Куди залітають лиш орли

10

— Ні! — Секунди зо дві — найдовші, мабуть, секунди в її житті — Мері не могла збагнути, що ж Сміт надумав. Коли ж приголомшливе розуміння дійшло до неї, голос її зірвався на крик. — Ні! Ні! Заради всього святого, ні!

Не звертаючи уваги на її зойки, Сміт рушив до краю пласкої частини даху. З-під пружка щойно з'явився передній край вагончика — того вагончика, де троє чоловіків уже задоволено поплескували один одного по плечах.

Сміт з'їхав похилою частиною даху й зісковзнув униз. Вагончик якраз був за сім чи вісім футів від нього. Якби він не рухався, Сміт, певно, зламав би обидві ноги. Коли він упав на дашок, вагончика різко хитнуло вбік. Обледенілий дах вислизнув у Сміта з-під ніг. Поранена права рука не втрималася за підвіску. Щоб ухопитися за неї лівою рукою, Сміт мусив випустити пістолета. Той зісковзнув на край дашка і зник у темряві долини. Обхопивши обіруч підвіску, Сміт судомно ковтав ротом повітря. Стрибок забрав у нього решту сил.

Але цей стрибок позначився й на пасажирах вагончика. Усмішки застигли на їхніх обличчях. Піднесена рука Крістіансена зависла в повітрі. Першим отямився Каррачола. Взявши в Крістіансена автомата, він націлив його вгору.

Вагончик від'їхав від замку вже футів на п'ятдесят. Гірський вітер, налетівши, почав розхитувати його з боку в бік, наче гойдалку. Сміт, ослаблений ударом під час падіння, болем у руці й утратою крові, безпорадно ковзав по дашку. Перед очима в нього плив туман.

Від плеча й до коліна за якихось кілька дюймів від нього поверхню дашка пропанахала автоматна черга. Туман у Смітових очах розвіявся за одну мить. У магазині автомата залишалося ще досить патронів. Хвильку чи дві вони зачекають, чи пролетить тіло його повз вікна вагончика, а тоді стрілятимуть знову. Але куди? Яку ділянку стелі над собою вони оберуть цього разу? Як розстрілюватимуть дах — навмання чи квадрат за квадратом? Вгадати було важко. Може, цієї миті вони вже навели зброю просто йому в серце. Ця думка відразу змусила Сміта напружитися й переміститись на лінію щойно пробитих кулями отворів. Навряд чи ті внизу цілитимуться двічі в це саме місце, хоча стрілець міг і відгадати цей нехитрий Смітів прийом. Але цього разу розрахунок виявився правильним — наступна черга прошила дашок за три фути від Сміта.

Вхопившись за підвіску, Сміт звівся на ноги й повиснув на самому канаті. Цим він відсотків на вісімдесят зменшив вірогідність попадання. Далі швидко й нечутно, перебираючи руками по канату, перемістився вперед і став на передньому краю дашка.

Вагончик гойдало дедалі дужче. Опора весь час вислизала з-під Смітових ніг, а руки, особливо ліву, на яку припадало основне навантаження, зводила судома. Розгойдування вагончика, до того ж, аж ніяк не було плавне, воно скоріше нагадувало конвульсії дервіша, доведеного шаленим танком до виснаження. Біль у лівій руці ставав нестерпним. Здавалося, ніби з плеча одну по одній висмикують жили. Сміт утішав себе думкою, що жили все ж таки гояться швидше, ніж дірки від кількох пуль. А на місце, де він тепер стояв, навряд чи хтось став би витрачати кулі — пасажирам вагончика мало б здаватися, що відпускати рятівну підвіску за такої хитавиці було б видимим самогубством.

Його розрахунок справдився. Пролунали ще три черги; лише одна куля просвистіла поблизу нього, а тоді стрілянина вщухла. Сміт розумів, що скоро муситиме повернутися до досить безпечної підвіски. Він тримався вже з останніх сил. Ліва рука слабшала, і це мимоволі змусило його дужче вхопитися за канат правою. Гострий біль, наче струм, пронизав праву половину тіла, забираючи решту сили в здорової лівої руки. Треба було повертатися — й негайно. Сміт благав Бога, щоб магазин в автоматі був уже порожній.

