Крижана принцеса

4

Він почувався невимовно самотнім. Без неї світ здавався порожнім і холодним, і не було нічого, що б могло розтопити кригу. Йому було легше витримувати біль, коли він міг поділитися ним із нею. Відколи вона зникла, здавалося, що біль посилився удвічі, і це переходило всі межі. Він не витримував. Він боровся із самим собою щодня: хвилина за хвилиною, секунда за секундою. Дійсність не існувала. Єдине, що він усвідомлював, — це те, що вона пішла назавжди.

Провину можна було б розділити однаковими частинами між усіма винними. Він не хотів розплачуватися за неї сам. Ніколи.

Він подивився на свої руки. Він ненавидів їх. Вони несли в собі красу й смерть — несумісне поєднання, з яким він змушений був навчитися жити. Лише тоді, коли він пестив її, вони були хорошими. Його тіло до її тіла — і все погане вмить зникало. Натомість разом вони приховували зло. Кохання і смерть, ненависть і життя. Протилежності, що перетворили їх на метеликів, що підлітали все ближче й ближче до полум’я. Вона згоріла першою.

Він відчував, як вогонь пронизує шию. Він уже був зовсім близько.

Вона втомилася. Вона втомилася витирати чиєсь лайно. Вона втомилася від свого нежиттєрадісного існування. Минав день за днем, і один був схожий на інший. Вона змучилася нести провину, що охоплювала її з ранку й аж до вечора, і змучилася прокидатися щоранку й лягати спати щоночі з думкою про те, як дає собі раду Андерс.

Вера поставила кавоварку на плиту. Цокання кухонного годинника — єдине, що пробивалося крізь тишу, і вона сіла за стіл, аби зачекати, поки приготується кава.

Сьогодні вона прибирала в родини Лоренсів. Їхній будинок такий величезний, що вона поралася там цілий день. Інколи вона сумувала за колишніми часами. Їй бракувало стабільності: колись вона щодня приходила на роботу й знала, що на неї там чекають. Їй бракувало того статусу — бути домробітницею в найкращій родині північного Богуслена. Однак така ностальгія траплялася нечасто. Насправді вона щиро раділа тому, що їй не потрібно було приходити туди щодня й низько кланятися Неллі Лоренс. Тій людині, яку вона ненавиділа всім своїм єством. Однаково з року в рік вона працювала на неї, поки нарешті сучасність не наздогнала її й домробітниці вийшли з моди. Понад тридцять років вона опускала очі додолу й услужливо бурмотіла «Так, дякую, пані Лоренс. Звичайно, пані Лоренс. Слухаюся, пані Лоренс». Вона насилу втамовувала несамовите бажання обхопити своїми сильними руками тендітну шию Неллі й душити, аж поки їй не забракне повітря й вона не впаде додолу. Іноді ця жага була такою могутньою, що вона ховала руки під фартух, щоб Неллі не побачила, як сильно вони тремтять.

Кавоварка голосно сповістила, що кава готова. Вера заледве підвелася й випрямила спину. Вона потягнулася за старою потертою чашкою й налила в неї каву. Чашка — єдине, що залишилося від подружнього сервізу, який батьки Арвіда подарували на весілля. Це був якісний данський порцеляновий посуд. Білий із блакитними квітками, які за ці роки вже майже втратили свій колір. Тепер, окрім чашки, нічого не залишилося. Коли Арвід був живий, вони користувалися сервізом тільки на свята, але після його смерті вона назавжди втратила змогу розрізняти будні та свята. Частина сервізу вже зносилася, а іншу Андерс розбив у п’яній гарячці ще понад десять років тому. Ця остання чашка — її найцінніша власність.

Вона насолоджувалася кавою. Коли залишився вже останній ковток, Вера вилила його на блюдце й випила, затиснувши між зубами шматок цукру, через який просочувалася кава. Після численних годин марудного прибирання її ноги проймала втома, і вона поклала їх на стільчик перед собою, аби бодай трохи розслабитися.

Будинок маленький і непримітний. У ньому вона жила вже майже сорок років і житиме до свого останнього подиху. Він насправді не був надто практичним і розташовувався високо на пагорбі. Дуже часто дорогою додому їй доводилося зупинятися й перепочивати. З роками він утратив свій привабливий вигляд як усередині, так і зовні. Хоча будинок однаково був у досить хорошому стані, Вера могла продати його за чималі гроші й переїхати до квартири, однак вона про це й думати не хотіла. Нехай радше все згниє навколо неї, ніж вона звідти переїде. Тут минуло їхнє з Арвідом маленьке, але щасливе подружнє життя. На цьому ліжку в спальні вона провела першу ніч, щойно переїхала від батьків. Шлюбну ніч. У цьому ж ліжку вони зачали Андерса. І коли вона була при надії й могла лежати лише на боці, Арвід лягав за її спиною, щільно притискався до неї й погладжував її живіт. Він шептав їй слова розради про те, яке щасливе життя чекає на них. Про дітей, яких вони виховають разом, радісний сміх, що долинатиме зі стін будинку впродовж багатьох років, і про те, що, коли вони стануть старими й діти переїдуть із будинку, вони сидітимуть кожен на своєму кріслі-гойдалці біля каміна й говоритимуть про те, яке прекрасне життя прожили разом. Їм було трохи за двадцять, і ніхто з них навіть уявити не міг, що насправді чекає на них.

Вона сиділа за цим кухонним столом, коли їй про все розповіли. Дільничний офіцер Поль постукав у двері, тримаючи в руці кашкет. Щойно вона його побачила, відразу ж зрозуміла, яка звістка на неї чекає. Притуливши вказівний палець до вуст, щойно він почав говорити, вона тихенько попросила його ввійти до будинку. Тоді вона була при надії, на дев’ятому місяці. Вони попростували на кухню, і вона ввімкнула кавоварку. Поки вони чекали на каву, Вера мовчки спостерігала за чоловіком за іншим краєм стола. Він же намагався не дивитися на неї й втупив очі в стіну, нервово поправляючи свій удушливий комірець. Щойно чашки гарячої ароматної кави запарували перед ними, вона дала йому жестом знак продовжити розповідь. Досі вона не промовила ані слова. Вона слухала нав’язливий шум у голові, який із кожною хвилиною дедалі гучнішав. Вона дивилася, як губи дільничного рухаються, але жодне слово не могло пробитися крізь какофонію в її голові. Вона не бажала чути. Вона знала, що Арвід лежить тепер на дні океану й погойдується в такт водоростей. Жодні слова не могли нічого змінити. Жодні слова не могли розвіяти хмари, які зараз оповили небо, і єдине, що виднілося, — сіра скорбота.

Вера зітхнула, згадавши про те, скільки трагічних подій трапилося з нею за цим кухонним столом. Усі, хто втрачав своїх близьких і коханих, казали, що їхні óбрази з роками губили чіткість. У неї все було навпаки. Образ Арвіда ставав дедалі чіткішим, інколи вона так ясно бачила його перед собою, що її серце пронизував гострий біль. Те, що Андерс був живою копією Арвіда, — і прокляття, і благословення водночас. Вона знала, що якби Арвід був живий, то нічого поганого не сталося б. Він був її натхненням, і поруч із ним вона могла бути сильною й витримати все.

Вера високо підстрибнула на стільчику, коли задзвонив телефон. Вона заглибилася в спогади й завжди дратувалася, коли її переривав цей різкий телефонний дзвінок. Вона руками допомогла собі зняти зі стільчика ноги, які затерпнули, і поспішила до телефону, який стояв у коридорі.

— Мамко, це я.

Андерс нерозбірливо бурмотів, і з багаторічного досвіду вона могла точно визначити, на якій стадії сп’яніння він зараз. Майже на півдорозі до переможної. Вона зітхнула.

— Привіт, Андерсе. Як ти там?

Він проігнорував запитання. Вона вже мала безліч таких розмов.

Вера подивилася на своє відображення в дзеркалі й побачила змучену жінку зі слухавкою в руці. Дзеркало було старим і вкритим чорними плямами. Вера подумала, що сама дуже схожа на нього. Вона мала патлате сиве волосся, на якому ще слабко пробивався темний відтінок, прилизану й укладену назад зачіску, яку зазвичай робила сама манікюрними ножицями перед дзеркалом у ванній. Вона навіть не переймалася тим, щоб піти до перукарні й витратити на це чималі гроші. Її обличчя відображало багаторічний сум і біль, який помітно проявлявся в зморшках і складках. Її одяг відповідав її особистості. Нейтральний, але практичний. Зазвичай сірий або зелений. Завдяки важкій фізичній праці та неповноцінному харчуванню вона не набрала зайвої ваги, як багато жінок у її віці. Натомість була жилавою й сильною. Вона завжди працювала, як віл.

Вера раптом усвідомила, що сказав Андрес на іншому кінці слухавки й спантеличено відірвала погляд від дзеркала.

— Мамко, тут надворі всюди стоять поліцейські автомобілі. Тут їх достобіса! Імовірно, вони приїхали, аби мене забрати. Що в біса мені робити?

Вера почула, як його голос підвищувався, і з кожним словом він панікував дедалі сильніше. Її тіло пронизав холод. У своєму відображенні в дзеркалі вона побачила, що так міцно вчепилася в слухавку, що кісточки на її пальцях побіліли.

— Нічого не роби, Андерсе. Лише зачекай. Я негайно прийду.

— Добре, але поспіши! Це не так, як зазвичай буває, що один поліцейський приходить. Мамко, тут їх стільки! Аж три автомобілі. Дідько!

— Андерсе, послухай мене. Зроби глибокий вдих і заспокойся. Я кидаю слухавку й спробую якнайшвидше дістатися до тебе.

Вона відчула, що їй вдалося трохи його заспокоїти, і одразу ж кинула слухавку. Вера накинула на себе пальто й вистрибнула з дверей, навіть не зачинивши їх.

Вона пробігла повз стоянку за старою станцією таксі та попрямувала найкоротшим шляхом за входом до складу супермаркету. Однак уже невдовзі змушена була сповільнити кроки. Приблизно за десять хвилин вона дісталася до будинку, у якому винаймав квартиру Андерс.

Вона підійшла й побачила, як два поліцейські застібають йому на зап’ястках наручники. Вона воліла закричати, але втрималася, коли побачила, як із вікон зацікавлено спостерігають усі сусіди. Вона не хотіла запрошувати їх на це видовище, свідками якого вони вже були. Гордість була єдиним, що в неї залишилося. Вера ненавиділа плітки, які, немов липка жувальна гумка, прилипли до неї та Андерса. У містечку всі давно перешіптувалися про них, а тепер плітки неодмінно наберуть нечуваних обертів. Вона знала достеменно, що вони казали: «Бідна Вера! Спочатку потонув її чоловік, а потім син став затятим п’яницею. А вона ж така чудова людина». Еге ж, Вера не раз чула ці слова й знала, що сама має докласти чималих зусиль, аби не завдати збитків. Вона має лише не нашкодити. Інакше все розпадеться, як картковий будиночок. Вера повернулася до найближчого поліцейського — маленької серйозної білявої жінки, якій, як їй здалося, не личила така сувора поліцейська уніформа. Вера досі не звикла до сьогоднішніх правил, за якими жінки могли працювати де завгодно.

— Я мати Андерса Нільссона. Що трапилося? Куди ви його забираєте?

— На жаль, я не маю права надавати жодної інформації. Зверніться до поліцейської дільниці в Танумсгеде. Він перебуватиме там. А зараз ми його заарештовуємо.

Кожне почуте слово краяло її серце. Вера зрозуміла, що цього разу справа була не в тому, що Андерс, п’яний як квач, із кимось побився. Поліцейські автомобілі один за одним почали від’їжджати. В останньому з них вона побачила Андерса, який сидів між двома поліцейськими. Він обернувся й дивився на матір, допоки вони не зникли з поля зору.

Патрик дивився, як автомобіль з Андерсом Нільссоном прямував до Танумсгеде. Йому здавалося, що такий великий поліцейський наряд — це занадто, однак Мельберґ прагнув спектаклю. І йому це вдалося. До затримання він навіть залучив додаткові ресурси з Уддевалли. На думку Патрика, із шести присутніх людей принаймні четверо приїхали дарма.

Одна жінка досі стояла біля будинку й дивилася, як від’їжджає останній автомобіль.

— Мати злодія, — сказала Лена Валтін із поліцейської дільниці в Уддеваллі. Вона залишилася, аби разом із Патриком здійснити обшук у квартирі Андерса Нільссона.

— Ти маєш добре знати, Лено, він не «злодій», поки його вину не доведуть і не винесуть вирок. А до цього він так само невинний, як і ми всі.

— Та до біса його. Б’юся об заклад і ставлю свою річну зарплату на те, що він винний.

— Що ж, якщо ти так упевнена, то могла б поставити щось більше, аніж таку нікчемну суму.

— Як смішно. Жартувати з поліцейським про зарплату — жорсткий гумор.

Патрику нічого не залишалося, як погодитися.

— Так, нам тут уже немає чого чекати. Ходімо до квартири.

Він побачив, що мати Андерса досі стояла й дивилася на дорогу, хоч автомобілі давно вже поїхали. Йому відверто стало шкода її, і на мить він подумав, що варто підійти до неї й висловити кілька слів співчуття та розради. Але Лена схопила його за руку й вказала на під’їзд. Він зітхнув, знизав плечима й пішов за нею на обшук.

Двері помешкання Андерса Нільссона були відчинені, і вони одразу ж увійшли досередини. Патрик огледівся й знову глибоко зітхнув. Квартира була у вкрай занедбаному стані, і Патрикові здалося, що навряд чи їм вдасться знайти бодай якусь цінну річ у такому безладі. Вони попростували повз гору порожніх пляшок, намагаючись пробратися до вітальні та кухні.

— Ой дідько! — Лена презирливо похитала головою.

Вони дістали з кишень гумові рукавички та приготувалися відбирати речові докази. Після мовчазної згоди Патрик пішов оглядати вітальню, натомість Лена залишилася проводити обшук на кухні.

Вітальня Андерса Нільссона пробуджувала шизофренічні відчуття. Брудна, закидана всіляким лахміттям, майже без меблів і особистих речей, вона була подібною на класичну квартиру наркомана. Те, що Патрик неодноразово бачив за роки своєї роботи в поліції. Натомість він ніколи не бував у квартирі наркомана, стіни якої були прикрашені витворами мистецтва. Картини висіли так щільно одна до одної, що цілком заповнили стіни від підлоги й аж до самої стелі. Кольори вибухали, немов феєрверки, і Патрик ледь стримав імпульс затулити рукою очі, які пекли від такого яскравого спалаху. Картини були абстрактні й виконані лише теплими барвами. Це приголомшило Патрика: подив пронизував його тіло, і він ледь міг триматися на ногах, тож силоміць змусив себе відвести погляд від картин, які, здавалося, ось-ось вистрибнуть зі стін прямо на нього.

