Крижана принцеса

6

Іронія мого життя завжди мене дивувала. Як я був здатний своїми руками та уявою створювати прекрасне, а всім іншим — бруд та розруху? Тож останнє, що я зробив, — це знищив усі мої картини. Для того, щоб у моєму житті з’явилася послідовність. Краще бути послідовним і залишити по собі лайно, аніж постати більш складною особистістю, ніж я є насправді.

Насправді я проста людина. Єдине, чого я коли-небудь волів, — це стерти кілька місяців і подій із мого життя. Гадаю, що це не так уже й багато. Але, напевно, якби я цього заслуговував, то отримав би. Можливо, я вчинив щось жахливе в минулому житті, а в цьому мені довелося заплатити за це. Та, напевно, це не відіграє ніякої ролі. Однак у будь-якому разі було б чудово дізнатися, за що саме мені довелося поплатитися.

Напевно, вам цікаво, чому я саме зараз вирішив закінчити своє життя, яке так довго не мало жодного сенсу. Тож зараз я відповім вам. Чому ми взагалі обираємо якийсь час для того, аби щось зробити? Чи кохав я так сильно Алекс, що моє життя втратило сенс? Це одне з пояснень, яке можна взяти до уваги. Я не знаю, чи зможу бути до кінця чесним. Думка про смерть — це друг, з яким я прожив довге життя, але тільки тепер відчуваю, що готовий до цього. Можливо, саме смерть Алекс дозволила мені відчути цю свободу. Вона завжди була недосяжною, і через це я ніколи не міг пробитися до неї. Її смерть раптом відчинила й для мене ці двері. Я давно вже спакував речі та приготувався, залишилося тільки зробити крок.

Пробач мені, мамо.

Андерс

Він ніколи не міг позбутися звички прокидатися рано-вранці або, як дехто казав, посеред ночі. Але сьогодні ця звичка мала в собі дещо нове. Хоча Свеа ніколи й не чула, коли він прокидався о четвертій, Ейлерт однаково вирішив убезпечитися й навшпиньки спустився сходами, тримаючи в руках одяг. Він тихенько одягнувся у вітальні й узяв валізу, яку ретельно заховав у глибині комірчини. Він розпланував цю подію до найдрібнішої деталі. Сьогодні перший день решти його життя.

Навіть попри сильний холод, Ейлерт завів автомобіль із першої ж спроби й о четвертій двадцять покинув будинок, у якому прожив п’ятдесят років. Він проїхав Ф’єлльбакку, оповиту глибоким сном, і набрав швидкості лише після того, як поминув старий вітряк і повернув у напрямку Дінгле. До Ґетеборґа та Ландветтер залишалося двадцять миль. Ейлерт заспокоївся. Літак до Іспанії о восьмій.

Нарешті він зможе прожити своє життя так, як сам цього воліє.

Ейлерт планував свою втечу кілька років. З кожним днем вікові хвороби давалися взнаки ще дужче, і дедалі нестерпнішим ставало життя зі Свеа. Він вважав, що заслуговує на краще. В інтернеті Ейлерт знайшов маленький пансіонат, що розташовувався в маленькому містечку на іспанському узбережжі подалі від пляжів і туристичних маршрутів, а тому коштував недорого. Ейлерт написав власниці пансіонату та дізнався, що може жити там будь-якої пори року, коли захоче, і власниця навіть погодилася зробити йому знижку. Під суворим контролем Свеа назбирати грошей було непросто, але зрештою йому це вдалося. Він порахував, що зі своїми грішми протримається приблизно два роки, якщо житиме заощадливо, а потім, звісно ж, щось вигадає. Ніщо не зможе обмежити його ентузіазму.