Та наступної миті він побачив, що його молитву не почуто. Передні дверцята вагончика відчинилися, з них з'явились голова й рука. Голова належала Каррачолі, його рука стискала автомата. Побачивши Сміта, Каррачола відразу вистромився ще далі, прицілився й натиснув на гачок.

За такої хитавиці точно прицілитися було важко, але, з огляду на відстань у якихось чотири фута, це вже не мало значення. Сміт судомно перебирав руками по канату, намагаючись відійти назад, та вже перша куля розпанахала йому лівий рукав. Друга обпалила подряпиною ліве плече, наступні просвистіли над головою, але шкоди не заподіяли. Він важко сів, тримаючись за підвіску, тоді переповз за неї, щоб забезпечити собі бодай якесь прикриття.

А Каррачола вже поліз на дашок. В автоматі лишилося обмаль патронів, і він не міг дозволити собі витрачати їх намарне. Знизу його підсадили дужі руки Томаса й Крістіансена, він без зусиль вистромився футів на три над дашком і сперся на край, намагаючись закинути на нього ногу. Сміт устиг з полегкістю подумати, що суперник чинить фатальну помилку: не маючи за що вхопитися на зледенілому дашку, він неминуче полетить у прірву, щойно вагончик гойднеться. Але Каррачола знав, що робить. Вже за кілька секунд його пальці намацали отвори від куль з автомата. Відчувши надійну опору, він підтягнувся й став на коліна.

Сміт заходився. гарячково намацувати в торбі гранату своєю скаліченою правою рукою, водночас відсовуючись лівою якомога далі од підвіски: на такій малій відстані граната могла заподіяти йому не менше шкоди, ніж Каррачолі. Його ноги повисли над краєм вагончика. Раптом він скрикнув від болю: гомілки його щось здушило, немов лещатами. Хтось ухопив його за кісточки й намагався відірвати ступні від решти тіла. Сміт обернувся, й у місячному світлі побачив на своїх ногах чиїсь поблідлі від напруги пальці. Але з такою силою його могла притиснути вага щонайменше двох чоловіків: напевно, один повис на другому, чи то намагаючись не дати Смітові поворухнутися, чи то страхуючи свого товариша на випадок, якщо Сміт зісковзне в прірву. Але причини не мали значення — наслідок був той самий. Сміт спробував вивільнити ноги. Та навіть поворушити ними під вагою в двісті фунтів було неможливо.

Сміт кинув погляд уперед, але Каррачола наче прикипів до місця. Вагончик був тепер на півдорозі від станції до горішньої опори, і його нестримно розгойдувало. Тому Каррачола все ще стояв навколішки, не наважуючись ні на мить відпуститися. Сміт облишив спроби намацати гранату, яка за цих обставин однаково не допомогла б. Натомість він видобув з піхов ножа, стиснув руків'я трьома вцілілими пальцями правиці й спробував дістати ним до рук, що стискали його кісточки. Але не дотягнувся за якихось п'ятнадцять дюймів.

Ноги його, здавалося, ось-ось переламаються, ліва рука також. Пальці вже ледве трималися за підвіску. Йому лишалися лічені секунди, втрачати було вже нічого. Отож Сміт відпустив руків'я, натомість затис лезо між скаліченим великим і рештою пальців, обернувся й кинув ножа так сильно й точно, як тільки дозволяла рана й туман перед очима. Гострий біль у лівій гомілці й чийсь зойк пронизав його свідомість одночасно. Вага, що притискала до дашка його ноги, зникла. Секундою пізніше Крістіансен, якого Томас зумів утягнути до вагончика, тупо дивився на ніж, що протнув його правий зап'ясток.