Він почав обережно оглядати речі Андерса. Однак їх було так мало, що дивитися майже не було на що. Раптом Патрик подумав, що вдячний за те, яке розкішне життя він мав порівняно з Андерсом. Тепер його проблеми здавалися вже не такими серйозними. Він дивувався тому, яким палким може бути бажання людини вижити навіть за таких нікчемних умов. День у день, рік у рік людина крокувала далі. Чи були в житті Андерса хоч якісь радощі? Чи переживав він коли-небудь такі почуття, які надавали б його життю справжнього сенсу? Чи відчував він радість, надію, щастя, захоплення? Або ж усе вимірювалося черговою пиятикою?

Патрик оглянув усе, що було у вітальні. Він доторкнувся до матраца, аби побачити, чи не заховав Андерс щось усередині, перевірив усі шухляди в єдиному комоді та подивився, чи немає нічого під ним. Він обережно зняв кожну картину, аби знайти щось за ними. Нічого. Абсолютно нічого не привертало його уваги. Він вийшов до кухні, аби дізнатися, чи не пощастило Лені знайти щось цікаве.

— Який свинарник! Як можна жити в такому безладі?

З відразою на обличчі вона перебирала вміст сміттєвого пакета, який до цього витрусила на газету.

— Знайшла щось цікаве? — запитав Патрик.

— І так, і ні. Я знайшла кілька рахунків, що лежали в смітнику. Було б дуже цікаво отримати докладну інформацію й послухати розмови. А все інше — дрібниці. — Вона знервовано стягнула рукавички. — Що ти скажеш? Можна вже йти звідси?

Патрик подивився на годинник. Вони просиділи тут уже дві години. На вулиці сутеніло.

— Так, здається, що сьогодні ми не дуже-то просунулися. Як ти поїдеш додому? Тебе підкинути?

— Я приїхала на авто, тож усе гаразд. Але дякую.

Вони нарешті вийшли з квартири й уважно простежили, аби не забути зачинити двері. Коли вони ввійшли до помешкання, двері були відчинені.

Коли Патрик із Леною опинилися на стоянці, ліхтарі вже освітлювали вулицю. Патрик позмахував сніг із лобового скла свого автомобіля й поїхав до заправки QKQ8. Він відчував, що весь день його мучить незвичне відчуття. У тиші, наодинці зі своїми думками, він усвідомив, що його бентежило затримання Андерса Нільссона. Щось не так. Він не покладався на те, що Мельберґ компетентно допитав свідка, після свідчень якого заарештували Андерса. Можливо, йому варто було б самому перевірити всю інформацію. На перехресті він рішуче розвернувся й поїхав навспак. Замість того, щоб повернутися до Танумсгеде, він їхав до Ф’єлльбакки. Патрик сподівався, що Даґмар Петрен була вдома.

Вона не могла забути руки Патрика. Руки — найперше, на що вона зазвичай звертала увагу в чоловіків. Вона вважала, що руки можуть бути неймовірно сексуальними. Вони не мають бути маленькими, але й не повинні бути широкими, як кришка унітаза. Натомість чудово, коли вони доволі великі й жилясті, без волосся, пружні та гнучкі. Руки Патрика були саме такими.

Еріка змушувала себе звільнитися від нав’язливих думок. Що-що, а марно думати про те, у чому вона досі була не впевнена… До того ж вона не знала, як довго ще житиме у Ф’єлльбацці. Після продажу будинку її тут більше нічого не триматиме, та й на неї чекає порожня квартира в Стокгольмі, друзі й те життя, до якого вона вже зовсім скоро повернеться. Цей час у Ф’єлльбацці, щонайімовірніше, стане лише короткою паузою в її житті. А якщо казати щиро, немає сенсу будувати романтичні стосунки з другом дитинства.

Еріка подивилася на сонце, що сідало за горизонт. Хоч була лише третя година, уже вечоріло. Вона закуталася в просторий в’язаний светр, який її тато полюбляв вдягати холодними зимовими вечорами, коли йшов до моря. Еріка гріла свої руки, просовуючи їх у довгі рукави. Зараз їй було трохи шкода себе. Здавалося, що нині в її житті немає жодної втіхи. Смерть Алекс, сварка через будинок, Лукас, книжка, написання якої майже не просувається, — усе це важким тягарем лежало на її плечах. До того ж їй іще багато справ треба владнати після смерті батьків: розібратися як із речами, так і з документами. Останнім часом вона не могла змусити себе прибрати в будинку: усюди були розкидані наполовину порожні сміттєві пакети й картонні коробки. Навіть у її душі панував наполовину порожній простір, який заповнювали гострий біль через смерть батьків і низка переплутаних подій.

Пополудні її думки повернулися до сварки Дана з Перніллою, свідком якої вона стала. Вона не розуміла. Уже минуло так багато років, відколи між нею та Перніллою востаннє траплялися якісь непорозуміння. Однак усе владналося. Принаймні так думала Еріка. Чому ж тоді Пернілла так відреагувала? Небавом Еріці спало на думку зателефонувати Данові, але вона так і не наважилася, бо взяти слухавку могла Пернілла. Ще один конфлікт сьогодні вона вже не витримає. Еріка вирішила, що забуде про це бодай сьогодні, сподіваючись, що Пернілла просто була в лихому гуморі й уже наступного разу, коли вони зустрінуться, усе буде як завжди. Однак нав’язливі думки не покидали її. Причина такої реакції — не поганий настрій Пернілли, а щось таке, що лежало глибше. Але вона ніяк не могла зрозуміти, що саме.

Еріка дуже переймалася тим, що не встигає вчасно подати рукопис книжки, а тому вирішила придушити докори сумління й узятися за роботу. Вона ввімкнула комп’ютер і самохіть витягнула руки з теплого светра. Спочатку вона працювала не надто швидко, однак уже незабаром відчула натхнення. Еріка заздрила тим письменникам, які вміли дотримуватися жорсткої самодисципліни у своїй діяльності. Особисто їй щоразу доводилося змушувати себе сідати й писати. Не через лінощі, а через глибокий страх того, що вона втратила хист писати. Вона боялася, що набиратиме текст на клавіатурі, подивиться на екран і усвідомить, що нічого не відбувається. Суцільна порожнеча. Їй бракуватиме слів, і вона ніколи не зможе написати жодного речення. Щоразу, коли її страх не втілювався в життя, їй ставало легше. Її пальці впевнено стрибали по клавіатурі, і Еріка за годину написала понад дві сторінки. Після ще трьох сторінок вона подумала, що заслуговує на винагороду, і вирішила присвятити трохи часу книжці про Алекс.

В’язниця була йому добре знайомою. Він тут не вперше. У найгірші періоди свого життя в цьому місці він бував частенько. І це майже стало буденністю. Хоча цього разу все було інакше. І дуже серйозно.

Він лежав на твердому ліжку в позі ембріона, поклавши голову на руки, аби не відчувати, як обличчя прилипає до пластмаси. Він несамовито тремтів, наче від лихоманки. Його пронизували холод і неприємне відчуття того, як алкоголь виходить із тіла.

Єдине, що йому сказали, — те, що його підозрюють у вбивстві Александри Війкнер. Потім вони загнали його в камеру й наказали чекати, доки до нього не прийдуть. Невже вони думали, що він зможе втекти? Та й що ж йому тут іще робити, як не чекати? Учитися плетіння? Андерс усміхнувся.

З надією звільнитися від своїх нав’язливих думок він прикипів очима до стін. Вони були світло-зеленого кольору, а там, де фарба майже стерлася, виднівся потертий бетон із сірими плямами. Подумки він узявся розфарбовувати стіни яскравими кольорами: легенький мазок червоної фарби на цьому місці, жовтої — он там. Умить ці барви поглинули тьмяний зелений колір, Андерс втішився таким поєднанням барв і тільки тоді зміг зібрати докупи власні думки.

Алекс була мертвою. Він мав змиритися з такою звісткою. Це безперечна правда. Вона зникла, а разом із нею — і його майбутнє.

Незабаром вони мають прийти й забрати його. Силоміць. Сильно штовхатимуть, знущатимуться й битимуть, аж поки він не зізнається. Він не спроможний зупинити їх. Ба більше, навіть не знає, чи хоче, аби зупинили його. Трапилося так багато всього, що він уже не знав, чого насправді воліє. Та хіба раніше він знав? Майже нічого не могло пробитися крізь його алкогольну завісу. Лише Алекс. Одна лише думка про те, що десь вона дихає таким самим повітрям, думає про те саме й відчуває такий самий біль. Це єдине, що завжди могло протиснутися в його п’яні думки й зруйнувати зрадницьку завісу, яка щосили намагалася оповити його пам’ять милосердною темрявою.

Ноги затерпнули, і він витягнувся. Він намагався не звертати уваги на сигнали тіла й уперто лежав на місці. Якщо він почне рухатися, то втратить контроль над кольорами і йому знову доведеться витріщатися на холодну та порожню кімнату.

Іноді йому вдавалося помітити деякий гумор чи принаймні іронію в цьому всьому. Він народився з безмежною жагою краси й водночас був приречений на життя в потворності та бруді. Напевно, його доля була написана на небесах ще до народження або ж її переписали того фатального дня. Якби ж то. Неодноразово його думки кружляли навколо «якби ж то». Він грався з думкою, який вигляд мало б його життя «якби ж то». Імовірно, він жив би добре, був порядною людиною й мав родину та власний будинок, а джерелом мистецтва стали б радощі, а не розчарування. У садочку біля його галереї гралися б дітлахи, а з кухні долинали б запашні аромати. Ідилія Карла Ларссона у квадраті. Ще б додати троянди на рамочки фантазій. Алекс завжди була в центрі його картин. Вона стояла посередині, а він, немов планета, кружляв навколо неї. Коло за колом.

Фантазії завжди його зігрівали, але несподівано вимріяна тепла картина змінилася крижаною, написаною в блакитнуватих відтінках. Він її достеменно знав. Упродовж нескінченних ночей, проведених у тиші, він вивчив її до найдрібнішої деталі. Кров — це те, чого він боявся найдужче. Червона рідина, що різко контрастувала з блакитним кольором. На ній завжди була смерть. Вона звисала з країв і зубоскалила від очікування. Чекала, доки він виконає свою місію й зробить те, що мав зробити. Єдине, що він міг удіяти, не звертати на це уваги. Ігнорувати, допоки її образ не щезне. Імовірно, тоді могла б повернутися вимріяна картина. Імовірно, саме тоді Алекс знову могла так ласкаво всміхнутися йому, що в нього перехопило б дух. Однак смерть була занадто близько, щоб її ігнорувати. Вони знали одне одного вже багато років, проте знайомство не ставало приємнішим. Смерть втрутилася навіть у їхні з Алекс стосунки. Наполегливо й невблаганно.

Тиша пригнічувала. Десь оддалік він чув людські голоси, однак здавалося, наче вони були надто далеко, в іншому світі. Почувши, як хтось наближається, він звільнився з полону думок. Кроки в коридорі поступово гучнішали й вже відлунювали коло дверей його камери. Почувся брязкіт замка, і відразу ж двері відчинилися — до кімнати ввійшов огрядний комісар невеличкого зросту. Андерс завовтузився на ліжку й опустив ноги на підлогу. Настав час допиту. Як же йому хотілося швидше це пережити.

Синці вже потроху почали сходити, тож можна було сховати їх за тонким шаром пудри. Анна уважно розглядала своє відображення в дзеркалі. Вона бачила перед собою розбите й змучене обличчя. Без макіяжу добре виднілися сині відблиски на шкірі. Одне око досі було дещо червоним. Біляве волосся здавалося тьмяним і посіченим — їй давно потрібно було б відвідати перукарню. Однак Анна ніяк не могла знайти на це час, ба більше, їй бракувало сил. Уся її енергія розтрачалася на те, аби стежити за дітьми й самій не впадати у відчай. Як так сталося?

Вона знову зібрала волосся в тугий кінський хвіст і неквапливо вдягнулася, намагаючись не робити різких рухів, що змушували її тіло боліти. Раніше він бив її лише в такі місця, які можна було приховати за одягом, але останні півроку перестав бути обережним і неодноразово вдаряв її прямо в обличчя.

Найгірше — не те, що він її бив, а те, що день у день вона жила в передчутті побиття. Зі страхом в очах Анна чекала наступного разу й наступного кулака. Найжорстокіше — те, що він добре знав про це й грався з її страхом. Він підіймав руку, аби вдарити, а потім різко опускав її та всміхався. Інколи він ударяв її, здавалося б, зовсім без причини. До синців. Хоча рідко коли потребував бодай якоїсь причини. Навіть посеред обговорень, що приготувати на вечерю або який подивитися фільм, він міг несподівано піти навкулачки й вдарити її в живіт, голову, спину або куди йому заманеться. Потім, наче нічого й не сталося, він щось далі говорив, поки вона лежала на підлозі й хапала ротом повітря. Він насолоджувався владою.

У спальні всюди був розкиданий одяг Лукаса, і Анна спроквола збирала речі одну за одною, складала їх у шафу або кидала в кошик для прання. Коли спальня знову була в ідеальному стані, вона пішла до дітей. Адріан спокійно спав і, лежачи на спині, сопів із пустушкою в роті. Емма сиділа на своєму ліжку й спокійно гралася. Анна ненадовго зупинилася біля дверей і поспостерігала за нею. Вона так схожа на Лукаса. Такі самі гострі риси обличчя й крижані блакитні очі. Така ж упертість.

Емма — це одна з причин, чому Анна не могла перестати кохати Лукаса. Не кохати його означало б відмовитися від Емми. Він був її частинкою так само, як і Анна. До того ж Лукас був чарівним батьком для дітей. Адріан іще замалий, аби зрозуміти це, але Емма обожнювала Лукаса, і Анна аж ніяк не могла залишити її без батька. Як вона може позбавити дітей половини надійного, добре знайомого й важливого для них світу? Натомість вона має бути сильною заради дітей, аби вони також змогли пройти через це. Коли їхні стосунки з Лукасом лише починалися, усе було по-іншому. І вона вірить, що все ще може змінитися, однак це станеться лише тоді, коли вона навчиться бути сильною. Лукас неодноразово казав, що насправді не волів її бити, однак робив це заради неї, аби вона не припускалася помилок. Він казав, що їй варто ще постаратися, аби стати кращою дружиною. «Ти мене не розумієш», — докоряв він. Якщо вона віднайде ту чарівну формулу, здатну зробити його щасливішим, і нарешті навчиться поводитися правильно, то приводів для розчарувань поменшає.

