Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Будь найкращою за найгірших обставин

У Comedy Central, де я пропрацювала минулі одинадцять років, заведені спільні обіди, коли гурт працьовитих, симпатичних, таких жовторотих, аж мені соромно, що і я колись була така молода-зелена, стажерів можуть просити нас, виконавчу дирекцію, про різні поради. Питання, зазвичай, одні й ті самі.

Нині я напучую молодих людей, які потребують фахової поради, бути найліпшими за найгірших обставин. Кори­стайтеся з кожної найжалюгіднішої нагоди, щоб вишпортати з неї якнайбільше користі. У кращому разі ваші зусилля помітить хтось крутий. У гіршому — ви самі знатимете, що чудово впоралися з завданням, навіть якщо воно гівна варте. Усе просто: починай там, де ти є, не переймаючись, як далеко опинишся завтра.

Після двадцять п’ятого дня народження, сидячи на тій своїй квітчастій ковдрі, я вирішила почати там, де я є. Знала, що коли йдеться про власне зцілення, то маю працювати так само завзято, дбайливо й уважно, як це робила з кавовим автоматом. Мені доведеться відшукати, що ж не так із резервуаром для води, і ремонтувати його, щоб аж гай гудів. Мені доведеться бути пильною й терплячою, розуміючи, що час від часу пристрій віддаватиме богу душу і ламатиметься без жодних причини, а я залишатимусь сам на сам зі зловісною червоною лампочкою. Оскільки я не мала інструкції, як користуватися власними думками, то скористалася цитатою з пісні репера Jay-Z як дороговказом: «Єдине, що може мене спинити — це сам я, підвішений на гачок»[6]. Я палко вірю першій частині; щоправда, не цілком розумію, що Jay-Z має на думці, кажучи «підвішений на гачок».

Починай там, де ти є. Хоч би де це було. Будь найкращою за найгірших обставин.

Записуючи все, я врятувала собі життя

ДО ДВАДЦЯТИ П’ЯТИ РОКІВ Я ЗНАЛА, що мені завдано шкоди, втім, не була певна, якої саме. У чому саме моя проблема? Той ганебний, сп’яну, дзвінок до психотерапевтки — «це зараз, справді ти, бляха?» — лише один момент з усього того лайна, яке я учиняла останнім часом. Багато днів, надриваючи сраку на своїй першій роботі, я ловила себе на тому, що сиджу в кабінці й неконтрольовано пла́чу. Наприклад, посеред завантаження відео стендапу відчувала, як сльози підіймаються з невимовної безодні смутку всередині. Я дивилася на своє зашмаркане, зарюмсане відображення в моніторі й думала: «Що ти в біса коїш?» Стіни моєї кабінки досить надійно ховали мене від сторонніх очей, тож я могла нормально там виплакатися.

Ці кризи не покидали мене й після роботи, супроводжували на вулицях Мангеттена, де я часто грала роль «загадкової дівчини, що плаче на вашому ґанку». Також я відома роллю «дівчини, обтяженої купою торбів, яка от-от розплачеться, бо потяг трохи запізнюється / надто довга черга по сендвічі / геть усе пішло не так». Мене переповнювала несамовита тривога, супроводжувана безперервним запаморочливим відчуттям, ніби я живу за межами власного тіла. Може, я хворіла? Здається, в мене постійно боліла голова, і цей біль гупав в основі шиї, піднімався по ній вгору й огортав череп, запускав, врешті, пазурі у дві болючі точки над вухами. Я не мала ані гадки, як упоратися з усіма цими плачами, мігренями, фізичним і душевним болем. І гадки не мала, звідкіля воно все береться.

Я росла, фантазуючи та придумуючи різні історії, й вони були моїм притулком серед анархії життя. Відколи себе пам’ятаю, я розігрувала невеличкі сценки, або ж просто уявляла себе в якійсь ролі. Коли батьки брали мене з собою на вечерю в ресторані, я швиденько вислизали з-за столу, щоб зіграти «дорослу приятельку» для людей, що вечеряли поруч із нами. У вісім років я завзято обсипала жінок компліментами «Ви дуже гарна!» або казала чоловікам: «То ти і є ота сексистська жінконенависницька свиня?». Чула від мами, що це дуже важлива проблема, тож хотіла врешті впіймати хоч котрогось «сексиста» і «жінконенависника». Дорослі пари ввічливо й поблажливо мене споглядали, коли я запитувала їх, наприклад, «Чи вам не бракує сексу?» або «Як ви підтримуєте жагу у стосунках?». Дорослі, зазвичай, здивовано реготали, а потім давали мені обережну дипломатичну відповідь («Стосунки потребують зусиль») і йшли шукати моїх батьків. Щойно ми поверталися додому, я одразу записувала історії, що почула в дорослому світі, а потім виконувала їх перед дзеркалом.

Я так полюбила розпитувати дорослих і переповідати їхні історії, аж мама організувала була мою власну програму на кабельному телебаченні, яка, щоправда, існувала недовго. Шоу «Дівчача розмова» записувалося у вільній оглядовій кімнаті поруч з маминим приймальним кабінетом. Рожева картонна конструкція, поцяцькована в густий квітковий орнамент та сердечка ховала за собою гінекологічне крісло. На програмі я брала інтерв’ю в таких світил, як Кім — персональна тренерка моєї мами, бодібілдерка з коротким, зібраним у хвостик, світлим волоссям, і блискучими й оранжевими від штучної засмаги кінцівками. Я ловила першу-ліпшу пацієнтку в коридорі і просила/вимагала, щоб вона стала гостею мого «дуже важливого, дуже популярного, дуже дотепного телешоу»[7]. Погодилася приголомшлива кількість людей. Мама відмовилася від телешоу не через низькі рейтинги (бо в нас не було жодних рейтингів), а через те, що їй знову знадобилася оглядова кімната. От тобі й Голлівуд, крихітко!

Коли моє телешоу закрилося, я почала вести щоденник. Він був наповнений розвагами геніального дитяти: «Джеймі Белські-Брайлі на 11 балів з 10 привабливий»; «Я б вийшла за Люка Перрі, побавилась би з Джейсоном Прістлі та вбила б Аяна Зірінґа (бє)»; «Я боюся виходити з кімнати, бо мої батьки репетують і я не хочу їх бачити, але я також ДУЖЕ хочу ВИЙТИ З КІМНАТИ, бо мама попереджала, що світ кишить ґвалтівниками і вбивцями, які хочуть мене викрасти і, здається, один із них саме намірився проникнути до моєї кімнати через вікно! Як мені утекти?». Щоденник став безпечним місцем, де я могла бути вразливою й писати про те, як мені відчувався світ: насильницьким, бурхливим, незрозумілим і загрозливим.

Щоденник належав тільки мені, ховала я його в запасі цукерок під ліжком. Якось подруга нашої сім’ї увійшла до кімнати, коли я саме щось у нього записувала. Вона проголосила себе «вікканською відьмою» й колись «прокляла» мого батька, та я чомусь довіряла їй як єдиній «нормальній» дорослій, яку знала. (Наочна демонстрація того, що мені бракувало адекватних дорослих до вибору, нє?) «Що це в тебе там?» — запитала вона. Я зізналася, що веду щоденник, де записую про все недобре довкола мене. Мої батьки щойно почали розлучатися, й пишучи в моєму маленькому фіолетовому-зеленому щоденнику, обтягнутому тканиною з гротескним квітковим орнаментом, я відчувала бодай якесь полегшення. «Яка ж ти молодець, що ведеш щоденник, сонечко, можна глянути?» Прохання було трохи дивне, але й усе те, що коїлося в нашому домі — теж. Я погодилася. Поки вона проглядала сторінки, читаючи мої таємниці, мої побрехеньки, мою правду, мене пронизувала одна думка: НІ, НІ, НІ, ЦЕ МОЄ!

Вона віднесла мій щоденник просто до мами, яка незабаром повідомила, що збирається надати його як свідчення моєї брехні НА СУДІ ЩОДО РОЗЛУЧЕННЯ БАТЬКІВ. Мама сприймала це за доказ того, що я, дванадцятилітня, не можу бути надійним свідком, і якби мені треба було свідчити на суді про розлучення, все, що я сказала б, не мало би братися до уваги. Найпотаємніші мої думки використали для того, щоб мене присоромити, і, думаючи про це, мене й досі сповнює гострий біль і почуття зради. Після того інциденту, хоч як охоче я вигадувала історійки й хоч як мене розраджував щоденник, я вирішила, що для мене це надто небезпечно і перестала писати взагалі. Бо що як хтось знову оприлюднить мої думки?

Утім після ганебної ночі напередодні мого двадця­тип’ятиліття, коли намагалася зібрати своє життя по шматочках, я зустрілася на коктейлі (Хороший вибір, скажи? Пий-запивай? Ой) із найкращою подругою Ізабель[8], щоб запитати, що зі мною не те. Вона так часто була поруч під час моїх неконтрольованих поведінкових ураганів, сиділа збоку багато вечорів, поки я ревіла над келихом вина в різних барах, аж я подумала, може, вона має якісь здогадки про те, що ж за лихо відбувається. «Насправді, я не знаю; ти ніколи не ділишся тим, що з тобою чи з твоєю родиною коїться. Ти це практично приховуєш». ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ІЗАБЕЛЬ, — хотілося кричати мені. Хіба вона не знала, що розповідати будь-що про моє минуле — небезпечно? Я їй тільки всміхнулася й відповіла: «Ай, та нудно говорити про давнє».

«Ну, як ти не маєш сили говорити зі мною, думаю, тобі слід прочитати “Шлях митця” Джулії Кемерон[9]. Це така дванадцятикрокова програма, щоб віднайти внутрішню дитину. Вправи для розкриття своїх травм і зцілення від них, вивчення молитов до наповненішого Всесвіту».

«Віднайти внутрішню дитину, — глузувала я. — Молитви до всесвіту? А в комплекті є тибетські чотки і персональний ґуру?» — запитала я моторошним голосом.

«Атож, знаю, звучить трохи ванільно, але чи ти сама не воліла би бути трохи ванільною, замість плакати, не спати й вічно почуватися шматком лайна?»

Неохоче, але я таки купила, а потім погортала «Шлях митця», і серед вправ натрапила на інструмент для підтримки креативності з назвою «Ранкові сторінки». Щоранку, перш ніж матимеш час про щось подумати, перш ніж зайдеш в інстаграм, перевіриш кількість лайків на фейсбуці під світлиною ідеально вирізаного гарбуза, маєш виблювати словами свої думки на трьох сторінках паперу. Щоранку. ТРИ сторінки. З інтервалом в один рядок. Просто шкрябати все, що з тебе витікає, не редагуючи, не думаючи, не переживаючи. Воно мені нагадувало ведення щоденника, тільки без обмежень/тупе/небезпечне, та це не був щоденник; це були «Ранкові сторінки». Величезна різниця. У книжці пояснювалось, як ця практика допомагала налагодити зв’язок із твоїми глибинними почуттями, змушуючи через писання усвідомлювати своє найглибше «я» й ладнати з ним.

Моя перша думка була: Та в кого є час щодня писати по ТРИ сторінки? Ця ноша видавалася непосильною. Але, знову ж таки, моя поточна життєва ситуація була така, що у хороший день я ридала в метро. Окей. Я спробувала б, але ховаючи цей блокнот у тумбочці біля ліжка, під журналами й пультом до телевізора. Ніхто його там не знайде.

Спершу мої «Ранкові сторінки» були страшенно нудні. Складалися переважно з переліку скарг: «Чому ти не можеш встати на пів години раніше? Якби ти прокинулась о 8:30, то не мусила би поспіхом писати ці дурнуваті сторінки перед роботою!» Або ж я перелічувала заплановані справи: «ТИ МУСИШ КУПИТИ ТУАЛЕТНИЙ ПАПІР, А НЕ ВИКОРИСТОВУВАТИ ПАПЕРОВІ РУШНИКИ З КУХНІ!!! ТИ ЗАСЛУГОВУЄШ НА ТУАЛЕТНИЙ ПАПІР». Поки я писала, почали з’являтися разючі голоси страхів: «Тобі не вдасться». «Та в тебе немає путніх ідей». «Якщо ти досі не досягла успіху в професії, то вже ніколи й не досягнеш». Це було так, наче якась сила всередині мене водила ручкою по паперу, показуючи мої переживання, яких я ще навіть не усвідомлювала. «Ти ніколи не знайдеш когось, хто б тебе кохав, і завжди будеш сама. Ти не заслуговуєш на кохання». Йооой. Минув заледве тиждень, відколи я писала у щоденнику, а вже доводилося наражатися на ті глибоко засілі неуникненні страхи занедбаної маленької дівчинки всередині мене. Тієї, що виросла у будинку, де все живе помирало, тією, яку ніколи не втішали і не навчили дбати про себе. Коли я писала, видавалося, наче це моя власна душа надсилає мені повідомлення у приват. Потаємні, вкрадливі повідомлення від мого найвразливішого центру, що підштовхували мене до тих місць, які потребували зцілення. Це був тоненький голос виживання, м’який окрик з глибини душі, який точно знав, де саме я маю себе заспокоїти. Думала, буде складно розпакувати всі мої травми, та ось найбоязкіші думки вже на поверхні розуму, і дістати їх звідти тепер легко.

Одного ранку, геть неочікувано, я написала про собаку мого дитинства, Ґію, про яку свідомо не думала роками. Вона була чорним класичним пуделем, завбільшки з невеличкого поні. Ґія була розумна, добра, з англійською стрижкою, — на лапах та хвості вона мала вистрижені кульки, які я гладила пальцями й дивувалася, як пес може мати схожу на шовкове прядиво шерсть. В одинадцять років я вважала її вершиною вишуканості та елегантності. Мої батьки нещадно сварилися перед її купівлею. «КЕРОЛ, ти ніколи в житті не дбатимеш про собаку; ти заледве собі даєш раду!» — кричав мій тато. «МАТЕРІ ТВОЇЙ, РИЧАРДЕ, я можу купити пса, якщо хочу!» — відстрілювалася мама у своїй звичній стриманій манері. Вона привезла додому собаку без татового схвалення, і представила Ґії мою сестру та мене. Оскільки мама купила Ґію перед самим розлученням, то цілком передбачувано, що собака, як і ми з Діаною, на жаль, була непростимо забута. Одного дня вона втекла, і, замість того щоб кинутися її шукати, батьки стенули плечима і сказали, що воно того не варте. Пам’ятаю, як я переймалася тоді думкою: а що якби це пропала я, чи хтось пішов би шукати мене?

Разом із моєю нянею ми обійшли район уздовж і впоперек, стукали у двері й питали, чи бачив хтось Ґію. Коли ми дійшли до будинку місіс Міллер, я заглянула до вікна і побачила мою собаку, що бігла до вхідних дверей привітати мене. УРА! Ми знайшли Ґію і могли забрати її додому! Та Місіс Міллер мала інші плани. «Ви не заслуговуєте цієї собаки. Ваша родина не може про неї дбати, тож це робитиму я», — пояснила вона просто. У мене не знайшлося відповіді, і ніхто з дорослих не міг втрутитися, щоб урятувати пса. Тож я залишила її там.

Роками, коли хтось питав, чи був у мене пес, я з’їжджала з теми й «жартувала» про те, як його «викрали». Та, написавши про це в щоденнику, збагнула, що це не просто смішна деталь мого «дивного» дитинства. Ця історія глибоко мені дошкуляла. Я ніколи так і не відгорювала втрати Ґії, тож у нотатнику дозволила собі врешті визнати, що все те й досі мені болить. Написала, яка налякана і дезорієнтована я була тоді, коли ніхто з дорослих не спромігся мені допомогти. Кульковою ручкою вдалося доторкнутися до смутку і злості себе одинадцятилітньої, себе розгубленої, розчарованої життям, і, ймовірно, одягненої в занадто короткий топік. Через Ґію в мені розвинувся страх перед собаками, я ніколи не відчувала, що можу з кимось про це поговорити. Нині не любити собак — це майже гріх. Проте я виливала свою нелюбов на папір, не ризикуючи, що мене хтось осудить. Дозволила собі поцікавитися, чому воно виплило саме зараз. Чи я заздрила якось Ґії, адже вона змогла знайти дім, де її любили? Може, це і була причина мого страху перед собаками, бо я надто боялася полюбити пса і знову втратити його? Тож вирішила спробувати організувати собі побачення з Королем Чарльзом — кокер-спанієлем моєї приятельки. Чомусь саме цей пес мене не лякав, і здалося, що це може стати першим маленьким поступом. Так було добре нарешті вилити свій страх із голови на папір! Це не становило більше проблеми, що кисла десь посеред моїх думок. Я змогла з нею впоратися, бо усвідомила її. Кажу вам, немає нічого жахливого і неможливого для вирішення, якщо записати це в блокноті із золотистим корінцем і прикрашеною півонією обкладинкою.

Відтоді я завжди користувалася тією формулою, й зараз маю інструмент для ефективного відкопування травм минулого без цих ваших виснажливо-висмоктувальних-душевних-мук-і-чому-чому-чому-я-так-себе-мордую?

На додачу до роботи з минулими травмами (малими і великими) я з’ясувала, що вести щоденник — це фізичне полегшення й спокій. Бо коли я не пишу вранці, то відчуваю напругу і буваю в такі дні дика і злостива. Стаю тією сучкою в черзі за тобою в Старбаксі, яка глузує й закочує очі, бо ти дуже повільно замовляєш. Це Старбакс. Як це ти не знаєш, що хочеш замовити? А коли пишеш щоденник, то не мусиш власні страхи і тривоги носити з собою весь день, щоб потім неминуче скинути їх на безневинних ближніх. СЛАВА БОГУ!

Утім вести щоденник — не лише спосіб впоратися із «проблемами»; це також практика, що звільняє місце для мрій і бажань. ЗАЛИШАЙСЯ ЗІ МНОЮ, ДОРОГА, НЕ ВСЕ БУДЕ АЖ ТАК ВАНІЛЬНО! Десь по дорозі я відпустила мрію проживати видатне, радісне життя. Ти лузер на всіх рівнях, і Ти ніколи не знайдеш кохання, i Як можна бути аж такою лінивою, щоб не могти забрати речей із хімчистки вже третій тиждень поспіль?! Такі думки заповнювали майже УВЕСЬ мій ментальний простір. Утім, викладаючи всі переживання на сторінки блокнота, я вже мала місце для мрій, а також простір, що давав змогу бути до них уважною. «Може, я могла би працювати з видатними митцями», — написала я одного дня. «У моїй уявній кар’єрі я хотіла би писати і творити. Чи є така царина, в якій я могла би бути Тіною Фей[10]? Ну, не прям НЕЮ, ясно», — писала я. «У моєму ідеальному житті я живу в Лос-Анджелесі, працюю дистанційно, а робочий стіл розвернутий так, що з вікна видно заднє повір’я». Я хотіла переїхати до Лос-Анджелеса? І мати подвір’я? Відколи це?

Поки не почала вести щоденник, я не усвідомлювала, що поставила таку низьку планку для свого життя. Те щоденне писання стало моєю мітлою, її руків’ям я товкла в низьку стелю, яку збудувала над своєю свідомістю і піднімала її. Щоденник допомагає поєднатися з тим, що я називаю «Розум Опри». Нестримний, щедрий розум, який бачить безліч можливостей. Твій «Розум Опри» виграє Оскара, напише книжку, десяток книжок. Він прийме сміливе рішення закрити шалено успішне телешоу і заснувати телемережу, якщо йому заманеться. Цей розум безкрайній як нічне небо. Думаєш, Опра просиджує довгі дні, поглинута переживаннями? Чорта лисого, ні. Вона мусить керувати імперією й новими підприємствами, які спершу уявляє, а потім створює. Вона мріє і думає МАСШТАБНО, і саме цього я хочу для нас обох — для себе і для тебе.

