Кров Дракона. Хто із нас жертва?

Розділ VI

За вікном знову почав падати сніг, який майже не припинявся ось уже третю добу. Здалеку чувся звук різання дерева, вигуки людей і плач дитини. Попри погану погоду, більшість мешканців виходило надвір, аби братися до роботи. Усі знали, що Скагір вимагав праці, а інакше не вижити.

П'ятирічний Івар, сидячи на підвіконні, пальцями малював на зальодянілому вікні. Поруч із ним сидів його старший брат — Трог, який розмотував рибацьку сітку. Найстарша сестра Герда різала нещодавно зловлену рибу. Батьків у хаті не було, пішли ще зрання до ярла Харольда в справах.

– Іваре, ходи сюди, — покликала Герда, закінчивши із рибою. — Голова більше не болить? — вона поклала йому руку на лоба, відчувши жар, захитала головою, посумнішала. — Тобі потрібно бути в теплі, тому йди лягай.

— Але мені не болить, — заперечив Івар. — Я здоровий.

— Йди лягай я тобі кажу! — не хотіла слухати сестра. — Мати сказала, щоб ти не вставав із ліжка.

— Нехай собі бавиться, Гердо, — сказав із кутка Трог, не відриваючи погляду від сітки. — У мене іноді також голова болить. Нічого, живий.

— Забув, як востаннє тебе до цілителя водили, щоб він тобі спазми зняв? Сьогодні ніч Мелетвера, а ти знаєш, що під час неї буває із малими дітьми.

— Ти віриш у ці казочки? — усміхнувся Трог. — Нісенітнеці.

Івар, зрозумівши, що розмова брата та сестри буде довгою, спокійно пішов назад до вікна, адже не встиг домалювати кораблика. Герда, вся зла й схвильована, продовжила голосно й впевнено:

— Казочки? Нісенітниці? А ти згадай маленького Олафа, або Родвігу, які того року задихнулися цієї ночі. Казали, що то сам верховний бог Мелетвер прийшов за ними, зазирнув їм у вічі, а коли побачив, що ці діти слабкі духом, забрав у своє Кістяне Царство.

— Однаково мені, — Трог, не вірячи словам сестри, відмахнувся. — Батько казав, що той, хто чистий душею, може спокійно спати, а тому я і не переймаюся.

— Ага, побачимо, Трогу, як ти заспіваєш, коли прокинешся від думки, що за тобою хтось слідкує. Тільки тоді не кричи, брате, тому що справжні воїни, яким ти себе вважаєш, помирають тихо й спокійно.

— Побійся богів, Гердо! — хлопчина сплюнув тричі через ліве плече, про себе помолився, аби слова сестри не були здійснені. — Розуму немає, що б таке казати?!

Герда, не відповівши, енергійно взяла кошика із випраною білизною, пішла на вулицю, аби розвісити її. Трог, все ще сидячи із сітями, подивився на малого Івара, який саме домалював кораблика.

— Брате, не слухай її, — сказав Трог до Івара. — Тобі нічого боятися, тому що Мелетвер шанує воїнів та слухняних дітей, а в нашій сім'ї є і ті, і інші. А якщо все ж таки будеш боятися, то я ляжу спати із тобою. Гаразд?

— Добре, братику, як скажеш.

Трог підійшов до брата, усміхнувся йому й погладив по голові.

— Я не дам тебе в образу, брате. Обіцяю, — промовив Трог, дивлячись на перелякані очі молодшого брата.

Ніч Мелетвера розпочалася із потужного буревія, який кружляв між хатами, раз за разом налітаючи на дерев'яні стіни. Весь майдан замело снігом, а вогні, які були розпалені у чашах довкола поселення, нервово танцювали під сильним вітром.

Усі мешканці позачиняли вікна із середини, загасили у себе все світло, залишивши лише по свічці. Вважалося, що якщо Мелетвер навідає якесь поселення, то свічка, що самотньо горить у хаті, відвадить його. Дітей, яким не виповнилося семи років, закутували в декілька покривал і освячували холодною водою, оскільки вони ще не вважалися підданими богів, а їхні душі були занадто слабкі, аби противитись впливу Мелетвера. Худобу перевели до зачинених сараїв або копанок, адже верховний бог міг забрати із собою не лише людей.

На середині майдану, де стояла статуя воїна зі списом в руці, розпалили величезне вогнище, аби освітити всю місцину й цим відвадити Мелетвера, який не дуже любив світло. Люди вірили в це, готувалися до Ночі Привидів, як ще називали цю подію. Перед самими сутінками, помічники головного друїда освятили кожну оселю, повісили на вході обереги, аби ті зберегли людей від зла.

Ярл Харольд повинен був всю ніч просидіти в довгому будинку ярлів, при цьому погасити все світло та відчинити вікна навстіж. Із давніх-давен таким чином перевірялася мужність і витримка правителя. Якщо Мелетвер оминав довгий дім ярла, тоді цей муж вважався гідним керувати людьми, але ж якщо бог забирав душу чоловіка до свого Вічного Покою — обирався новий ярл.

Коли останні приготування було завершено, а ярл після довгої промови усамітнився у своїх покоях, вартовим наказали зачинити ворота й підперти їх балками, аби злі духи не увійшли до поселення. Цієї ночі померлі виходили із Вічних Покоїв у пошуку нових душ, а тому Мелетвер був не єдиною загрозою для людей.

Івар, якого вмостили на лежанці біля каміну, недовірливо подивлявся на матір Хільгу, яка схвильовано металася по кімнаті, шукаючи покривала.

— Ось, накрий його, — сказала ніжно вона до Герди, яка стояла поруч. — Вечері сьогодні не буде. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, мамо, — відповіла Герда, вкривши брата покривалом. — Коли ми будемо лягати спати?

— Не скоро, — коротко сказала Хільга, і у світлі стало виднітися її обличчя. Старшій доньці здалося, що бліда матір була чимось налякана.

— Трогу, ти зачинив двері?

— Так, мамо, — син сидів у кутку, вистругаючи ножем наконечник стріли. Був він вправним лучником і справжнім сином свого батька, який із самого раннього дитинства привчався до військової справи. — Коли прийде батько?

— Цієї ночі він у варті, ти ж знаєш.

— Знаю, але не перестаю перейматися через нього.

Хільга, зітхнувши, підійшла до сина, присіла поруч, обійняла його за плече.

— Твій батько сильний воїн, а лише такі повинні боронити нас від духів цієї ночі. Ти ж знаєш.

— Знаю, мамо, — сказав пригнічено Трог, дивлячись на меншого брата та старшу сестру. — Мені чомусь не по собі.

— Ага, а хтось мені казав, що не вірить у це…

— Замовкни, Гердо! — огризнувся він, на що отримав грізний погляд матері, який було видно навіть у слабкому світлі від свічки.

— Візьми себе в руки, юначе.

— Пробач, мамо.

Хільга поцілувала сина в чоло, підвелася, підійшла до меншого, який водив очима від сестри до матері.

— Ну як, сину, тепло?

— Так, матусю, — відповів тихенько Івар, якому було важко дихати через покривала, що лежали на ньому. — А де тато?

— Тато? — Хільга на мить запнулася, чомусь розгубившись. — Він захищає нас цієї ночі.

— А від кого?

— Від злих духів, які можуть бродити околицями. Не хвилюйся за батька, Іваре, краще спи.

— А колискова?

Хільга подивилась на Герду, але та, зморена, вляглася на своєму ліжку й матір зрозуміла, що сьогодні заспіває вона. Усі любили, коли Хільга співала, оскілька вона мала солов'їний голос і чудовий слух. Вже за мить, коли звук буревію затих, жінка почала співати тихим, мелодійним холосом:

Хільга, завершивши співати, подивилася на Івара, який через материний спів заснув. Навіть Герда із Трогом відчули сонливість і сум, які викликала ця колискова. Вони пам'ятали її, пам'ятали ці слова, які колись промовляла мати перед їхнім сном, а зараз, коли знову почули знайомі рядки, то згадали себе малими. Хільга обережно поцілувала молодшого сина, загорнула його в покривало. На вулиці знову стало чутно завивання вітру, який свистів та ричав, наче хижий звір. Вже за мить, за зовсім коротку мить, жінка збагнула, що це не вітер.

За вікнами пролунав гучний вибух, увесь будинок затрусився. Хільга відразу підбігла до малого Івара, взяла собі на руки й перенесла в темний закуток, де стояло ліжко. Хрог і Герда, так само налякані, як і їхня матір, поховалися за її спиною, налякано дивлячись на зачинені двері. Надворі йшов бій, це було чутно по брязкоту зброї і по войовничих вигуках воїнів. Пролунав гучний рев, а за ним відчайдушні вигуки чоловіків. Стало зрозуміло, що до поселення щось увірвалося. Або хтось.

— Таргіре, стріляй! — почувся голос одного із оборонців.

— Обережно, він наближається! — закричав щосили інший воїн.

— Бевульф! — скрикнула Хільга, упізнавши голос свого чоловіка.

— Стій, мамо, не можна туди! — Хрог схопив матір за руку, яка вже хотіла кинутися на поміч чоловікові. — Ми не повинні відчиняти двері!

Жінка безсило заплакала, міцніше пригорнула до себе Івара, який прокинувся від шуму та вибухів, що лунали ззовні. Малюк налякано дивився навколо, а в його маленькі голові промайнула думка, що то Мелетвер прийшов за ним. Хоча, чесно кажучи, такі думки були не тільки в нього.

— Бевульфу, позаду! — закричав хтось із надвору, прямісінько під їхньою домівкою. — Ховайся, зараз знову нападе!

Цього разу Хільга не витримала. Обережно передала Івара до рук доньки, а сама, витягнувши з-під ліжка сокиру, помчала до дверей.

— Мамо, стій!

Крик Хрога був даремним, оскільки жінка відперла двері і вискочила на вулицю. Діти із жахом дивилися їй вслід.

— Гердо, зачини за мною двері й не відчиняй, поки усе не припиниться! — крикнув Хрог, який вскочив, схопив лук і сагайдак стріл, що лежали поруч і відразу побіг за матір'ю.

— Хрогу, вбережи матір! — крикнула йому наостанок Герда, а потім зачинила двері на засув.

— Що коїться? — забелькотів налякано Івар. — Де мама й тато? Де братик?

— Вони скоро прийдуть, братику, — сказала Герда, ледь стримуючи тремтіння в голосі й сльози, що самі собою почали котитися по щоці. Вона про себе почала молитися Мелетверу, щоб той не забирав її родину у свої Вічні Покої.

Весь майдан посередині поселення був встелений трупами загиблих. Довкола палали будівлі, вогонь люто тріщав, нищачи усе, що попадалось на шляху. Чоловіки, схопивши зброю, повибігали надвір, аби дати відсіч невідомому ворогу.

Хільга підбігла до свого чоловіка, який лежав у снігу поруч із їхньою хатою, певно, боронив її із останніх сил. Побачивши Бевульфа, жінка кинулася до нього, підняла голову й стерла із лоба бруд.

— Бевульфе, скажи щось! — молила вона, дивлячись на його широко розплющені очі. — Бевульфе, благаю!

Із хати вискочив Хрог, побачив батька й матір, кинувся до них.

— Що із ним? — запитав нерозуміючи юнак, присів поряд із тілом батька, взяв його за холодну, як лід, руку. — Мамо, що із ним?!