Еріка не розуміла її. Еріка, самостійна й самотня, зі своєю мужністю й задушливою турботою. Інколи Анна відчувала в голосі Еріки зневагу, і це її несамовито дратувало. Що вона знає про відповідальність за чоловіка й дітей? Що вона знає про те, як складно на власних плечах нести тягар відповідальності, такий важкий, що ледь можна встояти? Еріка хвилювалася лише про себе. Вона завжди була занадто розумною для свого віку. Іноді Анні здавалося, що надмірна турбота старшої сестри здатна її задушити. Усюди за нею пильнували неспокійні очі Еріки, і навіть тоді, коли їй найдужче хотілося побути на самоті. І що з того, що мама не переймалася тим, щоб піклуватися про них? Принаймні в них був батько. Одна людина з двох — не найгірша ситуація. Вони з Ерікою різнилися тим, що, коли Анна погоджувалася, то Еріка намагалася знайти причину. Часто Еріка також перевертала питання догори ногами й намагалася знайти причину в самій собі. Тому вона завжди занадто старалася. Анна ж вирішила не перейматися взагалі, адже найлегше не роздумувати, прямувати за течією й зустрічати кожен новий день таким, яким він є. Ось чому вона так ставилася до Еріки. Її старша сестра завжди хвилювалася про неї, доглядала та пестила, тож Анні ставало дедалі важче заплющувати очі на жорстоку реальність. Анна відчула неабияке полегшення, коли майже одразу після того, як поїхала на навчання, познайомилася з Лукасом. Тоді їй здалося, що вона нарешті зустріла саме ту людину, яка зможе покохати її такою, якою вона є, і — що найважливіше — поважатиме її потребу у свободі.

Анна гірко посміхнулася, прибираючи за Лукасом посуд після сніданку. Тепер вона майже не мала свободи. Її життя обмежувалося цією квартирою. Лише діти давали їй наснагу жити й вірити в те, що вона зможе віднайти ту правильну формулу, яка зробить Лукаса щасливим і змінить їхнє життя назавжди.

Анна неквапливо закрила кришку масельнички, поклала в пакет сир, завантажила посуд у посудомийку й стерла зі столу крихти. Коли кімната набула ідеального стану, вона сіла на один із кухонних табуретів та окинула поглядом кухню. Вона слухала дитяче белькотання Емми, що долинало з дитячої кімнати, і дозволила собі насолодитися хвилинкою спокою. Кухня світла й простора, зі стильним поєднанням дерева та сталі. Вони витратили чималі гроші на неї, тож тепер усюди переважали Філіпп Старк і Поггенполь. Сама Анна вважала, що ця кухня занадто розкішна, але коли вони з Лукасом переїхали в цю гарну п’ятикімнатну квартиру в Естермальмі, то їй довелося змиритися з тим, що її думку ніхто не запитує.

Вона не розуміла такого занепокоєння Еріки через будинок у Ф’єлльбацці. Сама вона не мала змоги вдатися до сентиментальності, адже гроші, які вони могли заробити на продажу будинку, стануть поштовхом до нового життя, що чекає на них із Лукасом. Анна знала, що Лукас має деякі проблеми з роботою у Швеції й планує повернутися до Лондона, де, як він вважав, є перспективи та нові можливості. У Стокгольмі він не мав перспектив. Навіть попри те, що Лукас заробляв чималі гроші, навіть дуже, прибуток від продажу будинку у Ф’єлльбацці разом із тими грошима, які в них уже є, зможуть забезпечити їм дуже респектабельне житло в Лондоні. Це важливо для Лукаса, а тому має неабияке значення й для неї. Як не крути, Еріка впорається. Вона не має сім’ї й піклується лише про себе. До того ж вона зараз працює й живе у власній квартирі в Стокгольмі, тож будинок у Ф’єлльбацці однаково буде для неї лише місцем для літнього відпочинку. Гроші їй також не завадять, адже письменники не дуже то й заробляють. Анна знала, що Еріка не купається в грошах. Колись і вона зрозуміє, що воно того варте. Для них обох.

Адріан закричав у колисці — її коротенький відпочинок добіг кінця. Отже, немає сенсу сидіти й жаліти себе. Синці так чи інакше зійдуть, як і завжди, а завтра настане новий день.

Патрик із неймовірно легким серцем перестрибував через дві сходинки, піднімаючись до квартири Даґмар Петрен. Однак за кілька поверхів він усе-таки змушений був трохи перепочити. Патрик нахилився і поклав руки на коліна. Звичайно, йому було вже не двадцять років. Двері відчинив хтось, не дуже схожий на жінку, маленький і зморшкуватий, наче чорнослив. Зігнута й крива, вона ледь діставала йому до пояса, і Патрик боявся, що вона впаде, щойно повіє найслабший вітерець. Але очі, які дивилися на нього, були ясними та жвавими, немов у юної дівчини.

— Чого ти стоїш тут? Віддихайся, хлопче. Заходь на каву!

Її голос був на диво гучним. Умить Патрик почувся школярем і слухняно покрокував за нею. Він ледь стримав несамовите бажання зігнутися й попростував такою самою черепашачою ходою, як пані Петрен. Перед дверима він раптом зупинився. Патрик ніколи у своєму житті не бачив так багато юльтомтенів. Вони стояли всюди, у кожному вільному кутку. Великі й маленькі, старі й молоді, веселі й похмурі. Здавалося, наче його мозок закипає, намагаючись перетравити всі враження від побаченого. Патрик зрозумів, що найкращий порятунок — це опустити голову й не зводити очей.

— Що він гадає? Хіба це не прекрасно?!

Патрик не знав, що йому відповісти, і лише за мить зміг вичавити бодай якісь слова.

— Так, абсолютно. Надзвичайно гарно.

Він стурбовано подивився на пані Петрен, аби перевірити, чи почула вона, що його слова й тон голосу не дуже поєднуються. На його здивування вона широко всміхнулася, і очі її заблищали.

— Нехай він не хвилюється. Я добре розумію, що це насправді йому не до вподоби, але коли людина старішає, то в неї з’являються деякі зобов’язання. Він має це зрозуміти.

— Зобов’язання?

— Аби бути бодай комусь цікавою, доводиться вдаватися до ексцентричності. Інакше тебе сприймають як зачахлу стару відьму. Ось у чому істина, розумієш?

— Але… Чому саме юльтомтени?

Патрик досі не міг уторопати, і пані Петрен пояснила йому, як дитині:

— Він має розуміти, що юльтомтени прекрасні тим, що їх потрібно витягати лише раз на рік. Решту часу я стежу за тим, аби всюди було чисто й прибрано. До того ж до мене часто забігають дітлахи, а в різдвяні свята тут такі черги! А стару відьму, у якої не часто гостюють, дуже втішає, коли маленькі створіння прибігають або спеціально телефонують, щоби побачити юльтомтенів.

— Але ж як надовго пані Петрен дістає юльтомтенів? Зараз уже середина березня.

— Ох, я почала розставляти моїх улюбленців ще в жовтні, а складатиму їх у квітні. Хоча він також має зрозуміти, що потрібен тиждень або навіть два для того, щоби розставити й прибрати їх.

Патрик розумів, що це непросто. Він спробував швидко зметикувати, скільки в кімнаті юльтомтенів, але досі був шокований побаченим, а тому повернувся до пані Петрен і запитав:

— Скільки юльтомтенів має пані Петрен?

Вона відразу ж відповіла:

— Тисяча чотириста сорок три. Ой, перепрошую, тисяча чотириста сорок два: я випадково розбила одного вчора. Одного з найкращих, — жалісливо промовила пані Петрен.

Проте вона швидко заспокоїлася й знову засяяла усмішкою. Пані Петрен навдивовижу сильно схопила Патрика за рукав піджака й потягнула на кухню, де, на диво, не було жодного юльтомтена. Патрик стримано поправив піджак і подумав, що вона вчепилася б й у вухо, якби могла дістати так високо.

— Ми сядемо тут. До мене нечасто заходять хлопці. А тут, на кухні, їм узагалі заборонено з’являтися.

Після того, як пані Петрен різко відхилила всі його пропозиції допомогти, Патрик сів на твердий кухонний табурет. Він уже змирився з думкою, що вкотре за день питиме якусь жалюгідну й несмачну варену каву. Однак за мить приголомшено роззявив рота, побачивши перед очима велику найсучаснішу блискучу кавоварку, що тішила око на кухонному столі.

— Що він буде пити? Капучино чи лате? Або ж подвійне еспресо — здається, саме воно йому потрібне.

Патрик ледь змусив себе кивнути, і пані Петрен, очевидно, насолоджувалася його здивуванням.

— Що він очікував? Стареньку ручну кавоварку 1943 року? Ні, не варто гадати, що така стара відьма, як я, не вміє насолоджуватися всіма перевагами життя. Цю кавоварку мені подарував син на Різдво кілька років тому, і вона мені дуже сподобалася, маю сказати. Інколи навіть старенькі з району стають у чергу, аби завітати до мене в гості й скуштувати смачну каву.

Вона ласкаво поплескала по машині, яка зараз на повній потужності виготовляла каву й додавала молоко, збиваючи його в піну.

Поки готувалася кава, на столі перед Патриком матеріалізувалася фантастична випічка. І не яка-небудь фінська паличка або калсбадські кренделики, а великі булочки з корицею, пишні мафіни, шоколадні тістечка з глазур’ю та повітряні меренги. Поки пані Петрен розкладала смаколики, Патрик дивився на все це широко розплющеними очима, і його рот наповнювався слиною так, що вона ледь не почала текти. Пані Петрен усміхнулася, коли побачила вираз його обличчя. Вона подала гарячу запашну свіжозварену каву й сіла навпроти Патрика на одному з дерев’яних стільчиків.

— Я розумію, що він хоче поговорити зі мною про ту дівчину з будинку навпроти. Я вже розмовляла з його комісаром і повідомила ту невеличку інформацію, яку знала.

Патрик відірвався від липкого тістечка, яке він щойно почав їсти, і йому довелося вичистити язиком передні зуби перед тим, як розтулити рота.

— Так, можливо, пані Петрен буде така люб’язна й розкаже про те, що вона бачила? Чи не заперечуватиме вона, до речі, якщо я увімкну диктофон?

Він натиснув на клавішу запису, а поки чекав її відповіді, скористався слушною нагодою взяти велике тістечко.

— Так, звичайно, можеш вмикати. Це була п’ятниця, двадцять п’яте січня, о пів на сьому. Ти ліпше запитуй. А то мені так важкувато.

— Як ти так точно пам’ятаєш дату й час? Уже минуло два тижні з того дня.

Патрик узяв іще одне тістечко.

— Так, того дня в мене був день народження, і до мене в гості завітав син зі своєю сім’єю. Вони їли торт і вітали мене подарунками. Потім вони пішли, якраз перед новинами о пів на сьому на ТБ-4, і саме тоді я почула якісь дивні звуки. Я підійшла до вікна, з якого видно будинок тієї дівчини, і там побачила його.

— Андерса?

— Так, художника Андерса. Він був п’яний як квач, стояв он там, несамовито кричав і стукав у двері. Зрештою вона впустила його, а потім усе затихло. Але я не знаю, чи він перестав кричати. Зі своєї квартири я нічого не чула.

Пані Петрен зауважила, що в Патрика в тарілці порожньо, і принесла ще одну тацю булочок із корицею. Його годі було вмовляти: відразу ж узяв одну булочку, що лежала зверху.

— І пані Петрен абсолютно впевнена, що то був Андерс Нільссон? Жодних сумнівів щодо цього?

— Ох, його я дуже добре знаю. Він заходив сюди з потребою й без, і якщо його не було видно тут, то він пив зі своїми товаришами там, на майдані. Але я насправді не розумію, що він мав спільного з Александрою Війкнер. Ця дівчина точно йому не пара. І гарна, і вихована. Коли вона була маленькою, часто забігала до мене на сік та булочки. Ось на цьому дивані вона зазвичай і сиділа, часто разом із дочкою Туре. Як же її звати…

— Еріка, — сказав із набитим ротом Патрик і відчув, що його серце ось-ось вискочить із грудей.

— Так, це була Еріка. Мила дівчинка, але в Александрі було щось особливе. Вона завжди була такою радісною. Але потім щось трапилося… Вона перестала зазирати й майже ніколи не віталася. Декількома місяцями пізніше вони переїхали до Ґетеборґа, і я її не бачила до того часу, як вона почала приїжджати сюди щовихідних кілька років тому.

— Карлґрени за ці роки сюди жодного разу не приїжджали?

— Так, їх тут не було ніколи. Але вони стежили за тим, щоб у будинку був лад. Час від часу приходили майстри й столяр. Вера Нільссон також навідувалася двічі на місяць і прибирала в будинку.

— І пані Петрен не має й гадки, що трапилося перед тим, як Карлґрени переїхали до Ґетеборґа? Що так змінило Алекс? Можливо, якась родинна сварка чи щось таке?

— Звісно, пліткували про це, — без пліток ніколи не обходилося, — але жодної версії, у яку я могла б повірити. Навіть якщо багато людей у Ф’єлльбацці стверджують, що вони знають про інших усе, він має зрозуміти, що ніхто ніколи не може дізнатися, що відбувається за стінами. Тому я й не хочу пліткувати. Воно того не варте. Бери ще тістечко! Чому ще досі не скуштував мої меренги?

Патрик прикинув, що в нього залишилося ще трохи місця, яке можна було заповнити меренгами.

— Чи бачила пані Петрен щось іще? Наприклад, коли Андерс Нільссон вийшов?

— Ні, того вечора я більше не бачила його. Але він заходив до будинку ще кілька разів наступного тижня після тієї події. Маю сказати, дивно все це. Кажуть, вона тоді вже була мертвою? Що в біса він міг там робити?

Це було якраз те, над чим Патрик роздумував. Пані Петрен очікувально подивилася на нього.

— Ну, як йому мої смаколики?

— Це найсмачніші тістечка, які я коли-небудь куштував, пані Петрен. Як вам вдалося напекти кілька таць так швидко? Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як я постукав у двері. Імовірно, пані Петрен поралася зі швидкістю блискавки.

Вона засяяла усмішкою й гордовито відкинула голову.

