Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Свіжий старт

За час практики, що тривала два з половиною роки, мої ритуали для заспокоєння розуму виправдали себе. Я більше не плакала за столом на робочому місці, не ходила з панічним спазмом в районі серця. Звісно, час від часу іще втрачала рівновагу. Ще траплялися періоди, коли негативні думки скидали мене на кілька сходинок униз, але я вже була свідома того, що відбувається, а також опанувала інструменти, які, коли спотикалася, повертали мене на стежку турботи про себе. Я докорінно перевиховувала свій розум і, леді та джентльмени, воно спрацьовувало. УРААА! ЗАПУСКАЙТЕ ФЕЄРВЕРКИ, ТРЯСЦЯ!

Пропорційно з тим, як зростала впевненість у собі, раптом почало зростати і бажання повернутися до Лос-Анджелеса, того самого місця, з якого я відчайдушно прагнула втекти. Я сохла за Східним узбережжям в дитинстві, але зараз була втомлена складними реаліями життя в Нью-Йорку. Метро, якого в найпотрібніший час не було. Кельнерки, які поглядали вкрай підозріливо, чуючи від мене: «Як вам сьогодні працюється?» Ловила себе на реченнях у щоденнику на кшталт: «Хіба не було б чудово жити в Лос-Анджелесі, де СОНЦЕ, а НЕ полярна заметіль?» Я схильна до сезонних депресій (а як по правді, то хто ж не схильний?!), а оскільки моя нью-йоркська квартира мала вікна, єдиним джерелом світла для яких була цегляна стіна навпроти, то я жила в постійних сутінках. Знову спіймала себе на тому, що пишу: «У Лос-Анджелесі набагато більше можливостей працювати в індустрії розваг, а оскільки це моя пристрасть, то переїзд має сенс».

Я висловлювала своє бажання перебратися назад у Каліфорнію на папері, але не могла придумати, як це так провернути, щоб не втратити роботи, яку полюбила і з якою почувалася добре. А потім, найдорожча читачко, сталося найнеочікуваніше-дивне-НЕМОЖЛИВЕ-мені це сниться? Я саме була в Лос-Анджелесі, відвідуючи офіс нового телешоу, Key & Peele, на якому працювала дистанційно, коли зателефонував мій бос із новинами. «Я переїжджаю до Лос-Анджелеса. Не лякайся: робота залишається за тобою. Просто доповідатимеш мені з Нью-Йорка». Мій бос, бруклінський хіпстер, переїжджав до Лос-Анджелеса? Отак несподівано? ЧИ ВІН ЗНАВ, ЩО Я ХОТІЛА ПОВЕРНУТИСЯ? Чи це і був отой «крихітний, маленький прорив», що про нього кілька років тому розповідав Джон Стюарт?

Не замислюючись про те, що мене наче веде чиясь невидима рука, я поклала слухавку, увійшла до кабінету головних зірок телешоу і пояснила, що могла би працювати краще, якби перебувала в їхньому офісі в Лос-Анджелесі. Хіба вони не погоджуються, що мій переїзд таки необхідний? «Авжеж, будь ласка», — без особливого ентузіазму відповіли вони, а потім продовжили дискусію, яка саме була в розпалі, що ж його замовити на обід. Я перетелефонувала босові в Нью-Йорк і повідомила: «Кіґан та Джордан сказали, що я маю працювати в їхньому офісі у Лос-Анджелесі. Чому б мені теж не переїхати, щоб ми запустили відділення на Західному узбережжі?» На щастя, вони одне з одним не сконтактовувалися, і мій переїзд погодили. Від цього виграли всі: Кіґан і Джордан запопали віддану цифрову продюсерку для програми, що лише починала набирати обертів; Comedy Central дістали кращі можливості кастингу; а я не могла придумати причини НЕ переїжджати, якщо все йшло так гладко. І хоч це скидалося на магічне везіння, яке не вимагало жодних зусиль, шлях для мого стрибка за найпершої ж нагоди звільнило саме те, що я прописала свій намір так багато разів, а також усвідомлення того, чого я насправді хочу. Невидима рука, що вела мене, була моєю власною.

