Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Сумна медитація

Мені не надто вдається медитувати. Застосунок Headspace радить відпускати хмари думок, “щоб за ними відкрилася неокрая блакить цілковито розкутої свідомості”. Звучить богічно, але медитувати мені несамовито складно. Щоразу, коли намагалася, мій мозок негайно вмикав високі думки на кшталт «що б його з’їсти» або «оу, а коли ж я поставлю прання?» А потім я почуваюся лузеркою, бо мені не вдається медитувати. Приємного мало. Однак концепція стишення розуму, ввімкненості, усвідомленості й одночасного невимушеного ширяння в потрійному лотосі досі для мене дуже спокуслива. Медитують багато моїх кумирів: Опра, Елізабет Гілберт, Далай Лама, Опра. Як ти знаєш, я плагіаторка звичок, а звички Опри, звісно, золотом вписані й у мій перелік цілей.

Після років судомних спроб помедитувати самостійно та нищівної самокритики через невдачі, я таки вирішила записатися до справжньої студії медитації. Приятель порадив мені нове місце в Лос-Анджелесі, що зветься Unplug[33]. Ця студія мала бути модною, як SoulCycle[34], і так само, як тортури кардіотренувань трохи блякнуть серед яскравого гламурного досвіду, так в Unplug медитація мала би бути чимсь трохи приємнішим, ніж муки, якими для мене обернулися попередні спроби. Я поїхала до студії під час своєї обідньої перерви, увійшла досередини (крізь магазин брендових товарів, аякже), записалася на два тижні безлімітного відвідування (о, звісно ж, я збиралася ходити щодня), і вмостилась якнайдалі позаду, сподіваючись, що там мене складніше буде попалити на блуканні думками.

Сівши, я відчула, як чиста, прохолодна дерев’яна підлога мене підтримує. Заспокійливе фіолетове світло, що дуже нагадує освітлення на літаках Virgin America, оповивало приміщення. Увійшов інструктор, підозріло схожий на Віна Дізеля (голомозий, накачаний, з аурою супергероя), і з ним кімнатою розлилося відчуття спокою. Кожен його рух був виважений, навіть кроки, складно це змалювати, але навіть вони відлунювали… добром. Немов кожним своїм рухом він прикликав до зали співчуття. Коли він сів перед групою, виникло відчуття, що ця медитація мені вперше вдасться.

«Заплющте очі», — почав Він Дізель, — «Вдихніть… і видихніть. На рахунок чотири вдихніть крізь рот і наповніть свої легені та живіт солодким повітрям. Тепер на рахунок чотири видихніть крізь ніс. Прислухайтеся до пробудження свого тіла через відчуття подиху. Відчуйте, як наростає усвідомленість». Я точно вдихаю й видихаю. А повітря солодке? Та ніби, ні. Як там моя «усвідомленість»? Зростає? Ну…я ж при свідомості, так же? Після цієї медитації треба пообідати. Може, смузі? Чи боул асаї[35]? Що це за ягоди такі? ТА ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ТАРО…

Поки інструктор скеровував нас настановами, я щосили намагалася зосередитися на його словах. Коли помічала, що відчалюю думками в іншому напрямку, то уявляла, що сиджу на верхівці гори, а кожна моя думка — вагончик далекого потяга десь унизу, коло підніжжя. Я вже майже розслабилася, аж Він Дізель почав пояснювати предмет сьогоднішньої медитації: любов. «Любов щомиті доступна для кожного з нас. Подумайте про мить, коли ви були оточені безумовною любов’ю. Коли ви були в повній безпеці та огорнуті любов’ю. Можливо, коли вас пригортала мама. Або коли тато читав вам книжку перед сном. Затримайте перший такий спогад, відчуйте, як він сповнює теплом усе ваше тіло».

Я почала перетрушувати свої спогади, шукаючи безумовної любові. Гм… гаразд… це не так вже й складно… згадати мить, коли відчувала повне прийняття та безумовну любов… Я згадувала епізоди з сімейних відпусток і усміхалася. Згадала фото, на якому я зовсім маленька, може п’ятирічна, на руках у мами. Ми були на пляжі, моя голова притиснута до її грудей, позаду розмите море. Ніби приємна, хороша мить, але згадуючи її, я подумки відчула відразу внутрішньої маленької Тари. Згадала запах маминого поту. Відчула, як її розпашіле тіло майже обпікало мене, як мені забивало дух і хотілося вирватися. У дитинстві ці відчуття змушували вистрибувати з її рук і уникати будь-якого контакту з нею. Можливо, мама й намагалася безумовно любити мене, та коли вона мене хапала, я завжди відчувала обмеження свободи і скутість. Я досліджувала інші дитячі спогади й переважно бачила сварки, чула обвинувачення в тому, що я не достатньо хороша чи що зі мною щось не так. Я не могла пригадати жодної миті, коли б почувала беззастережну, безмежну, всеохопну ЛЮБОВ, як настановляв Він Дізель.

Сльози збиралися в мене під переніссям і підступали вгору, до очей, а я відчула переривчасте, поверхневе дихання, що стрясало мої груди та живіт. Що довше я про це думала, то чіткіше бачила, що моєю найстрашнішою, найдавнішою травмою було те, що я ніколи не відчувала, що заслуговую на безумовне прийняття й любов. Натомість, як каже Брене Браун, професорка та надзвичайно мудра промовиця, я все дитинство «намагалася довести свою цінність», прагнучи, силкуючись домогтися уваги своїх батьків чи бодай мінімального схвалення. Коли ці спроби провалились, я навчилася терпіти будь-яке ставлення за умови, що мені приділяли дрібку уваги. Мені знадобилися Він Дізель та підсвітка, як у Virgin America, щоб збагнути, де ніж занедбаності зранив мене найглибше.

Щоб заспокоїтись, я зосередилася на любові, яка завжди була зі мною: на своїй власній. Я працювала над любов’ю до себе так давно, що вже мала арсенал способів її виявляти. Якось почула була вислів неповторної, величної Елізабет Гілберт про те, що «Справжня любов вивільняє. Люблячи себе, ти себе вивільняєш». Ці слова озвалися до мене, як міфічна пісня сирени, ігнорувати яку неможливо. (І як ти могла здогадатися, тепер вони живуть на моїй Дошці ідей, закріплені, звісно, скотчем із золотими блискітками. Тож, замість обирати щось із сімейних спогадів, я почала пригадувати час, коли сама собою почувалася вільною, втішеною й сповненою любові. Пригадала особливо теплу і розкішну ванну, яку я собі влаштувала, коли один чувак мене покинув. Пригадала, як бавилася літеплою мантією піни довкола себе і повторювала: «Я хороша». Я подумала про самостійний піший похід у Малібу. Тоді я зайшла далі, ніж уявляла собі, що здатна подужати, уявляла, що знов купаюся в променях помаранчевого сонця, перестрибуючи між валунами, схвильована й вільна, може, трошки настрашена, але в цілковитому мирі з собою. Згадувала лілії, які весь час купую просто тому, що впевнена — заслуговую на них. Безумовна любов почалася, коли я вирішила, що незалежно від того, чи була я успішна, і того, що інші думають про мене, я завжди віритиму в себе й завжди любитиму себе.

Медитуючи зі схрещеними ногами та долонями на колінах, я знала, що мій наступний крок до турботи про себе — глибше обміркувати всю цю історію з «безумовною любов’ю». Я вже відчула смак мистецтва ставитися до себе якнайкраще, а тепер мала зрозуміти, як перенести це у стосунки. Як мені сповнити своє життя людьми, які б мене наснажували? Такі взагалі бувають? Як мені прокласти мости але й встановити межі з власними родичами? Я знала, що не можу контролювати те, як інші люди ставляться до мене, та я могла вирішувати, що для мене прийнятно.

Пролунав дзвоник, медитація завершилась. Я підвелася, повернулася до крамнички й купила скляну фляжку для води зі словом «любов», щоб тримати її на робочому столі. Це мав бути хоч якийсь перший крок.

Мій гарем

Нещодавно на побаченні за вечерею один чоловік закинув мені те, що кількох людей я називала своїми «найкращими подругами». «Як усі вони можуть бути найкращими подругами?» — запитував він. І ще сказав, що як мене послухати, то кожна з подружок була найцікавіша, найтурботливіша, приголомшлива, блискуча та неповторна дівчина-сніжинка. «Хіба таке можливо, щоб усі вони, як на підбір, були найкращі? Я про те, що в тебе перебір із гіперболами». Так от, чоловіче, я не знаю, хто там тебе призначив інспектором зі стилістики мовлення, та все, що я тобі можу відповісти, це «так», остаточне й безповоротне, в мене, курва, найліпші подруги, ма́тері твоїй. Я маю цілий гарем пробивних, розумних, духовно та емоційно щедрих, офігезно найкращих подруг. Кожна з наших дружб — стосунки на все життя, які я активно шукала, а тоді вибудовувала, плекала та зі шкури пнулася, щоб заслужити. Наша дружба тепер безумовна й довічна. Рахунок, будь ласка!

Я не завжди була така залізно впевнена щодо своїх подруг, та й не завжди цінувала їх. Знаю, це звучатиме дивно, але в юності я й гадки не мала, як слід дружити. Дорослі, що мене оточували, хорошого прикладу не давали, тож мені не було кого наслідувати. Натомість батьки казали, що майже всі наші знайомі були потенційними ворогами держави. Якось мене взяла на руки моя улюблена няня Анна, а наступного дня мама верещала: «Анну звільнено! Ти ніколи більше її не побачиш. Її цікавлять лише гроші. Вона злодійка і погано на тебе впливає!» Хоч я мала заледве десять років, та була переконана, що Анна звичайна собі приємна французька експатка, що підробляла масажами, а не якась там жахлива злодійка, що підступно планувала до коліна винищити мою родину. Одного разу Анна подарувала мені скляну пляшечку з фіолетовою олією та блискітками і сказала, що це чари, які захистять мене від моєї матері. Можливо, Анна просто забагато знала, й саме тому її звільнили…

Друзі біля моїх батьків ніколи не затримувалися. Сюзанна Сомерс (так, саме та Сюзанна Сомерс із телесеріалів) була найкраща мамина подруга і моя хрещена. Коли мені було сім, ми їздили до неї додому в Палм-Спрінґз, я гладила її платинове волосся, вона дарувала нам черговий тренажер TighMaster зі своєї телереклами на додачу до купи інших, що вже лежала в нас удома. Пригадую, я обожнювала бути поруч із Сюзанною, такою теплою, неймовірно вродливою й трошки містичною. У неї повсюди стояли кристали та висіли ловці снів, здається, ще й пера, але щодо них я не можу бути цілком упевнена. У моєму маленькому дівочому мозку це було трішечки по-відьомськи, але в позитивному сенсі. В Сюзанниних обіймах я відчувала приязнь і прийняття. Але раптово і без жодних пояснень ані тоді, ані згодом, мати назвала Сюзанну Зрадницею з великої «З», такою, що глибоко осквернила її довіру, тож її ім’я більше не можна вимовляти вголос. «Сюзанна тебе не любить, це вже точно», заявила мені мама. Ще кілька днів тому Сюзанна була перша опікунка для мене і сестри на випадок, якби з батьками щось сталося, але тепер її було з кінцями виключено з нашої родини. Усі дорослі виринали й зникали з мого життя з тією ж блискавичною швидкістю й майже без пояснень. Навіть мої бабуся й дідусь із татового боку були, зі слів моєї матері, злочинцями. «Вони зруйнували життя твоєму батькові, вам краще не спілкуватися», — повторювала вона мені.

Ці безперервні драми та постійні залякування, начебто інші люди «намагаються нас скривдити», переконали мене, що «родина» та «друзі» щомиті можуть перетворитися на ворогів. До них слід було ставитися підозріливо і бути на сторожі. Звісно, Ліндсі Сафран видавалася хорошою подругою ще з першого класу. З її чорними хвостиками, усмішкою і ямочками на щічках вона мала такий вигляд, начебто заслуговує на довіру. Та мене не так просто було обдурити. Я не підпускала її близько. Ми могли грати на приставці в “Маріо” скільки завгодно, та я б ніколи не довірила їй своїх таємниць.

Уже аж в університеті, коли я з власної ініціативи почала відвідувати психотерапевтку, вона сказала мені одну з найважливіших речей, що я чула у своєму житті. Не пригадую, про що конкретно йшлося, але пам’ятаю, як лікарка Кляйн сказала мені дещо, і якась струна в моєму серці відразу відгукнулася. «Єдине, що насправді важить у тривалій перспективі, це стосунки, які ти вибудовуєш. В останні хвилини життя ти не шкодуватимеш про те, що недостатньо працювала, чи замало досягла у розбудові кар’єри. Ти озиратимешся на взаємини з друзями та близькими. Думатимеш про людей, яких любиш, і людей, які люблять тебе. Стосунки — це те, що наповнює життя сенсом. Близькі люди підживлюють твої сили». Чорт забирай.

Звісно, я не могла за ніч створити глибоку й тривалу дружбу. І не почала шукати резюме потенційних найкращих-подруг-до-скону наступного ж ранку. Утім, відтоді сприймала всі свої стосунки докорінно інакше. Хоч я й не народилася в такій родині, як мені б хотілося, та почала розуміти, що мої друзі можуть стати моєю сім’єю. Тепер я маю свій гарем. Гурт подруг, яких беззастережно люблю і які віддячують мені своєю безмежною любов’ю. Це не просто знайомі, з якими мені приємно повечеряти. Це коло людей, яке я вважаю сакральним.

Фіш, як я її називаю, ставиться до мене так трепетно, що коли вона поруч, мені здається, наче я зростала в родині, де одне одного люблять. З роками переконалася, що вона завжди мене підтримає, і щораз, коли я провалююся в глибоку темну прірву, коли відчуваю, що я самотня, забита лузерка і навіть не уявляю, як знову підвестися на ноги, вона бере мене за руку і виводить на сонячний бік. Натомість, якщо стає тривожно їй, я все зроблю для неї. Часом це значить поговорити по телефону, іншим разом — зірватися й приїхати в округ Оріндж та посидіти на вихідні з її донькою. А ще вирушити разом у пустелю, медитувати на валунах або й просто сидіти годинами в її автівці, регочучи й згадуючи, як наш домовласник за університетської пори попереджав, що «не терпітиме п’яних вечірок». ДОРОГИЙ ДОМОВЛАСНИКУ, ТИ Ж ЗІ СТУДЕНТКАМИ РОЗМОВЛЯЄШ, І ЯК ТИ ЗБИРАЄШСЯ ЗАВАДИТИ ВЕЧІРКАМ?! Моя Гіллі така драйвова, така винятково, аж до оскоми вправна у всіх життєвих нюансах, що коли вона мене за щось хвалить, я відчуваю прилив гордощів і бентежну втіху досягнення. Я так сильно ціную її схвалення, бо захоплююся нею як ненормальна і завжди намагаюся наголосити, яка вона для мене важлива. Надсилаю листівками звідусіль, де тільки буваю, навідуючи її в місті, куди вона нещодавно переїхала, завжди думаю про неї і дбаю, щоб вона це відчувала. Джулія, що навчила мене любити біг, така красива і добра водночас, що це просто несправедливо. Як одна людина може бути така розкішна ззовні і в душі? Це просто немислимо. І вона НАЙкрутіша напарниця для полювання на хлопців за всю історію флірту. Вона щаслива у шлюбі, але ладна витерпіти жахливі бари, знайомлячи мене з чуваками, які, на її думку, добре мені пасували б. Також вона колись зустріла мене з літака. ХТОСЬ ВЗАГАЛІ СПРОМОЖНИЙ НА ТАКЕ ДЛЯ ПОДРУГИ?! Тільки бісові святі! Я не знаю, як я взагалі зможу їй віддячити. Може, віддам свого первородного сина. Я намагаюся, щоб їй було легко говорити зі мною про будь-що без осуду чи критики і завжди розпитую її, адже знаю, як складно буває попросити про підтримку, коли її потребує вона.

Поки я жила в Нью-Йорку, Ізабель щонеділі запрошувала мене на вечерю до своїх фантастичних батьків. Власним прикладом вона прищепила мені деякі з моїх золотих звичок турботи про себе — вести щоденник, запровадити ритуал висловлення вдячності та подячні листівки. Ізабель навчила мене їсти овочі! Вона найемпатичніша з усіх, кого я знаю, завжди готова поставити себе на місце іншого, зрозуміти, навіть якщо їхня позиція зовсім незрозуміла або не властива Ізабель. Я нагадую їй, що на ту ж турботу, якою вона оточує своїх друзів, заслуговує й вона сама. Надсилаю їй пакунки-турботи-про-себе з олійками, нотатниками, свічками, сподіваючись, що це допоможе їй себе побалувати. А ще, звісно, є моя Лорен, сусідка та найкраща подружка довіку. Ми познайомилися в старших класах школи, коли я ще мала звичку ховатися, прибравши амплуа «творчої дівчинки, дуже розумної й дуже глибоко замріяної». Вона рентгеном просканувала мій удаваний образ і намагалася познайомитися зі справжньою мною. Лорен належить до того типу подруг, що коли я попросила про гарячий шоколад на день народження, здивувала мене не лише какао з маршмелоу, а й рожевими тістечками-макарунами та шампанським. Вона докладає великих зусиль, щоб її близькі почувалися особливими, і я намагаюся давати їй те саме. Я обіймаю її на дивані й годинами слухаю її обурення через «драного Дейва», її недолугого начальника, стільки, скільки їй потрібно, щоб виговоритись. Детально змальовую свої вигадливі плани спалити Дейвову хату, аж Лорен нарешті пробиває на сміх. Коли вона цього року таки звільнилася, знаєш, я намовила дівчат надіслати їй величезний кошик орхідей на знак перемоги. Як тобі таке, Дейве? І я таки можу спалити твій дім, між іншим.

Може видатися, що мій гарем — це коло взаємообміну. Віддаєш — здобуваєш. Та насправді ми всі прагнемо лише віддавати, віддавати, віддавати. Ми не ставимося одна до одної ласкаво, сподіваючись отримати щось натомість. Це просто так добре — бути щедрими одна до одної. Щось таке особливе коїться в душі, коли ти огортаєш любов’ю іншу людину. Я щороку підписую для цих жінок валентинки. Я печу для них хліб, коли вони збираються в мене на вечерю. Не всі ми живемо поруч і не всі пов’язані між собою, тому я подорожую туди, де живе кожна з них (до Сан-Франциско, Нью-Йорка, Токіо, округу Оріндж). А коли не можу дозволити собі злітати до них, то посидіти в скайпі з келихом вина — чудовий спосіб поспілкуватися. Зателефонувати хвилин на двадцять дорогою на роботу — теж цілком достатньо, щоб довідатися про їхні справи. Усе, що я роблю, покликане показати, як я їх ціную. А ще я щодня надсилаю у Всесвіт добрі думки про них. Згадую їх у своєму щоденнику, думаю про них під час тривалих прогулянок, дякую за них у переліку вдячності. Якщо все це видається тобі забобонними дурничками, вибачай, але мені приємно жити у світі, де хороші наміри та думки теж мають значення.