Хільга ридала. Вона кричала, безсило опускаючи й підіймаючи голову від грудей чоловіка. Бевульф, мертвими очима дивлячись на беззоряне небо, мовчав. Хрог взяв його за голову, затрусив нею, щось кричав, намагався розбудити батька, змусити встати, прийняти бій.

— Обережно! — закричали воїни, що стояли біля поламаних воріт. — Він повертається!

Із нізвідки, на світло вогню вилетіло крилате чудовисько. Хрог неодноразово чув про цих істот із розповідей друїда, але ніколи не думав, що вони існують.

Дракон, поливаючи захисників потоком вогню, влетів до поселення, сіючи смерть. Декілька мужів миттєво згоріли, інші ж попадали в сніг, аби погасити полум'я, яке горіло на їхній одежі. Дракон провернувся в повітрі, стрімко опустився до землі, зірвав із однієї з хат стріху. Лучники, що стояли на дерев'яних стінах, без перестану стріляли в нічне жахіття, яке нищило все на своєму шляху. Дракон випустив хмару вогню, попаливши більшість лучників, які із криками попадали на землю із багатометрової висоти.

— Мамо! — вигукнув Хрог, коли бестія пролетіла в них над головами. Юнак встиг повалити матір на землю, цим самим врятував її від пазурів, які пронеслися над ними. — Негайно в підвал! Швидко! — кричав Хрог, трусячи Хільгу за плечі, але, здавалося, вона його не чула. Уже нікого не чула.

Хрог підвівся, схопився за лук, натягнув стрілу на тятиву і, чекаючи дракона, завмер.

«Як вчив батько. Тятива до щоки, відпускай повільно і тримай лук міцно. — промовляв Хрог, аби не забути, однак тремтячі від страху руки були поганими помічниками.»

Почвара летіла зі сходу, широко розмахуючи крилами. Юнак прицілився, мітив у голову, хоча він не міг знати, що проста стріла не завдасть ніякої шкоди цій істоті. Вистрілив, коли дракон був над самою землею і, на диво, влучив. Але це було не єдине дивацтво. Дракон якось дивно рикнув, закинув голову і втаранився в найближчий будинок. Хрог, вражений таким результатом свого пострілу, подивився на матір, яка нерухомо сиділа поруч зі своїм чоловіком і щось шепотіла йому на вухо.

— Мамо, потрібно… — син недоговорив, коли побачив, як дракон почав оговтуватися від падіння, струшував із себе уламки стріхи та стін. Хрог, пам'ятаючи свій вдалий постріл, поклав ще одну стрілу на тятиву, натягнув її, прицілився.

Дракон поволі підвівся, на нього накинулося до десятка воїнів, які хотіли помститися за своїх полеглих товаришів. Велетень махнув крилом, відкинув їх назад, а потім подивився прямісінько на Хрога, який цілився йому в морду. Дракон заричав, розкидав крилами уламки й помчав прямо назустріч хлопцеві, який від страху задуб.

Коли дракон був уже зовсім близько й роззявив свою пащу, хтось миттєво підлетів до Хрога, відкинув його ударом стегна в сніг. Хільга, яка до цього була нерухома, побачила сина, схаменулася, схопила його за руку й кинулася до хати, аби заховати дітей у підвалі.

Тим часом із драконом вступив у бій невідомий чорноволосий воїн, який двічі вистрілив у нього із арбалета. Хрог, побачивши його, збагнув, що то не він повалив дракона своїм пострілом, а цей чоловік.

— До хати, Хрогу! — закричала в нього над вухом Хільга, стукаючи в двері. Збагнувши, що ніхто не відчиняє, вона сховалася із сином за хатою.

Хлопчина зі страхом та захватом спостерігав, як чорноволосий кинувся прямісінько на дракона, вистрілив ще раз, поціливши прямо у відкриту пащу. Коли змій вже був на відстані в три кроки, чоловік спритно витягнув меча із піхов, завертів ним, наче палицею та різанув по нозі. Потім рубанув із плеча по шиї, провернувся під пазурями, що промчали повз нього, вдарив наосліп у відповідь, влучив у око.

Дракон підвів голову, болісно заричав, затупцював на місці, намагаючись затоптати нападника, але чорноволосий не відступав. Пробігши під лапою, він засипав ударами черево дракона, яке було відкрите для ударів. Хрог побачив, як на воїна вилився цілий потік крові, але той не зважав, продовжував бити, рубати, різати.

Дракон, ще голосніше заверещавши, відскочив, недбало відкинув чоловіка від себе, поваливши його в сніг. Потвора закричала, роззявила пащу, із якої річкою текла кров. Потік вогню розлетівся усім майданом, на якому відбувалась битва, здавалося, що вогонь накрив собою половину поселення. Вже за мить, коли дим розвіявся, зліва від дракона вискочив той же воїн, куртка якого була обгорілою, а обличчя чорним від сажі.

«Боги милостиві…Що це за демон? — із широко розплющеними очима роздумував Хрог, міцно вхопивши матір за руку, — Вогонь практично не поранив його, наче пройшов повз!»

Невідомий різанув по лапі дракона, той похитнувся, звалився на правий бік. Воїн, діставши щось з-за поясу, метнув це в дракона. Вибух супроводжувався тисячами синіх іскор, які боляче ранили крилатого змія. Дим поглинув усе довкола, окутавши всі будівлі та дракона, який ричав і плювався вогнем.

Попри те, що Хрог нічого не бачив через дим, він чудово чув звук ударів і ричання. Побачив силует меча, який вздійнявся і миттєво опустився. Потім знову, знову й знову. Дракон, який, схоже, через ушкодження не міг підвестися, палив усе вогнем.

Щось знову вибухнуло, піднявши стовбур снігу, який наче із гейзера забив вгору. Змій, закричавши ледь чутно, зовсім затих, як і удари меча, які до цього майже не припинялися.

Із часом дим розвіявся, а крилате жахіття, яке лежало посередині майдану, не рухалося, стікаючи власною кров'ю. Біля нього колом лежали тіла загиблих, котрі прийняли доблесну смерть від лап цієї істоти. Хрог із Хільгою побачили чоловіка, який повільно відійшов від тіла дракона і, похитуючись та тримаючись рукою за бік, попрямував до них. Він мав чимало поранень, лівий бік був весь випалений, обпечений вогнем дракона, але попри це, незнайомець тримався. Однак одразу було ясно, що проста людина не змогла б пережити такого, а воїн щей тримався на ногах.

Хільга і Хрог налякано й здивовано дивилися в його моторошні риси обличчя, які світилися у світлі вогню. Підійшовши до жінки і її сина, воїн скривився, сплюнув кров на сніг і сказав спокійним, металевим виваженим голосом:

— Ви цілі?

Хрог і Хільга перезирнулися, здивовані цими словами. Жінка повільно кивнула головою, на що воїн посміхнувся втомленою, але щирою посмішкою. Не сказавши більше ані слова, чорноволосий опустився на коліна, харкнув кров'ю і знесилено впав обличчям у сніг.

Воїнів, які полягли під час битви із драконом, поховали уже наступного дня. Їхні тіла, обкладені обладунками, мечами та усім необхідним для потойбічного світу, були спалено й пущено за вітром, як того і вимагали традиції. Сім'я Бевульфа проводжала батька зі сльозами на очах, хоча кожен із них розумів, що доля воїна — це рано чи пізно загинути, боронивши свій дім або батьківщину.

Напад дракона завдав великих збитків поселенню Ольйорн, але люди тут були працьовитими, тому відбудова розпочалася майже відразу. Мобілізувалися як чоловіки, так і жінки.

Під самий вечір, коли надворі затих стукіт молотків, а люди пішли спати, ярл Харольд зібрав нараду, на якій підняв питання нещодавнього інциденту. Але перш ніж про це заговорити, всі хотіли дізнатися, хто є рятівником Ольйорна.

— Перш за все, я, ярл Харольд, хотів би подякувати чорноволосого воїна від імені усіх мешканців Ольйорна за наш порятунок і допомогу в перемозі над драконом. Але, попри все, вимушений просити тебе представитися і пояснити мету свого прибуття, — сказав голосно ярл, звертаючись до чоловіка, який стояв перед ним.

— Мене звати Фалмін із Мальгарда, — представився чоловік, стоячи перед чисельною аудиторією, яка півколом засідала за столами. Посередині сидів сивоволосий ярл, який, як і всі, уважно слухав гостя. — Відпливши із Благандії, за два дні я дістався мису Беньйор, звідки попрямував прямісінько на захід і дійшов сюди.

— Яка була ціль твоєї подорожі? — озвався ярл. — Ти пройшов велику відстань, а отже, мав якусь мету. Яку?

— Я шукаю друїда Грудріра Сивобрового, який, за чутками, проживає саме в цьому поселенні.

Після цих слів присутні загуділи, дехто нервово махав руками і вказував на двері, а інші, більш спокійні скагірці, тихенько перемовлялися і недовірливо дивилися на чорноволосого чужинця. Фалмін терпеляче чекав, адже знав про традиції та звичаї цих людей.

— Друїд Грудрір є вельми шанованою і впливовою людиною на цьому острові, — сказав нарешті ярл, вдумливо розмірковуючи над своїми словами. — Чесно кажучи, бували тут люди, які хотіли зустрічі із нашим мудрецем, але, якщо ти не знаєш, чужинцям суворо заборонено бачитися із ним, а тим паче, розмовляти. Ми не приймаємо чужаків із Благандії, а просто вказуємо їм рукою в той бік, звідки вони прийшли, — голос ярла звучав впевнено, і Фалмін збагнув, що можуть виникнути проблеми. — Якщо ж бути повністю відвертим, то друїд ніколи не спускався зі своєї гори. Сидить там дуже давно, іноді посилає до нас своїх підлеглих, які несуть його волю. Грудрір не любить людей, а тому уникає їх. Проте через те, що ти врятував нас від напасті дракона, а також зі слів Хільги і її сина Хрога, які запевнили нас у твоїй відвазі, ми готові подумати над твоїм проханням.

— Вдячний за це, ярле, — чаклун схилився в поклоні, тому що розумів, що ці люди люблять, коли їх шанують. — Я пройшов довгий шлях, щоб потрапити сюди. По дорозі зустрів декілька істот, які ставали мені на шляху, але моя воля була сильнішою, ніж їхня. Попри все, вдячний вам за те, що виділили для мене шатро із ліжком, аби я міг відпочити. Гадаю, когось іншого ви давно б уже вигнали. Попрошу у вас лише один раз, тому що повторювати не звик, та й сенсу, як бачу, не буде: дозвольте зустрітися із друїдом, адже я не просто потребую, а й заслуговую на цю зустріч. Якщо ж у вас усіх є сумнів стосовно моєї доблесті чи відваги, можете кинути мені виклик. Будь-хто, тут і зараз.

Усі мовчали, здавалося, навіть вогонь, що горів у чашах, перестав тріскотіти. Ярл, який затамував подих при словах чаклуна, видихнув, подивився на своїх радників, які сиділи поруч. Їхні суворі, обвітрені обличчя були здивовані і вражені. Мало хто мав нахабство кинути виклик у великому домі ярла. Відізватися могли й усі, проте, ніхто не наважувався. Чутка про те, як цей чоловік розправився із драконом, розбіглася швидше за вітер, що свистів надворі.

— Дійсно, твоя відвага варта богів, — голос ярла порушив тишу, яка панувала за столами. — Ти схожий на героя із легенд, які мені розповідав батько. Тоді я не вірив, думав, що мене намагаються обдурити. Але коли бачиш, як людина власноручно вбиває дракона — будь-які легенди та міфи стають реальністю.

