Крижана принцеса

5

Звинувачення, лайливі слова, образи — усе це було несуттєвим. Що важили кількагодинні образи проти років вини? Що важили кількагодинні образи проти життя без його крижаної принцеси?

Він розсміявся від жалюгідної спроби взяти провину на себе. У цьому він не вбачав жодного сенсу. А якщо немає сенсу, то нічого з цього не вийде.

Але, імовірно, вона мала рацію. Напевно, день розплати вже настав. На відміну від неї, він знав, що його суддя буде з плоті та крові. Єдиний, хто зможе судити його, буде деким вищим за людину, вищим за плоть і кров, але матиме душу. «Єдиний, хто зможе засудити мене, — це той, хто зможе побачити мою душу», — подумав він.

Дивно, як діаметрально протилежні почуття можуть поєднатися в одне, зовсім нове ціле. Кохання і ненависть перетворилися на байдужість. Помста і прощення стали рішучістю. Ніжність і гіркота обернулися на скорботу, таку велику, що здатна знищити людину. Для нього вона завжди була незвичайним поєднанням світла і темряви. Дволикий Янус, який то засуджував, то прощав. Інколи вона вкривала його палкими поцілунками, попри його гидкість. Деколи вона принижувала й ненавиділа його з тієї самої причини. Немає жодного спокою в протилежностях.

Востаннє, коли він її бачив, його кохання стало найпалкішим. Нарешті вона була повністю його. Нарешті вона належала йому від голови до п’ят, і він міг нею розпоряджатися. Кохати або ненавидіти. Ніколи більше вона не зможе відповісти на його кохання байдужістю.

Раніше йому здавалося, що він кохає фату. Стражденну, прозору й фосфоресцентну. Коли він бачив її востаннє, фата втратила свою містику, і єдине, що залишилося, — плоть. Але вона зробила її досяжною. Уперше йому здалося, що він міг відчути, ким вона була. Він доторкався до її замерзлих кінцівок і відчував душу, що досі пробивалася крізь в’язницю криги. Він ніколи не кохав її сильніше, ніж тоді. Зараз настав час зустрітися з долею віч-на-віч. Він сподівався, що доля простить його. Але сам у це не вірив.

Її розбудив телефонний дзвінок. Хіба не можна навчитися телефонувати в нормальний час?

— Еріка.

— Привіт, це Анна. — На коротку мить вона замовкла.

«Так і має бути», — подумала Еріка.

— Привіт. — Еріка й не думала починати розмову першою.

— Як справи? — Анна підступалася до основної теми.

— О, дякую, добре. А в тебе?

— Так, усе гаразд. Як книжка?

— По-різному: деколи краще, деколи гірше. Та в будь-якому разі робота просувається. Усе добре з дітьми? — Еріка вирішила бодай трохи їй допомогти.

— Емма сильно застудилася, а в Адріана кольки вже не такі сильні. Тож тепер мені вдається поспати хоч кілька годинок за ніч.

Анна засміялася, але Еріці здалося, що вона почула нотку гіркоти в її голосі.

На мить вони замовкли.

— Ми маємо поговорити про всю цю ситуацію з будинком.

— Я теж так вважаю.

Тепер настала черга Еріки говорити сумним голосом.

— Ми маємо продати його, Еріко. Якщо ти не можеш його викупити в нас, то ми змушені це зробити.

Еріка не відповіла, і Анна знервовано промовила:

— Лукас розмовляв із маклером, і той вважає, що ми можемо підвищити ціну до трьох мільйонів. Три мільйони, Еріко, ти розумієш, скільки це? З твоєю частиною в півтора мільйона ти зможеш спокійно писати й не хвилюватися про гроші. Я гадаю, що зараз тобі нелегко заробляти на письменництві. Який наклад твоїх книжок? Дві тисячі? Три? І ти, певно, заробляєш не дуже багато на кожній книжці, чи не так? Зрозумій, Еріко, це і твій шанс. Ти завжди казала, що хочеш написати художній твір. І з цими грошима ти зможеш взятися за це й прожити. Маклер вважає, що нам треба зачекати до квітня-травня, бо тоді найбільший попит, але сам продаж триватиме не більше двох тижнів. Розумієш, що ми маємо вчинити так? Га?

Анна говорила жалісливим голосом, але Еріка не мала співчуття. Через події вчорашнього дня вона не могла заснути й крутилася цілу ніч, а до того ж почувалася дуже розчарованою й незадоволеною.

— Ні, цього я не розумію, Анно. Це будинок наших батьків. Ми виросли там. Тато з мамою купили його, щойно одружилися. Вони любили цей будинок. І я його теж люблю, Анно. Ти не можеш просто так…

— Але ж гроші…

— Мені начхати на гроші! Я добре справляюся зараз і справлятимуся потім.

Еріка була такою розгніваною, що її голос тремтів.

— Але, Еріко, ти маєш зрозуміти, що не зможеш мене змусити залишити будинок, якщо я цього не хочу. Половина однаково моя.

— Якби я знала, що ти насправді хочеш цього, то, звісно ж, подумала б, що це дуже-дуже гірко, але я б змирилася з твоєю думкою. Проблема в тому, що я чую думку декого іншого. Цього хоче Лукас, а не ти. А отже, питання, чи сама ти знаєш, чого хочеш? Знаєш?

Еріка навіть не чекала на відповідь.

— І я ніколи не дозволю, щоб моїм життям керував Лукас Максвелл. Твій чоловік — клятий покидьок. А тобі варто було б приїхати сюди й допомогти мені розібратися з батьківськими речами. Я вже тижнями намагаюся навести тут лад, і ще залишилося так само багато роботи. Несправедливо, що я маю робити все це сама! Ти так, до біса, прив’язана до плити, що не можеш відірватися й допомогти з батьківським будинком? Анно, тобі дійсно варто задуматися над тим, чи ти хочеш прожити решту свого життя ось так!

Еріка кинула слухавку так сильно, що телефон упав із тумбочки. Еріка тремтіла від злості.

У Стокгольмі Анна сиділа на підлозі зі слухавкою в руці. Лукас був на роботі, а діти спали, тож вона скористалася нагодою й зателефонувала Еріці, адже лише зараз мала час для самої себе. Вона відкладала цю розмову кілька днів, але Лукас постійно наполягав, щоб вона зателефонувала своїй сестрі й поговорила з нею про будинок у Ф’єлльбацці. Зрештою Анна здалася.

Анна почувалася розбитою. Вона любила Еріку й любила будинок у Ф’єлльбацці, але Еріка не розуміла, чому Анна віддає перевагу власній сім’ї. Анна могла піти на все заради своїх дітей, а якщо за те, щоб зробити Лукаса щасливим, треба було заплатити стосунками зі старшою сестрою, то нехай. Вона погодиться й на це. Емма та Адріан єдині, хто надавав їй наснаги жити. А якщо Анні вдавалося зробити щасливим Лукаса, то налагоджувалося все. Це було їй добре відомо. Анна була дещо впертою й не завжди робила так, як хотів цього Лукас, а тому він був таким жорстким із нею. Якби вона могла зробити йому такий подарунок і пожертвувати для нього свій батьківський будинок, тоді він зрозумів би, як багато вона готова зробити для нього та своєї родини. Тоді все знову стане добре.

Десь у глибині душі її внутрішній голос говорив зовсім протилежне. Анна похнюпила голову й заплакала, заглушивши сльозами свій слабкий голос. Слухавка так і залишилася лежати на підлозі.

Роздратована Еріка скинула із себе ковдру й спустила ноги з ліжка. Вона шкодувала, що була такою різкою під час розмови з Анною, але й до того поганий настрій і сонливість змусили її зовсім втратити рівновагу. Вона намагалася зателефонувати Анні знову, аби виправити те, що можна було виправити, але почула лише короткі гудки.

— Дідько!

Табурет перед дзеркалом став невинною жертвою, але Еріці не покращало: вона сильно вдарилася й застрибала кімнатою від болю, тримаючись за забитий палець на нозі. Їй здавалося, що навіть пологи можуть бути не такі болючі. Коли біль припинився, вона встала на ваги.

Еріка знала, що не варто цього робити, але відчайдух усередині неї впевнено благав. Вона зняла футболку, у якій спала, адже та завжди важила декілька грамів. Еріка задумалася, чи варто знімати трусики, однак швидко відмовилася від такої думки. Вона спочатку стала правою ногою, залишивши ліву на підлозі. Стрілка рухалася вперед, і, коли досягла шістдесяти кілограмів, Еріці захотілося, щоб вона там і зупинилася. Але цього не сталося. Коли вона нарешті стала на ваги обома ногами, то прилад безжалісно показав сімдесят три кілограми. Зрозуміло. Те, чого вона й боялася, — на три кілограми більше, ніж минулого разу. Востаннє вона зважувалася того ранку, коли знайшла Алекс.

Зараз з огляду на минуле їй здавалося, що не було жодної рації заїдати стрес. Звичайно, Еріка помічала, що має зайві кілограми, але досі вона постійно намагалася шукати відмовки. «Напевно, у шафі дуже волого або занадто висока температура прання», — неодноразово заспокоювала себе Еріка. Однак тепер її охопила безнадія, і вона мала велику спокусу скасувати вечерю з Патриком. Коли вона зустріла його, то хотіла почуватися сексуальною, гарною й витонченою, а не набундюченою й товстою. Еріка розчаровано подивилася на свій живіт і спробувала втягнути його якомога глибше. Даремно. Вона подивилася на своє відображення в дзеркалі в повний зріст і спробувала розслабити живіт. Ну ось, цей образ більше відповідав тому, якою вона почувалася зараз.

Еріка зітхнула й натягнула на себе широкі спортивні штани з поясом на резинці й ту саму футболку, у якій спала. Вона пообіцяла собі, що з понеділка знову почне худнути. Розпочати зараз — погана ідея, бо на сьогодні вона вже запланувала вечерю з трьох страв. Важливо зрозуміти просту істину: якщо хочеш приголомшити чоловіка своїми стравами, то вершки та масло є незамінними інгредієнтами. До того ж понеділок завжди є успішним днем для того, щоб почати нове життя. Уже всоте вона клялася собі, що з понеділка почне тренування, змінить свій раціон і стане новою людиною. Але сьогодні нехай буде так, як є.

Еріка ледь не вбила себе вчорашніми роздумами: шукала різні варіанти й сумнівалася, як саме їй вчинити, але слушного рішення так і не знайшла. Раптом їй спало на думку те, про що вона навіть і не мріяла.

З кавоварки долинув аромат запашної кави, і Еріці здалося, що життя дещо світлішає. Неймовірно, яку силу має крапля цього гарячого напою. Еріка піднесла до губ філіжанку і, стоячи біля мийки, охоче випила міцну каву. Вона ніколи особливо не переймалася сніданком, а тому зможе залишити більше місця для вечері.

Коли у двері подзвонили, Еріка трохи злякалася й розлила каву на футболку. Вона лаялася й не могла зрозуміти, хто може прийти так рано. Еріка подивилася на годинник. Пів на дев’яту. Поставила на стіл філіжанку й попрямувала до дверей, за якими стояла Джулія Карлґрен і від холоду плескала в долоні.

— Привіт, — промовила Еріка здивованим голосом.

— Привіт, — сказала Джулія й замовкла.

Еріка не могла втямити, що молодша сестра Алекс робила перед її дверима цього вівторкового ранку, але, добре вихована, вона запросила Джулію увійти.

Джулія різко й гучно ввійшла, зняла із себе верхній одяг і перед Ерікою пройшла у вітальню.

— Чи можна мені пригоститися кавою, якою тут так пахне?

— О, так, зараз зроблю.

Еріка пішла готувати каву й здивовано поглядала на Джулію. Щось було не так із цією дівчиною. Вона принесла Джулії каву і, тримаючи в руці свою філіжанку, запропонувала їй сісти на плетеному дивані на веранді. Кілька хвилин вони пили каву в тиші. Еріка вирішила надати їй змогу висловитися першій, аби Джулія сама розповіла, чому приїхала сюди. Після недовгої напруженої мовчанки Джулія промовила:

— Ти тут живеш?

— Ні. Я живу в Стокгольмі, але поки тут розбираюся з батьківськими речами.

— Так, я чула. Мені дуже шкода.

— Дякую. Маю сказати те саме.

Джулія ледь чутно засміялася, і Еріці це здалося дивним і недоречним. Вона згадала про документ, який знайшла в паперовому кошику Неллі Лоренс, і задумалася, як усе це пов’язано між собою.

— Ти, певно, гадаєш, чому я тут.

Джулія подивилася на Еріку своїм особливим пронизливим поглядом. Дівчина майже не моргала.

Еріку знову вразило, якими протилежностями були сестри. Шкіра Джулії була у висипах, а волосся — таким, наче вона сама підрізала його ножицями, навіть не дивлячись у дзеркало. Щось було не так із її зовнішністю. Її шкіра здавалася хворобливо блідою, наче брудно-сіра пліснява. Стиль одягу також помітно відрізнявся від стилю Алекс, і її вбрання було далеким від сучасної моди й мало такий вигляд, наче вона купила його в крамничках для тітоньок пенсійного віку. Таке можна було вдягнути лише на маскарад.

— Ти маєш кілька світлин Алекс?

— Перепрошую?!

Еріку спантеличило таке запитання.

— Світлини? Гадаю, що якісь є. Та їх повно. Тато полюбляв фотографувати нас, коли ми були маленькими. Ми з Алекс багато спілкувалися, тож вона точно є на багатьох фотографіях.

— Чи можу я побачити їх?

Джулія запитливо подивилася на Еріку, мовби засуджувала її за те, що та досі ще не встала й не пішла по світлини. Еріка ввічливо попросила вибачення й ненадовго відійшла. Її втішала можливість хоч на мить відволіктися від пронизливого погляду Джулії.

Світлини лежали в скрині на горищі. Еріка ще не встигла там розібратися з речами, але добре пам’ятала, де стоїть скриня. У ній зберігалися всі сімейні світлини, і Еріка постійно відкладала той день, коли сяде й передивиться їх. Більша частина фотографій лежала окремими купками, але ті, які вона шукала, були в альбомах. Еріка передивлялася альбоми один за одним і лише в третьому знайшла те, що шукала. Світлини Алекс були й у четвертому альбомі, і Еріка з обома альбомами в руках обережно спустилася драбиною з горища.

Джулія сиділа в такій самій позі. Еріка подумала, чи та взагалі ворушилася за той час, поки вона відходила.

— Ось у мене світлини, які можуть тебе зацікавити.

Еріка важко дихала й гучно поклала на стіл важкий фотоальбом.

Джулія негайно ж накинулася на перший альбом, і Еріка підсіла ближче до неї, щоб коментувати світлини.

— Як давно зроблено цю фотографію?

Джулія вказала на першу світлину Алекс на другій сторінці альбому.

— Хвилинку… Імовірно… 1974. Так, гадаю, тоді. Нам тут близько дев’яти років, якщо не помиляюся.

Еріка провела пальцем і відчула, як її охоплює глибокий сум. Це було так давно. Вони з Алекс стояли в садочку одного теплого літнього дня, і Еріка дуже добре пам’ятає, як вони голі втікали туди-сюди від садових поливалок і кричали. Те, що виділялося на світлині, — в’язані рукавички на Алекс.

— Чому вона в рукавичках? Здається, надворі липень, чи не так?

Джулія спантеличено подивилася на Еріку, яка всміхалася від спогадів.

— Твоя сестра полюбляла ці рукавички й надягала їх не лише взимку, а навіть і влітку. Вона була такою впертою, що ніхто не міг її змусити забути ці кляті рукавички.

— Вона завжди знала, чого хоче, чи не так?

Джулія поглянула на світлину, і Еріка побачила в її очах ніжність. Секундою пізніше вона зникла, і Джулія нетерпляче перегорнула наступну сторінку.

Фотографії здавалися Еріці реліквіями з іншої епохи. Усе це було так давно. Відтоді трапилося так багато всього. Інколи їй здавалося, що дитячі роки дружби з Алекс були лише сном.

— Ми були радше сестрами, аніж подругами. Ми гуляли разом зранку й аж вечора. А також часто залишалися ночувати одна в одної. Щодня ми розповідали, що буде на вечерю в нас удома, а потім вирішували, у кого смачніше.

— Іншими словами, ви часто в нас вечеряли.

Уперше за весь час на вустах Джулії з’явилася усмішка.

— Так, що-що, а їжа у твоєї мами була чудовою.

Погляд Еріки привабило особливе фото. Вона тремтливою рукою доторкнулася до нього. Неймовірно гарне. Алекс сиділа в човні Туре й заходилася сміхом. Її біляве волосся спадало на обличчя, а за нею вимальовувався красивий краєвид Ф’єлльбакки. Певно, вони прямували до узбережжя, щоб купатися й засмагати там донесхочу. Тоді вони часто подорожували. Мати Александри, як завжди, не змогла долучитися до них. Вона виправдовувалася своїми світськими візитами й залишалася вдома. І так було завжди. Ті прогулянки, на яких Елсі була з ними, можна було порахувати на пальцях однієї руки. Вона засміялася, коли побачила світлину Анни з тієї прогулянки. Як завжди, вона смішно кривлялася.

— Твоя сестра?

— Так, моя молодша сестра Анна.

Голос Еріки був роздратованим, і вона натякнула Джулії, що не хоче далі порушувати цю тему. Джулія зрозуміла й своїми короткими товстенькими пальцями перегорнула сторінку. Її нігті були коротко підстрижені, а на деяких пальцях навіть залишилися ранки. Еріка відвела погляд від ушкоджених пальців Джулії й подивилася на світлини, що мигтіли перед її очима.

На останніх світлинах другого альбому Алекс зникла, і це створювало дуже різкий контраст. Джулія обережно поклала альбоми на столик і відкинулася на спинку дивана, тримаючи в руках філіжанку кави.

— Хочеш іще кави? Ця, певно, уже охолола.

Джулія поглянула на філіжанку й зрозуміла, що Еріка має рацію.

— Так, якщо ще маєш, то я охоче погоджуся.

Вона простягнула свою філіжанку Еріці, яка дуже зраділа можливості трохи розім’ятися. Плетений диван їй дуже подобався, але після тривалого сидіння на ньому боліла спина. Імовірно, Джулія теж уже не витримала, тому підвелася й пішла разом з Ерікою на кухню.

— Ви влаштували щедрі поминки. Так багато людей прийшло до вас на каву.

Еріка стояла спиною до Джулії й розливала свіжу каву. У відповідь вона почула лише якесь незначуще бурмотіння й вирішила бути трохи сміливішою.

— Здалося, ніби ви з Неллі Лоренс добре знайомі. Як ви познайомилися?

Еріка затамувала подих. Той клаптик паперу, який вона знайшла вдома в Неллі, пробудив у ній іще більшу цікавість.

— Тато працював у родинній компанії Лоренсів.

Джулія неохоче відповіла. Її пальці потягнулися до рота, і вона не помітила, як почала гризти нігті.

— Так, це було ще задовго до твого народження.

Еріка не здавалася.

Джулія перестала гризти нігті й знову неохоче відповіла:

— Я влітку підробляла на консервній фабриці кілька разів.

— Здається, наче ви добре спілкувалися.

— Так, можу припустити, що Неллі побачила в мені щось таке, чого не бачили інші.

Її усмішка здавалася гіркою й самозаглибленою. Еріка на мить відчула симпатію до Джулії. Життя гидкого каченяти, певно, складне. Вона нічого не мовила у відповідь, і тиша змусила Джулію продовжити розмову:

— Ми завжди були тут улітку, і одного дня, коли мені було вісім, Неллі зателефонувала татові й запитала, чи не хочу я заробити трохи грошей і попрацювати в офісі. Я не змогла відмовитися й працювала там щоліта, я пішла з роботи лише тоді, коли почала навчатися в педагогічній школі.

Еріка зрозуміла, що Джулія приховувала найважливіше. У цьому не було сумнівів. А також вона відчувала, що навряд чи зможе дізнатися в Джулії більше про її стосунки з Неллі. Вони знову сіли на дивані на веранді й у кількахвилинній тиші пили каву. Обидві дивилися на кригу, що простяглася на горизонті.

— Напевно, тобі було дуже важко, коли Алекс переїхала.

Джулія відповіла не одразу:

— І так, і ні. Ми тоді вже не гралися разом. Звісно, це було нелегко, але не так прикро, бо ми не були вже найкращими подругами.

— Що трапилося? Чому ви перестали спілкуватися?

— Якби ж я знала.

Еріку вразило те, як їй досі боляче від однієї лише згадки про втрату Алекс. Так багато років минуло відтоді, але їхнє розставання не є винятком: друзі дитинства часто втрачають одне одного. Вона гадала, що її біль пов’язаний із тим, що вона не дістала жодних пояснень від Алекс. Вони не посварилися, і Алекс не проміняла її на іншу найкращу подругу — жодної причини, що зазвичай призводить до розірвання дружби. Вона лише заховалася за стіною байдужості й зникла, не промовивши ані слова.

— Ви посварилися через щось?

— Ні, я такого не пригадую. Алекс просто якимось чином втратила інтерес. Вона перестала мені телефонувати й запитувати, чи не хочу я кудись піти. Якщо я її кудись кликала, то вона відмовлялася, але я помічала, що вона має час. Та зрештою я припинила її запитувати.

— У неї з’явилися інші друзі, з якими вона спілкувалася?

Еріка роздумувала, чому Джулія запитує про все це про неї та Алекс, але сама не була проти вдатися до спогадів. Це стане їй у пригоді, коли вона писатиме книжку.

— Я ніколи не бачила її в іншій компанії. У школі вона постійно ходила одна. Та однаково…

— Що?

Джулія різко нахилилася вперед.

— Однаково маю відчуття, що хтось-таки був. Але я можу помилятися. Це лише відчуття.

Джулія кивнула, і Еріці здалося, що вона лише підтвердила те, що сестра Алекс давно вже знала.

— Вибач, що запитую, але чому ти хочеш знати подробиці нашого з Алекс дитинства?

Джулія втупила погляд у підлогу й стримано відповіла:

— Вона була набагато старшою за мене й поїхала за кордон, коли я народилася. До того ж ми були зовсім різні. Гадаю, що я так і не дізналася, якою людиною вона була насправді. А тепер уже запізно. Удома я передивилася її світлини, а спільних у нас майже немає. Тож я подумала про тебе.

Еріка розуміла, що її відповідь має лише незначну частку правди й подібна до брехні, однак вирішила зайвого не запитувати.

— Ну, я вже піду. Дякую за каву.

Джулія різко підвелася й поставила чашку на мийку. Еріка провела її до дверей.

— Дякую, що показала фотографії. Для мене це дуже важливо.

Джулія пішла.

Еріка довго стояла біля дверей і дивилася їй услід. Сіра фігура, яка кудись поспішала і, притуливши до грудей руки, захищалася від холоду. Еріка повільно зачинила двері й зайшла в теплий будинок.

Він уже давно так не нервувався. Він почувався чудово й жахливо водночас.

Купа одягу на ліжку зростала, і він діставав черговий костюм. Увесь одяг здавався або старомодним, або неохайним, або занадто нарядним, або дурнуватим, або просто жахливим. Крім того, майже всі штани тиснули в поясі. Зітхнувши, він кинув іще одну пару штанів на ліжко і в самих лише трусах сів поруч на краєчок. Умить він зневірився в очікуванні сьогоднішнього вечора, і йому захотілося відмовитися від усіх планів. Напевно, було б краще, якби він не пішов.

Патрик ліг на ліжко й дивився в стелю, поклавши під голову руки. У нього досі було двоспальне ліжко, на якому спали вони з Карін. Він провів пальцем по її половині, і в його пам’яті почали виринати спогади. Лише нещодавно він узявся лягати на її бік. Насправді йому варто було б придбати нове ліжко, коли вона переїхала, але він не міг на це наважитися.

Попри всю тугу, відколи Карін покинула його, інколи він задумувався, чи справді йому бракувало її або ж ілюзій, які він мав щодо подружнього життя. Його тато пішов від мами до іншої жінки, коли Патрикові було десять років, і розлучення стало надзвичайно сумною подією для нього і його молодшої сестри Лотти. Тоді Патрик пообіцяв, що ніколи не зраджуватиме й жодного разу не розлучатиметься. А якщо одружиться, то на все життя. Тож коли вони з Карін обвінчалися п’ять років тому в Танумсгедській церкві, він ані на секунду не засумнівався, що це назавжди. Але рідко життя складається так, як гадаєш. Вона і Лейф зустрічалися за його спиною понад рік, допоки він нарешті не застукав їх. Класика.

Одного разу він прийшов додому раніше, бо йому було зле, і вони якраз були в ліжку. У ліжку, на якому він зараз лежить. Імовірно, у ньому живе мазохіст. Як інакше пояснити те, що він відразу ж не позбувся цього ліжка? Хоча він уже пережив цю подію. Тепер це вже не відігравало жодної ролі.

Він змусив себе підвестися, але досі вагався, чи хоче йти в гості до Еріки. Він хотів і не хотів водночас. Напад жахливої невпевненості в собі миттєво вщент розбив усі його очікування, які втішали його цілий день, ба більше, цілий тиждень. Однак відмовлятися вже запізно, тож вибору не залишалося.

Коли він зрештою знайшов пару штанів «Шинос», що зійшлися в поясі, і вдягнув блакитну випрасувану сорочку, йому покращало. Він побризкав волосся спреєм і, поглянувши в дзеркало, приготувався виходити.

На вулиці було вже темно, як уночі, хоча годинник показував лише пів на восьму. Через легкий сніг подорож до Ф’єлльбакки могла виявитися довгою. Однак Патрик вийшов вчасно, а тому не мав потреби поспішати. Думки про Еріку на декілька хвилин витіснилися думками про нещодавні події на роботі. Мельберґові не сподобалося, що Патрик не зміг дізнатися нічого нового у свідка, сусідки Андерса Єнні, окрім її абсолютної впевненості у власних свідченнях, які підтверджували алібі Андерса на момент убивства Александри. Імовірно, Патрикові бракувало агресивності Мельберґа, але він відчував певну безнадію. Минуло три тижні, відколи вони знайшли Алекс, а розслідування стояло на місці.

Але зараз важливо було не втрачати надії, а зібратися й розпочати все заново та подивитися на кожну деталь і кожне свідчення по-новому. Патрик подумки склав список, що він має з’ясувати завтра. Найважливіше завдання — дізнатися, хто був батьком дитини Алекс. У Ф’єлльбацці має бути хтось, хто бачив або чув про те, з ким вона зустрічалася щовихідних. Не те щоб можна було виключити, що батьком дитини міг бути Генрік, але Андерс також був можливим кандидатом. Хоча йому здавалося, що Андерс не був тим чоловіком, кого вона вважала гідним бути батьком дитини. Він гадав, що те, що розповіла Еріці Франсін, нагадувало правду. У житті Алекс був хтось дуже-дуже важливий. Хтось, хто важив так багато, що вона раділа їхній спільній дитині. Те, чому вона не могла або ж не хотіла радіти разом зі своїм чоловіком.

Про сексуальні стосунки з Андерсом він також хотів довідатися більше. Що спільного мала світська жінка з Ґетеборґа з жалюгідним п’яницею? Щось йому підказувало, що, якщо він з’ясує, як перепліталися їхні шляхи, то знайде відповіді на чимало запитань. До того ж треба дізнатися про статтю, у якій ідеться про зникнення Нільса Лоренса. Алекс тоді була лише дитиною. Чому вона зберігала в себе в шафі клаптик паперу з історією, що трапилася двадцять п’ять років тому? Деталей було так багато, що все це схоже було на картини, які сприймаються незрозуміло, поки не подивишся на них під правильним кутом. Йому просто не вдавалося знайти той кут, під яким крапки сформували б візерунок. У хвилини слабкості він інколи замислювався, чи справді був достатньо вмілим поліцейським, щоб колись розкрити цю справу. Можливо, убивцю досі не знайдено, бо він недостатньо компетентний?!

Перед автомобілем пробігла козуля, і Патрик миттєво прокинувся від своїх сумовитих думок. Він швидко пригальмував і встиг не зачепити тваринку, яка пробігла за декілька сантиметрів. Автомобіль ковзав слизькою дорогою й зупинився через декілька довгих і страшних секунд. Патрик поклав голову на долоні, які досі міцно тримали кермо, і спробував заспокоїтися. Він просидів кілька хвилин, а потім продовжив свій шлях до Ф’єлльбакки й лише за кілька кілометрів наважився набрати швидкість.

Коли Патрик під’їжджав до будинку Еріки, то спізнювався на п’ять хвилин. Він припаркував автомобіль за її гаражем, узяв пляшку вина, яку приготував на подарунок, важко зітхнув і подивився на свою зачіску в дзеркало заднього огляду. Він готовий.

Купа одягу на ліжку Еріки була трохи більшою за Патрикову. Шафа порожніла, і в ній залишилися тільки вішаки. Еріка важко зітхнула. Здавалося, що нічого не пасувало їй дуже добре. Через зайві кілограми, набрані за останні тижні, жодна річ на ній не мала такого вигляду, як їй хотілося б. Еріка досі шкодувала про ранкове зважування й проклинала себе за це. Вона подивилася на себе в дзеркало на повний зріст.

Перша проблема виникла ще після душу, коли вона, як і її улюблена героїня Бріджит Джонс, опинилася перед вибором, які трусики вдягнути. Чи їй обрати гарні мереживні стринги з огляду на крихітну імовірність того, що вони з Патриком опиняться в ліжку? Або ж надягнути величезні несимпатичні труси з підтяжкою, що підвищить шанси на те, що вони взагалі коли-небудь опиняться в ліжку? Складний вибір, але, враховуючи величину живота, вона все ж таки обрала другий варіант. На труси вона надягнула колготки з підтяжкою. Інакше кажучи, важка артилерія.

Еріка подивилася на годинник і зрозуміла, що настав час визначатися. Поглянувши на купу одягу, вона дістала зісподу те, що приміряла найпершим, — чорну класичну сукню в новій моделі Джекі Кеннеді. Її єдиними прикрасами стали перламутрові сережки й наручний годинник. Волосся Еріка залишила розпущеним, і воно легко спадало з її плечей. Вона знову подивилася на себе в профіль і спробувала втягнути живіт. Ну, з комбінацією трусів із підтяжкою, колготок і гарної постави вона мала терпимий вигляд. Але зайві кілограми не завжди ставали приводом для розчарувань: тих, що пішли в живіт, вона б залюбки позбулася, а ті, що на грудях, їй досить подобалися. Звісно, за невеличкою допомогою сучасного бюстгальтера, розробленого за останніми технологіями, з гелем у чашечках, її груди видавалися набагато кращими. Беззаперечний доказ прогресу науки на благо людини.

Еріка спітніла: примірка одягу та емоційний стрес неабияк вплинули на її самопочуття. Макіяж тривав майже двадцять хвилин і був доведений до ідеалу, а коли Еріка закінчила з ним, то помітила, що час минув дуже швидко й вона забула про страви. Еріка швиденько забігла до спальні й взялася розкладати речі, однак незабавом схопила всю купу одягу, запхала її в шафу й зачинила дверцята. Про всяк випадок вона застелила ліжко й ще раз оглянула кімнату, щоб упевнитися, що на підлозі не валяються жодні брудні труси. Пара брудних щоденних трусів може віднадити будь-якого чоловіка.

Еріка поспішила на кухню, і вмить її охопила безпорадність. Вона не знала, з чого почати.

Вона змусила себе зупинитися й зробити глибокий вдих. Перед нею на столі лежали два рецепти зі старих випусків «Ель Гурме», тож треба почати з них. Вона не була шеф-кухарем, але готувала досить добре. На закуску Еріка вирішила приготувати рораку[6] з вершковим соусом, ікрою зубатки й дрібно порізаною червоною цибулею. На основну страву вона планувала зробити пюре й свиняче філе під винним соусом, а на десерт — фруктовий салат із ванільним морозивом. Десерт, на щастя, вона приготувала ще вдень, тож він уже чекав у морозильнику. Еріка поставила картоплю на основну страву, а потім порізала картоплю на закуску.

Вона уважно працювала півтори години й високо підстрибнула, коли у двері подзвонили. Час минав надто швидко, і вона сподівалася, що Патрик не дуже голодний, інакше, доки доготуються страви, чекання може видатися надто довгим.

Еріка була вже на півдорозі до дверей, як помітила, що досі у фартуху. Почувся другий дзвінок, доки вона відчайдушно намагалася розв’язати клятий вузол на спині. Зрештою вона не витримала, зняла фартух через голову й кинула його на стільчик у коридорі. Вона провела рукою по волоссю, нагадала собі втягувати живіт і, глибоко зітхнувши, з усмішкою на обличчі відчинила двері.

— Привіт, Патрику! Рада тебе бачити. Заходь.

Вони обійнялися, і Патрик простягнув їй пляшку вина, замотану у фольгу.

— О, дякую! Дуже приємно!

— Мені рекомендували його в «Сюстемет». Чилійське вино. Густе, зі смаком червоних ягід і присмаком шоколаду. Сам я не вельми тямлю у винах, але вони знають, що радити.

— Воно точно має бути чудовим.

Еріка всміхнулася й поставила пляшку на старий комод, аби допомогти Патрикові з курткою.

— Проходь. Сподіваюся, ти не дуже голодний. Як завжди, моє відчуття часу надто оптимістичне, тож треба ще трішки зачекати, доки їжа приготується.

— Ні, все гаразд.

Патрик пішов за Ерікою на кухню.

— Чи можу я чимось допомогти?

— Так, розкоркуй для нас пляшку вина. Може, почнемо з вина, яке ти приніс?

Він охоче послухався, і Еріка поставила для них два бокали, а сама почала перевіряти, чи не приготувалася їжа. Свиняче філе ще смажилося, а картопля досі була напівсирою. Патрик простягнув їй один із бокалів темно-червоного вина. Вона піднесла його до носа й з насолодою вдихнула. Теплий дубовий аромат вина пробирав її. Еріка злегка пригубила й довго тримала в роті, аби відчути смак, який виявився так само неперевершеним, як і аромат, і вона зрозуміла, що Патрик заплатив чимало за цю пляшку.

Патрик очікувально дивився на неї.

— Фантастично!

— Я подумав, що тобі сподобається. Сам я, на жаль, не можу відчути різниці між вином за п’ятдесят крон і вином за тисячу.

— Ну, і ти зможеш відрізнити. До цього треба звикнути. Якщо ж дати собі час і смакувати вином, а не просто видудлити весь бокал, то все вийде.

Патрик зніяковіло подивився на бокал, який тримав у руці. Він уже випив третину й зараз обережно спробував дослухатися до поради Еріки й смакувати вином, тоді як вона відвернулася щось подивитися в духовці. Як-не-як, його смак не відчувався зовсім по-новому. Патрик потримав вино в роті так, як робила це Еріка, і несподівано відчув смак. Йому навіть здалося, що воно має слабкий присмак чорного шоколаду й сильний присмак червоної смородини, імовірно, у поєднанні з полуницею. Неймовірно.

— Як просуваються справи з розслідуванням?

— Можна сказати, ми знову починаємо з нуля. Андерс має алібі на час убивства, а більше інформації нам так і не вдалося дізнатися. На жаль, ми припустилися класичної помилки. Ми були надто впевнені в тому, що знайшли вбивцю, і перестали перевіряти інші можливі варіанти. Хоча я маю погодитися з комісаром, що Андерс блискуче підходить на роль убивці Алекс. П’яниця, який із якоїсь незрозумілої причини мав сексуальні зв’язки з жінкою, яка, за всіма правилами, трималася подалі від алкоголіків, як Андерс. Злочин через ревнощі, коли настав неминучий кінець стосункам. Його відбитки пальців усюди: на тілі й у ванній. Ми навіть виявили відбитки його ніг у калюжі крові на підлозі.

— Хіба цих доказів замало?

Патрик вертів у руці бокал і спантеличено дивився на коловорот вина.

— Якби Андерс не мав алібі, то цього було б достатньо. Сьогодні він є єдиним підозрюваним у вбивстві, однак ми не можемо довести, що він був у ванній під час убивства, а не після нього. Маленька, але важлива різниця, через яку ми не можемо його обвинуватити.

Аромат на кухні був прекрасним. Еріка витягла з холодильника приготовлену рораку й поставила її підігрітися в духовку. Вона взяла дві тарілки, відчинила дверцята холодильника й дістала банку вершкового соусу та пачку ікри зубатки. У мисці на мийці вже лежала нарізана цибуля. Еріка відчувала, що Патрик стоїть на відстані подиху від неї.

— А ти як? Є якісь новини про будинок?

— Так, на жаль. Учора телефонував маклер і запропонував нам продаж будинку на великодні свята. Анна й Лукас вважають, що це блискуча ідея з його боку.

— До Великодня ще кілька місяців. Багато чого ще може трапитися за цей час.

— Так, я завжди можу сподіватися, що в Лукаса станеться серцевий напад чи ще щось. Ні, вибач, цього я не хочу. Це прокляття однаково чекатиме мене.

Вона зі стукотом зачинила духовку.

— Не варто продавати будинок.

— Ну, мені залишається тільки звикнути до цієї думки й планувати, на що витратити гроші, які я отримаю від продажу. Хоча, маю зізнатися, я завжди гадала, що стану щасливішою, якщо буду мільйонеркою.

— Про те, щоб стати мільйонеркою в цій країні, годі й мріяти. З нашими податками більша частина прибутку піде на фінансування неспроможних шкіл або ще гіршого медичного обслуговування. Уже не варто казати про прекрасний, ба більше, розкішний та низькооплачуваний корпус поліції. Маю сказати, ми зможемо розтратити більшу частину твого багатства.

Еріка розсміялася.

— Так, але й це має свої переваги. Тоді я перестану обирати, купити норку чи песця. Не повіриш, закуска вже готова.

Еріка взяла тарілки й пішла перед Патриком до їдальні. Вона довго сумнівалася, де їм вечеряти: на кухні чи в їдальні. Зрештою вирішила, що найкращим варіантом буде їдальня з дерев’яним розкладним столом і запаленими свічками. Ніщо так не прикрашає зовнішність жінки, як свічки. Еріка добре знала це.

На столі вже лежали серветки з льону, столові прибори й рьорстрандські тарілки під гарячі страви. Це була порцеляна її матері, з блакитною облямівкою, і вона пам’ятала, як мама опікувалася цими тарілками. Вони їх діставали тільки з особливого приводу. Такі приводи не стосувалися днів народження дітей чи чогось, пов’язаного з ними. Для дітей вони діставали звичайний посуд. Але коли священик і його дружина або церковний староста чи диякониха приходили на вечерю, тоді витягали цей посуд. Еріка повернулася до реальності й поставила тарілки на стіл.

— Це здається неймовірно смачним.

Патрик відрізав шматок рораки й поклав на тарілку велику порцію цибулі, соусу та ікри. Він майже підніс страву до рота, коли помітив вираз обличчя Еріки. Засоромлено Патрик відклав виделку й наповнив бокали вином.

— За нашу зустріч!

— За нас!

Еріка всміхнулася. Він такий незграбний. Патрик був самим собою, і його природність вражала її. Патрик не був схожим на тих чоловіків, яких вона зустрічала в Стокгольмі — добре вихованих і навчених етикету. Інколи здавалося, що таких чоловіків старанно клонують. Натомість Патрик був справжнім, і навіть якби він захотів їсти руками, то вона не заперечувала б. До того ж він здавався напрочуд милим, коли заливався рум’янцем.

— До мене сьогодні завітала неочікувана гостя.

— Овва, хто ж?

— Джулія.

Патрик здивовано поглянув на Еріку, і вона зраділа, помітивши, що йому так смакують страви, що він ледве зміг відірватися від їжі.

— Я не знав, що ви з нею знайомі.

— Ми й не знайомі. Я вперше побачила її на похороні Алекс, а сьогодні зранку вона прийшла до мене.

— Чого вона хотіла?

Патрик так завзято шкрябав виделкою по тарілці, що здавалося, наче він намагався здерти з неї фарбу.

— Вона попросила, щоб я показала їй наші з Алекс дитячі світлини. За її словами, у них дуже мало спільних фотографій і їй хотілося б побачити більше. Джулія прийшла з надією, що я маю багато світлин з Алекс, і її сподівання виправдалися. Опісля вона розпитувала про наше дитинство. Мені розповідали, що Джулія та Алекс спілкувалися не надто добре, та це й не дивно, — різниця у віці в них дуже велика, — і тепер їй закортіло дізнатися подробиці життя своєї сестри. Познайомитися з нею. Принаймні мені так здалося. До речі, ти бачився з Джулією?

— Ще ні. Але я чув, що вони не дуже схожі, а точніше сказати, були не дуже схожими.

— Це одному Богові відомо. Я радше сказала б, що вони протилежності, принаймні зовні — це точно. Однак обидві були дещо замкненими в собі, хоча притаманну Джулії грубість я ніколи не помічала в Алекс. Алекс здавалася… Як сказати… Відлюдькуватою, якщо вірити тому, що про неї кажуть. Натомість Джулія — запальна дівчина. Мені здалося, що вона подібна до вулкана, який поступово наповнюється й вбирає в себе різні речовини, а потім викидає їх на поверхню. Надто дивне порівняння?

— Ні, я так не гадаю. Я вважаю, що письменники мають хист відчувати людей і розуміти людську природу.

— Ох, не називай мене письменницею. Я не вважаю, що вже заслуговую на таке звання.

— Ти маєш чотири видані книжки й досі не вважаєш себе письменницею?

Патрик не міг нічого второпати, і Еріка спробувала йому пояснити, що саме мала на увазі під цими словами.