Уперше за п’ятдесят років Ейлерт почувся вільним. Він радісно набрав швидкості на своєму «вольво». Автомобіль він залишить на довгостроковій стоянці, і згодом Свеа дізнається, де він стоїть. Але це не відіграє жодної ролі. Вона ніколи не мала водійських прав і завжди використовувала Ейлерта як безплатного водія, коли їй потрібно було кудись їхати. Єдине, що мучило його сумління, — діти. Хоча вони завжди були ближчими до Свеа, ніж до нього, і, на його жаль, стали такими самими дріб’язковими й обмеженими, як вона. У цьому також є його провина: тоді він багато працював і постійно шукав причини триматися подалі від дому якомога довше. Та все одно він вирішив надіслати їм листівку з Ландветтера, аби вони зрозуміли, що він зник за власним бажанням і що їм не потрібно хвилюватися. Ейлерт не хотів, щоб вони залучали поліцію, аби знайти його.

На дорогах порожньо. За вікном панувала суцільна темрява, і Ейлерт насолоджувався ранковою тишею. Життя лише починається.

— Мені важко зрозуміти це. Вера вбила Алекс, щоб та не розповіла про зґвалтування її Андерса, скоєне двадцять п’ять років тому.

Еріка задумливо крутила в руці бокал вина.

— Не треба недооцінювати небезпеки маленьких містечок. Якби про давню історію зґвалтування дізналися інші люди, то обов’язково почали б тицяти пальцями та пліткувати. Натомість я не вірю їй, що вона зробила це заради Андерса. Можливо, вона мала рацію: Андерс не хотів, щоб усі дізналися про те, що сталося з ними, але я гадаю, що передусім вона не могла прийняти того, що люди будуть перешіптуватися за її спиною, якщо довідаються не лише про те, що Андерс дитиною зазнав насилля, а й про те, що вона не зробила ані крихти, щоб хоч якось зарадити прикрощам, а лише приховала це назавжди. Я гадаю, що саме цього сорому вона не могла витримати. Убити Алекс — це моментальний потяг, який у неї з’явився, коли вона зрозуміла, що та не здасться. Вона повелася за імпульсом, спокійно та холоднокровно.

— Як вона прийняла те, що її викрили?

— Вона навдивовижу спокійна. Гадаю, що її охопило безмежне полегшення, коли ми їй розповіли, що батьком дитини був не Андерс, а отже, вона вбила не свого ненародженого онука. Після цього, здається, їй стало байдуже, що трапиться з нею далі. Та й насправді нащо їй перейматися? Її син мертвий, у неї немає жодних друзів, жодного життя. Усе викрито, і їй більше немає чого втрачати. Лише свою свободу, а зараз, здається, це для неї не дуже багато важить.

Вони сиділи вдома в Патрика й після вечері смакували вино. Еріка насолоджувалася спокоєм та тишею. Їй подобалося, що Анна з дітьми живуть у неї, але сьогодні їй хотілося відпочити. Патрик цілий день був на роботі, а коли закінчив, то забрав її, і тепер вони сиділи поруч, наче давнє подружжя.

Еріка заплющила очі. Ця мить була прекрасною та лякала водночас. Усе було надто ідеально, але заразом Еріка не могла позбутися думки, що, можливо, незабаром усе це закінчиться. Про те, що трапиться, якщо вона знову переїде до Стокгольма, не хотіла й думати. Вони з Анною кілька днів не чіпали питання про будинок і за мовчазною згодою відклали його на потім. Еріці здавалося, що зараз Анна ще не годна приймати будь-які рішення, тож вирішила повернутися до цього пізніше.

Але сьогодні вона не хотіла думати про майбутнє. Краще взагалі не думати про завтрашній день, а насолоджуватися сповна цією миттю. Еріка відмовилася від сумних думок.

— Я сьогодні розмовляла з видавництвом. Щодо книжки про Алекс.

— І що вони сказали?

Еріці подобалося бачити захоплення в очах Патрика.

— Вони сказали, що ідея блискуча, і попросили мене якнайшвидше надіслати їм матеріал, який я маю. Я ще мушу дописати книжку про Сельму Лаґерлеф, але мені її відтермінували ще на місяць, тож я пообіцяла закінчити її до вересня. Гадаю, що зможу писати дві паралельно. Принаймні досі мені вдавалося.

