Куди залітають лиш орли

2

Сміт ухопився якомога вище за парашутні стропи, різко нахилився вперед і вправно приземлився у метрову товщу снігу. Вітер рвучко шарпав його парашут. Сміт відстебнув лямки, вивільнився від парашута, потягнув його на себе, згорнув і запхав глибоко в сніг.

Тут, унизу (якщо цей відріг Вайсшпітце на висоті сім тисяч футів можна було назвати «низом») сніговиця виявилася значно менша за ту заметіль, яку вони спостерігали з літака, однак видно було так само погано, бо дув різкий вітер і сухий дрібний сніг бив просто в обличчя. Сміт швидко роззирнувся навсібіч, але не побачив нікого й нічого.

Закоцюблими від морозу пальцями він видобув із внутрішньої кишені ліхтарика й свисток. Повернувшись спочатку на схід, потім на захід, він кілька разів свиснув і помигав ліхтариком. Першим з'явився Томас, потім Шаффер, далі, протягом двох хвилин, решта, крім сержанта Геррода.

— Позгортайте свої парашути й поприкидайте їх чимось, — наказав Сміт. — Закопуйте якомога глибше. Хтось із вас бачив сержанта Геррода?

Всі похитали головами.

— Ніхто? Жодного сліду від нього?

— Останній раз, коли я його бачив, він летів повз мене, як винищувач у піке.

— І я щось таке бачив, — кивнув головою Сміт. — Сплуталися стропи?

— Ганьба команді укладачів. Але я не думаю, що парашут устиг геть порватися: для цього просто не вистачило б часу. Адже я загубив сержанта з очей уже майже перед землею.

— То де ж він приземлився, на вашу думку?

— Хто знає… Але з ним усе має бути гаразд, майоре. Ну, вивихне коліно, вдариться головою. Це не причина для турбот.

— Дістаньте свої ліхтарики, — обірвав його Сміт. — Обшукайте все довкола, знайдіть його.

Поставивши двох людей по праву руку, трьох — по ліву та, щоб кожен бачив світло від ліхтарика сусіда, Сміт розпочав пошуки в снігових заметах. Якщо він і поділяв оптимізм Шаффера щодо Герродової долі, то обличчя його — похмуре й незворушне — цього не показувало. Через три хвилини праворуч почувся вигук. Сміт кинувся туди.

Кликав Каррачола; він стояв на краю скельного виступу, з якого вітром змело увесь сніг, і світив ліхтариком кудись уперед і вниз. Там, під скелею, утворилася кількафутова яма, занесена снігом. Напівпохований у глибокому снігу, сержант Геррод лежав горілиць, широко розкинувши руки й майже торкаючись ногами скелі. Очі в нього були розплющені — здавалося, він не помічав снігу, що падав йому на обличчя.

Тепер уже всі підійшли до виступу й дивилися на нерухомого сержанта. Сміт стрибнув у яму, став навколішки й спробував звести й посадити Геррода. Але сержантова голова падала назад, як у порваної ганчір'яної ляльки. Сміт знову поклав тіло у сніг і спробував намацати пульс. Потім відпустив руку, якусь хвилю сидів нерухомо, похиливши голову, й нарешті випростався.

— Мертвий? — спитав Каррачола.

— Так, мертвий. Зламано шию. — Обличчя у Сміта не виражало нічого. — Мабуть, заплутався в стропах і невдало приземлився.

— Це трапляється, — додав Шаффер, — я таке вже бачив. — І спитав після паузи: — Мені взяти рацію, сер?

Сміт кивнув головою. Шаффер укляк навколішки й почав розстібати ремені, якими у Геррода на плечах було прикріплено рацію.

— Ні, ні, не так! — втрутився Сміт. — У нього на шиї — ключ, ним відмикається замочок, яким замкнено пряжки ременів.

Шаффер знайшов ключа, пововтузившись, відімкнув замочка і нарешті зняв з плечей мертвого сержанта рацію. Тримаючи її в руках, він звівся на ноги й поглянув на Сміта.

— Якщо замислитися, то все це трохи дивно. Удар, від якого в нього зламалася шия, не минувся б безслідно й для рації.

