Куди залітають лиш орли

8

Тепер погрібець був майже порожній. Кілька хвилин тому до нього ввійшли двоє сержантів і забрали кількох чоловіків виконувати якесь завдання. Мері не мала сумніву, яке саме завдання. Вона знову, вже вдвадцяте, позирнула потай на годинника, втомлено втерла чоло, підвелася й усміхнулась до фон Браухіча.

— Прошу вибачення, капітане, але я справді мушу йти. Страшенно розболілася голова.

— Це я прошу вибачення, люба Маріє. — Вираз стурбованості на мить змінив його звичну усмішку. — Ви мали б сказати про це раніше. Я звернув увагу на те, що у вас зморений вигляд. Довга подорож з Рейнланду, а ще цей шнапс…

— Я справді не звикла до нього, — сумирно погодилася Мері. — Але я трохи полежу, і мені покращає.

— Звісно ж. Ходімо, моя люба. Дозвольте мені провести вас до вашої кімнати.

— Ні, ні! — Та, помітивши, що ці слова вона промовила надто різко, Мері знову усміхнулася. — Все буде гаразд. Справді, не варто турбуватися.

— Капітан фон Браухіч краще знає, варто чи не варто. — Його обличчя було зосереджене, але приязне, крізь владну інтонацію прохоплювалися нотки гумору, і Мері не знала, як йому заперечити. — Я категорично наполягаю. Ходімо.

Дбайливо підтримуючи Мері під руку, він вивів її з погрібця. Від кав'ярні вони рушили до головної споруди замку. Мері помітила, що надворі незвично мало людей.

— Це все відьми з їхніми мітлами, — розсміявся у відповідь фон Браухіч. — Комендант ще не виловив їх, але дайте йому ще кілька років, і він із ними таки впорається. Тих бідолах саме для того й витягли з кав'ярні, щоб вони прочесали всі закапелки й перевірили, чи не сховалися шпигуни десь на флагштоці. З цими шпигунами ніколи не знаєш, чого чекати…

— Здається, ви трохи легковажно до цього ставитеся, — сказала Мері.

— Я — офіцер гестапо. Мені платять за те, що в мене працює голова, а не розбурхана уява. — Тут він поглянув з вікна на подвір'я. — А це вже справді щось дивне.

— Що дивне?

— Цей вертоліт, — задумливо промовив фон Браухіч. — За правилами вертольоти головного командування мають бути в постійній готовності. А тут відкрито двигун, а над машиною напнуто брезент. Ви ж не назвете це постійною готовністю?

— Але ж вертоліт треба час від часу ремонтувати, як і будь-яку машину. — В горлі у неї раптом пересохло, і їй захотілося, щоб фон Браухіч хоч трохи відхилився й не помітив, як закалатало її серце. — Що ж тут такого дивного?

— Дивно те, що й півгодини тому, коли ми проходили тут уперше, біля машини ніхто не працював. Не можу навіть уявити собі, щоб особистий пілот рейхсмаршала пішов і залишив роботу недоробленою.

— А хіба він не міг узяти якусь деталь і ремонтувати її десь у приміщенні? — припустила Мері. — Ви ж дивилися сьогодні на термометр?

— Здається, я стаю схожим на старого коменданта з його ловцями відьом, — сумно промовив Браухіч. Він труснув головою. — Перед вами жахливий приклад того, як небезпечно довго працювати на моїй роботі: очевидна відповідь здається аж надто очевидною надміру розвиненому розуму. Мені не слід забувати про це сьогодні вночі.

— Сьогодні вночі ви ще маєте завдати роботу цьому видатному розумові? — грайливо поцікавилася Мері.

— І саме тут. — Фон Браухіч кивнув головою в бік багато оздоблених дверей, повз які вони саме проходили. — У золотій вітальні. — Він поглянув на годинника. — За двадцять хвилин! Уже так скоро! У вашому чарівному товаристві, фройляйн, не помічаєш, як збігає час.

— Дякую, мій добрий пане. У вас… у вас там побачення? — Серце її знову закалатало.