Загалом я рідко повертаюся до написаного, та коли таки повертаюся, мені легше простежити повторювані схеми. Якщо півроку поспіль скаржуся на те, що хочу раніше прокидатися, але мені не вдається, отже, пора вже знайти якесь рішення. А що як спробувати утримуватися від екранів після 21:30 і залишати телефон у протилежному кінці кімнати, щоб уникнути спокуси залипнути в інстаграмі? Якщо я читала, що почувалася самотньо в товаристві мого хлопця протягом останнього року, тоді — ой-як-жаль — пора припиняти ці стосунки. Не можу себе дурити, буцімто вони вдалі. Стає важче вірити «зручній» брехні самій собі, коли бачу правду, записану на папері знов, і знов, і знов.

Щоденник не призначений для того, щоб вести там перелік подій буденного життя. Це не місце для описів суші, які ти з’їла напередодні на вечерю (хоча, якщо то були ну дуже смачні суші, то що вже, запиши). Це місце для контакту зі своїм єством, із тим, у що ти віриш. Деякі з нас мають обмежуючі переконання, але цілком не свідомі того, що поставили перед собою таку низьку планку. Ведення щоденника — це подарунок, який надає нам шанс відкрити справжнє. Бо переконання і правда — дуже різні речі. Ти можеш бути переконана, що не здатна втілити свої найбільші, найблискучіші мрії. Та я знаю, що це не є правда. Правда така, що ти здатна зцілити свої минулі травми, здатна збудувати життя, якого бажаєш для себе, але доведеться самій переробити цю роботу.

Робота починається із записування та дослідження того, що тебе непокоїть, того, про що ти мрієш, і того, що тепер стане твоєю правдою. Просто з голови — на папір, ти маєш шанс узятися за свої переживання, дати голос своїм мріям і побачити, чи є повторювані механізми, що не дають рухатися вперед. Імовірно, ти народилася серед обставин, далеких від ідеальних. Може бути, що зараз ти живеш в ситуації, збіса далекій від ідеалу. Проте тільки ти можеш вирішити, що визначає тебе як особистість. Чи не пора змінити свою історію? Чи ти завжди дозволяєш негативним людям витягувати з тебе енергію, поки ти марно намагаєшся підтримувати їх? Хіба ти досі від того не втомилася? Хіба ти не почувалася завжди присоромленою, що не походиш із «хорошої родини»? Може, саме час запитати себе, чи переповідання тієї історії щось дає тобі? А як щодо «Ага, може, я і не належу до ідеального дому, але, реально, кому воно треба, я й так вдячна майже за все, чого навчилася на цьому шляху. Маю шанс збудувати власну сім’ю» натомість? Як хочеш щось змінити в собі, то визнач насамперед, що саме, а потім запиши, яким чином твоя історія може розгорнутись інакше. Сідай писати, бо я тебе дуже люблю, хоч мені й прикро тебе розчаровувати, та ми не перетворимося миттєво на цілковито інших людей в якийсь магічний спосіб.

Одна з моїх найулюбленіших на світі цитат належить Норі Ефрон. У промові на врученні дипломів 1996 року в університеті Веллслі (яку рекомендую негайно переглянути на ютюбі) вона спонукала випускників: «Насамперед будьте героями свого життя, а не жертвами». Немає кращого місця занотувати цю фразу, ніж у твій щоденник. Ти здатна в буквальному сенсі написати для себе нову історію, знищити тривоги, розпрягти мрії. Можеш бути тією версією себе, яка носить виткану із зірок сукню так, наче це абищиця; яка злітає над дрібними прикрощами життя й споглядає згори Землю ясним спокійним поглядом. Ти не можеш контролювати наративи зовнішнього світу, але можеш контролювати історію, яку розповідаєш собі у щоденнику. Пропоную створити якнайкращу.

Перелік того, чого НЕ слід чинити, пишучи у щоденнику вранці

Підказки для швидкого старту листування зі своїм «Я»

Якщо раптом упіймаєш себе на тому, що збираєшся писати фразу на кшталт: «У мене немає хлопця», «У мене немає улюбленої роботи», «У мене живіт не плаский», напиши натомість, що в тебе є: «Я маю чудових друзв», «У мене є свічка, яка мені дуже подобається», «У мене є гроші в банку і їжа на столі». Одразу почнеш почуватися ліпше і перефокусовуєш свій погляд так, щоб помічати те, що маєш. Кожного. Кожного. Разу. Так.

Коли життя тобі підсовує лимон, встроми в нього ручку і юзай, як бонг

ВЕДЕННЯ ЩОДЕННИКА БУЛО МОЇМ ПЕРШИМ КРОКОМ до турботи про себе, але воно не було б ефективним без іще одного важливого рішення. Рішення, що мені його дуже, дуже не хотілося приймати.

Зараз саме доречно розповісти, як до двадцяти п’яти років я опинилася в жалюгідній, безнадійній, гнітючій залежності від марихуани. Я курила ще зі старших класів, щоб притупити, розмити й цілком ігнорувати моє дитинство і постійну нервозність, яка вивертала мені і кишки, і мозок. Трава створювала захисний димовий екран, що приховував мої проблеми й уможливлював поступ. Певним чином ця стратегія якось мені допомогла вижити. Але трава так ефективно допомогла мені дистанціюватися від спогадів, що з часом я відмежувалася сама від себе. Було важко орієнтуватися у власних відчуттях.

Одного ранку, по кількох місяцях практики ведення щоденника, я сіла за мікростолик у кухні-кабінеті-вітальні моєї шафоподібної квартирки писати про свою тривогу про «правильне» місце роботи. Тоді я працювала виробничою асистенткою, заледве тримаючись за найнижчий щабель драбини, якою була індустрія розваг. Мені не спадало на думку, що маю якось просуватися нагору; знала тільки, що маю оплачувати рахунки. Натомість мене мучила думка, що я не знаю чого прагнути. По якій драбині я маю дертися? Яка мала би бути праця моєї мрії? Чим я була б задоволена? Здавалося, всі друзі далеко попереду мене, працюють, маючи цілком передбачуване майбутнє, або навчаються в університетах задля кар’єри, що забезпечить їм щасливе життя. «Якщо я досі не визначилася, мені це ніколи не вдасться», — безнадійно нашкрябала я. Ось уже роками проходжу терапію — з невеликими перервами — більшість свого свідомого життя, але не бачу жодного прогресу в сенсі моєї деструктивної поведінки. Коли охоплюють тривожні стани, я не маю сили втриматися, щоб не зануритися в запаморочливе забуття марихуани.

Я інстинктивно встала зі стільця, пішла по траву і викурила всі свої переживання геть. Але завмерла десь в процесі, наполохана думкою: якщо я викурюватиму це відчуття, якщо не дозволю йому існувати, якщо не долатиму свою тривожність, то ніколи не пізнаю справжню себе. Що лякало мене більше: розібратися у своїх відчуттях чи ніколи не зустрітися зі справжньою собою?

З марихуаною мене випадково познайомив тато, коли я навчалася у старших класах, а в батьків третій рік тривав процес розлучення. Були крики. Так. Багато. Криків. Телефоном, в жорстоких електронних листах ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ, і якщо батьки не могли достукатися одне до одного, вони кричали на мене і на мою сестру. «ВАША МАТИ[11] НЕНОРМАЛЬНА І ДОВЕДЕ НАС ДО БАНКРУТСТВА СВОЇМИ ЮРИСТАМИ». «ВАШОМУ БАТЬКОВІ НАЧХАТИ НА ВАС, І ВІН УКРАВ УСІ НАШІ ГРОШІ». А якось тато так голосно заверещав, а тоді так сильно стиснув щелепу, аж один зуб розкришився. Йому мусили вставити металевий стрижень в ясна і повністю замінити зуб на штучний. Коли згадую зараз той ґвалт, почуваю напругу в м’язовій пам’яті. Вуха горять, нашорошуються й хочуть скластися вдвоє.

Десь тоді (коли були крики), помітила, що батько, напевно, курить оте, про що я чула в піснях Snoop Dogg на бар- і бат-міцвах — марихуану. Після школи, в татовому холостяцькому барлозі на горі Олімп,[12] я зачула дивний неприємний запах. Зайшла до татової кімнати, щоб поцілувати його на ніч, і мусила вислухати лекцію про те, що фільм Moulin Rouge — «найчистіший вияв любові». Я була певна, що фільм просто — непоганий. Давно забутого 2002 року трава ще не була всюдисущим, соціально прийнятним способом дозвілля, як зараз у Каліфорнії. Мені було соромно, що тато «сидить на наркотиках». А на той момент він був іще і єдиний член моєї сім’ї, тож мене жахало, коли він був накурений. Ага, маю дещо пояснити.

Розлучення моїх батьків, виснажених сварками мами й тата, розділили мене і сестру. Авжеж, ти все правильно прочитала: вони поділили дітей, як у тій романтичній комедії «Пастка для батьків» (тільки без веселих розіграшів, підспівувань чи нереалістичного благословенного примирення наприкінці). Діана залишилася з мамою, а я переїхала жити з татом. Так відпало безліч проблем, так моїм батькам не доводилося би бачитись чи розмовляти. Ніхто ніколи не запитав мене й сестру, чи нас таке влаштовує. СПОЙЛЕР: НАС НЕ ВЛАШТОВУВАЛО. Ми були розгнівані, розгублені й збіса засмучені, що не зможемо часто бачитися. Батьки не переймалися тим, як ми з сестрою будемо підтримувати стосунки. Вони взагалі нічим не переймалися.

Мої стосунки з мамою, що й так завжди були напружені, дуже швидко псувалися. Протягом усього мого дитинства вона була постійним джерелом критики, але зараз, коли я опинилася поза межами її дому, вона взяла за звичку залишати мені голосові повідомлення, які розвіяли останні сумніви щодо її думки про мене. «Привіт, Таро, це твоя мама. Ти патологічна брехуха, а ще жадібна, і тільки про гроші й думаєш. Передзвони, коли зможеш. Люблю тебе». Повідомлення видалено. «Привіт, Таро, ти погана і злостива людина, точнісінько, як твій батько-негідник, і я не дозволю тобі бачитися з сестрою, бо ти занапастиш її, аж поки ми спершу разом сходимо на педикюр. Подзвони мені, коли захочеш піти в салон». Повідомлення видалено. Ось що тобі ще варто знати: тато був єдиний надійний член сім’ї. Тож я його не осуджувала, хоча й боялася, що в накуреному стані він не зможе мене врятувати від різноманітних катастроф, які, як я вважала, чигають на мене на кожному кроці.

Поки тато курив багато трави, щоб утекти зі своєї реальності, я полірувала мозолі на дупі, навчаючись у старших класах, щоб рано чи пізно втекти з моєї. Мені хотілось виїхати з Лос-Анджелеса. Хотілося чимдалі від родини. Мріяла знайти порятунок в університеті. У новому місці, з новими друзями та новими дорослими, які вміють підтримати (мудрі викладачі, що напевне мені трапляться). Я знайду порятунок, і тоді це таке-сумне-аж-смішно-але-не-таке-вже-й-смішне-як-жахливе дитинство залишиться позаду.

Я зробила ставку на Браунський університет, що насамперед вабив мене своєю географічною віддаленістю від Лос-Анджелеса, а також серед вступних іспитів не мав математики. Завжди ненавиділа математику. Я знала, що у Браунський університет вступити непросто, тож, згідно з порадами мого героя Jay-Z, зосередилася на тому, щоб перемогти — у старшій школі. Я працювала день і ніч на свої оцінки. Пішла на заняття, що дають змогу заробити кредитні бали для вишу, брала участь у всіх позакласних заходах, робила все можливе під гаслом «Хочу вступити в хороший університет», але також і прикрасила цей імідж печаткою чваньковитості. Була знаменитістю шкільного театру. Писала сценарії для шкільних свят. Під час обідньої перерви формувала шкільний літературний журнал, модерувала дискусію про нові правила поведінки в школі або розпалювала революційні настрої, заснувавши рух протесту за повернення кока-коли до шкільної їдальні після того, як чиясь мама-веганка переконала дирекцію, що солодкі газовані напої — нині основне джерело зла. Я товаришувала з учителями. Ходила до них додому вечеряти. Ніхто з дорослих мене до цього не силував. Правду кажучи, навіть не пригадую, щоб тато колись просив показати йому оцінки. Я просто відчувала, що мушу це все робити просто зараз, бо інакше не виживу.

Те, що тато курив удома, було мені наче колька в боці, тож попросила поради в шкільної вчительки з предмета «Людський розвиток». Обов’язки місіс Келлі полягали в тому, щоб бути провідником для наших піддатливих дитячих умів на шляху до цілком розвинених умів дорослих. По суті, це були уроки сексуального виховання разом із груповою терапією: вона, скажімо, радила нам користуватися презервативами, а клас скаржився, що Меделін Бек найгірша сучка в школі. Я пояснила свою ситуацію: тато весь час курив траву вдома, а мені від того неприємно. Не тільки тому, що через це я переживала за власну безпеку, а й тому, що просто не могла спостерігати, як тато поводиться під її впливом. Повторюю: Moulin Rouge — це лише непогане кіно, і мені набридло вкотре чути про його геніальність. Місіс Келлі розсміялася. «Впевнена, що він навіть не знає, що ти знаєш». Он воно як, — подумала я собі, — може, це просто непорозуміння? Може, тато просто вважає, що я надто юна, щоб зрозуміти, що відбувається??? «Достатньо буде сказати йому про те, що тобі неприємно. Він поставиться з повагою».

Якось удома, тримаючи пораду Місіс Келлі в голові, закінчивши домашнє завдання, я зайшла у вітальню й застала тата за переглядом вечірніх новин. Він вимкнув телевізор і запитав, що мене непокоїть. «Гмм. Ну, важко про це говорити, але для мене це важливо. Тату, я люблю тебе, але коли ти куриш траву вдома, мені від того неприємно. Може, ти б постарався курити менше? Або поза домом? Або просто, коли мене нема?» МИЛИЙ БОЖЕ, кожне слово давалося так важко, ніби я несла величезний валун під гору. Складно ступити крок і балансувати. Поки чекала на його реакцію, у мене в грудях наростала напруга від передчуття. Нарешті він глянув мені в очі й відповів: «Таро, не змушуй мене обирати між марихуаною й тобою».

Це, власне, і був той момент, коли я твердо вирішила почати курити. До біса, подумала я. Чого б не спробувати траву? Якщо вона допомагала татові, то, може, й мені зарадить? І буде так просто! Я припустила, що десь удома має бути безкоштовний і немалий запас. Підійшла до татової шафи, відкрила маленьку дерев’яну скриньку на золотих завісах і знайшла сховок сушених трав у вакуумних упакуваннях та етикетками з назвами на зразок OG Kush та Purple Haze. Поцупила, скільки хотіла. Не думаю, що він би помітив, якби його здоровенний резерв зменшився на якусь дрібочку канабісу.

Моя перша спроба стала справжнім відкриттям! Сидячи на самоті у своїй кімнаті, я тримала біля вуст дешеву скляну люльку і спостерігала, як дим струменіє з рота. Це звільнило мій розум і полегшило тривоги. Слухала Beastie Boys на повторі. Вдихала траву і видихала свої переживання про університет, страх навислої катастрофи, смуток, пов’язаний із родиною. Тепер я могла слухати голосові повідомлення від мами й реготати. «Привіт, Таро. Ти брехуха, тож потребуєш допомоги психіатра, бо хвора, як і твій батько. Передзвони, як зможеш. Це мама». ХА. Як смішно! Типу, не дуже МАМСЬКЕ повідомлення. ХАХАХА. Трава дала мені змогу висміювати те, що насправді було зовсім не смішне.

Я старалася як могла, щоб вступити в університет, але я також щосили намагалася забутися, і, хоч як це дивно, мені вдавалося. Перед закінченням школи я отримала нагороду «Срібний кубок Брюса Белта» як учениця, що «найвище підняла планку академічної й інтелектуальної цілісності та досягнень». Спакувавши свій трофейний кубок і люльку для трави, я вирушила до Брауна, де продовжила викурювати свою реальність. Як там кажуть? «Коли життя тобі підсуває лимон, проштрикни його ручкою і юзай, як бонг».

Маю зауважити, марихуана ніколи не впливала на рівень моєї креативності. Ніколи не допомагала відімкнути якусь потаємну частину мене, до якої без трави я не мала доступу. Марихуана затьмарювала ті мої частини, з якими я не готова була зустрітися, й дала змогу відмежуватися від моїх настроїв. До двадцяти п’яти років трава успішно допомогла мені утекти від дитинства, але людина, якою я стала наприкінці цих перегонів, була вигорілою шкарлупкою, що зовсім себе не знала. Куріння так увійшло мені у звичку, що щоразу, коли записувала в щоденнику неприємні думки, коли застуджувалася чи коли рахунок за електрику перевищував мої очікування, відчувала рефлексивний, гравітаційний потяг до люльки. Так я собі давала раду з усім. Проте якщо мала намір справді розплутати цей занедбаний заплутаний клубок, яким була моя голова, то знала: щоб почати відчувати власні почуття, доведеться тривалий час бути не дуже накуреною.

Я сиділа за моїм «кухонним столом» (як по правді, то була шафа з відкидною стільницею, яку можна було розкласти й перетворити на майже рівну поверхню), паралізована нерішучістю. Куріння було би таким легким способом втечі від цього моменту. Але що за життя я проживала, якщо постійно від нього втікала? Увійшла у свою спальню-вітальню-кімнату-з-телевізором, сягнула в шухляду тумбочки, дістала траву і люльку. Люльку викинула у смітник у кухні. Вилила грецький йогурт зверху, щоб не мати спокуси порпатися в смітті. Це було би принизливо навіть для мене. Потім увійшла у ванну, викинула траву в унітаз і якнайшвидше змила. На клейкому папері для нотаток написала: «Трава більше тобі не допомагає, вибач» — і розклеїла такі нотатки по свій квартирі.

Нині не існує світу, в якому я б розглядала можливість торкнутися марихуани. Не можу розділити з тобою косячок, навіть якщо продукт найвищої якості, ручної роботи і я тобі вірю, що це весело. Не можу покурити з тобою перед походом у кіно, бо якщо це утну, мій організм почне відкидати тетрагідроканабінол, і я виблююся торпедою на стіну твоєї вітальні. І це правдива історія. Саме так і сталося, коли я востаннє курила. НА ПЕРШОМУ ПОБАЧЕННІ. Просто мені не можна бавитися з марихуаною, та я й не маю щонайменшого бажання. Зараз обираю товариство себе самої замість відчуття заціпеніння.

Тож дозволь мені запитати якнайделікатніше: Що в тебе замість марихуани? Якщо, ти й не маєш залежності як моя, то все ж, чи є якась речовина чи поведінка, до якої ти втікаєш, прагнучи безпеки, тепла, комфорту, але знаєш, глибоко в душі, що це тобі шкодить? Не маю на увазі маленькі радощі життя, до яких ми всі вдаємося, не питаю про улюблену мафинку, яку купуєш при нагоді у якійсь чудовій пекарні на іншому кінці міста. Я запитую про чотири сумнівні кекси, які береш у супермаркеті після розриву з хлопцем і поглинаєш їх одним махом. Мені йдеться про келих рожевого вина вдома на самоті після важкого робочого дня, який переростає у два, потім три, потім чотири, потім, а чому б і ні, у цілу пляшку. Питаю про той раз, коли після бридкої сварки з хлопцем ти дивилася реаліті-шоу по телевізору, аж поки тобі закляк мозок. Питаю про ті моменти, коли ти кажеш собі: «У мене був важкий день, мені це зараз потрібно», або «У мене був важкий день, я на це заслужила». Імовірно, якщо ти виправдовуєш свою поведінку як засіб «впоратися» із наслідками важкого дня, то це не дуже вдала ідея. Послухай, як по-дурному звучить: «Зустріч сьогодні була жахлива, мені треба подихати киснем». Або: «Мала серйозну сварку з хлопцем, я заслужила склянку води». Ми не виправдовуємо те, що йде на користь здоров’ю.