Перш ніж назавжди покинути Нью-Йорк, я поїхала в Лос-Анджелес на промо-зйомку. Промо-зйомка — це коли приголомшлива купа часу та грошей тринькається на фільмування зірок телешоу для реклами. Пам’ятаєш всю оцю «рекламу»? Те, на чому ти перемикаєш канал? Ці зйомки зазвичай набагато екстравагантніші, ніж продакшн власне телешоу. Багато простоїв та кейтеринґу, допоміжний персонал пропонує «медово-бананові-капустяно-льодяні-смузі» та крихітні шматочки сендвічів із грильованим сиром у мисці з помідоровим супом. Такі перерви я збувала з Йєном Робертсом, одним із менеджерів Key & Peele і моїм приватним героєм. Він був одним із засновників «Бригади Порядних Громадян»[22], що, крім новаторського телевізійного шоу, була ще й філософською школою про те, як створювати комедії. Я відвідувала заняття «БПГ» і прочитала їхню книжку, тому щоразу, розмовляючи з Йєном, ловила кожне його слово, ніби на майстер-класі. «То що, повертаєшся до Лос-Анджелеса?» — запитав він, поки генератор диму наповнював «туманом» знімальний майданчик, оформлений як «нічний клуб». «Так, думаю про це, але трохи хвилююся. То був мій дім і… ну... цей дім не був щасливим місцем». «Переїзд, — сказав він, — це хороший спосіб позбутися зайвого багажу чи струсити з себе те, що колись було твоєю дійсністю, і вирішити, що буде твоєю дійсністю тепер. Це найкращий спосіб виробити нові корисні звички». І від надлишку штучної пари в приміщенні, і від справдешнього осяяння від його слів у мене по тілу пробіглися мурашки: Лос-Анджелес стане для мене чистою сторінкою, щоб створити ті ритуали, яких я потребувала найбільше.

Я вирішила, що хочу переїхати до Лос-Анджелеса, щоб виробити здорові звички для свого тіла. Я так довго посилено працювала над розумом і душею, але почала помічати, що в Нью-Йорку було ще легше уникати факту, що маю ще й фізичне тіло, яке теж потребує турботи й уваги. У місті, де цілком нормально накотити перед зустріччю, де більшість днів на рік ти вбрана як капуста і закутана так, що твій силует нагадує амебу, де приглушене освітлення не інтимне, а обов’язкове, щоб ніхто не зауважив, які ми всі бліді, я не переймалася своїм фізичним тілом, за винятком ранкових пробіжок, покликаних переважно лише провітрити голову. Насправді, я ніколи не пробувала стати сильнішою. У Лос-Анджелесі, де більшість року сонячно, ти вимушений бачити себе. Підтримана словами Йєна, нова я вирішила їхати до Лос-Анджелеса з нетерплячим очікуванням, що напрацюю собі здорові фізичні звички й почну дбати про тіло. Має бути чудово і класно, і я зовсім не хвилювалася, що може бути складно.

Під яскравим каліфорнійським сонцем я навчуся цінувати й любити своє тіло.

ФУ, ГИДОТА, ТАКОГО НІКОЛИ НЕ СТАНЕТЬСЯ.

О БОЖЕ, ЯК МОЖНА ПРО ТАКУ БОЖЕВІЛЬНУ ФІГНЮ НАВІТЬ ДУМАТИ.

Уранці я збираюсь, як Клеопатра

ПІСЛЯ ТОГО, ЯК Я КИНУЛА ЯКІР В ПОМЕШКАННІ МОГО ТАТА в Лос-Анджелесі на кілька місяців рік, щоб зекономити (дякую, татку!), одна з моїх найкращих подруг теж — так сталося — переїжджала з Нью-Йорк-Сіті до Лос-Анджелеса. Я познайомилася з Лорен в перший день навчання у старшій школі на прослуховуванні для шкільної вистави. (Я претендувала на роль Мадам Зачанасян, уже старшої жінки, мільярдерки, яка всього досягла сама. Мадам повертається до злиденного рідного міста, щоб зробити пропозицію, від якої неможливо відмовитися: вона перетворить нужденне місто на заможне, якщо тамтешні мешканці уб’ють чоловіка, який замолоду зачав їй дитину, а потім покинув. Лорен грала Онуку №2. То була дуже підходяща, ані краплі не дивна вистава для п’ятнадцятирічних). У Нью-Йорку в мене ніколи не було сусідки по квартирі, і я не думала, що хотіла б мати її зараз, але Лорен звернула мою увагу на один важливий аспект: якби ми скинулися по тій же сумі на місяць, яку кожна платила за оренду в Нью-йорку, то могли б винайняти в Лос-Анджелесі простору квартиру, якій би позаздрили наші друзі в Нью-Йорк-Сіті, що живуть там із чотирма сусідами, а кімнати розділені «стінами», які не сягають стелі. Я повелася на цю пропозицію. А коли ми оглядали помешкання за помешканням, помітили дещо, за що наші друзі на Східному узбережжі заздритимуть іще дужче: «Думаю, наші друзі луснуть від заздрощів за ці стелі з балками, розфарбованими квітами», — радісно вигукнула я. «А я вважаю, сам факт, що це помешкання має їдальню та невеличку кухню, навіть дещо їх засмутить», — додала вона. «А ця посудомийка та сушарка призведуть до того, що всіх їх задушить жаба». (Добре, трошки переборщила щодо останнього). Ми зупинилися на двокімнатній «іспанці» у будинку 1920-х років у поганенькій частині міста, бо тут була купа простору — більше ніяких мініатюрних студій у нашому житті!

