Куди залітають лиш орли

6

Секунди зливалися в хвилини, а ті в свою чергу повзли до болю повільно. Минуло майже чверть години. Яскраве місячне світло вже кілька разів змінювала майже цілковита темрява, коли на долину набігали низькі, пошматовані чорні хмари. Двох чоловіків, що причаїлися в пітьмі, холоднеча пронизувала до кісток. Але вони чекали. Мусили чекати: самим дістатися до «Шлосс Адлера» годі було й намагатися.

Вони чекали мовчки, кожен заклопотаний власними думками. Про що міркував Шаффер, Сміт навіть уявити не міг. Можливо, в солодких мріях той наганяв страх на завсідників найкращих заїздів лондонського Вест-Енду. Смітові думки були багато практичніші й стосувалися тільки їхнього власного найближчого майбутнього. Він був стурбований, дуже стурбований тим, як вони в цю холоднечу дістануться до замку живі-здорові. Вони старанно тупотіли ногами й розминали руки, які щохвилини дедалі менше слухалися. Для того, що Сміт задумав, буде потрібна фізична сила й миттєва реакція, а крижаний холод робив своє. Без жодного оптимізму Сміт почав розмірковувати, скільки на них поставив би якийсь розважливий букмекер. Але обрахувати відсотки він не встиг. Настав час діяти: довгоочікуване товариство наближалося.

Дві машини альпійських стрільців з увімкненими сиренами в'їхали на сільську вулицю саме тоді, коли місяць знову вийшов з-за хмар і залив долину світлом. Сміт і Шаффер поглянули на місяць, тоді один на одного і мовчки відступили назад, намагаючись глибше сховатися в сутіні. Клацання запобіжників на їхніх автоматах пролунало напрочуд лунко.

Двигуни змовкли й фари погасли, щойно машини спинилися біля сходів. На сніг висипали люди й вишикувалися в шеренгу. Сміт нарахував дванадцятьох: офіцера, вісьмох солдатів та Каррачолу, Томаса й Крістіансена. Солдати тримали зброю напоготові. Це була зайва пересторога, бо руки в полонених було зв'язано за спинами. Отже, там чекали не спроби цих трьох утекти, а можливого відчайдушного нападу Сміта й Шаффера. Сміт ще встиг подумати, що до них тут ставляться з належною повагою.

Коли останній з тих дванадцятьох зник у будівлі нижньої станції, Сміт торкнув Шаффера за руку. Закинувши автомати за плечі, вони хутко вибралися на обледенілий дах станції й дісталися до краю, з-лід якого з'являвся вагончик канатної Дороги, вирушаючи в довгу путь до замку. Сміт розумів, що вони страшенно ризикують: досить випадковому перехожому поглянути вгору, і їх, попри маскувальні халати, виявлять. На щастя, випадкових перехожих о цій порі не трапилося. До того ж, щойно канат почав рухатися, місяць знову сховався за хмари.

Вони напружено вичікували, поки передній край вагончика з'явився з-під даху. Тоді звісили ноги й, дочекавшись, коли середина вагончика опинилася під ними, вхопилися за канат і плавно опустилися на дашок вагончика.

Мері обережно скрадалася тьмяно освітленим переходом, рахуючи двері. Біля п'ятих вона спинилася, приклала до них вухо, зазирнула в шпарку замка, тихо постукала й хвильку почекала на відповідь. Тоді постукала знову, вже гучніше, та за дверима ніхто не відгукнувся. Повернула ручку — двері було замкнено. Тоді видобула з маленької торбинки низку ключів. Коли двері відчинилися, вона швидко прослизнула всередину, причинила двері й ввімкнула світло.

Кімната була краща від тієї, в якій поселили її. Крім стандартного залізного ліжка, тут стояли ще два крісла, стілець із розвішеною на ньому формою обер-лейтенанта, велика шафа для одягу і комод, на якому лежали ремінь, пістолет та бінокль.

Мері замкнулася, вийняла ключ із дверей, перетнула кімнату, прочинила вікно й визирнула надвір. Вікно було просто над верхньою станцією канатної дороги, крутий дах якої примикав до муру замку. Мері повернулася до кімнати, видобула з торбинки згорнену в клубок линву з прив'язаною до одного кінця важкою гайкою, взяла бінокль й розташувалася край вікна. Тремтячи від холодного нічного вітру, навела на різкість і спрямувала бінокля вниз, уздовж канату. І нарешті побачила ледве видимий чорний вагончик, що шалено розгойдувався під поривчастим вітром.

Сміт із Шаффером простяглися на дашку, судомно вчепившись у підвіс, що з'єднував вагончик з канатом, — цієї миті єдиний для них якір порятунку. Поверхня вагончика вся взялася білою кригою, на якій їхні тіла ковзали в різні боки влад із жахливою хитавицею, ніде не знаходячи опори. Плечам, рукам і долоням діставалося куди більше, ніж Сміт доти сподівався. Але найгірше було попереду.

