Крамнчка чарів

Вона ніколи нікуди не подорожувала без записника, тож те, що спакувала кілька штук, не було дивовижею. Шкодувала тільки, що не спакувала цілого ящика. Кіла сумнівалася, що папір на Калтрі легкодоступний: тут є пекарня, млин, рибний ринок, крамниця пряжі й волокон і ще, мабуть, меблева крамниця? Але магазину канцелярських товарів вона не бачила. Розгорнувши записник, Кіла погладила гладеньку, хрустку чисту сторінку. Записникам, у яких немає жодної нотатки, властива якась надзвичайна краса. Здавалося, вона торкається чогось, де можливо все.

— Ти писатимеш чи я? — запитав Каз. Він погладжував листочком один з олівців.

Було очевидно, як він хоче робити це сам.

— Можеш писати ти, — запропонувала Кіла.

Каз, затремтівши від радощів, промовив:

— Я тебе люблю. Ти ж знаєш? Ти найкращий друг, про якого тільки можна мріяти.

Було незрозуміло, до кого він звертається — до Кіли чи до олівця, але вона всміхнулася.

— Навзаєм, Казе. А ще в тебе надзвичайно гарний почерк.

Вона замислилася, чи є це наслідком чарів, якими його створили, а чи цей талант від початку був властивий рослині-павуку. Питати про таке начебто було нечемно.

— Я шаріюся. Просто цього не видно через хлорофіл.

Кіла засміялася.

А тоді вони взялися до робота.

Кіла вивантажувала книжки одна за одною, починаючи з першого ящика. Щоразу зачитувала вголос назву, автора, видавця, острів походження й рік публікації, а Каз занотовував цю інформацію крихітними, охайними літерами й цифрами.

Також вони робили позначку щодо тематики кожного тому: погода, рослинність, тварини, зорі, море тощо, — і субпозначку, яка підказувала, що це — практична книга чарів, наукове дослідження чи історичний документ, а також секретну позначку тільки для бібліотекарів — «здебільшого бздури». Каз часто міняв листочки, і вони зупинялися лише тоді, коли Кіла мусила знову заточити олівець, стараючись зберегти якомога більше графіту: олівці теж були надто обмеженим ресурсом, а вона не була певна, що зуміє його поповнити. Кіла замислилася, чи можна робити довговічне чорнило з ягід. Олівців має вистачити на певний час, але якщо мислити на перспективу... «Не все відразу», — нагадала вона собі. Кіла не могла дозволити собі відступи від теми, якими дуже тішилася, коли була в бібліотеці: тут можливість поїсти для неї залежала від продуктивності їхніх досліджень. Проблемою чорнила вона займеться, якщо це стане необхідно і лише тоді. Закінчивши з першим ящиком, вони перейшли до другого.

Кіла зраділа, побачивши, що вони врятували багато книжок на чимало різних тем, зокрема й кілька таких, про які вона забула. І вона раділа кожній. Стільки знань збережено! Навіть краще: стільки знань легко їй доступні.

Зафіксувавши й розсортувавши за тематикою всі книжки (а також розклавши їх купами по кімнаті, до останнього дюйма зайнявши як батьківське ліжко, так і ії тахту, — спершу за тематикою, потім — за авторами в алфавітному порядку), Кіла й Каз оглянули свій скарб.

— Із чого почнемо? — запитав Каз із зачудуванням у голосі.

То було незвичне для Кіли складання покажчика, коли вона готувала список залежно від вимог певного дослідника. Зазвичай до бібліотеки приходив учений чи чаклун, просив усю інформацію з певного предмету, і вона обшукувала свої томи й надавала їх разом із повним покажчиком усіх згадок на задану тему. Зазвичай крайнім терміном було «до найближчого симпозіуму» й на кону стояла лише академічна репутація відвідувача. Зазвичай Кілині пошуки не були безпосередньо пов’язані з тим, буде їй що їсти чи ні.

Через це вся ця затія здавалася особливо нагальною.

Для своєї крамнички Кіла хотіла знайти практичні чари з доступними інгредієнтами, які можуть видатися пересічному спостерігачеві просто засобами від чогось, і їй хотілося знайти такі для низки різних застосувань — від рослин до погоди й русалконей (останнє—якщо таке можливо). «Починай із малого», — застерігала вона себе. Вона ж навіть не знає, чи зможе відшукати хоч одні підхожі чари. Зараз усе це — просто божевільна ідея.

«Божевільна ідея, що повинна стати успішною». Плану «Б» в неї не було.

— Хотілося б знати все про все, — сказала Кіла, — але, гадаю, такий параметр для дослідження безглуздий.

Вона пожувала губу, роздумуючи, як його можна звузити. Якщо вони оберуть не те, то, можливо, змарнують безліч годин у безплід ній гонитві за дрібницями. В неї не було стільки вільного часу. «Безплідній», — подумала вона, крутячи це слово в голові. Згадала, якого успіху вони досягли з помідорами.

— Почнімо з плодів. Тобто фруктів.

Каз перегорнув сторінку в записнику й сумлінно написав заголовок: «Фрукти».

— Ларран говорив про фруктові сади, — нагадала Кіла. — Якщо ми зможемо знайти спосіб повернути плодовим деревам цілковите здоров’я, це матиме тривалий вплив на острів. Набагато більший, аніж кущ помідорів на один сезон, і далеко не такий колючий, як купа ягідних кущів.

«Якщо це спрацює, він навіть може вирішити, що не конче має їхати до Аліссіума». Можливо. Вона не знала, чи вистачить зцілення одного-двох садів, але з цього можна було починати.

— Отож зосередимося на деревах.

Каз долучив до слова «Фрукти» слово «Дерева».

Вони повернулися до справжнісінької гори з книжок про рослинність.

— Щоб зробити це як слід, потрібен простір, — зауважив Каз.

Кіла погодилася.

Старанно дотримуючись порядку книжок, вона вернула не пов’язані з цими темами книги до ящиків. Каз занотував, які книжки містяться в котрому ящику. Доки Кіла не отримає годящих стелажів і не встановить у хатинці пристроїв для регулювання вологості (а це, визнала вона, може бути ще нескоро: ці штукенції дорогі), а також якусь сигналізацію чи принаймні механізм для прихованих поличок, найнадійніше буде зберігати їх по ящиках. Хоча Кілі було осоружно обмежувати доступність до будь-якої книжки, це було на краще. «Спершу необхідне», — вкотре нагадала собі. Вона не намагається заснувати власну бібліотеку — лише створити крамничку варення з таємним підробітком. Та й вологість на Калтрі була невелика: з книжками все має бути гаразд і без вигадливих кліматичних пристроїв. Кіла пошепки перепросила необрані книжки, закрила ящики та сховала їх під ковдрами.

Відтак розділила решту книжок, і вони з Казом узялися до роботи. Коли вечір потемнів, переходячи в ніч, Кіла принесла свічки в ліхтарях. Раз у раз хтось із них ділився знайденим, і вони мінялися книжками або Каз вносив до записника ще якісь нотатки. Поза тим читали в товариському мовчанні.

То були найприємніші кілька годин у Кілиному житті після втечі з Аліссіума. Вона й не усвідомлювала, як сильно скучила за цим — за зануренням у втіху слів, коли дозволяла авторам вести себе до відповідей чи принаймні ліпших запитань. Книжки в ії стосі були написані вченими й чаклунами, а один щедро ілюстрований фоліант — натуралістом. Кожна з них по-іншому показувала, як за допомогою магії можна впливати на світ природи.

До кінця ночі в них склався список чарів, які можна спробувати. Поки що найбільший потенціал був у чарів для зцілення дерев. Жодні не були досить потужні, щоб завадити

Ларранові поїхати до Аліссіума, та, може, котрісь згодяться для крамнички? Чи, може, всі відповіді знайдуться в іншій книжці? Кіла хотіла продовжувати, та вона вже тричі перечитала один абзац і досі не зрозуміла, яке дієслово відноситься до якого іменника. Пора спати.

Вона натягнула на себе одяг для сну й почистила зуби. Зігнорувавши тахту, закуталася в ковдру й залізла на батьківське ліжко, між книг чарів. Каз загасив свічки в ліхтарях і скрутився калачиком на подушці.

Вони спали, поки в кімнату й на ящики з дорогоцінними книжками лилося місячне сяйво, і Кілі вперше від утечі з бібліотеки не снився вогонь. Натомість у снах було повно яблунь.

* * *

Коли на світанку Кіла виплуталася з ковдри, потягнулася між книжками й розплющила очі, над нею нависав Каз, усівшись на один зі стосів.

— Готова позайматися магією? — запитав він.

Вона вереснула.

Він, ошелешений, звалився з книжок і, приземлившись, здійняв хмарку розсипчастого ґрунту.

— Иой, — вимовила Кіла. — Вибач. Ти в порядку?

Каз перекотився, піднявся та обтрусився листям. Зібравши гідність (і втрачену землю), сказав:

— Я переглядав список чарів, який ми склали, й рекомендую почати з третього варіанту чарів Іліндар для зміцнення листяних дерев.

Кіла сіла, потягнулася до записника з їхнім попереднім покажчиком і знайшла посилання. Згадала, як читала це. Іліндар була родом з острова із сухим кліматом, де майже не випадав дощ і листяним деревам доводилося важко через негостинний грунт.

— Це в третій її збірці, — в роті неначе зібралася вовна, а очі злипалися. Кіла була цілком певна, що ії волосся стирчить під

усіма можливими кутами, та її це не обходило. Настав час позайматися магією!

Каз підсунув до неї потрібну книгу чарів, і Кіла прогортала ії до сторінки, яку він занотував. Та книжка була написана від руки — прикро, бо Іліндар любила писати розгонистим почерком і чигати його було непросто.

— Усі інгредієнти локальні, — промовив Каз, показуючи на список кінчиком листка. — Окрім...

— Сік моли, — прочитала Кіла.

— Але, як стверджує Венік... — він прогортав іншу книжку.

Кіла позирнула на неї.

— Ти що, всю ніч не спав і читав?

— Я маю чудовий нічний зір.

—Досі до кінця не збагну, звідки в тебе хоч якийсь зір, бо очей у тебе немає, — зауважила вона, але прочитала уривок, на який він указував. — «У деяких випадках розумною заміною соку моли є сосновий глей».

Каз теж прочитав через її плече.

— Усе цілком зрозуміло, та звідки нам знати, чи вважати це одним із деяких випадків»?

— Експерименти? — припустила Кіла.

— Обережні експерименти, — вточнив він. — І я теж не знаю, звідки в мене зір, а це може бути проблемою, якщо я раптом стану далекозорим. Ніхто ще не винайшов окулярів для безоких рослин.

— Якщо потреба колись виникне, ми з цим розберемося, — пообіцяла Кіла.

—Дякую. Мене це хвилює, — Каз здригнувся, і всі листочки на ньому затрусилися. — Я не можу втратити книжки — бо ж тоді втрачу себе.

Один із бібліотекарів у південній вежі так довго був невід’ємною частиною Великої бібліотеки, що подейкували, буцімто він народився у сховищі й пообіцяв, що після смерті його скелет стане драбиною для стелажів. Він утратив зір, коли йому було за вісімдесят, але це геть його не сповільнило: він мав команду асистентів, які безперервно йому читали.

— Якби це раптом трапилось, я читала б тобі. Ти ніколи не втратиш книжок. У списку тривог цього немає.

— В тебе є список тривог?

— Ну звісно. Перше: що як крамничка провалиться, ми не зможемо забезпечувати себе і я помру з голоду? Друге: що як книжки виявлять і вкрадуть або пошкодять? Третє: що як нас заарештують за володіння бібліотечною власністю й перетворять на статуї, скунсів чи салат? Четверте: що як крамничка провалиться, ми не зможемо забезпечувати себе й замерзнемо на смерть під час зими через брак хмизу? Що як дах провалиться? Що як нас змиє в море бурею? Що як атакує морське чудовисько? Що як я заражуся жахливою, невиліковною хворобою? Що як у тебе заведуться жуки? Що як чари вийдуть нам боком і ми ненароком створимо жорстоке чудовисько-дерево, яке...

— Гаразд, годі! — скрикнув Каз. — Є якісь шанси, що ми створимо жорстоке чудовисько-дерево?

— Не з жолудями й медом, — сказала Кіла. — Ті чари набагато складніші.

Повернувшись до книжки, вона швидко проглянула решту інгредієнтів. Знала, що більшість можна знайти неподалік: шапка жолудя, соснова шишка, палка з двома зубцями, уламок яєчної шкаралупи (у тексті не вказувалося, яким саме має бути яйце, та Кіла ще не позбулася шкаралупи з курячих яєць, що з’явилися недавно, — цього має вистачити), купа різного листя, яке їй допоміг би розпізнати Каз. Ще був потрібен подих східного вітру. На щастя, то зазвичай був основний напрямок вітру на Калтрі. Кіла навіть не відала, чому це знає. Батьки? Рибалка? Хтось, найпевніше сказав їй, бо інакше це лише окремий факт, який вона пам’ятає. Факти вона таки запам’ятовувала краще, ніж більшість людей.

Поки Кіла вдягалася, Каз заходився збирати інгредієнти. Вона долучилася до нього кілька хвилин по тому, і вони гасали будинком і подвір’ям, аж доки не зібрали весь список. На відміну від попередніх чарів, ці вимагали, щоб інгредієнти скріпили довкола соснової шишки за допомогою меду (заміною соку моли) у якості в’язкої речовини.

— Вітер сьогодні східний? — запитала Кіла.

Каз підніс листя, перевіряючи напрямок.

— Вітру немає.

— Що як я подмухаю на неї? — запитала Кіла.

— Може спрацювати. Тільки правильно вмостися.

Вона повернулася так, щоб ії диханням віяло зі сходу, й понадіялася, що це можна вважати східним вітром. Обережно дмухнула щосили на липку дурню з соснової шишки.

— А тепер закопаймо її під корінням дерева, — звелів Каз.

Кіла взяла садову лопатку, і вони обрали покривлене дерево, що зростало у віддаленому куточку саду, де його геть неможливо було побачити з передньої частини будинку. На дереві було кілька оголених гілок. Поки Кіла копала, серце забилося частіше. Якщо це спрацює... «З першого разу може й не спрацювати», — застерігала вона себе. Зрештою, вони вільно повелися з кількома інгредієнтами, а слова заклинання... Кіла не була на сто відсотків упевнена, яким є третій склад — «фа» чи «та». А що ж до останнього складу... Вона показала на нього.

— Рей-са чи рей-ва?

Каз придивився до нього.

— Рей-ва.

— Ти впевнений?

— Це дрібні чари другорядної чаклунки, — сказав він. — У разі провалу результати не мають бути катастрофічними. Найпевніше, якщо чари проваляться, то просто не працюватимуть.

Кіла погоджувалася з цією оцінкою.

З того, що вона читала напередодні, випливало, що найпоширеніший результат провалу чарів — це геть нічого.

В найгіршому випадку вони просто закопали дивовижно липку соснову шишку, а черв’яки у ґрунті рано чи пізно перетравлять її, удобривши ґрунт зі значно менш магічною швидкістю.