Я не мешкала з іншою жінкою від часів коледжу, і мене здивувало, що Лорен мала багато ритуалів для того, щоб «привести себе до ладу». «Я йду з мамою на манікюр і педикюр у салон «Роузі». Побачимося за кілька годин, сусідко». Кілька годин? Що саме мало відбутися в «Роузі»? Чи манікюр передбачає також ботокс та виставу? «Ми з мамою йдемо до нашого макіяжиста Патрика, щоб купити на весну нову косметику; побачимося десь в обід». У них був свій «макіяжист»? І, чекайте, я що, теж повинна закупити нову косметику на весну?! Якось я повернулася додому і застала Лорен із мамою, які сиділи на ліжку, попиваючи шардоне. «Ми йдемо на укладку перед «Фантомом опери»», — пояснила Лорен. Вони пили вино і ходили на укладку, просто щоб подивитися виставу? Навіщо? Кому їх буде видно в темному театрі? Коли я кудись ішла, моя підготовка полягала у тому, щоб швидко нанести долонями на обличчя зволожувальний тональний крем, яким я користувалася ще зі старших класів школи, і могла ще вирівняти волосся.[23]

Спершу вважала, що зусилля, яких Лорен докладає, щоб покращити свою зовнішність, такі... ну... досить марнославні. Коли вона збиралася вийти з дому, то гаяла щонайменше годину, щоб урешті з’явитися у хмаринці парфумів та пудри. Хіба не безглуздо марнувати стільки часу, грошей та енергії на свій вигляд? Але Лорен після свого «збирання» завжди сяяла. Вона не лише мала чудовий вигляд, а й видавалася щасливою і впевненою. «Лорен, я не розумію!» — зізналася я. «Хіба тобі не набридає стільки часу витрачати на свою зовнішність? Наприклад, коли тобі фарбують нігті, хіба ти не вмираєш з нудьги через те, що мусиш так довго там сидіти? Мені ніколи не вдавалося вийти з манікюрного салону, не розмазавши лак, бо завжди бракує терпіння дочекатися, коли він повністю висохне!» «Зажди, можна ж замовити масаж шиї і плечей, поки чекаєш», — запропонувала вона. «Оце так хід», — мусила погодитися я. «А як щодо того, у скільки це все влетить?!» Вона розсміялася: «І скільки ж, на твою думку, коштують манікюр і педикюр? Не так уже й захмарно, і, правду кажучи, це приємно». Але, знову ж таки, невже вона не замислювалася, як марнотратно й пихато гайнувати стільки часу на свій вигляд? «Я просто інакше це сприймаю. Так мене навчила мама». Ааа. Авжеж. Починаємо парад саможалю: перші вступають ударні, за ними — духові, гімнастка з палицею і хтось, хто розмахує великим червоним з китицями прапором із написом «проблеми з мамою» гігантськими яскраво-жовтими літерами. Лорен навчилася цих ритуалів у мами, й оскільки, як людина доросла, я вже не підтримувала стосунків зі своєю, то мене це оминуло.