Сміт мовчки узяв у Шаффера рацію, поставив її на камінь, витягнув антену, перевів перемикача на передачу й натиснув кнопку. Червона лампочка засвітилася, показуючи, що блок передачі працює. Сміт перемкнув на прийом, додав звуку й покрутив ручку настройки, прислухаючись до якоїсь тихої музики. Потім вимкнув рацію й віддав її Шафферові.

— Вона приземлилась вдаліше, ніж сержант Геррод, — коротко прокоментував Сміт. — Ходімо.

— Ми його поховаємо, майоре? — спитав Каррачола.

— Немає потреби. — Сміт похитав головою й показав променем ліхтарика на густий сніг, що й далі падав. — Під снігом він буде похований за якусь годину. Шукаймо наш вантаж.

— Тільки тримайте міцніше, Бога ради! — стурбовано сказав Томас.

— От халепа з вами, кельтами! — осудливо кинув Шаффер. — Нікому ви не довіряєте. Тобі немає чого тривожитися — твоє життя в надійних руках Шаффера й Крістіансена! Будь спокійний!

— Саме це мене й турбує.

— Якщо ми сповзатимемо донизу, — обнадійливо мовив Шаффер, — то не відпустимо тебе до останньої миті.

Томас кинув через плече останній сумний погляд і почав спускатися, занурюючись у круговерть завірюхи. Шаффер із Крістіансеном тримали вдвох його линву, а їх самих позаду тримала решта. Унизу, наскільки сягав промінь Томасового ліхтарика, майже прямовисно опускалася гола скеля, а на всіх її невеликих виступах лежав сніг або лід. Ані рукою, ані ногою вчепитися за щось було неможливо.

— Я вже побачив усе, що потрібно, — сказав Томас, і його потягли нагору. Він не ставав на ноги, поки не дістався купи рюкзаків з вантажами, а ставши, копнув ногою мішок, з якого стирчали лижі.

— Дуже годяща річ, — кинув він похмуро, — дуже годяща річ у нашій ситуації.

— Що, такий крутий схил? — запитав Сміт.

— Вертикальний. Гладенький, як скло, і дна не видно. Яка там висота, майоре?

— Хто знає… — знизав плечима Сміт. — Ми тут на висоті сім тисяч футів, а карти в таких випадках не подають надто точних даних. Дістаньте нейлонову линву.

Потрібну паку швидко знайшли й дістали нейлонову линву — тисячофутову бухту в полотняному мішку. Не багато товща за звичайну вовняну нитку, ця линва була надзвичайно міцна завдяки металевій жилці всередині; кожен ярд її пройшов випробування на міцність. Сміт прив'язав до одного кінця молоток, наказав двом своїм людям міцно тримати його і звісився над урвищем, упершись ногами в скелю й опускаючи вниз линву з молотком на кінці. Кілька разів молоток на щось натикався, але Сміт щоразу вивільняв його й опускав далі. Нарешті линва геть ослабла й, незважаючи на всі Смітові зусилля, вниз більше не йшла.

— Ну, — сказав Сміт, опинившись знову на рівному місці, — здається, дістав низу.

— А що, як ні? — запитав Крістіансен. — Що, як молоток просто ліг на якийсь бісів виступ за тисячу футів до справжнього низу?

— Тоді я дам вам знати про це, — відказав Сміт коротко.

— Ви поміряли линву? — втрутився Каррачола. — Скільки вийшло?

— Двісті футів.

— І ще вісімсот футів линви залишилось, еге ж? — похмуро всміхнувся Томас. — Вона знадобиться нам, щоб зв'язати увесь гарнізон у «Шлосс Адлері».

Нікого цей жарт не розвеселив. Сміт сказав:

— Мені потрібна залізна скоба і два портативні переговорники.

За кільканадцять футів від краю урвища вони розчистили сніг і міцно забили скобу в скелю. Сміт зробив дві петлі на кінці нейлонової линви, просунув у петлі ноги, скинув ременя й міцно пристебнувся ним до линви, потім почепив на плече переговорний пристрій. Після цього линву пропустили крізь скобу, і троє чоловіків, ставши спинами до урвища, намотали кінець линви собі на руки й приготувалися тримати тягар. Шаффер узяв у руки другий переговорний пристрій.