Присутні мовчали. Навіть найбільш запальні та буйні скагірці затамували подих, чекали на слова ярла.

— Я не знаю твого минулого, вбивце дракона, і ніколи не чув про тебе, — сказав ярл, при цьому дивлячись не на Фалміна, а на присутніх мужів. — Однак хто ми такі, аби судити за щось людину, яка врятувала мешканців Ольйорна, ризикуючи власним життям.

Нарешті дехто із присутніх згідно забурмотіли, схвально кивали, перемовлялися між собою.

Після тривалого обгворення, ярл Харольд підвівся, стукнув келихом об стіл. Це означало, що він прийняв рішення, а за мить, озвучить його.

— Фалміне із Мальгарда, переможець дракона й рятівник нашого поселення. Я, як володар цих земель, при всій повазі до тебе, даю згоду на зустріч із друїдом, — коли дехто із присутніх схвильовано зашепотівся, ярл продовжив. — Але якщо Грудрір відмовиться від цієї зустрічі, ти не станеш наполягати і покинеш Ольйорн. Прошу всіх прийняти це рішення і не заперечувати.

Чаклун під нарощувані вигуки радників та воїнів, що сиділи за столом, посміхнувся і, не чекаючи розвитку подій, вийшов із зали.

Гор заводив вухами, погода в цих місцинах йому абсолютно не подобалась. Тим не менш, кінь був радий, що господар забрав його із собою до Скагіра, не залишивши свого вірного друга в Благандії. Тварина спокійно перенесла декілька днів у морі, тому із цим проблем не було.

Фалмін був змушений вирушати негайно, адже за словами місцевих, погода із кожним днем погіршувалася. Справді, за ці дні чаклун багато говорив із Хрогом, почув чимало цікавого про традиції скагірців. Але всьому хорошому завжди приходить кінець. Навіть не зважаючи на заперечення Хрога, якому чорноволосий запав у душу, Фалмін не мав наміру затримуватися.

Чаклун поправив сідло, перевірив чи закріплені вудила і чи надійно попона, яка захищала від холоду, закриває тіло коня. Запевневшись, що все гаразд, наостанок оглянув арбалета і скриньку із бомбами. Усе було готове до відправлення.

З боку поселення, прямо від воріт до нього біг Хрог, який ці декілька днів не відходив від гостя. Хільга не забороняла, навпаки, говорила, аби юнак побільше спілкувався з їхнім рятівником. Сама жінка рідко заводила розмову з чужинцем, лише періодично готувала для нього їжу й відносила до самотнього шатра, яке розмістили одразу за частоколом. Розмови між ними не було, взагалі. Вона ще й досі не відійшла від смерті чоловіка, а Фалмін розумів те, тому й не намагався щось робити.

— Ну як, готовий? — запитав одразу Хрог, гладячи Гора по носі. — Ти спорядився в довгу дорогу.

— Так, юначе, адже вона й буде довгою, — відповів Фалмін, кивнувши на знак привітання. — Тобі так не холодно? Мені в сорочці і куртці не тепло, а ти лише в якійсь накидці.

— Я тут виріс, чоловіче, — усміхнувся хлопець, високо задерши носа, — як-не-як, умію ладити із такою непогодою.

Фалмін промовчав, лише усміхнувся. Чаклуну подобався цей хлопчина, подобалась його енергія та кмітливість. Щодо малого Івара та юної Герди, то чоловік рідко з ними бачився. Однак інколи малий разом із сестрою провідували чаклуна, розпитували про Благандію і його подвиги. Відповіді Фалміна були короткими й мало цікаві. Принаймні він так думав.

— До речі, прийшов тобі сказати, що саме я буду твоїм провідником до друїда, — сказав як ні в чому не було Хрог, на що Фалмін від здивування підняв брови.

– І хто віддав такий наказ?

— Уяви собі, я. Просто вирішив, що зараз дорога вся в заметах, а знайти шлях без вказівників — майже неможливо. Доведу тебе до Орлиного хребта, а потім поверну назад.

— А що воно — Орлиний хребет?

— Гірський хребет, який тягнеться із півночі на південь. Доволі велика дурня.

— Не висловлюйся. Забув, як отримував стусанів за таке від матері?

— Пфе, — хлопець скривився, намагаючись вдати із себе безстрашного, — як тільки я стану повнолітнім — одразу піду до війська ярла. Тоді Хільга перестане мені вказувати. Буду лаятися стільки, скільки захочу.

— Як скажеш.

— Не віриш?

— Вірю, хіба не видно?

Хлопець, помітивши насмішку в голосі чоловіка, ткнув його ліктем, надувся. Фалмін погладив його по голові, запригнув у сідло.

— Ну що, готовий вирушати?

— Уже? — здивувався Хрог. — Але ж я не готовий!

— Ти ж майбутній воїн, а справжні вояки, юний Хрогу, повинні вміти збиратися дуже швидко.

Хлопчина, трішки повагавшись, дременув щодуху до поселення. Фалмін, не поспішаючи, під'їхав до воріт, зупинився, сперся на луку сідла й став чекати. Хрог залетів до хати, широко відчинив двері. Одразу почувся гнівний крик Хільги, яка сварила сина за те, що той впускає холод усередину. Фалмін терпляче чекав, час від часу чув, як у хаті метушиться хлопець, а сестра чи мати кричить. Краєм ока чаклун помітив, як скагірці, які ходили довкола, подивлялися на нього. У жодному погляді не було дружелюбності. Він знав про це, а тому намагався не звертати уваги. Зрештою, той факт, що Фалмін врятував цих людей від страшної смерті, не робили чужинця для цих людей свояком.

— Уже в дорогу? — хтось запитав позаду, Фалмін повернув голову й побачив ярла, який весь в хутрах, із супроводом йшов з боку пристані. — Ти швидко нас покидаєш, воїне. Не передумав? Обдумай це рішення.

— Це важливо, пане, — сказав чорноволосий, поклонивши головою. — Час не чекає.

— Як і справи, які варто робити, — погодився Харольд, зупинившись біля самої морди коня. — Підеш сам, чи вже встиг набрати добровольців?

Цієї миті з хати вилетів Хрог, який встиг одягнути хутряну накидку, чоботи з лосячої шкіри, а також взяти із собою лук зі стрілами та похідну сумку. Побачивши ярла, хлопчина моментально схилився в низькому поклоні.

— Пане Харольде, велика честь, бачити вас! — крикнув він.

— Хрог, син Бевульфа, — сказав ярл, коли малий підвів голову. — Як завжди шукаєш пригод для себе, а?

— Так, пане. Вирішив супроводити нашого гостя до Орлиного хребта, щоб він не заблукав.

— А сам то ти часто там бував? — запитав один із бородатих чоловіків, що стояв за спиною ярла. — Я чув, що ти майже завжди був у поселенні.

— Неправда! — заперечив одразу Хрог, хоробро дивлячись у вічі чоловікові. — Я періодично виходив на полювання…Із батьком.

— Твій батько був одним із найкращих, Хрогу, і я буду радий, якщо ти станеш таким, — сумно промовив чоловік.

— Я не підведу вас і його пам'ять, ярле, — сказав більш спокійно хлопчина.

— Сподіваюся на це. Фалміне, — Харольд звернувся до чаклуна, якому вже не терпілося відправитись у дорогу, — дякую тобі ще раз за все, що було зроблено. Сподіваюся на нашу найскорішу зустріч.

— Взаємно, ярле Харольде.

— У добру путь.

Хрог підійшов до чаклуна, почав чогось чекати. Фалмін, збагнувши, подав йому руку, допоміг всадитися позаду себе в сідлі. Ярл усміхнувся, задоволено закивав головою.

— Як у баладах та легендах: «…двоє на коні, двоє в полі бою». Щасти.

Фалмін, піднявши руку на знак прощання, причмокнув до Гора й той рушив вперед. Вже із самого початку Хрог взяв на себе керування, те й діло вказуючи руками, куди потрібно їхати. Чаклун, будучи на чималій відстані від поселення, озирнувся. Побачив, що хтось стоїть у воротах і дивиться на них. То була Хільга, яка, скоріше за все, вийшла провести сина. Йому здалося, що навіть звідси видно її сльози і він розумів, за ким саме плаче ця жінка. Було не важко здогадатися, адже за Фалміном ніхто й ніколи не плакав. Принаймні, цей наївний дурень завжди так думав.

Хрог вів Фалміна все далі на північ. Вони оминули декілька поселень, що траплялися на шляху, але не зупинялися, оскільки часу не було. Їли та спали, можна сказати, прямо в сідлі.

Місця, які вони проїжджали, не можна було назвати мальовничими. Скагір славився своїм сніговим покривом, який майже ніколи не зменшувався, а навпаки, збільшувався. Зима лютувала на цьому острові дев'ять місяців у рік, а інші три були більше схожими на осінь, аніж на літо. Довкола вирував сніг, якого не перестаючи ганяв вітер.

Хрог за весь час жодного разу не поскаржився на втому чи голод, це дивувало Фалміна, який і сам почав відчувати сонливість. Нарешті, після цього марш-кидка, вони спинилися неподалік від Орлиного хребта, що став видимий крізь сніжну завісу. Хрог сказав, аби чаклун спинився і спішився — далі потрібно йти пішими.

— Ну ось і прийшли, — сказав, розтираючи сідниці юнак, скривившись від болю. — Прямо перед тобою Орлиний хребет і гора Алебер. Тобі туди.

— Отже, далі на коні не можна? — Фалмін, прикривши рукою очі від снігу, вдивився вперед. — Дійсно, там чималі замети.

— А я про що, — буркнув хлопчина, гладячи Гора по мокрій гриві. — Твій кінь втомився, воїне.

— Не тільки він.

Фалмін ще деякий час стояв мовчки, дивився кудись вперед. Хрог не міг простежити, куди дивиться чаклун, тому просто чекав. Стало холодати й малий, взявши із в'юка хутряну накидку, вкрився. Запропонував зробити те ж саме Фалміну, але відповіді не почув. Чоловік про щось дуже ретельно думав.

— Гаразд, немає чого гаяти часу, — сказав він нарешті, коли Хрог уже майже задуб від холоду. — Зніми ось ту скриню і обережно поклади на землю.

— Ого, важка! А що в ній?

— Необхідні мені інгрідієнти.

— Ааа! — малий вдарив себе по лобі, збагнувши, про що говорить чоловік. — Отже, це ті самі бомби, які ти кидав у дракона!

— Хм, вгадав, — сказав спокійно Фалмін, відмикаючи скриню. — Десь почув?

— Ні, подивився якось вночі, коли ти спав.

— Обманюєш, малий, такого бути не може, — заперечив чаклун, дістаючи із скрині кругленьку бомбочку. — Гор дав би знати, якби почув когось чужого.

— А я і не чужий, тому твій кінь мовчав, — Хрог погладив коня по носі, на що той задоволено заіржав.

— Ах ти ж зрадник! — Фалмін награно нахмурився. — Я тобі цього не пробачу, паскудник! — крикнув до коня, який на це пфиркнув, наче цим самим послав господаря подалі.

— Пробач, я не хотів… — почав Хрог, але замовк, побачивши, як усміхається чаклун.

— Не варто, малий. Зате тепер ти знаєш, чому мене називають Благандійським Чаклуном.

— А хіба не через те, що ти можеш дракона вбити?