Поки мої батьки розлучалися, а це тривало протягом усіх середніх класів, старших класів й аж до половини мого навчання в коледжі — загалом добрячі вісім років, — увесь цей час я не могла вирішити, що маю робити зі стосунками з мамою. Як ви вже знаєте, вони ніколи не були прекрасні, і в материній присутності я весь час була насторожі, готова мерщій кинутися навтьоки, якщо її обра́зи стануть нестерпні, або ж волати у відповідь, щоб себе захистити. Часто здавалося, що я могла б повністю викинути її зі свого життя, але завжди поверталася врешті-решт до базової правди: мені хотілося мати маму. Думала, може, одного дня якимось дивом вона перестане цькувати мене повідомленнями на голосовій пошті, не верещатиме на мене, не називатиме «жахливою людиною без цінностей» і не казатиме, що мені потрібна «термінова психотерапія», бо я «патологічна брехуха». Я й досі сподівалася, що одного дня вона стане мамою, як оті, що я бачила їх у фільмах Ненсі Меєрс: веселою, лагідною, яка мене підтримуватиме і, бляха, пектиме посеред ночі рогалики. Одного дня моя мати перетвориться на Меріл Стріп, — на це я сподівалася. (А ти колись про таке мріяла? Скажи, що не лише я очікую на Меріл? О, слухай, а як тобі мамська версія Діани Кітон?!)

Пригадую, якось у старших класах я відводила сестру до школи, бо мама того дня погано почувалася. Я була щаслива приїхати на авто від батькового дому до матері, щоб забрати Діану; я була готова на будь-що, тільки б трохи частіше бачитися з нею, бо траплялося це рідко. Коли бували разом, традиційно слухали саундтрек з мюзиклу «Чикаго». Ми саме доспівували «Танго в тюремному блоці» («Він сам нарвався! Він сам нарвався! І тільки себе тепер може винити!»), як до сестри подзвонила мама. Коли вона відповіла на дзвінок і слухала, а я бачила, як вираз її обличчя змінюється з «дуріємо-співаємо-разом» на хвилювання, чоло зморщилося, очі звузилися. На момент закінчення розмови вона була у стані паніки. «Із мамою щось не так. Вона говорить, а її слова позбавлені сенсу». Ми вмить розвернулися. Коли під’їхали до материного дому, я вискочила з авто, не зачинивши дверцят, і помчала в дім, де в душі знайшли напівпритомну маму. «Таро, це ти?» — вигукнула вона. «Я дуже хвора. Це смерть... Помираю... Сепсис». Я не була певна, що знаю значення слова «сепсис», але відколи пам’ятаю маму, та вічно влаштовувала театральні сцени із заявами, що вона при смерті або страшенно хвора, тож я не була певна, як ставитися до цього зараз: сприймати серйозно чи ні. Бо як їй так зле, чому зателефонувала Діані, а не в лікарню? Не хотілося її допитувати, щоб не провокувати сварки, тож я вчинила єдине, що спало на думку: набрала 911. «Оператор, слухаю, що у вас сталося?» «Мама каже, що помирає».

Коли прибула швидка, парамедики через увесь дім побігли до мами, яка стояла гола в душі, вода лилася на неї, вона нерухомо сперлася на стіну. У моїх спогадах парамедики були ввічливі, але заскочені станом маминого помешкання. Точнісінько, як і дім мого дитинства, цей будинок був завалений картонними коробками, одягом, якимсь обладнанням, схожим на те, яке можна було побачити в реаліті-шоу про людей із синдромом Плюшкіна. Вони припинали пасами маму до каталки, а вона завивала: «Дівчата, пам’ятайте, що я вас любила. Пам’ятайте, що я вас любила».

Я й досі не знаю напевно, що тоді сталося з мамою. Іноді вона казала, що то був тиф, ця назва асоціювалася в мене із «Книгою джунглів». Але довідавшись уже зараз про «тиф», розумію, що нічого екзотичного в ньому нема; цією інфекцією можна заразитися від укусу звичайної блохи. У тій лікарні мене мучило сумління, що сумніваюся в тому, чи й справді моя мама хвора, адже вона стільки разів кричала «вовк!», що, скаржачись на своє здоров’я, перестала викликати довіру. Ми з сестрою сиділи в коридорі біля маминої палати, хрумтіли кубиками льоду (єдиний смаколик у лікарні), ледь помітно тремтіли зо страху, що, можливо, цієї миті вона таки помирає. Я постановила собі, що байдуже, насправжки вона хворіє чи ні, що настав час для мене й моєї мами відпустити всі давні обрáзи, поки ще не стало надто пізно.

