Крижана принцеса

2

Він зігрів пасмо її волосся у своїх руках. Маленькі крижинки танули й стікали з його долонь. Він дбайливо злизував воду.

Він притулив щоку до краю ванної й відчув, як холод пронизує шкіру. Вона була напрочуд гарною під льодяним покровом.

Зв’язок між ними був усе ще тут. Нічого не змінилося. Нічого не стало іншим. Двоє такі схожі.

Її руку можна було підняти лише з деяким зусиллям, щоб покласти долоню на долоню. Він вплітав свої пальці між її пальців. Кров висохла й застигла, маленькі сухі лусочки вперлися в його шкіру.

Поруч із нею час не мав значення. Роки, дні або тижні пролітали, наче зграя смутку, і єдине, що чогось вартувало, — лише це. Її рука в його руці. Саме тому зрада була такою болісною. Вона знову зробила час значущим. Тому тепла кров ніколи більше не буде текти в її тілі.

Перед тим як піти, він обережно поклав її руку так, як та й лежала.

І не озирнувся.

Еріка, раптово пробуджена від глибокого сну, спочатку не могла зрозуміти, що за звук змусив її прокинутися. Коли вона нарешті усвідомила, що її розбудив різкий дзвінок телефону, уся мелодія вже майже пролунала, і вона вистрибнула з ліжка, аби встигнути відповісти.

— Еріка Фалк. — Її голос звучав хрипко, і вона гучно відкашлялася, затуливши рукою слухавку.

— Ой, перепрошую, я розбудив тебе? Прошу вибачення.

— Ні, я вже прокинулася. — Відповідь прийшла сама собою, і Еріка відчувала, як непереконливо звучали її слова. Було зрозуміло, що вона, м’яко кажучи, щойно прокинулася.

— Прошу вибачення в будь-якому разі. Це Генрік Війкнер. Я нещодавно розмовляв із Бірґіт, і вона мене попросила зв’язатися з тобою. Їй зателефонував зранку якийсь нахабний комісар із поліцейської дільниці в Танумсгеде. Він досить неввічливо наказав їй зайти в поліцію. Імовірно, навіть моя присутність важлива. Він не захотів повідомляти докладну інформацію, але ми маємо свої припущення. Бірґіт дуже збентежена, і оскільки ані Карла-Еріка, ані Джулії зараз немає у Ф’єлльбацці через деякі обставини, хотів би запитати, чи не могла б ти зробити мені велику послугу — приїхати й побути з нею. Її сестра з чоловіком на роботі, тож вона зараз сама в них удома. Я зможу приїхати до Ф’єлльбакки лише за декілька годин і не хотів би, щоб вона залишалася на самоті так довго. Я розумію, що прошу забагато, і ми знаємо одне одного насправді не дуже добре, але мені більше немає до кого звернутися.

— Звісно, я приїду до Бірґіт. Без проблем. Мені треба лише вдягнутися, і я зможу бути в неї вже за п’ятнадцять хвилин.

— Чудово. Я безмежно вдячний тобі. Чесно. Бірґіт ніколи не була особливо стабільною, і я хочу, щоб біля неї хтось залишався, поки я не приїду до Ф’єлльбакки. Я зателефоную й скажу їй, що ти в дорозі. Я прибуду після дванадцятої, тоді зможемо поговорити. І ще раз дякую.

Усе ще із закислими очима Еріка поспішила до ванної, аби мерщій умитися. Вона вдягнулася в те, у чому була вчора, швиденько розчесала волосся, нафарбувала вії й менш ніж за десять хвилин уже сиділа за кермом. На дорогу від Селвіка до Талльґатан потрібно було не більше п’яти хвилин, тож майже секунда в секунду за п’ятнадцять хвилин після розмови з Генріком вона подзвонила у двері.

Здавалося, наче Бірґіт схудла на кілька кілограмів відтоді, як Еріка бачила її востаннє, і одяг вільно висів на ній. Цього разу вони не зайшли до вітальні, а спинилися на кухні.

— Дякую, що прийшла. Я так розхвилювалася, що не змогла б досидіти до приїзду Генріка наодинці зі своїми думками.

— Він казав, що тобі телефонували з поліції в Танумсгеде?

— Так, учора о восьмій зателефонував комісар Мельберґ і повідомив, що мені, Карлу-Еріку та Генрікові потрібно негайно прибути до відділення. Я пояснила, що Карл-Ерік змушений був терміново поїхати в справах, але завтра він повернеться. Запитала, чи можна, щоб ми всі разом прийшли завтра. Але для нього це виявилося неприйнятним, і він сказав, що хоче зустрітися хоча б зі мною та Генріком. Він поводився дуже нахабно, і, звісно ж, я негайно зателефонувала Генрікові, щоб він приїхав якомога швидше. Я почувалася загнаною й наляканою, і тоді Генрік запропонував зв’язатися з тобою й запитати, чи не змогла б ти приїхати на кілька годин. Сподіваюся, ти не подумала, що ми надто набридливі. Навряд чи тобі в радість мати справу з нашою сімейною трагедією, але я справді не знала, до кого мені звернутися. До того ж колись ти була майже дочкою в цьому будинку, і я подумала, що тобі, можливо…

— Не думай про це. Я охоче допоможу. Поліцейський сказав, про що йтиметься?

— Ні, він не хотів казати ані слова про це. Але я маю свої припущення. Мені здається, що вона не наклала на себе руки, я впевнена!

Еріка імпульсивно поклала свою руку на руку Бірґіт.

— Бірґіт, рідна, не роби поквапних висновків. Можливо, ти маєш рацію, але поки ми не дізнаємося точно, краще не загадувати.

Минуло ще кілька довгих годин за кухонним столом. Уже за деякий час розмова затихла, і єдине, що порушувало тишу, — цокання годинника. Еріка малювала кола вказівним пальцем навколо візерунка на гладенькій скатертині. Бірґіт була вдягнена в такий самий скорботний одяг, і її макіяж не змінився відтоді, як Еріка зустріла її того дня, але зараз її зовнішність оповили втома й смуток. Втрата ваги не прикрашала її, і тепер у неї з’явилися нові зморшки навколо очей і губ. Вона схопила свою чашку з кавою так сильно, що пучки пальців побіліли. Якщо таке довге очікування втомлювало Еріку, імовірно, для Бірґіт воно було нестерпним.

— Не розумію, кому знадобилося вбивати Алекс? Моя донька не мала ворогів. Вони з Генріком жили мирно, як і всі звичайні люди, — після довгої мовчанки слова Бірґіт прозвучали, мов грім ясенний.

— Ми поки не знаємо достеменно, чи її вбили. Не варто гадати, доки не дізнаємося, навіщо нас викликають до поліції, — повторила Еріка. Те, що Бірґіт не відповіла, вона розтлумачила як мовчазне визнання правильності власних слів.

Рівно о дванадцятій Генрік заїхав на невеличку стоянку навпроти будинку. Вони побачили його з вікна кухні й поспіхом підвелися й накинули на себе верхній одяг. Коли він подзвонив у двері, вони вже були готові йти й чекали на нього в коридорі. Бірґіт і Генрік поцілувалися в щічку, опісля настала черга Еріки прийняти таке саме привітання. Вона не звикла до подібних манер і хвилювалася, що може знітитися, якщо зробить щось не так. Однак упоралася вона швидко й легко та вмить відчула приємний аромат Генрікового лосьйону після гоління.

— Ти ж із нами поїдеш?

Еріка була вже на півдорозі до свого автомобіля.

— Не знаю…

— Я був би дуже радий.

Еріка перезирнулася з Генріком і, глибоко зітхнувши, сіла на заднє сидіння його «БМВ». День лише починався.

Вони їхали до Танумсгеде майже двадцять хвилин і лише холодно перекинулися кількома словами про погоду й зменшення чисельності населення в сільській місцевості, намагаючись зовсім не торкатися теми неминучого візиту до поліції.

Еріка сиділа на задньому сидінні автомобіля Генріка й дошукувалася відповіді на запитання, що вона там забула. Хіба їй бракує власних проблем і чи їх не задосить, аби не втручатися в справу вбивства, якщо все дійсно так? Якщо в поліції цю версію підтвердять, то ідея книжки розвалиться, наче картковий будиночок. Вона встигла лише окреслити перші штрихи, а тепер могла так само сміливо викинути написане в смітник. Ну, це принаймні змусить її зосередитися лише на написанні біографії. Хоча можна буде й переробити начерки. Можливо, так навіть ліпше. Розслідування вбивства, імовірно, стане в пригоді.

Раптом вона усвідомила, де перебуває й навіщо їде разом із Генріком і Бірґіт. Алекс не вигаданий персонаж, якого на власний розсуд можна було подати в перекрученому вигляді. Вона була справжньою людиною, яку любили справжні люди. Сама вона теж захоплювалася Алекс. Еріка роздивлялася Генріка в дзеркало заднього огляду: він досі мав незворушний вигляд, попри те, що вже незабаром дізнається, чи його дружину справді вбили. Хіба не трапляється часто так, що вбивцею є хтось із родини жертви? Еріці знову стало соромно за свої думки. Вона ледве змусила себе відмовитися від них і полегшено зітхнула. Тепер їй хотілося, аби все це закінчилося й можна було повернутися до своїх буденних турбот.

На письмовому столі лежали товстенні стоси паперів. Дивовижно, як маленька комуна Танум могла генерувати так багато злочинів. Звичайно ж, це переважно дрібні справи, але кожну заяву необхідно розглянути, а тому зараз він сидів за паперами, немов якийсь канцелярський щур. Було б не так кепсько, якби Мельберґ бодай трохи допомагав, а не цілий день висиджував своєю товстою дупою на стільці. Укотре йому доводилося виконувати роботу замість шефа. Патрик Гедстрем важко зітхнув. Якби він не ставився до цього з гумором, хоч і чорним, то довго не протягнув би. Однак останнім часом почав замислюватися, невже це насправді є сенсом його життя.

Сьогодні на нього чекала дуже важлива подія, яка мала стати жаданим порятунком від повсякдення. Мельберґ наказав йому побути з ним під час розмови з матір’ю та чоловіком жінки, яку було знайдено вбитою у Ф’єлльбацці. Не те щоб Патрик не вбачав трагедії в усьому, що сталося, або не співчував родині жертви — справа в тому, що дуже рідко трапляється бодай щось захопливе в його роботі. І зараз йому дуже нетерпеливилося.

