Крижана принцеса

3

Він бачив, як її виносили. Йому хотілося заревіти й накинутися на її накрите тіло. Зберегти її навічно.

Тепер він втратив її назавжди. Чужі люди колупатимуться в її тілі. Ніхто з них не побачить її вроди так, як її бачив він.

Для них вона буде лише шматком м’яса. Реєстраційним номером на папері — без життя, без полум’я.

Лівою рукою він провів по долоні своєї правиці. Учора ця рука пестила її руку. Він доторкнувся долонею до щоки, намагаючись відчути доторк її холодної шкіри до його обличчя.

Але не відчув нічого. Вона зникла.

Миготіло блакитнувате світло ліхтарів. Люди метушилися: туди-сюди виходили з будинку й заходили до нього знову. Навіщо вони так поспішали? Уже було запізно.

Ніхто його не бачив. Він невидимий. Він завжди був невидимим.

Але це нічого не означало. Вона помітила його. Вона завжди вміла його бачити. Коли вона дивилася на нього своїми блакитними очима, він почувався потрібним.

Тепер уже нічого не залишилося. Боротьба вже давно згасла. Він стояв у затінку й дивився, як виносять його життя, накрите жовтим укривалом швидкої допомоги. Це кінець. Вибору вже немає. Він завжди знав про це, але тепер ця мить нарешті настала. Він жадав її. Він обіймав її.

Вона зникла.

Неллі дуже здивувалася, коли Еріка зателефонувала. Умить Еріка замислилася, чи не даремно вона це робить. Однак не могла приховати, що поява Неллі та її увага до Джулії на поминках Алекс її дуже приголомшили. Ясна річ, Карл-Ерік до переїзду до Ґетеборґа працював на фабриці Фабіана Лоренса на посаді начальника управління офісом, але, як відомо, вони ніколи між собою не спілкувалися. Родина Карлґренів належала до нижчого соціального прошарку.

Вітальня, у якій вона опинилася, була вишуканою й гарною. З одного вікна вимальовувався чудовий морський пейзаж, а з другого — обрій та острови. Того дня сонячне проміння відбивалося від вкритої снігом криги, і такий яскравий краєвид легко можна було порівняти з найбільш сонячним літнім днем.

Вони сіли на елегантний м’який диван, і Еріці подали маленькі канапе на срібній таці. Канапе смакували надзвичайно добре, але Еріка намагалася стримуватися, аби не здатися невихованою. Неллі з’їла лише один шматочок через страх набрати зайві грами на своїх кістлявих ногах.

Вони розмовляли звільна, але дуже виховано. Під час довгих пауз між словами чулося лише рівномірне цокання годинника або те, як хтось обережно сьорбав гарячий чай. Їхні балачки стосувалися лише нейтральних тем: проблеми від’їзду молоді з Ф’єлльбакки, нестачі робочих місць або невдоволення тим, що велику кількість гарних історичних будинків викупляють туристи, перетворюючи на вілли. Неллі трохи розповіла про те, яким було життя раніше, коли вона, юна й гарна, приїхала до Ф’єлльбакки. Еріка слухала уважно й вдумливо. Інколи вона ввічливо ставила запитання.

Здавалося, наче вони оминають запитання, яке так чи інакше мало постати. Обидві жінки знали про це.

Еріка першою наважилася запитати Неллі:

— Востаннє ми бачилися за дуже сумних обставин.

— Так, подумати лише… Як трагічно. Така молода людина.

— Я не знала, що ви так близько знайомі з родиною Карлґренів.

— Карл-Ерік працював у нас упродовж багатьох років, і ми, звісно ж, часто зустрічалися з його родиною. Мені здалося, що я мушу зайти до них на поминки.

Неллі опустила очі. Еріка побачила, що вона знервовано затиснула руки між колінами.

— Мені також здалося, що ви знайомі з Джулією. Вона, напевно, народилася, коли Карлґрени жили вже не у Ф’єлльбацці?

Лише напруження спини й легке похитування головою виказували, що Неллі почувалася знервованою через таке запитання. Вона махнула рукою, на якій було повно золотих каблучок.

— Ні, Джулія — нове знайомство. Але, на мою думку, вона дуже чарівна панна. Так, я бачу, що в неї не така приваблива зовнішність, як в Александри, але, на відміну від своєї старшої сестри, вона має силу волі та рішучість. І це робить її більш цікавою за її курку-сестру.

Неллі притулила руку до вуст. Вона не лише на мить забула, що говорила про померлу людину, а й кинула каміння у власний город. Те, що Еріка побачила за такий короткий проміжок часу, — чиста ненависть. Як так сталося, що Неллі Лоренс ненавиділа Александру, жінку, яка була на багато років молодшою від неї?

Не встигла Неллі перепросити за свою нестриманість, як задзвонив телефон. Вона з полегшенням вибачилася й вийшла відповісти.

Еріка скористалася слушною нагодою й оглянула кімнату. Вона була гарною, але не мала ознак життя. У кімнаті проглядалася невидима рука архітектора — усе було продумане до найменшої деталі. Еріка мимоволі порівнювала кімнату з простотою й невимушеністю інтер’єру в батьківському будинку, у якому не було жодної речі, яка стояла б просто заради краси, натомість кожна дрібниця протягом десятиліть слугувала практичним потребам. Еріка подумала, що вишуканість і життєвість старого батьківського дому є набагато ціннішою за безликість цього будинку, схожого на музейний експонат. Єдине, що порушувало безликість, — низка сімейних портретів, розставлених на краєчку каміна з розпаленим багаттям. Вона нахилилася вперед й уважно вдивлялася в кожну світлину. Здавалося, що всі вони стоять у хронологічному порядку зліва направо й починаються з чорно-білого портрета елегантної пари у весільному вбранні. Неллі насправді була напрочуд гарною в білій сукні, що підкреслювала її статуру, але Фабіан мав не надто привабливий вигляд у фраку.