— Так, наразі маю чотири видані біографії, а над п’ятою ще працюю. Я не заперечую цього, але для мене письменник — це людина, яка пише щось від свого серця й розуму, а не лише розповідає про життя іншої людини. Того дня, коли я напишу щось своє, зможу називатися письменницею.

Раптом Еріка згадала, що розповіла не все. За таким визначенням не було жодної різниці між написаними нею біографіями історичних осіб і книжкою про Алекс, над якою вона зараз працювала. Ця книжка також стосувалася життя інших людей, але вона була інакшою. Частково тому, що життя Алекс дуже сильно перепліталося з її власним, а частково тому, що вона могла в ній висловити щось своє. У межах справжніх подій вона мала змогу керувати душею книжки. Але зараз Еріка не могла цього пояснити Патрикові. Ніхто не мав знати, що вона пише книжку про Алекс.

— Отже, Джулія заходила до тебе й розпитувала про Алекс. Тобі вдалося запитати в неї про Неллі Лоренс?

У душі Еріки невпинно боролися суперечливі почуття. Зрештою сумління перемогло, і вона вирішила, що не буде приховувати цю інформацію від Патрика. Можливо, йому вдасться розгадати те, що не вдалося їй. Маленька, але суттєва деталь, про яку вона змовчала, коли прийшла до нього на вечерю. Але тепер їй здавалося, що настав час у всьому зізнатися. Однак спочатку Еріка вирішила подати гарячу страву.

Вона нахилилася, щоб прибрати тарілку Патрика, і зробила це з особливою грайливістю. Цією козирною картою вона могла грати так довго, як їй заманеться. Судячи з виразу обличчя Патрика, вона влучила в саму ціль. Її диво-бюстгальтер виправдав ті п’ятсот крон, за які вона його придбала. Навіть попри те, що її гаманець від цього дуже постраждав.

— Я допоможу тобі.

Патрик узяв в Еріки тарілки й попрямував за нею до кухні. Вона злила воду з картоплі й попросила його пом’яти картоплю на пюре. Натомість сама вирішила довершити соус і швиденько попробувала його на смак. Ще трохи портвейну й вершкового масла — і соус готовий. Тепер залишилося тільки дістати з духовки свіжоспечене філе й порізати його на шматочки. Воно має ідеальний вигляд. Злегка рум’яне всередині, але без червоного соку, що вказував би на те, що воно ще не приготувалося. З овочів Еріка обрала цукровий горошок і висипала його в рьорстрандську миску. Вони з Патриком віднесли їжу в їдальню, і щойно Патрик наповнив тарілку, вона промовила:

— Джулія є єдиною спадкоємницею Неллі Лоренс.

Патрик якраз збирався зробити ковток вина й поперхнувся. Він відкашлявся й схопився за груди. Очі його засльозилися.

— Перепрошую, що ти сказала?

— Я сказала, що Джулія є єдиною спадкоємницею статків Неллі Лоренс. Так написано в заповіті Неллі, — спокійно сказала Еріка й налила Патрикові води, щоб угамувати кашель.

— Боюся запитати, звідки ти це знаєш?

— Я трохи понишпорила в кошику Неллі, коли ходила до неї в гості.

Патрик знову закашлявся й недовірливо поглянув на Еріку. Поки він великими ковтками пив воду, Еріка промовила:

— У кошику лежала копія заповіту, у якому чітко зазначено, що Джулія Карлґрен успадкує власність Неллі Лоренс. Так, звісно, Янові дістанеться його законна частка, але решта перепаде Джулії.

— Ян знає про це?

— Я не знаю. Але припускаю, що ні.

Еріка говорила й насипала собі їжу.

— Коли Джулія приходила до мене, я її запитала, звідки вона так добре знає Неллі Лоренс. Натомість вона наплела мені якусь маячню про те, що вона кілька разів улітку підробляла на консервній фабриці Неллі, тому в них склалися такі стосунки. Я не сумніваюся, що вона справді там працювала, але дівчина щось приховувала. Певна річ, вона не мала жодного бажання зачіпати цю тему.

Патрик замислився.

— Ти не думала про те, що в цій історії є дві незвичайні пари? Навіть неправдоподібні пари, я сказав би: Алекс та Андерс, Джулія та Неллі. Де ж найменший спільний знаменник? Якщо ми з’ясуємо зв’язок між ними, тоді розкриємо справу.

— Алекс. Чи не є Алекс тим найменшим спільним знаменником?

— Ні, — промовив Патрик. — Я гадаю, що це дуже просто. Це щось інше. Щось, чого ми не бачимо або не розуміємо. — Він махнув виделкою. — Ми маємо Нільса Лоренса. Або, якщо бути точним, його зникнення. Ти тоді жила у Ф’єлльбацці, що ти пам’ятаєш із тих часів?

— Тоді я була маленькою, а дітям ніхто не розповідав про таке. Але я пам’ятаю, що всі перешушукувалися.

— Перешушукувалися?

— Так, пам’ятаю, що розмови одразу ж обривалися, коли я заходила до кімнати. Дорослі намагалися говорити тихо, щоб я навіть не почула. Інакше кажучи, я не можу пригадати нічого, окрім того, що тоді зникнення Нільса стало поширеною темою для розмов. Я була дитиною й не знала нічогісінько.

— Тоді мені варто поритися в документах. Запишу собі в список справ на завтра. А зараз я завітав на вечерю до жінки, яка не лише дуже вродлива, а й уміє готувати дивовижні страви. Вип’ємо за тебе!

Він підняв бокал, і Еріка зраділа такому компліменту. Її не стільки втішало те, що вона смачно готує, як те, що Патрик назвав її вродливою. Було б набагато простіше, якби люди вміли читати думки одне одного. Усі ці ігри вже не відігравали б жодної ролі й стали б непотрібними. Однак зараз вона сиділа тут і сподівалася, що він бодай трохи натякне на те, чи цікава вона йому. Ризикувати й показувати всі почуття можна в підлітковому віці, а з роками ти відчуваєш, що серце стає все менш і менш еластичним. Натомість тобі доводиться докладати неймовірно багато зусиль, а шкода від надмірної самовпевненості невпинно більшає.

Патрик узяв іще три порції, і вони замість убивства Алекс почали розмовляти про мрії, життя та безліч світових проблем. Аби подихати свіжим повітрям, перемістилися на веранду. Еріка й Патрик сиділи в різних кутках диванчика й пили вино. Допиваючи другу пляшку, вони відчули легке сп’яніння. Руки й ноги поважчали, тіло стало гарячим, а голова скидалася на мішок із ватою. За вікном панувала темна ніч, і на небі не було жодної зірки. Через безпросвітну темряву їм здавалося, що вони сидять у якомусь величезному коконі. Повна ілюзія того, що вони єдині люди на Землі. Еріка піймала себе на думці, що ніколи в житті не почувалася так затишно й по-домашньому. Вона відпустила бокал і показала рукою на будинок.

— Ти можеш уявити, що Анна хоче продати його? Справа не лише в тому, що він є найгарнішим будинком у світі, а й в історії та спогадах. І я зараз маю на увазі не лише наші з Анною історії, а й тих, хто жив тут до нас. Ти знаєш, що цей будинок для себе та своєї родини колись побудував один капітан? Вільгельм Янссон. Історія дуже трагічна, як і багато інших у Ф’єлльбацці. Він побудував цей будинок для себе та своєї молодої дружини Іди. У них народилося п’ятеро дітей, а під час шостих пологів Іда померла. Тоді не існувало такого поняття, як «батько-одинак», тож він попросив свою старшу сестру придивитися за дітьми, поки сам працюватиме. Однак його сестра Гільда стала не найкращою матір’ю для його дітей. Вона була найрелігійнішою людиною в тутешніх краях, і складно навіть уявити, що це значило в ті часи. Варто було дітям поворухнутися, як вона звинувачувала їх в усіх смертних гріхах і лупцювала. Сьогодні її можна було б назвати садисткою, але тоді часто приховували такі вчинки, виправдовуючи це релігійним вихованням.

Капітан Янссон не часто сюди приїжджав, а тому гадки не мав, у яких умовах виховують його дітей. Однак він мав на це свої причини. На його думку, дітей мала виховувати жінка, а його батьківський обов’язок полягав лише в тому, щоб діти мали дах над головою та їжу на столі. Це все відбувалося доти, доки він не повернувся додому й не побачив, що найменша дівчинка, Мерта, тиждень проходила зі зламаною рукою. Тоді він вигнав Гільду й серед незаміжніх жінок знайшов ту, яка могла б стати гідною матір’ю його дітям. І він зробив правильний вибір. За два місяці капітан одружився із селянкою Ліною Монсдоттер, яка полюбила його дітей, як власних. У них народилося ще семеро спільних дітей, тож їхня родина добряче збільшилася. Якщо придивитися, то в будинку досі можна побачити їхні сліди — подряпини та дірки. Усюди.

— Як так вийшло, що твій батько купив будинок?

— Згодом діти роз’їхалися, а капітан із дружиною, які несамовито кохали одне одного, померли в той самий день. У будинку залишився жити тільки їхній найстарший син — Аллан. Він ніколи не був одруженим, а сам не міг упоратися з таким великим будинком, тож вирішив його продати. Тоді тато з мамою вже побралися й саме шукали житло. Батько розповідав, що він одразу ж закохався в цей будинок. І не вагався ані секунди.

І, коли Аллан продав батькові будинок, він переказав йому історію. Історію будинку та родини. Він казав, що йому важливо, аби тато знав, чиї ноги раніше ходили цією дерев’яною підлогою. Він також залишив листи, які капітан Янссон надсилав з усіх куточків світу: спочатку своїй першій дружині Іді, а потім другій — Ліні. Він залишив навіть палицю, якою Гільда карала дітей. Усі ці речі досі лежать у підвалі. У дитинстві ми з Анною іноді бігали дивитися на них. Ми чули історію про Гільду й намагалися уявити, що відчували діти, коли палиця торкалася їхньої оголеної шкіри. І нам було шкода, що з маленькими дітьми поводилися так жорстоко.

Еріка дивилася на Патрика й розповідала далі:

— Розумієш, чому думка про продаж будинку так крає моє серце? Якщо ми продамо його, то втратимо назавжди. Остаточно. Мені стає зле від однієї лише думки про те, що якісь заможні стокгольмці тинятимуться тут, замінять підлогу й поклеять нові шпалери з мушлями, не кажучи вже про панорамні вікна на веранді. Про смак не може бути й мови. Хто ж перейматиметься тим, щоб зберегти помітки, які Ліна робила олівцем, аби позначити, наскільки виросли діти? Або ж кому будуть цікаві листи капітана Янссона, у яких він описував своїм жінкам, що жодного разу не виїжджали звідси, який вигляд має Південне море? Їхню історію знищать, і цей будинок стане звичайним… Таким, як усі. Привабливим, але без душі.

Еріка відчувала, що говорить забагато, але їй було важливо, аби Патрик її зрозумів. Вона подивилася на нього. Він уважно спостерігав за нею, і їй стало тепло від одного його погляду. Щось змінилося. Настала мить повного взаєморозуміння. Не встигла Еріка збагнути, що відбулося, як Патрик притулився до неї і, повагавшись кілька хвилин, притиснув свої вуста до її. Спочатку вона відчула лише смак вина на їхніх вустах, як уже за кілька секунд з’явився смак Патрика. Вона відчула його язик. Напруження в тілі невпинно зростало.

За мить стало нестерпно. Еріка підвелася, узяла Патрика за руку і, не промовивши ані слова, потягнула за собою до спальні. Вони лягли на ліжко й, міцно обійнявшись, цілувалися. Опісля Патрик із запитальним поглядом почав розстібати її сукню. Вона мовчки показала свою згоду й почала розстібати ґудзики на його сорочці. Раптом Еріка згадала, що білизна, яку вона обрала для сьогоднішнього вечора, — не те, у чому вона хотіла б уперше показатися Патрикові. Навіть Богові відомо, що колготки на ній не найсексуальніше видовище. Питання в тому, як їй позбутися їх, аби Патрик не помітив. Еріка відірвалася й промовила:

— Вибач, мені потрібно до туалету.

Вона метнулася до ванної й розгублено окинула поглядом кімнату. Пощастило: у кошику лежала чиста білизна, яку вона не встигла покласти на місце. Еріка стягнула із себе тісні колготки та труси з підтяжкою й пожбурила їх у кошик для брудної білизни. Опісля одягнула білі мереживні трусики, що пасували до бюстгальтера. Знову натягнула сукню й подивилася на власне відображення в дзеркалі. Волосся стирчало увсебіч, очі гарячково блищали. Її губи були червонішими, ніж зазвичай, і горіли від поцілунків. І вона мала зізнатися, що була дуже сексуальною на вигляд. Без трусів із підтяжкою живіт не здавався плоским, як їй хотілося б, але вона втягнула його й розпрямила груди. Коли вона зайшла до спальні, Патрик лежав так само, як і тоді, коли вона залишила його.

Купка одягу на підлозі біля ліжка ставала все більшою й більшою. Перший раз був не таким чудовим, як про це зазвичай пишуть у романах, — сильні почуття поєднувалися з гострим усвідомленням того, що все відбувається в реальному житті. Водночас, коли їхні тіла кидалися назустріч одне одному, вони добре усвідомлювали власну наготу, хвилювалися про маленькі недоліки й непокоїлися, що створюють багато шуму. Вони були незграбними й переймалися через те, що подобається партнерові, а що — не дуже. Вони були недостатньо впевненими в собі, щоб говорити про це вголос, а тому висловлювали свої вподобання без слів. Другий раз виявився вже кращим. Третій — дуже приємним. Четвертий — добрим, а п’ятий — фантастичним. Вони заснули, притулившись одне до одного, і останнє, що Еріка відчула перед сном, — переплетіння їхніх пальців і ласкаві обійми Патрика. Вона заснула з усмішкою на обличчі.

Здавалося, що його голова розривалася на шматки. Вуста такі сухі, що язик прилип до піднебіння, але щокою він відчув, що подушка була вологою. Наче хтось тримав його повіки й не дозволяв розплющувати очі. Та вже після кількох спроб йому це вдалося.

Перед очима постало видіння. Еріка лежала на боці, повернувшись до нього, і її світле волосся спадало на обличчя. Спокійне та врівноважене дихання вказувало на те, що вона й досі глибоко спить. Імовірно, їй щось снилося, бо її вії час від часу злегка посмикувалися. Патрикові здавалося, що він навіть не втомився б, якби дивився на неї вічність. Він пролежав би так усе життя. Вона поворухнулася уві сні, але миттю повернулася до глибокого сну. Правду кажуть, що все це скидалося на катання на велосипеді. І він мав на увазі не сам процес, а кохання до жінки. У миті суму та безнадії він і уявити не міг, що колись знову зможе це відчути. А зараз йому складно було уявити, що в його житті цього може не стати.

Еріка неспокійно ворушилася уві сні, і Патрик побачив, що вона ось-ось прокинеться. Вона теж боролася з тим, щоб розплющити очі, і Патрик знову дивувався, який гарний блакитний відтінок мали її зіниці.

— Доброго ранку, соню.

— Доброго ранку.

Побачивши усмішку на обличчі Еріки, Патрик почувся мільйонером.

— Як тобі спалося?

Патрик подивився на годинник.

— Так, ті дві години сну були пречудовими. Однак ті години до сну були ще прекраснішими.

Еріка лише всміхнулася у відповідь.

Патрик підозрював, що запах із його рота не надто приємний, але не міг стриматися. Він нахилився й поцілував Еріку. Поцілунки ставали все глибшими й глибшими, і вмить пролетіла ще одна година. Опісля Еріка лежала на лівій руці Патрика й вказівним пальцем малювала кола на його грудях. Вона подивилася на нього.

— Ти вчора ввечері, коли прийшов, думав, що ми опинимося тут?

Він на мить задумався й заклав праву руку за голову.

— Ні-і, не можу сказати, що думав, що так станеться. Хоча сподівався.

— Я теж. Сподівалася, але не думала, що це дійсно станеться.

Патрик на мить подумав, що може здатися різким, але зараз, коли Еріка лежала в нього на плечі, він міг наважитися на будь-що.

— Різниця лише в тому, що ти почала сподіватися нещодавно, чи не так? Знаєш, скільки часу я плекав цю надію?

Вона запитально подивилася на нього.

— Ні, і скільки ж?

Патрик на хвилину замовк, аби надати своїм словам особливого ефекту.

— Усе життя. Я був закоханий у тебе ще від свого народження.

Коли Патрик вимовив ці слова вголос, то почув, наскільки правдиво вони звучали. Так усе й було.

Еріка витріщилася на нього.

— Жартуєш! І скажи лишень, що я весь цей час не знаходила собі місця, що ти ані краплі не цікавишся мною, щоб дізнатися, що мені варто було лише підступити на крок ближче?

Її голос був жартівливим, але Патрик відчув, що його слова дійсно її вразили.

— Ні, не те щоб я жив у целібаті або як відлюдник у пустелі. Певна річ, я закохувався за цей час. У Карін, наприклад. Але ти завжди була особливою. Я постійно відчував щось незвичайне, коли зустрічав тебе.

Патрик стиснув руку в кулак і притулив її до серця. Еріка взяла її, поцілувала й притиснула до своєї щоки. Цим жестом вона сказала йому все.

Цей ранок вони присвятили знайомству одне з одним. Відповіді Патрика на її запитання про хобі викликали в Еріки особливі емоції.

— Ні-і-і-і. Тільки не ще один спортивний фанат! Чому?.. Чому я не можу знайти чоловіка, достатньо розумного, щоб уторопати, що нормально ганятися за м’ячем лише тоді, коли тобі п’ять?! Або який принаймні міг би поставити собі запитання: яка ж користь людству від того, що хтось подолає планку на висоті двох метрів?

— Два сорок п’ять.

— Що «два сорок п’ять»? — запитала Еріка монотонним голосом, натякаючи на те, що їй не надто цікава відповідь.

— Рекордсмен світу, Хав’єр Сотомайор, встановив рекорд, стрибнувши на два метри сорок п’ять сантиметрів. Жінки стрибають приблизно на висоту два метри.

— Ну то й що?

Еріка спідлоба поглянула на Патрика.

— Ти маєш телеканал «Євроспорт»?

— Еге ж.

— А «Канал +»? Не для фільмів, а для спортивних програм?

— Еге ж.

— І «ТБ-1000» для цього ж?

— Авжеж. Але якщо казати правду, то «ТБ-1000» у мене з двох причин.

Еріка зніяковіло всміхнулася.

— Я щось забула?

— Та-ак, «ТБ-3» часто транслює спортивні чемпіонати.

— Маю сказати, що мій спортивний радар дуже добре функціонує. Цього тижня я провела один неймовірно сумний вечір у мого друга Дана за переглядом чемпіонату з хокею. Олімпійські ігри. Я справді не розумію, як комусь це може подобатися — дивитися на чоловіків у роздутій формі, які ганяють за якоюсь чорною штукенцією?

— У будь-якому разі це веселіше й продуктивніше, аніж цілими днями ходити на шопінг.

У відповідь на такий невмотивований напад на її найбільше захоплення Еріка скривилася. Раптом вона побачила, що очі Патрика заблищали.

— Дідько.

Він випрямився на ліжку.

— Перепрошую?

— Чорт забирай. Дідько.

Еріка витріщилася на нього.

— Як у біса я міг це пропустити?

Він кілька разів ударив себе кулаком.

— Агов, я тут! Поясни мені, що ти маєш на увазі?

Еріка демонстративно помахала руками перед його обличчям. Патрик на мить заглибився у свої думки, а коли помітив її рухи, то підвівся з ліжка, зістрибнув на підлогу й, голий, як немовля, побіг сходами. Невдовзі він повернувся з кількома газетами в руці, сів на ліжко й затято почав їх гортати. Еріка здалася й захоплено спостерігала за ним.

— Ага, от що! — тріумфально вигукнув Патрик. — Яке щастя, що ти не викинула свої старі телепрограми.

Він помахав газетою.

— Швеція — Канада.

Еріка досі мовчала й спантеличено звела брови.

Патрик розчаровано почав пояснювати.

— Швеція перемогла Канаду в матчі на Олімпійських іграх. У п’ятницю, двадцять п’ятого січня. ТБ-4.

Еріка знову запитливо поглянула на Патрика, і він зітхнув.

— Усі звичайні програми було скасовано через цей матч. Андерс того вечора не міг повернутися додому тоді, коли починалися «Інші світи», тому що їх скасували. Розумієш?

Нарешті Еріка второпала, що саме Патрик мав на увазі. Тепер в Андерса немає алібі. Та навіть якби він мав залізне алібі, то поліції складно було б пройти повз нього. Тепер завдяки цій інформації вони мають право знову його заарештувати. Патрик задоволено кивнув, побачивши, що Еріка зрозуміла.

— Але ж ти не віриш у те, що Андерс — убивця?

— Ні, не вірю. Але інколи я також можу помилятися, навіть коли мені здається, що в це важко повірити. — Він підморгнув одним оком. — Але я можу присягтися, що Андерс знає набагато більше, ніж розповів. Тепер ми маємо змогу дужче піднатиснути на нього.

Патрик почав бігати спальнею й шукати свій одяг, що був розкиданий повсюдно. Але найбільш тривожним виявилося те, що він помітив, що на ньому досі є шкарпетки. Поспішно натягнувши на себе штани, він сподівався, що Еріка не помітила їх раніше, у миті пристрасті. Складно скидатися на бога сексуальності, коли на тобі товсті шкарпетки з написом «Танумсгедський спортивний клуб».

Раптом Патрик зрозумів, що запізнюється, і швиденько вдягнувся. Перша спроба застібнути сорочку зазнала поразки, і він вилаявся, коли на останньому ґудзику помітив, що треба починати спочатку. Патрик розумів, як смішно дивитися на нього збоку. Він сів на краєчок ліжка, узяв Еріку за руку й подивився їй в очі.

— Мені шкода, що я так утікаю, але я справді мушу бігти. Хочу лише, щоб ти знала, що це була найдивовижніша ніч у моєму житті і я вже не можу дочекатися нашої наступної зустрічі. Ти хочеш, щоб ми побачилися знову?

Те, що відбулося між ними, досі здавалося чимось тендітним і ранимим. І Патрик затамував подих в очікуванні відповіді. Вона лише кивнула.

— Тож я забіжу до тебе, щойно впораюся з роботою, гаразд?

Еріка знову кивнула у відповідь. Він нахилився й поцілував її.

Коли Патрик вийшов у двері спальні, Еріка сіла на ліжку й закуталася в ковдру. Крізь маленьке кругле віконечко в похилій стелі світило сонце й створювало ілюзію німба над її світлим волоссям. Це найгарніше, що він коли-небудь бачив.

Сніг танув і просочувався крізь його мокасини. Взуття радше було підхожим для літньої погоди, але алкоголь завжди здавався йому ефективним способом побороти холод, тому він ніколи не сумнівався, коли перед ним поставав вибір, що купити — пару зимових чобіт чи літр горілки.

Повітря було таким чистим і ясним, що Бенґта Ларссона охопило почуття, якого він ніколи раніше не відчував. Воно тривожило його, і водночас від нього віяло свободою, і Бенґт ніяк не міг зрозуміти, що ж цього звичайного ранку могло породити це незвичайне відчуття. Він зупинився й із заплющеними очима вдихнув ранкове повітря. Подумати лише: якби його життя завжди було сповнене таких ранків.

Це роздоріжжя було йому добре знайомим. Він достеменно знав, якого саме дня його життя зробило нещасливий поворот. Він міг навіть назвати точну годину. Насправді він пам’ятав усе. Хоча в його житті ніколи не було жорстокості, бідності, голоду або браку уваги, єдине, на що можна було скаржитися, — це власна дурнуватість і надто велика віра у свою унікальність та перевагу над іншими. Звісно ж, тут не обійшлося й без дівчини.

Тоді йому було сімнадцять років, і найважливіше місце в його житті посідали дівчата. Але ця дівчина була особливою. Мауд зі своїм розкішним білявим волоссям та удаваною скромністю грала на його его, як на добре налаштованій скрипці. «Любий Бенґте, мені лише потрібно придбати…», «Любий Бенґте, ти не міг би купити мені…». Вона завжди тримала його під каблуком, і він покірно крокував за нею. Їй постійно було замало. Він заощаджував усі зароблені гроші й купував їй розкішний одяг, парфуми — усе, чого вона бажала. Але щойно вона одержувала те, про що благала, відразу ж відкидала все вбік і благала про іншу річ, запевняючи, що лише це зробить її щасливою.

Мауд завдала йому болю, і він сам не помітив, як колесо почало набирати несамовитої швидкості, допоки він сам не перестав помічати, де був верх, а де — низ. Коли йому виповнилося вісімнадцять років, Мауд вирішила, що їздитиме з ним не інакше, як на «Кадилак Конвертейбл». Цей автомобіль коштував більше за його річну зарплату, і Бенґт не спав ночами, обдумуючи, де йому дістати такі гроші. Поки він страждав, Мауд надула губки й чітко йому натякнула, що, якщо він не придбає авто, то вона знайде когось іншого, хто піклуватиметься про неї так, як вона на це заслуговує. Його безсонні ночі стали ще жахливішими через ревнощі, і він не витримав.

Десятого вересня 1954 року о 14 : 00, озброєний старим армійським пістолетом, який його батько всі ці роки зберігав удома, і з маскою на обличчі він зайшов до Танумсгедського банку. Однак усе пішло шкереберть. Певна річ, працівники банку одразу ж покидали до його сумки пачки грошей, але їх виявилося не так багато, як він очікував. Та один із клієнтів банку, батько його колишнього однокласника, упізнав Бенґта, хоча той і був у масці. За годину до Бенґта прибула поліція й знайшла під ліжком у його кімнаті сумку з грошима. Вираз обличчя матері закарбувався в його пам’яті назавжди. З дня її смерті минуло вже багато років, але її очі досі переслідували його, коли алкоголь затуманював свідомість.

Трирічне ув’язнення вбило всі надії на майбутнє. Коли Бенґта звільнили, Мауд безслідно зникла. Він не знав, куди саме, та й особливо не переймався цим. Усі його давні друзі вже мали надійну роботу та сім’ю, і їм не надто кортіло з ним зв’язуватися. Поки Бенґт сидів за ґратами, з батьком трапився нещасний випадок, і той загинув. Тож Бенґт переїхав до матері. Без копійки в кишені, він намагався знайти роботу, однак усюди відмовляли. Єдине, що змушувало його шукати майбутнє на дні пляшки, — це зневажливі погляди, які переслідували його на кожному кроці.

Людині, яка виросла в спокійному маленькому містечку, де всі вітаються, коли зустрічають одне одного, ігнорування здавалося так само болісним, як і фізичне покарання. Він думав переїхати з Ф’єлльбакки, але куди міг податися? Легше було просто залишитися вдома та шукати втіхи на дні пляшки.

Вони з Андерсом швидко знайшли одне одного. «Два бідні дурні», — постійно називали вони себе й гірко сміялися. Бенґт відчував майже батьківську любов до Андерса й більше хвилювався про його долю, аніж про власну. Його часто охоплювало бажання зробити бодай щось, щоб змінити життя Андерса, але оскільки він сам не міг звільнитися з обіймів алкоголю, то знав, що такої вибагливої коханки, як і Мауд, позбутися майже неможливо. Вона багато потребувала, а натомість нічого не давала, тож єдине, що вони могли подарувати одне одному, — втіха та компанія.

Дорога до під’їзду Андерса ретельно розчищена й посипана піском, тож Бенґтові не довелося оберігати пляшку, що лежала у внутрішній кишені його куртки, як це траплялося холодними зимами, коли блискуча крига сягала аж до сходів.

Два поверхи до квартири Андерса здавалися йому випробуванням, адже ліфта в будинку не було. Він зупинявся кілька разів, аби перепочити, і для бадьорості дозволив собі зробити кілька ковтків із пляшки. Коли Бенґт нарешті дістався до дверей Андерса, то його мучила сильна задишка. Він притулився до поштової скриньки біля дверей, постояв трохи й зайшов у двері, які Андерс ніколи не зачиняв.

У квартирі було тихо. Може, Андерс не вдома? Якби він напився й влігся спати, то його важке дихання й похропування чулося б навіть у коридорі. Бенґт заглянув до кухні. Нікого, окрім звичайних бактерій. Двері у ванну були трохи прочинені, але й там ані тіні. Коли він пішов далі, то йому вмить здалося, що серце ось-ось вискочить із грудей. Побачене у вітальні змусило його заклякнути на місці. Пляшка, яку він тримав у руці, випала й гучно вдарилася об підлогу.

Найперше, що він побачив, — оголені ноги, які звисали над підлогою й злегка колихалися, наче гойдалка. Андерс був вдягнений лише в штани. Голова похилена, а обличчя набрякле й позбавлене кольору. Язик здавався завеликим проти вуст, з яких він стирчав. Найжахливіше видовище, яке Бенґт коли-небудь бачив. Він підняв із підлоги пляшку, позадкував і вийшов із квартири. Його охопили шок і суцільна спустошеність. Він втратив єдине, що в нього залишалося. Бенґт сів на порозі квартири Андерса, притулив пляшку до вуст і заплакав.

Патрик сумнівався, що зараз рівень алкоголю в його крові не перевищує допустиму норму. Та сьогодні змусив себе змиритися з цим. Аби почуватися в безпеці, він їхав трохи повільніше, ніж зазвичай. Однією рукою тримав кермо, а другою шукав потрібні номери в телефонній книзі. Та навряд чи це робило його подорож бодай трохи безпечнішою.

Спочатку він зателефонував до «ТБ-4», де підтвердили, що «Інші світи» справді були вилучені з програми тієї п’ятниці, двадцять п’ятого січня, бо тоді транслювали хокейний матч. Опісля він зателефонував Мельберґові, який навдивовижу зрадів новині про те, що алібі Андерса не підтвердилося, і наполягав на негайному арешті підозрюваного. Після третьої розмови він іще більше запевнився в правильності своїх дій і поїхав у напрямку багатоповерхівки, у якій жив Андерс. Напевно, Єнні Росен просто переплутала дні. Зі свідками таке трапляється часто.

Незважаючи на несподіваний поворот у справі, Патрик однаково не міг зосередитися на роботі. Його думки постійно поверталися до Еріки та подій цієї ночі. Він упіймав себе на тому, що його обличчя засяяло якоюсь дурнуватою усмішкою, а пальці ритмічно вистукували якусь мелодію. Він перемкнув радіо на станцію з ретро-музикою й почув пісню Арети Франклін «Респект». Ця радісна пісня якнайкраще відповідала його настрою, і Патрик додав гучності. Коли доходило до приспіву, він підспівував на весь голос і танцював, наскільки йому це вдавалося, навсидячки. Йому самому здавалося, що він чудово співає, аж раптом радіо затихло, і Патрик почув лише власне виття «Р.E.С.П.E.K.T». Барабанні перетинки ось-ось луснуть.

Уся ніч скидалася на сон, але причиною цьому було не вино, а туманна завіса почуттів — кохання та еротики, що оповила їх.

Патрик змушений був відпустити думки про ніч, коли заїхав на стоянку перед багатоповерхівкою. Підсилення приїхало навдивовижу швидко. Мабуть, вони були десь поруч. Він побачив два поліцейські автомобілі з увімкненим світловим сигналом і злегка зморщив лоба. Напевно, вони переплутали накази. Він просив про один автомобіль, а не про два. Коли підійшов ближче, то побачив, що за поліцейськими автомобілями стояла карета швидкої допомоги. Щось пішло не так.

Він упізнав Лену, біляву колегу з Уддевалли, і підійшов до неї. Вона комусь телефонувала, але коли він наблизився, то почув, що вона завершує розмову. Лена вимкнула телефон і поклала його в чохол, пристебнутий до ременя.

— Привіт, Патрику.

— Привіт, Лено. Що трапилося?

— Один алкоголік знайшов Андерса Нільссона. Його повісили у власній квартирі.

Вони кивнула в бік під’їзду. Патрикові стало зле.

— Але ж ви нічого не чіпали, чи не так?

— Ні. За кого ти нас маєш? Я щойно розмовляла з відділом в Уддеваллі, і вони відправили до нас команду експертів для огляду місця вбивства. Ми ось розмовляли з Мельберґом, і я подумала, що ти приїхав, бо він зателефонував тобі.

— Ні, я їхав сюди, щоб знову заарештувати Андерса.

— Але я чула, що він мав алібі. Чи не так?

— Так, ми думали, що це так, але це не підтвердилося, тому ми хотіли знову його затримати.

— Дідько. Як гадаєш, що вся ця чортівня значить? Імовірність того, що у Ф’єлльбацці раптом з’явилися два вбивці, дуже маленька. Тому, мабуть, Андерса вбила та сама людина, яка позбавила життя й Александру Війкнер. Ви взагалі маєте ще якихось підозрюваних, окрім Андерса?

Патрик зніяковів. Ця справа дійсно набирала нових обертів, однак він поки не був готовий визнати, що Андерса й Алекс убила одна людина. Звісно ж, з погляду статистики майже неможливо, щоб за десятиліття тут не було жодного злочину, а тут раптом з’явилося двоє різних убивць. Але зараз він був не готовий виключати навіть неможливе.

— Ми можемо піднятися до квартири? Я хочу її оглянути. Чи не могла б ти мені розповісти все, що тобі відомо? Наприклад, як і коли вас сповістили про це?

Лена обігнала Патрика й першою відчинила двері під’їзду.

— Ну, як я вже сказала, його знайшов алкоголік Бенґт Ларссон. Зранку він зайшов до Андерса, щоб випити горілки. Він щоранку гостював в Андерса, і сьогоднішній день не став винятком. Коли він зайшов до квартири, то побачив Андерса, який висів на мотузці, прикріпленій до гачка для люстри у вітальні.

— Він одразу ж викликав поліцію?

— Насправді ні. Він сидів біля квартири й запивав своє горе пляшкою горілки «Explorer». Невдовзі на сходовий майданчик вийшов сусід і запитав у Бенґта, що трапилося. Коли Бенґт розповів йому, то той негайно зателефонував нам. Бенґт Ларссон був занадто п’яний, щоб розповісти всі подробиці, тож я направила його до витверезника.

Патрик подумки метикував про те, чому Мельберґ не зателефонував йому й не сповістив про вбивство Андерса. Та незабаром відмовився від непотрібних роздумів і вдовольнився поясненням, що дії комісара найчастіше не мають жодних логічних обґрунтувань.

Перестрибуючи через дві сходинки, Патрик швидко наздогнав Лену. Двері квартири на третьому поверсі були відчинені, і Патрик побачив людей, які там копошилися. Єнні з Максом на руках стояла біля дверей своєї квартири. Коли Патрик підійшов до них, Макс захоплено помахав йому своїми маленькими товстенькими ручками й усміхнувся беззубим ротиком.

— Що там трапилося?

Єнні міцніше обхопила Макса, який чимдуж намагався звільнитися з її рук.

— Ми поки не знаємо. Андерс Нільссон убитий — це все, що нам відомо. Ви чули або бачили щось незвичне?

— Ні, я не пригадую нічого такого. Спочатку я почула, як сусід почав розмовляти з кимось на сходовому майданчику, а опісля прибули поліція й швидка допомога. І почалася метушня.

— Рано-вранці чи вночі ви теж не чули нічого дивного? — Патрик не здавався.

— Ні, нічого.

Зрештою він зрозумів, що навряд чи зможе довідатися від неї більше.

— Гаразд. Дякую за допомогу, Єнні.

Він усміхнувся Максові, який відразу ж схопив Патрика за палець і залився радісним сміхом. Патрик мимохіть звільнив палець і повільно позадкував до квартири Андерса, продовжуючи махати Максові.

Лена стояла біля дверей квартири Андерса й глузливо посміхалася.

— Що, скучили одне за одним?

Патрик відчув, що заливається рум’янцем, і Лена посміхнулася ще дужче. Він щось пробелькотів у відповідь. Лена першою зайшла до квартири й промовила через плече:

— І знай: я незаміжня, і мій біологічний годинник цокає так гучно, що вночі мені ледве вдається заснути.

Хоча Патрик знав, що вона жартує й це її звичайний спосіб фліртувати, він однаково почервонів іще більше. Патрик стримався від відповіді, а коли вони зайшли до квартири Андерса, приводи для усмішок у них обох зникли.

Хтось зняв тіло Андерса й поклав його на підлогу у вітальні. Прямо над тілом висів гачок із прикріпленим до нього одним кінцем мотузки завдовжки близько десяти сантиметрів, тоді як другий кінець обплітав шию Андерса. На його шиї Патрик побачив глибоку яскраво-червону рану в місці, де мотузка впилася в шкіру. Дивитися на неприродний колір облич жертв завжди було нестерпно: від удушення вони мали дуже моторошний вигляд і набували неприємного синьо-фіолетового забарвлення. Товстий набряклий язик, що стирчав між губами, також був типовим для жертв, яких повісили або задушили. Хоча досвід Патрика в розкритті вбивств був дуже скромним, щороку поліції доводилося не раз мати справу із самогубствами, і сам Патрик за всю свою кар’єру став свідком трьох таких випадків.

Коли Патрик оглянув вітальню, то помітив одну річ, що відкидала можливість самогубства. Андерс аж ніяк не міг забратися так високо й просунути голову в петлю, адже поблизу не було жодного стільчика чи столу. Андерс просто висів посеред кімнати, наче моторошний мобільник.

Патрик обережно обійшов з усіх боків тіло Андерса. Очі того були розплющеними й непорушно дивилися в стелю. Патрикові кортіло підійти ближче й закрити очі померлого, але він знав, що до прибуття експертів ніхто не має права чіпати тіло. Якщо казати щиро, то, за правилами, ніхто й не повинен був знімати його до приїзду експертів. Подивившись у витріщені очі Андерса, Патрик відчув, як його проймає дрож. Здавалося, наче очі мерця переслідують його.

Патрик помітив, що на стінах не залишилося жодної картини. На їхньому місці тепер була суцільна порожнеча. Та загалом кімната здавалася так само засміченою, як і тоді, коли Патрик завітав сюди вперше. Однак тоді її прикрашали картини, які надавали квартирі Андерса певного декадентського духу завдяки різкому контрасту бруду й краси. Тепер тут було лише брудно й гидко.

Лена безперервно комусь телефонувала. Вона відповідала короткими та нескладними фразами, аж раптом захлопнула свій маленький «Ерікссон» і повернулася до Патрика.

— Я отримала підтвердження, що незабаром приїдуть експерти для вивчення місця злочину. Вони вже виїжджають із Ґетеборґа. Тож зараз ми не маємо нічого чіпати. Пропоную зачекати надворі.

Вони вийшли на сходовий майданчик, і Лена обережно зачинила двері ключем, що стирчав із внутрішнього боку. Коли вони вийшли з під’їзду, мороз пробирав аж до самісіньких кісток, і вони почали тупцювати з ноги на ногу, аби зігрітися.

— Де подівся Янне?

— Він сьогодні ваббає.

— Ваббає?

Патрик спантеличено подивився на неї.

— Доглядає за хворою дитиною. VAB[7]. Поблизу нікого не виявилося, тож мені довелося їхати на виклик самій.

Патрик неуважно кивнув. Він мав погодитися з Леною. Зараз усе вказувало на те, що вони шукали одного й того самого вбивцю. Поспішні висновки — найприкріша помилка в роботі поліцейського, однак шансів обмаль, що в такому маленькому містечку раптом з’явилося два вбивці. А якщо згадати про тісний зв’язок між двома жертвами, то шанси зменшувалися ще більше.

Вони припускали, що експерти приїдуть щонайменше за півтори години, а то й за дві. Аби хоч трохи вберегтися від холоду, сіли в автомобіль Патрика й увімкнули обігрівач. Понад годину Патрик і Лена сиділи в тиші та слухали поп-музику, що лунала на радіо й контрастувала з таким тривалим очікуванням. За годину та сорок хвилин на стоянку заїхали два поліцейські автомобілі, і вони вийшли, аби зустріти колег.

— Яне, любий, хіба ми не можемо придбати власний будинок? Я чула, що зараз продають один із будинків біля Бадгольмену. Може, поїдемо й подивимося на нього? Звідти найдивовижніший краєвид, та й поруч є місце для човнів. Будь ласочка!

Істеричний голос Ліси його дратував. Останнім часом його роздратованість не знала меж. Витерпіти шлюб із Лісою було б значно легше, якби вона заткнула пельку та красувалася мовчки. Тепер ані її пишні груди, ані кругленькі сідниці не справляли на нього такого враження, як колись. Вона тільки те й робила, що постійно скиглила, і він із гіркотою на серці подумав: невже одружився лише заради того, щоби щодня вислуховувати її нескінченне ниття.

Ліса працювала офіціанткою в «Червоній змії» в Ґреббестаді, коли він уперше її запримітив. Майже всі хлопці ковтали слину, коли бачили її пишні груди та довгі стрункі ноги. Тоді Ян пообіцяв собі, що вона належатиме тільки йому. Він завжди отримував те, чого хотів, і Ліса не мала стати винятком. Він не вирізнявся надзвичайною вродою, але все саме собою вирішилося, коли він представився Яном Лоренсом. Щойно жінки чули його прізвище, їхні обличчя починали сяяти й двері до їхнього серця відчинялися.