Сміт перевірив, чи нема де осипів або надто гострих виступів на краю урвища, обережно зазирнув униз і дав знак опускати себе. Спуск виявився нескладним. Як уже казав Томас, скеля була, по суті, прямовисна, тож йому залишалося тільки пильнувати, щоб не вдаритись об її поверхню, коли люди нагорі відпускали линву. Тільки один раз він, обминаючи виступ, різко гойднувся вбік, але за кілька секунд небезпека була вже позаду. «Альпінізм — нескладна штука», — подумав Сміт. Принаймні тепер вона здавалась йому нескладною — а може, причина просто в тому, що він не підозрював, що чекає його внизу.

Врешті його ноги занурилися на кільканадцять дюймів у сніг і торкнулися твердого грунту. Сміт обвів ліхтариком півколо — від кам'яної стіни до кам'яної стіни. Якщо це й був лише виступ гори, то надто вже великий — скільки сягало око й промінь ліхтарика, від скелі тяглося ледь похиле плато. Сама скеля була зовсім гладенька, якщо не брати до уваги однієї чималої тріщини в кілька футів завширшки, що проходила поруч із місцем, де він стояв.

Сміт вивільнився з петель і ввімкнув переговорний пристрій.

— Поки що все гаразд. Тягніть линву нагору. Спочатку подавайте вантажі, потім спускайтеся самі.

Линва поповзла нагору, в темряву. За п'ять хвилин усі вантажі було переправлено до нього. Невдовзі з'явився Крістіансен.

— І навіщо було набирати стільки альпіністського причандалля? — життєрадісно промовив він. — Усе це могла б зробити й моя бабуся.

— Може, варто було б прихопити з собою й вашу бабусю, — холодно сказав Сміт. — Але поки що ми не спустилися з гори. Візьміть ліхтарика, огляньте плато і з'ясуйте, яке воно завбільшки, де кращий шлях униз і, ради Бога, не впадіть у якусь яму.

Крістіансен усміхнувся й пішов виконувати наказ. Життя — для того, щоб жити, і Крістіансен справляв враження людини, яка таки дістає від життя втіху. Поки він з'ясовував обстановку, спустилися всі, крім Шаффера. З переговорника долинув його простакуватий голос:

— А як спускатися мені? Перебирати власними руками всі двісті футів? Двісті футів на змерзлих руках, та ще й на такій тонкій линві?! Невже ніхто про це не подумав?

— Дехто подумав, — спокійно відказав Сміт. — Перевір, чи линва все ще протягнута крізь скобу, а тоді кинь сюди, вниз, другий її кінець.

— Рішення завжди знайдеться! — задоволено гукнув Шаффер.

Щойно він спустився, як повернувся з розвідки Крістіансен.

— Все не так і погано, — повідомив він. — Попереду — ще одне урвище, це десь за півсотні ярдів звідси. Принаймні так мені здалося. Я не став перевіряти, наскільки воно круте й глибоке — у мене сім'я. Але на захід звідси плато поступово знижується. Здається, там ми й зможемо спуститися. Навіть дерева є. Я пройшов уздовж них ярдів двісті.

— Дерева? На такій висоті?

— Ну, не корабельні сосни. Карликові. За ними можна сховатися від переслідувачів.

— Непогано, — кивнув головою Сміт. — Ми зробимо там привал.

— Так близько звідси? — Подив у голосі Шаффера свідчив про те, що ця пропозиція йому не надто подобається. — Чи не варто було б нам ще заночі спуститись якомога нижче?

— Немає потреби. Якщо ми вирушимо на світанку, то надвечір будемо вже майже внизу.

— А я згоден із Шаффером, — розважливо озвався Каррачола. — Давайте подолаємо зараз стільки шляху, скільки зможемо. Як ти гадаєш, Олафе? — звернувся він до Крістіансена.

— Не має значення, як гадає Крістіансен. — Голос у Сміта був спокійний, але крижаний, як гірське повітря. — Або ти, Каррачоло. Тут не семінар за круглим столом, а військова операція. Військовими операціями керують командири. Подобається це вам чи ні, адмірал Ролланд поставив на чолі мене. Ми залишаємося на ночівлю тут. Перенесіть вантажі.

П'ятеро чоловіків значуще перезирнулися й рушили до своїх рюкзаків. Жодних запитань щодо того, хто має приймати рішення, не було.

— Отам і ставити намети, босе? — спитав Шаффер.