На наступній світлині Неллі тримала на руках дитину — сім’я Лоренсів збільшилася. Фабіан стояв біля неї й мав стриманий та серйозний вигляд. Далі було багато фотографій дитини в різному віці: як одноосібних, так і поруч із Неллі. На останній світлині її зниклому синові Нільсові Лоренсу було приблизно двадцять п’ять років. Після першої спільної сімейної фотографії здавалося, наче Нільс і Неллі були єдиними членами родини. Однак, імовірно, Фабіан не дуже полюбляв фотографуватися, а тому часто залишався поза кадром. Світлин прийомного сина Яна не було взагалі.

Еріка звернула увагу на темний письмовий стіл, що стояв у кутку кімнати. Він був виготовлений із деревини вишні й мав гарні вставки. Еріка обережно провела по ньому рукою. На столі зовсім не було речей — здавалося, наче він завжди був лише декорацією. Еріку охоплювала спокуса заглянути в шухляди, але вона не знала, як швидко повернеться Неллі. Очевидно, розмова затягувалася, але жінка могла ввійти до кімнати будь-якої миті. Еріку раптом зацікавив кошик із папером. У ньому лежали якісь зім’яті документи, і вона витягнула один із них і обережно вирівняла. Еріка уважно читала, і її цікавість дедалі зростала. Спантеличена після прочитаного, вона знову обережно поклала папір у кошик. Історія була цікавішою, ніж це здавалося.

Еріка почула, як позаду неї хтось гучно відкашлявся. Ян Лоренс стояв біля дверей і спідлоба дивився на неї. Їй стало цікаво, як довго він був у кімнаті.

— Еріка Фалк, чи не так?

— Саме так. А ти, мабуть, Ян, син Неллі?

— Усе правильно. Радий тебе бачити. Знаєш, про тебе тут часто поговорюють.

Він усміхнувся й підійшов до неї, простягнувши руку. Вона мимохіть її потиснула. Щось у ньому змусило волосся на її руках піднятися сторч. Він довго не відпускав її руки, і Еріка ледве стрималася, щоб не вирвати її силоміць.

Він мав вигляд, наче щойно повернувся з ділової зустрічі: у випрасуваному костюмі та з портфелем у руках. Еріка знала, що Ян зараз керував сімейним бізнесом. І до того ж успішно.

Його волосся було зачесане назад і мало на собі занадто багато гелю. У нього були надто повні та яскраві губи, гарні очі й довгі темні вії. Якби не міцна квадратна щелепа з глибокою ямочкою на підборідді, то він, імовірно, мав би радше жіночі риси. Таке поєднання квадратного та круглого надавало його зовнішності деякої незвичайності. Однак складно було сказати, чи він дійсно мав привабливий вигляд. Еріка вважала, що такі риси радше відштовхували, але її думка ґрунтувалася на суто інтуїтивному відчутті, яке з’явилося в неї після розмови з ним.

— Тож мамі нарешті вдалося заманити тебе сюди. Знаєш, відколи ти видала свою першу книгу, мама записала тебе на одне з перших місць у свій список бажань.

— Еге ж, я зрозуміла, що моя поява тут — велика подія. Твоя мати запрошувала мене кілька разів, але досі завітати сюди в мене ніяк не виходило.

— Так, я чув про твоїх батьків. Дуже трагічно. Я щиро співчуваю тобі.

Він співчутливо всміхнувся й втупив очі в підлогу.

Неллі повернулася до кімнати. Ян нахилився, щоб поцілувати матір у щічку, і Неллі з байдужим виразом обличчя дозволила йому це зробити.

— Як це чудово, мамо, що Еріка нарешті змогла прийти. Ти ж чекала на це так довго.

— Так, це дуже чудово.

Вона сіла на диван. Її немов пронизав біль, і Неллі взялася за свою праву руку.

— Мамо, що з тобою? Тобі боляче? Мені збігати за твоїми пігулками?

Ян нахилився й обійняв її, але Неллі різко його відштовхнула.

— Ні, зі мною все гаразд. То лише всякі вікові хвороби даються взнаки. Що тут казати — старість. До речі, ти хіба не маєш зараз бути на роботі?

— Так, я заскочив додому, щоб узяти деякі документи. Тож з вашого дозволу, пані, я залишу вас. Не перевтомлюйся, мамо. Пам’ятай про те, що сказав лікар…

Неллі лише щось пробурмотіла у відповідь. Турбота й співчуття Яна здавалися щирими, але Еріка могла заприсягтися, що побачила на його обличчі легку посмішку, коли він вийшов із кімнати й на секунду обернувся до них.

— Не старій. У наш час ідея з етестюпом[4] набуває популярності. Єдине, на що можна сподіватися, так це на те, щоб стати шаленим і думати, що тобі знову двадцять. Хіба не чудово прожити життя заново?

Неллі всміхнулася.

Еріка щось пробурмотіла й промовила:

— Як не крути, імовірно, втіха — мати сина, який веде справи родинної компанії. Як я зрозуміла, Ян і його дружина живуть у тебе.

— Втіха… Можливо, і так.

Неллі подивилася на світлини, що стояли на каміні з розпаленим багаттям. Вона не промовила ані слова, і Еріка не наважилася заговорити першою.

— Годі вже про мене. Ти пишеш зараз нову книжку? Мушу сказати, що мені сподобалася твоя попередня біографія. Карін Бойє. Ти робиш людей знову живими. Як так склалося, що ти пишеш тільки про жінок?

— Гадаю, це лише випадковість. В університеті я писала свою дипломну роботу про видатних письменниць-жінок і так захопилася ними, що в мене з’явилося бажання довідатися більше про те, якими вони були людьми. Як ти, напевно, знаєш, я почала з Анни-Марії Леннґрен, оскільки про неї знала найменше, а потім усе це набрало обертів. Зараз я пишу про Сельму Лаґерлеф. Як виявилося, у її біографії дуже багато цікавих поворотів.

— Ти ніколи не замислювалася над тим, щоб написати щось, скажімо… не біографічне? У тебе такий особливий стиль, що мені було б дуже цікаво почитати щось із художньої літератури.

— Звичайно, я думала про це. — Еріка намагалася приховати зніяковілість. — Але зараз не маю часу, бо пишу книжку про Сельму Лаґерлеф. А потім побачимо, як вийде.

