Куди залітають лиш орли

9

Сміт зупинився перед дверима з табличкою «Радіорубка», жестом наказав усім змовкнути, поглянув на трьох знічених бранців і промовив:

— Навіть не думайте кликати на допомогу або щось таке утнути. Я зовсім не в захваті від того, що маю тягнути вас до Англії. Лейтенанте Шаффере, гадаю, варто трохи обмежити їхню можливість рухатися.

— Справді, варто, — погодився Шаффер. Підійшовши по черзі до кожного з трьох, він розстебнув верхні ґудзики мундирів і, стягнувши їх униз, заходився рукавами зв'язувати за спинами лікті. — На певний час це звільнить від клопоту їхні руки.

— Але не ноги. В жодному разі не дозволяй їм підступати близько до себе, — попередив Сміт Мері. — Цим трьом нема чого втрачати. Гаразд, лейтенанте, коли вже ви впораєтеся?

— Готово. — Шаффер обережно прочинив двері радіорубки.

Це була простора, добре освітлена кімната, все умеблювання якої складалося з величезного столу біля вікна в протилежному її кінці й масивного радіопередавача на столі. Окрім ще двох стільців та стелажів, у кімнаті не було навіть килима на підлозі.

Мабуть, саме відсутність килима й виказала їх. Щойно Шаффер став підходити до оператора, що слухав тиху музику з Відня й курив сигарету, як підлога рипнула. Оператор миттю обернувся й скочив на ноги. Але думка його спрацювала ще швидше. З підкресленою готовністю підвівши вгору руки, правою ногою він натиснув на кнопку під столом. У коридорі пролунав різкий сигнал тривоги. Шаффер метнувся вперед, змахнув прикладом автомата, і непритомний оператор повалився на стіл, а тоді сповз на підлогу. Але сигнал тривоги лунав далі.

— Цього ще бракувало! — в розпачі промовив Сміт. Він вибіг у коридор, побачив аварійного дзвінка під скляним ковпаком і люто вдарив по ньому автоматом.

На підлогу посипалися друзки, і сигнал раптово урвався.

— Всередину! — Сміт показав на відчинені двері радіорубки. — Всі туди! Швидше! — Заштовхавши трьох бранців у кімнату, він обвів її поглядом, помітив бічні двері й гукнув до Мері: — Швидше! Що там? Шаффере!

— Гораціо вартує при мості, — пробурмотів той, потім перетнув кімнату й став біля дверей. — Без цього можна було б обійтися, босе.

— Багато без чого в нашому житті можна було б обійтися, — зморено промовив Сміт і позирнув на Мері. — Що там?

— Схоже, склад радіодеталей.

— Відведіть із Джонсом цих трьох туди. Спробують писнути — пристрельте!

Джонс поглянув на зброю, яку тримав з помітним побоюванням і промовив:

— Я не військовослужбовець, сер.

— Можу вас порадувати, — кинув Сміт. — Я теж не військовослужбовець.

Він квапно підійшов до передавача й став вивчати хитросплетіння з'єднань, кнопки та перемикачі. Секунд двадцять він лише мовчки дивився на все те.

— Знаєте, як працює ця штука? — спитав від дверей Шаффер.

— Кращого нічого спитати не придумали? — огризнувся Сміт. — Але дуже скоро дізнаємося, правда ж? — Він перемкнув апарат на ультракороткий діапазон і поставив частоту. — Бродсворд викликає Денні Боя, — промовив у мікрофон. — Бродсворд викликає Денні Боя. Ви чуєте мене? Ви чуєте мене?

Ніхто не відгукнувся. Сміт змінив частоту й спробував знову. І ще раз. І ще. Шосту чи сьому спробу перервав звук пострілу. Сміт рвучко обернувся. Шаффер випростався на весь зріст на підлозі біля дверей; з дула його автомата вився димок.

— До нас гості, босе, — промовив Шаффер, ніби вибачаючись. — Здається, нікого не зачепив, але, присягаюся, адреналіну в них у крові побільшало!

— Бродсворд викликає Денні Боя, — нетерпляче повторив ще раз Сміт. — Бродсворд викликає Денні Боя! На Бога, чому вони не відповідають?

— Вони бояться виткнутись із-за рогу, бо я їх відразу ж побачу, — вдоволено промовив Шаффер, зручно лежачи на підлозі. — Я тут протримаюся до Різдва. Тож можете не квапитись!

— Бродсворд викликає Денні Боя! Бродсворд викликає Денні Боя! Цікаво, чи скоро вони додумаються вимкнути електроживлення?

— Денні Бой, — благальним голосом підпрягся Шаффер, — ради Бога, чому ви не відповідаєте? Чому ви не відповідаєте?

— Денні Бой викликає Бродсворда. — Голос із приймача був такий чіткий, без жодних радіоперешкод, що здалося, ніби він прозвучав із сусідніх дверей. — Денні Бой…

— Одна година, Денні Бой, — урвав його Сміт, — одна година. Як зрозуміли? Прийом.

— Зрозумів. У вас вона є, Бродсворде? — Голос, без сумніву, належав адміралові Ролланду. — Прийом.

— У нас вона є, — підтвердив Сміт. — У нас є все.

— Всі гріхи прощено. Матуся Макрі вирушає до вас. Вирушає негайно ж.

Ляснув ще один постріл із Шафферового автомата. Ролландів голос із приймача запитав:

— Що це було?

Сміт не відповів. Підвівшись, він ступив три кроки назад і вистрілив. Обличчя його перекривилося від болю, бо віддачею вдарило по скалічених пальцях. Але ніхто більше не повинен був скористатися з цього чудового передавача. Сміт коротко позирнув на Шаффера: обличчя в американця було спокійне й незворушне. Шаффер вочевидь належав до тих, що підбадьорливих слів не потребують. Сміт швидко підійшов до вікна й лівою рукою підняв раму.

