. Де завгодно на лусці. їм просто треба всотати це крізь шкіру, щоб потрапило в кров.

Кіла сягнула до найближчої русалкобили, але та куснула повітря й ляснула хвостом по воді.

— Я їх триматиму. Ти розмазуй цю штуку.

Ларран притулив до грудей торс кобили й заходився терти їй шию, заспокійливо воркочучи.

Русалкобила почала хвицатися повільніше, і Кіла змогла наблизитися. Якомога швидше нанесла пасту.

— Починайте заклинання, — звеліла Іді, Брін, Уліні, Радан і Казові. Іу підтримували голками папірець із заклинанням.

Ковен Соснових Шишок, стоячи разом на причалі, заспівав, а Кіла й Ларран перейшли до наступної русалкобили. Коли жінки дійшли до кінця заклинання, Кіла промовила:

— Ще раз.

Заново почавши співанку, вони повторювали заклинання знову і знову, а тим часом Кіла нанесла пасту на всіх чотирьох русалкобил. Решта двоє кобил, які ще не народжували, ходили по воді в глибшій частині бухти й дивилися на це ошалілими очима. На вході до бухти зібралися кілька русалок і русалів. Русаля, яке колись урятувала Кіла, вибралося на камінь, щоб краще все роздивитися. За останні чотири місяці хлопчик підріс, а на його хвості іскрилися нові золоті та срібні крихти.

Конериба з блакитно-зеленою лускою (Кіла знала, що її звати Амарін: вона завчила, як звати їх усіх) крутнулася та скрикнула. Ларран став поряд із нею.

— Тс-с, тс-с, усе гаразд, матусю, ти чудово справляєшся. Ти можеш. Дихай, — він повільно, розмірено гладив ії по шиї, доки вона не задихала в такт його рухам. І тепер борсалася менше. — Усе гаразд.

Заспокоївши Амарін, він став позаду неї.

Тим самим м’яким, заспокійливим голосом сказав:

— Кіло, гладь її по шиї й дивись, щоб вона була спокійна. Пильнуй ії зуби. Вона може спробувати вкусити. Не навмисне, та все одно буде боляче.

Ковен співав далі, а Кіла заворкувала до кобили.

— Зараз будуть перейми, — попередив Ларран.

Вона якраз устигла ухилитися, щоб кобила не вхопила ії зубами.

Ще три перейми — і Ларранові до рук вислизнуло лоша зі смарагдовим риб’ячим хвостиком.

— Молодчина, матусю!

Він сполоснув лоша у воді й підігнав до мами. Лоша негайно присмокталося й почало пити, а Ларран повернувся до наступної кобили.

— О, це чудово! — сказала Радан після останнього складу заклинання.

Вона й інші негайно почали нове повторення, тимчасом як друга русалкобила, Маррі, народила маленьку кобилицю. Третьою була Шієн із жеребцем.

За якусь безладну годину народилися всі четверо малят. Ларран перерізав пуповини, допоміг мамам позбутися посліду й перевірив кожну кобилу й дитинча, щоб точно знати, що всі здорові. Всі були здорові.

Коли Кіла й Ларран вибралися з води, всі четверо новонароджених лошат уже встигли вперше поїсти й тепер відпочивали біля мам. Русалки й русали, туркочучи й воркочучи, плавали довкола кобил, подавали їм водорості, щоб поїсти, щойно ті достатньо відновлювались, і чудувалися лошатам, не тривожачи їх.

Кіла вискочила на причал. Бризок було стільки, що всі її Арузі змокли до нитки. Вона з радістю помітила, що Каз та Іу залишилися там, куди бризки не діставали.

— Відпочинь, — наказала Іді. — Вечерю ми приготуємо.

— Та то пусте, — відповіла Кіла. — Не треба...

Іді пирхнула.

— Звісно, не треба. Це ми добровільно. Не сперечайся. Хіба, може, не хочеш, щоб ми користувалися твоєю кухнею й інгредієнтами? Це можна?

Вона махнула рукою.

— Та можна. Але дякую, що спитала.