— Тридцять років у нас із чоловіком тут, у Ф’єлльбацці, була власна пекарня. Тож, сподіваюся, бодай чогось я навчилася за ці роки. Старих звичок важко позбутися, тому я досі прокидаюся о п’ятій ранку щодня й печу тістечка. Те, що не з’їли мої гості, дістається пташкам. До того ж я дуже люблю випробовувати нові рецепти. Зараз повно різних рецептів випічки, які набагато кращі за сухе фінське паліччя, яке ми випікали раніше. Рецепти я шукаю в кулінарних газетах, а потім переробляю їх так, як мені подобається.

Вона показала на величезну в’язку газет, які лежали на підлозі поблизу кухонного диванчика — багаторічні випуски «Їжі від Амелії» і декілька газет «Усе про їжу» за багато років. За ціною декількох випусків Патрик міг припустити, що кондитерська приносила пані Петрен чималий заробіток. Він несподівано запитав:

— Чи не знає пані Петрен про якийсь зв’язок між родиною Карлґренів і родиною Лоренсів, окрім того, що Карл-Ерік працював на них? Наприклад, може, родини спілкувалися між собою?

— Хай йому грець! Лоренси спілкувалися з Карлґренами? Ні, друже, швидше на долоні волосся виросте, аніж це станеться! Вони не спілкувалися й належали до різних соціальних класів. Я чула, що Неллі Лоренс прийшла на поминки до Карлґренів — нечувана сенсація!

— А син? Той, що зник. Він також ніяк не пов’язаний із Карлґренами? Що скаже пані?

— Гадаю, ні. Невдячний хлопчисько. Завжди намагався поцупити тістечка в пекарні. Але мій чоловік добряче його провчив, коли застукав. Той мав науку на все життя. Потім, звісно ж, до нас прибігла Неллі й несамовито горлопанила! Вона навіть погрожувала викликати поліцію й написати заяву на мого чоловіка. Ну, він швидко її приструнив, коли пояснив, що є свідки, які бачили крадіжку.

— Але жодного зв’язку з Карлґренами пані не знає?

Вона похитала головою.

— Ні, але я маю одну думку. До смерті Алекс зникнення Нільса було найдраматичнішим, що сталося тут, і ніколи не знаєш… Частенько трапляються цікаві збіги.

— Що ж, гадаю, що я не маю більше запитань, тож настав час подякувати за смаколики! Неймовірно смачна випічка, маю сказати. Тепер два дні я їстиму самі салати, — сказав Патрик і поплескав себе по животі.

— Ох, йому не треба їсти той кролячий корм. Він же ще досі хлопець, який росте.

Патрик вирішив мовчки погодитися й не вказувати, що у його тридцять п’ять років може рости хіба що живіт. Він підвівся з кухонного диванчика, але змушений був негайно ж сісти знову. Здавалося, наче в нього в животі тонна бетону, і Патрикові на мить стало зле. Він шкодував, що запхав у себе всі ці тістечка.

Патрик спробував заплющити очі, коли йшов вітальнею, однак усі тисяча чотириста сорок два юльтомтени дивилися на нього.

Виходили з кухні вони так само повільно, як і заходили до неї, і Патрикові доводилося докладати чимало зусиль, аби не випереджати пані Петрен, яка перевальцем простувала до вхідних дверей. Хоча вона була старенькою, але з характером. Крім того, її свідчення дуже надійні, і лише питання часу, коли вони зможуть віднайти ще кілька доказів і довести вину Андерса Нільссона. Досі вони мали лише непрямі докази, однак здавалося, наче справу вбивства Александри Війкнер було розкрито. Щоправда, Патрик почувався не надто спокійно. Окрім того, що він переїв, у нього було ще якесь незрозуміле відчуття, що пробуджувало сумніви в тому, що просте рішення завжди є правильним.

Патрик нарешті вийшов на вулицю, і йому покращало. Коли він знову подякував пані Петрен за смачні тістечка й збирався вже йти, вона щось втиснула йому в руку, а потім зачинила двері. Патрик зацікавлено подивився на річ, яку тримав у руках, — пакет «ІКЕА», у якому лежало повно тістечок і маленький юльтомтен. Патрик схопився за живіт і застогнав.

— Ну, Андерсе, здається, у тебе серйозні проблеми.

— Еге ж.

— «Еге ж». Це все, що ти хочеш сказати? Ти в лайні, якщо ще не второпав! Утямив?

— Я нічого не зробив.

— Маячня! Сидиш тут і городиш якісь нісенітниці прямо в очі! Я знаю, що ти її вбив, тож ти можеш зізнатися й не гайнувати мого часу. Так ти заощадиш і свій час. Тямиш, про що я?

Мельберґ і Андерс сиділи в єдиній кімнаті для допитів поліцейської дільниці в Танумсгеде. На відміну від американських серіалів про поліцейських, там не було скляної стіни, через яку колеги могли спостерігати за процесом допиту. Те, що дуже втішало Мельберґа. Це абсолютне порушення правил — проводити допит одному, але, чорт забирай, він тут встановлює свої правила. Нащо перейматися тим, щоб дотримуватися тих дурних загальних правил, придуманих кимось? Андерс не наполягав на тому, щоб запросити адвоката, тож чому Мельберґ має дбати про це?

Кімната була маленькою, з холодними стінами й майже без меблів. Єдине, що стояло в ній, — стіл та два стільці, на яких зараз сиділи Андерс Нільссон і Бертіль Мельберґ. Андерс зневажливо напівлежав на стільці, зімкнувши пальці на колінах і витягнувши свої довгі ноги. Натомість Мельберґ, прихилившись на стіл, стояв так близько до Андерса, що той відчував запах його свіжого м’ятного одеколону. Так близько, що маленькі бризки слини долітали до обличчя Андерса, коли Мельберґа охоплювала злість. Андерса навіть не мучила думка витерти їх, і він непорушно вдавав, наче комісар — лише надокучлива муха, така незначна, що не варта була навіть найменшого помаху рукою, аби її зігнати.

— Ми обидва знаємо, що саме ти вбив Александру Війкнер. Змусив її випити снодійне, поклав у ванну й перерізав їй зап’ястки, аби потім спокійно дивитися, як вона стікає кров’ю. Тож чи не можемо ми владнати все найкращим для нас обох чином? Ти зізнаєшся, а я записую.

Мельберґ почувався дуже задоволеним, дійшовши до найулюбленішого моменту допиту, сів поруч на стільці й обхопив руками свій великий живіт. Він чекав. Жодної реакції Андерса. Він хитав головою, і його волосся впало на обличчя. Рухи Мельберґа виказували, що байдужість — не те, чого він очікував від своєї гри. Після ще кількахвилинної тиші терпець урвався, і він гримнув кулаком по столу, намагаючись пробудити Андерса з напівзабуття. Жодної реакції.

— Дідько, жалюгідний п’янице! Гадаєш, що виберешся з цього лайна, якщо просто сидітимеш і мовчатимеш? Тоді ти потрапив не до того поліцейського, маю тобі сповістити! Або кажеш мені правду, або ми сидітимемо тут цілий день!

Плями поту на сорочці Мельберґа збільшувалися з кожним словом.

— Ти ревнував, чи не так? Ми знайшли твої картини, на яких вона зображена, і цілком очевидно, що ви спали. І щоб точно це підтвердити, ми маємо й ваші листи. Твої солодкі жалюгідні любовні листи. Чорт його бери, яке бридке сюсюкання. Що ж вона побачила в тобі? Подивися лише на себе. Ти бридкий і гидкий, та й далеко не донжуан. Єдине пояснення, яке можна знайти, — вона була якоюсь збоченою. І закохалася в старого бридкого й жалюгідного п’яницю. Вона до всіх п’яниць у Ф’єлльбацці залипала чи лише тебе оцінила?

Андерс швидко, як блискавка, зірвався на ноги й кинувся до столу, обхопивши руками шию Мельберґа.

— Ідіоте, я вб’ю тебе! Чортів поліцай!

Мельберґ намагався розтиснути руки Андерса. Він залився рум’янцем, пасмо його волосся звисало на правому вусі. Андерс спантеличено відпустив горло Мельберґа, і вже тоді комісар зміг вдихнути й заспокоїтися. Андерс знову сів на свій стільчик і ненависно подивився на Мельберґа.

— Ніколи не роби так! Чуєш, ніколи! — Мельберґ змушений був відкашлятися, щоби повернути собі голос. — Або ти сидиш, дідько, спокійно, або я запроторю тебе до в’язниці й викину ключі, чуєш?

Мельберґ знову сів, але пильно дивився на Андерса, і в його очах з’явився страх, якого не було раніше. Він помітив, що його охайно зроблена зачіска дуже постраждала, і звичним рухом руки поправив волосся. Комісар намагався вдавати, ніби нічого не трапилося.

— Ну, знову до справи. Виходить, що ви мали інтимні стосунки з убитою Александрою Війкнер?

Андерс щось пробелькотів.

— Вибач, що ти сказав?

Мельберґ знову нахилився над столом, витягнувши перед собою руки.

— Я сказав, що ми кохали одне одного.

Слова відлунювали від стін. Мельберґ глузливо посміхнувся.

— Добре, ви кохали одне одного. Красуня й чудовисько кохали одне одного. Так несхоже. І як довго «ви кохали одне одного»?

Андерс знову щось незрозуміло пробурмотів, і Мельберґ змусив його повторити сказане.

— Ще змалечку.

— Га-га-га. Добре. Але я можу припустити, що ви не мали сексу, коли вам було п’ять років. Тож дозволь мені сформулювати запитання по-іншому. Як давно у вас були інтимні стосунки? Як давно вона терлася об тебе? Як давно ви танцювали горизонтальне танго? Мені продовжувати чи ти нарешті втямив моє запитання?

Андерс ненависно поглянув на Мельберґа, але докладав неабияких зусиль, аби не втратити рівновагу.

— Я не знаю, приблизно рік. Я справді точно не пам’ятаю, я не сидів і не позначав у календарику.

Він струсив кілька крихт зі своїх штанів.

— Ну, раніше вона рідко сюди приїжджала, тож це було нечасто. Я переважно просто її малював. Вона була такою вродливою.

— Що трапилося того вечора, коли вона вмерла? Ви посварилися? Вона не хотіла тобі віддаватися? Чи тебе розлютило те, що вона була при надії? Чи не так? Вона завагітніла, і ти не знав, чи то була твоя дитина, чи її чоловіка. Вона, імовірно, пригрожувала, що тобі ще дістанеться, так?

Мельберґ почувався дуже задоволеним собою. Він був переконаний, що Андерс — убивця, і якщо він лише трохи сильніше натисне на нього, то гарантовано доб’ється зізнання. Безсумнівно. А після розкриття справи всі благатимуть його повернутися до Ґетеборґа. Він спостерігатиме, як вони благають його повернутися до відділення. Звичайно ж, вони запропонують і підвищення, і високу зарплату, якщо він добряче попросить їх про це. Мельберґ задоволено всміхався й лише щойно помітив, що Андерс дивиться на нього широко розплющеними очима. Обличчя Андерса взялося крейдою, і йому забракло повітря. Руки тряслися, їх немов пробирали спазми. І коли Андерс підняв голову й уперше подивився прямо на комісара, то нижня губа Мельберґа затремтіла. Він побачив, що очі Андерса налилися сльозами.

— Брешеш! Вона не могла залетіти.

Його соплі звисали з кінчика носа, і Андерс витер їх рукавом. Він благально дивився на Мельберґа.

— Як не могла? Знаєш, презервативи не надають стовідсоткової гарантії. Вона була на третьому місяці, тож не треба тут прикидатися й влаштовувати концерт. Вона була при надії, і ти дуже добре знаєш, як це трапляється. Чи це була твоя дитина, чи її благовірного, ми ніколи не довідаємося чи як? Прокляття чоловіків, я назвав би це так. Сам був близьким до цього кілька разів, але жодній триклятій бабі не вдавалося довести мене до кінцевої точки, — пробурмотів Мельберґ.

— Не те щоб тебе це стосувалося, але в нас із нею не було сексу понад чотири місяці. Але тепер я не хочу з тобою говорити. Відправляй мене знову в камеру, бо більше я не скажу тобі ані слова.

Андерс сильно шмаркав, і сльози ледь не капали з його очей. Він знову відкинувся на стільці, схрестивши руки, і наполегливо дивився на зачіску Мельберґа, який важко зітхнув, але прислýхався до його вимоги.

— Ну добре, ми ще поговоримо за декілька годин. Але знай: я не вірю жодному клятому слову, яке ти сказав! Подумай про це, доки сидітимеш у камері. Коли ми розмовлятимемо наступного разу, я хочу почути від тебе повне зізнання.

Він дивився, як Андерса повели до камери. Цей смердючий дурень не зізнався. Немислимо. Його козир досі залишився невідкритим і нікому не потрібним. Востаннє, коли чули голос Александри Війкнер, — чверть на сьому п’ятниці двадцять п’ятого січня, а за тиждень після цього її знайшли мертвою. Того дня, коли про неї чули, вона розмовляла зі своєю матір’ю упродовж п’яти хвилин і п’ятдесяти секунд, як стверджує телефонний оператор «Теліа». Це також відповідає тій інформації, яку надав патологоанатом. Завдяки сусідці Даґмар Петрен він мав свідчення, за якими Андерс Нільссон не лише відвідував жертву того п’ятничного вечора рівно перед сьомою годиною, а й заходив до будинку декілька разів наступного тижня. Тоді Александра Війкнер уже лежала мертва у ванній.

Зізнання Андерса Нільссона дуже полегшить роботу Мельберґові, але навіть якщо Андерс виявиться непохитним, то комісар однаково твердо переконаний у тому, що зможе його зламати. Він не тільки має свідчення від пані Петрен на своєму робочому столі, а також звіт про обшук будинку Александри Війкнер. Найцікавішою була інформація про дуже ретельний огляд ванної кімнати, де було знайдено жертву. Не тільки тому, що на підлозі було виявлено засохлу й замерзлу кров, на якій були сліди, що відповідали взуттю у квартирі Андерса, а й тому, що відбитки пальців Андерса також виявлені на тілі жертви. Не так помітно, як на твердій і рівній поверхні, але достатньо чітко, щоб їх можна було ідентифікувати.

Комісар Мельберґ не хотів викладати всі козирі сьогодні, але вже під час наступного допиту він застосує всю наявну артилерію. І хай йому грець, якщо й тоді він не виб’є з цього дурня зізнання.

Комісар вдоволено плюнув на долоню й пригладив слиною волосся.

Телефонний дзвінок перервав її прямо посеред оповіді про розмову з Генріком Війкнером. Еріка роздратовано відпустила клавіші й потягнулася за слухавкою.