Місяць майже сховався за темною хмарою. Долина потопала в пітьмі. Знову почав падати сніг. Холоднеча пронизувала до кісток. Крижаний вітер, що увірвався в кімнату, прилетів, здавалося, з самого полюса.

Сміт побачив, що вони у східній частині замку, найвіддаленішій від горішньої станції канатної дороги. Підніжжя гори огортала така густа темрява, що годі було розгледіти, чи є там вартові з собаками, чи вже нема. А втім, у їхньому становищі це вже не мало жодного значення. Сміт відійшов од вікна, видобув з торби нейлонову линву, прив'язав один її кінець до ніжки залізного столу, а другий кінець лівою рукою почав опускати в темряву за вікном. Потім ретельно змів із підвіконня сніг: пильному чужому оку тепер мало б здатися, що цим шляхом утечі скористалося кілька чоловік. Другий кінець линви торкнувся землі. Сміт ще хвильку подумав — і відмовився від своєї ідеї. Вона також не мала шансів на успіх.

Він перетнув кімнату й підійшов до Шаффера, який чатував на підлозі біля дверей. Ключ стримів у замку, а замок, як задоволено відзначив Сміт, був такий самий добротний, як і все у «Шлосс Адлері».

— Час замикати двері, — промовив він до Шаффера.

— Хай визирнуть ще раз — тоді я зіб'ю з них ще трохи пихи, — запропонував Шаффер. — Востаннє хтось вистромив голову з-за рогу хвилини зо дві тому. З'являться — я їм відсалютую, і в нас буде кілька хвилин, щоб вислизнути по цій линві й накивати п'ятами.

— Я про це думав… — Сміт зіщулився, коли до кімнати знову залетів вітер. — Як зимно.

— Це втрата крові, — кинув Шаффер і, помовчавши, неприязно додав: — А все через той коньяк, який ви там розпивали.

Він знову замовк і став пильно вдивлятися туди, куди був наставлений його автомат. — Босе, дайте мені вашого ліхтарика.

— Навіщо? — прошепотів Сміт, подаючи Шафферові ліхтарика.

— Пересторога, — пробурмотів Шаффер. Потім увімкнув ліхтарика й відвів його в руці якомога далі від себе. — На їхньому місці я діяв би так само. Зараз вони вистромили з-за рогу палицю з прив'язаним дзеркалом. Але ще не встигли повернути його під потрібним кутом.

Сміт обережно визирнув з-за одвірка і помітив, як палицю забрали за ріг — напевно, щоб краще приладнати дзеркало. За кілька секунд палицю вистромили знову. Цього разу дзеркало було прикріплене під кутом градусів сорок п'ять. Від пострілу з Шафферового автомата дзеркало розлетілося на друзки. Потім Шаффер підвівся й ретельно прицілився в єдину лампочку, що освітлювала згори коридор. Для німців у далекому кінці коридора тьмяного світла від ліхтарика було вочевидь недостатньо не тільки для того, щоб стежити за радіорубкою, а й для того, щоб розгледіти, відчинені двері чи зачинені.

Сміт і Шаффер повернулися в радіорубку, тихо причинили двері й крутнули ключ у замку. Ударом приклада Шаффер зігнув ключа, заклинивши так замок.

Минуло ще менше двох хвилин, перш ніж із далекого кінця коридора почулися збуджені голоси й важка хода. Вони відійшли від дверей, прослизнули в склад і залишили за собою тільки вузеньку щілину, крізь яку проникала смужка світла з головної кімнати. Сміт пошепки наказав:

— Мері, ти з Джонсом відповідаєш за Томаса. Приставте йому до кожної скроні по пістолету. — Сам він примусив Крістіансена стати навколішки й наставив пістолета тому в шию.

Шаффер притиснув до стіни Каррачолу, навівши свого автомата йому в зуби. При цьому Шаффер ґречно всміхався. В кімнаті запала цілковита тиша.

З півдесятка німців, що з'юрмилися біля дверей радіорубки, жодною мірою не нагадували літнього вартового, з яким фон Браухіч мав справу на подвір'ї замку. Це були добірні вояки з корпусу альпійських стрільців, жорстоко вимуштрувані й самі жорстокі. Вони навіть не намагалися підступати до дверної ручки: правила безпеки веліли їм діяти за такої ситуації по-іншому.

За порухом руки обер-лейтенанта один із солдатів прошив двері двома навскісними автоматними чергами. Другий автоматною чергою позначив у дереві круг — і вибив його ударом приклада. Третій крізь ту дірку вкинув усередину дві гранати. Четвертий тим часом розстрілював упритул замок. У радіорубці пролунали два вибухи. З круглої дірки в дверях повалив дим.

Висадивши двері, солдати вдерлися до радіорубки. Додаткові заходи перестороги були вже непотрібні — після вибухів там могли залишитися тільки трупи. На хвилю вояки нерішуче спинилися — аж поки сильний холодний протяг не розвіяв густого порохового диму. Помітивши відчинене вікно, обер-лейтенант підскочив до нього й посвітив кишеньковим ліхтариком. Линва губилася в пітьмі. Промінь світла сягав хіба середини кам'яного схилу. Вільною рукою обер-лейтенант смикнув за линву — вона виявилася майже невагомою. На мить він ковзнув променем ліхтарика по очищеному від снігу підвіконню й карнизу.

— Господи Боже! — вигукнув обер-лейтенант. — Вони втекли! Вони вже в долині! Швидше! Де найближчий телефон?