Мені вдається так дбати про своїх подруг, бо я виділила для них місце у своєму житті. Я розпрощалася з усіма, хто мене виснажує. Якщо, повертаючись з обіду, я подумала: Елен знову ні на йоту не поцікавилася моїми справами, то більше я не спокушатиму долю й не обідатиму разом з Елен. І я більше не тусуюся з людьми, з якими не хочу тусуватися. Ти це почула? Я БІЛЬШЕ НЕ ТУСУЮСЯ З ТИМИ, З КИМ ТУСУВАТИСЯ НЕ ХОЧУ. Це може й очевидні речі, але скільки разів ти бридилася вечеряти зі Стівом, а потім таки похмуро йшла, бо «мусила піти»? Скільки разів ти думала: «Стіве, годі вже себе рекламувати й проповідувати свою чергову ЧУДОДІЙНУ дієту, яку всі СПРАВДІ МАЮТЬ СПРОБУВАТИ. ЖИТИ НА ВОДІ, ЛИМОНЧИКУ Й КАЄНСЬКОМУ ПЕРЦЕВІ — НЕ ДІЄТА, ЦЕ ГОЛОДУВАННЯ, СТІВЕ! Послухай мене дуже, дуже уважно: ти не мусиш вечеряти з кимось, із ким ти вечеряти не хочеш. Я взагалі перестала зустрічатися з людьми, з якими бачилася суто з обов’язку, і НІЧОГО поганого зі мною не сталося.

Я хочу жирно підкреслити, мої стосунки з моїми дівчатами не завжди досконалі. Ми не весь час обіймаємося, в’яжемо та співаємо пісні Брітні Спірс (хоча це й стається періодично). Іноді хтось із дівчат віддаляється від мене на певний час, бо наші стосунки змінюються, або ж ми опиняємося на різних етапах наших життів. Часом ми сваримося. Час до часу потребуємо перерви, коли комусь щось випадково завдало болю. Іноді ми навіть буваємо трохи дріб’язкові, паскудні й егоїстичні. Наші взаємини ростуть і вигинаються, мов дерева, випускаючи гілки та тягнучись угору, скидаючи листя, щоб незабаром знову розквітнути. Але є дещо незмінне в наших стосунках: зрештою, вони завжди так глибоко закорінені, що навіть ушкоджені чи перервані завжди гояться й ростуть далі. І якщо необхідно виявити підтримку, ми вміємо швидко забути всі образи та стояти одна за одну як воїни, оберігаючи, люблячи, невідступно дбаючи одна про одну.

Люди, якими ти себе оточуєш, визначають якість твого життя. Вони свідомо чи несвідомо впливають на тебе. Вони є втіленням твоїх цінностей, твоїх надій та твого уявлення про себе. Це люди, з якими ти поділяєш свій скінченний, ніколи достеменно не виміряний час на Землі, що постійно скорочується. Тому моя тобі порада: будь безжальна і вибаглива. Обирай лише тих, хто дає тобі відчуття піднесення, хто сам прагне більшого і з ким ти почуваєшся ЧУДОВО. Хапайся за них, тримай їх і кричи: «Моє, моє, моє», — і роби, що хочеш, але стався до них якнайкраще. Ніколи не відпускай тих, хто сприймає тебе як коштовність та хто сам є коштовністю.

Ти перетинатимешся з дуже різними людьми. Декому зможеш довірити свої найпотаємніші слабкості, з іншими просто весело перехилити келих розе, а ще з кимсь відчуєш потребу дотримуватися певної дистанції задля власної безпеки. Таких людей ти вирізнятимеш за особливими ознаками. За їхнім негативом. За тим, що вони ніколи щиро за тебе не порадіють. І такі люди не злі, прокляті чи недостойні, радше вони просто мають власні проблеми. Ти не мусиш їх «рятувати». Таке неможливо відразу усвідомити і звучить воно доволі образливо. Я дуже тебе люблю, але замість силуватися когось рятувати, краще дай тим людям спокій. Лиши їх нарешті. Не марнуй ані секунди більше на людей, які не покращують твого життя. Жорстоко? Напевно. АЛЕ ЙДЕТЬСЯ ПРО ТВОЄ ЖИТТЯ.

Якщо тобі складно прийняти мою пораду, то, можливо, дослухаєшся до невичерпної мудрості репера Дрейка. Усі хочуть дружити з Дрейком, тому він мусить дуже пильно фільтрувати, кого допускати у своє близьке коло, а кого ні. В пісні Ліл Уейн Right Above It Дрейк співає: «Удавані друзі в дзеркалі підказують мені хибні відповіді. Тому я обираю, не плутаю одне з іншим». Гадаю, Дрейкові йдеться про те, що нікому не потрібні мільйони удаваних друзів чи підлабузники, які з усім погоджуються. Не потрібні люди, що втілюють спосіб життя, який ти вважаєш беззмістовним або той, який не узгоджується з життям, якого прагнеш для себе ти. Тобі потрібне лише тісне коло друзів, які будуть з тобою справжніми. Ті, кому ти довірятимеш, ким захоплюватимешся, кого просто обожнюватимеш. Ти маєш відсторонитися від усіх, кого НЕ ХОЧЕШ БАЧИТИ ПОРУЧ, і наблизити людей, які змушують тебе сяяти з радості, полегкості та любові, тепла, сміху. БОЖЕ, ТА ТИ ВЗАГАЛІ УЯВЛЯЄШ, ЯКОЮ МОЖЕ БУТИ ДРУЖБА? Тобі потрібна сім’я друзів. Свій власний гарем.

Я все правильно зрозуміла з пісні, Дрейку? Я знаю, ти це читаєш.

Як розпізнати Друга-на-все-життя

І якщо людина не відповідає цим критеріям, вона може бути неймовірною, може мати фантастичний інстаграм, може бути найгарячішою, найкрутішою, наподорожованою діловою ковбасою, найцікавішою співрозмовницею на світі, вона може бути хоч Зої Кравіц, але зупинімося на просто знайомстві, домовилися?

Та всім байдуже. Від слова зовсім

МАЄШ ПАРАНОЇДАЛЬНУ ПІДОЗРУ, ЩО шеф почав ставитися до тебе гірше, бо ти невдало пожартувала? Коли запитала, як у нього справи, а він відповів: «Утомлено», — ти відказала: «Воно і видно». Упс! Подумки це видавалося кумедним, та як промовила вголос, захотілося цю фразу впіймати і запхати собі назад у горлянку. І от ти гризеш себе, що не відповіла дотепніше, чи принаймні, трохи тактовніше?

Тривожишся, що чудова жінка, до якої ти вже майже пішла працювати, таємно тебе ненавидить, бо останньої миті ти відмовилася від її пропозиції? Так, ти перепросила в листі, але і досі боїшся зустрітися з нею на вечірці, дарма, що відтоді минуло вже ДВА РОКИ, а причина твоєї відмови полягала в тому, що ти мала суттєві сумніви, які навіть виправдалися, коли та компанія невдовзі прогоріла? ДОСІ боїшся, що розчарувала її?

Нервуєшся, що подарувала бойфрендові брата найкращої подруги не достатньо дорогий подарунок на день народження? Авжеж, ти подарувала йому ДУЖЕ симпатичний подарунок, який вдумливо обирала, хоча того хлопця ти насправді не так уже й добре знаєш… Та чи був подарунок СПРАВДІ хороший?!

Чи це тільки я так заморочуюся?

Я страждала на глибоку параною через те, що люди мене буцімто недолюблюють. Або, принаймні, як я собі думала, вони завжди мене оцінюють. Припускала, що на оціночній шкалі кожного знайомого перебуваю переважно між «так собі» та «ой, фу». Я страшенно переймалася зворотним зв›язком, прокручувала подумки найбуденніші розмови та мучила себе за те, як я, на мою думку, в цих розмовах налажала.

У дитинстві, якщо вчитель дорікав мені за невчасно здану домашку, сприймала це за особисту образу. Він, певно, ненавидить мене. В універі, якщо новенький гарненький хіпстер із Нью-Йорка якось не так на мене глянув, вважала, що він критично оцінив мій одяг і вирішив, що я не варта його товариства. Уже дорослою, на роботі, щонайменшу критику у свій бік сприймала за особисту поразку і припускала, що мій начальник тепер мене зневажає. Він міг скільки завгодно повторювати: «Я тобі про це кажу лише тому, що переймаюся твоїм зростанням», — для мене це все одно лунало як: «От же ж лузерка. Ти мені більше не подобаєшся».

Борючись із тим «фактом», що всі мене оцінювали, я гарувала як проклята, щоб не давати жодних підстав для критики. Гадала, що як тяжко працюватиму, то й справді зможу контролювати ставлення до мене інших людей. Я завжди була улюбленицею викладачів. Я виконувала додаткові завдання до інших додаткових завдань. Я вчилася на перервах, взяла участь в акціях протесту, як порадила моя біологиня, хоча й БЛИЗЬКО не уявляла, проти чого ми протестували. (Проти прання, здається? Була така тема?) Вже дорослою, на роботі, я завжди так старалася, що всім іншим було мало місця. Чи я справді мусила бути найпроактивнішою, найкомунікативнішою й найперепрацьованішою людиною в офісі? Чи так важливо було найпершою відповісти на кожен лист, прийти на кожну зустріч із новими, глибоко дослідженими, інновативними ідеями (навіть коли про них ніхто не просив)? Невже було так необхідно не лише дати чудову презентацію, а й здивувати всіх присутніх печивом із найкращої пекарні міста? Чи було воно того варте: хапатися за кожен найдрібніший проект, як за універсальне свідчення моєї людської цінності? Це ж кому конкретно і що саме я намагалася довести?

Це виснажливо, а насправді — ще й неможливо: контролювати, що думають про тебе інші. Марна гонитва, яку я не могла продовжувати. Авжеж, надмірне завзяття часто оберталося проти мене. На роботі люди гадали, що я їх із таким ентузіазмом незабаром підсиджу чи спробую показати з негативного боку. Дехто вважав, що я нещира, бо не можливо так перейматися кожним і усіма своїми проектами, як видавалося, переймаюся ними я. Усе, чого прагнула, це схвалення колег, а натомість провокувала підозри. Виявляється, неможливо керувати сприйняттям інших, і що дужче ти силуєшся, то вищий ризик втратити почуття власної гідності та відштовхнути людей. Мені знадобилося кілька десятків років виснажливого галопу в гонитві за чиїмось схваленням, щоб зрозуміти засадничу правду, якою я хочу поділитися з тобою:

Усім байдуже. Ніхто не стежить за тобою. Ніхто, оцінюючи тебе, не підсумовує твоїх кроків. Люди цього не роблять, бо всі надто перейняті собою. Вони самі безперервно оцінюють власні життя й обдумують свої події, от і я, хоч дуже тебе люблю, але мені зараз ідеться не про тебе.

Хочеш, доведу?

Саме цієї миті хіба ти не обмірковуєш дій усіх своїх знайомих, не проходишся списками, розбираючи кожен їхній вчинок? Чи ти злишся на приятеля, що скасував заплановану вечерю минулого тижня? Чи може, ти міркуєш, що треба замовити на «Амазоні»? Я от думаю про новий органічний пральний засіб і гігантську пачку туалетного паперу, щоб більше ніколи, НІКОЛИ зненацька не лишитися з останнім клаптиком. Ти зараз думаєш про свою колегу, про те, яка знервована вона була на важливій презентації? Смієшся з того, як кумедно вона обмовилася? Чи тієї миті ти розчулилася й відчула приязнь, бо зрозуміла, як вона переймається тим проектом, а вже наступної миті викинула це з голови?

Ми так багато втрачаємо часу, міркуючи про те, як інші ставляться до нас, а інші тимчасом переважно взагалі про нас не думають. Усі вони занурені у власні історії, тож коли й думають про нас, то, вірогідно, щось хороше. Принаймні я навчилася завжди припускати саме це. Я виховала в собі глибоку проною — переконання, що люди за моєю спиною в таємній змові діють на мою користь. Коли опиняюся в натовпі незнайомих людей на вечірці, то припускаю, що всім їм умить починаю подобатися. Коли мені страшно йти на зустріч із новими партнерами, переконую себе: «Усі в цій кімнаті тебе обожнюють». Я припускаю, що високий хлопчина в камуфляжній куртці — теж частина змови на мою користь. Він радіє, що я підійшла, і щиро зацікавлений нашою розмовою. І я віддячую іншим тією ж монетою: припускаю, що кожна людина — класна і варта мого часу і приязні, поки не доведено протилежне.

Проноя НЕЙМОВІРНО допомогла мені відчути більше радості в житті. Вона діє. Виходячи з усвідомлення, що ти чудова і всі тебе люблять, ти притягаєш на свою орбіту людей, які теж почуваються прекрасно. Є щось ДУЖЕ привабливе в людині, яка не лише переконана, що сама варта найкращого, але й таке саме переконання випромінює до інших. Є щось ТАКЕ принадне в людях, які нікому нічого не доводять. І емоційно це значно легше, ніж бути параноїчкою! Тут ідеться не про нездорове еґо. Це не має нічого спільного з уявленням, що ти краща за інших. НІ. ФУ. Ти не краща за інших, але й не гірша. Навчися думати, що ти така ж класна, як ота дуже розумна, елегантна леді в блискучій сукні в іншому кінці кімнати, з усіма можливими науковими ступенями та друзями в кожній установі по всьому світу… О, святий Боже, невже це Амаль Клуні? ТААААК, це вона! А ти, моя дорогенька, нічим не гірша за неї. ТИ ТАКА КЛАСНА, ЯК АМАЛЬ КЛУНІ, А ВОНА КРУТА. Ти точнісінько так само варта уваги, така ж кмітлива достойниця, як і вона. То, може, підійти привітатися?

Спробуй! Проживи цей тиждень так, ніби ти всім подобаєшся. Заходячи в кімнату, скажи собі подумки: «Усі мене цінують». Озиваючись до незнайомого чоловіка, думай: «Він бажає мені добра». Спробуй це навіть на тих, кому, на твою думку, не подобаєшся. Заведи балачку з колегою, яка нібито не в захваті від тебе, і скажи собі: «Я подобаюся цій людині, хоч би що неприязне вона сказала чи вчинила, це відбиватиме ЇЇ внутрішній стан і не стосуватиметься мене. Можливо, їй тривожно. Можливо, вона сама собі не подобається? Хай у неї все складеться добре». Спостерігати, як це змінює тих, хто тебе раніше дратував — ще одна чудова розвага. Спробуй проною, й подзвони мені негайно, якщо вона не діє.

Хоча… навіть не чекай цієї нагоди, її не буде, а я б воліла почути від тебе радше раніше, ніж ніколи.

Прекрасно! Я зустрічаюся зі своїм татом. Знову

Уже кілька років я вчилася дбати про себе і почувалася прекрасно. Мій розум майже досяг стану спокою, я усвідомила, що маю ще й тіло, і тішила себе, доглядаючи за ним. У моє життя ввійшли чуйні та щедрі подруги, яких я тепер вважала своєю сім’єю. Тож я могла глибоко і полегшено видихнути «ЙЕЕЕЙ! МОЄ ЖИТТЯ ВЖЕ НЕ КОШМАР, А НАВІТЬ ДОВОЛІ ПРИЄМНЕ!» Це було для мене суттєвим досягненням, яке я вважала нездійсненним того ранку після мого двадцять п’ятого дня народження. Насправді й той день народження, і глибокі потрясіння мого жахливо-катастрофічно-безладного дитинства тепер видавалися такими далекими, ніби це відбувалося зовсім не зі мною. Певним чином так і є. Занедбана дитина потроху зцілилася й розквітла впевненою в собі, радісною, яскравою жінкою. Але одна крихітна й незначуща тема, в якій я ніяк не могла роздуплитися, лишалася. Я про кохання.

Усі стосунки, в яких я побувала за останні п’ятнадцять років, були моторошнувато подібні. Я знаходила собі, здавалося б, класного хлопця: з хорошою освітою, солідною посадою — все, як мені подобається. Але емоційно всі мої бойфренди були суцільним ходячим безладом, і наші стосунки закінчувалися катастрофою. Звісно, всі ми маємо травми, які приносимо у стосунки (в мене такого повна скриня, якщо не дві), та все одно я завжди западала на хлопців у розпалі емоційної кризи. Коли такий тип починав розпаковувати ручний багаж своїх зайобів, літак нашого кохання вибухав, охоплений полум’ям, навіть не рушивши злітною смугою в бік щонайменшого шансу на геппі-енд. Щоб ти розуміла, йдеться про таких хлопців, які в очікуванні коктейлю на першому побаченні могли вивалити на тебе: «Мій тато декого вбив… та не переймайся… він і собі віку вкоротив… у в’язниці… Я просто не уявляю, як мені впоратись із цим непереборним гнітючим відчаєм». НЕ ПЕРЕЙМАЙСЯ??? НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК ВПОРАТИСЬ ІЗ ВІДЧАЄМ? Та нам іще й хлібний кошик не принесли! Тобі не здається, що для Першого побачення це трошки занадто? Від першого побачення, знаєш, очікують «Чим цікавишся?» та «Скільки в тебе братів і сестер?» Здається, я вишукувала таких скалічених і загублених у чорних безоднях минулих травм чоловіків, які буквально фізично неспроможні були виявляти доброту чи приділяти мені увагу. Замість упевнених, самодостатніх хлопців, що розуміють свої потреби і тверезо оцінюють слабини — як от дівчата мого гарему, — мене чомусь притягували клінічні параноїки в перманентному стані загострення, нездатні подбати навіть про себе самих. Я ігнорувала всі ознаки того, що вони погані партнери, а натомість постійно сумнівалася в собі, марно силкуючись їм допомогти. А потім я щораз засмучувалася, коли стосунки не складалися. А вони не складались ніколи.