Проблема самолікування полягає в тому, що воно не діє. Мені дуже, дуже, дуже прикро про це тобі казати. Хочеться, щоб було інакше. Кекси не лікують розбите серце; вино не змусить твого боса менше горлати; реаліті-шоу тільки отупляють нас, я певна; а марихуана не виправить твого дитинства. Ці дії можуть притупити твій біль, але немає жодного шансу, що вони вилікують корінь твоєї тривоги.

Прошу, не відчувай провини і не критикуй себе, якщо ти достеменно знаєш, про що мені йдеться. Багато сміливості потрібно, щоби просто розпізнати це самолікування. Це означає, що ми готові глянути на своє життя й побачити, чим воно справді є. Не оте вдавання, оте інстаграмне існування, коли пляшка вина для тьмяного вечора має симпатичний і гламурний вигляд (#RoséAllDay), а справжнє життя, в якому ми знаємо, що заливаємо вино у глибоку й порожню частину себе, яка потребує наповнення.

Письменниця й одна із моїх особистих героїнь Шеріл Стрейд описує такі темні місця нашої душі як «рани». Глибоко затамовані травми, які важко розгледіти, надзвичайно дошкульні, болючі й невигойні, але які завжди з нами. Зараз я їх собі візуалізую як конкретні пошкодження моєї душі: великі криваві надрізи, до яких, щоб вони загоїлися, треба прикласти ліки (а не марихуану, Таро!) Це прадавні рани, ті що найдужче нам болять і ховаються глибоко всередині, та якщо їх підставити світлові, оглянути і правильно призначити ліки, вони здатні стати джерелом видатних відкриттів, а не пульсуючого та, здавалося б, нез’ясовного болю. Який важливий урок чи мудрість ти винесла би з безболісної життєвої ситуації? Якщо ти така, як я, то відповідь буде: «Ееее... та жодного уроку». Якось, почавши сприймати ці рани як фізичні, мені вже не хочеться лікувати їх тим, що вочевидь не допоможе. Пора дозволити цим ранам існувати, не намагаючись обслужити їх пінтою морозива. Ми обидві знаємо, що єдиним можливим наслідком цього буде розтоплена липка калюжа емоційного безладу. Час припинити самолікування й нарешті дозволити собі відчувати — навіть найнеприємніше. Знаю, невесело, але я тут з тобою (агов!) Я розумію, як неймовірно складно відпустити милиці, на які опираєшся, та якщо в тебе не зламана нога, ці милиці — єдина перешкода на твоєму шляху.

Я вже тобою пишаюся. Як уже згадувала вище, треба мати відвагу конфронтувати з діями, що не є добрими для нас. Ось кілька моїх ідей, як можна відкласти люльку/келих/ложку.

Перелік способів позбутися деструктивної поведінки

Коли накриває страх, я мерщій починаю рухатися

Щойно я зіскочила з травички, відразу сталися три суперкруті зміни: 1) без наркотичного заціпеніння виявилося, що я мала надзвичайну тривожність, таку сильну, що не давала мені спати вночі та повноцінно функціонувати вдень; 2) розрив стосунків, які я притуплено пережила кілька місяців тому — вечір перед катастрофою мого дня народження — вирішив мене наздогнати; 3) моє довго притлумлюване сум’яття підживилося згаданим розривом і перетворило мене на непевний клубок нервів. І, щоб ти не сумнівалася, з’ясувалося, добре, що він мене тоді кинув. З Кітсом у мене були вкрай нездорові стосунки. Боляче зізнаватися, адже мені подобається завжди мати рацію, АЛЕ: переважно то була моя провина. Я зустрічалася з Кітсом в університеті і «вирішила» з’їхатися з ним після вручення дипломів. Слово «вирішила» тут має дещо ревізіоністське значення. Доречніше сказати, що мене аж так засмучувало закінчення університету, що з відчаю довірилася Кітсові, й він забрав мене до своєї нью-йоркської квартири.

Завершення навчання було виснажливим процесом. Мені вартувало величезних зусиль туди пробитися, й ось, за якихось нещасних чотири роки я мала їхати геть? НІ, НІ, БУДЬ ЛАСКА. Я чіплялася за стіни своєї кімнати й усім, хто слухав, розповідала, як це «несправедливо», що вони «женуть мене геть». Коли Кітс запропонував мені переїхати з ним до Нью-Йорка, я була надто розгублена, щоб шукати інші варіанти. «Я подбаю про тебе, моя кохана дияволице», — самовіддано запевнив він. Кітс був театралом у найширшому розумінні слова: він розмовляв із драматичними інтонаціями, часто цитував Шекспіра, щоб додати переконливої сили своїм грандіозним ідеям; носив довгі чорні плащі з шарфами, що надавали йому вигляду сучасного Оскара Уайлда; а його батько був майстром із виготовлення артефактів ручної роботи (так, вони існують), тому Кітс не міг зрозуміти, як людина може працювати на роботі, що не служить Мистецтву з великої «М». Наші стосунки цілком оберталися довкола мого пошматованого емоційного стану, який Кітс зшивав докупи з мелодраматичним розмахом, ніби Франкенштейна. Опісля я відштовхувала його від себе, силкуючись показати Кітсові (а радше собі), що мене не вдасться любити. Я ПОВЕЛАСЯ ДУЖЕ КРУТО І ПО-ДОБРОМУ. Чи він пробачить мені за те, що накричала на цього на Центральному вокзалі: «КРАЩУ ЗА МЕНЕ ТИ НЕ ЗНАЙДЕШ!»? І за те, що казала: «Ти ніколи не наважишся від мене піти»? Ох. Чи пробачить він мені загравання й поцілунки з худорлявим хіпстером, якого ми обоє знали з університету, на ВЕЧІРЦІ, КОЛИ КІТС БУВ У СУСІДНІЙ КІМНАТІ? Господи. Як я шкодую про це. Чи міг би він мені вибачити, що курила марихуану у ванні, коли в нас гостювали його батьки? Тут емоджі дівчинки з долонею на чолі. Але він мені пробачив! Певна річ, Кітс не мусив, але щось він у цьому теж знаходив, як то буває у всіх співзалежних стосунках: він вважав мене своєю власністю.

Наскільки він мене контролював? Розповідаю. В універі моя сусідка, Фіш, часто зухвало заходила в мою кімнату повідомити, що «Кітс навкарачки скрадається за вікном... Він у тому самому плащі й зазирає до тебе в кімнату. Сказати, що це моторошно — нічого не сказати». А мені це видалося чарівливим. Хтось звернув на мене увагу! Він ревнував до всіх, хоч би хто до мене заговорив. Після переїзду в Нью-Йорк, коли Діана приїхала до нас у гості, він замкнувся в шафі і кричав звідти: «Якщо твоя сестра тут, то коли МИ будемо разом?» Але ж ми живемо разом, то... увесь час, напевно? Я тоді саме «стояла на роздоріжжі можливостей», у пошуках своєї першої серйозної роботи після університету, а йому було боляче, що я розглядаю варіант працювати повний робочий день. (Я закінчила виш у піковий момент кризи 2008 року, тому знайти бодай якусь постійну роботу було дуже складно). Чому, скиглив він, я маю принижуватися на роботі для початківця, якщо можу цілими днями сидіти з ним удома і дивитися серіал «Дроти». Коли пояснила, що мені потрібні гроші, що в мене немає трастового фонду, щоб жити так, як він, що єдина причина, яка дає мені змогу бути у Нью-Йорку, це безкоштовне прожиття в його квартирі, він, із почервонілим обличчям, крізь сльози видушив із себе слова: «ЩО В ТЕБЕ ЗА ПРІОРИТЕТИ ТАКІ?» Коли ж я остаточно отримала місце, в наборі до якого навіть була страховка, він не привітав мене і не тішився. Був ображений, що доведеться ділити мене з роботою.

Ми обоє знали, що ці стосунки не мають продовження, та коли вони закінчились, я була шокована тим, що він відтяв будь-який контакт зі мною. Деякі люди уявляють, як одружуються з коханою людиною, але я уявляла собі вічність із ним у постійних муках і турбулентній невизначеності. У моїх фантазіях ми розходилися, я переїжджала на кілька кварталів далі, і ми разом чи по черзі плакали у кав’ярнях, кохалися посеред міста і розповідали друзям, про те, що «кохання — така складна штука. Розумієш?» Але він не хотів зі мною бачитися. Не хотів говорити. Ну і мабуть, не хотів кохатися. Не хотів навіть чути про мене.

Без марихуани, що притупляла мій неспокій, і без Кітса, який його вгамовував, я уперше в житті почала переживати тривогу сповна. У грудях постійно стояла грудка. Вона жила десь зліва, на поличці відразу над серцем. Увесь день я розтирала це місце, сподіваючись, що мине. Цей палючий біль гніву часом віддавав попід руки, і тієї миті я була дівчиною, що стоїть на розі Західної Десятої вулиці та Шостої Авеню і розтирає собі груди й ліву пахву. Краса. Я прокидалась у своєму помешканні із таємничим головним болем, таким сильним, аж мені перед очима снували чорні цятки. Спазм розходився по всьому черепу, і я нарешті збагнула, як мій тато примудрився розкришити собі зуба. Кітс мене покинув. Як покинули мене батьки. Як покинув мене й університет.

Ніщо не допомагало подолати цей страх — бути покинутою. Ні зустрічі з моїми подругами Александрою та Алісією, щоб гуртом працювати над сценарієм вистави (зазвичай я обожнюю писати сценарії!) Ні відпочинок у Лондоні з приятелькою, яка мала де безкоштовно зупинитися (зазвичай я обожнюю подорожувати! Особливо безкоштовно). Нєа. Очі весь час були спухлі й червоні від постійних сліз. Я перестала мити голову. Як можна мити голову в такий період? Мала божевільний вигляд. Я й була нестямна. Це тривало чотири місяці.

Я виписала в щоденник імовірні рішення: «Продовжити терапію з подвійною інтенсивністю. Таблетки. Трава. Переїхати в таке місто, де хтось мене любитиме (яке місто???) Трава». Частіша терапія видавалася найпростішим рішенням, тож я почала бачитися із доктором Ґолдстайн двічі на тиждень. Чи могла я це собі дозволити? Аж ніяк. Чи була я руїною більшість часу, так що нічого, крім одужання, не мало значення? Саме так. Але, на щастя, я обрала доктора Ґолдстайн, бо вона була єдиним терапевтом, який погодився прийняти мою страховку, тож я мала доплачувати лише частину. (P.S. Дуже рекомендую обрати терапевта, який або прийме твою страховку, або ж, якщо її немає, погодиться на гнучку оплату, щоб ти могла платити, скільки можеш). Я домовилася з собою: буду менше їсти й пити в ресторанах, щоб мати змогу регулярно оплачувати терапію.

Доктор Ґолдстайн запропонувала носити гумові браслети на зап’ястях на випадок, якщо нав’язлива думка крутитиметься в голові — я могла себе ляснути браслетом і сказати: «Йди геть. Іди геть». Бо біль якось там змінює нейронні зв’язки в мозку і допомагає перепрограмувати мислення. Замість того щоб думати: «Мене покинули», мій мозок скаже: «Ой! Не варто про це думати». І хоч як це дивно звучить, це допомогло. Маленькі гострі ляпаси відволікали мене на мить від паніки, хоч до кінця місяця мої зап’ястя мали такий вигляд, ніби я захопилася садо-мазо.

Я переписала свій перелік імовірних ліків проти тривожності: «Трава». Таро, ніякої трави. «Напитися? Подзвонити подрузі?» Може, в моєму житті був хтось, хто давав собі з цим раду в здоровіший спосіб? Вирішила запитати найспокійнішу людину, яку тільки знала, що вона робила, аби тримати рівновагу. Джулія була однією з моїх найкращих подруг і сусідок із Брауна, а ще вона була свідком обох тих подій — «Кітс підглядає за мною через вікно» і «Університет мене виганяє». Й хоч вона теж не дуже раділа, що навчання завершується, та ніколи не подавала ознак паніки, не страждала і не хотіла вистрибнути у вікно. Знаю, що і в неї були непрості часи, та Джулія належала до тих людей, що зберігають самовладання навіть у розпал кризи. Я теж так хотіла.

«Отже, Джулз, — почала я, — як тобі це вдається? Чому ніколи не видно, що ти на межі панічного зриву? Ти просто вправно вдаєш, що все гаразд? У ЧОМУ ТВІЙ СЕКРЕТ?» Вона розсміялася: «Іноді я стресую, звісно, і щоб із цим упоратись, зазвичай іду на пробіжку».

Оце і є її секрет? Вона виходить на пробіжку? Лайно собаче. Моя тривожність була ТАКА важлива! Мій турбулентний стан ТАКИЙ глибокий. Безглузда біганина мені б не зарадила! Я наполягала: «Не знаю нічого про біг чи спорт; я дитя театру! Максимум, на що я здатна, це пройтися по сцені». Чи я боюся спорту? Хто перший виходить із кімнати, коли треба допомогти перенести маленький столик? Хто підозріливо ставиться до свого тіла і не дивиться в дзеркало, коли гола? Так, так, так — відповідь на всі запитання. У старшій школі єдина моя оцінка «С» була за предмет «Кардіофітнес». Тренерка Флорес написала в характеристиці, що я «ховалася поміж тренажерів» і брала «надмірні перерви, щоб випити води й уникати тренування». І вона мала рацію! Я НЕ ХОТІЛА ТРЕНУВАТИСЯ.

Я пояснила Джулії, що маю дуже вагомі причини, чому біг не для мене. «Коли біжу, в мене дуже болять груди. Коли вони скачуть угору-вниз, це дуже боляче, а ще я почуваюся від того якоюсь дурнуватою». Вона відповіла, що для цього є «спортивні бюстгальтери». «А той єдиний раз у житті, коли я бігала, в мене боліли щиколотки». Вона весело пояснила: «Є чудовий взуттєвий магазин недалеко від твого помешкання, в якому записують на відео твою ходу, і потім підбирають спеціальне взуття. Вони підберуть для тебе ідеальні кросівки!» Джулія навіть вказала на те, що я живу недалеко від річки Гудзон, уздовж якої можна красиво бігати. На кожну з моїх тонких, як папір, відмовок, Джулія мала контраргумент. Чорти б тебе взяли, Джуліє.

Правду кажучи, мабуть, я просто боялася тренуватися. Малою я була пухкенька дитина і соромилася свого пузця. У середній школі жила в постійному жаху перед щорічним Президентським тестом із фізкультури (У вас таке в школі було? Воно поширювалося на всю країну чи як?) Це була серія іспитів, що мала на меті визначити рівень нашої фізичної підготовки через обов’язкові завдання, до яких ми ніколи не готувалися. Для мене це був час у році, якого я дуже боялася, бо дуже соромилася, коли мене змушували демонструвати всі оті трюки перед однокласниками, які я просто не могла виконати. Підтягування? Високі стрибки? Сісти долі, покласти на себе дивну металеву коробку і, по суті, штовхати бігунець над ногами кінчиками пальців, щоб показати, як близько можу дотягнутися руками до стоп? Спойлер: я НІКОЛИ не могла дотягнутися до стоп. Хоча найгіршим був кілометровий забіг. Пам’ятаю, як бігла по чорному асфальту парковки біля школи, коли мені було десять років. Батьки забули дати мені з собою спортивний костюм, тож коли каліфорнійське сонце зійшло над нами, я бігла в колготках, габардиновій шкільній формі та сандалях. Сандалях. Прибігла останньою. Аж настільки останньою, що решта дітей уже повернулися в клас, а тренер Родріґез розчаровано дивився на секундомір, вирішуючи, дати мені спокій чи нехай уже фінішую. Для нас обох ситуація була принизлива.

З часом я перетворила цей страх провалу на таку собі гордість. Не те, щоб я не могла тренуватися, просто я була ви-и-и-исоко над цим. Хіба ж це не круто, що я ніколи фізично не напружувалася? Я вихвалялася перед людьми, що «жодного дня у своєму житті не тренувалася». Тобто хто мав час на оте тренування?! Ну... Джулія мала. Джулія, яку я поважала, обожнювала і прагнула наслідувати. Вона грала у футбол весь час у старшій школі та в університеті. І була найспокійнішою людиною, яку я знала. Джулія знала, як раціонально вирішити мою проблему з тривожністю, а я не мала жодного варіанту вирішення. ҐРРР. Окей. Добре. Спробую скористатися її порадою. Але мені не сподобається. А ЩЕ воно не допоможе.

Я купила якийсь дурнуватий фіолетовий спортивний топ, що створив мені монобюст. Сходила в той магазин, де записують на відео ходу, і купила ще прибацаніші оранжево-білі кросівки, об’ємні, як ото деколи взувають татусі, щоб конфузити своїх дітей. Поки мене обпікали вогнем думки про недавній розрив стосунків, я почала ставити собі маленькі цілі, про які точно знала, що вони мені піддадуться. Бігти, поки лунає пісня Feist[13]. Пробігти від одного дорожнього знаку до наступного. Пробігти десять хвилин без перерви. О Боже, як це важко. У легенях пекло, стегна палали вогнем, періодично виникала думка: — я не можу. Але так само, як і зі щоденником, я вирішила змінити цю історію. Почала повторювати: «Так, я можу це утнути», — навіть як була певна, що мені це не вдасться. «Так, я можу пробігти від однієї пристані до іншої». «Так, я можу довести до кінця цю божевільну пробіжку». Я повторила собі цю фразу так багато разів, аж вона почала збуватися: я змогла досягнути своїх скромних цілей. Точніше, я ненавиділа біг як такий. Була готова здатися тієї ж секунди, щойно добігала до своєї скромної цілі. Але в тому місці, де страх стискав груди, ніби на мене навалилася цегляна стіна, тепер виникло трохи простору, щоб можна було вдихнути.

Коли накопичувала дрібні успіхи, мені починало подобатися те, що як пробіжу трошки довше, волосся стане вологе від поту, що відчуватиму солоний присмак на губах, щоки почервоніють, а всередині стане гаряче. Мені подобалося, що як бігти від моєї квартири вздовж річки й назад, одяг стане мокрісінький, прилипне до шкіри й мені доведеться його віддирати. Подобалося кидати пропотілий оберемок спандексу у великий плетений кошик для брудної білизни і чути, як речі, гупнувши, падають туди. Не могла повірити, що вони стали такі важкі від поту! Трохи огидно, але як же круто.

Біг розрубав той вузол напруги у мене в грудях. Що більше я рухалася, то дужче мені вдавалося розтрусити зловісну кулю хвилювання в серці. Було щось катартичне у штовханні себе вперед. Рух сам по собі розігнав важкі думки, що на повторі крутилися у мене в голові. Щоденник того періоду переповнений відкриттями штибу «Вау, хто б міг подумати, що тренування — це так круто?» або «Дякую Богові, що я тренуюся, почуваюся суперово». Бігаючи, я переставала підраховувати, скільки днів проплакала чи пропанікувала. Натомість почала рахувати дні, не затьмарені тривожністю. «ДЕСЯТИЙ день, порахуй — ДЕСЯТИЙ! — без руйнівної тривоги!!! Без сліз!» Біг дав мені добре фізичне самопочуття, та найважливіше, що я — тріумфувала.

Тренування для мене зараз — це те, що не обговорюється. Це моя профілактика проти тривожності та настроєвих викрутасів. Я мушу виганяти себе вранці з ліжка і йти у спортзал, бо опісля я завжди, завжди почуваюся ліпше. Коли вирушаю в мандри, байдуже — відпочивати чи працювати, я завжди взуваю в літак кросівки для бігу, щоб приземлившись не мала причини пропустити тренування. Якщо у мене суперважкий робочий тиждень, це лише додаткова причина запланувати півгодини і зранку попітніти в залі. Похмілля, втома, просто нема настрою? Не даю собі знижок. Причина проста — я ще жодного разу не пошкодувала, що таки прийшла в зал. Коли я це кажу людям, то зазвичай чую щось про те, яка я дисциплінована. Але я не дисциплінована, якщо вже про це зайшло. Ось щойно я з’їла чорно-біле-печиво-триденної-давнини, бо знайшла його у вітальні. Тренуватися важко. Задихатися боляче. Але це допомагає мені позбутися запаморочення. Як рухлива медитація, що змушує мене відчути тіло, зосередитися на меті: просто пробіжи.