У школі поліції вони практикували техніку проведення допитів, але досі він не мав нагоди продемонструвати свій хист, оскільки йому діставалися лише заяви про крадіжки велосипедів або побої. Патрик подивився на годинник. Час іти до кабінету Мельберґа, де відбуватиметься розмова. Хоча допит — лише формальність, зустріч однаково не втрачала своєї важливості. Він чув плітки, ніби мати вбитої стверджує, що дочка не могла накласти на себе руки, тож йому було цікаво почути, що стоїть за цим, як виявилося, правильним твердженням.

Узявши блокнот, ручку й чашку кави, Патрик вийшов у коридор. Оскільки руки його були зайняті, двері довелося відчиняти ліктями й ногами. Увійшовши до кабінету, він обернувся й побачив її. Серце Патрика немов зупинилося на кілька секунд. Ось йому знову десять років, і він намагається смикнути її за коси. Небавом йому вже п’ятнадцять, і він вмовляє її застрибнути на мопед і зробити коло. У двадцять років він втратив надію: вона переїхала до Ґетеборґа. Патрик швидко підрахував подумки й усвідомив, що минуло щонайменше шість років відтоді, як він бачив її востаннє. Вона майже не змінилася — така ж висока й вродлива. Її волосся хвилями спадало на плечі, а біляві пасма відливали теплим відтінком. Ще в дитинстві Еріка завжди полюбляла покрасуватися, і він бачив, що вона й досі надавала великого значення своїй зовнішності. Вона здивувалася, побачивши його, але, оскільки Мельберґ суворо зиркнув на нього, наказуючи сісти, він лише мовчки кивнув їй.

Перед ним сиділи люди, яких об’єднувало одне — смерть Александри Війкнер. Її мати, маленька й тендітна жінка з ідеальною зачіскою та у вишуканому вбранні, уся в золотих прикрасах. На думку Патрика, їх було забагато. Однак жінка мала сумовитий вигляд, і якнайкраще це підтверджували темні кола під її очима. Натомість її зять не мав ознак такої зажури. Патрик заздалегідь ознайомився з матеріалами справи: Генрік Війкнер — успішний бізнесмен із Ґетеборґа, який має великі статки, що в його родині передаються з покоління в покоління. І це помітно. Не тільки завдяки очевидній вишуканості його одягу або аромату дорогого лосьйону після гоління, що розійшовся кімнатою. Цьому сприяло також дещо загадкове — наче абсолютна впевненість у тому, що саме він має право посісти найпрестижніше місце в цьому світі. Неминучий результат того, що в житті він ніколи не злидарював. Попри те, що Генрік здавався напруженим, Патрикові вдалося відчути, що чоловік упевнений у тому, що контролює ситуацію.

Надутий, як сич, Мельберґ сидів за своїм письмовим столом. Він якнайглибше заправив строкату сорочку в штани, але плями від кави однаково були на ній помітні. У пронизливій тиші, поправляючи правою рукою неслухняне волосся, Мельберґ роздивлявся кожного учасника допиту з голови до п’ят. Патрик намагався не дивитися на Еріку й зосередився на одній із плям на сорочці Мельберґа.

— Отже, ви розумієте, чому я покликав вас сюди… — промовив Мельберґ і показово замовк. — Мене звати Бертіль Мельберґ. Я начальник поліцейської дільниці в Танумсгеде, зі мною поруч Патрик Гедстрем, мій помічник у проведенні цього розслідування.

Він кивнув на Патрика, який сидів перед Ерікою, Генріком та Бірґіт.

— Розслідування? Отже, її вбили!

Бірґіт нахилилася вперед, і Генрік спішно обійняв її.

— Так, ми з’ясували, що ваша дочка не могла накласти на себе руки. Самогубство, за висновками патологоанатома, повністю виключено. Я, звичайно, не можу повідомити всі деталі розслідування, але основна причина, за якою ми знаємо достеменно, що її вбили, — те, що тоді, коли її зап’ястки перерізали, вона була непритомною. Ми виявили велику кількість снодійного в її крові. Найімовірніше, коли вона знепритомніла, убивця спочатку поклав її у ванну, а потім увімкнув воду й перерізав її зап’ястки бритвою, намагаючись видати це за самогубство.

Занавіски, здавалося, захищали кабінет Мельберґа від яскравого проміння денного сонця. У кімнаті панувала напружена й дещо суперечлива атмосфера: журба контрастувала з радістю Бірґіт через те, що Алекс не наклала на себе руки.

— Ви знаєте, хто це зробив?

Бірґіт дістала зі своєї сумочки невеличку вишиту хустинку й дуже обережно витерла очі, аби не стерти макіяж.

Мельберґ поклав руки на свій велетенський живіт і поглянув на всіх присутніх. Він гучно відкашлявся й промовив:

— Можливо, ви мені скажете?

— Ми? — перепитав зі щирим подивом Генрік. — Звідки ми можемо про це знати? Таке міг учинити тільки якийсь божевільний. Алекс не мала ворогів.

— Це ти так гадаєш.

Умить Патрикові здалося, наче обличчям Генріка пробігла тінь. Уже за секунду вона зникла й до Генріка повернулося його спокійне й стримане «я».

Патрик завжди скептично ставився до таких чоловіків, як Генрік Війкнер. Таких, які народилися під щасливою зіркою: вони й за холодну воду не бралися, однак мали все. Звісно ж, він здавався привітним і симпатичним, але Патрик відчував, що за цим приховано дещо інше. І це «інше» виказує те, що Генрік не така проста особистість, як здається на перший погляд. За його привабливістю ховалася нахабність, і Патрик задумався, чому Генрік зовсім не здивувався, коли Мельберґ заявив, що Алекс убили. Припускати — одна справа, а чути підтвердження такого факту — зовсім інша. Принаймні це він вивчив за десять років своєї роботи в поліції.

— Нас підозрюють?

Бірґіт мала такий здивований вигляд, наче комісар прямо перед її очима перетворився на гарбуз.

— Зі статистикою не посперечаєшся. Злочини переважно вчиняє хтось із близьких родичів жертви. Я не стверджую, що в нашій справі все так само, але, гадаю, ви розумієте, чому ми маємо перевірити й такий варіант. Особисто обіцяю вам, що ми обстежимо геть усе до останньої цятки. З моїм досвідом у розкритті злочинів, — він на кілька секунд замовк, — ми, без сумніву, швидко розберемося з цією справою. Але я хотів би, щоб кожен із вас написав звіт про те, де перебував і що робив у той час, коли загинула Алекс.

— Про який саме час ідеться? — запитав Генрік. — Останньою з нею розмовляла Бірґіт, а потім ніхто з нас не телефонував їй аж до неділі. Тож убивство так само могло статися в суботу, чи не так? Я телефонував їй минулої п’ятниці, приблизно о пів на десяту вечора, але вона не взяла слухавки. Алекс часто прогулювалася перед сном, тож я припускав, що вона могла бути надворі.

— Патологоанатом зміг лише з’ясувати, що вона пролежала мертвою приблизно тиждень. Звісно, ми перевіримо вашу інформацію щодо того, коли ви їй телефонували востаннє, але, за нашими висновками, її було вбито минулої п’ятниці не пізніше дев’ятої вечора. Приблизно о шостій, незабаром після приїзду до Ф’єлльбакки, вона зателефонувала Ларсу Теландерові щодо ремонту опалення, яке не працювало. Він не зміг приїхати відразу ж, але пообіцяв зайти не пізніше дев’ятої години того самого вечора. Ларс Теландер стверджує, що постукав у двері о дев’ятій. Тоді йому ніхто не відчинив, і, зачекавши кілька хвилин, він попростував додому. Ми припускаємо, що Александру Війкнер вбили того самого вечора, коли вона приїхала до Ф’єлльбакки, оскільки вона не могла забути про те, що має прийти майстер і полагодити котел, бо в кімнаті було дуже холодно.

Неслухняне волосся Мельберґа знову сповзло, і Патрик побачив, що Еріка не могла відвести очей від такого видовища. Імовірно, її мучило бажання підбігти й власноруч поправити його зачіску. Усі працівники дільниці вже пройшли через це.

— О котрій годині ви востаннє говорили з нею? — Мельберґ звернувся до Бірґіт.

— Я не пам’ятаю достеменно, — замислилася вона. — Приблизно після сьомої. Гадаю, о сьомій п’ятнадцять — сьомій тридцять. Ми швидко закінчили розмову, бо Алекс сказала, що в неї гість. — Бірґіт пополотніла. — Це не міг бути…

Мельберґ кивнув.

— Немає нічого неможливого, пані Карлґрен. Але з’ясувати всі обставини — це вже наша справа. Я вас запевняю, що ми докладемо максимум зусиль, аби знайти вбивцю. Однак перевірка підозрюваних у нашій роботі — одне з найважливіших завдань, тож, будь ласка, напишіть звіти.

— Мені так само необхідно підтвердити своє алібі? — запитала Еріка.

— Гадаю, не варто. Але ми хотіли б, аби ви докладно описали все, що побачили тоді, коли знайшли її. Свої письмові свідчення віддайте, будь ласка, моєму помічникові Патрику Гедстрему.

Усі присутні поглянули на Патрика, і той кивнув у відповідь. Вони почали підводитися.

— Трагічна подія. Ще й дитина.

Усі присутні втупили свої очі в комісара Мельберґа.

— Дитина? — Бірґіт нерозуміюче дивилася то на Мельберґа, то на Генріка.

— Так, за висновками патологоанатома, Александра була при надії. Третій місяць вагітності. Гадаю, це для вас не новина.

Мельберґ усміхнувся й спідлоба поглянув на Генріка. Патрикові стало неймовірно соромно за таку жахливу поведінку свого шефа.

Обличчя Генріка відразу ж пополотніло. Бірґіт спантеличено поглянула на нього. Еріка стояла немов закам’яніла.

— Ви чекали на дитину?.. Чому не розповіли про це? О Боже!