Вона поглянула на годинник.

— До речі, письменництво… На жаль, зараз я мушу вже йти. Хоч у моїй роботі немає визначених робочих годин, але дуже важливо дотримуватися самодисципліни. Тож зараз я мушу простувати додому й писати заплановані на сьогодні сторінки. Дуже дякую за чай і смачні канапе!

— Будь ласка. Я була дуже рада, що ти завітала до мене в гості.

Неллі граціозно встала з дивана. Тепер від її вікових хвороб не залишилося ані сліду.

— Я проведу тебе. Раніше цю місію виконувала наша домробітниця Вера, але час не стоїть на місці. Домробітниці більше не в моді, та й мало зараз тих, хто має фінансову змогу їх наймати. Так, я охоче мала б таку людину, і в нас були гроші, але Ян відмовився. Він сказав, що не хоче, щоб у нашому будинку був хтось чужий. Тож тепер вона приходить сюди прибирати лише раз на тиждень. Так, не завжди нам легко зрозуміти молодь.

Відтепер вони досягли нового рівня в спілкуванні, і коли Еріка простягнула на прощання руку, Неллі проігнорувала її й поцілувала в щоки. Еріка вже інстинктивно розуміла, з якого боку треба починати, і почувалася майже світською людиною. Вона вже навіть стала гостею в найбагатших родинах.

Еріка поспішала додому. Вона не хотіла говорити Неллі, чому насправді змушена бігти. Вона подивилася на годинник. За двадцять хвилин друга. О другій мав приїхати маклер і оглянути будинок перед продажем. Їй ставало зле від однієї лише думки про те, що хтось походжатиме батьківським будинком і заглядатиме в кожну кімнату. Однак наразі вона не могла нічого змінити.

Еріка сьогодні йшла пішки й дуже поспішала, аби прийти вчасно. «Хай там як, але він може й трохи зачекати», — раптом подумала вона й відразу ж сповільнила кроки. Чому вона має летіти з усіх ніг?

Несподівано Еріка згадала про приємне: суботня вечеря в Патрика перевершила її очікування. Вона завжди сприймала його як милого, але дещо набридливого молодшого брата, попри те, що вони однолітки. Донині вона теж була впевнена, що він залишився таким самим надокучливим хлопчиськом, а натомість зустріла мужнього й приємного чоловіка з чудовим почуттям гумору. І якщо казати щиро, він мав вельми гарну зовнішність. Еріка замислилася, коли ж їй запросити його додому на знак подяки за минулу зустріч, аби не видатися невихованою.

Останній підйом до кемпінгу Селвіка здавався оманливо коротким, а насправді був довгим і тривалим. Еріка важко дихала, коли повернула праворуч і попростувала до будинку. Коли вона дійшла до вершини, то раптом зупинилася. Біля її будинку стояв великий «мерседес». Еріка знала достеменно, кому він належав. Вона й гадки не мала, що цей день може здивувати її ще чимось. Однак на неї чекали нові сюрпризи.

— Привіт, Еріко.

Лукас стояв біля вхідних дверей, склавши руки на грудях.

— Що ти тут робиш?

— Це так вітають своїх родичів?

Його шведська мова мала легкий акцент, але граматично відповідала всім правилам.

Лукас розвів руки, немов готувався до обіймів. Еріка проігнорувала його натяк і подивилася на нього так, наче побачила те, що й очікувала. Вона завжди боялася недооцінити Лукаса, а тому поруч із ним поводилася дуже обережно. Зараз їй хотілося підійти й відважити йому по гарненькому обличчю доброго ляпаса, але вона розуміла, що потім може пошкодувати про це.

— Відповідай на моє запитання: що ти тут робиш?

— Якщо не помиляюся, то… Хм. Ну, якщо сказати прямо, то одна четверта цього всього належить мені.

Він махнув рукою в бік будинку, але так само впевнено міг показати на весь світ: самовпевненості йому не бракувало.

— Половина належить мені, половина — Анні. Ти не маєш нічого спільного з цим будинком.

— Ти, імовірно, не дуже тямиш у шлюбному кодексі. Та й не дивно: тобі ж так і не вдалося знайти когось такого дурного, хто захотів би зійтися з тобою. Однак, за положеннями кодексу, очевидно й чесно подружжя ділить усе навпіл, навіть будиночок біля моря.

Еріка дуже добре знала, що він має рацію. Вона пошкодувала, що батьки не продумали того, щоб заповісти будинок як неподільну власність, яка належала б тільки Еріці й Анні. Певна річ, вони знали, якою людиною був Лукас, але й подумати не могли, що в них залишилося так мало часу. Жодна людина не любить, аби їй нагадували про її смерть, а тому, як і більшість людей, вони відклали цю справу.

Еріка вирішила, що годі вислуховувати його принизливі коментарі про її сімейний стан. Вона радше просиділа б решту життя незаміжньою, аніж припустилася б такої помилки, як Анна, і одружилася з Лукасом.

Він знову промовив:

— Я хочу бути присутнім під час зустрічі з маклером. Завжди важливо самому проконтролювати всі справи. Ми ж хочемо, щоб усе було чесно, чи не так?

Він знову зловіще посміхнувся. Еріка відчинила двері й протиснулася перед ним. Маклер запізнювався, але Еріка сподівалася, що він ось-ось приїде. Її пригнічувала думка сидіти й чекати на нього разом із Лукасом.

Лукас зайшов до будинку після неї. Еріка скинула із себе пальто й почала гриміти посудом на кухні. Найкращий порятунок — ігнорувати його. Вона чула, як він походжає будинком і роздивляється кожну кімнату. Він тут був уже втретє або вчетверте. Краса в простоті — це не те, що цінував Лукас, тому він ніколи не волів гостювати в батьків Анни. Сам батько недолюблював свого зятя, тож їхні почуття були взаємними. Коли Анна з дітьми приходила в гості до батьків, то Лукас завжди залишався вдома.