Він був одержимий тілом Ліси. Не годен насититися нею, Ян заплющував очі на всі її поодинокі коментарі, які вона видавала своїм скрипучим голосом. Коли він ішов із нею під руку, постійно ловив заздрісні погляди інших чоловіків, і це додавало її привабливості нового відтінку. Спершу її маленькі натяки на те, що настав час зробити її порядною жінкою, зазнали поразки. Якщо казати щиро, її дурнуватість почала виходити за межі її привабливості, однак уже незабаром він погодився на шлюб. На цей остаточний вибір вплинуло передусім сильне протистояння з Неллі. Вона ненавиділа Лісу з першої хвилини, відколи її побачила, і користалася кожною нагодою нагадати про це. Тоді Яном керувало дитяче прагнення діяти наперекір словам матері, та зараз він проклинав власну дурість.

Ліса лежала гола на животі на великому двоспальному ліжку. Вона надула губи й якнайдужче намагалася звабити Яна, якому, на її жаль, було вже однаково. Він знав, що вона чекає на відповідь.

— Ти знаєш, що ми не можемо переїхати від матері. Вона хвора, тому сама аж ніяк не впорається з таким великим будинком.

Він став спиною до Ліси й почав зав’язувати біля великого дзеркала краватку. У ньому він побачив, як вона роздратовано наморщила лоба. Їй це не личило.

— Коли ця стара карга нарешті набереться розуму й знайде собі якийсь інший чудовий будиночок? Вона коли-небудь дасть нам спокій? Хіба не можна зрозуміти, що ми маємо право на власне життя?! Набридло вже щодня доглядати за цією старою. І що їй за насолода сидіти на купі грошей? Ладна заприсягтися, що вона втішається, коли ми принижуємося й збираємо останні крихти з її столу. Хіба ти мало робиш для неї? До ночі працюєш на фабриці, а решту часу няньчишся з нею, немов із дитиною. Ця відьма могла б подякувати нам за все це й віддати найкращу кімнату. Та де ж там! Ми тулимося в підвалі, доки вона шикує у своїх салонах.

Ян обернувся й холодно подивився на дружину.

— Хіба я не просив тебе не говорити про мою матір у такому тоні?!

— Твою матір, — презирливо фиркнула Ліса. — Яне, ти сам хоч бачиш, що вона не вважає тебе за сина? Ти ніколи не станеш для неї кимось більшим, як бідне дитятко, яке вона прихистила задля благодійності. Якби її любий Нільс не зник, то тебе рано чи пізно виперли б звідси. Ти лише іграшка, Яне. Хто б іще погодився працювати на її фабриці з ранку до ночі запівдарма? Єдине, що ти маєш, — це обіцянка, що, коли вона нарешті здохне, тобі дістануться всі гроші. По-перше, ця відьма доживе щонайменше до ста років, а по-друге, вона точно за нашою спиною вже заповіла гроші якомусь притулку для бездомних тварин. Яне, інколи ти такий дурний.

Ліса перевернулася на спину й узялася розглядати свій манікюр. Ян спокійно підійшов до ліжка, сів навпочіпки й почав намотувати на свій палець пасмо її довгого білявого волосся, що звисало з ліжка, аж доки Ліса не скривилася від болю. Він нахилився до неї так близько, що почув її важке дихання, і тихо промовив:

— Ніколи не називай мене дурним, чуєш? Ніколи. І повір мені, одного дня всі гроші стануть моїми. Та я не впевнений, чи ти затримаєшся тут так надовго, щоб насолодитися ними.

Він смакував тим, як у її очах запалюється страх. Ян вважав її дурною, але водночас дуже хитрою, і навіть зараз примітивний розум підказував їй, що варто змінювати тактику. Ліса розкинулася на ліжку, закопилила губи й поклала руки на груди. Вона провела пальцями навколо сосків, аж доки вони не затверділи, і ласкаво промовила:

— Вибач, Яне, я повелася по-дурному. Ти знаєш мене. Я спочатку кажу, а потім думаю. Можна я компенсую тобі це?

Вона звабливо посмоктала вказівний палець і повільно опустила руку донизу.

У кліп ока Ян відчув, що його тіло самохіть зреагувало на такі дії, і вирішив, що бодай для чогось Ліса може згодитися. Він знову розв’язав краватку.

Мельберґ удавав, що вдумливо щось пише. Він майстерно прикидався, наче не помічає незадоволені обличчя присутніх, які зібралися в його кабінеті. Сьогодні, аби врізноманітнити своє повсякдення, він одягнув костюм, що був йому замалим щонайменше на один розмір. Однак сам він ставив на карб хімчистку: мовляв, його костюм попрали в надто гарячій воді, і той зсівся. Мельберґ був твердо переконаний, що з часів юнацтва не набрав жодного зайвого грама, а тому вважав, що купування нового костюма — це лише витрата грошей. Та і якісних речей уже не знайдеш. Він ні при чому, що ці недотепи в хімчистці не вміють належно виконувати свою роботу.

Мельберґ відкашлявся. Шурхіт і балачки затихли, і всі подивилися на комісара, який сидів на своєму робочому місці. Стільці зібрали з усієї дільниці й півколом поставили перед його письмовим столом. Мельберґ мовчки кинув незадоволений погляд на своїх підлеглих. Цю мить він волів розтягнути на вічність. Подивившись на Патрика, Мельберґ наморщив лоба: цей хлопчина мав дуже виснажений і розбитий вигляд. Звісно, у свій вільний час працівники могли робити все, що їм заманеться, але зараз лише середина тижня, і треба знати міру в гулянках та алкоголі. Та сам він зовсім забув, як учора видудлив цілу пляшку. Він обов’язково ще поговорить із Патриком віч-на-віч, бо годі вже зловживати алкоголем.

— Як ви всі знаєте, у Ф’єлльбацці трапилося ще одне вбивство. Малоймовірно, що ми маємо двох убивць, тому я гадаю, що ми можемо стверджувати, що Александру Війкнер та Андерса Нільссона вбила та сама людина.

Мельберґ насолоджувався власним голосом і переможно поглянув на присутніх. Це його козир. Він природжений оратор.

Мельберґ знову промовив:

— Андерса Нільссона сьогодні зранку знайшов Бенґт Ларссон, його друг-п’яниця. Андерса повісили, і експерти з Ґетеборґа припускають, що він висів щонайменше відучора. Доки нам не нададуть нової інформації, маємо зважати на цю гіпотезу.

Він полюбляв те відчуття, з яким промовляв слово «гіпотеза». Людей перед ним було не дуже багато, але в його уяві вони подвоювалися. Їхня цікавість зростала, і всі вони чекали на його слова. Комісар задоволено оглянувся. Анніка затято щось друкувала на ноутбуці, посунувши свої окуляри на кінчик носа. Її пишні груди добре підкреслював жовтий піджак, до якого пасувала чудова спідниця. Мельберґ підморгнув їй. Цього поки досить. Найголовніше — не залякати її. Поруч з Аннікою сидів Патрик, який, здавалося, ось-ось засне. Його повіки були важкими, а очі — дуже червоними. Мельберґ негайно поговорить із ним, щойно матиме слушну нагоду. Певна річ, він має право вимагати від своїх підлеглих належних манер.

Окрім Патрика й Анніки, перед Мельберґом сиділо ще троє працівників дільниці. Йоста Флюгаре був найстаршим серед них і якнайстаранніше намагався не обтяжувати себе роботою, бо вже за кілька років на нього чекала довгождана пенсія. Тоді він зможе присвятити весь свій час улюбленому хобі — гольфу. Йоста захопився цією грою років десять тому, коли його дружина померла від раку, а кожні вихідні почали здаватися нестерпно довгими та самотніми. Незабаром спорт став для нього сенсом життя, а робота, яка взагалі ніколи не здавалася йому надто цікавою, сьогодні поставала єдиною перешкодою з ранку до вечора грати в гольф.

Зі своєї жалюгідної зарплати Йості вдалося відкласти гроші на будиночок на іспанському узбережжі. Тож незабаром він зможе грати влітку в гольф у Швеції, а в інші пори року жити в Іспанії. Але цього разу Йоста мав зізнатися, що вбивство його неабияк зацікавило. Звичайно, не так, щоб він викладався на сто відсотків, але, зважаючи на пору року, досить сильно.

Біля нього сидів наймолодший працівник дільниці — Мартін Молін. Цей хлопчина пробуджував в усіх колег батьківські почуття, і вони намагалися потайки допомагати йому з роботою. Хоч і робили це часто, він ніколи не помічав. Вони доручали йому лише такі завдання, з якими могла б упоратися навіть дитина, а опісля редагували його звіти до того, як ті потрапляли на стіл Мельберґа.

Він закінчив школу поліції лише рік тому. І всі дивувалися, як, по-перше, йому вдалося скласти всі вступні іспити й потрапити туди, а по-друге, упоратися з навчанням і закінчити школу. Але Мартін був дуже доброю та щирою людиною, і, попри наївність, яка суперечила якостям поліцейського, усі вони дійшли згоди, що тут, у Танумсгеде, він не нашкодить, а тому повсякчас допомагали впоратися з усіма труднощами. Анніка взяла його під особисту опіку та іншим на диво показувала свої почуття спонтанно, обіймаючи Мартіна, як ведмедиця обіймає своє дитинча.

Його яскраво-руде волосся й ластовиння могли прирівнятися за кольором хіба що до червонуватого відтінку обличчя. Мартін обожнював Анніку й вечорами часто полюбляв заходити до неї в гості, аби попросити поради у хвилини чергового нещасного кохання. Його наївність і доброта немов магнітом притягували корисливих дівчат. Однак Анніка завжди була рада вислухати Мартіна, зібрати докупи рештки його впевненості в собі, а потім знову відпустити у світ із надією, що одного дня він зустріне дівчину, яка помітить за його веснянкуватою зовнішністю добре серце.

Останній працівник у їхній дільниці був також найменш популярним. Ернст Люндґрен — корислива людина, яка не проминала жодної доброї нагоди нажитися за рахунок інших. Ніхто й не дивувався тому, що він досі неодружений. Ернст не був вродливим, та хоч чоловікам із менш привабливою зовнішністю вдавалося знайти свою другу половинку завдяки чудовому характеру, Ернстові бракувало й цього. Тому він досі жив зі своєю пристаркуватою матір’ю в сільському будинку на півдні від Танумсгеде. Пліткували, що його батько, якого всі знали як агресивного п’яницю, упав із сіновалу на вила. Казали, що до цього доклала рук його дружина. Але це сталося багато років тому, і плітки не вщухали тільки тому, що тем для чуток у цій місцевості було не так багато. Зрештою, правдивим було те, що лише мати любила Ернста таким, яким він був: з кривими зубами, настовбурченими вухами, розпатланим волоссям, холеричним типом темпераменту й завищеною самооцінкою. Зараз Ернст утупив очі в Мельберґа, немов слова комісара перетворювалися на перлини, і роздратовано робив зауваження тим, хто видав бодай один звук, що міг відволікти його від такої насолоди. Тепер він підняв руку, як школяр, і запитав:

— Звідки ми знаємо? Може, Андерса вбив той його друг-п’яниця, а потім удав, наче знайшов його?!

Мельберґ задоволено кивнув у бік Ернста Люндґрена.

— Дуже влучне запитання, Ернсте! Чудово. Як я вже зауважив, ми спираємося на те, що Андерса й Александру вбила одна людина. Але про всяк випадок перевірте вчорашнє алібі Бенґта Ларссона.

Мельберґ показав олівцем на Ернста Люндґрена, а потім кинув погляд на інших працівників.

— Ось такий підхід нам потрібен, щоб розкрити цю справу. Сподіваюся, ви візьмете приклад з Ернста. Вам усім іще далеко до його рівня.

Ернст зніяковіло потупив очі, але, щойно Мельберґ відволікся, він не стримався й кинув тріумфальний погляд на своїх колег. Анніка щось пробелькотіла, удаючи, що не помічає суворого погляду Люндґрена.

— Так, про що ж я?

Мельберґ ухопився великими пальцями за підтяжки під піджаком і покрутився на стільці, щоб повернутися до дошки позаду, на якій висіли світлини в справі Александри Війкнер. Тепер поруч висіла й друга дошка з фотографією Андерса, зроблена до того, як карета швидкої допомоги забрала його тіло.

— Що ж ми маємо зараз? Учора Андерса Нільссона знайшли вбитим, і, за попередніми висновками, убивство сталося вчора зранку. Його повісила одна людина чи кілька осіб, найімовірніше, усе ж таки кілька, бо для того, щоб підняти здоровезного чоловіка так високо й прикріпити до нього мотузку, потрібна неабияка сила. Ми не знаємо, як саме вони це зробили. Немає нічого, що вказувало б на насильницькі дії. На тілі Андерса немає навіть жодних синців. Як я вже зауважив, це лише попередні висновки — більш докладну інформацію ми дізнаємося після розтину тіла.

Патрик помахав своєю ручкою.

— Як швидко нам нададуть докладну інформацію?

— У наших колег зараз дуже багато роботи, тому, на жаль, я не можу точно сказати, коли вони впораються.

Усі сприйняли ці слова як належне.

— Ще ми знаємо про стосунки між Андерсом Нільссоном і нашою першою жертвою — Александрою Війкнер.

Мельберґ устав і показав на світлину Александри, що висіла посередині першої дошки поруч із фотографією її матері. Усі знову подумали про те, якою вродливою була Алекс. Поруч висіла світлина Алекс у ванні з блідим обличчям блакитнуватого відтінку, крижаними віями й замерзлим волоссям. Усе це мало жахливий вигляд.

— Ця незвичайна пара мала сексуальні стосунки. Це підтвердив сам Андерс, і ми маємо докази, що підкріплюють його слова. Однак ми не знаємо, як довго тривали їхні стосунки, а найголовніше — як так сталося, що вродлива заможна жінка обрала коханцем гидкого непримітного п’яницю. Тут заритий якийсь собака, я це носом відчуваю.

Мельберґ кілька разів постукав вказівним пальцем по своєму набряклому носі безпросипного п’яниці.

— Мартіне, тобі завдання покопатися в цьому глибше. Передусім ти маєш навідатися до Генріка Війкнера й цього разу випитати в нього все можливе. Цей хлопчисько знає більше, ніж говорить. Я впевнений.

Мартін покірно кивнув і швидко щось записав у блокнот. Анніка подивилася на нього ніжним материнським поглядом.

— Щодо підозрюваного у вбивстві Алекс ми, на жаль, маємо починати все спочатку. Андерс бачився правильним кандидатом на цю роль, але тепер ми маємо інший поворот. Патрику, ти мусиш знову переглянути весь матеріал у справі вбивства Александри Війкнер. Перевір кожну деталь двічі. Десь має бути зачіпка, яку ми пропустили.

Мельберґ почув цю репліку в одному детективному серіалі й запам’ятав, аби згодом використати за слушної нагоди.

Йоста — єдиний, кому не дісталося жодного доручення. Мельберґ подивився на дошку з матеріалами справи й замислився.

— Йосто, ти маєш поговорити з родичами Александри Війкнер. Імовірно, вони досі щось приховують від нас. Розпитай про друзів і ворогів Алекс, її дитинство, характер — про все що завгодно. Поговори з батьками та її сестрою, але з кожним окремо. З власного досвіду можу сказати, що так із них можна витягнути більше інформації. Їдь разом із Мартіном Моліном, коли він вирушить до чоловіка Алекс.

Йоста відчув, як на його плечі звалився важкий тягар непосильних робочих доручень, і тяжко зітхнув. Не тому, що це відволіче його від гольфу посеред холоднючої зими, а тому що останнім часом не звик виконувати бодай якусь серйозну роботу. Йоста був справжнім митцем удавати заклопотаність, тоді як сам годинами сидів за комп’ютером і розкладав пасьянс. Саме тому необхідність показати конкретні результати неабияк його налякала. Свобода закінчилася. Імовірно, за понаднормові години їм навіть не заплатять. Він буде радий, якщо хоча б компенсують витрати на бензин.

Мельберґ поплескав у долоні й почав усіх підганяти:

— Ну-ну, поспішайте. Немає часу протирати штани, якщо ми хочемо розкрити цю справу. Мені потрібно, щоб ви працювали наполегливіше, ніж будь-коли, а щодо відпочинку — ви його отримаєте лише тоді, коли розкриєте цю справу. А поки я розпоряджатимуся вашим часом. Тож гайда за роботу.

Якщо комусь і не подобалося, що його підганяють, мов маленьку дитину, то він однаково не промовив ані слова. Вони підвелися й узяли свої речі: стільчик в одну руку, блокнот — у другу. Лише Ернст Люндґрен затримався, але цього разу комісар Мельберґ не був готовий вислуховувати його лестощі, тож хутко виставив за двері.

День видався дуже продуктивним. Хоч ім’я єдиного підозрюваного у вбивстві Александри Війкнер можна було викреслити зі списку, два вбивства важили набагато більше, ніж одне. Якщо одне вбивство — це новина, то два — це справжня сенсація для такого маленького містечка. Якщо раніше він просто сподівався на те, що дістане квиток до Ґетеборґа, коли розкриє цю справу, то тепер був глибоко впевнений у тому, що після розкриття серійного вбивства вони на колінах благатимуть його повернутися.

З думкою про такі світлі перспективи Бертіль Мельберґ відкинувся на стільці, потягнувся рукою до третьої шухлядки, дістав пачку тістечок «Mамс-Mамс» і з’їв одне за одним. Опісля заклав руки за голову, заплющив очі й вирішив трохи подрімати — однаково обідня перерва вже ось-ось.

Після того, як Патрик пішов, Еріка намагалася кілька годин поспати, однак усі її спроби не мали успіху. Надто багато думок сновигало в її голові, і вона лише переверталася з боку на бік. Повсякчас на її обличчі з’являлася широка усмішка. Через те, що її раптово охопило таке безмежне щастя, Еріка почувалася злодійкою. Почуття буяли всіма барвами, і вона не знала, що із собою робити. Еріка лягла на бік і заклала руки за голову.

Сьогодні все сприймалося легше: убивство Алекс, книжка, за написання якої вона ніяк не могла всістися, скорбота за батьками та продаж будинку, у якому минуло все її дитинство. Проблеми нікуди не поділися, але вперше Еріка почувалася насправді впевненою в тому, що її світ не провалився в небуття й що вона зможе впоратися з усіма труднощами, які постали на її шляху.

Подумати тільки, як усе змінилося за один день, за якісь двадцять чотири години. Учора о цій самій порі вона прокинулася з важким серцем від самотності, якої ніяк не могла позбутися. Тепер їй здавалося, наче вона досі фізично відчуває, як Патрик ласкаво торкається її шкіри. Хоча слово «фізично» було не надто влучним — занадто слабке й обмежене.

Усім своїм єством вона відчувала, що самотність змінювалася присутністю іншої людини, а тиша в спальні сповнювалася спокоєм, хоча раніше здавалася загрозливою й нескінченною. Еріка вже скучила за Патриком і була впевнена, що, де б він не був, зараз він думає про неї.

Еріка відчувала, наче очищується від усього старого бруду. Вона чітко усвідомила, що настав час глянути у вічі тому, що хвилювало її останнім часом.

Відколи вона дізналася, хто був батьком дитини, на яку чекала Алекс, ця правда вогненними літерами викарбувалася перед її очима. Еріка не хотіла вірити в це. Вона досі не приймала її, але зараз відчула в собі сили зустрітися з правдою віч-на-віч. Вона добре знала, що має робити.

Еріка купалася в дуже гарячій воді. Перший ранок свого нового життя вона хотіла зустріти абсолютно чистою. Вона вийшла з ванної, поглянула на погоду за вікном і тепло вдягнулася. Невдовзі вона вже сиділа у своєму автомобілі й подумки благала, щоб він завівся. Їй пощастило.

Під час подорожі Еріка роздумувала про те, як ліпше розпочати розмову. Вона приготувала кілька варіантів, але один здавався гіршим від іншого, тож Еріка вирішила, що найкращий спосіб — імпровізація. Хоча в неї й не було багато доказів, інтуїція їй підказувала, що вона мала рацію. Умить їй спало на думку зателефонувати Патрикові та розповісти про свої підозри, однак вона хутко відмовилася від цієї ідеї: спершу сама має все перевірити. На кону стояло дещо дуже важливе.

Еріка швидко доїхала до місця призначення, але їй здалося, що минула вічність. Коли вона заїхала на стоянку перед готелем «Бад», Дан радісно помахав їй із човна. Вона припускала, що він має бути там. Еріка помахала йому, однак не всміхнулася у відповідь. Вона замкнула автомобіль і, засунувши руки в кишені вовняного пальта, попростувала до Дана. У цей туманний день віяло свіжою прохолодою, і Еріка глибоко вдихнула, щоб прогнати з голови залишки похмілля після вчорашнього вечора.

— Привіт, Еріко.

— Привіт.

Дан далі порався у своєму човні, але був дуже радий, що нарешті в нього з’явилася компанія. Еріка знервовано огляділася, чи немає поруч Пернілли, бо досі пам’ятала той погляд, яким дружина Дана зустріла її минулого разу. Однак завдяки новим відкриттям зараз вона більше розуміла вчинки Пернілли.

Уперше Еріка побачила, яким гарним був старий рибацький човен, який дістався Данові від батька і яким він ніжно опікувався. Риболовля була в його крові, і найбільшим розчаруванням у житті Дана стало те, що цим промислом не забезпечиш родину. Звичайно, він мав успішну кар’єру вчителя в школі Танумсгеде, але риболовля — ось його справжнє життєве покликання. Дан усміхнено працював. Важка робота його не лякала, а зимовий холод він перемагав теплим одягом. Дан підняв важку котушку на плечі й повернувся до Еріки.

— Що за дідько?! Ти сьогодні прийшла без їжі? Боїшся, що я звикну?

З-під його в’язаної шапки стирчало пасмо світлого волосся, і Дан стояв перед нею, немов масивна колонна, що світиться на сонці. Він випромінював силу й радість, і Еріці стало мулько на душі від думки, що зараз їй доведеться покласти край його радощам. Але якщо вона цього не зробить, то це зробить хтось інший. У найгіршому випадку — поліція. Вона переконувала себе в тому, що робить це заради нього, але знала, що її саму пробирає неабияка цікавість. Вона дуже хоче дізнатися все сама. Вона має дізнатися все сама.

Дан кинув котушку на палубу й знову повернувся до Еріки, яка стояла, притулившись до релінгів. Вона вдивлялася в небокрай.

— «Я купив своє кохання за гроші, бо іншої ради не мав…» — Дан усміхнувся й додав: — «Заспівай під мелодії натягнутих струн, заспівай про кохання…»

Еріка не всміхалася.

— Густав Фредінґ досі є твоїм найулюбленішим поетом?

— Він завжди був і буде таким. Школярі кажуть, що їх нудить від його творів, але, на мою думку, його віршів ніколи не буває забагато.

— Так, я досі маю збірку його поезій. Ти подарував мені її, коли ми були разом.

Еріка говорила йому в спину, бо Дан якраз повернувся, щоб перенести два мішки, що стояли біля релінгів. Вона невблаганно промовила:

— Ти завжди даруєш своїм коханим збірки Густава Фредінґа?

Дан припинив поратися з мішками й різко обернувся до Еріки. Він занепокоєно поглянув на неї й сказав:

— Що ти маєш на увазі? Я подарував одну книжку тобі, а потім іще одну Перніллі, але сумніваюся, що вона коли-небудь її читала.

Еріка побачила занепокоєння в очах Дана. Вона міцно вхопилася своїми руками за релінги й рішуче подивилася йому прямо у вічі.

— А Алекс? Їй теж дістався один примірник?

Обличчя Дана вмить набуло такого самого кольору, як і сніг на крижаному морі позаду нього, але водночас Еріка помітила й полегшення, що миттю промайнуло в його очах.

— Що ти маєш на увазі? Алекс?

Дан не збирався здаватися.

— Я тобі нещодавно розповідала, що одного вечора заходила до будинку Алекс. Тоді туди завітав іще один гість, поки я там нишпорила. І цей гість цілеспрямовано попрямував до спальні та щось звідти забрав. Я спочатку не могла згадати, що саме, але коли перевірила, кому востаннє телефонувала Алекс, то побачила твій мобільний номер. Тоді я згадала, чого забракло в кімнаті після візиту незнайомця. Я маю такий самий збірник удома.

Дан мовчав, і вона промовила:

— Нескладно припустити, навіщо тобі потрібно було поцупити таку просту річ, як збірка поезій. Ти її підписав, чи не так? І цей підпис міг би виказати чоловіка, який був її коханцем.

— «З усією своєю любов’ю та пристрастю — Дан», — сентиментально продекламував він.

Тепер настала черга Дана викладати всі карти. Він різко сів на палубу й стягнув із себе шапку. Його волосся стирчало вусібіч, і він зняв рукавиці, аби пригладити руками пасма. Опісля подивився на Еріку й сказав:

— Я не хотів, щоб про це дізналися. Те, що було між нами, — це божевілля, яке не мало нічого спільного з нашим реальним життям. Ми обоє знали, що колись це має закінчитися.

— Ви мали зустрітися тієї п’ятниці, коли вона померла?

Обличчя Дана проймав дрож. Після смерті Алекс він неодноразово замислювався про те, що б могло статися, якби тоді він усе ж таки прийшов. Про те, що вона могла б бути живою.

— Так, тієї п’ятниці я мав прийти до неї ввечері. Пернілла разом із дітьми планувала поїхати в гості до своєї сестри в Мункедаль. Я сказав, що мені зле, і залишився вдома.

— Але Пернілла не поїхала, так?

Довге мовчання.

— Ні. Пернілла поїхала, а я залишився вдома. Я вимкнув мобільний, а про те, що вона ніколи не ризикнула б телефонувати на домашній телефон, знав точно. Я не пішов до неї, бо боявся. Я не наважувався дивитися їй у вічі: мені було страшно сказати, що між нами все закінчено. Хоч я й знав, що вона також усвідомлює те, що рано чи пізно це має статися, не наважувався зробити цей крок першим. Я подумав, що якщо я почну ігнорувати, то вона врешті-решт втомиться від цього й залишить мене. Типово для чоловіків, що скажеш?

Еріка знала, що найскладніша частина їхньої розмови ще попереду. Вона мала сповістити Данові про дитину. Нехай він дізнається про це від неї.

— Справа лише в тому, Дане, що вона не розуміла, що це має закінчитися. Вона бачила майбутнє у ваших стосунках. Майбутнє, у якому вона піде від Генріка, а ти залишиш Перніллу, і ви житимете разом до кінця ваших днів.

Дан тремтів від кожного її слова. Неминуче настала черга найгіршого.

— Дане, Алекс була при надії. Вона чекала дитину. Імовірно, того вечора вона збиралася розповісти тобі про це. Вона приготувала святкову вечерю й поклала до холодильника шампанське.

Дан намагався не дивитися їй в очі. Він опустив погляд додолу, але сльози швидко набігли на його очі й самохіть скочувалися зі щік. Дан зайшовся плачем, повсякчас витираючи рукавицями обличчя. Зрештою він затулив лице руками.

Еріка сіла навпочіпки біля Дана й, обійнявши його, намагалася втішити. Однак Дан умить вирвався з її обіймів, і вона зрозуміла, що зараз він намагається вирватися з пекла, яке сам собі створив. Тож вона чекала, доки він заспокоїться, і, схрестивши руки, стояла поруч. Нарешті він трохи стишився.

— Звідки ти дізналася, що вона була при надії?

Слова ледве проривалися крізь хрипкий голос Дана.

— Я була в поліції з Бірґіт і Генріком, і там нам розповіли про це.

— Вони знають, що батьком дитини був не Генрік?

— Генрік знає точно, однак Бірґіт — ні. Вона впевнена, що то дитина Генріка.

Він кивнув. Здавалося, що його втішає те, що батьки Алекс не знають про це.

— Як ви познайомилися?

Еріка хотіла відвернути його думки про ненароджену дитину й хоча б ненадовго дати йому перепочинок.

Він усміхнувся.

— Класика. Де сьогодні люди можуть познайомитися у Ф’єлльбацці? Звісно ж, у галереї. Ми побачили одне одного в різних кутках зали, а далі немов спалах блискавки. Я ніколи не відчував такого потягу до когось іншого.

Еріка відчула слабкий присмак ревнощів. Дан розповідав далі:

— Тоді не було нічого, а за кілька тижнів вона зателефонувала мені на мобільний. І я прийшов до неї. Ось так усе й закрутилося. Украдені миті втіхи й задоволення, поки Пернілли не було у Ф’єлльбацці. Щоправда, небагато ночей і вечорів ми провели разом. Частіше бачилися вдень.

— Ти не боявся, що сусіди Алекс побачать тебе біля її будинку? Ти сам знаєш, як швидко тут плетуть плітки.

— Авжеж, я задумувався про це. Я зазвичай перестрибував огорожу за її будинком і заходив через чорний вхід. Чесно кажучи, небезпека та ризик нас теж неабияк захоплювали.

— Але ти розумієш, як сильно ризикував?

Дан м’яв шапку в руках, втупивши погляд у палубу.

— З одного боку, так. Та з іншого, — я вірив у те, що мені нічого не загрожує. Мені завжди здавалося, що комусь може не пощастити, а от у мене все буде гаразд. Розумієш?

— Пернілла знає?

— Ні. Принаймні прямо вона не казала. Я гадаю, що вона підозрює щось. Ти сама бачила її реакцію, коли вона застала нас разом. Останнім часом вона постійно так поводиться — ревнує й повсякчас стежить за мною. Я впевнений, що вона відчуває, що тут щось не так.

— Ти розумієш, що тепер маєш розповісти їй про це?!

Дан похитав головою, і його очі знову наповнилися слізьми.

— Ні, Еріко. Я не можу. До стосунків з Алекс я не розумів, як багато Пернілла важить для мене. Алекс була пристрастю, а Пернілла й діти — це моє життя. Я не можу!

Еріка нахилилася й поклала свою долоню на плече Дана. Вона говорила спокійним і чітким голосом, який приховував усю стурбованість, що пробирала її зсередини:

— Дане, ти мусиш. Так чи інак поліція дізнається. Зараз ти маєш шанс розповісти Перніллі про все так, як бачиш це ти. Рано чи пізно поліція постукає до тебе, і тоді ти вже не матимеш жодного шансу повідомити Перніллі так, як ти хочеш цього. Дане, ти не маєш вибору. Тим паче, ти сам казав, що вона здогадується про зраду. Та й до того ж вам обом полегшає, коли ви поговорите про це. Це як ковток свіжого повітря.

Еріка бачила, що Дан прислухається до її слів, тоді як його тіло проймає дрож.

— Подумай, що буде, якщо вона кине мене? Подумай, якщо вона забере дітей і піде від мене, Еріко, що мені тоді робити? Я без них не зможу.

Слабкий голос усередині неї злісно шепотів їй, що йому варто було думати про це раніше, однак сильніший запевняв, що зараз не час для докорів. Зараз це не має значення. Вона нахилилася, обійняла Дана й погладила його по спині. Він заплакав, але вмить його плач затихнув, а коли Дан вивільнився з її обіймів і витер сльози, Еріка зрозуміла, що він твердо вирішив не ховатися від неминучого.

Коли вона від’їжджала від причалу, то в дзеркало заднього огляду побачила, як Дан непорушно стоїть у своєму улюбленому човні й дивиться на обрій. Вона тримала кулачки, щоб йому вдалося знайти правильні слова. Це буде непросто.

Патрик гучно позіхав: сонливість пробирала його з голови до п’ят. Він ніколи не почувався таким утомленим. Він ніколи не почувався таким щасливим.

Було складно зосередитися на товстих стосах паперів, що лежали на його письмовому столі. Справа про вбивство спровокувала появу величезної кількості різних документів, які він мав переглянути до найдрібнішої деталі, аби знайти маленьку, але таку необхідну зачіпку, яка змогла б допомогти розкрити справу. Він потер очі великим пальцем руки й глибоко вдихнув, аби зібратися з думками та продовжити виконання службових обов’язків.

Щодесять хвилин йому доводилося вставати зі стільця, випрямляти спину, іти за черговою порцією кави та пристрибувати на місці, аби не заснути й бодай ненадовго зосередитися на роботі. Кілька разів його рука самохіть тягнулася зателефонувати Еріці, але він стримувався. Якщо вона так само сильно втомилася, то, імовірно, зараз спить. Він сподівався на це, адже планував, що сьогодні вночі вони довго не спатимуть. Якщо, звичайно, усе вдасться.

Кількість документів, у яких містилися згадки про родину Лоренсів, збільшилася відтоді, коли він переглядав їх востаннє. Очевидно, Анніка досі уважно передивлялася всі старі статті та замітки, а потім охайно складала їх на столі Патрика. Він працював неспішно й один за одним переглядав кожен документ, почавши з тих, які перечитував минулого разу. Минули дві довгі години, однак Патрик не побачив нічого такого, що б привернуло особливу увагу. Йому досі здавалося, що він щось пропустив.

На першу цікаву інформацію він натрапив тоді, коли вже майже дійшов до кінця. Анніка знайшла замітку, у якій ішлося про підпал будинку в Булларен, що розташовувався приблизно за п’ять миль від Ф’єлльбакки. Замітка датувалася 1975 роком і зайняла майже повну сторінку в «Богусленінгу». Будинок загорівся вночі проти сьомого липня 1975 року — пожежа була раптовою та сильною, наче вибух. Коли вогонь загасили, від будинку залишився тільки попіл. Пізніше в ньому знайшли тіла двох людей — Стіґа й Елісабет Нурінів — пари, що винаймала будинок. На диво, їхньому десятирічному синові вдалося вберегтися від полум’я, і його знайшли в сараї. Як писали в газеті, обставини пожежі були надто дивними, і поліція вважала це підпалом.

До замітки Анніка прикріпила папку з матеріалами розслідування цієї справи. Патрик досі не міг зрозуміти, як ця стаття пов’язана з родиною Лоренсів, але щойно відкрив папку, побачив ім’я хлопчика, батьки якого загинули під час пожежі. Його звали Яном. Також до матеріалів справи було додано звіт соціальної служби, у якому зазначалося про всиновлення дитини родиною Лоренсів. Патрик легенько засвистів. Хоч він і не знав, як це стосується вбивства Алекс та Андерса, відчував, як углибині його свідомості щось почало ворушитися. Наче тіні, які відразу ж зникли, щойно він спробував прикипіти до них очима, але які водночас підказували йому, що він на правильному шляху. Патрик записав щось у блокнот і продовжив переглядати документи, що лежали перед ним.

Поступово блокнот Патрика заповнився різними нотатками. Його почерк був такий незрозумілий, що Карін інколи жартувала, що йому варто було податися в лікарі. Але сам він міг його прочитати, а тому не бачив у цьому проблеми. Деякі пункти «що треба зробити» набували зрозумілої форми, але серед нотаток переважали запитання, які він позначив великими чорними знаками питання. Кого чекала Алекс на святкову вечерю? Хто був той чоловік, з яким вона потай зустрічалася у Ф’єлльбацці й від якого чекала дитину? Може, це Андерс, хоч він і заперечував? Або ж це був інший чоловік, ім’я якого їм досі не вдалося дізнатися? Як так виявилося, що така жінка, як Алекс — вродлива, з вищого соціального класу та зі статками — мала стосунки з таким, як Андерс? Чому вона ховала статтю про Нільса Лоренса у своїй шафі?

Список запитань дедалі більшав. Аж коли Патрик узявся метикувати над запитаннями щодо смерті Андерса, то потягнувся вже за третім аркушем А4. Документів, що стосувалися Андерса, було не так багато. Звісно ж, незабаром їх стане більше, однак зараз Патрик нарахував лише десяток паперів, серед яких і протокол обшуку квартири вбитого. Перше, але найважливіше запитання стосувалося того, хто й навіщо вбив Андерса. Патрик підкреслив це запитання чорними товстими лініями. Як убивця або вбивці повісили Андерса так високо? Розтин надасть чимало відповідей на ці запитання, однак Патрик помітив, що на тілі Андерса не було жодних ознак насильства, що також зауважив Мельберґ на ранковому засіданні. Бездиханне тіло Андерса здавалося неймовірно важким, а для того, щоб просунути голову жертви в мотузку, прикріплену до гачка для люстри, Андерса необхідно було підняти дуже високо.

Патрик мав визнати, що цього разу Мельберґ мав рацію, адже зараз дійсно все вказувало на те, що вбивця мав кількох спільників. Прямих доказів того, що Андерса вбила та сама людина, що й Алекс, не було, але Патрик готовий був присягнутися, що вони шукають одного й того самого вбивцю. Спочатку він не дуже вірив у це, але зараз його впевненість невпинно зростала.

Він подивився на папери, знайдені у квартирі Андерса, і півколом розклав їх на своєму письмовому столі. Патрик почав гризти олівця й умить відчув, як його рот наповнився дерев’яними ошурками. Він обережно виплюнув їх, а рештки прибрав із язика пальцями. Однак і тут халепа. Тепер ошурки від простого олівця прилипли до пальців. Він помахав рукою кілька разів, намагаючись їх струсити, однак швидко відмовився від цієї ідеї й повернувся до документів, що лежали перед ним. Однак жоден із них не привертав особливої уваги, і Патрик утомлено взяв до рук рахунок-фактуру телефонної компанії «Теліа». Андерс дуже рідко кому-небудь телефонував, однак його рахунок був чималий. До рахунку-фактури додавалася роздруківка номерів, і Патрик важко зітхнув, подумавши про те, скільки роботи йому доведеться ще виконати, аби перевірити кожен номер. Сьогодні він не був готовий до нудної буденної роботи.

Один за одним Патрик переглянув номери на роздруківці й одразу ж помітив, що Андерс постійно телефонував тим самим людям. Проте один номер виокремлювався, і з’явився він уперше всередині списку. Патрик швидко набрав номер.

Він уже хотів кидати слухавку, як запрацював автовідповідач. Почувши ім’я, Патрик різко випрямився на стільці й сильно потягнув ногу, забувши, що поклав її на стіл. Він поставив ногу на підлогу й почав її масажувати, сподіваючись, що це допоможе вгамувати нестерпний біль, що пройняв його нетреновану ногу.

Патрик повільно кинув слухавку після сигналу, який сповіщав, що можна залишити повідомлення. Він підкреслив один запис у своєму блокноті, а після кількахвилинних роздумів — іще один. З деякими завданнями він має впоратися сам, а дещо може доручити Анніці. Узявши до рук блокнот, він зайшов до Анніки, яка щось інтенсивно друкувала на комп’ютері. Вона спантеличено поглянула на нього.

— Ти прийшов, аби запропонувати взяти на себе частину моєї роботи? Мрієш полегшити мій важкий тягар, чи не так?

— Ну, узагалі я думав не про це.

Патрик усміхнувся.

— Я здогадувалася.

Анніка серйозно поглянула на нього.

— Ну що ж тоді ти хочеш звалити на мої плечі?

— Лише дуже-дуже маленьке завдання.

Патрик показав, яким маленьким воно було, відмірявши міліметр вказівним та великим пальцями.

— Ну тоді слухаю.

Патрик узяв стільчик і сів навпроти Анніки. Її кабінет був украй маленьким, однак Патрикові він здавався найзатишнішим місцем у всій дільниці. Анніка принесла сюди безліч квітів, які навдивовижу швидко росли, попри те, що єдине світло втрапляло до кімнати крізь малесеньке віконце над вхідними дверима. На холодних бетонних стінах висіли світлини Анніки. Якщо подивитися на них, можна було легко визначити дві найбільші пристрасті Анніки та її чоловіка Леннарта — собаки та дрег-рейсинг. Вони мали двох лабрадорів, яких завжди брали із собою, коли на вихідні їздили на змагання з дрег-рейсингу в різні куточки Швеції. У змаганнях брав участь лише Леннарт, однак Анніка завжди їздила з ним, аби підтримати. Вона стояла з пакунком їжі й термосом із кавою та вболівала за нього. На змаганнях вони зустрічали переважно тих самих людей, а згодом створили власну спільноту й стали найкращими друзями. Щонайменше двічі на місяць вони влаштовували змагання, і тоді ніхто не міг змусити Анніку затриматися на роботі.

Патрик подивився на свої нотатки.

— Я хотів би дізнатися, чи ти зможеш мені допомогти з’ясувати деякі деталі життя Александри Війкнер? Треба вдруге перевірити всю часову інформацію, яку ми маємо. Аж до моменту її смерті. Як довго вона була одружена з Генріком, як довго жила у Швеції. Потрібно також перевірити дані щодо її навчання у Франції та Швейцарії — усе-усе. Розумієш?

Анніка занотувала його доручення, а тоді підняла очі й кивнула. Патрик був упевнений, що варто дізнатися якомога більше, хоча й усвідомлював, що деякі документи не варті навіть паперу, на якому вони написані. Але обов’язково знайдеться бодай один із розбіжностями в датах. Безсумнівно.

— Дякую за допомогу, Анніко. Ти диво.

Щойно Патрик почав уставати з-за столу, як різкий наказ Анніки «Сидіти!» змусив його знову шльопнутися сідницями на стілець. Умить він зрозумів, чому її лабрадори такі слухняні.

Анніка, задоволено всміхнувшись, відкинулася на стільці. Тоді Патрик зрозумів, що його найприкрішою помилкою було особисто зайти до її кабінету замість того, щоб залишити записку. Вона завжди бачила його наскрізь і мала надприродне чуття на романи. Йому залишалося тільки розгорнути білий прапор капітуляції. Тож Патрик зручно вмостився на стільці, очікуючи обстрілу численними запитаннями. Вона почала м’яко, однак дуже хитро:

— Чому ти сьогодні маєш такий розбитий вигляд?

— Хмм…

Їй доведеться попрацювати, аби добряче його розпитати.

— Учора був на святі?

Анніка не здавалася й з хистом Макіавеллі шукала прогалини в подіях.

— Ну, можна й так сказати. Усе залежить від того, як поглянути на це. Що прийнято вважати святом?