У двадцять дев’ять, коли більшість моїх друзів уже знайшли «свою людину», я почала зустрічатися з приємним, здавалося, але дуже пригніченим хлопцем Беном, який страждав на депресію. Тяжкий випадок, все як я люблю. «Підходящий» за всіма пунктами. Він був зреалізованим керівником у рекламному бізнесі й обертався в елітних колах. Навчався не лише в Гарварді, а й у Гарвардській школі бізнесу. Зневірився у своїй роботі, влаштував собі «перерву від життя» й мешкав із лабрадором на ім’я Нікола Тесла, — «єдиною людиною, що надавала сенсу його життю». Я вирішила не акцентувати на слові «людина». Хай там як, а Нікола Тесла ЛЮТО НЕНАВИДІВ Бена і тікав із кімнати, щойно той заходив туди. Я зроду не бачила, щоб тварина так не сприймала свого господаря. «Бачиш, навіть ті, хто люблять — тікають від мене», — побивався Бен. Одного вечора, коли ми дивилися у нього вдома телек, Нікола заходився кусати мене за руку і гавкати, щоб я злізла з «його» (Бенові слова) дивана. Я запитала, чому Нікола так жахливо поводиться. «Нікола кусає всіх, навіть мене, і його точно не можна підпускати до дітей… Ну, такий він уже є», — пояснив Бен, ніби так і треба. Коли я запитала, чи він не думав про те, щоб найняти кінолога і потренуватися з собакою, він скептично глянув на мене і видав: «Я не хочу змінювати його особистість. Якщо він хоче кусатися чи ненавидіти мене, це його спосіб самовираження». А ЩО ТАМ З ДІТЬМИ, БЕНЕ? Цього я вже не спитала.

Зустрічатися з Беном було черговим поганим «днем байбака». Я розуміла, що трохи дивно «рятувати» наші кількатижневі стосунки, але була така певна, що як приділю йому ще трошечки часу та уваги, то мій оптимізм і нещодавно віднайдена стабільність передадуться також і йому, і вуаля, нарцисична личина спаде, а з-під неї вигулькне мій принц. Я розвію злі чари та вирятую успішного, елітного Бена з його пригніченого, апатичного стану. Ще я розповіла Бенові, як терпляче підтримуватиму його в цій кризі майже середнього віку. «Ти чудова, — сказав він. — Але ти маєш знати, що я вганяю в депресію навіть свою психотерапевтку, тому дуже сумніваюся, що в тебе вийде краще, ніж у неї». «О, дорогий Бене, — подумала я, — ти просто ще не знаєш, яка я надзвичайна».

На одне з побачень я запросила Бена подивитися фільм разом із сім’єю моєї подруги Фіш. Тієї Фіш, із мого гарему, що підбила мене полетіти в Токіо. Щоразу, коли опиняюся вдома в її батьків, на мене спадає цілковитий і всеохопний спокій. Так наче мене накачали заспокійливим для душі. Їхній дім якийсь аж фізично гостинний. На дерев’яних коридорних стінах розвішені сімейні фото, майже в кожній кімнаті стоїть диван, що промовляє: «Сідай, розкажи про свій день!» А з її батьками ти відразу почуваєшся частиною родини. Коли я заходжу, її мама завжди вигукує: «Тарусю!» — а тоді обіймає й розпитує, як мої справи. З її татом я завжди раджуся щодо роботи, він одна з моїх Рольових моделей. Дім, де росла Фіш, саме місце та атмосфера, що в ньому панує, завжди були взірцем того, як я уявляю свій власний дім і сім’ю колись у майбутньому: надійність, любов, відкритість. Усе це я пояснила Бенові й була в захваті, що розділю з ним щось майже священне для мене.

Фіш із чоловіком, її батьки, собака і я сиділи біля телевізора й чекали на Бена, щоб разом подивитися фільм, аж ось я отримала від нього есемеску: «Даруй, маю пропустити, я ще не потренувався». ЩО? Я відчула приплив злості й розчарування. Це для мене був дуже важливий вечір, коли мій хлопець мав познайомитися з моєю найкращою подругою та її родиною, а він в останній момент зіскочив? «Про що ти?» — швидко відписала я. «Якщо не поприсідаю, то вийде, що нічого сьогодні не зробив, і почуватимусь лузером», — блискавично відписав він. Йому було байдуже, якою лузеркою почуватимусь я, якщо він мене отак кидане. Він навіть не перепросив. Мене раптом накрили водночас сором і виснаження. Бен не просто розчарував мене, він розчаровував мене в кожній можливій чоловічій ролі. Я пояснила Фіш та її родині, що в Бена прихопило живіт, а сама вирішила сховатись у вбиральні, щоб добряче виплакатися.

Виходячи з вітальні, відчувала, як до очей підступили сльози, а серце пронизала нестерпна відраза до себе. Чому я повторювала ТУ САМУ СРАНУ ПОМИЛКУ? Як вийшло, що я знову зустрічаюся з кимось аж таким безнадійним, хто не може дотримати навіть обіцянки прийти у гості? А тоді я побачила на стіні «сімейну історію», клаптиковий гобелен, який вишила мама Фіш. Колись Фіш пояснювала, як ця тонка, неймовірно деталізована вишивка показує тісний зв’язок між членами їхньої родини. На одному з клаптиків була Статуя свободи на тлі нью-йоркського небокраю і з кораблем на передньому плані, який символізував те, як її бабуся й дідусь іммігрували з Німеччини. На іншому — зображено її батьків, що, тримаючись за руки, обмінювалися весільними обітницями під хупою, а двоє синіх голубів цілувалися над їхніми головами. Усі діти мали свої клаптики, й кожна ниточка, кожна дрібнесенька деталь були уособленням їхньої взаємної відданості та близькості.

Коли я роздивлялася цей гобелен, на мене зійшло осяяння: не вдасться створити ні такої вишивки, ні міцної родини, ані закласти підвалини спільного життя з таким чоловіком, як Бен. Якщо я й далі зустрічатимуся з такими от бенами, емоційно скаліченими егоцентристами, нездатними на мінімальну взаємність, то не маю жодних шансів і собі колись втнути такий гобелен. Хоча, правду кажучи, буквально шити клаптиковий гобелен я точно не буду. Як мама Фіш взагалі на таке спромоглася?! ТИ УЯВЛЯЄШ, ЯКА ЦЕ КРОПІТКА ПРАЦЯ? Я ледве ґудзика до сорочки можу пришити[36]!

Того вечора я прийшла додому, вхопила щоденник і почала писати про свої колишні стосунки. Було відчуття, що якщо зможу збагнути несвідомий патерн, який я, здається, повторюю щоразу, то, можливо, мені вдасться надалі його уникати. Наступний тиждень я телефонувала подругам, сестрі та колишнім, з якими ми розпрощалися полюбовно. Переглядала давні щоденники та виписувала повторювані сюжети й події. Розписуючи та рефлексуючи, я була достоту шокована, який насправді очевидний отой мій згубний сценарій. Усі мої стосунки шилися за однією викройкою, тож якась клаптикова ковдра, в певному сенсі, в мене таки виходила. Була вона приблизно така:

КРОК ПЕРШИЙ: Знайти успішного на позір чоловіка, який насправді має серйозні життєві труднощі. Шукати когось із «хорошою» освітою, «хорошою» роботою, когось, хто видавався б амбіційним і перспективним. Якщо він іще й з «хорошої» родини, взагалі чудово! Наполегливо ігноруй те, що його ОЧЕВИДНО і міцно притисла емоційна криза якогось штибу. Виріши, що можеш йому допомогти, або ще краще — дійди геніального висновку, що це з тобою щось не так.

КРОК ДРУГИЙ: Швиденько запасти на нього. Тільки за те, як він себе змальовує, ігноруючи факт, що тобі самотньо в його товаристві, а ще за те, що твоє тіло сигналить тобі: «Нііііі, ми це вже проходили!» — дай йому шанс і переконай себе, що це саме той, хто тобі потрібен, попри всі видимі протипоказання. Або якщо таки бачиш, що він не підходить тобі ВЖЕ, виріши, що зможеш покращити його для подальшого використання. Переконай себе, що він наділений всіма хорошими якостями, яких ти очікуєш від партнера. Саме ці стосунки тобі вдасться розбудувати. За всяку ціну. Якого біса? Не знаю, мала! Просто дотримуйся свого сценарію, й забий на ці питання.

КРОК ТРЕТІЙ: Спробуй примусити чувака запасти на тебе. Вчитуйся в есемески, придумуючи, який «прихований зміст» там закладено. Будь такою, щоб точно йому сподобатися, але, БОРОНЬ БОЖЕ, НЕ БУДЬ СОБОЮ! Ніколи не замислюйся про те, чи він справді тобі подобається. Тепер ти цілком нова людина, людина, якою він, на твою думку, хотів би тебе бачити, що теж непросто, бо це бачення, здається, весь час змінюється. Це ж весело, правда? Зооовсім не виснажливо й не примушує замислитися, навіщо люди взагалі зустрічаються?

КРОК ЧЕТВЕРТИЙ: Така неприродна поведінка тебе напружуватиме чимраз дужче, а потім починай ІСТЕРИТИ від того, що стосунки розвалюються на очах. Ридай на підлозі спальні. Гати долонями по керму своєї автівки, мазохістично слухаючи Harvest Moon Ніла Янґа. Їж себе їдьма, віддаючись усім деструктивним звичкам, зажени себе в таку депресію, щоб днями поспіль не митися, прагнучи лише заснути, АЛЕ ЧЕРЕЗ НАПАДИ ТРИВОЖНОСТІ СТРАЖДАЙ ВІД СРАНОГО БЕЗСОННЯ. Тоді постань із попелу, як Фенікс Дамблдора. Заприсягнися собі, своєму щоденнику, своїм подругам, своїм колегам, що ти більше ніколи в таке не вляпаєшся. Ти чітко бачиш свої помилки й, матері його в печінку, вже їх не повториш! ПОКРАЩЕННЯ ВЖЕ СЬОГОДНІ!

КРОК П’ЯТИЙ: Повтори пункти з першого по четвертий.

Моє щоденникове детективне розслідування допомогло у вирі невдалих стосунків розгледіти істину, що я її поки не цілком усвідомила: я змалечку затямила собі, що люди, які люблять — занедбують, ображають і змушують тебе змінюватися, щоб заслужити їхню прихильність. Привіт докторові Фройду. Я почасти розумію своїх батьків. У них було непросте життя, вони просто не могли піклуватися про мене. І я навчилася сприймати їхнє, яке мала, ставлення за вияв любові, це ж було краще, ніж нічого, бачиш, яка я розумничка. Коли моя мама репетувала, що я дурна і не доганяю математики — то з любові. Вона просто хотіла, щоб я краще вчилася. Коли тато ігнорував мене і ніколи не цікавився моїм життям, — то з глибокої любові. Він просто сильно вірив у мене і знав, що я все контролюю. І нічого, якось вижила, виросла, але й звикла до такого ставлення. Мабуть, мої романтичні стосунки були відображенням стосунків із батьками, такі ж поверхові, виснажливі та глибоко травматичні.

Гадаю, часом ми всі загрузаємо в деструктивні сценарії відповідно до власних уявлень про те, на що заслуговуємо в стосунках. А вже виробивши звичку, її неймовірно важко змінити, адже вона символізує те, що для нас зрозуміле. І так не лише в романтичних стосунках. Ми повторюємо ту ж деструктивну поведінку з друзями, начальниками, сестрами і батьками. У неосвоєних просторах стосунків ходимо тим самим шляхом, знову й знову, наступаючи на дикі квіти, ламаючи гілочки, місячи багнюку ногами, знову й знову проходячи вже знайомою стежкою, до якої чимраз дужче звикаємо. Стежка ширшає, на ній щоразу простіше опинитися знову, навіть якщо ми й не хотіли нею йти цього разу. Вона може обрости отруйним плющем, на ній можуть звити кубло змії, але це вже наш шлях. Ґрунт, сходжений сотні разів, з яким ми зріднилися й по якому здатні пройти із заплющеними очима. На який ми щоразу знаємо, як повернутися. Він починає видаватися найбезпечнішим шляхом, бо ми завжди знаємо, чим він завершиться.

Якщо ти можеш розпізнати свій шлях, якщо можеш його описати, в тебе з’являється шанс втекти з нього й прокласти якийсь новий. І ніщо, крім самоусвідомленості, тобі в цьому не допоможе. Тому запитую: Чи втомилася ти від якихось повторюваних помилок у взаєминах? Може, твої дружні стосунки завжди складаються не так, як тобі хотілося б? Може, ти маєш такі чудові романтичні звички, як я? Якщо в будь-якому аспекті взаємин ти відчутно лажаєш, діставай свій щоденник, і ми над цим попрацюємо, добре? Добре.

Як виявити свій деструктивний сценарій стосунків*

Ти не жебраєш при дорозі — не мусиш погоджуватися на перше-ліпше

Повернімося до того періоду, коли я вирахувала свій деструктивний сценарій. — Пригадуєш, як я досліджувала історію своїх стосунків, рефлексувала щодо них та відчувала готовність вирватися з лабіринту взаємин, що вбивали мою самооцінку? Коли я була вся така збіса самосвідома й готова змінити це все раз і назавжди? Що ж, шкода тебе засмучувати, але зрозуміти, де ти щоразу вперто помиляєшся, й розірвати це зачароване коло — дуже різні речі.

Після майже п’яти років активного романтичного пошуку в Лос-Анджелесі, коли жодні стосунки не тривали довше двох місяців, мені вже було байдуже, що я повторюю той самий чортів сценарій і не можу від нього відійти. Я забила на те, що в більшості сталих стосунків увесь час сумувала, ридала й дивувалася, чому люди взагалі зустрічаються. Попри все це я вирішила, що мені потрібен постійний бойфренд. Хотіла довести собі та світові, що комусь та й потрібна. Навіщо? Та мене просто дістали колеги з їхніми розпитуваннями, коли ж у мене врешті хтось з’явиться. Я ж-бо просто знахідка! Один старший доброзичливець радив, що я мала б «підшукати хлопця, поки ще молода». Менш доброзичлива колега стверджувала, що моя основна проблема в бракові сексу. І хоч як мені кортіло зацідити тій колезі по в носа, та ідея вкоренилася — я не мала хлопця, отже зі мною не все гаразд. Ще одна проблема на мою голову. ЗВІДКИ ТІ ПРОБЛЕМИ БРАЛИСЯ?

Мене чимраз дужче дратувала необхідність пояснювати свою «самотність» сімейним друзям і знайомим парам. На вечірках, куди я єдина приходила сама, мене обступали парочки та, зазираючи в мій телефон, розпитували: «Як узагалі працює той ваш тіндер?», а тоді ахали й охали, коли я з виглядом чарівника демонструвала свайпання наліво і направо. «Шановні, не пропустіть дивовижної атракції! Легким порухом пальця ви можете відшити цілого хлопця!» Друзі самовдоволено щебетали: «Ми таких застосунків і близько не мали!», — вочевидь потішені, що бодай у цьому сподобилися зробити все «як належить» і не опустилися до жаху й приниження знайомств через інтернет. Вони звірялися, що «ніколи не змогли б знайомитись онлайн». Точнісінько, як хтось каже, що не п’є кави, а ти знаєш, що на язиці в нього крутиться «бо я кращий за тебе».

Мені вже голова йшла обертом від постійних виправдань на розпитування та непрохані поради переважно доброзичливих знайомих. Але найгірше, що всі ці обговорення мого невлаштованого приватного життя з часом підточили самооцінку та змусили постійно всім щось доводити. Я мала довести не лише друзям, а й собі, що таки заслуговую на любов. Байдуже, що моя кар’єра стрімко набирала обертів. Байдуже, що довкола мене зібралося фантастичне коло ЛЮБЛЯЧИХ подруг. Навіть не зважаючи на те, що я перевиховала себе аж так, що справді добре почувалася у своєму щоденному житті та пишалася результатами своєї праці. Здавалося, єдиний шанс довести, що я варта любові, — знайти собі хлопця. Тоді я запощу наші фоточки в інста, і всі побачать, що я не безнадійна, що комусь таки потрібна, і тоді, нарешті, настане щастя. Ох, Божечки...

Я засукала рукава і повідомила кожному, кого знала, а також багатьом незнайомцям, що відкрита до пропозицій. «Маєте для мене когось на прикметі?» — тітці, що депілювала мене воском. «Якщо ви мене ні з ким не познайомите, то хто ж тоді?» — цілковитому незнайомцеві, якого зустріла на робочому заході сім хвилин тому. Зрештою, колега, якого я обожнюю, сказав, що знає хлопця саме для мене: це Денні. Денні виявився красенем-фінансистом. Він мав успішну кар’єру, нещодавно придбав будинок і носив окуляри в роговій оправі. — «Так» за всіма пунктами. Усе було при ньому, а такі хлопці мені подобаються.

На першому побаченні, коли Денні пішов до вбиральні, я усвідомила, що він не поставив мені жодного запитання. Поки я цмулила свою першу текілу з содовою, він виступав з монологом про свою крутість та неабиякість. Чи знала я, що він увійшов до рейтингу «30 до 30-ти» Forbes? Чи чула, що Bloomberg News згадували його як одного з найкращих та наймолодших айбанкірів галузі? Та хто в біса такі ці айбанкіри? Це з тієї ж опери, що й айфони? Чи знала я, що він зависав з «Лін» після четвертого перегляду «Гамільтона»? Що за Лін взагалі? Про що він?... Аааааааааа! Це він хизується знайомством із Ліном-Мануелем Мірандою, творцем того мюзиклу. Круто, круто, круто. Мене вернуло від його невичерпного потоку вихвалянь, але зовсім не турбувало, що Денні не виявив до мене ні краплі зацікавленості. Я знала з попередніх самодосліджень, що він ідеально вписувався у мої шаблонні уподобання: мав усі позірні ознаки успішності, що я з дитинства навчилася цінувати, не надто переймався мною і викликав бажання врятувати його. Я все це знала. Знала достеменно, але на тому першому побаченні сказала собі подумки, що погоджуся на Денні.

Я була переконана, що зможу його змінити. Була певна, що виліплю з нього когось цікавого для себе. А як і не вийде, то... навіть і не знаю,.. — то принаймні матиму хлопця.

На одному з перших побачень ми сиділи в Денні вдома на дивані, виготовленому під замовлення. Він показував, як облаштував освітлення у вітальні для справжнього світлового шоу. Завдяки кольоровим лампам, коли він натискав одну кнопку на айфоні, нас заливало біло-жовтаве сяєво, немов ми опинялися в тропічній Африці. Інша кнопка переносила нас у так звану Ісландію, що своїм разючим поєднанням рожевого та синього радше нагадувала поганенький нічний клуб, аніж Рейк’явік. «Хіба це не космос? Ти уявляєш, я сам це налаштував», — розводився він, шукаючи мого схвалення. «Так, це чудово», — промурмотіла я, а насправді подумала, що це, певно, найочевидніша холостяцька фішка для зваблення серед усіх, що я лишень можу пригадати.

Я ж прийшла підготована й рішуче налаштована, що на цьому побаченні ми за будь-яку ціну маємо краще пізнати одне одного. Розблокувала свій айфон і відкрила для Денні тест «36 запитань, що ведуть до кохання» від New York Times. Пояснила, що ці запитання сприяють зближенню, зачіпаючи інтимні теми. «Люблю тести, я завжди набираю багато балів», — відповів Денні. «Тут не треба набирати балів», — пояснила я, сміючись. — «Цей тест просто допоможе нам стати ближчими. Я майже певна, що тут не буває переможців». «Ага. Ну, побачимо» — виклично відказав він.