Еріці не подобалося, що Лукас походжає кімнатами. Її дратувало, що він посуває меблі та чіпає інші речі. Еріку мучило несамовите бажання піти за ним із ганчіркою й витерти кожен предмет, до якого він доторкнувся. Вона полегшено зітхнула, коли побачила, як до будинку під’їжджає «вольво» із сивим чоловіком за кермом. Еріка поспіхом відчинила йому двері. Вона не воліла бачити, як він ходитиме туди-сюди й вимірюватиме будинок її дитинства монетами в гаманці за кожен квадратний метр.

Еріка ввімкнула комп’ютер ще зранку і, перш ніж пішла в гості до Неллі, встигла виконати чималу частину роботи. Вона написала чотири сторінки книжки про Алекс і зараз повернулася до кімнати, аби їх перечитати.

Вона досі не могла визначитися з жанром книжки. Спочатку їй хотілося написати документальну повість, у якій шукала б відповідь на запитання «чому?». Однак тепер виявилося, що Алекс не наклала на себе руки, і історія почала тяжіти до детективного жанру, до якого, як здавалося Еріці, вона не мала хисту. Її цікавили люди, їхні взаємини та психологія. Вона завжди вважала, що в детективах головну роль відіграють криваві вбивства й круті повороти сюжету, від яких аж мороз іде поза шкірою. Вона затято ненавиділа будь-які кліше й прагнула написати щось інше — справжнє й самобутнє. Еріка хотіла спробувати пояснити у своїй книжці, що змусило людину наважитися на найгірший з усіх гріхів — убивство. Досі вона докладно описувала всі події в хронологічній послідовності: те, що чула, поєднувала з власними спостереженнями та висновками. Вона хотіла розібратися в цій справі і якнайшвидше наблизитися до правди. Про те, як на такий задум відреагують родичі Алекс, вона зараз і думати не воліла.

Еріка шкодувала, що не розповіла Патрикові про всі деталі свого візиту до будинку Алекс. Вона змовчала про містичного відвідувача, знайдену в шафі картину та незвичайне відчуття, наче щось зникло з кімнати після того, як незнайомець пішов. Вона не могла зателефонувати опісля й розповісти про свої недомовки, але, щойно з’явиться слушна нагода, обов’язково йому у всьому зізнається. Вона собі це пообіцяла.

Еріка чула, як Лукас із маклером оглядають будинок. Імовірно, маклерові здалося, що вона поводиться дуже дивно: мляво привіталася, а потім кудись зникла. Однак він міг допомогти їй вибратися із ситуації, у якій вона опинилася, тож Еріка вирішила зібратися з думками й піти до них.

Коли вона ввійшла до вітальні, то почула, як Лукас найтеплішими словами описує чудове освітлення й перевагу великих вікон. З якого дива створіння, які повзають під камінням, цінують сонячне світло? Еріка легко могла уявити Лукаса великим блискучим жуком, на якого вона воліла наступити високими підборами й знищити назавжди.

— Перепрошую за мою невихованість. У мене були деякі термінові справи.

Еріка широко всміхнулася й простягнула руку маклерові, який представився К’єллем Еком. Він запевняв її, що все гаразд. Продаж — це дуже особиста справа, і він має багатий досвід у цьому… Еріка знову всміхнулася й кокетливо змахнула віями. Лукас спідлоба спостерігав за таким видовищем. Вона проігнорувала його погляд.

— Так, перепрошую, як багато ви вже обійшли?

— Ваш родич якраз збирався показати цю чудову вітальню. Вона вмебльована зі смаком, маю сказати. Дуже розкішна. Та й освітлення прекрасне.

— Так, вона неймовірно гарна. Шкода тільки, що протяг.

— Протяг?

— Так, на жаль, вікна не дуже щільні, тож, коли віє бодай слабенький вітерець, доводиться вдягатися в найтепліший одяг. Замінити всі вікна — і все буде чудово.

Лукас злісно витріщився на неї, але Еріка вдавала, що й не помічає. Натомість узяла маклера під руку. Якби він був собачкою, то задоволено повертів би хвостиком.

— Як я зрозуміла, ви вже оглянули горішній поверх, тож ми можемо піти донизу, у підвал. Тільки ви не лякайтеся: там тхне пліснявою. Якщо у вас немає алергії, то все буде гаразд. Я майже постійно жила там, унизу, тож не бачу в цьому проблеми. Лікарі впевнено стверджують, що пліснява аж ніяк не пов’язана з астмою.

Еріка продемонструвала сильний напад кашлю, що аж зігнулася в три погибелі. Упівока вона побачила, як обличчя Лукаса залилося рум’янцем. Вона знала, що її аферу викриють уже під час наступного огляду будинку, але зараз раділа бодай маленькій можливості подратувати Лукаса.

Маклер К’єлль полегшено зітхнув, коли знову опинився просто неба. Він був приголомшений оглядом усіх «переваг» підвалу, які продемонструвала йому сповнена ентузіазму Еріка. Лукас мовчки тримався осторонь, і Еріка занепокоєно задумалася, чи не переборщила вона зі своїм жартом. Лукас також достеменно знав, що наступний огляд покаже, що всі ці «недоліки» будинку, які вона назвала, є хибними. Однак Еріка взяла його на кпини — зробила те, що Лукас Максвелл несамовито ненавидів. Вона схвильовано дивилася, як задоволений маклер від’їжджає від будинку. Він пообіцяв, що незабаром їм зателефонує ще один професіонал, який огляне будинок від горища до підвалу.

Еріка попростувала перед Лукасом у коридор. Умить Лукас щосили схопив її за горло й притиснув до стіни. Його обличчя опинилося на відстані подиху. Вона побачила гнів у його очах і вперше усвідомила, чому Анні так важко звільнитися від стосунків із Лукасом. Вона бачила перед собою чоловіка, який змітав усіх зі свого шляху, і боялася навіть поворухнутися.

— Ти ніколи не зробиш такого більше, чуєш! Я нікому не дозволю знущатися з мене! Тож тепер добряче бережись!