Він розвів руками й подивився на Анніку своїми невинними світло-блакитними очима.

— Ох, припини вже, Патрику. Розповідай же. Хто вона?

Він не промовив ані слова, давши змогу їй угадати самій. За кілька секунд він побачив, як очі Анніки заблищали.

— Ага! — пролунав потішений голос Анніки, яка переможно підняла вгору вказівний палець. — Це вона! Як же її звати, як же її?..

Анніка постукувала пальцями по столу, гарячково намагаючись пригадати ім’я.

— Еріка! Еріка Фалк! — Вона знову полегшено відкинулася на стільці. — Охх, Патрику… І давно у вас усе почалося?

Патрика завжди дивувало те, з якою непідступною точністю Анніка влучала в саму ціль. Заперечувати — погана ідея. Він відчув, що з голови до п’ят залився рум’янцем, і така реакція якнайкраще вказувала на те, що Анніка мала рацію. До того ж на його обличчі промайнула широка усмішка. Це був останній цвях у домовину Патрика.

Після п’ятихвилинних розпитувань Патрикові нарешті вдалося покинути кабінет Анніки, і він почувався так, наче його переїхала вантажівка. Розмовляти про Еріку було приємно, тож не дивно, що він ледве змусив себе повернутися до роботи, а саме до завдання, за яке негайно вирішив узятися сам. Він натягнув на себе куртку, сповістив Анніку, куди прямує, і вийшов на зимовий двір, де на землю повільно падали сніжинки.

Еріка бачила, як за вікном кружляють сніжинки. Вона сиділа за вимкненим комп’ютером і втупилася очима в чорний екран. Попри сильний головний біль і втому, вона все-таки змусила себе написати десять сторінок біографії Сельми Лаґерлеф. Написання цієї книжки її вже не надто захоплювало, однак зобов’язував договір, за яким уже за два місяці вона мала закінчити рукопис. Розмова з Даном зіпсувала їй настрій, і Еріка замислилася, що, можливо, саме зараз він розповідає про все Перніллі. Вона вирішила, що варто перетворити своє збентеження на щось креативне, і знову ввімкнула комп’ютер.

На робочому столі Еріка відкрила документ із рукописом книжки про Алекс, що налічував уже понад сто сторінок. Одна за одною вона послідовно перечитала написані сторінки. Добре. Навіть дуже добре. Її хвилювало лише те, як відреагують близькі Алекс на видання цієї книжки. Звісно ж, Еріка дещо замаскувала реальну історію, змінила імена людей і назви місць, а також доповнила її власними уявними образами, однак основою книжки стало, безперечно, життя Алекс, побачене очима Еріки. Вона не знала, що їй робити з історією про Дана. Може, варто уникнути розповіді про нього та його родину? Водночас вона відчувала, що має написати про це. Уперше в житті ідея книжки так її захоплювала. Еріка мала вже багато ідей, які вона так і не реалізувала, тож зараз не могла обминути такої доброї нагоди. Але спочатку потрібно дописати книжку, а вже потім думати про те, хто і як відреагує на написане.

Еріка вже годину завзято друкувала рукопис, як у двері подзвонили. Спочатку її роздратувало те, що їй завадили, щойно вона заглибилася в роботу. Однак нараз у неї промайнула думка, що це Патрик, і вона хутко зістрибнула зі стільця. Еріка швиденько поглянула на своє відображення в дзеркалі й побігла сходами до вхідних дверей. Усмішка з її обличчя зникла, щойно вона побачила, хто стоїть перед нею. Пернілла мала жахливий вигляд. Здавалося, наче вона постаріла на десять років відтоді, коли Еріка бачила її востаннє. Її очі були набряклі та червоні від сліз, волосся — розпатлане, і, здавалося, вона так поспішала, що забула надягнути на себе верхній одяг і натомість прибігла в легенькій кофтинці. Еріка впустила її в теплу кімнату, міцно обійняла та втішливо погладила по спині — так само, як і Дана кілька годин тому. Від таких жестів Пернілла втратила контроль над почуттями і, притулившись до Еріки, зайшлася плачем. Коли вона за мить підняла голову, то туш під її очима надавала їй комічного клоунського вигляду.

— Вибач. — Пернілла подивилася крізь сльози на плече Еріки, де на білій кофтинці залишилася чорна туш.

— Не хвилюйся про це. Заходь.

Еріка поклала руку на плече Пернілли й провела її до вітальні. Вона відчувала, як усе тіло Пернілли тремтіло, і добре знала, що це не лише через холод. На мить Еріка задумалася, чому та вирішила прийти саме до неї. Еріка завжди була подругою радше Дана, ніж Пернілли, тож її дуже дивувало те, що дружина Дана не пішла до сестри або ж до якоїсь своєї подруги. Однак зараз Пернілла була тут, і Еріка мала докласти всіх зусиль, аби допомогти їй.

— Я маю повний кавник. Як щодо кави? Я зварила її десь годинку тому, але вона ще тепла.

— Так, охоче, дякую.

Пернілла сіла на диван і міцно обхопила себе руками, немов боялася, що розпадеться на шматочки. Якщо казати щиро, то так і було.

Еріка повернулася з двома філіжанками кави. Вона поставила одну на журнальний столик біля Пернілли, а другу — біля себе й сіла навпроти Пернілли у величезне крісло з підголівниками. Еріка чекала, поки та почне розмову.

— Ти знала?

Еріка завагалася.

— Так, я зовсім нещодавно дізналася про це.

Еріку знову пробирали сумніви.

— Я переконувала Дана, що йому варто поговорити з тобою.

Пернілла кивнула.

— Що мені робити?

Запитання було риторичним, і Еріка вирішила не відповідати на нього.

Пернілла промовила:

— Я знаю, що від самого початку була для Дана лише способом відійти від розриву з тобою.

Еріка почала заперечувати, однак Пернілла жестом зупинила її.

— Я знаю, що так було, однак я вірила в те, що згодом це переросло в щось більше. Я гадала, що ми дійсно кохаємо одне одного. У нас усе було чудово, і я повністю йому довіряла.

— Дан кохає тебе, Пернілло. Я знаю це.

Здавалося, наче Пернілла не слухає її. Вона безугавно говорила, втупивши погляд у філіжанку кави. Еріка побачила, що вона схопила чашку так сильно, що кісточки на її пальцях побіліли.

— Я могла б змиритися з тим, що в нього був роман, і виправдати все це ранньою стадією вікової кризи або ще чимось, однак я ніколи не зможу йому пробачити того, що та жінка мала народити від нього дитину.

Гнів у голосі Пернілли був таким сильним, що Еріка ледь втрималася від несамовитого бажання відсунутися подалі. Коли Пернілла підняла голову й подивилася на неї, то ненависть у її очах була такою нищівною, що Еріка відчула, як її тіло аж холодом обійняло. Вона ніколи в житті не бачила такого сильного та пронизливого погляду й на мить замислилася, як довго Пернілла знала про стосунки Дана й Алекс і як сильно готова мститися. Але Еріка відкинула ці думки так швидко, як вони й з’явилися в неї. Це Пернілла, домогосподарка з трьома дітьми, одружена з Даном уже багато років, а не зла фурія, яка жадала помститися коханці свого чоловіка. Та все ж таки в її погляді відчувалася крижана жорстокість, яка лякала Еріку.

— Що ви тепер робитимете?

— Не знаю. Я нічого не знаю зараз. Я мала лише втекти з дому. Це єдина думка, яка в мене з’явилася. Я не можу навіть дивитися на нього.

Еріка подумки співчувала Данові. Певно, зараз він перебуває у створеному власноруч пеклі. Було б легше, якби він прийшов до неї за словами втіхи. Тоді вона точно знала б, які стануть найдоречнішими. З Перніллою вона була не надто добре знайома, тож їй допомогти було непросто. Імовірно, найкращий спосіб — без зайвих слів вислухати.

— Як гадаєш, чому він так учинив? Що такого особливого мала вона, чого не було в мені?

Еріка раптом зрозуміла, чому Пернілла вирішила прийти до неї, а не до своїх близьких подруг. Вона гадала, що Еріка зможе дати їй відповіді на запитання про Дана й допоможе розібратися, чому він так учинив. На жаль, Еріка мала розчарувати її. Вона сама ніколи й подумати не могла, що Дан може зрадити. Ніколи в житті вона так не дивувалася, як тоді, коли перевірила номери, на які востаннє телефонувала Алекс, і почула голос Дана на автовідповідачі. Якщо казати щиро, тієї миті вона відчула неймовірне розчарування. Таке розчарування, яке відчуваєш, коли дізнаєшся, що близька тобі людина зовсім не така, якою ти звик її вважати. Тому Еріка також розуміла, що Пернілла не лише почувається зрадженою й ошуканою, а й запитує сама себе, ким насправді був той чоловік, з яким вона прожила всі ці роки.

— Я не знаю, Пернілло. Я й сама дуже здивувалася. Це не той Дан, якого я знаю.

Пернілла кивнула, і, здавалося, її втішало те, що не одна вона почувалася обманутою. Вона знервовано взялася знімати невидимі ворсинки зі своєї просторої кофти. Її довге темно-каштанове волосся з ледь помітною хімічною завивкою було неохайно заплетене в косу, і весь її образ створював враження неохайності. Еріка завжди дещо осуджувала Перніллу й вважала, що їй варто краще дивитися за своєю зовнішністю. Та досі робила хімічну завивку, попри те, що це давно вже стало немодним, приблизно тоді ж, коли й короткі чоловічі піджаки. Та й одяг вона завжди купувала в дешевих магазинчиках, що торгують через пошту: за низькими цінами й з такою самою низькою якістю. Однак такою розгубленою Еріка бачила її вперше.

— Пернілло, я знаю, що зараз тобі дуже важко, але ви одна сім’я — ти й Дан. У вас три чудові дівчинки й п’ятнадцять чудових років подружнього життя. Не поспішай із висновками. Ні, не подумай, я не схвалюю його вчинку. Можливо, ви не зможете мати таке саме життя після всього, що сталося. Можливо, ти не зможеш йому пробачити. Але не вирішуй нічого поспіхом, доки все бодай трохи не затихне. Подумай добряче перед тим, як щось вирішити. Я знаю, що Дан кохає тебе, він сьогодні сказав про це, і я також добре знаю, що він дуже шкодує про те, що зробив, і дорікає собі. Він збирався покласти цьому край, і я вірю йому.

— Я вже не знаю, кому мені вірити, Еріко. Усе, у що я вірила, зрештою виявилося неправдою. Тож у що я маю вірити зараз?

Відповіді на це запитання в жодної з них не було, і запала пронизлива тиша.

— Якою вона була?

Еріка вже вкотре побачила в очах Пернілли крижаний вогонь. Їй не варто було й запитувати, кого саме та мала на увазі.

— Ми з нею спілкувалися дуже давно, тож я не знаю, якою вона стала.

— Вона була вродливою. Я бачила її влітку. Вона була такою, якою я завжди мріяла бути. Вродливою, елегантною й тендітною. Вона змушувала мене почуватися бідною селючкою, і я віддала б усе що завгодно, аби стати такою, як вона. Тож частково я можу зрозуміти Дана. Постав мене та Алекс поруч. Сумнівів немає, хто переможе.

Пернілла розчаровано потягнула свій практичний, але старомодний одяг, наче демонструючи, що саме має на увазі.

— Я тобі також завжди заздрила. Його перше юнацьке кохання, яке переїхало у велике місто та залишило його мучитися. Письменниця зі Стокгольма, яка по-справжньому чогось досягла у своєму житті і яка інколи приїжджала сюди, стаючи між нами, звичайними смертними людьми. Дан завжди тижнями чекав твого приїзду.

Розчарованість у голосі Пернілли спантеличила Еріку, і вона вперше у своєму житті відчула сором за свої зневажливі думки про Перніллу. Як мало вона розуміла досі. У глибині душі вона змушена була зізнатися, що знаходила деяку втіху в тому, щоб показати різницю між собою та Перніллою. Між своєю стрижкою, що коштувала п’ятсот крон у салоні на Стуреплані, та між хімічною завивкою Пернілли, зробленою вдома. Між її фірмовими речами, купленими на Бібліотексґатан, і блузами та довгими спідницями Пернілли, придбаними задешево. Яку ж роль це відігравало? Чому у хвилини слабкості вона втішалася цією різницею? Це ж вона кинула Дана. Їй хотілося втішити своє его чи вона насправді заздрила Перніллі та Данові? Може, глибоко всередині вона заздрила їхній родині й навіть шкодувала, що кинула Дана? Шкодувала про те, що сама не має такої сім’ї, як у Пернілли? Чи вона свідомо принижувала Перніллу, бо насправді заздрила їй? Ці думки були неприємними Еріці, однак вона ніяк не могла позбутися їх. У глибині душі їй було соромно. Водночас Еріка замислилася про те, як далеко вона сама готова була б зайти на місці Пернілли, аби зберегти все, що має. Як далеко була готова зайти Пернілла? Еріка задумливо спостерігала за нею.

— Що скажуть діти?

Здавалося, наче сама Пернілла тільки зараз усвідомила, що вся ця ситуація стосується не лише її та Дана.

— Доведеться ж їм розповісти, чи не так? Маю на увазі, дітям. Що дівчатка скажуть?

Ця думка наводила паніку на Перніллу, і Еріка щосили намагалася її заспокоїти.

— Поліція має дізнатися, що Дан зустрічався з Алекс, однак це не означає, що всі мають знати про це. Ви самі можете вирішити, що скажете дівчатам. Ти досі маєш змогу контролювати ситуацію, Пернілло.

Здавалося, це трохи заспокоїло Перніллу, і вона зробила кілька ковтків кави. Певно, напій уже охолонув, однак це не турбувало її. Уперше Еріка відчула, як сильно гнівається на Дана. На диво, вона не мала цього почуття раніше, однак зараз чітко відчувала, як полум’я гніву розгоряється всередині. Як можна бути таким дурнем? Як він міг зіпсувати все, що мав? І що з тієї пристрасті? Хіба він не розумів, яка в нього чудова сім’я? Вона зціпила руки на колінах і намагалася передати свою симпатію Перніллі. Чи вийшло в неї, Еріка не знала.

— Дякую, що вислухала. Я це дуже ціную.

Вони подивилися одна на одну. Уже минула година, відколи Пернілла подзвонила у двері, однак Еріка відчувала, що за цей час пізнала багато чого, зокрема й саму себе.

— Ти впораєшся? Куди зараз думаєш іти?

— Я піду додому. — Пернілла говорила чітко й рішуче. — Вона не зможе позбавити мене сім’ї. Такої втіхи я їй не дам. Я піду додому, до свого чоловіка, і ми впораємося з цим. Звісно, для цього нам знадобиться докласти чимало зусиль. Але тепер усе стане по-іншому.

Еріка вбачала деяку комічність у всій цій біді. Так чи інак Пернілла ще дасть Данові чосу. Але він сам на це заслужив.

Вони обійнялися на прощання. Еріка всім своїм серцем побажала Перніллі та Данові щастя. Спостерігаючи за тим, як Пернілла сідає в автомобіль і від’їжджає, Еріка відчула, як її пробирає неспокій. Образ ненависного погляду Пернілли не покидав її думок. Цей погляд не мав жодного натяку на пощаду.

Вона розклала світлини на кухонному столі. Тепер вони були єдиним, що в неї залишилося від Андерса. Переважно всі старі та пожовклі, зроблені багато років тому, коли був бодай якийсь привід його фотографувати. Чорно-білі дитячі світлини Андерса згодом змінилися блідими кольоровими. Дитиною Андерс завжди був радісним. Шибайголовою, але радісним. Дбайливим і добрим. Він завжди піклувався про неї й узяв на себе роль чоловіка в родині. Інколи надто всерйоз, але вона дозволяла йому це. Правильно вона вчиняла чи ні — дізнатися дуже важко. Напевно, багато чого їй варто було зробити по-іншому. Чи, може, це взагалі не мало значення? Хтозна.

Вера усміхнулася, коли побачила свою найулюбленішу світлину: Андерс сидів на велосипеді, гордий, мов павич. Вона тяжко працювала вечорами, щоб заробити гроші й купити йому цей велосипед — темно-синій, зі шкіряним сідлом. Андерс казав, що це єдине, чого йому так кортіло. Він жадав цей велосипед понад усе, і вона ніколи не забуде того моменту, коли нарешті подарувала його на восьмий день народження Андерса. Щойно він мав бодай одну вільну хвилинку, то сідав на велосипед і вирушав у путь. На цій світлині їй вдалося впіймати ту мить, коли він їде з усмішкою на обличчі. Його волосся було довгим і спадало на комірець білої куртки «Адідас» зі смужками на рукавах. Вона хотіла пам’ятати Андерса таким. Опісля все пішло шкереберть.

Вера довго чекала цього дня. Її лякав кожен дзвінок телефону, кожен стукіт у двері. Можливо, саме ця телефонна розмова або саме ця людина за дверима принесуть цю звістку. Однак вона ніколи по-справжньому не вірила, що цей день настане. Неприродно, щоб діти помирали раніше за батьків, тому навіть уявити, що таке можливо, було дуже складно. Але надія помирала останньою, і в глибині душі Вера досі вірила, що все налагодиться. Вона вірила в диво. Однак дива не сталося. Не залишилося й жодної надії. Єдине, що залишилося, — це безнадія та купа пожовклих світлин.

У тиші чулося гучне цокання кухонного годинника. Уперше Вера усвідомила, яким жахливим на вигляд був її будинок. За всі ці роки вона не зробила анічогісінько, щоб його відремонтувати. Певна річ, вона прибирала вдома, однак безнадію, що впилася в стіни та стелю, прибрати було неможливо. Усе здавалося сірим, безживним і марним. Це пригнічувало її найдужче. Усе стало марним і нікому не потрібним.

Зі світлин усміхалося радісне обличчя Андерса. Воно найкраще від усього говорило їй про те, що вона зазнала поразки. Доля поставила перед нею завдання назавжди зберегти цю усмішку на його обличчі, подарувати йому віру, надію і, що найважливіше, любов до майбутнього. Натомість своїм мовчанням Вера позбавила його найдорожчого. Вона не впоралася зі своїм обов’язком матері й уже ніколи не зможе позбутися докорів сумління.

Її вражало, як мало було доказів того, що Андерс насправді жив. Картини знищено, а меблі з його квартири незабаром викинуть, бо вони нікому не будуть потрібні. У неї вдома майже не залишилося його речей. Він їх або продав, або пропив. Єдине, що доводило те, що він дійсно жив, — купка світлин, що лежали перед нею на столі. Та її пам’ять. Звісно, він також закарбувався в пам’яті інших людей, але як пияк, а не той, за ким люди плакатимуть і сумуватимуть. Вона була єдиною, хто пов’язував із ним світлі спогади. Інколи складно було зібрати їх докупи, але такого дня, як сьогодні, вони виривалися назовні й гріли її душу. Вона не могла думати про погане.

Хвилини перетворювалися на години, а Вера досі сиділа на кухні, розклавши перед собою світлини. Її ноги закам’яніли, а очі так пекло від утоми, що їй ледве вдавалося розрізняти деталі на фотографіях. Хоча світло повільно поглинала зимова темрява, зараз це не відігравало жодної ролі. Зараз вона була страшенно самотньою.

Дверний дзвінок відлунював на весь будинок. Минуло кілька довгих хвилин, і він збирався вже повертатися до свого автомобіля, як почув, що хтось обережно наближається до нього. Двері зсередини повільно відчинилися, і він побачив Неллі Лоренс, яка запитливо дивилася на нього. Патрик здивувався, що вона відчинила їх самотужки. Він очікував побачити перед собою стриманого дворецького в лівреї, який услужливо провів би його. Однак дворецького в цьому будинку більше не було.

— Мене звати Патрик Гедстрем, і я з поліцейської дільниці в Танумсгеде. Я хочу поговорити з вашим сином Яном.

Він спочатку зателефонував до офісу Яна, а потім дізнався, що сьогодні Ян працює вдома.

Жіночка й бровою не повела. Вона відійшла на крок убік і впустила його.

— Я зараз покличу Яна. Зачекайте хвилинку.

Повільно, але елегантно Неллі попрямувала до дверей, які, здавалося, вели до сходів у підвал. Патрик чув, що Ян живе у підвальному поверсі розкішного будинку, і зробив висновки, що сходи ведуть саме туди.

— Яне, до тебе прийшли. З поліції.

Патрик мав сумніви, що слабкий голос Неллі було чутно внизу, але його побоювання не підтвердилися: з підвалу почулися кроки. Мати й син перезирнулися, і їхні погляди, здавалося, щось у собі приховували. Неллі кивнула в бік Патрика й попростувала до своєї кімнати. Ян підійшов до Патрика і, широко всміхаючись, простягнув йому руку. Патрик одразу уявив перед собою усміхненого алігатора.

— Вітаю. Патрик Гедстрем. Я з поліцейської дільниці Танумсгеде.

— Ян Лоренс. Радий бачити.

— Я розслідую вбивство Алекс Війкнер і хочу поставити тобі кілька запитань. Тобі зручно зараз говорити?

— Звісно. Я не знаю, чим можу допомогти, але це вже твоя робота, а не моя, чи не так?

Патрик знову уявив перед собою усміхненого алігатора. Він відчув, як його пальці засвербіли: йому кортіло власноруч знищити цю усмішку. Вона його дратувала.

— Ми можемо спустися в мою квартиру, щоб не турбувати маму.

— Так, звичайно, ходімо.

Патрикові здалося, що в житті Яна було дещо дивне. По-перше, він не розумів дорослих чоловіків, які досі живуть із матерями, а по-друге, ніяк не міг уторопати, чому Ян був закутий у темному підвалі, тоді як стара жила на найкращих поверхах площею у двісті квадратних метрів. Ян здавався тямущим хлопцем і, певна річ, сам неодноразово замислювався про те, що на його місці Нільс, якби був живий, точно не жив би в підвалі.

Патрик попрямував за Яном сходами, що вели донизу. Він зауважив, що підвал мав досить непоганий вигляд. Звісно, на всю розкіш знадобилася гурма грошви. Навколо все пишніло золотою бахромою, оксамитом і парчею, і повсюди стояли речі найкращих виробників. Однак, на жаль, інтер’єр не мав чудового вигляду без денного світла. Натомість створювався ефект штучності. Патрик знав, що Ян був одружений, і йому стало цікаво, хто саме облаштовував кімнату — Ян чи його дружина. Якщо вірити власному досвіду, то за інтер’єр відповідала жінка.

Ян провів Патрика в маленький робочий кабінет, де, окрім письмового стола з комп’ютером, стояв іще диван. Вони сіли, і Патрик дістав блокнот із нотатками. Він вирішив не розповідати Янові про смерть Андерса Нільссона без нагальної потреби. Якщо він хотів вибити бодай щось корисне з Яна Лоренса, то зараз важливо було обрати правильну стратегію й керуватися витримкою часу.

Патрик вдивлявся в чоловіка перед собою. Ян мав неперевершений вигляд. На сорочці та костюмі не було ані складочки, краватка зав’язана ідеально, а обличчя наче щойно поголене. Ян випромінював спокій та оптимізм. Занадто багато спокою та оптимізму. Досвід Патрика показував, що всі люди, яких допитувала поліція, зазвичай нервуються під час розмови, навіть якщо їм немає чого приховувати. Натомість абсолютний спокій указував на те, що людині є що приховувати. Такою була власна відпрацьована теорія Патрика.

— Гарно у вас тут, — нещиро мовив Патрик.

— Так, це Ліса, моя дружина, опікувалася інтер’єром. Мені самому здається, що вона чудово впоралася з цим.

Патрик кинув погляд на маленьку кімнату, яку розкішно прикрашали подушки із золотими китичками та мармур. Промовистий приклад того, до чого може призвести поєднання багатства та браку почуття стилю.

— Як ідуть справи з розслідуванням?

— Нам зараз удалося дізнатися більше інформації, і тепер ми розуміємо, що і як могло відбутися.

Патрик дещо збрехав: у таких ситуаціях не завжди варто говорити все так, як воно є.

— Ви були знайомі з Алекс Війкнер? Я чув, що твоя мама була на її поминках.

— Я не можу сказати, що був знайомий із нею. Певна річ, я чув про неї. У Ф’єлльбацці всі знають бодай щось одне про одного. Але вони переїхали звідси багато-багато років тому. Ми віталися, якщо десь зустрічалися, однак не більше. Щодо мами я не можу нічого сказати. Краще запитай у неї сам.

— Під час розслідування ми дізналися, що Алекс Війкнер мала… так би мовити… певні стосунки з Андерсом Нільссоном. Імовірно, його ти добре знаєш, чи не так?

Ян зневажливо посміхнувся.

— Так, Андерса тут усі знали. Хоча він був непримітним, його знали всі. Кажеш, вони з Алекс мали стосунки? Вибач, але мені дуже складно це уявити. Щонайменше трохи дивна пара. Я можу зрозуміти, що він побачив у ній, однак мені неймовірно важко повірити в те, що її спонукало спілкуватися з ним. Ти впевнений, що це достовірна інформація?

— Ми впевнені в цьому. Як щодо Андерса? Ви були знайомі?

Патрик знову побачив на вустах Яна зневажливу посмішку, однак цього разу він посміхався ще дужче. Ян занепокоєно похитав головою.

— Ні. Ми, як мовиться, належали до різних класів. Я інколи бачив його на майдані поруч з іншими алкоголіками, однак ні, я не був із ним знайомий.

Ян намагався показати, якою немислимою була ця думка.

— Ми спілкуємося з людьми з абсолютно іншого соціального класу, і алкоголіки до нього не належать.

Ян відкинув запитання Патрика, наче це був жарт, але Патрик побачив у його очах проблиск занепокоєння, який зник так само швидко, як і з’явився, однак Патрик був упевнений, що йому не здалося. Янові були неприємні запитання про Андерса. Чудово. Тепер Патрик знав, що перебуває на правильному шляху. Він дозволив собі насолодитися наступним запитанням і зробив невеличку театральну паузу перед тим, як невинним голосом запитав:

— Але тоді як так сталося, що останнім часом Андерс часто сюди телефонував?

Патрика втішило те, як швидко з обличчя Яна зникла посмішка. Це запитання спантеличило чоловіка, і вмить за джентльменським образом Яна Патрик побачив дещо інше. Тепер за фасадом стояв страх. Зрештою, Ян збирався з думками й тягнув час. Він закурив сигару й щомога намагався не дивитися Патрикові в очі.

— Не заперечуєш, якщо я закурю сигару?

Ян не чекав відповіді, і Патрик промовчав.

— Я гадки не маю, навіщо Андерсові знадобилося сюди телефонувати. Я з ним не розмовляв. Моя дружина також. Ні, це насправді дуже дивно.

Він зробив затяжку й відкинувся на диван, поклавши другу руку на подушку.

Патрик не промовив ані слова. Його досвід показував, що найкращий спосіб змусити людей сказати більше — мовчати самому. Необхідно було заповнити тишу, якщо вона триватиме занадто довго, однак це була гра, яку Патрик чудово опанував. Він чекав.

— Знаєш, здається, я зрозумів, що ти маєш на увазі.

Ян нахилився.

— Я згадав, як хтось зателефонував і мовчав у слухавку. У записі автовідповідача було чутно лише чиєсь дихання. А коли я кілька разів поспіль брав слухавку, то цей незнайомець мовчав. Напевно, це був Андерс.

— Навіщо ж йому було телефонувати вам?

— Звідки ж мені знати? — Ян розвів руками. — Напевно, він просто заздрив. У нас забезпечена родина, а тому ми маємо багато заздрісників. Такі, як Андерс, завжди звинувачують у своєму нещасті інших, які, на відміну від нього, чогось досягли у своєму житті.

Слова Яна здавалися Патрикові дуже непереконливими. Хоч і складно було заперечити сказане Яном, він однаково не вірив жодному його слову.

— Припускаю, що ти видалив ці дзвінки з автовідповідача?

— На жаль.

Ян зморщив лоба, аби показати, як йому шкода.

— Після цього було вже зроблено багато нових записів. На жаль. Я радий був би тобі допомогти. Якщо він зателефонує знову, тоді я, звісно, збережу записи.

— Можеш бути певним, що Андерс більше ніколи не зателефонує.

— Овва, чому ж?

Патрик не міг зрозуміти: вираз обличчя Яна був щирим чи награним.

— Бо Андерса знайшли вбитим.

Попіл із сигари впав Янові на коліно.

— Андерса вбили?

— Так, його знайшли зранку.

Патрик уважно дивився на Яна. Якби ж він тільки знав, що зараз відбувається в думках Яна, наскільки б легше було тоді. Він справді здивувався чи ж був лише талановитим актором?

— Його вбила та сама людина, яка вбила Алекс?

— Про це поки рано говорити. — Патрикові не хотілося, щоб Ян зірвався з гачка. — То ти стверджуєш, що не був знайомим ані з Александрою Війкнер, ані з Андерсом Нільссоном?

— Я досить вихований, щоб знати, з ким мені спілкуватися, а з ким — ні. Я лише бачив їх, але особисто не знав.

Ян знову всміхнувся. Він був спокійним, як і завжди.

Патрик змінив тактику.

— Удома в Алекс Війкнер є стаття з «Богусленінгу» про зникнення твого брата. Як гадаєш, чому вона зберегла цю статтю?

Ян знову розвів руками й звів очі, наче це було поза межами його розуміння.

— Тут, у Ф’єлльбацці, багато років тому це була дуже грандіозна подія. Може, вона зберегла цю статтю просто так, тому, що це її зацікавило?

— Може, і так. Що ти думаєш про зникнення? Є так багато різних версій.

— Я гадаю, що Нільс насолоджується життям десь у теплих краях. Але мати впевнена, що з ним трапилося якесь нещастя.

— Ви з ним добре спілкувалися?

— Ні, я так не сказав би. Нільс був набагато старшим за мене, і його не дуже втішала думка, що в нього з’явився прийомний брат, який також потребував уваги матері. Але ми не були ворогами, радше просто байдужими один до одного.

— Неллі офіційно всиновила тебе після зникнення Нільса, чи не так?

— Так. Приблизно за рік після цього.

— І потім ти став єдиним спадкоємцем її статків?

— Можна й так сказати.

Від сигари залишився маленький недокурок, який ось-ось обпік би Янові пальці. Ян різко погасив його й поклав у блискучу попільничку.

— Я сам не радий, що мені все це дісталося таким чином, але точно можу сказати, що виправдав це. Коли тільки взявся за керування справами фабрики, вона занепадала, однак я реструктурував усю діяльність, і тепер ми експортуємо рибні та морські консерви в усі країни світу: США, Австралію, ПАР…

— Чому ти гадаєш, що Нільс утік за кордон?

— Я не мав би цього розповідати, але ми недорахувалися великої суми грошей у бюджеті фабрики якраз тоді, коли зник Нільс. До того ж бракує деякого його одягу, валізи та паспорта.

— Чому ви ніколи не зверталися до поліції щодо нестачі грошей?

— Мати не хотіла цього. Вона стверджувала, що це якась помилка й що Нільс ніколи так не вчинив би. Ти знаєш матусь. Вони завжди лише доброї думки про дітей.

Він закурив ще одну сигару. Патрикові здалося, що в цій маленькій кімнаті було занадто накурено, однак нічого не сказав.

— Хочеш сигару? Це кубинські. Самокрутки.

— Ні, дякую, я не курю.

— Шкода. Ти навіть не уявляєш, що втрачаєш.

Ян задоволено розглядав свою сигару.

— Я нещодавно прочитав про пожежу, через яку загинули твої батьки. Напевно, це дуже тяжко. Скільки тобі тоді було? Дев’ять? Десять?

— Мені було десять років. Так, ти маєш рацію, мені було непросто. Однак мені вельми пощастило. Не всіх усиновлюють такі родини, як Лоренси.

Патрик подумав, що дещо недоречно вживати слово «пощастило», коли йдеться про смерть батьків.

— Як я зрозумів, підозрюють, що це був підпал? Чи вдалося дізнатися більше?

— Ні, ти ж читав документи в цій справі. Поліції так і не вдалося нічого дізнатися. Сам я гадаю, що мій татусь укотре курив у ліжку й заснув.

Уперше за всю розмову Ян виявив нетерплячість.

— Мені цікаво… Як це стосується вбивства? Я щойно сказав, що не був знайомий із жодною з жертв, і гадки не маю, як моє тяжке дитинство може бути з цим пов’язано.

— Зараз нас цікавить навіть найменша зачіпка. Тому ми не могли не звернути уваги на дзвінки Андерса на ваш номер. Але тепер здається, що це ні до чого не веде. Перепрошую, що забрав у тебе час.

Патрик підвівся й простягнув руку. Ян також устав із дивана, поклав сигару до попільнички й потиснув Патрикові руку.

— Не хвилюйся, усе гаразд. Мені було приємно познайомитися з тобою.

«Які лестощі», — подумав Патрик. Він попрямував за Яном, майже наступаючи йому на п’яти. Патрик відчув сильний контраст, коли піднявся на горішній поверх, облаштований у чудовому, вишуканому стилі. Шкода лише, що дружина Яна не має номера дизайнера, який облаштовував кімнати Неллі.

Патрик подякував за зустріч і вийшов із будинку з таким відчуттям, наче жуків наївся. Здавалося, що він побачив у Яні щось таке, що мало прихований зміст. Щось, що вирізнялося з цієї розкішної кімнати. З Яном Лоренсом щось було не так. Підозри Патрика підтвердилися. Цей чоловік мав занадто ідеальний вигляд.

На годиннику була вже майже сьома година, і надворі рясно сніжило. Патрик стояв біля дверей Еріки. Вона сама здивувалася, як сильно спалахнули її почуття, щойно його побачила. Тому за мить Еріка опинилася в обіймах Патрика, який зайшов до будинку й поставив у коридорі два пакети «ІСА».

— Я скучив.

— Я теж.

Вони ніжно поцілувалися. За мить живіт Патрика так гучно завив, що вони хутенько взяли пакети й попрямували на кухню. Патрик купив силу-силенну продуктів, і Еріка поставила в холодильник те, що зараз було непотрібним. Наче за мовчазною згодою, вони готували в тиші, не запитуючи одне одного про те, що сталося за день. Щойно Патрик та Еріка поїли, мовчки залишилися сидіти за кухонним столом, і Патрик почав розповідати про те, що трапилося:

— Андерс Нільссон помер. Сьогодні зранку його знайшли у власній квартирі.

— Це ти знайшов його, коли поїхав зранку до нього?

— Ні, це сталося на декілька хвилин раніше.

— Як він помер?

Патрик завагався.

— Його повісили.

— Повісили?.. Тобто його вбили?

Еріка не могла приховати своєї допитливості.

— Його вбила та сама людина, яка вбила й Алекс?

Патрик згадав, що сьогодні неодноразово чув це запитання. Однак воно було неймовірно важливим для розслідування.

— Ми гадаємо, що так.

— Чи є у вас іще якісь зачіпки? Можливо, хтось щось бачив? Ви знайшли щось конкретне, що пов’язує вбивства?

— Усе глухо. — Патрик попереджувально підняв руки. — Я не можу розповісти більше. Ліпше поговорімо про щось приємніше. Наприклад, як минув твій день?

Еріка всміхнулася. Якби він тільки знав, що її день видався не набагато приємнішим. Однак зараз вона не могла сказати йому всю правду. Еріка мала дати змогу Данові самому про все розповісти.

— Я довго спала, а решту часу працювала. Мій день був не таким захопливим, як твій.

Вони простягнули одне до одного руки, і їхні пальці переплелися. Так чудово, надійно й спокійно було сидіти поруч, доки за вікном містечко оповила суцільна темрява. Нічним небом кружляли сніжинки, немов маленькі зірки.

— Потім я довго думала про Анну та ситуацію з будинком. Нещодавно, коли вона мені зателефонувала, я кинула слухавку, а тепер мене мучать докори сумління. Напевно, я повелася егоїстично. Я думала лише про те, що відчуватиму я, якщо ми продамо будинок. Однак Анні теж нелегко. Вона намагається знайти якнайкраще рішення для себе та своєї сім’ї, і навіть якщо мені здається, що вона вчиняє неправильно, вона це робить не зозла. Звісно, інколи вона поводиться наївно й бездумно, але завжди була щедрою й турботливою, а я останнім часом тільки те й робила, що виплескувала на неї свій поганий настрій та обрáзи. Може, дійсно ліпше продати будинок? І купити інше житло? За ці гроші я зможу навіть придбати новий дім, хоч і набагато менший. Напевно, я занадто сентиментальна. Час іти далі й припинити шкодувати за тим, що могло б статися, а натомість зосередитися на тому, що є зараз.

Патрик зрозумів, що зараз вона мала на увазі не лише будинок.

— Як трапилася аварія? Вибач, що я запитую.

— Усе гаразд, — глибоко зітхнула Еріка. — Вони гостювали в моєї тітки в Стремстаді. Тоді вже стемніло й почало дощити, а через сильний мороз дорога вкрилася крижаною кіркою. Тато завжди їхав обережно, тому припускають, що прямо під колеса несподівано вискочила якась тваринка. Тато дуже різко загальмував, і автомобіль врізався в дерево край дороги. Кажуть, що вони загинули одразу ж. Принаймні так розповіли нам з Анною. Та вже ніколи не дізнаєшся, як воно було насправді.

Еріка зронила сльозинку, і Патрик нахилився, аби її витерти. Він ніжно взяв її за підборіддя й змусив подивитися йому в очі.

— Вони б так не говорили, якби це була неправда. Я впевнений, що батьки не мучилися, Еріко. Абсолютно впевнений.

Еріка мовчки кивнула. Вона вірила Патрикові, і їй здавалося, наче з її плечей звалився важкий тягар. Автомобіль згорів. Упродовж кількох безсонних ночей вона не годна була позбутися тяжкої думки, що батьки згоріли заживо від вогню, що зайнявся всередині. Слова Патрика заспокоїли Еріку, і вперше за довгий час вона відчула деяке полегшення, коли згадувала цю страшну аварію, що позбавила її батьків життя. Скорбота залишилася, однак тривога зникла. Патрик змахнув кілька сльозинок, що текли її обличчям.

— Бідна Еріка, бідна Еріка.

Вона взяла його руку й притулила до своєї щоки.

— Напевно, грішно так казати, Патрику. Насправді я ніколи не була такою щасливою, як зараз, цієї миті. Дивовижно, але я почуваюся так надійно поруч із тобою. Я не відчуваю жодної невпевненості, як зазвичай буває, коли щойно починаєш бути з кимось разом. Як гадаєш, чому так?

— Я гадаю, це тому, що ми створені одне для одного.

Еріка залилася рум’янцем. Однак вона мала зізнатися, що вірить його словам. Вона почувалася так, наче знайшла свій дім.

Немов за сигналом вони підвелися з-за столу, залишили посуд і, обійнявшись, попрямували до спальні. За вікном рясно сніжило.

Так незвично знову опинитися у своїй дитячій кімнаті. Згодом її смаки змінилися, а кімната досі залишилася такою, як і раніше, — у рожевих кольорах і мереживі, які тепер їй не подобалися.

Джулія лежала на спині у своєму вузенькому дівочому ліжку і, притиснувши руки до живота, втупила погляд у стелю. Її все дратувало. Усе розліталося на маленькі уламки. Так, неначе з народження й до сьогодні вона жила в смішному будинку з дзеркалами, у яких усе мало зовсім інший вигляд. Вона не знала, що буде з навчанням. Увесь ентузіазм умить зник, і тепер семестр продовжувався без неї. Але вона гадала, що ніхто й не помітить її відсутності. Їй завжди було дуже складно знайти друзів.

Сама ж Джулія знала, що могла ось так пролежати у своїй рожевій кімнатці, прикипівши поглядом до стелі, аж доки не посивіє від старості. Бірґіт і Карл-Ерік жодними зусиллями не зможуть завадити їй залишитися тут. Вона могла жити за їхній кошт решту свого життя. Докори сумління змусили б їх іще довго не застібати гаманець.

Здавалося, наче вона перебувала під водою. Руки були важкими, і її проймав біль, а кожен звук долинав немов крізь прірву. Спочатку все було по-іншому. Тоді вона була сповнена праведного гніву та ненависті так сильно, що це лякало її саму. Ненависть і досі нікуди не поділася, однак її запал змінився покорою. Вона так звикла зневажати саму себе, що навіть фізично відчула, як ненависть набула іншої форми: тепер вона спрямовувалася не назовні, а всередину й краяла рани її серця. Старих звичок важко було позбутися. Ненавидіти саму себе — це мистецтво, яке вона досконало опанувала.

Джулія повернулася набік. На письмовому столі лежала їхня спільна з Алекс світлина, і вона здогадалася викинути її. Щойно вона годна буде підвестися, розірве цю фотографію на тисячу шматків і викине. Те обожнювання, яке вона побачила у своєму погляді, змусило її скривитися. Алекс була холодною й вродливою, як завжди, але це гидке каченя біля неї з обожненням дивилося на старшу сестру, повернувшись до неї своїм кругленьким обличчям. Джулія завжди була певна, що Алекс ніколи не могла припуститися помилки, і глибоко в душі плекала таємну надію на те, що одного дня сама стане такою ж гарною та впевненою, як Алекс. Вона посміхнулася. Така наївна. Який сором! Сором супроводжував її все життя. Їй завжди здавалося, що за спиною її всі засуджують і сміються з дурної та огидливої маленької Джулії.

У двері тихо постукали, і Джулія вирвалася з власних роздумів. Вона добре знала, хто це був.

— Джуліє, ми хвилюємося за тебе. Не хочеш вийти до нас на хвилинку?

Вона не відповіла Бірґіт. Натомість уважно розглядала пасмо свого волосся.