Ставши на коліна поряд із закопаною сосновою шишкою, Кіла перебрала слова в голові, мовчки тренуючись вимовляти їх так, щоб вони здіймалися й падали, наче музична фраза. Зачитати заклинання як учена — це зовсім не те, що виголосити його. Вона потребувала досконалості. Почувшись комфортно в ритмі чарів, вона зачитала слова вголос, а тоді сіла, відкинувшись назад і схрестивши ноги. Ці чари мали зміцнювати коріння. Кіла не знала напевне, чи буде взагалі видно результати, і це, з-поміж іншого, ії й приваблювало: що менше ії «засоби» скидатимуться на магію, то безпечніше буде усім. Однак було б незле мати змогу вимірювати результати, щоб знати, що...

Ґрунт фонтаном рвонув угору, і крізь землю прорвався брунатний вузлик завбільшки з кулак. Каз, заверещавши, промчав садом. Кіла заворожено дивилася.

Це припинилося так само раптово, як почалося, і брунатна бульбочка залишилася на місці.

Це... цього не мало статися.

Кіла нахилилася вперед, щоб краще роздивитись, і брунатна оболонка спала, відкриваючи ніжну зелень.

— Що це? — озвався Каз із-за помідора.

— Я не... О, воно ще не закінчило, — поки вона говорила, у кульки виросло кількадесят голочок. — Здається, це кактус... — Кіла обережно потягнулася до рослини пальцем. Торкнулася ії між голками. Її плоть здавалася пружною й холодною. Це явно була жива рослина, якої Кіла ще ніколи не бачила. Вона згадала про авторку книги чарів, Іліндар: та мала проблеми з листяними деревами на рідному острові, позбавленому дощів, але, може, в неї було задосить кактусів? — Як гадаєш, це все мед, дихання чи вимова?

— Я гадаю, що це все катастрофа.

— Це не катастрофа, — зауважила Кіла. — Це сукулент.

— Сукуленти нікому не потрібні.

— Та ну, хіба не ти читав мені нотацію про те, що цінність рослини не залежить від ії корисності? — рослинка відзначалася своєрідною красою — цибулястою, колючою. Кіла трохи безглуздо запишалася нею: вони створили те, чого раніше не існувало. їй хотілося знати, чи це кактус певного різновиду, а чи вони винайшли новий вид.

— Вертаймося до книжок, — порадив Каз.

— Але ж кактус...

— Ох! — Каз підкинув вусики в повітря. — Начхати на кактус! Книжки! — забурчавши, що їм нема чого пробувати сили в будь-якій магії, він посунув назад у хатинку, а Кіла пішла слідом, кілька разів озирнувшись на невинне, неочікуване й чудернацьки гарне поповнення їхнього саду.

* * *

Кілька вчених сходилися на тому, що дихання є ключовим інгредієнтом чарів, які викликають нове життя. Імовірно, подумала Кіла, цей інгредієнт був і в чарах, що створили Каза, та вголос цього не сказала: вона не знала напевне, зачіпає Каза думка про його створення чи ні. Хай там як, найімовірніше, новий кактус у їхньому саду породила саме заміна вітерцю на дихання.

— Схоже, нам потрібен справжній вітер, — сказала Кіла.

— І треба було використати сосновий глей замість меду, — додав Каз, показуючи уривок, знайдений в іншій книжці. — «Працюючи з рослинами, необхідно зв’язувати інгредієнти рослинною речовиною, а не виробленою комахами чи ссавцями».

— Логічно, — визнала Кіла.

— А ще я знайшов копію того самого заклинання, але записану охайніше.

Кіла роздивилася склади. «Серйозно, тут мало бути “фа”?» Якщо вона колись зустрінеться з Іліндар, то порадить чаклунці попрацювати над почерком.

— Отже, ми, по суті, схибили з усім, — можливо, варто було пошукати трохи більше інформації, перш ніж поринути в чарування, але вони принаймні не завдали жодної шкоди.

— Готовий спробувати ще?

— Оберімо дерево десь у лісі на той випадок, якщо створимо нові кактуси.

— Тобі не подобаються кактуси? — запитала Кіла.

— Я підтримую всі рослини, — піднесено промовив Каз. — Але знаю: хай що то таке, воно не питоме для цієї місцевості. Якщо його стане більше, воно приверне набагато більше уваги, ніж занадто буйна малина.

Слушно сказано.

— Як щодо верби біля заводі, де ми знайшли ряску? — Кіла пам’ятала, що те дерево здавалося хирлявим, а листя на кволих гілках було ріденьке.

Каз погодився, і вони зібрали новий запас інгредієнтів, узявши для зв’язування елементів глей, що сочився із сосни. Перевіривши, що вітер східний, Кіла піднесла соснову шишку так, щоб він її торкнувся, а тоді загорнула ії в ганчірку на той випадок, якщо вітер змінить напрям.

— Спроба номер два, — сказала вона.

Кіла й Каз разом увійшли в ліс. Майже денне сонце текло крізь листя, а серед гілля шелестіли вивірки.

До заводі було недалеко, але достатньо, щоб ніхто не винуватив їх у жодних аномаліях... «Ну, я сподіваюся».

Поки вони пробиралися між папоротями й підліском, угорі щебетали птахи. Кіла наслухала, чи не заквокче десь заблукала курочка, та чула лише знайомі голоси співочих птахів, що виводили трелі, воркували й цвірінькали. Почула дзюркотіння води, а тоді побачила заводь, яку живив струмок, і пішла за ним, доки ліс не розійшовся.

Минулого разу Кіла була зосереджена на самій заводі з ії легким розсипом ряски, та цього разу обійшла водойму, перелізши через замшіле впале дерево, щоб дістатися верби. То було велике старе дерево із зігнутим гіллям, що торкалося поверхні води ніжними цілунками. Старезний стовбур був покривлений, заціпенів посеред танцю, а стара кора мала такий вигляд, наче занадто розтягнулася й потріскалася від напруження. Свого часу воно, напевно, мало величний вигляд. Кіла бачила тінь цього дерева в минулому: вона ще трималася в граційних плакучих гілках. Колись на цих гілках рясно росло схоже на краплі листя, яке шелестіло на вітрі, неначе співаючи. Згадалось, як Ларран співав стару колискову. Кілі її теж могла співати мати, але вона про це не пам’ятала. Кіла замислилася, чи пам’ятає це стара верба.

Раптом Кілі страшенно захотілося, щоб чари спрацювали. Здавалося, листя цього дерева конче має знову заспівати на вітрі. Ставши на коліна біля вузлуватого коріння верби, вона лопаткою вирила ямку й поклала туди липку соснову шишку. Згорнула грунт над шишкою, проказуючи слова — правильно, точно, напружено.

Кіла й Каз пліч-о-пліч стежили за грунтом.

— Які шанси, що буде ще один кактус? — шепнув він.

— Вісімдесят проти двадцяти, — шепнула вона у відповідь. Не знала, чому вони шепочуться, та це здавалося доречним.

— Вісімдесят, що буде кактус?

— Вісімдесят, що ні, — сказала Кіла. Вона вірила, що цього разу це спрацює. А якщо ні... є ще задосить можливостей для провалу, крім появи нового кактуса. Деякі сценарії могли бути навіть драматичнішими. Вона замислилася, чи мудра це взагалі затія. — Поки що жодного ефекту.

Вони обоє так уважно дивилися на коріння, що Кіла мало не прогавила момент, коли листя вгорі затремтіло. Спершу вона почула його: свист, а тоді — шелест. Підвела погляд і побачила каскад зелені на гіллі, що спускалося водоспадом зі стовбура верби. Поряд із нею охнув Каз, угледівши, як дерево зцілюється: гілки м’якшали, з крихких батогів перетворюючись на гнучкі пасма, листя виростало густо, мов хутро, а кора позеленіла, наче стала молодшою. Коріння перед ними потовщало.

— Спрацювало, — видихнула Кіла.

Вийшло не менш помітно, ніж чари для росту рослин, але ж... ого. І на додачу дерево не зросло поза сезоном. Якщо чари вдасться адаптувати, зробивши менш видовищними... Ясна річ, усе залежить від того, було це унікальним дивом чи чари можна повторити...

Каз аж затанцював поряд із нею.

—Давай ще!

Кіла всміхнулася йому, підвівшись і струсивши землю з колін.

— Звісно, — сказала вона. Приклала руку до стовбура й неначе відчула, як у дереві розливається нове життя. — Вона прекрасна.

Поки Кіла милувалася відродженим деревом, їй здалося, ніби якийсь тихий голос пошепки повторює: «Прекрасна». Прислухалася, та більше нічого не почула. «Напевно, то вітер».

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Яблуневий сад був кладовищем.

Кожне дерево видавалося скелетом із голим віттям, покорченим, наче хворі на артрит пальці. На кількох було зморщене листя, неначе приклеєне на гілки, і ще на кількох де-не-де самотньо гойдалися на гілках яблука, ще не стиглі. їх годі було назвати врожаєм. Кіла спинилася біля огорожі саду й відчула клубок у горлі.

— Цього не мало статися, — промовив Каз.

Кіла кивнула. Допустити, щоб ці дерева засохли, було злочином.

— Ґрунт їм не підходить, — сказала вона. — Вони залишалися здоровими лише завдяки магії. Якщо прибрати магію...

— Тоді добре, що ми тут.

Чи всі фруктові сади на острові такі, як цей? Вона згадала, що колись по всьому Калтрі росли сотні плодових дерев. Яблуні, вишні, персики, груші, сливи. Перелізши через огорожу, Кіла промовила:

— Це треба виправити. Усе це.

— Нашою першою ціллю має бути харч для тебе, особливо взимку, — нагадав їй Каз. — Продавати чари на додачу до варення — гарна ідея, якщо ми зможемо збагнути, як уникнути страти за це, — і лише тоді. Тобі потрібно їсти.

Вона покрокувала до найближчого дерева й заходилася копати ямку для першої соснової шишки. Каз, ясна річ, мав рацію, та Кіла не могла не хотіти все це виправити. В них ще залишилося зо дві години до заходу сонця, бо надворі було літо, та час однаково не чекав.

— Гаразд. Ми продаватимемо засоби — не чари, а засоби — за певні гроші. Але коли матимемо зайвий час та інгредієнти, неодмінно йтимемо сюди й будемо зцілювати інші дерева безкоштовно.

— Ти справді гадаєш, що проблему можна розв’язати, просто назвавши чари інакше? Напишемо на етикетці «Аж ніяк не нелегальна магія» й понадіємося, що люди віритимуть прочитаному?

— Це спрацює, бо люди хотітимуть у це вірити, — запевнила Кіла. — їм потрібно, щоб це працювало.

«Якщо ми зможемо зробити так, щоб це працювало». Можливо, верба була одиничним випадком.

— Гаразд, поїхали.

Ставши на коліна біля коріння яблуні, Кіла прочитала заклинання.

— Як гадаєш, скільки часу...

За мить дерево обсипали білі квіти, наче раптовий сніг. Кіла вдихнула свіжий, п’янкий аромат яблуневого цвіту й побачила, як пелюстки відпали, а серця квіток виросли в зелені кульки завбільшки з кулачок немовляти. Дерево вкрилося листям, а коріння розтягнулося так, що земля довкола нього вигнулася. Пів хвилини по тому все закінчилося: з’явилося цілком здорове дерево з плодами, готовими достигнути восени. Легкий п’янкий аромат яблуневого цвіту наповнив вітерець.

— Спрацювало! — промовила Кіла. — Ті самі чари, той самий результат. Підтвердження концепції!

— Чудово! — Каз смикнув у повітрі одним вусиком. — От тільки це схоже на магію, а я не думаю, що можна спокійно вважати, ніби революціонери перемогли та змінили всі закони —- хай як мені хочеться, щоб це сталося. Тож як нам зробити це менш схожим на магію?

В цьому й заковика.

Якщо вже переконувати острів’ян, що це — безвинні засоби, а не нелегальні чари, то вони не можуть бути такими видовищними. На такому малому віддаленому острові не сидить жоден імператорський слідчий, і якщо тільки ні в кого не виникне достатньо підозр, щоб викликати його... Що ж, треба просто постаратися, щоб ні в кого не виникло підозр. Вони з Казом принесли відро соснових шишок, а також стільки інших інгредієнтів, скільки могли зібрати за кілька годин.

Настав час для експериментів.

— По-перше, менше інгредієнтів... — Кіла відтворила потрібну субстанцію, але взяла найменшу шишку й лише невелику часточку інших інгредієнтів. — Скорочую все до однієї п’ятої.

Каз занотував.

Перший результат не вражав.

Лише кілька нових листочків і жменька плодів, але вони виросли так само швидко — занадто швидко, щоб їх можна було прийняти за щось інше, крім чарів.

Для другого експерименту Кіла повернулася до повноцінного рецепту, але замінила гілки папороті дрібкою дубової кори: якщо вірити одній книзі, гілки папороті додають сили природним чарам, тоді як дуб застосовують для чарів повільної дії'. (Насправді це було описано в книзі складнішою мовою, та коли Кіла докопалася до значення цих слів, десять сторінок тексту звелися саме до цього.) Цього разу, коли вона посадила шишку, та не відреагувала миттєво. А тоді все гілля раптом обсипали квіти, але там не затверднули яблука — натомість пелюстки зірвалися з дерева та злетіли в повітря метеликами. Кіла схилила голову набік і примружилася на сонце, поки метелики розліталися садом.

— Випробування третє?

Вона продовжила регулювати інгредієнти.

Третє дерево стало вдвічі меншим.

Коли до чарів додався яблуневий цвіт, четверте дерево перетворилося на птаху кольору червоних яблук із хвостом із білого цвіту, пролетіло в Кіли над головою та зникло в лісі, виводячи радісні трелі.

— Ой леле, — вимовила Кіла.

— Гадаєш, хтось помітить?

— Інші птахи — так.

Може, птах залишиться в лісі. Кіла понадіялася, що він знайде таку їжу, яку захоче. А що їсть яблучний птах? Якби він залишився тут, вони могли б спробувати йому допомогти... Але він не залишився. Вона знову повернулася до саду й утішилася думкою, що навряд чи хтось пов’яже появу пташки з нею й Казом.

— Може, птахом воно буде щасливіше.

П’яте дерево, чия шишка була загорнута в уламки покинутого пташиного гнізда, заспівало мелодію без слів. Поки його гілля воркувало, Кіла стала разом із Казом скраю саду. «Я не хотіла, щоб дерево буквально співало».

— Схоже, оригінальний рецепт — найкращий, — вирішила вона.

— Мелодія гарна, — зауважив Каз.

— М-м-м... — ця деталь явно була незначуща. Дерево взагалі не мало співати, хоча він і мав рацію: воно обрало приємну мелодію. Може, якщо пощастить, перехожі думатимуть, що це — гра вітру. Якщо дуже пощастить.

Сидячи на каменюці поряд із Казом, Кіла перебрала такі й сякі варіанти, які вичитала вночі з різних книжок. Кілька вже запам’ятала, а ще вона робила нотатки.

— Можливо, треба користуватись рекомендованими інгредієнтами, але змінювати слова.

— Можливо, нам треба прочитати набагато більше книжок і провчитися кілька років, — відповів Каз. — Як гадаєш, із птахом усе буде гаразд?

Той досі не повернувся з лісу.

— Він, мабуть, подружиться із моєю куркою.