Я поставила Денні одне з запитань: «Ти прагнеш слави? Якої саме?» «Таке просте запитання», — сказав він. — «Авжеж, я хочу слави, хочу, щоб мене пам’ятали». «Але як би ти хотів уславитися? Як саме люди мали би думати про тебе?» — наполягала я. «Та все одно як. За щось хороше чи погане. Мені байдуже, якщо мене ненавидітимуть. Головне, щоб пам’ятали вічно». Га? Ти серйозно, Денні? Тієї миті я мала б зірватися й тікати.

Та я не втекла. Я ще ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ зустрічалася з ним, хоча все віщувало якусь лажу. Ба ми експресом мчали до великої купи лайна! Одного разу він потайки обкурився травичкою перед святковою вечіркою, хоча й знав, що я не в захваті від шмалі. Тривожний дзвіночок. А як зверхньо він виголошував: «Це слушно!» — після кожної моєї тези, ніби це він визначав, які з моїх висловлювань цілком позбавлені сенсу, а які ні. ЩЕ ОДИН ДУЖЕ НАБРИДЛИВИЙ ТРИВОЖНИЙ ДЗВІНОЧОК. А потім, на винній дегустації, він порадив сомельє позбутися телевізора, бо ця індустрія, мовляв, доживає останні дні, вже й брикати перестала. ЗНАЮЧИ, ЩО Я ПРАЦЮЮ НА ТЕЛЕБАЧЕННІ Й САМЕ ЦИМ ЗАРОБЛЯЮ НА ЖИТТЯ. Це мало би стати найвиразнішим тривожним дзвіночком, бо красномовно свідчило про те, що він зовсім не переймався моїми почуттями.

Я з першого ж побачення знала, що ці стосунки приречені. Та це не заважало мені вихвалятись нашим щастям в інстаграмчику. Ось ми в поході, поруч зі вказівником «Стежка закоханих», грайливо вказуємо одне на одного. Ось ми позуємо з мавпами в зоопарку Сан Дієґо. З МАВПАМИ, ТРЯСЦЯ! І такі щасливі. Я хотіла збудувати щастя в інстаграмі, але так не буває. Щастя або в самих стосунках, або його нема. А в наших було порожнісінько. Щомісяця я відчувала дедалі глибше, що заслуговую значно кращого. Так воно і було.

Після тривалих обговорень із друзями та списаного щоденника я запросила Денні до себе на останнє побачення. Запекла курча, подарувала йому розкішні косметичні засоби для ванн і сказала, що все закінчено. Можливо, я трохи й заморочилася з цим розривом, але мені хотілося віддати данину тій подобі взаємин, що ми мали. Він не був поганим хлопцем. Просто був не для мене. Тож я хотіла добре запам’ятати, що як продовжуватиму в тому ж дусі, то невдовзі за тим же столом готуватиму чергове прощальне курча. Зробивши цей розрив пам’ятним, спланувавши й підготувавшись до нього, я мала нарешті запам’ятати, що, влізаючи у стосунки з хлопцем, від якого я не в захваті від початку, я ніколи того захвату не дочекаюся. Це як з приміркою взуття. Якщо блискучі досконалі шпильки не підходять з першого разу, то вони ніколи не стануть зручні, люба. Хоч би що казала продавчиня, жодне розтягування, розношування чи вкладочки це не виправлять. Того разу, пориваючи з хлопцем, я вперше в житті чітко знала, що я роблю. Після того не було жодних найостанніших фліртів чи нічних есемесок. Я відчула полегшу. Я й справді вирвалася з зачарованого кола.

Якщо ти погоджуєшся на стосунки з кимось, бо хочеш почуватися коханою чи з остраху, що коли не вхопишся за когось просто зараз, то іншого шансу тобі вже не світить, чи що на краще ти й не заслуговуєш, дозволь я тобі дещо скажу: ТИ НЕ ГОТОВА ДО КОМПРОМІСІВ. ЯКОГО БІСА ТОБІ ВЗАГАЛІ ЙТИ НА КОМПРОМІС? ЗАПАСИСЬ ПОПКОРНОМ, ВБЕРИСЬ У НАЙРОЗКІШНІШУ СВОЮ БІЛИЗНУ І ЧЕКАЙ, ЩО БУДЕ ДАЛІ. Ну, гаразд, може, це лише моя тема, з попкорном та білизною, але навіщо тобі погоджуватися на перше-ліпше? Якщо ти хвилюєшся, що ця людина ніби нічогенька і думаєш, що не тобі бути перебірливою, дозволь я ще дещо скажу: ПЕРЕБІРЛИВОЮ БУТИ НОРМАЛЬНО. Якщо нормально бути веганами, харчуватися за палеодієтою чи пити винятково воду з соком алое, то ти вже точно, курва, можеш обирати, з ким зустрічатися. І я маю на увазі не вишукувати собі багатенького хлопця чи дівчину, йдеться аж ніяк не про статки. А про те, що ми всі заслуговуємо, щоб нас щиро любили, заслуговуємо на щастя, від якого нам зриватиме дах і забиватиме дух. І на О-ТАК-ТАК-ДОБРЕ-ЩЕ ми теж заслуговуємо! Ти заслуговуєш на людину, з якою відчуєш себе королевою чи королем. І ще ти заслуговуєш цінувати когось понад усе і відчувати, як твоє серце переповнюється, коли ти впускаєш у нього цю людину.

Якщо зараз ти не можеш повірити, що варта якнайкращого, якщо ти зараз погоджуєшся на перше-ліпше чи думаєш погодитися, дозволь мені додати: компроміси не діють. Уся ця самотність, якої ти намагаєшся позбутися з людиною, яка ніби й нічого, пролізе й у ваші стосунки, і тоді самотніми будете ви двоє. Нема нічого гіршого, ніж відчувати самотність в інтимній близькості з кимось. Це особливий різновид відчаю, почуватися ляльками з пап’є-маше, що байдуже соваються помешканням, грають у сім’ю, вдають закоханість, а насправді є лише прозорими підробками справжніх стосунків.

Десь на тебе чекає твоя людина. Я не знаю, коли ви зустрінетесь. Я не можу передбачити майбутнього, але можу прямо сказати: що більше часу ти присвячуватимеш людям, які точно не твої, то на довше ти відкладаєш справжнє кохання. Ти просто не можеш притягнути свою людину на свою орбіту, поки вона завалена не тими людьми, немов космічним сміттям. Я от, скажімо, намагаюся притягнути сонце. Когось впевненого, оптимістичного та люблячого. Когось, з ким я не боятимуся зблизитись. Хлопця, про якого подумаю: «О, так!» І нікого іншого мені не буде треба. Я хочу вибивати чечітку та виспівувати з вершин Голлівудських пагорбів про те, який він чудовий, як я його обожнюю і як мені з ним добре. А доти я краще тусуватимуся зі своїми дівчатами. НАСПРАВДІ я хочу когось, кого радо познайомлю зі своїми подругами, щоб ми змогли тусуватися разом. Хочу, щоб ця людина принесла в моє життя світло, і хочу, щоб моя поява теж осяяла його життя. Та я гори хочу звернути заради нього. Я готова.

Якщо ти знаєш такого хлопця, познайом нас. Зрештою, хто, як не ти?

Запитання, які треба поставити собі, перш ніж почати зустрічатися з кимось, завдяки якому, дай Боже і босий Йосип, ти зможеш уникнути свого згубного сценарію і знайти щось краще, ніж зазвичай, навіть якщо ти справді щиро готова перейти від «усіх цих зустрічань» до чогось серйознішого:

І хай там що, сядь і порефлексуй трошки. Не дозволяй відразу закрутити собі голову. Може, тут річ у сайтах знайомств та всіляких епках, де кожного можна свайпнути чи заблокувати, та мені здається, що ми часом занадто швидко перескакуємо до нових стосунків, навіть не відмившись від попереднього відра помиїв. Іноді помічаю, що кваплюся знову на щось підписатися, бо О БОЖЕ, ТУТ ТАКИ МОЖЕ ЩОСЬ ВИЙТИ. Він подзвонив порадитися про плани на вечір? — «Як зворушливо, давай одружимося!»

Подумай хвильку, починаючи нові стосунки. Дай відповіді на ті запитання угорі. Піди прогуляйся і нехай усе перетравиться. Поговори зі своїми дівчатами. Зваж свої почуття до цієї нової людини. Тобі комфортно чи не комфортно в його товаристві? Невеличкий тайм-аут зараз зекономить тобі дні, місяці, роки, а може, й убезпечить від кількох розлучень у майбутньому.

Записки вдячності хлопцям, які, на мою думку, повелися зі мною погано

Хоча я й мала достатньо кепських стосунків, жодні з них не були цілковито змарнованим часом. Ну, гаразд, одні таки були. Атож, я про тебе, інженере, одержимий серіалом «Західне крило», який сказав, що йому «складно зважати на потреби інших», а тоді покинув мене, бо, як там... барабанний дріб... «Я в тебе не закохуюсь, і ти не певен чи колись закохаюся». Йой. Та ми лише три тижні зустрічалися! Я не знала, що в нас був такий суворий дедлайн для закоханості, Джошуа! Переважно ж я виявила, що кожні стосунки навчили мене чогось про мене саму — як я взаємодію з іншими та чого МУШУ за всяку ціну уникати в майбутньому. Навіть похмуріші епізоди, вимішані з дещицею часу й дрібкою смиренності, тепер визріли в мої найулюбленіші та найсмішніші спогади. ЧУВАКИ, ВИ МЕНЕ ТАК ПРОКАЧАЛИ! З тих романів я винесла колосальний досвід і хотіла би згадати джентльменів, які все це уможливили.

Це такий гойний-заспокійливий-КАТАРТИЧНИЙ-очищувальний-просвітлюючий-цілющий досвід, що ти, моя дорога читачко, точно маєш і собі спробувати.

Дякую, Кітсе, за науку, що не варто два роки зустрічатися з хлопцем, який швендяє й винюхує коло моєї кімнати в гуртожитку, якого всі мої друзі вважають «стрьомним» і «ревнивим», а надто — переїжджати разом до помешкання його батьків. Дякую, що підтвердив мудрість моїх друзів і їхню турботу про мене, тепер знаю, що маю частіше до них дослухатися. Також дякую за чудову прикмету: якщо стосунки починаються зі зрад — вони ПРИРЕЧЕНІ. Спершу ці походеньки можуть додати перчинки, навіть інтригувати, бо ніби хлопця не так просто цілком запопасти й полонити, але ж дуже хочеться, а ще — АХ, УВЕСЬ ЦЕЙ ДРАМАТИЗМ! Проте, коли все це лайно минає й ви починаєте зустрічатися... Ох, матінко... Тоді виявляється, що всі чари розвіялися, пристрасті катма, а ти запала на невиправного зрадника. І ще гірше — сама стала зрадницею. БУЕ! Не повертаймося більше ніколи до такого, будь ласка, дякую дуже.

Маю висловити подяку тобі, Денні, за ті запевняння, що мене ніколи не надрукують у The New Yorker, хоча це й була трепетна мрія всього мого життя, і я ротом просила тебе ставитися до цієї мрії обережно. Ти навчив мене, що коли хтось стверджує, начебто щось неможливе для мене, насправді та людина проектує власні обмежувальні уявлення про себе. Також дякую за найщасливішу згадку, що я маю про тебе — коли мене за пів року таки опублікували в розділі Daily Shouts, я почувалася так, ніби, оповита феєрверками, витанцьовую на твоїй могилі. Присягаюся всім святим, це була фантастична мить чистого торжества. Дякую тобі за це.

Також, Денні, як я могла забути ДИВОВИЖНУ насінину мудрості, що ти вклав мені в долоню наприкінці. Виявляється, щоразу, слухаючи, в якому я захваті від свого письменства, ти сприймав це, як завуальоване: «А ти, Денні, нікчема, геть нездатний на жодні прояви творчості». Ти дуже чітко дав мені зрозуміти, що просто НЕЗДАТНИЙ думати про будь-кого, крім себе коханого. Я ДІЛИЛАСЯ ЧИМОСЬ, ЩО СПОВНЮВАЛО МЕНЕ ЩАСТЯМ, А ТИ ПІДЖИВЛЮВАВ ЦИМ ВЛАСНУ НЕВПЕВНЕНІСТЬ. У книжках я читала про людей, які буквально вважають, наче все обертається довкола них, але було приємно запізнатися з такою людиною наживо. Дякую, що став матеріалом для мого почесного наукового ступеня з розпізнавання самозакоханості. Можливо, я колись прочитаю університетську лекцію на цю тему.

Дякую, Бене Фасте, за ЧУДОВЕ перше побачення, сповнене сміху. Дякую, що поцілував мене, а тоді здимів навіки. Ти ще живий, Бене? А так, — класне ім’я.

І що б я робила без тебе, Адаме? Ти навчив мене, що коли новий бойфренд напивається на своєму корпоративі так, аж я мушу притримувати його, поки він, шпортаючись, ввалюється додому, скидає свої лахи просто на кухні, його млявенький грибочок прозирає з труселів, ніби в пошуку сонця, а я відчуваю відразу й огиду і мої єдині поривання — оті що блювальні... Я навчилася, що В ТАКОМУ РАЗІ МОЖУ ПОРВАТИ З ЦИМ БОЙФРЕНДОМ. Коли хлопець нажирається в дим на початку стосунків — це достатня підстава порвати з ним. Я скажу більше — щоб когось покинути, не потрібні жодні додаткові підстави, крім бажання це зробити! Якщо ти читаєш це і саме хочеш із кимось розійтися, але переймаєшся, що «так не годиться», я тобі дозволяю. Зірви цей пластир.

Велика подяка Роббі за те, що заморочив мені голову низкою чудесних побачень. Ефіопське частування, де ми їли руками! Цілоденна прогулянка Пляжем Веніс! КОНЦЕРТ БРЮСА СПРІНҐСТІНА, зрештою! Я почула про Брюса вперше, та це було приголомшливо. Дякую тобі за місяць романтичних пригод. Також дякую, що подзвонив повідомити, що я така «серйозна» й що ти не певен, чи можеш зустрічатися з «реально дорослою людиною». З ким же ти хотів зустрічатися, Роббі? З дитиною? Дякую, що зник із радарів, коли я, трохи здивована і пришизіла, відповіла: «Так, чуваче, в мене в житті порядок, і що?». Приємно було дізнатися, що деякі чоловіки справді розраховують на токсичний безлад.

Дякую, Джошуа, що покинув мене ні з того ні з сього просто під час походу, а тоді почав радити подкасти про вплив Дональда Трампа на конституційне право. Кому всралися твої рекомендації, Джошуа? І, може, наступного разу ти б завершував стосунки, принаймні повернувшись із походу? Щоб ми не були вимушені по тому й далі дертися «стежиною сліз», так би мовити?

Спасибі й вам, Томасе, Крісе, Мете, що волали на мене. Мені знадобилося аж троє таких, але врешті я вивчила цей рецепт для всіх подальших стосунків: за жодних обставин я не заслуговую на крик. Ніколи–ніколи–ніколи. Хоч як я помиляюся й байдуже, який хтось засмучений чи емоційний. Крики — більше не варіант, і я не приймаю такої поведінки щодо себе. Кожен із вас мав свій особливий ритуал лементувати на мене (в машині, перед дверима бару, щойно я озивалася до будь-якого представника чоловічої статі)[37], було приємно дізнатися, що коли я, маючи відразу до конфліктів, замикалася, вашою реакцією було ще трошки поверещати. Справді, я реально вдячна, що допомогли мені встановити власні стандарти й межі дозволеного.

Оуене, хочу приділити особливу увагу тобі. Дякую, що запитав розмір мого бюстгальтера ще перед першим побаченням. Виявилося, що це був не жарт, як я подумала спершу. Ти продемонстрував мені, що деякі чоловіки й справді бридкі. Сама дурепа, що таки пішла на те побачення, й зовсім не дивно, що ти закинув мені старомодність і закомплексованість, бо не планувала з тобою переспати тоді ж таки. І дякую, що пропав безвісти після вечора невдалих спроб мене вмовити. Ти навчив мене уважно слухати хлопців і сприймати їхні слова за чисту монету, щоб швидко зрозуміти, хто є хто.

Чуваки кажуть, хто вони насправді. Слухай

Усе це реальні вислови дорослих чуваків, які за мною упадали. Мая Енджелоу свого часу мудро зауважила: «Коли хтось показує свою личину, вірте їм із першого разу». Мені знадобилося тридцять років, щоб зрозуміти ці мудрі слова. Я майже певна, докторові Енджелоу йшлося про те, що люди — бойфренди, друзі, батьки, родичі, власне, всі з ким перетинаєшся щодня — постійно демонструють, хто вони є, своїми вчинками та словами. Це неможливо приховати і нема жодних інших чарів для читання думок, ніж переконатися, що ти дивишся, слухаєш та зважаєш на те, що відбувається насправді. І ніде воно не справджується достеменніше, ніж у романтичних стосунках.

Моя проблема полягає в тому, що я ТАК добре вмію чути те, що хочу почути. Якщо хтось каже, що не шукав серйозних стосунків, я витлумачую це як: «Я не знав, що такі особливі дівчата, як ти, існують, і це змушує мене переосмислити все, щодо чого я раніше був певний». Коли на першому побаченні чувак оголошує: «По життю мене веде помста і лише злість дає мені сили вставати вранці[38]», я чую: «Я відкритий та чесний хлопець і з твоєю допомогою перетворюся на когось життєрадісного». Чи хтось із них сказав щось бодай віддалено схоже на мої інтерпретації? Чорта з два. Та це не заважає мені жити в альтернативній-ФАНТАСТИЧНІЙ-та-приреченій реальності того, що я обираю вважати за дійсність.

Колись я зустрічалася з хлопцем, що носив масивні, показні, епатажні прикраси в стилі «що-в-тебе-за-дракон-на-перстенику-любиш-драконів?» від David Yurman[39] і пішов на пенсію у сорок років, бо «вже досяг усього». Усього? Всього. На нашому першому побаченні, за келихом смачнезного червоного Монтепульчано, він пояснив: «Уся людська раса приречена. Ми лише мурахи, що повзають туди-сюди. Будь-які фантазії про свободу волі — просто фарс. Я думаю, чи не стати вегетаріанцем, щоб завдавати менше шкоди… Здається, я тільки й роблю, що шкоджу іншим». ТИ це чула?! Ти хоч слово з того почула? Я — НІ! Мала зірватися й тікати в напрямку Голлівудських пагорбів, а натомість міцніше вперлася підборами в землю де стояла. Я дивилася на його гігантський восьмигранний золотий перстень, на плетений браслет із блискучої шкіри зі срібною застібкою на зап’ястку і чула у своїй голові зовсім інше: «Я пережив тяжкі часи, та під усім цим мотлохом я милий і цілеспрямований. Порятуй мене з цієї чорної прірви».