— Будь ласка, Джуліє, будь ласка!

Бірґіт сіла на стілець за письмовим столом і повернулася до Джулії.

— Я розумію, що ти злишся на те, що ми зробили, і ненавидиш нас, але повір, ми завжди бажали тобі лише добра.

Джулія втішалася тим, що Бірґіт мала знесилений і засмучений вигляд. Здавалося, наче вона не спала кілька ночей, хоча насправді це було не так. Під очима в неї з’явилися нові зморшки, і Джулія зловтішно подумала, що підтяжку, яку Бірґіт мала намір зробити наступного року на свій шістдесят п’ятий день народження, їй доведеться зробити раніше. Бірґіт посунула стілець ближче й поклала руку на плече Джулії. Дівчина негайно ж струсила її із себе, і Бірґіт розчаровано відкинулася на стільчику.

— Джуліє, ми любимо тебе. Ти ж знаєш це.

Аякже! Навіщо всі ці витребеньки? Вони ж добре знали, що відчувають одна до одної, і тут не могло бути й мови про любов. Єдина людина, яку любила Бірґіт, — це Алекс. Лише Алекс.

— Нам потрібно поговорити про це, Джуліє. Зараз ми маємо підтримувати одне одного.

Голос Бірґіт пройняв дрож. Джулія задумалася, як сильно Бірґіт жадала, аби замість Алекс померла вона. Зрештою Джулія побачила, що Бірґіт здалася й тремтливими руками поставила на місце стілець. Жінка кинула останній гіркий погляд на Джулію й тихо зачинила двері. Джулія демонстративно повернулася обличчям до стіни.

Ранки ніколи не були найулюбленішим часом Патрика, а цей видався особливо невдалим. По-перше, йому довелося вилізти з теплого ліжка Еріки й залишити її одну, а самому піти на роботу. По-друге, півгодини він вигрібав лопатою сніг, щоб дістатися до автомобіля. І, по-третє, чортів автомобіль відмовився заводитися навіть тоді, коли він розчистив увесь сніг на дорозі. Після кількох марних спроб Патрик закинув цю справу й розбудив Еріку, аби запитати, чи можна позичити її автомобіль. На щастя, Еріка дозволила, і її автівка завелася з першої спроби.

Патрик стрімголов забіг до кабінету, спізнившись на півгодини. Поки він зранку розгрібав сніг, сильно спітнів, і його сорочка прилипла до тіла. Він відтягнув її кілька разів, аби бодай трохи охолонути. Але взятися за роботу без кави не міг. І лише тоді, коли Патрик із чашкою кави в руці сів за свій письмовий стіл, відчув, що його пульс сповільнюється. На мить він дозволив собі поринути з головою в мрії й заглибитися в почуття нестримної, безрозсудної закоханості. Минула ніч була такою ж прекрасною, як і перша, і їм усе ж таки вдалося знайти крихту часу на те, щоб кілька годин поспати. Патрик не міг сказати, що він виспався, однак принаймні не перебував у такому забутті, як учора.

Спочатку Патрик узявся переглядати нотатки, які зробив учора під час зустрічі з Яном. Він не довідався нічого нового, однак не вважав, що згайнував час. У розслідуванні неймовірно важливо скласти враження про людей, які були або могли бути причетними до справи. «Розкриття вбивства — це розкриття людей», — часто повторював один його вчитель у школі поліції. Патрик дуже добре запам’ятав його слова. Цей чоловік завжди здавався вмілим знавцем людей, тому під час допитів постійно намагався на мить відкинути всі відомі факти, аби зосередитися лише на безпосередньому враженні від людини, яка сиділа перед ним. Ян не залишив у Патрика надто позитивних вражень. «Ненадійний, підступний і честолюбний», — ось такі слова спадали на думку Патрикові, коли він намагався зібрати докупи враження від Яна. Певна річ, цей чоловік щось приховував. Патрик знову взяв до рук стос паперів, які стосувалися родини Лоренсів. Досі він не бачив конкретного зв’язку між ними та двома вбивствами, окрім того, що Андерс телефонував Янові. Хоча ніщо не вказувало й на те, що Ян збрехав про дзвінки Андерса. Патрик розгорнув папку з матеріалами справи смерті батьків Яна. Щось у голосі Яна, коли той говорив про цю подію, звернуло на себе увагу Патрика. Щось звучало неправдиво. Патрикові дещо спало на думку, він узяв слухавку й набрав номер, який знав напам’ять.

— Вітаю, Вікі! Як справи?

Людина на іншому кінці слухавки запевнила, що все гаразд. Після кількох ввічливих фраз Патрик нарешті перейшов до справи:

— Слухай, я хотів би тебе попросити про одну послугу. Я тут шукаю інформацію про хлопця, який, імовірно, потрапив до вас на соціальну опіку приблизно 1975 року. Тоді йому було десять років, хлопчик на ім’я Ян Нурін. Як гадаєш, у вас збереглася інформація про нього? Добре, я на зв’язку.

Він нетерпляче постукував пальцями об письмовий стіл, доки Вікі Лінд на іншому кінці слухавки перевіряла інформацію в базі даних. За кілька хвилин вона промовила:

— Ти маєш документи? Овва. Бачиш, хто розслідував цю справу? Сів Перссон. Ох, чудово. Я знаю Сів. Маєш її номер?

Патрик швидко записав номер на клаптику паперу і, пообіцявши Вікі якось разом пообідати, ввічливо закінчив розмову. Він негайно набрав номер і одразу ж почув знайомий голос. Здалося, що Сів дуже добре пам’ятала справу Яна Нуріна й не заперечувала, щоб він до неї під’їхав.

Патрик так різко схопив куртку, що випадково потягнув за собою цілий вішак. Той гучно, наче удар грому, упав на підлогу, прихопивши із собою картину зі стіни й горщик із квіткою, що стояв на книжковій полиці. Ні на хвилину не затримавшись, аби підняти речі, Патрик вибіг у коридор і помітив допитливі обличчя, які визирали з кожних дверей. Злегка кивнувши їм, він побіг далі.

Будівля соціальної служби була за кількасот метрів від поліцейської дільниці. Патрик пробирався крізь глибокий сніг, що засипав шлях до крамниці. Дійшовши до кінця вулиці, він повернув ліворуч біля будівлі Танумсгедського відділення реєстрації шлюбних відносин і далі попростував прямо. Офіс Сів був у тій самій будівлі, що й офіс комунальної адміністрації, і Патрик піднявся сходами. Він привітався з жінкою на ресепшені, яка колись була його однокласницею в гімназії, і зайшов до кабінету Сів. За роки роботи Патрика в поліції їхні із Сів шляхи перетиналися неодноразово: вони завжди поважали одне одного як професіоналів, хоч інколи не поділяли думки одне одного про те, який підхід до справи є найкращим. До того ж Патрик вважав Сів однією з найдобріших людей, а в роботі соціальних працівників дуже складно завжди бачити в людях тільки позитивне. Водночас він захоплювався тим, що Сів, попри всі випадки, з якими вона мала справу за роки роботи в соціальній службі, зберегла свій твердий оптимістичний погляд на людську природу. Сам Патрик не міг бачити в людях лише позитивне.

— Привіт, Патрику! Тобі вдалося дійти сюди крізь цей сніжний хаос.

Патрик інстинктивно відчув, що голос Сів був неприродно радісним.

— Так, я б не відмовився від снігохода.

Вона підняла окуляри, що висіли в неї на шиї, і натягнула їх на кінчик носа. Сів полюбляла насичені кольори, і сьогодні її червоні окуляри пасували до одягу. Патрик завжди пам’ятав її з такою самою зачіскою: коротко підстриженою й з пасмом волосся аж до самих брів. Її волосся відблискувало рудим, і, дивлячись на такі яскраві барви, Патрик почувався бадьорішим.

— Ти хочеш подивитися на одну з моїх давніх справ, так? Про Яна Нуріна?

Голос Сів досі був напрочуд радісним. Вона підготувала матеріали справи ще до візиту Патрика, і зараз на її письмовому столі лежала товста папка з документами.

— Як бачиш, у нас є чимало матеріалів щодо цього хлопця. Обоє батьків мали справу з наркотиками, і навіть якби вони не загинули, то так чи інак нам довелося б самим порушити справу. Вони кинули дитину на ласку долі, і він виховувався сам, якщо можна так сказати. Хлопчик ходив до школи в брудному та рваному одязі, і його цькували однокласники, бо від нього смерділо. Імовірно, йому доводилося спати в старому сараї, а потім іти в тому самому одязі на навчання. — Сів подивилася з-під окулярів на Патрика. — Сподіваюся, ти не будеш зловживати моєю довірою й зробиш необхідний запит на інформацію про Яна?

Патрик лише кивнув у відповідь. Він знав, що важливо дотримуватися всіх необхідних правил, однак інколи задля ефективності варто було й знехтувати бюрократією. Вони із Сів іще здавна мали щирі робочі стосунки, і він знав, що вона мала це запитати. Він промовив:

— Чому ви раніше не взялися за цю справу? Чому все це так затягнулося? Здається, що з Яном погано поводилися, відколи він народився. А коли померли його батьки, йому було вже десять років.

Сів глибоко зітхнула.

— Так, я розумію, що ти маєш на увазі. Повір, я багато разів замислювалася над цим. Але коли я почала тут працювати, за місяць до пожежі, були інші часи. Дуже рідко держава могла позбавити батьків права виховувати своїх дітей так, як вони цього хотіли. Та водночас багато людей боролися з таким вільним вихованням, жертвою якого й став Ян. Та й до того ж Ян ніколи не зазнавав фізичного насилля. Може, мої слова прозвучать різко, але ліпше він потрапив би до лікарні від побиття. Тоді ми принаймні почали б придивлятися до всієї цієї ситуації. Однак без фізичних доказів можна було стверджувати, що вони «лише» погано з ним поводилися. — Сів наголосила на слові «лише».

Патрик мимоволі відчув краплю співчуття до маленького Яна. Як у біса можна стати нормальною людиною, якщо тебе виховували в таких умовах?

— Але ти ще не почув найгіршого. Ми ніколи не мали конкретних доказів, але я майже впевнена, що батьки навіть дозволяли користуватися Яном за гроші або наркотики.

Патрик відчув, як його щелепа відвисла. Він гадки не мав, наскільки насправді все жахливо.

— Як я вже зазначила, ми ніколи не мали стовідсоткових доказів цього, але сьогодні, наприклад, можна помітити, що поведінка Яна дуже добре відповідає тим ознакам, які характерні для дітей, що зазнавали сексуального насилля. Та й він сам мав серйозні проблеми з дисципліною в школі. Як я вже зазначила, діти цькували його, але водночас вони боялися Яна.

Сів відкрила папку й знайшла потрібний документ.

— Ось тут. У другому класі Ян узяв із собою до школи ніж, яким погрожував одному своєму кривдникові. Він навіть подряпав йому обличчя ножем, однак керівництво школи змовчало про це. Мені здається, його за цей учинок ніяк не покарали. Ян неодноразово агресивно поводився зі своїми однокласниками, однак випадок із ножем був найнебезпечнішим. Також до школи надходило кілька скарг, у яких ішлося про залицяння Яна до дівчат-однокласниць. Тут уже йшлося про сексуальні домагання. Однак і від цих скарг діла вийшло на копійку. Ніхто не знав, як поводитися з дитиною, яка має таке ставлення до всіх, хто її оточує. Сьогодні, звісно, вчинили б по-іншому, але ти маєш пам’ятати, що все це трапилося на початку 1970-х років. Тоді ми жили зовсім в іншому світі.

Патрика охопили співчуття й злість від думки про те, як так можна поводитися з дитиною.

— Після пожежі траплялося щось схоже?

— На диво, ні. Після пожежі він дуже швидко опинився в родині Лоренсів, і опісля ми ніколи не чули, щоб у нього були бодай якісь проблеми. Я сама кілька разів приїжджала до родини Лоренсів, аби проконтролювати ситуацію, і тоді побачила, що він став зовсім іншим хлопцем. Він сидів переді мною у вишуканому костюмі й із зачесаним назад волоссям і ввічливо відповідав на всі запитання. Досить моторошно. Людина не може так різко змінитися за одну ніч.

Патрика аж дрож пройняв. Уперше він почув, що Сів несхвально висловилася щодо когось зі своїх підопічних. Патрик розумів, що десь тут заритий собака, а тому йому доведеться ще добряче в цьому розібратися. Сів завагалася, і Патрик запитав:

— Щодо пожежі…

Сів випрямилася на стільчику. Це означало, що він не помилявся.

— Я чув різні плітки про цю пожежу.

Він запитливо поглянув на Сів.

— Я не відповідаю за плітки. Що саме ти чув?

— Я чув, що це був навмисний підпал. У нашому розслідуванні навіть зазначено «навмисний підпал», однак злочинця так і не знайшли. Пожежа зайнялася на першому поверсі. Нуріни спали на горішньому поверсі, тому в них не було шансів вижити. Ти чула щось про те, хто міг би так ненавидіти їх, аби наважитися на такий учинок?

— Так. — Голос Сів здавався таким тихим, що вмить Патрик засумнівався, чи правильно він почув.

Вона повторила гучніше:

— Так, я знаю, хто ненавидів Нурінів так сильно, щоб наважитися на підпал їхнього будинку.

Патрик сидів мовчки й дав їй змогу продовжити свою думку.

— Я разом із поліцією приїхала на огляд будинку. Першими прибули пожежники, і один із них оглядав прибудинкову територію, аби переконатися, що жодна іскра не перейшла на інші будівлі й не займеться ще одна пожежа. Тоді той самий пожежник знайшов Яна в сараї, і, коли той відмовився звідти виходити, вони покликали соціальну службу. Я була новим працівником-асистентом і маю зізнатися, що тоді все це здалося мені досить захопливим. Ян сидів у сараї, притулившись спиною до стіни. Щойно ми приїхали, один із пожежників полегшено зітхнув і вийшов із сараю, залишивши Яна з нами. Я вирішила, що ліпше самій зайти до нього, утішити й вивести звідти. У сараї було дуже темно, але я помітила, що руки Яна постійно рухалися, та важко було побачити, що саме він робив. Однак коли я підійшла ближче, то побачила, що він щось перебирає на колінах. Це були горілі сірники. Він захоплено сортував їх: використані сірники чорного кольору складав в одну купку, нові, червоного кольору, — у другу. Ян усміхався. Він сяяв, наче чимось глибоко втішався, і це наймоторошніше, що я коли-небудь бачила, Патрику. Безсонними ночами я досі інколи бачу перед собою це обличчя. Коли я підійшла до нього, то обережно забрала коробку. Тоді він поглянув на мене й потішено запитав: «Тепер вони померли?» Три слова. «Тепер вони померли?» Потім він усміхнувся й радісно вийшов зі старого сараю. Коли ми виходили звідти, останнє, що я побачила, — покривало, ліхтарик і купку одягу в одному з кутків. Тоді я зрозуміла, що частково ми винні в смерті його батьків. Нам потрібно було взятися за цю родину ще багато-багато років тому.

— Ти комусь розповідала про це?

— Ні. А що я скажу? Що він убив своїх батьків, бо грався із сірниками? Ні, я раніше нікому не розповідала, доки ти не приїхав і не запитав мене. Але я завжди підозрювала, що колись поліція зацікавиться ним. У чому його зараз підозрюють?

— Я не можу сказати, але обіцяю повідомити тебе, щойно матиму змогу. Неймовірно вдячний тобі, що розповіла мені про це, і я обов’язково надішлю письмовий запит, аби ти не мала жодних проблем.

Патрик попрощався й покрокував до дверей.

Коли він виходив, Сів Перссон і далі сиділа за письмовим столом. Її червоні окуляри знову висіли на шиї, а вона, заплющивши очі, масажувала перенісся.

Щойно Патрик вийшов на засніжену вулицю, почувся дзвінок мобільного. За ці кілька секунд його пальці вже закрижаніли, і Патрикові ледве вдалося натиснути на маленьку кнопку, щоб відповісти. Він сподівався, що йому телефонувала Еріка, однак швидко розчарувався, коли побачив на екрані робочий номер дільниці.

— Патрик Гедстрем. Привіт, Анніко. Ні, я незабаром буду. Так, зачекай, я вже майже біля дільниці.

Він кинув слухавку. Анніці знову пощастило. Вона знайшла деякі розбіжності в біографії Алекс.

Патрик так біг до дільниці, що під його ногами хрускотів сніг. На щастя, поки він заходив до Сів, снігоприбиральна техніка вже добряче попрацювала, і тепер йому вдалося дістатися до роботи швидко й безтурботно. Відчайдухів, які в таку холоднечу стояли б надворі, було небагато, тож вулиця біля крамниці сьогодні здавалася навдивовижу пустельною. Лише поодинокі перехожі, піднявши комірці й опустивши шапки якомога нижче, коли-не-коли пробігали повз.

Перед дверима дільниці Патрик обтрусив сніг із черевиків. Тепер він запам’ятає назавжди, що не можна взувати в таку погоду такі короткі черевики, бо зараз його шкарпетки наскрізь мокрі.

Патрик попростував до кабінету Анніки, яка нетерпляче чекала на нього. Побачивши її задоволений вираз обличчя, він припустив, що інформація, яку їй вдалося дізнатися, — не просто цікава, а дуже-дуже цінна.

— Здав увесь одяг на прання чи як?

Патрик спочатку не зрозумів запитання, однак з її хитрої усмішки зрештою второпав: Анніка з нього кепкує. Секундою пізніше він подивився на свій одяг. Дідько, він не перевдягався ще з позавчора, відколи прийшов у гості до Еріки. Він згадав, як зранку розчищав сніг, і задумався: від нього погано пахне чи дуже погано.

Патрик щось пробурмотів у відповідь і спробував подивитися на Анніку якомога суворіше, удаючи, що образився. Але така поведінка Патрика розвеселила її ще дужче.

— Так-так, дуже смішно. Тепер до справи. Починай, жінко.

З удаваним гнівом він ударив кулаком по її письмовому столу. Ваза з квітками відразу ж упала, і вода розлилася.

— Ой, вибач. Я не хотів. Який я незграбний…

Він шукав бодай якусь річ, якою можна було б витерти воду, але Анніка, як завжди, опинилася на крок попереду й дістала із шухлядки серветки. Вона спокійно почала витирати воду й водночас скомандувала Патрикові:

— Сідай!

Він негайно ж послухався й подумав, що це дещо несправедливо, тому що його не нагородили нічим смачненьким за те, що він був таким розумним.

— Що ж, почнімо?

Анніка почала читати з екрана комп’ютера:

— Так, дивися. Я почала перевіряти всі дати з часу її смерті та до народження. У період її життя в Ґетеборзі все збігалося: разом зі своєю подругою 1989 року вона заснувала мистецьку галерею, а доти впродовж п’яти років навчалася в університеті у Франції, вивчаючи історію мистецтва як профільний предмет. Сьогодні зранку мені факсом надіслали її оцінки — Алекс постійно відвідувала заняття й мала відмінні оцінки за іспити. У Ґетеборзі вона вчилася у Відфельдській гімназії. Я також бачила її оцінки звідти. Маю сказати, що вона не була блискучою студенткою, радше трималася середнячком.

Анніка на мить замовкла й подивилася на Патрика, який, трохи нахилившись, намагався читати з її екрана. Анніка посунула монітор.

— Доти вона навчалася в школі-інтернаті у Швейцарії. Відвідувала міжнародну школу «Леколь де Шевальє», навчання в якій неймовірно дороге.

Анніка наголосила на передостанньому слові.

— Я зателефонувала до цієї школи й дізналася, що один семестр там коштує приблизно сто тисяч. До цієї суми включено проживання, їжу, одяг і книжки. І я перевірила: ціна була такою самою, коли там вчилася Алекс.

Ці слова спантеличили Патрика, і він промовив уголос:

— Питання в тому, як родина Карлґренів змогла відправити туди Алекс. Як я зрозумів, Бірґіт була домогосподаркою протягом цього часу, а Карл-Ерік, гадаю, заробляв не надто багато. Ти перевірила?..

Анніка перебила його:

— Так, я намагалася з’ясувати, хто профінансував навчання Александри, однак вони не надають такої інформації. Єдине, що може змусити їх надати цю інформацію, — це запит зі швейцарської поліції, але, зважаючи на всю цю бюрократію, нам знадобиться на це щонайменше півроку. Я підійшла до цього з іншого боку й зараз перевіряю доходи родини Карлґренів. А може, вони отримали якийсь спадок, звідки нам про це знати? Я чекаю на інформацію з банку, однак вона надійде лише за кілька днів. Але, — Анніка на мить замовкла, — це ще не найцікавіше. За словами Карлґренів, Алекс почала вчитися в школі-інтернаті з весняного семестру 1977 року. За реєстром школи, вона почала навчання з весняного семестру 1978 року.

Анніка потішено відкинулася на стільці та схрестила руки.

— Ти впевнена?

Патрик не міг приховати свого захоплення.

— Я тричі перевірила цю інформацію. Період із весни 1977 року до весни 1978 року зник у житті Алекс. Ми не маємо жодної гадки про те, де вона тоді була. Навесні 1978-го вона пішла до школи-інтернату у Швейцарії, а її батьки переїхали до Ґетеборґа. Вони купили там будинок, і Карл-Ерік почав працювати начальником середнього підприємства, що спеціалізується на гуртових закупівлях.

— Тож ми не знаємо, де вона перебувала весь цей час?

— Поки ні. Але я досі шукаю інформацію. Єдине, що ми знаємо: немає жодного підтвердження, що того року Алекс перебувала у Швеції.

Патрик порахував на пальцях.

— Алекс народилася 1965 року, тож 1977 року їй було дванадцять.

Анніка знову подивилася на монітор.

— Вона народилася третього січня, тож так, їй було дванадцять років, коли вони переїхали.

Патрик задумливо кивнув. Анніці вдалося знайти дуже цінну інформацію, однак зараз це лише ставило перед ними нові запитання. Де ж перебувала родина Карлґренів у період із 1977 до 1978 року? Ціла родина не могла просто так зникнути. Безперечно, мають бути сліди, залишалося тільки їх знайти. Водночас тут приховано дещо інше. Інформація про те, що Алекс раніше народжувала дитину, досі не давала йому спокою.

— Це всі прогалини в її біографії, які тобі вдалося знайти? Як гадаєш, ніхто не міг складати іспити в університеті під її ім’ям? Чи її партнерка не могла певний час сама керувати мистецькою галереєю? Я довіряю тій інформації, яку ти знайшла, але нам варто перевірити все ще раз. Перевір іще лікарні, чи не народжувала там дитину Александра. Почни з лікарні Ґетеборґа, а якщо там не знайдеш, то тоді треба продовжувати пошуки в інших містах. Десь має бути інформація про це. Дітей не знаходять у капусті.

— Вона не могла народити дитину за кордоном? Під час навчання в школі-інтернаті, наприклад? Або у Франції?

— Так, це теж можливо. Чому я не подумав про це? Треба звернутися до міжнародних установ. Подивися також, чи можна простежити бодай якісь сліди, куди подалися Карлґрени. Паспорти, візи, посольства. Десь має бути інформація про це.

Анніка жваво занотувала.

— До речі, кому-небудь із наших колег удалося знайти щось цікаве?

— Ернст перевірив алібі Бенґта Ларссона. Воно залізне, тож його можемо викреслити зі списку підозрюваних. Мартін телефонував Генрікові Війкнеру, однак не з’ясував нічого нового, що б указувало на зв’язок між Андерсом і Алекс. Він думає ще поспілкуватися з друзями-алкоголіками Андерса: можливо, Андерс розповідав їм про щось. А Йоста… Він сидить у своєму кабінеті, жаліє себе й збирається з думками, щоб поїхати до Ґетеборґа й допитати Карлґренів. Гадаю, у понеділок він наважиться…

Патрик зітхнув. Якщо вони хочуть розкрити цю справу, то не варто сподіватися на колег. Ліпше швидко зробити таку роботу самому.

— А ти не думав прямо запитати Карлґренів? Можливо, нічого неймовірного в цьому немає. Можливо, є якесь природне пояснення, — промовила Анніка.

— Вони ж самі надали таку інформацію про Алекс. З якоїсь причини вони намагаються приховати, що робили в цей період. Я поговорю з ними, але спочатку треба дізнатися трохи більше. Аби вони не мали жодного шансу викрутитися.

Анніка відхилилася на стільці й хитро всміхнулася.

— Коли ми вже почуємо весільні дзвони?

Патрик зрозумів, що вона просто так не здасться. Вона вже визначила для себе, що він стане першим у дільниці кандидатом на нареченого.

— Ну, певно, ще трохи зарано для цього. Нам потрібно прожити разом принаймні тиждень, а вже потім іти до церкви.

— Та-а-ак, виходить, ви живете разом?

Він усвідомив, що сам вирив собі яму, до якої впав із широко розплющеними очима.

— Ні… Ну, не знаю, напевно, так. Я не знаю, нам добре разом, однак усе так непередбачувано… Можливо, вона повернеться до Стокгольма. Не знаю. Насолоджуйся поки цією інформацією.

Патрик крутився на стільці.

— Гаразд, однак мені потрібна оперативна інформація про все, що відбувається, чуєш? — Анніка погрозила вказівним пальцем.

Він смиренно кивнув.

— Так, ти дізнаєшся про все, що відбувається. Обіцяю. Задоволена?

— Так, цього поки досить.

Вона підвелася, обійшла стіл, і Патрик не встиг усвідомити, як опинився у ведмежих обіймах Анніки, потонувши в її величезному бюсті.

— Я так рада за тебе. Нічого не зіпсуй, Патрику. Пообіцяй.

Вона обійняла його ще дужче, і Патрик відчув, як його ребра запротестували.

Йому забракло повітря, і він не зміг відповісти їй, але Анніка сприйняла його мовчання за згоду й, ущипнувши за щічку, відпустила.

— Іди додому й перевдягнися, чуєш? Від тебе смердить.

Після цього коментаря Патрик із червоною щокою та болем у ребрі вийшов до коридору. Він обережно доторкнувся до грудей. Патрик дуже любив Анніку, однак інколи хотів, аби вона зрозуміла, що варто поводитися обережніше з бідним тридцятип’ятирічним чоловіком, чия фізична форма не надто чудова.

Безлюдний і самотній Бадгольмен. Улітку він завжди кищів силою-силенною радісних відпочивальників, але зараз суворий вітер увсебіч розпорошував сніг, що за ніч товстим шаром укрив землю. Еріка обережно пробиралася крижаними гірськими скелями. Вона відчула, що їй необхідно зробити ковток свіжого повітря, і звідси, з Бадгольмену, вона могла замріяно дивитися на далекі острови та нескінченну білу кригу. Звіддаля долинав гуркіт автомобілів, але загалом панувала така милосердна тиша, що Еріка легко могла прислухатися до власних думок. Поруч із нею височіла вишка для стрибків у воду. У дитинстві їй здавалося, що ця споруда сягає неба, але зараз вона була вже не така висока, однак теплого літнього дня Еріка й досі не наважилася б стрибнути з найвищої платформи.

Вона могла стояти тут вічність. Добре закутана, Еріка опиралася холоду, що пробирався крізь одяг. Водночас вона відчувала, як у її душі скресає крига. Допоки її самотність не закінчилася, вона сама не усвідомлювала, якою самотньою була. Але що станеться між ними з Патриком, якщо їй доведеться повернутися до Стокгольма? Їх розділятимуть численні милі. До стосунків на відстані вона не була готова.

Якщо їй доведеться погодитися на продаж будинку, чи матиме вона можливість залишитися тут? Еріка не хотіла переїжджати до Патрика, доки їхні взаємини не будуть перевірені часом і доки вона не переконається на сто відсотків, що іншого житла у Ф’єлльбацці їй не знайти.

Проблема в тому, що все це її пригнічувало. Передусім тому, що, якщо вони продадуть будинок, їй доведеться обірвати всі зв’язки з Ф’єлльбаккою, аби не бачити чужих людей, які вломилися в будинок її дитинства. Вона не могла уявити того, що їй доведеться винаймати собі житло тут, у рідному містечку. У це важко повірити. Еріка відчувала, як радість згасає, а сумні думки поступово накладаються одна на одну. Звісно, усе можна вирішити, але Еріка зізнавалася собі, що, хоч вона була ще молодою й вони з Патриком мали попереду багато щасливих років, вона вже не почувалася такою гнучкою до обставин, як раніше. Лише нещодавно після довгих вагань вона відчула в собі сили покинути своє життя в Стокгольмі, але була годна це зробити лише у випадку, якщо житиме у Ф’єлльбацці, у рідному та улюбленому оточенні. Інакше в її власному всесвіті станеться забагато змін, і пристосуватися до них їй не допоможе навіть закоханість.

Вочевидь, смерть батьків також зробила її більш вразливою до великих змін. Та вже сьогоднішніх змін Еріці вистачить на багато років уперед, і тепер їй хотілося з головою поринути в надійне, безпечне та передбачуване життя. Раніше вона боялася пов’язати своє життя з життям іншої людини, але зараз прагнула, аби Патрик став частиною цієї надійності та передбачуваності. Еріка хотіла планувати своє життя до найменших деталей. Жити разом, заручитися, одружитися, народити дітей, а потім жити в обіймах повсякдення, сповненого щасливих років подружнього життя аж до самої старості. Не так уже й багато бажань.

Уперше Еріка відчула біль і сум від думки про смерть Алекс. Здавалося, наче лише зараз вона вперше усвідомила, що життя Алекс обірвалося назавжди. Хоча дуже довго їхні шляхи не перетиналися, Еріка інколи думала про Алекс і знала, що її життя рухається паралельно з її власним. Тепер із них двох майбутнє залишилося тільки в Еріки, і тільки вона переживе всі ті радощі та сум, які приготувало їй життя. Тепер, коли Еріка думала про Алекс і решту свого життя, у неї перед очима щоразу поставала лише одна картинка: бліде тіло Алекс у ванні, калюжа крові на підлозі й волосся, що мало вигляд замерзлого німба. Напевно, саме тому Еріка вирішила написати книжку про Алекс. У такий спосіб вона могла знову пережити роки їхньої дружби й водночас дізнатися про те, що сталося після того, як вони припинили спілкування.

Останнім часом її хвилювало те, що матеріал здавався надто спрощеним. Так, наче тривимірній фігурі бракує деяких параметрів, так само важливих для того, аби зрозуміти її справжню сутність. Еріка відчувала, що варто придивитися до інших людей навкруги, а не лише до головних героїв, які постійно оточували Алекс. Щойно вона дійшла цієї думки, її охопила легкість, якої вона ніколи раніше не відчувала.

Відколи Алекс переїхала з Ф’єлльбакки, з нею щось трапилося. Однак усі вперто мовчали. Плітки вщухали, щойно Еріка опинялася поблизу. Її завжди захищали від того, що їй здавалося життєво необхідним. Проблема в тому, що вона й гадки не мала, як їй варто почати. Єдине, що Еріка пригадувала зі своїх спроб підслухати розмови дорослих, — слово «школа», що лунало кілька разів. Не надто багато інформації, але зараз стане в пригоді бодай маленька зачіпка. Еріка знала, що їхній учитель із гімназії досі живе у Ф’єлльбацці, тож розмова з ним могла стати відмінним початком.

Вітер посилився, і, навіть попри теплий одяг, до її тіла пробирався холод. Еріка відчувала, що час іти. Вона кинула останній погляд на Ф’єлльбакку, яку впевнено захищали міцні гори. Те, що влітку обливалося золотавим світлом, зараз здавалося сірим і похмурим, однак Еріці так подобалося більше. Улітку все це було більш схоже на мурашник, де постійно вирувало життя. Зараз у цьому маленькому містечку панувала тиша, наче світ заснув. Але Еріка знала, що такий спокій лукавий. Під поверхнею тиші ховалися всі темні пороки людства, як і всюди, де вони жили. Вона добре переконалася в цьому, коли жила в Стокгольмі, однак тут, у Ф’єлльбацці, життя здавалося їй не безпечнішим. Ненависть, заздрощі, скупість і помста — усе ховалося під замком із викарбуваним на ньому написом «Що скажуть люди?». Усе погане, дріб’язкове та зле спокійно видавали за порядність. Тепер Еріка стояла на Бадгольмені та спостерігала за засніженим містечком. Вона роздумувала про те, які таємниці приховує це спокійне містечко.

Її тіло пройняв дрож. Вона засунула руки в кишені та попростувала до міста.

З року в рік він дедалі більше ненавидів життя. Він повсякчас переживав нові страхи. Усе почалося з того моменту, як раптово він усвідомив, скільки бактерій кишить навколо нього. Необхідність життєвих змін стала справжнім випробуванням, і повсякчас він бачив, як над ним кружляли армії бактерій та погрожували міріадами відомих і невідомих хвороб, які неодмінно мали призвести до довгої болісної смерті. Загрозливим здавалося йому й оточення. Великі поверхні приховували свої небезпеки, маленькі — свої. Коли він перебував серед людей, його тіло починало дуже сильно пітніти, а дихання ставало важким і нерівним. Рішення було простим. Єдине місце, де він принаймні міг контролювати ситуацію, — дім. Він раптом усвідомив, що насправді міг жити сам-самісінький і навіть не виходити з будинку.

Востаннє за межі свого будинку він виходив вісім років тому. Якщо інколи в нього з’являлося бажання вийти у світ, то він так уміло його вгамовував, що вже й сам не знав, чи існує цей світ насправді. Таке життя йому подобалося, і він не мав жодного бажання щось змінювати.

Аксель Веннерстрем присвячував своє життя випрацюваним звичкам. Щодня він дотримувався того самого режиму, і сьогоднішній день не був винятком. Він прокинувся о сьомій годині, поснідав, а потім ретельно прибрав у кухні, аби викорінити всі можливі бактерії, які могла залишити їжа з холодильника, якою він снідав. Потім він узявся витирати пил і наводити лад в інших кімнатах. І лише о першій годині Аксель дозволив собі перепочити: він сів на веранді, узявши до рук газету. Він домовився з листоношею Сіґне, і тепер вона щоранку кидала в його скриньку газети, запаковані в пластиковий пакет. Він волів не мати справи з бактеріями всіх тих брудних рук, що торкалися газет, поки ті не опинилися в його поштовій скриньці.

Аксель почув, як хтось постукав у двері: адреналін у його крові умить підскочив. Ніхто не міг прийти о такій годині. Їжу зазвичай привозили зранку в п’ятницю. Зрештою, до нього більше ніхто не приходив. Крок за кроком він поволочив ноги до дверей і почув, як гість наполегливо постукав удруге. Руки Акселя тремтіли, і він повільно потягнувся до замка. Як же йому хотілося мати вічко у дверях, однак їхня стара модель не передбачала такої технології, і зараз він не міг побачити, хто стоїть за ними. Аксель відімкнув другий замок — його серце розривалося, і він ледь змусив себе втамувати бажання замкнутися знову, проігнорувавши невідому загрозу, що чекала його за дверима.

— Аксель? Аксель Веннерстрем?

Він видихнув. Жінки завжди були менш загрозливими, ніж чоловіки. Заради безпеки він тримав двері на ланцюжку.

— Так, це я.

Аксель намагався говорити якомога непривітніше. Він хотів лише, щоб ця невідома гостя дала йому спокій.

— Вітаю! Я не знаю, чи ти пам’ятаєш мене, ти був моїм учителем у школі. Еріка Фалк…

Він спробував пригадати. Так багато років і так багато учнів. Поступово почав вимальовуватися образ маленької світленької дівчинки. Авжеж, дочка Туре.

— Скажи, чи можна перекинутися з тобою слівцем?

Вона запитливо подивилася на нього крізь щілину у дверях. Аксель глибоко зітхнув, зняв ланцюжка й впустив її. Він намагався навіть не думати про те, скільки невідомих організмів вона принесла в його щойно прибраний будинок. Аксель указав на поличку для взуття, натякаючи, що їй треба роззутися. Еріка покірно послухалася, роззулася й скинула верхній одяг. Аби вона не забруднила решту квартири, він показав на плетені меблі на веранді. Еріка сіла на диван, і Аксель подумки нагадав собі попрати подушки, щойно вона піде.

— Минуло так багато часу.

— Авжеж, якщо я не помиляюся, двадцять п’ять років минуло, відколи ти прийшла до мене в клас.

— Усе правильно. Час летить дуже швидко.

Розмова здавалася Акселеві несуттєвою, але він невільно підкорився. Йому хотілося, аби Еріка якнайшвидше перейшла до справи, з якою прийшла, а потім негайно ж покинула будинок і дала йому спокій. Він гадки не мав, навіщо вона сюди завітала. Колишні учні нечасто про нього згадували, і досі йому не доводилося бачити когось із них у себе вдома. Але зараз перед ним сиділа Еріка Фалк, і він, мов на голках, крутився на плетеному кріслі навпроти неї й несамовито чекав, поки вона піде. Очима він постійно шукав подушку під нею й чітко бачив, як бактерії сповзають на диван, а потім розбігаються підлогою. Попрати подушки замало, йому доведеться прибрати та дезінфікувати весь будинок, щойно вона піде.

— Ти, певно, гадаєш, чому я тут.

Аксель лише кивнув у відповідь.

— Напевно, ти чув про вбивство Александри Війкнер.

Він чув про цю подію, і вона поступово піднімала на поверхню те, що він приховував більшу частину свого життя. Зараз йому ще дужче кортіло, аби Еріка Фалк підвелася й пішла звідси. Але вона досі сиділа перед ним, і Аксель щосили намагався вгамувати жагу затулити руками вуха та гучно закричати, аби лише не чути її слів.

— Я маю особисті причини цікавитися життям Алекс і, власне, її смертю. Тож я хотіла б запитати в тебе дещо. Ти не заперечуєш?

Аксель заплющив очі. Він знав, що цей день неминуче коли-небудь настане.

— Так, авжеж, запитуй.

Йому було байдуже, чому саме Еріка цікавиться долею Алекс. Якщо вона робить це для себе, то нехай. Його це не хвилює. Вона, звісно, може запитувати про будь-що, але це не означає, що він обов’язково має відповідати. На диво, він відчув гостре бажання розповісти цій білявій дівчині все до найдрібнішої деталі. Йому кортіло скинути зі своїх плечей той тягар, який він носив двадцять п’ять років. Усе це псувало його життя: закралося глибоко в його свідомість і, немов отрута, пробиралося крізь тіло до душі. У хвилини просвітлення він усвідомлював, що саме це лежало в основі його потреби чистоти та страху будь-якої миті втратити контроль над ситуацією. Еріка Фалк могла запитувати що завгодно, але він мав докласти максимум зусиль, аби вгамувати жагу видати всю правду. Аксель знав: якщо він наважиться на це, то здійметься такий пил, що зруйнує весь той мур, який він ретельно вибудовував навколо себе. Цього не має трапитися.

— Ти пам’ятаєш Александру зі школи?

Він гірко посміхнувся. Переважно всі школярі залишали тільки слабкі спогади, скидалися на тіні, що миттєво зникали. Однак Александру він пам’ятав сьогодні так чітко, як і двадцять п’ять років тому. Але зараз він мав мовчати.

— Так, пам’ятаю Александру. Радше Александру Карлґрен, а не Війкнер.

— Авжеж. Якою вона була в школі?

— Мовчазною, трохи сором’язливою та дуже кмітливою.

Аксель помітив, що Еріку розчарувала його небагатослівність, однак він навмисне намагався казати якомога менше, наче боячись, що слів стане забагато й вони самі собою перетворяться на глибоководну річку.

— Вона добре вчилася в школі?

— Як сказати… Вона не належала до найбільш амбіційних учнів, наскільки я пам’ятаю, але була розумною, хоч і особливо не намагалася це показати. Алекс трималася приблизно всередині рейтингу.

Еріка вмить замовкла, і Аксель зрозумів, що вона поступово наближається до тих запитань, які насправді турбували її найбільше, — попередні були лише розминкою.

— Алекс із батьками переїхала посеред семестру. Ти не пам’ятаєш, з якої причини вони поїхали звідси?

Аксель удавав, наче намагається пригадати: він поклав пальці на підборіддя й зробив задумливий вигляд. Він помітив, що Еріка не знаходила собі місця, чекаючи на відповідь. Він змушений був її розчарувати. Він не може сказати їй правду.

— Я пригадую, що її татові запропонували роботу в іншому місті. Якщо казати щиро, я точно не пам’ятаю…

Еріка не могла приховати свого розчарування. Він знову відчув несамовите бажання розправити плечі й скинути тягар, який носив усі ці роки, та звільнити сумління, вихлюпнувши чисту правду. Однак Аксель глибоко вдихнув і переборов це бажання.

Еріка не втрачала надії:

— Але ж усе це відбулося дуже раптово, чи не так? Ти чув про це раніше? Алекс розповідала про те, що вони мають переїхати?

— Ні, я не бачу в цьому нічого дивного. Звісно, як ти й кажеш, усе це відбулося швидко, однак, імовірно, її татові терміново треба було влаштовуватися на іншу роботу. Хтозна?

Аксель розвів руками, даючи зрозуміти, що його припущення були такими ж ненадійними, як і її. Еріка наморщила лоба. Це не та відповідь, на яку вона чекала. Однак їй варто було насолоджуватися бодай цим.

— Ще одна річ. Я пригадую, що тоді пліткували про Алекс. Я пам’ятаю, що дорослі казали щось про школу. Не знаєш, що це може бути? Я слабко пригадую, що саме вони говорили. Це приховували від дітей.