— Так? — її голос звучав більш дратівливо, ніж вона гадала.

— Привіт, це Патрик. Заважаю?

Еріка випрямилася на стільці й пошкодувала, що не була більш привітною, коли взяла слухавку.

— Ні, зовсім ні, я просто сиджу й пишу… Я так заглибилася в роботу, що аж злякалася, коли почула дзвінок, ну й тому відповіла трохи непривітно. Але ти зовсім не завадив, усе гаразд, чесно…

Вона схопилася за голову, коли почула, які нісенітниці плете, виправдовуючись, наче підліток. Час зібратися з думками й вгамувати почуття. Сміх та й годі.

— Ну, я у Ф’єлльбацці зараз і подумав запитати тебе, чи ти вдома. Я міг би заскочити ненадовго.

Голос Патрика був упевненим, мужнім, надійнім і спокійним. Еріка почувалася по-дурному й поводилася, немов дитина. Вона подивилася на своє вбрання — легкий спортивний костюм — і провела рукою по волоссю. Те, чого вона боялася найбільше. Розкуйовджене волосся стирчало увсебіч. Ситуація майже катастрофічна.

— Алло, Еріко. Ти тут? — спантеличено запитав Патрик.

— Так-так. Мені лише здалося, що дзвінок обірвався.

Удруге за останні десять секунд Еріка схопилася за голову. Боронь Боже, він подумає, що вона хвилюється, як дівчинка.

— Алло-о-о, Еріко. Ти мене чуєш? Алло?

— Ой, так, чую. Так, звичайно. Заходь за п’ятнадцять хвилин, бо мені ще треба закінчити одну важливу частину моєї книжки.

— Так, гаразд. Ти впевнена, що я не заважатиму? Ми можемо все ж таки побачитися вже завтра ввечері, якщо…

— Ні-ні, усе гаразд. Точно. Лише п’ятнадцять хвилин.

— Добре, тоді побачимося за п’ятнадцять хвилин.

Еріка обережно поклала слухавку й знову глибоко зітхнула. Її серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Патрик уже їхав до її будинку. Патрик уже… Вона підхопилася, наче хтось вилив на неї відро холодної води, і відкинула стільчик. Він буде тут за чверть години, а вона має вигляд, ніби не вмивалася й не розчісувалася вже тиждень. Перестрибуючи через дві сходинки й стягуючи із себе кофту, Еріка піднялася на горішній поверх. У спальні вона почала знімати спортивні штани й мало не впала, забувши, що вони все ще висять у неї на ногах.

У ванній кімнаті вона підмилася й подякувала собі за те, що сьогодні зранку, коли була в душі, всюди поголила волосся. Еріка маленькими крапельками нанесла парфуми на зап’ястя, груди та шию й відчула, як у неї пришвидшився пульс. Підійшовши до шафи, вона вивалила майже весь одяг на ліжко, аж поки нарешті не вирішила вдягнути просту чорну кофтинку від Філіппа Кея й чорну довгу вузьку спідницю, що пасувала до кофти. Еріка подивилася на годинник. Ще десять хвилин. Знову у ванну. Пудра, туш, губна помада й світлі тіні. Рум’яна сьогодні їй не знадобляться — обличчя в неї й так уже залилося рум’янцем. Результат її макіяжу — свіжий ненав’язливий вигляд, однак із кожним роком, здавалося, потрібно було все більше й більше макіяжу, щоби мати приємний вигляд.

У двері подзвонили, і коли Еріка востаннє поглянула на своє відображення в дзеркалі, то її охопила паніка — волосся досі було зібране в неохайний хвіст, який тримала жовта неонова резинка. Вона розпустила волосся, розчесалася й нанесла трохи гелю, аби зачіска мала гарну форму. У двері знову подзвонили, і цього разу дуже наполегливо. Еріка поспішила вниз, але на сходах на мить зупинилася, аби перевести подих і зібратися з думками. З найчарівнішим виразом обличчя вона відчинила двері й засяяла усмішкою.

Його палець трохи тремтів, коли він натискав на дверний дзвінок. Кілька разів Патрик ледь втримався від того, щоб не розвернутися й не зателефонувати Еріці зі словами вибачення, що він не зможе прийти. Однак автомобіль сам їхав у напрямку Селвіка. Він дуже добре пам’ятав, де вона жила, і легко заїхав у вузький поворот праворуч від пагорба перед кемпінгом, а потім попростував прямо до її будинку. Надворі було темно, наче уночі, але вуличні ліхтарі світили досить яскраво, щоб можна було побачити морський краєвид. Патрик розумів, що Еріка відчуває до батьківського дому, і міг уявити, який біль крає її від думки, що коли-небудь вона його втратить. Він розмірковував і про неможливе й ненадовго замислився, чи сам бодай щось важить для неї. Еріка з Анною продадуть будинок, і тоді не залишиться нічого, що триматиме Еріку у Ф’єлльбацці. Вона знову змушена буде переїхати до Стокгольма, і провінційний поліцейський із Танумсгеде вже стане ніким порівняно з тусовщиками зі Стуреплан. Патрик невпевненими кроками підійшов до дверей і подзвонив.

Двері ніхто не відчинив, і він подзвонив удруге. Здавалося, що це не надто гарна ідея, яка спала йому на думку, коли він вийшов із будинку пані Петрен. Патрик попросту не зміг втриматися, аби не зателефонувати їй, коли вона була так близько. Однак він дещо пошкодував уже тоді, коли вона взяла слухавку. Здавалося, що вона не має часу і, ба більше, дуже роздратована. Однак тепер було вже запізно шкодувати про щось. Дзвінок відлунював на весь будинок, коли він натиснув на нього вдруге.

Патрик почув, що хтось спускається сходами. На деякий час кроки завмерли, а потім почулися знову: хтось зійшов зі сходів і попрямував до коридору. Двері відчинилися, і перед ним стояла вона й сяяла широкою усмішкою. На мить у нього перехопило дух. Патрик не міг зрозуміти, як їй вдається завжди мати такий чудовий вигляд. Обличчя Еріки здавалося свіжим і без макіяжу, із природною вродою, яку він понад усе цінував у жінках. Карін ніколи не воліла з’являтися без макіяжу, але Еріка в його очах мала такий прекрасний вигляд, що він і уявити не міг, чи може бодай щось покращити те, що він бачить.

Будинок був дуже схожим на той, яким він пам’ятав його ще з дитинства. Він дещо постарішав, але однаково був у хорошому стані. У ньому переважали дерево й білий колір, а світла біло-блакитна оббивка гармоніювала з постарілою патиною меблів. Еріка запалила свічки, і це оживило кімнату, з вікон якої пробивалася зимова темінь. Дихати було спокійно й вільно. Він попрямував за Ерікою до кухні.

— Як щодо кави?

— Дякую, залюбки вип’ю. Ой, до речі… — Патрик потягнувся за пакетом із тістечками. — Я хотів узяти кілька тістечок із собою на роботу, але тут їх повно, тож пригощайся.

Еріка заглянула в пакет і всміхнулася.

— Бачу, гостинчики від пані Петрен.

— Авжеж. І я такий ситий, що вже ледве можу пересуватися.

— Чарівна пані, чи не так?

— Дивовижна. Якби мені було дев’яносто два роки, то я неодмінно одружився б із нею.

Вони всміхнулися одне одному.

— Як у тебе справи?

— Дякую, усе гаразд.

На мить запанувала тиша, і вони зніяковіли. Еріка розлила у дві чашки каву, а решту вилила в термос.

— Ходімо на веранду.

Декілька хвилин вони пили каву в тиші, яка вже не змушувала ніяковіти, а створювала затишок. Еріка сіла на плетений диванчик навпроти Патрика. Він відкашлявся й промовив:

— Як твої справи з книжкою?

— О, дякую, добре. Як ти? Як справи з розслідуванням?

Патрик на мить задумався й вирішив розповісти трохи більше, аніж мав право. Еріка однаково вже була вплутана в цю справу, і він гадав, що це аж ніяк не може зашкодити.

— Ми майже розкрили справу, принаймні так здається. Насправді ми вже затримали підозрюваного, якого зараз допитують. Докази надійні.

Еріка нахилилася вперед і допитливо подивилася на Патрика.

— І хто він?

Патрик завагався.

— Андерс Нільссон.

— Отже, усе-таки Андерс. Дивно, але таке відчуття, наче щось тут не так.

Патрик змушений був погодитися. Зрештою, існувало чимало зачіпок, які аж ніяк не могли бути пов’язаними із затриманням Андерса. Але докази з місця злочину й покази свідків говорять про те, що він не лише був у будинку саме в той проміжок часу, коли її, імовірно, вбили, а й про те, що він неодноразово приходив упродовж того часу, коли вона лежала мертва. Таким чином, місця для сумнівів майже не залишилося. Та все ж таки.

— Так, здається, справу розкрито. Дивно, мені здавалося, що я відчуватиму більше полегшення, ніж відчуваю зараз. А що тоді зі статтею, яку я знайшла? Отією, про зникнення Нільса. Як вона пов’язана з тим, що вбивцею є Андерс?

Патрик знизав плечима й підняв руки долонями догори.

— Якщо казати щиро, Еріко, не знаю. І гадки не маю. Можливо, вона жодним чином не пов’язана з убивством. Можливо, лише збіг. У будь-якому разі тепер уже немає сенсу копатися в цьому. Алекс забрала всі свої таємниці із собою. У могилу.

— А дитина, на яку вона чекала? Дитина Андерса?

— Хтозна? Андерса, Генріка… Ми з тобою можемо лише здогадуватися. Дійсно цікаво, що насправді поєднувало цих двох людей. Дуже незвичайна пара. Мабуть, зрада не є чимось дивовижним, але Александра Війкнер і Андерс Нільссон? Маю на увазі, дуже неочікувано, що в нього взагалі хтось був, а Александра Війкнер… Вона напрочуд вродлива. Це єдине слово, яке я можу дібрати.

Ненадовго йому здалося, що Еріка незадоволено звела брови, однак уже за секунду це відчуття зникло й до неї повернулося її звичайне прекрасне «я». Мабуть, йому привиділося. Щойно Еріка відкрила рота, аби щось сказати, як почулася мелодія компанії домашнього морозива, яка долинала з коридору. Патрик і Еріка підвелися.

— Це мій мобільний. Вибач, я на секунду відійду.

Він вискочив у коридор, аби встигнути відповісти і, трохи попорпавшись у кишені куртки, дістав телефон.

— Патрик Гедстрем. Гаразд… Добре… Я розумію… Тоді ми знову маємо починати заново. Так-так, знаю. Звісно, він казав це. Так, ми не знаємо, як це пов’язано. Гаразд, комісаре, до побачення.

Він рішуче заблокував телефон і повернувся до Еріки.

— Одягай куртку — трохи проїдемося.

— Куди?

Еріка допитливо поглянула на нього, застигнувши з кавою в руці.

— Ми маємо нову інформацію про затримання Андерса. Здається, тепер нам треба викреслити його зі списку підозрюваних.

— Овва! Але куди ми їдемо зараз?

— Ми з тобою відчуваємо, що щось тут не так. Ти знайшла статтю про зникнення Нільса вдома в Алекс і, ймовірно, там іще багато чого можна знайти.

— Але хіба ти вже не оглянув будинок?

— Оглянув, але я не певен, що ми тоді знайшли те, що треба. Я хочу лише перевірити одну річ. Ходімо.

Патрик був уже на півдорозі до дверей, тож Еріка швидко натягнула на себе куртку й вибігла за ним.

Будинок тісний і обшарпаний. Вона аж ніяк не могла зрозуміти, як можна в ньому жити й витримувати сіре та злиденне існування. Однак такі закони цього світу: дехто купається в розкоші, а хтось зовсім без копійки в кишені. Вона благословила свою щасливу зорю за те, що їй судилося належати до першої категорії. Вона ніколи не злиднювала й не мала справи з бідністю. Такі жінки, як вона, народжені для того, щоб насолоджуватися хутром і діамантами.

Вона постукала у двері. Жінка, яка їх відчинила, здавалося, ніколи не бачила діамантів на власні очі. Вона мала сірий, непривабливий вигляд. Неллі відразливо подивилася на сухі руки й протерту кофту Вери. Жінка не промовила ані слова, а лише мовчки стояла біля дверей. Неспокійно оглянувшись, Неллі змусила себе заговорити першою:

— Ну, думаєш мене запросити? Чи стоятимемо тут цілий день? Ані ти, ані я не дуже хочемо, аби побачили, що я заходила до тебе, чи не так?

Вера досі не сказала ані слова, однак, трохи зігнувшись, позадкувала до коридору. Неллі вдалося пройти.

— Нам із тобою треба поговорити, чи не так?

Неллі елегантно зняла рукавички, які завжди надягала на вулиці, і зневажливим поглядом окинула будинок. Коридор, вітальня, кухня й маленька спальня. Утупивши очі в підлогу, Вера попростувала за нею. Кімната похмура й темна. Шпалери вже давно втратили свій справжній колір. Ніхто не переймався тим, щоби зняти лінолеум і оголити дерев’яне покриття, як зазвичай робили господарі старих будинків. Натомість увесь будинок був ідеально чистим та охайним. Жодного сміття в кутках, а лише сумовита безнадія, що оповила будинок від підлоги до стелі.

Неллі обережно сіла на краєчку старого крісла у вітальні. І так, неначе вона була хазяйкою в цьому будинку, жестом наказала Вері сісти на диван. Жінка послухалася її й мовчки сіла. Її хвилювання виказували лише руки, які нервово тремтіли в неї на колінах.

— Зараз особливо важливо, щоб ми з тобою надалі мовчали. Ти розумієш це, чи не так?

Неллі говорила впевненим і суворим голосом. Вера кивнула й втупила погляд у коліна.

— Отже, я не можу сказати, що шкодую про всю цю історію з Алекс. Вона отримала те, на що заслуговувала, і я гадаю, що ти погодишся зі мною. Ця повія мала так чи інакше дістати покарання. Я завжди про це знала.

Вера відреагувала на різкі вислови Неллі лише коротким суворим поглядом, однак досі сиділа мовчки. Неллі відчувала несамовиту ненависть до цієї сумної та непохитної жінки, яка, здавалося, уже не мала власної волі в тілі. Типовий робочий клас із похнюпленою головою. Не те щоби вона сподівалася, що все буде по-іншому, але однаково не могла позбутися презирства до таких людей без класу й стилю. Те, що дратувало її найбільше, — залежність від Вери Нільссон. Сьогодні це багато важило для неї. Неллі змушена була запевнитися в мовчанні Вери. Так було раніше й так буде далі.