— Музичний вечір. І в гестапо є свої позитивні сторони. Сьогодні ми послухаємо спів солов'я. — Він прискорив ходу. — Даруйте, фройляйн, але я згадав, що маю підготувати ще кілька справ.

— Вибачте, я забрала у вас стільки часу, — скромно сказала Мері. «Що він знає? Про що здогадується? Що може зробити?». Ці думки вихором пронеслися в її голові. — Ви були такі ласкаві…

— Що ви, мені було так приємно! — галантно заперечив фон Браухіч, підводячи Мері до її дверей. — Добраніч, моя люба Маріє. Ви справді найчарівніша дівчина!

— Добраніч! — вона відповіла усмішкою на усмішку. — І дякую.

— Нам треба познайомитися ближче, — промовив фон Браухіч на прощання. Потім відчинив двері, вклонився, поцілував їй руку, обережно причинив за нею двері й потер у задумі руки: — Значно ближче.

Каррачола, Томас і Крістіансен посхилялися над записничками і квапливо писали. Власне, писали двоє — Крістіансен ще не зовсім оговтався після удару, і робота його майже не посувалася. Крамер, який стояв обік і про щось тихо розмовляв зі Смітом, дивився на них з цікавістю й певною осторогою.

— Здається, їм щось додає натхнення, — обережно промовив полковник.

— Вигляд розверзтої могили іноді примушує думати, — цинічно кинув Сміт.

— Боюся, що не цілком з вами погоджуся.

— Ви знаєте, чим будуть ці троє за якихось чверть години?

— Я втомився. — З голосу Крамера відчувалося, що він каже правду. — Прошу вас, не грайтеся словами, капітане Шмідте.

— Сміте! За чверть години вони будуть мерцями. І вони про це знають. Вони відчайдушно борються за кілька зайвих хвилин життя. Така собі марна спроба втекти від вічності…

— У вас напад лірики, капітане, — пробурмотів Крамер. Хвилину він походжав туди й назад, майже не звертаючи уваги на трьох чоловіків за столом, а далі спинився просто навпроти Сміта. — Гаразд, — промовив він зморено, — я справді виснажений. Та не про це мова. Що, на Бога, стоїть за всією цієї історією?

— Простота — це ознака геніальності, любий Крамере. Адмірал Ролланд, керівник МІ-шість, людина, без перебільшення, геніальна.

— Геніальна, — нетерпляче перебив його Крамер. — Але що з того?

— Операцію було заплановано три тижні тому. Досі їхню увагу привертала переважно Північно-Західна Європа, і тут про них ледве чи знали.

— Будьте певні, знали.

— Так. Але знали — і тільки. Адмірал Ролланд безпомилково розрахував, що трьох чоловіків, прикритих надійною легендою, ви приймете як шанованих гостей. І вони почуватимуться в «Шлосс Адлері» цілком вільно й безпечно.

— І?..

— Все ще не розумієте? — Цього разу нетерпіння забриніло вже в голосі Сміта. — Ролланд усвідомлював, що коли генерал Карнебі або… — Сміт кинув через кімнату погляд на Джонса. — … або той, хто гратиме роль Карнебі, потрапить до «Шлосс Адлера», то сюди неодмінно прибуде і його візаві з вермахту, щоб порозмовляти з полоненим. — Сміт усміхнувся. — Навіть у Великобританії переконані, що коли гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори. Те саме стосується і взаємин армії та гестапо.

— Коротше! Коротше!

— Начальник штабу вермахту рейхсмаршал Юліус Роземайєр становить для союзників аж ніяк не меншу цінність, аніж Карнебі для нас.

— Рейхсмаршал! — приголомшено прошепотів Крамер, прикипівши поглядом до Роземайєра. — Викрадення!

— Їхні агенти були вже тут, — суворо нагадав Сміт. — І, судячи з довіри, яку їм тут виявили, свою місію вони виконали б.

— Господи! Боже небесний! Це… це якась чортівня!

— Атож! — підтвердив Сміт.

Крамер різко перетнув кімнату й сів у крісло поруч із Роземайєром.