Аксель відчув, як його тіло закам’яніло. Він сподівався, що збоку його страх не помітно так чітко, як його відчував він. Звісно ж, Аксель знав про плітки. Вони були завжди. Важко бодай щось приховати в такому маленькому містечку. Однак він вважав, що поступово плітки вдалося зупинити. Він і сам доклав до цього рук. Спогади досі роз’їдали його зсередини. Еріка незмигно чекала на відповідь.

— Ні, я й уявити не можу, що це може бути. Тут постійно про щось пліткували, ти ж знаєш наших людей. Це зовсім не означає, що за цим щось приховується. На твоєму місці я не надавав би цьому такого значення.

На обличчі Еріки промайнула тінь розчарування. Їй не вдалося дізнатися те, заради чого вона прийшла. Однак Аксель не мав вибору. Зараз сам собі він був схожим на паровий котел: якщо хоча б трохи відкрити клапан, то все вибухне. Але водночас щось змушувало його розповісти правду. Так, наче хтось узяв контроль над його тілом: вуста вже майже почали формувати слова, які нізащо не мають бути сказані. На щастя, Еріка підвелася, і Аксель подолав своє несамовите бажання видати правду. Еріка накинула на себе верхній одяг, взулася й простягнула руку на прощання. Аксель подивився на її руку та після миттєвого вагання потиснув. Йому кортіло заволати від гніву. Контакт зі шкірою іншої людини здавався йому невимовно бридким. Вона вийшла за двері й повернулася до нього якраз тоді, коли він збирався замкнути всі замки.

— До речі, чи мав Нільс Лоренс якийсь зв’язок з Алекс або ж зі школою?

Аксель завагався, однак вирішив, що все одно вона дізнається про це: якщо не від нього, то від когось іншого.

— Хіба ти не пам’ятаєш? Він викладав додаткові заняття один семестр.

Опісля Аксель замкнув усі замки, притулився спиною до дверей і заплющив очі.

Він одразу ж узявся за прибирання, аби знищити всі сліди візиту небажаної гості. Нарешті його світ знову став безпечним.

Вечір почався кепсько. Лукас повернувся додому в поганому гуморі, і вона повсякчас намагалася читати його думки, аби не створити більше підстав для його роздратування. Вона добряче знала, що, якщо він повертається додому в поганому настрої, то постійно шукає привід зігнати свою злість на ній.

Анна сьогодні особливо постаралася з вечерею — приготувала найулюбленішу страву Лукаса. Діти були у своїй кімнаті: для Емми вона ввімкнула «Короля Лева», а Адріана погодувала та вклала спати. На програвачі Анна поставила улюблений СD Лукаса з Четом Бейкером, зрештою, і сама по-святковому вдягнулася, зробила зачіску та макіяж. Однак майже відразу зрозуміла, що цього вечора всі її старання марні. У Лукаса дійсно видався на роботі дуже поганий день, і його гнів так чи інакше мав вихлюпнутися. Анна бачила гнівний блиск в очах чоловіка — те саме, що тримати в руках бомбу й знати, що вона ось-ось вибухне.

Перший удар стався без попередження — ляпас, від якого в неї задзвеніло у вухах. Анна схопилася за щоку й подивилася на Лукаса, немов сподіваючись, що він змилостивиться, побачивши, які синці залишив на її обличчі. Натомість йому закортіло завдати їй іще дужчого болю. Найважче Анні було прийняти те, що Лукасові насправді подобається її бити. Упродовж багатьох років вона вірила його словам, що від цих ударів йому так само боляче, як і їй, однак зараз усе було по-іншому. Анна розгледіла в ньому звіра. І те, що відбувалося зараз, було їй дуже добре знайомим.

Анна згорнулася клубком, намагаючись захиститися від наступних ударів, які неодмінно ось-ось пролунають. І, коли вони посипалися на неї, намагалася зосередити увагу на одній точці всередині себе — місці, куди Лукас не міг дістати. Так легше. Хоч вона й відчувала біль, але в такий спосіб їй вдавалося бодай трохи абстрагуватися від нього. Анна немов кружляла попід стелею й дивилася вниз на саму себе, згорнену клубочком і уражену ударами Лукаса.

Якийсь звук змусив її миттєво повернутися до реальності й опуститися у власне тіло. У дверях стояла Емма, смоктала палець і тримала в руці м’яку іграшку. Анна рік тому допомогла їй позбутися звички смоктати палець, але зараз бачила, що дівчинка розгублено взялася за старе. Лукас не помічав її, бо стояв спиною до дверей, але одразу ж повернувся, коли побачив погляд Анни, прикутий до чогось позаду нього.

Анна не встигла зреагувати, як чоловік швидкою ходою попрямував до дочки, міцно схопив її та струсонув так сильно, що Анна почула, як зуби дівчинки ударилися один об один. Анна підвелася з підлоги, але її ноги не слухалися. Вона знала, що ця сцена назавжди засяде в глибині її душі: Лукас трясе Емму, яка дивиться широкими й повними нерозуміння очима на свого любого тата, який ураз перетворився на моторошного чужака.

Анна кинулася до Лукаса, аби захистити Емму, однак не встигла добігти, як із жахом побачила, як Лукас гнівно вдарив маленьке дитяче тільце об стіну. Почувся хруст, і Анна зрозуміла, що її життя змінилося назавжди. Очі Лукаса вкрилися блискучою пеленою, і він спантеличено дивився на дитину у своїх руках, а потім обережно спустив дівчинку на підлогу. Умить він знову взяв її на руки, але цього разу ніжно й турботливо. Своїми блискучими закам’янілими очима він подивився на Анну.

— Її треба відвезти до лікарні. Вона впала з драбини й вдарилася. Ми маємо сказати їм таку версію. Вона впала з драбини.

Він говорив уривчастими фразами й попрямував до дверей, навіть не подивившись, чи йде за ним Анна. Вона перебувала в шоковому стані й бездумно покрокувала за Лукасом. Так, наче все це суцільний сон, з якого вона ніяк не могла вибратися.

Лукас повсякчас повторював: «Вона впала з драбини. Вони мають повірити нам, якщо ми казатимемо одне й те саме, Анно. Ми ж так робитимемо, правда? Ми скажемо, що вона впала з драбини…»

Лукас щось бурмотів, і Анна спромоглася лише кивнути. Вона воліла вирвати з обіймів Лукаса Емму, яка зараз залилася шаленим плачем від болю. Останньої миті, коли вони стояли біля під’їзду, Анна повернулася до реальності й згадала, що у квартирі залишився спати Адріан. Вона кинулася за ним і, вже сидячи в автомобілі, повсякчас притуляла його до себе. Їй хотілося плакати.

— Не хочеш приїхати сюди й разом пообідати?

— Залюбки. Коли можна приїхати?

— Їжа буде готова приблизно за годинку. Вийде в тебе?

— Так, усе чудово. Я навіть встигну ще трохи попрацювати. Тоді побачимося за годинку.

Невеличка пауза. Опісля Патрик промовив:

— Цілую. До зустрічі.

Еріка відчула, як від радощів залилася рум’янцем. Маленький, але дуже важливий крок уперед у їхніх стосунках. Вона відповіла такими самими словами й кинула слухавку.

Поки Еріка готувала обід, їй стало трохи соромно за те, що вона запланувала. Водночас вона розуміла, що не могла вчинити по-іншому. Коли за годину подзвонили у двері, Еріка глибоко вдихнула, аби заспокоїтися, і хутко відчинила. Це був Патрик. Він кинувся її обіймати, але Еріці довелося перервати його пристрасне привітання, бо почувся дзвоник таймера, який сповіщав, що спагеті приготувалися.

— Що на обід?

Патрик поплескав себе по животі, показуючи, куди потрапить обід.

— Паста із соусом болоньєзе.

— Ммм, як смачно. Ти мрія кожного чоловіка. Знаєш про це?

Патрик підійшов до неї, обійняв і ласкаво погладив її шию.

— Ти сексуальна, розумна, неперевершена в ліжку і, найважливіше, дуже-дуже смачно готуєш. Чого ще чоловікові бажати?..

У двері подзвонили. Патрик спантеличено поглянув на Еріку, яка вмить втупила очі в підлогу, витерла рушником руки й попрямувала відчиняти. За дверима стояв Дан. Він мав сумний і розгублений вигляд. Усе його тіло зниділо, а очі здавалися порожніми. Еріка аж скам’яніла з дива, коли побачила його, але зібрала всі сили й зробила вигляд, наче й не було нічого.

Коли Дан увійшов до кухні, Патрик збентежено подивився на Еріку. Вона відкашлялася й представила їх один одному.

— Патрик Гедстрем — Дан Карлссон. Патрику, Дан хоче тобі дещо розповісти. Однак спочатку сядьмо за стіл.

Еріка пішла до їдальні першою, тримаючи в руках каструлю з м’ясом. Вони сіли за стіл, але в кімнаті досі панувало напруження. Еріці було важко на серці, але вона знала, що не могла вчинити інакше. Зранку вона зателефонувала Данові й переконала його в тому, що він має розповісти поліції про свої стосунки з Алекс. Еріка запропонувала йому зробити це в неї вдома, бо сподівалася, що це полегшить і без того складне завдання.

Вона проігнорувала погляд Патрика й промовила:

— Патрику, Дан прийшов до нас, аби дещо розповісти тобі як поліцейському.

Вона показала на Дана, немов закликаючи його починати. Дан втупився очима у свою тарілку з їжею, до якої навіть не доторкнувся. І після кількахвилинної напруженої тиші він промовив:

— Я той чоловік, з яким зустрічалася Алекс. І батько дитини, на яку вона чекала.

Почувся дзвін: Патрик впустив виделку, і вона вдарилася прямо об тарілку. Еріка поклала руку на його плече й сказала:

— Патрику, Дан — мій давній найкращий друг. Я вчора дізналася, що він той самий чоловік, з яким Алекс зустрічалася у Ф’єлльбацці. Я запросила вас обох на обід, бо подумала, що легше буде поговорити про все тут, аніж у поліції.

Еріка бачила, що Патрикові не сподобалося, що вона влаштувала це в такий спосіб, і всім своїм виглядом він показував, що до цієї розмови вони ще повернуться. Дан був її чудовим другом, і вона готова була докласти якнайбільше зусиль, аби не погіршити ситуацію, у якій він опинився. Коли Еріка зателефонувала Данові, то він розповів, що Пернілла забрала дітей і поїхала до своєї сестри в Мункедаль, сказавши, що має все обдумати й не знає, що чекає на них далі. Пернілла не могла йому нічого пообіцяти. Данові здавалося, що все його життя розсипалося, наче картковий будиночок. Звісно, йому полегшає, коли він розповість про все поліції. Останні тижні видалися надзвичайно непростими. Він не тільки потайки відчував скорботу за Алекс, а й високо підстрибував від кожного дзвінка телефону або стукоту у двері, адже був певен, що це поліція, яка вже дізналася про те, що він зустрічався з Алекс. Зараз, коли Пернілла вже знала про все, йому не було страшно розповісти це поліції. Гірше вже нема куди. Він не переймався тим, що буде з ним, а лише боявся втратити сім’ю.

— Дан ніяк не пов’язаний з убивством, Патрику. Він прийде до вас і розповість усе про їхні стосунки з Алекс, але він присягається, що ніколи не завдавав їй шкоди. І я вірю йому. Було б чудово, якби ти зробив так, щоб це не вийшло за межі дільниці. Ти знаєш, як швидко тут розходяться плітки. Сім’я Дана й так багато всього пережила, та й Дан теж. Він припустився помилки і, повір мені, добряче поплатився за це.

Патрик і досі мав не дуже задоволений вигляд, але кивнув, давши зрозуміти, що він почув її слова.

— Еріко, я хочу поговорити з Даном віч-на-віч.

Еріка й не заперечувала: вона спокійно підвелася й вийшла до кухні. Їхні нерозбірливі голоси доносилися з їдальні: сумний і пригнічений голос Дана й дещо чіткіший голос Патрика. Обговорення набувало гостроти, а коли вони за півгодини вийшли до кухні, Данові полегшало, однак Патрик досі був дуже збентежений і незадоволений. Дан обійняв на прощання Еріку й потиснув руку Патрикові.

— Я зателефоную, якщо матиму до тебе запитання, — сказав Патрик. — Можливо, тобі доведеться приїхати до нас і надати письмові свідчення.

Дан лише мовчки кивнув і вийшов із будинку.

Патрик злісно подивився на Еріку.

— Ніколи не роби так, Еріко. Ніколи. Ми розслідуємо вбивство й усе маємо робити належним чином.

Він зморщив лоба, і Еріка втамовувала бажання розцілувати його, аби зморшки зникли.

— Я знаю, Патрику. Але батько дитини є найпершим у вашому списку підозрюваних, і я знала, що якби Дан прийшов до поліції, то ви посадили б його й жорстоко допитували б. Він не витримав би цього. Дружина Дана забрала дітей і пішла від нього, і тепер він не знає, чи повернеться вона колись до нього. До того ж він втратив людину, яка багато значила для нього. Алекс. І він не може нікому показувати свій біль і навіть поговорити про це. Тому я подумала, що можна принаймні почати з того, щоб поговорити тут, у нейтральному місці, без інших поліцейських. Я розумію, що вам іще необхідно буде його допитати, але найгірше вже позаду. Я дійсно прошу вибачення, що зробила це за твоєю спиною, Патрику. Ти зможеш мені вибачити?

Еріка грайливо надула губи й притиснулася до Патрика. Вона взяла його руки й поклала на свою талію, аж потім підвелася навшпиньки й притулила свої вуста до його вуст. Кінчиком язика вона дісталася його рота. Патрик не заперечував. Він на мить зупинився й подивився їй в очі.

— Я тобі вибачаю цього разу, але ніколи більше не роби так, чуєш? Гадаю, час піти підігріти в мікрохвильовці обід і нарешті поїсти.

Еріка кивнула, і, обійнявшись, вони попрямували до їдальні.

Коли настав час Патрикові повертатися на роботу, Еріка згадала ще одну річ, про яку хотіла йому розповісти.

— Пам’ятаєш, я розповідала тобі, що про Алекс пліткували перед тим, як вона з батьками переїхала з Ф’єлльбакки? Там іще було щось про школу. Я намагалася дізнатися більше, однак мені це не дуже вдалося. Але я пригадала, що є один зв’язок між Алекс і Нільсом, окрім того, що Карл-Ерік працював на консервній фабриці. Нільс викладав у неї один семестр у школі. Він ніколи не був моїм учителем, але я знаю, що він учителював у її класі. Не знаю, чи це має якесь значення, але однаково я вирішила розповісти тобі про це.

— Еге… Нільс був учителем Алекс.

Патрик замислився.

— Можливо, це й не відіграє надто важливу роль, але зараз нам цікаві будь-які зв’язки між Нільсом Лоренсом і Алекс. Зараз ми маємо не дуже багато інформації.

Він серйозно подивився на Еріку.

— Мені здалася дивною одна річ, про яку розповів Дан. Він сказав, що Алекс останнім часом часто повторювала, що варто розплатитися за своє минуле. Вона казала, що людина має скинути з плечей тягар колишнього життя, аби рухатися далі. Еріко, як гадаєш, це може бути якось пов’язане з тим, про що ти кажеш? — Патрик замовк і вмить промовив: — Я не можу викреслити Дана зі списку підозрюваних, сподіваюся, ти розумієш це.

— Так, я розумію, Патрику. Будь ласка, зроби це якомога м’якше. Прийдеш увечері?

— Так, лише заїду додому та візьму деякий одяг. Я приїду приблизно о сьомій.

Вони поцілувалися на прощання. Патрик попрямував до свого автомобіля, а Еріка стояла на сходах і дивилася йому вслід, аж доки він не поїхав.

Патрик не одразу поїхав до дільниці. Він не знав навіщо, але взяв із собою ключі від квартири Андерса. Він вирішив, що варто самому ще раз усе оглянути. Зараз йому потрібно було знайти бодай щось, що зможе допомогти розкрити справу. Патрик відчував, що зайшов у глухий кут, і якщо не знайде шляху назад, то ніколи не викриє вбивцю або вбивць, ким би вони не були. Еріка мала рацію: таємний коханець завжди був найпершим у їхньому списку підозрюваних, але тепер Патрик не був певен у цьому. Він не готовий викреслити Дана з цього списку так швидко.

Атмосфера у квартирі Андерса здавалася примарною. Патрик досі бачив перед собою обвите мотузкою тіло Андерса, яке повільно похитувалося з боку в бік, хоча, коли він приїхав, тіло вже лежало на підлозі. Патрик не знав достеменно, що саме шукає, і надів рукавички, аби не залишити слідів. Він став прямо під тим місцем, де висів гачок, до якого була прив’язана мотузка, і спробував уявити, хто і як міг повісити туди Андерса. Однак йому так і не вдалося зметикувати. Стеля висока, а мотузка була прикріплена прямо до неї. Аби підняти тіло Андерса так високо, потрібно було мати неабияку силу. Хоч Андерс був худорлявим, але, зважаючи на зріст, важив чимало. Патрик занотував собі, що варто перевірити вагу Андерса, щойно їм надійде протокол. Єдиний можливий варіант — те, що Андерса піднімали кілька осіб. Але як так сталося, що на тілі Андерса немає жодних синців і подряпин? Навіть якщо певним чином він знепритомнів, то однаково мали б бути якісь сліди. Тут щось не так.

Патрик пройшов далі й оглянувся навкруги. У кімнаті не було ніяких меблів, окрім матраца у вітальні та кухонного стола з двома стільцями. Вартими уваги були лише кухонні шухлядки, тож одну за одною Патрик їх оглянув. Обшук у квартирі Андерса вже неодноразово здійснювали, але він хотів запевнитися, що його колеги нічого не пропустили.

У четвертій шухлядці Патрик знайшов блокнот, дістав його й розклав на кухонному столі, аби подивитися ближче. Він підніс записник до вікна, аби розгледіти нотатки під денним світлом. Патрик дуже добре помітив, що дещо, написане на одній сторінці, залишило дуже чіткі сліди на наступній, тож вирішив скористатися старим перевіреним методом, аби розібрати текст. Знайшовши олівець у тій самій шухляді, він заштрихував чисту сторінку. Зрештою йому вдалося побачити невеличкий уривок тексту, але цього виявилося достатньо, аби зрозуміти, про що йдеться. Патрик тихо присвиснув. Цікаво. Навіть дуже цікаво. У голові запаморочилося, і він обережно поклав блокнот у пластиковий пакет і взяв із собою.

Патрик далі оглядав шухлядки. Здебільшого там лежав різний непотріб, але в останній він натрапив на дещо цікаве — шкіряний клаптик. Він був таким самим, як і той, що вони з Ерікою побачили вдома в Алекс. Він лежав на її тумбочці й мав той самий напис «Д. Т. М. 1976».

Коли Патрик обернув його, то побачив, що на ньому також є засохлі плями крові. Те, що між Андерсом і Алекс був зв’язок, не новина. Але цей клаптик приховував щось особливе.

Щось йому підказувало, що варто звернути на нього особливу увагу, бо цей клаптик може розповісти йому про щось суттєве. Патрик відчував, що щось упускає, але вловити це «щось» було дуже складно. Побачене сповістило його про те, що зв’язок між Андерсом і Алекс існує вже дуже давно. Принаймні з 1976 року. За рік до того, як Алекс із родиною переїхала з Ф’єлльбакки й безслідно зникла на рік. За рік до зникнення Нільса Лоренса. За словами Еріки, Нільс учителював у школі, у якій навчалися Андерс та Алекс.

Патрик подумав, що йому варто поспілкуватися з батьками Алекс. Якщо його підозри, які почали набувати нової форми, підтвердяться, то він знайде відповідь, яка допоможе розкрити справу.

Він узяв із собою блокнот і шкіряний клаптик, поклавши їх у різні пластикові пакетики. Патрик кинув останній погляд на вітальню й вийшов. У нього перед очима знову промайнула картинка: бліде тіло Андерса, яке хитається з боку в бік, і Патрик сам собі пообіцяв, що дізнається, що змусило Андерса накласти на себе руки. Якщо його нова версія підтвердиться, то ця трагедія не мала меж. Він глибоко сподівався, що все-таки помиляється.

Патрик знайшов у телефонній книзі номер Йости й одразу ж зателефонував йому. Не сумнівався, що той знову грає в пасьянс.

— Привіт, це Патрик.

— Привіт, Патрику.

На другому кінці слухавки прозвучав звичайний втомлений голос Йости. Безділля й незадоволення втомлювали його і внутрішньо, і зовнішньо.

— Ти ще не планував візиту до Карлґренів у Ґетеборґ?

— Ні, ще не встиг. Зараз повно справ навалилося.

Йоста говорив тихо й застережливо. Він боявся запитання Патрика, бо міг вислухати критику на свою адресу за те, що досі не взявся за своє доручення. Він лишень не зміг змусити себе це зробити. Зателефонувати не можна було, а поїхати до Ґетеборґа — нездійсненно.

— Ти не заперечуєш, якщо я сам це зроблю?

Патрик припускав, що міг би й не ставити цього риторичного запитання. Він добре знав, що Йоста буде щасливий оминути це завдання. Так і сталося. Йоста потішено відповів:

— Авжеж, не заперечую! Якщо ти хочеш сам узятися за це, то я буду радий. Знаєш, зараз багато інших справ, і я не знаю, як з усім цим упоратися.

Вони знали, що грають у гру, яка подобалася обом. Патрик міг зробити те, що хотів зробити сам, а Йоста, знаючи, що робота буде виконана, міг далі безтурботно грати в пасьянс.

— Ти не міг би продиктувати мені їхній номер? Я одразу ж зателефоную.

— Так, авжеж. Зараз, секундочку…

Йоста продиктував номер Карлґренів.

Патрик записав його у блокнот, який завжди лежав у бардачку його автомобіля. Він подякував Йості й завершив розмову, аби відразу ж зателефонувати Карлґренам. Він тримав кулаки, щоб ті були вдома. Йому пощастило. Після третього гудка слухавку підняв Карл-Ерік. Коли Патрик пояснив йому ситуацію, той спочатку завагався, а потім сказав, що Патрик може хоч зараз приїхати й поставити свої запитання. Карл-Ерік намагався дізнатися, що саме цікавить поліцію, але Патрик лише сказав, що йому варто з’ясувати деякі деталі, які, він вірив, дуже допоможуть їм у справі.

Патрик повернувся до стоянки перед житловим комплексом. Опісля повернув праворуч, а потім на першому перехресті, що вело до Ґетеборґа, — ліворуч. Спочатку він їхав повільно, бо дорога тягнулася через ліс, а щойно виїхав на шосе, набрав швидкості. Спочатку він проїхав Дінґле, далі — Мункедаль, а коли доїхав до Уддевалли, то знав точно, що півшляху вже позаду. Як завжди, Патрик гучно ввімкнув радіо. Під час довгих подорожей його це дуже втішало. Невдовзі, аби перепочити, він на кілька хвилин зупинився біля великої світло-блакитної вілли в Колльторпі. Якщо він має рацію, то вже найближчим часом йому доведеться зруйнувати сімейну ідилію. Але інколи саме в цьому й полягала його робота.

До її будинку під’їхав автомобіль. Вона не бачила його, але почула шум двигуна. Еріка відчинила двері й визирнула. Коли побачила, хто з нього виходить, від подиву застигла на місці. Анна втомлено помахала й відчинила задні дверцята, аби розстібнути ремені безпеки на дитячих сидіннях. Еріка накинула на себе куртку й вийшла, щоб допомогти сестрі. Вона не могла зрозуміти, що сталося, бо Анна ні словечком не обмовилася, що збирається до неї в гості.

У своєму чорному плащі Анна здавалася дуже блідою. Вона обережно опустила Емму на землю, доки Еріка заходилася розстібати дитяче сидіння Адріана. Опісля вона взяла хлопчика на руки, і той подякував їй своєю беззубою усмішкою. Еріка всміхнулася у відповідь. Вона спантеличено подивилася на сестру, але Анна лише легенько похитала головою, показуючи, що зараз не варто ні про що розпитувати. Та Еріка досить добре знала її, аби розуміти, що Анна сама про все розповість, щойно настане час, а поки не варто її чіпати зайвими запитаннями.

— Які в мене гості сьогодні! Як добре, що ви вирішили завітати до тітки!

Еріка гралася з малюком, тримаючи його у своїх обіймах, а потім поглянула на Емму, аби привітатися з нею. Емма завжди несамовито раділа зустрічі з тіткою, але зараз навіть не всміхалася. Дівчинка міцно схопилася за руку Анни й невпевненим поглядом дивилася на Еріку.

Еріка першою покрокувала до будинку, тримаючи на руках Адріана. Анна попростувала за нею, тримаючи однією рукою Емму, а другою — невеличку сумку. Еріка оглянулася й побачила, що багажник Анни був повний речей, однак вона знала, що варто залишити всі запитання на потім.

Незвиклими до цього руками Еріка почала знімати верхній одяг з Адріана, доки Анна поралася з Еммою. Лише тепер Еріка побачила, що одна рука Емми по лікоть загіпсована. І коли вона спантеличено поглянула на Анну, та знову легенько похитала головою. Емма досі дивилася на свою тітку широко розплющеними та серйозними очима, постійно міцно тулячись до Анни. Вона смоктала великий палець однієї руки, і це ще раз підтверджувало, що трапилося щось серйозне. Анна рік тому розповідала, що відучила Емму від цієї звички.

З Адріаном на руках Еріка зайшла у вітальню й сіла на диван. Адріан зачаровано дивився на неї, і його обличчя осяяла усмішка, наче він не міг вирішити, чи йому сміятися, чи ні. Він був таким солоденьким, що Еріці захотілося його з’їсти, як цукерочку.

— Як доїхали?

Еріка сама не знала, що сказати, але цією розмовою намагалася дати Анні час.

— Дорога дуже втомлює. Ми їхали через Дальсланд. Емму кілька разів нудило, тож нам довелося зупинятися, аби подихати повітрям.

— Як ти, Еммо?

Еріка намагалася поспілкуватися з Еммою. Але дівчинка лише похитала головою, не відриваючи погляду від своєї матусі.

— Гадаю, треба відпочити трохи. Що скажеш, Еммо? Ви з Адріаном не спали під час подорожі і, напевно, уже дуже втомилися.

Емма кивнула, погодившись зі словами Анни, і почала терти очі.

— Еріко, чи можу я вкласти їх спати на горішньому поверсі?

— Так, звісно. Можеш вкласти їх у спальні батьків. Я зараз там сплю, тож там застелена постіль.

Анна взяла Адріана, який сидів на колінах в Еріки, однак хлопчик почав протестувати, що його забирають від улюбленої тітки.

— Ведмедика, мамо, — нагадала Емма, коли вони вже підіймалися сходами на горішній поверх, і Анна спустилася, аби взяти сумку, яку поставила в коридорі.

— Тобі допомогти?

Еріці здалося, що Анні буде дуже важко самій з усім упоратися: на одній руці вона тримала Адріана, у другій — сумку, тоді як Емма повсякчас трималася біля неї.

— Усе гаразд. Я звикла.

Анна гірко посміхнулася, і Еріці стало ще важче на серці.

Поки Анна вкладала дітей спати, Еріка почала варити каву. Вона задумалася, скільки ж кавників випила останнім часом. Незабавки шлунок почне протестувати. Вона завмерла з фільтром у руці. Дідько. У спальні повсюди розкиданий одяг Патрика, а Анна була з тих, хто легко міг помножити два на два. Лукава усмішка Анни, яка невдовзі спустилася до неї, це підтвердила.

— Та-ак, сестро. Про що ти забула мені розповісти? Хто той чоловік, який навіть не попіклувався про те, щоб розвісити свій одяг?

Еріка залилася рум’янцем.

— Ну… Знаєш, усе трапилося дуже швидко.

Слухаючи, як Еріка затинається, Анна розвеселилася ще дужче. Ненадовго втома зникла з її обличчя, і Еріка побачила свою сестру такою, якою вона була до того, як зустріла Лукаса.

— Ну-у, хто ж він? Годі бурмотіти, розкажи молодшій сестрі всі подробиці. Наприклад, можеш почати з імені. Я його знаю?

— Так. Я не знаю, чи ти пам’ятаєш Патрика Гедстрема?

Анна радісно вигукнула, плеснувши себе по коліну:

— Патрик! Авжеж, я пам’ятаю Патрика. Він бігав за тобою, як щенятко, і від радощів аж хвостиком виляв. Отже, у нього з’явився шанс…

— Так, я знала, що він іще в дитинстві був закоханий у мене, але не знала, як сильно він закохався…

— О Боже, напевно, ти була сліпою! Він кохав тебе до нестями. Господи, так романтично! Він ходив за тобою всі ці роки, а потім ти нарешті подивилася йому у вічі й розгледіла велике кохання.

Анна театрально схопилася за серце, і Еріка не змогла втриматися від сміху. Це та сестра, яку вона знає й любить.

— Насправді все не зовсім так. Він був одружений деякий час, але дружина кинула його рік тому, тож тепер він розлучений і живе в Танумсгеде.

— Де він працює? Тільки не кажи, що він ремісник. Тоді я заздритиму тобі. Я завжди ду-уже мріяла про секс зі справжнім ремісником.

Еріка по-дитячому показала язик, і Анна відповіла їй тим самим.

— Ні, він поліцейський. Так і знай.

— Поліцейський, значить… Чоловік із кийком, інакше кажучи. Так, непогано, маю сказати…

Еріка вже майже забула, якою насмішницею може бути її сестра, і лише похитала головою, розливаючи каву у дві філіжанки. Анна, як удома, підійшла до холодильника, дістала молоко й налила собі та Еріці. Раптом лукава усмішка зникла з її обличчя, і Еріка зрозуміла, що зараз Анна розкаже, чому так несподівано приїхала до Ф’єлльбакки.

— Ну, а моя романтична казка добігла кінця. Остаточно. Насправді все тривало вже багато років, і я знала про це, але лише зараз по-справжньому усвідомила.

Вона замовкла й засмучено подивилася на філіжанку кави.

— Я знаю, що Лукас ніколи тобі не подобався, але я справді кохала його. Якимось дивним чином мені вдавалося виправдати те, що він б’є мене. Він завжди просив вибачення й запевняв, що кохає мене. Принаймні раніше все було так. Якось мені вдавалося навіть переконати себе в тому, що я у всьому винна. Якби я тільки могла стати кращою дружиною, кращою коханкою й кращою матір’ю, то тоді йому не доводилося б мене бити…

Анна відповідала на мовчазні запитання Еріки.

— Так, я знаю, як дурно це звучить, але я завжди вміло себе обдурювала. Він був чудовим батьком для Емми й Адріана, і в моїх очах це мало важливе значення. Я не хотіла позбавляти їх батька.

— Але щось сталося?

Еріка допомогла Анні з найважчим. Вона бачила, як складно їй було говорити про те, що трапилося. Її гордість було розчавлено, а Анна завжди була неймовірно гордою людиною, яка болісно визнавала свої помилки.

— Так, сталося. Учора ввечері він накинувся на мене. Як завжди… Останнім часом таке не було рідкістю. Але вчора…

Анна кілька разів зупинялася, аби не залитися плачем.

— Учора він накинувся на Емму. Вона зайшла до кімнати, і він, повний гніву, налетів на неї. Я не встигла його зупинити.

Анна знову стримала сльози.

— Ми поїхали до лікарні, і вони сказали, що в неї тріщина.

— Заява на Лукаса вже в поліції, я сподіваюся?

Еріка відчувала, що її охоплює все сильніший і сильніший гнів.

— Ні… — майже нечутно промовила Анна, і по її блідих щоках почали текти сльози. — Ні, ми сказали, що вона впала з драбини.

— Але, Господи, хіба вони повірили в це?

Анна всміхнулася.

— Ти знаєш, який Лукас підлабузник. Він так зачарував і лікаря, і медичних сестер, що їм стало його шкода так сильно, як і Емму.

— Анно, ти маєш написати заяву на нього. Ти ж не можеш дозволити йому залишитися непокараним.

Вона подивилася на свою заплакану сестру. У ній контрастували співчуття та злість. Анна зніяковіла від її погляду.

— Таке ніколи більше не трапиться, я простежу за цим. Я вдавала, що слухаю його вибачення, а потім закинула речі в автомобіль і поїхала, щойно він пішов на роботу. Ніколи не повернуся до нього, я не дозволю йому образити дітей. Якщо я напишу на нього заяву, то тоді вони точно зв’яжуться із соціальними службами, і батьківські права заберуть у нас обох.

— Але ж Лукас так просто не залишить дітей, Анно. Як ти збираєшся домогтися правди без заяви до поліції та розслідування?

— Не знаю, Еріко, не знаю. Я не маю зараз сил думати про це, але змушена була піти від нього. Інше вирішимо пізніше. Ти не виженеш мене, правда?

Еріка поставила філіжанку на стіл і обійняла сестру. Вона втішливо погладжувала її по голові. Еріка відчувала, як від сліз Анни її светр став вологим. Ненависть до Лукаса зростала. Вона хотіла врізати цьому ідіоту в пику.

Бірґіт виглядала у вікно, заховавшись за шторами. Карл-Ерік бачив лише її напружену спину. Вона не знаходила собі місця з того моменту, як їм зателефонували з поліції. Та сам він уперше за тривалий час відчув полегшення. Карл-Ерік був готовий відповісти поліцейському на всі запитання, якщо той, звичайно, їх правильно поставить.

Таємниці роз’їдали його вже багато років. Звісно, Бірґіт було легше. Вона по-іншому сприймала ситуацію й удавала, наче нічого не трапилося. Вона відмовлялася говорити на цю вразливу тему і, мов метелик, радісно кружляла життям. Однак чимало всього трапилося. Ледь не щодня Карл-Ерік згадував про це, і щоразу тягар на його плечах важчав. Він знав, що зовні може здатися, наче Бірґіт сильніша від нього. На всіх зустрічах вона сяяла, немов зірка, а він засмучено й понуро стояв поруч. Вона одягала свої найкращі сукні й робила дорогий макіяж. Це була її броня.

Коли вони поверталися додому після чергової галасливої вечірки, Бірґіт скидала із себе все спорядження й знову перетворювалася на ніщо. Єдине, що від неї залишалося, — це тремтлива невпевнена дитина, яка шукала його підтримки. Упродовж усього подружнього життя він мав різні почуття до своєї дружини. Її врода й тендітність пробуджували в ньому ніжність і бажання її захищати — у такі моменти Карл-Ерік почувався справжнім чоловіком. Однак її небажання віч-на-віч стикатися з випробуваннями життя інколи доводило його до сказу. Найдужче його лютило те, що він знав: Бірґіт насправді була не дурною, а лишень вихованою за принципом, що жінка за всяку ціну має приховувати свій розум, а натомість постійно докладати зусиль, аби здаватися гарною та безпомічною. Жінка мусить владувати. Щойно вони одружилися, Карл-Ерік не вбачав у цьому нічого дивного. Однак тоді були інші часи. Та тепер вони змінилися й поставили інші вимоги як до жінок, так і до чоловіків. Він пристосувався до цього, вона — ні. Цього дня їй буде найважче. Він знав, що вона й не підозрює про його наміри. І вже дві години Бірґіт знервовано походжала кімнатою. Але Карл-Ерік також знав, що без боротьби Бірґіт не дозволить йому видати всі сімейні секрети.

— Навіщо Генрікові також сюди приїжджати?

Бірґіт повернулася до нього й нервово потерла долоні.

— Поліція хоче поговорити з родиною, а Генрік — член нашої родини, чи не так?

— Так, але я вважаю, що йому не варто в це втручатися. Імовірно, поліція поставить кілька стандартних запитань, тож нащо йому це?! Ні, я лише гадаю, що в цьому немає потреби.

Коли Бірґіт нервувалася, її голос то підвищувався, то знову понижувався. Він це добре знав.

— Ось приїхала поліція.

Бірґіт швидко відійшла від вікна. У двері подзвонили. Карл-Ерік глибоко зітхнув і пішов відчиняти, натомість Бірґіт попростувала до вітальні, де вже сидів заглиблений у власні думки Генрік.

— Вітаю. Мене звати Патрик Гедстрем.

— Карл-Ерік Карлґрен.

Вони ввічливо потиснули один одному руки, і Карл-Ерік припустив, що поліцейський є однолітком Алекс. Останнім часом він дуже часто порівнював інших із донькою.

— Заходь. Гадаю, ми можемо сісти у вітальні й там поспілкуватися.

Патрик дуже збентежився, коли побачив Генріка, але швидко опанував себе й заходився з усіма вітатися: спочатку з Бірґіт, а потім — із Генріком. Умить запанувала тиша. Зрештою Патрик промовив:

— Усе так поспіхом. Я дуже вдячний, що ви змогли прийняти мене.

— Нам цікаво: ви дізналися щось важливе? Маєте якісь новини? Ви так давно нам не телефонували…

Бірґіт замовкла й з надією поглянула на Патрика.

— Розслідування відбувається повільно, але ми потроху просуваємося вперед. Це єдине, що я можу сказати. Убивство Андерса Нільссона теж дуже вплинуло на нашу роботу.

— Так, авжеж. Вам вдалося дізнатися, чи Андерса вбила та сама людина, що й Алекс?

Бірґіт говорила дуже спішно, і Карл-Ерік ледве стримувався, аби не покласти руку на її плече. Йому кортіло заспокоїти її, але сьогодні він мав відмовитися від добре знайомої йому ролі захисника.

На мить Карл-Ерік заглибився в думки, у минуле, яке зараз переповнювало його вщерть. Він ненависно окинув поглядом вітальню. Як легко вони спокусилися. Навіть зараз він відчував запах кривавих грошей. Про цей будинок у Колльторпі вони навіть не мріяли, коли Алекс була маленькою, — він перевищив усі очікування. Будинок був великим і просторим. Побудований у тридцятих роках минулого століття, він зберігав усі тодішні прикраси. Зі своєю зарплатою в Ґетеборзі він ніколи не мав би змоги придбати такий дім.

Кімната, у якій вони сиділи, була найбільшою у всьому будинку. На його думку, тут було забагато прикрас, але Бірґіт обожнювала розкішні, блискучі речі, і тепер усе навколо сяяло новизною. Кожні три роки вона скаржилася на те, що будинок утратив свій вигляд, і казала, що втомилася від усього, що було вдома. І вже після її кількатижневого ниття він здавався й діставав гаманця. Так, наче вона з оновленням будинку оновлювала й власне життя. Зараз Бірґіт захоплювалася Лаурою Ешлі, тож кімнату переповнювали волани та візерунки з трояндами. Хоча Карл-Ерік і знав, що йому доведеться з цим жити лише кілька років, він однаково сподівався, що наступного разу йому пощастить більше й вона змінить усе це на честерфілдські меблі та мисливські мотиви. А якщо доля не всміхнеться йому, то все буде в смугастих тигрових візерунках.

Патрик відкашлявся.

— Ми маємо чимало запитань, і мені потрібна ваша допомога, аби розібратися з усім.

Ніхто не промовив ані слова, і Патрик сказав:

— Ви не знаєте, як Алекс познайомилася з Андерсом Нільссоном?

Генрік мав спантеличений вигляд, і Карл-Ерік зрозумів, що той і гадки не має. Патрикові стало боляче за це, однак уже нічого не зміниш.

— Вони були однокласниками, але відтоді минуло вже багато років.

Бірґіт сиділа поруч зі своїм зятем і знервовано вовтузилася на дивані. Генрік промовив:

— Я пригадую його ім’я. Здається, Алекс мала кілька його картин у своїй галереї.

Патрик кивнув. Генрік говорив далі:

— Я не розумію, хіба між ними є ще якийсь зв’язок? Кому знадобилося вбивати мою дружину та її експонента?

— Це ми й намагаємося з’ясувати. — Патрик трохи завагався, але зрештою промовив: — На жаль, нам вдалося навіть констатувати, що вони мали стосунки.

Опісля настала тиша, і Карл-Ерік побачив перед собою занепокоєні обличчя Бірґіт і Генріка. Сам він не надто здивувався й одразу ж припустив, що слова поліцейського схожі на правду. Усе це природно з огляду на обставини.

Бірґіт зостраху притулила руку до вуст, а обличчя Генріка повільно взялося крейдою. Карл-Ерік побачив, що Патрикові Гедстрему не дуже подобається приносити погані звістки.

— Цього не може бути.

Бірґіт розгублено оглянулася, але не знайшла підтримки в жодного з присутніх.

— Навіщо Алекс знадобилося зв’язуватися з таким, як він?

Вона спантеличено поглянула на Карла-Еріка, але той старанно намагався не дивитися їй в очі, натомість почав роздивлятися свої руки. Генрік не промовив ані слова, а просто поник.

— Ви не знаєте, чи вони спілкувалися після того, як ви переїхали?

— Ні, я так не думаю. Алекс розірвала всі зв’язки, коли ми переїхали з Ф’єлльбакки.

Знову говорила Бірґіт, натомість Генрік і Карл-Ерік мовчали.

— Тоді я маю ще одне запитання. Ви переїхали посеред семестру, коли Алекс навчалася в шостому класі. Як так вийшло? Це трапилося так раптово.

— Нічого дивного в цьому немає. Карлові-Еріку запропонували чудову роботу, і він не міг відмовитися. Йому треба було терміново визначитися, тож ми швиденько зібрали речі й переїхали.

Бірґіт не знала, куди подіти руки, і зрештою поклала їх на коліна.

— Але ж ви не віддали Алекс до школи в Ґетеборзі. Натомість записали її в інтернат у Швейцарії. Чому саме туди?

— Завдяки новій роботі Карла-Еріка в нас з’явилася краща фінансова можливість, і ми хотіли, аби вона навчалася в престижному навчальному закладі, — промовила Бірґіт.