Твоя правда, Джуліє. Чорти б тебе, Джуліє, взяли.

Що в тебе замість бігу?

Незалежно від того, що саме ти обереш, головне практикувати це регулярно. Прошу, не треба одразу переходити з розряду «ніколи не тренувалася» до категорії «зареєструвалася на марафон». Таке рідко діє, якщо діє взагалі, тож неминуче призведе до розчарування в собі. Обери краще щось мале, але таке, що ти можеш практикувати системно. Можна прогулюватися довкола свого району тричі на тиждень. Можна влаштувати чотири десятихвилинні воркаути за відео з інтернету. Так, ти можеш. Познач у календарі три дні на тиждень, коли тренуватимешся, й розроби ДОКЛАДНИЙ ПЛАН, як саме. Обдумай просто зараз усе, що слід обміркувати. Не жартую. Складай план. Я чекаю.

І, знову ж таки, кажу як є: воно СПРАЦЮЄ. Якщо тренуватимешся регулярно, ти СТАНЕШ щасливіша. Тому перестань скаржитися, довірся мені і спробуй. Найгірший сценарій? Ти розізлишся на мене за те, що змусила тебе тренуватися. Переживу якось.

Кажу собі, яка я за все вдячна, навіть коли не почуваюся вдячно

Я впроваджувала свій новий досвід у життя. Вела щоденник, не накурювалася до безпам’ятства і якимсь дивовижним чином змушувала фізичне тіло регулярно тренуватися (це було ТАК ДИВНО для мене). На шостий місяць мені почало ставати ліпше, — принаймні я більше не почувалася ходячою катастрофою. Десь тоді найкраща подруга Ізабель — саме та, що запропонувала вести щоденник, — запросила мене відпочити разом з її родиною до Мейну.

Мейн? У мене руки опустилися. Родина Ізабель — білі англосаксонські протестанти привілейованого походження. Вони прибули до Америки на «АРАБЕЛЛІ». Що таке «Арабелла», питаєш? Та це просто той самий корабель, який Джон Вінтроп привів до Америки у складі того-таки флоту, до якого належав «МЕЙФЛАУЕР». Її родина — лібертаріанці, що ревно вірять у переваги капіталізму, а ще вони дуже багато говорять про лижі. А я — єврейка, така ліберальна, аж не поміщаюся в політичному спектрі, а той єдиний раз, коли уже дорослою каталася на лижах, проплакала на дитячій гірці, аж поки визнала себе «après-skier»[14]. Чи мені приємно буде в Оці Саурона Білої Англосаксонської Америки? Насправді я любила родину Ізабель. І хоч наші політичні погляди розбігалися більш ніж досить, вони були добрі, розумні та інклюзивні люди, які щонеділі запрошували мене до свого дому в Нью-Йорку. Тож якщо я шукала способу змінити своє життя, чому б не почати з нових краєвидів і безкоштовної відпустки?

Дорогою до їхньої «ділянки» на Дір Айленд я уявляла щось у стилі Кеннеді. Мені бачилось, як ми паркуємося біля білої вілли з червоними дверима, фантазувала про американські прапори повсюди і що в Мейні використовуватиму фрази на кшталт «Будь хорошим хлопцем, старий!», перш ніж ковтнути прохолодного збадьорливого коктейлю. Та замість розкоші Кейп-коду[15], ми прибули до пуританських, оббитих вагонкою міських нетрів. Малесенькі будиночки «ділянки» мали такі тонкі стіни, що пропускали всі звуки, і не опалювалися, а в «літні» ночі температура тут опускалася майже до нуля. Щоб не замерзнути, я накривалася горами вовняних ковдр. Очевидно, у цьому і полягала заможна білошкіра американсько-саксонська культура: суворість, варені омари й нещасні випадки на морі через пияцтво.

Мене дуже тішила поїздка в нове місце, де я ще ніколи досі не була, але водночас діймав страх щодо хлопця, з яким я щойно почала зустрічатися. Мет був у буквальному сенсі вчений-ракетобудівник, на якого я запала з двох причин: по-перше, він був тривожно схожий на мого віднедавна колишнього Кітса (ти його знаєш, це той чувак, який бідкався, коли в гості приїхала моя сестра). По-друге, ставився до мене без фанатизму. Це мене по-справжньому зачепило. Коли казала йому: «Ти мені подобаєшся», він ледь помітно всміхався, але не промовляв і слова. Його неоднозначне ставлення лише доливало олії у вогонь мого відчайдушного бажання довести, що я була вдалою партією. Знаю, це безглуздо, та я вважала, що як зможу примусити Мета покохати мене й підтвердити мою вартісність, то це запустить якийсь механізм, і Кітс відчує, що теж кохає мене. Тоді обидва чоловіки змагатимуться за мене, і переді мною постане складний, але приємний вибір. Аякже, бездоганна логіка.

Першого дня в Мейні до нас приєдналася кузена Ізабель, Еліза. Це завдяки таким, як вона, виникло порівняння із пташкою: Еліза була блондинка і мала найніжніші риси. А ще вона належала до людей, які страшенно дратують: після Гарварду стала професійною балериною, а потім одного дня просто вирішила зробитися адвокатом. Додайте до цього її природну доброту... доволі огидно, правду кажучи. Ми з дівчатами прогулювалися селом, коли я пояснювала їм причину мого стресу. Саме минали крамничку з місцевою традиційною біжутерією, аж я промовила: «Просто не можу викинути з голови Кітса та Мета. І ці думки — неприємні. І вони не про те, що я за ними сумую чи які вони чудесні, а про те, як я їм не подобаюся й що зі мною щось негаразд. У мене страшенно низька самооцінка, і це дуже виснажує». Еліза зі своєю пташиною усмішкою на обличчі проспівала у відповідь: «А чи ти чула про позитивну психологію?» Ні, Елізо. Не чула.

Вона пояснила, буцім позитивна психологія базується на ідеї про те, що мозок можна налаштувати не просто на стабільність, а на процвітання. «Позитивна психологія — про те, як активно ставати щасливішим». Звучить цікаво (якщо не старомодно). «Багато про це не знаю, та загалом ідеться про пошук вдячності у житті». Про яку «вдячність» їй ішлося? Я була певна, що ніколи досі не вживала цей термін хоч би про що йшлося, справді. Розумію, в це важко повірити, але вдома мене не навчили практикувати вдячність, і сама я теж її не розвинула. Виросла в сім’ї, де слухала безкінечні мамині обвинувачення: «Всі, ВСІ довкола — проти нас. Ти маєш їх перехитрити і подолати!» Еліза пояснила, що «очевидно, вдячні люди насправді просто щасливіші». Оце вже звучало підозріло. «А як нема за що бути вдячним?» — зондувала я. «Можливо, ти маєш більше підстав для вдячності, ніж тобі видається! Може, варто почати писати щоденний перелік того, за що ти вдячна, й подивитися, що з того вийде?» — запропонувала Еліза. «А може, тобі варто забратися до бісової матері, й подивитися, що буде?» — хотілося мені буркнути у відповідь.

Можливо, щоденний перелік моментів удячності спрацював би для вже щасливих людей, як-от Еліза, яка була балериною-адвокатом і мала власний дім у Мейні, але тільки не для мене. Список вдячності не дав би користі людині, яка доводила себе до божевілля, одержима думками про двох хлопців, які не кохали її. Мої нутрощі реагували на пропозицію Елізи воланням «ти-не-розумієш-ані-мене-ані-реальності-ти-привілейована». КРОВ ЗАКИПАЛА ГНІВОМ. «До сраки її, до сраки всіх, я не маю за що бути вдячною!» — хотілося кричати.

Але ж. Уфф. Я попросила поради. І я хотіла змінити життя. Чи справді я відкину одну з перших пропозицій вирішення проблеми? Частково, щоб переконатися, що Еліза помилялася, а частково, тому що я була готова випробувати все, вирішила протестувати її дурнувату ідею. «Дякую за підказку, Елізо. Я спробую!» — прошипіла я крізь посмішку. Й уклала з собою угоду: протягом місяця щоранку писатиму перелік усього, за що можу бути вдячна, а як нічого з того не вийде, зможу поблажливим тоном сказати про це Елізі й матиму слушність. Домовилися? Домовилися.

Мої перші списки включали такі «світлі» думки, як «Це таке марнування часу» або ж «Ні за що з переліченого ти не вдячна, брехухо». І я таки вдячна не була. Щиро, я не відчувала вдячності. Але змушувала себе писати. Почала з найпростіших, фізичних речей, що мені були приємні:

Поки писала, на думку спадали несподівані ідеї:

О ТАК! Моє здоров’я! Який привілей, яке везіння, що здоров’я я сприймала як належне.

І поки перелік розростався, я починала усвідомлювати, що й справді мала за що почуватися вдячною. Це не означало, що травми в моєму житті не було. І точно не означало, що всі питання з мого дитинства закриті й тепер усе стало «дуже-дякую-бувай». Травма і вдячність здатні були уживатися в тому самому просторі, пліч-о-пліч. Потрохи я витягнула золоту нитку подяки з полотна болю, в яке загорталася, як у ковдру. Наприкінці місяця я лише могла подякувати Елізі за пораду. Бісова Еліза.

Минуло вже дев’ять років, відколи я щодня пишу переліки вдячності.

Щоранку, в межах мого щоденникового запису занотовую десять пунктів подяки. Якщо нічого не спадає на думку, я клею дурня, записуючи щось пришелепкувате і сильно не переймаюся. Усе підсумовується: з часом, написавши 32 850 пунктів вдячності, усвідомила, як же мені пощастило в житті. Чи це сама по собі ця практика привела мене до вміння насолоджуватися життям і дала віру в те, що я достойна любові? Та ні. Якби так і було, то книжка на цьому закінчилась би! Але вдячність допомагає, вкотре повторюю, зрозуміти, що ти маєш вибір, як саме подавати власну історію.

Можеш сказати собі, що ти нікчемна й потворна, бо якийсь хлопець не відповів на есемеску. Можеш сказати, що як ти не дістала підвищення на роботі, то не даєш собі ради в професійному житті. Або. Можеш нагадати собі, що вдячна друзям за їхню любов. Можеш сказати собі, що вдячна за стабільну працю. Можеш стрибати з утіхи, що купила на базарі солодких соковитих ягід. Життя — це не завжди перелік проблем, які потребують вирішення; іноді воно зіткане з веселощів і легкості, краси та сміху. Пишучи перелік удячності, можеш заглянути у свій інвентар благодаті й розгледіти набагато більше любові, набагато більше добра, набагато більше НЕЙМОВІРНИХ приємностей у своєму житті, ніж ти усвідомлюєш. Удячність перевертає розповідь із «Я недостатньо добре живу» або «Мені багато чого бракує» і показує тобі, на папері, скільки добра ти насправді маєш в собі та довкола себе.

Певна, що таки симулювала вдячність, аж поки по-справжньому почала її відчувати. Для тебе це чудова новина. Якщо я змогла перейти від цинічного сприйняття вдячності до неохочих спроб дотримуватися її засад, навіть коли щиро не відчувала до того, хто вірить, хто є щасливішою людиною, яка вважає подяку одним із найпотужніших інструментів турботи про себе, то і ТИ ТЕЖ ЗМОЖЕШ. КАЖУ ТОБІ.

За що ти вдячна сьогодні? Я б хотіла знати. Склади свій список разом зі мною, просто зараз. Ділюся своїм переліком вдячності кількалітньої давнини, з тієї пори в Мейні, щоб і ти побачила, що твій список не мусить бути кардинальним, викривальним або ідеальним. Просто запиши десяток незначних речей чи подій. А завтра, може, ще один? А може, і післязавтра? А якщо не це зарадить, не вартуватиме витраченого часу, ми обидві зможемо у всьому обвинуватити Елізу. Бісову Елізу.

8.10.2011

Сьогодні я вдячна за:

Інструкція Т$ з листівок вдячності

Я так часто пишу листівки з подяками, ніби від цього залежить моє життя. Бо таки залежить.

Коли почуваюся безнадійно, депресивно чи як тривожний клубок негативу, то пишу комусь вдячну листівку. Погано спала вночі, тож уранці роздратована? Пора підписати листівку з подякою за пораду, яку мені дали минулого тижня. Розмова з татом закінчилася погано і тепер мені прикро? Час надіслати листівку з моїм «спасибі» двоюрідній сестрі за вечерю на День подяки. Кава з колишнім змусила мене засумніватися у власному здоровому глузді? По-перше, не варто бачитися з людьми, що викликають сумніви в собі. Більше не зустрічатися з Метом. Та по-друге, пора написати листівку-подяку моїм подругам Анні та Моніці за справді приємну вечерю, під час якої вони підгодували мене не лише піцою, але й упевненістю в собі. Щось є у тому, коли відсилаєш любов і визнання у Всесвіт (так, я щойно цілком серйозно сказала «Всесвіт», потерпи), що моментально дає відчуття кращого життя. Я пишу листівки з подяками для себе. Егоїстично? Можливо. Утім це найліпший з усіх імовірних егоїстичних жестів.

Мої батьки не навчили мене, що листівки-подяки — така чудова річ. Якщо ви мене знали у проміжку між одним роком і двадцятьма п’ятьма, то даруйте, що тоді не отримали жодного знаку моєї вдячності. Я започаткувала цю практику після того, як отримала кілька зворушливих записок з подякою від моєї подруги Ізабель. Бооооже, здається, я маю за що подякувати Ізабель. Її листи повільною поштою завжди були такі турботливі, сповнені спогадів і наших спільних жартів, написані на папері, що так нагадував її саму. У кожній листівці відчувалась Ізабель, на них були індійські візерунки, які вона обожнювала, і коли я знаходила в поштовій скриньці її листи-подяки, в мене в голові паморочилося від захоплення. Ось, людина, яку я люблю, витратила час, щоб надіслати мені щось таке вдумливе й особисте. Було радісно, тепло й чудово. Я вирішила скопіювати її стиль.

Оскільки це була для мене первина і нова звичка, яку хотіла набути, я виробила формулу і хочу поділитися з тобою. Якщо ти коли-небудь не знатимеш, як написати досконалу листівку, прочитай рецепт нижче. Користуйся ним, аж поки винайдеш власну таємну суміш.

Мій непомильний рецепт на листівки з подяками, що сподобається силі-силенній людей

Для початку користуйся цією заготовкою. І почни просто зараз. Колись я переживала, що пишу забагато подячних листівок і що це дратуватиме людей. Але скажу тобі таке: ще ніхто ніколи не скаржився, що отримав від іншої людини забагато листівок зі справжніми сентиментами. Тепер я всюди ношу з собою набір чистих поштівок, так, як дехто носить про всяк випадок заспокійливе. Ніколи не знаєш, коли раптом знадобиться солодке полегшення через подяку.

Маєш на думці подяки, які могла б висловити? Може, за давно минулу подію. Може, для викладача, якому давно збиралася сказати, як багато він важив у твоєму житті? А може, просто за класну вечерю в гостях два місяці тому. Не думай про час. Ніколи не пізно подякувати.

Отож, вважаю, зараз саме час скористатися власною порадою і сказати тобі таке:

Дорогезна,

надзвичайно приємно з тобою познайомитися. Насолоджуюся нашим спільним часом. Це супер. Дякую, що читаєш. Справді. Мріяла про те, щоб поділитися цією книжкою з тобою, й зараз, коли усе справдилося, ця мрія стала магічніша, важливіша та життєствердніша, ніж я уявляла. Але не зазнаваймося, маємо попереду ще достатньо часу разом. Дякувати Богові.

ДУЖЕ ЛЮБЛЮ

T$

Внутрішня неподруга

Чи відчуваєш ти часом, наче самокритичні думки викрали твоє тіло? Сидиш собі вдома на дивані, дивишся реаліті-шоу, поїдаючи індійську їжу, яку принесла з собою, аж раптом десь глибоко зсередини тебе виповзає істота, схожа на Ґоллума, і сідає поруч на дивані. Шепоче тобі у вухо: «Кріс не хоче з тобою зустрічатися, бо ти не достойна любові». А потім із всезнаючим виглядом пояснює: «Твій бос взагалі-то знає, що ти нікчема і погано даєш раду з роботою». Критикує твою їжу: «Ти справді маєш напихатися рисом із нааном? Дві вуглеводні страви?» От тепер, замість того, щоб насолоджуватися вечором вдома, твоя голова вибухає. На очах закипають сльози, ти в розпачі заламуєш пальці, бо й гадки не маєш, як покласти цьому край. Ти ж просто хотіла подивитися реаліті-шоу. Що це в біса коїться?

Внутрішня Неподруга прийшла, от що. А вона в мене та іще сучка. Несамовито злостива і завжди знайде спосіб мене засмутити, але я далі її запрошую на свої вечірки. Я й далі розділяю з нею вишукані м’ясні нарізки та шардоне. Вона п’є коктейлі за моїм столом і весь час обурюється, поки я пояснюю / вибачаюся перед друзями, що «Вона давня подруга; складно її позбутися безповоротно... Вона з тих, із ким я ніколи не змогла би подружитися, якби ми познайомилися нині, але нас пов’язує минуле... знаєте?» Вона живе всередині мого серця й харчується моєю самооцінкою.

Уперше відкрила її, пишучи в щоденнику. Вона була голосом, що безперестанку роздавав мені ляпаси, так ніби безкінечний трек грав у моїй голові. Навіть коли я собою пишалася й записувала, за що вдячна, скажімо «УРА! Нарешті, нарешті мене підвищили!», вона лементувала на сторінці: «Ага, але тільки через те, що ти їх надурила. Я тебе знаю. Ти нікчемна». Курррва, дівчино… Дай мені передихнути! Звідки лише цей збіса інтенсивний сучий голос береться?

Гаразд. Думаю, вона була зі мною від самого початку. В дитинстві, як ти знаєш, мені часто казали, що зі мною щось не так. Один із ранніх спогадів на сеансі терапії з лялькою. Мені було не більше п’яти. Не певна, в садочку то відбувалося, чи на сеанс мене привели батьки, але пригадую тісний кабінет із бетонних блоків. Чоловік у рибальській камізельці з бородою, як у Раффі[16], розмовляв зі мною через брудну шкарпетку на руці, яку звали Містер Фазз. «А розкажи-но містерові Фаззу, як ти почуваєшся?» — намацував контакт бідолашний чоловік. «Так! Я-а-а-ак тобі сьогодні ведеться, Таро?» Містер Фазз благав, наспівуючи. Я дивилася просто в його круглі очі й відмовлялася говорити. З ним я спілкуватися не бажала, а ще менше хотіла видавати свої таємниці. Опануйте себе, містере Фазз, — думала я. Майте гідність, прийміть душ і перестаньте жити в шухлядці з картотекою.

На етапі початкової школи мати повідомила, що мені не дається математика і письмо таким тоном, яким сповіщають про неоперабельну пухлину мозку. І на це не було ради. «Жахливо; маєш дислексію й тебе залишать на наступний рік через відставання з математики», — побивалася вона. «І як ти тепер збираєшся здобути Нобелівську премію за наукові досягнення?» Мені було вісім років. Я до пуття не знала, що таке Нобелівська премія, але, очевидно, мені вона не світила, і взагалі я закінчена нездара. І за цим не йшло жодних інших реплік, що давали б надію на мій порятунок. Ані про те, що «математика потребує практики і з часом піддасться», ані навіть «це не найгірша ситуація на світі». Була сама лише констатація того, що я дуже серйозно, безнадійно внутрішньо приречена. Я й досі не певна, маю дислексію чи ні. Не пригадую, щоб про це казав мені якийсь лікар, але мати впевнено нагадувала повсякчас — із року в рік, тож я прийняла це як незаперечну правду. Точно знаю, що маю проблеми з правописом. Це те саме, що дислексія, чи ні?