– І через те теж. Але завдяки цим ось бомбам, я, скажімо, зрівнюю шанси. Більшість людей думає, що я п'ю якісь зілля, чи промовляю закляття. Проте я не зважаю, знаю про любов людей до різних вигадок. Тим паче, такі розмови мені на руку. Менше дістають.

— Ого! — Хрог широко від здивування розплющив очі. — Отже, ось твій секрет!

— Називай це як хочеш, але краще, якщо про це ніхто не дізнається. Гаразд?

— Даю слово! Ооо! А це що? Арбалет? А це капсула для отрути?

— Так.

— Дай погляну!

— Е ні, малий, немає коли. Іншим разом.

— Яким іншим, я ж іду з тобою!

— Не цього разу, — Фалмін присів на коліно поруч із юнаком, поклав йому руку на плече. — Ти дуже допоміг мені, Хрогу, але далі я повинен йти сам. Однак у тебе також буде відповідальна місія.

— Яка? — запитав засмучено хлопець, стерши сльозу з ока.

— Будеш дивитися за Гором, поки я не повернуся. Забирай його до поселення та доглядай, наче свого брата. Зрозумів?

Хрог кивнув, а за мить обійняв чоловіка, із яким повинен був розпрощатися. Фалмін не пручався, зніяковів трішки від того, але також обійняв малого, якому був вдячний.

— Це тобі на його утримання, — чорноволосий віддав малому невеличкий мішечок із золотом, який беріг на такі випадки. — Використай із розумом.

Підвівшись, чаклун підійшов до Гора, який запитливо дивився на нього.

— До зустрічі, брате, — сказав Фалмін, у якого стиснулося в горлі. — Я повернувся зовсім скоро, а поки що наш малий друг буде доглядати за тобою. Добре?

Кінь фиркнув, пнув його носом у груди. Чаклун погладив його по гриві, на що Гор задоволено заводив вухами. Фалмін, відійшовши вбік, деякий час стояв в стороні й не рухався, дивився вгору. Хрог із подивом спостерігав за тим, але мовчав, оскільки розумів, що так було потрібно.

За мить чаклун повернувся, мовчки закинув скриню назад на спину коневі. Хлопець побачив, як в очах чоловіка сяє неймовірної сили ненависть та злість. Фалмін, побачивши на собі погляд юнака, відвернувся, взяв арбалета й поцепив собі на спину. Закінчивши приготування, він мовчки кивнув Хрогові, поплескав Гора по шиї і, не озираючись, попрямував засніженою дорогою до Орлиного хребта.

Хрог ще довго стояв на місці, тримаючи Гора за вудило, а коли силует чоловіка остаточно накрила сніжна завіса, запригнув на коня і поїхав додому.

Заметіль значно посилилась. Сніг боляче бив в обличчя, закриваючи весь огляд. Фалмін важко переступав крізь замети ногами, просувався вперед. Бачив лише в радіусі декількох метрів, тому готувався до будь-чого.

Через хвилин п’ятнадцять такого марудного та важкого просування, нарешті вибрався із суцільних заметів і вискочив на вже очищену частину дороги. Побачив крутий схил, яким йому доведеться підніматися. Чаклун поглянув на вершини скель і високу гору, яка височіла перед ним. Під самою верхівкою, на випнутому із гори плато, було видно стовбур диму й приглушене світло великого вогнища.

Затягнувши ремінь на поясі, він прийнявся взбиратися по дорозі, яка далі й далі ставала все крутішою та важчою.

Чаклун раз за разом послизався, не раз падав на коліна, боляче забиваючись, але терпів біль, стиснувши зуби та з упевненістю дивився на гору, яка зараз стала ще більшою та темнішою, аніж до підйому. Хмари над ним стали швидко темнішати й десь із сходу, із боку Лютого моря, почулося відлуння грому.

Мигнула блискавка, освітивши місцевість навколо гори. Від побаченого Благандійського Чаклуна пересмикнуло. У самому низу, біля початку підйому, стояла істота із металевою палицею в руках. Очі її навіть в темряві палали червоним, а порватий плащ наче змія віявся на вітрові.

«Зараза і чума! Як вони мене знайшли?»

Фалмін, більше не дивившись вниз, доклав ще більше зусиль, аби якомога швидше взібратися нагору. Розкати грому було чутно все ближче. Наближалася буря. Фалмін здогадувався, що це не просто грім та блискавка.

Зверху почулися віддалені голоси. Зробивши останнє зусилля, чаклун вибрався наверх, побачив відчинені навстіж дерев’яні ворота, а також списи, на які були насаджені голови диких звірів і навіть декілька скальпів людей.

Нарешті підвівшись у повний зріст, Фалмін повільно витягнув із піхов меча, обережно покрокував до відчинених воріт, від яких віяло запахом чогось гнилого. Він вловив чіткий писклячий голос, щось зашипіло й зашкварчало. Цієї миті чаклун пройшов крізь ворота й опинився на плато. Посередині стояв величезний казан, в якому щось булькало та іноді вспливало на поверхню. На невеличкій кам’яній сходинці горіло велике вогнище, яке кидало на скелі моторошні тіні, але Фалмін одразу ж помітив дивину — вогонь, попри свої розміри, анітрохи не давав тепла.

Його увагу привернув писк та шепіт, що доносився ліворуч. Він озирнувся, тримаючи меча перед собою. Під кам’яним навісом сиділо четверо горбатих істот, очі яких час від часу мерехтіли у світлі вогню. Облич Фалмін не бачив, але одразу збагнув, що Грудріра тут немає.

— Де друїд? — крикнув він до створінь, які здивовано придивлялися до нього. — Я шукаю Грудріра Сивобрового!

З-під навісу почувся дикий регіт, схожий на шипіння змій. Одна із невідомих жінок, а скоріше за все це були жінки, наблизилась до нього, все ще залишаючись у тіні.

— Грудрір — це ми! — крикнула пискливо.

– І не Сивоброві! — додала ще одна, голосом, від якого нудило.

— Ми навіть не його родичі! — сказала третя басом.

— Але знаємо, що з ним сталося! — прошипіла четверта, яка підійшла до першої, що стояла найближче до Фалміна. — Друїд помер! Зварився в казані багато років тому! — жінка засміялася, інші підтримали її реготом. — Не засмучуйся, ми не гірші, аніж той ідіот!

— Хто ви такі? — запитав вражено чаклун, у якого все сплуталося в голові. Перш за все виникла думка про зраду ярла, який направив його прямісінько в руки цих істот, але, скоріше за все, Харольд і сам не знав про смерть друїда. — Краще вам негайно вийти на світло.

Зрештою, йому потрібна була лише інформація. Не опускаючи меча, чаклун обійшов казан, при цьому не спускаючи очей із четвірки, яка причаїлася в темряві й мовчала, вичікуючи, що ж зробить незваний гість. Фалмін підійшов на відстань у шість кроків, зупинився, озирнувся на ворота, а потім глянув у темряву.

— Yie keul, kra-la-la! — крикнула писклячим та огидним голосом одна із жінок, очі якої на мить засвітилися червоно-жовтою злобою.

— Ialak, uhu-uhu, ewae! — прошипіла інша, схожим, але більш шиплячим голосом.

Третя і четверта мовчали. У темряві почулося якесь шепотіння. Жінки перешіптувалися, пищали та шипіли, але Фалмін не збирався чекати.

— Я прийшов сюди не битися! Мені потрібна інформація, — сказав твердо, опустивши вістря меча в землю.

Схоже, ці слова вивели жінок із рівноваги, адже вони замовкли й зараз було чутно лише булькотіння в казанку та тріщання вогню.

— Ви розумієте мене? Ви розумієте людську мову?

Фалмін думав, що вони й надалі будуть відмовчуватись. Здавалося, очі жінок стали менш ворожими. Склалося враження, що вони впізнали чаклуна.

— Ардугар, — лише й сказала одна із них. Фалмін нахмурився.

— Я Фалмін із Мальгарда.

Із темряви зненацька винирнуло обличчя. Воно було закрите маскою із дерев’яної кори, у якій були прорізані лише вирізи для очей. Фалмін від несподіванки трішки підняв вістря меча, але жінка не збиралася нападати. Коли чаклун побачив гачкуватий ніс і гострі зуби, які облизував такий же загострений язик, тоді одразу ж збагнув, хто зайняв місце друїда. «Тільки відьом тут і не вистачає!»

— Ардугар, так тебе звуть у наших колах, — сказала та, що була найближче.

Він звузив очі.

— У яких таких колах?

Із темряви залунав хор хриплого каркаючого сміху. Відьми голосно сміялися, при цьому щось говорячи своєю мовою. Фалмін, якому це набридло, зробив крок вперед, підіймаючи вістря вище.

— Я задав питання! — сказав він голосом, в якому звучала міцна сталь. Відьми замовчали.

Фалмін повільно почав крокувати до бестій, ті зашипіли, забилися далі в темряву.

— Стій, зупинись, Ардугаре, ми будемо говорити! — завила одна із них вкрай жалюгідним голосом.

Чорноволосий зупинився, тримав в руках меча й повільно водив ним по вертикалі.

— Той казан, — вказала відьма йому за спину, — випий води із нього й побачиш те, що хочеш. Ми вірні тобі, володарю.

Відьми, погоджуючись, заторохтіли, при цьому шипляче сміючись.

— Я не володар вам, хто такі…

По землі зміями повз густий дим, який окутував Фалміна своїми довгими нитками.

— Що це за чаклунство? — крикнув він, намагаючись розвіяти дим руками.

Відьми мовчали. Виднілися тільки запалені в темряві очиці, які, як здалося Фалміну, були чимось налякані.

– Іклахай! — сказала повним страху голосом відьма.

— Що ще за Іклахай?

Фалмін озирнувся. Позаду стояв воїн із металевим посохом, який до цього чекав його внизу. На ньому були міцні обладунки зі сталі, а руни та орнаменти невідомі Фалміну, здавалося, ледь помітно світяться. Металевий шолом був із металевим гребнем, який йшов далеко за спину. Вирізів для очей та рота не було. Виникло питання: а як він дихає?

Благандійський Чаклун войовничо вигукнув, прийняв захисну стійку, виставивши меча перед собою горизонтально. Воїн у масці вдарив посохом об землю, над ним одразу взійнялася хмара диму.

— Хто ти такий, чорт забирай? — стиснувши зуби запитав Фалмін, повільно обходячи противника збоку.

— Мене звуть Іклахай. Таких як я називають дракогорами. Тебе й так знаю, можеш не представлятися.

Відьми позаду тихенько мовчали, притиснувшись одна до одної і закрившись руками, наче готуючись до захисту.

— Чого вам треба? Ви напали на мене в Білому Хуторі, ледь не позбавивши життя! Спалили всіх його мешканців! Хто ви, трясця, такі?!

Чоловік навпроти трішки відхилився, наче здивувався словам чаклуна.

— Ти дійсно нічогісінько не пам’ятаєш?

Фалмін промовчав. Іклахай дістав посох із землі, дим розвіявся.

— Воно й не дивно, — дракогор захитав головою. — Що ж із тобою зробили…

Фалмін, звузивши очі, пильнував за кожним рухом дракогора, але той, схоже, і не збирався нападати.

— У Білому Хуторі тебе поранив не я, — сказав після довгого мовчання Іклахай. — Повір мені.

— Тоді хто це зробив?

— Я не маю часу на це.

— Тоді якого дідька ти прийшов сюди?!

Іклахай, відвернувшись, повільно підійшов до казану, в якому продовжувало щось варитися. Його важкі обладунки не видавали жодного звуку.