Бірґіт притулила хустинку до рота й зайшлася плачем, навіть не встигнувши подумати про те, чи не потече туш її обличчям. Генрік знову обійняв її й мимохіть перезирнувся з Патриком. Найімовірніше, він і сам гадки не мав про те, що Александра була при надії. Натомість Еріка мала засмучений вигляд і, певна річ, знала про це.

— Ми поговоримо про це вдома, Бірґіт. — Він обернувся до Патрика. — Я подбаю про те, щоб вам передали наші свідчення про той самий вечір. Напевно, ви залюбки поставите нам додаткові запитання, коли перечитаєте їх?

Патрик кивнув і, звівши брови, поглянув на Еріку.

— Генріку, я зараз підійду. Лише перекинуся кількома словами з Патриком. Він мій давній знайомий.

Вони зупинилися в холі, а Генрік із Бірґіт попростували до автомобіля.

— Яка несподівана зустріч! Не очікував тебе тут побачити, — сказав Патрик.

Він нервово переминався з ноги на ногу.

— Так, я геть забула, що ти тут працюєш.

Вона крутила в руці ремінь сумки і, трохи схиливши голову, дивилася на Патрика. Усі її жести були йому добре знайомі.

— Так багато часу минуло. Мені дуже шкода, що я не зміг приїхати на похорон. Як ви з Анною впоралися з усім?

Попри свій зріст, вона здавалася низенькою, і він насилу опирався своєму бажанню погладити її по щоці.

— Досить нормально. Анна поїхала додому відразу після похорону, а я вже кілька тижнів намагаюся навести лад у будинку. Однак це дуже непросто.

— Я чув, що одна пані у Ф’єлльбацці знайшла Александру, але я не знав, що то ти. Гадаю, моторошне видовище. Ви ще й подругами були в дитинстві.

— Так, здається, події того дня завжди стоятимуть у мене перед очима. Слухай, мені вже час іти: вони чекають на мене в автомобілі. Може, якось зустрінемося? Я поки що буду у Ф’єлльбацці.

Вона вже прямувала до дверей.

— Як щодо вечері в суботу в мене вдома? О восьмій? Адреса є в телефонній книзі.

— Я залюбки завітаю в гості. До зустрічі в суботу!

Вона задкувала до дверей.

Щойно Еріка зникла за дверима, Патрик на веселій ноті виконав невеличкий імпровізований індійський танець. Таке дійство дуже приголомшило його колег. Радість не вщухала, хоча він знав, що йому доведеться докласти чимало зусиль, аби будинок мав презентабельний вигляд. Відколи Карін його покинула, він не дуже переймався хатніми справами.

Вони з Ерікою знали одне одного з народження. Ще змалечку їхні матері були нерозлийвода й опікувалися одна одною, наче сестри. У дитинстві Патрик та Еріка часто спілкувалися, ба більше, Еріка була його першим великим коханням. Сам він гадав, що народився закоханим у неї. Його почуття до неї, здавалося, були закладені природою. Однак вона завжди ігнорувала їх і сприймала його собачу вірність як належне. Спочатку, коли вона переїхала до Ґетеборґа, йому здалося, що вже час покласти край своїм сподіванням. Невдовзі Патрик закохався в іншу дівчину, Карін, і коли вони одружилися, то він був упевнений, що буде разом із нею до останнього подиху. Однак думки про Еріку засіли в його голові назавжди. Деколи він забував про неї на місяці, а іноді не міг позбутися спогадів, які мучили його по кілька разів на день.

За той час, поки його не було на робочому місці, товсті стоси паперів із якогось доброго дива не зменшилися. Важко зітхнувши, він сів за письмовий стіл і взяв документи, що лежали згори. Його робота була такою одноманітною, що він почав обмірковувати суботнє меню. Бодай із десертами все зрозуміло. Еріка завжди любила морозиво.

Він прокинувся з неприємним запахом із рота. Певна річ, учора вони добряче надудлилися. Увечері завітали в гості хлопці, і всю ніч вони випивали. У його пам’яті вимальовувалися лише якісь нечіткі спогади про те, як увечері до них приїхала поліція. Він спробував підвестися, але в голові паморочилося, тож вирішив іще трохи полежати.

Його права рука сильно боліла. Піднявши її, він побачив, що кісточки пальців дуже подерті й обкипілі кров’ю. Дідько. Отже, учора була бійка — ось чому приходив поліцай. Він дедалі чіткіше пригадував події вчорашньої ночі. Хлопці почали плести якісь нісенітниці про самогубство. Хтось із них говорив багато дурниць про Алекс і обзивав її повією вищого класу й світською проституткою. Далі в його пам’яті величезна прогалина, і він пам’ятає лише, як зозла гамселив того хлопця. Звісно ж, він і сам часом її обзивав, коли гнівався через її зраду. Але це зовсім інше. Вони не знали її. Тільки він мав право судити.

Пролунав різкий телефонний дзвінок. Він не хотів піднімати слухавки, але зрештою вирішив, що ліпше підвестися з ліжка й відповісти, аніж чути сигнал, що ріже слух.

— Так, це Андрес, — пробелькотів він.

— Привіт, це мама. Як почуваєшся?

— Ох, кепсько. — Він присів і обперся спиною об стіну. — Котра в біса зараз година?

— Майже четверта вечора. Я тебе розбудила?

— Так. — Голова ввижалася йому непропорційно великою, і здавалося, що вона ось-ось упаде донизу.

— Я їздила на закупи й почула дещо. Хочу, щоби ти теж знав. Слухаєш?

— Чорт, так, я тут.

— З’ясували, що Алекс не наклала на себе руки. Її вбили. Я лише хочу, аби ти знав про це.

Тиша.

— Агов, Андерсе? Ти чув, що я сказала?

— Так-так. Що ти сказала? Алекс… убили?

— Так, принаймні так кажуть у Ф’єлльбацці. Бірґіт сьогодні їздила до поліцейської дільниці в Танумсгеде, і її там повідомили.

— Ох, дідько. Мамко, я маю дещо владнати. Я зателефоную пізніше.

— Андерсе? Андерсе?

Він кинув слухавку.

Він ледве дійшов до ванної й вдягнувся. Після двох пігулок панадолу Андерс знову почувався людиною. З кухні на нього звабливо дивилася пляшка горілки, але він не спокусився. Зараз йому важливо бути тверезим. Принаймні бодай трохи.

Знову пролунав різкий телефонний дзвінок. Він не підняв слухавки. Натомість рвучко схопив телефонну книгу й швидко знайшов потрібний номер. Його руки тремтіли, поки він натискав цифри. Після нескінченної кількості гудків нарешті почувся голос.

— Привіт, це Андерс, — промовив він, коли слухавку нарешті підняли. — Ні, дідько, не кидай слухавку. Нам треба дещо обговорити. Ну, чорт, у тебе немає вибору, скажу тобі. Я прийду до тебе за п’ятнадцять хвилин. Спробуй лишень кудись утекти. І мені начхати, що в тебе там за справи, уторопав? Не забувай, хто з нас втратить більше. Ідіоте, я вже йду. Побачимося за чверть години.

Андерс кинув слухавку. Зробивши кілька глибоких вдихів, він накинув на себе куртку й вибіг, навіть не зачинивши двері. У квартирі знову злісно задзвонив телефон.

Еріка почувалася виснаженою, коли повернулася додому. Вони їхали в напруженому мовчанні, і вона зрозуміла, що Генрік стоїть перед складним вибором: або розповісти Бірґіт, що не він був батьком дитини Алекс, або промовчати в надії на те, що це не з’ясують під час розслідування. Еріка не заздрила йому, та й сама не була впевнена, як вчинила б на його місці. Правда не завжди найкращий порятунок.

У містечку вже сутеніло. Як же вона вдячна батькові за те, що встановив освітлення, яке вмикається автоматично, коли хтось наближається до будинку. Еріка завжди жахливо боялася темряви. Ще змалечку вона сподівалася, що в дорослому віці цей страх мине, адже не можуть же дорослі боятися темряви. Зараз їй було тридцять п’ять, і вона досі щовечора заглядала під ліжко, аби впевнитися, що там ніхто не заховався. Так жалюгідно.

Увімкнувши світло в усьому будинку, вона налила великий бокал червоного вина й вмостилася на плетеному дивані на веранді. Навкруги суцільна темрява й усе немов у тумані. Вона почувалася самотньою. Так багато людей оплакували смерть Алекс. У неї самої залишилася тільки Анна. Інколи вона замислювалася, чи коли-небудь сумуватиме за нею її сестра.

У дитинстві вони з Алекс були дуже близькими одна одній. Коли Алекс почала відсторонюватися, а зрештою й зникла з її життя назавжди, Еріці здавалося, що земля тікає з-під її ніг. Алекс була єдиною людиною, яка завжди належала їй, і єдиною, хто, окрім батька, справді турбувався про неї.

Еріка поставила бокал із вином на стіл так різко, що його скляна ніжка відбилася. Вона почувалася надто невгамовною, щоби сидіти на місці, і ніяк не могла заспокоїтися. Не було сенсу вдавати, що смерть Алекс не зачепила її до глибини душі. Та щонайсильніше її вразив той образ Алекс, який вимальовувався завдяки її сім’ї та друзям. Він зовсім не відповідав тій Алекс, яку знала вона. Навіть якщо люди змінюються з дитинства до дорослого віку, то залишається ядро особистості, непідвладне часу. Та Алекс, яку вони їй описали, була для неї чужинкою.

Вона підвелася й накинула на плечі пальто. Ключі від автомобіля лежали в кишені, і вже в останню мить вона схопила ліхтарик і поклала його в іншу кишеню свого пальта.

У фіолетовому світлі вуличних ліхтарів будинок на вершині пагорба здавався покинутим і самотнім. Еріка припаркувала автомобіль на стоянці за школою, бо не хотіла, аби бодай хтось побачив, що вона зайшла в будинок.

Вона обережно пробиралася крізь кущі до веранди й сподівалася, що старі звички досі працюють, тож підняла придверний килимок — там лежав запасний ключ від будинку, захований на тому самому місці, де й двадцять п’ять років тому. Двері трохи заскрипіли, коли вона їх відчинила, і Еріка плекала надію, що ніхто із сусідів не почув цей звук.