Але, вигравши, Сміт водночас і програв. Тепер він лишився без зброї перед Каррачолою, який, дочекавшись слушного часу, ривком дістався до підвіски й, тримаючись за неї лівою рукою, звівся на ноги. Його автомат був націлений просто Смітові в обличчя.

— Зосталася одна-однісінька куля. — Посмішка в Каррачоли була майже ґречна. — Тож, як ви розумієте, я діятиму напевно.

Смітові подумалось, що в нього з'явився шанс. Аж тепер, коли його ноги були вільні, він помітив, що вагончик розгойдується вже не так. Каррачола, очевидно, цього ще не помітив, а коли й помітив, то не збагнув причини. Зусиллям волі Сміт відвів свій ніби загіпнотизований погляд від дула автомата й подивився вгору, за плече свого суперника. Перший пілон був уже за футів двадцять.

— Прикро, Сміте, — Каррачола ретельніше навів дуло автомата, — але рано чи пізно всі там будемо.

— Погляньте назад, — порадив Сміт.

Каррачола ледь помітно осміхнувся, ніби не вірячи, що його намагаються ошукати в такий простий і давній спосіб. Сміт знову подивився йому через плече, здригнувсь і перевів погляд убік. Посмішка миттю зникла з обличчя Каррачоли. Раптово усвідомивши небезпеку, він рвучко обернувся й позирнув назад. З його губ зірвався крик жаху — останній у його житті. Сталеві поперечини пілона вдарили його ззаду. Каррачолина спина й заклинена в підошві підвіски нога переломилися з хрускотом, який пролунав на сотні ярдів довкола. Ще за секунду його змело з дашка. Але в прірву летів уже труп. З розчинених задніх дверцят Томас і Крістіансен бачили, як знівечене тіло зникає в темряві долини.

Тремтячи, мов од гарячки, Сміт поволі підповз до підвіски й сперся на неї спиною. Потім так само поволі, долаючи неймовірну втому, підвів голову й поглянув униз. Другий вагончик, що підіймався назустріч, саме проминув найнижчий з трьох пілонів. На щастя, першим до середнього пілона мав підійти вагончик зі Смітом. А втім, вибору в Сміта не лишалося: він мусив зробити саме те, що мусив, і ця сприятлива обставина найменшою мірою вплинула на його рішення.

Насамперед він видобув із торби два заряди пластикової вибухівки й закріпив їх за підошвою підвіски. Далі перевірив, чи напохваті запали. Тоді міцно вчепився за підвіску сам: на півдорозі між двома пілонами вагончика почало розгойдувати дужче.

Він розумів, що робить дурницю, сівши біля підвіски: сніг перестав, знову визирнув місяць, і його тепер легко могли помітити і з замку, і з нижньої станції. Але іншої ради не було: припасти до дашка, як це зробили вони з Шаффером, їдучи вгору, й триматися за підвіску однією лівою рукою у Сміта вже просто не лишилося сили.

Він подумав про те, що й Шафферові зараз не краще, ніж йому. Подумав про старшого чоловіка й дівчину, яких покинув на даху горішньої станції, і про двох пасажирів у вагончику. В їхньому становищі було щось спільне: ані Мері з Карнебі-Джонсом не могли нічим йому зарадити, ані Томас із Крістіансеном ледве чи зважилися б іще раз полізти на дашок, — адже Каррачола мав, на відміну від них, зброю, а вони бачили, що з ним сталося. Отже, змінити що ь міг Шаффер і тільки Шаффер.