Він кричав так сильно, що аж забризкав її обличчя слиною. Еріка ледь втрималася, аби не втертися. Вона стояла мовчки й непорушно, немов у землю вкопана, і затято молилася подумки, щоби він нарешті зник із її будинку. На диво, він якраз зібрався йти. Лукас прибрав руку від її горла й обернувся до дверей. Але саме тоді, коли Еріка полегшено зітхнула, він різко повернувся до неї й знову опинився на відстані простягнутої руки. Не встигла Еріка зреагувати, як він міцно схопив її за волосся й впився в її вуста. Лукас протиснув свій язик між її губами й однією рукою так сильно схопив за груди, що Еріка відчула, як лямка бюстгальтера врізалася їй у шкіру. Він посміхнувся й попрямував до дверей. Умить він розчинився в холодному зимовому повітрі. Еріка не наважувалася поворухнутися, допоки не почула, як від’їжджає його автомобіль. Вона притулилася до стіни й з відразою витерла свої вуста. Еріка злякалася його поцілунку більше, ніж того, що він міцно схопив її за горло. Її тіло затремтіло. Еріка опустила голову на коліна й заплакала. Не через себе, а через Анну.

Понеділкові ранки були не надто приємною подією в житті Патрика. Він почувався людиною лише об одинадцятій годині. Прокинувся від того, що величезна купа паперів гучно приземлилася на його письмовому столі. Крім того, що пробудження виявилося жорстким, ще й кількість документів перед ним подвоїлася. Патрик гучно застогнав. Анніка Янссон злісно посміхнулася й запитала невинним голосом:

— Хіба ти не казав принести всі документи, пов’язані з родиною Лоренсів? Це неймовірний обсяг роботи! Я зібрала все до останньої літери — і яка винагорода? Глибоке зітхання. А де ж твоя безмежна вдячність?

Патрик усміхнувся.

— Це варто не лише безмежної вдячності, Анніко. Якби ти вже не була заміжньою, я б одружився з тобою й заки́дав би тебе шубами та діамантами. Але оскільки ти розбила моє серце й далі живеш зі своїм пройдисвітом, можеш задовольнятися лише невеличким «дякую». Та моєю безмежною вдячністю. Аякже.

Він дуже здивувався, як швидко її обличчя залилося рум’янцем.

— Так, тепер у тебе достобіса роботи. Навіщо тобі все перечитувати? Це якось пов’язано з убивством у Ф’єлльбацці?

— І гадки не маю, якщо казати щиро. Нехай це зветься жіночою інтуїцією.

Анніка запитливо звела брови, але вирішила, що на сьогодні годі вже запитань. Однак його слова її неабияк спантеличили. Родину Лоренсів у Танумсгеде знає кожен, і якщо вона якимось чином пов’язана з убивством, то це стане щонайменше сенсацією.

Патрик дивився на неї, аж доки вона не зачинила двері. Вельми розумна жінка. Він дуже сподівався, що вона витримає керівництво Мельберґа. Якщо одного дня в неї урветься терпець і вона вирішить піти, то це стане великою втратою для їхньої поліцейської дільниці. Патрик змушував себе зосередитися на документах, які принесла йому Анніка. Він зметикував, що на це йому знадобиться безліч часу. Він відкинувся на стільці, закинув ноги на стіл і взяв перший документ.

За шість годин Патрик підвівся, аби помасажувати свою втомлену шию, і відчув, як сильно в нього печуть очі. Він перечитав у хронологічній послідовності всі документи, почавши з найдавніших. Захопливе читання. За ці роки дуже багато статей було написано про Фабіана Лоренса та його успіхи. Переважно всі розповіді були позитивними: життя немов простягало йому свою дружню руку. Фабрика набирала обертів неймовірно швидко, і здавалося, що Фабіан був надзвичайно обдарованою людиною, ба більше, генієм бізнесу. Патрик знайшов навіть шлюбну світлину Фабіана й Неллі, на якій вабила зір гарна пара у вишуканому вбранні. Опісля цієї події в газетах почали з’являтися фотографії Неллі із сином Нільсом. Неллі Лоренс невтомно працювала в численних благодійних організаціях, повсякчас влаштовувала різні світські події і, здавалося, що Нільс — часто з наляканим виразом обличчя й міцно тримаючи свою матір за руку — завжди був поруч із нею.

Навіть коли він став підлітком, однаково завжди був поруч із матір’ю на різних офіційних подіях, але тепер він упевнено тримав її за руку й мав гордовитий вигляд. Фабіана на світлинах тепер майже не було: про нього згадували лише тоді, коли з’являлися новини про якусь вигідну угоду.

Одна зі статей відрізнялася від усіх інших і привернула увагу Патрика. Вона була повністю присвячена Неллі, яка в середині 1970-х років усиновила хлопчика з «жахливою сімейною драмою», як про це писали в газеті «Аллерс». На світлині було зображено Неллі з макіяжем та у вишуканому вбранні. Вона стояла посеред своєї елегантної вітальні й обіймала дванадцятирічного хлопчика. Він мав непоступливий і незадоволений вигляд. Здавалося, наче він ось-ось скине зі свого плеча її кістляву руку. Нільс, юнак приблизно двадцяти п’яти років, стояв позаду матері й ледь усміхався. Стриманий і серйозний, у темному костюмі та із зачесаним назад волоссям, він цілком вливався в таку вишукану атмосферу. Однак молодший хлопчик був білою вороною.

Стаття возвеличувала таку пожертву й великий суспільний внесок, який зробила Неллі Лоренс. У ній ішлося про те, що хлопець у дитинстві пережив невимовну трагедію й зараз, як розповіла в інтерв’ю Неллі, вони допомагають йому оговтатися після всього. Неллі була сповнена віри в те, що така любов і підтримка, яку вони йому дають, зможуть зробити з хлопчика повноцінну й тямущу людину. Патрик упіймав себе на думці, що йому дуже шкода дитини. Така наївність.