Шаффер підвів голову й поглянув униз. То було запаморочливе й по-справжньому страшне видовище. Вся долина під ними розхитувалася на сорок п'ять градусів то в один, то в другий бік. Щойно він бачив перед собою узлісся на західному схилі долини — і за мить долина провалилася кудись униз, а перед ним виникло узлісся вже зі східного її боку. Він поглянув угору, та краще не стало: тепер перед ним так само моторошно витанцьовували вогні «Шлосс Адлера». Вітер тужливо завивав у канатах. Шаффер заплющив очі, поклав голову між випростаними руками й застогнав.

— Все ще вважаєте, що кінь — найгірший засіб пересування? — запитав Сміт. Його голова опинилася саме навпроти Шафферової.

— О, де моє сідло й остроги! — простогнав Шаффер розпачливо.

Ще раз несподівано визирнув місяць, освітивши двох чоловіків своїм блідим холодним сяйвом. Вибравши мить, коли руки були не такі напружені, вони накинули на голови білі вилоги курток, намагаючись при цьому ще щільніше припасти до дашка.

У «Шлосс Адлері» двоє людей бачили, як угору повз, розгойдуючись, яскраво освітлений місяцем вагончик. Крізь польовий бінокль Мері чітко бачила дві людські постаті, випростані на дашку вагончика. З півхвилини вона стежила за ними, потім перевела погляд угору. Очі її розширились, обличчя скам'яніло. Вартовий з автоматом, що походжав за зубцями муру футів на п'ятдесят вище від неї, спинився й задививсь, як підіймається з долини вагончик. Але дивився він недовго. Тепло взутий і по вуха закутаний, він, однак, страждав від холоду. Це була не та ніч, щоб милуватися краєвидами. Він байдуже поглянув кудись у далечінь і знову заходив туди-сюди.

Саме байдужості бракувало двом на дашку вагончика, який проминув останню підпору й наближався до верхньої станції. Вирішальна мить була близько. Смітові раптом подумалося, що вони давно вже могли б лежати мертві на скелях за футів двісті нижче.

Він підвів голову. Місяць усе ще плив чистою прогалиною, але край нового пасма хмар уже швидко наближався до нього. Зубці замку й верхня станція були тепер просто над їхніми головами. На цьому останньому відтинку вагончик підіймався так стрімко вгору, що схил гори був уже за якихось кільканадцять ярдів од них. Сміт пробіг поглядом по схилу аж до самого низу: вартові з їхніми доберман-пінчерами здавалися там дрібними комашками.

— Воно їй пасує, правда ж? — раптом озвався Шаффер. На обличчі його з явилася тінь розпачу. — Чудове ім'я…

— Ти про що? — перепитав Сміт.

— Гайді.

— О Боже! — Сміт спостерігав, як швидко наближається верхня станція. — Її звати Етель.

— Вам не треба було цього мені казати. — Шаффер намагався підтримати розмову, хоча це йому не дуже й вдавалося. Вслід за Смітом він звів очі вгору й по довгій паузі повільно промовив: — Господи Боже! Погляньте, який крутий той проклятущий дах!

— Вже бачив… — Сміт видобув з піхов ножа й, коли вагончика різко гойднуло вбік, знову щосили вчепився за підвіску. — Тримайте ножа напоготові. І ради Бога, не упустіть його…

Місяць сховався за пасмом хмар, і долина поринула в темряву. Перед самою станцією вагончик сповільнив рух. Хитавиця зменшилася. Швидко, хоч і дуже обережно, Сміт і Шаффер попідводилися на ноги, тримаючись за канат, щоб не послизнутися на зледенілому дашку.

Передній край вагончика вже пірнув під дах верхньої станції. За мить, коли з ним порівнялася підвіска, Сміт метнувся вперед і вгору, всім тілом припавши до даху станції. Його права рука вдарила ножем — і лезо, пробивши шар криги, глибоко ввігналося в дерево. Ту ж мить на дах стрибнув і Шаффер, вганяючи в кригу свого ножа.

Лезо зламалося при самому руків'ї. Шаффер випустив з руки непотрібний уламок і безпорадно поповз униз. Він дряпав пальцями лід, але спинитись не міг. Піднісши ліву руку до рота, Шаффер зубами зірвав з неї рукавичку і щосили ввігнав нігті в лід. Тепер він сповзав трохи повільніше, але зовсім не спинився. Пальці вже не знаходили жодної зачіпки. Він знав, що зсувається до краю, і перше, що може потім трохи пригальмувати його падіння — це виступ скелі на двісті сорок футів нижче від краю кам'яного урвища.

Стрибок і удар ножем забрав у Сміта всі сили. Він ще кілька секунд полежав, перш ніж зрозумів: Шаффера поруч немає. Роззирнувшись навколо, Сміт побачив білу пляму скам'янілого Шафферового обличчя й вісім паралельних смуг, проораних пальцями в кризі. І не встиг Шаффер сповзти до краю слизького даху, як Сміт, якомога далі спустившись на правій руці, лівою схопив Шаффера за зап'ясток з такою силою, що той, попри свій розпач, скривився від болю.