Забравши в Каза записник, Кіла розглянула нотатки, які в них вийшли. Він мав рацію: один день читання й один день експериментів не замінять жорсткого вишколу, що його проходять справжні чаклуни. «Щоправда, я не намагаюся бути чаклункою. Мені просто треба відточити ці дрібні чари, та й усе». Вона не намагається змінити світ. Лише зцілити дерево. Це має бути реально.

Віддавши записник Казові, вона подивилася на краєвид. За садом лежало море. Кіла знала, що там стоїть огорожа, щоб ніхто не ліз на кручу, але звідси її не бачила. Сад неначе зливався з морем. Сонце поблискувало на воді, наче діаманти, викинуті на атласну синь. Удалині Кіла побачила, як здіймається й опадає луската спина морського змія.

В них є чари, що зцілюють дерева. Невже не можна зупинитися на цьому?

«Якщо наш секрет одразу розкриють, то ні».

Має бути якийсь спосіб уповільнити дію чарів.

Більшість чаклунів хотіли, щоб їхня магія була якомога видовищніша, аби довести свою цінність. Кіла якось бачила, як четверо чаклунів разом створювали видовищну ілюмінацію над містом на честь річниці сходження імператора на престол, їх вивели на поміст, освітлений сотнями свічок, а їхні голоси посилили так, щоб заклинання відлунювало по всьому місту. У нічному небі танцював вогонь, прикликаний їхніми словами. Ілюмінація почалася зі світлових стрічок, але відтак танець світла ускладнився. Воно утворило морського змія з місяцем позаду, а потім — лева, що мчав поміж зір і врешті розсипався на тисячу пташок, а відтак вибухнув квітами. Згодом Кіла згадувала, як один з інших бібліотекарів казав, що справжня магія — це не залити небо вогнем, а загасити його згодом. Для цього чаклуни вбудували чари в найвищі вежі міста. Коли вистава добігла кінця, чари вивільнились і загасили небо дощем. Він пахнув бузком.

— А якщо я вимовлю слова, перш ніж закопати шишку? Всі елементи будуть на місці, тож результат не має змінитись, але може змінитися хронологія.

Вона говорила, вже збираючи чергову липку шишку.

Каз насупився на сад.

— Чари було записано в конкретному порядку...

— А ще там записано конкретні інгредієнти, а ми їх міняли. Ще один експеримент, Казе — і якщо в нас не вийде, просто продаватимемо варення.

Вона помітила, що співуче дерево перейшло з арії на колискову. Може, й замовкне скоро. Принаймні воно влучало в ноти.

—Давай, — підохотив Каз. — Але якщо почнеш обростати листям...

Кіла вдавано всміхнулася.

— Тоді будемо рослинами разом.

— Якби в тебе був хлорофіл, це вирішило б проблему з їжею.

Кіла закінчила готувати шишку й замислилася, чи не робить жахливу помилку. Якщо активувати чари, тримаючи шишку, чи не обернуться вони проти неї? Хай як вона любила й поважала Каза, їй не хотілося стати не-людиною.

З іншого боку, якщо це спрацює й вона доведе, що може зачаровувати шишки перед продажем, то ніхто не побачить, як вона говорить Першим наріччям, а так буде незмірно легше переконати острів’ян, що це не справжні чари.

— Кіло... ти ж знаєш, що це ризиковано, — нагадав Каз.

— Усе, що ми робили, відколи спалахнули ті пожежі, було ризиковано, — вона прочитала заклинання, звертаючись безпосередньо до шишки. А тоді затамувала подих.

Самопочуття не змінилося.

— Листя немає, — доповів Каз.

Простягнувши руку, Кіла перевірила, чи немає кори, листя або квіту, та ії рука мала той самий відтінок блакитного, що

й завжди, хоч і стала сухувата, бо від обіду до вечора була на сонці. Кіла почувалася так само. В жилах досі текла кров, а не хлорофіл. І не було бажання співати. Це добре.

— Гаразд, подивимось, чи працює магія взагалі.

Кіла обрала іншу яблуню й закопала шишку між її коріння. Відступила, нічого не кажучи, й зачекала. Дерево поволі, починаючи з коріння, вернулося до життя. На гіллі розгорнулося листя, стовбур потовщав, з’явилися бруньки. За кілька хвилин бруньки розкрилися, ставши квітами.

— А що як зачекати довше між заклинанням і закопуванням? — спитав Каз.

До заходу сонця вони знайшли їх — чари повільної дії для зцілення дерев, уміщені в липкій сосновій шишці.

* * *

Весь наступний день Кіла й Каз готували варення, збирали шишки й готували крамничку до врочистого відкриття. Кіла розставила слоїки з варенням по нових полицях, передумала й розставила наново, а тоді розставила ще раз, і врешті Каз мовив:

— Готово.

Усі соснові шишки були охайно загорнуті в бавовняні смужки з одягу, який надто обтріпався для носіння, й лежали в кошику за стелажем, готові до знайомства з потенційними покупцями.

Загалом вийшло кількадесят слоїків малинового варення та стільки ж зачарованих соснових шишок. Усе підозріле сховали в задній спальні, спритно розклавши на ящиках стебновані ковдри, щоб здавалося, ніби то запасні столи. Кіла ще й поставила на них вази зі стокротками й трояндами, щоб посилити ефект на той випадок, якщо хтось забреде сюди, не попавшись їй на очі. Однак, допоки крамничка буде відчинена, двері спальні будуть зачинені, а вони з Казом не збираються залишати незнайомців самих у хатинці.

Більше ніяк підготуватися до завтра вони не могли.

Кіла просто понадіялася, що все це не було помилкою.

* * *

Наступного дня невдовзі після світанку Кіла пішла в село повідомити пекарку, що її крамничка варення готова до відкриття. Вона очікувала, що Брін поширить звістку й того ж дня Кіла з Казом побачать першого відвідувача.

На її подив, Брін, хоча клієнти вже вишикувалися в чергу за вранішньою випічкою, перевернула табличку на дверях написом «Зачинено» назовні й вигнала всіх. Залишила Тобіна з тацею кексиків і строгим наказом продати їх, а не з’їсти. Відтак сказала Кілі бігти назад до крамниці поперед неї.

— Відчини її, — промовила Брін. — Я знайду тобі першого покупця і прийду швидше, ніж змій може потопити корабель.

— Не може бути такої приказки, — заперечила Кіла.

— Я знала одну морячку, яка постійно так казала, — відповіла Брін. — Мушу визнати, коли це говорила вона, виходило миліше. Давай уже, здимій. Готуйся розхвалювати товари.

Діставши цей наказ, Кіла здиміла. Все відбулося так швидко, що їй здавалося, ніби її тричі швидко прокрутили по колу.

Скачучи сходинками на кручі, вона замислилася, що відчуває більше — захват чи збентеження, й вирішила, що в емоції, яка рівною мірою є тим І тим, має бути назва: «захвеження» чи «збентежет». Озирнувшись, побачила будинок Ларрана. Пастух русалконей стояв на ганку спиною до круч, дивився на море. І вона завагалася.

«От би він був моїм першим покупцем».

Кіла стрепенулася, не знаючи достоту, звідки взялася ця думка. Байдуже, хто буде першим. Важливо зробити крамничку успішною. Кілі треба зосередитися на одному — як вразити Брін і того, кого пекарка приведе з собою.

«Це має спрацювати».

Запасного плану вона, по суті, не мала.

Поки Кіла підтюпцем бігла крізь зелень, її наснажували пташині голоси. Здавалося, пуща її підбадьорює. Вона вирвалася з лісу перед хатинкою—і тут курка, та сама курка, її курка здійняла голову й заквоктала на неї.

Кіла загальмувала.

Глипнула на курку.

Курка глипнула на неї.

А тоді знову чкурнула в ліс.

Кіла зітхнула. Але пройшовши подвір’ям до дверей, зауважила яйце, вмощене в купці трав. Підхопила його. Шкаралупа була тепла — яйце явно щойно знесли. Вирішивши, що це віщує удачу, Кіла занесла його в хатинку й покликала Каза, поклавши яйце на тарілку, щоб не покотилося:

— Покупці йдуть!

Він вибіг із задньої спальні й видерся на кухонну стільницю, звідки можна було розгледіти вхід у хатинку.

— Що мені робити? Вітати їх? Чи сховатися? Розумна рослина-павук — це плюс чи мінус для торгівлі?

— Ти завжди плюс, — твердо сказала йому Кіла.

Казом, звісно, не варто було ризикувати в селищі, але хатинка була їхнім домом. Якщо острів’яни не витерплять Каза, то їй і не треба з ними торгувати. І дружити. Не можна сказати, що балакучі рослини — річ нечувана. Рідкісні вони лише на зовнішніх островах, де менше чаклунів, здатних їх створювати (легально). Кіла посунула один зі слоїків на полиці, а тоді, почувши голоси, що наближалися до крамнички, розвернулася з ясною усмішкою на обличчі.

Стежкою йшла Брін, а за нею — кентавриця Іді. Пекарка зняла фартух і вбралася в зеленувато-блакитні штани й білу блузу, що підкреслювала ії бежеве хутро. До одного з ії рогів прилип листочок.

Іді поряд Із нею трюхикала на чотирьох копитах, водночас жваво жестикулюючи людськими руками. На людській половині її тіла була біла, як хмаринка, сорочка, а на кінській задній частині — сріблясто-сіра спідниця. В чорну гриву вона вплела сріблясті стрічки. Ті спускалися кінським тулубом до копит.

Кентавриця широко і привітно усміхалась, і Кіла наказала своєму серцю припинити так гупати. Як Брін, так і Іді вже поводилися мило; немає причин думати, що зараз вони не будуть задоволені крамничкою. Звісно, обидві постаралися причепуритися, наче йшли на якийсь захід, а не у справах.

Подумки себе підбадьоривши, Кіла зустріла їх біля дверей.

— Вітаю! Дякую, що завітали до «Крамнички варення Кіли й Каза».

— Хто... — заговорила Іді.

— Привіті — озвався Каз і помахав листям.

Іді кліпнула, витріщилася, а тоді знову кліпнула.

— А, то це про тебе балакав Тобін, — сказала Брін, — Рада знайомству, Казе. Вітаю в Калтрі! Дуже приємно, що в нас нові мешканці. На острові не з’являлося нікого нового від... ну, я не можу бути останньою з приїжджих, але їх точно було небагато, якщо не брати до уваги новонароджених. Як тобі наш чудовий острів?

—Дуже дружній до рослин, — відповів Каз.

Кіла відійшла від дверей, пропускаючи двох своїх клієнток.

— О, просто прекрасно! — сказала Брін і почала голосно захоплюватися стелажем, на якому раз у раз змінювався візерунок дерева, квітами, що їх Кіла поставила у вази й зайві склянки, й кроквами, на яких висіли й сушилися трави. — Всі деталі просто чарівні. О-о, я в захваті від мальованих квітів на стільцях! Колись хотіла бути художницею, позичила в сестри фарби й вирішила, що з квіточками сходи будуть гарніші. Скажімо так: живопис — не моя сильна сторона, а моя мати не була в захваті — як і сестра, та й, у принципі, хто завгодно, — і відтоді я не малювала. На щастя, печу я набагато краще.

Тлі зайшла наполовину: задня частина кінського тіла ще залишалася надворі. Кілі спало на думку, що треба було зробити крамничку більшою, двері — ширшими або...

— Справді чарівно, — вдоволено підтвердила Іді. — Біннина доцю, не перенапружуй себе. Я звикла, що нікуди не вписуюся. Рекомендую одне — і ти можеш це робити, а можеш і не робити: спереду можна зробити вікно видачі замовлень, як у пекарні Брін, спеціально для більших мешканців Калтрі. Особливо тяжко зі звичайними дверима Айвору.

Брін постукала по ніжних ріжках.

— У нього дванадцять відростків на рогах.

— Прекрасна ідея, — сказала Кіла. Можливо, вдасться додати до вікна ззовні прилавок. Якби ж то Ларран не забрав свій молоток... Вона, звісно, не знає, як зробити прилавок, але наскільки важко це може бути? Ларран залишив трохи деревини...

— Скільки гарного варення, — промовила Брін, роздивляючись слоїки. — Іді, поглянь, як вони іскряться, скільки в них ягід: видно, який насичений має бути смак.

— Я хотіла законсервувати ягоди на піку зрілості, — відповіла Кіла. — Невдовзі планую зробити інші смаки, а ще — поекспериментувати з додаванням різних спецій і трав. Наприклад, гадаю, що цинамон і гвоздика гарно пасували б до вишні.

Іді пирхнула.

—Якщо зможеш відшукати здорове вишневе дерево, то прапор тобі в руки. Брін, пам’ятаєш чудову вишеньку біля мого будинку?

— Так, колись вона аж гнулася від ягід — гілки торкалися землі, і...

— І ми наїдалися й плювалися кісточками на подвір’я Фенерера, — закінчила Іді. — Ясна річ, лише тоді, коли він не бачив. Яке чудове дерево. Радість і дріб’язкова помста на кожній гілці.

Ідеальна прелюдія до іншої їхньої пропозиції...

Каз теж це почув. Зіскочив із прилавка й подибав у крамничку.

— Особливим клієнтам ми також пропонуємо особливий засіб, що поліпшує здоров’я дерев.

Брін та Іді одночасно поглянули на нього.

Кіла затамувала подих: ось він, момент, коли все або спрацює, або розвалиться. Якщо вони не купляться на вигадку про «засіб»...

— Який засіб? — поцікавилась Іді.

— Родинний рецепт, — збрехав Каз. Кіла відчула, як у неї округлились очі. На щастя, ні пекарка, ні кентавриця не дивилися на неї. Каз же продовжував зі спокійною впевненістю. — Він передається з покоління в покоління, від рослини до рослини.

— О-о-о... — промовила Іді. — І він працює?

— Рослини знають, що потрібно рослинам, — відповів Каз піднесеним тоном.

Просто геніально. Кіла пошкодувала, що не додумалася до цього сама. «Гарна робота, Казе». Вона пірнула за стелаж і витягнула одну із загорнутих шишок.

— Просто закопайте це між корінням дерева. Однак не баріться, інакше воно втратить силу.

Іді взяла пакунок.

— Просто закопати? Більше... нічого?

«Вона здогадується», — подумала Кіла й понадіялася, що не помітно, як її серце гамселить об ребра. Витерла об сорочку долоні, що раптово спітніли, й замислилася, коли тут стало так спекотно.

— Це все.

— І що я тобі винна за цей засіб? — спитала Іді.

Кіла поглянула на Каза. Той знизав листям.

— Це наш перший продаж... Може, так: спробуєте, а якщо спрацює, то заплатите нам стільки, скільки він вартий для вас?

Іді подивилася на загорнуту шишку, на розумну рослину-павука й на Кілу.

— Резонно, — сказала. Брін поряд Із нею радісно всміхалась ім обом.

Кіла відчула, як м’язи в плечах розтиснулися, хоча серце й далі калатало. Вона всміхнулася кентавриці. «Наш перший продаж».

— Може, я також зацікавлю вас варенням?

— Цілком, — відповіла Іді.

— І я хотіла б кілька слоїчків, — докинула Брін. — Є один рецепт випічки, який ідеально пасував би до нього — ще тільки намазати козячим сиром, тоді виходить дуже гарний смак.