Кілька років потому такі гламурні світлини зі світських подій і домашні репортажі змінили сумні заголовки на кшталт «Спадкоємець родини Лоренсів зник». Кілька тижнів поспіль місцеві газети були переповнені статтями про цю подію, а одного разу про неї написали навіть у самому «Ґетеборґ-постен». Існувало й чимало версій того, що сталося з юним Нільсом. Траплялися всі мислимі й немислимі варіанти, починаючи з версії, що він розтратив усе багатство свого батька й тепер живе в невідомій місцині й купається в розкоші, і закінчуючи такою, у якій ішлося про те, що він наклав на себе руки, бо дізнався, що насправді не є сином Фабіана Лоренса, а тому не зможе успадкувати чималі батьківські статки. Про це треба було вміти читати між рядками.

Патрик почухав потилицю. Він аніяк не міг зрозуміти, як таємниче зникнення, що трапилося аж двадцять п’ять років тому, пов’язане з нещодавнім убивством жінки. Однак він відчував, що зв’язок тут точно є.

Він потер свої втомлені очі й продовжив переглядати документи, кількість яких на його письмовому столі відчутно зменшувалася. Він припускав, що після того, як жодних звісток про долю Нільса не було, інтерес до цієї події поступово послаблювався. Невдовзі навіть про Неллі майже нічого не писали у світських журналах, а впродовж 1990-х років так і жодної згадки не було. Смерть Фабіана в 1978 році стала темою опублікованого в «Богусленінгу» некролога, де йшлося про його величезний внесок у життя Ф’єлльбакки й те, яку важливу роль він відігравав у тогочасному суспільстві. Опісля про нього не писали жодного разу.

Натомість у статтях часто згадували про прийомного сина — Яна. Після того, як Нільс зник, той став єдиним спадкоємцем родинної фабрики, а після досягнення повноліття відразу ж обійняв посаду виконавчого директора. За його керівництва компанія так само розквітала, і навіть сьогодні про нього та його дружину Лісу дуже часто писали в популярних світських журналах.

Патрик нахилився, аби підняти документ, який випадково впав на підлогу. Він захоплено прочитав його. У цій статті, написаній понад двадцять років тому, ішлося про цікаві й рідкісні факти з життя Яна до того, як він опинився в сім’ї Лоренсів. Трагічна інформація, але цікава. Імовірно, його життя радикально змінилося, відколи він потрапив до Лоренсів. Однак поставало запитання, чи змінився так само радикально Ян, відколи почав жити в новій сім’ї.

Патрик рішуче зібрав докупи всі папери й вирівняв їх. Він обмірковував, як йому діяти далі. Досі він міг покладатися лише на власну — та Еріки — інтуїцію. Він знову відхилився на офісному стільці, закинув ноги на письмовий стіл і заклав руки за голову. Заплющив очі й спробував скласти докупи всі свої думки, аби зважити варіанти, які вперто переважували один одного. Однак він припустився помилки, коли вирішив заплющити очі. Після суботньої вечері його думки повсякчас поверталися до Еріки.

Він намагався розплющити очі й зосередити погляд на сумовитих світло-зелених стінах. Будівля поліції була зведена ще на початку 1970-х років; імовірно, її пофарбували працівники, які спеціалізувалися на державних інституціях і віддавали перевагу геометричним фігурам, бетону та брудно-зеленим кольорам. Патрик спробував трохи оживити офіс: він поставив на підвіконня кілька кімнатних рослин і прикрасив стіни світлинами. На його письмовому столі раніше стояла їхня з Карін весільна фотографія. Хоч відтоді він прибирав на столі дуже багато разів, йому досі здавалося, що він бачить цю світлину на тому самому місці. Патрик рішуче поставив на те місце підставку для ручок і хутко взявся за роздуми над тим, що йому робити з матеріалом, який лежав перед ним.

Насправді він мав два варіанти. Перший — власноруч перевірити інформацію, і це означало, що він робитиме це й у свій вільний час, оскільки Мельберґ завжди стежить за тим, щоб він мав достобіса справ і щодня бігав, як ошпарена миша. Патрик насправді не встиг передивитися статті у свій робочий, але те, що він залишився й зробив це у вільний час, — лише раптовий спалах цікавості. І йому доведеться ще заплатити за це. Патрикові не хотілося підкорятися й надалі присвячувати той скромний вільний час, який він мав, тому, щоб виконувати роботу Мельберґа, тож він вирішив спробувати другий варіант.

Якби він пішов до Мельберґа й усе йому докладно розповів, то тоді, можливо, зміг би отримати дозвіл вести слідство в цьому напрямку в робочий час. Марнославство Мельберґа було його слабким місцем, і якщо правильно скористатися ним, то, імовірно, вдалося б його вмовити. Патрик знав, що комісар упевнено вбачав у справі вбивства Алекс зворотний квиток до Ґетеборґа. Хоча Патрик чув плітки про те, що Мельберґа там ніхто не чекає, однак міг скористатися цим заради власної мети. Якщо він зможе знайти бодай незначний зв’язок між убивством і родиною Лоренсів, наприклад припущення, що Ян був батьком дитини, то цілком можливо привернути Мельберґа на свій бік. Можливо, не надто етично, але він інтуїтивно відчував, що документи перед ним мали зв’язок зі смертю Алекс.

Патрик енергійно забрав ноги зі стола й відкинувся на стільці так сильно, що той вдарився коліщатами об стіну. Патрик узяв із собою всі копії й пішов на другий кінець коридору. Не даючи місця сумнівам, він сильно постукав у двері комісара Мельберґа й почув «Увійдіть».

Він завжди дивувався, як чоловікові, який і за холодну воду не брався, вдавалося зібрати таку купу паперів. У Мельберґа документи лежали в усіх вільних кутках його кабінету: на підвіконні, на всіх стільцях і на письмовому столі. Полиця за ним провисала від папок, і Патрик задумався, як багато часу минуло, відколи папери з цих папок бачили світло. Мельберґ із кимось розмовляв, але кивнув Патрикові, що той може ввійти. Він не міг уторопати, що відбувається. Мельберґ сяяв, немов різдвяна зірка, і широко всміхався. «Яке щастя, що вуха були на місці, — подумав Патрик, — інакше ця усмішка розпливлася б повсюди».

Відповіді Мельберґа були короткими:

— Так.

— Звісно!

— Зовсім ні.

— Так, авжеж.

— Ти все правильно зробила.

— Ні.