Коли він сказав, що хронічно спізнюється й щоб я «не сприймала це особисто, коли він точно спізнюватиметься на наші побачення», мені почулося: «Я усвідомлюю, що маю проблеми з пунктуальністю, й виправлюся, бо ти мені подобаєшся». НУ ЗВІСНО Ж, він на півтори години спізнився на наше новорічне побачення. Я була зла, як фурія, та мусила проковтнути свій гнів, бо знала, що нема на кого нарікати, крім себе. Той козел КАЗАВ МЕНІ достеменно, хто він є.

І хто знає, скільки ще я вигадувала б собі альтернативну реальність із цим типом, якби він не зробив мені послугу і не втнув щось таке карколомно гівняне, що я просто не змогла зігнорувати. Одного вечора, коли ми збиралися піти перехопити тайської їжі, я написала йому: «Слухай, я щось недобре почуваюся. Може, лишимося вдома й подивимося щось? Зможеш принести мені чаю?» Я чекала на відповідь, а він не відповів. НІЧОГО. За цілий вечір. Так я й пролежала в ліжку без сну, прислухаючись, як в мені закипало й підіймалося аж до горлянки кислотне обурення. Наступного дня полетіла у справах до Сан-Франциско, певна, що отримаю від нього бодай звісточку. Тоді бачилися через день, не зникне ж він тепер просто так! Нарешті ще за добу, вночі, коли я вже нагострила на нього добрячий зуб за своє зболене серденько, він написав: «Вибач, що зник. Мав поговорити з психотерапевтом про твій чай. Не певен, що я з тих хлопців, які приносять людям чаї». ОЦЕ ТАК МАЄШ!

Не з тих хлопців, які приносять людям чаї? А З ЯКИХ ТОДІ??? Хто ж вони, ті нездатні ворухнути пальцем задля інших, які не можуть принести комусь чаю? І це він мав обговорити зі психотерапевтом? Ото я реготала. Я іржала як відьма над казаном, що зараз виморить страшним закляттям усіх хлопців і хлопчиків світу. Це був просто абсурд. Я вже не мала що перекручувати. Нарешті я змогла побачити буквально, що він за один. Коли зателефонувала, постановивши собі порвати з ним, то вирішила в цій розмові вдатися до того, що раніше нечасто робила: слухати. Розгорнула блокнот і занотовувала, щоб зранку, коли я за ним засумую, не виникло спокуси щось перекрутити. Я записала, що він був на антидепресантах і сказав, що сам не свій. Записала, що він страждає на дисморфію й що коли ми кудись ходили, йому складно було щось замовити, тож він волів уникати ресторанів. Я записала його слова: «Не сприймай це на свій рахунок. Я суцільний хаос і мушу розібратися в собі». Я записала все це, щоб потім знову не пудрити самій собі мозок.

Якщо у своїх стосунках ти фільтруєш, витлумачуєш і поводишся, як письменниця-романістка, як от я з цим чуваком, занотовуй правду, яку тобі каже партнер. Ти не маєш на цьому зациклюватися. Не мусиш записувати кожне слово. Та після побачення приділи три хвилинки й спробуй занотувати те, що він справді тобі сказав. Так ти не вигадуватимеш нісенітниць. Ти зможеш погортати сторінки і знайти, що він сказав, а не те, що тобі причулося, бо хотілося почути. Це спрацьовує й навпаки. Якщо він каже: «Ти мені подобаєшся, яка ж ти гаряча», тобі не має вчуватися: «Ну… таке собі». Якщо він каже: «Я б хотів зустрітися з тобою знову», — навіщо ти хвилюєшся й переживаєш чи сподобалася йому? Тобі сказано, що з тобою хочуть зустрітися ще! Вір тому, що чуєш насправді.

Гадаю, в більшості стосунків так і є. Люди мимоволі кажуть нам правду про себе. Маємо лише слухати. Якщо голова ОСББ каже, що погодити заплановані реновації у квартирі — не її компетенція, на твоєму місці я б їй повірила. Вона не зумисне пересирає тобі грандіозні плани покращення вентилювання, а просто не має таких повноважень. І марно з нею воювати, просто знайди вищу начальницю. Якщо хтось із колег прямо каже, що «жахливо планує свій час», то нема чого щоразу дратуватися, коли вона, ясна річ, завалює дедлайни на всіх проектах. Вона попередила тебе про цю проблему! Може, порадь їй щось із технік планування чи тайм-менеджменту або просто забий на це. Таро, будь ласка, годі злитися на Джозефін за її повільність. Нащо марнувати на це сили?

Пам’ятай: Поведінкою, виразами, словами та увагою люди щодня показують тобі, ким вони є. І ти так само. Якщо ти не притримуєш дверей для тих, хто йде позаду, то демонструєш, що для тебе нормально захряснути двері в когось перед носом. Такою ти хочеш бути? Коли ти кажеш друзям, що не готова до стосунків, не дивуйся, що вони ні з ким тебе не знайомлять. Чому хтось напружуватиметься задля того, до чого ти, з твоїх же слів, не готова? Коли ти кажеш, що «якось справляєшся з роботою», чи тобі «просто пощастило, що все так склалося», хай навіть ти бісова богиня своєї справи, навіть якщо ти вкладаєш серце й душу у свою працю й жодне «пощастило» БЛИЗЬКО не лежало з твоїми титанічними зусиллями, завдяки яким той «дохлий номер» обернувся ЗІРКОВИМ ПРОЕКТОМ, що дивного, якщо тебе все одно ніхто не підвищить? Весь минулий рік ти підважувала свої досягнення, приписуючи їх якомусь сраному везінню, замість того, щоб гордо їх визнавати. І знаєш що? — Твій бос тебе слухав. Моя тобі порада, фільтруй, що транслюєш в ефір, і переконайся, що ці меседжі тобі принаймні подобаються. Раджу дуже пильнувати, що ти про себе кажеш, бо люди довкола взагалі дуже часто мотають усе на вус.

Якщо ти не проти, повернімося буквально на мить до найбільшої, найглибшої й найважливішої правди людства: Критично важливо, щоб кожен із нас зрозумів, що не можна зустрічатися з людиною, якій впадло принести тобі чаю. Навіть не марнуй на таке часу.

О, де ж ти, сестро?

З усіх взаємин, що я хотіла підлатати, мої стосунки з сестрою були найважливіші. Я прагнула такого міцного зв’язку, щоб ми були найближчими подругами, щоби ЩОДНЯ зідзвонювалися, достеменно знали, що діється в житті одна одної, аж до смаку останньої скуштованої порції морозива. Враховуючи, скільки лайна ми вигребли разом, хіба не мали би бути нерозлийвода? Як Рейчел і Моніка, як Рорі та Лейн, як Тельма та Луїза? (Ну, може не як Тельма та Луїза, я не дуже точно пам’ятаю фабулу, але здається, вони уклали суїцидальний пакт після того, як одна з них когось замочила?) Коли мені виповнилося 27, а сестрі — 21, ми аж ніяк не були близькі. Її неможливо було видзвонити, й мене це неймовірно бісило (та візьми слухавку, Діано, я ж не бабця!), а в ті рідкісні дні, коли ми таки перетиналися, я якось несвідомо перетворювалася на впороте стерво. Зараз поясню.

Моя молодша сестра народилася за надзвичайних обставин. Вона з’явилася на двадцять шостому тижні, це зараз називається «глибоко недоношена дитина». Далекого 1991-го, в прадавні часи, коли курити в ресторанах іще не заборонили, а люди навіть не мали ІНТЕРНЕТУ, це називалося «смертний вирок». Вона важила трохи за 900 грамів. Була мацюпусінька. Буквально вміщалася на долоні. Коли мої батьки нарешті привезли її додому після чотирьох місяців інтенсивної терапії, п’ятирічна я заприсяглася захищати й дбати про нашу диво-малючку[40]. Бути її захисницею, боронити від нашого домашнього хаосу, ми мали поєднати наші сили і разом боротися з батьками й виступити проти цього страху Божого єдиним, неподільним фронтом. Аякже. Хотіла б я, щоб так і склалося. Натомість я була козою драною.

Вона пережила всі ці звичні сестринські вибрики (свавілля, обвинувачення щоразу, коли я сама лажала, страхітливі макіяжі та спроби витерти їх лляною олією, яку вона ненавиділа — кажу ж, звичний арсенал старшої сестри). А ще я була жахливо жорстока. Притискала крихітку до підлоги й випускала слину їй на лице або прикидалася мертвою, щоб її налякати. Вона змалечку відбивалася від моїх знущань. І то добряче. Я ніколи не забуду, як ми побилися так дико, що вона зірвала мені з шиї срібний ланцюжок. Я глянула в її червоне і мокре від сліз лице, а тоді на кулачок, з якого звисала розірвана прикраса. Оце молоток мала, подумала я.

Тепер добре розумію, що відбувалося. Я була цілком безсила проти своїх батьків, але існувала ця малеча, яку я могла щемити. І за все насильство, крики, свавілля, які я сама пережила за попередні п’ять років, я тепер могла відігратися на своїй крихітній, милій, невинній сестрі-янголятку. Можливо, ми би переросли це, якби не той невеселий факт, що розлучившись, мої батьки розділили нас, коли я мала дванадцять, а вона шість років. Ми росли нарізно і так ніколи не пізнали одна одної. Мені б так хотілося мати якісь не драматичні спогади про сестру, де б ми просто ТУСУВАЛИСЯ разом. На жаль, переважно згадується те, як я вела перемовини з мамою про зустрічі з сестрою.

Так склалося, що мої батьки не додумалися спланувати, як ми з сестрою бачитимемось, тому, в цьому батьківському вакуумі, мені у дванадцять років довелося головувати на наших спільних перемовинах щодо опіки над сестрою. Поки я не отримала водійських прав, то, коли хотіла побачитися з сестрою, мусила бачитися ще й з мамою. А от від цього я була така-щаслива-аж-мало-не-вистрибувала-з-машини-на-ходу щоразу, коли ми зустрічалися. Напевно, спогади сестри про мене зводяться до того, що я гнівалася або була вкрай роздратована. Я БУЛА ЗБІСА НЕ В ПОРЯДКУ.

На третьому році одіссеї до райських берегів турботи про себе, в чудові двадцять сім років, непорівнювано стабільніша і щасливіша, я міркувала, як можна відбудувати стосунки з молодшою сестрою. Почала помічати, що пишу в щоденнику про те, як би мені хотілося спілкуватися з нею, і що я не уявляю, як мені підманити її до себе. Як я можу їй сподобатися? Повторюю: я й досі переважно поводилася з нею як стерво. Коли, скажімо, поїхала навідати її в універі в Коннектикут, то просто не змогла СТРИМАТИСЯ й наполягла, щоб вона замовила на обід точнісінько те саме, що і я (салат, Діано, не солодкі грінки!) Або дуже чітко дала зрозуміти, що розчарована її побутовими рішеннями. Коли вона винайняла квартиру, навіть не оглянувши її перед тим, я допитувала сестру, як агент розвідки порушника державної таємниці. Чи й справді вона така безвідповідальна дурепа, щоб підписати орендний договір і залишити завдаток за квартиру, якої не бачила? А що як це все шахрайство? Що, коли вона через це зазнає фінансового краху? Невже за всі ці роки вона нічого не засвоїла на прикладі наших батьків?! І ЧОМУ ВОНА НОСИТЬ ЛИШЕ ПРИГЛУШЕНІ КОЛЬОРИ? Хіба не ясно, що вони роблять її бляклою? Коли я купила їй яскраво-рожеву торбинку на день народження, мені було боляче чути, що та їй не СПОДОБАЛАСЯ.

Намагаючись контролювати сестру, я, водночас, благала її пробачити мені моє ставлення до неї, маленької. Раз на рік, обливаючись слізьми, я просила пробачення, а тоді швидко про те забувала. «Діано, я ніколи не казала цього раніше, та я мала бути кращою старшою сестрою. Мені таааааак шкода, що не була. Ненавиджу себе за це. Чи зможеш ти мені пробачити, що колись я лякала тебе, що навернуся в саєнтологію і як ти через це плакала?» Я відчайдушно прагнула прощення, а Діана відверто знуджено казала: «Таро, торік ми це вже проходили. Я не вважаю тебе пекельною кобилою і не думаю, що ти така вже погана старша сестра. У нас була до біса нещаслива родина. Я тобі пробачаю. Пробач собі й ти».

Та пробачити собі я не могла. Я ні хріна не уявляла, що ще можна вчинити для налагодження наших стосунків, окрім того, щоб нескінченно себе картати. Я питала своїх друзів, як вони залишалися близькими з братами й сестрами. Переважно друзі жахалися через те, що нас з Діаною розлучили в дитинстві, і нічого не могли до пуття порадити. Дехто дивувався, довідавшись, що я маю сестру. Оце вже було тривожно. Я навіть шукала книжки про те, як налагодити сестринські стосунки, але не пощастило. Наші обставини були надто неповторні. Я розпитувала старших людей, колег, батьків, тренерів зі спортзали, котрі взагалі встановлювали зоровий контакт, лише намагаючись продати свої дико недешеві послуги, але ніхто не мав жодних відповідей. Так мені лишився єдиний варіант: змусити сестру підняти слухавку і дізнатися, чи не має вона якихось ідей щодо того, як, чорт забирай, нам діяти.

«Ого… Що ж, гадаю, це непоганий початок — відверто пого­ворити про те, що відбувається», — сказала вона, коли я нарешті додзвонилася. «Чи роблю я щось, що тебе бісить, чого б мені краще не робити?» — запитала я, таємно сподіваючись, що сестра й думки такої не допустить і проспіває: «Ти досконала, сестро Таро». Ха-ха, а от і ні. «Ну, постійні вибачення таки дратують. І всі непрохані життєві поради не дуже мене тішать». Ауч. Гаразд. Отже, є два пункти, над якими я можу попрацювати. «А ще, — продовжила вона, — мені здається, в тебе є уявлення про те, які мають бути наші взаємини. Типу, ідеально спілкуватися, зідзвонюватися весь час, а я от просто ненавиджу дзвінки. Я ні з ким не спілкуюся телефоном. Ти розповідаєш про своїх подруг, як вони весь час готові вислухати й підтримати тебе, та я не певна, чи зможу колись так підтримувати тебе. Це мене дуже засмучує… Боюся, для тебе я суцільне розчарування». Тут моє серце просто розірвалося на шмаття. ВОНА боялася, що розчаровує мене? Ой ні, Діано, ніііі. Не дивно, що вона не хотіла підіймати слухавку. Я тиснула на неї, мої перепрошення були егоїстичні, я очікувала так нездійсненно багато від наших стосунків, аж вона постійно почувалася недостатньо хорошою. Але вона ЗАВЖДИ була достатньо хороша. Та вона найкраща, чорт забирай.

«А давай, — сказала я, — на весняні канікули ти приїдеш до Нью-Йорка і ми влаштуємо сестринський ретрит? Просто побудемо разом. Я всеруся, та не буду тебе осуджувати чи коментувати будь-що, тільки на Бога, допоможи мені, добре? Кажи, як я почну молоти якісь дурниці». Вона витримала найдовшу на світі паузу, за яку в мене щонайменше тричі спинялося серце, обмірковуючи цю пропозицію. Нарешті погодилася: «Так, звучить непогано».

Ми з сестрою тиждень кружляли Нью-Йорком, намагаючись дізнатися більше одна про одну. Ходили до ресторану в Central Park на просеко. Грали в улюблені з дитинства картярські ігри, тоді я дізналася, що вона навчається діджейства. То їй подобається музика? А я думала, що вона поведена на самій лише науці й цілком позбавлена інших зацікавлень. «Поставиш мені якусь класну музичку?» — попросила я. Решту тижня ми слухали її улюблені гурти. По черзі вирішували, куди сходити. Вона повела нас до нового бутика Uniclo в центрі, а я повезла нас по барах Сохо. Вона обрала Парк скульптур Музею сучасного мистецтва, а я — пізній сніданок у своєму кварталі. Вона, очевидно, значно цікавіша за мене. Майже щодня ми починали сперечатися про якісь дурниці, коли я намагалася контролювати її. Але МИ З ЦИМ УПОРАЛИСЯ. ВПОРАЛИСЯ, ХАЙ ЙОМУ! Ми відшукували маленькі больові точки в наших взаєминах і зосереджено обмірковували та гоїли їх. Це не стримало мене від спроб покерувати РОЗПАКУВАННЯМ ЇЇ ВАЛІЗИ. З якихось причин вона не хотіла цілком викладати речі й весь свій одяг тримала стосом на своїй валізі. Уявляєш? Я просто не могла спинитися, вигадуючи різні способи розкласти речі. АЛЕ коли поділилася своїми пропозиціями, про які ніхто не просив, принаймні МИ ОБИДВІ зрозуміли, що відбувається, й просто почали з цього реготати.

Той тиждень у Нью-Йорку не виправив наших стосунків. Утім він заклав підмурівок нових взаємин, ізольованих від ускладнень нашого дитинства. Відтоді я уважно ставлюся до того, як з нею говорю, й щойно відчуваю, що перетворююсь на стерво, стримуюся. Також я кажу їй, коли вона часом завдає мені болю. Коли нещодавно я знову сказала, що мені бракує телефонних розмов, а вона в мільйонний раз відповіла, що не любить їх і йдеться не лише про мене, то на додачу вона вже написала мені листів на цілий рік, на кожен місяць по листу. Щоб завжди бути зі мною на зв’язку. Певно, наші стосунки — не та ідилічна картинка, що я собі науявляла, але вони значно кращі за неї. Вони дуже неповторно наші.

Я купу всього навчилася в сестри. Вивчила, що молодші[41] міленіали ненавидять телефони, дізналася, як зав’язати квадратний вузол (такий, що не випинатиметься й охайно лежатиме, якщо ти зав’яжеш так низ сорочки. Якщо маєш питання щодо цього — краще звернись до Діани, вона передивилася про це мільйон відео на ютюбі). Я зрозуміла, що не існує єдиного способу, в який «мають» складатися стосунки (і вони, певно, не мають складатись, як у Тельми та Луїзи), але я засвоїла, що як ти й завела звичку поводитися, наче вжалене стерво, цю звичку можна змінити. Секрет у тім, щоб бути відвертою з собою у ставленні до іншої людини. Замість того, щоб думати: «Як нечемно, що вона ніколи не погоджується потусуватися», — спитай себе: «Може, є причина, чому вона уникає мене?» Наважся визнати, як насправді ти ставишся до інших, і знайди сили змінитися, якщо тобі не подобається те, що ти виявиш.