Каз пошелестів листям і простогнав:

— Ох, кози...

Поки Кіла домовлялася про плату, Брін заходилася розповідати баєчку про надміру привітного козлика, який обожнював їсти гудзики. Всі, хто минав його, мусили пильнувати свої пальта й светри, бо він зривав усякий гудзик, до якого міг дотягнутися. Навіть Каз сміявся, поки вона розповідала, на що пішла одна острів’янка, аби повернути свої гудзики...

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Коли прийшов наступний покупець, Кіла саме читала іншу книгу чарів. Вона так занурилася в теорії про вплив зачарування на смак часнику, записані вченим, який одночасно був чаклуном і кухарем одного з провідних ресторанів Аліссіума, що не почула, як покупець причовгав до крамнички й роздратовано озвався:

— Є тут хтось? Що то за крамничка без крамаря?

Зате Кіла почула його вереск:

— Це ще що таке?! — і глухий звук, із яким упав на дерев’яну підлогу грунт. Вискочивши зі спальні, побачила, як Каз мчить через чорний хід у безпечний сад.

Вона розвернулася й погналася за другом.

— Казе, ти...

— Якщо пускатимете в свою крамничку неприродних створінь, повісьте краще попередження, — озвався їхній клієнт. Озирнувшись, Кіла побачила чоловіка, що здавався знайомим — де ж вона бачила його раніше? «А, так, — згадала, — непривітний дядько біля пекарні». Він грав із Тобіном у камінці. Стоячи, виявився набагато більшим, аніж їй здалося, коли вона побачила його вперше. Лиса маківка мало не торкалася крокв хатинки-крамнички, через що Кілі здалося, ніби чоловік навис над нею. Замість шкіри він мав луску, а вбраний був у бежевий робочий одяг докера.

— Вибачте за переляк, — сказала Кіла, стривожено позирнувши на двері до саду, — хоча, схоже, ви перелякали один одного.

— Схожий на рослину, — промовив чоловік, досі суплячись. Кіла замислилася, чи не завжди в нього таке обличчя.

— Він і є рослина. Рослина-павук — хлорофітум, вічнозелена багаторічна квітуча рослина, споріднена зі спаржею,—пояснила Кіла, стараючись говорити тоном бібліотекарки, якій не хочеться показати відвідувачеві зціплені зуби. Сподіваючись запобігти будь-яким прикрим непорозумінням, додала: — Він неїстівний.

Чоловік пирхнув.

— Його звати Каз, а мене — Кіла. Вітаємо в нашій крамничці варення!

— Фенерер, — сказав чоловік.

Вона вже чула це ім’я. «Де й коли?» Він не відрекомендувався, коли вона вперше відвідала пекарню.

— Рада знайомству. Як бачите, наш перший товар — малинове варення.

Кіла зняла зі спинки одного зі стільців фартух і пов’язала на талії’, сподіваючись, що так буде більш схожа на офіційну власницю крамниці.

Фенерер перевів погляд, насупившись уже на полиці.

— Тільки малинове?

— В майбутньому в нас буде більше вибору.

Він гмикнув.

— Маєте улюблений смак? — поцікавилася Кіла. — Ми можемо взяти це до уваги, коли робитимемо наступну партію. Лохина? Вишня?

Раптом їй згадалося, де вона чула його ім’я. Брін та Іді. Вони казали, що плювалися вишневими кісточками на його подвір’я, коли він не бачив.

— Лимон. Але у вас такого ніколи не буде. Цитрусові на Калтрі не ростуть, якщо у вас нема якоїсь пафосної скляної теплиці, а такі тут нікому не по кишені. Особливо тим, хто просто продає варення. Не думали продавати не тільки варення? Не уявляю, як ця крамничка протримається довго.

Кіла заскреготіла зубами й нагадала собі, що вже давала раду сердитим чаклунам, нечемним ученим і зверхнім студентам. Ніде правди діти, погано давала раду. За той місяць, коли ії поставили працювати на абонементі, вона ненароком довела особливо нечемного дослідника до сліз, згадавши, що тему його дисертації було розвінчано за п’ятнадцять років до того, а також на неї тричі скаржилися за те, що вона доставляла не той том неприємним чаклунам, які завадили їй читати й навіть не перепросили. От тільки тоді вона сподівалася, що її переведуть назад до сховища, а тепер хотіла, щоб крамничка працювала.

—Дякую за турботу. Не хочете варення?

— Ні, — сказав Фенерер.

«Тоді чому ви прийшли в крамничку варення?» — захотілося спитати їй.

— Ну, тоді перепрошую: нічим не можу допомогти.

Вона вже вирішила, що не говоритиме цьому чоловікові про засоби. Якщо він вважає Каза неприродним... ну, якщо чесно, Каз таки неприродний, але це не означає, що про нього треба попереджати.

Фенерер знову гмикнув. Як виявилося, він умів видавати багато звуків. Цей гмик виражав щось середнє між несхваленням і подивом. А після цього Фенерер пішов.

Кіла зачекала, споглядаючи, як він іде в зелень, не озираючись, а тоді чкурнула в сад на задвір’ї. Швидко оглянула рослини: буйний помідор, кволі стеблини хтозна-чого, хаотично перерослі кущі малини, а в далекому кутку помітила Каза, який воркував у одну точку біля огорожі.

— Казе! Він пішов. Вибач, що повівся неприємно. Гадаю, він просто хотів запхати носа не в своє діло. І когось засудити. Навіть варення не купив.

— Кіло, тобі треба це побачити, — Каз покликав її, змахнувши кількома листочками. Голос у нього був не засмучений. Ба більше, він став ще захопленішим.

Кіла перетнула сад, обережно ступаючи між рослинами. Вона подумала, що після закриття крамнички ввечері вийде сюди з книгою про рослини, написаною натуралістом, і спробує розпізнати ті рослини, яких не розпізнав Каз. Одна начебто може бути цибулею... а лоза неподалік — то або кабачок, або гарбуз, або кавун.

Дісталася Каза...

І тут вискочило щось кругле й зелене, швидко обігнуло його й кинулося на інший бік саду. Кіла розвернулася. Воно побігло.. . ногами? Чи то голки? Коріння?

— Це що...

— Наш новий кактус, — пояснив Каз. — Вочевидь, він ходячий.

— Це... — Кіла не знала, добре це, погано чи якось ще, — .. .цікаво?

— Я намагаюся з ним потоваришувати, — Каз розпушив листя, як павич розпускає пір’я. Вона припускала, що це має бути... виявом гостинності? Чи що?

Вирішила не питати.

— Чудово. Гм, допомога потрібна?

Каз махнув на неї листком і пішов слідом за кактусом через подвір’я.

— Усе гаразд. Можеш вертатися всередину. Просто... ну, дивися собі під ноги.

Назираючи, чи біжить десь поряд кактус, Кіла повернулася всередину та зняла фартух. Залишила його на гачку біля кухонної стільниці на той випадок, якщо прийде ще якийсь покупець, а тоді нарізала помідор і з’їла, думаючи, має чи не має рацію сердитий чолов’яга: чи дурнувато вірити в успіх крамнички? Відкинувши сумнів, вона повернулася до спальні по свою книжку. Цього разу винесла ії на кухонний стіл, але залишила поряд рушничок для посуду, щоб накинути його, якщо прийде ще якийсь візитер.

Варто їй було зануритись у наступний розділ, з аналізом трьох різних підходів до омолодження грунту на городах, як вона почула надворі кроки. Накинула на книжку рушничок, схопила фартух і оббігла стелаж-стіну.

На щастя, то не повернувся сердитий чолов’яга, але знову виявився незнайомець. Це не мало б дивувати, бо поки що Кіла знала лише кількох острів’ян. Тут усі за замовчанням були незнайомцями — крім Брін, їді, Ларрана й Тобіна. Її новою по-купчинею була старша жінка із блакитною, як і в Кіли, шкірою, тільки в неї на шкірі ще були зелені плями. Вона ходила з ціпком, вирізьбленим у формі спіралі, подібно до однорожого рога.

— Вітаю, — промовила Кіла, коли жінка ввійшла.

Як вона дізналася, жінку звали Галіо, і розмовляла вона майже пошепки. їй сподобалася крамничка, сподобалися полиці з варенням і сподобалося синє волосся Кіли. Вона витратилась аж на три слоїки малинового варення, запропонувавши взамін коробку яєць і шматок гострого сиру.

Цілковита протилежність Фенерера в усьому. Кіла ризикнула і сказала:

— Якщо вам цікаво, ми також пропонуємо домашні засоби. Зараз у нас приготований один для зміцнення дерев.

— У мене хворих дерев нема,—прошепотіла Галіо.—Зате...

Кіла нахилилася ближче.

— Безглуздо думати, що ти... Не зважай.

— Та спиток — не вбиток, — запевнила Кіла. — Запитання — це суть функціонального суспільства, — вона замислилася, вичитала це десь чи просто вигадала. їй вельми сподобалося. Імперія заборонила запитання про магію, лишивши доступ до відповідей лише еліті, — а тоді он що сталося. Уявіть, якою славною могла б бути імперія, якби всіх, хто має хоч одне запитання, радо приймали в книгосховищі Великої Аліссіумської бібліотеки.

— У мене є джерело... Було джерело... Колись воно так гарно текло, вода була свіжесенька, але воно вже не тече... Але ти сказала, що помагаєш хворим деревам, а не висохлим джерелам. Пробач.

— Ви дивилися, що вгору за течією? — запитала Кіла.

Галіо мотнула головою.

— Нічого там немає. Мати моєї матері вичаклувала наше джерело з голого каміння, ще як оселилася на Калтрі.

— Ваша бабуся була чаклункою?

— О ні! — відповіла Галіо. — Але тоді... Ну, все було інакше. Все це було до твого народження. Колись ми не залежали так від отих імператорських чаклунів. Дбали про своїх. Магія дрібна, так. Не така шикарна, як чаклунські чари, але своє діло робила. Все лишалося здоровим і врівноваженим.

— Що сталося з усіма тими знаннями? — запитала Кіла. — Чому ваша бабуся не передала чарів?—їй згадалася книга рецептів, знайдена на кухні хатинки. Як же прикро, що ці домашні чари не були записані, збережені й ними не дорожили так, як рецептами її батьків. Хтось мав би виконати цю роботу. Якби вона була тут... То додумалася б зібрати відомості про чари, як учений, що записує усну історію? Чи вона не здогадалася б, що це необхідно? Скільки знань було втрачено, бо їх ніхто не записав?

— Ми не думали, що це знадобиться, — сказала Галіо. — Завжди приїздили імператорські чаклуни, в яких чари були набагато масштабніші, ніж наші, домашні. Старше покоління радо залишило чарування фахівцям, а фахівці дуже наполягали, що їхній шлях—найліпший. А тоді якісь бундючні бюрократа в столиці, які нічого не знали про зовнішні острови та як усе на світі пов’язане між собою, закріпили це в законі, і що в нас виходить тепер?

Кілі довелося прихилитися поближче, щоб розчути всі слова, і вона не усвідомлювала, що Галіо поставила запитання — і не просто риторичне, — доки старша жінка не кинула на неї вичікувальний погляд.

— Виходить, що ми знову шукаємо собі шлях і дбаємо одне про одного.

Галіо всміхнулася.

— А ще виходить варення.

Попрощавшись із Кілою, Галіо кульгаво вийшла з хатинки й подибала геть крізь зелень. Кіла трохи подивилася їй услід, а тоді кинулася в задню кімнату на пошуки книжок про відновлення колись магічних джерел.

* * *

На заході сонця Каз нарешті зайшов із саду й плюхнувся на дірку в підлозі на кухні. Впустив коріння в грунт і зітхнув.

— Він досі некерований.

— Він чомусь шкодить? — запитала Кіла.

— Спершу відірвав кілька листків голками й настромив помідор — кумедно вийшло, сік був повсюди, — але він уже навчився орієнтуватися, — відповів Каз.

— Він засмучений?

— Аж ніяк.

— Звідки ти знаєш?

— Він почав кричати «І-і-і-і!», коли котиться.

Ой. Ого.

— Хочеш сказати, що він розмовляє? Він як ти? — вони з Казом ненароком створили розумну істоту? Якщо так, то... це нормально? Які в них обов’язки щодо кактуса? Треба запропонувати йому виховання? Що йому потрібно й чого він хоче?

— Він каже тільки «і-і-і-і». Я виснажений. Що я тут пропустив?

Кіла розповіла Казові про двох покупців і докорінні відмінності між ними, а ще про те, як шукала інформацію про створення криниць і джерел магічними засобами.

— Це справді захопливо, — вона взяла книжку, яку читала. — За словами чаклунки Лунії Білан, воду або виманюють із-під корінної породи, або збирають із...

У двері постукали.

— Кіло! Казе!

Каз вигукнув:

— Йой! Це ж Ларран.

Кіла хутко занесла всі книжки в задню спальню, накинула на них ковдру й зачинила двері. Побігла назад до входу в хатинку, трохи засапавшись, а тим часом Ларран, пригнувшись, пройшов у двері.

— Ларране! Привіт. Ем, вітаю в нашій крамничці.

— Я застукав вас у невдалий час? — запитав він.

— Я просто... прибираю, — вона повернулася до раковини, щоб показати на тарілки... але вона була порожня. Кіла вже помила тарілки та склянки, якими скористалася за день. Бона відчула, як починає червоніти. — Не хочете купити варення?

— Гм... Я не... Тобто не додумався взяти щось із собою, щоб купити варення. Просто зайшов дізнатись, як минув ваш перший день.

— Добре! Гадаю.—Насправді вона уявлення не мала, скільки покупців вважається гарним результатом, але таки продала кілька слоїків варення, а це ж незлий початок?—У мене були покупці. О, до речі, одна з них порадила зробити прилавок для вікна, щоб можна було продавати звідти й не змушувати більших острів’ян морочитися з намаганнями вміститися в крамничку.

— Я можу виготовити вам прилавок, — радісно промовив Ларран і показав на пасок з інструментами в себе на талії. — Приніс інструменти на той випадок, якщо котрусь із полиць треба полагодити.

— Я не... Я не просила про послугу. Ну, тобто збиралася, але... — Кіла опанувала себе. — Ми з Казом створили засіб для зцілення дерев. Це така собі давня рослинна традиція. Хай там як, була б рада дати вам один із них в обмін на допомогу з виготовленням прилавка для вікна.

Ось, вона вимовила це, не затинаючись надміру. Що в Лар-рані такого, що через нього всі слова так плутаються?

— Зцілення дерев? — вирячив очі Ларран.

Каз підняв кілька корінців із ґрунту й помахав ними в повітрі. — Він зміцнює коріння. Старий родинний рецепт.

— У тебе є родина? — запитав Ларран рослину.

Ой. Ларранові відомо, як було створено Каза? Кіла не пам’ятала, щоб розповідала йому цю історію. Може, Каз розповів?

Але Ларран дав задній хід.

— Перепрошую, вийшло нечемно. Звісно, в тебе могла бути родина.

— Ми не спілкуємось, — зарозуміло промовив Каз. — Зараз моя родина — це Кіла.

«Якщо ми залишимося тут, треба подбати, щоб наші історії не плуталися». Ніхто з них не мав великого досвіду побрехеньок. Багато брехати не доводиться, коли уникаєш розмов із людьми. «Може, було б простіше, якби ми менше розмовляли».