— Так, дуже дякую, пані, я обіцяю, ми звернемо увагу на ваші свідчення.

Він так емоційно поклав слухавку, що Патрик аж високо підстрибнув на своєму стільці.

— Ми майже впіймали вбивцю!

Мельберґ радів і був схожим на юльтомтена[5]. Яке диво: він уперше бачив зуби Мельберґа, білосніжні та рівні. Занадто ідеальні.

Мельберґ очікувально подивився на нього, і Патрик зрозумів, що той хоче, аби він запитав, що сталося. Патрик слухняно підкорився, але до такої відповіді не був готовий.

— Я знайшов його! Я знайшов убивцю Александри Війкнер!

Мельберґ був такий гордий собою, що в розпалі емоцій не помітив, як його зачіска спала вниз на одне вухо. І вже не вперше Патрикові довелося стати невільним свідком такого страхітливого видовища. Він не звернув особливої уваги на той факт, що комісар, уживаючи займенник «я», імовірно, не вважав за потрібне поділитися з кимось цією честю, а натомість нахилився вперед і, поклавши руки на стіл, серйозно запитав:

— Що ти маєш на увазі? У справі є нова інформація? Про кого ти говориш?

Мельберґ, немов зупиняючи потік подальших запитань, відкинувся на стільчику й схрестив руки на животі. То була карамелька, яку він думав жувати щонайдовше.

— Так, Патрику. Коли людина так довго на цій посаді, як я, то вона знає, що прорив — це не те, що дістається ні за що, а те, що є результатом копіткої праці. Завдяки поєднанню мого тривалого досвіду й компетентності — ну, і плідної праці — тепер ми маємо прорив у розслідуванні, так. Якась Даґмар Петрен щойно зателефонувала мені й розповіла про свої цікаві спостереження. Вона дещо побачила незадовго до того, як знайшли тіло. Так, ба більше, це важливі спостереження, які неабияк допоможуть нам зробити так, щоб небезпечний убивця якнайшвидше опинився у в’язниці.

Нетерплячість лоскотала Патрика, але з власного досвіду він знав, що потрібно до кінця вислухати Мельберґа. Незабаром він дійде до суті справи. Патрик лише сподівався, що це трапиться до того, як він піде на пенсію.

— Я пам’ятаю справу, яку ми вели в Ґетеборзі восени 1967 року…

Патрик мовчки зітхнув і приготувався до тривалого очікування.

Вона побачила Дана там, де й очікувала. Легко й ненапружено, немов це були мішки з бавовною, він переносив рибальське причандалля в човен. Великі й товсті мотузки, різні мішки й величезні кранці. Еріка з насолодою спостерігала за тим, як він працює. У в’язаному светрику, шапці й рукавицях він надзвичайно гармоніював із природою навколо. Сонце стояло високо в небі й відбивалося на снігу, що лежав на палубі. Глуха тиша. Він працював напружено й цілеспрямовано; здавалося, що він насолоджувався кожною хвилиною. Це було його справжнє покликання. Човни, море, острови… Еріка знала, що він уже уявляє, як крига скресає й «Вероніка» на повній швидкості прямує до горизонту. Зима — лише суцільне тривале очікування, яке завжди було непростим для жителів узбережжя. Якщо літо було вдалим, то в давніші часи засолювали чимало оселедця, аби пережити зиму. Якщо ж ні, то доводилося шукати інші можливості. Дан, як і більшість рибалок, не міг прожити лише на цьому заробітку, тож уночі він старанно вчився, а опісля влаштувався працювати репетитором шведської мови для учнів 7—9 класів. Він викладав у Танумсгеде кілька днів на тиждень. Еріка гадала, що він був вельми тямущим учителем, але його серце було тут, а не в класній кімнаті.

Дан був дуже зосереджений на роботі, і Еріка навшпиньки підійшла ближче, аби поспостерігати за ним, поки він не помітить її на причалі. Еріка інколи порівнювала його з Патриком. Зовні вони були абсолютно різними. Дан мав таке світле волосся, що влітку воно здавалося майже білим. Натомість у Патрика було темне волосся такого самого кольору, як його очі. Дан був мускулистим, а Патрик радше жилястим. За поведінкою вони могли б бути братами. Однаково спокійні, з м’яким характером і помірним гумором, який завжди вихлюпувався в потрібні хвилини. Насправді раніше вона ніколи не задумувалася, наскільки схожими вони були за вдачею. Це дещо втішало її. Після Дана вона більше не мала щасливих стосунків, але впродовж багатьох років шукала їх або ж опинялася поруч із чоловіками зовсім іншого типу. «Незрілими», як зазначала Анна. «Ти намагаєшся перевиховати хлопців замість того, щоб знайти дорослого чоловіка, тож і не дивно, що тобі не щастить у стосунках», — казала Маріанне. Імовірно, вона мала рацію. Але роки спливали дуже швидко, і Еріка змушена була зізнатися, що її охоплювала паніка. Смерть батьків також змусила її усвідомити, чого їй бракувало в житті. Після суботнього вечора її думки невпинно поверталися до Патрика Гедстрема. Голос Дана звільнив її з полону спогадів:

— Овва, привіт! Як довго ти тут стоїш?

— Я тільки-но прийшла. Подумала, що було б цікаво поспостерігати, як просувається робота.

— Авжеж, не всім же забезпечувати себе так, як ти. Заробляти гроші на тому, щоби щодня сидіти на дупі й фантазувати. Круто.

Вони всміхнулися одне одному. Це була стара й добре знайома тема для жартівливих кпин.

— Я маю для тебе дещо, що тебе зігріє й наситить.

Еріка похитала кошика, який тримала в одній руці.

— Ох, і за що ж таке розкішне піклування? І чого ти тепер хочеш від мене? Моє тіло? Мою душу?

— Ні, дякую, можеш залишити собі і те, і інше. І навіть якщо я назву перше, то даремно мрієш!

Дан узяв кошик, який вона простягнула йому, і допоміг їй піднятися на релінг. Він був слизьким, і Еріка мало не полетіла з нього, але Дан урятував її, схопивши своєю міцною рукою за талію. Вони очистили сніг із рибальського люка, підклали під сідниці рукавички, сіли й почали розпаковувати кошик. Дан задоволено всміхнувся, діставши термос із гарячим шоколадом і ретельно запаковані у фольгу бутерброди з плямистою ковбасою.