— Це неприємно, але сталося те, що сталося. Зараз найважливіше для нас — не квапитися з рішеннями. Усе має бути так, як воно є. Ми не можемо змінити минуле, тож немає жодного сенсу ворушити те, що вже трапилося.

Неллі взяла свою сумку, дістала з неї білий конверт і поклала його на стіл у вітальні.

— Це тобі трохи грошенят у касу. Тримай.

Неллі простягнула конверт, однак Вера не взяла його, а лише впівока поглянула на жінку неподалік від себе.

— Мені шкода, що так сталося з Андерсом. Можливо, це найкраще, що могло трапитися з ним. Маю на увазі, що у в’язниці немає доступу до алкоголю…

Незабавом Неллі зрозуміла, що затрималася надто довго. Вера повільно підвелася з дивана й тремтливими руками вказала на двері.

— Геть!

— Ні, моя люба Верочко, ти не маєш…

— Геть із мого будинку! Андерс не мав потрапити до в’язниці! Можеш забрати свої чортові гроші й іти до біса, триклята відьмо! Я добре знаю, чому ти прийшла, і мені байдуже, якими парфумами ти хочеш забризкати це. Лайном однаково смердить!

Побачивши ненависть в очах Вери, Неллі позадкувала до дверей. Вера випросталася, схрестила руки й дивилася Неллі прямо в очі. Здавалося, що все її тіло тремтить від злості, яку вона старанно приховувала вже багато років. Тепер не залишилося жодного сліду звичної покірності, і Неллі зніяковіла. Опуститися до її рівня означало б відреагувати на такі дії. Вона ж лише сказала правду. Треба вміти витримувати бодай трохи правди. Неллі поспішила до дверей.

— Вали звідси й ніколи не приходь сюди!

Вера викинула конверт на вулицю й зачинила двері. Неллі неохоче нахилилася й підняла його. П’ятдесят тисяч — не те, що можна просто залишити на землі. Вона почувалася приниженою, побачивши сусідів, які уважно спостерігають зі своїх вікон, як вона риється в бруді. Невдячна людина! Ну, вона ще почуватиметься до болю приниженою, коли їй бракуватиме грошей і ніхто не захоче найняти її прибиральницею. Її кар’єрі в родині Лоренсів покладено край, а більше Вері нема куди податися. Неллі ще побачить, як Вера приповзе на колінках за грошима. Однак вона вже покінчила з нею. Ніхто не принизить Неллі Лоренс. Її буде покарано.

Він почувався, наче його занурили у воду. Руки й ноги важкі: за ніч у камері вони закам’яніли. Голова боліла через брак алкоголю. Андерс оглянувся у квартирі. Підлога була брудною після поліцейських, які топталися там, поки його не було. Однак це не те, що зараз турбувало його найбільше. Трохи бруду по кутках квартири йому ніколи не заважало.

Він дістав шість пляшок міцного пива й влігся на матрац у вітальні. Спираючись лівою рукою на матрац, правицею відкоркував пиво. За мить великими ковтками він випив вміст пляшки до останньої краплі. Андерс щодуху кинув порожню пляшку через плече у вітальню, і вона гучно впала на підлогу в дальньому кутку кімнати. Утамувавши спрагу, він підклав під голову руки й втупив очі у стелю. Ненадовго дозволив собі заглибитися в давні спогади. Тільки в минулому він міг віднайти душевний спокій. Невимовний біль краяв серце Андерса сильно й безперервно. Він дивувався тому, як час може здаватися таким далеким і близьким воднораз.

У його спогадах завжди сяяло сонце. Асфальт під його босими ногами повсякчас здавався теплим, а губи після купання в морі завжди були солоними. Дивно, але він ніколи не міг пригадати щось інше, окрім літа. Жодної зими. Жодних хмарних днів. Жодного дощу. Лише сонце на безхмарному блакитному небі й легкий бриз, що колихав сині хвилі моря.

Алекс у легкій літній сукні, що обвивала її ноги. Її довге пряме волосся, яке спадало зі спини. Інколи він міг пригадати її запах так сильно, що відразу ж відчував його, і це пробуджувало тугу та біль. Полуниця, солона вода, шампунь «Тімотей». Інколи приємний аромат шампуню змішувався із запахом поту, який тоді зовсім не здавався неприємним. Колись вони, немов навіжені, летіли на велосипеді або здіймалися в гори, допоки ноги зовсім не перестануть слухатися. Тоді вони могли лягти на спину на вершині гори Ведде, витягнувши ноги до моря й поклавши руки на живіт, і насолоджуватися краєвидом. Алекс посередині між ними, з розпущеним волоссям і очима, які дивилися прямо в небо. У такі рідкісні, але цінні хвилини вона брала їх за руки, і здавалося, що вони одне ціле, а не три різні людини.

Вони старалися, щоб ніхто не побачив їх разом. Це зіпсувало б усю магію. Чари б тоді зникли й настала б сувора реальність. Реальність — це те, від чого за будь-яку ціну треба триматися подалі. Вона була гидкою та сірою й не мала нічого спільного із залитим сонцем світом мрій, який вони могли побудувати, коли були разом. Вони ніколи не розмовляли про реальність. Натомість дні наповнювалися тривіальними іграми й тривіальними темами для розмов. Ніщо не мало сприйматися всерйоз. Тоді вони могли удавати, що були непохитні, непереможні й недосяжні. Окремо кожен із них ніхто. Разом вони були «трьома мушкетерами».

Дорослі здавалися їм лише другорядними примарними створіннями, статистами, які крутилися у своєму світі й не мали до них жодного стосунку. Їхні губи рухалися, але не чулося жодного звуку. Вони жестикулювали, а їхні вирази обличчя залишалися німими й неемоційними. Вони були вирвані зі свого контексту.

Андерс усміхнувся своїм спогадам, але невдовзі звільнився від полону неосяжного замріяння. Природна потреба тиснула на нього й змусила підвестися з ліжка.

У ванній кімнаті висіло брудне дзеркало. Андерс підійшов до унітаза й поглянув на власне відображення в дзеркалі навпроти: уперше за багато років він побачив себе таким, яким його сприймають інші. Волосся масне й кошлате. Обличчя бліде, із хворобливим сіруватим відтінком. Роки недбалого ставлення до себе подарували йому кілька дірок у зубах, а тому він мав вигляд на десятки років старший, аніж йому було насправді.

Раптом йому спала на думку нова ідея. Поки Андерс незграбно застібав ширіньку на джинсах, продумував, яким має бути його наступний крок. Він увійшов до кухні й рішуче окинув поглядом кімнату. В одній із шухлядок Андерс знайшов великий кухонний ніж і витер його об свої штани. Опісля попрямував до вітальні й почав знімати зі стін картини. Одну за одною. Поступово він прибрав зі стін усі полотна — підсумок своєї багаторічної праці. Ті, які він зберіг і повісив на стіни, були картинами, які йому подобалися найбільше. Багато інших він продав, бо, на його думку, вони не мали цінності. Тепер ніж різав полотно за полотном. Андерс працював спокійно: упевненою рукою він розрізав їх на тоненькі смужки, аж поки сюжет не стерся й зовсім не можна було побачити, що на них було зображено. На диво, різати картини виявилося не такою простою справою, і Андерс спітнів. Кімната мала вигляд різнокольорового поля бою. Смужки оповили підлогу вітальні, а рамки кричали повсюди, немов беззубі пащі. Андерс задоволено поглянув навкруги.

— Як ви дізналися, що Алекс убив хтось інший, а не Андерс?

— Дівчина, яка живе на одному сходовому майданчику з Андерсом, бачила, що він повернувся додому за декілька хвилин до сьомої, а Алекс розмовляла зі своєю матір’ю о 18 : 45. Він не міг повернутися до своєї квартири так швидко. Це означає, що свідчення Даґмар Петрен вказують лише на те, що він був у будинку, коли Алекс була ще жива.

— А як же тоді відбитки пальців і його взуття, які ви знайшли у ванній кімнаті?

— Вони не доводять, що він убив її, натомість указують лише на те, що він був у будинку після її смерті. У будь-якому разі цього недостатньо, щоби тримати його під вартою. Мельберґові кортить знову його заарештувати: він досі переконаний, що Андерс є убивцею, але до з’ясування інформації він мав відпустити його, інакше адвокат може протестувати. Мені весь час здавалося, що щось там не так, і тепер це підтвердилося. Андерс досі є одним із підозрюваних, але тут усе не так просто, тож ми маємо розслідувати далі цю справу.

— І тому ми прямуємо до будинку Алекс. Що ти сподіваєшся знайти там? — запитала Еріка.

— Не знаю насправді. Відчуваю лише, що маю розібратися, як це могло статися.

— Бірґіт сказала, що Алекс не встигла поговорити з нею, оскільки до неї хтось прийшов. Якщо це був не Андерс, тоді хто?

— Так, це залишається питанням.

Патрик, на думку Еріки, їхав занадто швидко, і вона міцно вхопилася за ручку над дверцятами. Він ледве не пропустив поворот праворуч, але останньої секунди встиг. Однак повернув так різко, що на величезній швидкості ледь не прихопив із собою ґрати.

— Ти боїшся, що будинок зникне, якщо ми не встигнемо приїхати вчасно?

Еріка ледь помітно всміхнулася.

— Ой, вибач. Я трохи переборщив.

Він пригальмував до досить помірної швидкості, і Еріка навіть наважилася відпустити ручку. Вона досі не могла зрозуміти, чому він узяв її із собою, але подякувала за таку можливість і рішуче погодилася. Це, імовірно, надасть їй нову інформацію для книжки.

Перед дверима Патрик зупинився й зніяковів.

— Я не подумав, що не маю ключа. Боюся, що ми не потрапимо всередину. Мельберґ не оцінить, якщо його підлеглого застукають, коли той пролазитиме у вікно.

Еріка глибоко зітхнула й нахилилася, щоби намацати, чи є щось під килимком. Вона дещо глузливо посміхнулася, дістала ключ і відчинила двері. Патрик зайшов першим.

Хтось знову полагодив котел, адже температура всередині тепер набагато вища, ніж надворі. Еріка й Патрик зняли верхній одяг і повісили його на перилах сходів, що вели на горішні поверхи.

— Що робитимемо зараз?

Еріка схрестила руки й допитливо подивилася на Патрика.

— Опісля 18 : 45, коли Алекс розмовляла зі своєю мамою, вона випила велику кількість снодійного. Немає ознак того, що хтось застосовував насильницькі засоби, аби змусити її це зробити, тож дуже правдоподібно, що приходив хтось, кого вона знала. І цей гість потім мав можливість дати їй снодійне. Як у цієї людини з’явилася змога зробити це? Так, вони, імовірно, щось їли або пили разом.

Патрик, поки говорив, походжав туди-сюди вітальнею. Еріка сіла на диван і спостерігала за його рухами.

— Фактично, — він зупинився й підняв вказівний палець, — ми маємо висновки патологоанатома про те, що вона їла востаннє, завдяки аналізу вмісту її шлунка. Що ж їла Александра ввечері, коли її було вбито? За висновками лікаря, рибу, куплену в супермаркеті, і сидр. У смітнику була пачка з-під риби «Фіндус», а на столі стояла порожня пляшка із-під сидру, тож ми маємо підтвердження. Трохи дивує те, що в холодильнику лежали два величезні яловичі філе, а в духовці була картопляна запіканка. Але духовка не була ввімкнена й картопля була сирою. На столі також стояла пляшка білого вина. Вона була розкоркована, і десь мілілітрів сто було випито. Це приблизно один бокал.

Патрик показав кількість за допомогою великого й вказівного пальців.

— Але в шлунку Алекс не було вина?

Еріка зацікавлено нахилилася вперед і сперлася ліктями на коліна.

— Саме так. Оскільки вона була при надії, то пила сидр, а не вино. Але питання в тому, хто ж тоді пив вино?

— Там був якийсь посуд?

— Так, були тарілка, виделка й ніж, на яких виявили залишки риби. У посудомийці стояло два бокали, однак вони теж залишилися немитими. На одному з них є багато відбитків пальців Алекс. Натомість жодних відбитків пальців на другому бокалі.

Патрик зупинився й сів у крісло навпроти Еріки. Він витягнув свої довгі ноги й схрестив руки на животі.

— І це означає, що хтось витер відбитки пальців із цього бокала.

Еріка почувалася напрочуд інтелігентною й уважно слухала висновки Патрика. Він був тактовним і не приховував того, що лише зараз подумав про ці факти.

— Авжеж, так і здається. Хоча бокали й різнилися між собою, ми не виявили жодних слідів снодійного в жодному з них, але, за моїми припущеннями, Алекс пила з того, у якому був сидр.

— Але чому вона їла рибу сама, коли в неї в духовці чекала розкішна вечеря на двох?

— Так, у цьому й питання. Чому жінка залишила святкову їжу на ласку долі, а сама взялася щось розігрівати в мікрохвильовці?

— Бо вона планувала романтичну вечерю для двох, але її гість так і не завітав.

— Я також це припускаю. Вона чекала й чекала, але зрештою здалася й закинула щось із холодильника в мікрохвильовку. Я розумію її: це не дуже й то тішить — сидіти і їсти яловиче філе самій.

— Андерс заходив до неї, тож навряд чи він був тією людиною, на яку вона чекала. Як гадаєш, вона чекала на батька дитини?

— Дуже ймовірно. Так трагічно. Вона приготувала розкішну вечерю й поклала вино охолоджуватися, напевно, щоб відсвяткувати новину про дитину, як я гадаю, але він не прийшов, а вона сиділа там сама й чекала на нього. Питання в тому, ким був цей чоловік, на якого вона чекала.

— Ми не можемо стовідсотково стверджувати, що батько дитини не заходив. Можливо, він прийшов, але запізно.

— Твоя правда. Ох, це так пригнічує. Уяви лише, якби стіни могли говорити.

Еріка задумливо оглядала кімнату.

Вона була напрочуд гарною. Здавалася новою та свіжою. Еріка відчувала навіть слабкий запах фарби. Стіни були пофарбовані в один із найулюбленіших кольорів Еріки — світло-блакитний із сіруватим відтінком. Білі вікна й білі меблі добре контрастували з усім іншим, і раптом кімнатою пронеслася хвиля спокою, і Еріці захотілося схилити голову на спинку дивана й заплющити очі. Такий самий диван вона бачила в Стокгольмі, у «Хаусі», однак зі своїм заробітком могла лише мріяти про нього. Він був дуже великим і м’яким. Нові меблі поєднувалися з антикваріатом у вельми приємну суміш зі смаком. Антикваріат Алекс, певно, дістала, коли займалася реставрацією будинку в Ґетеборзі. Переважно всі антикварні меблі були в густавіанському стилі. Еріка завдячувала «ІКЕА» тим, що навчилася ідентифікувати стилі. Вона завжди хотіла купити дещо з меблів з їхньої нової колекції. Вона глибоко й заздрісно зітхнула, а потім згадала, чому вони були тут. Це поклало край її заздрощам.