Мені говорили, що й тіло моє неправильне. Ще й дев’яти років не виповнилось, як мама почала вкладати мене на сірому килимку на підлозі у ванній, робити мені депіляцію верхньої губи, брів, усього, що було «не таке». Вона щипала й штрикала мою шкіру, аж поки я починала кричати, щоб вона припинила, сльози змішувалися з гарячим воском, а я дедалі більше переконувалася, що це тіло — ще один мій провал. Мати фарбувала мені волосся, малювала нігті, видавлювала чорні цятки. «Ти любиш фарбувати волосся», — казала вона мені. Насправді я не любила. Фарба пекла і жахливо тхнула, а мій природний темний-претемний колір мені подобався. Я не відчувала потреби змінюватися, але, мабуть, помилялася, раз моя рідна мама так вважала. У її ванній кімнаті була дзеркальна стіна і гігантське вікно у стелі, крізь яке світло заливало кімнату. Ідеальне освітлення для макіяжу, але занадто яскраве, якщо не хочеш роздивлятися себе надто детально. Після одного з оглядів я стояла перед дзеркалом, а пекучі хвилі сорому пронизували тіло, дрижали на шиї й важкою ношею спадали на плечі. В мені не було нічого гарного.

Тоді й народилася моя Внутрішня Неподруга. На підлозі тієї ванни вона лежала, скрутившись, поруч зі мною. Вона — моя найдавніша подруга, що пройшла зі мною крізь усе, та замість того, щоб підтримувати мене, як і належить добрим друзям, вона весь час прагне крові. Вона була помітна в щоденнику, бо її ворожі обвинувачення набагато злостивіші, ірраціональніші й глибоко разючіші за мої. Це справді був голос іншої особи, голос, що походив не від мене. Я не маю енергії на війну сама із собою. Зазвичай мені заледве вистачає сил, щоб запустити прання. А от вона не має іншого клопоту, ніж молоти несосвітенні паскудства.

Коли вона підступно захопила сторінки мого щоденника, я вирішила взятися за цю лярву. Постановила собі весь час перебувати поруч із нею, а не уникати, як колись, і не придушувати її. А що як, зрозумівши хід її думок, мені вдасться знайти спосіб упоратися з нею? Я повністю описала все, що вона стверджувала.

Перелік тверджень Внутрішньої Неподруги

Тощо, тощо. Я подивилася на перелік і розсміялася. БОООЖЕ. Як жорстоко. Я б ніколи не сказала іншій людині таких лихих слів. Але ж ось: кажу таке про себе. Замість того, щоб списати цього внутрішнього критика як «тупого», мені стало цікаво, а що як ставитимуся до нього як до друзів, якими маю конфлікт. Оскільки я зростала в середовищі, де всі весь час лементували, мені не дуже добре дається вербальна конфронтація. Якщо на мене підвищити голос, я просто замовкну. Тому, коли маю потребу висловити свої почуття, я їх просто записую. Моя сестра отримала гору листів і повідомлень, що описують моє самопочуття (вибач, Діано). Мій бос теж отримав багато імейлів із докладним тлумаченням моїх скорбот (вибач, Босе). Листи допомагають мені висловитися без відхилень від теми, без боягузтва і без сліз. (Ну... часом я все-таки можу розплакатися, пишучи. Не маю на те ради; я те іще рюмсало). Отож, мені стало цікаво: а що як написати листа на кшталт «вгамуйся і зникни» до моєї Внутрішньої Неподруги і вказати цій сучці місце?

Я взяла лист, заклеїла золотисто-блискучим скотчем і прикріпила на дошці для ідей у моєму домашньому офісі поруч зі світлиною Коко Шанель. Коко не переймалася думками дурнів, тож і мені не слід.

Лист до внутрішньої неподруги — це саме той інструмент, який швидко утихомирив вітри, здійняті вогнищем моєї ненависті до себе. По-перше, таке поліпшує настрій. Писати «листа до себе» — дурнувата затія, тож вона мене смішить. Сміх — ворог самовідрази, бо сміятися це означає, що ти вже не аж так занурена в себе і здатна побачити смішні моменти. Сміх дає тобі змогу бути самоусвідомленою, а це завжди є частиною зцілення. По-друге, щоразу, як захищаю себе в письмовій формі, мій мозок і права рука об’єднуються в цій самообороні. Рефлекс самозахисту входить у м’язову пам’ять. І це дає бентежне відчуття сили.

Я вирішила перестати себе ображати. Причина проста: нічого хорошого з того не вийде. Ти не стаєш успішнішою, дозволяючи прискіпливій і мстивій внутрішній сучці вступати в гру. Натомість ти стаєш невпевнена, сумніваєшся у власній вартісності. Земля під ногами хитається й ти досягаєш менше. Якби повсякчасна самокритика діяла, якби давала результати, я би й далі жила з нею. Повір мені. Я людина, орієнтована на результати. Але правда проста: злостиве ставлення до самої себе — контрпродуктивне, дуже неприємне і забирає набагато більше енергії, ніж доброта. Нащо воно тобі?

А ти маєш Внутрішню Неподругу? Таку, що достеменно знає, як провернути ножа критики у твоїх нутрощах? Її, часом, не Карен звуть? Хочу, щоб ти ідентифікувала цей голос як щось окремішнє. Це не ти. Це твій внутрішній ассасин. Ти мила, чудова і дбаєш про себе. Насправді ти ніндзя турботи про себе, вся в чорному, до біса крутому костюмі, з’являєшся тихо, неочікувано, щоб подолати внутрішнього ассасина. Думай про це так: ти б не дозволила, щоб будь-хто інший так із тобою розмовляв, ти б не дозволила комусь іншому знищити твою самооцінку, тож чому, чому ти дозволяєш комусь у власній голові бути таким жорстоким?

Наступного разу, як вирине цей голос, замісто того, щоб його ігнорувати, або гірше — вірити йому, — спробуй записати обвинувачення, які чуєш. Хочу, щоб ти спростувала кожен аргумент внутрішнього критика, конкретно написавши, в чому цей голос помиляється. Будь точна. «Ні, я не погана людина лише тому, що забула купити мигдалеве молоко. Це просто помилка, єдиним наслідком якої було те, що я пила каву без молока. Не велика біда». Будь агресивна. Напиши власними словами, яка нікчема ота неподруга, а потім вижени її. «Я розумію, що в тебе немає власного життя, й тому ти просто хочеш мене засмутити, але не сьогодні, серденько. Сьогодні все, що я можу сказати — Па-па, сучко, зникни!» Підпиши, заклей і причепи цей лист десь на видному місці. Нехай буде нагадуванням, що ти достойна захисту і достатньо сильна, щоб захиститися. Якщо потрібна допомога, прикріпи фото когось, хто тебе надихає поруч із листом. Когось, хто в боротьбі зі Внутрішньою Неподругою лютуватиме в одній команді з тобою. Для мене, як я вже казала, це Коко Шанель. Для тебе це може бути Ріанна, Тарана Берк, Тревор Ноа чи Саллі Салленберґер. Якщо Саллі може посадити літак на річці Гудзон, він точно здатен допомогти тобі вберегтися від Внутрішньої Неподруги.

Протягом цього тижня тримай увесь час під рукою красивий невеликий записник і щоразу, як почуєш критику на свою адресу, запиши і спростуй її. Щоразу? Так. Кожного божого разу. Це погано, що в тебе немає хлопця. Заперечуй! Ти безвідповідальна пройдисвітка, бо спізнюєшся на роботу. Відітни це! Потрібна пильність і практика, щоб перемогти добре натренованого вбивцю впевненості. Але я знаю, що ти мусиш. Знаю, що ти достойна захисту і що саме цієї миті маєш силу подолати цього потужного суперника. Я тебе підтримаю, викрикуватиму твоє ім’я посеред вулиці, поки ти сваришся з нею. Не маю на меті тебе зганьбити чи влаштувати сцену; просто безмежно радітиму, що тобі це вдалося, не зможу стримати щастя.

Ти впораєшся, я знаю.

Мені трохи навіть шкода твоєї Внутрішньої Неподруги. Вона й не знатиме, що її вбило.

Хто ти взагалі така?

Є ще один спосіб, який я використовую, щоб атакувати Внутрішню Неподругу, але мені так соромно за нього, аж вагалася, чи розповідати тобі. Почуваюся тупою й духовно вбогою, схожою на одну з тих людей, що мають дошку для візуалізації. Буеее. Гидота. Мм. Але, послухай... Я МАЮ ДОШКУ ДЛЯ ВІЗУАЛІЗАЦІЇ! ПРОСТО НАЗИВАЮ ЇЇ «ДОШКА ІДЕЙ», БО НЕ ХОЧУ МАТИ ДУРНУВАТИЙ ВИГЛЯД, АЛЕ НА ТІЙ ДОШЦІ КУПА ВСІЛЯКИХ КЛІШЕ. Авжеж, я одна з тих людей, що вірять у дошку для візуалізації! Але не про це хотіла поговорити. Якщо хочеш більше дізнатися про дошки для візуалізації, просто заґуґли. А я збираюся поговорити про інший інструмент, який допоміг мені змінити життя (втім, він схожий на дошку для візуалізації).

Атака на Внутрішню Неподругу вдавалась. Цю хвойду я вбивала наповал щонайменше тричі на тиждень. Але не цілком була певна, чим заповнити простір, який до цього займали негативні балачки з собою. Що мені тепер говорити собі замість «Ти — відстій»? Звучить смішно, та коли ти проживаєш більше двадцяти років з саундтреком життя «Ти — відстій», раптова тиша може стати разючою.

Цікаво, чи могла би я навчитися схвально ставитися до себе такої, яка є? Чи може це стати моїм новим приспівом? Знаєш сцену зі «Щоденника Бріджит Джонс»[17], де Колін Фірт каже Рене Зельвеґер (у ролі Бріджит Джонс): «Ти мені дуже подобаєшся саме така, як є»? Хотіла би спромогтися промовити цю фразу собі. Що я приймаю, люблю і ціную в собі?

Десь тоді, коли обдумувала це питання, я сходила на свята до нового темплю в моєму районі. Мене виховали типу-по-єврейському. Типу-по-єврейському — тобто, я періодично відвідувала гебрейську школу, але більше переймалася тим, як дістати Хануке-ґелт (шоколадку у золотистій фользі), ніж утямити, що ж то за свято, Ханука. Щось іще було про темпль, про лампадки і трохи ароматичних олій для свічок, але олії бракувало, та зрештою вистачало... можна святкувати? Крутецька історія! Та відколи я почала краще про себе дбати, спіймалася на тому, що хоч як це дивно, мені цікаво більше дізнатися про юдаїзм.

Вирішила сходити до темплю на моїй вулиці, бо то було недалечко, до того ж ця синагога мала репутацію ліберальної та інклюзивної, ще й ребе там була жінка, яка виступала на конференції TED[18]. Мене, людину, що постійно перебуває у пошуку, приваблювала нагода навчитися чогось нового. Я прийшла на службу в Йом Кіпур (юдейський День Спокути). Це, мабуть, найдепресивніше свято. Усіх часів і народів. Цілісінький день не можна нічого їсти, тільки роздумувати про все, що ви вчинили неправильно минулого року. Простіше не буває. Потім я побивалася, що обрала саме це свято, щоб «підсісти» на релігію. Чому було не обрати Рош га-Шана, єврейський Новий рік? На Рош га-Шана співають пісень про яблука, квашені у меду (що символізує солодкий новий рік), а потім їдять оті-таки яблука в меду! Наголошую, на Йом Кіпур не їдять узагалі!

Я прибула до синагоги у звичному для мене похоронному одязі, цілком готова горювати і, ймовірно, вмирати від нудьги. Відразу розгубилася, бо побачила, що всі довкола мене були вбрані в біле і видавалися.... щасливими? Стояла на паркувальному майданчику, оточена білим одягом, і почувалася не у своїй тарілці. Звернулася до жінки, що стояла поруч у черзі, запитала, що ж відбувається. «Ви про біле? Думаю, білий колір означає духовну чистоту та відновлення, — відповіла вона, споглядаючи мене, чорну-чорнісіньку.— Мені подобається, бо білий — це не так депресивно, як чорний».

Присоромлена, увійшла до темплю й узяла молитовник. Він був інакший, ніж ті, що я пам’ятала з дитинства. На палітурці кобальтово-синього кольору великими жирними чорними літерами написано: «Путівник, мапа по Найбільших Святах». Гортаючи буклет, я збагнула, що це не просто молитовник; це ключ до розуміння молитовника, справжня мапа молитов та різноманітних ритуалів. Через максимально ясну та добре промальовану графіку, брошура інформувала, як протягом десятьох Святих Днів (їх десять?! Я думала, тільки два!) можна змінити свій життєвий шлях. Кожна частина була частиною більшого плану, що чітко пояснював, про що йдеться. Я звикла до молитовників, які просто не могла осягнути, і які жодним чином мене не зачіпали. А тут прочитала, що «Святі Дні» — це великий общинний копняк: нагадування приділити час роздумам про те, ким ми стали і ким могли стати». Чорт. Це богослужіння мене затягувало.

Коли йшла після служби додому, з голови мені не йшло одне запитання з путівника, як ото, буває, не йде з голови питання худорлявого загадкового хлопця в окулярах із кав’ярні, якому так хотілося представитись: «А ти хто така?» (знаю, як на синагогу таке запитання майже брутальне). Хотілося спромогтися відповісти на нього так само просто, як його мені поставили. Аж ось мене осяяло. Чи могла би викласти у формі мапи себе так само, як був викладений путівник по Йом Кіпуру? Можливо, щоб краще себе зрозуміти, я могла би створити картосхему того, що найбільше важило в моєму житті? Повернувшись до невеликого домашнього офісу, дістала чисті картки, маркер, улюблену клейку стрічку кислотно-рожевого кольору і вирішила спробувати. Узяла запитання з «молитовника» як дороговказ і почала створювати фізичну мапу на дверях. Протягом багатьох років я продовжувала над нею працювати, ставлячи собі запитання, які вичитала у книжках, включно з порадами від людей, з якими знайомилася, й із піснями, які мене особливо зачіпали.

Мої двері складаються із трьох частин. На найнижчій я виписала джерела впевненості в собі. Це не одяг, не підвищення на роботі, не той момент десятирічної давнини, коли Джон Маєр сказав до мене «привіт» під час гри «Янкі». На трьох картках я вивела: «Писання», «Фізичні вправи», «Бути доброю подругою». І все. Це ті три речі, що як їх регулярно дотримуватися, дають мені відчуття спокою, оптимізму та власної вартісності. Зауваж, що успіху в цьому переліку немає. Байдуже, написала я щось хороше чи не дуже, байдуже, чи схудла я від бігу, і так само байдуже — запросиш ти мене бути дружкою на весіллі чи ні. Важливе лише одне: те, що я роблю дає мені відчуття самоповаги.

На іншій частині дверей я виписала свої принципи. Звідки я знаю, які мої принципи? Мені пощастило дістати запрошення до ашраму в Індії, де старий мудрець сказав... Ха-ха-ха. Жарт. Цілісінький день я просиділа в піжамі перед комп’ютером, виґуґлюючи «Що таке принципи?» Потім писала в щоденнику про те, що вичитала. Завдяки цьому дослідженню зрозуміла, що принцип — це щось функціональне, поведінковий код, згідно з яким ти крокуєш своїм життям.

На картках я виписали свої центральні шість принципів і під кожним словом навела приклад того, як виражаю конкретний принцип у реальному житті. Вдячність, автентичність, радість, цілісність, усвідомленість/присутність, доброта — мої найважливіші принципи. Якщо моїм принципом є жити вдячним життям, то я демонструю це, «дякуючи іншим, всесвіту, голосом чи листівками, за кожної нагоди». Якщо моїм принципом є цілісність, тоді я «Дію так, щоб могла пишатися власними діями. Не роблю те, за що мені буде соромно зізнатися іншим. Менше пліток, менше слів, що можуть завдати комусь шкоди, будь ласка». (Я не обіцяла, що моя дверна мапа буде красномовна).

На третій частині дверей, ближче одвірка, я виписала «Бажані правдиві твердження про мене». Те, за що я хочу, щоб мене запам’ятали. Коли я помру і мене поховають, саме про це складуть мою епітафію. «А, так, Тара? Вона була скарбом. Мала неймовірну енергію, що передавалась іншим». «Вона була чудова подруга, яка сама вміла любити безумовно, і її любили так само». Авжеж, трохи хворобливо використовувати бажані слова людей на моїй панахиді як дороговказ для тієї людини, якою хочу стати сьогодні. Але я також вважаю це надзвичайно корисним інструментом нагадування, що те, ким я хочу стати в майбутньому — моя відповідальність зараз. Це перелік про той довгостроковий результат, який я хочу залишити по собі на світі. Тут я додала одну картку зі словами: «Щедра, добра, ґрунтовна». Й іншу: «Вона зналася і спілкувалася з видатними людьми, великими умами». Ще на одній, причепленій шматком квітчастої клейкої стрічки, написала: «Стильна, по-французькому елегантна». Не все має бути аж таке серйозне.

І на самісінькому вершечку дверей приклеїла афірмацію: «Я зможу бути, ким хочу. Я Є тією, якою хочу бути».

Якщо тобі важко дається схвалення себе, дуже рекомендую створити мапу того, ким ти є. Багатьох із нас навчають принципів відкрито («Стався до інших так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе») або приховано («То нічого, що мама з татом кричать одне на одне, значить, ти теж можеш кричати на інших») у ранньому віці, але ми ніколи не задаємося питанням, чи ця фундаментальна правда — те, чого ми справді хочемо для себе? Створення мапи себе самої змушує прийняти рішення щодо того, ким ти є, і ці рішення можуть і змусять тебе пишатися ними. Забудь те, що на думку твоєї матері має бути для тебе важливим. До біса слова твого найпершого начальника щодо того, яка ти маєш бути. Чітко усвідом, якою людиною ТИ хочеш бути.

Ти не мусиш стати цілком такою людиною вже сьогодні, але візуалізація цього — потужна. Сам факт виконання цієї вправи допомагає усвідомити, на чому ти стоїш. Ще не маєш критеріїв? Що ж, саме пора їх обрати. Бачила мюзикл «Гамільтон»? НЕ СЕРДЬСЯ НА МЕНЕ, ЯКЩО ВВАЖАЄШ ЙОГО ПЕРЕОЦІНЕНИМ. ТАК СТАЛОСЯ, ЩО Я ЙОГО ДУЖЕ ЛЮБЛЮ. Там є чудова репліка, коли Александр Гамільтон кидає виклик Аарону Берру: «Якщо ти ні на чому не стоїш, Берре, то за що ти поляжеш?» ТАДАДАДАААМ! МОРОЗ ПО ШКІРІ ПРОБІГСЯ? Обираймо свої принципи свідомо, щоб стояти на твердому моральному ґрунті нашого вибору. Або принаймні так, щоб не закінчити, як Аарон Берр, знеславлений в одному з найуспішніших мюзиклів усіх часів. Невесело бути Берром.

Ти не мусиш обвішувати вдома двері, як це вчинила я, можеш із таким самим успіхом записати це у блокноті, але як на мене, ліпше все ж порозклеювати! Мені видається дуже помічним розкласти «себе» у фізичному просторі довкола. Коли хочеться плакати через ЧЕРГОВУ СИТУАЦІЮ З ХЛОПЦЕМ, ЩО НАЛАМАЛАСЯ ГЕТЬ-ЧИСТО, ЩО ЦЕ ЗНОВУ В БІСА КОЇТЬСЯ? Або коли розчарована втратою хорошої можливості в кар’єрному зростанні. Або коли мені сумно, бо моє улюблене телешоу закінчилось. Я можу розглядати двері своєї кімнати, танцюючи під драйвову найновішу пісню Аріани Ґранде у моєму домашньому офісі, і тішитися з тієї людини, якою стала, і з тієї, якою прагну бути.