Один зі способів швидко змінитися на краще, це діяти так, ніби ти найліпша, найдосконаліша версія себе самої. Які свої найкращі якості ти б хотіла показати цій іншій людині? Запиши їх. Як би ти хотіла, щоб ця людина почувалася у твоєму товаристві? Запиши й це. Як ти могла б виявити свою турботу просто зараз? Занотуй це теж. Переглянь свої записи, й дізнаєшся, як уже сьогодні можеш стати втіленням цієї ліпшої версії себе. Можливо навіть, причепи ці нотатки на дверях своєї спальні, щоб кожного ранку, покидаючи кімнату, бачити, ким ти хочеш бути. Якщо наполегливо практикуватимешся, ця краща поведінка ставатиме дедалі природніша для тебе, аж поки одного дня стерво кудись випарується. А натомість з’явиться турботливіша, добріша та щедріша ти. Це не чари, просто практика.

Діана і я тепер маємо традицію щозими їздити у Діснейленд. Ми весь рік плануємо, в якому порядку обходитимемо атракціони (спершу під’їдемо на Індіану Джонса, тоді поженемо як шалені на Космічну гору; це дуже важливо!), що їстимемо (Діана буде чаудер із молюсками на Новоорлеанській площі, а я напихатимусь чурос перед Маєтком з привидами, аж поки мене знудить). Може це трохи банально, що ми їздимо до Діснейленду, намагаючись трохи відшкодувати собі змарнованого дитинства, але біс уже з тим. Єдине, що мене обходить, це безоглядні розваги з моєю сестрою. Мені важливо знову побути дітьми, бодай однісінький день. Мені важливо, що ми змінили наші колишні стосунки та що тепер вона обирає, на який атракціон бігти далі. Інколи ми й у Діснейленді сваримося — у ДІСНЕЙЛЕНДІ, найщасливішому місці на Землі! Але це теж нормас. Це наші звичайні сестринські суперечки, на яких ми вчимося. Цього року, як ханукально-різдвяний[42] подарунок, я планую здивувати її вечором у Готелі Діснейленд, бо вона розповіла якось, що одного разу, ще маленькою дівчинкою, зупинялася там і думала, що це найелегантніше, найнеповторніше місце на світі. ТЕПЕР Я ДОСЛУХАЮСЯ ДО СВОЄЇ СЕСТРИ. Сама б я, певно, не додумалася там зупинитися, але я ЩАСЛИВА подарувати їй щось, чого хоче вона, для різноманітності.

Будь ласка, не розбовкай їй, хай це буде сюрприз.

Перелік способів відживити зламані стосунки

Чи є хтось у твоєму житті, з ким ти б хотіла відновити чи покращити стосунки? Можливо, це друг, колега чи старший наставник? Може, це брат чи сестра? Коли так, — ой-вей, як я тебе розумію! Повір мені, якщо взаємну довіру втрачено, відновити її непросто. Я б хотіла поділитися чарівною таблеточкою, але її не існує. Та можу порадити тобі кроки, які допомогли мені відживити взаємини. Як і з усіма травмами, це потребуватиме часу, але я спробувала, і ці ліки допомогли. Пам’ятай, що не завжди можна відбудувати колишні стосунки, навіть якщо сильно намагатимешся їх повернути. І не завжди вийде збудувати так, як ти собі уявляла. Але в більшості випадків тобі вдасться створити щось нове, щире, а може навіть і глибше.

Коли мій тато мало не помер

Я ВДЯЧНА ЗА любов мого тата, єдиного незмінного дорослого, що завжди був у моєму житті. Оскільки ми роз’їхалися з мамою й усе дитинство від моїх дванадцяти років украй рідко бачилися з сестрою, і жодна Мері Поппінс чи хтось інший мудрий не прилетіли з проникливими настановами на повітряному змії, мій тато дуже довго лишався для мене єдиною родиною. Коли я була маленькою дівчинкою, а він з’являвся вдома, то лоскотав мене і приділяв максимальну увагу. Потім він узяв непосильний кредит, щоб улаштувати мене до приватної школи і дати мені хорошу освіту. В Браунському університеті він допоміг мені з анкетою на отримання фінансової допомоги, а наступні десять років ми разом розрахувалися з моїми (ще досі, чорт забирай, не виплаченими) позиками на навчання. Він був поруч і коли я потребувала поради в робочих питаннях («чи мене оцінюють надто песимістично»), і коли в моїй крихітній студіо треба було замінити чортову душову лійку, що не так поливала як скупо скрапувала на мою голову (дякую, тату!)

Проблема цілковитої залежності від його підтримки полягала в тому, що я закривала очі/ігнорувала/витирала з пам’яті й відмовлялася визнати будь-який сильний біль, що він мені часом завдавав. Коли тато обрав травичку замість мене, школярки, я просто й собі почала покурювати, щоб притлумити страждання. Не могла перемогти, тому приєдналася. Коли мої батьки розлучили мене з сестрою, то скерувала весь свій гнів проти мами. Я просто не могла собі дозволити помічати тріщини на латах єдиного дорослого, що певним чином захищав мене. Щораз, коли він мене розчаровував, я це просто ковтала, глибоко закопуючи та вкорінюючи гірке відчуття невиправданих сподівань. Як неймовірний акт божевільного оптимізму, я й надалі сподіватися, що одного дня мій тато перетвориться на турботливого батька, що завжди поруч. На такого, як я завжди мріяла.

Замість того, щоб уже дорослою повстати проти нього або просто забити, збагнувши, що сподіватися на щось хороше від мого тата не варто, я намагалася виправдати всі очікування, які він мав щодо мене, і робила все, щоб «уберегти» його від усвідомлення того, ким я насправді була. О ні, я ж не була амбітною, емоційною, чутливою, пристрасною, креативною дівчинкою, яка потребувала, щоб мене обіймали і тримали за руку. Де там. Як на мого татка, я була пробивна, прагматична, підприємлива тітка, цілком здатна про себе подбати. Силувалася ніколи не плакати, бо він усе життя повторював: «Я не можу бачити, як ти плачеш». Тож я й перетворилася на людину, яку мій тато міг бачити. Ти теж так чиниш? Приховуєш щось задля комфорту інших? У двадцять дев’ять, на четвертому році моєї експедиції у світ турботи про себе і нарешті прозрівши достатньо, щоб побачити й, можливо, лише можливо, дай милостивий Боже, — щоб зцілити свої найглибші рани, я зрозуміла, що маю чимало незакритих проблем із татом. Що чіткіше це бачила, то незатишніше почувалася поруч із ним. Коли повернулася до Лос-Анджелеса, ми з татом розпочали традицію спільних недільних вечерь. Теоретично це мусило б мати такий вигляд: «О, як же чудово, татко тебе любить», та насправді, щойно ми сідали разом до столу, я відчувала, як шкіра палає на мені, й була готова тієї ж бісової миті сторчголов кинутися з краю урвища в озеро на дні каньйону. Здається, я була добряче накручена. Кожна дрібничка могла мене завести. Якщо він мільйонний раз розповідав мені, як рік прожив із собакою на вершині гори, харчуючись самими хотдогами, я пирхала: «ЗНАЮ, ТАТУ, ЦЮ ІСТОРІЮ Я СТО РАЗІВ ЧУЛА!» Якщо він скаржився на політику, я переривала його: «ТАТУ, КРАЩЕ НЕ ТРЕБА!» Попри те, що я вже була доросла жінка, психуючи отак, намагалася достукатися до тата як п’ятирічка. Як воно часто буває, в цілком підступній віковій метаморфозі, старіючи, мій тато став значно м’якшою версією себе колишнього, натомість я заледве стримувала гейзери роками тамованих емоцій, що проливалися тепер на поверхню моєї свідомості.

Якось в неділю я забирала його на чергову жахливу вечерю, й він видавався цілком угашеним. ФУ. СЕРЙОЗНО, ТАТУ?! Я спостерігала, як він смикає дверцята автівки, які насилу відчинив самостійно. Нарешті ввалився, а насправді — впав, на переднє сидіння. Та йому не вдавалося затягти в авто праву ногу. Зрештою він вчепився рукою за штанку і затяг її руками. «Тату, ти знущаєшся?» — спитала я, почуваючи біль/гнів/приниження/сум… серце мало не випало з моїх грудей. ЧОМУ МЕНІ НЕ ПЕРЕПАЛО БАТЬКА, ЯКИЙ БИ НЕ ОБДОВБУВАВСЯ ПЕРЕД НЕДІЛЬНОЮ ВЕЧЕРЕЮ? Він гиготнув собі під ніс, і я сприйняла це за дуже тривожний і жорстокий знак. Що в цьому було смішного?

Коли ми дісталися до ресторану, я була готова негайно ж забратися звідти. До сраки це все, подумала я. Якщо йому забракло совісті бути при відносній тямі на вечері, то чому я мушу з ним їсти? Кельнер підійшов до нас, щоб прийняти замовлення. Я побачила, що мій тато ворушить губами, але слова йому не давалися. Він блукав поглядом десь під стелею ресторану, ніби намагався вичитати їх там. О Господи Боже, що за лайно, тільки не це! Тато був не вгашений. З ним коїлося щось значно гірше і небезпечніше. Я прожогом підхопилася з крісла, наказала офіціантові витягати тата з ресторану слідом за мною, а сама рвонула до авто.

Ми мчали вулицями Лос-Анджелеса до лікарні. Тоді я не мала жодних емоцій, я була зосереджена на тому, щоб дістатися до лікарні НЕГАЙНО/десять хвилин тому/ЧОМУ-МИ-ДОСІ-НЕ-ПРИЇХАЛИ?! Тато, майже нездатний говорити, спромігся вичавити: «Мені шкода». Я поглянула в його збентежені очі, аж раптом відчула до нього більше співчуття, ніж за все попереднє життя. «Не вибачайся, тату! Все буде добре, це не твоя провина. Ми їдемо до лікарні». Я поклала руку на його плече і вже не забирала її.

У приймальні швидкої мене засипали запитаннями, на які я не знала відповіді. «Яка ваша родинна медична історія?», «Чи траплялися інсульти?», «Ваш тато нещодавно не потрапляв у ДТП?», «На які препарати він має алергічну реакцію?», «Які ліки він зараз приймає?», «Чи прийняв якісь ліки цього вечора?». НЕ ЗНАЮ, мені було так ніяково, аж хотілося кричати. Я не знала! І я не мала кого запитати! НІКОГО НЕ БУЛО, ВІН — УСЯ МОЯ СІМ’Я, ЯСНО, ШАНОВНА МЕДСЕСТРО? І дякую, шановна Медсестро, ви єдина, хто може нам зараз допомогти. Будь ласка, скажіть, що коїться?!

Ніч була нескінченна. Здавалося, ми все життя простирчимо в тому приймальному покої, але жодних відповідей так і не дочекаємось. О другій ночі новий лікар, можливо, п’ятий, що прийшов на нас глянути, знову запитав, чи мій тато не потрапляв нещодавно в ДТП. «Гм, гадаю, що він сказав би мені, але я не впевнена», — зізналась я. «Що ж, якусь черепно-мозкову травму ваш тато нещодавно точно мав. Можливо, від падіння або через ДТП, щось таке. У нього субдуральна гематома». ГОСПОДИ, А МОЖНА АНГЛІЙСЬКОЮ, БУДЬ ЛАСКА, ДЯКУЮ?! «У нього мозкова кровотеча. Він потребує негайної операції на мозку». ОПЕРАЦІЇ НА МОЗКУ??? «Є якісь інші варіанти? Я можу почути думку ще якогось лікаря?» — наївно допитувалась я. Трагічним тоном, який досі чула хіба в медичних серіалах, лікар відповів: «Не буде інших думок, оперувати необхідно просто вже. Якби ви трошки запізнилися, ваш тато вже був би мертвий».

Тато заледве розумів, що діється, тож головною була я. І мій мозок просто вибухав. ЧОМУ ПОРУЧ НЕ БУЛО ЖОДНОГО ДОРОСЛОГО, ЩОБИ ВЛАДНАТИ ЦЕ? Та часу на роздуми я не мала, потрібно було вирішувати. Я підписала два мільярди документів. Залишила свої підписи на всіх горизонтальних лініях світу. Ставила нескінченні запитання про те, як триватиме операція, що очікувати за «успішного перебігу», які ризики супроводжували цю процедуру, я записувала пояснення лікаря голосовими нотатками на свій айфон. Так я не мала б випустити з уваги жодної важливої деталі. Я навіть наґуґлила все, що можна, про кожного лікаря та медсестру мого тата[43]. Медсестри відвели нас до палати, де тато мав відпочивати перед операцією. Поки він лежав у ліжку, я сиділа поруч на холодному лінолеумі, тримаючи його руку. Поруч був стілець, але в цьому інтенсивно-зосередженому стані стілець мені чомусь видавався надмірною розкішшю, так, ніби сівши на нього, я могла розслабитися.

Я написала своїм дівчатам, тим людям, що складали мою набуту сім’ю. Розповіла, що відбувається, й запитала, чи хтось із них знає когось зі світу нейрології, що міг би дати мені пораду. Зателефонувала своїй тітці, а вона, хоча й теж небагато знала про медичну історію мого батька і не підтримувала з ним особливого зв’язку, сказала, що приїде негайно. ДЯКУЮ, ТІТКО ІЛЕЙНО. Ми не бачилися й не спілкувалися від минулого Дня подяки, та я була така збіса вдячна, що принаймні одна доросла буде поруч. О п’ятій ранку медсестра зайшла до палати і сказала, що до мене відвідувач. ГА? Як я пригадувала, стриптизерів до лікарні я ще не замовляла, хоча це був би шик, звісно. Відвідувач виявився батьком моєї подруги. Хоча Алексіс сама живе в Нью-Йорку, та коли я написала, вона негайно відрядила до мене свого тата. Пол не знав мого батька. Він і мене знав ледь-ледь. Але щойно побачивши, обійняв мене міцно і тепло, це вселило в мене трохи впевненості, а його коричнева шкіряна куртка трохи зігріла й моє змерзле тіло. Я навіть не помітила, що вже тремтіла. ДЯКА НЕБЕСАМ, ПРИЇХАВ ДОРОСЛИЙ! Подумала я. Тоді я переповіла йому про всі плани, розповіла про лікарів, яких обрала, та які післяопераційні приготування вже залагоджувала, і запитала, чи правильно я чиню. Чи, може, я щось випустила з уваги? Може, я мала ще щось зробити чи вчинити інакше? Він обійняв мене за плечі і сказав: «Дитино, в тебе все під контролем. Ти вже зробила все необхідне». Не Пол був отим дорослим, на якого я чекала. Я була.

Ніхто не мав мчати мені на порятунок. Направду, не було у світі нікого, хто залагодив би цю кризу краще за мене. Я знала, що робити, і дослухалася до своїх інстинктів, я могла дати з цим раду, а найважливіше, я з цим впораюся. Я мала неймовірну мережу підтримки, яку сама розбудувала, та передовсім, у найстрашнішій та найекстремальнішій ситуації всього мого життя я була власною опорою й підтримкою. Відчула гарячковий прилив усвідомлення, що зігрів мою закоцюблу шкіру та розлився глибоко в моєму тілі: хай що станеться з моїм татом, хай як завершиться операція, я виживу, в мене є я і я можу на себе покластися.

На ранок операції всі мої дівчата зібралися. Моя Гіллі, моя Джулія, моя Лорен, моя Фіш. Їхні мами теж. Моя сестра подзвонила з Коннектикуту і навіть взяла квитки, щоб негайно прилетіти додому. Люди, які ніколи в очі не бачили мого тата приїхали з пончиками, рідким киснем, обіймами та гламурними журнальчиками, щоб відволікти мене читанням. Мій бос сказав телефоном: «Не переймайся роботою. Будь там, де маєш бути. Ми цілком тебе підтримуємо». Минали дні, а мої друзі лишалися поруч, трохи дратуючи лікарняний персонал, медсестри почали жартома скаржитися, що ми влаштували «табір біженців» у приймальному покої. Вони кидали на нас щоразу похмуріші погляди, коли ми реготали. Ох, пробачте, що порушуємо тривожно-мобілізований настрій цього приміщення. Нам так шкода! Я так багато часу й зусиль вклала в побудову й плекання моєї сім’ї друзів, бо хотіла створити тісні родинні зв’язки, яких мені так бракувало. Та я ніколи не мріяла, що вони виявляться такі міцні та проявляться так потужно, коли я найбільше цього потребуватиму. До нестями вдячна за підтримку та любов, якою вони мене оповили. Зрештою, в мене таки була дбайлива родина, просто не та, в якій я народилася.

Більшість наступних двох тижнів я сиділа в татовій палаті, спала на канапі, на якій майже вміщалася, хоча ноги й звисали. Хоч і жила недалеко, мені хотілося бути на місці в ЄРЕТИЧНІ години обходів о четвертій ночі та шостій ранку, щоб почути про будь-які зміни стану мого тата. Агов, лікарі, скажіть мені, що це за розклад обходів? Ви не хочете, щоб ваші пацієнти нормально відпочивали? Одного з останніх вечорів у лікарні ми з татом їли спагеті, які мені вдалося протягти контрабандою. Спостерігали захід сонця. За щасливим збігом його палата мала два величезні, майже на всю стіну, вікна. Це створювало враження, що вся кімната висіла в повітрі й продовжувалася в небо. Дехто каже, що в Лос-Анджелесі такі красиві заходи сонця через забруднене повітря, та вони помиляються й, імовірно, страждають на цинізм. Наші заходи сонця кращі, ніж будь-де (виклик кинуто), тому що останні промені сонця заломлюються, проходячи крізь атмосферу, ніби крізь призму, і рухаються, вигинаючись довкола часточок пилу та води в напрямку Землі[44]. Саме це вигинання, ця рішучість якось дістатися до нас, попри перешкоди, перетворює небесну блакить на акварельні мазки фіолетового, помаранчевого та рожевого. Мій тато і я мовчки дивилися, зачаровані світловим шоу, як догоряв цей день. Ще один день, який мій тато пережив. Коли темрява огорнула небо, він запитав: «Таро, ти чула цю пісню «Сподівайся на краще, готуйся до найгіршого?»». Я не чула. Знайшла на ютюбі (виявилося, це пісня Мел Брукс із мюзиклу «Дванадцять стільців»), і ми її слухали. «Сподівайся на краще, готуйся до найгіршого. Хтось питиме шампанське, хтось помре від спраги. Ніколи не знати, як усе складеться. Сподівайся на краще, та готуйся до найгіршого!» Слухаючи, я помітила, що очі мого тата затуманились. «Отак я зараз і почуваюся. Сподіваюся на краще, та готуюся до найгіршого», — сказав він.