— Так. — Для Шаффера, подумав Сміт, звання «бос» вище, ніж «майор» або «сер». — Потім — гаряча їжа, кава, й спробуємо зв'язатися по рації з Лондоном. Згорніть цю линву, Крістіансене. Не варто на світанку привертати увагу допитливих мешканців «Шлосс Адлера» з біноклями.

Крістіансен кивнув головою і почав згортати линву. Коли її вільний кінець поповз угору, до скоби, Сміт раптом скрикнув, кинувся до Крістіансена й ухопив його за руку. Той здивовано глянув на Сміта.

— О Боже! — Сміт потер долонею чоло. — Це мало не сталося!

— Що? — швидко перепитав Шаффер.

— Ви, двоє! Швидко підсадіть мене вгору, поки я ще можу дістати цю бісову линву.

Його підсадили вгору. Сміт ухопився за кінець, потягнув його до себе, разом із линвою стрибнув на землю й ретельно, дуже ретельно зв'язав обидва кінці линви.

— А тепер, коли ви вже майже скінчили, чи не можна спитати… — ввічливо почав Торренс-Сміт.

— Рація, — з полегкістю зітхнув Сміт. — У нас був лише один список частот, паролів і кодів. З міркувань безпеки. Так от, цей список залишився на тілі сержанта Геррода.

— А це нічого, якщо я теж розвалю собі там голову? — поцікавився Шаффер.

— Я дістану його для вас, коли хочете, — запропонував Крістіансен.

— Дякую, але тут винен я і зроблю це сам. Між іншим, я чи не єдиний з-поміж нас, хто займався альпінізмом, принаймні так мені сказав полковник Вайат-Тернер. Тож мені здається, що всім вам підійматися було б трішки важче, ніж спускатися. Але не варто квапитися. Спершу відпочиньмо й поїмо.

— Якщо це все, що ти вмієш, — звернувся Шаффер до Торренс-Сміта, — то треба оголосити тобі останнє попередження. — Він пошкріб ложкою дно своєї металевої миски й додав: — Мене виховали в добропорядній християнській родині, тому я не можу сказати вголос, що мені нагадує ця їжа.

— Я тут ні при чому, — виправдовувався Торренс-Сміт. — Нам запакували не ті консервні ножі. — Він помішав ложкою непевного кольору гуляш, що парував у казанку на газовій пальничці, й обвів підбадьорливим поглядом людей, що сиділи колом у напівтемряві намету. — Чи не бажає хтось добавки?

— Він ще й жартує, — суворо промовив Шаффер.

— Почекайте, ось скуштуєте його кави, — зауважив Сміт, — і ще здивуєтесь, що вам не сподобався гуляш. — Він підвівся, вистромив голову з намету, подивився, яка погода, і, повернувшись, промовив: — Це може забрати в мене годину. Але якщо там, нагорі, увесь цей час падав сніг…

Усі в наметі споважніли й закивали головами. Справді, якщо нагорі падав сніг, то на пошуки сержанта Геррода може піти чимало часу.

— Погана ніч, — зітхнув Шаффер. — Я вийду й подам вам руку.

— Дякую, в цьому нема потреби. Я сам піднімуся й сам спущуся. Линва довкола скоби — це, звісно, не ліфт, але вона зробить усе, що треба, а двоє чоловіків у цьому випадку нічим не ліпші від одного. Але я скажу, що ви можете тим часом зробити. — Він вийшов і невдовзі повернувся з рацією, яку поставив перед Шаффером. — Я не хочу видиратися нагору й шукати записника з кодами та шифрами лише для того, щоб потім дізнатися, що тут якийсь дурень сів на рацію і зламав її. Стережіть рацію краще, ніж власне життя, лейтенанте Шаффере.

— О так, так, сер! — поважно відказав Шаффер.

З льодорубом і кількома скобами, причепленими на груди, Сміт надійно прикріпився до линви — як і минулого разу за допомогою двох петель і ременя, — взявся за її вільний кінець і почав видиратися нагору. Смітові слова про те, що це справа лише для альпініста, не зовсім відповідали дійсності, позаяк власне альпіністської майстерності вона потребувала небагато. Фізичної сили теж. Більшу частину шляху він пересувався прямовисною скелею вгору, тримаючи ноги майже перпендикулярно до тіла. На виступах він закріплював вільний кінець линви й відпочивав, доки сила поверталася до м'язів рук та ніг, що надсадно боліли. Коли він нарешті перевалився через край верхнього плато, захеканий і змокрілий, наче в сауні, то був майже геть знесилений: Сміт забув про те, як високогір'я діє на людину, не призвичаєну до нього.