Руки й ноги в Шаффера були наче ватяні. Він повільно й болісно прокидався від тяжкого сну і в цьому сні відчував солоний присмак у роті й тихий жіночий голос, що раз у раз кликав його на ім'я. У звичайному стані Шаффер негайно від укнувся б на жіночий голос, але цей був породженням кошмарного сну, в якому його голова розкололася навпіл; він знав, що аж тоді, коли цей голос змовкне і він прокинеться, мине й цей нестерпний біль у голові. Він застогнав, уперся руками в підлогу й спробував звестися. Це тривало нескінченно довго, на спину йому хтось намагався покласти камінь, але кінець кінцем він випростав обидві руки й звісив між ними голову. Голови він теж не відчував — здавалося, її всю напхом напхано тією ж таки ватою. Шаффер потрусив нею, щоб трохи її звільнити, і це виявилося помилкою: кришка його черепа відпала. Принаймні так йому здалося, коли перед очима замиготіли кольорові плями. Він розплющив очі, цей калейдоскоп став блякнути, і з нього проступили обриси рук. Його власних рук.

Шаффер прокинувсь, але сон його розвіявся не весь. У роті й далі відчувався солоний присмак — присмак крові, а жіночий голос уперто кликав його.

— Лейтенанте Шаффере! Лейтенанте Шаффере! Прочніться, лейтенанте, прочніться! Ви мене чуєте?

Шафферові здалося, що він колись уже чув цей голос, але не міг пригадати, коли саме. Напевно, дуже давно. Він повернув голову, щоб визначити, звідки долинає голос — десь ніби згори, — й перед очима знову замиготіли кольорові плями. Шаффер вирішив, що крутити головою йому поки що не можна. Він повільно повернув голову назад, підібгав коліна, підповз до якогось ледве видимого крізь туман механізму й, спираючись на нього, зіп'явся на ноги.

— Лейтенанте! Лейтенанте Шаффере! Я тут, угорі!

Шаффер обернувся й повільно, дуже повільно підвів голову. Яскраві зірки застрибали в нього перед очима й з'єдналися в незнайоме сузір'я. Нарешті він упізнав цей голос, що належав Мері Еллісон. Йому здалося, що він упізнає навіть її бліде обличчя, яке дивилося на нього згори. Але цього він не був цілком певний — зображення перед очима все ще розпливалося. Шаффер страшенно здивувався: що в дідька вона робить там, нагорі, за якимись гратами? Думка посувалася вперед зі швидкістю плавця, що змагається з гірським потоком.

— З вами… з вами все гаразд? — запитала Мері.

До цього дивного запитання Шаффер поставився обережно.

— Сподіваюся, колись усе буде гаразд, — відповів він не дуже переконано. — А що сталося?

— Вони оглушили вас вашим-таки автоматом.

— Розумію. — Шаффер кивнув головою і відразу ж пошкодував про це. Він обережно намацав величезну гулю на голові. Тоді повільно повернувся до дверей. — Що там?

— Здається, гавкають собаки.

— Я так і думав. — Похитуючись, підійшов до нижніх залізних дверей і приклав до них вухо. — Собаки, — підтвердив він. — Багато собак. І, здається, ламають двері молотами. — Потім повернувся до середини кімнати. — Це — по нас. А де майор?

— Він кинувся навздогін. — Безнадійний тон Мері виказував її почуття. — Стрибнув на дах вагончика.

— Справді? — Шаффер сприйняв це так, наче в діях Сміта не було нічого незвичайного. — Ну і як?

— Як… — Голос у Мері затремтів, але вона, зібравшись на силі, відповіла: — Вони там схопились, і, здається, хтось упав з дашка. Не знаю, хто.

— То був хтось із тих, — впевнено сказав Шаффер.

— Один із… Звідки ви це знаєте?

— Майори Сміти на цьому світі виходять з води сухими. Цитата з майбутньої місіс Шаффер. Майори Сміти на цьому світі не падають з вагончиків канатки. Цитата з майбутнього чоловіка майбутньої місіс Шаффер.

— Вам покращало, — зауважила Мері. — Але, здається, ви маєте рацію. Хтось усе ще сидить на дашку. І навряд чи там лишився б хтось із тих.

— А звідки ви знаєте, що там хтось сидить?…

— Таж я його бачу! Місяць світить яскраво. Погляньте самі! Шаффер подивився, тоді знесилено провів по обличчю рукою.

— У мене для вас новина, моя люба. Я не бачу навіть цього триклятущого вагончика.