Тато перебував у найвразливішому стані за все його життя, лежачи в лікарняному ліжку, в лікарняній сорочці, з розпанаханим черепом, їв спагеті з коробочки, звіряючи мені свій страх за допомогою пісні. Сидячи на своїй маленькій канапі поруч із ним, я усвідомила: весь гнів до батька і весь біль, що його відчувала, були справжні, але я мусила переосмислити їх. Не сприймати так особисто. Мій тато не мав наміру занедбати мене, не збирався заподіяти мені шкоди. Він просто був нездатний подбати про мене краще. Я не багато знала про його дитинство, але зрозуміла, що нізащо на світі цей милий чоловік, що розмірковував зараз про бродвейський мюзикл, не міг би підступно планувати мучити мене. Певно, все, що накоїли батьки в моєму дитинстві, не мало до мене жодного стосунку взагалі. Не те, щоб вони мене не любили чи не вважали, що я заслуговую на турботу. Мої батьки просто не вміли любити мене й не знали, як про мене подбати. Найтісніші взаємини, що я лише могла уявити — дитини та її батьків, виявляється, переважно стосувалися окремо батьків та окремо дитини.

Можливо, в тебе не такі сумні стосунки з батьками, як у мене. Можливо, будьмо справедливі, ще й значно гірші. А може бути, що у вас чудові взаємини й ти нетерпляче чекаєш недільної вечері. Хай там як, а що швидше ми навчимося не сприймати нічого на свій рахунок, то простіше нам житиметься. Хлопець, у якого пелька не стуляється від крику, який ревнує до кожного стовпа, насправді сумнівається не в тобі, а борсається у власному лайні, а на тобі просто зривається. Бос, не здатний бодай на дрібку оцінити твою колосальну працю, не намагається применшити твоїх зусиль, він просто сам такий невпевнений, що щиро не може поділитися навіть одним лавровим листочком. Чувак, що ти з ним познайомилася в інтернеті й що місяцями скімлив, як «хоче потусуватися з тобою, але, на жаль, такий заклопотаний», не навмисне такий мудак, він зараз просто не може розділити себе дорогоцінного ні з ким іншим. Сусідка, що досі не помила посуд, хоча там вже утворюються нові, радіоактивні форми життя… що ж… от вона таки мала б його помити. Зрештою, ви ж розподілили обов’язки!

Йдеться от про що: ми щиро переконані, що поведінка інших людей СТОСУЄТЬСЯ САМЕ НАС. Якщо близькі люди завдають нам болю, то ми вважаємо, що їхні дії скеровані проти нас. Ми схильні інтерналізувати чужу поведінку та піддаватися сумнівам. Чим я це заслужила? Ми починаємо винуватити себе: До мене б не ставилися так гівняно, якби я була варта кращого ставлення. Та я маю тобі сказати прямо: це божевілля. Те, як хтось ставиться до тебе, не має практично жодного стосунку до тебе самої. Йдеться про саму ту людину та її обставини. Кожен борсається у власних проблемах, які часом, так глибоко закорінені, що не всі й не завжди усвідомлюють, що відбувається! Це ніби перед якоюсь великою вечіркою вони запхнули свою переповнену смітницю — залишки тайської їжі в коробочках, напівзгнилі банани — оце все запхали в якусь шафу в підвалі й забули про неї. Вони збиралися викинути сміття після вечірки, але смітниця стояла там роки й роки по тому, заражаючи смородом весь будинок, усе їхнє життя, а вони навіть не спромоглися її знайти, не змогли згадати про неї. Люди дають тобі найкраще, що можуть. Часом це «найкраще» аж ТХНЕ.

Ти нічого не вдієш із тим, як інші ставляться до тебе чи що вони кажуть, але ти цілком здатна виснувати з цієї моєї проповіді, що не варто нічого сприймати на свою адресу, люди ж бо — не залізні. Чи допоможе це тобі трохи відсторонитися у взаєминах, трохи спокійніше реагувати, менше гніватися чи відчувати менший біль, коли хтось зривається на тобі? Чи коли хтось зовсім трішки лажає? Чи дозволиш ти цьому знанню захистити тебе від стріл та шпильок противного від природи родича? Як зміниться твоє життя, якщо ти почнеш перебирати відповідальність за свої реакції?

Бо саме в цьому ти маєш неподільну владу. Викинь із голови уявлення, буцім усі зумисне ставляться до тебе погано, і спостерігай, як злість та відчуження поступово розтануть. Це потребує часу та зусиль, але воно діє. Коли ти позбудешся тих емоцій, що стримують та обтяжують тебе, які шепочуть «ЗІ МНОЮ чинять жахливо», в тебе з’явиться більше любові та співчуття. Звучить сопливо, правда? Так і є. Але від того це не менша правда.

Якби тато міг, я впевнена, він був би найкращим, чудовим татусем, про якого я завжди мріяла. Він заохочував би мою творчість, часто обіймав би мене і дав мені відчуття безпеки та любові. Я впевнена, що і він цього прагнув, та з якихось причин, цей бік його особистості не зміг проявитися, і я навчилася більше не мучити себе, очікуючи, що колись з’явиться той тато, якого насправді не існує. Я більше не сподіваюся на інше минуле та краще дитинство. Це так само нездійсненно, як і машина часу. Тепер я знайомлюся з моїм татом, яким він є насправді. І що чарівно — він виявився приємним дядьком, який щиро мною пишається, захоплюється човнами та спортивним спорядженням, який (переважно) мене вже не бісить. Він мій тато і я люблю його таким, який він є.

Дуже складно усвідомити, що ці стосунки не є особистісні. Але тобі добре вдаються складні речі. Ти, певно, теж виконувала всі додаткові завдання в молодшій школі? Я теж. Тому нам так легко порозумітися.

Практикуй не сприймати ВСЕ на свою адресу.

Буде нечесно сказати «не сприймай все на свою адресу» і не підказати, як це реалізувати. Це як дати тобі ключі від твого новенького «ролс-ройса» і не сказати, де я твою тачку запаркувала. Я ж не чудовисько. Діставай свій щоденник. Повторю: так, тобі потрібен щоденник. Розгортай чисту сторінку.

Це збіса непросто — перестати все на світі сприймати на свій карб. Як на мене, найскладніший для опанування інструмент у цій книжці — саме навчитися турбуватися про себе. Я теж часто зриваюся, тому знаю, що неможливо постійно все оцінювати саме так. Але прошу тебе бодай пробувати: намагайся розподіляти відповідальність хоч трохи раціональніше. Спробуй на крок дистанціюватися від того, як люди начебто кривдять тебе, і не сприймай це аж так близько до серця. Поглянь на це з віддаленішої точки. І, чорт забирай, я щораз вмовляю себе чинити так само.

Якщо ти не закохана в Парижі, то взагалі не закохана

Наступного року після того, як мій батько пережив інсульт, дві операції, численні виклики швидкої, реабілітації, коли він повністю відновився і дивом / якось / волею Небес цілком неушкоджений повернувся до життя, я вирішила, що пора жити на повну. Почала страшенно пишатися усвідомленням, що здатна пережити будь-що, що я вже пройшла вогонь і воду, що стала тією зрілою жінкою, якою завжди мріяла стати. Цю гордість я відчувала всіма своїми фібрами. Була врівноважена, сильна, міцно стояла на ногах, я була СВІДОМА і навіть на мить не думала втікати з цього життя, я навпаки хотіла бігти йому назустріч. Мені хотілося досліджувати, пірнати, мчати назустріч вітру з широко розплющеними очима і красиво скуйовдженим волоссям, — це я про свій внутрішній світ і про зовнішній теж. Я була готова смакувати життя.

Одного дня, вже тридцятирічною, точнісінько, як колись на другий день мого двадцятип’ятиріччя, я почала писати у своєму приватному ґуґл-документі, який зараз налічує сотні сторінок. У тому самому ґуґл-документі, що почався як покроковий план мого перевиховання. Тепер цей документ жив самостійним життям; це був колаж спогадів і пасажів, журнал статей і колонок із маленькими рубриками порад, які я почула від різних людей. Утім тепер я писала в ньому не у відчайдушній спробі врятуватися, я планувала викласти свою правду. Відкрити цей документ мене спонукало не засохле у волоссі блювотиння і не стривожені голосові повідомлення від моєї терапевтки в телефоні. Ні, цього разу почала писати, щоб оцінити, як багато мені вдалося змінити. Мені був майже тридцять один, і я систематично вела щоденник уже майже шість років. У п’ятдесяти чотирьох нотатниках я записала 21580 речей, за які була вдячна. Відтоді я мала щонайменше сто ароматних ванн, запалила безліч поховальних вогнищ, завела спеціальні шухляди в гардеробі, щоб викласти всі мої бюстгальтери й насолоджуватись їхнім звабливим виглядом. Я написала сотні листівок вдячності, а ще краще — отримала сотні листівок-подяк на свою адресу. Я видиралася на стільки гір і пагорбів, що вважаю себе «спортсменкою». Спортсменкою, бляха! Я, що одного разу мусила пробігти кілометр у габардиновій шкільній формі та сандаликах, тепер полюбила тренуватися. Подруги перетворилися на мою сім’ю, а я навчилася ставитися до власної родини, як до друзів. Я оточила себе речами та людьми, що дарують радість. І окидаючи поглядом своє сьогодення, як окидала поглядом свої володіння Клеопатра, я бачу, що за невеличкими щоденними проблемами розгортається широкий світ, і чекає на завойовницю. Я підкоряюся тільки собі, сама собі Королівська Високість. Я невимовно поважаю себе і готова до кожної нової пригоди, що може розпочатися щомиті. Я й гадки не мала, що цього можна було досягти. Навіть записуючи це тепер, мені майже не вірилося.

Не лише я дивувалася своїм досягненням. Усе свідоме життя дорослі, колишні колеги батьків, батьки моїх друзів, кожен колишній шкільний викладач казали, що не можуть повірити, що я витримала дитинство, яке мені випало. Одного разу я перетнулася з колишнім адвокатом мого батька: «Дозволь сказати, я досі не вірю, що ти взагалі вижила в тому домі та ще й так чудово вибилася в житті. Усі ці роки я часом згадував про тебе і твою сестру і думав, як мені шкода вас обох. Я дуже здивований, що ти не стала наркоманкою… Або й гірше…» Щоразу, коли я щось таке чула, мені було трохи образливо. Якщо всі так добре розуміли, в якій небезпечній ситуації я зростала, чому ці дорослі не втрутилися? Хоча, з іншого боку, ніби й розуміла. Я й сама дивувалася, що в мене все так добре. Але ж таки добре! ДІВЧАТА, У МЕНЕ ВСЕ БУЛО ДОБРЕ! І щоб пересвідчитися, що все налагодилось, достатньо було зазирнути у свої щоденники. На десятках списаних сторінок було видно чорним по білому, що я перевиховала себе і стала саме тією, ким хотіла бути. І ще одне відкриття з моїх щоденників: я зауважила, що знову й знову писала, як відчайдушно прагну відвідати Париж. У кожному нотатнику багато, багато записів про те, що «Я хочу побачити Париж», «Коли я зможу відвідати Париж?», «Я заслуговую на подорож до Парижа». «Таро, годі відкладати, лети до Парижа вже». На моїй дошці бажань висіло єдине фото — поштівка з Ейфелевою вежею, що тато надіслав мені її двадцять років тому. На звороті він написав: «Париж дуже красивий. Ми півдня ходили по ЛУВРУ», — великими жирними важливими літерами. Луууууувр (уже від самого цього СЛОВА хочеться опинитися в обіймах щетинистого, загорнутого в шарф француза). Моє захоплення Парижем було a coup de foudre — любов’ю з першого погляду. Відколи вперше побачила фільм «На останньому подиху» Жана-Люка Ґодара у старших класах на уроці французької, я незмінно хотіла бути хрестоматійною юною парижанкою. Ти знаєш цей образ: смугасті матроски, багато еспресо, біганина вулицями, низькі підбори, що цокотять бруківкою, магічне «я така природно вродлива, й навіть не свідома цього», багато макіяжу та червоної помади, багато коханців і вина… — чи є взагалі щось сексуальніше, щось шикарніше за французьку mademoiselle? Ще й більшість людей, які мене надихали, здавалося, мали духовний зв’язок із містом моїх мрій. Джоні Мітчел співала: «Я була француженкою у Парижі, я чулася вільною і живою», Гертруда Стайн працювала в Парижі, а найважливіше, напевно, — моя змалечку улюблена літературна персонажка Елоїза, я мала цілу блискучу й іскристу серію книжок, а одна з них — про пригоди Елоїзи в Парижі. Зростаючи пухкеньким дівчам в окулярах у Лос-Анджелесі, місті, що його культурний спадок обмежувався автострадами й ботоксом, я почувалася там не у своїй тарелі. Не мала ні прямого волосся, модного у 2000-х, ані популярних тоді ледь помітних брів, мені навіть не подобався серіал «Затока Доусона». Та скільки свободи й «мені насрати, що всі думають» було в Анни Каріни, Джин Сіберґ та Бріжит Бардо з їхніми щілинками між передніми зубами та розкутою поведінкою, і я мріяла, що зможу уподібнитись до них і теж закрутити палкий роман із Містом вогнів.

Уявляла себе за столом на патіо власного помешкання, як із червоними губами, місцевою газетою в руках я попиваю лате на сінематичному тлі сірих похилих паризьких дахів. Не обмежуй своїх мрій, дівчинко, мрій сміливо.

На першому курсі універу я, з фірмовою чорною стрічкою у волоссі, зав’язаною на бантик, низкою штучних перлин і дуже скромним запасом шкільної французької під моїм високо затягнутим паском, записалася на програму навчання за кордоном і поїхала у La Sorbonne. Тоді мені видавалося, що світ був ідеально розкритою устрицею, викладеною на крижаних кружальцях і готовою, щоб я проковтнула її, запиваючи коктейлем «Кір Рояль», merci beaucoup. Була певна, що завоюю це місто, а може, й лишуся тут назавжди, просто читати Бодлера та їсти всі різновиди сирів. У Парижі. Я могла бути ким забажаю. Кого в Парижі обходило, яке там я мала дитинство? Що не французів, то це вже точно. Їхня найголовніша, (здається), риса, що вони взагалі нічим не переймаються, вони просто такі от відсторонені. Вони вбираються в байдужість, немов у підігнану індивідуально сукню Dior, байдужість французам ідеально пасує і чудово на них сидить. А з того, що я бачила в кіно, французькі сім’ї колосально пришиблені. Моя, певно, була б нормальною у Франції!

Так я принаймні планувала. Реальність виявилася дещо інакша. У Парижі, хоч як соромно це визнавати, я перебувала в стані цілковитого хаосу. Якщо я й у двадцять п’ять була та ще мантелепа, можеш уявити, як я поводилася у двадцять один? Думаю, технічний термін на це — «дівчина-катастрофа, з якою ніхто не хоче тусуватися, бо вона псує кожну забаву». Я днями просиджувала у квартирі, сварячись по скайпу з бойфрендом, який був тоді у Провіденсі на Род-Айленді, і намагаючись переконати його, що ми маємо відкриті стосунки. А ночами валандалася містом із французом, скульптором на ім’я Жульєн. Старший за мене на п’ятнадцять років, Жульєн мав темно-каштанове кучеряве, розкошлане, шалено сексуальне волосся й дівчину, яка жила в Індії. Він пояснив мені, що у Франції так заведено. Атож, він має дівчину в Індії, але я теж його дівчина, тут, у Парижі. Не так це вже й дивно, стверджував він. Як же по-французькому! Я аж трепетала від захвату, коли він мене пестив. Його груба оливкова шкіра терлася об моє молочно-бліде, ніжне й недосвідчене тіло. Це вперше я зустрічалася зі справжнім чоловіком; неймовірно захоплювало те, як він умів розпалити для мене вогнище чи приготувати все на світі у своїй мистецькій студії за містом. Він познайомив мене зі своїм колом хіпстерів і письменників, включно з древнім біловолосим майстром з приготування крепів на ім’я Юґо, — в районі Маре його, здається, знали всі. Одної ночі в прокуреному барі Юґо гаркнув мені на вухо: «Тобі, мадемуазель, це місто належить тобі!» «О, Юґо, ти знав, що я хотіла почути!» — гукнула я і знову приклалася до пляшечки червоного вина. Справжньої пляшечки для немовлят, до слова, бо з невідомих мені причин, це було найгарячішим трендом 2007-го. ЖАХ ЯК СОРОМНО, ЗНАЮ.

Життя в Парижі мало бути колекцією гламурних, хоча й пошарпаних (не забувай, жила я на свою крихітну студентську позику) спогадів, та я пересрала собі все, бо курила забагато травички. Париж не є місто, уславлене марихуаною, але я була цілком залежна, тож негайно — тобто на другий день перебування — знайшла дилера-сенеґальця на ім’я Сова. Коли не сварилася з американським бойфрендом і не гуляла з французьким, я підпалювала, затягувалася, взувала височезні підбори і йшла до Лувру. Це звучить значно краще, ніж мало б. Спробую інакше: шмаль, дуже поганенька, ота низькопробна тирса, від якої ти кашляєш після кожної затяжки і в тебе завжди болить голова, шмаль, приправлена, певно, купою наркотичних домішок, про які я навіть думати не хочу, — вона позбавила мене спогадів. Скажімо, я знаю, що збула десятки вечорів із Юґо, готувальником крепів, але що він розповідав? І що з Жульєном… Моя французька була поганенька, а його англійська — її взагалі майже не було, то що ж ми удвох робили? Ну… Що ми робили я знаю, та мені б хотілося пам’ятати деталі. Мій час у Парижі скидався радше на сірий екран після титрів, ніж на саме кіно.

Я жила в Парижі, але не прожила цей досвід і вже точно — не оцінила його. Я жила в Парижі, але моє життя тоді цілком підпорядковувалося чоловікам і дешевій травичці. Тому потім я так багато писала про Париж у своїх щоденниках. Я хотіла, щоб Париж дав мені другий шанс. Але завжди знаходила відмовки й не купувала квитка. Париж був далеко. Це дороге задоволення. Я не мала пари. А хіба це не дивно, податися в Париж самій? Хіба ти не маєш бути закоханою, щоб поїхати в Париж? Я казала собі, що зачекаю на бойфренда, який буде вартий Парижа. Але до тридцяти він так і не з’явився, а я втомилася чекати. Тоді я вже уважно прислухалася до свого щоденника. А мій щоденник наказував вимітатися в романтичну подорож до Парижа. І хто я така, щоб сперечатися?