Кілька хвилин він лежав долілиць, доки дихання й пульс трохи повернулися до норми. Потім підвівся й оглянув скобу, крізь яку була перепущена линва. На перший погляд вона трималася надійно, але Сміт про всяк випадок кілька разів добряче вдарив по ній льодорубом, потім вивільнив ноги з петель й міцним вузлом зав'язав кінець линви на скобі. Після цього він відійшов на кілька футів від краю плато, розчистив сніг і легенько забив у скелю одну зі скоб, які приніс із собою. Перевірив, чи не важко її виймати. Не важко. Тоді Сміт намотав на цю скобу частину линви, прив'язаної до першої, міцно закріпленої скоби. Аж тоді він рушив ледь похилим плато вгору, голосно насвистуючи «Лорелею». Мелодія, як мусив признатися собі Сміт, виходила в нього далеко не бездоганно, та впізнати пісню можна було. Незабаром із темряви з'явилася постать і поспішила до нього, спотикаючись у глибокому снігу. Це була Мері Еллісон. За кілька кроків від Сміта вона зупинилась і взялася руками в боки.

— Ну? — Сміт чув, як у неї від морозу цокотять зуби. — Це забрало в тебе чимало часу, чи не так?

— Я не згаяв жодної хвилини, — почав виправдовуватися Сміт. — Спершу я мусив влаштувати гарячу вечерю й каву…

— Ти мусив… Ти тварюка, егоїстична тварюка! — Вона ступила крок уперед і обійняла його за шию. — Я ненавиджу тебе!

— Я знаю. — Сміт скинув рукавицю й торкнувся пальцями її блідої щоки. — Ти змерзла.

— Він ще каже, що я змерзла! Ясна річ, я змерзла! Я в тому літаку мало не вмерла! Чому ти не подбав, щоб мені дали грілку або одяг з електропідігрівом, чи бодай що-небудь! Я думала, ти любиш мене!

— Тут я нічим не міг зарадити, — приязно сказав Сміт, поплескуючи її по спині. — А де твої речі?

— За п'ятдесят ярдів звідси. І припини так по-панібратському мене поплескувати!

— Що за мова, що за мова! — зітхнув Сміт. — Ну добре, ходімо по речі.

Вони пробиралися глибоким снігом, Мері міцно трималася за Смітову руку. Потім вона зацікавлено спитала:

— А який привід ти вигадав, щоб повернутися сюди? Загубив ланцюжка від годинника?

— Є одна річ, окрім тебе, по яку я мав повернутися сюди, хоча й довелося зіграти цілий спектакль. Записник із шифрами в куртці сержанта Геррода.

— Він загубив його? Як же можна бути таким злочинно неуважним! — Вона примовкла й замислилась. — До того ж записник мав бути на ланцюжку…

— Він усе ще в сержантовій куртці, — сказав Сміт похмуро. — А сержант — тут, на плато. Мертвий.

— Мертвий?! — Вона вхопила Сміта за руки. Після довгого мовчання повторила: — Він мертвий! Цей… цей милий чоловік… Я чула, як він казав, що ніколи досі не стрибав з парашутом. Він що — невдало приземлився?

— Схоже, що так.

Вони мовчки знайшли рюкзак, і Сміт відніс його до краю урвища.

— А тепер? — спитала Мері. — Шукати записника?

— Почекаймо хвилинку. Я хочу постежити за цією линвою.

— Навіщо?

— А чому б і ні?

— Не пояснюй мені нічого, — стомлено промовила Мері. — Я звичайнісінька дівчина. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— Я цього дуже хотів би, — щиро відказав Сміт.

Вони чекали мовчки, сидячи поруч на рюкзаку й зосереджено дивлячись на линву, неначе нейлонові линви на висоті сім тисяч футів набувають магічного значення, якого не мають за інших обставин. Двічі Сміт припалював сигарету, й двічі вона швидко гасла від снігу. Збігло дві чи три хвилини, а їм здалося, що минуло тридцять чи й сорок хвилин. Згодом Сміт завважив, що дівчина починає дуже тремтіти від холоду й міцно стискає зуби, щоб вони не цокотіли, а в нього самого увесь лівий бік (яким він намагався затулити її від снігу й вітру) геть занімів.