Однак Ларран, схоже, не бажав розмовляти менше. Ба більше, пастух явно був налаштований побалакати. Взявшись до роботи над новим Кілиним прилавком, він розповів їй про витівки свого табуна русалконей. Одна з кобил, Амарін, сьогодні помітила тюленя й вирішила зробити того своїм улюбленцем. Проте тюлень не бажав гратися з масивною конерибою. Він спробував викинутися на буйок, але Амарін і далі приносила йому маленькі подаруночки, намагаючись чи то побавитися з ним, чи то позалицятися: трохи плавнику, устрицю, смужку ламінарії, перо мартина. Врешті знайшла м’яч, що виплив у море.

Поки Ларран говорив, Кіла думала, які книжки треба проглянути в пошуках способу відродити магічне джерело. Врешті обрала три, які штудіюватиме після того, як він піде. Відтак Кіла притримала дерево, щоб Ларран прибив його до підвіконня.

— Однак Амарін не знала, що хлопчик Тобін — небіж Брін, зустрічали його? — залишив м’яч для неї, — провадив Ларран. — Він хороший малий.

Каз погодився.

— Не їсть рослин. Навіть овочів.

— Він хоче покататися на русалконі, — сказала Кіла.

— Справді? — Ларран замислився.

З Кілиною допомогою він випиляв опори-кутники, щоб прикріпити їх і до хатинки, і до полички.

— На Калтрі багато магічних джерел? — запитала Кіла.

Ларран кліпнув від такої зміни теми.

— Прошу?

— Одна покупчиня розповідала про своє. Воно вже не тече. Мені стало цікаво, чи часто таке буває, — вона знала, що ії вода зі звичайної криниці, викопаної задовго до народження її батьків, але не думала, звідки свіжа вода береться в решти острова. Згадався водоспад, що живить млин. Його було створено магією чи звичайною гравітацією?

— Кілька штук є. Наприклад, фонтан у центрі селища було створено магією, та він уже пересох. Гадаю, чари просто занепали за якийсь час. Я якось спробував його полагодити, та з погляду механіки там жодних проблем. Просто зникло джерело води.

— Хе, — вимовила Кіла.

Вона замислилася, черпав чаклун з уже наявного джерела чи витиснув воду з каменю. Не може бути, що перезапустити вже наявні чари так само важко, як починати їх із нуля. Можливо, треба розглянути проблему з цього ракурсу...

Ларран вбив у прилавок останній цвях і сильно поплескав по полиці.

— Гарно й міцно. Радий допомогти з чим завгодно ще.

— О, ні, цього вистачить. Давайте-но я принесу той засіб, — Кіла чкурнула всередину й забрала з кошика загорнуту шишку. Думаючи про геть інший набір книжок, які можна було почитати для перезапуску старих чарів, винесла засіб Ларранові. — Дякую, що зайшли.

— Ну, гаразд. Якщо хочете...

— Його просто треба закопати між корінням дерева, та й усе.

— Сьогодні має бути гарний захід сонця, якщо ви...

— О, а ще це треба зробити швидко, — додала Кіла. — Не знаю, як довго засіб лишатиметься сильним. Ми цього не перевіряли, хоча мені здається, що він триматиметься довго. Краще просто закопати його зараз.

Вона замислилася, чи вивчали коли-небудь, як довго чари лишаються потужними, перш ніж їхня ефективність слабшає. Але це вона вже відхилилася від теми. Їй спершу хотілося зосередитися на прийомах перезапуску застиглих чарів, особливо водяних: це мало бути набагато легше, ніж створювати чари з нуля. До того ж ризик помилок має бути мінімальним, а це — плюс. Вона згадала кактус, що бігав у саду.

Кіла помітила, що Ларран дивиться на неї, й усвідомила, що він знову заговорив, а вона гадки не має, що він сказав.

— Гарної вам ночі, — промовила Кіла й понадіялася, що це — пристойна відповідь на його слова.

—Добраніч, Кіло, — відповів Ларран.

Він посунув до стежки, а вона повернулася всередину. Потрібні книжки лежали в третьому ящику... Коли минала Каза, той театрально зітхнув.

Вона спинилася.

— Що не так?

— Ти безнадійна, — сказав він.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Кіла не збиралася читати допізна, та тексти про водяну магію були підступні: завжди здавалося, ніби до відповідей на запитання лишається всього кілька сторінок, але вони були невловимі, як тінь. Коли Кіла прокинулась, у вікна вже лилося сонячне світло. Вона почалапала на кухню, щоб випити скляночку води. Поки бралася за насос, із саду на задвір’ї влетів Каз. Його вусики теліпалися високо над кореневим клубком.

— З тобою все гаразд? — запитала Кіла. — Проблема в кактусі? Що трапилось?

— Це... ми, гм... треба піти туди й побачити. В нас відвідувачі. Купа відвідувачів, — він закінчував кожне речення новим змахом вусиків. Кіла не бачила Каза таким збудженим, відколи... «Відколи бібліотека згоріла», — подумалося їй.

Покинувши раковину, вона вибігла через чорний хід у сад. Каз поскакав за нею, а коли вона різко спинилася й витріщилася, врізався в ії щиколотки.

Хай куди вона дивилася в саду, всюди були... оце так, то що, ведмідь? Чи, може, не зовсім ведмідь, бо він складався не з плоті й хутра. То була... ідея ведмедя, виліплена з хмарки. Величезний, як брила, але безтілесний, мов туман, він завис над стокротками за фут над землею. Його силует коливався, пасемця хмарки ворушило повітря.

Побачивши одного, Кіла помітила ще одного й ще. То були легкі хмарно-димні створіння, схожі на ведмедів різних розмірів.

Під гарбузовим листям — малесенький ведмедик, схожий на хмаринку.

В заростях малини — високий кремезний ведмідь із диму.

На даху розлігся на гонті найбільший з усіх побачених, ширший за розмах Кілиних рук, такий великий, що затулив собою димар, але м’який і невагомий.

Кожен із ведмедів мав очі, що палали, як жаринки у вогні, блимаючи з дикою й водночас прекрасною силою.

—Лісові духи, — видихнула Кіла.

Вона читала про них у «Вивченні функції лісових духів у фактах і вигадках» ученої Кіпавії й знала, що формально вони не духи. Попервах їхній вид походив із летючих островів на західних околицях імперії. Коли їм подібні вперше спустилися до островів у морі, вони сховалися в лісах і їх приймали за привидів. Згодом, коли виявили їхній зв’язок із деревами, їх стали називати в розмовній мові лісовими духами чи деревними духами.

Кіла пошкодувала, що не має тут книжок Кіпавії. Ця вчена досліджувала духів десятиліттями, ховаючись у найбільш ізольованих їхніх лісах, намагаючись відділити міфи від фактів. Іноді ії можна було виманити з лісів, аби вона прочитала лекцію в Аліссіумському університеті, і подейкували, що ці лекції були просто-таки захопливі, особливо зважаючи на те, як жваво вчена розповідала про свою тему. В Кіли якось виникла спокуса піти на ії лекцію, та варто було подумати, що доведеться запхатися у велику юрбу слухачів... Однак вона прослухала розповідь про цю лекцію, і та справді затягувала.

Факт: це не привиди й не духи. Точніше їх називати хмарними ведмедями. Або, зважаючи на їхню функцію, вартівниками дерев.

Факт: вони правлять за вартівників лісів і ревно захищають дерева.

Факт: це сором’язливі самітні істоти. «Самітні?» — замислилася Кіла, помітивши ще кількох, що сховалися по кутках ії саду й виднілися за огорожею.

Факт: вони не карають зайд. Не викрадають невинних дітей, які сходять зі шляху. Не знищують сіл, чиї мешканці надто далеко заходять у ліс із сокирами й пилами... але буває й навпаки.

Деякі історії про хмарних ведмедів були правдиві. Якщо загрожувати їхнім деревам, вони пронесуться вашою оселею, мовчазні, як туман, а коли мла розсіється, ви зникнете безвісти.

Дивлячись на істот, Кіла думала про все це, і її серце забилося швидше, Долоні почали пітніти, і вона гостро усвідомила, що вони з Казом оточені. А що як вони прийшли покарати її? Вона ж наклала чари, через які малина полізла в ліс. Зазнала кількох невдач із яблунями, перш ніж у неї вийшло. Що як хмарні ведмеді вирішили, буцімто вона та її нелегальна магія небезпечні для лісу, який вони захищають?

Каз заховався за її щиколотками.

— Що робитимемо?

— Не знаю, — шепнула вона у відповідь.

— Чого вони хочуть? — запитав він.

Цього вона теж не знала.

— Ніколи не чула, щоб вони так збиралися. Це надзвичайно, — Кіла спробувала мислити позитивно. Урешті-решт вони з Казом опанували чари. Може, вона зуміє це пояснити? Чи розуміють хмарні ведмеді мову?

— О, так, — шепнув Каз, — можна робити нотатки. Опублікувати статтю. Посмертно. Це зробить нас знаменитими, та от біда: ми будемо мертві після нападу ошалілих деревних духів. Яка прикрість.

— Вони начебто не налаштовані вороже, — вони просто тихо стежили звідусіль полум’яними очима. Роззираючись навкруги, Кіла угледіла на даху хатинки, поряд із величезним ведмедем, що розлігся, ще одного: він наполовину сховався за димарем і вмостився на гілці, що нависла над кухнею. Кактус, помітила вона, зіщулився в кутку саду, поряд із кошиком, і щосили зображав неживий камінь. Однак у нього раз у раз тремтіли кілька голочок.

Кіла ступила вперед.

Тіні-хмари посунулися, наче їх здуло вітром.

Вона спинилася.

Запитала, підвищивши голос:

— Ми можемо вам допомогти?

Здавалося, саме це й треба питати.

Садом пронісся ледь чутний вітерець, але Кіла не відчула його дихання на своєму обличчі. Вона зачекала, і кілька секунд по тому з-за однієї з рослин повільно вийшов хмарний ведмедик завбільшки приблизно з кота. Він тримав у схожих на димок лапках листок. Поклавши його на землю біля Кілиних ніг, підвів на неї погляд мерехтливих полум’яних очей, а тоді чкурнув назад за рослину.

Кіла підібрала листок. Він був довгий і тонкий, гнучкий і зелений.

— Верба, — визначив Каз.

Уперед шмигнув ще один вартівник дерев — навіть менший, завбільшки з кролика. Маленький хмарний ведмедик поклав Кілі до ніг крихітну гілочку, вкриту яблуневим цвітом, а тоді відступив. Кіла підібрала і її.

— Яблуня, — підказав Каз.

До Кіли зі швидкістю вітру рвонув третій хмарний ведмідь — тепер уже не дрібний. Він височів над нею, такий великий, що їй аж дух заперло. Все в ній волало, що треба тікати. Ведмідь міг огорнути її своїм туманом, поглинути повністю. Але він просто кинув їй до ніг зморщену гілку, вкриту зів’ялим листям. Цього разу хмарний ведмідь не відступив, а сів перед нею й поглянув на неї згори вниз бурштиновими очима.

— Платан, — мовив Каз. — Здається. Чому...

— Можу здогадатися, — сказала Кіла. Стала на коліна й підібрала гілку із зів’ялим листям. — Ти хочеш, щоб ми полагодили твоє дерево, як вербу та яблуні?

В саду знову відлунив безвітряний вітер, і всі хмарні ведмеді неквапом пішли вперед, тож урешті Кіла перестала бачити зусібіч усе, крім якогось окатого туману, що чекав. Це, м’яко кажучи, бентежило. Каз підсунувся до неї так, що клубок коріння притиснувся до її ноги. Кіла відчула, як їй у черевик сиплються часточки землі.

Вона тихо шепнула Казові:

— Усе гаразд. Гадаю, вони просто хочуть нашої допомоги. —А тоді сказала ведмедям уже тучніше: — Зачекайте тут— я візьму чари...

— Засоби, — тихо виправив Каз.

— ...а тоді можете показати нам, де хворі дерева. Гаразд?

Вона гадки не мала, влаштовує це вартівників дерев чи ні, та вони й не ворухнулися, коли Кіла й Каз зайшли всередину, щоб забрати кошик із шишками. Вона не уявляла, скільки в лісі хворих дерев, але судячи з кількості деревних духів на ії подвір’ї...

— Ми збирались їх продати, — сумовито нагадав Каз, ідучи слідом за нею. — Такий у нас був план, щоб ти мала що їсти й не стала така хвора, як дерева.

— Знаю, та їм потрібна наша допомога.

Каз пирхнув.

—А нам хтось допоміг, коли ми потребували допомоги? Хтось сказав нам евакуюватися, коли в бібліотеку прорвалися? Хтось подивився, чи все в нас добре? А якби дим дістався нашого поверху? Когось обходило, що ми в небезпеці?

Кіла ненадовго замислилася.

— Ларран прийшов, коли побачив дим. Полагодив наш димар.

Знову «пирх».

— Ларран гадає, що та — відповідь на всі запитання в його житті.

— Він... що? — Якийсь абсурд. — Він не ставить мені запитань, — здебільшого він говорив про своїх русалконей, і Кіла була не проти, але... — Що та взагалі маєш на увазі?

— Якщо тобі треба питати...

— Ясна річ, мені треба питати, — сказала Кіла. — Бо тебе неможливо зрозуміти.

Вона почула, як надворі посилився вітер ... а це точно вітер? Вона визирнула з вікна над раковиною й побачила купу хмарних ведмедів. Їхні бурштинові очі дивилися всередину, на неї й Каза.

Вона зиркнула на рослину-павука і промовила:

— Продовжимо згодом.

Несучи кошик із шишками, Кіла вибігла в сад.

— Ми допоможемо стільком із вас, скільки вийде, — сказала вона лісовим духам. — Хто перший?

* * *

Попереду йшов ведмідь середнього розміру. Довкола поміж дерев струменіли інші, наче клапті туману на світанку після дощу. Вони затрималися між листя, а тоді розвіялись, і врешті Кіла перестала бути певною, що взагалі їх бачила. Це було прекрасно, як метеорний дощ.

Сонце падало крізь листя, просочувалося між дерев, і це нагадувало Кілі північну читальну залу Великої бібліотеки з її вітражними вікнами, що вкривали столи візерунками. В лісі ще й було тихо, як у бібліотеці, але це була тиша зосередженої уваги, а не сонності — загострена таша, що заливала все. Вони з Казом не розмовляли.

Вона безперестанку думала про Казові слова щодо Ларрана. Чому він таке сказав? Це ж безглуздо. Не має вона відповідей ні на які запитання. Має доступ до відповідей, але це не те саме, до того ж Ларран не знає про книги чарів. Стоп, ні: Каз не казав, що Ларран вважає, ніби вона має відповіді.

«Він сказав, що Ларран вважає відповіддю мене».

Кіла покрутила ці слова в голові.

«Я відповідь».

Похитала головою.

«Ні, все одно безглуздо».