— Чудово! — Шаффер прислухався до кроків, що швидко віддалялися, одвів автомата від зубів Каррачоли й підбадьорливо всміхнувся. — Ви були зразковим хлопчиком. — Приставивши дуло Каррачолі до спини, він вийшов услід за Смітом до розгромленої радіорубки. — Схоже, вони згають чимало часу, перш ніж з'ясують, що внизу немає слідів…

— Вони скоріше помітять те, що ця линва зникла. — Не зважаючи на сильний біль у руці, Сміт втягнув линву назад. — Вона нам іще знадобиться. А ще нам не зашкодить трохи розважитись.

— З мене досить розваг на цю ніч, — благально промовив Шаффер.

— Візьміть чотири-п'ять пакетів вибухівки з різними завдовжки ґнотами і повкидайте їх у кімнати вздовж коридора.

— Розваги тривають. — Шаффер видобув з торби пакети, підкоротив до різної довжини спеціальний гніт, що повільно горить, і зі словами: — Вважайте, що справу зроблено, — вийшов.

Перші три кімнати були замкнені, і він не став ані гаяти час, ані витрачати набої свого пістолета на те, щоб відчинити двері. Зате п'ять наступних кімнат виявилися незамкненими. У перших трьох, спальнях, він поклав вибухівку в дрезденську вазу для фруктів, під офіцерський кашкет і під подушку. В четвертій — убиральні — залишив її за унітазом, у п'ятій — коморі — поклав на шафу між картонними коробками.

Сміт тим часом вивів усіх з усе ще наповненої їдким димом радіорубки в коридор, де дихати було легше. Він чекав, коли повернеться Шаффер. Раптом його погляд упав на пожежний куточок — ящик з піском, вогнегасник, гаки й сокири на спеціальному щиті під стіною.

— Ви мало не схибили, майоре Сміте. — Очі в Мері почервоніли, зморене обличчя було біле мов крейда, але дівчина ще знайшла в собі силу всміхнутися. — Розваги, кажете? А я про це подумала й сама.

Сміт усміхнувся їй самим кутиком рота — на цілу усмішку в нього забракло сили через рану — й посмикав за ручку дверей поруч із пожежним щитом. На них висіла табличка «Канцелярія». Двері, звісно ж, були замкнені.

Переклавши пістолета в ліву руку, він приставив його до замка, натиснув на гачок і ввійшов усередину.

Канцелярія була як канцелярія. Вздовж стін стояли шафи з теками. Сміт підійшов до вікна, відчинив його, щоб був протяг, розклав на підлозі кілька грубих тек і підніс до них сірника. Папери спалахнули вмить.

— Хай уже нам вибачають. — Шаффер з'явився в кімнаті з вогнегасником у руках і рушив до вікна. — Гей, бережіть свої голови чи що у вас там на в'язах!

Вогнегасник зник за вікном. Полум'я розгорілося вже так, що Шаффер ледве встиг вибігти з кімнати. Щойно він вискочив у коридор, як десь у глибині «Шлосс Адлера» тривожно закалатав дзвін.

— Господи Боже! — у відчаї вигукнув Шаффер. — Що ж іще звалиться на наші голови? Пожежна команда?

— Схоже, — зі злістю на самого себе промовив Сміт. — Прокляття, чому я цього не передбачив? Тепер вони знають, де ми.

— Там десь був тепловий індикатор, під'єднаний до сигналізації?

— Мабуть… Але пора звідси вшиватися.

Вони пробігли центральним коридором, женучи поперед себе бранців, спустилися по сходах поверхом нижче і тут почули крики й важкий тупіт солдатських чобіт на замковому подвір'ї.

— Швидше! Ховайтеся сюди! — Сміт показав на закут за портьєрою. — Скоріше ж! О Господи… я дещо забув… — Він крутнувся й подався тим самим шляхом назад.

— Куди він, до дідька?.. — Шаффер, позаяк тупіт був уже майже поруч, боляче ткнув найближчого бранця дулом автомата й наказав: — У цей закут, швидше! — За портьєрою він замість автомата взяв у руку пістолета з глушником. — Не подумайте навіть доторкнутися до цієї ганчірки. В цьому галасі ви не почуєте й власної смерті!

Ніхто не доторкнувся до портьєри. Взутий у важкі чоботи чоловік, важко хекаючи, пробіг за якийсь фут від неї. Солдати швидко збігли вгору тими самими сходами, якими щойно спустився Сміт із своїми людьми. Потім тупіт раптово урвався. З кількох вигуків стало ясно, що аж тепер, побачивши саму пожежу, солдати усвідомили, яке складне завдання перед ними постало.

— Тривога! Сержанте, до телефону!

Шаффер упізнав голос обер-лейтенанта, який командував штурмом радіорубки. — Більше вогнегасників! Де, на Бога, полковник Крамер?! Капрале! Знайдіть негайно полковника Крамера!

Капрал нічого не сказав. За нього відповіло квапливе гупання підборів на сходах. Він промчав повз портьєру, збіг ще на один поверх нижче, аж поки гупання його кроків потонуло в калатанні пожежного дзвону. Шаффер наважився визирнути з-за портьєри саме тоді, коли до неї навшпиньки підбіг Сміт.

— Де в біса ви були? — У Шафферовому голосі бриніла лють.

— Вперед, уперед! Виходьте! — нетерпляче промовив Сміт. — Ні, Джонсе, сходами вниз ми не підемо. Тепер ми наштовхнемося там на цілий полк альпійських стрільців. Лишається перейти коридором у західне крило й там спуститися бічними сходами. Але заради всього святого, швидше! За кілька секунд тут буде стільки людей, як на Піккаділлі.