Кілька секунд вони лежали на слизькому схилі без жодного поруху, доручивши своє життя міцному лезу Смітового ножа. Потім Шаффер за допомогою Сміта почав дюйм за дюймом повзти вгору. Через півхвилини він був уже поруч зі Смітом.

— Це все ж таки ніж, а не кригоруб, — різко промовив Сміт, — і я не вимагав би від нього надто багато. Другий ніж є?

Шаффер заперечливо похитав головою. Говорити він ще не міг.

— А щось гостре? Такий самий заперечливий знак.

— Ліхтарик?

Шаффер кивнув головою, сягнув лівою рукою за пазуху маскувальної куртки й таки дістав ліхтарика.

— Відкрутіть кришку! — наказав Сміт. — Викиньте її. І батарейки теж!

Шаффер підніс ліхтарика лівою рукою до правої, яку все ще стискав Сміт, відкрутив кришку, вийняв батарейки і потримавши тепер порожній циліндр ліхтарика, щосили ввігнав його в кригу перед собою. Покрутив правою рукою — і Сміт відпустив її. Шаффер залишився на місці. Усміхнувшись, Сміт сказав:

— А тепер потримайте мене.

Шаффер стиснув Смітів лівий зап'ясток. Дуже обережно Сміт відпустив руків'я ножа, готовий щомиті вхопитися за нього знову. Але Шафферів ліхтарик тримався міцно. Намагаючись не робити жодного зайвого руху, Сміт витяг із деревини рятівного ножа й передав його Шафферові. Тоді видобув линву, обмотав її кілька разів навколо себе, а вільного кінця закріпив навколо Шаффера. Нарешті запитав:

— З ножем і ліхтариком виберетеся?

— Чи я виберусь? — Шаффер усміхнувся — вперше за ці кілька хвилин. — Хіба ви не бачили, як мавпа вилазить на кокосову пальму?

За п'ятдесят футів над ними Мері одійшла од вікна й поклала бінокль на комод. Руки в неї тремтіли, і бінокль дрібно зацокотів по скляній поличці. Потім вона повернулася до вікна й почала опускати вниз линву з прив'язаною до неї гайкою.

Сміт подолав за допомогою линви кілька останніх футів похилої частини даху, піймав простягнену Шафферову руку, дістався на рівну площину й звівся на ноги. Відразу по цьому він відмотав решту линви з себе. Шаффер, хоча надворі й стояв тріскучий мороз, втер зарошене рясним потом чоло.

— Брате! — Він знову втер чоло. — Якщо коли-небудь я зможу ще зробити вам маленьку послугу, наприклад, позичити на квиток…

Сміт усміхнувся, знизав плечима й, ступивши крок уперед, упіймав кінець линви, яку опустила Мері. Потім хутко прив'язав до неї свою нейлонову линву й двічі легенько смикнув. Мері потягнула линву вгору. Сміт почекав, поки Мері, двічі трохи натягнувши линву, сповістила, що надійно її закріпила, й поліз угору.

Він був якраз на півдорозі до вікна, коли знову визирнув місяць. У своїй формі альпійського стрільця Сміт був аж надто помітний на тлі білуватого замкового муру. Він застиг, не зважуючись ані поворухнутись, ані навіть подивитися вниз чи вгору, щоб не привернути до себе чиєїсь уваги.

За двадцять п'ять футів нижче від нього Шаффер напружено дивився вниз. Там, біля підніжжя, все ще вартували солдати з собаками. Досить було комусь із них випадково поглянути вгору — і Сміта неодмінно помітили б. Якесь шосте чуття раптом наказало Шафферові подивитися вгору — і він укляк на місці. Вартовий, ще раз обійшовши зубці, спинився, спершись руками на парапет, і дивився кудись у долину — можливо, стежив, як згасають останні вогні пожежі. Якщо він переведе погляд хоч трохи вбік — все скінчиться, ще й не розпочавшись. Шаффер повільно звів пістолета з довгим глушником і, за поліційною звичкою, підпер його лівим зап'ястком. Він не сумнівався, що вб'є вартового одним пострілом, лише вагався, коли саме стріляти. Якщо дочекатись, поки їх помітять, то вартовий може дати попереджувальний постріл або ж устигне сховатися за зубцем. Якщо вистрілити відразу, то вартовий, звісно, не встигне подати сигналу своїм. Але тоді труп може впасти на дах станції і далі в долину, до солдатів з собаками. Хоча ні, вирішив зрештою Шаффер, від удару кулі вартовий скоріше за все поточиться назад. Шафферові досі не доводилося стріляти в людину, яка нічого не підозрює, але тепер він був ладен зробити це. Затамувавши віддих, Шаффер почав поволі натискати на гачок.

Місяць сховався за хмари.

Так само поволі Шаффер опустив зброю і знову витер чоло.

Сміт нарешті дістався до вікна, вліз у нього й двічі смикнув за линву, даючи Шафферові сигнал підійматися. В кімнаті було зовсім темно. Сміт лише встиг помітити залізне ліжко, до якого було прив'язано линву, коли дві руки обвинули його шию і дівочий голос щось замурмотів йому просто на вухо.