Сміт уже підвівся, щоб іти, коли це раптом линва різко смикнулася, й скоба, забита далі від краю урвища, вискочила зі скелі. Намотана на неї линва ковзнула повз другу скобу вниз і нарешті сильно напнулася. Очевидно, тягар на ній був чималий, бо линва глибоко пірнула в сніг. Сміт кинувся до скоби й спробував перевірити, чи важкий там, унизу, тягар. Спершу легенько, потім з усієї сили. Линва як була напнута, так і залишилась. Але скоба трималася міцно.

— Що?.. Що це? — скрикнула Мері й раптово замовкла. З її вуст вихоплювався лише якийсь невиразний шепіт.

— Дуже, дуже мило, — пробурмотів Сміт. — Хтось там, унизу, мене зовсім не любить. Ти здивована?

— Якби… якби ця скоба не витримала, ми б ніколи не спустилися вниз… — Її голос тепер тремтів не лише від холоду.

— Ну, це давній добрий прийом… — відказав Сміт.

Він обійняв її за плечі й повів геть від урвища. Сніг тепер падав густіший, так що навіть з ліхтариками не видно було далі ніж за шість футів. Однак Сміт, орієнтуючись на скельний виступ посеред плато, знайшов Герродове тіло за хвилини дві. Тепер воно являло собою безформний сніговий горбик у заглибині під виступом. Сміт відгріб сніг, розстебнув куртку, знайшов записника з шифрами, зняв ланцюжка з шиї в Геррода й сховав записника до кишені.

Тепер треба було зробити ще одне — перекинути Геррода на спину. Сміт здогадувався, що це буде неможливо — і це майже справдилося. Це забрало трохи не всі його сили — адже труп тим часом уже замерз і наче скам'янів у тій позі, в якій упав до цієї ями. Вдруге за цю ніч Сміт відчув, що його обличчя заливає піт, змішуючись із снігом. Та врешті він таки перекинув його, і закоцюбла людська рука тепер показувала на небо, звідки все падав і падав сніг. Сміт став навколішки й, присвічуючи ліхтариком, почав уважно оглядати потилицю в мертвого Геррода.

— Що ти робиш? — пошепки запитала Мері. — Що ти шукаєш?

— У нього зламана шия. Я хочу з’ясувати, як саме її було зламано. — Він обернувся до дівчини. — Тобі не обов'язково дивитися.

— Не турбуйся. — Вона відвернулась. — Я не дивитимусь.

Одяг у Геррода був такий самий задубілий, як і тіло. Вилога на голові з тріском розірвалася коли Сміт спробував її скинути, щоб оглянути потилицю й шию. Нарешті трохи нижче від коміра маскувальної куртки він знайшов те, що шукав — червону пляму здертої шкіри. Сміт підвівся, взяв Герродове тіло за ноги протягнув його на кілька футів углиб ями.

— Ну що? — Мері мимоволі все ж таки глянула ще раз на тіло — глянула зі страхом і з цікавістю. — Що ти тепер шукаєш?

— Скелю, — коротко відказав Сміт.

Голос у нього був крижаний, і хоча Мері розуміла, що це не через неї, бажання ставити ще запитання в неї зникло.

Сміт розчистив сніг на три фути довкола місця, де доти лежало Герродове тіло. Методично й повільно він оглянув землю, потім підвівся на ноги, взяв Мері за руку й рушив геть. Та через кілька кроків зупинивсь, повернувся до Геррода й перекинув тіло так, що задубіла рука не показувала в небо.

На півдорозі до урвища він різко сказав:

— Хтось ударив Геррода ззаду по шиї. Я гадав, що це може бути уламок скелі. Але жодного такого уламка на тому місці немає.

— Але ж там поруч — виступ скелі.

— Не можна спершу зламати собі в'язи об виступ скелі, потім підвестися й стрибнути в сніговий замет. Навіть якби він скотився в замет з виступу, то голова все одно нізащо б не опинилася за сім футів від виступу. Удар завдано якимсь важким металевим предметом — прикладом або руків'ям ножа. Шкіру здерто, але синця немає, бо одразу ж після цього зламано шию. Коли він знепритомнів. Щоб ми подумали, ніби стався нещасливий випадок. Напевно, це трапилося на скельному виступі, бо на снігу біля трупа не залишилося слідів боротьби. Геррод у ту хвилину був на ногах. Удар по шиї, голову заламано назад, а потім він сам упав або його зіпхнули з виступу. Чудова річ — скеля, — похмуро закінчив Сміт, — на ній не залишається слідів.