— Особисто мені не потрібна твоя смерть, але є і ті, хто хоче бачити тебе мертвим. Я давно слідкував за тобою, але не мав змоги наблизитися. Це одне із небагатьох місць, де мої і твої вороги не бачать нас. Я не ворог і тому сьогодні не скривджу тебе, а лише підштовхну до порятунку дитини.

Фалмін примружився, відчув, як всередині піднімається злість. Знав, що якщо не почує того, чого хоче, не витримає і нападе.

— Ти знаєш про Ельгі? Звідки?

Іклахай, який розвернувся до нього спиною, поглянув вдалечінь, на білі від снігу та сумні пейзажі, які розкинулися навколо гори. Було чутно, як дракогор бурно дихає, як його голова то опускається вниз, то підіймається вгору. Іклахай про щось дуже ретельно думав.

— Навіщо вам усім моя дитина? Говори! — запитав Фалмін, намагаючись контролювати свій тремтячий від хвилювання голос.

— Твоя дитина — особлива, Фалміне, — нарешті промовив воїн із посохом, розвернувшись до чаклуна. — Наш ватажок, хоче зустрічі із тобою, аби допомогти. Саме він і вказав нам шлях, аби зустрітися із тобою.

– І чому я тобі не вірю.

— Ти не змінився, — сказав спокійно Іклахай, крутячи посох в руці. — Ніколи й нікому не вірив, але зараз не той момент. Я один із небагатьох дракогорів, який не бажає зла тобі та дитині. Знаю, що ти хочеш дізнатися все й одразу, але вони вб'ють мене, якщо я розкажу тобі все.

— Хто вони?

— Мої брати розділилися на два табори, — сказав Іклахай із неприкритим сумом. — Брат Мередір зв'язався із небезпечною жінкою, уклав із нею угоду.

— Що за жінка?

— Не знаю, але вона дуже небезпечна. Мередір переслідує твою дитину. До того ж, йому потрібен ти.

— Ельгі і я маємо драконячу кров, однак що такого вона може дати нашим переслідувачам? Невже вона відрізняється від тих інших, які переховуються по всій Благандії, приховуючи свою справжню сутність?

— Мотиви та цілі Мередіра відомі лише йому, — голос Іклахая був тихим, наче було йому важко говорити. — Не знаю, що задумав Мередір, але повір, я не хочу тобі зла.

— Отже, — Фалмін звузив очі, підозріло подивився на Іклахая, — ти не береш у цьому участі? Чому?

— Наш ватажок хоче зустрітися із тобою, Фалміне. — повторив із тиском дракогор. — Щодо дитини, то ми не хочемо завдати їй шкоди. Навпаки.

Здавалося, Фалмін не довіряв його словам, але почав вагатися.

— Навіщо тим іншим дракогорам моя дитина?

— Ельгіда, як я і говорив, особлива. Ясна річ, уся справа у її крові. Ти — вбивця драконів, великий воїн, наближений до драконів. А мати, Катрін, вища чародійка, яка володіла могутніми чарами. Логічно припустити, що дитина ця має унікальні можливості. — Іклахай зробив ефектну паузу, глянув на чаклуна.

Фалмін дивувався обізнаності дракогора, але це водночас і насторожувало.

– Із чого такі висновки?

— А ти не знаєш?

Фалмін замовк, хоча мить тому хотів щось сказати. Весь час чоловік намагався переконати себе, що він та Ельгі такі ж, як і інші люди. Однак останні події суттєво почало змінювати його думку.

Дівчинка, народжена від мисливця на драконів та чародійки. Від жінки, яка, здавалося б, народити вже не може. Фалмін згадав, як вони були здивовані, дізнавшись, що Ельгіда має повний імунітет від ворожої магії. Фалмін пам'ятав, як Ельгі, проникнувши до кімнати Катрін, знайшла стару чародійську книгу. Пам'ятав, як здивувала усіх, прочитавши без підготовки закляття виклику, через що в будинку невідомо звідки з'явився невеличкий дракон. Уже тоді було зрозуміло, що ця дитина талановита та особлива. І він, як її батько, хотів сховати свої та доньчині таланти подалі від світу, від підступності та хитрості королів та чародіїв.

І зараз, стоячи тут, на плато Орлиного хребта, збагнув, що прогадав і допустив страшну, якщо не фатальну помилку. Помилку, яка може вартувати життя його доньки.

Ця думка в’їлася йому в голову голкою, стиснула щелепу. Очі засвітилися диким синім вогнем, в якій горіла ненависть до самого себе та цього бісово світу.

— Ваш лідер має відповіді на мої запитання? — спитав моторошно.

— Так. Гадаю, невдовзі ти із ним зустрінешся. Він надасть тобі всю необхідну інформацію.

— Але як? — не розумів чаклун. — Як я із ним зустрінуся?

— За це не турбуйся. Коли прийде час, я знайду тебе.

– І це все? Все що ти скажеш?

Іклахай поглянув йому за спину, на відьом.

— Кинь одну із голів цих відьом у цей казан і тоді отримаєш те, на що заслуговуєш. Я прибув, аби підштовхнути тебе до цього. Проте пам'ятай, що за все потрібно платити кров'ю, Фалміне. Особливо за правду, яку у тебе відібрали.

— Про що це ти?

— Не в моїй владі говорити про це. Клянуся тобі, Фалміне, якби я міг…

– І що ти пропонуєш?

— Нічого, Фалміне, абсолютно нічого. Я сказав усе, що потрібно. Тепер головне, аби ти вчинив правильно. У тебе немає права на помилку.

Іклахай махнув рукою, вдарив посохом об землю. Відбувся вибух, навколо піднялася страшна завірюха. Однак на мить, всього на мить. Коли дим розвіявся, Іклахая вже не було. Могло скластися враження, що це все був страшний сон, що цього чоловіка і слів, які він сказав, ніколи не було. Але тепер Фалмін знав, що навіть сни можуть бути дійсністю.

Чаклун все ще будучи не в собі, подивився на зоряне небо, потім на схід, звідки тягнулася буря. Він обернувся, при цьому відчуваючи слабкість. Похитуючись, пішов у напрямку відьом, які зашипіли й закричали.

— Ні, володарю, стій! Ми твої піддані! Вірні служниці твого володаря!

Фалмін не зупиняючись відповів повним ненависті голосом:

— У мене немає повелителів. Я сам володар свого майбутнього.

Він дійшов до печери, увійшовши в темряву, де звикнувші до вічного мороку очі одразу помітили відьом. Ті шмигнули на всі боки, як миші, але від Благандійського Чаклуна втекти вже не могли. Меч опустився на шию першої відьми, яка попалася під руку. Голова покотилася по землі, залишаючи кривавий слід від крові. Цього б вистачило, але він не хотів залишати цих чудовиськ у живих. Вони достатньо наробили лиха в цьому світі.

Ніякого милосердя.

Над Відьминою горою залунали страшні звуки різанини й передсмертні крики. Фалмін повинен був нарешті дізнатися правду.

Біль. Величезний біль пройняв його тіло й стальною хваткою тримав горло стиснутим. Не міг нічого сказати, лише спостерігав.

Навколо розгорнулася битва. Величні війська кидалися один на одного, вгору здіймалося сотні стріл. Всюди кров, смерть. Воїни кричать, помирають на очах у полководців, які спокійно спостерігають на пагорбах за битвою десятків хоругв, корпусів і загонів.

Порятунку немає. Прийшов час Смерті й Розбрату.

Голос був шиплячим та віддаленим, у ньому чулося переконання у своїх словах, які відбилися в голові Фалміна.

Рідні тобі люди загинули, знову настане час Незнання. Ти поринеш у пітьму, до царства Смерті. Ти сам серед вогню, який розростається навколо. Ти сам у той час, коли вирішується доля всього живого.

«Ні! Ніколи! Не здамся і не піддамся!»

Ти вже наш. Ти маєш силу, яка належить нам, Фалміне, Віснику Смерті.

Він стояв посеред поля битви, навколо лежали сотні, а то й тисячі трупів, над якими нагло літали ворони. Не в змозі витримати цієї картини, Фалмін побіг. Не знаючи куди, адже не знав, де взагалі перебуває. Темрява накрила його, чаклун відчув, як позаду мчить вершник. Почувся крик, схожий на рев дракона і шипіння змії. Всередині все похололо, він не хотів повертати голову, але через силу зробив це і жахнувся.

Позаду, через встелене туманом поле битви мчав одинокий вершник у темних як ніч латах. Плащ його був у багатьох місцях розірваний, а очі темного коня світилися чорною злобою. Шолом не мав розрізів для очей, як і в Іклахая.

Вершник, тримаючи в руці довгий пернач, гнав коня по полю і по тілах загиблих. Він прямував до Фалміна, який вихопив меча, став в захистну стійку, виставивши вістря вперед.

Лють та Презирство. Їх неможливо перемогти. Багато обраних намагалося протидіяти Полеглим Янголам, але ніхто не мав достатньо сил. І ти нині слабкий, також загинеш, а тому прийми це, стань одним із нас!

Темний воїн на мить зупинився, побачивши рішучість в очах Благандійського Чаклуна, а потім вдарив коня по боках п’ятами й помчав, люто закричавши. То був крик, подібний вітрові, який зносить стріхи хатів і нищить посіви. Було відчуття, наче все нутро Фалміна перевернулося. Загуділи дерева, стало чутно сотні голосів, які злилися в одну єдину пісню. Пісню про Смерть. То співали мертві.

Дракогор був вже близько. Розмахував перначем, очі його коня засвітилися кольором неба. Фалмін напружився, виставив ліву ногу вперед, знайшовши опору і вже замахнувся мечем, аби підсікти коня.

Цієї навали тобі не спинити. Прийми в себе цю силу, ненависть і відчудження. Прийми. Прийми! Стань одним із нас!

Пернач зі свистом налетів на меча. Цієї миті все потемніло, було відчуття, наче Фалмін падає в чорну діру, яка повністю його всмоктує.

Смерть і Ненависть повисли в повітрі. Вони біжать по небу, розсилаючи своїх вірних слуг. Це дві сестри, які пожнуть криваву данину із цих земель. Приєднайся до нас, стань нами, стань володарем Смерті та Ненависті…

Фалмін винирнув зі сну як із морської хвилі, почав хапати повітря ротом і віддихуватися після видіння. Навколо нього певний час не було нічого, окрім темряви, лише з часом стали видимі казан, печера відьом, відчинені ворота й краєвид із високої гори. Поруч лежали тіла бестій, а голови були складені біля казана.

Чаклун підвівся, хитаючись, намагався знайти опору, але не втримався, зачепився і впав, боляче вдарившись колінами об камінь. Застогнав, проганяючи сліпу лють і ненависть, які чомусь миттєво спалахнули в його тілі.

Фалмін поглянув на небо, здалеку все ще було чутно грім і бурю, які наче велетні крокували землею, змітаючи все на своєму шляху. Він не міг спинити її, був занадто слабким для цього. Але тут перед очима винирнув образ доньки, яка похмуро та налякано дивилася на нього. Ці очі змусили зібрати силу в кулак і підвестися.

Він схопив голову відьми за закривавлене волосся, кинув як і попередню в казан. Всередині щось зашипіло, завищало пискливим голосом, змушуючи мурашок бігати по всьому тілу. Фалмін переборов крик, який почав душити горло, піднявся, чіпляючись за казан і, нахилившись, занурив голову у воду.

— Тату, тату, дивись! — кричала дівчинка, схована у тумані. — Дивись, я тримаю твого меча, бачиш, яка я сильна!