Здавалося, минуло вже ціле життя, відколи вона нагримала на Ларрана за те, що куховарив ії речами без дозволу, та їй усе одно подобалося, коли її питали. Це ж її кухня, хай і повна спогадів про батьків. А може, річ саме в тому, що вона повна цих спогадів.

— Я спечу десерт, — запропонувала Брін, коли вони вийшли з бухти, підіймаючись сходами. — Радан, якщо ти зробиш крем, я змішаю тісто. Полуничний смак?

— Гадаю, полуниця й мед, — відповіла Радан. Вона працювала в пекарні з Брін, і та наполягала, що Радан — генійка смаків. їхні клієнти, вочевидь, були згодні: вони навіть дістали кілька замовлень із навколишніх островів. У одній партії було Кілине варення.

— Я приготую салат, — зголосилася Уліна.

Каз запропонував їй допомогу .й наполіг, що це — акт самозбереження, а не альтруїзму.

За кілька хвилин вони пішли. З сонними русалкобилами й захопленими морськими людьми залишилися тільки Кіла й Ларран. Кіла лежала на спині там, де плюхнулася, виринувши з води, й дивилася на чисте блакитне небо.

— Четверо малят, — зачудувався Ларран. — Четверо здорових малят зі здоровими матусями — завдяки тобі, — повернув голову й усміхнувся Кілі так, наче вона подарувала йому сонце, місяць і всі зорі.

— Завдяки всім, — відповіла Кіла. Вони з Казом і Радан відточили пологові чари; вони з Казом та Іу відшукали інгредієнти; а завдяки всьому ковену вона змогла наносити інгредієнти під час накладання чарів. І, звісно, Ларран був кобилам за повитуху. Це було б неможливо, якби він увесь час не вмовляв кобил, не ловив лошат і не перерізав пуповин.

Ларран підняв ії руку й поцілував кісточки пальців.

— Це все та. Ти, досить небайдужа, щоб зробити краще, досить смілива, щоб спробувати. Ти привезла на тій бібліотечній шаланді надію. Ти, Кіло. Я тебе кохаю.

— І я тебе, — відповіла Кіла.

Спробувала дібрати слова, щоб розповісти, як саме він змінив її життя. Вона приїхала на Калтрі, плануючи сховатися в батьківській хатинці, ні з ким не зустрічаючись і не заводячи дружби, а тоді прийшов Ларран зі своєю дурнуватою косою й цинамоновою булочкою... і раптом їй стало байдуже до втечі й переховування. «Знайди того, хто буде поряд із тобою, — сказав їй якось батько. — Того, хто роками сміятиметься з тобою. Того, хто щодня робитиме тебе щасливою».

— Ти змайстрував книжкові полиці.

— І стелаж для варення.

__Стелаж для варення незабутній, — погодилася Кіла.

__Ти вийдеш за мене заміж?

Кіла сперлася на лікоть і витріщилася на Ларрана. Його прекрасні очі дивилися на неї дуже-дуже вразлив’о.

— Я не погашу своєї хатинки. Там моя крамничка варення, бібліотека, сад. — А ще це домівка для Каза й Іу. І курки. — А ти не можеш покинути свою хату біля берега. Ти потрібен своїм русалконям.

— І що? — запитав він. — Я не прошу, щоб побралися наші хати. Я прошу тебе стати моєю дружиною. Якщо хочеш. Якщо не хочеш, я не стану менше тебе кохати. Можеш забути про моє прохання, а я вдаватиму, ніби не прохав про це, і ми зможемо жити далі достоту як раніше. Так чи інак, ми можемо спати, їсти й жити де завгодно й коли завгодно, разом чи ні — як нам захочеться. Я не хотів тебе знітити чи наполягати, коли ти ще не...

— Так, — вимовила Кіла.

— Так?

— Так, я вийду за тебе заміж.

— Ох. Так, — Ларранова усмішка була схожа на схід сонця, ясна й нестримна. — Добре.