Вагончик був уже за ярдів десять від середнього пілона. Сміт привів у дію запали вибухівки, випроставсь і, тримаючись за канат лівою рукою, став з внутрішнього щодо опори боку. В останню мить він відпустив канат і виставив обидві руки вперед, щоб не так сильно вдаритись об сталеву поперечину. Зустрічний вагончик також був уже біля самісінького пілона. Встигнути перескочити на нього здавалося просто неможливим.

Удар об сталеву поперечину пілона на мить вибив Смітові думки з голови й повітря з легенів. Якби не випростані вперед руки, він напевно позбувся б кількох ребер. Не зважаючи на біль і брак кисню в легенях, Сміт намацав ногами нижню поперечину і, перебираючи руками по верхній, почав посуватися на другий бік пілона. Руки його рухалися швидко, але ноги весь час послизалися на вкритій кригою нижній поперечині. Він дістався ще тільки до середини, коли передній край зустрічного вагончика пірнув під свою поперечину. Вперше за цю ніч Сміт був радий яскравому місячному сяйву. Ще два кроки — і він ухопився лівою рукою за канат, на якому грали місячні відблиски.

Його рвучко стягло з поперечини пілона. Гойднувшись у повітрі, Сміт відчув під ногами дашок вагончика. Тоді відпустив канат, упав на руки й ноги й відразу ж ухопився за опору підвіски. Довго він так і стояв навколішки, жадібно хапаючи ротом повітря. Потім, трохи віддихавшись, ліг на дашок обличчям униз. Від'їхавши від пілона, вагончик почав сильно розгойдуватися. Доти Сміт не повірив би, що людина, отак геть виснажена, здатна втриматися на вкритій кригою поверхні.

Але поволі сили поверталися до нього. Він зморено підвівся, сів і, прихилившись спиною до підвіски, став спостерігати, що діється в долині.

Вагончик, що його щойно залишив Сміт, був уже за п'ятдесят ярдів від найнижчого пілона. Томас із Крістіансеном сиділи спина до спини на підлозі, і Крістіансен намагався перев'язати свою поранену руку. Передні й задні дверцята були все ще відчинені. Те, що жоден із них так і не наважився підійти до краю вагончика й причинити їх, свідчило про повагу, яку в них викликав Сміт.

Раптом на дашку щось сліпуче спалахнуло, і майже водночас пролунали два вибухи. Дві з чотирьох опор підвіски тріснули, і вагончик, задерши передній край угору, повис на решті двох.

Крістіансен сповз нахиленою підлогою до задніх дверцят. Він ще відчайдушно спробував за щось ухопитися, але зробити це пораненою рукою йому не пощастило. Він нечутно випав крізь отвір і так само нечутно полетів униз на скелі.

Томас, маючи дві здорові руки й швидшу реакцію, врятувався — та лише на кілька хвилин. Він поглянув угору й побачив, що кріплення двох уцілілих опор підвіски, не розрахованих на таке навантаження, ось-ось вирветься. Перехилений тепер під кутом сорок п'ять градусів вагончик майже торкався переднім краєм канату. Томас поповз вгору до розчинених дверцят. Він ще встиг ухопити обіруч канат за хвилю до того, як кріпильні гвинти зі скреготом переламалися, й вагончик, перекидаючись у повітрі, полетів униз.

Канат, від якого раптово відпала така вага, шалено завібрував, але Томас на ньому все ж таки втримався. Він озирнувсь — і за фут від себе побачив поперечину нижнього пілона. На обличчі його застиг вираз жаху. Руки ще міцніше вчепилися в канат. А вже за мить рук там не було — тільки сталева поперечина, канат та довгий крик у темряві.

Тим часом другий вагончик наближався до горішньої станції. Смітові не було видно східного крила замку, але густий дим, який стелився тепер над долиною, свідчив, що пожежа ще не вщухла. Ця димова завіса рано чи пізно мала викликати занепокоєння в селі й у казармах. Так само, як і приглушені вибухи, що час від часу долинали з замку.