Він поглянув вперед, намагався щось роздивитися. За мить із туману винирнула невисокого зросту дівчина із довгим чорним волоссям і великими синіми, не більше шести років. Вона пробігла повз Фалміна, добігла до струмка і, зачерпнувши своїми біленькими ручками свіжу воду, прийнялася пити. Чаклун похолов, оскільки впізнав цю дитину.

— Тату, дивись, тут риба! Ууу, скільки рибки! — кричала вона пискливим голосом, при цьому радісно сміючись і дивлячись Фалміну кудись за спину. — Дивись, це ж лосось. Так? Лосось?

— Так, доню, це лосось, — почувся чоловічий голос і до дівчинки підійшов чоловік, обличчя якого приховував туман. — Йди сюди, принцесо, а то як мама побачить, то отримаємо ми двоє.

Дівчинка, набравши в ручки води, почала бризкати на чоловіка, який схопив її і усміхаючись почав щіпати. Малеча запищала і хохотала як навіжена, повністю забувши про все на світі.

Фалмін згадав цю мить, яка зачаїлася глибоко в його пам'яті. Одразу збагнув, що все, що зараз довкола нього, це спогади, які загубилися, зникли, пропали, а зараз оживали із новою силою. Згадав також і день, коли це вже відбувалося. Сьомий день народження Ельгіди.

Він поглянув вперед, на пагорб, і між дерев побачив струнку жінку. Обличчя ховалося за довгим хвилястим вогняно-рудим волоссям, а її білі зуби, які були видні при усмішці, сяяли як діаманти на сонячному світлі. Фалмін затамував подих, тому що впізнав свою покійну дружину Катрін.

— Розбишаки, — окликала жінка дівчинку і чоловіка, — ану додому, вечеря вже холоне!

— Мамусю! — кинулася до неї малеча, розбризкуючи ніжками воду із джерельця. Позаду, повільно й розмірено крокував її батько, не зводячи очей зі своєї дружини, яка взяла донькою на руки й махнула йому рукою.

Чоловік хотів піти за ними, але густий туман відгородив його, змусив відступити. Бачив прямо перед собою дракона, який хижими очима дивиться на нього. Поруч виник образ Ельгіди. Вона говорила, плакала, кричала.

— Але я хочу бути поруч!

— Доню, я не можу, це небезпечно.

— Не залишай мене! Благаю!

— Доню, я не можу…

— Благаю, тату…

Він хотів витерти їй сльози, заспокоїти, але не помітив, як над ним нависла якась фігура. Підвів погляд, побачив чоловіка із опущеним на очі каптуром.

— Бідолашний Фалмін. — сказав незнайомий тип похмуро, не зводячи погляду із дівчинки, — Заплутався…забувся…пропав.

Фалмін хотів було відповісти, але тут каптур відкинувся, показавши обличчя.

«Ні, цього не може бути, — промайнула думка в голові чаклуна, — Невже це він, чародій…»

Очі чоловіка були холодними, в них читалася насмішка і виклик, від якого у Фалміна стиснувся кулак. Тут позаду чародія виник ще один розмитий образ, обхопив його позаду руками так, як лише могла жінка обіймати свого коханця. Фалмін не побачив обличчя особи, яка стояла позаду. В голові зазвучав милозвучний, майже гіпнотизуючий голос.

— Дівчинка повинна померти, Фалміне. Заради великого блага!

Чаклун не витримав, люто крикнув, хотів було вскочити, але не встиг. Його вдарили посохом по обличчю, повалили на землю. Фалмін чув, як десь здалеку кричить Ельгіда, як пручається і просить про допомогу, а голос її стає все слабшим. Хотів уже підвестися, але отримав ще раз у скроню.

— Заблукав…забув…пропав…

Фалмін знову прокинувся, мав таке відчуття, наче його дуже сильно побили і кинули помирати. Чаклун не міг піднятися, як не намагався, безсило впав обличчям в землю, вдарився об камінь і розсік собі брову. Спробував ще раз, спершись на меча, але не мав сил, тому ліг біля казана і віддихався.

— Трясця його…невже це він, сука…той через кого це все…

Попереду, прямісінько в палаючих воротах з'явилися істоти, які напали на нього в Білому Хуторі. Вони стояли у вогні, спостерігали за ним і не рухалися. Фалмін відчув, як по щоках течуть сльози. Не мав змоги витерти їх, тому просто змирився. Відчув, як десь в глибинах душі щось обірвалося.

«Помираю. — збагнув миттєво, і від здивування зробилося йому якось спокійно та байдуже, — Тут і зараз. Певно, Майстер мав тоді рацію. Цей сучий син мав рацію!»

Перед тим, як відключитися, чаклун побачив ще дещо. Однак було це не видіння, а спогади того дня, про який Фалмін намагався забути, викинути із голови, знищити, наче його ніколи і не було. День, коли в Благандійському Чаклуну ожила вогняна кров.

Противник напирав, засипав серією швидких ударів, змушуючи лише парирувати і блокувати. Один із ударів небезпечно пройшов біля лівого стегна, потім вістря зачепило долоню, залишило подряпину.

Фалмін відступав, перескакував, наче коник, обманюючи опонента рухами ніг та рук. Карсіль був спритним, рішучим бійцем, а ще жорстоким та підступним, чиї різкі удари були несподіваними завжди. Але цього разу щось було не так. Фалмін парирував більшу частину ударів, контратакував, огризаючись, наче справжнє вовченя, чого ніяк не можна було сказати про нього декілька місяців тому. Важка наука, яку він пройшов за останні два роки в стінах замку Війхль, могли бути рівноцінні бойовим діям на полі битви, де все вирішував скоріше випадок, і лише потім майстерність.

І тут, зараз, б’ючись із ненависним інструктором, Фалмін відчув здатність перемогти, що додавало йому сил. За боєм уважно спостерігав Хольдар із Ерісом, які, напружені наче струни, стояли збоку і слідкували за кожним рухом бійців. Хольдар міцно стиснув кулак, подумки вболіваючи за хлопця, однак бачив, що Карсіль переважає його на короткій дистанції, та і витримка юнака, на жаль, була не вічна. Чого не скажеш про інструктора.

— Ну що, будемо закінчувати? — усміхнувся моторошно Карсіль, прокручуючи перед собою вісімки. Це був його особистий знак перед тим, як мала розпочатися вирішальна атака. Фалмін не коментував, переводив дихання, — Гадаєш, що вхопив удачу за вертляву дупу, засранцю?

Фалмін стиснув зуби, пішов півколом, то прискорюючи, то сповільнюючи рух, чим намагався збити Карсіля із пантелику. Інструктор у відповідь рушив протилежним боком.

— Він буде закінчувати. — сказав сухо Еріс, кивнувши головою в бік пошрамованого чоловіка, чий оскал ставав все більше схожий на звіриний, — Ти ж знаєш цей погляд.

— Не списуй хлопця з рахунків. — відрізав Хольдар. Але навіть сліпий бачив, що бій йшов до свого завершення. Аж занадто добре скагірець знав погляд, яким Карсіль зараз поїдав опонента.

Цієї миті противники кинулися один на одного, завертіли мечами, завертілися самі. Усе сталося швидко. Фалмін провернувся вліво, вдарив згори-донизу, але Карсіль блокував, вийшов у контратаку, ударив в пах. Хлопець відскочив, але удар змусив його незручно перемістити вагу на неопорну ногу, від чого він на мить став вразливим. Цим одразу скористався інструктор.

— Фалміне, обережно! — крикнув в останню мить Хольдар, але було запізно.

Карсіль змією метнувся вперед, ударив так швидко, що лише зблиснуло. Фалмін не встиг парирувати, виставив блок, який був одразу пробитий. Меч Карсіля увійшов в плече по саму кістку, загнався глибоко в тіло. Потоком полилася кров. Фалмін закричав.

Хольдар і Еріс як один кинулися до поранено, але зненацька їх відігнав Карсіль, який із навіженими очима витріщався на поваленого і закривавленого хлопця.

— Назад! Урок не завершено!

Еріс, не очікуючи нападу, отримав у скроню кулаком. Хольдар встиг ухилитися, але зачепився і полетів на закривавлену землю. Фалмін тим часом замовк і, здавалося, не рухався.

— Сученя вирішило потягатися зі мною у вправності! — верещав оскаженілий Карсіль, вивищуючись над хлопцем, який продовжував мовчки стікати кров’ю. — Ти нездара і виродок!

Чоловік пнув Фалміна під ребра, схаркнув кров, яка набралася разом зі слиною у роті. Замахнувся знову, але ударити не встиг.

Фалмін, весь заляпаний кров’ю, почав труситися і битися в конвульсіях, брицаючись на землі, наче риба. Обличчя його покрилося венами, а ліва поранена рука почала парувати, наче її тільки що витягнули із окріпа.

— Що за? — охнув Карсіль, відступаючи назад. Еріс і Хольдар підвелися, глянули на хлопця. І жахнулися.

Фалмін широко відкрив очі, і тут усі побачили його зіниці, які зараз зіщулилися до вузеньких щілочок, а радужка, як і колір очей, став жовтогарячим. Із рота вихоплювався дим, наче всередині бурлив вулкан і ось-ось мав вивергнутися.

«Він стає драконом! — страшної миті збагнув Хольдар, — Але це неможливо!»

Коли він хотів щось крикнути і наказати Ерісу із Карсілем утікати, Фалмін скочив на ноги, повернув голову в бік інструкторів, які нажахано дивилися у драконячі зіниці та на ліву руку, яку зараз покривала щільна драконяча луска.

— Фалміне, спокійно. — Хольдар разом із іншими почав поволі відступати назад, рука помалу потягнулася до меча, але виймати його не поспішала, — Заспокойся, хлопче.

Чорноволосий не чув, замість цього різко глянув на Карсіля, загарчав, наче дикий звір. Пошрамований не рухався, паралізований страхом стояв на місці.

— Хлопче…

Почувся крик. Карсіль завив, дикими очима подивився на куксу і обрубок руки, що валявся на землі. Тієї ж миті драконяча рука Фалміна зімкнулася у нього на шиї стальною хваткою, підняла вгору тіло чоловіка, наче ляльку.

— Невдаха! — гаркнув не своїм голосом хлопець, і тоді ж одним рухом зламав Карсілю шию.

Хольдар і Еріс не встигли отямитися, як між ними метнулася тінь. Фалмін промайнув повз них так швидко, що коли вони почали обертатися, щось уже кричало. Це був Еріс, а кричав він через меча, який зайшов йому у спину і вийшов в області живота. Фалмін смикнув, розширивши рану, на землю випали тельбухи і потік крові.

Тоді драконячі очі, розширені від ненависті та злоби, зиркнули на Хольдара. Скагірець тримав в руках меча, важко дихав, адже мозок відмовлявся вірити у побачене. Попри це, чоловік намагався побороти страх, став у захисну стійку і подивився Фалміну у вічі.

— Хлопчику, досить. — сказав так, як говорив завжди, коли заспокоював учня після важких тренувань або невдач, яких той міг зазнати, — Це я, Хольдар.

Фалмін дивився на нього віддалено, наче не впізнавав. В очах грав дикий вогонь, який був готовий спалити душу того, хто у них зазирне.

— Фалміне…

Хольдар не помітив руху, який зробив його учень, але відчув різку біль в області горла, із якого за мить вибухнула кров. Захльобуючись, чоловік впав на коліна, випустив із рук меча, намагався закрити рану, але руки вже не слухалися. Перед задурманеним поглядом постала розмита фігура, в носа вдарив замах смерті. Фалмін і був нею.