Хвилини зо дві вони тихо про щось розмовляли, час від часу кидаючи погляди на Сміта. Говорив переважно Крамер, і з виразу обличчя Роземайєра можна було здогадатися, про що саме полковник розповідає. На рейхсмаршаловому обличчі проступала то цікавість, то подив, то недовіра, то, зрештою, приголомшене усвідомлення того, що могло б статися. Кілька секунд помовчавши, обидва підвелися й підійшли до Сміта. Рейхсмаршал помітно зблід, і не треба було мати надто тонкий слух, щоб помітити, що голос його тремтить.

— Це неймовірно, капітане Сміте, неймовірно! Але це правда. Це єдине, що може звести докупи всі факти. — Рейхсмаршал спробував усміхнутися. — Я вельми зобов'язаний вам, капітане.

— Вся Німеччина вам зобов'язана, — додав Крамер. — Ви зробили їй неоціненну послугу. Ми цього не забудемо. Я переконаний, що фюрер особисто відзначить вас.

— Ви перебільшуєте, панове, — пробурмотів Сміт. — Я лише виконував свій обов'язок. — Він ледь помітно всміхнувся. — Можливо, фюрер надасть мені два-три тижні відпочинку, бо сьогодні вночі я зрозумів, що в мене з нервами не все гаразд. Але прошу вибачення, панове, на сьогодні справу ще не закінчено.

Він почав неквапно походжати туди-сюди за спинами в трьох чоловіків, схилених над записничками. Час від часу Сміт позирав на написане й цинічно посміхався. Значення цієї посмішки зрозуміти було неважко.

— Може, годі? — нетерпляче озвався Роземайєр.

— З вашого дозволу, рейхсмаршале, розплутаймо цю шараду до кінця.

— Ви маєте на те підстави?

— Звісно ж, маю.

Фон Браухіч відійшов від кімнати Мері швидко, хоч і без помітного поспіху. Але, опинившись за рогом коридора, він побіг.

Діставшись до вертольота, капітан пересвідчився, що біля нього все ще нікого немає. Зазирнув у машину — порожньо. Тоді підскочив до вартового, який стовбичив неподалік із своїм собакою.

— Ви бачили пілота? — різко запитав фон Браухіч.

— Ні, пане майоре, — перелякано відповів вартовий — літній чоловік, за віком непридатний для служби на фронті, що страшенно боявся гестапо. — Вже давно не бачив.

— Давно — це скільки? — суворо перепитав офіцер.

— Не знаю. Я сказав би… — Вартовий завагався. — Десь із півгодини. Ні, десь так із три чверті години, пане майоре.

— Чорт забирай! — вилаявся фон Браухіч. — Так довго? Скажіть, коли пілот ремонтує машину, то чи немає десь поруч приміщення, яке він використовує під майстерню?

— Є, пане майоре! — Вартовий квапився виправдатись, повідомити бодай якусь позитивну інформацію. — Оці двері, пане майоре. Старе зерносховище.

— Пілот зараз там?

— Не можу знати, пане майоре.

— Мусиш знати, — холодно процідив фон Браухіч. — Це твій обов'язок — усе помічати. Годі стовбичити, бовдуре! Біжи й подивись, чи він там.

Літній солдат побіг підтюпцем виконувати наказ. Тим часом фон Браухіч, подумки картаючи себе за нестриманість щодо старого, перейшов подвір'я й розпитав трьох інших, молодих і меткіших солдатів. Але й ці не могли нічого розповісти.

Він повернувся до вертольота й дочекався літнього вартового.

— Там нікого немає, пане майоре. — Захеканий солдат страшенно боявся викликати в офіцера невдоволення, повідомивши погану новину. — Кімната порожня, пане майоре.

— Дякую, — кивнув головою фон Браухіч і поплескав старого по плечу. — Ви нічим не завинили, друже. Ви добре вартували.