Коли дашок вагончика порівнявся з підлогою станції, Сміт із полегкістю зітхнув, побачивши біля пульта управління канаткою Шаффера. Щоправда, Шаффера вельми потовченого, з обличчям, заюшеним кров'ю; рухи його були не зовсім упевнені, погляд блукав, однак лейтенант, без сумніву, був живий і готовий діяти. Сміт відчув, як до нього знову повертається впевненість: доти він не усвідомлював, як його доля залежить від цього американця, але тепер, коли Шаффер знов опинився поруч, спинити їх двох було вельми важко.

Потім Сміт поглянув на дах станції. Мері й Карнебі-Джонс усе ще стояли там, притиснувшися спинами до замкового муру. Сміт помахав їм рукою, але вони не відповіли жодним порухом. Очевидно, подумав Сміт, прибульців з того світу не вітають помахом руки…

Шаффер, хоч він усе ще погано бачив і рухи його були не зовсім скоординовані, плавно зупинив вагончика саме тоді, коли підвіска порівнялася з дахом станції. Спершу Мері, а за нею й Джонс спустилися нейлоновою линвою на дашок вагончика, причому Джонс зробив це з міцно заплющеними очима. Ніхто не промовив ані слова, навіть коли Шаффер завів вагончика всередину станції і обоє спустилися на підлогу.

— Швидше! Швидше! — Сміт відчинив дверцята вагончика. — Всі сюди! — Він підняв з підлоги Шафферового пістолета, якого ті троє покинули в поспіху, і обернувся, почувши з-за дверей лютий собачий гавкіт та удари молотів.

Перша перешкода вже впала, тепер на шляху ворогів залишилися тільки ці нижні двері.

Мері з Шаффером були вже у вагончику. Джонс, однак, не рушив з місця. Він стояв зі Смітовим автоматом у руці, дослухаючись, як молоти гатять у двері. Обличчя його здавалося безтурботним. Потім він, ніби вибачаючись, сказав:

— Боюся, я справді погано переношу висоту. Але зараз річ в іншому.

— У вагончик! — майже просичав Сміт.

— Ні. — Джонс похитав головою. — Ви чуєте? Через хвилину вони виб'ють двері. Я залишуся.

— Ради Бога! — роздратовано заволав Сміт.

— Я на двадцять років старший від кожного з вас.

— Гаразд, — з розумінням промовив Сміт. — Хай вам щастить, містере Джонсе. — З цими словами він згріб ошелешеного актора в оберемок і запхав його до вагончика. Тоді підскочив до пульта, перевів до краю шкали важіль ходу, відпустив гальмо й уже коли вагончик рушив, вскочив у дверцята.

Коли вони виїхали з-під даху станції, в двері почали бити, здавалося, вдвічі дужче. У «Шлосс Адлері» не знайшлося ні відбійних молотків, ні зварювальних апаратів — досі в них не виникало потреби. Але це Сміта мало втішало. Годі було сподіватися, що пара залізних завіс довго витримає цей натиск. Сміт причинив дверцята. Шаффер сидів скулений, тримаючись руками за голову. Мері опустилася навколішки, сива Джонсова голова лежала в неї на колінах. Минуло хвилини зо дві, перш ніж актор поворухнувся. Тоді Мері поглянула на Сміта. На обличчі в неї з'явилася зморена усмішка.

— Все гаразд, — промовила вона. Усмішка на її обличчі згасла. — Я вже гадала, що ти не повернешся.

— Знаєш, так гадала не тільки ти. Після цього всього я маю вийти на відпочинок. За останні п'ятнадцять хвилин я використав запас талану на все своє подальше життя. Та й у тебе вигляд зараз не надто веселий.

— Не веселий, — погодилася вона, намагаючись не звертати уваги на сильну хитавицю. — Щоб ти знав, у мене морська хвороба. Коли б моя воля, то я обрала б якийсь інший транспорт.