Заходити в темний будинок було моторошно. Через боязнь темряви їй стало важко дихати, і вона змусила себе зробити кілька глибоких вдихів, аби заспокоїтися. На щастя, Еріка згадала про ліхтарик, що лежав у кишені пальта, і молилася, аби батарейки не вийшли з ладу. Їй пощастило: уже за мить сяйво ліхтарика її дещо заспокоїло.

Еріка обережно освітила ліхтариком вітальню на першому поверсі. Вона досі не знала, що саме шукає в будинку, однак сподівалася, що ніхто із сусідів або перехожих не помітить світла й не зателефонує в поліцію.

Кімната гарна та простора. Замість меблів коричнево-помаранчевого кольору, які Еріка пам’ятала ще з дитинства, тут тепер стояли світлі меблі з берези в скандинавському стилі. Вона розуміла, що саме Алекс додала свою пайку до інтер’єру будинку. Усе було в ідеальному стані, тому здавалося, що в будинку ніхто не жив: жодної вм’ятини на дивані або ж розгорнутої газети на журнальному столику. Вона не бачила нічого, на що хотілося б подивитися ближче.

Еріка пам’ятала, що велика й містка кухня розташована потойбіч вітальні. Навіть у ній панувала ідеальна чистота, яку порушувала хіба що самотня чашка кави, що стояла на мийці. Еріка знову повернулася у вітальню й невдовзі піднялася сходами на другий поверх. Вона відразу ж повернула праворуч від сходів і зайшла в простору спальню. Еріка пам’ятала, що ця кімната колись була спальнею батьків Алекс, але тепер, очевидно, перетворилася на спальню Алекс і Генріка. Навіть ця кімната була облаштована зі смаком, однак мала екзотичний вигляд, який створювали оббивка шоколадного та яскраво-червоного кольорів і дерев’яна маска в африканському стилі, що висіла на стіні. Кімната була місткою й мала високу стелю, що підкреслювало красу й вишуканість великої люстри. Очевидно, Александра відмовилася від спокуси прикрасити свій будинок від найпершого поверху до останнього елементами декору в морському стилі: чимось таким, що притаманне літнім віллам. Невдивовижу, що все від штор із мушлями до картин із морськими вузлами продавалося миттєво в крамничках Ф’єлльбакки.

На відміну від усіх кімнат, у спальні вирувало життя. Особисті речі Алекс були розкидані всюди: на приліжковій тумбі лежали пара окулярів і збірка віршів Густава Фредінґа, на підлозі валялися панчохи, а на ліжку красувалися її светрики. Уперше Еріка відчула, що Алекс насправді жила в цьому будинку.

Еріка почала обережно заглядати до кожної шухлядки. Вона досі не знала, що саме шукає, і почувалася якимось вуаєристом, який риється в гарній мереживній білизні. Щойно вона вирішила перейти до іншої шухлядки, як почула шурхіт, що долинав із першого поверху.

Еріка вмить завмерла на місці, тримаючи в руках мереживні трусики й бюстгальтери. Звук із першого поверху гучнішав і відлунював крізь мовчазність будинку. Хтось обережно відчинив двері й одразу ж їх зачинив. Еріка спантеличено огледілася увсебіч. Заховатися в кімнаті можна було або під ліжком, або в одній із шаф уздовж стіни. Вона вагалася, який варіант обрати. Почувши кроки на сходах, Еріка інстинктивно підвелася й хутко залізла в найближчу шафу й заховалася поміж одягом. На щастя, дверцята шафи зачинилися легко й без скрипу. Їй не вдалося побачити, хто саме зайшов до будинку, однак вона чітко чула, що кроки дедалі наближалися. Хтось завагався перед дверима спальні й лише потім увійшов. Раптом Еріка усвідомила, що щось тримає в руці. Вона сама не помітила, як прихопила із собою те, що шелестіло в шухлядці. Вона обережно поклала предмет у кишеню.

Еріка затамувала подих. Ні з того ні з сього в неї зачесався ніс, і вона відчайдушно спробувала ним поворушити, аби не чхнути. Зрештою їй пощастило: ніс перестав чухатися.

Незнайомець у спальні ретельно щось шукав. Здавалося, ніби він робив те саме, що й Еріка перед тим, як їй довелося припинити свої пошуки. Він заглядав до кожної шухлядки, і Еріка раптом зрозуміла, що ось-ось настане черга шафи. Вона відчула, як мороз пробігає її тілом. Що робити? Єдине рішення, яке вона бачила, — протиснутися якомога далі за одяг. Їй поталанило: вона забралася у відділ із довгими пальтами й обережно протиснулася між ними в надії, що ніхто не помітить щиколоток, які стирчали з-над взуття.

На те, щоб оглянути шафу, знадобиться деякий час. Вона вдихнула затхлий запах засобу від молі й щиро сподівалася, що в темряві навколо неї не повзали ніякі комахи. Так само Еріка плекала надію, що будинком походжав не вбивця Алекс, який зараз стояв від неї на відстані простягнутої руки. «Але кому ще знадобилося б проникнути в цей будинок?» — подумала вона, хоча сама теж не мала жодного письмового дозволу сюди заходити.

Дверцята шафи відчинилися, і Еріка відчула струмінь свіжого повітря, який приємно торкнувся її шкіри. Вона затамувала подих.

Здавалося, шафа не приховувала якихось таємниць або цінностей, тож дверцята майже відразу знову зачинилися. Такий самий обшук очікував і другу шафу, і вже незабаром Еріка почула, як кроки поступово віддалялися й знову наближалися до вхідних дверей. Щойно почувши, як незнайомець вийшов із будинку, вона наважилася вилізти з шафи. Як же прекрасно дихати й не рахувати кожен вдих-видих.

Кімната мала такий самий вигляд, як і тоді, коли Еріка увійшла до неї. Як-не-як відвідувач виявився обережним у своїх пошуках і залишив усе в ідеальному стані. Еріка була майже переконана, що до будинку заходив не крадій. Вона підійшла ближче до шафи, у якій ховалася. Коли вона притулилася до задньої стінки, то відчула щось тверде. Еріка посунула одяг, що висів спереду, і за ним побачила велике полотно. Вона обережно взяла в руки картину й розвернула її. Яка невимовна краса!.. Навіть Еріка розуміла, що її намалював талановитий митець. На картині зображено оголену Александру, яка лежала на боці, поклавши голову на руку. Митець використав лише теплі кольори, які надавали обличчю Алекс спокою. Вона не розуміла, чому таку гарну картину заховано в шафі. Здавалося, Александра не соромилася показувати себе. Вона була так само досконалою, як і картина. Еріка не могла позбутися відчуття, що в ній є щось знайоме. Щось таке, що вона вже споглядала раніше. Вона знала, що ніколи не бачила саме цю картину, тож це було щось інше. У нижньому правому кутку не було підпису, а коли Еріка повернула картину, то побачила лише цифри «1999». Імовірно, рік написання. Вона обережно поклала картину на місце й зачинила дверцята.

Еріка знову окинула поглядом кімнату. Складно пояснити, але в спальні чогось бракувало, однак вона ніяк не могла зрозуміти, чого саме. Можливо, їй потім вдасться згадати. Тепер Еріка не наважувалася ні на хвилину залишатися в будинку. Вона вийшла й поклала ключ на місце. Заспокоїлася лише тоді, як сіла в автомобіль і завела двигун. Задосить емоцій на один вечір. Витриманий коньяк прожене неспокій. Як у біса їй спало на думку поїхати до будинку Алекс? За власну придуркуватість їй хотілося вдарити себе по лобі.

Коли вона повернулася до свого гаража, то побачила, що минула майже година, відколи вона поїхала. Це її здивувало. Здавалося, минула вічність.

Стокгольм привітно зустрів її чудовою погодою. Однак Еріка сиділа мов у воду опущена. Західний міст завжди був її улюбленим місцем, де вона насолоджувалася сонцем, що променилося над Ріддарф’єрден. Однак сьогодні все по-іншому. О другій годині відбудеться зустріч, і всю дорогу від Ф’єлльбакки Еріка даремно намагалася віднайти бодай якесь рішення. Маріанне дуже зрозуміло пояснила її права. На жаль, це її зовсім не втішало. Якщо ж Анна та Лукас і далі наполягатимуть на тому, щоб продати будинок, їй доведеться погодитися на це. Єдиний порятунок — заплатити їм половину від ринкової вартості. Щоправда, будинок у Ф’єлльбацці коштував купу грошви, і вона не мала ані частки такої суми. Безсумнівно, вона не залишиться без копійки в кишені, якщо вони все ж таки продадуть будинок. Її половина принесе їй, найімовірніше, декілька мільйонів, але багатство її не цікавило. Ніякі у світі гроші не могли компенсувати втрату будинку. Їй ставало зле від самої лише думки про те, що якийсь там мешканець Стокгольма, який гадає, ніби щойно куплений морський кашкет перетворить його на жителя узбережжя, знесе чудову веранду й замість неї поставить панорамне вікно. Ніхто не здатен переконати її в тому, що вона перебільшує. Еріка думала про це знову й знову.

Вона зупинилася біля адвокатського бюро на вулиці Рунеберґсґатан в Естермальмі й побачила будівлю з колонами та помпезним фасадом із суцільного мармуру. Еріка востаннє поглянула на своє відображення в дзеркалі ліфта. Стиль її одягу відповідав ситуації. Вона була в цьому бюро вперше, але відразу ж вгадала, якого адвоката приведе із собою Лукас. Він зробив жест удаваної ввічливості та сказав, що, без сумніву, вона також може прийти з адвокатом. Еріка вирішила, що приїде сама. Вона всього-на-всього не мала фінансової змоги звернутися по допомогу до адвоката.

Еріка дуже хотіла побачитися з Анною та племінниками й зайти перед зустріччю до них на фіку[3]. Попри розчарування вчинком Анни, Еріка однаково прагнула докласти максимум зусиль, аби зберегти їхні взаємини.