На впалій колоді завис хмарний ведмідь, чекаючи, коли вони наздоженуть, і обабіч нього заструменіли інші деревні духи. Кіла знов і знов бачила їх мигцем між папоротями — очі, що стежили за нею. Це мало б бентежити, але тепер, коли вони опинилися між деревами, в цьому було щось дивовижно втішне. Вони зайшли вглиб лісу, перелізали через замшілі брили й колоди, опинилися далеко від усього знайомого, в місці, такому несхожому на місто, в якому жила Кіла, та воно здавалося знайомим, як сон із дитинства.

Вона намагалася запам’ятовувати шлях: ліворуч біля дерева з потрійним стовбуром, прямо біля брили з рожевого кварцу, через струмок, що тече по замшілому камінню, — але за якийсь час поринула в якусь медитацію.

Все здавалося м’яким і живим, і Кіла відчувала, що її радо вітають усередині.

Однак, поки вони перетинали ліс, вона почала зауважувати ознаки розкладу: миршаве деревце, голий гайок, цівка води там, де раніше була річка. Тож коли хмарний ведмідь попереду спинився, Кіла мала б бути готова до того, що саме побачить.

Дерево, яке помирало.

Кіла знала, що їх ведуть саме туди, та не здогадувалася, що дерево таке велике. Воно було здоровезне, зі стовбуром, якого вона не обхопила б руками, й плямистою корою, схожою на картину. Товсте гілля розходилося над ними, мов розкинуті руки, що хотіли обійняти небо. На галузках трималося всього кілька листків — решта були голі.

Довкола коріння дерева танцював хмарний ведмедик завбільшки з кролика, а тоді скрутився калачиком, наче бажаючи втіхи, між двома величезними оголеними коренями, що пронизували замшілу землю, тимчасом як неподалік, у заростях папороті, тримався величезний, семифутовий хмарний ведмідь. Дереву явно було не менш як двісті років.

— Воно старе,—зауважив Каз. —Думаєш, чари спрацюють?

— Існує остиста сосна, якій майже п’ять тисяч років, —Кіла приклала долоню до стовбура. — Кипарису на острові Іллірна, кажуть, стільки ж, скільки й самому острову, а йому, подейкують, дві тисячі років. Фіговому дереву на острові Отег місцеві мешканці поклонялися більш як тисячу років. А ще є оливкове дерево, буцімто старе, як сам час. Вони вважали б це дерево дитям.

— Це дуже мило, та що як засіб нічого не дасть, бо дерево дійшло до кінця свого природного терміну? — Каз і далі говорив тихенько. — Ти хоч здогадуєшся, де ми в лісі?

Кіла знизала плечима, не бентежачись.

— Це острів. Як пройдемо досить далеко, дістанемося берега, — закинувши голову назад, вона поглянула на смуги блакитного неба між оголеним віттям.

— Якщо вони дадуть нам піти, — похмуро відповів Каз.

— Вони нам не погрожували, — шепнула у відповідь Кіла. — Не думай одразу про найгірше.

— Овва! Ти, певно, не читала «Оповідок про Нівве», зібраних ученою Ідьєю Ворн? В одній дитину заманили до лісу деревні духи, а коли малий вийшов, від нього зосталися самі кістки, — Каз понизив голос ще більше. — 3 нього зняли всю плоть.

Кіла перебрала шишки в кошику, шукаючи найбільшу.

— Я певна, що вчена Кіпавія назвала б це метафорою. Кістки ходити не можуть. І звідки Ідья Ворн знала, що там винні лісові духи? Вони хоч достатньо щільні, щоб завдавати шкоди? Та й навіщо їм це? — позирнувши на хмарних ведмедів, які линули між кущами, вона додала: — Хай там як, не думаю, що нам зараз слід про це говорити.

Вже стало трохи пізно сумніватися в тому, що йти в ліс за безтілесними створіннями мудро.

Кіла витягнула лопатку й стала на коліна між двома великими коренями. Поки вона пггрикала замшілу землю кінчиком лопатки, в кущах довкола неї прошелестіло якесь квиління.

— В іншій оповідці, — шепотів Каз, — духи проковтнули ціле село, бо їм не сподобалося, що його мешканці зрубали дерева, щоб будувати хати й наповнювати каміни.

— Здається, ця книжка—якась деревофобна пропаганда, — сказала Кіла. — Кого вчена назвала автором і чи була в нього лісопильня?

Вона зняла клаптик моху та копнула м’яку землю.

Квиління стало гучнішим.

Підвівши погляд, Кіла промовила:

— Треба закопати засіб між корінням. Інакше не спрацює, — вона повторювала заклинання перед купою соснових шишок — власне, перед усіма в кошику, — та чари активувалися лише тоді, коли їх закопували. Вона була певна, що це необхідно. — Вибачте, що нашкодила моху.

Вона замислилася, чи належить хтось із вартівників дерев моху та чи образиться він. Обережно відсунула ще трохи моху, сподіваючись, що коріння залишиться неушкодженим і він зможе заново вирости на тому місці, де вона копає.

Підійшов найкрихітніший із хмарних ведмедів, і Кіла дозволила йому оглянути щойно розпочату ямку.

Коли він відступив, запитала:

— Можна копати далі?

Ведмедик нахилив голову.

«Отже, він мене розуміє, хай навіть і не говорить». Кіла вже це підозрювала, хоч і було неясно, розуміє він її слова чи лише те, що вона винесла надвір кошик із сосновими шишками. Вона замислилася, наскільки вони розумні й що думають про острів’ян. Вони ділять Калтрі добровільно? Батьки мало говорили про історію острова, та Кіла знала, що люди жили тут багато поколінь. Селяни й рибалки не були новоприбулими, але могли бути ними для дерева, якому кілька століть.

Кіла замислилася, чи вивчав хтось лісових духів Калтрі. Кіпавія головно працювала на островах на заході, як тих, що в морі, так і тих, що в повітрі. Кіла сумнівалася, що хтось вивчав саме цих хмарних ведмедів.

«А якщо ні, — подумала, — то я можу».

Коли розбудує крамничку варення. Коли доведе, що може прогодуватися сама. Коли зцілить ліс. І допоможе острову. І збагне, що мав на увазі Каз, заявивши, що Ларран вважає її відповіддю...

Кіла закопала шишку.

Замислилася, чи не покинути її — хай робить свою роботу. Вона ж уже прочитала заклинання одного разу, коли вони збирали засіб. Але чи вистачить цього? Дерево ж особливо велике та старе.

«Якщо прочитати знову, гірше точно не буде».

Кіла проспівала слова заклинання вголос. Уже випробувала стільки шишок, що ці фрази в’їлися їй у мозок, і вона була певна, що правильно вимовила кожен стародавній склад. Поки співала, ліс неначе застиг: птахи мовчали, вітер улігся, а деревні духи довкола неї не ворушилися.

Вимовивши останній склад, Кіла відхитнулася й видихнула.

—Агов, Кіло! — шепнув Каз.

Усі хмарні ведмеді тим часом підійшли ближче, розпливаючись і перетворюючись на дим, що поволі линув довкола неї, Каза й платана. Вона не бачила лісу з жодного боку — бачила лише дерево, що помирало перед нею. Підвела погляд на гілля, а тоді відчула, як коріння під колінами зсудомило: старе дерево залила магія.

Вона була схожа на хвилю зеленого світла, що починалася з коріння й, пульсуючи, підіймалася стовбуром, а тоді розходилася віттям. Тягнулася вздовж кожної галузки. Кожна гілка, якої торкалася магія, враз оживала: з’являлися бруньки, а тоді розгорталося листя. Кілин ніс, рот і тіло наповнив неймовірно прекрасний запах зелені, життя, весни й літа водночас. Вона неначе

вдихала сутність живого лісу, що розростався усюди. Нові шари листя зростали так швидко, що небо зникло, а сонце затьмарило зелене сяйво.

Хмарний ведмедик завбільшки з кролика, притулившись до стовбура платана, ридав блискучими, як діаманти, слізками. Ті скочувалися корою, і там, де вони торкалися грунту, розквітали ніжні білі квіти. Кіла ще не бачила таких квітів — скупчень пелюсток, що сяяли м’яким білим світлом повні.

— Ого, — вимовив Каз. — Це просто пропозиція, та якщо хочеш залишатися непомітною, не проказуй цього заклинання двічі.

— Ага, — погодилася Кіла.

Крізь деревних духів пронісся схожий на вітерець шепіт, і вони розійшлися, утворюючи чітку стежку, що вела геть від платана. Кіла підвелася й узяла кошик. Духи дерев явно хотіли провести їх до наступного...

На стежку вийшов одноріг.

Кіла охнула.

— Ого, — видихнув Каз.

Він був як вода в місячному сяйві, такий яскравий, що в Кіли засльозились очі. Одноріг був такий, якими уявляють коней мрійники, стрункий і граційний — більше схожий на рисунок, аніж на істоту з плоті й крові. Його шия вигиналася, наче хвиля, а грива правила їй за піну. Що довше Кіла дивилася на нього, то краще бачила, що він не білий, як місяць, а переливчастий, наче перламутр, і на сріблясто-білій шкурі видно фіалкові, червоні й блакитні завитки. Його ріг був тонкою золотою спіраллю.

Одноріг поглянув на них синіми, як океан, очима.

А тоді до однорога потекли лісові духи, приховавши його.

Кіла зрозуміла, що труситься. Побачити однорога... Ну, такого просто не буває — принаймні зі звичайними бібліотекарками чи звичайними крамарками на островах. Таке буває в переказах. Або з дітьми, які потім гадають, що це їм наснилося. Це — дар.

— Думаю, нам слід зцілити більше дерев, — видихнула. Кіла. Поряд із нею тремтів Каз.

— Так, однозначно.

* * *

Коли призахідне сонце розмальовувало небо рожевими й помаранчевими барвами, Кіла й Каз подибали назад до хатинки. За день вони перетнули ліс хрест-навхрест і використали всі шишки в кошику. Однорога більше не бачили, та все-таки уздріли дива.

Птахів з оперенням, що лежало за їхніми спинами, наче розкішний плащ.

Схожий на павутиння мох, що іскрився миготливими вогниками.

Райдужний водоспад, що лився з білої кварцової кручі.

Безліч створінь, про яких Кіла лише читала—наприклад, сором’язливих птахолисів, здатних вміститися на долоні, крихітних золотих мавпочок, що стерегли рубіново-червоні плоди, чи білок зі смарагдовими хвостами.

Вона почувалася зачарованою та знесиленою. Хотілося просто впасти на ліжко. Спершу, може, щось з’їсти, в ідеалі — таке, чого не треба готувати. Можливо, просто малинового варення. А тоді вона поспить.

Хмарні ведмеді залишили їх на галявині перед їхньою хатинкою, і навіть після всіх феєричних див, які Кіла побачила від світанку, це здавалося чарівним видовищем: їхній дім, захований поміж кущів і дерев, укритий плющем і квітами, з табличкою «Крамничка варення Кіли й Каза», яку вона намалювала, на дверях і новим прилавком під вікном, який змайстрував Ларран. Вона замислилася, чи не проґавили вони сьогодні якихось покупців, і вирішила, що наступного разу, коли вони підуть гуляти в ліс із магічними створіннями, залишить на дверях записку «Поверніться завтра».

Кіла відчинила парадні двері, і вони обоє зайшли. Каз чкурнув через чорний хід до саду, сказавши їй:

— Подивлюсь, як там кактус.

— М-м-м, — озвалася вона, думаючи, що більше нічого вимовити не може.

Кіла запалила кілька свічок, ходячи від ліхтаря до ліхтаря, а тоді опустилася на стілець. Подумала, що можна вже більше не вставати. Можна ж спати сидячи, хіба ні? Ні, треба поїсти, а тоді можна доплентатися до ліжка.

Каз знову заскочив усередину.

— Ходи глянь!

— Якщо це не так чудово, як одноріг, я не ворушитимусь, — заявила Кіла.

— Просто йди, — попрохав Каз.

Вона відірвалася від стільця й почовгала в сад. Вартівники дерев залишили по всьому саду дарунки: горіхи, гриби, дикі їстівні корінці, а також інгредієнти, потрібні, щоб поповнити її кошик із засобами (соснові шишки, листя, навіть кусень соснового ґлею), і навіть більше. Ще знайшлася малесенька гірка лохини, з якої можна було зварити варення з новим смаком. А краще за все був кущ поряд із будинком: його гілки переплелись, утворюючи загороду — саморобний курник.

У курнику сиділа курка-втікачка.

Курочка один раз квокнула Кілі, а тоді спокійно всілася на гніздо з трав і сіна.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Наступного дня Кіла зазирнула в сад, перш ніж відчинити парадні двері крамнички. Нагодувала курку, відшукала мандрівний кактус (той саме ганявся за шматочком кульбабкового пуху) і зірвала кілька помідорів на сніданок.

Деревних духів не побачила. «Але це не означає, що їх тут нема».

— Доброго раночку! — гукнула вона саду й лісу за ним.

Зачекала на відповідь. За кілька секунд почула шепіт вітерцю, що не був вітерцем. З усмішкою повернулася всередину. Снідаючи шматочком хліба від Брін (із варенням), Кіла подивилася на відро лохини. Сьогодні наварить ще варення, вирішила вона. І відчинить крамничку як годиться, не зникаючи в лісі, щоб побавитися з однорогом.

«А я справді його бачила?»

Сьогодні це здавалося сном, але лохина була реальна, кошик для засобів стояв порожній (хоча в них завдяки хмарним ведмедям був повний запас нових інгредієнтів), а курка залишалася на задвір’ї. Кіла замислилася, чи нашкодить саду курка, яка ним блукатиме. Скільки може з’їсти одна курочка? Чи їдять вони помідори? А як щодо малини? Кіла думала, що вони їдять лише червів і... Вона не знала. Що там казав про їхню годівлю Ларран? Недоїдки зі свого столу?

Знову подумавши про Ларрана, Кіла промила лохину, а тоді засипала ії в миску з гіркою цукру. Залишила відмокати, а тим часом відчинила вікно з прилавком і перевернула табличку на парадних дверях на напис «Відчинено».

А Ларран коли-небудь бачив однорога? Кіла замислилася, що він скаже, якщо вона розповість йому, що бачили й робили вони з Казом. Вона могла уявити, як він слухає й усміхається, а тоді говорить про своїх русалконей. А може, й ні. «Ймовірніше, він буде шокований», — подумалось їй. Те, що вони робили, без сумніву, було чаруванням — схваленим однорогом, але дуже-дуже нелегальним, якщо революціонери ще не змінили законів і не перевели в резерв імператорських слідчих, а цього вона, звісно, не могла з’ясувати, не викривши себе й не ризикнувши книжками, крамничкою, хатинкою та самим своїм життям.

«Я не можу сказати йому».

Зате можна принести йому лохинового варення. І ще слоїчок для Брін. Кілі кортіло знову відвідати пекарню. Кумедно, бо вона раніше ніколи не шукала співрозмовників, але після дня, такого схожого на сон, захотіла почути справжні голоси й побачити справжніх людей. «Я стаю екстраверткою?» Якось малоймовірно. Швидше вже їй через зустріч із такою кількістю чарів захотілося потягнутися й торкнутися чогось матеріального.

«Похід у селище, дорогою зупинюся в Ларрана», — вирішила Кіла. Для неї це буде добре. Вона зможе принести Брін свій новий смак, купити хлібину й побачити справжніх людей. Сидячи за столом, Кіла почала сортувати інгредієнти для виготовлення нових засобів із липких соснових шишок.