— Учню…

Удар. Голова Хольдара покотилася закривавленою землею, лишаючи цівку крові. Фалмін спинився, завмер на місці, подивився на тіла вбитих вчителів поглядом, повним байдужості. Відчував, як тіло трансформується, змінюється та вкривається лускою, віддаючи нелюдською біллю. Якоїсь миті щось спалахнуло всередині, розриваючи нутрощі. Голова пульсувала, наче мала зараз вибухнути. Фалмін не витримав, впав на землю, не в змозі поворухнутися.

Перед очима почало мутніти, біль відступив на другий план. В голові поповзли образи драконів, вогню та смерті. Він не міг нічого сказати, хоча на мить, на зовсім коротку мить в свідомості Фалміна прокинувся ось той хлопчик, який потребував допомоги і хотів закричати, благаючи про неї.

Коли його розум майже остаточно помутився, а в очах почали виникати темні плями, почулися чиїсь кроки. До нього підійшов високий чоловік в плащі, схилився, оглянув настільки критично та безпристрасно, наче бачив таке неодноразово. Фалмін хотів задерти голову, аби поглянути, але сил не було і на це. Замість цього почув віддалені, сповнені байдужості слова, які голкою врізалися в мозок.

— Ти пройшов Останнє Випробовування, учню. Відтепер розпочнеться твоє справжнє навчання, і врешті ти виконаєш своє покликання, задля якого я колись подарував тобі життя.

Фалмін, почувши ці слова і збагнувши, хто їх сказав, відключився.

Тоді, десь в небі, розправивши крила та роззявивши клюва, протяжно закарчав ворон, віщуючи усьому живому смерть.

Він знову випірнув із видіння, провів рукою по своєму животі і, глянувши на руку, побачив кров. Власну кров. Стогнучи і проклинаючи все на світі, оглянув своє тіло і побачив, що воно все покрите ранами. Фалмін лежав у калюжі власної крові, він із відразою відкотився подалі від казана. Голосно закричав, в безсиллі намагаючись піднятися, але зрозумів, що це безнадійно.

— Ну невже я так ось здохну? — закричав кудись вгору, дивлячись закривавленими очима на темне небо, із якого будь-якої миті могли забити блискавки.

Спалахнула перша, яка вдарила прямо у ворота і ті зайнялися яскравим вогнем. Фалмін спостерігав за цим буйством стихії і розумів, що починає втрачати свідомість. Спробував відповзти подалі від вогню, який почав розповсюджуватись від воріт до нього, але руки перестали слухати, а ноги взагалі відмовили і здавалися безкорисним баластом. На нього дивилися десятки очей.

— Анарель! — закричав щосили, перед очима почало пливти знайоме обличчя. — Катрін!!! — заволав знову, згадавши образ покійної дружини, яка за ці всі останні роки ніколи наскільки точно не виникала у його свідомості. Адже він відганяв спогад того страшного дня…

І тоді прийшло видіння, яке уже було забуте. Видіння із минулого, яке колись вбило частину Фалмінової душі раз і назавжди.

Крики між жінкою та чоловіком лунали на весь будинок, інколи чулися прокляття та гупання кулаками по столу. Ця сварка була самою гучною та агресивною за останній час.

Ельгіда сиділа на галявинці біля будинку, уважно дивилася на батьків крізь вікно і похмуро шморгала носом.

«Знову те саме, — думала собі, споглядаючи видовище із засмученим виразом обличчя, — Щодня все гірше…»

Вона підвелася, наче відчула потребу негайно піти звідси, загубитися глибоко в пущі лісу, що розкинувся на північ та схід від будинку. Темрява між стовбурів дерев манила до себе, обіцяла прихисток та змогу не чути всього бруду, яким зараз поливали один одного батьки.

Ельгі подивилася на батьків, закусила пригнічено нижню губу і побігла до лісу.

«Він манить мене…Я так давно не бачила Змійчика. Можливо сьогодні пощастить?»

Поки Фалмін люто сварився зі своєю дружиною, дівчинка добігла до лісу та розчинилася між дерев.

— Як давно ти зраджувала, Катрін?! Скільки часу він вливає тобі в вуха ці нісенітниці?! — голос Фалміна тремтів від люті, відбивався від стін і налітав на рудоволосу жінку, в чиїх очах читалася розгубленість та відчай.

Надворі саме загриміло.

— Фалміне, ти не розумієш…

— Ти думала, що я нічого не дізнаюся? Гадала, твоя різка поведінка щодо Ельгіди та її майбутнього омине мою увагу?! — Фалмін стиснув кулаки, ледь стримуючи потік агресії та люті, що розплився його тілом.

Катрін не відповіла, замість цього відвела погляд, обхопила себе за плечі руками, наче цим хотіла відгородитися від чоловіка. Фалмін зціпив зуби, вилаявся, від відчаю ще раз гупнув по столу. Катрін мовчала.

— Дев'ять років, Катрін! Дев'ять чудових років у шлюбі, в коханні та розумінні! А тепер ти усе ламаєш, і заради кого?! Хочеш забрати Ельгіду в кляту чародійську академію, де над такими дівчатками ставлять експерименти та усіляко намагаються використати? Нізащо!

— В Еленітелі вона зможе повністю реалізувати свій потенціал, Фалміне! Я чародійка, і знає, про щ говорю. До того ж там безпечно! — відказала Катрін більш впевнено. — Ти чудово знаєш про здібності Ельгіди…і про її родовід також.

Фалміна пересмикнуло. Він на мить примружив очі, боячись навіть повірити у свою страшну здогадку. Ці слова не могла говорити Катрін…Вона б ніколи не дійшла до такого сама, а відповідно…

— Він знає про дівчинку? — глухо запитав чоловік, і голос його звучав металево та якось штучно, — Твій клятий коханець знає не лише про її здібності, вірно?

Катрін зустрілася із ним поглядом, закусила губи в нерішучості та страху, який відчула від погляду чоловіка. Вона побачила там синій вогонь. Ніколи ще, скільки жінка бачила подібне, це не віщувало нічого хорошого.

— Я хочу вберегти дитину, Фалміне, зберегти її людей, котрі можуть дізнатися про її родовід і використати у своїх цілях. Невже ти не розумієш?!

Фалмін, здавалося, не чув її.

— Ти розповіла йому про те, хто я такий? Ким були мої предки?

Катрін запнулася, на мить винувато опустила погляд, наче боялася сказати це вголос. Фалмін дивився на неї і не зводив свого страшного погляду із дружини, його обличчя потемніло, подібно до небу на дворі.

— Він знає про нашу драконячу кров. Він знає про те, що наші предки ведуть свій родовід від Затрігдіра і були правителями цих земель тисячу років. Він знає, що дівчинка, як і її батько, має права на престол усієї Благандії. А тепер різко хоче забрати її у мене, відділити від батька та зачинити у вашій бісовій академії і в потрібний момент використати. Правда, Катрін?

Було помітно, як губи жінки затремтіли, а погляд скакав, наче м'ячик. Фалмін від реакції дружини похолов, присів на стілець і обхопив голову руками. Надворі загриміло.

«Це катастрофа…Якщо знає цей покидьок, тоді дізнаються і інші…»

— Я охороняв цю таємницю все своє життя, боявся, аби хтось вивідав про мене та мою кров…І ти перша, кому я довірився, кого я покохав після десятків років самотності та поневірянь. А Ельгіда…ця дитина усе для мене, Катрін, ба навіть більше, аніж ти в свій час. — Фалмін сказав це крізь долоні, зімкнуті на своєму обличчі, а Катрін прямо ж таки відчула, як тремтить тіло чоловіка. Чи то від гніву, чи ж від зневіри.

— Як і кожна матір, я бажаю своїй доньці лише найкращого, Фалміне. — Катрін наважилася підійти до чоловіка, присіла поруч, обійняла його за плечі і спробувала зазирнути у вічі. — Ми із тобою крові од крові дракони, колись я була іншою, мала життя, яке докорінно відрізнялося від нинішнього. Я також відмовилася від багатьох речей, як і мої батьки, які будучи чистокровними драконами перевтілилися в людей та влилися в їх суспільство, стали частиною цього світу, що колись взяв гору над світом драконячим. А тепер у нас є донька, в якій тече кров вищих драконів, і до того ж бога-дракона Затрігдіра. Вона може використати це, повернути велич нашому роду та расі. І ти міг би, якби не відмовився від свого дару, від своїх предків. Але я не збираюся із цим миритися, і саме тому звернулася по допомогу до людини, яка здатна допомогти нам…

— Ти не отримаєш Ельгіду.

Катрін запнулася, застигнута зненацька словами Фалміна. А точніше тоном, із яким він їх сказав. Вона повільно забрала руки від чоловіка і заціпеніла, адже відчула неймовірно потужну та небезпечну енергію, що почала потоком виходити від Фалміна.

Дощ затарабанив у шибки вікон, вітер завив, загриміло і вже через декілька секунд небо освітила блискавка.

Жінка від цього звуку мимоволі зітхнула, а тіло її напружилося. Вона підвелася і навіть не відчула, як долоні її почали нагріватися, а губи були готові будь-якої миті проговорити закляття.

«Якщо він мене примусить, я не буду мати виходу…»

— Ми дракони, Фалміне, і така наша природа. — вона показово глянула на його ліву руку, вкриту драконячою лускою — результат неповної трансформації, клеймо, із яким Фалмін жив більшу частину свого життя. — Навіть не заважаючи на те, що ти вбиваєш власних братів по-крові, що ти ненавидиш їхню природу, але сам є таким же. Я не збираюся відсиджувати та робити вигляд, наче нічого не можу змінити. Прийшов час помститися людям за зраду, і Ельгіда відіграє в цьому основну роль. А я захищу її і навчу, наведу на правильний шлях…із тобою чи без тебе.

Катрін була вправною чародійкою, вважалася однією із найкращих серед собі подібних…Однак Фалмін вскочив настільки швидко, що вона не встигла навіть проговорити закляття. Він схопив її за шию драконячою рукою, підняв над землею та стиснув. Жінка захрипіла, билася ногами та руками, намагалася хапнути повітря ротом і спробувати промовити закляття. Фалмін смикнув, загарчав, наче звір, притиснув її до стіни і зазирнув у вічі.

«Цей погляд… — встигла подумати Катрін, споглядаючи, як очі її чоловіка трансформувалися в дві чорні прірви із синім вогнем, що яскраво палав в їх глибинах. — Драконяча кров…Ельгіда…»

— Я кохав тебе, більше за своє життя, — сказав Фалмін голосом, який точно не міг йому належати. Він трішки ослабив хватку, аби Катрін могла ковтнути повітря, і тоді додав уже своїм голосом: — Але тепер Ельгіда є моїм життям, і я нікому її не віддам, Катрін. Навіть тобі.

Цієї миті обличчя Фалміна потемніло, його розум затуманився і голоси в голові вибухнули вихором злості та люті, підштовхуючи його зробити те, чого б ніколи не зробив справжній Фалмін.

Він востаннє подивився в благаючий та наляканий погляд жінки. І тоді його рука на її тендітній шиї смикнулася. Хребці грустнули, наче гілки під ногами, вигнулася під неприроднім кутом. Обличчя Катрін завмерло в здивованій гримасі, почало синіти, а тіло обмякло.