Здавалося, Анна не мала такого самого бажання, тому повсякчас викручувалася. Вона казала, що для неї це занадто болісно й ліпше буде, якщо вони зустрінуться в адвоката. Не встигла Еріка запропонувати зустрітися після перемовин, як Анна її випередила й попередила, що опісля вона йде в гості до подруги. Не дивина. Ясно як Божий день, що Анна уникає її. Постає запитання, чи це її власна ініціатива, чи ж Лукас не дозволяв їй зустрічатися з Ерікою, поки сам був на роботі та не мав змоги контролювати ситуацію.

Коли вона ввійшла, усі вже зібралися. Анна та Лукас із кислими мінами сканували її з голови до п’ят, поки вона з вимушеною усмішкою простягнула руку, аби привітатися з двома адвокатами Лукаса. Шурин лише неохоче кивнув їй, опісля й Анна наважилися слабко кивнути з-за його спини. Вони сіли на місця й розпочали перемовини.

Незабаром вони закінчили розмову. Адвокати сухо й діловито роз’яснили те, що Еріка вже знала: Анна та Лукас мали цілковите право на продаж будинку. Якщо Еріка має змогу виплатити їм половину ринкової вартості будинку у Ф’єлльбацці, то вона має на це право. Якщо ж вона не може або не хоче, тоді будинок виставлять на продаж, щойно оцінять його вартість.

Еріка подивилася Анні прямо у вічі.

— Ти справді хочеш це зробити? Будинок для тебе ані крихти не важить? Подумай, що сказали б батьки, якби дізналися, що ми продамо будинок, щойно вони помруть. Це дійсно те, чого ти хочеш, Анно?

Вона наголосила на слові «ти» і побачила впівока, як Лукас роздратовано звів брови.

Анна опустила очі й струсила зі своєї елегантної сукні невидимі крихти. Її світле волосся було зачесане назад і зібране в стриманий кінський хвіст.

— А що нам тепер робити з цим будинком? Там лише купа марудної роботи. Ти подумай про гроші, які ми можемо заробити від продажу. Гадаю, батьки оцінили б, що бодай хтось із нас дивиться на це практично. Маю на увазі: коли ми житимемо в тому будинку? Ми з Лукасом радше придбаємо гарну дачу в стокгольмських шхерах. Це набагато ближче. А ти сама що робитимеш із цим будинком? Нащо він тобі одній?

Лукас усміхнувся Еріці й з удаваною зажурою поплескав Анну по спині. Вона досі не наважувалася дивитися Еріці у вічі.

Еріку знову приголомшило те, який утомлений вигляд мала її молодша сестра. Схоже, вона ще більше схудла, відколи вони бачилися востаннє. Чорна сукня висіла на її талії та грудях. Під очима в Анни виднілися темні кола, і Еріці навіть здалося, що на її правій щоці під пудрою проявляються сліди від синців. Злість і безсилля від неможливості змінити ситуацію невгамовно бунтували в її душі, і Еріка втупилася очима в Лукаса. Однак він спокійно витримав її вовчий погляд. Лукас приїхав одразу ж після роботи й був одягнений у темно-сірий костюм, білосніжну сорочку та блискучу темно-сіру краватку. Він мав елегантний світський вигляд. Еріка гадала, що, певно, чимало жінок вважали його зовнішність привабливою. Особисто вона була переконана, що він мав жорсткі риси, які, наче фільтром, були накладені на його власні. Обличчя Лукаса було своєрідним і вирізнялося гострими вилицями та підборіддям. Загострені риси підкреслювало ще й те, що він завжди зачісував волосся назад і відкривав своє високе чоло. Він мав вигляд не типового англійця з червоним обвітреним обличчям, а радше справжнього скандинава з білявим волоссям і крижаними блакитними очима. Повна й чітко окреслена верхня губа Лукаса чимось нагадувала жіночу й надавала йому легковажного декадентського вигляду. Еріка зауважила, що його погляд звернений на її декольте, і інстинктивно застібнула піджак. Він помітив її дії, і це розлютило її ще дужче. Вона не хотіла, аби він бачив, що вона звернула на нього бодай якусь увагу.

Коли зустріч закінчилася, Еріка лише демонстративно розвернулася й вийшла з кабінету. Вона не вважала за потрібне казати ввічливі прощальні фрази. Усе, що треба, уже сказано. Незабаром із нею зв’яжеться людина, яка має приїхати та оцінити будинок. Опісля його якнайшвидше буде виставлено на продаж. Жодні слова співчуття не допоможуть їй у цій ситуації. Вона зазнала поразки.

Її квартиру у Васастан винаймала приємна пара аспірантів, тож Еріка не могла поїхати до себе додому. Їй і думати не хотілося про те, що зараз на неї знову чекає п’ять довгих годин подорожі до Ф’єлльбакки. Зрештою Еріка припаркувала автомобіль на стоянці біля майдану Стуреплан і сіла на лавку в парку Гумлегордс. Зараз важливо зібратися з думками. Спокій у цьому напрочуд гарному парку, що, немов оаза, лежав посеред Стокгольма, якраз пропонував необхідну медитативну атмосферу, якої вона потребувала.

Імовірно, сніг випав лише нещодавно й щільно вкрив траву своєю білою крупою. У Стокгольмі за один або два дні сніг міг перетворитися на брудно-сіру сльоту. Еріка сіла на одну з паркових лавочок, попередньо поклавши під сідниці свої теплі рукавички. Цистит не те, з чим можна жартувати. Та й зараз їй задосить проблем і це аж ніяк не входить до її планів.

Еріка заглибилася у власні думки й спостерігала за юрбою, яка гамірливо простувала стежкою повз неї. Якраз середина обідньої перерви. Еріка вже майже забула, як метушливо й людно в Стокгольмі. Повсякчас люди кудись поспішають, немов постійно на щось полюють, але ніяк не можуть наздогнати. Раптом її оповив сум за Ф’єлльбаккою. Дотепер вона сама не усвідомлювала, як чудово відпочила там за ті тижні, що минули. Звісна річ, у неї багато клопотів, однак це не завадило їй віднайти спокій у самій собі — те, що їй ніколи не вдавалося відчути в Стокгольмі. Якщо ти живеш у Стокгольмі сам, то повністю ізольований. У Ф’єлльбацці ти хоч-не-хоч ніколи не буваєш самотнім. Навкруги завжди є люди, які дбають про своїх сусідів чи близьких. Інколи таке втручання у власні справи набридає. Пліткарство не подобалося Еріці, однак коли вона сиділа тут і дивилася на міську метушню, то відчувала, що її душа там, у Ф’єлльбацці.

Уже вкотре за день думки Еріки поверталися до Алекс. Навіщо вона щовихідних їздила до Ф’єлльбакки? Хто був той чоловік, з яким вона там зустрічалася? І запитання на мільйон: хто був батьком дитини, яку вона чекала?

Еріка раптом згадала про клаптик паперу, який запхала в кишеню піджака, поки ховалася в шафі в будинку Алекс. І не тямила, як вона могла забути подивитися його ще позавчора, коли повернулася додому. Вона дістала з правої кишені зім’ятий аркушик. Замерзлими без рукавичок пальцями обережно його розгорнула й вирівняла.

То була копія статті з «Богусленінгу». На ній не було зазначено жодної дати, але зі шрифту та чорно-білих ілюстрацій 1970-х років вона зрозуміла, що це не нова стаття. Еріка дуже добре знала людей на світлинах й історію, про яку розповідалося в статті. Навіщо Алекс заховала її так далеко в шухляду свого комода?

Еріка підвелася й знову запхнула аркуш у кишеню. Відповіді на її запитання на ньому не було. Настав час їхати додому.

Похорон розкішний і з пишним відспівуванням. Церква Ф’єлльбакки заповнена вщерть. Не всі з присутніх знали Александру Війкнер, однак приїхали, аби вгамувати свою цікавість. Сім’я та друзі сиділи на найперших рядах. Окрім Генріка й батьків Александри, Еріка знала лише Франсін, біля якої сидів високий блондин — напевно, її чоловік. Загалом друзів було не так багато, і всі вони вмістилися на двох лавках. Це підтвердило думку Еріки про Алекс. Звісно, вона мала безліч знайомих, але в неї ніколи не було багато близьких друзів. На всіх інших місцях сиділи незнайомці, які прийшли заради цікавості.

Сама Еріка сіла вгорі, неподалік від трибуни. Бірґіт, коли побачила її біля церкви, запросила сісти біля них, однак Еріка ввічливо відмовилася. Їй здавалося лицемірством сидіти біля родичів і друзів. Насправді Алекс була їй чужою людиною.

Еріка вовтузилася на твердій церковній лавці. Змалку їх з Анною батьки щонеділі силоміць тягнули до церкви. Дітьми вони жахливо втомлювалися й ледве висиджували довгі проповіді та псалми, а про те, щоб вивчити їхні монотонні мелодії, не могло бути мови. Таку надію вони втратили вже давно. Аби хоч трохи розвеселити себе, Еріка вигадувала різні історії. Це часто були казки про драконів і принцес, які вона так ніколи й не записала на папері. У підлітковому віці вона завзято протестувала й відвідувала церкву дуже рідко. Однак тоді, коли все ж таки йшла туди, казки змінювалися розповідями, які мали вже романтичне забарвлення. Іронічно, але, мабуть, саме таким вимушеним відвідуванням церкви вона має завдячувати. Або ж проклинати їх, адже вони неабияк вплинули на вибір професії.

Еріка й досі не віднайшла своєї віри, тож для неї церква була лише гарною будівлею й справжньою скарбницею традицій. Однак не більше. Ще з дитинства проповіді не пробудили в ній жодного бажання вдаватися до віри. Вони часто розповідали про пекло та гріхи, а дуже рідко — про світлу віру в Бога, яка, на думку Еріки, існувала, але якої вона сама ніколи не мала. Багато чого змінилося. Тепер перед вівтарем стояла жінка, одягнена в рясу, і замість вічних проклять говорила про світло, надію та любов. Еріка шкодувала, що таке світле сприйняття Бога вона не здобула у свої дитячі роки.

Зі свого непримітного місця неподалік від трибуни Еріка побачила молоду дівчину, яка сиділа на першому ряду біля Бірґіт. Жінка міцно тримала її за руку й інколи схиляла голову на її плече. Еріка не знала напевне, але припускала, що це молодша сестра Александри — Джулія. Вона сиділа задалеко, тож Еріка не змогла розгледіти рис її обличчя, однак помітила, що Джулія постійно ухиляється від доторків Бірґіт. Вона прибирала руку щоразу, як Бірґіт торкалася її; або її мати вдавала, що не помічає цього, або дійсно перебувала в надто шоковому стані.