На вигляд не поспішаючи, він підійшов до головної брами й дістав зв'язку ключів. Вже за першими дверима фон Браухіч знайшов те, що шукав. Пілот, усе ще без тями, лежав на долівці, а поруч валялася розтрощена коробка розподільника. Накинутий на пілота комбінезон допоміг здогадатися, як з вертольота непомітно зняли важливу деталь. Фон Браухіч розрізав на непритомному пілоті линви, витяг йому з рота кляп і залишив його лежати біля широко розчинених дверей. Місце тут було людне, тож його мали скоро помітити.

Сам він тим часом збіг сходами до спальних покоїв і, проминувши кімнату Мері, зупинився біля п'ятих від неї дверей. Відімкнувши їх ключами, ввійшов усередину й увімкнув світло. Перетнув кімнату, підняв віконну раму й переконався, що сніг за нею нещодавно струшено. Потому поглянув униз і в світлі від свого ліхтарика побачив на даху горішньої станції сліди, які промовисто свідчили про все, що тут відбувалося.

Фон Браухіч випростався, роззирнувсь і побачив, що залізне ліжко стоїть не на місці, підпираючи шафу. Відтягнувши його, він виявив за дверцятами скорченого й непритомного обер-лейтенанта. Фон Браухіч виволік бідолаху з шафи, перерізав на ньому мотузки й звільнив його від кляпу. Стогін засвідчив, що юний обер-лейтенант скоро прийде до тями. Фон Браухіч мав справи важливіші, йому ніколи було спостерігати, як до невдахи повертається свідомість.

Зупинившись під дверима Мері, він приклав до них вухо й прислухався. Ані звуку. Зазирнув у шпарину замка. Темно. Постукав. Жодної відповіді. Фон Браухіч відімкнув ключем двері й увійшов. Мері в кімнаті не було.

— Дуже цікаво, — пробурмотів він. — Дуже, дуже цікаво.

— Вже все? — запитав Сміт.

Томас кивнув головою. Обличчя в Каррачоли й Крістіансена взялися червоними плямами. З-за їхніх спин Сміт зібрав зі столу записнички, перетнув кімнату й поклав їх на столика поруч із Крамером.

— Настає момент істини, — тихо промовив Сміт. — Одного списку буде досить.

Крамер узяв горішнього записничка і з видимою нехіттю почав читати. Сміт тим часом допив чарку й рушив через кімнату по нову порцію. Наливши собі ще коньяку, він обережно поставив пляшку на місце і зупинився за кроків два від вартового.

— Прочитали? — спитав він у Крамера, поволі потягуючи коньяк. Той кивнув головою.

— Тоді порівняйте з моїм оригіналом. Крамер ще раз кивнув головою:

— Як ви кажете, момент істини.

Він узяв Смітового записника, стяг з нього гумку й розгорнув. Перша сторінка була чиста. — Друга — так само. Та, що за нею, — теж. Він розгублено звів очі на Сміта.

Смітова чарка впала на підлогу, а сам Сміт тим часом блискавичним стрибком кинувся на вартового. Той упав, так наче на нього обвалився міст. Від його падіння задзеленчали пляшки на столику.

Крамерову розгубленість миттю змінило ясне й до болю прикре усвідомлення того, що сталося. Полковникова рука потяглася до кнопки.

— Ти ба, який! Краще не наривайся! — погрозливо пролунав голос Шаффера. Він стояв над розпластаним на долівці вартовим, а дуло його автомата було націлене Крамерові в груди.

Полковник забрав руку від кнопки дзвінка.

Сміт підняв карабін вартового, перейшов на другий бік кімнати й узяв свій пістолет із глушником.

— Простодушний американець… Не пам'ятає, який сьогодні день тижня, — ображено пробурмотів Шаффер.

— Це все, що мені спало тієї миті на думку, — відповів, ніби вибачаючись, Сміт.

— Тим гірше. І якого дідька треба було так гатити мені в живіт?

— Задля колориту. І взагалі, навіщо бурчати, коли все так чудово спрацювало? — Сміт підійшов до Крамерового столу, взяв три записнички й сховав їх до кишені своєї куртки. — Час ушиватися звідси. Ви готові, містере Джонсе?

— І якомога швидше, — докинув Шаффер. — Нам треба встигнути на потяг, тобто на канатку.