— А ти ще не їздила там! — Сміт показав рукою на стелю. — Тоді б ти зрозуміла, що зараз ми їдемо першим класом. О! Проїхали другий пілон. Це вже півдороги.

— Лише півдороги. — Помовчавши, вона запитала: — А що буде, коли вони зламають двері і вдеруться на станцію?

— Переведуть важіль, і ми поїдемо вгору.

— Хочемо ми того чи ні?

— Хочемо ми того чи ні.

Карнебі-Джонс повільно підвівся, доволі спантеличено озирнувсь і промовив до Сміта.

— Це була брудна витівка з вашого боку.

— Нічого іншого мені не лишалося, — сказав Сміт, ніби вибачаючись. — Тож перепрошую, я шкодую, що так учинив.

— А я — ні. — Карнебі-Джонс ледь помітно всміхнувся. — Часом мені здається, що я народжений таки не на те, щоб бути героєм.

— Так само і я, мій друже, так само і я, — сумно промовив Шаффер. Він забрав руки від голови й поволі озирнувся. Погляд його був усе ще осклілий і безтямний, але слабкий рум'янець уже проступив на правій, не заюшеній кров'ю щоці. — А наші троє друзів… що сталося з ними?

— Мертві.

— Мертві? — Шаффер недовірливо похитав головою і застогнав. — Розкажете мені про це. Але не тепер.

— Він не знає, що втратив, — прокоментував Сміт. — Але як там ті двері — все ще стоять? Чи завіси вже зірвано, і хтось уже готується перевести важіль? Чи…

— Годі про це! — В голосі Мері пролунали істеричні нотки. — Годі говорити про це!

— Вибач, — лагідно промовив Сміт, торкаючи її за плече. — Ми вже проминаємо останній пілон і за якусь хвилину будемо в теплі й безпеці.

— В теплі й безпеці, — з гіркотою передражнив його Шаффер. — Ось коли я сидітиму в «Савої» з меню в руці, тоді я справді почуватимуся в теплі й безпеці.

— Дехто завше думає тільки про те, як напхати шлунок, — зауважив Сміт. А самому йому до горла підступав огидний клубок. Серце калатало повільно й важко. Він раптом помітив, що мимоволі зіщулився, чекаючи миті, коли вагончик здригнеться й поповзе вгору. Він вирішив порахувати до десяти, але, дорахувавши до п'яти, раптом побачив бліде наче крейда обличчя Мері, пооране зморшками, що робили її років на п'ятнадцять старшою, — і йому стало соромно за себе. Він підсів до неї і обійняв її за плечі. — Все буде гаразд, — промовив обнадійливо. Раптом йому й самому стало легше. — Адже дядько Джон казав, що все буде гаразд. Трохи зачекай — і сама побачиш!

Мері поглянула на нього й спробувала усміхнутися.

— Хіба ж дядько Джон завше має рацію?

— Завше! — впевнено відповів Сміт.

Минуло ще двадцять секунд. Сміт устав, підійшов до передніх дверцят і визирнув. Місяць сховався за хмари, і обриси нижньої станції було ледве видно. Сміт вернувся й поглянув на Мері, Шаффера й Джонса. Всі вони дивилися на нього.

— Лишилося не більше сотні футів, — повідомив Сміт. — За кілька секунд я відчиню дверцята. Тоді до землі зостанеться якихось футів п'ятнадцять. Щонайбільше двадцять. Якщо вагончик спиниться, ми зіскочимо. На землі шар снігу футів два-три завглибшки. Ми собі навіть нічого не зламаємо!

Шаффер уже хотів був кинути якусь репліку, але згубив думку і знову знеможено опустив голову на руки. Сміт відчинив передні дверцята, намагаючись не звертати уваги на крижаний вітер за ними, поглянув униз і відразу зрозумів, що надто оптимістично оцінив відстань до землі. Вона була щонайменше футів п'ятдесят — цілком достатньо для того, щоб скрутити собі в'язи. Але й про це Сміт скоро забув, бо з'явився новий, істотніший привід для занепокоєння: вдалині вже вили сирени й блимали фари машин. Шаффер підвів голову. Його запаморочення нарешті остаточно минулося.