— Годі, годі! — запротестував Сміт. Він ще не встиг перевести дух і раз у раз набирав повні легені повітря. Та потім він, зібравшись на силі, обійняв і поцілував Мері. — Порушення всіх правил, та й годі! Але цього разу я про нього не доповім.

Вона все ще стояла, прихилившись до нього, коли у вікні з'явився лейтенант Шаффер, важко перевалився всередину і впав на ліжко.

— В них у цій дірі що, немає ліфтів? — обурено промовив він, жадібно ковтаючи ротом повітря.

— Мало тренувалися… — буркнув Сміт. Потім підійшов до дверей, увімкнув світло й ту ж мить знову вимкнув. — Чорт! Утягніть линву й запніть фіранки!

— Так поводилися з рабами на римських галерах, — гірко відгукнувся Шаффер.

Але за десять секунд линву було втягнено й фіранки запнуто. Сміт тим часом поставив ліжко на місце. Згорнувши линву, Шаффер поклав її до полотняної торби, де, крім маскувальних костюмів та автоматів, лежали ручні гранати й вибухівка в пластикових пакетах. Щойно він знову зав'язав торбу, в замку зарипів ключ.

Сміт жестом наказав Мері залишитися на місці, а сам поспішив стати за двері. Шаффер, попри своє виснаження, по-котячому нечутно розпростерся на підлозі за ліжком. Двері відчинились, і до кімнати ступив молодий обер-лейтенант. Побачивши Мері, що приклала пальця до вуст, він зупинився. На обличчі в нього відбився подив, далі його змінила очікувальна квола усмішка. Цієї миті на обер-лейтенанта й опустилася Смітова рука.

Сміт заходився вивчати плани замку, які йому дала Мері, а Шаффер тим часом ретельно зв'язав обер-лейтенанта нейлоновою линвою, заткнув йому рота кляпом і зрештою запхав його в шафу. Для певності він ще й підпер її дверцята ліжком.

— Готово, босе. Що далі?

— Хвилиночку. Ще раз перевірю. Спершу ліворуч, далі сходами вниз, потім знову ліворуч. Золота вітальня. Тут полковник Крамер вершить свій суд. У кінці — галерея менестрелів.

— Що? — перепитав Шаффер.

— Галерея, де колись виступали менестрелі. Ще один поворот праворуч — і ми в східному крилі. Знову вниз і ліворуч. Не забути про телефон.

— Тут? — здивувався Шаффер. — Ми ж перерізали дроти.

— Але не ті, що між замком і казармами. Ми ж не хочемо, щоб вони свиснули — й сюди примчав полк альпійських стрільців. — Сміт повернувся до Мері. — Вертоліт усе ще тут?

— Був тут, коли я сюди приїхала.

— Вертоліт? — Шаффера ця звістка вразила. — А нащо їм та пташка?

— Потрібна. Вони можуть або вивезти Карнебі звідси, якщо почнуть аж надто нервувати, або ж використати його, щоб відрізати нам шлях до відступу.

— Якщо до відступу дійде…

— В тім і вся річ. Як ви ставитеся до того, щоб похазяйнувати біля вертольота, лейтенанте Шаффере? З вашої особистої справи видно, що, перед тим, як вас затягнули до десантного літака, ви були добрим водієм і професійним механіком.

— Я був добровольцем, — промовив Шаффер з гідністю. — А щодо кваліфікації, то вибачайте… Але дайте мені чотирифунтового молота — і я знешкоджу вам усе, від велосипеда й до бульдозера.

— А без молота?

— Треба буде помізкувати. Сміт повернувся до Мері:

— Як можна побачити ту машину?

— Звідти. — Вона показала на двері. — Всі вікна в коридорах «Шлосс Адлера» виходять на подвір'я.

Сміт прочинив двері, роззирнувся на всі боки й ступив до вікна на другому боці переходу. Шаффер пішов услід за ним.

Світив місяць чи ховався за хмари — все подвір'я в замку однаково яскраво осявали два потужні прожектори над важкою заґратованою брамою, ще один — на другому боці подвір'я, над входом до замку. Ще по чотири прожектори стояли на висоті приблизно десяти футів над західним та східним муром замку. Світло горіло у вікнах північного та східного муру. Але найяскравіший прожектор світив над вертольотом, що стояв під напнутим брезентовим тентом. Чоловік у зеленому комбінезоні порався в двигуні. Сміт торкнув Шаффера за руку й повернувся до кімнати. Мері причинила за ними двері.

— Річ нескладна, — промовив Шаффер. — Тобто зробити так, щоб ця штука більше не полетіла. Входжу в головну браму, заколюю чотирьох вартових, задушую чотирьох доберман-пінчерів, забиваю ще двох чи трьох озброєних типів, які весь час там патрулюють, вкладаю ще два десятки солдатів, що цмулять пиво в погрібку неподалік, розправляюся з хлопцем, який копирсається в двигуні. А тоді вже знешкоджую цю штуку.

— Гаємо час! Ми вже й так затрималися тут.

Сміт згорнув план і повернув його Мері. Коли та сховала його до своєї торбинки, він насупив брови. — У торбинку — ось що. — Він дав їй «маузера» полковника Вайснера. — А план і свого «ліліпута» сховай на собі.