На кухню забрів, похитуючись, Каз.

— Раночку, Кіло. Отже, вчора...

— Не сон, — підтвердила вона й, щоб довести це, показала рукою на купи неторканих інгредієнтів. У них було все потрібне для кількох десятків нових засобів для дерев, і нічого з цього не довелося збирати самотужки.

Каз вибрався на стіл, підтягнувшись на вусиках, і заходився сортувати листя разом із нею. Щойно вони закінчили все розкладати, як вона почула голос біля переднього вікна.

— Аго-о-ов! У тебе відчинено, люба?

Кіла витерла з пальців зайвий глей і хутко обійшла стіну-стелаж.

— Іді, привіт, вітаю. Приємно бачити вас знов.

Кіла з подивом виявила, що каже це щиро.

Кентавриця, радісно їй усміхнувшись, зіперлася на прилавок. На ії людській голові був крислатий фіалковий капелюх, а кінський торс і круп — прикриті сукнею з біло-фіалковими квіточками. Грива — переплетена фіалковою стрічкою.

— Ти послухала моєї поради.

— То була гарна порада, — сказала Кіла. — Це мені Ларран допоміг змайструвати.

Іді всміхнулась їй.

— О, справді?

Кіла відчула, як зашарілася, хоч і не знала чому. Це було звичайнісінькою сусідською послугою, та ще й вона заплатила йому засобом із шишки. Кіла замислилася, до якого дерева Ларран його застосував, чи спрацював засіб у нього й що він про це думає. І що думає про неї.

— Рада чути, що він проводить час із тобою, — сказала Іді. — В його житті було багато трагедій і втрат, це вже точно. Справи дуже кепські, і геть не з його вини. Було б добре, якби він знайшов трохи щастя.

Кіла не була певна, що є його щастям, а розмовляти про це з Іді їй не хотілося. Вона не надто акуратно змінила тему:

— Як спрацював ваш засіб?

Усміх кентавриці перетворився на щиру усмішку.

— Прекрасно! Тому я й тут. Прийшла заплатити тобі стільки, скільки він для мене вартує,—витягнула торбинку й висипала на прилавок купку срібла.

Кіла вирячила очі. У Великій бібліотеці їй стільки платили за місяць. А будь-кому із зовнішніх островів за місяць платили набагато менше.

— Він не вартує аж стільки.

—Для мене вартує, — твердо сказала Іді. — Мій дід посадив оте дерево, коли наша родина тільки приїхала сюди. Він утік із рідного острова з моєю вагітною бабусею: сталося повстання, справжня катастрофа. Якщо вірити родинним переказам, подорож була виснажлива. Половину їхнього човна з’їв морський змій, вони двічі перекидалися під час штормів, однак їх усе-таки прибило течією до берегів Калтрі. Дід привіз із дому вишневу кісточку й посадив ії на найчудовішій ділянці землі, яку міг знайти. Так він визначив Калтрі як наш новий дім. Коли я народилася, то вже було чудове дерево, яке щоліта приносило цілі пригорщі ягід, а дід панькався з ним, як із членом сім’ї. Вмовляв усіх мандрівних чаклунів приходити й накладати на нього чари сили, щоб воно переживало зими. Він пішов із життя, коли чаклуни ще їздили на Калтрі, тож йому не довелося побачити, як його люба вишня стала жертвою нової череди магічних бур. Це розбило б йому серце. У мене, коли я побачила, як гине дерево, серце розбилося. Я неначе знову втратила діда. Але ти... ти повернула мені дерево. Ти повернула мені дідову душу, а це вартує всього срібла на світі.

Кіла відчула, як очі защипало від сліз.

— Я візьму три срібляники. Решту залиште собі.

— П’ять срібляників. Не варто сперечатися з жінкою, що має копита.

Внизу Каз штурхнув Кілу в щиколотку.

— Скажи «гак».

— Гаразд, п’ять, — промовила Кіла.

— І я хотіла б купити ще.

Вона згадала русаля, яке бачила: маля принесло їм удачу. «Ця крамничка працюватиме. Ми створюємо собі життя».

— У нас наразі все скінчилося, та ми робитимемо ще. Можете зайти завтра, тоді вони вже мають бути готові. Або я можу принести вам кілька у селище, коли закінчу наступну партію варення. Я збираюся зайти до пекарні сьогодні по обіді. Ви будете там?

— Було б ідеально. Я заплачу наперед, і сьогодні по обіді можеш принести ще п’ять.

Залишивши на прилавку менший, але однаково показний стосик срібла, кентавриця покинула крамничку й потрюхикала назад у зелень.

— Мені тут дуже подобається, — палко мовив Каз.

* * *

Коли Кіла закінчила партію лохинового варення й вони з Казом виготовили ще десяток шишок, вона в піднесеному настрої пішла надвір. Узяла два слоїки варення (один для Брін і один для Ларрана), а також п’ять засобів для Іді.

Ідучи стежкою крізь зелень, Кіла співала. Вона знала, що не зовсім влучає в ноти, але птахи, схоже, були не проти. Одного з них вона впізнала — птаха з червоним пір’ям і хвостом із білого яблуневого цвіту. Той пролетів над нею, радісно співаючи. Вона замислилася, що станеться, якщо цвітоптах вирішить полетіти за нею в селище. Хтось здогадається, що він має бути яблунею? Запідозрить, що це — ії робота?

Кіла вирішила не перейматися цим. День був прекрасний, птах здавався щасливим, а вона була в чудовому настрої. Вийшовши із зелені, Кіла вдихнула морський бриз. Небо попереду неї перетворилося на чудову ковдру з фіалково-синіх хмар, а море вельми жваво танцювало з баранцями на хвилях.

Спускаючись зі сходів, Кіла міцно взялася за поруччя: вона була щаслива, та не настільки одуріла, щоб бути необережною, а якби впала з кручі, її чудовому дню вельми швидко настав би кінець, тим паче що вітер нині видавався особливо завзятим.

Він танцював довкола неї, наче хотів, щоб вона вальсувала з ним, начхавши на гравітацію. Міцно тримаючись, Кіла цілком спокійно дійшла донизу.

Позирнувши на Ларранів будинок, швидко оглянула берег і причал у пошуках пастуха. Розгледіла його на хвилях, де він їхав на одному зі своїх русалконей. Хай як дивно, на воді за ним не було човнів — може, табун уже закінчив на сьогодні допомагати рибалкам? Для цього начебто рано. «Спершу пекарня, а тоді — будинок Ларрана», — вирішила Кіла. Може, він тоді вже повернеться на берег.

Вона розвернулася і пішла до села. Воно здавалося... Спершу Кіла не могла сказати, що змінилося, та відтак почала зауважувати деталі: на вулицях не було візків, тачок чи чогось іншого, в ящиках для квітів не було горщиків, а віконниці на вікнах були закриті. Також вона почула, як у гавані розмірено бомкає дзвін. Він не відмірював часу й не зупинявся.

Угорі кружляли мартини, набагато більше, ніж вона бачила раніше, — власне, підозріло багато. Може, рибальські човни пристали до берега, й мартини захотіли дістати частку улову? Витягнувши шию, Кіла подивилася на доки між вулицями й угледіла рибалок, які витягали сіть на вулицю. Звідти вибігло кілька крабів, а тоді їй заступила все жінка, яка тягнула ящик через дорогу.

Кіла пішла далі, до пекарні. Проминула сухий фонтан, очікуючи побачити звичну юрбу клієнтів за столиками й біля прилавка, та насправді біля пекарні було порожньо. Жодного столика. Жодного стільця. А вікно з прилавком було зачинене. «Гм, а де всі?» Зате двері пекарні були відчинені, тож вона здогадалася, що принаймні Брін не...

Зсередини вийшов чоловік, який затиснув у руках куцу хлібину. «Я його знаю». То був лускатий Фенерер, який прийшов до її крамнички, набурчав на Кілу й не купив варення. Побачивши її, він спинився.

— Ти, містянко...

Вона мимоволі озирнулася, хоч і було очевидно, що він звертається до неї. Один із крилатих котів, сірий із каштановими крилами, пильно дивився на них із даху неподалік. Усі коти наче нервувалися. Може, через купу мартенів? Чи, може, Фенерер їм теж не подобався? Кіла пошкодувала, що не прийшла всього на кілька хвилин пізніше. А ще захотіла, щоб дзвін у бухті нарешті припинив бомкати.

— Не можна тобі пхатися сюди й приносите негаразди, — гарикнув на неї Фенерер. — Це мирний острів. Вертай туди, звідки приїхала.

— Я з Калтрі, — відповіла слабким голосом Кіла.

Він пирхнув.

— Ти поїхала. І вернулася з купою неприродних ідей. Принесла на наш острів негаразди. Нам цього не треба. В нас удосталь своїх бід — не треба, щоб з’являлися чужинці й робили ще гірше.

Вона позирнула праворуч і ліворуч. Поряд не було нікого, хто зміг би перервати цю неприємну розмову, а шлях до пекарні заступав Фенерер. Просто розвернутися не хотілося.

— Я не приношу негараздів.

— Гадаєш, я не знаю про фруктовий сад? — гарикнув Фенерер. — Про всі ті чудасії. Одне з дерев... Воно безперестанку співає. Співає! Яблуня. Неприродньо.

Кіла відчула, що холоне. Він бачив, як вони з Казом практикували магію? Якими словами його можна переконати, що йому здалося? Може, вдати, що то не вона була? Сказати, що це лише гра?

Він насварився на неї пальцем.

— Ти в нас єдина новачка, єдине, що змінилося на цьому острові за багато тижнів. Це точно ти.

«Він мене не бачив, — подумала вона, і на душі враз полегшало. — Він припускає».

— Не знаю, про що ви. Я ні до яких фруктових садів не підходила. Живу в хатинці своєї родини в лісі за кручею. Ви ж там були, пам’ятаєте? В моїй крамничці.

Кіла почула, яким пискливим став її голос, і замислилася, чи не чує Фенерер, що вона бреше. Вона ніколи не вміла добре брехати. Ще одна причина, чому її відправили на третій поверх бібліотеки, де стояли не такі показні книжки про природні чари, а не в якийсь відділ, популярніший серед учених, — наприклад, будівництва палаців, будівництва каналів чи магії вогню. Коли її напряму питали, що вона думає про їхні дослідження, Кіла часто відповідала чесно, перш ніж усвідомити, що від неї хочуть лише похвали своїй геніальності.

— Тобі мене не обдурити. Я знаю...

Кіла почула за спиною тупіт копит по бруківці. Залунав голос Іді:

— Кіло, цей старий хам тебе займає? Не зважай на нього. Він незворотно змінився, коли врізався своїм дорогоцінним човном у скелю.

Фенерер насупився ще сильніше.

— Тоді був неочікувано сильний шторм.

— Твоє судно — єдине, якому стало дурості залишатись у морі після тривоги в гавані, — відказала Іді. — Але годі вже про це. Що ти робиш у селищі? — запитання вона адресувала Кілі.

«А чому мене не має тут бути?» І що за тривога в гавані? В її дитинстві такого взагалі не було — чи вона просто про це не знала?

— Я спробувала зробити варення з новим смаком і подумала, може, ви захочете скуштувати.. . подарунок. Лохина, — вона дістала варення, що призначалося для Ларрана, з кошика й простягнула його Іді. «Будь ласка, не кажіть про засоби». Передавати Іді шишки при Фенерері не хотілося. Так у нього лише з’явиться більше підстав її підозрювати.

Іді прийняла слоїк і піднесла до світла. Темна фіалкова синь на слабкому сонці, що просочувалося між хмарами, засяяла, наче самоцвіт.

— Ах, прекрасно. Мені сподобається. Знаєш, — звернулася вона до Фенерера, — твою вдачу, може, і вдалося б підсолодити, якби та скуштував із там хлібом варення.

— Гм, — гмикнув він і побрів уздовж вулиці.

Кіла відчула, як щось у грудях розтиснулось і вона знову дістала змогу дихати.

— Дякую.

— Не бери того старого злюку близько до серця, — тихо сказала Іді. — Не всі з нас мислять так, як він. Більшість думає не так. Хай там як, ти справді прийшла віддати мені це?

Кіла позирнула вздовж вулиці, чекаючи, коли Фенерер заверне за ріг і щезне, а тоді витягнула п’ять шишок, загорнутих у тканину.

— Може, не закопуйте їх, коли хтось бачить? Просто щоб уникнути непорозумінь.

— Звісно, — погодилась Іді. — Непорозуміння нам не треба. А зараз ходи закінчи свої справи з Брін. Сьогодні не слід гаятися, — вона показала на небо, і Кіла помітила, що вітер посилився. Вгорі один із мартинів летів проти вітру й не просувався — він неначе завис нерухомо над дахами. Більшість котів уже зникли. Без них дахи здавалися обділеними.

Знову подякувавши Іді, Кіла чкурнула всередину.

Її знов огорнув, наче обійми, запах теплого хліба. Вона трохи постояла, вдихаючи його, а тоді, підвищивши голос, гукнула:

— Брін! Агов!

Пекарка вибігла з підсобки. Фартуха на ній не було — натомість були міцні брунатні штани, проста сорочка й водонепроникні чоботи.

— Ах, Кіло! Дивно бачити тебе тут у такий день. Що ти робиш у селищі?

Це завадило їй запропонувати лохинове варення. Іді сказала що сьогодні не слід гаятися. Чому ж? І куди поділися крилаті коти?

— Як це розуміти — «такий день»? — запитала Кіла.

— Наближається буря, от-от повіє з південного заходу. Рибалки вже витягнули човни на берег і закріплюють їх — хіба ти не чуєш тривожного дзвона в гавані?

А... То он що воно таке.

— Я не розуміла...

— Коли небо стає синьо-фіалковим, начальник гавані дзвонить у дзвін, і це означає, що треба сидіти вдома. Вона швидко насунеться й швидко відсунеться, та ніколи не вгадаєш, як сильно поб’є нас до цього. Я зараз зачиню пекарню, бо безглуздо залишатися відчиненими, коли всі просто засядуть по хатах — а це варто зробити й тобі.

— Так. Гаразд. Так, я засяду, — Кіла витягнула з кошика слоїк лохинового варення й поставила його на прилавок поряд із вазою зі стокротками й мотком стрічки. — Хотіла подарувати вам оце — новий смак на пробу.

— Певна, що це смачно, та заради цього не варто ризикувати безпекою, — Брін насупилася на неї. — Може, залишишся тут? У мене нагорі є запасне ліжко — можеш перечекати бурю в селищі й піти додому опісля.

Кіла мотнула головою. Як вона може залишитися, коли Каз сидить у хатинці сам? Якщо буря виявиться сильною, він одуріє від тривоги.

Вона знала цю рослину-павука: він мав надзвичайну уяву. Понавигадує купу різних катастроф, які могли ії спіткати, й переконає себе, що ії віднесло морем.

— Я побіжу додому, — пообіцяла Кіла.

— Візьми оце, — попросила Брін, закинувши в торбинку кілька цинамонових булочок і вручивши їй. Кіла сягнула в кишеню по гроші, та Брін ії зупинила. — Подарунок за подарунок, до того ж вони просто зачерствіють, якщо ніхто не прийде їх купити. Забираючи їх, ти робиш мені послугу: ненавиджу дивитись, як пропадає випічка.