— Що видавництво каже щодо юридичного аспекту? Чи великий ризик того, що сім’я Алекс може подати на тебе позов?

— Закон про свободу друку досить чіткий. Я маю право писати про це навіть без їхньої згоди, але, звісно ж, я сподіваюся, що вони погодяться, якщо я їм усе поясню. Певна річ, я не маю наміру написати якусь сенсаційну книжку, а хочу лише розповісти про те, що насправді трапилося, про справжню Алекс.

— А ринок? Як вони вважають, чи матиме така книжка попит?

Очі Патрика засяяли, і Еріка раділа його захопленню. Він знав, як багато ця книжка важить для неї.

— Ми впевнені, що й тут книжка матиме попит. А в США романи «true crime» узагалі миттєво змітають із полиць. Найвідоміша авторка в цьому жанрі — Анн Рулле — продає мільйонні наклади. До того ж тут, у Швеції, це досить новий феномен. Є лише кілька книжок схожого жанру, наприклад, ті, що були написані кілька років тому про випадок із лікарем під час розтину. Але це не є справжнім. Як і Анн Рулле, я хочу звернути особливу увагу на розслідування: перевірити факти, поговорити з усіма учасниками, а потім написати правдиву книжку про те, що сталося.

— Як гадаєш, сім’я Алекс погодиться на інтерв’ю?

— Не знаю.

Еріка крутила на пальці пасмо волосся.

— Я насправді не знаю. Але в будь-якому разі запитаю їх. Якщо вони не погодяться, тоді спробую якось упоратися без цього. У мене є величезна перевага — те, що я сама їх дуже добре знаю. Я трохи боюся звертатися до них щодо книжки, але зроблю це. Якщо ця книжка добре продаватиметься, то тоді я далі писатиму про цікаві розслідування, тож варто звикати до таких опитувань. Побачимо. До того ж я вважаю, що люди потребують спілкування та часто хочуть розповідати свої історії. Як жертви, так і злочинці.

— Інакше кажучи, ти хочеш також спробувати поговорити з Верою.

— Абсолютно. Я й гадки не маю, чи погодиться вона, але хочу спробувати. Можливо, вона захоче, а може, і ні. Я не змушуватиму її.

Еріка знизала плечима, показуючи, що «хай буде, що буде», але, звичайно, книжка стане ще яскравішою, якщо Вера погодиться допомогти. Те, що Еріка написала зараз, — лише основа. Зараз їй треба працювати над найважливішим.

— А ти як?

Вона поклала ноги на коліна Патрика, який швидко зрозумів натяк і почав масажувати їх.

— Як минув твій день? Ти тепер герой на роботі?

Патрик глибоко зітхнув, і Еріка зрозуміла, що все зовсім не так.

— Ні, ти ж знаєш, що Мельберґ не дозволить присвоїти цю честь комусь іншому. Він сьогодні літав, як бумеранг, між кабінетом для допитів і журналістами. «Я» — це найуживаніший займенник у його інтерв’ю. Я дуже здивуюся, якщо він узагалі назвав моє ім’я. Та й що з того, чиє ім’я опублікують у газеті? Учора я заарештував убивцю, і для мене цього досить.

— Яке благородство.

Еріка грайливо штовхнула його в плече.

— Зізнайся, що ти охоче взяв би в руки мікрофон на великій прес-конференції й гордо розповів би, як геніально тобі вдалося викрити вбивцю.

— Було б чудово, якби про мене хоча б згадали в місцевій пресі. Але зараз маємо, що маємо. Мельберґ присвоїть собі всю славу, і немає, дідько, бодай маленького шансу щось змінити в цьому.

— Гадаєш, він повернеться до Ґетеборґа, чого так воліє?

— Було б добре, якби це трапилося. Ні, я підозрюю, що керівництво в Ґетеборзі дуже влаштовує те, де він зараз. Боюся, нам доведеться скаженіти від нього, аж доки він не піде на пенсію, але до цього дня ще дуже-дуже далеко.