Для початку ти також можеш спробувати приклеїти позитивні афірмації до дверей. «Я дозволяю собі дбати про себе», «Я — талановита», «Я — варта любові», «Я — блискуча і продуктивна», «Я — впевнена в собі, сповнена ентузіазму і нестримна», — саме ці мені допомогли[19]. Повторюй ці афірмації щоразу, коли твій погляд падає на двері. Повторюй ці афірмації щоразу, коли борешся із Внутрішньою Неподругою. Повторюй їх, коли на пробіжці чи коли намагаєшся вилізти з ліжка вранці після того, як напередодні пізно лягла спати через співи караоке в маленькій приватній кімнаті у корейському кварталі. Я така втомлена сьогодні вранці, хіба воно того варте? АТОЖ! Якщо насолода є одним із моїх принципів, то я насолодилася минулим вечором сповна! Повторюй ці афірмації весь час, бо вони допоможуть тобі навчитися схвально ставитися до себе, а це ключовий момент.

Зараз я цілком себе схвалюю. У більшості випадків.

Після богослужіння на Йом Кіпур, я отримала електронного листа з темплю з поясненням, що молитовні путівники НЕ можна забирати додому. Вони доволі дорого коштують, і до тих, хто забрав їх із собою, прохання повернути. Ой-йой. Ото вже облажалася у релігійному житті, — подумала я. Відповіла вибаченням і пояснила, що книжка так мене захопила кобальтово-синьою палітуркою, МАПОЮ і т.ін., аж я подумала, що вона для того і створена — щоб забрати з собою. Але я була би щаслива, надіслати їм чек або повернути книжку. З темплю більше не писали... тож... Чи тобі не здається, що це міг бути знак? Що ця книжечка мала залишитися зі мною??? Ба навіть припускаю, то якесь божественне втручання...

Я схвалюю себе, навіть якщо іноді випадково краду юдейську літературу.

Група підтримки, рольові моделі та ті, кого слід уникати

Раніше я повсякчас повторювала страшну помилку. Одним зі способів жорстокості щодо себе самої було розкриття секретів чи мрій людям, які ставилися до моїх таємниць з нульовою повагою. Коли мала ідею, що тішила й бентежила мене, бо видавалася такою класною, я мимоволі розповідала про неї комусь, хто реагував у найбільш негативний і деструктивний спосіб. Інтуїція у цьому сенсі страшенно мене підводила! Завжди.

Оскільки я зростала в оточенні повсякчасної критики, то не довіряла компліментам. Приємні слова похвали на мою адресу влітали в одне вухо і вилітали через інше просто у смітник, в якому похвала моментально згорала. А потім попіл від того компліменту я навіки ховала в морі, щоб ніколи не визнавати про себе нічого хорошого. Натомість прискіпування чи й дошкульну критику я сприймала як чистісіньку правду, вмонтовувала їх у вічну неонову вивіску в моїй голові і чинила все можливе, щоб або змінитися відповідно до чужої думки, або робила все можливе, аби якнайпафосніше переконати увесь триклятий світ, УСІХ І КОЖНОГО, як ця особа катастрофічно помилялася щодо мене. Такий підхід не виснажував, зовсім.

Уперше я це чітко зрозуміла в університеті, коли підписалася на предмет «Вступ до сценарної майстерності». Обожнювала викладачку-хіпі, Карен. Вона мала густе світле волосся з блискучими вставками і красиву усмішку зі щербинкою. То заради неї придумали термін «мати-земля», в найліпшому сенсі слова. Під час нашого першого заняття вона сиділа на підлозі зі схрещеними ногами і запросила нас усіх приєднатися й сісти в «коло довіри». Карен пояснила: «Так ми можемо говорити про те, що нам болить, і з чим боремося під час роботи над сценарієм». Від когось іншого така репліка прозвучала б як банальщина, але з її вуст сприймалася як чиста магія, бо була вимовлена щиро. Їй справді вдалося створити середовище, безпечне для творчих експериментів.

Якось посеред семестру Карен гукнула мене, заглянула в очі, поклала руку на плече і промовила до моєї душі: «Ти маєш голос, дівчинко. Природний талант. Мусиш розвивати його». Від її компліменту шкірою пробігли сироти. Я могла тільки слухати. Карен припускалася фатальної помилки, висловлюючи захоплення моєю роботою в класі, бо я не могла ані прийняти його, ані присвоїти. Ага, ага, ага, — думала я. Той факт, що вона вважала мене талановитою, тільки підтверджував: Карен і гадки не має, про що каже. Замість прийняти її доброту і працювати далі, я вирішила, що марную час на початковому рівні і маю перейти на якнайскладніший — ПРОСТО ЗАРАЗ. У такий спосіб у разі успішно складеного іспиту довела б УСІМ (включно з Карен), що я таки достойний письменник. Я потребувала бути на найвищому рівні і з золотою медаллю, ВЖЕ. Коли ти зростаєш на фундаменті, що будь-якої миті може вислизнути з-під ніг, то стаєш залежним від поспіху досягти цілі, поки не пізно. Тож я відхилила м’яку, дбайливу і надійну підтримку Карен і перескочила у групу найвищого рівня.

Сценарну майстерність для просунутих авторів вела така собі екстравагантна, реалізована, модна пані професорка. Й емоційно холодна. Не думаю, що всі викладачі мають бути емоційні, адже розумію: вони не покликані замінити маму з татом (а хіба не було би чудово?). Утім, як з’ясувалося, мені корисно працювати з кимось, хто висловлює підтримку. Саме те, від чого я втекла, покинувши Карен із її блискучими пасемками у волоссі. А професор Лорі й надалі була незворушна. Я часто заходила до її кабінету, сподіваючись почути бодай якийсь відгук щодо моїх творів. А вона говорила загадками, щось про «пластичність сторінки», про «мізансцену», про «театр не театЕр» і щось про «подвійне онтологічне бачення». Я не пройшла всі необхідні курси, і мені бракувало практичного досвіду в театрі (окрім ролей у шкільних виставах), тож почувалася не у своїй тарілці. Більшість часу ми обговорювали її приватне життя. «Знаєте, я так і не закінчила роман, який писала для дипломної роботи» — бідкалася вона. «Найбільше шкодую, що закинула власну творчість». За переліком розчарувань ішли байки про легендарне життя в Сан-Франциско, де вона була ТАКА УСПІШНА режисерка. Ммм, а який стосунок це має до моєї п’єси? Чи могли б ми все-таки поговорити про її структуру? А як Ви пишете п’єси? Для мене це складно. Поговорімо про це? Але поки я збирала докупи сміливість поставити більше прямих запитань, її час на консультацію закінчувався. Мало не плачучи, я виходила з кабінету, зачиняла за собою двері і не розуміла, де припустилася помилки. Мені праглося запопасти її приязнь. Переконати, що я достойна її часу та уваги. Зрештою, хотіла щонайменше просто зрозуміти, про що вона в біса говорить.

Я запросила Лорі на прем’єру у студентському театрі, це була комедія, яку я написала та зрежисувала, про життя Анни-Ніколь Сміт. Така собі мішанка французької мелодрами дев’ятнадцятого століття та реаліті-шоу. Мусиш мені повірити, що п’єса була смішна і змістовна. Я дуже пишалася постановкою, й коли професор Лорі прийняла моє запрошення, то стрибала від радості по стінах аудиторії як ямакасі. П’єсу я написала сама, поза заняттями, і цей був мій шанс довести їй свій талант.

У вечір прем’єри зарезервувала для неї найкраще місце в залі. На крісло я приклеїла паперовий скотч і вивела золотистими літерами на ньому: «ЗАРЕЗЕРВОВАНО ДЛЯ ПРОФ. ЛОРІ». Публіка почала заповнювати зал, а я з трепетом очікувала, коли ж прийде пані професорка. Натомість увійшла Карен і тепло мене обійняла. «Дорога моя, це просто фантастично! Я так пишаюся цією постановкою!» — сказала вона мені, не випускаючи з обіймів із запахом пачулі. Ага, ага, ага. А де ж Лорі?

Просканувала ряди крісел. Можливо, вона не зауважила свого почесного місця й сіла десь на задніх лавках? Хвилини збігали, от-от мала відкритися завіса. Я попросила менеджерку сцени затримати початок вистави. «Таро, в тебе тут повен зал; пора починати», — буркнула вона. (З менеджерами сцени жартувати не варто, до речі). «Але я чекаю дуже важливу особу... Можете дати мені ще бодай три хвилини?» Може, Лорі помилилась театром. АБО! Може вона потрапила в аварію й саме зараз її витягували з пожмаканого субару??? Поки я прокручувала імовірні сценарії, менеджерка сцени почала виставу без попередження.

Я продерлася на режисерське місце в глибині театру через ряди глядачів, і далі скануючи поглядом натовп у пошуках ознак присутності Лорі. Мене дивували всі ці друзі, які прийшли, і безліч облич, які бачила вперше. Цікаво, як вони всі дізналися про виставу? Може, обклеювання афішами усього академмістечка останні кілька тижнів таки дало результат? Стоячи в кінці зали, навпроти сцени, я встромила неспокійні руки в кишені короткої сріблястої сукні. Це була моя святкова вдяганка. Скидалася в ній на щільно набитий блискучий пакет з мішурою. Я мала би бути шалено щаслива. Квитки розпродалися, театр заповнила моя група підтримки, але від розчарування готова була розплакатися.

Лорі так і не прийшла.

Я відчувала, як тремтить підборіддя — провісник того, що я от-от некрасиво розревуся. Тієї миті я могла би розсипатися зараз через жаль до себе, та раптом мої думки грубо перервав найдивніший, найпрекрасніший звук: СМІХ. Він громом прокотився залою, коли Анна раптом опинилася в серці Голівуду, штат Каліфорнія, не готова до життя на телебаченні. Потім сміх переріс в оглушливе ревище, аж актори мусили зробити паузу між репліками, щоб перечекати шум. Я розпізнала чітке «ХА-ХА-ХА» Карен, що ніби ожило з коміксу. Сміх для мене — найвища форма похвали. Щоб драма вдалася, аудиторія не конче мусить плакати. Але щоб вдалася комедія? Публіка не може просто розважатися під час перегляду, не достатньо, щоб глядачі просто думали: О, як цікаво. Ні, їхні тіла мають видавати сміх. Самотньо стоячи в тилу театру, я вдихала той звук, а сльози наверталися на очі. Настала пора насолоджуватися виставою.

Карен і професорка Лорі навчили мене однієї важливої істини: немає сенсу шукати собі фальшивих ідолів. Не шукай схвалення від когось, хто на твою думку допоможе тобі схвалити себе саму. Схвалюй себе сама такою, як ти є (див. попередній розділ і цитату зі «Щоденників Бріджит Джонс»). А якщо тобі потрібна стороння підтримка, довіряй людям, які вже на твоєму боці. І це не завжди саме ті, кого ти відчайдушно хочеш бачити на своєму боці. Це не завжди особи, яких ти прагнеш бачити серед тих, хто шанобливо ставиться до твоїх ідей. Це не люди, про яких ти думаєш, Гаразд, можливо, вони таки прийдуть цього разу. Тримаю кулаки! Це люди, які приходять. Уміння ідентифікувати коло доброзичливців — надзвичайно потужний інструмент. Ти перестанеш змагатися за увагу людей, які, по правді сказати, не варті твого часу. Ти почнеш цінувати тих, хто вже є поруч із тобою і підтримують тебе. Цей урок дався мені нелегко, тож ось як я закріплюю матеріал: у невеличкому домашньому офісі є приклеєний скотчем до стіни перелік імен людей, яким я довіряю.

Маю список Групи підтримки. Це люди, до яких я звертаюся, коли потребую любові, уваги, опори, а не критики. Вони ставляться до моїх ідей як до делікатних пташиних гнізд, яким потрібен захист і зміцнення, а не нова будівля. Якщо в них є фідбек, він завжди конструктивний. Не такий гівняний на кшталт: «Може бути, АЛЕ...» До речі, якщо тобі кажуть: «Може бути, АЛЕ...», — це тривожний дзвіночок! Люди з Групи підтримки не цькуватимуть тебе до смерті своїми «але». Не вишукуватимуть «дірок» доти, доки не висловлять захоплення кожною вдалою деталлю. Якщо хтось із Групи підтримки дає мені підбадьорливу відповідь, я записую її або роздруковую і приклеюю до стіни. У мить самосумнівів пригадую, що ця людина, яку я так глибоко поважаю, не має жодних застережень щодо мене. Я просто довіряюся їй та її знанню. Спробуй! Роздрукуй електронні листи, в яких тебе хвалять. Записуй, коли довірена особа каже добрі слова на твою адресу. Причепи ці підбадьорливі слова на видному місці. Мій перелік Групи підтримки написаний на рожевому папері та закріплений на стіні робочого кабінету клейкою стрічкою у жовті та білі смужки.

Я маю також Рольові моделі. Це люди різного віку, які за свою кар’єру опинялися в ситуаціях, схожих на мої. До них я звертаюся, коли потребую поради або професійного фідбеку. Зазвичай вони не вказують мені, як чинити за тих чи тих обставин, а ставлять запитання, що допомагають мені зарадити ситуації. Рік за роком вони показували, що бажають для мене найкращого і ніколи не підведуть. Без вагань звертаюся до них по допомогу. Якщо ти відчуваєш потребу знайти більше Рольових моделей у житті, більше людей, які розуміють тебе і можуть запропонувати якісну пораду, чому б не написати електронного листа до когось, хто тебе надихає, й запросити його чи її на каву? Я з’ясувала: що успішніша людина, то більше вона відкрита до тих, хто лише намацує шлях до власного успіху. Вони досить упевнені у своїх досягненнях і хочуть поділитися ними. ПЛЮС, людям подобається говорити про себе. Поцікався у потенційної Рольової моделі його чи її історією, й побачиш вогник в їхніх очах через те, що хтось ними цікавиться. Мій перелік Рольових моделей живе поруч зі списком Групи підтримки на білосніжному папері в обрамленні клейкої стрічки з квітковим орнаментом.

А ще маю перелік «КАТЕГОРИЧНО НІ / ЧИ ТИ ЗДУРІЛА?» Це люди, які можуть бути чудові, можуть мене любити, можуть бути моїми безпосередніми родичами, але так історично склалося, що у відповідь вони кажуть щось злостиве або легковажне про мої ідеї, й у мене через них опускаються руки. Це люди, які говорили мені фрази на кшталт: «Яка жахлива ідея!» або «Ти не зможеш це реалізувати». Через них я почуваюся малою й нікчемною, їм навіть вдається відрадити мене від мрії ще до того, як почну намагатися її втілити. Цей перелік підкреслено блискучим золотистим скотчем. Хочу, щоб він виділявся з-поміж інших — і це забезпечувало б мені захист. Моя Група підтримки, мої Рольові моделі і мої люди з категорії «КАТЕГОРИЧНО НІ / ЧИ ТИ ЗДУРІЛА?» — усі вони разом «живуть» на рожевій стіні мого домашнього кабінету поруч із монітором комп’ютера. Тому за будь-якої ситуації мені достатньо лише глянути на ті імена, і я вже знаю, до кого звернутися.

А хто у твоїй Групі підтримки? Як щодо Рольових моделей? І хто в переліку «КАТЕГОРИЧНО НІ / ЧИ ТИ ЗДУРІЛА?» Знаєш? Сила цих списків двояка. По-перше, вони допомагають ідентифікувати вид допомоги, яка тобі потрібна. Скажімо, ти маєш ідею для компанії Etsy Beef Jerky. Чудово. Потребуєш підтримки чи фідбеку? Тобі потрібен хтось, хто уважно поставиться до ідеї чи хтось, хто може порадити, як найкраще рекламувати недешеве в’ялене м’ясо? Якщо потребуєш натхнення, спершу звернися до Групи підтримки. Якщо тобі потрібні відгуки щодо пакування, звернися до Рольових моделей. Якщо не хочеш, щоб тебе висміяли, не підходь і близько до осіб із рубрики «КАТЕГОРИЧНО НІ…» Те саме можна сказати і про стосунки. Якщо ти почала зустрічатися з кимось, то хочеш поділитися новиною з найкращою подругою, яка радітиме за тебе, чи з мамою, якій ніхто ніколи з твоїх хлопців не подобався? Мама, звісно, любить тебе, але ділитися з нею на самому початку стосунків, мабуть, не варто. Такі переліки допомагають визначити, що тобі можуть дати ті чи інші люди, що курсують на твоїй орбіті.

Ще одна важлива перевага цих списків — те, що ти можеш швидко вирішити, до кого йти, перш ніж твій розум прийме хибне рішення. Коли до мене приходить ідея нового есею, я моментально сканую стіну в кабінеті і знаходжу правильну людину, з якою можу про це поговорити. Не залишається часу на думки штибу: Можливо, мені вдасться заручитися підтримкою моднячої Кейтлін, що знайома з усіма «важливими» людьми, але, здається, ставиться до мене байдужо. НЄА! Я зателефоную комусь із Групи підтримки, щоб дістати порцію мотивації. Я схвалюю себе, і вже маю на моєму боці куписько людей! Я молодець.

А якщо тобі складно ідентифікувати Групу підтримки чи Рольових моделей, придивися краще. Присягаюся, їх чимало довкола тебе. Якщо ми з тобою схожі, то ігнорувати людей, як Карен, легко, бо ми не віримо, що можемо справді бути талановитими, розумними, обдарованими. Ця думка мене лякає, адже в такому разі замість того, щоб марнувати енергію на роздуми (О, якби ж я була не така безнадійна) й боротьбу, ми маємо щось та й зробити з собою. Ми б мали почати свій бізнес Etsy Beef Jerky, мали би покинути гівняну роботу, на якій якась токсична Леррі цілеспрямовано пхає палиці в колеса на шляху до твого підвищення, ми мали би підвестися на ноги і НАМАГАТИСЯ. Та якщо ми маємо талант і можливість, то що заважає стати успішними? Запиши імена тих, хто раз за разом підтримує тебе.

До речі, а чи могла б ти, будь ласка, внести і мене до свого переліку Групи підтримки? Я не вважаю твої ідеї шаленими й нереалістичними, навпаки, вони — дивовижні. Це так збіса круто, що ти почала вивчати альтернативу медицину Рейкі, ліпити горщики на гончарному крузі чи отримала сертифікат за курс підводного плавання. Ти така здібна, що далеко підеш! Генрі Давід Торо якось був написав: «Упевнено іди до своїх мрій! Живи тим життям, про яке мріяв». Думаю, він написав це саме для тебе. Крок за кроком, тобі відкриються нові стежки. Стежки, яких ти ніколи б не знайшла, пригоди, на які ніколи б не зважилася, якби залишилася вдома з думками про те, що ти не змогла б зробити. Зашнуруй взуття, переставляй одну ногу перед іншою й крокуй сміливо дорогою, яку бачиш у своїх мріях. Ти зможеш, моя люба! А краєвид який? Краєвид зоряний.

Ну як, добре я тебе підтримую? От бачиш, це діє.