— На собі? Я зроблю це, коли повернуся до своєї кімнати.

— Ох, ці мені лейтенанти-янкі, що увесь час вештаються поруч, — промовив Шаффер із смутком. — Дякувати Богові, я не такий чоловік!

— Він хоче сказати, що зосереджений нині на вищих матеріях, — пояснив Сміт і позирнув на годинник. — За тридцять хвилин спробуємо впоратись.

Вони обережно вислизнули за двері й рушили коридором упевнено й бадьоро, навіть не намагаючись ховатися. Торба з автоматами, линвою, гранатами й вибухівкою недбало погойдувалася на Смітовій руці. Вони проминули солдата в окулярах зі стосом паперів і дівчину з тацею — обоє не звернули на них жодної уваги. Дійшли до кінця коридора, повернули праворуч і крученими сходами спустилися на три поверхи до рівня подвір'я. Короткий широкий перехід з двома дверима з кожного боку вивів їх до головного виходу на подвір'я.

Сміт відчинив двері й роззирнувся. Картина була майже така сама мальовнича, якою її описав Шаффер: скрізь стояли озброєні вартові з собаками. Механік у комбінезоні все ще копирсався в двигуні вертольота. Сміт тихо причинив двері, звернувши водночас увагу на інші — перші праворуч у переході. Вони були замкнені.

— Початуйте там, у кінці коридора, — наказав Шафферу Сміт.

Як тільки Шаффер зайняв свій пост, Сміт дістав зв'язку відмичок. Третя підійшла, і двері подалися під рукою. Сміт жестом підкликав до себе Шаффера.

Причинивши й замкнувши за собою двері, вони роззирнулися в тьмяно освітленій знадвору кімнаті. Вона виявилася пожежною частиною замку. На стінах висіли згорнені шланги, азбестові покривала, гаки й сокири, а різноманітні помпи та вогнегасники займали майже весь її простір.

— Чудово! — пробурмотів Сміт.

— Краще й не буває, — погодився Шаффер. — Але навіщо?

— Якщо тут когось залишити, — пояснив Сміт, — його знайдуть хіба що тоді, коли в замку спалахне пожежа, так? Отже… — Він узяв Шаффера під руку й підвів його до вікна. — Отой хлопець, що порається біля двигуна, приблизно такий самий на зріст, як і ви, правда ж?

— Не знаю. Але якщо ви замислили те саме, про що подумав я, то я не хочу про це нічого й чути.

Сміт зашторив вікно й увімкнув світло.

— У вас є кращі ідеї?

— Дайте мені трохи часу…

— Я не можу дати того, чого в нас немає. Скидайте куртку й ставайте з пістолетом навпроти дверей. Я повернуся за хвилину.

Сміт вийшов, причинивши, але не замкнувши за собою двері. Він перетнув подвір'я, спинився біля драбинки, приставленої до вертольота, й поглянув на механіка, що працював біля двигуна, — високого чоловіка з невдоволеним виразом на тонкому інтелігентному обличчі. Смітові подумалося, що він і сам, певно, був би мало вдоволений, якби довелося працювати на морозі голими руками з залізними деталями.

— Ви — пілот? — запитав Сміт.

— А що, не схожий? — з гіркотою відповів чоловік у комбінезоні, відклавши ключа й похукавши на руки. — У Темпельгофі в мене два механіка: один — селюк із Швабії, а другий — помічник коваля з Гарцу. А тут як хочеш лишитися живим, то мусиш бути сам і механіком. А що вам треба?

— Не мені. Рейхсмаршалу Роземайєрові. Вас до телефону.

— Рейхсмаршалу? — Пілот був спантеличений. — Але ж я розмовляв із ним менше, ніж чверть години тому.

— Щойно отримали наказ із Берліна. Здається, терміновий. — У Смітовому голосі забриніло нетерпіння. — Вам краще поспішити. Крізь головну браму, перші двері праворуч.

Коли пілот сходив драбинкою вниз, Сміт відступив убік і, наче випадково, роззирнувся довкола. Вартовий з собакою був за якихось двадцять футів, але не звертав на них жодної уваги. Сховавши підборіддя глибоко в комір, а руки в кишені, він був надто заклопотаний чимось своїм, щоб помітити щось підозріле. Сміт пройшов услід за пілотом у браму, непомітно дістаючи пістолет і переводячи запобіжника.

Він не мав наміру бити пілота пістолетом по голові, але вибору не залишалося. Бо щойно той побачив, як Шаффер цілиться в нього з відстані чотирьох футів, плечі його здригнулись, і Сміт зрозумів: зараз цей чоловік закричить. Шаффер підхопив пілота й поклав його на підлогу.

Удвох вони похапцем стягнули з непритомного комбінезон, зв'язали пілота і залишили його лежати з кляпом у роті в кутку. Комбінезон не дуже підійшов Шафферові, але той заспокоїв себе думкою, що комбінезони взагалі рідко підходять будь-кому. Надівши пілотового кашкета й насунувши на очі козирка, він вийшов.