Шаффер ішов поруч із Смітом. Уже не таким роздратованим голосом він запитав:

— Скажіть усе ж таки, куди вас носило?

— До хлопця, якого ми покинули зв'язаним поруч із телефонним вузлом. Канцелярія якраз над ним. Я щойно згадав. Він там згорів би.

— І ви бігали задля цього? — недовірливо перепитав Шаффер. — Ви не могли знайти нічого важливішого?

— Це з якого погляду подивитись. Наш приятель, що тепер лежить у безпеці в коридорі, навряд чи ваш погляд поділяє. Праворуч, сходами вниз, і прямо, Мері, ти знаєш куди.

Так, Мері знала куди. Кроків за п'ятнадцять від сходів вона спинилася перед дверима. Сміт тим часом виглянув у вікно з другого боку коридора. Полум'я й дим вихоплювалися з вікон північно-східної вежі замку. В подвір'ї під нею метушилися десятки солдатів, і більшість із них вочевидь не уявляли собі, навіщо вони тут і що їм робити. Тільки один чоловік випадав із загальної метушні — пілот вертольота, що низько схилився над двигуном. Саме тієї миті, коли Сміт дивився з вікна, пілот повільно випростався і посварився кулаком у бік охопленої вогнем вежі.

Сміт відвернувся й запитав у Мері:

— Ти певна, що це — саме та кімната? На два поверхи нижче під тією, у вікно якої ми лізли?

Мері кивнула головою.

— Я не маю сумніву. Це вона.

Сміт посмикав ручку дверей: кімната була замкнена Часу вовтузитися з ключами-відмичками не лишалося. Він відчинив двері за допомогою пістолета.

Така сама проблема постала й перед капралом, якого обер-лейтенант послав шукати полковника Крамера. Виходячи з золотої вітальні, Шаффер замкнув її й викинув ключа у вікно. Спершу капрал терпляче стукав у двері. Не діставши відповіді, почав щосили гамселити в них. Теж марно. Спробував вибити двері плечем, але тільки пошкодив плече. Вдарив по замку прикладом автомата, але теслі, що будували «Шлосс Адлер», попрацювали на совість. Зрештою капрал приставив дуло до замка й натиснув на гачок, молячи Бога, щоб полковник Крамер спав не під пострілом.

Куля не зачепила сонного полковника, який лежав на золотому килимі, поклавши голову на завбачливо підкладену подушку. Капрал неквапно ввійшов до вітальні — й очі його полізли на лоба. Він спершу не міг повірити в те, що побачив. Поруч із сонним полковником на килимі лежав рейхсмаршал Роземайєр. Фон Браухіч із сержантом сиділи в кріслах, звісивши голови, а Анна-Марі, яку, судячи з її вигляду, перед тим трохи потовкли, вивернулась на канапі.

Все ще не приходячи до тями, капрал ступив до полковника Крамера, став навколішки поруч і почав торсати його за плече: спершу з належною пошаною, а далі — затято й щосили. Але згодом зрозумів, що так можна будити полковника аж до ранку.

Потім капрал помітив, що всі чоловіки без кітелів, а рукава у всіх, зокрема й у Анни-Марі, закасано аж до плеча. Він уважно оглянув золоту вітальню, його погляд упав на тацю із слоїками та шприцами. Капрал умить усе зрозумів і вибіг з вітальні.

Шаффер прив'язав кінець нейлонової линви до спинки залізного ліжка, перевірив, чи міцний вузол, підняв віконну раму й почав опускати у вікно линву, втомленими очима оглядаючи долину. Далеко в кінці села померхле згарище позначало місце, де колись була залізнична станція. Ближче світили вогні сільських осель. А якраз під собою, трохи праворуч од вікна, Шаффер помітив чотирьох солдатів з чотирма собаками — Крамер не кидав слів на вітер, говорячи, що варту подвоєно. Видно їх було досить чітко, і Шаффер, поглянувши вгору, відразу ж збагнув чому. Місяць знову виплив з-за хмар, і тепер навколо нього була аж надто велика прогалина чистого неба.

— Боюсь, що я почуватимуся за вікном трохи незатишно, босе, — поскаржився Шаффер. — До того ж там у долині в них ціла псарня.

— Якщо вони навіть наведуть на це вікно всі свої прожектори, — відрубав Сміт, — це вже не матиме значення. Тепер у нас немає вибору. Швидше!

Шаффер сумно кивнув головою, переліз через підвіконня, схопився за линву й на хвильку завмер, бо цієї миті зі східного крила замку долинув звук вибуху.

— Перший, — задоволено відзначив він. — Це з вази для дрезденських фруктів чи з дрезденської фруктової вази — не знаю, як воно там правильно. Сподіваюся, що зараз ніхто не сидить на унітазі в сусідній вбиральні.

Невдоволений Сміт саме збирався поквапити його, та Шаффер уже зник. Якихось п'ятнадцять футів линви — і він уже стояв на даху горішньої станції. Сміт незграбно переліз через підвіконня, намотав линву навколо зап'ястка правої руки, схопився за линву лівою й поглянув на Мері. Та підбадьорливо всміхнулася, але впевненість зникла з її обличчя, щойно вона перевела погляд на трьох чоловіків, вишикуваних обличчям до стіни. Щоправда, Карнебі-Джонс також стежив за ними, але зброю він тримав так, наче вона могла щомиті вирватися й покусати його.