— Бідний Патрик.

Вона погладила Патрика по волоссю, і він сприйняв це як сигнал діяти. Він грайливо накинувся на неї та повалив на диван.

Патрик відчув важкість у тілі і те, як тепло від алкоголю повільно стискає його м’язи. Однак Еріка ще запитала не про все. Вона випрямилася й відштовхнула Патрика на його місце.

— Але ти почуваєшся задоволеним? Як щодо зникнення Нільса? Ти дізнався щось про це від Вери?

— Ні, вона стверджує, що нічого про це не знає. Та, на жаль, я їй не вірю. На мою думку, вона мала інші підстави захищати Андерса, а не лише хвилювалася про те, що подумають люди. Я гадаю, що вона знає, що трапилося з Нільсом, і цю таємницю нам треба розкрити в будь-який спосіб. Якщо казати щиро, мене непокоїть те, що ми досі не маємо нічого, окрім власних припущень. Люди просто так не зникають. Він десь є, а також є хтось, хто знає, де саме. Та в будь-якому разі я маю план.

Патрик покроково розповів Еріці про можливий перебіг подій та описав обставини, на яких ґрунтується його ідея. Еріка відчула, що її пробирає холод, попри те, що в кімнаті було тепло. Це неймовірно й імовірно водночас. Вона також зрозуміла, що Патрик ніколи не зможе довести те, про що щойно розповів. Можливо, це й не відіграє важливої ролі. Минуло так багато років. Так багато життів уже було зруйновано, і, здавалося, нікому не хотілося б зруйнувати ще одне.

— Я знаю, що це ніколи нічого не змінить. Водночас я хочу знати просто заради того, щоб угамувати власну цікавість. Я жив цим розслідуванням кілька тижнів і маю його завершити.

— Але що ти робитимеш? Що ти можеш зробити зі свого боку?

Патрик зітхнув.

— Я лише запитаю. Якщо запитати, то тобі завжди можуть відповісти, чи не так?

Еріка уважно на нього подивилася.

— Я не знаю, чи це чудова ідея, але тобі самому вирішувати.

— Так, авжеж. Як щодо того, щоб облишити смерть і насилля й присвятити цей вечір одне одному?

— Чудова ідея.

Патрик знову накинувся на неї, і цього разу ніхто не посмів його зупинити.

Коли він вийшов із будинку, Еріка ще спала. Патрик не наважився її розбудити, тому, тримаючи в руках одяг, тихенько спустився сходами донизу, одягнувся й пішов.

Він відчував не лише зацікавлення, а й певну пересторогу, коли домовлявся про цю зустріч. Єдиною умовою зустрічі було те, що вони побачаться в тихому та непримітному місці. Патрик швидко розв’язав цю проблему. Він прокинувся о сьомій і, їдучи в суцільній ранковій темряві, зустрічав лише поодинокі автомобілі. Патрик повернув перед вивіскою «Ведде» і припаркував автомобіль на стоянці першим. Він зачекав. За десять хвилин під’їхав іще один автомобіль і припаркувався поруч. Незабаром водій відчинив пасажирські дверцята автомобіля Патрика та сів. Патрик ввімкнув обігрівач, аби не закрижаніти.

— Цікаво зустрітися в такому темному безлюдному місці. Запитання — навіщо? — Ян мав дещо стурбований вигляд, але був спокійним. — Я гадав, що розслідування вже закінчено. Ви впіймали вбивцю Алекс, чи не так?

— Так, усе правильно. Але я маю ще декілька запитань, які мене бентежать.

— Які ж?

Обличчя Яна здавалося беземоційним. Патрик задумався, чи не вийде так, що ця зустріч виявиться даремною. Однак зараз потрібно було закінчити почате.

— Ти, напевно, уже чув, що Александру й Андерса зґвалтував твій брат Нільс?

— Так, я чув про це. Жахливо. Особливо шкода матір.