— Це їхня підмога, босе, — промовив він. — Ми цього в програмі не передбачили. Радіо в них уже немає, телефону немає, вертольота немає…

— Вони вирішили діяти по-дідівському. — Сміт показав на заднє віконце. — Подають димові сигнали.

— Ого! — Шаффер і собі поглянув у віконце, і в голосі його пролунав захват. — Як чудово, виявляється, горить цей камінь!

Шаффер не перебільшував. Це згромадження каменю справді палало. «Шлосс Адлер» тепер так яскраво осявала пожежа, що димову завісу вже можна було й не брати до уваги. Язики полум'я вже майже лизали верхівку великої круглої вежі в північно-східному крилі замку. Ця поставлена на вулканічній скелі й тепер охоплена вогнем твердиня, що кидала на долину відблиски, яскравіші за бліде місячне світло, здавалася неправдоподібно фантастичною картинкою з такої самої неправдоподібно фантастичної казки.

— Як видно, вони не дуже довіряють своїм димовим сигналам, — зауважив Шаффер. Він уже звівся на ноги і тепер вдивлявсь у бік нижньої станції. — Скільки ще до неї, босе? І скільки під нами?

— Тридцять футів. Може, двадцять п'ять. А до землі — футів п'ятнадцять.

Вогні передніх машин уже проминули все ще помітне в темряві пожарище залізничної станції.

— Все це зробили ми, лейтенанте Шаффере!

— Так, усе це зробили ми. — Шаффер заточився, бо вагончик різко загальмував. — Усе, приїхали!

— Стрибайте! Всі стрибайте! — закричав Сміт.

— Ось тобі й маєш! Випихають, наче з якоїсь крамнички, — пробурчав Шаффер. — Відійдіть, у мене дві здорові руки!

Сміт підтримав Шаффера, і той опустив Мері на всю довжину своїх рук. Тій лишилося тільки пролетіти якихось три фути. В такий спосіб за три секунди опинився на землі й Карнебі-Джонс. Вагончик смикнувся й почав підійматися вгору. Шаффер майже виштовхав за дверцята Сміта, скривившись на мить від болю, коли в нього на руках повисло двісті фунтів ваги. Далі вислизнув з дверцят і сам на хвилю повис, тримаючись за край вагончика, тоді пролетів шість футів і приземлився в м'який сніг. Він заточивсь, але на ногах утримався.

Сміт уже стояв поруч. Він устиг видобути з торби ще один пакет пластикової вибухівки, привів у дію детонатор і подав її Шафферові.

— У вас здорова права рука.

— Може, й не для коней, але для бейсболу — це вже напевно, — погодився Шаффер. Тоді примірився й укинув вибухівку в дверцята вагончика, що віддалявся від них. — Так?

— Так. Рушаймо!

Сміт схопив за руку Мері, Шаффер зробив те саме з Карнебі-Джонсом, вони пробігли попід стіною нижньої станції і встигли сховатися за сусідній будинок за мить до того, як з-за рогу вискочили й загальмували біля станції командирський легковик і кілька вантажівок із солдатами. Солдати висипали на землю й услід за комендантом, в якому можна було пізнати полковника Вайснера, подалися сходами вгору в приміщення станції.

Тепер замок палав іще дужче. Пожежа, очевидно, цілком вийшла з-під контролю. Раптом пролунав вибух і загорівся вагончик канатки. Охоплений полум'ям, він підіймався, розгойдуючись на вітрі, аж поки злився для глядачів у долині з іще більшим полум'ям у замку.

Зачаївшись під стіною, Шаффер торкнув Сміта за руку.

— Зараз ви, звісно, накажете спалити ще й цю станцію?

— Ходімо, — відповів Сміт. — Тепер — гараж.