Сонце пробивалося крізь високі вітражні вікна з пофарбованим склом. Лавки були твердими й незручними, і Еріка відчула нестримний біль у нижній частині спини. На превелике щастя, церемонія виявилася досить короткою. Коли вона добігла кінця, Еріка залишилася сидіти на своєму місці й дивилася на людей, які повільно виходили з церкви.

Серед безхмарного неба сяяло напрочуд яскраве сонце. Процесія рухалася вниз, до кладовища й нещодавно викопаної могили, де незабаром поховають Алекс.

До похорону своїх батьків Еріка ніколи не замислювалася над тим, як викопують могили взимку, коли ґрунт замерзлий. Тепер вона знала, що землю спочатку нагрівають, щоб можна було копати, а вже потім викопують досить велику яму, аби вмістити там тіла, що вже незабаром будуть туди опущені.

Прямуючи до того місця, де невдовзі поховають Алекс, Еріка пройшла повз батьківську могилу. Оскільки вона йшла останньою в процесії, то на кілька секунд зупинилася перед нею. На ній лежала чимала товща снігу, і Еріка обережно його змахнула. Востаннє поглянувши на могилу, вона поспішила до невеличкої групи людей, яка зупинилася трохи далі. Допитливі незнайомці відійшли подалі від могили, і тепер залишилися тільки родичі та друзі. Еріка нараз завагалася, чи варто їй іти з ними. Однак в останню секунду вона все-таки вирішила, що хоче провести Алекс у її останню путь.

Генрік стояв далеко попереду, глибоко запхнувши руки в кишені свого пальта. Він похнюпив голову й втупився очима в тіло, що повільно зникало за червоними трояндами.

Еріці стало цікаво: чи припускає він, що серед тих, хто зібрався біля могили, може стояти й батько дитини?

Коли тіло опустилося в землю, почулося довге сумовите зітхання Бірґіт, яка відразу ж зайшлася плачем. Однак Карл-Ерік мав стриманий вигляд — усі його сили затрачалися на те, щоб підтримувати Бірґіт як фізично, так і морально. Джулія стояла трохи віддаль від своїх батьків. Генрік мав рацію, коли описував Джулію як гидке каченя в сім’ї Карлґренів. На відміну від своєї старшої сестри, вона була чорнявою, з коротким розпатланим волоссям і, здавалося, ніколи не відвідувала перукарні. На її грубому обличчі з глибоко посадженими очима, які ледь виднілися з-під довгого пасма волосся, не було макіяжу, і на шкірі проступали сліди сильного вугрового висипу, що зазвичай часто трапляється з підлітками. Поруч із Джулією Бірґіт здавалася маленькою й тендітною. Її молодша донька була на понад десять сантиметрів вищою за неї й мала кремезну та широку статуру. Еріка зачаровано спостерігала за низкою суперечливих почуттів, які туди-сюди зі швидкістю блискавки пролітали обличчям Джулії. В одну мить злість змінювалася болем і навпаки. Джулія й сльози не зронила й була єдиною, хто не поклав жодної квітки на могилу. Коли церемонія закінчилася, вона різко обернулася і, ставши спиною до домовини, попростувала до церкви.

Еріка замислилася, якими ж були взаємини між сестрами. Напевно, Джулії було непросто, адже її завжди порівнювали з Алекс. До того ж їй постійно діставалася найкоротша соломинка. Джулія ані на трохи не зупинялася й швидкою ходою збільшувала відстань між собою та іншими присутніми. Вона втягнула голову в плечі чи то від холоду, чи то від страху.

Генрік підійшов до Еріки.

— Зараз будуть невеличкі поминки. Ми були б раді, якби ти прийшла.

— Я не знаю… — сказала Еріка.

— У будь-якому разі ти можеш зайти ненадовго.

Вона завагалася.

— Так, гаразд. А де вони відбуватимуться? Удома в Улли?

— Ні, ми довго думали й зрештою вирішили провести їх у будинку Бірґіт і Карла-Еріка у Ф’єлльбацці. Попри те, що трапилося там, я знаю, що Алекс любила цей будинок понад усе. У нас багато світлих спогадів, пов’язаних із ним, тож кращого місця, аби пом’янути її, годі шукати. Хоча я розумію, що тобі морально важко після побаченого. Звісно, у тебе не дуже світлі спогади від останнього візиту туди. Маю на увазі той день, коли ти її знайшла…

Еріка почервоніла від сорому, згадавши, яким насправді був її останній візит до будинку Алекс, і швидко відвернула погляд.

— Добре.

Еріка поїхала власним автомобілем і знову припаркувала його на стоянці за школою Гокебакен. У будинку було вже повно людей і, коли вона підходила до вхідних дверей, то завагалася: може, їй усе ж таки розвернутися й повернутися додому? Але хвиля нерішучості вмить змінилася впевненістю. Незабавом до неї підійшов Генрік і взяв її пальто. Шкодувати було вже запізно.

Усі гості товпилися біля столу, на якому стояв традиційний бутербродний торт. Еріка взяла великий шматок торта з креветками й швидко перемістилася в куток кімнати, аби в тиші поспостерігати за іншими присутніми.

Атмосфера здавалася напрочуд веселою й зовсім не відповідала приводу, з якого всі тут зібралися. Звідусіль долинали веселі голоси, а коли Еріка подивилася на людей навколо себе, то побачила на їхніх обличчях неживі, застиглі маски.

Еріка окинула поглядом кімнату. Бірґіт сиділа віддалік від гостей і, вмостившись на м’якому диванчику, витирала хустинкою очі. Карл-Ерік стояв позаду неї: однією рукою він притримував її за плече, а другою міцно тримав тарілку з бутербродним тортом. Генрік майстерно кружляв кімнатою: він походжав від одних гостей до інших, співчутливо брав їх за руки, кивав у відповідь на слова співчуття й стежив за тим, щоб кожен пригостився кавою та тістечком. У кожній кімнаті він був ідеальним господарем. Інколи навіть здавалося, що він хазяйнує на якійсь вечірці, а не на поминках дружини. Єдине, що виказувало його напруження й зажуру, — глибоке зітхання та короткі паузи, які він робив, аби зібратися із силами перед тим, як піти до іншої групи гостей.

Лише Джулія поводилася безсовісно й порушувала всі закони ввічливості. Вона зручно вмостилася на підвіконні, що прилягало до веранди. Закинувши ноги на підвіконня, Джулія втупила погляд у море й сиділа непорушно. Той, хто намагався дружньо наблизитися до неї зі словами підтримки та співчуття, повертався назад ні з чим. Вона ігнорувала всі спроби заговорити з нею й далі вперто вдивлялася в безмежне біле море.

Еріка відчула, як хтось легенько доторкнувся до її руки, і з переляку підстрибнула так, що аж кава вихлюпнулася на блюдце.

— Вибач, я не хотіла тебе налякати.

Франсін усміхнулася.

— Не переймайся. Я просто задумалася.

— Про Джулію? — Франсін кивнула в бік дівчини, що сиділа на підвіконні. — Я побачила, що ти дивишся на неї.

— Так, маю зізнатися, що вона зацікавила мене. Вона так сильно відособлена від усієї родини. Не можу зрозуміти, чи вона настільки зажурена через смерть Алекс, чи несамовито розлютилася з якоїсь невідомої мені причини. Не знаю.

— Ніхто не розуміє її. Та і їй непросто. Гидке каченя, що виросло разом із двома гарними лебедями. Її постійно всі відштовхували та ігнорували. Не те щоби вони колись говорили про неї погані речі, вона лишень була… небажаною. Наприклад, за той час, коли ми жили у Франції, Алекс жодного разу не згадала про неї. Якщо казати щиро, я дуже здивувалася, коли переїхала до Швеції та дізналася, що в Алекс є молодша сестра. Вона говорила про тебе більше, аніж про Джулію. Напевно, у вас були дуже особливі взаємини?

— Не знаю, що й сказати. Ми були дітлахами. Змалечку ми були подругами-нерозлийвода: ніколи не розлучалися й вірили в дружбу до схилу днів. Якби Алекс тоді не переїхала, то з нами трапилося б те саме, що й з іншими дівчатками, які виростають і стають підлітками. Ми сварилися б через хлопців, мали б різні смаки, опинилися б на різних щаблях соціальної драбини й знайшли б собі інших подруг, які були б нам краще підхожі там, де ми опинилися б або хотіли б опинитися. Звісно, Алекс навіть у дорослому віці відігравала важливу роль у моєму житті. Я замислювалася над тим, чи зробила або сказала щось неправильно. Алекс дуже швидко віддалялася й одного дня зникла з мого життя назавжди. Коли ми знову зустрілися після того, як багато років не бачилися, то були чужими одна одній. На диво, мені зараз здається, наче я заново з нею знайомлюся.

Еріка згадала про сторінки майбутньої книжки, що в неї вдома були вже зібрані у високу купку. Досі вона мала лише начерки: поєднання вражень і свідчень інших людей, які були близькими Алекс, із власними думками та роздумами. Вона зовсім не уявляла, як їй звести всю інформацію докупи, але знала достеменно, що обов’язково має це зробити. Письменницький інстинкт підказував їй, що це хороший шанс написати щось справжнє, але вона й гадки не мала, де саме її необхідність як письменниці межує з особистою прив’язаністю до Алекс. Допитливість, необхідна для написання книжки, тягнула Еріку на пошуки ключа для розкриття таємниці про смерть Алекс. Особиста прив’язаність перемагала. Вона могла б забути про Алекс і її долю, а також відвернутися від її прибитої горем сім’ї й присвятити час собі та власним турботам. Натомість зараз стояла в кімнаті, заповненій людьми, які її зовсім не знали.

Еріка згадала. Вона зовсім забула про картину, яку нещодавно побачила в шафі Алекс. Умить вона зрозуміла, чому теплі кольори, якими невідомий митець зобразив оголене тіло Алекс, були їй такими знайомими. Вона повернулася до Франсін.