Купи собі ті срані лілії

ПОВНЕ ЗІЗНАННЯ ТІЛЬКИ ДЛЯ ТЕБЕ, НАЙДОРОЖЧА ПОДРУГО:

Говорити про гроші для мене — дуже дивна і майже табуйована річ, хоча вони відіграють надзвичайно важливу роль у нашому житті. З моїми друзями ми ніколи серйозно не розмовляли про гроші. Насправді лячно писати про це, тому ось мої застереження:

Прошу мене не осуджувати; я не надто тямлюся на тому, хто скільки заробляє. Скільки заробляє лікар, скажімо? Або вчитель? Як на мене, вчителі мають отримувати всі гроші, бо на них лежить відповідальність за те, як нові люди функціонуватимуть у громадянському суспільстві. Та коли востаннє ви бачили виховательку дитячого садка в діамантах? Має бути більше вчителів, що купаються в діамантах і їздять у дорогих кадилаках із хромованими дисками. Скільки заробляє автомеханік? Чи продавець морозива в останній маслоробні з морозивом ручної роботи? Або ж, яка моя річна зарплатня, якщо відрахувати податки та додати всі бонуси? Які я маю бонуси? Інтернет-сторінка моєї компанії занадто складна для розуміння (навіщо так багато спливаючих меню?). Протягом багатьох років я охоче ігнорувала розмір власної зарплатні. Я досить таки економна особа (проситиму про знижку всюди й на все, даруй, чуваче з черги в магазині Lululemon, але шмотки мають коштувати менше), тож була певна, що не витрачаю більше, ніж заробляю, але це все, що я знала і хотіла знати. Коли я заходила на онлайн-банкінг, щоб сплатити рахунки, робила це якнайшвидше і ніколи не замислювалася про ширшу картину моїх фінансів. Коли якось звернула була на це увагу, виявилося, що я не зазирала до мого пенсійного плану три роки.

Звісно, це був підхід «блаженного незнання», і я цілком визнаю, що мати таку змогу — великий привілей. Я не була бідною, але й дуже заможною теж не була. Я б ніколи не вдавала, що бідую, втім, час від часу пропускала обіди, щоб зекономити трохи готівки. Я хвилювалася про те, щоб мені вистачило сплатити оренду. Зараз у мене все добре, навіть стабільно[20], але відколи я почала цей проект турботи про себе, то побачила, що мої стосунки з грішми нагадували нещодавно відкриту алергію на всі види травички. Підозрювала, що вона існує, бо змалку мала виправданий страх перед травою, але по-справжньому зіткнулася з гіперчутливістю, коли довелося мати справу з болючими ранами і висипкою, що потребували термінової уваги. До того мені зазвичай вистачало якісного крему, щоб вони зійшли.

У дитинстві я мала досвід кількох домашніх економічних підйомів і спадів. Фінанси моїх батьків завжди коливалися з одних крайнощів в інші. Їхнє процвітання чи занепад диктували загальний емоційний фон нашого дому. Бували часи, коли мої батьки розкошували. Тато тоді запрошував своїх друзів і нас на вечерю й з гордістю брав рахунок на себе. «Принесіть нам чек-flambé!», — жартував він до кельнера, а потім одним жестом відхиляв кредитні картки інших гостей зі словами: «Я розберуся». У нього завжди були найновіші ґаджети: перший мобільний телефон для автомобіля, перший факс для домашнього вжитку, перша консоль SEGA для відеоігор, новинка просто з Японії. Вони випереджали американські версії, тож не мали інструкції англійською. Це означало, що ми не могли ними ні користуватися, ні зрозуміти, як вони працюють, ні купити додаткові ігри для консолі. Вона лежала, нова-новісінька, на купі техніки, якою ніхто з нас не умів користуватися. Там же був і наш лазерний програвач на диски, сушарка для фруктів і домашній солярій. У вітальні валялася купа безтолкового мотлоху — кілька величезних телевізорів і вішаки з одягом із магазинними ярликами. Усе більше скидалося на довбаний склад, ніж на місце для життя цілої сім’ї. Для моїх батьків гроші були синонімом щастя. Ти знав, що щасливий, якщо мав багато МОТЛОХУ. Байдуже, чи був цей МОТЛОХ бажаний і потрібний, чи МОТЛОХ заважав нормально жити, головне, що гроші, робота, життя дають тобі змогу мати вдома великоформатні телевізори в кожному кутку.

Матеріальний достаток моїх батьків нівелювало те, що вони постійно були у великих боргах. Неоплачені рахунки купою накопичувалися в кухні, нависаючи над нами загрозливим ураганом. Усім було відомо про шторм 5 категорії небезпеки, що сунув на нас, але ніхто не зважав на накази евакуйовуватися. Одним із моїх ранніх спогадів є день, коли за борги по кредиту салон забрав мамине авто. Мені було десять років, я стояла на пожежній драбині позаду маминого офісу в Беверлі Гіллз — того самого, про який мої батьки волали, що він «на межі конфіскації». Я грілася на сонечку, споглядала чорний асфальт унизу на парковці та бугенвілію, що обвивала паркан. Тримаючись за металеві поручні, я з відвислою щелепою дивилася, як якийсь чоловік раптом заскакує в мамину машину з відкидним верхом. Мені здалося, що він заводить її дротами, як у фільмах. Із жаху я закричала: «МААААААМ! ЗЛОДІЙ! ЗЛОДІЙ!» Двері за мною різко відчинилися, й вибігла мама подивитися, що коїться. «АГОВ! Це моє авто! Я лікарка!» — протестувала мати. «Злодій» гукнув у відповідь: «А я — з кредитного відділу Mercedes-Benz, суко!» — і рвонув геть. Виправдовуючись, мати пояснила мені: «“Мерседес” — нечесна компанія, вони злостиві і налаштовані проти мене! Я МАЮ гроші. Я телефонувала сказати їм про це! Просто забула сплатити рахунок, бо рятую людські життя. А вони що роблять, окрім автомобілів для багатіїв? Гидко». Чекайте, в неї знайшовся час, щоб зателефонувати їм і повідомити, що гроші є, просто немає часу їх сплатити? Гмм. Мені було соромно не тому, що ми не могли дозволити собі те, що мали, а тому що вели наші справи так хаотично.

У фінансовій сфері чи поза нею правда була така: мої батьки ніколи не дбали про головне. Ми могли розкішно проводити канікули на Гаваях, але до лікарів нас не водили. Пригадую, як у четвертому класі Бета Єлейзер скаржилася, що її регулярно водять до стоматолога на перевірку. «Я так боюся! Мама записала мене на прийом до лікаря Вонґ!» — переживала вона. Глибоко в душі я їй заздрила, бо мої батьки майже ніколи мене нікуди не записували. Я чула, що коли тобі чистять зуби у стоматолога — це не дуже весело, та я заздрила Бет, за те, що вона знала ім’я дантиста. Навіть якщо мене й водили до якихось лікарів, то ніколи до тих самих. Припускаю, що так було або через наші неоплачені рахунки, або через те, що системність ніколи не вважалась цінністю у нас вдома. Я уявляла, як приємно було би відвідувати «лікаря Вонґ», дозволяти їй жартувати зі мною, сидіти у великому пластиковому кріслі для огляду і боятися чистки зубів. Я мріяла боятися дантиста.

Усупереч тому, що мої батьки точно не планували бути разом, їхній шлюб тривав доти, доки вони були до певного рівня заможні. Коли і мама, і тато, втратили роботу (одночасно! ЯК ВЕСЕЛО!), більше не залишилося нічого, що тримало би їхній шлюб і нашу сім’ю. Гроші були клеєм, і він засох. На захист батька скажу, що він цінував мою освіту і працював удень і вночі, щоб я могла навчатися у приватній школі, де принаймні хтось із дорослих приділяв мені увагу, але він безперестанку скаржився на вартість мого навчання. «Твоя школа вганяє мене в борг по кредитній картці. Не знаю, чи ми взагалі коли-небудь із нього виборсаємося. Ми приречені». Чи я була причиною всіх фінансових проблем моїх батьків? Чи моя провина в руйнуванні їхнього добробуту та їхніх життів? Чи мій батько був би заможніший, не платячи за моє навчання? Я почувалася тягарем для моєї родини.

Озираючись назад, усвідомлюю, що мої батьки ніколи не розглядали гроші як засіб для забезпечення необхідного стабільного фундаменту. Гроші були вишенькою на торті життя, чимось декадентським, солодким і ефектним. Кому потрібен сам торт, фундамент, якщо можна тільки їсти вершки і вишеньку?

Коли мені виповнилося двадцять п’ять, я мала за плечима стільки сварок через гроші, що вже й не надіялася уникнути провалів у веденні фінансів. Я була так втягнута у помилки моїх батьків, так вплетена у їхню долю, аж забула, що сама вже доросла людина, здатна на власні рішення. Питання грошей були для мене небезпечними емоційними американськими гірками. Я сиділа у вагончику зв’язана і жодних гальм не передбачалося.

Купити м’якший туалетний папір? Не знаю. Чи й справді я достойна тришарового? А як почну такий купувати, чи це не заведе мене в лабіринт надмірних видатків, щоб згодом зруйнувати фінансово? Мені було двадцять п’ять, я закінчила університет і працювала на «дорослій» роботі, але потреба приймати рішення про щоденні покупки мене паралізувала. А як щодо пари штанів? У моєму гардеробі їх було всього три: стрейчевих джинсів, що вже протерлися між ногами. Тому на роботі я рухалася стратегічно, щоб не світити дірками. Чи можна мені вже купувати нові джинси? Чи почекати, поки вони перетворяться на ганчірку і клаптями відпадуть від мене? А як щодо візиту до «жіночої» лікарки? Так, я вже сплачувала страхові внески, але чи страховки вистачить? Чи мені справді треба піти на додаткове платне обстеження? Може, не обов’язково? Одночасно я вірила, що не достойна базових речей і що базові речі не такі вже й важливі.

Зрозумій мене правильно: я не була скупердяйкою. Часом я завалювалася разом із подругами в різноманітні туалети у районі Мітпакінґ вдихнути дорогезного страшнючого кокаїну з мініатюрних пластикових торбинок. Я часом насолоджувалася недешевими бранчами з алкоголем. Ті всі гроші йшли на те, щоб продемонструвати іншим мою цінність, а не на те, що справді було мені важливе. І коли я дозволяла собі цю марнотратну екстравагантну поведінку, типову для двадцятип’ятирічних мешканців Нью-Йорка, далі йшла паніка від близької загрози рішення, що могло зруйнувати все моє фінансове майбутнє. Ці похмільні бранчі не лише заганяли мене в хворобливу дрімоту о четвертій годині дня, а й скеровували на пряму дорогу до банкрутства, казала я собі.

Або ж, бувало, стояла посеред квіткового відділу магазину Trader Joe’s, ведучи внутрішні дебати про те, чи заслуговую я на лілії за сім доларів. Лілії — мої улюблені квіти (після півоній, звісно). Обожнюю, як вони розкриваються із найчудовішим ароматом. Лілії надають будь-якому простору вібрацій елегантності та спокою. Я бачила лілії, закохувалася в них, ставила в кошик, обходила з ними весь магазин, вирішувала, що вони занадто красиві для мене, ставила квіти назад у відро з водою, продовжувала обирати дивні індійські напівконсерванти на вечерю, а потім поверталася до квіткового відділу і нарешті люто, перелякано хапала квіти і бігла до каси. Потім я цілу вічність стояла в черзі, обмірковуючи своє рішення, просила людину переді мною притримати місце, а сама діставала з кошика квіти і бігла, щоб кинути їх на найближчій полиці між капустою й чіпсами з лаваша.

Після тривалих роздумів і вічних агоній у кожному магазині над кожною покупкою й двома десятиліттями фінансового стресу я дійшла таких висновків:

Та попри це все: ти заслуговуєш на букет. Маленька доступна розкіш лілій не варта стресу, не відмовляй собі, плануй її і насолоджуйся. Дрібні речі, що дарують тобі щастя — це частина турботи про себе. Якщо ти не можеш узяти ці гроші і сказати: «Я достойна квітів» або «Я достойно в’яленої яловичини за шість доларів», або «Я достойна банки мигдалевого масла, завдяки якому з нетерпінням чекаю ранку», тоді заради чого ти гаруєш на роботі? Лілії за сім доларів теж тебе не розорять і ти не збіднієш, купивши їх: вони додадуть тобі сили. Ти сильнішаєш, коли добре ставишся до себе. Що є твоїми ліліями? Будь ласка, піди і купи це сьогодні ж. Якщо тобі через це незручно, то просто переклади провину на мене і насолодися врешті тими сраними квітами!

Я подолала довгий шлях, та все ж маю проблеми з тим, щоб позбутися колишнього мислення. Скажімо, досі не можу наважитися купити принтер. А я ж пишу книжку... І дуже б хотіла побачити мої слова на справжньому папері. Але принтер? Хіба я не можу просто підпільно роздруковувати текст на роботі або в Kinko? Хіба принтери не коштують сотні доларів? Не знаю, я боюся перевірити, скільки коштує путній принтер.

Якщо я не матиму по понеділках вільних вечорів, то почну вбивати

МИ ТАК БАГАТО ОБГОВОРЮВАЛИ турботу про себе, аж можна засумніватися в тому, що я маю повноцінну роботу в корпорації. П’ять днів на тиждень я працюю в офісі «на дядю». Я не є сама собі босом, я не маю фінансової незалежності, і я точно не обираю сама робочих годин. Мені не доступна розкіш цілими днями просиджувати вдома, споглядати полум’я ароматичної свічки з виноградним запахом, прослуховувати заспокійливу фортепіанну музику, яку вважаю прекрасним способом дбати про себе. Хіба що суботніми ранками. Зазвичай після чергового запису в щоденнику і спортзалу я поспішаю на роботу, волосся досихає на ходу, зв’язане в ґульку на потилиці, бо я ніколи не встигаю його посушити, а потім продираюся крізь вервечку зустрічей робочого дня. Трохи перед 16:00 дивуюся, як швидко минув день і як мало вдалося зробити. Наступні кілька годин я працюю, як маніячка, щоб усе наздогнати, а потім добираюся крізь затори додому і падаю з ніг просто в ліжко. Голлівуд точнісінько такий гламурний, яким і видається, крихітко.

Моя проблема в тому, що забагато планую. Мені видається, що маю витиснути максимум зі щонайменшої нагоди на роботі: чому б не погоджуватися на кожне комедійне шоу, в яке мене запрошують? Чому б не використати кожен сніданок, обід і вечерю на зустрічі з акторами, письменниками та режисерами? МЕНІ ТАК ПОЩАСТИЛО ЗАРАЗ, що мене кудись запросили. А що як завтра мене звільнять? Хіба мені не буде прикро, що не скористалась якоюсь нагодою??? Щодо приватних зобов’язань, то я почуваю потребу якнайчастіше бачитися з родинами друзів. Хай там як, а саме підтримка і пріоритетність дружніх зв’язків є для мене джерелом самооцінки! А що як вони переїдуть або я переїду, чи хтось захворіє? З такою кількістю зобов’язань я проживаю свої дні з виглядом «я дуже заклопотана, не маю часу на балачки, не посміхаймося одне одному». Потім почуваю провину, що не викреслила усе з мого переліку завдань наприкінці дня. Дуже часто я не ціную те, що встигла зробити за день, і докоряю собі тим, чого не зробила.

Проблема способу життя з фокусом на недостачі полягає в тому, що коли я кажу «так» іншим, коли я кажу «так» спільним планам, я ненароком кажу «ні» самій собі. Коли я кажу «так» і резервую кожен вечір тижня на зустрічі з цікавими, неймовірними людьми, тоді я одночасно кажу «ні» часові для іще однієї знайомої крутої особи: для себе. І такий завантажений тиждень спустошує мене. Я така виснажена, що заледве перебуваю тут і зараз. Ти можеш вечеряти зі мною, ми можемо ділити пасту карбонару на двох і розмовляти про твій останній розрив стосунків, але мій розум буде далеко звідси, у фантазіях про те, як було б добре просто сидіти в ліжку, на самоті, у темно-синій піжамі в білі горохи, з корейською маскою на обличчі, читаючи книжку при світлі свічки. (Вау, воно так класно звучить, аж я готова негайно за це взятися).

Як ліки від надмірного — по самі вінця — розплановування власного життя оголосити собі понеділок вихідним днем. Щопонеділкового вечора в моєму календарі зазначено: «ЗАЙНЯТА СОБОЮ». Ці вечори — час, коли я насолоджуюся товариством себе самої. Цими вечорами я можу відкривати нові зацікавлення й захоплення, скажімо, а що ж відбувається у «Справжніх домогосподарках із Беверлі Гіллз»? А можу й зовсім НІЧОГО не робити в понеділок увечері, бо це МІЙ вечір. Немає переліку справ. Немає завдань. Єдиний клопіт — насолоджуватися цим вечором. А що як з’являється нагальна справа чи в моє місто приїжджає подруга, тож я не можу мати вільний понеділковий вечір? У такому разі резервую для себе вечір вівторка або середи, або іншого дня тижня, коли виходить. Головне — точно залишити один вечір на тиждень тільки для мене самої.

Байдуже, що ми робимо, — працюємо чи маємо ділові зустрічі, опікуємося дітьми чи літніми батьками, думаю, ми всі страждаємо від соціального тиску бути постійно заклопотаними. У наш час ми носимо «заклопотаність» як орден пошани; що більше ти завантажений, то важливішим почуваєшся. Утім «завантажений» не означає «важливий». «Завантажений» просто означає те, що означає. А часто також те, що тебе щось відволікає. А не те, що тебе цінують, що ти веселий, розумний, достойний, коханий, оцінений, радісний чи щасливий. «Завантажений» може також означати, що ти не зважаєш на теперішній момент, а борсаєшся в тумані всього, з чим «маєш» упоратися. Нічого особливо. Кожен із нас чимось «заклопотаний». То навіщо чіпляти на себе наліпку чогось пересічного? Ти краща за це.

Дуже легко поступитися вимогам інших приділити їм увагу. Легко сказати «так» босові, батькам, друзям, адже це круто звучить і, можливо, твоя згода справді важлива. Проте так складно сказати: «Ні, мені потрібен час на себе». Складно не бути заклопотаною. Та маємо навчитися балувати себе найсвятішою й найдефіцитнішою розкішшю: часом. Часом, коли нічого не робиш. Часом, коли читаєш. Часом, коли йдеш на прогулянку просто так. Я дуже тебе люблю, але ніхто не просить заганяти себе до стану змиленої кобили. Наприкінці життя немає призу для «найзаклопотанішої» людини. Мені б не полестило, якби на моєму надгробку було написано: «Тут лежить Тара. Вона була суперзаклопотана» і вирізьблено на мармурі портрет, на якому я притискаю плечем до вуха мобілку і випростовую руку в жесті «не зараз».

Тож прошу тебе: якщо ти весь час ловиш себе на тому, що «заклопотана і виснажена», то чому б тобі не спробувати влаштовувати собі вільний вечір у понеділок? Або в середу? А якщо не можеш на весь вечір? Може, обідня перерва стане часом лише для тебе? А як щодо години зранку, перед тим, як усі вдома прокинуться? Може, це буде година після роботи, поки ти прогулюєшся районом, який давно вже хотіла оглянути? Ідея полягає в тому, щоб обрати час на тижні тільки для себе і оберігати його, немов коштовну річ. Перевір, чи можеш бути цілком присутня у власному товаристві.

Якщо тебе мучить почуття провини за те, що витрачаєш час лише на себе, подумай, що використання цього часу не вплине аж так сильно на твоє життя, дозволь розповісти про Магатму Ґанді, який брав один вихідний день щотижня, щоб молитися й медитувати. Тара Брач (приємне ім’я, до речі!) — одна з моїх улюблений філософок / духовних ґуру / ґанґстерок турботи про себе розповідає історію про те, як навіть Ганді, який справді виборював незалежність Індії та в буквальному сенсі змінював світ, визнавав потребу в часі на самоті, аби переконатися, що його «дії [прийшли] з найглибшої, найсвідомішої частини [його] Буття». Сам чорт забирай Ґанді розумів, що час на самоті наповнює душу. Знаю, що твоє життя переповнене і багато усього відбувається, але ти не мусиш навалити на себе більше, ніж Ґанді, моя люба.

А якщо випадково ти і є сучасна Ґанді, це так круто, аж до неба! ПРИВІТ! ТИ НАМ ПОТРІБНА ЗАРАЗ! Прошу, навчися дечого з цієї книжки й почни цінувати як дещо важливе і безневинне необхідність залишати час на себе.

Думаю, тобі сподобається.