Сміт вимкнув світло, відхилив штору і став з пістолетом у руці на такій відстані од вікна, щоб його ніхто не міг помітити знадвору. Шаффер саме підіймався драбинкою до вертольота. Вартовий стояв зовсім поруч із ним. Тепер він сховав руки в рукави, намагаючись зігрітися.

Через півхвилини Шаффер спустився, тримаючи в лівій руці якусь деталь Ступивши на землю, він уважно оглянув її, гидливо труснув головою, привітав правою рукою вартового й попростував до дверей, коли він входив у кімнату, Сміт знову зашторив вікно й увімкнув світло.

— Швидко впоралися, — похвалив Сміт.

— «Його окрилив страх», як кажуть поети. Я завше поспішаю, коли нервуюся. Чи бачили ви, які зуби в того псиська? — Шаффер ще раз оглянув деталь, а тоді жбурнув її на долівку й потоптався по ній. — Коробка розподільника. Б'юся об заклад, що другої такої для цього двигуна в Баварії немає. А тепер ви накажете мені ще й зіграти роль телефоніста?

— Ні, на цю ніч досить, тепер з нас вистачить і лейтенанта Шаффера, тихого американця за кордоном.

Шаффер стягнув з себе комбінезона й накинув його на зв'язаного пілота. — Холодна ніч. А ще ж цей телефон…

— Так. Але спершу треба дізнатися, чи далеко вони посунулися зі стариганом Карнебі.

Піднявшись двома поверхами вище, Сміт спинився перед дверима посередині головного коридора, кивнув головою Шафферові, і той натиснув на кнопку вимикача. Коридор поринув у майже цілковиту темряву. Сміт легенько повернув ручку й тихо прочинив двері. На дюймів п'ятнадцять, не більше. Ту ж мить обидва прослизнули в щілину, і Сміт тихо причинив за собою двері.

Кімната (якщо таку величезну залу можна назвати кімнатою) була щонайменше сімдесят футів завдовжки й тридцять — завширшки. Другий її кінець був яскраво освітлений трьома великими канделябрами, а той, де стояли Сміт із Шаффером, навпаки, потопав у темряві.

Стояли вони не на підлозі, а на підвищенні футів на дванадцять над підлогою. Це була простора галерея менестрелів, прикрашена химерним різьбленням на дубі. Вона тяглася на добрі футів тридцять уздовж коротшої стіни й заходила приблизно на чверть довжини довших боків зали. На ній стояли ряди дерев'яних лав, а обік дверей, крізь які ввійшли Сміт із Шаффером, височіли органні труби. Той, хто це побудував, певно, любив орган і хоровий спів чи принаймні думав, що любить. З середини галереї, якраз навпроти дверей, сходи з різьбленими балясинами вели до того, що звалося «золотою вітальнею».

«Влучна назва», — подумалося Смітові. Все там було золоте або золочене. Густий ворс величезного золотавого килима від стіни до стіни змусив би позеленіти від заздрощів навіть білого ведмедя. Важкі бароккові меблі зі звивистими зміями та головами горгон були золочені, а величезні лави й крісла оббиті золотистою на колір замшею. Канделябри були позолочені, а над величезним білим, облямованим золотом каміном, де горіли грубі соснові поліна, висіло також величезне біле дзеркало в позолочний рамі. Важкі портьєри були наче куті з золота. На цьому тлі якоюсь помилкою здавалися дубові панелі, але й вони, певно, колись були позолочені, тільки позолота з часом стерлася. Зрештою, подумав Сміт, ця зала цілком гідна божевільного баварського короля, який сховався в ній від світу.

Троє чоловіків зручно сиділи біля вогню. На їхніх обличчях відбивався хід дружньої бесіди за кавою та коньяком, що їх подавала з золотого ж таки візочка Анна-Марі. Сама Анна-Марі, як і дубові панелі, трохи «випадала» із загального стилю: замість золотого оксамиту на ній була біла шовкова сукня, що дуже пасувала до її білявого волосся. В ній дівчина мала такий вигляд, наче зібралася до опери.

Чоловіка, що сидів до них спиною, Сміт ніколи доти не бачив. Але, відразу ж упізнавши двох інших, він зрозумів, хто цей третій: полковник Пауль Крамер, заступник начальника німецької таємної служби: МІ-6 вважала Крамера найяскравішою постаттю в розвідці рейху, людиною, яку слід поважати й боятися. Про Крамера говорили, що він ніколи не помиляється вдруге, але ніхто не міг пригадати випадку, коли він помилився вперше.

Сміт побачив, як Крамер нахилився, підлив собі в чарку «Наполеона» й поглянув спершу праворуч, на літнього, але все ще підтягнутого чоловіка у формі рейхсмаршала — на обличчі в того застигла тим часом вельми кисла міна, — а тоді на чоловіка навпроти — сивого генерал-лейтенанта в формі армії США. Важко було визначити, на котрому з генералів висіло більше відзнак.

Крамер, потягуючи коньяк, втомлено промовив:

— Ви дуже ускладнюєте мені справу, генерале Карнебі. Дуже, дуже ускладнюєте.