— І це все, що вам було потрібно? — Крамер уже опанував себе і був досить спокійний, зосереджений. — Оці записнички і тільки?

— Майже все. Адже в них багато цікавих імен та адрес. У МІ-шість охоче перечитають їх перед сном.

— Розумію, — кивнув головою Крамер. — Але в такому разі ці троє — справді ті, за кого себе видають.

— Вони довго були під підозрою. На певних етапах проходження цінна інформація затримувалася або спотворювалась, менш важлива — надходила. Цілі два місяці ми шукали, де губиться і як спотворюється інформація, аж поки натрапили на відділи, контрольовані цими людьми. Але ми навіть не знали, скільки діє агентів — один чи кілька. З'ясувати це можна було, тільки простеживши за їхніми контактами зі своїми. Так і народилася ця ідея.

— То ви влаштували все це самі, капітане Сміте? — запитав Роземайєр.

— Яке це має значення? — байдужно відповів Сміт.

— Справді, це значення не має. Але щось інше — має. — Роземайєр втомлено усміхнувся. — Коли полковник Крамер запитав вас, чи ці записнички — все, що вам було потрібно, ви відповіли: майже. Тому можна припустити, що є ще одна мета. Чи не хочете ви сказати, що збираєтеся спіймати двох зайців відразу — запросити й мене піти з вами?

— Рейхсмаршале, — різко промовив Сміт, — я не маю наміру прив'язати вас до себе й потягнути за собою через Альпи. Я міг би примусити вас піти лише під дулом пістолета, але дуже боюся, що ви — людина честі, і власна шкура важить для вас менше, ніж безпека вашої країни. Тому коли я наведу на вас зброю і накажу встати й іти з нами, ніхто в цій кімнаті не матиме сумніву, що ви залишитеся в кріслі. Тож ми, на жаль, повинні попрощатися.

— Ви настільки ж люб'язні, наскільки й логічні, — гірко усміхнувся Роземайєр. — Шкода, що мені саме й не вистачило логіки, коли ми розмовляли з вами кілька хвилин тому…

— Що ж, це наше щастя, — погодився Сміт.

— Але ж… але ж полковник Вільнер?.. — запитав Крамер. — Начальник розвідки в Кессельрінга. Він же не…

— Заспокойтеся… Віллі-Віллі ні при чому. Він справді вірив у все, що казав, Він вважає мене найголовнішим подвійним агентом в Італії. Років зо два я підгодовував його фальшивою або застарілою інформацією. Перекажіть це йому, будь ласка.

— Потрійний агент, — терпляче пояснив Шаффер. — Це ще цікавіше, ніж подвійний.

— А Гейдельберг? — запитав Крамер.

— Я справді два роки провчився в університеті. На стипендію міністерства закордонних справ.

— Але я все ще не розумію… — Крамер покрутив головою.

— Шкодую, але нам час іти.

— Прочитаєте про все в моїх спогадах. Після війни, — додав Шаффер. Двері широко розчинилися. В них з'явилася Мері з «маузером» у руці.

Побачивши Сміта з Шаффером, вона з полегкістю зітхнула.

— Ти трохи забарилася, — суворо промовив Сміт. — Ми вже почали непокоїтись.

— Прошу вибачення, але я не могла втекти. Цей фон Браухіч.

— Не турбуйтеся, міс. — Шаффер зробив широкий жест рукою. — Я був тут.

— Нова дівчина, що прибула сьогодні ввечері! — спантеличено прошепотів Крамер. — Кузина тієї дівчини з…

— Атож, вона, — підтвердив Сміт. — Це вона довго допомагала мені робити послуги Віллі-Віллі. І саме вона сьогодні впустила нас сюди.

— Босе, — заклопотано промовив Шаффер, — чи не пора вже нам…

— Зараз підемо. — Сміт усміхнувся до Роземайєра. — Ви мали рацію. Записнички — це ще не все. Мені потрібне ще товариство. Але товариство тих, хто, на відміну від вас, рейхсмаршале, страшенно труситься за свою шкуру й не має ані крихти честі… Ось вони й підуть із нами. — Він показав пістолетом у бік Каррачоли, Томаса й Крістіансена. — Встати! Ви підете з нами!