Увійшла в її палату, поставила гостьовий стілець коло ліжка, взяла у свою долоню її кволу руку з крапельницею й пояснила: «Мам, я хочу, щоб ми любили одна одну. Мені байдуже, чия правда і як ми опинилися в такій ситуації, але переступімо через минуле і почнімо все спочатку?» Мама, ослаблена інфекцією, поглянула на мене і ледь помітно всміхнулася: «Сонечко, я люблю тебе. Решта не має значення. Хочу бути хорошою матір’ю для тебе». Вау. Чи не на цю мить я чекала все життя? Перезавантаження? Перезапуск? НАРЕШТІ. Я полегшено схлипнула.

Цей травматичний випадок мав стати переломним моментом, я знала; ми мали запам’ятати цю лікарню як страшний поштовх, якого ми потребували, щоб нарешті налагодити наші роздовбані стосунки. Мама ніжно на мене поглянула і піднесла долоню до мого обличчя. Зараз вона скаже щось таке, на що я чекала все життя. Я нахилилася до неї. «Мила моя... Потрібно, щоб ви з сестрою виклали письмово все, що сталося. Ті парамедики вважали, наче я божевільна, а не лікарка. У швидкій вони покинули задні двері відчиненими, біля мене ніхто не сидів, вихлопні гази потрапляли досередини і я могла вчадіти на смерть. А ЩЕ вони привезли мене саме до тієї лікарні, де працюють усі мої вороги, хоч я просила їх не робити цього... Ми будемо з ними судитися».

Вийшовши з маминої палати, я сіла поруч із сестрою. Підтиснула ноги до грудей, міцно обійняла коліна руками й заплакала. Сестра притулилася до мене: «Таро, все добре, мама одужає. Вона не померла». Мені забракло духу пояснити їй, що я плачу не через мамине здоров’я. Це були інші сльози. Якщо на умовному смертному одрі, коли її життя було умовно врятоване, моя мати розмірковувала про теорію змови тих самих парамедиків, які її врятували, замість того, щоб зосередитися на щасті, що вона жива, що обидві її доньки поруч, то, може, пора було би вже відмовитися від ілюзії, що вона колись стане дбайливою матір’ю. Вона ніколи не стане іншою, не схожою на ту людину, якою була завжди і яка заподіяла мені стільки шкоди. Примирення не буде; не буде митей із фільмів Ненсі Меєрс. Меріл-Діана ніколи не з’явиться й не порятує.

Достатньо було побачити, як моя сусідка Лорен насолоджується спільним часом зі своєю мамою, щоб усвідомити, яка величезна діра зяяла в моєму житті. Послухай, та я знаю, що в багатьох людей узагалі немає матерів. Знаю, що стосунки мати-дочка найчастіше дуже складні. На 100% розумію, що фактично я не одна така, але в моєму вже дорослому домі, з моєю дорослою сусідкою відчула раптом нестерпну тугу за всім тим досвідом, якого в мене не було. За тим, що ніколи не відвідувала разом із мамою СПА. Що вона ніколи не ділилася зі мною жіночими хитрощами. Що ніколи не ходили разом по магазинах у пошуках особливої сукні на випускний. Вона ніколи мені не казала, який одяг найкраще пасував би моїй фігурі. (До речі, я досі цього не знаю. Ти на цьому знаєшся? Вишли теку з порадами, будь ласка.) Мені муляло, що я не мала доступу до таких ритуалів, які, хоч на перший погляд і поверневі, одначе важливі в нашій культурі, коли ти жінка. Я б хотіла мати маму, яка б мені показала, як слід збиратися.

Я виписувала цей смуток, аж поки мене заскочила нова сенсаційна думка: якщо в мене не було мами, яку б я могла наслідувати, то мені достатньо створити власні ритуали і збиратися, вдаючись до них. Я можу навчити себе виконувати роль справжньої жінки. Можливо, врешті-решт, дійду до висновку, що ці «ритуали збирання» це дурнувате марнування часу, як я собі й думала, але тоді це вже буде мій вибір, а не наслідок того, що мене ніхто не навчив. Годі себе занедбувати.