— Хоча для неї це не новина. Вона знала про це.

— Звісно. Вона врегулювала цю ситуацію в єдиний можливий спосіб. І доклала для цього чимало зусиль. Звичайно ж, ім’я родини не можна було заплямовувати. А все інше могло зачекати.

— Якої ти думки про це? Твій брат був педофілом, а мати знала про це й захищала його.

Здавалося, Ян поступово втрачав рівновагу. Він звів брови й за кілька секунд відповів:

— Я розумію матір. Вона діяла в єдиний можливий спосіб. Тоді ж зло вже було вчинене, чи не так?

— Звісно. Питання лише в тому, куди потім подівся Нільс? Ніхто з родини не чув про нього?

— Ми поінформували поліцію, як законослухняні громадяни.

Іронія в словах Яна була такою майстерною, що Патрик ледь помітив її.

— Я гадаю, що він вирішив утекти. Що йому залишалося? Мати вже дізналася про те, ким насправді він був, а працювати в школі він більше не міг. Принаймні мати також це розуміла. Напевно, він кудись поїхав і живе в якійсь теплій країні з легким доступом до маленьких дівчат і хлопчиків.

— Не думаю.

— Чому ж? Ти десь у шафі знайшов справжній скелет?

Патрик проігнорував насмішку Яна.

— Ні. Але, розумієш, я маю теорію…

— Цікаво-цікаво.

— Я гадаю, що він зґвалтував не лише Александру й Андерса. Думаю, що найбільша жертва — та, що найближче до нього. До якої найлегший доступ. Я гадаю, що навіть ти зазнав насилля.

Уперше Патрикові здалося, що Ян утратив контроль над собою, але вже за секунду чоловік опанував себе.

— Цікава теорія. І на чому вона ґрунтується?

— Якщо казати чесно, підстав не дуже багато. Але я знайшов спільний зв’язок між вами трьома в дитинстві. Я побачив маленький шкіряний клаптик у тебе вдома. Напевно, він багато важить для тебе? Він щось символізує. Спілка, згуртованість, кревні зв’язки… Ти беріг його двадцять п’ять років. Андерс і Алекс — також. На звороті є стертий кров’яний відбиток пальця, тому я подумав, що ви, діти, для справжньої драматичності так показали кревний зв’язок. Крім того, на лицьовому боці вирізьблено три літери «Д. Т. М.», які мені так і не вдалося розтлумачити. Можливо, ти мені допоможеш?

Патрик бачив, як у Янові борються два протилежні бажання. З одного боку, розум казав йому, що він не має нічого казати, а з другого, — його охоплювала жага поділитися й довіритися комусь. Патрик сподівався на его Яна, але робив ставку на те, що той не наважиться виказати правду комусь іншому. Патрик вирішив полегшити Янові це завдання:

— Усе сказане сьогодні залишиться між нами. Я не маю ані сил, ані ресурсів чіпати те, що трапилося двадцять п’ять років тому, та й сумніваюся, що зможу знайти бодай якісь докази, якщо навіть спробую. Це особисто для мене. Я маю дізнатися.

Спокуса виявилася нестерпною для Яна.

— «Три мушкетери». Ось чому там написано «Д. Т. М.». Сміх як романтично! Але ми себе такими вважали. Ми були проти світу. Коли ми були разом, нам вдавалося забути про те, що трапилося. Ми ніколи не говорили одне з одним про це, та й навіщо?! Ми все розуміли. Ми підписали угоду, що завжди будемо поряд. Ми знайшли кілька уламків скла, порізали пальці, змішали нашу кров, а потім залишили свої відбитки на клаптиках шкіри. Я був найсильнішим із нас. Я мав бути найсильнішим. Інші могли принаймні почуватися захищеними вдома, а я завжди оглядався через плече… Вечорами я лежав із головою під ковдрою й прислухався до кроків, які, я знав, ось-ось почую — спочатку в коридорі, а потім дедалі ближче…