Мері зупинилася й подивилась на нього:

— Ти розумієш, що кажеш? — Але, вздрівши його нібито простодушний і здивований погляд, швидко додала: — Ну, я мала на увазі ускладнення, які з цього випливають. Звичайно, звичайно ж, ти знаєш, що кажеш… Ох, Джонс, я так боюся… Навіть за ті кілька місяців з тобою в Італії, ну, ти ж знаєш, нічого такого не траплялося… — Вона замовкла, потім спитала: — А чи не може… чи не може тут бути іншого пояснення?

— На кшталт того, що він сам себе вдарив по потилиці або що його забила снігова людина?

Вона звела на нього очі — дуже великі навіть тепер, під вилогою.

— Мені не до жартів, Джонс. Я справді злякалася.

— Я теж.

— Я тобі не вірю.

— Ну, якщо й не злякався, то зробити це тепер саме пора.

Сміт припинив спуск, коли до підніжжя скелі залишалося, за його підрахунком, футів сорок. Він двічі обмотав линву довкола лівої ноги, притиснув її правою, перекинув через ліву руку, з правої руки зубами стяг рукавицю, сягнув рукою за пазуху й дістав свого «люгера». Потім відпустив линву й почав поволі опускатися, регулюючи швидкість лівою рукою в рукавиці. Цілком резонно було сподіватися, що той, хто намагався стягнути линву зі скелі, може чекати внизу, щоб довершити свою справу.

Але делегація його не зустрічала — принаймні там, куди він спустився. Сміт швидко обвів довкола променем ліхтарика. Нікого й нічого, а сліди, які могли залишитися поблизу, уже давно занесено снігом. З пістолетом в одній руці й ліхтариком у другій Сміт пройшов ярдів тридцять уздовж скелі, потім виписав півколо і знову повернувсь до скелі. Той, хто тягнув за линву, добре подбав про своє інкогніто. Сміт повернувся до линви й смикнув за неї. За дві хвилини спустився рюкзак Мері, а ще за кілька — й сама вона. Щойно дівчина вивільнила ноги з петель, Сміт розв'язав вузол, узявся за один кінець линви, стягнув її зі скелі й згорнув кільцями. Руки його так змерзли, що ця операція забрала в нього майже п'ятнадцять хвилин. З линвою на одному плечі й рюкзаком на другому, Сміт привів Мері до великої розколини в скелі.

— Не напинай намету, — сказав він. — Розгорни його, поклади з одного боку спальний мішок, залізь усередину, а другим краєм намету накрийся. За півгодини тебе замете снігом. Він захистить не тільки від морозу, а й від випадкових нічних сновид. Я прийду до тебе вранці, перш ніж ми вирушимо вниз.

Він ступив кілька кроків убік, зупинився й обернувсь. Мері все ще стояла там, де він її залишив, і дивилася на нього. Наче й рук вона не опустила, і на обличчі в неї не було якогось особливого виразу, та вигляд дівчина мала беззахисний, самотній і покинутий. Сміт постояв, потім вернувся до неї, розгорнув намет, спальний мішок, зачекав, поки вона залізе всередину, застебнув спальний мішок і накрив її другим краєм намету до самого підборіддя. Мері усміхнулася до нього. Сміт звів вилогу спального мішка, потім накрив дівчину краєм намету всю й, не сказавши жодного слова, пішов геть.

Знайти їхній намет було неважко: там світився вогник. Сміт обтрусив з одягу сніг і ввійшов. Крістіансен, Томас та Каррачола лежали в спальних мішках і спали чи вдавали, ніби сплять. Торренс-Сміт перебирав пластикову вибухівку, детонатори й гранати, а Шаффер читав німецьку книжку у м'якій обкладинці, курив сигарету — також німецьку — й старанно охороняв рацію. Відклавши книжку, він глянув на Сміта.

— Все гаразд?