Я почала думати про всіх жінок, якими захоплювалася за їхній вигляд і поставу: Одрі Гепберн у «Сніданку в Тіффані», Рут Бейдер повсюдно, Керрі Вашинґтон у «Скандалі» (бачила ці потужні костюми? Ці пальта?! КАПЕЦЬ). Зрештою повернулася до давнього ідола моїх прагнень: Клеопатри. Суверенна богиня, альфа-леді. Вона була майстерною розсудливою імператрицею, що керувала була практично всім східним Середземномор’ям, мешкаючи в палаці з оніксу, граната і золота. Неймовірно розумна, вона здобувала перевагу в перемовинах, стратегіях і в тому, як роздавала жару своїм ворогам. Спала тільки з двома чоловіками за все життя, але ті двоє чоловіків були Цезарем і Марком Антонієм. Та жінка знала, що робила. Я полюбила Клеопатру, відколи вперше прочитала дитячу книжку про загадки давнього Єгипту. В дитинстві я мала навіть печатку з ієрогліфами, яку повністю затерла. А вже як виросла, моїм улюбленим браслетом на літо стала золота змія, що обкручується довкола руки. Це репліка з оригіналу, що зберігається в Музеї мистецтва Метрополітен. Мені його подарував колишній, якого я заледве пригадую, але щодо прикрас маю правило: їхня краса переважає погані спогади про дарувальника. Переконана, Клеопатра цілком би погодилася з таким сентиментом.

Звісно, я не могла запитати Клео, як вона збиралася щоранку, тому уявила, який би це могло мати вигляд. Насамперед для натхнення поставила в спальні листівку з Елізабет Тейлор у ролі Клеопатри в бірюзовій лакованій рамці на туалетний столик. Мені видавалося, що в імператриці мав бути порядок з усіма пензликами, тож узяла з кухні кілька гарненьких баночок і поставила в них усе своє скромне начиння. Може, я й не мала «макіяжиста», але завжди можна було навідатися в магазин Sephora і докупити кілька необхідних інструментів. Не люблю, коли на обличчі забагато макіяжу, тож знайшла органічний зволожувальний тональний крем із трояндовою олією. Розорилася, купивши туш для вій Black Ecstasy, зате вона робила мої вії густими, надаючи їм ефекту накладних; думаю, Клеопатра зацінила б. Потім почала експериментувати з нігтьовою індустрією. І хоча щодо манікюру я таки мала рацію (ненавиджу чекати, поки висохнуть нігті, навіть із масажем), втім з’ясувала, що педикюр — це одна з найбільших розкошів, якій варто піддатися. Тріумфую від відчуття суперчистих стоп, коли хтось вичищає під нігтями, обрізає кутикули, й обожнюю оглядати потім мої нігтики: сяючі, яскраві цукерочки, які хочеться з’їсти. Додатковий бонус: не треба чекати, поки вони висохнуть. Просто взувай свої королівські босоніжки і продовжуй свій день.

Тепер, уранці, готуючись до нового дня, я, наче владна імператориця, не шкодую часу на збирання: впевнена, експансивна та сповнена ентузіазму. Вмикаю на айфоні Pyramids Френка Оушена. Запалюю ароматну паличку, що зветься, скажімо, «Кривава графиня». Наповнюю кімнату музикою й легким димом. Змащую зап’ястки пряними французькими парфумами, стаю перед дзеркалом, вдихаю дим (трохи побоююся, що це не зовсім корисно для здоров’я).

Я навчилася простої закономірності: що ти добріша до себе, то сильніша. І жоден час доби не сприяє цьому краще за ранок. Цей день твій. Звісно, може тобі й доведеться вдаватися до якихось стратегій довкола боса, що прискіпується до тебе. Можливо, доведеться нарешті розірвати стосунки або ж хтось розірве стосунки з тобою. Можливо, отримаєш сьогодні найгіршу новину у своєму житті. Ніхто не знає. Але! Поки ти сама у своєму королівстві, поки маєш момент тиші, можеш віддати собі шану та повагу. Це потужний підмурівок нового дня. Почавши ранок з усвідомлення себе богинею, ти помітиш, що й увесь світ починає ставитися до тебе так само. Йдеться не про марнославство. Йдеться не про нарцисизм. Перше, що слід учинити вранці, це усвідомити, що ти могутня й достойна турботи. Кажу тобі: якби достатньо було щоранку просто метатися на всі боки й картати себе, я б так і чинила. Це потребує менше часу і дається мені набагато легше. Та я занадто довго таке практикувала, і воно ніколи не справляло ефекту.