— Хіба в Ґетеборзі не було престижних шкіл?

Патрик невмолимо закидав їх своїми запитаннями, і Карл-Ерік не припиняв захоплюватися його наполегливістю. Колись він сам був молодим і сповненим ентузіазму. Зараз його пробирала втома.

Бірґіт промовила:

— Звісно, були, але подумай лише, які знайомства на неї очікували в такій школі: там навчалися навіть два принци. Такі знайомства дають багато можливостей.

— Ви їздили з нею до Швейцарії?

— Авжеж, ми відвезли її, якщо ти це маєш на увазі.

— Ні, я не про це.

Патрик подивився на нотатки у своєму блокноті.

— Александра забрала документи зі школи посеред семестру навесні 1977 року, а розпочала навчання у Швейцарії навесні 1978 року. Тоді ж і Карл-Ерік почав працювати в Ґетеборзі. Моє запитання звучить так: де ви перебували весь цей час?

Генрік спантеличено дивився то на Бірґіт, то на Карла-Еріка. Вони втупили погляд у підлогу. Карл-Ерік відчув біль у серці, який швидко посилювався.

— Я не розумію, чого ти хочеш домогтися цими запитаннями? І що з того, коли ми переїхали? Нашу дочку вбили, а ти приїхав сюди й розпитуєш нас, наче ми винні. Імовірно, якась помилка в документах. Ми переїхали навесні 1977 року, і тоді ж Алекс розпочала своє навчання у Швейцарії.

Патрикові стало шкода Бірґіт, яка мала дуже знервований вигляд.

— Мені дуже шкода, пані Карлґрен, що змусив вас хвилюватися. Я знаю, що вам дуже непросто зараз, але я маю поставити ці запитання. Моя інформація правильна. Ви приїхали сюди навесні 1978 року, а доти цілий рік немає жодних свідчень того, що ви перебували у Швеції. Тож змушений запитати ще раз: де ви перебували в період між 1977 і 1978 роками?

Бірґіт повними відчаю очима подивилася на Карла-Еріка, благаючи його про допомогу, але він не міг надати їй такого порятунку, якого вона хотіла. Він довго вважав, що робить це заради сім’ї, але невдовзі зрозумів, що сім’я приречена на розпад. Вибору немає. Він гірко подивився на дружину й відкашлявся.

— Ми були у Швейцарії: я, моя дружина й Алекс.

— Мовчи, Карле-Еріку! Ані слова не кажи більше!

Він проігнорував її слова:

— Ми перебували у Швейцарії, бо наша дванадцятирічна дочка була вагітною.

Патрик Гедстрем від подиву впустив на підлогу ручку. Одна справа, що поліцейський думав про це чи підозрював, інша — коли він почув це на власні вуха. Якою ще може бути реакція на таку гірку правду?

— Мою дочку зґвалтували. Вона була лише дитиною.

Карл-Ерік відчував, що його голос слабшає, і стиснув руки, щоб опанувати себе. За мить він міг продовжувати розповідь. Бірґіт навіть не наважувалася дивитися на свого чоловіка, але зараз шляху назад уже не було.

— Ми помітили, що щось трапилося, але ніяк не могли зрозуміти, що саме. Раніше вона була радісною й упевненою в собі. Але на початку шостого класу абсолютно змінилася: стала мовчазною й неприступною. До неї вже не приходили в гості друзі, і вона годинами могла не з’являтися вдома. І ми не знали, де вона. Ми гадали, що це лише підлітковий вік на неї так впливає, тому не сприймали серйозно. Якось так.

Він знову відкашлявся. Біль у грудях не вщухав.

— Ми довідалися про це лише тоді, коли вона була вже на четвертому місяці. Ми мали б помітити раніше, але хто ж міг подумати… Ми навіть уявити не могли…

— Карле-Еріку, будь ласка.

Обличчя Бірґіт здавалося сірою маскою. Генрік був шокований, наче не вірив тому, що щойно почув. Так і було. Навіть сам Карл-Ерік дивувався тому, якими неймовірними здавалися його слова. Двадцять п’ять років він тримав цю таємницю. Заради Бірґіт він мовчав, але тепер його слова лилися без упину.

— Про аборт ми навіть не думали. З огляду на обставини. Ми не дали Алекс жодної можливості зробити власний вибір. Ми ніколи не запитували її, як вона почувається або чого хоче. Ми все взяли на себе: забрали її документи зі школи, поїхали за кордон і жили там, допоки вона не народила дитину. Ніхто про це не дізнався. Що сказали б люди…

Останні його слова звучали гірко. Тоді це здавалося їм найважливішим. Вони вирішили так вчинити заради того, щоб їхня дочка мала щастя та спокій. Карл-Ерік не міг скинути всю провину на Бірґіт. Вона завжди була тим, хто мав краще розуміння того, який вигляд речі мають збоку, але тепер, після багатьох років спостережень, він мусив зізнатися собі, що сам дозволив їй утілити своє бажання та зберегти прикрашений фасад. Він відчув, як гіркота піднялася горлом, глитнув і промовив:

— Коли вона народила дитину, ми записали її до школи-інтернату, а самі повернулися до Ґетеборґа й продовжили своє життя.

Кожне його слово було сповнене гіркоти й осуду. Очі Бірґіт палали гнівом і ненавистю, і вона уважно дивилася на свого чоловіка, маючи несамовите бажання змусити його затулити рота. Але відколи Алекс знайшли мертвою, Карл-Ерік знав, що незабаром настане час виплеснути всю правду в очі. Він знав також і те, що почнеться слідство, під час якого перевірять усе до останньої цятки й зрештою знайдуть те, що вони так наполегливо приховували. Тож ліпше розповісти правду своїми словами. Або ж його словами, як це відбувалося зараз. Можливо, їм варто було б зробити це раніше, але відразу наважитися на такий учинок було непросто. Це все мало статися поступово. Дзвінок Патрика Гедстрема став останньою краплею.

Карл-Ерік знав, що багато чого не розповів, але втома пробирала його до кісток, і він дозволив Патрикові самому ставити запитання, аби заповнити паузи. Він відкинувся на кріслі та міцно схопився за підлокітники. Генрік устиг сказати першим. Його голос помітно тремтів.

— Чому ви не розповіли про це? Чому Алекс не розповіла? Я знав, що вона щось приховує від мене, але ж це…

Карл-Ерік лише мовчки розвів руками. Він не знав, що відповісти чоловікові Алекс.

Патрик дуже старався зберігати професійну незворушність, але було помітно, що він дуже здивований. Він підняв ручку, яку випадково впустив на підлогу, і спробував прикипіти поглядом до блокнота, що лежав перед ним.

— Хто зґвалтував Алекс? Хтось зі школи?

Карл-Ерік лише кивнув.

— Це був… — Патрик завагався. — Це був Нільс Лоренс?

— Хто такий Нільс Лоренс? — запитав Генрік.

Бірґіт відповіла йому сталевим голосом:

— Він був її учителем на додаткових заняттях. Син Неллі Лоренс.

— Де він зараз? Він має сидіти у в’язниці за те, що зробив з Алекс.

Здавалося, що Генрік бореться із собою, намагаючись повірити словам Карла-Еріка.

— Він зник двадцять п’ять років тому. Відтоді ніхто не бачив його. Але чому на нього не було подано жодної заяви до поліції? Я передивився архів і не знайшов там нічого.

Карл-Ерік заплющив очі. Патрик не вбачав у цьому запитанні обвинувачення, але вони з Бірґіт сприйняли його саме так. Кожне слово впивалося в їхню шкіру, наче гострий шип, і нагадувало про ту жахливу помилку, якої вони припустилися двадцять п’ять років тому.

— Ми не подавали на нього заяви до поліції. Коли ми дізналися, що Алекс при надії й вона розповіла нам про все, ми почали атакувати Неллі й виказали їй, що зробив її син. Я волів заявити на нього до поліції й сказав про це Неллі, але…

— Але Неллі запропонувала нам вирішити це без поліції. Вона сказала, що не варто принижувати Алекс, бо тоді вся Ф’єлльбакка пліткуватиме про те, що сталося. Нам довелося погодитися, бо це дійсно стало б для неї ще дужчим ударом, якби вийшло за межі родини. Неллі пообіцяла, що розбереться з Нільсом «належним чином», — промовила Бірґіт, сидячи на дивані з випрямленою спиною.

— Неллі навіть знайшла для мене чудову роботу в Ґетеборзі. Гадаю, щойно ми почули дзвін монет, то в морг ока осліпли.

Карл-Ерік безжалісно зізнався собі в найгіршому. Час для будь-яких заперечень минув.

— Ми не мали вибору. Як ти смієш казати так, Карле-Еріку! Ми бажали тільки кращого для Алекс. Чого б вона досягла, якби всі знали, що трапилося? Ми подарували їй шанс жити далі.

— Ні, Бірґіт, ми подарували собі шанс жити далі. Алекс втратила цей шанс, щойно ми вирішили змовчати.

Вони подивилися одне на одного, і Карл-Ерік знав, що деякі речі вже ніколи не зміняться. Бірґіт цього ніколи не зрозуміє.

— А дитина? Що трапилося опісля? Віддали її на всиновлення?

Тиша. Почувся голос за дверима:

— Ні, дитину не віддали на всиновлення. Вони вирішили залишити дитину й весь час брехати.

— Джуліє! Я думала, що ти у своїй кімнаті!

Карл-Ерік обернувся й побачив у дверях Джулію. Напевне, вона тихо спустилася з горішнього поверху, аби ніхто її не почув. Йому стало цікаво, як довго вона там стояла.

Джулія притулилася до дверей і схрестила руки. Усе її тіло випромінювало впертість. Попри те, що вже четверта година, вона була ще в піжамі. Здавалося, наче вона не милася щонайменше тиждень. Карл-Ерік відчував, що в його душі співчуття контрастує із сильним болем у грудях. Бідне-бідне маленьке гидке каченя.

— Якби не Неллі, або ж «бабуся», то ви ніколи б мені не зізналися, чи не так? Ви ніколи не розповідали мені, що моя мама є мені бабусею, а тато — дідусем. А моя сестра є моєю матір’ю. Встигаєш чи мені повторити? Це трохи важкувато.

Це гостре запитання було спрямоване до Патрика, і, здавалося, Джулії подобалося бачити на його обличчі страх.

— Збоченці, чи не так? — Вона награно прошепотіла й притулила палець до вуст: — Але тс-с. Ти ж нікому не розповідай. Бо що ж тоді люди скажуть? Подумай, що всі почнуть пліткувати про ідеальну родину Карлґренів.

Джулія знову закричала:

— Але, на щастя, Неллі розповіла мені про все влітку, коли я підробляла на консервній фабриці. Вона розповіла мені те, що я маю право знати. Хто я насправді. Усе життя я почувалася непотрібною. Відчувала, що я не вписуюся в родину. Мати таку старшу сестру, як Алекс, нелегко, але я обожнювала її. Вона була моїм ідеалом, яким я так і не стала. Я бачила, як ви дивилися на неї, а як — на мене. Та Алекс було до мене однаково, і цим вона змусила мене лише боготворити її ще дужче. Позашлюбна дитина, народжена від ґвалтівника. Ви змусили її згадувати про це щоразу, коли вона бачила мене. Ви розумієте, як це насправді жорстоко?

Карла-Еріка аж пройняв дрож від її слів — так, наче йому дали стусана. Він знав, що дівчина має рацію. Неймовірно жорстоко було залишити Джулію й у такий спосіб змушувати Алекс щоразу переживати той жах, який поставив крапку на її дитинстві. Це було неправильно й щодо Джулії. Вони з Бірґіт постійно бачили в ній вигнанця, яким вона зрештою й стала. Імовірно, Джулія із самого початку відчувала таке ставлення: вона прийшла в це життя з криком, а потім почала кричати й супротивитися всьому світу. Тоді Бірґіт була вже немолода, і їй складно було впоратися з маленькою дитиною, а особливо такою впертою й вимогливою, як Джулія.

Насправді вони відчули полегшення, коли одного дня Джулія прийшла додому і її очі палали гнівом. Їх не здивувало те, що Неллі сама вирішила розповісти Джулії правду. Неллі — стара зла відьма, яка дбає лише про себе, і якщо вона вирішила зізнатися Джулії, то неодмінно це зробила. Тож вони намагалися відмовити Джулію від підробітку в Неллі, але Джулія, як завжди, уперто наполягла на своєму.

Коли Неллі розповіла Джулії правду, перед очима дівчини постав новий світ. Уперше в її житті з’явилася людина, якій вона була потрібна і яка цікавилася її справами. Попри те, що Неллі мала Яна, вона відчувала кревний зв’язок із Джулією, тому розповіла онучці, що хоче залишити їй свій спадок. Карл-Ерік дуже добре розумів, як це вплинуло на Джулію. Вона запалала ненавистю до них, попри те, що вони з Бірґіт стали їй батьками, і натомість боготворила Неллі так сильно, як колись обожнювала Алекс. Усе це він усвідомив, коли побачив її біля дверей, що освітлювалися кухонною лампою. Шкода лише, що Джулія ніколи не зрозуміє, що хоча вони, дивлячись на неї, згадували про те жахливе минуле, вони справді любили її. Але вона була чужим пташеням у домі, і вони поруч із нею почувалися незручно та безпомічно. Так було й зараз, але тепер вони усвідомили, що втратили її назавжди. Вона досі фізично існувала в їхньому будинку, але духовно вже покинула їх.

Генрікові бракувало повітря. Він опустив голову на коліна й заплющив очі. На секунду Карл-Ерік замислився, чи дійсно покликати Генріка сюди було гарною ідеєю. Він зробив це лише тому, що був упевнений, що Генрік заслуговує знати правду. Він також кохав Алекс.

— Але ж, Джуліє…

Бірґіт простягнула руки до Джулії, наче благала її про порятунок, але Джулія повернулася до неї спиною й попростувала сходами нагору.

— Мені справді дуже шкода. Я розумів, що тут щось не так, але такого я собі й уявити не міг. Не знаю, що й сказати. — Патрик розвів руками.

— Ми самі не знаємо, що сказати. Особливо одне одному.

Карл-Ерік спостерігав за своєю дружиною.

— Як довго відбувалося насилля? Не знаєте?

— Ми точно не знаємо. Алекс відмовлялася говорити про це. Імовірно, від кількох місяців до року. — Він засумнівався. — І тут також відповідь на твоє попереднє запитання.

— Яке саме ти маєш на увазі?

— Про зв’язок між Алекс та Андерсом. Андерс також став жертвою. За день до переїзду ми знайшли записку, яку Алекс написала Андерсові. З неї нам стало зрозуміло, що Нільс добрався й до нього. Певно, вони якимось чином зрозуміли чи дізналися, що обоє опинилися в однаковій ситуації, а тому й знайшли одне одного, аби віднайти втіху. Я взяв записку й пішов із нею до Вери Нільссон. Я розповів їй про те, що трапилося з Алекс та Андерсом. Це, напевно, найважче, що мені коли-небудь доводилося робити. Андерс є, точніше, був єдиним, хто в неї залишився. У глибині душі я сподівався, що Вера наважиться зробити те, чого свого часу не зробили ми, і подасть на Нільса заяву до поліції за те, що він вчинив. Але цього не трапилося. Можу припустити, що Вера виявилася такою ж слабкою, як і ми.

Він несвідомо почав масажувати груди стиснутими в кулак пальцями. Біль посилювався й почав віддавати в пальці.

— І ви гадки не маєте, куди подався Нільс?

— Ні, абсолютно. Але де б він не був, я сподіваюся, що цей виродок мучиться.

Біль навалився лавиною. Пальці заніміли, і Карл-Ерік зрозумів, що щось трапилося. Щось серйозне. Біль посилювався, і він бачив лише, як ворушаться вуста тих, хто сидів поруч. Він втратив можливість бачити та чути. На мить Карл-Ерік побачив, що в очах Бірґіт згасла злість, і, коли замість неї з’явилася тривога, усвідомив, що відбувається щось серйозне. Опісля настала темрява.

Після того, як санітарний автомобіль поїхав у напрямку Сальґренської лікарні, Патрик сів у свою автівку й спробував перевести дух. Він поїхав разом зі швидкою допомогою й побув разом із Бірґіт і Генріком, допоки не дочекався новин, що хоча Карл-Ерік і пережив сильний інфаркт, але найгірше вже позаду.

Цей день видався найтривожнішим у його житті. Він чимало бачив за роки своєї роботи в поліції, але ніколи не чув такої зворушливої й трагічної історії, яку сьогодні розповів Карл-Ерік.

Хоча Патрик і знав правду, але йому однаково було важко усвідомити почуте. Як можна жити далі, переживши такий жах, який пережила Алекс? Вона не лише зазнала зґвалтування в дитячі роки, а ще й змушена була решту свого життя прожити з постійним нагадуванням про це. Що б Патрик не робив, йому ніяк не вдавалося виправдати вчинок Бірґіт і Карла-Еріка. Він і уявити не міг, щоб сам дозволив злочинцеві залишитися непокараним, якби той зґвалтував його власну дитину. Ба більше, він не зміг би тримати все це в таємниці. Як може авторитет бути важливішим за життя й здоров’я дитини? Йому неймовірно важко це зрозуміти.

Патрик заплющив очі й відкинув голову. Уже почало сутеніти й настав час їхати додому, але він відчував слабкість та неспокій. Навіть думка про Еріку, яка чекала на нього, не могла змусити його завести автомобіль і повернутися до Ф’єлльбакки. Його добре випрацюване позитивне ставлення до життя було розбите вщент, і вперше за весь час Патрик засумнівався, що доброго в людях більше, ніж поганого.

Він почувався дещо винним, бо ця моторошна історія насправді зачепила його за саме серце. Однак водночас Патрика охопило професійне задоволення, бо пазлики почали потроху складатися. Цього вечора знайшлося чимало відповідей на запитання. Утім, Патрик почувався більш розчарованим, ніж раніше. Хоча він і дістав пояснення багатьох речей, усе одно незрозумілим залишалося, хто вбив Алекс та Андерса. Певно, мотив лежав у минулому, а може, він аж ніяк не пов’язаний із минулим, хоча це здавалося неймовірним. Минуле — єдиний чіткий зв’язок між Алекс та Андерсом.

Але чому комусь знадобилося їх убивати через насилля, вчинене понад двадцять п’ять років тому? І чому зараз? Що змусило заговорити те, що так багато років мовчало? Що стало причиною двох смертей із різницею у два тижні? Найжахливішим було те, що Патрик гадки не мав, у якому напрямку варто продовжувати розслідування.

Цей вечір ознаменувався великим проривом у розслідуванні, але водночас завів у глухий кут. Патрик проаналізував усе те, що зробив і почув за цей день, і раптом згадав, що в нього в автомобілі лежить те, що якраз зараз може стати в пригоді. Він зовсім забув про цю річ через візит до Карлґренів та інфаркт Карла-Еріка. Умить до Патрика повернувся ентузіазм, яким він був охоплений зранку, і він згадав, що має чудову нагоду подивитися на цю річ ближче. Якби ж йому бодай трохи пощастило.

Патрик увімкнув мобільний телефон і, проігнорувавши сповіщення про три нові повідомлення, зателефонував у довідкову службу, аби дізнатися номер Сальґренської лікарні. Щойно йому відповіли, Патрик узявся набирати номер.

— Сальґренська лікарня.

— Вітаю. Мене звати Патрик Гедстрем. Я хотів би довідатися, чи працює у вас Роберт Ек у відділі судової медицини?

— Зачекайте, будь ласка, доки ми перевіримо.

Патрик затамував подих. Роберт був його одногрупником зі школи поліції, а після закінчення навчання здобув освіту в галузі судової медицини. У юнацькі роки вони дуже тісно спілкувалися, а потім втратили зв’язок. Патрик чув, що Роберт зараз працює в Сальґренській лікарні, і тримав кулаки, щоб це підтвердилося.

— Так, у нас працює Роберт Ек. З’єднати з ним?

Патрик зрадів до глибини душі.

— Так, будь ласка.

Пролунало кілька гудків, після яких Патрик почув добре знайомий голос Роберта:

— Відділ судової медицини, Роберт Ек.

— Привіт, Робане[8]. Упізнав мене?

На мить запанувала тиша. Патрик був упевнений, що Роберт не впізнав його голосу, тож уже був готовий йому допомогти. Але враз почув радісний вигук:

— Патрик Гедстрем, чорт візьми! Як давно я тебе не чув! Як ти знайшов мене? Дуже неочікувано.

Голос Роберта звучав трохи глузливо, і Патрикові стало дещо соромно. Він знав, що сам жахливо підтримував зв’язок із людьми. Робертові це вдавалося набагато краще, але він, імовірно, утомився від того, що завжди телефонував першим. Патрикові стало ще більш соромно, коли він подумав, що звик телефонувати лише тоді, коли йому щось потрібно. Однак відступати було вже запізно.

— Я знаю, що це дуже прикро з мого боку, що я так рідко телефоную. Зараз я сиджу в автомобілі біля Сальґренської лікарні. Я чув, що ти працюєш тут. Подумав, що якщо ти зараз у себе, то я можу заскочити на кілька хвилин.

— О Боже! Заходь, звісно, це просто чудово!

— Як тебе знайти?

— Ми працюємо в підвалі. Заходь у центральні двері, проїдь ліфтом на нижній поверх, поверни праворуч і йди до кінця коридору. Останні двері наші. Подзвони в них, і я тобі відчиню. Дуже чудово буде побачитися.

— Навзаєм. Тоді побачимося за кілька хвилин.

Патрикові знову стало соромно, що він мав на меті попросити давнього друга про допомогу, але сам він не раз рятував Роберта. Під час навчання Роберт жив разом із ним і був заручений із дівчиною на ім’я Сюсанне, але водночас загравав до їхньої одногрупниці Марі. Усе це тривало майже два роки, і Патрик неодноразово виручав Роберта. Багато разів він вигадував другові алібі й використовував свою багату уяву на максимум, коли телефонувала Сюсанне й запитувала в нього, чи не знає він, де Роберт.

Зараз усе це здавалося йому нечесною грою. Але тоді вони були юними й наївними, і, якщо казати щиро, він вважав це дуже захопливим і навіть трохи заздрив Робертові, який мав двох наречених. Звісно, одного дня все це добігло кінця: Роберт залишився і без помешкання, і без дівчат. Кілька тижнів йому довелося ночувати на дивані Патрика, допоки він не знайшов нову дівчину, з якою почав жити разом.

Коли Патрик почув, що Роберт працює в Сальґренській лікарні, дійшли й плітки, що той одружений і має дітей. Патрикові складно було це уявити. Як-не-як зараз він усе з’ясує.

Патрик простував нескінченним коридором лікарні. Хоча, за словами Роберта, усе було просто, він встиг двічі заблукати, доки зрештою не опинився біля правильних дверей. Він подзвонив у них і зачекав. Двері посмиком відчинилися.

— Приві-і-і-т!

Вони люб’язно обійнялися, а потім відступили крок назад, аби роздивитися один одного. Патрик помітив, що час не відбився на Робертові, і сподівався, що Роберт про нього такої самої думки. Для впевненості він втягнув живіт і трохи розпрямив груди.

— Заходь-заходь.

Роберт завів його до свого офісу, який здавався дуже тісним, і місця ледве вистачало на одну людину. Годі вже казати про двох. Патрик роздивився Роберта ближче, сівши навпроти нього на стілець перед письмовим столом. Його світле волосся було так само добре підстрижене, як і в юнацькі роки, а під білим халатом виднівся так само добре випрасуваний одяг. Патрик завжди задумувався про те, що охайність Роберта контрастувала з тим хаосом, який він часто створював в особистому житті. Його погляд прикувала світлина на поличці за письмовим столом.

— Це твоя сім’я?

Патрикові не вдалося приховати здивування.

Роберт гордо всміхнувся й дістав із полички фотографію.

— Та-ак, це моя дружина Каріна та двоє дітей — Оскар і Майя.

— Скільки їм років?

— Оскарові два роки, а Майї шість місяців.

— Чудово. Коли ти одружився?

— Три роки тому. Ти ніколи не уявляв, що з мене може вийти батько родини?

Патрик засміявся.

— Маю зізнатися, це стало для мене несподіванкою.

— Знаєш, кажуть, що на старість грішник сам іде до церкви. А як твої справи? Теж, певно, маєш велике сімейство?

— Насправді ні. Я розлучений. Та й дітей не маю, але, зважаючи на обставини, це навіть добре.

— Шкода, що так.

— Усе не так погано. Зараз у мене дещо налагоджується, тож згодом побачимо.

— Що ж трапилося, що ти, мов грім із ясного неба, з’явився після стількох років?

Патрик зніяковів. Він знову згадав про те, що так довго не давав про себе знати, а з’явився лише тоді, коли йому знадобилася допомога.

— Я був у місті в робочих справах і пригадав, що ти працюєш у судовій медицині. Мені потрібна твоя допомога з однією річчю, просто я не маю часу віддати її на розгляд нашим колегам. Вони впораються щонайменше за тиждень, а я не маю стільки часу. Та й терпіння.

Здавалося, наче Роберта захопила ця ідея. Він поклав руки на стіл і чекав, доки Патрик продовжить свою розповідь.

Патрик нахилився й дістав зі своєї сумки аркуш паперу, що лежав у пластиковому пакеті. Він простягнув його Робертові, який посвітив на нього яскравою лампою.

— Я вирвав цей аркуш із блокнота жертви вбивства. Я бачу, що на ньому є сліди від написаного на попередньому аркуші, але вони дуже слабкі, щоб їх розгледіти. Гадаю, у вас має бути приладдя, аби відновити їх?

— Так, ми маємо таке. — Роберт дещо тягнув із відповіддю, продовжуючи роздивлятися аркуш під лампою. — Як ти сам знаєш, у нас діють дуже суворі правила, як і в якому порядку проводити експертизу. У нас лежить купа термінових справ і чекає своєї черги.

— Так, я знаю. Я подумав, що буде швидше й простіше, якщо я попрошу тебе про це. Може, тобі вдасться подивитися трохи швидше, якщо це можливо…

Роберт зморщив лоба, роздумуючи над словами Патрика. Опісля він усміхнувся й підвівся з-за столу.

— Можна обійтися без зайвої бюрократії. З цим можна впоратися за кілька хвилин. Ходімо зі мною.

Він пішов попереду Патрика маленьким вузьким коридором і відчинив двері навпроти. Кімната була просторою та світлою. Усюди стояли різні пристрої, що мали дуже незвичайний вигляд. Блискуча чистота, білі стіни, усі полички й шафи створювали враження операційної. Необхідний пристрій стояв у кінці кімнати. Роберт обережно дістав із пакета аркуш і поклав його на пластину. Він натиснув кнопку «увімкнути», і одразу ж загорілася синя лампочка. Умить із бажаною чіткістю на аркуші з’явилися слова.

— Бачиш? Ти це сподівався побачити?

Патрик швидко переглянув текст.

— Так, це саме те, на що я сподівався. Можеш зачекати хвилинку? Я хочу записати текст.

— Я маю кращу ідею. За допомогою цього пристрою я можу сфотографувати його. Можеш узяти фото із собою.

На обличчі Патрика з’явилася широка усмішка.

— Неймовірно! Це прекрасно. Дякую!

За півгодини Патрик вийшов з офісу Роберта, тримаючи в руках фотографію тексту з блокнота Андерса. Він затято пообіцяв Робертові давати частіше про себе знати й сподівався, що зможе дотриматися цієї обіцянки. На жаль, сам він не був упевнений у цьому.

Дорогою додому він поринув у роздуми. Патрик дуже полюбляв їздити в темряві. Тиша темної ночі, порушувана лише світлом поодиноких автомобілів, допомагала йому заглибитися у власні думки. Крок за кроком він зіставляв те, що йому вже було відомо, з тим, що щойно прочитав на аркуші. Коли він під’їхав до свого будинку в Танумсгеде, то був упевнений, що розгадав принаймні одну таємницю, що не давала йому спокою.

Патрикові було незвично лягати спати без Еріки. Неймовірно: як легко прив’язатися до чогось приємного. Патрик піймав себе на думці, що йому складно заснути на самоті. Його також здивувало те, яким сильним було його розчарування, коли зателефонувала Еріка й розповіла, що несподівано приїхала її сестра, і сказала, що йому краще сьогодні поїхати додому. Він хотів розпитати її про все, але почув у її голосі, що вона не може відповісти, тому лише сказав, що дуже сумує й зателефонує завтра.

Зараз він не міг заснути, бо його думки повсякчас поверталися до Еріки й того, що йому треба зробити завтра. Ця ніч тягнулася вічність.

Коли діти заснули, вони нарешті змогли поговорити. Еріка швиденько дістала з холодильника їжу, коли побачила, що Анна голодна. До того ж і сама вона забула повечеряти, і тепер у її животі бурчало.

Анна водила виделкою по тарілці, і Еріка знову відчула добре знайоме хвилювання за молодшу сестру. Наче в дитинстві, вона хотіла обійняти її, поколихати й сказати, що все буде гаразд. Поцілувати в ранку й зробити так, щоб та загоїлась. Але вони вже були дорослими, і проблеми Анни стали більшими, ніж просто розбите колінце. Тепер Еріка почувалася безпомічною. Уперше за її життя молодша сестра здавалася їй чужинкою, і Еріка не знала, як краще з нею поговорити. Тож вона сиділа мовчки й чекала, поки Анна почне розмову першою. Після довгої мовчанки Анна промовила:

— Я не знаю, що мені робити, Еріко. Що буде зі мною та дітьми? Куди нам подітися? Як заробляти собі на життя? Я так довго сиділа вдома, що вже нічого не вмію.

Еріка побачила, що кісточки на пальцях Анни побіліли, коли та схопилася за стіл, немов намагаючись фізично контролювати ситуацію.

— Тс-с. Не думай зараз про все це. Усе владнається. Ти можеш залишатися тут із дітьми так довго, як хочеш. Цей будинок твій також, чи не так?

Еріка злегка всміхнулася й зраділа, що Анна всміхнулася їй у відповідь. Анна витерла рукою ніс і задумливо почала розглядати візерунок на скатертині.

— Я не можу пробачити собі того, що дозволила цьому всьому тривати так довго. Він завдав болю Еммі… Ось скажи, як я могла дозволити йому так учинити?

З її носа знову почало текти, і вона втерла його серветкою.

— Чому я дозволила йому завдати шкоди Еммі? Хіба я в глибині душі не відчувала, що колись це трапиться? Я лише заплющила очі на це заради власного комфорту.

— Анно, я стовідсотково впевнена, що ти свідомо нікому б не дозволила завдати шкоди дітям.

Еріка поклала свою руку на тендітну руку Анни. Рука її сестри була такою кістлявою, що, здавалося, вона ось-ось може тріснути, якщо притиснути її сильніше.

— Я лише одного не можу зрозуміти: попри те, що він зробив, у мене залишилася крихітна любов до нього. Я довго кохала Лукаса, і це кохання стало частинкою мене, того, ким я є, і навіть зараз мені не вдається позбутися цієї частинки. Я хочу взяти ніж і просто фізично вирізати її. Я почуваюся гидкою й брудною.

Тремтливою рукою Анна провела по грудях, немов показуючи, де сиділо ось те погане, про яке вона розповідала.

— Це нормально, Анно. Ти не маєш соромитися цього. Єдине, що ти маєш зробити саме зараз, — зосередитися на тому, щоб прийти до тями після всього, що трапилося.

Вона на мить замовкла.

— Ти маєш подати на Лукаса заяву до поліції.

— Ні, Еріко, я не можу цього зробити.

Анна вмивалася сльозами: кілька краплинок повисло на її підборідді, а потім упало, залишивши вологі сліди на скатертині.

— Ні, Анно, ти мусиш. Ти не можеш залишити його непокараним. Не кажи, що ти змиришся з тим, що дозволила йому зламати руку дочці й уникнути за це покарання.

— Я не знаю, Еріко. Я втратила здатність тверезо мислити, мені здається, що зараз у мене неясна голова. Мені про це важко думати; можливо, пізніше.

— Ні, Анно. Пізніше не можна. Потім буде запізно. Ти мусиш зробити це зараз! Я зранку піду з тобою до поліцейської дільниці. Ти маєш це зробити не лише заради дітей, а й заради самої себе.

— Я не впевнена, що мені не забракне на це сил.

— А я знаю, що не забракне. На відміну від нас, в Емми та Адріана є мати, яка готова зробити для них усе.

Еріка не могла приховати гіркоту в словах.

Анна зітхнула.

— Ти маєш прийняти це, Еріко. Я вже дуже давно усвідомила, що тато — єдиний із батьків, хто справді про нас піклувався. Я перестала ламати голову над тим, чому так сталося. Звідки я знаю? Можливо, мати ніколи не хотіла дітей? Можливо, ми не ті діти, про яких вона мріяла? Ми про це ніколи не дізнаємося, та й ради в цьому немає. Хоча мені пощастило більше, ніж тобі. У мене була ти. Можливо, я ніколи не казала тобі про це, але я ціную те, що ти зробила для мене, і те, що ти була поруч у дитинстві. Ти не мала нікого, Еріко, хто б піклувався про тебе замість мами, але зараз ти не маєш горювати через це, пообіцяй мені. Гадаєш, я не бачила, як ти постійно мучиш себе? Те, що ти боїшся бути ображеною. Ти маєш навчитися відпускати минуле, Еріко. Здається, зараз у твоєму житті з’явилася потрібна людина, і ти не можеш пропустити свій шанс. Я теж колись хочу стати тіткою.

Вони обидві засміялися крізь сльози, і цього разу настала черга Еріки витирати ніс серветкою. Через нагромадження почуттів у кімнаті стало важко дихати, але водночас віяло полегшенням і весною. Так багато несказаних слів, так багато пилу в кутках, і нарешті настав час витерти його назавжди.

Вони проговорили всю ніч, поки зимова темрява не змінилася на ранковий туман. Діти спали довше, ніж завжди, і, коли зрештою Адріан сповістив криком, що він прокинувся, Еріка пішла до нього. Вона хотіла, аби Анна кілька годинок поспала.

Їй полегшало на душі. Вона не пригадувала, щоб коли-небудь почувалася так легко. Звісно, її засмучувало те, що трапилося з Еммою, але вони з Анною за ніч сказали одна одній найважливіше. Те, що мали сказати ще багато років тому. Хоча деяка правда була неприємною, але такі слова були необхідними, і Еріку саму дуже здивувало, яке полегшення їй вдалося відчути після розмови з молодшою сестрою. Еріка мала зізнатися собі, що недооцінювала Анну, можливо, інколи навіть зневажала та сприймала її дорослою безвідповідальною дитиною. Лише зараз вона побачила справжню Анну.

Вони також говорили про Патрика, і, тримаючи Адріана на руках, Еріка йому зателефонувала. Домашній телефон не відповів, і Еріка взяла мобільний. Зателефонувати виявилося непросто: Адріана захопила чудова іграшка, яку вона тримала в руці, і всіма зусиллями він намагався її вирвати. Коли Патрик після першого гудка відповів, її втому після безсонної ночі наче рукою зняло.

— Привіт, кохана.

— Ммм, мені подобається, коли ти мене так називаєш.

— Як ти?

— Добре, дякую. Тут у родині одна неприємність. Розповім, коли побачимося. Дещо трапилося, і ми з Анною всю ніч спілкувалися. Зараз я доглядаю за дітьми, аби вона хоча б кілька годин змогла поспати.

Він чув, як Еріка позіхала.

— Здається, що ти втомлена.

— Я і є втомленою. Анна більше потребує сну, ніж я, тож я кілька годинок іще можу посидіти. Діти ще не в такому віці, щоб їх можна було залишити самих.

Адріан щось радісно пробелькотів.

Патрик умить вирішив.

— Я знаю інше рішення.

— Овва, яке ж? Прив’язати їх до перил на кілька годин?

Вона засміялася.

— Я приїду й посиджу з ними.

— Ти? Посидиш із дітьми?

Він спробував удати, що образився.

— Ти гадаєш, що я не впораюся з цим? Якщо я власноруч упіймав двох крадіїв, то впоратися з двома коротунами не стане проблемою. Чи ти мені не довіряєш?

Він замовк і почув, як Еріка показово зітхає на іншому кінці слухавки.

— Звісно, ти впораєшся з цим. Але я маю попередити, що вони дійсно ще ті дикуни. Ти впевнений, що у свої роки вибігаєш за ними?

— Я спробую. Про всяк випадок візьму із собою побільше пігулок.

— Гаразд, тоді я погоджуюся. Коли ти приїдеш?

— Зараз. Я якраз їхав до Ф’єлльбакки в справах. Я вже проїхав повз міні-гольф. Тож побачимося за п’ять хвилин.

Еріка стояла коло дверей і чекала на Патрика, поки той виходив з автомобіля. На руках вона тримала хлопчика з рожевими щічками, який затято махав ручками. Позаду майже непомітно стояла дівчинка: вона смоктала великий палець однієї руки, а друга її рука була в гіпсі. Патрик досі не знав, з чим пов’язана раптова поява Анни, але з того, що Еріка встигла йому розповісти про свого зятя, підозрював, що сталося щось прикре. Він нічого не запитав: Еріка сама розповість про все за слушної нагоди.

Патрик привітався з усіма по черзі: спочатку поцілував Еріку, погладив Адріана по щічці, а потім сів навпочіпки, щоб привітатися із засмученою Еммою. Він узяв її за руку й промовив:

— Привіт, мене звати Патрик. Як тебе звати?

Після довгого мовчання дівчинка відповіла:

— Емма.

Опісля вона знову почала смоктати палець.

— Нічого, ми її ще розвеселимо.

Еріка передала Патрикові Адріана й повернулася до Емми.

— Матусі та тітці Еріці треба трохи поспати, тож із вами поки посидить Патрик. Що скажеш? Він мій друг, і він ду-у-у-же добрий. Якщо ти будеш чемною й слухняною, то може статися, що він дістане тобі з холодильника морозиво.

Емма недовірливо подивилася на Еріку, але згадка про морозиво їй сподобалася, і вона неохоче кивнула.

— Тоді я залишаю їх із тобою, а сама трошки відпочину. Будь ласка, проконтролюй, щоб вони були живими, коли я прокинуся.

Еріка попрямувала сходами нагору, і він обернувся до Емми, яка й досі дивилася на нього недовірливо.

— Ну, що скажеш? Пограємо в шахи? Чи ні? А як тоді щодо того, щоб поїсти морозива на сніданок? Чудово, що тобі ця ідея подобається. Хто останнім добіжить до холодильника, той їстиме моркву.

Поволі Анна поверталася до реальності. Здавалося, наче вона спала сто років, немов спляча красуня. Коли вона розплющила очі, то не могла зрозуміти, де перебуває. А коли побачила шпалери своєї дитячої кімнати, реальність налягла на неї, наче тонна цегли. Вона блискавично вистрибнула з ліжка. Діти! Коли вона почула радісні крики Емми, що долинали з першого поверху, згадала, що Еріка пообіцяла посидіти з дітьми, поки вона трохи поспить. Вона знову лягла й вирішила кілька хвилин поніжитися в теплому ліжку. Щойно встане, їй доведеться знову повернутися до своїх проблем, а так бодай на кілька хвилин втече від реальності.

Поступово Анна зрозуміла, що з першого поверху долинає не голос Еріки, а інший, що змішується зі сміхом Емми й Адріана. Умить її пройняв крижаний страх, що приїхав Лукас, але вона відразу ж подумала, що Еріка радше застрелить його, аніж впустить до будинку. Анна здогадувалася, ким був цей гість, і допитливо виглянула крізь перила. У вітальні, здавалося, вибухнула бомба. Посеред кімнати стояла хижа з подушок, чотирьох стільчиків і покривала. Кубики Адріана валялися по всій підлозі. На столі лежала сила-силенна обгорток від морозива, і Анна дуже сподівалася, що більшу частину морозива з’їв Патрик. Вона зітхнула: тепер їй буде важко змусити свою дочку з’їсти щось на обід та вечерю. Зараз Емма сиділа на плечах у брюнета із симпатичною зовнішністю та теплими карими очима. Вона сміялася від побаченого, Адріан розділяв її радість, лежачи на підгузках на підлозі. Здавалося, найвеселіше було Патрикові, і тієї самої хвилини він посів особливе місце в серці Анни.

Анна відкашлялася, аби привернути увагу трьох друзів.

— Мамо, дивися, у мене коник.

Емма продемонструвала свою повну владу над «коником», схопивши його за волосся, та протестів Патрика виявилося замало, щоб маленький диктатор зупинився.

— Еммо, ти маєш берегти коника, інакше більше не зможеш на ньому покататися.

Така заява змусила вершника задуматися, і заради впевненості Емма поплескала Патрика по спині, аби пересвідчитися, що ще не втратила своїх привілеїв вершника.

— Привіт, Анно. Давно не бачилися.

— Авжеж. Сподіваюся, вони тебе не дуже заганяли.

— Ні, ми чудово повеселилися.

Патрик трохи занепокоєно оглянувся навкруги.

— Я був дуже обережним із її рукою.

— Не сумніваюся. Здається, вона прекрасно почувається. Еріка спить?

— Так, вона була такою втомленою, коли ми розмовляли зранку, і я вирішив приїхати, щоб посидіти з дітьми.

— Це така честь.

— Хоча ми тут учинили справжній погром. Сподіваюся, Еріка не розізлиться, коли прокинеться й побачить, що ми повністю знищили її вітальню.

Анну дещо розвеселило його занепокоєння. Очевидно, Еріка вміє тримати з ним дисципліну.

— Ми допоможемо прибрати. Але спершу я не відмовилася б від кави. Будеш?