Фалмін повільно поклав тіло покійної дружини на підлогу, а його обличчя пом'якшилося, наче він пробудився від страшного сну. Він подивився на обличчя жінки, яку не зважаючи на все кохав впродовж усіх цих років. Яка подарувала йому доньку…і зрадила із людиною, яка захотіла цю дитину забрати.

Фалмін відчув запаморочення, впав на коліна і схопився за голову. І тоді під нарощуваний шум вітру та дощу закричав нелюдським голосом, почав рвати на собі одяг від відчаю та болю, що заразила його тіло подібно вірусу і зараз роз'їдало шаленим вогнем. Він опустив голову на тіло дружини, закричав, вивільнюючи увесь біль.

Небо плакало разом із ним, а вітер відносив його крики подалі, за горизонт, аби ніхто не почув цього відчаю та страждань.

У вухах Фалміна зашуміло, було відчуття, наче голова розривається повільно на декілька частин, але він переборов це, принаймні намагався не зважати. Лише за мить збагнув, що несеться на коні, оточений темрявою. Попереду височіла стіна із густого туману. Туди він і гнався.

Позаду зненацька почулися вигуки й крики, звуки різанини. Чаклун повернув голову на ходу і побачив силуети в тумані. Побачив, як одні ріжуть інших своїми мечами та перначами. А потім почув крик.

Ельгіда!

Фалмін зупинив коня, але це не був кінець. Далі почулося шипіння і різкий удар. Хтось впав на міст і голосно кричав від болю. Не витримавши, чаклун пришпорив коня і помчав назад, де саме схопили за волосся жінку.

Та, що жива, та, що приносить життя, нині ж його втратить від твоєї руки!

Фалмін вискочив із туману, але мосту вже не було. Тепер на цьому місці стояло велике дерево, під яким сиділа жінка із розпущеним чорним волоссям. Він зупинив коня, зіскочив на землю, підбіг до неї, сподіваючись, що це Ельгіда. Але це була не його донька.

— Я давно чекала нашої зустрічі, — сказала жінка дзвінким голосом, схожим на шум річки. — Нарешті ти прийшов, Фалміне із Мальгарда.

Він завмер, вдивився у холодні, неймовірно спокійні і водночас засмучені очі. Побачив у тому погляді себе, впав на коліна. Жінка нерухомо дивилася на нього, наче очікуючи неможливого. Чоловік збагнув одразу, хто зараз перед ним. Не раз уже втікав від цієї жінки, яка крокувала за ним все життя. А зараз наздогнала, тому що він просто втомився від неї ховатися.

— Ти здивований? — запитала холодно та виважено, наче готувала для нього цю фразу сотні років.

— Ні, пані, не здивований, — відповів він спокійно. — Навіть потішений.

— Гадаєш, я допоможу тобі очиститися від крові, що засохла на твоїх руках?

— Ні, пані…

— Ти побачив усе, що повинен був, Фалміне із Мальгарда. І згадав усе те, про що так хотів забути. Такі умови життя, вбивце драконів. За все потрібно платити.

— Знаю, пані…

— Боїшся?

— А є сенс тебе боятися?

Вона мовчки усміхнулася. Самими лише очима, у яких при цьому продовжував вирувати холод і спокій.

— У тебе занадто багато запитань, Фалміне, і повір, далеко не кожному я дозволяю їх ставити. Однак ми доволі близькі з тобою, а тому відповім на одне, будь-яке.

Фалмін уже хотів щось сказати, але запнувся. Жінка уважно дивилася на нього, здогадувалася, що саме запитає цей чоловік, але, як би то не було дивно, вперше за своє вічне існування, прогадала.

— Чого боїшся ти, Володарко Мертвих?

Це запитання вивело Смерть із рівноваги, змусило навіть розгубитися, задуматися. Фалмін збагнув, що потрапив точно в ціль, а вона, попавшись на це, була змушена відповідати.

— Боюся забуття, Фалміне. Боюся бути нестрашною для вас, людей, які вірять в мою силу та владу над цим світом, — вона дивилася на нього виважено та спокійно, однак навіть він відчув, що Смерті стало не по собі. — Ну що, тепер ти задоволений?

— Боги існують, поки у них вірять. Так само із тобою, — зрозумів Фалмін.

Смерть довго дивилася на нього, трішки розгнівана власною слабкістю, яку проявила перед людиню. Але дивне відчуття не полишало її, змушувало відкинути злість. Хотіла допогти цьому чоловіку, адже мав він погляд холоду і темряви. Погляд Смерті.

— Дивна ти людина, Фалміне. При зустрічі зі Смертю не спитав ти про дитину, а лише про те, чого я боюся. Чи не дивно це?

— Я і сам зможу врятувати доньку, а ось про твої страхи знає далеко не кожен.

Смерть усміхнулася самими очима, глянула на могутнє дерево, яке розкинуло в усі боки своє велике гілля.

— Ми близькі, Фалміне, — вона не відводила погляду від дерева, зірвала маленький листочок, який у її долонях одразу почорнів. — Саме через це ти можеш зі мною говорити. Саме зараз. Говори, тільки не квапся. Прошу. Часу у нас вдосталь.

Смерть дала Фалміну почорнілий листочок, обережно поклала його в руку чаклуна. При першому ж доторку листок знову позеленів.

— Усе те що я бачив…Спогади, про які я хочу забути… Минуле, що женеться за мною. І воно, якби я не старався, завжди буде наздоганяти. Минуле ніколи не відпускає нас.

Він підвівся, відвернувся. Відчув у себе на спині її погляд. Затремтів.

— Чому у своїх снах я бачу Ельгіду із драконом. Це пов'язано із нашою кров'ю, із історією нашого роду?

— Ти бачиш лише поверхню озера, Фалміне, — Смерть підійшла до нього, подивилася своїм холодним поглядом. — Але ніколи не намагався заглибитися і побачити, що ж на дні. Лише людина, яка буде готова віддати все, зможе дістатися до глибини.

— Ти бачила її? — запитав тремтячим голосом.

— Бачила.

Чоловік закусив губу, нахмурив брови, згадавши перед собою личко своєї доньки. А збоку тут-таки з'явилося обличчя Катрін…Тепер, коли він знову нагадав собі, коли відчув знову ті ж емоції, вона ніколи не полишить його, не пробачить.

— Вона тримається, Фалміне, але вкрай потребує твоєї допомоги. І порятунку.

— Я забрав її у матері, аби захистити, — сказав він наче виправдовуючись. — Катрін не залишила вибору…Спровокувала мене.

Смерть дивилася на нього спокійно, без емоцій.

— Це ж не все, що ти бачив, правда?

— Самаель, — сказав він із неприкритою люттю та ненавистю, згадуючи обличчя чародія.

— О так, відомий усім Самаель! Він добряче тобі насолив, — сказала вона, таємничо усміхнувшись. — Можна вважати, зруйнував життя. Яка іронія, що ти це дізнався лише зараз.

— Саме він встав між тобою та Катрін, — продовжувала Смерть, бачачи, як Фалмін стиснув кулаки. — Цей чоловік вивідав секрет, який ти приховував впродовж багатьох років…Він змусив тебе вбити власну дружину, яку ти кохав так щиро та самовіданно…Він змусив тебе сховати доньку, відвезти її до Канйору та передати Гакару на виховання. І що ж далі, Фалміне? Яким чином ти помстився?

Він мовчав, опустивши погляд. Відчував себе обманутим і вбитим із середини. У грудях дико калатало серце.

— Ти просто відступив, Фалміне із Мальгарда. Навіть коли твоя дружина загинула через нього, навіть коли твоя дитина роками тебе не бачила, Благандійський Чаклун не зміг розпізнати правду і брехню. Не зміг виявити і вбити людину, яка була у цьому винна. Ти боягуз, Фалміне, адже завжди тікав від істини.

Він підвів погляд, подивився на Смерть із ненавистю. Але лише на секунду. Знав, що вона має рацію. За мить відвів очі на велике дерево, що стояло позаду. Листя повільно падало на траву.

— Я не впорався, — сказав тихо, наче горлянку йому стиснула невидима рука. — Втратив усе, пані.

Вона дивилася на нього без співчуття. Смерті була невідома така річ, як співчуття.

— Якби ти втратив усе, Фалміне, ми б зустрілися значно раніше.

Фалмін стиснув зуби, водив блукаючим поглядом землею, наче загублена дитина.

— Якщо вже у нас така розмова… Хочеш, аби я тебе здивувала? — спитала раптово Смерть, у голосі якої заграли злостиві нотки.

— Слухаю… — видавив він.

— Самаель лише верхівка айсберга. Ти навіть не уявляєш, які сили тут задіяні.

— Що саме їм потрібно?

— Усе й одразу, як би дивно це не звучало. Люди часто переслідують цілі, задля яких ладні робити страшні речі.

— Я знаю їх?

Смерть подивилася на Фалміна дивним, спокійним поглядом, у якому читалася певна втома.

— Важливо те, що вони знають про тебе та Ельгіду…Про вашу кров та силу, якою вона наділена. І що саме головне, знають як це використати.

— Але ж…

— Твій час вичерпано, Фалміне.

Чаклун глянув на її усмішку, побачив блиск в очах і тут раптом збагнув, що дійсно пропав. Вона прийшла по нього.

— Тільки не зараз, Володарко, не тоді, коли я бачу чіткий шлях. Дозволь мені все виправити. Поверни мене назад, щоб я міг це зробити. Щоб міг врятувати доньку і загладити свою провину!

Від кожного його слова усмішка Смерті ставала все ширшою, наче вона знала усе це давно. Кожне його слово. Кожний рух.

— Гадаю, ти розумієш, що я ніколи й нічого не роблю задарма, Вогненароджений. — вона демонстративно глянула на його ліву руку, вкриту драконячою лускою.

— Розумію, пані, інакше не просив би про таке.

Смерть дивилася на нього своїм крижаним поглядом, здавалося, вивчала чаклуна, придивлялася.

— Ти будеш жалкувати про це, Фалміне, — сказала голосом, від якого навіть у нього перехопило подих. — Можеш бути у цьому впевнений.

Чаклун повернувся до неї обличчям. Вона бачила, що його погляд змінився, зіниці звузилися, стали вогняними. Замість синього холоду та чорної безодні та жевріло полум’я, здатне розплавити гори та висушити моря. Зараз Фалмін був спокійним, зосередженим, таким, яким і повинен бути справжній батько. Батько, ладний битися за свою дитину до останнього. Навіть із самою Смертю.

Жінка усміхнулася. Щиро. Знала, що він скаже. Бажала почути ці слова, наче від цього залежало її існування. Цієї миті зірвався нещадний вітер, десь вгорі, поміж темних хмар, пролунав грім. Фалмін мимоволі відчув, як на обличчя йому падають краплі дощу. «Чорні краплі із чорного неба, — подумав він. — Шанс для мене довести Майстру, що я здатен на більше. Здатен отримати ще один шанс. Здатен захистити доньку.»

— Я готовий сплатити будь-яку ціну, — сказав Фалмін, переборюючи запаморочення, яке сколихнуло його свідомість. — Ти повернеш мене назад, аби я врятував та вберіг дитину. Аби покарав тих, хто причинив мені та Ельгіді біль та страждання. А тоді, коли я зроблю це…Коли виб'ю із Самаеля та його поплічників правду, яку навіть ти не бажаєш відкрити мені… Що ти хочеш отримати взамін, пані?

Володарка Мертвих сумнівалася лише секунду. Підійшла до Фалміна, обережно взяла його за руку і ніжно, наче коханого чоловіка, поцілувала в губи.

— Тебе, — прошепотіла Смерть.