Якщо не віриш мені, повір нашій сучасній Клеопатрі — Бейонсе. Вона співає: «Прокидайся, бездоганна. Вставай, бездоганна. Кружляй, бездоганна». Бейонсе не каже, що ти маєш відповідати якимсь недосяжним стандартам, вона каже, що ти вже бездоганна у власній цілісності, така, яка є. Поглянь у дзеркало, промов слова з давньої молитви і йди демонструвати світові свою нестримну велич.

Перелік способів подбати про себе вранці, як про королеву

АЛЕ ТАРО, я в спортзалі! Як, чорт забирай, я маю все це провернути у спортзалі / вдома у коханця / спільній ванні гуртожитку??? Дозволь нагадати, що ти королева / король / монархія / БОГИНЯ, бляха! Чи богиня пропускала би свої ритуали тільки тому, що це трошки незручно? Оце вже, курва, нізащо. Придумай щось на ходу. Якщо я в спортзалі, то маю з собою пробник олії й змащую зап’ясток. Так, щоб усіх не перелякати, вогню я не запалю, але можу, наприклад, розпилити довкола себе трояндову воду.

Якщо вмієш добре ставитися до інших, стався так само і до себе

МАЮ ДО ТЕБЕ ЗАПИТАННЯ: наскільки добре ти до себе ставишся? Не до мами, не до тата, не до друзів, не до якогось незнайомця в черзі по каву, з вигляду якого ясно, що день у нього непростий, тому ти запитала: «Як справи?» і щиро хотіла почути відповідь. — Наскільки добре ти ставишся до себе самої? Не знаєш? Спробуймо тест. Просто зараз, запиши десять рис, які тобі в собі подобаються. Ну ж бо, пиши просто на полях книжки.

Ця вправа тебе налякала? Як відреагувало твоє тіло? «Може, краще шпурнути цією книжкою об стіну»? Може, ти подумала: «ДЕСЯТЬ рис? Хіба що зо дві напишу»? Чи ти подумала: «Зараз мене лякає мій характер і я заплуталася в циклічних фантазіях про те, як могла б не перетворитися на таку жахливу людину, якою стала?» Чи було легко? І ти подумала: «Тільки десять?!» А ще: «Я могла б додати багато про те, як люблю своє волосся, свій сміх, те, як дбаю про друзів, тощо-тощо… так щоб напевне?» Чи тобі стало трохи ніяково, ти розгубилася, думаючи: «Знаю, що важливо вміти відповісти на це запитання, до того ж справді є що назвати хорошого, та мені ця вправа видається дурнуватою й егоцентричною»?[24]

Якщо моя пропозиція тебе розізлила і ти думаєш: «Тільки божевільні нарциси собі подобаються», тоді тобі дуже потрібен цей розділ. Буде боляче, але колись я теж була на твоєму місці, тож повір, ми зможемо подолати цю проблему. Разом. Якщо ж виконати моє прохання було простіше-простого, тоді я схиляюся перед тобою, Богине. Ти вже виконала величезну роботу, і я захоплююся, що ти вмієш розпізнавати хороше в собі. Цей розділ стане для тебе розвагою й стане огранкою твоїх ритуалів любові до себе.