— Гаразд. — Сміт дістав із куртки шифрувального записника. — Вибачайте, що так довго, але я вже думав, що ніколи його не знайду. Там геть усе снігом засипало.

— Ми тут вирішили чергувати по півгодини кожен, — сказав Шаффер. — А через три години — світанок.

Сміт усміхнувся.

— Кого ж ви у цих місцях остерігаєтесь?

— Несподіваного візиту снігової людини.

Усмішка зникла з обличчя Сміта так само швидко, як і з'явилася. Він розгорнув Герродового записника й десять хвилин вивчав паролі, частоти й складав шифрограму. Перш ніж він закінчив, Шаффер заліз до спального мішка, залишивши вартувати Торренс-Сміта. Сміт згорнув аркуша з шифрограмою, сховав його до кишені, підвівся і взяв рацію та гумового килимка, щоб захистити її від снігу.

— Піду трохи прогуляюся, — сказав він Торренс-Смітові. — Серед дерев прийом паскудний. Крім того, не хочеться нікого будити. Скоро повернуся.

За дві сотні ярдів від намету Сміт, спершу двічі спинившись і двічі змінивши напрямок, опустився навколішки й затулився спиною від снігу. Витягнувши довгу телескопічну антену, він увімкнув рацію. Чотири рази клацнув Сміт ключем, а на п'ятий уже одержав результат: очевидно, хтось давно и нетерпляче чекав на нього.

— Це Денні Бой, — пролунав далекий голос. Сигнал був слабкий, але досить виразний. — Денні Бой відповідає вам. Прийом.

Сміт заговорив у мікрофон:

— Це Бродсворд. Чи можу я поговорити з татусем Макрі або матусею Макрі? Прийом.

— На жаль, ні. Вони відсутні. Прийом.

— Шифр, — сказав Сміт. — Прийом.

— Готові.

Сміт дістав із кишені аркушик із шифрограмою й присвітив собі ліхтариком. Це були лише два рядки незрозумілих цифр, після яких ішло відкритим текстом їхнє пояснення: «ПОСАДКА ВДАЛА. ГЕРРОД МЕРТВИЙ. ПОГОДА НЕПОГАНА. ЧЕКАЙТЕ СЕАНСУ ВОСЬМІЙ ГРІНВІЧЕМ».

Сміт прочитав у мікрофон тільки цифри й закінчив так:

— Передайте це татові Макрі не пізніше сьомої. Обов'язково.

Коли Сміт увійшов до намету, Торренс-Сміт зиркнув на нього й промовив:

— Уже повернулися? — В голосі його чувся подив. — Удалося?

— Жодної надії, — невдоволено сказав Сміт. — Надто високі ці бісові гори довкола.

— А ви недовго й пробували, правда?

— Дві з половиною хвилини. — Тепер була Смітова черга вдавати подив. — Хіба ви не знаєте, що виходити в ефір надовше правила безпеки не дозволяють?

— Ви гадаєте, тут поблизу є пеленгатори?

— О ні, що ви! — Голос у Сміта був сповнений сарказму. — Які ж можуть бути радіопеленгатори в замку «Шлосс Адлер», правда?

— Атож, звичайно. — Торренс-Сміт стомлено усміхнувся. — Здається, хтось казав, що це південна штаб-квартира гестапо. Пробачте, майоре. Річ, мабуть, не в тому, що я старію, хоча й це правда. Просто від морозу й безсоння думки так повільно рухаються в моїх звивинах, що часом майже завмирають.

Сміт скинув черевики й маскувальну куртку, заліз у спальний мішок і поставив ближче до себе рацію:

— А тепер час і вам поспати. Мені не потрібен мінер, якщо він не може відрізнити детонатора від дверної клямки. Лягайте й спіть. Я повартую.

— Але ж ми домовлялися…

— Ну от, сперечаєтеся з начальством… — позіхнув Сміт. — Недотримання субординації на кожному кроці. — Потім усміхнувся й додав: — Спіть, Сміті, я цілком бадьорий і цієї ночі однаково не засну.

Одна відверта брехня, подумав він, одна безперечна правда. Він зовсім не був бадьорий — навпаки, геть виснажений і міг би, трохи розслабившись, одразу поринути в сон. Однак те, що він не засне, не підлягало сумніву: ніяка сила на землі не примусила б його цієї ночі заснути. Та про це Торренс-Смітові краще не казати.