Сміт приєднався до Шаффера на даху станції. Обидва пригиналися, щоб їх не помітили знизу. Футів на десять від стіни поверхня даху була рівна, а далі круто йшла вниз під кутом десь градусів тридцять. Сміт задумливо озирнувся довкола й промовив:

— Не варто повторювати тієї вистави, яку ми влаштували тут минулого разу. Треба вбити скобу в стіну. Або в дах. Щоб можна було прив'язати до неї линву.

— Не треба нічого вбивати. Погляньте! — Розгорнувши руками сніг, Шаффер показав на міцні металеві грати, що захищали скляні плафони, крізь які світло падало в приміщення станції. — Ці грати пречудово нас витримають!

Він щосили смикнув за один із залізних прутів. Той не зрушив з місця. Сміт ухопився за прута лівою рукою, і вони потягли вдвох. Наслідок той самий. Шаффер задоволено всміхнувся і прив'язав линву до ґрат спеціальним вузлом. Сміт сів на дах і потягнувся рукою до линви. Шаффер обережно, але твердо перехопив його руку.

— Ні, вам не варто. — Шаффер показав на просяклу кров'ю пов'язку. — Заробите свого «Хреста Вікторії» іншим разом. А цей буде мій.

Він скинув з плечей ранця, дістався до зламу даху, вхопився за линву й поповз схилом униз. Біля краю даху загальмував і дуже обережно зазирнув за пруг.

Він був просто над одним з канатів. Футів за двісті під ним, тепер трохи ліворуч, вартові з собаками поспішали заметеною глибоким снігом стежкою до брами замку. Шаффер зрозумів, що всіх стягують на боротьбу з пожежею й на пошуки тих, хто її спричинив. З цього він зробив висновок, що землю під вікнами радіорубки вже дослідили й не знайшли там нічого, крім незайманого снігу…

Він обернувся й поглянув угору. Вартового на зубцях не було. Цього Шаффер і сподівався: адже немає сенсу чекати на ворога ззовні, коли він, за всіма ознаками, діє всередині.

Шаффер сповз іще дюймів на шість і перехилився через край даху. Цієї хвилини для нього важили тільки дві речі: чи є в приміщенні варта і, коли є, чи зможе він, тримаючись однією рукою за линву, другою застрелити з пістолета вартового? Цього Шаффер не був певен. На тренуваннях його вчили майже всього, але й там не могли передбачити, що йому знадобляться навички повітряного акробата. В роті у нього пересохло. Серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Він зазирнув у приміщення станції.

Там не виявилося ні вартового, ані наглядача, або ж вони просто десь поховалися. Але здоровий глузд підказував, що навряд чи хтось стане ховатися, коли на це немає жодних видимих причин. Скоріш за все вартових, якщо вони досі й були на станції, також викликали гасити пожежу й шукати ворога. На станції Шаффер побачив лише вагончика, масивні бухти канатів та не менш масивні акумулятори. Жодних підстав для занепокоєння.

Стурбувало його інше. Він не міг спуститися по линві на підлогу станції з тієї простої причини, що пруг даху виступав за край підлоги щонайменше на шість футів. Єдиним способом потрапити до вагончика було проповзти сталевим канатом угору. Шаффер не став замислюватися над тим, чи це фізично можливо. Це треба було зробити. Іншої ради не було.

Шаффер обережно підтягнувся линвою вгору й розвернувся ногами донизу. Ще раз поглянув над собою. Обличчя у Сміта було, як завжди, незворушне, але кожна риса його скоцюрбленої постаті виказувала напруженість. Шаффер підніс руку, показав на пальцях знак «о'кей!» і почав з'їздити по линві на пруг. Скоро його нога відчула під собою канат.

Спустившись іще трохи він сів на канат верхи і вхопився за нього руками. Перевернувшись, він завис на руках і ногах обличчям до місяця. Шаффер іще подумав, що з більшим задоволенням роздивлявся б нічне небо, стоячи на твердій землі футів на двісті нижче, а тоді поповз угору.

Це виявилося майже неможливим. Подолавши шість дюймів, він щоразу знову сповзав на п'ять униз. Канат, що йшов угору під кутом сорок п'ять градусів, був укритий захисним шаром слизького мастила, і Шаффер лише ціною надзвичайних зусиль виборював свої дюйми. Але такий спосіб пересування був би очевидним самогубством для Сміта з його скаліченою рукою і цілком відпадав для Мері й Карнебі-Джонса. Проповзши футів дванадцять, Шаффер поглянув униз, щоб зважити свої шанси, й зрозумів, що, стрибнувши, він у кращому разі зламає обидві ноги, а в гіршому — опиниться на скелях за двісті футів нижче від станції. Ще через десять секунд він з останніх сил, відхекуючись, наче бігун після марафону, виповз на дах вагончика.

Майже хвилину він лежав, чекаючи, поки судома відпустить руки, а серце битиметься хоча б як у хворого з сильною гарячкою; потім нечутно спустився на підлогу, дістав пістолет і став пильно розглядатися, чи станція справді порожня. Здоровий глузд підказував йому, що будь-який вартовий не ховався б, а навпаки, спробував би якнайкраще роздивитися, хто ж це хоче дістатися на станцію в такий незвичний спосіб. Та обережність узяла гору над здоровим глуздом. Але станція була справді порожня.

Далі він спробував з'ясувати, чи часто сюди навідуються люди. Двері в нижньому кінці похилої галереї, що виводила на подвір'я замку, були широко відчинені. Безшумно скрадаючись цим переходом угору, Шаффер побачив, що важка залізна брама в кінці галереї також відчинена. Він визирнув на подвір'я.