— Дякую, — сказала Кіла.

Взявши булочки, вона попрямувала надвір. Позаду неї Брін почала зачиняти пекарню й убезпечила двері ще одними, важчими. Біжучи вулицею, Кіла помітила, що на деяких вікнах не лише висіли віконниці, а й були набиті товсті дошки. «Каз до такого не додумається, — подумала вона. — Він не знає, що насувається буря». Але він помітить вітер і зостанеться всередині. Залишається сподіватися, що він умовить зайти до себе кактус і курку.

Вона не бачила жодного кота.

Вітер уже віяв сильніше, шарпаючись між будівлями. їй кидало в обличчя волосся, і вона постійно відсувала його назад, щоб бачити, але вітер здіймав його й крутив так, що воно затанцювало на голові. Вона притиснула до себе торбинку з булочками й побігла.

«Як до мене не дійшло, що гарні синьо-фіалкові хмари — грозові?» В бібліотеці вона так відірвалася від життя, що не знала ознак наближення бурі. Навіть не відаючи, що знаменує дзвін, мала б розуміти, що означає форма й забарвлення хмар.

Кіла усвідомила, що дзвін перестав бомкати. Добре? Ні, погано. Дуже погано.

Полився водяною стіною дощ. Він лупив по бруківці, і Кіла побігла до берега. Хвилі билися сильніше, ніж раніше, вже не танцюючи, а кидаючись і бризкаючи піною, що гамселила по камінчиках І піску.

Дощ просякнув одяг і заважав розгледіти кручу. Вершини кручі видно не було. Підіймаючись сходами, Кіла ледве їх бачила, а через вітер вони хиталися, відділяючись від каміння.

«Я не можу тут піднятися».

Її здує зі сходів. Або змиє.

Назад до пекарні? Кіла розвернулася...

Вода, швидко піднявшись, гайнула вулицями й вилилася на берег, де зустрілася з прибоєм. Набагато раціональніше піти до дому Ларрана. Він ближче. Лохинового варення в неї вже

не зосталося, а цинамонові булочки, певно, обернулися на мокру кашу, але, може, він однаково буде не проти прийняти візитерку. Поки хвилі гучно падали, Кіла сунула крізь вітер, прямуючи на тепле сяйво ліхтарів, яке було видно крізь шпарини між його віконницями.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Кіла загупала у двері, тимчасом як її шмагала буря. Позаду, над водою, пролунав гучний удар, і вона підскочила. Озирнулася через плече й побачила, що небо потемніло, стало фіалково-червоним, а в ньому видно блискавиці... «Магічна буря», — подумала Кіла. Ну звісно. Вона мала б і знати, зважаючи на те, як швидко буря насунула.

— Аарране! — покликала Кіла.

Він не почує її за ударами хвиль, гуркотом грому й стукотом дощу по даху. Вона сильно затремтіла.

Потрусивши дверною ручкою, знову закричала:

— ЛарранеІ Прошу, впусти мене!

«Треба було залишатися в бібліотеці. Або з Казом у хатинці». Він у порядку? Він же, певно, дуже тривожиться. І боїться. Вона витерла дощові краплі з очей тильним боком долоні, а тоді знову загупала у двері й затрусила ручкою.

Кіла почула за спиною рев. Повернулася... Грозові хмари скрутилися морським змієм. Іскриста блискавка виривалася з його очей і мчала вздовж лискучої від дощу спини. Кіла, заціпенівши, витріщилася на нього. Серце важко гупало, готове вискочити з грудей, і вона гостро усвідомила, яка дрібна, крихка, відверто слабка перед цим.

Її руку рвонуло назад.

Вона ввалилася в будинок. Охнувши, врізалася в Ларрана. Той обійняв ії однією рукою, а другою різко зачинив двері.

— Хух, — вимовила вона.

Він і справді був доволі високий. Чомусь вона постійно про це забувала. Через це почувалася так, наче сховалася під міцним дубом. Притиснувшись до нього, Кіла вимушено закинула голову назад, щоб побачити його обличчя. Ларран дивився на неї згори вниз, явно стривожений.

— Кіло!

Їй спало на думку, що вона страшенно мочить йому сорочку. І, наче злякана олениця, скочила назад, вирвавшись із обіймів.

— Вибачте. Я...

— Що ви тут робите? Буря...

— Я не принесла вам варення, — бовкнула Кіла.

«Чому я це сказала?» Так, вона збиралася принести варення, та це була не найважливіша деталь і, в принципі, геть не пояснювало, чому вона опинилася тут, мокрюща і з дрижаками.

— Ви знову промокли, — сказав Ларран.

— Не хочу перетворювати це на звичку, — ії зуби зацокотіли. — Можна...

— Так, дозвольте знайти вам сорочку.

Вона помітила, що Ларран шаріється. Не кажучи більше ні слова, він зайшов у спальню. Кіла пішла слідом, побачила, як він викладає на ліжко сорочку. Прослизнувши повз неї назад у вітальню, постарався не дивитися на Кілу в мокрому одязі. «Я, напевно, схожа на щура-потопельника».

Він зачинив двері.

Вона швидко перевдяглася й знову вийшла, щоб повісити мокрий одяг біля Ларранового каміна. Надворі до вітру долучилося моторошне завивання, неначе у хмарах полювала вовча зграя.

—Такі бурі трапляються часто?

— Так. Останні кілька років їх стає дедалі більше.

Віконниці затрусилися. Кіла замислилася, чи доходять часом хвилі до будинку. Вирішила про це не питати: зрештою, в неї ж нема інших варіантів. Або залишатися тут, або піти назад до селища й понадіятися, що її дорогою не винесе в море. «Безпечніше залишатися тут».

— Це все неврівноважена магія, так?

Ларран кивнув.

— Імператорські чаклуни могли б розряджати бурі за бажання. Або вони не помітили, як усе погано, бо бурі трапляються надто далеко від них, або їм просто байдуже.

Вітер затрусив віконницями так, неначе хотів їх відірвати й сягнути всередину будинку.

Обличчя Ларрана набуло дивного виразу. Погляд зосередився на Кілиній голові. Кіла машинально пригладила волосся. Воно, звісно, було мокрюще, але... ой, щось застрягло. На дотик наче мокра стрічка. Вона витягнула це й помахала в повітрі смужкою морських водоростей.

— Цей різновид їстівний, — зауважив Ларран.

— Свій салат ношу з собою, — промовила Кіла.

Він засміявся, хоча їй здавалося, що це не надто смішно. Сміх у нього був гарний, теплий і пухнастий. Не знаючи, що робити з кавалком водорості, Кіла кинула його в Ларранову раковину, а тоді підійшла ближче до дров’яної печі. Коли вона була тут востаннє мокра як хлющ, із нею був Каз. Цього разу — лише вони з Ларраном.

І буря.

— Каз, напевно, дуже хвилюється, — сказала Кіла.

— З ним усе буде гаразд, — відповів Ларран.—Хатинка у вас міцна й захована за бухтою, а це забезпечує певний захист.

— Наскільки страшними бувають ці бурі?—запитала вона. Він повагався.

— По-різному буває.

«Дуже страшними», — переклала вона.

— Але вони можуть бути прекрасними. Ходіть подивіться, — підкликавши її жестом, Ларран зняв одну з дощок, що затуляла невелике віконце над більшим, затуленим віконницями. — Безпечніше не розблоковувати все вікно, але можете стати на стілець.

Кіла залізла на стілець. І нахилившись уперед, щоб визирнути зі щілини на вікні, захиталася. Ларран обвив рукою її талію, щоб не дати упасти. Вона напружилася.

— Вибачте, — промовив він і відсторонився. — Я...

— Ні, нічого. Дякую, — вона опустила погляд на нього. На стільці була вища за нього. Його очі, що дивилися вгору на неї... Вони були тепло-карі, з зеленими й бурштиновими цяточками, а також трохи блакитними й навіть фіалковими. Що довше Кіла вглядалася, то більше кольорів бачила, аж доки не усвідомила, що витріщається, і кліпнула, зашарівшись. Натомість примусила себе визирнути з вікна на бурю.

У бурі містилося стільки ж кольорів, скільки і в очах Ларрана, і всі вони крутилися над морем, фіалковий ганявся за синім, а чорний пронизував усе, наче антипод блискавки. Утворювались, а тоді розпадались силуети: морда лева, що ревів, так широко роззявивши пащу, що в нього розпалася щелепа, а тоді зрослася наново, у птаха, що кинувся вниз, до моря. Він зник серед бризок хвиль, що билися об каміння.

— Ми в безпеці? — запитала Кіла.

Вона усвідомлювала, як близько Ларран стоїть, також дивлячись на бурю. Відчувала жар його шкіри, ледь помітний запах цинамону, який почала асоціювати з ним, слухала його розмірене дихання.

— Ніщо не в безпеці, — відповів він.

Вона здогадувалася, що Ларран говорить не лише про погоду, але не знала, що він іще має на увазі. Іді згадувала про трагедії — в множині. Кіла знала, що він утратив наставника під час бурі, і здогадувалася, що його батьків не стало. Знов оглянула його й замислилася, що такого спитати, щоб Ларран висловив свої думки.

— У ваших русалконей усе буде в порядку?

Він явно здивувався — і потішився, що вона запитала про них.

— Вони пристосовані до цього краще за всіх. Бачите? — Ларран постукав по вікну, і Кіла нахилилася слідом за його пальцем, дивлячись туди, куди глипав Ларран. — Вони пірнають, щоб захиститися від надмірної магії.

Серед диких хвиль русалконі скакали так, наче танцювали з блискавкою. Вони вигинали тіла, вилітаючи з води в дощ, перескакуючи одне через одного, а тоді глибоко пірнаючи у хвилі за мить до того, як морем пробігала фіалкова блискавка. Кіла усвідомила, що ії щока поряд із Ларрановою. Якщо вона зовсім трохи поверне голову... якщо він... їхні губи були дуже близько.

Вона замислилася, звідки в неї такі думки. Через те, що він був до неї добрим? Це — досить поважна причина? Чи це — єдина достатньо поважна причина? Йому не байдуже. Було не байдуже від першого ж ранку, коли він доставив їй до дверей цинамонові булочки.

Якщо вона поверне голову... Якщо поцілує його...

Він поцілує її у відповідь?

Чи відсторониться?

Вона здивує його чи він теж про це думає? Він так само, як вона, усвідомлює, які вони близькі, як солодко він пахне, який він теплий?

А він захоче, щоб вона його поцілувала? Чи гірше ніж відсторониться — просто стерпить дотик її губ до його, бо він добрий і не захоче ранити почуття? Вона була певна, що він у будь-якому разі виявить доброту, і вона не здогадається, чи... Ларран притулився до вікна.

— Це що, човен?

Кіла визирнула поряд із ним.

—Де? Не бачу... — аж тут вона помітила його — біле судно, яке кидало від хвилі до хвилі, наче м’яч. — Хто поліз би туди в таку погоду?

— Хтось дурний, — відповів Ларран.

— Або у відчаї, — Кіла згадала, як вони з Казом утекли з Аліссіума. — Це рибальський човен? Хтось із Калтрі?

Вже сказавши це, зрозуміла, що ні. Про негоду було відомо всім рибалкам. Брін шокувало, що Кіла не помітила хмар: усі інші знали, що треба тягнути на берег човни, забивати вікна дошками й шукати схованки.

— Він начебто менший. Обтічніший. Це не наш.

Вітрила безглуздо билися об щоглу. Одна хвиля здійнялася вгору, наче рука, обкрутилася довкола корпусу, і човен зник із поля зору. Кіла охнула. Взяв і зник. Ні, стоп: виринув знов, але кренячись на бік.

Ларран віддалився від вікна й покрокував до дверей.

— Ви куди? — мало не вигукнула Кіла.

— Вони не дістануться берега. Всі у тому човні потонуть.

Вона зіскочила зі стільця.

— Це не означає, що ви маєте до них приєднатися!

— Я можу допомогти,—Ларран узяв плащ і надягнув його.

— Але...

Буря його поглине! Він не може піти!

— Як ви взагалі до них дістанетеся? Хвилі! Вітер! — а ще блискавка, каміння і... — Ви навіть не знаєте, чи є в тому човні хтось живий.

— Я можу, — сказав Ларран. — Вже якось їхав на русалконі під час шторму.

Це була жахлива ідея. Кіла не знала, що сказати, аби він це збагнув. «Я не можу його зупинити».

— Дозвольте мені допомогти. Як я можу допомогти?

— Ви їздили на русалконі один раз, і то було в ідеальний день. Залишайтеся тут.

— І просто чекати? Але що як...

Ларран відчинив двері, і всередину рвонула буря, неначе чекала на запрошення. Усе в домі полетіло. Морські мушлі з брязкотом попадали на підлогу. Ліхтарі затрусилися й заторохтіли, а найближча свічка згасла.

— Пильнуйте мене. Наслухайте мене. Я постукаю. Не відчиняйте дверей, доки не почуєте, як я стукаю.

А тоді він зник.

Кіла зачинила двері й помчала назад, до стільця біля вікна. Притиснувши лице до шибки, постаралася роздивишся. Он він, іде проти вітру, сильно нахилившись, прямуючи до кам’яного причалу.

— Ні, ні, це жахлива, жахлива ідея, — пробелькотіла Кіла.

Ларран різко підніс руку, щоб затулиш обличчя від вітру. Нахилившись уперед так, що все його тіло накренилося, боровся з бурею, ступаючи крок за кроком. Кіла стиснула кулаки. Вона могла уявити, як воно, коли йому протидіють дощ і вітер. «Не падай, — подумала вона. — Будь ласка, не падай». А тоді: «Повернися до мене».

Подолавши три чверті шляху до каміння, він спинився. «Що таке?» Захотілося вибігти до нього, та вона знала, що це буде помилкою. Якщо вона вийде туди, він хвилюватиметься за неї, а не за себе, і тоді ситуація стане вдвічі небезпечнішою.

Кіла уздріла, як море перед ним рвонуло вгору, і вчепилася в край вікна, змушуючи себе не скрикнути. Але хвиля не накрила Ларрана й не віднесла геть. Натомість із піни вирвався русалкінь. Кіла побачила силует кобили на тлі буремного неба. Та закинула голову назад, а ії грива текла, наче водоспад.

Ларран зіскочив із каміння.

Конериба крутнулася в повітрі, і він схопив ії за гриву й вискочив їй на спину. Вона гучно поскакала геть від причалу й до судна, що борсалося, вглиб виру. До хмарного змія долучилися ще двоє, і вони билися, клацаючи зубами з кожним громом, крутячись, корчачись і роздираючи одне одного.

По вікну вперіщив дощ, і Кіла відсахнулася.

А знову нахилившись уперед, не змогла розгледіти його. — Ларране!

її голос умить поглинув грім—такий гучний, що аж стіни затрусилися. Вона відчувала мокрість на щоках. Не від дощу. Від сліз. Вона не помітила, коли заплакала, та на якомусь етапі заплакала. Вона зігнорувала сльози та обшукала море. Де там...

Отам.

Русалкобила, несучи Ларрана, вискочила з хвиль. Вони були на півдорозі до корабля. Небо вгорі звивалося так, наче його душили. Воно стікало дощем замість крові.