А якщо ні?

Всі питання до Ґанді; це його порада, не моя.

Криниця

ЧИ БУВАЄ В ТЕБЕ ТАКЕ, ЩО ТИ ЗАСТРЯГАЄШ? Коли аж так заглиблена у власні проблеми та переживання, що вони цілком полонять твої думки? Чи буває так, що ти залипаєш у такому місці, звідки не видно нічого доброго в житті, бо голова зайнята лише тим, що ти досі не встигла, усіма внутрішніми проблемами, які слід «залагодити», тим, що якби ти була відповідальніша, то відписала би своїй тітці минулого тижня замість того, щоб лишити повідомлення гнити десь у поштовій скриньці, а зараз уже минуло забагато часу і вже незручно відписувати так запізніло, може, найкраще рішення вдати, що ти так і не отримала листа? Навряд чи тітка перестане за це з тобою спілкуватися до кінця життя. Ні? Ніхто ж не викидає людей, яких любить, зі свого життя через те, що їм потрібно багато часу, щоб відповісти на листа? Не лише на мене час від часу звалюється тагяр життєвих дрібниць, еге ж?

Раніше, коли я так почувалася, то не знала, що вдіяти. Я випробувала всі мої інструменти, щоб подбати про себе і власні хвилювання, сподіваючись, що вони розчинять мою тривогу, як пожежний шланг купу цукру-рафінаду. Іноді це зараджувало, та коли справді почувалася вичерпаною, то потребувала чогось сильнішого, чогось підбадьорливішого, чогось, що фізично могло би мене підняти з моєї власної баюри. Я запитала поради у друзів. Прочитала мемуари дорослих людей, якими захоплювалася (Стів Мартін, Шерил Страйд, Мая Енджелоу), щоб з’ясувати, як вони поводилися, коли відчували, що життя висмоктує з них енергію. Я дійшла висновку, що в кожному з нас є творча «криниця», яка має бути увесь час наповнена. Читала про так звану «криницю» в сентиментальних книжках із самодопомоги; читала про неї в Ернеста Гемінґвея у «Святі, яке завжди з тобою». Для справедливості — це не є посібник із самодопомоги, аж ніяк. Старий Гем міркує про те, що він «завжди [мусив] перестати [писати], коли щось іще залишалося глибоко в криниці, і дати їй наповнитися вночі з джерел, які її живлять». Криниця — це щось глибоке всередині нас, таке, що насичує, але також і саме має живитися. Це місце початку нашої творчості та щастя. Гемінґвей використовував читання і висиджування у паризьких cafés, щоб «підгодовувати» своє натхнення, заливаючи всередину віскі та видаючи з себе романи. Я знала, що в мене є криниця, яку треба наповнити, але що це таке? І як наповнити криницю всередині тебе, якої й не видно?

До цього моменту я збула багато часу мого життя, заперечуючи задоволення, що, передбачувано, змушувало мене почуватися так, ніби я прагнула залізти в темну сиру яму і зовсім перестати жити. Насправді мені потрібна була допомога, щоб знайти те, що мене надихало б. Тож я вийшла на зв’язок через Google Hangout із моєю найліпшою подругою Фіш, яка тоді жила в Токіо, щоб розпитати про те, що може поліпшити мені настрій. «Яке просте запитання; ти любиш подорожувати. Подорожі дарують тобі радість і щастя». «Фіш, але це така дурненька відповідь. Подорожі? Може, є щось дрібніше і не так дороге, що може дати мені задоволення?» Хіба Фіш не знала, що подорожі — це привілейоване задоволення для заможних або для людей із «хороших», як її, родин? Удома в батьків Фіш стіни завішані колажами світлин їхнього клану з далеких країв. «Африканський колаж» оформлений у рамку, яку її мама вручну обшила бісером в естетиці плем’я Самбуру. Ось для кого придумали подорожі. Для тих, хто мав гроші, щоб поїхати на сафарі, і час на рукоділля. Не я. «Таро, ти смішна. Ти запитала мене, що тебе надихає. Чому це має бути щось практичне? Чому тобі не можна мати в житті щось навіть дурненьке, що дає тобі радість? А подорожі — це не дурне заняття!» Від запитання Фіш мене заціпило. Чому я не можу подорожувати? Хто вирішував, що для мене це занадто? А, так, звісно. Я сама. «Чому б тобі не приїхати до мене в гості, в Токіо?» — запропонувала вона. «Маю квартиру, тож зможеш пожити тут безкоштовно. Плюс, мені здається, я вже знаю місто. Буду твоїм особистим гідом!» Спершу, мене накрила хвиля: «Ні, ні, квиток дуже дорогий! Якщо ти це утнеш, то фінансово себе зруйнуєш!» Але на той час я вже себе знала як облуплену: якщо мені щось спричиняє дискомфорт, якщо від самої думки про щось нове по шкірі йдуть мурашки, то це і є те, що я мушу дослідити. Я глянула ціни на квитки, знайшла доступний для мене і купила того ж вечора, не даючи собі часу на відступ.

Я вирушила до Токіо з наміром бути типовою людиною, яка їде в Токіо. Абсолютного переконання, що я маю право на подорож у таке екзотичне місце в мене не було, тож я прикинулася людиною, яка дістає задоволення від подорожей. Який одяг взяла б із собою така людина? Який би одяг їй подобався, в чому вона мала би найкрутіший вигляд. Точно не в запраних футболках. Я спакувала сумку, як досвідчений джетсетер, а не людина, що боїться літати. Мені здавалося, що така особа мала би багато знати про Японію, тож прочитала роман Харукі Муракамі та книжку з історії Токіо. І чи така людина дозволила б собі страждати від джетлаґу? Ніфіга. Вона б почала давати жару щойно приземлиться.

Тримаючи в голові таку версію себе, я сказала «так» невідомому, всупереч глибокому дискомфорту. Їла свіжого вугра. Наскільки свіжого? Він був живий і плавав у акваріумі кілька хвилин до того, як я його поглинула. У день сольного польоту до Кіото я блукала бамбуковим лісом під дощем і слухала мантри буддійських монахів. Їхні голоси вібрували в моїй душі так, що я досі їх відчуваю. Якось я збула ніч із високим хлопцем в класних окулярах, що вивчав середньовічний Буддизм, а коли наступного ранку мій телефон розрядився, зорієнтувалася у токійській системі метро і дісталася додому самостійно. В Японії я прикидалася людиною, яка насолоджується життям, аж поки якось, одного вечора, виявилося, що співаю якесь жахливе караоке в барі з новими місцевими друзями, і я усвідомила, що таки стала людиною, яка насолоджується життям. І я кайфувала на повну, горлаючи пісню Purple Rain.

Я дійшла до розуміння того, що подорожі — це не вишукана розкіш поза моїми можливостями. Подорожі — це важлива складова життя. Вони дарують задоволення, розширюють знання про світ, а найважливіше — показують іншу перспективу. Подорожі дають мені свободу від щоденних турбот, що в «нормальному» житті стають для мене тягарем. Ці поїздки не мусять бути такою ж пригодою, як мандрівка в Токіо на два тижні. Кожна поїздка може стати для мене «мандрівкою», якщо я так до неї поставлюся. Виїзд на пляж, дві години в красивій бібліотеці, пропустити сніданок, а натомість зазирнути у Детройтський Інститут Мистецтв. Це все враховується. Одна з моїх улюблених мандрівок — це самотня екскурсія в містечко Охай у Каліфорнії. Туди їхати годину-півтори від Лос-Анджелеса, тож я виїжджаю рано-вранці, щоб сходити на ринок. Потім ліниво плентаюся вулицями і вбираю в себе магічне, золотисте світло долини. Спостерігаю за сонцем над Медитативною горою, за небом, розцяцькованим неймовірними пасмами червоного й помаранчевого. Потім іду у свій улюблений бар, слухаю джаз на вінілі і випиваю саке. Поїхати до Охая не так складно і коштує рівно стільки, скільки півбаку бензину, — проте я їду туди із наміром, влаштовую з цього подію. Моє сприйняття подорожі перетворює одноденну поїздку на життєствердну мандрівку.

А що наповнює твою криницю? Яке твоє улюблене заняття, від якого серце співає? Займатися флористикою? Споглядати людей у кав’ярні? Читати книжки у парку, забувши про час? Повертатися до танців, які чомусь закинула? Те, що дарує тобі щастя, відчуття відпочинку та легкості, такі приємні, аж душа палає натхненням? Те, що нас надихає найчастіше виявляється тим, що легко випустити з поля зору. Ми це втрачаємо, бо протягом дня треба стільки «роботи переробити». Ми «страшенно зайняті». Утім від того, що забороняємо собі задоволення й надто серйозно ставимося до життя, ми не стаємо сильніші. Це пряма дорога до спустошення та вразливості. Тож стеж за наповненістю своєї криниці та дивуйся тій силі, мотивації й блиску, які неодмінно знайдеш у ній на все життя.

Пишу це тобі наприкінці дня, з готелю у Нью-Йорку. Я у відрядженні, але під час обідньої перерви замість того, щоб швидко з’їсти сендвіч над сміттєвим баком, як я зазвичай роблю (мої сендвічі змовилися проти мене; завжди розлітаються... тому простіше довірити прибирання гравітації), вирішила піти прогулятися у Вест-Віллидж. Я простувала викладеними бруківкою вулицями без конкретного напрямку і мети, аж поки опинилася в парку на площі Вашингтона. Десь на фоні грало джазове тріо, а я спостерігала за двома літніми панами, що жартували, граючи в шахи. Пішла далі, крізь Тріумфальну арку, попри гігантський бетонний фонтан, який несподівано увімкнувся саме тієї миті, шиплячи та розкидаючи бризки. Вода била в гору до неба, ніби дерево, що вмить виросло. Маленька дівчинка біля мене скрикнула від радісного здивування. Я відчула, як усе моє тіло всміхнулося. Хіба ця мить не краща за сендвіч над сміттяркою? До кінця дня я випромінювала енергію натхнення.

Що ти можеш втнути вже сьогодні, щоб сповнитися натхнення?

Дихай, крихітко, дихай

Моя найдорожча, привіт-привіт! Як справи? Де ти це читаєш? Я пишу в готельному номері, попросивши перед тим на рецепції замінити стильне супер-пупер незручне крісло на стильне, проте функціональне, офісне. Знаєш, така велика об’ємна штука на колесах? Хтось із бухгалтерії готелю мені позичив. Благослови, Боже, ту добру бухгалтерську душу. Я так учинила, бо, пишучи тобі сьогодні, хотіла сидіти зручно. Маю сказати щось надзвичайно важливе.

Усі ці інструменти, про які ти прочитала — щоденник, заміна «самолікування» на фізичні вправи, дотримання практики вдячності, записування нотаток із подяками, боротьба із Внутрішньою Неподругою, картографування себе, з’ясування, яким людям справді можна довіряти і нарешті дозвіл КУПИТИ СОБІ ТІ, ТРЯСЦЯ, КВІТИ, повага до свого вільного часу та пошук натхнення — усе це не зцілило мене за одну ніч. Я не прокинулася вранці після свого двадцятип’ятиліття, маючи всі відповіді. Я вибудовувала ці ритуали один за одним, день по дню. Я робила так через необхідність і ставилася до цього дуже уважно, бо знала, що прагну жити краще.

До того як почати свій шлях до «перевиховання» та зцілення ран, мені ніколи не спадало на думку, що життям можна насолоджуватися. Я зростала в хаосі, тому природно й легко розвела гармидер і в дорослому житті. У мене так добре виходило! Мені здавалося, це і є життя: вервечка проблем, які треба залагоджувати, аж поки не настане наступний день і принесе нові катастрофи. Розлучення, скандали, безробітні батьки, сварки з хлопцем, загроза і собі втратити роботу, марихуана, не знання себе самої — з цього я складалася. У такій метушні мені вистачало засобів, лише щоб дожити до наступного дня. Я заледве була присутня у власному житті.

Десь за півтора року після започаткування режиму турботи про себе я повернулася додому з пробіжки, обтрушуючись від снігу, що почав сипатися з неба. У мокрих лосинах я присіла за свій невеликий робочий стіл, запалила ароматну свічку, що пряно пахла вогнищем, і почала писати в щоденнику. Під час бігу до мене прийшла фраза, яку повторювала подумки: я можу бути видатною особою. Я хотіла зрозуміти, що це означає. Може, манію величі? Ні, Внутрішня Неподруго, думати про себе з перспективою — нормально. На ту мить це була найвидатніша думка, що будь-коли до мене приходила. «Ця думка завелика і надто страхітлива», — написала я. «Чому вона до мене прийшла? Як на мене, бути видатною людиною — це багато віддавати світові. Це означає жити так, щоб коли ти підеш із цього світу, залишити його кращим, ніж він був до тебе. Це означає знайомства із розумними, цікавими людьми, які тебе поважають». Гммм. Чи я могла би цього досягти? Я не мала цілковитої певності, але мені сподобалося думати про те, як я могла би залишити позитивний слід на цій планеті.

І тоді мене осяяло: я насолоджуюся.

Я НАСОЛОДЖУЮСЯ.

Я любила відчуття вологої обтислої тканини спортивного костюма, коли поверхня шкіри холодна від зимового повітря. Я ЛЮБИЛА тісняву моєї квартирки і того, як вистачало однієї свічки, щоб наповнити її ароматом чудового зимового вогнища. Я була вдячна, що маю цю невеличку студію лише для себе. Усе тут було прикрашене так, як мені подобалось, як мені найбільше пасувало. Я плекала маленький закуток, де був мій стіл, а стіну над ним обклеїла світлинами Нори Ефрон, Коко Шанель і краєвидами Парижа. Згори причепила цитату Шерил Страйд: «Пиши як ошпарена». Я не полінувалася і написала ту фразу на грубому кремовому папері каліграфічними літерами пером, яке по-справжньому треба вмочати в чорнильницю. Утнула це задля розваги. Чекай, невже я щось робила просто задля розваги? І не жила від кризи до кризи? Ні, не жила. Я любила життя. Я ЛЮБИЛА СВОЄ ЖИТТЯ. ЩО ЗА ЧОРТ?

Я продовжувала писати, і з-під пера вийшла фраза: «Життя — це не серія криз, які треба пережити. Життям треба насолоджуватись»[21]. Вона видавалася правдивою, такою актуальною, неочікуваною, емоційною, бо походила від мене, аж мурашки радості пробігли тілом. Письменники часто розповідають про те, як однієї прекрасної миті до них просто приходить усвідомлення себе як письменника, і край. Якщо з цієї книжки ти вирішиш скористатися бодай ЧИМСЬ ОДНИМ, будь ласка, візьми цю фразу. Будь ласка, промов її собі мільйон разів. Життя — це не серія криз, які треба пережити. Життям треба насолоджуватися. Пам’ятай про неї у складні часи, пам’ятай про неї у найкращі часи.

Того дня, сидячи у пропотілому спортивному костюмі, я нарешті відчула чітко, що життя — це не те, що має просто протривати. Життя — це не перелік проблем, які треба залагодити. Звісно, дорогою виникають труднощі, які треба подолати, але щоб цінувати життя, слід ставитися до процесу навчання як чогось приємного. Воно того вартує — з’ясувати, як давати раду зі своїми найбезладнішими, найразючішими травмами. Проте зрозумій мене правильно. Можливо, не завжди буде весело. Працювати з тим, від чого в тебе панічно спазмує живіт — це тобі не похід на концерт. Ти не надінеш вінок і не танцюватимеш. А якщо й так, то продовжуй у тому ж дусі. Мені йдеться про те, що є якесь внутрішнє задоволення від того, що пропрацьовуєш справді глибинні проблеми.

Мій нестримно оптимістичний погляд на те, що я можу і буду насолоджуватися життям, навіть якщо воно складне, не є наївним. Це потужний, прагматичний інструмент, щоб не просто вижити, а процвітати, жити сповна й аж по саме руків’я. Знаєш, чому я кажу «по саме руків’я»? Руків’я — це видима частина меча, коли він повністю занурений у піхви. Я живу своє життя, як воїн.

Не вірю в єдиного Бога, але вірю у ту дику енергію, що створила Всесвіт. (Це до біса шалено, магічно, натхненно, що ми всі існуємо!) Я вірю в те, що хоч би яка сила нас створила, вона навряд чи хотіла, аби в мене було кепське життя. Він/Вона/Вони хотіли б, щоб я прожила видатне життя. Інакше навіщо їм було би промовляти до мене «Життя — це не серія криз, які треба пережити. Життям треба насолоджуватися»? Навіщо марнувати час, щоб надіслати мені це сакральне повідомлення, якби в мене не було влади дотримуватися його?

А інакше, запитаю тебе, яка альтернатива? Так і просидіти вдома, закутавшись у свою травму? Пес помер (або його вкрали, як у моєму випадку). Тебе звільнили. Твій бос — придурок, що вічно тебе дістає невиправданими вимогами. Хтось важливий для тебе більше не з тобою. Тобі здається, що ти недостатньо робиш, недостатньо маєш, ти сама — якась недостатня. Якщо ти думаєш про такі речі регулярно, то я тобі скажу дещо: ти тримаєшся за те, що погано. Не без того, що болісні ситуації існують, але вони ніколи не бувають однозначні. Можливо, тебе розриває навпіл через розлучення батьків, але ти можеш бути вдячна, що це тебе навчило, наприклад, прагнути життя, сповненого радості і стабільності. Можеш носити траур, що в тебе ніколи не було добрих стосунків із мамою, але можеш цінувати той факт, що це підштовхнуло тебе шукати інших менторів, які відкрили для тебе світ. Можеш НЕНАВИДІТИ свою роботу, ненавидіти на неї ходити, але можеш шаленіти від радості, що записалася на уроки співу і тому почуваєшся живою. Що швидше ти звикнеш до того, що на будь-яку ситуація є два правдиві погляди, то раніше почнеш діставати задоволення з не надто вдалих сфер життя, бо матимеш цілісну картину.

Твоя історія значно багатша за будь-яку травму чи перешкоду. З практикою ти навчишся розпізнавати і підсилювати себе за «не найкращих часів», а також триматися за свій зоряний час. Ти можеш пірнути глибоко на дно океану своєї душі, знайти там незнані досі проблеми, підняти їх на поверхню, підставити під життєдайне сонячне проміння й промовити: «Егей! Так! Я усвідомлюю все, через що пройшла. Бачу це чітко, як білий день, і не боюся прийняти впливу цього досвіду на моє життя. Тепер я cідаю на яхту турботи про себе, вдягаю модні сонцезахисні окуляри, які спеціально берегла для такої оказії, бо схожа в них на кінозірку, і смакую своє життя». Бо якщо не смакуватимеш, то дозволиш, щоб тебе визначали кризи, які не залишають місця для навколишньої радості. А я надто добре тебе знаю, щоб думати, що ти таке допустиш. Ти не здасися так просто і не дозволиш, щоб твоє життя, життя, яке ти МАЄШ ПРАВО любити, пройшло повз тебе. Ти — сяйлива, пульсуюча зірка, що осяває нас усіх. Прошу, освіти собі шлях.

Жити тим життям, яке ти для себе бажаєш — це найменш егоїстичний вчинок з усіх можливих. Пам’ятаєш, що в інструкціях з безпеки в літаках, де у відео мама та дитина сидять спокійно поруч (дуже правдоподібно) у момент випадання кисневої маски зі стелі? А тоді мати спершу надіває кисневу маску собі, а потім — дитині? Тебе це ніколи не дивувало? Що вона спершу рятує себе, а вже потім — дитину? Саме так. Ти не зможеш допомогти нікому, навіть власній дитині, якщо сама не будеш здорова, якщо сама не зможеш дихати. Тож якщо хочеш бути найменш егоїстичною версією себе, якщо хочеш зробити свій вклад у цей світ, якщо хочеш бути видатною особистістю, рекомендую тобі схопити кисневу маску, зафіксувати її на обличчі та вдихнути, крихітко. Ти нам потрібна.