За інших, спокійніших обставин він порадів би видовищу, що йому відкрилося. Подвір'я мало майже такий самий вигляд, як і тоді, коли він дивився на нього востаннє з вікна коридора. Люди метушилися навколо помп, несли вогнегасники й лантухи з піском, щось кричали одне одному, вимахуючи руками. Головна брама стояла навстіж і без будь-якої охорони: вартових теж залучили гасити пожежу. Але тільки самогубець міг би спробувати втекти через подвір'я, на якому метушилися шістдесят чи сімдесят альпійських стрільців.

Трохи ліворуч стояв покинутий і нікому не потрібний вертоліт. Пілота біля нього не було. Раптом пролунав ще один вибух. Шаффер повернувся в той бік, намагаючись угадати, який саме з зарядів спрацював цього разу. Та погляд його затримався на задимлених вікнах східного крила одну-єдину мить. Якесь шосте чуття змусило його повернутися праворуч — і обличчя його скам'яніло. У головну браму вбігли, важко дихаючи, солдати з доберман-пінчерами, яких він уже бачив згори. Шаффер мовчки поточився назад: від солдатів він ще міг би сховатися, з собаками це було важче. Намагаючись не робити жодних звуків, він причинив браму до галереї, замкнув її на два важкі залізні засуви, швидко збіг униз, зачинив ще й нижні двері й поклав ключа від них до кишені.

Почувши над собою дзенькіт розбитого скла, Шаффер поглянув угору. Машинально його руки скерували туди й дуло автомата.

— Заберіть свою гармату! — роздратовано промовив Сміт крізь заґратований отвір у стелі. — Ви що, подумали, ніби тут уже Крамер з його компанією?

— Нерви! — холодно пояснив Шаффер. — Ви не пройшли крізь те, крізь що пройшов лейтенант Шаффер. Як там ваші справи?

— Каррачола з друзями лежать на даху обличчями вниз і від холоду вже ледве живі. Мері стоїть над ними з автоматом. Джонс усе ще нагорі. Боїться навіть вистромити голову з кімнати. Каже, що боїться висоти. Я втомився вже з ним сперечатися. А як ваші справи?

— Все тихо. Обоє дверей на подвір'я замкнуто. Вони залізні, і навіть якщо в когось із солдатів виникне підозра, ці двері на якийсь час їх затримають. Але, боссе, шлях, яким я сюди дістався — лише для пташок. Я не перебільшую. Вам знадобляться крила, бо лізти сюди з вашою рукою годі й думати. Мері з тим стариганом нехай навіть не намагаються. Каррачола і його друзі… А втім, вони турбують мене найменше.

— Погляньте, як запускають механізм канатки, — наказав Сміт.

— Зараз. — Шаффер підійшов до блока, через який було перекинуто канат. — Є два режими: нормальний і автономний.

— Є поруч акумулятори? — перебив його Сміт.

— Скільки завгодно.

— Тоді переведіть важіль на автономний режим — вони можуть. відімкнути зовнішнє живлення.

— О'кей, уже зробив. Тут є ще кнопка «стоп» і «хід», велике механічне гальмо і перемикач з позначками «вперед», «нуль» і «назад».

— Вмикайте двигун, — наказав Сміт.

Шаффер натиснув на «хід», генератор запрацював, і секунд за десять вийшов на нормальні оберти.

— Тепер відпустіть гальмо й переведіть перемикач на «вперед». Якщо запрацює — зупиніть вагон і перемкніть на «назад».

Шаффер відпустив гальмо й дуже повільно перевів важіль перемикача на «вперед». Вагончик рушив — спершу тихо, далі — набираючи швидкість. Коли він виїхав з-під даху, Шаффер зупинив його, повернув на попереднє місце й, поглянувши на Сміта, промовив:

— Ну як?!

— Дайте йому виповзти наполовину з-під даху. Ми спустимося на його дашок, і ви нас піднімете.

— Ось що значить їсти багато риби! — в захваті сказав Шаффер і знов увімкнув двигун.

— Першими я посилаю вниз Каррачолу, Томаса й Крістіансена. Впораєтеся з ними, поки прибудемо ми?

— Не варто ображати молодших офіцерів, навіть коли вони — ваші підлеглі, — холодно відказав Шаффер.

— Вибачте вже, але поки вони спускатимуться, я ще раз спробую переконати ту Джульєтту на балконі приєднатися до нас. — Він копнув Каррачолу ногою, не дбаючи про чемність. — Першим підеш ти. По линві — й на дашок вагона.

Каррачола звівся і через край даху подивився в провалля.

— Цього ви від мене не діждетеся. — Він рішуче замотав головою, а тоді поглянув угору на Сміта. — Ну, чого ж ви стали? Стріляйте!

— Я застрелю вас при першій же вашій спробі втекти, — сказав Сміт. — І ви це добре знаєте.

— Знаю. Але ви ніколи не вб'єте мене просто так, стоячи на місці. Ви ж — людина принципів, адже так, майоре? Такий собі шляхетний аматор, що, ризикуючи життям, рятує ворожого солдата, який може згоріти в пожежі. То чого ж ви не стріляєте, майоре?

— Бо можна обійтися й без цього. — Лівою рукою Сміт ухопив Каррачолу за чуба й смикнув його голову назад, аж поки той, кривлячись від болю, втупився поглядом у небо. Правою рукою Сміт заніс над бранцем пістолета з важким руків'ям. Гострий біль у скаліченій долоні пронизав усе його тіло, але жодна риса в нього на обличчі не здригнулася. — Я просто вдарю вас по голові пістолетом, обв'яжу линвою, зіпхну вниз і спущу футів на вісім-десять. Шаффер підведе під вас вагончика, ввійде до нього крізь задні двері, а вас затягне досередини крізь передні… Але, як ви бачите, з правою рукою в мене не все гаразд, тож вузол може вийти не дуже надійний, або я вас не втримаю, або Шаффер не схоче з вами возитися. А втім, мене це вже не обходитиме.