Здавалося, що Ян утратив контроль. Він говорив дуже швидко, і Патрик сидів мовчки, боячись перервати потік його слів. Ян запалив цигарку й далі промовив:

— Ми жили у власному світі. Ми зустрічалися, коли нас ніхто не міг побачити, і шукали одне в одному втіхи та підтримки. Дивно, що хоч ми завжди пам’ятали про зло, укупі одразу ж викидали з пам’яті все погане. Я не знаю, як так вийшло, що ми знайшли одне одного. Ми знали про все без слів. Ми неминуче мали знайти одне одного. Саме мені спало на думку самим знайти рішення цього всього. Алекс і Андерс сприймали спочатку це як гру, але я вважав, що все має бути серйозно. Це був єдиний порятунок. Одного ясного зимового дня ми з Нільсом пішли кататися на льоду. Мені було неважко обкрутити його довкола пальця. Нільс захопився тим, що я став ініціатором нашої прогулянки, і дуже чекав на неї. Тієї зими я часто гуляв на льоду, тож достеменно знав, куди саме його повести. Андерс і Алекс чекали на нас там. Нільс здивувався, коли побачив їх, але він був надто самовпевненим і не вбачав у них загрози. До того ж ми були лише дітьми. Далі все легко: ополонка, штурхан — і його не стало. Спочатку ми відчули полегшення. Перші дні були чудовими. Та Неллі місця собі не знаходила, непокоячись, куди зник Нільс, натомість я лежав вечорами в ліжку й усміхався. Я слухав тишу. Та потім почалося пекло. Не знаю як, але батьки Алекс дізналися про зґвалтування й прийшли до Неллі. Алекс не витримала всіх розпитувань та тиску і розповіла все: і про мене, і про Андерса. Вона приховала лише те, що ми зробили з Нільсом. Якщо я сподівався на співчуття з боку прийомної мами, то все це стало мені наукою. Після того Неллі ніколи не дивилася мені в очі. Вона ніколи не розпитувала мене про те, де Нільс. Іноді мені здається, що вона про щось здогадується.

— Вера також дізналася про зґвалтування.

— Так, моя мама постаралася. Вона грала на бажанні Вери захистити Андерса та приховати все це заради власної вигоди. Вона давала їй гроші або пропонувала високооплачувану роботу, щоб та мовчала.

— Як думаєш, рано чи пізно Вера дізналася про те, що трапилося з Нільсом?

— Я впевнений у цьому. Гадаю, що Андерс розповів їй.

Патрик подумав уголос:

— Імовірно, Вера вбила Алекс не лише тому, що не хотіла, щоб усі дізналися про зґвалтування, а й тому, щоб Андерса не звинуватили у вбивстві Нільса.

Ян задоволено всміхнувся.

— І це комічно з огляду на те, що ніхто не став би порушувати справу, бо відтоді минуло так багато років. До того ж ми тоді були дітьми, та й обставини теж відігравали важливу роль.

Патрик не міг не погодитися з Яном. Якби Алекс прийшла до поліції та розповіла про все, що відбулося, то це не мало б жодних юридичних наслідків. Однак Вера, імовірно, ніколи цього не розуміла й вважала, що Андерс справді ризикує опинитися за ґратами.

— Опісля ви підтримували зв’язок? З Андерсом і Алекс?

— Ні. Алекс майже одразу переїхала, а Андерс із головою поринув у свій власний світ. Звісно, інколи ми бачилися, але вже після того, як Андерс зателефонував мені після вбивства Алекс і накричав, стверджуючи, що це я її вбив. Тоді ми вперше почули один одного за двадцять п’ять років. Звичайно, я сказав йому, що це не так, але він не здавався.

— Ти знав про те, що Алекс думала піти до поліції та розповісти про вбивство Нільса?

— Я дізнався про це лише після її смерті. Андерс розповів мені.

Ян беземоційно пускав кільця диму.

— Що було б, якби ти взнав про це раніше?