— З нами? — недовірливо перепитав Шаффер. — До Англії?

— Щоб стати перед судом за зраду. Бути катом — усе ж таки не мій обов'язок… Тільки Господь знає, скільки сотень і тисяч життів на совісті в цих трьох. Я вже не кажу про Торренс-Сміта й сержанта Геррода. — Крижаним поглядом він зміряв Каррачолу. — Я ніколи не був певний, але мені завше здавалося, що диригував усім ти. Це ти вбив Геррода там, на горі. Якби ти зумів дістати наші радіокоди, то провалив би всю нашу мережу в Південній Німеччині… А це вже було б неабищо, адже досі наша мережа тут працювала справно…

— Киньте зброю! — Голос у фон Браухіча був тихий, але твердий.

Ніхто не бачив і не чув, як він відчинив двері. Тепер майор стояв за якихось чотири фути від Мері, тримаючи в правій руці автомат. Сміт рвучко обернувся, але пістолет у його руці на мить застиг, бо майже на лінії пострілу опинилася Мері. У фон Браухіча таких вагань не було. Пролунав сухий постріл, і куля зачепила зачіску Мері якраз над бровою. Пістолет випав із закривавленої руки Сміта, ударившись об якусь деталь меблів. Мері спробувала обернутись, але фон Браухіч був спритніший і дужчий. Він стрибнув уперед, схопив її руку з пістолетом і наставив автомата з-за її плеча. Вона намагалася вивільнитись, але, коли фон Браухіч, мов лещатами, стиснув її руку, скрикнула від болю й випустила пістолета. А втім, сам фон Браухіч, здавалося, не помітив цього. Його праве око, не кліпаючи, дивилося з-за голови Мері на Шаффера. Шаффер кинув зброю.

— Не треба було цього робити, — промовив фон Браухіч до Сміта. — Це була велика дурниця… А втім, на вашому місці я зробив би таку саму дурницю. — Він перевів погляд на Крамера. — Вибачте, що затримався, пане полковнику. Я тим часом трохи порозмовляв з цією чарівною дівчиною. Вона на диво мало знає про свій рідний Дюссельдорф. Не знає навіть того, що не варто давати комусь тримати себе за руку, коли говориш неправду. А саме це вона переважно й робила. — Він звільнив дівчину й, усміхаючись, трохи повернув її до себе. — Чарівна ручка, моя мила, але ж як шалено міняється пульс!

— Не знаю, про що ви говорите. — Крамер нарешті з полегкістю зітхнув. — Але зроблено добре, мій хлопче, дуже добре. Боже мій! Ще б хвилина, і… — Він увесь здригнувся і рушив до Шаффера, стежачи за тим, щоб не затулити його собою від автомата фон Браухіча. Обшукав усі кишені, але зброї не знайшов. Потім проробив те саме зі Смітом і з тим самим наслідком. Нарешті простяг йому білого носовичка, щоб той спинив кров, поглянув на Мері й завагався. — Не знаю, як бути з нею… Можливо, ви, Анно-Маріє?..

— Залюбки, пане полковнику. Ми з нею вже бачилися, і вона знає мої методи. Чи не так, моя люба? — З хижою посмішкою вродлива арійка підійшла до Мері й щосили вдарила її в обличчя.

Дівчина скрикнула від болю, заточилася й сперлася на стіну, щоб не впасти З куточка її рота побігла цівка крові.

— Ну?! — закричала Анна-Марі. — Зброя є?

— Анно-Маріє! — В голосі Крамера пролунала відраза. — Навіщо так?

— Я знаю, як поводитися з маленькими шпигунками! — А тоді зловтішно промовила до Мері: — Боюся, що вони не схочуть дивитись, як я дістану від тебе зізнання. Ходімо!

Вона схопила Мері за волосся, потягла її до бічних дверей, розчинила їх і грубо штовхнула дівчину туди. Звук від падіння тіла на підлогу й крик від бо/» долинули одночасно. Анна-Марі причинила за собою двері.