Вони пили каву й розмовляли, наче давні друзі. Своїм ставленням до дітей Патрик здобув її прихильність, і обожнення в очах Емми, коли та крутилася коло Патрика, підтвердило, що Анна не помилялася. Коли Еріка із заспаними очима годиною пізніше прийшла до них, Анна вже встигла розпитати Патрика про все, починаючи від розміру його ноги й закінчуючи тим, чому він розлучився. Коли Патрикові вже настав час іти, дівчата запротестували, і Адріан залюбки приєднався б до них, якби не заснув після такого насиченого ранку.

Щойно автомобіль Патрика від’їхав, Анна обернулася до Еріки й подивилася на неї широко розплющеними очима.

— Бо-оже, він просто мрія тещі. Він часом не має молодшого брата?

Еріка лише щасливо всміхнулася.

Патрик кілька годин перепочив і взявся до виконання завдання, з яким йому кортіло впоратися якнайшвидше й через яке він не зміг заснути вночі. Інколи в роботі поліцейського були такі завдання, яких хотілося б уникнути. Патрик знав розгадку одного з двох убивств, однак ця думка його не втішала.

Він повільно поїхав від Сельвіка до центру. Йому хотілося розтягнути цю подорож якомога довше, але їхати було недалеко, і Патрик опинився на потрібному місці раніше, ніж очікував. Він поставив автомобіль на стоянці біля крамниці й звідти подався пішки. Будинок розташовувався на вулиці, що вела вниз до морських будиночків. Це був чудовий старий будинок, який зараз мав дуже занедбаний вигляд. Патрик глибоко вдихнув і постукав кулаками об дерево — до нього вмить повернулася професійна рівновага. Зараз немає місця жодним особистим почуттям. Він поліцейський, а тому мав виконувати свою роботу, незважаючи на те, що відчуває. Він постукав у двері.

Вера відчинила майже одразу. Вона спантеличено подивилася на Патрика й хутко зробила крок назад, коли той попросив дозволу увійти. Вона першою попростувала до кухні, і вони сіли за кухонним столом. Патрика здивувало те, що Вера навіть не запитала його, навіщо він прийшов, — імовірно, вона вже знала. У будь-якому разі він змушений був знайти належний спосіб розповісти те, з чим прийшов, і зробити це якомога м’якше.

Вона спокійно дивилася на нього, і Патрик побачив під її очима синці — знак горя через смерть сина. На столі лежав старий фотоальбом, і Патрик припускав, що в ньому розміщені дитячі фотографії Андерса. Завітати до матері, чий син помер кілька днів тому, було непросто, але Патрикові знову довелося відігнати геть свої особисті почуття, аби зосередитися на робочих обов’язках. Він мав дізнатися правду про смерть Андерса.

— Веро, востаннє ми бачилися через дуже сумні обставини, і я дійсно співчуваю тобі.

Вона лише кивнула у відповідь і чекала, доки він промовить далі:

— Я знаю, як тобі важко, але дізнатися, що сталося з Андерсом, — моя робота. Сподіваюся, ти розумієш це.

Патрик говорив повільно й зрозуміло, немов розмовляв із дитиною. Він не знав, чому, але йому було важливо, аби Вера зрозуміла, що саме він має на увазі.

— Ми розслідуємо смерть Андерса як убивство й навіть відшукали зв’язок з убивством Александри Війкнер — жінки, з якою він мав стосунки. Ми не знайшли жодних слідів убивці, а також не змогли точно визначити, як саме вбили Андерса. Якщо казати щиро, для нас це складна головоломка, і жоден із моїх колег так і не зміг віднайти логічне пояснення того, як усе це сталося. Але потім я знайшов це вдома в Андерса.

Патрик поклав на стіл перед Верою фотографію аркуша з блокнота Андерса. Її охопив подив, і вона дивилася то на текст, то на Патрика. Вера взяла аркуш до рук і перевернула його. Опісля провела рукою по літерах і зі спантеличеним виразом обличчя знову поклала його на стіл.

— Де ти знайшов його?

Її голос був пройнятий смутком.

— В Андерса вдома. Ти здивована, бо забрала останній примірник цього листа, чи не так?

Вона кивнула. Патрик промовив:

— Так і є насправді. Але я знайшов блокнот, у якому Андерс писав цього листа, і коли він натискав ручкою, залишалися сліди на наступній сторінці. Ось це нам і вдалося виявити.

Вера всміхнулася.

— Звісно ж, про це я навіть не подумала. Так кмітливо.

— Гадаю, я знаю, що відбулося, але охоче послухаю твою версію.

Вона мацала пальцями аркуш, неначе текст був написаний шрифтом Брайля. Вера глибоко зітхнула, а потім узялася виконувати люб’язне й зрозуміле прохання Патрика:

— Я прийшла до Андерса додому, як завжди, принесла йому їжу. Двері були відчинені, хоча зазвичай він їх замикав, тому я спочатку почала його гукати, а потім увійшла до кімнати. Там було тихо й спокійно. Я побачила його одразу ж. На мить мені здалося, що моє серце зупинилося. Певно, так і було. Моє серце майже перестало битися й затихло. Андерс трохи хитався з боку в бік. Так, немов задував вітер, хоча цього не могло бути.

— Чому ти не викликала поліцію? Чи швидку допомогу?

Вона знизала плечима.

— Не знаю. Мені кортіло підбігти й у будь-який спосіб зняти його звідти, але коли я зайшла до вітальні, то зрозуміла, що вже запізно. Мій хлопчик був мертвий.

Уперше її голос пройняв легкий дрож, але зараз же Вера спокійно промовила:

— Я знайшла цей лист у кухні. Ти знаєш, що там було написано. Він не хотів жити. Життя для нього було постійним стражданням, і він утратив усі сили, щоб боротися з ним. У нього не залишилося жодної причини жити. Я сиділа в кухні одну-дві години, не знаю достеменно. Умить я поклала лист у сумку, а потім мені залишилося тільки перенести стілець, на який він ставав, з вітальні до кухні.

— Але навіщо, Веро? Навіщо? Чого ти хотіла цим домогтися?

Вона прикипіла поглядом до однієї точки, але її руки злегка тремтіли, і Патрик розумів, що її зовнішній спокій був удаваним. Він навіть уявити не міг, яким жахіттям для матері було бачити свого сина, який висить із блакитними витріщеними очима під стелею. Навіть йому було важко дивитися на Андерса; імовірно, ця моторошна картина ввижатиметься їй до кінця життя.

— Я хотіла позбавити його приниження. Люди завжди зневажливо дивилися на нього. Вони тицяли на нього пальцями й сміялися. Затуляли носа, коли він проходив повз, і вважали себе вищими за нього. Що люди сказали б, якби дізналися, що Андерс наклав на себе руки? Я хотіла позбавити його сорому й зробила це в єдиний можливий спосіб.

— Але я однаково не розумію. Чому те, що він наклав на себе руки, гірше за те, що його вбили?

— Ти занадто молодий, щоб це зрозуміти. Зневага до самогубців, як їх називають, досі глибоко сидить у людях тут, на узбережжі. Я не хотіла, щоб вони засуджували мого маленького хлопчика. Про нього й так часто ходили погані плітки.

Голос Вери здавався незворушним. Протягом усіх цих років вона докладала чимало зусиль, щоб захистити свого сина, навіть попри те, що той ніколи не розумів цього. Не дивно, що вона не припинила його захищати й тоді, коли він уже помер.

Вера потягнулася до фотоальбому, що лежав на столі, і розгорнула його так, щоб Патрик теж міг бачити. Судячи з одягу, він міг припустити, що ці світлини зроблені в 1970-х роках. На кожній фотографії Андерс усміхався щиро й безтурботно.

— Дивися, який він гарненький. Мій Андерс.

Вера говорила замріяним голосом і проводила пальцями по кожній світлині.

— Він завжди був добрим хлопчиком. Я ніколи не мала з ним проблем.

Патрик зацікавлено подивився на світлини. Складно було повірити в те, що це була одна й та сама людина, яку він завжди зустрічав п’яною як чіп. На щастя, хлопчик на фотографіях іще не знав, яка доля на нього чекала в майбутньому. Одна зі світлин привернула особливу увагу. Андерс сидів на велосипеді зі спинкою й додатковою опорою, а біля нього стояла струнка світленька дівчинка. Вона злегка всміхалася й сором’язливо дивилася з-під волосся, що спадало на її обличчя.

— Це Алекс?

— Так, — коротко відповіла Вера.

— У дитинстві вони часто гралися разом?

— Не дуже часто. Але іноді бувало. До того ж Алекс та Андерс були однокласниками.

Патрик обережно торкався найболіснішого. З кожним кроком йому здавалося, що він наступає на голки.

— Якщо я не помиляюся, колись їхнім учителем був Нільс Лоренс?

Вера уважно подивилася на нього.

— Можливо. Це було так давно.

— Про Нільса Лоренса часто пліткували, особливо коли він зник.

— У Ф’єлльбацці пліткують про все на світі. Тож не дивно, що про Нільса Лоренса також пускали чутки.

Очевидно, Патрик краяв її серце, але він не міг зупинитися, допоки не дізнається найважливіше:

— Я розмовляв із батьками Алекс, і вони розповіли мені деяку інформацію про Нільса Лоренса. Це стосується також Андерса.

— Невже?

Вера не збиралася спрощувати Патрикові його завдання.

— Нільс Лоренс зґвалтував Алекс, і вони стверджують, що він зробив це і з Андерсом.

Вера з кам’яним обличчям сиділа на стільчику й ані слова не промовила на твердження Патрика, яке той сприймав радше як запитання. Патрик вирішив трохи зачекати, і після кількох хвилин внутрішньої боротьби із самою собою Вера повільно згорнула фотоальбом і підвелася зі стільця.

— Я не хочу говорити про стару історію. Я хочу, щоб ти пішов зараз. Якщо ви захочете звинуватити мене в тому, що я зробила, то знаєте, де мене знайти. Але я не хочу допомагати вам копатися в тому, про що краще забути назавжди.

— Лише одне запитання: чи ви коли-небудь розмовляли з Александрою про це? Як я зрозумів, вона вирішила поділитися тим, що сталося, і цілком очевидно, що говорила про це з тобою.

— Так. Приблизно за тиждень до її смерті я сиділа в її будинку і вислуховувала наївні ідеї про те, що варто позбутися минулого, дістати з шафи старі скелети та прямувати далі. На мою думку, це лише примхи сучасної моди. Сьогодні всі схильні перемивати одне одному кісточки та показувати свої таємниці й гріхи іншим. Але деякі речі мають бути особистими. Я їй про це також сказала. Не знаю, чи почула вона мене, але дуже сподіваюся на це. Інакше я лише дарма насиділа цистит в її неймовірно холодному будинку.

У такий спосіб Вера дала зрозуміти, що розмову закінчено, і покрокувала до вхідних дверей. Вона відімкнула Патрикові двері й сухо попрощалася.

Коли Патрик знову опинився надворі, натягнувши шапку та рукавички, він не знав, з якої ноги почати йти. Він пострибав, щоб зігрітися, і швидкою ходою попрямував до автомобіля.

Вера була дуже складною жінкою, як йому здалося з розмови. Вона належала до зовсім іншого покоління, хоча не поділяла його цінностей та поглядів. Вона все життя забезпечувала себе та сина, і, навіть коли той став дорослим і мусив сам дбати про себе, вона далі тримала його під своєю опікою. Безсумнівно, вона упродовж свого життя була самостійною жінкою, яка справлялася без чоловіка, та водночас Вера не приймала правил, прописаних суспільством як для жінок, так і для чоловіків. Патрик усе одно захоплювався цією жінкою. Вона була сильною. Дуже складною людиною, якій довелося витримати набагато більше, ніж іншим.

Патрик не знав, яке покарання чекає на Веру за те, що вона видала самогубство Андерса за вбивство. Він має передати цю інформацію до поліції, але про те, що буде далі, і гадки не має. Якби він це вирішував, то точно дивився б на це крізь пальці, але зараз не може обіцяти, що так і станеться. Суто за законом її мали б звинуватити в перешкоджанні слідству, але він глибоко сподівався, що цього не станеться. Йому подобалася Вера. Вона була борцем, яких не так багато у світі.

Коли Патрик сів в автомобіль, то побачив сповіщення про голосове повідомлення від Еріки. Вона говорила, що три пані й один дуже-дуже маленький пан сподівалися, що він завітає до них на вечерю. Патрик подивився на годинник. Майже п’ята година. Безсумнівно, уже запізно повертатися на роботу, а вдома йому немає чого робити. Патрик зателефонував Анніці та стисло переповів те, що йому вдалося дізнатися, але без деталей — їх він розповість Мельберґові віч-на-віч. За всяку ціну він хотів уникнути будь-якого непорозуміння, аби Мельберґ знову заради втіхи не влаштував якоїсь театральної вистави.

Поки Патрик їхав до Еріки, його думки повсякчас поверталися до вбивства Алекс. Два вбивства означали б великий шанс того, що вбивця припустився в чомусь помилки. Зараз потрібно було починати все спочатку, і вперше в Патрика промайнула думка, що може трапитися так, що він ніколи не знайде вбивцю Алекс. Це його засмучувало. Йому здавалося, що тепер він знає Алекс краще, ніж будь-хто інший. Те, що він дізнався про її дитинство та життя після зґвалтування, зачепило його до глибини душі. Він хотів знайти її вбивцю більше від усього.

Однак зараз Патрик мав зізнатися, що опинився в глухому куті й не знає, куди рухатися далі й де шукати вбивцю. Він змушував себе не думати про це сьогодні. Зараз він має зустрітися з Ерікою, її сестрою та дітьми. Це саме те, що йому потрібно. Горе пробирало його зсередини.

Мельберґ нетерпляче постукував пальцями по столу. Де в біса цей клятий дурень? Невже він вважає, що це дитячий садок? Сам собі вирішив, що може приходити, коли йому заманеться? Звісно ж, сьогодні субота, але той, хто думає, що може відпочивати до завершення слідства, дуже помиляється. Ну, незабавки цьому дурневі дістанеться перцю з квасом. У дільниці Мельберґа діють визначені правила та сувора дисципліна. Лідерство. Якщо у світі й був хтось, хто народився з чудовими лідерськими якостями, то це він. Мати завжди казала йому в дитинстві, що з нього буде чудовий керівник, і хоча сам Мельберґ знав, що на це знадобиться більше часу, ніж вони очікували, ніколи не сумнівався, що його високу кваліфікацію рано чи пізно оцінять.

Саме тому його так розчаровувало те, що слідство просувається дуже повільно. Він відчував, що його шанс на відстані простягнутої руки від нього, але його кляті працівники досі не мають цінних результатів, достатніх для його повернення до Ґетеборґа. Дурні — ось хто вони. Типові сільські поліцейські, які навіть себе не зможуть побачити без ліхтарика. Він покладав надії на молодого поліцейського Гедстрема, але той його останнім часом лише розчаровував. Принаймні досі він не почув жодного звіту після його візиту до Ґетеборґа, а це означало, що все це марно. На годиннику 09 : 10, а від нього досі ні слуху ні духу.

— Анніко!

Він крикнув у бік відчинених дверей і роздратувався, коли минула вже хвилина, а вона досі не прийшла.

— Так, що сталося?

— Тобі телефонував Гедстрем? Він що, досі ніжиться в ліжку, чи що?

— Навряд чи. Він зателефонував і сказав, що в нього проблеми з автомобілем, але він уже їде.

Вона поглянула на годинник.

— Приблизно за чверть години він має приїхати.

— Що за дідько! Він може пішки від дому дійти!

Анніка промовчала, і він побачив, як її обличчя охопила усмішка.

— Гадаю, що він не вдома.

— Дідько, де ж він тоді?

— Ліпше запитати самого Патрика, — промовила Анніка й попрямувала до свого кабінету.

Те, що Патрик дійсно має причину для запізнення, розлютило Мельберґа ще дужче. Хіба не можна було передбачити заздалегідь, що автомобіль може зламатися, і прокинутися раніше?

За чверть години прийшов Патрик і обережно постукав у відчинені двері. Він мав свіжий і радісний вигляд, попри те, що змусив свого шефа чекати понад півгодини.

— Гадаєш, у нас тут робота на неповний робочий день чи як? І де в біса ти був учора? Ти ж їздив до Ґетеборґа позавчора, чи не так?

Патрик сів на стільчик для відвідувачів навпроти Мельберґа й спокійно відповів на атаку шефа:

— Перепрошую за запізнення. Зранку зламався автомобіль, і лише за півгодини мені вдалося полагодити його. Так, я позавчора їздив до Ґетеборґа. Я збирався спочатку розповісти про цей візит, а потім — про те, де я був учора.

Мельберґ насупив брови. Патрик розповів йому те, що дізнався про дитинство Алекс. Він розповів усе до найдрібнішої деталі, а від новини про те, що Джулія виявилася дочкою Алекс, у Мельберґа відвисло підборіддя. Він ніколи раніше не чув таких історій. Патрик розповів про те, що в Карла-Еріка трапився інфаркт, і про те, звідки в нього з’явилася копія листа Андерса. Він пояснив, що це був передсмертний лист, і в такий спосіб перейшов до того, що він робив учора. Потім Патрик підсумував приголомшеному від його історій Мельберґові:

— Тож одне з убивств виявилося самогубством, а щодо другого ми досі не знаємо, хто й навіщо його вчинив. Мені здається, це якось пов’язано з тим, про що розповіли батьки Александри, але я не маю жодних доказів, що це так. Тепер ти знаєш усе, що мені вдалося дізнатися. Маєш якісь ідеї, як нам рухатися далі?

Після кількох хвилин мовчання до Мельберґа знову повернувся ясний розум.

— Неймовірна історія. Сам я бився об заклад, що це той незграба, з яким вона спала. Я ніколи б не подумав, що все це через стару історію, яка трапилася двадцять п’ять років тому. Пропоную тобі поговорити з коханцем Алекс і цього разу добряче його притиснути. Гадаю, це нам допоможе більш практично використовувати наші ресурси.

Щойно Патрик сповістив Мельберґові, хто був батьком дитини, Дан опинився в його списку підозрюваних на найпершому місці.

Патрик кивнув Мельберґові, на його думку, навіть надто покірно, і попрямував до дверей.

— Гм… Добре попрацював, Гедстрем, — мимохіть промовив Мельберґ. — Виконаєш це?

— Аякже, шефе, буде зроблено!

Він промовив це з іронією? Чи йому здалося? Але ж Патрик подивився на нього зовсім невинно, і Мельберґ умить відкинув свої підозри. Цей хлопчисько має достатньо клепок у голові, щоб розуміти, що щойно почув наказ досвідченого майстра.

Кажуть, якщо позіхаєш, то мозок насичується киснем. Патрик мав сумніви, чи працює це в його випадку. Його наздогнала втома від безсонної та тривожної ночі, проведеної вдома: пропозицію залишитися ночувати в Еріки він усе-таки відкинув. Патрик утомленими очима подивився на добре знайомий стос документів, що лежали на його письмовому столі, і йому закортіло схопити їх і викинути в смітник. Це розслідування його дуже втомлювало. Здавалося, наче минуло вже кілька місяців, а насправді лише менш ніж чотири тижні. Так багато всього трапилося, але Патрикові так і не вдалося віднайти потрібний слід. Коли Анніка випадково побачила, як він тре очі, відразу ж забігла до його кабінету з кавою й поставила філіжанку на стіл.

— Утомився?

— Так, маю зізнатися: зараз щось справи зовсім не йдуть. Потрібно починати спочатку. Десь у цих документах є відповідь, я впевнений. Єдине, що мені потрібно, — це малесенька зачіпка, яку я пропустив.

Анніка кинула олівець на стос документів.

— А як інше?

— Що?

— Як життя поза роботою? Ти розумієш, про що я.

— Так, Анніко, розумію. Що саме ти хочеш дізнатися?

— У вас досі бінго-період?

Патрик не знав точно, що саме її цікавить, тому вирішив перепитати:

— Бінго-період?

— Так, ти знаєш. П’ять поспіль…

Анніка швиденько зачинила за собою двері й глузливо посміхнулася.

Патрик посміявся про себе. Так, певно, можна назвати це й так.

У думках Патрик знову повернувся до роботи. Щось у цій справі не збігалося. Щось у словах Вери не відповідало реальності. Він дістав блокнот із нотатками, які зробив під час розмови з нею, та уважно прочитав слово за словом. Поступово в нього народилася ідея. Одна маленька деталь, яка здавалася дуже важливою. Він дістав потрібний аркуш із товстої купи на письмовому столі — хоч там і був безлад, він знав, що все лежить на своїх місцях.

Патрик уважно перечитав цей документ і потягнувся за телефоном.

— Добрий день, це Патрик Гедстрем із поліцейської дільниці Танумсгеде. Я хотів лише дізнатися, чи ти будеш удома найближчим часом. Я хочу дещо запитати. Так? Чудово, тоді я приїду до вас за двадцять хвилин. Де ви живете? Ага, якраз біля в’їзду до Ф’єлльбакки. Праворуч від пагорба, третій будинок із лівого боку. Червоний будинок із білими кутками. Добре. Я знайду. Якщо не впораюся, то зателефоную. Тоді незабаром побачимося.

Майже за двадцять хвилин Патрик стояв біля дверей. Він одразу ж знайшов маленький будинок, у якому вже багато-багато років жив зі своєю родиною Ейлерт. Коли Патрик постукав, дерев’яні двері миттю відчинила старенька жінка. Вона радісно відрекомендувалася як Свеа Берґ, дружина Ейлерта, і провела його до маленької вітальні. Патрик зрозумів, що його дзвінок неабияк утішив стареньких. На столі стояв порцеляновий посуд із тістечками в три ряди. «З цією роботою не схуднеш», — подумав Патрик.

Так само інстинктивно, як йому не сподобалася Свеа Берґ, він ураз відчув симпатію до її чоловіка, коли той зустрів його люб’язним поглядом і бадьорим потиском руки. Патрик відчув мозолі на руці Ейлерта й зрозумів, що цей чоловік тяжко працював усе своє життя.

Коли Ейлерт піднявся, покривало на дивані зібгалося, і Свеа хутко кинулася розгладжувати його, спідлоба подивившись на свого чоловіка. Увесь будинок був ідеально чистим, без жодної складки — здавалося, наче в ньому ніхто не жив. Патрикові стало шкода Ейлерта. Той почувався чужим у власному домі.

Уся ситуація здавалася радше комічною: привітна усмішка Свеа, спрямована до Патрика, швидко змінювалася невдоволеною гримасою, коли жінка поверталася до чоловіка. Патрик не розумів, чим саме Ейлерт спричинив у ній таке роздратування, але підозрював, що для цього цілком вистачало його присутності.

— Що ж, констеблю, сідай та пригощайся тістечками.

Патрик слухняно вмостився на стільчику проти вікна, і Ейлерт сів навпроти нього.

— Не сюди, Ейлерте. Ось сюди сідай.

Свеа вказала на стілець збоку, і Ейлерт покірно послухався. Патрик окинув поглядом кімнату, поки Свеа метушилася, накриваючи на стіл і розгладжуючи невидимі бганки на скатертині та гардинах. Будинок був декорований так, щоб підкреслити статки, яких не було. Усе — підробки фірмових речей, починаючи від гардин, які скидалися на шовкові, з воланами та візерунками, і закінчуючи посудом під срібло та золото. Ейлерт у цьому всьому здавався чужою пташкою в удаваному добробуті.

На розчарування Патрика, він ніяк не міг дійти справи, заради якої прийшов. Свеа безперестанку щось лепетала, гучно сьорбаючи каву.

— Уяви лише, цей сервіз надіслала моя сестра з Америки. Вона одружена з багатим чоловіком, тому завжди надсилає коштовні подарунки. Цей сервіз дуже дорого коштує.

Вона підняла філіжанку, щоб Патрик роздивився її ближче. Якщо казати щиро, він сумнівався в дороговизні сервізу, але мудро втримався від коментаря.

— Я теж переїхала б до Америки, якби не таке слабке здоров’я. Тоді я мала б заможного чоловіка, а не сиділа б у цій хижі п’ятдесят років поспіль.

Свеа кинула докірливий погляд на Ейлерта, який спокійно проігнорував її слова. Певно, він чув це вже не вперше.

— У мене подагра, констебль має зрозуміти. Мої кінцівки доживають віку й болять із ранку до вечора. На щастя, я не з тих, хто буде жалітися. З моєю мігренню моє життя просто нестерпне, але жалітися — не для мене. Свої болячки треба переносити мужньо. Я не знаю, скільки разів мені доводилося чути: яка ти сильна, Свеа, що щодня можеш стояти на ногах. Але я така.

Вона сором’язливо потупила очі та водночас демонстративно повернула свої руки, щоб Патрик побачив, що з ними зробила подагра. «Що за клята стара?» — подумав він. Жінка мала на собі важкий макіяж і дешеву біжутерію. Єдина позитивна риса в її зовнішності — те, що це принаймні пасує до інтер’єру. Як у біса така непоєднувана пара, як Ейлерт і Свеа, могла прожити разом п’ятдесят років? Напевно, це питання поколінь. Якби вони розлучилися, то це сприймали б гірше, ніж життя з несумісними поглядами. Шкода. Імовірно, Ейлертові довелося непросто в житті.

Патрик відкашлявся, аби зупинити нескінченний потік слів Свеа. Вона слухняно замовкла та прикипіла поглядом до його вуст, аби почути блискучі новини, заради яких, як вона сподівалася, він і завітав до них. Звісно ж, варто було Патрикові вийти за двері, як плітки розлетілися б усім містечком.

— Я маю кілька запитань щодо подій напередодні того, як ти знайшов Александру Війкнер. Я хотів би дізнатися більше про те, коли ти востаннє приходив оглядати її будинок.

Патрик замовк і подивився на Ейлерта, очікуючи на відповідь. Але Свеа взяла слово першою:

— Я ось теж думаю. Як таке могло трапитися, що мій Ейлерт знайшов її?! Зараз лише про це й пліткують…

Її щоки запалали цікавістю, і Патрик стримався, аби не зронити гостре слово. Натомість усміхнувся й сказав:

— Перепрошую, Свеа, не могла б ти залишити нас з Ейлертом удвох на кілька хвилин? Це наша стандартна поліцейська практика — брати свідчення винятково віч-на-віч зі свідком.

Патрик збрехав, але з радістю побачив, що Свеа, попри несамовиту жагу бути в центрі захопливих подій, невільно встала з-за столу. Ейлерт полегшено всміхнувся, не приховуючи свого щирого задоволення від того, що Свеа так нещадно позбавили цукерки. Коли вона повільно пошвендяла з кухні, Патрик запитав:

— Про що ми говорили? О, чи не міг б ти спочатку розповісти, що було за тиждень до смерті Александри, коли ти заходив до її будинку?

— Яке це має значення?

— Зараз я не можу сказати достеменно. Але для слідства це неймовірно важливо. Спробуй згадати все до найменших подробиць.

Ейлерт задумався й після кількахвилинного мовчання набив свою люльку тютюном, діставши його з футляра з вишитими на ньому трьома якорями. Запаливши люльку, він промовив:

— Отже… Я знайшов її в п’ятницю. Я заходив до неї щоп’ятниці, аби оглянути будинок до її приїзду. Останнього разу я був там у п’ятницю за тиждень до її смерті. Хоча ні. У п’ятницю ми зі Свеа мали їхати в гості до нашого наймолодшого сина на його сорокаріччя, тож я зайшов у четвер увечері.

— І який вигляд мав будинок? Ти помітив щось особливе?

Патрикові важко було приховати свій ентузіазм.

— Щось особливе?

Ейлерт замислився.

— Ні, усе було, як і завжди. Я обійшов усі кімнати та підвал, але все було гаразд. Звісно, я потім замкнув двері. Вона дала мені запасного ключа.

Патрик відчув, що настав час поставити запитання, яке його сильно тривожило:

— А котел? Він працював? У будинку було тепло?

— Авжеж. Тоді він працював. Напевно, він зламався вже після того, як я пішов. Я не розумію, яке це має значення?

Ейлерт промахнувся люлькою повз рот.

— Чесно кажучи, я сам не знаю, чи це має якесь значення. Але дуже дякую тобі за допомогу. Це нам може знадобитися в розслідуванні.

— Цікаво: чому ти не зателефонував, аби запитати це?

Патрик усміхнувся.

— Можливо, я просто старомодний. Я вважаю, що завжди краще спілкуватися віч-на-віч зі свідками. Інколи мені здається, що я мав народитися сто років тому, ще до всіх сучасних винаходів.

— Це якась маячня, хлопче. Не треба думати, що раніше було краще. Холод, бідність і важка робота з ранку й до ночі — це не те, про що варто мріяти. Я залюбки користуюся всіма перевагами сучасності, як тільки можу. Навіть маю комп’ютер, під’єднаний до інтернету. Не думай, що я старий дідуган.

Він указав люлькою на Патрика.

— Я насправді так і не думаю. А зараз мені вже час бігти.

— Сподіваюся, що зміг тобі допомогти.

— Усе гаразд. Я дізнався, що хотів, а також посмакував чудовими тістечками твоєї дружини.

Ейлерт знехотя фиркнув.

— Так, визнаю: пекти вона вміє.

Опісля Ейлерт замовк, немов згадуючи про всі п’ятдесятирічні обмеження. Свеа, яка стояла під дверима, підслуховуючи, не витримала й зайшла до кімнати.

— То ви вже поговорили про все?

— Так, дякую. Ваш чоловік дуже люб’язний. Дякую за каву та смачні тістечка!

— Будь ласка. Мені приємно, що вони тобі сподобалися. Ейлерте, починай прибирати зі столу, а я проведу констебля до дверей.

Ейлерт слухняно почав прибирати зі столу посуд і блюдця, поки Свеа, не замовкаючи, прямувала перед Патриком до дверей.

— Зачини добре двері потім! Я терпіти не можу протягів.

Патрик полегшено зітхнув, коли за ним зачинилися двері. Яка непосидюча стара. Але його підозри підтвердилися. Тепер він знав достеменно, хто вбив Александру Війкнер.

Погода на похороні Андерса була не такою привітною, як на похороні Алекс. Вітер кусав шкіру, залишаючи на щоках морозні троянди. Патрик одягнувся якомога тепліше, але цього виявилося замало, щоб побороти жахливий мороз. Він тремтів, стоячи біля відкритої могили, у яку повільно опускалася домовина. Сама церемонія минула дуже швидко. Людей прийшло небагато. До церкви дійшло лише кілька осіб, і Патрик сидів на останньому ряду сам. Попереду самотньо сиділа Вера.

Він сумнівався, чи приходити йому на похорон, але в останню мить вирішив, що це найменше, що він може зробити для Андерса. За весь цей час Вера стояла з кам’яним обличчям, але він знав, що від цього її скорбота не стає меншою. Вона лише була людиною, яка не полюбляла показувати свої почуття публічно. Патрик співчував цьому. Певною мірою він захоплювався нею. Вера була сильною жінкою.

Після закінчення похорону всі присутні розійшлися увсебіч. Вера з похнюпленою головою покрокувала стежкою до церкви. Їй в обличчя дув холодний вітер, і вона обмотала голову шарфом. На мить Патрик завагався. Після кількахвилинної внутрішньої боротьби із самим собою, коли між ним та Верою була відстань у метр, він рішуче наздогнав її.

— Чудова церемонія.

Вона гірко посміхнулася.

— Ти добре знаєш, що похорон Андерса був так само жалюгідним, як і більша частина його життя. Але дякую. Мені приємно.

Голос Вери приховував багаторічну втому.

— Я, напевно, насправді маю бути вдячною. Не так багато років тому похорон Андерса не міг би відбутися навіть у звичайній церкві. Його поховали б десь за межами церкви, у місці для самогубців. Досі є багато старших людей, які вважають, що самогубці не потраплять у рай.

Вона на мить замовкла. Патрик дозволив їй виговоритися.

— Мені загрожує якесь покарання за те, що я приховала самогубство Андерса?

— Я можу гарантувати, що тобі нічого за це не буде. Звісно, не треба було так робити, адже за це передбачено покарання, але ти мала деякі підстави так вчинити.

Відвідувачі прямували до будинку Вери, що розташовувався за кількасот метрів від церкви. Патрик усю ніч роздумував про те, як йому підступитися до справи, і придумав дуже успішний хід. Він необережно промовив:

— Найтрагічніше в усій цій історії зі смертю Андерса та Алекс — це смерть дитини.

Вера різко обернулася до Патрика. Вона зупинилася й учепилася в рукав його куртки.

— Яка дитина? Про що ти?

Патрик був вдячний за те, що ця інформація залишалася для багатьох таємницею.

— Дитина Алекс. Коли Алекс убили, вона була при надії. На третьому місяці.

— Її чоловік…

Вера тремтіла, але Патрик холодно промовив:

— Її чоловік тут ні до чого. У них уже кілька років нічого не було. Батьком дитини був той, з ким вона зустрічалася тут, у Ф’єлльбацці.

Вера так сильно вчепилася в куртку Патрика, що кісточки на її пальцях побіліли.

— О Боже, о Боже…

— Авжеж, це сумно. Убити ненароджену дитину. За висновками експертизи, це був хлопчик.

Патрика розривало зсередини, але він змусив себе не казати більше нічого, а просто чекати її реакції.

Вони стояли під великим каштаном за п’ятдесят метрів від будинку Вери. Коли раптом Вера побігла, Патрика охопив шок. Вона, на диво, бігла дуже швидко для свого віку. І лише за кілька секунд Патрик отямився й побіг за нею. Коли він дістався до її будинку, двері були відчинені, і він обережно ввійшов. У коридорі почувся кашель, що долинав із ванної, і невдовзі Патрик зрозумів, що її нудить.

Патрик почувався незатишно: він не міг ось так стояти в коридорі з шапкою в руці та слухати звуки з ванної, тож неспішно роззувся, повісив верхній одяг і зайшов до кухні. Незабаром повернулася Вера: вона зварила каву й дістала дві філіжанки. Жінка пополотніла, і вперше Патрик побачив на її обличчі сльози. Це був радше натяк на сльози, але цього було досить.

За кілька хвилин вона постарішала на багато років, і її рухи стали повільними, як у літньої жінки. Поки вона розливала каву, вони не зронили ані слова, а коли Вера сіла поруч, Патрик зрозумів, що настав час для правди. Вона здогадувалася, що він про все знає, і шляху назад уже не було.

— Отже, я вбила свого онука?..

Патрик сприйняв її слова за риторичне запитання й промовчав. Якби він відповів, то йому довелося б збрехати. Він не міг вчинити по-іншому. Згодом Вера дізнається правду, але спочатку його черга.

— Я знаю, що це ти вбила Александру, відколи ти збрехала, що приходила до неї за тиждень до її вбивства. Ти мені сказала, що в будинку було холодно, а насправді котел зламався на тиждень пізніше: того тижня, коли вона померла.

Вера потупила очі, і здавалося, наче вона не чула слів Патрика.

— Дивно. Лише зараз я насправді усвідомлюю, що вбила Александру. Її смерть я не сприймала по-справжньому, але смерть дитини Андерса… Я вже майже бачу її перед собою.

— За що Алекс довелося померти?

Вера підняла руку, наказавши Патрику помовчати. Вона все розповість.

— Був би скандал. Усі тицяли б на нього й пліткували б. Я зробила те, що вважала правильним. Я не знала, що з нього насміхатимуться. Я не знала, що моє мовчання роз’їдатиме його зсередини й забере в нього найдорожче. Так просто. Карл-Ерік прийшов до мене й розповів про те, що сталося. До того, як прийти до мене, він розмовляв із Неллі, і вони домовилися про все. Це мала бути наша таємниця, і, знаючи, що так буде краще для Андерса, я мовчала. Я мовчала. Мовчала багато років. І з кожним роком Андерсові ставало важче. З кожним роком він дедалі глибше опинявся у власному пеклі, і я вирішила не помічати в цьому власної провини. Я прибирала за ним і тримала його під контролем, як тільки могла. Але єдине, на що я не спромоглася, — це зробити зроблене незробленим. Мовчання не повернеш.

Вона кількома ковтками випила свою каву й подивилася на Патрика. Він підвівся й приніс кавник. Здавалося, що звична церемонія кавування допомагала їй триматися в реальності.

— Інколи мені здається, що мовчання було гіршим за насилля. Ми ніколи не говорили про це навіть у цих чотирьох стінах, і я лише зараз зрозуміла, що все це значило для нього. Можливо, він сприймав моє мовчання як докір. Мені важко в це повірити. Андерс міг подумати, що я звинувачую його в тому, що сталося. Раніше мені ніколи це не спадало на думку, ні на секунду, та я вже ніколи не дізнаюся, як усе було насправді.

На мить склалося враження, що Вера здалася, але вона притьмом опанувала себе. Патрик і уявити не міг, яких великих зусиль це їй коштувало.

— Згодом ми досягли деякої рівноваги. Хоча життя й виявилося жорстоким для нас обох, ми завжди знали, що є одне в одного. Звісно, я знала, що він і досі час від часу зустрічається з Алекс і що вони мають якийсь незвичайний потяг одне до одного, але мені однаково здавалося, що ми маємо продовжити почате. Одного разу Андерс проговорився, що Алекс хоче розповісти про те, що трапилося з ними. «Дістати всі старі скелети з шафи», — так сказав він. Самому йому, здавалося, було байдуже до всього цього, але мене така новина неймовірно вразила. Це змінило б усе. Усе стало б іншим, якби Алекс розкрила старі таємниці після стількох років. Що б це їй дало? І що б сказали люди? До того ж, хоч Андерс і казав, що йому байдуже, я знаю його, як ніхто інший, і гадаю, що йому, як і мені, не хотілося розкривати правду. Я знаю — знала — свого сина.

— Тож ти пішла до неї в гості.

— Так. Я пішла до неї того вечора, сподіваючись, що зможу відмовити її від задуманого. Я хотіла змусити її зрозуміти, що вона не має права самостійно вирішувати те, що вплине на нас усіх.

— Але вона не зрозуміла.

Вера посміхнулася.

— Ні, вона не зрозуміла.

Вера випила другу філіжанку кави, тоді як Патрик іще навіть не дійшов до середини першої. Вона відставила філіжанку й зціпила руки на столі.

— Я благала її. Я пояснила їй, що Андерсові буде дуже важко, якщо вона розповість про все, що сталося, але вона подивилася мені у вічі й сказала, що я думаю лише про себе, а не про Андерса. Вона сказала, що Андерсові стане легше, коли все це нарешті стане відомим. Він ніколи не просив нас мовчати, і вона запевняла мене, що ані я, ані Неллі, Карл-Ерік та Бірґіт не думали про них, коли вирішили приховати це, натомість були зацікавлені лише в тому, щоб зберегти нашу репутацію незаплямованою. Ти можеш уявити таке нахабство?

На мить в очах Вери промайнув гнів, який швидко погаснув і замінився байдужим мертвим поглядом. Вона промовила монотонним голосом:

— У мені щось спалахнуло, коли я почула таку нечувану маячню про те, що я не мала права робити того, що зробила лише заради добробуту Андерса. Я майже почула, як щось у мені клацнуло, і почала діяти, навіть не роздумуючи. У сумці я мала снодійне, і коли Алекс вийшла з кухні, я розчинила кілька пігулок у її бокалі із сидром. Вона відкоркувала для мене пляшку вина, і, коли вона повернулася до кухні, я вдавала, наче змирилася з її ідеєю, і запитала, чи ми не можемо випити за нашу дружбу перед тим, як я піду. Алекс подякувала мені, і ми випили. За мить вона заснула на дивані. Я насправді гадки не мала, що робити далі: снодійне мало коротку дію, але мені спало на думку видати все це за самогубство. У мене було недостатньо снодійного, щоб напоїти її ним до смерті, тож єдине, що залишалося, — перерізати їй зап’ястки. Я знала, що багато хто робить це у ванній, тож це здалося мені чудовою ідеєю, яку легко реалізувати.

Голос Вери звучав монотонно. Так, наче вона описувала звичайну подію, а не вбивство.

— Я роздягнула Алекс. Я гадала, що зможу донести її, бо маю добре натреновані руки завдяки багаторічному досвіду роботи прибиральницею, але мені це не вдалося. Натомість я потягнула її до ванни й закинула туди. Потім я порізала їй обидві руки бритвою, яку знайшла в шафці. Після року прибирання в будинку я знала, де що лежить. Я помила весь посуд, з якого пила, вимкнула світло, зачинила двері й поклала запасний ключ на місце.

Патрик був шокований, але опанував себе й спокійно промовив:

— Ти розумієш, що тепер маєш поїхати зі мною? Мені не варто кликати підкріплення, чи не так?

— Ні, не варто. Чи можна мені лише зібрати деякі речі, які я візьму із собою?

Патрик кивнув.

— Так, звісно.

Вона підвелася. У дверях Вера обернулася.

— Звідки я могла знати, що вона при надії? Я звернула увагу на те, що Алекс не пила вина, але гадки не мала, що це через вагітність. Можливо, вона просто не зловживала алкоголем або планувала кудись їхати. Звідки я могла знати? Це ж неможливо було передбачити, правда? — благала Вера.

Патрик лише мовчки кивнув. Згодом він розповість їй, що дитина була не від Андерса, але поки не наважувався порушувати їхню довіру. Вера має ще розповісти свою історію в поліції, а вже потім вони зможуть закрити справу Александри Війкнер. Однак Патрика щось досі бентежило. Інтуїція підказувала йому, що Вера розповіла не про все.

Коли Патрик сів в автомобіль, він дістав копію листа Андерса — його останнє повідомлення світу. Від кожного написаного слова його пронизував сильний біль.