— Цього ми ніколи не дізнаємося.

Він обернувся до Патрика й уважно подивився на нього своїми крижаними блакитними очима. Патрика аж дрож пройняв. Цього вони справді не взнають ніколи.

— Але, як кажуть, ніхто не став би порушувати справу. Та я маю зізнатися, що все це дещо погіршило б наші з матір’ю стосунки. — Ян різко змінив тему: — Я чув, що Андерс і Алекс спали разом. Пліткують про красуню та чудовисько. Я сам припускаю, що це стара дружба…

Патрик не відчував жодного співчуття до чоловіка, який сидів поруч. Авжеж, дитиною йому довелося пережити пекло, але це пробуджувало лише краплю співчуття. З нього просочувалися гнів та злість. Патрик негайно запитав:

— Твої батьки загинули за трагічних обставин. Чи знаєш ти щось іще, окрім того, що встановило слідство?

На обличчі Яна промайнула посмішка. Він опустив вікно й викинув недопалок.

— Нещасні випадки трапляються миттєво, чи не так? Падає лампа, загоряються штори. Маленькі обставини, що разом становлять небезпеку. Тільки Бог знає, чому нещастя стаються з тими, хто заслуговує на це.

— Чому ти погодився зустрітися зі мною? Чому розповідаєш усе це?

— Насправді я сам здивований. Я не хотів іти, але допитливість узяла гору, припускаю, саме тому я тут. Мені було цікаво, що ти знаєш і про що здогадуєшся. До того ж усім нам кортить виговоритися бодай комусь про свої злочини чи вчинки. Особливо коли цей «хтось» не може нічого з цим вдіяти. Смерть Нільса залишилася в далекому минулому. Якщо моє слово суперечитиме твоєму, то, боюся, тобі ніхто не повірить.

Ян вийшов з автомобіля, але різко обернувся й притулився до дверей.

— Я вважаю, що злочини інколи виправдовуються. Одного дня я успадкую всі статки Неллі. Якби Нільс був живий, то я сумніваюся, що вони б дісталися мені.

Ян попрощався з Патриком, притуливши два пальці до лоба, а опісля зачинив дверцята й попростував до свого автомобіля. Патрик усміхнувся. Вочевидь, Ян не знав ані про зв’язок Джулії з Неллі, ані про те, яку роль Джулія відігрáє того дня, коли заповіт набере чинності. Беззаперечно, Бог сам вирішує, хто на що заслуговує.

Він сидів на своєму маленькому балконі й насолоджувався теплим бризом, що пестив його зморшкувате обличчя. Яскраві промені сонця лікували його хворе й втомлене роками тіло. Ейлерт почувався радісно та безтурботно. Щодня він ходив на роботу на рибний ринок, де допомагав продавати улов, який вивантажували з катерів.

Тут людей похилого віку ніхто не позбавляв права бути корисними. Сам Ейлерт відчував, що тут його більше поважають і цінують, ніж будь-де в іншому місці. Повільно, але впевнено в цьому маленькому містечку в нього почали з’являтися нові друзі. Звісно, з мовою йому спочатку було непросто, але згодом Ейлерт помітив, що в нього чудово вдається навіть із жестами та хорошим ставленням, і незабаром його словниковий запас збільшився. Маленька чарка або дві після плідної роботи допомагали йому побороти сором’язливість, і Ейлерт сам здивувався тому, як швидко почав перетворюватися на говіркого чоловіка.

Він сидів на балконі й дивився на несамовите синє море — такого синього моря він ані разу не бачив у своєму житті — та вперше почувався так близько до раю.

Та особливої гостроти його життю додавав щоденний флірт із пишною власницею пансіонату Розою. Інколи Ейлерт грався з думкою, що колись це може перерости в щось більше. Його це втішало, та й не дивно: людина не створена для життя на самоті.

Ейлерт на мить згадав про Свеа. Та зараз же відкинув цю неприємну думку, заплющив очі й поринув у насолоду заслуженою сієстою.