— Ви самі собі її ускладнюєте, мій любий Крамере, — відповів Картрайт Джонс-Карнебі. Він повернувся до Анни-Марі й усміхнувсь. — Налийте, моя мила, коли ваша ласка, ще цього прегарного коньяку. Присягаюся, в нас такого немає. Навіть у вашому альпійському редуті ви вмієте подбати про себе.

В темряві на менестрельській галереї Шаффер підштовхнув Сміта ліктем і незадоволено прошепотів:

— Вони легко можуть йому чогось підсипати.

— Тсс! — добрячим штурханом Сміт примусив Шаффера замовкнути. Джонс вдячно всміхнувся, коли Анна-Марі долила йому коньяку, відпив із чарки, задоволено зітхнув і повів далі:

— Невже ви забули, генерале Роземайєре, що Німеччина також підписала Гаазьку конвенцію?

— Я не забув. — Роземайєр явно почувався незручно. — Але якби це залежало від мене… Генерале, в мене зв'язані руки. Мені наказують з Берліна.

— Ви можете повідомити в Берлін усе, що потрібно, — невимушено відповів Джонс. — Я генерал, генерал-лейтенант Джордж Карнебі зі Сполучених Штатів Америки.

— А ще — головний координатор у підготовці до відкриття другого фронту… — похмуро додав Роземайєр.

— Другого фронту? — з цікавістю перепитав Джонс. — А що це таке?

— Нічого іншого я й не чекав, — втомлено проказав Роземайєр. — Хіба може старший армійський офіцер говорити інакше? Але боюся, відтепер справа переходить до рук полковника Крамера.

Джонс відпив ще ковток коньяку, уважно подивився на Крамера й промовив:

— Здається, полковник Крамер не в захваті від такої перспективи…

— Не в захваті, — погодився Крамер. — Але що вдієш — я також виконую наказ. Анні-Марі доведеться взятися до справи.

— Оцій чарівній юній леді? — У чемному голосі Джонса забриніла недовіра. — Я й не знав, що вона — майстер виламувати пальці.

— Лише робити підшкірні впорскування, — відрубав Крамер. — Вона — досвідчена медсестра.

Задзвонив телефон, і Крамер узяв трубку.

— Так… Розумію… Їх, звісно, розшукали? Чудово!.. Негайно ж. — Полковник позирнув на Джонса. — Зараз, генерале, сюди приведуть гарненьке товариство. Дуже, дуже цікаве товариство. Десантників. Рятувальну команду, яку послали по вас. Гадаю, ви будете раді такій зустрічі.

— Я справді не уявляю, про що ви говорите, — незворушно відказав Джонс.

— Рятувальну команду ми вже бачили, — прошепотів Сміт до Шаффера. — І, безперечно, скоро ми поновимо з нею давнє знайомство. Ходімо!

— Зараз? Але ж вони візьмуться за нього! — Шаффер показав у темряві в бік Джонса.

— Вам бракує виховання, лейтенанте, — прошепотів Сміт. — Вони — люди цивілізовані. Спершу — доп'ють коньяк, а вже тоді візьмуться за нього.

— Що вдієш, — тяжко зітхнув Шаффер. — Я ж із Монтани.

Вони вийшли так само нечутно, як і ввійшли, і причинили за собою двері. Пересвідчившись, що коридор порожній, Сміт знову ввімкнув світло. Потому вони швидко спустилися сходами на поверх нижче й, повернувши ліворуч, зупинилися перед дверима з табличкою «Телефонна станція».

— До діла! — скомандував Сміт.

Він припав вухом до дверей і, ставши на одне коліно, зазирнув у шпарку замка. Дуже обережно натис на ручку. Двері були замкнуті. Сміт повільно відпустив ручку й випростався.

— Відмичкою? — спитав Шаффер.

— Телефоніст почує. Спробуймо крізь сусідні двері.

Ці двері були незамкнені й відчинилися, щойно Сміт натиснув на ручку. Кімната за ними була темна й, здавалося, цілком порожня.

— Стійте! — різко пролунав позаду голос.

Швидко, але не надто рвучко Сміт і Шаффер обернулися. За кілька футів від них стояв солдат із карабіном у руках, очі його підозріливо перебігали з їхніх облич до торби в руках у Сміта. Той поглянув на солдата з люттю й приклав пальця до вуст.

— Сто чортів! — просичав він крізь зуби. — Тихо! Там англійці! — Потім нетерпляче відвернувся й став уважно дивитися крізь прочинені двері. І ще раз підніс пальця до вуст. Далі значуще подивився на Шаффера й відступив убік.

Шаффер став на його місце й собі почав вдивлятися в темряву. Підозра на солдатовому обличчі змінилася на цікавість. Шаффер повернувся до Сміта й прошепотів:

— Що будемо робити?

— Не знаю, — прошепотів Сміт у відповідь. — Полковник Крамер наказав брати їх живими. Але…

— Що це? — тепер уже пошепки запитав солдат. На згадку про полковника Крамера його підозра розвіялась. — Хто там?