— Сволота! — На очі Каррачолі набігли сльози, в голосі звучала неприховувана злість. — Богом присягаюся, ви ще пошкодуєте, що мене зустріли!

— Вже пошкодував! — Сміт щосили відштовхнув його, і Каррачола мусив гарячково вчепитися за линву, щоб не скотитися в прірву. — Відтоді як я зрозумів, хто ви такий, мені весь час страшенно кортить натиснути на гачок. Ворушіться, або, присягаюся, я застрелю вас! Зрештою, якого дідька я маю турбуватися тим, щоб вас повісили саме в Англії?!

Цього разу Каррачола повірив і сповз по линві на дашок вагончика. Сміт ткнув пістолетом під бік Томаса. Той без жодного слова рушив услід за Каррачолою. Через десять секунд до них приєднався Крістіансен. Сміт подивився, як вагончик заповзає під дах станції, а тоді поглянув угору на вікно, з якого звисала линва.

— Містере Джонсе!

— Я все ще тут. — Карнебі-Джонс не зважувався навіть визирнути з вікна.

— Сподіваюся, ви там не довго сидітимете? — рішуче запитав Сміт. — Вони можуть з'явитися щохвилини. Мені неприємно вам про це говорити, але я мушу. Мій обов'язок — застерегти вас від того, що вас чекає як ворожого шпигуна. Вас піддадуть тортурам, містере Джонсе, вони не тільки повибивають вам зуби й повиривають нігті. Вони зроблять вам те, про що я при міс Еллісон навіть сказати не можу. А насамкінець ви опинетесь у газовій камері, якщо, звісно, доти доживете.

Мері стиснула його руку:

— Вони справді… справді все це зроблять?

— Звичайно ж, ні! — Сміт поглянув на Мері зі щирим подивом і знову підвищив голос. — Містере Джонсе, ви конатимете так, як вам не може привидітися навіть у найстрашнішому кошмарі. І конатимете довго. Годинами. А може, й цілими днями. І увесь час сходитимете криком.

— Що, на Бога, я маю зробити? — Голос у Джонса тремтів від розпачу. — Що я можу вдіяти?

— Сповзти по линві вниз! — грубо кинув Сміт. — П'ятнадцять футів. Якихось п'ятнадцять футів, містере Джонсе. Це та висота, на яку стрибають з жердиною!

— Не можу! — простогнав Джонс. — Просто не можу!

— Можете! — наполягав Сміт. — Візьміться за линву, перелізьте через підвіконня — і вниз! Ми вас підхопимо!

— Не можу! Не можу!

— О Боже! — розпачливо вигукнув Сміт. — Вже пізно!

— Що… ви маєте на увазі?

— Вони вже йдуть, ідуть по вас! На вашому поверсі засвітилися вікна! Вони вже близько! О Боже, скоро вони почнуть мучити вас…

Через дві секунди Карнебі-Джонс перемахнув через підвіконня й ковзнув линвою вниз. Очі його були міцно заплющені. Мері захоплено промовила:

— Ти справді найвидатніший брехун усіх часів!

— Те саме казав і Шаффер. Мабуть, ви з ним маєте рацію.

Вагончик з трьома чоловіками на даху вповз у приміщення горішньої станції й зупинився. Під дулом Шафферового пістолета бранці спустилися на випростаних руках, а тоді скочили на долівку станції. Останній із трьох, Томас, стрибнув невдало, скрикнув від болю й повалився набік. Падаючи, він схопив Шаффера за ноги. Втративши рівновагу, Шаффер змахнув руками, і цієї ж миті Крістіансен щосили штовхнув його в груди. Шаффер ударився спиною в акумулятор і на дрібку секунди втратив контроль за подіями. Цього вистачило, щоб його зброєю заволодів Крістіансен і наставив її просто йому до горла.

Каррачола відразу ж підскочив до нижніх залізних дверей і щосили поторгав їх. Тоді рвучко обернувся до Шаффера й, відштовхнувши вбік Крістіансена, вчепився лейтенантові в горлянку.

— Де ключ від цього триклятущого замка?! — Людському голосові важко відтворити сичання гадюки, але Каррачолі це вдалося. — Двері замкнено зсередини. Це міг зробити лише ти. Де ключ?!

Шаффер спробував звестися й відштовхнути Каррачолу.

— Я… задихаюся! — Разом із словами з його горла вихопилося хрипіння. — Я… зараз… задихнусь…

— Де ключ?! — Каррачола трохи відпустив його.

— Мені погано! — Шаффер став навколішки. Голова його впала на груди, з горла чувся клекіт. Він обережно похитав головою, наче перевіряючи, чи тримається вона на в'язах, а тоді підвів невидющий погляд і прошепотів: — Чого вам треба? Про що ви говорите?

— Ключ?! — Якби не треба було додержуватися тиші, Каррачола вже зірвався б на вереск. Разів із п'ять він люто вдарив Шаффера в обличчя. — Де ключ?!

— Легше! — Томас притримав руку Каррачоли. — Не будь ідіотом. Ми ж хочемо, що він заговорив?

— Ключ… Ах так, ключ… — Шаффер поволі звівся на ноги й став, похитуючись, із напівзаплющеними очима. З обох кутиків його рота стікала цівками кров. — За тими батареями… Здається, я сховав його за тими батареями… Ні, заждіть… — Він видушував з себе слова, долаючи сильний біль. — Здається, ні… Хотів, але не сховав… Він став нишпорити в кишенях, намацав ключа, дістав його й простяг у бік Каррачоли.