— Ти знаєш, коли я зустріла тебе в галереї…

— Так?

— Там була одна картина, одразу біля дверей. Велике полотно, намальоване лише теплими кольорами: жовтим, червоним та помаранчевим…

— Так, я зрозуміла, про яку ти говориш. Що з нею? Не кажи, що ти хочеш її купити! — Франсін усміхнулася.

— Ні, але мені дуже цікаво, хто її автор.

— Ой, це дуже сумна історія. Художника звати Андерс Нільссон. Він із Ф’єлльбакки. Алекс помітила його. Він неймовірно талановитий. На жаль, він дуже залежний від алкоголю, що й руйнує його перспективи як митця. Сьогодні замало лише віддати свої картини до галереї та сподіватися на успіх. Митець також має бути здібним маркетологом: відвідувати вернісажі, виставки й бути «живописцем» завжди. Андерс Нільссон — затятий алкоголік, який не годен навіть придбати меблі у власну квартиру. Час від часу ми продаємо картини відвідувачам галереї, які, подивившись на них, визнають талант митця. Однак зіркою на небі живопису Андерсові ніколи не стати. Упевнена, його потенціал якнайкраще розкриється, коли він нап’ється до смерті. Мертвих художників завжди визнають.

Еріка здивовано подивилася на тендітну жіночку перед собою. Франсін упіймала її погляд і сказала:

— Я не хотіла здатися цинічною. Мене лише обурює те, як людина здатна втопити такий неймовірний талант у пляшці алкоголю. Трагедія не те слово. Йому поталанило, що Александрі припали до смаку його картини. Якби цього не сталося, то ними милувалися б лише алкоголіки Ф’єлльбакки. Щоправда, мені важко повірити, що вони здатні оцінити найпрекрасніші зразки мистецтва.

Пазли складалися, однак Еріка поки й гадки не мала, якою є загальна картинка. Як так сталося, що Алекс заховала у своїй шафі картину, яку намалював Андерс Нільссон? Можливо, вона хотіла подарувати її своєму чоловікові чи, може, коханцеві, тому замовила портрет у митця, чиїм талантом захоплювалася. Хоча в це важко було повірити. Картина була пройнята особливою чуттєвістю й сексуальністю, що натякало на якісь інтимні взаємини з чужинцем. Між Александрою й Андерсом був якийсь особливий зв’язок. Хоча хто б казав: Еріка завжди знала, що сама не є великим знавцем мистецтва, і її відчуття можуть виявитися абсолютно хибними й не вартими ані крихти уваги.

У кімнаті шепталися всі, починаючи від гостей, що стояли найближче до вхідних дверей, і закінчуючи тими, які сиділи на диванчику в протилежному кутку. Усі присутні втупили очі у двері, у які входила найбільш неочікувана гостя. Коли Неллі Лоренс зайшла до будинку, усі немов завмерли від подиву. Еріка згадала про статтю з газети, на яку натрапила нещодавно в спальні Алекс, і відчула, як усі, здавалося б, непоєднувані факти, що крутилися в її голові, утворюють одне ціле.

Стрімке життя у Ф’єлльбацці розпочалося з 1950-х років разом із заснуванням консервної фабрики імені Лоренса. Вона створила робочі місця майже для половини жителів містечка, і родина Лоренсів стала королівською в цьому маленькому оточенні. Оскільки Ф’єлльбакка не мала особливого ґрунту для світського життя, Лоренси сформували власний клас. Зі своєї велетенської вілли на високій горі вони зі стриманою величністю спостерігали за всією Ф’єлльбаккою.

У далекому 1952 році фабрику заснував Фабіан Лоренс. Він походив із рибальського роду й мав піти стопами батька. Але риба швидко вичерпувалася, і Фабіан, амбіційний і тямущий юнак, вирішив, що не годен задовольнятися таким нікчемним заробітком, як батько, і пішов торувати власну стежку.

Він заснував консервну фабрику без копійки в кишені, а коли наприкінці 1970-х років помер, то залишив своїй дружині Неллі в спадок не лише прибуткову індустрію, а й безмір грошви. На відміну від свого чоловіка, якого всі любили, Неллі Лоренс мала славу гордовитої та холодної жінки. Сьогодні вона рідко з’являлася на людях, але вдавала із себе королеву, яка мала право на аудієнції й завжди була особливою гостею. Тож її прихід став справжньою сенсацією, про яку пліткуватимуть іще кілька місяців.

У кімнаті було так тихо, що всі почули б, як упала булавка. Пані Лоренс дозволила Генрікові допомогти їй із шубою й, узявши його під руку, увійшла до вітальні. Він провів її до дивана, на якому сиділи Бірґіт і Карл-Ерік Карлґрени. Пані Лоренс час від часу легко кивала на знак привітання вибраним гостям, а коли підійшла до батьків Александри, то розмови знову відновилися. Короткі балачки то про се, то про те, поки всі нашорошили вуха, аби почути, про що говорять люди на дивані.

Еріка була однією з тих, кого пані Лоренс нагородила своїм милостивим кивком. Вона належала до місцевих знаменитостей, а після смерті батьків навіть отримала запрошення завітати на чаювання до Неллі Лоренс. Тоді Еріка ввічливо відмовилася, сказавши, що досі не оговталася після сімейної трагедії.

Вона допитливо спостерігала за Неллі, яка тепер висловлювала найщиріші слова співчуття Бірґіт і Карлові-Еріку Карлґренам. Еріка сумнівалася, що в її кам’яному серці було місце бодай для крихітного співчуття. Неллі була дуже худорлявою: її кістляві руки, мов палиці, стирчали з ідеально зшитого костюма. Напевно, вона все своє життя вдавалася до різних дієт, аби бути стрункою та модною. Однак Неллі не усвідомлювала того, що не все те, що здається гарним і природним у юнацькі роки, є так само привабливим у старості. Її обличчя було загостреним і мало різкі обриси. Однак, на диво, воно було рівним і зовсім не мало зморшок. Еріці здавалося, що це радше завдяки пластичному хірургові, а не природі. Волосся Неллі було напрочуд гарним: густе, з попелястим відтінком, воно було зібране в елегантний пучок, але так сильно зачесане назад, що шкіра на її лобі трохи натягувалася, і це надавало їй трохи здивованого вигляду. Еріка припускала, що їй приблизно вісімдесят років. Пліткували, що у свої юнацькі роки вона була танцівницею й зустріла Фабіана Лоренса, коли танцювала в балеті в такій установі, до якої жодна порядна дівчина не ризикнула б підійти на відстань гарматного пострілу. Еріці здавалося, що танцювальна майстерність Неллі досі пробивається в її граціозних рухах. За офіційною версією, однак, вона ніколи не була пов’язана з танцями, а була дочкою консула зі Стокгольма.

Після кількахвилинної стриманої розмови Неллі залишила зажурених батьків Александри й сіла поруч із Джулією на веранді. Ніхто й знаку не подав, як усе це їх здивувало. Усі присутні й далі розмовляли, утупивши очі в цю дивну парочку.

Еріка все ще стояла сама в тому самому кутку кімнати: Франсін залишила її, щоби поспілкуватися з іншими гостями, тож Еріка могла спокійно спостерігати за Джулією й Неллі. Уперше за день Еріка побачила усмішку на обличчі Джулії. Дівчина зістрибнула з підвіконня й сіла біля Неллі на плетеному дивані: притулившись одна до одної, вони про щось шепталися.

Що спільного мали дві такі різні особи? Еріка кинула погляд на Бірґіт. Вона перестала плакати й натомість спантеличено дивилася на свою молодшу дочку й Неллі Лоренс. Еріка вирішила, що їй треба погодитися і якось завітати на чаювання до пані Лоренс. Було б цікаво бодай трохи поспілкуватися з нею віч-на-віч.

З відчуттям неабиякого полегшення Еріка покинула будинок Карлґренів і знову вдихнула свіже зимове повітря.

Патрик почувався трохи знервованим. Уже давненько він не дивував жінку своєю кулінарною майстерністю. Ба більше, жінку, яка покинула його й була до нього байдужою. Ця вечеря має вдатися на відмінно.

Він тихенько щось наспівував, поки кришив огірки в салат. Він дуже довго не міг вирішити, що ж приготувати, і зрештою віддав перевагу яловичому філе. Тепер, присмачене різними спеціями, воно смажилося в духовці. На плиті побулькував соус, і Патрик відчув, як голод затяг йому живіт.

Цього вечора все поспіхом. Йому не вдалося піти раніше з роботи, як планував, а тому був змушений прибирати вдома так швидко, що аж вітер у вухах свистів. Сам Патрик не дуже усвідомлював, у якому стані був його будинок після того, як Карін кинула його. Однак коли подивився на нього очима Еріки, то зрозумів, що йому доведеться докласти чимало зусиль.

Він не хотів відповідати стереотипу парубка, який живе в суцільному гармидері й має порожній холодильник. Патрик насправді не розумів, як багато обов’язків покладав на Карін. Він сприймав охайний і прибраний будинок як належне й ніколи не задумувався, яких зусиль їй вартувало завжди прибирати там і наводити лад. Надто багато всього він сприймав за належне й не цінував.

Щойно Еріка подзвонила у двері, він хутко стягнув із себе фартух і поглянув на своє відображення в дзеркалі, аби впевнитися, що із зачіскою все гаразд. Хоч він і намастив волосся гелем, воно однаково не слухалося й стирчало увсебіч.

Еріка, як завжди, мала чудовий вигляд. Її щоки трохи почервоніли від холоду, а світле волосся пасмами спадало на комірець пуховика. Він злегка її обійняв і, на секунду заплющивши очі, вдихнув аромат прекрасних парфумів. Опісля впустив її в теплу кімнату.

На столі вже все стояло, і вони почали із закуски, допоки гаряча страва ще досмажувалася в духовці. Патрик потай дивився на Еріку, поки вона приємно смакувала половинками авокадо з креветками всередині. Не вельми вишукана страва, однак її провалити важко.

— Я й подумати не могла, що ти приготуєш таку вечерю з трьох страв, — промовила Еріка, смакуючи авокадо.

— Ну, якщо казати щиро, я й сам не думав. Але якщо це вже сталося — на здоров’я й ласкаво прошу до ресторану «Гедстрем»!