Кіла підсунулася до нього. Обоє досі були мокрющі й виснажені, але він обійняв ії рукою, а вона пригорнулася до нього, скрутившись калачиком. Одне з лошат підпливло до їхніх ніг, які звисали з краю причалу. Малий тицьнувся носиком об їхні пальці.

— Ти чудо, — сказав Ларран.

Вона не знала, про кого це він — про неї чи про лоша, — та це й не мало значення. Все це було однаково чудово. Вони лежали, обійняшись, русалкобили й лошата плавали в бухті, а в небі над ними розливався захід сонця.

— Про що думаєш? — запитав її Ларран.

Кіла поцілувала його, а тоді сказала:

— Я рада, що вдома.

ПОДЯКИ

Ця книжка почалася з гарячого шоколаду.

Надворі стояв листопад, було трохи зимно — недостатньо зимно, щоб виправдати гарячий шоколад, а тим паче — дуже добрий ліщиновий шоколад із трьох столових ложок із гіркою, та я все одно зробила собі кухлик, сіла за комп’ютер і подумала: «Хочу написати книжку, що нагадує пиття гарячого шоколаду». Або поїдання дуже доброго малинового варення. Або свіжу випічку з гарячим шоколадом і, можливо, малиновим варенням на додачу.

Я захотіла написати книжку, що нагадувала б теплі обійми.

«Крамничка чарів» для мене особлива, бо наповнена тим, що приносить мені радість. Пишучи кожен розділ, я питала себе: «Це викликає в мене усмішку?». Я завжди вважала, що замість класики «пиши те, що знаєш», письменникам треба радити: «Пиши те, що любиш»,—тому скільки могла наповнювала цю книжку радістю й захватом.

За останні кілька років ми всі багато пережили. Ця книжка — мій дарунок усім, хто хоче втекти й зануритись у світ, сповнений доброти й чару.

Дякую своїй чудовій агентці Андреа Сомберг і неймовірній редакторці Алі Фішер, а також чудовій Даянні Вега, яка повірила в Кілу, Каза й мене! Дякую художниці Луду Чен і дизайнерці Естер Кім за розкішну обкладинку! І ще величезне дякую Джулії Берген, Рафалові Ґібеку, Відлові Гінтону, Джимові Каппу, Метан Кідду, Ґретові Коллінзу, Крістіні Мак-Дональд, Монік Паттерсон, Каро Перні, Деві Піллаї, Крісові Шейні та всім іншим дивовижним людям із видавництв Bramble, Tori Macmillan за те, що дали життя цій книжці!

І від щирого серця дякую своєму чоловікові, дітям, рідним і друзям. Ви моє щастя, моє життя й моє малинове варення!

ПРО АВТОРКУ

Capa Бет Дерст — авторка понад двадцяти п’яти фентезійних книжок для дорослих, підлітків і дітей, зокрема серії Queens of Renthia («Королеви Рентіі»), Drink Slay Love («Пити, вбивати, кохати») та Spark («Іскра»). Здобула премію «Алекс» Американської бібліотечної асоціації та Міфопоетичну премію фентезі, тричі була фіналісткою премії Андре Нортон від «Неб’юли». Мешкає в місті Стоні-Брук, що в штаті Нью-Йорк, із чоловіком, дітьми й нечемною кицею.

Літературно-художнє видання

ДЕРСТ Сара Бет

Крамничка чарів

Роман

Головний редактор А, І. Мельнікова

Відповідальний за випуск І. О. Гуменюк

Редактор С. В. Півень

Художній редактор Ю. О. Дзекунова

Верстальник О. В. Целуйко

Коректор І. О. Гуменюк

Підписало до друку 20.10.2025. Формат 84x108/32. Друк офсетний.

Гарнітура «Newton». Ум. друк. арк. 26. Наклад 4000 пр. Зам. № 143/10.

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Св. № ДК65 від 26.05.2000

61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24

www.ksd.ua

Віддруковано з готових діапозитивів на ПП «ЮНІСОФТ»

Свідоцтво ДК №3461 від 14.04.2009 р. www.unisoft.ua

61036, м. Харків, вул. Морозова, 13Б