— Отже, за твоїми словами, сюди приходив хтось, кого вона знала, — коханець або будь-хто інший, разом вони трохи випили, і цей «хтось» підсипав снодійне Алекс у бокал із сидром, — сказала Еріка.

— Так, це найімовірніший сценарій.

— А далі? Як гадаєш, що трапилося після цього? Як вона опинилася у ванній?

Еріка ще дужче втислася в диван і наважилася покласти ноги на журнальний столик. Вона має назбирати грошей на такий диван! Умить промайнула думка, що, якщо вони продадуть будинок, вона матиме змогу придбати всі меблі, які захоче. Однак Еріка негайно прогнала цю безглузду ідею.

— Я думаю, що вбивця чекав, допоки Алекс засне, роздягнув її й поволочив до ванної.

— Чому ти гадаєш, що вбивця волочив її, а не просто переніс до ванної?

— Протокол розтину засвідчив, що в неї були порізи на п’ятках і синці під пахвами.

Він випрямився в кріслі й з надією поглянув на Еріку.

— Чи можна я спробую одну річ?

Еріка насторожилася й скептично промовила:

— Це залежить від того, що саме ти хочеш спробувати.

— Я подумав, що ти зіграєш роль жертви.

— Атож. Дякую. Ти насправді вважаєш, що моїх акторських здібностей вистачить на це?

Вона засміялася, але підвелася й приготувалася до експерименту.

— Ні-ні, сядь. Найімовірніше, вони сиділи тут, і Алекс заснула на дивані. Тож, будь ласка, падай і зобрази безживне тіло.

Еріка щось пробурмотіла, але старанно зобразила бездиханне тіло. Коли Патрик почав її волочити, вона розплющила одне око й запитала:

— Я сподіваюся, ти не збираєшся мене роздягати?

— Ой, звичайно, що ні, не буду, та я й не думав, маю на увазі… — Він затнувся й залився рум’янцем.

— Та все гаразд, я лишень пожартувала. Убивай далі.

Вона відчувала, як Патрик волочить її підлогою, попередньо трохи відсунувши журнальний столик. Він почав тягнути її вздовж підлоги за руки, але коли зрозумів, що так не дуже зручно, схопив під пахви й потягнув до ванної. Еріка замислилася про свою вагу. Імовірно, Патрик подумав, що вона важить із півтони. Вона спробувала схитрувати й допомагати йому, аби не здаватися такою важкою, але Патрикові це не сподобалося. Ох, чому ж було не посидіти на жорсткій дієті останні кілька тижнів? Якщо казати щиро, вона неодноразово намагалася схуднути, але зрештою починала себе втішати різними солодощами. До того всього її сорочка майже задерлася. Еріка спробувала втягнути живіт і затамувати віддих, але вже невдовзі змушена була видихнути.

Спиною вона доторкнулася до холодної плитки у ванній, і її тіло самохіть затремтіло від холоду та переживань. Патрик доніс її до ванної й обережно відпустив.

— Так, усе минуло успішно. Досить важко, однак можливо. Та й Алекс важила менше за тебе.

«Ну, дякую тобі за це», — подумала Еріка, лежачи на підлозі й намагаючись непомітно розправити сорочку.

— Тепер убивці залишилося тільки покласти її у ванну.

Він ледве доторкнувся до ніг Еріки, як вона різко підхопилася й обтрусилася.

— Ні, годі. Це вже не зі мною. На сьогодні мені вже задосить синців. І ти мене аж ніяк не змусиш лягти у ванну, де лежала мертва Алекс. Це я тобі гарантую!

Патрик неохоче погодився з Ерікою. Вони вийшли з ванної й знову попростували до вітальні.

— Після того, як убивця опустив Алекс у ванну, йому залишилося тільки увімкнути воду й перерізати їй зап’ястки бритвою, яку він дістав із шухляди у ванній. Потім він мав лише прибрати за собою. Вимити посуд і витерти відбитки пальців. Тоді як Алекс повільно стікала кров’ю до смерті. Дуже-дуже холоднокровно.

— А опалення, воно ж іще не працювало, коли Алекс приїхала у Ф’єлльбакку?

— Схоже на те. І це нам дуже допомогло. Було б набагато складніше дослідити тіло, яке пролежало за кімнатної температури тиждень. Наприклад, відбитки пальців Андерса ми просто не змогли б ідентифікувати.

Еріка затремтіла. Думка про те, як могли з’явитися відбитки пальців на тілі, була для неї занадто моторошною.

Разом вони обійшли інші кімнати в будинку. Еріка уважно оглянула спальню Алекс і Генріка, бо попередній її візит раптово перервав незнайомець. Проте вона нічого незвичайного не побачила. Її досі сильно мучило відчуття, наче чогось бракує, а найбільше дратувало те, що вона не могла зрозуміти, чого саме. Еріка вирішила розповісти про це Патрикові, і його це так само розчарувало. Вона втішалася тим, як його збентежила розповідь про того відвідувача й те, як їй довелося заховатися в шафу.

Патрик важко зітхнув і сів на краєчку величезного ліжка. Він хотів допомогти їй згадати, чого саме бракувало в кімнаті.

— Це було щось маленьке чи велике?

— Я не пам’ятаю, Патрику, імовірно, щось маленьке, інакше я б помітила, чи не так? Якби бракувало ліжка, наприклад, то тоді я б точно звернула на це увагу.

Вона всміхнулася й сіла біля нього.

— Де саме в кімнаті воно розташовувалося? Біля дверей? За ліжком? На шафі?

Патрик крутив у руці маленький шкіряний клаптик, який знайшов на нічному столику Алекс. Це було схоже на якусь клубну емблему із випаленим написом «Д. Т. М. 1976», який був накреслений дитячим почерком. Коли він повернув її, то побачив якісь незрозумілі плями, схожі на стару засохлу кров. Йому стало цікаво, звідки це взялося в Алекс.

— Я не знаю, що це, Патрику. Якби я знала, то не сиділа б тут і не чухала потилиці.

Вона потай подивилася на його профіль. Патрик мав неймовірно довгі темні вії й бездоганну щетину, яка відросла й була досить довгою, щоб можна було відчути її шкірою, але досить короткою, аби неприємно колотися. Еріка задумалася, які відчуття мала б вона.

— Що трапилося? У мене щось на обличчі?

Патрик доторкнувся до губ. Еріка раптом відвела погляд, аби він не помітив, як вона його розглядає.

— Нічого. Лише крихта. Але ти її вже витер.

На мить запала тиша.

— Ну, що скажеш? Нам тут уже немає чого робити, чи не так? — нарешті промовила Еріка.

— Схоже на те. Але ти зателефонуй мені, якщо раптом згадаєш. Якщо для когось було важливо зайти до будинку й узяти цю річ, то це має значення для розслідування.

Вони зачинили за собою двері, і Еріка знову поклала ключ на місце.

— Тебе підвезти додому?

— Ні, дякую, Патрику. Я залюбки прогуляюся.

— Добре, тоді побачимося завтра ввечері.

Патрик переминався з ноги на ногу й знову почувався незграбним підлітком.

— Авжеж, чекаю на тебе о восьмій. Приходь голодним.

— Я постараюся. Але нічого не можу обіцяти. Зараз у мене таке відчуття, що я ніколи не зможу зголодніти, — засміявся Патрик і кивнув у бік будинку Даґмар Петрен, що був навпроти.

Еріка всміхнулася й помахала Патрикові, коли він від’їжджав на своєму «вольво». Очікування завтрашнього вечора не покидало її думок і змішувалося з невпевненістю, тривогою та страхом.

Вона попрямувала додому й не встигла пройти й кількох метрів, як раптом зупинилася. Несподівано їй спала на думку одна ідея, яку треба було негайно втілити. Рішучими кроками Еріка знову попростувала до будинку Алекс, дістала ключ під килимком і зайшла в дім, обтрусивши спочатку сніг із взуття.

Що робитиме жінка, чекаючи на чоловіка, який ніколи не приходив на романтичну вечерю? Звісно ж, вона йому зателефонує! Еріка молилася, що б у Алекс був сучасний телефон, а не стара модна «кобра». Їй пощастило. На стіні в кухні висів новий «Доро». Її руки тремтіли, поки вона натискала на кнопку, аби побачити останні виклики. Еріка тримала кулачки за те, щоб ніхто не користувався телефоном після смерті Алекс.

Почулися сигнали. Після семи гудків Еріка вже хотіла кидати слухавку, однак їй відповіли. Вона слухала повідомлення, поки не почувся сигнал, який сповіщав, що розмову закінчено. Обличчя Еріки взялося крейдою, і вона повільно поклала слухавку. Вона розуміла, як усе складається в одну картинку. Раптом вона пригадала, що саме зникло зі спальні.

Комісар Мельберґ кипів від гніву. Він метався кабінетом, немов навіжений, і всі працівники поліцейської дільниці в Танумсгеде воліли заховатися під столами. Однак дорослі люди такого не робили, а тому цілий день змушені були страждати від лайливих слів і гострих образ. Анніці дісталося найбільше від усіх, і, попри те, що вона вже звикла до вибриків Мельберґа за місяці роботи під його керівництвом, уперше з її очей покотилися сльози. О четвертій вона вже не витримала. Анніка пішла з роботи й купила в «Консумі» велике морозиво. Прийшовши додому, вона ввімкнула телепрограму «Гламур» і розплакалася. День видався не найкращим у її житті.

Мельберґа скажено розлютило те, що він змушений був відпустити Андерса Нільссона із в’язниці. Він кожною кісткою тіла відчував, що вбивцею Александри Війкнер був Андерс, і якби зміг ще мить побути з ним наодинці, то точно вибив би з нього правду. Натомість йому довелося відпустити Андерса через одного клятого свідка, який начебто бачив, як Андерс прийшов додому прямо перед початком «Інших світів» на ТБ. Отже, він перебував у своїй квартирі о сьомій, а Алекс розмовляла з Бірґіт о 18 : 45. Це кепсько.

А потім іще й молодий поліцейський Патрик Гедстрем, який намагався вбити йому в голову, що жінку вбив не Андерс Нільссон. За багато років роботи в поліції Мельберґ переконався, що зазвичай усе є саме так, як воно здається на перший погляд. Жодних прихованих мотивів, жодних складних змов. Справа в самих покидьках, які роблять життя небезпечним для чесних громадян. Знайдеш покидьків — знайдеш і вбивцю. Ось таким був девіз комісара.

Він зателефонував Патрикові Гедстрему.

— Де ти в біса? — Жодної ввічливості. — Сидиш десь і в носі колупаєшся? А ми тут працюємо. Понаднормово. Я не впевнений, що тобі знайоме таке поняття. Що ж, я можу зробити так, що ти ніколи й не дізнаєшся, що воно означає. Принаймні в нашій дільниці так точно.

Мельберґові трохи полегшало, коли він висварився на цього жовторотого невдаху. За ними треба неабияк стежити, а то ці молоді півники не знають, що роблять.

— Я хочу, щоб ти поїхав і поговорив зі свідком, яка бачила Андерса Нільссона вдома в день убивства Александри Війкнер. Натисни на неї якомога краще й подивися, як воно насправді. Так, чорт його бери, зараз!

Він кинув слухавку й втішався тими обставинами, які дали йому змогу опинитися на такій посаді, де він міг доручати іншим виконувати кляту марудну роботу. Раптом життя здалося світлим і яскравим. Мельберґ відкинувся на стільчику, потягнувся до шухлядки й дістав пакет із шоколадними кульками. Маленькими, схожими на сосиски, пальцями він дістав із пакета одну кульку й задоволено поклав її собі до рота. Коли нарешті прожував, узяв другу. Люди, які працюють так важко, як він, потребують наснаги.

Щойно Патрик звернув до Танумсгеде біля Греббестад, як зателефонував Мельберґ. Патрик проминув в’їзд до гольф-клубу Ф’єлльбакки й поїхав навспак. Він важко зітхнув. Уже було далеко пополудні, а в нього ще дуже багато справ у дільниці. Насправді йому не варто було гостювати так довго у Ф’єлльбацці, але він не мав сили впустити можливість поспілкуватися з Ерікою. Його до неї притягувало, немов магнітом, і, щоб відірватися, він мав докладати неабияких зусиль. Патрик іще раз важко зітхнув. Він припускав, що закінчиться все це за звичним сценарієм. Кепсько. Лише нещодавно йому вдалося перебороти біль втрати Карін, а тепер він їхав зі швидкістю 120 км/год до нового болю. Суцільний мазохізм. На те, щоб пережити розлучення, йому знадобився рік. Патрик безліч ночей просидів перед телевізором, утупившись у серіали «Вокер, техаський рейнджер» і «Місія нездійсненна». Навіть реклама онлайн-магазинів здавалася йому кращим варіантом, аніж лежати самому у двоспальному ліжку й крутитися туди-сюди, тоді як усі думки крутилися навколо Карін. Він думав про те, що вона зараз з іншим чоловіком у ліжку. Якась безглузда мильна опера. Однаково почуття до Карін на початку стосунків не важили нічого порівняно з тим, що він відчував зараз до Еріки. Логіка підказувала йому, що в разі втрати біль буде надзвичайно сильним.

Патрик їхав занадто швидко, як і завжди, і ось уже залишилися останні крутосхили перед Ф’єлльбаккою. Але цього разу його все дуже нервувало. Він відганяв від себе роздратованість і ледве не втрапив у справжню небезпеку, коли проїжджав останній крутосхил, де обіч колись стояла силосна вежа. Нещодавно її знесли й звели будинок у старовинному стилі. Ціна за нього складала кілька мільйонів, Патрик укотре дивувався, як багато грошей має бути в людей, щоб купити таку віллу.

Зненацька звідкись узявся мотоцикліст, і Патрика охопила паніка. Він змушений був хутко вивернути вбік. У нього аж у серці похолонуло, і він загальмував. Ледь не трапилася аварія. Патрик спантеличено подивився в дзеркало заднього огляду й переконався, що мотоцикліст досі сидів на своєму мотоциклі й спокійно їхав далі.