Вони поласували прохолодним білим вином і кілька хвилин їли в приємній тиші.

— Як твої справи?

Патрик поглянув на Еріку.

— Дякую, інколи бувало й краще.

— Як так сталося, що ти прийшла на допит? Здається, уже дуже багато років минуло, відколи ти спілкувалася з Алекс та її родиною.

— Так, якщо округлити, минуло вже двадцять п’ять років. Насправді не знаю, як так сталося. Таке відчуття, немов мене затягнуло в якісь міцні тенета, з яких я не можу вибратися. Та й не знаю, як це зробити. Я гадаю, що Бірґіт сприймає мене як згадку про ті далекі, але хороші часи. До того ж якби я відсторонилася від усього цього, то не знала б нічого про долю Алекс і не змогла б стати надійним автором історії про неї.

Вона завагалася.

— Ви маєте якісь новини?

— Я не маю право нічого розповідати про справу. Мені шкода.

— Розумію. Вибач, я просто не подумала про це.

— Усе гаразд. Навпаки, можливо, мені знадобиться твоя допомога. Ти зустрічалася з її родиною нещодавно, і до того ж ти раніше була знайома з нею. Чи не могла б ти трохи розповісти про свої враження від родини, а також про те, що тобі відомо про Алекс?

Еріка відклала столове приладдя й спробувала відсортувати свої враження так, як вона хотіла б презентувати їх Патрикові. Вона розповіла про все, що дізналася з розмов із Карлґренами, і поділилася власними міркуваннями про людей, які були присутні в житті Алекс. Патрик уважно слухав і водночас прибирав закуски, аби потім подати гарячу страву. Час від часу він встрявав і ставив запитання. Він подивувався, скільки Еріка довідалася за такий досить короткий час. Її нова інформація та відомі факти про Алекс перетворили цю жінку, яку досі він сприймав лише як жертву вбивства, на справжню особистість.

— Я знаю, що ти не маєш права говорити про деталі справи, але чи можеш сказати: ви маєте хоч якусь зачіпку, яка допоможе знайти вбивцю?

— Ні, маю сказати, що наше розслідування поки стоїть на місці. Бодай якась ідея зараз дуже вітається.

Він зітхнув і провів пальцем по краєчку бокала. Еріка знову завагалася.

— Я маю дещо цікаве.

Еріка потягнулася за сумкою й почала в ній шарудіти. Незабаром вона дістала зім’ятий аркушик і розклала його на столі. Патрик узяв його до рук і вирівняв. На одному подиху він прочитав написане і, коли закінчив, спантеличено звів брови.

— Як це пов’язано з Алекс?

— Я також сушу мізки над цим. Я знайшла ось цю статтю в шухляді комода Алекс. Вона була захована під її білизною.

— Як «знайшла»? Коли тобі вдалося дістатися до її шухляд?

Він побачив, що вона залилася рум’янцем, і запитав, що саме вона від нього приховує.

— Гаразд. Одного вечора я зайшла до будинку й трохи подивилася…

— Що ти зробила?!

— Я знаю. Нічого не кажи. Мені дуже соромно, але ти ж мене знаєш. Спочатку зробити, а потім подумати. — Еріка говорила дуже швидко, аби уникнути нарікань. — Хай там що, я знайшла цей аркуш у шухляді Алекс і випадково взяла його із собою.

Він насилу змусив себе не запитувати, як вона могла «випадково» взяти із собою статтю. Ліпше не знати.

— Як гадаєш, що це може означати? — запитала Еріка. — Стаття про зникнення, якій уже двадцять п’ять років. Який зв’язок це може мати з Алекс?

— Що ти знаєш про цю подію? — запитав Патрик і взяв до рук аркуш.

— Насправді нічого, окрім того, що написано в статті. Нільс Лоренс, син Неллі та Фабіана Лоренсів, зник безвісти в січні 1977 року. Його тіло так і не знайшли. Однак існує багато версій цього таємничого зникнення. Дехто вважає, що він утопився, а його тіло винесло в море й відтак воно зникло назавжди. Інші пліткують, що він узяв у батька чималу суму грошей і опісля втік за кордон. Я чула, що Нільс Лоренс був не дуже приємною людиною, а тому люди переважно схилялися до останньої версії. Він був єдиною дитиною в сім’ї, тож Неллі йому завжди дуже потурала. Після того, як він зник, вона не знаходила собі місця, а сам Фабіан Лоренс так і не зміг змиритися з горем утрати. Він помер від серцевого нападу за рік після трагедії. Єдиним спадкоємцем його статків зараз є прийомний син, якого Неллі всиновила за кілька років після смерті чоловіка. Так, це стало неабияким приводом для місцевих пліток. Я досі не розумію, як усе це пов’язано з Алекс. Єдина маленька річ, що об’єднувала родини, — те, що Карл-Ерік працював на консервній фабриці Лоренса. Це було ще тоді, коли ми з Алекс були маленькими, перед тим, як вони переїхали до Ґетеборґа. Але відтоді минуло вже двадцять п’ять років.

Еріка раптом згадала про ще один зв’язок. Вона розповіла Патрикові про сенсаційну появу Неллі на поминках Александри й про те, як вона ні на крок не відходила від Джулії.

— Я досі не розумію, як це пов’язано зі статтею. Але щось у цьому є. Франсін, разом із якою Алекс керувала галереєю, також говорила, що їй здавалося, наче Алекс у якийсь спосіб хотіла покінчити зі своїм минулим. Вона не сказала нічого більше, але я гадаю, що все це якось пов’язано між собою. Називай це жіночою інтуїцією або якось по-іншому, але я відчуваю, що зв’язок є.

Еріці стало трохи соромно, бо вона розповіла Патрикові не всю правду. Була ще одна маленька, але вельми незвичайна деталь, про яку вона змовчала. Принаймні вона мовчатиме про неї доти, доки не дізнається щось іще.

— Так, проти жіночої інтуїції я не маю аргументів. Хочеш іще вина?

— Так, дякую. — Еріка окинула поглядом кухню. — Як чудово в тебе тут. Це ти вмебльовував кімнату?

— Ні, не мав такої честі. Карін добре тямила в цьому.

— О, так, Карін. Що між вами сталося?

— Не дивина. Звичайний сценарій. Жінка зустрічає співця в крутезному піджаку, а потім розлучається зі своїм чоловіком і переїжджає до нього.

— Жартуєш!

— На жаль, ні. І вона знала, до кого йти. Карін покинула мене й пішла до Лейфа Ларссона, популярного співця з найвідомішого естрадного ансамблю Богуслена «Леффес». До чоловіка з найгарнішими кучерями на всьому узбережжі. Ну, нічого й не скажеш цьому кучерявому хлопчиськові.

Еріка витріщилася на Патрика.

Він ласкаво всміхнувся.

— Так, це дещо перебільшена версія, але вона дуже близька до правди.

— Але ж це, імовірно, дуже жахливо! Це вельми важко пережити.

— Я жалів себе досить довго, але тепер усе гаразд. Не надто чудово, але гаразд.

Еріка заговорила про інше:

— Новина про вагітність Алекс була як грім із ясного неба.

Вона допитливо подивилася на Патрика, і йому здалося, наче за невинним ствердженням приховувалося щось більше.

— Так, здається, вона не розповіла чоловікові про цю приємну звістку.

Патрик мовчки чекав на продовження. Умить здалося, що Еріка вагалася, чи варто їй розповідати Патрикові те, про що вона довідалася від Франсін. Еріка говорила тихо, повільно й дещо невпевнено:

— За словами її найкращої подруги, батьком дитини був не Генрік.

Патрик звів брови й засвистів, але досі нічого не відповідав із надією почути ще бодай якусь інформацію від Еріки.

— Франсін розповіла, що Алекс із кимось зустрічалася тут, у Ф’єлльбацці. З кимось, до кого вона сама їздила сюди щовихідних, аби побачитися. За словами Франсін, Алекс ніколи не хотіла мати дитину від Генріка, але цей чоловік був для неї особливим. Вона шалено раділа новині про дитину. Саме тому Франсін була однією з тих людей в оточенні Алекс, які найпалкіше наполягали на тому, що це не самогубство. Алекс, за її словами, тоді вперше в житті була щасливою.

— Чи знає вона щось про те, ким був той чоловік?

— Ні, Алекс ніколи не розповідала про нього.

— Як її чоловік ставився до того, що вона їздила до Ф’єлльбакки щовихідних без нього? І чи знав він, що вона зустріла там іншого?

Патрик зробив ковток вина й відчув, як запалали його щоки: або так діяло вино, або присутність Еріки. Він не знав.

— Думаю, у них були досить незвичайні взаємини. Я зустрічалася з Генріком у Ґетеборзі. Мені здалося, що в житті вони крокували різними стежками, які рідко перетиналися. Ми розмовляли недовго, і з нашої короткої зустрічі я не можу сказати, чи знав він про це. У цього чоловіка кам’яне обличчя, і, гадаю, він надто глибоко тримає в собі те, що думає або відчуває.

— Люди такого типу іноді функціонують за принципом скороварки. Накопичують і накопичують усі емоції, а одного дня можуть вибухнути. Гадаєш, таке могло трапитися? Припускаєш, що одного дня в цього покинутого чоловіка урвався терпець і він убив свою невірну дружину? — розмірковував Патрик.

— Не знаю, Патрику. Справді не знаю. Однак гадаю, що настав час випити ще бокал вина й поговорити про те, що не стосується вбивства та раптової насильницької смерті.

Патрик охоче погодився й підняв свій бокал.

Вони перемістилися на диван і решту часу мило розмовляли на різні теми, окрім тих, що стосувалися вбивства Александри. Еріка розповіла про своє життя, клопоти через продаж будинку й про те, як сумувала за батьками. Патрик розказав про власний гнів і розчарування після розлучення: про те, що знову опинився покинутим саме тоді, коли вже майже був готовим до дітей та сімейного життя. Тоді, коли сподівався, що разом вони будуть до схилу днів.

Навіть мовчазні миті здавалися їм щасливими й спокійними. Час від часу Патрик змушував себе стримуватися, аби не нахилитися й не поцілувати Еріку.