Каррачола всміхнувся й хотів був узяти ключа, але Шаффер, різко випроставшись, щосили пожбурив його в долину. Каррачола провів поглядом ключа, якусь мить не вірячи в те, що сталося, а тоді, цілком утративши самовладання, щосили вдарив Шаффера по голові прикладом автомата. Шаффер упав як підкошений.

— Нічого, — промовив Томас, — відчинимо замок кулями!

— Ми можемо загинути від рикошету — двері залізні. — Каррачола знову опанував себе. На хвильку він змовкнув, тоді осміхнувся. — Чим ми всі тут думаємо? Давайте нарешті діяти розумно. Якщо ми вийдемо крізь ці двері, то нас, найімовірніше, почастують автоматною чергою. Не забувайте: люди, що знають, хто ми насправді, дістали слонячу дозу нембуталу і ще не скоро прийдуть до тями. Решта нас просто не знають, а ті кілька чоловік, котрі бачили, як ми прибули сюди, пам'ятають, що ми — полонені. Отже, для них ми, звичайно ж, — вороги.

— Отже? — нетерпляче спитав Томас.

— Отже, як я вже казав, треба діяти мудро. Спустимося канаткою вниз і зателефонуємо стариганові Вайснеру. Попросимо його передзвонити в «Шлосс Адлер» і повідомити, де Сміт, а якщо він тим часом устигне спуститися вниз вагончиком, на нього в долині вже чекатиме тепленька зустріч. А тоді підемо до казарм — радіо ж у них там — і зв'яжемося самі знаєте з ким. Ну як?

— Чудово! — вишкірився Крістіансен. — То вперед! Чого ми чекаємо?!

— Ви двоє — у вагончик! — Каррачола зачекав, поки виконають його наказ, і став просто під розбитим плафоном, тримаючи напоготові пістолета з глушником. — Босе! — покликав він.

Сміт на даху здригнувся, передав Карнебі-Джонса, який усе ще не наважувався розплющити очі, під опіку Мері, ступив крок до плафона й зупинився. Вайат-Тернер якось сказав, що Сміт внутрішнім локатором відчуває небезпеку. Напевно, спрацював той «локатор» і цього разу.

— Шаффере, — тихо покликав Сміт. — Лейтенанте Шаффере, ви там?

— Якраз під вами, босе, — пролунав характерний Шафферів голос, який не можна було сплутати ні з чиїм іншим. Однак Смітів локатор щось помітив. Майор став навколішки, обережно підповз до плафона й зазирнув униз. Спершу він побачив акумулятори, далі — відкинуту вбік руку Шаффера й нарешті все його безживне тіло на підлозі. Сміт подався вперед ще на кілька дюймів і побачив, як хтось показує в його бік пальцем. Він рвучко відхилився. Куля з пістолета зачепила йому чуба. Внизу пролунали чиїсь прокльони.

— Це — останній шанс, який ви мали, Каррачоло, — сказав Сміт. Тепер він бачив тільки Шафферове обличчя чи, скоріше, криваву маску, на яку перетворилося це обличчя. Важко було з певністю сказати — живий Шаффер чи мертвий. Схоже, мертвий.

— Ви знову помилилися. Ми лише відкладемо свою втіху на пізніше. Зараз ми відбуваємо, Сміте. Я запускаю двигуна. Крістіансен тримає Шаффера на прицілі. Якщо не хочете, щоб він дістав кулю, — не рипайтеся!

— Перший ваш крок до перемикача стане вашим останнім кроком. Я покладу вас на місці. Шаффер мертвий. Я його бачу.

— Такі, як він, так просто не вмирають. Його тільки стукнули по голові.

— Я покладу вас на місці, — монотонно повторив Сміт.

— Прокляття! Кажу вам, що він живий. — Голос у Каррачоли лунав уже не так впевнено.

— Я вб'ю вас, — спокійно промовив Сміт. — А якщо не я, то вже напевно вас порішать солдати за дверима. Ви ж бачите, що ми наробили з їхнім дорогоцінним «Шлосс Адлером». Там усі отримали наказ: стріляти без попередження. Кожного незнайомого — класти на місці. А вас вони не знають, Каррачоло.

— Ради Бога, ви нарешті мене вислухаєте? — В Каррачолиному голосі тепер звучав розпач. — Я доведу вам, що він живий. Ви його звідти бачите?

Сигнал небезпеки у Смітовому локаторі став пригасати.

— Я бачу його голову.

— Тоді дивіться.

Пістолет із глушником застиг за кілька дюймів від голови Шаффера. Ще мить — і в полі зору Сміта з'явився й сам Каррачола. Він поглянув угору на дуло наведеного на нього автомата й попередив:

— Не варто з цим гратися. — Потому схилився над Шаффером і затиснув йому однією рукою рота, а другою — носа.

Через кілька секунд непритомний, відчувши брак повітря, заворушив головою й руками. Каррачола забрав свої руки, поглянув на Сміта й повторив:

— Не забувайте, Крістіансен тримає його на прицілі! — Після цього він упевнено підійшов до вимикачів, запустив двигуна, послабив гальмо й перевів перемикача на «вперед». Вагончик зірвався з місця. Каррачола на ходу скочив у нього й причинив дверцята.

Сміт на даху відклав тепер непотрібного автомата й рвучко звівся на ноги На його зблідлому обличчі відбився розпач.

— Усьому кінець, — промовила Мері. Голос її лунав неприродно спокійно. — Кінець операції «Оверлорд» — і нам. Хоча друге вже й не має такого великого значення.

— Це має значення для мене. — Сміт узяв у здорову руку пістолета з глушником. — Наглядай тут за Джонсом.