— Ти диво, — сказав він із повним ротом їжі.

Декілька хвилин вони сиділи мовчки й насолоджувалися теплими сонячними промінчиками. Еріка вмить відкинула докори сумління, що мучили її через невміння дотримуватися самодисципліни в роботі. Вона добре попрацювала над текстами за останні тижні й вважала, що заслуговує на кілька годин вільного часу.

— Маєш якісь новини про вбивство Александри Війкнер?

— Ні, здається, поліцейське розслідування не дуже-то просунулося.

— За чутками, які до мене дійшли, ти маєш особливий доступ до їхньої інформації.

Він задиристо всміхнувся. Еріка завжди дивувалася, як стрімко розносилися плітки. Вона й гадки не мала, хто й коли дізнався про її зустріч із Патриком Гедстремом.

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Та годі тобі. Як серйозно все у вас? Уже взяли пробу чи як?

Еріка легенько вдарила його рукою й зайшлася сміхом.

— Ні, пробу не брали. Я насправді не знаю, чи хочу стосунків. Або, якщо казати щиро, мені цікаво з ним, але я не впевнена, чи хочу заходити далі. Припускаю, що він хоче цього. І справа тут не в розслідуванні…

— Так чи інак, ти боїшся.

Еріку зачепили слова Дана, адже він мав рацію. Інколи їй здавалося, що він знає її надто добре.

— Так, маю зізнатися: я трохи невпевнена.

— Так, але лише тобі вирішувати, чи наважитися скористатися нагодою. Чи думала ти про те, що відчуватимеш, якщо все-таки вирішиш це зробити?

Вона вже замислювалася про це. Особливо останнім часом. Але питання залишалося дуже гіпотетичним. Досі вони лише вечеряли разом.

— Так, гадаю, що тобі треба наважитися. Завжди ліпше спробувати, аніж шкодувати про те, чого не зробила.

— До речі, про Алекс… Я випадково натрапила на дещо цікаве. — Еріка швидко змінила тему.

— Овва, що ж?

Дан надзвичайно здивувався.

— Декілька днів тому я була в її будинку й знайшла цікаву статтю.

— Що ти зробила?!

Еріка втамувала спалах його подиву.

— Я знайшла копію старої статті про зникнення Нільса Лоренса. Як гадаєш, навіщо Алекс заховала статтю, написану двадцять п’ять років тому, під своєю спідньою білизною?

— Під своєю спідньою білизною! Еріко, який жах!

Вона підняла руку, аби вгамувати його здивування, і спокійно промовила:

— Моя інтуїція підказує мені, що це якось пов’язано з її вбивством. Я не знаю, як саме, але там заритий великий собака. Крім того, хтось заходив до будинку й рився в ньому, поки я там була. Можливо, він шукав саме цю статтю.

— Ти зовсім із глузду з’їхала?! — Дан спантеличено подивився на неї й роззявив рота. — Якого чорта ти туди пішла? Поліція має шукати вбивцю Алекс, а не ти. — Він підвищив голос до фальцету.

— Так, я знаю. І не треба так кричати, у мене немає проблем зі слухом. Я добре усвідомлюю, що не мала втручатися в усе це, але, по-перше, мене вже вплутала в це її родина, а по-друге, колись ми з Алекс були дуже близькими. По-третє, мені дуже важко не думати про це. Як-не-як, я її знайшла.

Еріка не хотіла розповідати Данові про написання книжки. Завжди все сприймали не так, коли вона казала про це вголос. Та й їй здалося, що Дан зреагував дещо різко на її звістку. Однак вона знала, що він завжди дуже хвилювався за неї. Вона сама усвідомлювала, що не мала заходити до будинку Алекс.

— Еріко, пообіцяй мені, що ти закинеш усі свої дурнуваті ідеї.

Він поклав руки на плечі Еріки й розвернув її до себе. Його погляд був ласкавим, але напрочуд сталевим.

— Я не хочу, щоб із тобою щось трапилося. А якщо ти далі втручатимешся в усе це, то, гадаю, матимеш проблеми. Зав’язуй із цим.

Він дужче схопив її за плечі й стурбовано дивився їй у вічі. Щойно Еріка, здивована різкою реакцією Дана, хотіла відповісти, як із причалу почувся голос Пернілли:

— Бачу, ви тут добре сидите й мило балакаєте.

Уперше її голос здавався таким крижаним. Вона дивилася на них своїми чорними очима й ритмічно стискала руки. Почувши її голос, Еріка й Дан застигли на місці. Руки Дана досі лежали на плечах Еріки, і він, немов огню вхопивши, притиснув їх до себе й у морг ока підвівся.

— Привіт, люба. Ти сьогодні раніше звільнилася? Еріка була тут неподалік і принесла попоїсти. Ось ми й сіли трохи побалакати.

Дан виправдовувався. Еріка здивовано дивилася то на нього, то на Перніллу, жінку, яку вона майже не знала. Пернілла злісно втупила в неї свої чорні очі й так міцно стиснула руку, що кісточки на її пальцях умить побіліли. Раптом Еріка задумалася, чи ця несамовита жінка не збирається на неї накинутися. Вона нічого не розуміла. Минуло вже дуже-дуже багато років, відколи вони з Даном розірвали свої стосунки. Пернілла добре знала, що їхні почуття згасли, або принаймні Еріка сподівалася, що їй це відомо. Але тепер вона була вже не впевнена в цьому. Поставало запитання, що спричинило таку реакцію. Еріка спостерігала за Даном і Перніллою: між ними немов відбувалася якась мовчазна боротьба за владу. І Дан, здавалося, її програвав. Еріка вирішила, що найкращий порятунок — просто тихо піти й залишити їх з’ясовувати стосунки наодинці.

Вона швидко зібрала контейнери й термос і поклала в кошик. Голоси Дана й Пернілли пробивалися крізь тишу, що панувала навкруги.