— Ти ще тут? — невдоволено сказав Сміт. — Гаразд, ходімо. Подивишся. Але швидко!

Солдат, якого розбирала цікавість і бажання відзначитись, навшпиньки рушив уперед. Два пістолети, що вперлися в нього, поклали край його мрії про військові звитяги. Сміт із Шаффером миттю заштовхали його в кімнату, зачинили двері, й, коли він нарешті оговтався, пістолети дивилися йому просто в обличчя.

— Ось бачиш — глушники, — пояснив Сміт. — Тому — ніякого героїзму, ніяких криків. Умерти за фатерлянд — це одне, а вмерти просто так, без будь-якої користі — зовсім інше й дуже по-дурному. Ти з цим згоден?

Солдат кинув на них оком, розважив, скільки в нього шансів, і, зрозумівши, що нема жодного, кивнув головою на знак згоди. Шаффер дістав линву й промовив:

— Ти, синку, може, й надто гарячий, але не дурень. Лягай обличчям униз, і руки за спину!

Кімната була маленька, вся заставлена металевими стелажами. Її, очевидно, використовували як сховище для документації. Навідувалися сюди, певно, не часто, тож можна було ризикнути. Сміт відклав пістолета й допоміг Шафферові прив'язати солдата з кляпом у роті до двох залізних стойок. Тоді підійшов до вікна й визирнув.

Вся долина була в нього перед очима. Вогні села й пожарище на залізничній станції видніли крізь серпанок невеликого снігопаду. Сміт поглянув праворуч. Освітлене вікно телефонної станції було за якихось кілька футів. З вікна вниз уздовж замкового муру йшов важкий кабель із паралельним дротом і губився в темряві.

— Воно? — Шаффер теж підійшов до вікна.

— Воно. Давайте линву.

Сміт перекинув ноги через підвіконня й почав поволі спускатися по линві, прив'язаній другим кінцем до стойок стелажів. Спустившись футів за десять від вікна, почав за допомогою вільної руки розгойдуватися вздовж муру. Гойднувшись уп'яте, вхопився лівою рукою за кабель. Шаффер попустив линву, і Сміт швидко дістався по кабелю до вікна. Він був майже впевнений, що цей кабель — телефонний. Але — майже. Йому зовсім не хотілося перерізати ножем дроти високої напруги.

Підтягнувшись і зазирнувши у вікно, він побачив телефоніста, який сидів до нього спиною й швидко говорив щось у трубку. Сміт підтягся ще трохи й переконався, що кабель під'єднано саме до телефонного пульта. Потому опустився на кілька футів, затиснув кабель і дріт у лівій руці й, просунувши ножа між дротом і кабелем, почав пиляти. Кілька секунд — і справу було зроблено.

Сміт сховав ножа в піхви, підтягнувся й знову зазирнув у вікно. Телефоніст був заклопотаний уже не розмовою. Тепер він раз у раз розгублено натискав на важіль поруч із пультом. Зрештою облишив ці марні спроби й сів, безтямно втупившись в апаратуру. Сміт подав Шафферові знак, відпустив кабель і дістався назад до кімнати.

Не минуло ще й десяти хвилин, а Мері вдесяте вже позирнула на годинника, потім роздушила недопалок сигарети, яку нервово курила, поглянула в торбинку, щоб переконатися, що її «маузер» не на запобіжнику, й підійшла до дверей. Щойно вона зібралася відчинити їх, як з другого боку постукали. Вона завагалася, подивилася на торбинку в руці й озирнулася довкола, шукаючи очима, куди б її сховати. Але ховати щось було вже пізно. Двері відчинилися, і на порозі постав усміхнений фон Браухіч.

— О, фройляйн! — Він кинув погляд на торбинку й знов усміхнувся. — Мені щастить! Я прийшов саме вчасно, щоб вас супроводити, хоч би куди ви зібралися.

— Супроводити мене? — Вона всміхнулась у відповідь. — Моя справа не така вже й важлива. Вона може почекати. Ви хотіли мене бачити, капітане?

— Звичайно ж!

— Навіщо?

— Навіщо, вона питає! Просто щоб вас побачити. Чи це — злочин? Найгарніша дівчина, яку я будь-коли зустрічав… — Цей чоловік, що завжди всміхався, знову всміхнувся й узяв її за руку. — Трохи баварської гостинності. Я пригощу вас найчудовішою кавою. Ходімо?

— Але ж… як бути з моїми обов'язками? — невпевнено запитала Мері. — Мені треба побачити полковникову секретарку.

— Оту? Хай почекає! — Голос у фон Браухіча прозвучав підкреслено неприязно. — Нам з вами треба трохи поговорити.

— Таки треба? — Мері не могла не всміхнутись у відповідь на його усмішку. — Про що ж?

— Хоча б про Дюссельдорф.

— Про Дюссельдорф?

— Звичайно! Це ж і моє рідне місто.

— Ваше рідне місто! — Вона знову всміхнулася й коротко потиснула йому руку. — Який тісний світ…

Йдучи, вона думала про те, що, виявляється, можна всміхатись, а в грудях тим часом відчувати могильний холод.