Ще секунд десять чулися звуки ударів і приглушені крики. Фон Браухіч, переводячи автомат з Шаффера на Сміта, сидів в одному з великих крісел і прислухався до шуму за дверима. Нарешті він поморщився й сухо промовив до Крамера:

— Гадаю, тій юній фройляйн краще було б, якби її обшукав я. Удавана цнотливість повинна мати свої межі.

— Боюся, що Анна-Марі інколи надто захоплюється, — погодився Крамер. Губи його осудливо скривились.

— Інколи? — Фон Браухіч знову поморщився, коли з-за дверей долинули крики, чиєсь тіло вдарилося об стіну, пролунав стогін і нарешті запала тиша. — Завжди, коли її жертва — така сама юна й гарненька, як і вона.

— Все вже скінчилося, — позіхнув Крамер. — Усе вже скінчилося, — Він перевів погляд на Сміта й Шаффера. — Спершу ми подбаємо про його руку, а далі… Що ж, у «Шлосс Адлері» не бракує підземель. — Раптом очі його розширилися, плечі здригнулись, і він обережно промовив до фон Браухіча: — Ви аж надто цінна людина, капітане, щоб я погодився вас утратити. Здається, щойно ми жаліли не того, кого треба. Річ у тім, що з відстані чотирьох футів вам ціляться просто в спину.

Фон Браухіч дуже поволі повернув голову й глянув через плече. Справді, просто в спину йому цілив «ліліпут-21», який міцно стискали знайомі руки, а темні очі дивилися на нього холодно й пильно. Коли не брати до уваги слідів крові на розбитій губі та розкуйовдженої зачіски, то вигляд у Мері був такий самий, як завжди.

— Обов'язок кожного батька, — урочисто промовив Шаффер, — благословити дочку на подолання Юди. — Він підняв свого автомата, відібрав зброю в застиглого фон Браухіча, підійшов до головних дверей і замкнув їх. — Надто часто сюди входять, не постукавши. — Повертаючись, він зазирнув крізь прочинені двері до сусідньої кімнати, присвиснув від подиву, вишкірив зуби й промовив до Мері: — Чисто зроблено! Але подбайте про Майорову руку, я постежу за ними. — Він наготував свого автомата й задоволено усміхнувся. — Ох, як я за ними постежу!

І справді, поки Мері обробляла поранену Смітову руку в сусідній кімнатці — саме тій, де Анна-Марі зазнала свого Ватерлоо, — Шаффер зігнав усіх шістьох на одну велику канапу, сам став біля вогню й, попиваючи коньяк, значуще всміхався до них. Але ніхто не всміхнувся у відповідь. Всі розуміли, що в разі потреби Шаффер ні на мить не завагається натиснути на гачок.

Нарешті Сміт і Мері з'явилися з сусідньої кімнати, причому дівчина несла накриту серветкою тацю. Сміт був блідий, на правій його руці з'явилася чимала пов'язка. Шаффер поглянув на бинти, потім скинув запитально брови на Мері.

— Не блискуче. — Дівчина також помітно зблідла. — Великий і вказівний пальці розтрощено. Я зробила все, що могла, але боюся, доведеться втручатися хірургові.

— Якщо я вже витерпів цю першу допомогу, — по філософському промовив Сміт, — то витерплю й решту. Є справа нагальніша. — Він поплескав себе по кишені. — Ці імена й адреси. За годину-дві ми повинні передати їх до Англії, а ще за годину-дві там упораються. — Він перевів погляд на людей, що сиділи на канапі. — Отже, мусимо зробити так, щоб ви кілька годин помовчали.

— Чи не краще зробити так, щоб вони замовкли навіки, босе? — безтурботно запитав Шаффер.

— У цьому немає потреби. Адже до «їхніх послуг — їхня власна аптека. — Сміт зняв з таці серветку. Під нею виявилися слоїки й шприци. — Нембутал. Ви навіть не відчуєте уколу.

Крамер втупився в нього й сказав:

— Я ніколи на таке не погоджуся.

Голосом, що не терпів заперечень, Сміт відповів:

— Не погодитеся — вас пристрелять.