Париж зустрів мене небом кольору графіту. Темні хмари мали такий вигляд, ніби щомиті могли розверзтися й пролитися на місто проливною зливою, а натомість вони просто висіли там, як погроза, кидаючи на все похмуру тінь. Мені невимовно сподобалося. Париж був достеменно такий, як я його пригадувала: цинічно-прохолодним. Якщо найбільшим гріхом минулого разу було те, що мене постійно відволікали від міста внутрішні негаразди, то цього разу я мала намір бути присутньою. Я збиралася не робити нічого, що мусила, а лише те, що хотіла. Припускала, це означає, що я сидітиму в кав’ярнях, читатиму книжки та глибоко розмірковуватиму про життя. Я спакувала купу чорного вбрання, яке мало дуже пасувати до моєї серйозної філософської подорожі наяву і в думках. Та першого дня я поглянула на стос важкеньких книжок у моїй валізі й усвідомила, що зовсім не хочу читати. А також ані краплі не хочу щось обмірковувати. Я хотіла піти по магазинах.

Річ у тім, що Я НЕ ШОПЕРКА. Ненавиджу міряти одяг, бо ніщо не сидить на мені добре. А коли щось і пасує, о святі небеса, як я вимордовуюся, вирішуючи, купувати це чи ні. Мені здається, вартість жіночого вбрання заслуговує щонайменше на осуд, а щонайбільше — на пильну увагу антимонопольних комітетів. І все одно, з якихось незбагненних причин, єдине, що мені хотілося тоді робити в Парижі, це ПІТИ ПО МАГАЗИНАХ. Я купила досконалу маленьку чорну спідницю-олівець, щось дуже недооцінене і чудове для фігури. Купила чорний светрик із білим комірцем, що перетворює мене на паризьку версію Венсдей Адамс. Я ходила від одного сирного магазину до іншого, шукаючи найкращий, найзапашніший, із найвиразнішим смаком найфранцузькіший сир, який лише можна знайти. Я тягла свої знахідки до квартири, відкорковувала пляшку червоного вина, запалювала дорогу свічку та напихалася хрумким багетом із брі. Одного ранку я стояла в дико симпатичній пекарні на розі біля каналу Сен-Мартен і жадібно спостерігала, як пекар витягав шалено пухкі й смачні, ті, що аж тануть у роті, круасани з пащі сріблястої пічки. Коли він виклав їх один на одного, ряд за рядом, звівши круасанячу гору, я встала над нею і їла один за одним. «Мадемуазель хоче ще один?» — трохи стурбовано запитував. «О, мерсі, може ще шоколадний», — відгукувалась я з без тіні сумніву і не соромлячись крихт на губах. Я споживала Париж. У кожній крамниці намагалася ламаною французькою спілкуватися, знайомитися, заводити приятелів, і як завжди, — французи реагували дуже поблажливо. Вони цінували мої старання й охочіше показували нову лімітовану партію трояндових парфумів із ноткою спецій, які щойно доставили з Індії. Я натирала шкіру правого зап’ястка твердим пробником, і він миттєво танув, розкриваючи свій аромат. О, Париже, як ти мене заводиш!

Вештаючись магазинами і куштуючи місто на смак, я гуляла Парижем, дотримуючись усіх ритуалів, які створила за останні п’ять років. Перед прибуттям сказала собі, що не муситиму дотримуватися всіх звичок і що робитиму лише те, що ХОТІТИМУ. Утім, хоч як це дивно, спонтанно дотримувалась усіх хороших звичок. Виявляється, мені хотілося їх дотримуватись. Якось уранці, традиційно записавши перелік подяк, вирішила пробігти так далеко, як зможу. Як саме далеко, я напевне не знала. Стартувала з віддаленого закапелка району Маре близько шостої ранку, коли небо ще зберігало відтінок індиго, з навушників валив реп OutKast[45]. Повільно бігла порожніми вулицями. Ні людей, ні столиків коло кав’ярень, тільки я, та вузькі бруковані вулиці. Раннього ранку тепле жовте світло мерехтливих вуличних ліхтарів виблискувало в темряву, відбивалося на вкритих росою тротуарах та оповивало мене теплим сяйвом. Забігла в сади Тюїльрі, що біля Лувру. Був листопад, і знамениті, завжди досконало підстрижені паркові дерева цілком поскидали листя, оголивши дикі павутиноподібні плетива гілок. Я оббігала ставки, в яких плавали відображення порожніх зелених металевих лавок, кожна вигиналася, ніби запрошуючи сісти перепочити. Я відчувала, ось-ось їх заповнять люди, але зараз цей сад належав мені.

Я нарізала кола садами, аж поки вибігла нарешті до самого Лувру, величного, імпозантного, такого, що ніби каже: «Авжеж, знаю, що я велике цабе, то й що?» Те, що 1202-го[46] було закладене як оборонна фортеця для захисту невеличкого тоді міста Парижа, перетворилося на помешкання королів та королев, щоб згодом завдяки Французькій революції знову повернутися до простих людей. Під моїми ногами спочивав такий історичний пласт, що заледве стримувала захват від того, як круто / дивно / неймовірно мені пощастило так спокійно бігати цими історичними місцями.

Big Boi[47] читав реп у моїх навушниках. Я помітила ще одного бігуна. Ми обоє благоговійно зупинилися, коли позаду Лувру піднялось яскраво-жовте сонце, прорвавши хмари та заливаючи блідо-блакитне небо, перетворюючи шмаття білих хмар на німб довкола музею. Мить була така драматична, аж я і той другий бігун негайно перезирнулися й майже без слів — але з широченними усмішками — обмінялися телефонами і сфотографували одне одного на тлі Лувру, сходу сонця, на тлі самого Парижа, що прокидався для нового дня. Піт заливав моє лице навіть у прохолодному ранковому повітрі, хвостик розпустився ще кілька кілометрів тому, й моє волосся скуйовдилося великим розкішним безладом. Ноги відвалювалися з утоми, але серце просто вибухало від щастя. Я була саме тією, якою хотіла бути, і саме там, де хотіла.

Хоч я й почувалася «вільною і живою», як співала Джоні Мітчелл, і це почуття переповнювало мене аж до кінчиків нігтів, було дещо таке, що я страшенно хотіла утнути, але це вже видавалося надмірним. Ще зі старших класів мріяла купити незамінну в гардеробі кожної парижанки річ: класичну стьобану торбинку з клапаном на застібці від Chanel. Коко Шанель, перша леді-бос, одна з найперших жінок, що розбудували власні бізнес-імперії, створила сумку для сучасної жінки. Торбинка була практична — її можна було носити на одному плечі або через плече. До того, як Шанель винайшла шлейку-ланцюжок, жінки мусили весь час тримати їх в руках. Неможливо цілком збагнути чарівливості цієї речі, як і тих мадемуазель, для яких її було винайдено. Аксесуар магічним чином поєднував ансамблі речей і наділяв власниць додатковим шармом. У старших класах, намагаючись оговтатися через розлучення батьків, я створила фотоколаж, що зображував мене парижанкою. Я ховала його у своїй шафі. Головним акцентом цього колажу була торбинка від Chanel. Після університету я почала збирати гроші на торбинку. Це було вісім років тому. Тепер я вже точно могла собі її дозволити, але щороку, коли вже начебто наважувалася, щось мене стримувало — боялася того, що могло статися, якби я її справді мала. Може, світ розсипався б на друзки через те, що я запишалася аж так, що уявила себе достойною такої красивої речі? Чи мене б негайно пограбували, бо ніхто не має купатися в такій розкоші? Але цього разу моя душа волала, вимагаючи, щоб я взяла себе за руку і негайно повела в оригінальний магазин Chanel на вулиці Камбон!

Відчинивши масивні двері до скарбниці розкошів Chanel, я відчула, як зі мною туди входить історія тисяч жінок, які обожнювали Chanel до мене, але також і моя власна історія. Мої плани та сподівання стати тією жінкою, яка літає до Парижа, щоб на зароблені сумлінною працею гроші купувати собі речі, які їй подобаються. Я очікувала, що цей магазин буде шикарним, і не розчарувалася. З величними широкими сходами, що елегантно поєднували помешкання мадемуазель Шанель на другому поверсі з магазином, а сам магазин був саме такий розкішним, як я й сподівалася. От чого я не очікувала, то це черги.

Треба було добряче постояти, щоб тільки поговорити з консультанткою. І черга була чимала, щонайменше семеро людей попереду, відмежовані білою мотузкою. І! Тобі потрібно було спитати когось іще, чи можеш взагалі стати в цю чергу. Quelle horreur![48] З огляду на ціни Chanel, черга з покупців видавалася чимсь просто немислимим. Хто всі ці багатійки? Я майже десять років відкладала гроші, щоб бодай гіпотетично замислитися про купівлю цієї торбинки. Негайно почала себе шпетити: чому я така дурноверха? Чому ця покупка така мені важлива? Чому я не читала жодної книжки? І як це тупо і безглуздо, стояти в черзі, щоб протринькати стільки грошей? ТА ЧОРТ ЗАБИРАЙ! А потім збагнула, що це промовляє моя внутрішня неподруга. Я навіть змушена була промовити вголос: «Слухай сюди, курво, я тяжко працювала, я на це заслужила, а тебе на це свято життя взагалі не запрошували». На щастя, ніхто не помітив мого короткого нападу роздвоєння особистості. А за мить жінка в білих рукавичках, у твідовому костюмі і з чорною лакованою тацею в руці запитала, чи я хочу капучино. Oui, oui, залюбки.

Коли десь за пів години нарешті підійшла моя черга, продавчиня з ідеальною зачіскою на ім’я Вікторія провела мене до своєї вітрини. «Що я можу показати мадемуазель?» — запитала вона. «Я точно знаю, що мені потрібно. Торбинку середнього розміру з клапаном із рельєфної шкіри на застібці, будь ласка». Я завжди мріяла саме про таку. Не потрібно було дивитися інші. Я ЗНАЛА, ЧОГО ХОТІЛА. «Мадемуазель, мені шкода, але цю модель розкупили». Розкупили? Торбинку, що коштує більше за мою орендну плату, РОЗКУПИЛИ?! ТА ХТО КУПУЄ ЦІ, БЛЯХА, СУМКИ? Було відчуття, наче мене вдарили під дих.

Вікторія поцікавилася, чи я хотіла би поглянути щось іще? «Звісно, — збрехала я і єхидно запитала: — Чи маєте щось класичніше?» «Безперечно. Я маю дещо, що може дуже сподобатися мадемуазель». Поки Вікторія віддалялась, я невідривно стежила за нею. Повернулася вона з білою коробкою. «Цього ще не виставляли, — майже прошепотіла вона, знімаючи кришку руками у рукавичках. Розгорнувши пелюстки делікатного білого паперу, вона зняла захисний мішечок і показала велику торбинку з клапаном. Я не бачила досі цієї моделі та, ПРИСЯГАЮСЯ, — це була любов з першого погляду. Звучить як перебільшення? Так і було. Це було, трясця, неймовірно: МЕНІ АЖ ДУХ ПЕРЕХОПИЛО на вигляд цієї торбинки. Така витончена, така сексуальна. Так, вона була більша, навіть чималенька, але скроєна так досконало, що на вигляд розмір був просто ідеальний, зовсім не надмірний. Хоча як можна сказати «надмірний» про сумочку Chanel. Золота застібка виблискувала так, аж заломлювала світло. У животі в мене стрепенулися метелики, ніби зустріла хлопця, з яким закрутила б дуже серйозний роман. Я нервово торкнулася шкіри. Торкаючись її ніжно-ніжно я потягла за ланцюжок, щоб перетворити її з сумочки, яку надівають по діагоналі на торбинку, яку носять носять на плечі. Посуваючись, ланцюжок чарівно клацав. Тоді я знову подовжила його і накинула через голову по діагоналі, ніби нагороджувала себе орденом. Поглянула у високе дзеркало і, немов наречена, яка щойно приміряла свою весільну сукну, я зрозуміла, це саме вона.

Вікторія утаємничила мене в секрети торбинки. Показала кишеньку для чайових, яку Коко придумала, щоб легко було сягнути по кілька франків для лакея. Потаємну кишеньку для любовних листів та кореспонденції. А я дуже хотіла любовних листів і кореспонденції. Сподівалася, що спеціальне місце для зберігання таких послань прискорить їхнє надходження. Ще вона пояснила, що внутрішня підкладка була кольору бургунді, адже Коко розважила, що в торбинці з чорною підкладкою неможливо щось знайти. Точно в яблучко, Коко. Торбинка справді була водночас практична і чарівна, я не сумнівалася ані секунди, купуючи її. Час настав. Вікторія піднесла мені келих шампанського, і коли я розрахувалася (у зовсім іншій залі, де я, до слова, теж мала вистояти чергу), продавчиня влаштувала мені цілу фотосесію на сходах Chanel. Оце вже було трохи незручно, вона зробила щонайменше тридцять п’ять знімків, поки я з сумкою позувала на сходах. Але я хотіла мати щось на згадку про цю мить переможної незалежності. На згадку про те, що хай яке невеселе, майже нелюдське було моє дитинство, та, попри всю безнадійну ненависть до себе і відверте самознищення себе, двадцятирічної, я вижила і була вдячна за все, чого я навчилася з цього досвіду. Я знаю, це трохи дурнувато, але все, чого мені хотілося цієї миті — розпластатися на тих сходах і катулятися по килиму, як безпардонне дітисько, радісне, захоплене, вдячне, що нарешті сюди дісталося. Я вийшла з магазину Chanel і майже підстрибом попрямувала вулицею Сент-Оноре з моєю великою торбинкою з клапаном на застібці через плече. Так давно я прагнула стати тією дівчиною, що літає до Парижа просто через бажання побути в Парижі, і нарешті Я НЕЮ СТАЛА. Те, що я перестала відмовляти собі в найглибших прагненнях, варто було відзначити. Згадала, що просто за рогом розташований готель «Ritz». Ніколи досі я не бувала там, а зараз випала ідеальна нагода зайти на аперитив до розкішного гламурного лобі. Я пропливла імпозантною і штивною Вандомською площею, такою вишуканою й приголомшливою завдяки вивіреності найменших деталей, що я аж стишила кроки моїх білих конверсів[49]. Я роззиралася на досконало цілісну, ретельно продуману єдність сірих фасадів і міркувала, що може відбуватися по той бік зачинених дверей. Протанцювавши площею, окинула «Ritz» поглядом від фундаменту до даху. Тут відлунювали кроки Фіцджеральда, Гемінґвея, самої мадемуазель Шанель, а тепер, якимось дивом, і мої власні. Я влетіла до готелю, ніби це було звичним ділом, так, наче бувала тут мільйон разів, і гордо попрямувала своїми конверсами до теплого, оздобленого деревом лобі-бару. В романтичному затишному куточку я сіла за столик для двох. Одне крісло для мене, друге — для моєї торбинки.

Ритуали Добробуту

Твоя черга

Тобі може видатися, що якось несерйозно закінчувати цю книжку історією про купівлю елітної сумочки в Парижі. На це я можу відповісти лише одне: «ДЯКУВАТИ БОГОВІ, що ця історія й справді вийшла несерйозна і навіть ексцентрична, у цьому вся суть, хіба ні?» Завершити мені хотілося історією, що не буде болісною чи складною, що буде переможним останнім стрибком на шляху успішного перевиховання. Я прагнула тебе залишити саме з цим враженням, бо хочу, щоб і ти мала свою «паризьку подорож», хочу, щоб ти теж отримала свою «торбинку». Для мене ця сумочка була лише символом того, що я пережила тяжке дитинство і юність, але розквітла, що перетворила болісну історію на прекрасну — ту, яку можу назвати своєю власною. Це матеріальна маніфестація моїх багаторічних зусиль і праці над собою, зростання тієї дорослої жінки, якою я завжди хотіла стати. Це був мій талісман. Декларація приватної незалежності, довіри до себе, дозволу насолоджуватися, бляха, власним життям!

Думаю, багато хто збуває своє життя, так ніколи і не поживши. Грають ролі, які їм роздали ще в дитинстві, не замислюючись, чи взагалі хочуть бути такими. Вони звикають навіть до зовсім некомфортних обставин. Дозволяють дням, тижням і рокам накочуватись, як хвилі накочуються на берег, і навіть не усвідомлюють, що можуть УСЕ ЦЕ змінити. Та я не вірю, що в тебе буде так само. Якщо ти зайшла так далеко зі мною, читаючи цю книжку, якщо взялась до зцілення себе, отже не будеш однією з тих, хто на смертному одрі шкодує: «Якби ж я могла відважитися жити так, як мені хотілося, а не так, як від мене очікували». Ти не думатимеш: «Якби ж я дозволила собі бути щасливішою». Ти ж знаєш, що саме про це люди найчастіше шкодують, помираючи? Я знаю, бо заґуґлила «про що люди найчастіше шкодують, помираючи?» і з’ясувала, що Бронні Вер, паліативна медсестра з Австралії, що тривалий час доглядала людей, що помирали, написала про це цілу книжку: The Top Five Regrets of Dying[50]. Вона знову й знову бачила тих, котрі понад усе шкодували, що не жили так, як їм хотілося, й не давали собі бути щасливими.

Я просто не вірю, що ти шкодуватимеш про те саме.

Я бачу, що для тебе заготоване щось краще: життя, прожите усвідомлено. Бачу, як ти куруєш, культивуєш і створюєш для себе світ, в якому ти шалено свідома своїх бажань, вдячна, що тобі взагалі пощастило бути там, де ти є. Життя, в якому ти любиш і дозволяєш любити себе. Я бачу тебе зануреною у твій світ, бачу, як ти скеровуєш його ніжно, але впевнено, вкладаючи всю душу й отримуючи натомість найдивовижніший досвід. Бачу, як він турботливо тебе огортає і пристрасно боронить від усього лихого. Таким я бачу твоє майбутнє.

Ми чудово провели з тобою час, я відчувала твою підтримку на кожному кроці. Відчувала твоє тепло, присутність і цей твій неймовірний парфум (чи крутий шампунь?) Хоч би що то було — користуйся ним і надалі, цей аромат тобі дуже пасує. Дякую, що підбадьорювала мене на цьому шляху, що вболівала, коли я ділилася тим, про що було страшно розповісти. Маю зізнатися, часом я панічно боялася, але ти дала мені відчуття безпеки й віру в те, що я не сама, ти підживлювала мої сили. Ти була поруч, коли я найбільше потребувала тебе, і я завжди буду поруч, коли ти потребуватимеш мене, маєш просто розгорнути цю книжку знову.

Тож, дорога моя подружко, який він, твій Париж? Що стане для тебе пробіжкою назустріч світанку? Чим буде твоя символічна сумочка Chanel? Які твої улюблені квіти? На що ти досі чекаєш?! — Тепер твоя черга.

Від усього серця, з усіма блискітками світу, зі сльозами, що навертаються на очі, з липким і мокрим (через подвійний шар бальзаму для губ) цілунком… — Люблю тебе.

Трохи сопливо? Трохи занадто?

— Так, але мене не гребе.

Цьомаю. З любов’ю

Тара.

(або T$ — досі користуюся цими ініціалами)