Патрик проїхав прямо повз міні-гольф і аж до перехрестя біля автозаправки. Далі він повернув ліворуч до багатоповерхівки. Патрик неодноразово дивувався, яким жахливим був цей будинок: коричнево-біла споруда 1960-х років, що розташовувалася біля південного в’їзду до Ф’єлльбакки й була подібна на прямокутну колоду. Патрикові стало цікаво, чим думав архітектор, який розробляв план цієї будівлі. Він хотів сконструювати найжахливіший будинок або ж це був експеримент? Чи, може, йому було так однаково, що він навіть не переймався? Імовірно, цей будинок — результат державної програми захисту довкілля, акція шістдесятих років «Житло для всіх». Шкода тільки, що вони не зробили «Гарне житло для всіх».

Патрик припаркував автомобіль на стоянці й зайшов до першого під’їзду. Квартира № 5. Під’їзд, у якому живе Андерс, а також свідок Єнні Росен. Патрик швидко піднявся й гучно постукав. Підійшовши до дверей, він усвідомив, що останнім часом занадто мало рухається, а натомість дуже часто заходить до когось на каву. Не те щоб він колись переймався тренуваннями, але його фізична підготовка ніколи не була гіршою, аніж зараз.

Патрик на секунду підійшов до дверей Андерса й прислухався. Анічичирк. Або Андерс зараз не вдома, або він так надудлився, що зморений лежить на ліжку.

Квартира Єнні була навпроти квартири Андерса, який жив ліворуч від центральних сходів. Жінка змінила стандартну іменну табличку на власну, дерев’яну, на якій були імена Єнні та Макса Росена, написані звивистим почерком і прикрашені паперовими трояндами. Імовірно, вона заміжня.

Єнні сьогодні вранці зателефонувала до поліції, аби дати свідчення, і Патрик сподівався, що вона досі вдома. Вона кудись виходила вчора, коли вони приходили до неї, однак поліцейські залишили візитівку й попросили її зателефонувати до дільниці, щойно вона повернеться додому. Тому нова інформація з’явилася лише сьогодні: того вечора Андерс повернувся додому раніше, аніж убили Алекс.

Пролунав дзвінок, і відразу ж почувся різкий дитячий крик. Патрик відчув, як хтось подивився на нього у вічко дверей, а опісля відчинив їх.

— Так?

Перед ним стояла жінка з однорічною дитиною. Єнні була дуже тендітною й мала біляве волосся. За його кольором на потилиці можна було припустити, що її натуральне волосся насправді темно-коричневе або навіть чорне, що також підтверджували її темні очі. Обличчя Єнні було без макіяжу й мало втомлений вигляд, а вдягнена вона була в спортивні штани з протертими колінками й футболку з великим логотипом «Адідас».

— Єнні Росен?

— Так, це я. З якого ви приводу?

— Мене звати Патрик Гедстрем, і я з поліції. Ви телефонували до нас зранку, і я хотів би порозмовляти щодо наданої інформації.

Він говорив тихо, щоб не почули у квартирі навпроти.

— Заходьте.

Вона відступила й пропустила його.

Квартира була маленькою, і чоловік у ній точно не мешкав. Принаймні такий, якому було б більше року. Кімната — суцільний вибух рожевого кольору, який проглядався всюди: на килимах, скатертині, фіранках та інших речах. Ще одним популярним елементом у квартирі Єнні були банти, прикріплені до ламп і підсвічників. Здавалося, що для такої маленької кімнати їх забагато. На стінах висіли картини, які підкреслювали романтичний настрій її мешканців і зображали жіночі обличчя з пташками, які пролітали повз. Над ліжком навіть висіла картина з хлопчиком-плаксою.

Вони сіли на білий шкіряний диван, і, на щастя, Єнні не запропонувала йому кави — цього йому за день було вже досить. Вона посадила дитину на коліна, але хлопчина вирвався на підлогу, де невпевненими кроками топтався на місці.

Патрика здивувало, якою юною була Єнні. Здавалося, їй десь вісімнадцять років. Але Патрик знав, що зараз дуже часто люди до двадцяти вже мають одне чи двох дітей. «Отже, дитину звати Макс», — припустив Патрик, не побачивши у квартирі іншого чоловіка. Однак це його не дуже дивувало. Молоді пари не завжди з’їжджаються через дитину.

Патрик дістав записничок.

— Отже, тієї п’ятниці позаминулого тижня, двадцять п’ятого, ви побачили, як Андерс Нільссон заходив до своєї квартири близько сьомої години вечора. Як так сталося, що ви так точно пам’ятаєте час?

— Я ніколи не пропускаю «Інші світи» на ТБ. Ця програма розпочинається о сьомій, і якраз перед цим я почула, як хтось шарпається. Не дивно, маю сказати. В Андерса завжди вирує життя. Його друзі-п’яниці приходять у будь-який час дня або ночі, інколи до них навіть приїжджає поліція. Але я підійшла до дверей і побачила його у вічко. П’яний як квач, він намагався відчинити двері, але замок мав бути на метр ширший, щоб він зміг із ним упоратись. Зрештою йому це вдалося й він зайшов до квартири. Тоді я почула, що починаються «Інші світи», і поспішила до телевізора.

Єнні нервово крутила пасмо свого довгого волосся. Патрик побачив, що її нігті були коротко спиляні й мали на собі залишки рожевого лаку.

Макс зосереджено порався біля журнального столика, відтак попрямував до Патрика й схопив його за штани.

— На ручки, на ручки! — лепетав він, і Патрик спантеличено подивився на Єнні.

— Візьміть його. Ви йому сподобалися.

Патрик незграбно посадив хлопця на коліна й дав йому свій брелок із ключами, аби той погрався. Малюк зрадів і щиро всміхнувся Патрикові своїми двома зубами, що світилися, наче два рисові зернятка. Патрик усміхнувся йому у відповідь. Йому стало важко на серці: якби все склалося інакше, то зараз у нього на колінах сиділа б власна дитина. Патрик погладив Макса по пухнастій голові.

— Скільки йому?

— Одинадцять місяців. Знаєте, він такий непосидючий.

Обличчя Єнні засяяло ніжністю, коли вона поглянула на сина, і Патрик побачив, як крізь її втому пробивається доброта. Він і уявити не міг, як складно в її віці бути матір’ю-одиначкою. Єнні могла б гуляти зі своїми друзями, а натомість вечорами міняла підгузки й поралася на кухні. Наче демонструючи свою знервованість, Єнні взяла цигарку з пачки, що лежала на журнальному столику, і прикурила її. Вона зробила глибоку затяжку й простягнула пачку Патрикові. Той похитав головою. Патрик мав особливу думку щодо того, щоб курити в одній кімнаті з дитиною, однак Єнні, здавалося, вважала по-іншому. Особисто він не міг уявити, як можна залежати від чогось такого, що пахне так жахливо, як цигарки.

— Він не міг зайти до квартири, а потім знову вийти?

— У цьому будинку така гарна звукоізоляція, що можна навіть почути, як булавка падає на сходовому майданчику. Усі, хто тут живе, достеменно знають, хто й коли приходить додому. Я абсолютно впевнена, що Андерс потім нікуди не виходив.

Патрик зрозумів, що не довідався нічого нового. Йому стало цікаво, і він запитав:

— Якою була ваша реакція, коли ви почули, що Андерса підозрюють у вбивстві?

— Я подумала, що це маячня. Не повірила чуткам.

Вона знову зробила глибоку затяжку й випустила дим кільцями. Патрик змушував себе промовчати й нічого не казати про ризики пасивного куріння. На його колінах сидів Макс і, здавалося, був повністю сконцентрований на захопливій грі з його брелоком. Макс тримав його своїми пухкенькими ручками й час від часу дивився на Патрика, наче дякував йому за чудову іграшку.

Єнні промовила:

— Звісно, Андерс іще той триклятий п’яниця, але він не міг нікого вбити. Він порядний. Часто дзвонить у двері й коли-не-коли просить цигарку. Тверезий чи п’яний, він завжди порядний. Я навіть дозволила йому кілька разів наглянути за Максом, коли йшла до крамниці. Авжеж, лише тоді, коли він був тверезий. Про інше не може й мови бути.

Вона загасила цигарку й поклала її до переповненої попільнички.

— Насправді тутешні п’яниці не становлять аж ніякої небезпеки. Вони лише нещасні ідіоти, які пропивають своє життя. Єдині, кому вони завдають шкоди, — це вони самі.

Єнні хитнула головою, щоб прибрати волосся з обличчя, і знову потягнулася за цигаркою. Її пальці були жовтими від нікотину, і ця цигарка смакувала так само добре, як і попередня. Патрикові здалося, що вона забагато курить, і зрештою він зрозумів, що вже не зможе допитатися в неї ще якоїсь корисної інформації. Макс протестував, коли Патрик підняв його з колін і подав Єнні.

— Дякую за допомогу. Ми, імовірно, ще повернемося до вас.

— Так, я буду тут. Рідко кудись ходжу.

Цигарка зараз тліла на блюдці й димилася прямо в обличчя Максові, який роздратовано кліпав очима. Він досі крутив у руках ключі й дивився на Патрика так, наче закликав його спробувати забрати їх. Патрикові необхідно було взяти їх із собою, а тому він спробував легенько їх забрати, але зуби хлопчика виявилися напрочуд міцними. Патрик спробував трохи сильніше схопити брелок, однак у відповідь викликав незадоволений дитячий плач. Єнні вже звикла до таких ситуацій, тож рішуче вирвала брелок і повернула його Патрикові. Максові це дуже не сподобалося, і він гірко заплакав. Тримаючи брелок із ключами між вказівним і великим пальцями, Патрик витер його об штанину, а потім знову поклав у кишеню.

Єнні та Макс пішли з ним до дверей. Останнє, що він побачив, — сльози, які капали з кругленьких щічок хлопчика. Десь у глибині душі йому стало шкода дитини.

Тепер будинок був для нього завеликим. Генрік ходив із кімнати в кімнату. Усе в будинку нагадувало йому про Александру. Вона любила його й опікувалася кожним сантиметром. Інколи він замислювався, чи вона вийшла заміж за нього не заради будинку. Їхні стосунки стали серйозними тільки тоді, коли він привіз її сюди. Сам же Генрік сприймав Алекс серйозно, ще відколи побачив уперше на університетській зустрічі студентів-іноземців. Висока й сонячна, вона здавалася недосяжною, і це приваблювало його ще дужче. Він ніколи не прагнув нічого так палко, як кохання Алекс. Його батьки були надто захоплені своїм життям, а тому не переймалися його проблемами.

Той час, який не затрачався в них на ведення фірми, вони присвячували нескінченним соціальним подіям. Благодійні бали, коктейльні вечірки, вечері зі знаменитостями. Генрік завжди залишався вдома з нянькою. Спогадів про матір у нього небагато, однак те, що він найбільше запам’ятав у ній, — запах її парфумів, коли вона його цілувала на прощання перед черговою світською вечіркою. У компенсацію він завжди отримував бажане, варто йому лишень було про щось сказати. Батьки купували йому будь-що, однак робили це з такою байдужістю, наче стримано чухали собаку, який потребував уваги.

Тож Алекс була першою в його житті, за кого він сам змушений був поборотися. Вона була недосяжною, а тому й чарівною. Наполегливо, майже щодня, він залицявся до неї: троянди, вечері, подарунки та компліменти. Ані крихти не шкодував. І вона невдовзі погодилася на стосунки, але тоді здавалося, що їй зовсім байдуже. Уже першого літа він привіз її додому, до Ґетеборґа, і щойно вони увійшли до цього будинку в Сере, як він відчув взаємність: вона раділа його обіймам, і він нарешті почувався щасливим, як ніколи раніше. Того ж літа, на третій місяць знайомства, вони одружилися у Швеції. А після останнього року навчання в університеті у Франції знову радісно повернулися до Сере.

Тепер, коли він оглядався на минуле, усвідомлював, що насправді щасливою бачив Алекс лише тоді, коли вона опікувалася будинком. Генрік сів на одне з великих честерфілдських крісел у бібліотеці, відкинувся й заплющив очі. У пам’яті виринали спогади про Алекс, немов старий нескінченний фільм. Він відчув, як шкіра похолола, і доторкнувся до неї рукою.

Він найкраще пам’ятав її усмішку, яка завжди була різною. Коли Алекс знаходила підхожі меблі для будинку або ножем різала шпалери, під якими знаходила чудові оригінальні, то її усмішка була широкою та щирою. Коли він цілував її в шию, проводив рукою по щоці чи промовляв їй, як сильно її кохає, вона теж усміхалася. Інколи. Однак не завжди. Тоді він ненавидів її усмішку, гордовиту й сторонню. У такі моменти вона завжди відверталася, і він міг бачити, як її, немов змії, обвивають старі таємниці.

Генрік ніколи не запитував про її секрети. Він боявся. Йому було страшно, що це спровокує ланцюгову реакцію, і не був готовим до її можливих наслідків. Було легше, принаймні фізично, мати її біля себе з надією, що колись вона віддасться йому повністю. Він був ладний ризикнути тим, що ніколи не отримає її всю, аби бути впевненим у тому, що принаймні зможе зберегти те, що має. Навіть крапельки Алекс було вдосталь. Так сильно він кохав її.

Він окинув поглядом бібліотеку. Усі стіни заполонили книжки, які вона довго шукала в антикварних крамничках Ґетеборґа, однак вони були лише декорацією. Він не міг пригадати, щоб вона читала щось, окрім підручників в університеті. Імовірно, Алекс було досить власного болю, тому вона не мала потреби читати про біль інших.

Генрік не міг змиритися з її ставленням до спільних дітей. Щойно він починав розмову про дітей, Алекс відразу ж різко хитала головою. Вона не хотіла дарувати дитині життя у світі, де панувала така жорстокість.

Він змирився з тим, що вона йому зраджує. Генрік знав, що Алекс рветься щовихідних до Ф’єлльбакки не для того, щоб побути на самоті. Однак із цим він міг жити. Їхнє інтимне життя припинилося ще понад рік тому. Але з цим він також міг жити. Навіть із її смертю він поступово зможе змиритися. Однак Генрік не міг прийняти того, що вона була готова мати дитину від іншого чоловіка, але не хотіла мати її від нього. Це жахіття, через яке він не міг спати вночі. Спітнілий, він щоночі повертався з боку на бік, сподіваючись усе ж таки заснути. У нього з’явилися синці під очима, і він схуд на кілька кілограмів. Генрік почувався, наче магнітна стрічка, яка тягнеться й тягнеться, доки зрештою не досягне місця, де з тріском лусне. Досі він сумував без сліз, але тепер затулив руками обличчя й заплакав.