Я всміхаюся незнайомцям. Притримую двері людині, яка йде позаду мене (хоча, мушу зізнатися, почуваю зневажливу лють, коли інші не чинять так само; ПРИТРИМУЙ СРАНІ ДВЕРІ ДЛЯ ІНШИХ ЛЮДЕЙ). Я купую доречні подарунки друзям. Я «приємна». Одначе. Беру трохи заблизько до серця, коли інші не такі «милі» щодо мене. Коли колега якось назвав мене «агресивною», я геть розклеїлася. «НЕВЖЕ ВСІ ВОНИ ТАЄМНО МЕНЕ НЕНАВИДЯТЬ? НЕВЖЕ Я ВЛАСНОРУЧ РУЙНУВАЛА СВОЮ КАР’ЄРУ?! Верещала я в кабінеті моєї шефині, поки вона намагалася запевнити, що я не «агресивна»,[25] маю лише один негативний фідбек — це не найгірше на світі. Моя реакція була перебільшена, але ж я так хочу подобатися людям. Ну от. Сказала. Хіба не всі ми цього прагнемо? Щоб нас приймали й любили? Коли редакція журналу відмовляється публікувати мій есей, я думаю: «От бачиш? Хто ти така, щоб вважати, начебто вмієш писати? Їм краще видно, а ти — гівно». Коли хлопець, який мені подобається, уриває стосунки, бо він «не закохується» в мене і не певен, чи «колись закохається» — Ауч! — моя найперша думка не: «Як дивно, що він мені про це так відверто і впевнено каже, якщо ми зустрічалися тільки місяць». Моя найперша думка: «Знову розбите серце? Що я вчинила не так?» Прийняти чиюсь критику на свою адресу, а потім роздувати її, не є «хорошим» жестом у стосунку до себе. Якби подруга сказала мені: «Я щойно втратила хлопця просто отак, блін, зненацька», я б їй не вичитувала: «Мабуть, він почав не було все аж так погано до тебе ставитися, бо ти щось таке йому утнула!..» Чи сказала б: «Цей чувак — ПРИДУРОК! Ти тут ні до чого. У нього ТОЧНО проблеми, якщо він так повівся. Тим краще. Ходімо на суші?»

Щоразу, коли відчуваю, що емоційна стріла пронизує серце, негайно роблю щось хороше для себе. Коли бос висловлює на мою адресу щось бодай трохи схоже на критику, я купую велике медове яблуко, навіть якщо воно на цілий долар дорожче за яблуко сорту «Фіджі», ТОМУ ЩО, БЛЯХА, я заслуговую їсти ті яблука, які мені справді подобаються. І поки його їм, щоразу, коли відкушую, думаю, яка ж я молодець. Коли відмовляються публікувати есей, я набираю ванну з пінкою й кажу собі: «Добре, що вони знайшли час надіслати мені відмову, а не просто проігнорували. Це означає, що я справді стараюся і наближаюся до моїх мрій!» Коли мене кидає хлопець, я замовляю собі ґрунтовні декадентські суші. ТІЄЇ Ж МИТІ, як мені стає боляче, я виконую ритуал любові до себе й подумки кажу собі: «Це яблуко для тебе; ця ванна, щоб зігріти тебе; ти їси ці смачні суші, бо на них заслуговуєш». Кажу, вкладаючи залізобетонний намір зцілити себе.

Знайти фізичний бальзам, щоб заспокоїти емоційний біль — одна із найкорисніших практик, що допомагають сформувати витривалість, додай її у своє життя. Щоразу, тамуючи біль ритуалом любові, ти навчаєш тіло і розум формувати кращу думку про себе. Ти зупиняєш негативний механізм: Агов, хтось інший тебе скривдив, що ж, уперед, просто піддайся й переконай себе, що фігня, яку той хтось про тебе думає — чиста правда. Цей шаблон БЕЗТОЛКОВИЙ. Чи він хоч раз допоміг тобі краще почуватися чи досягти вищих результатів? Ні? То пора його відпустити.

Я взяла за мету робити щось приємне для себе раз на день, просто так. Можеш повірити? Іноді я виявляю до себе доброту без причини. Неймовірно, яке складне це може бути завдання. Його легко сприйняти як наївне, егоцентричне чи поблажливе, та коли ти таки наважишся бути свідомо доброю до себе, результати вразять. Ти почуватимешся безпечніше. Ти помітиш, як обрáзи та невдачі дня, байдуже внутрішні чи зовнішні, легко зіслизають із тебе.

Прошу тебе: склади перелік того, що ти можеш для себе зробити. Знаю, природно бути вимогливою до себе, але довірся мені. Якщо відпустиш внутрішню жорстокість, якщо зможеш натомість сказати: «Насрати на цей аврал, я хочу наступні двадцять хвилин роздивлятися картинки з Парижем на Pinterest, бо це мене потішить», тоді ти помітиш, як негативний фідбек від шефа, сварка з коханим чи твоя злість на саму себе плавно розчиняються. Стати сильнішими нам допомагає саме задоволення від життя, розкіш дрібних деталей дня, а не самобичування.

Уранці запиши щось приємне, що плануєш собі подарувати, а потім думай про це протягом усього дня. Під вечір звільни час, щоб це таки виконати. Приємно прожити день, очікуючи того-таки вияву любові до себе. Ти не можеш контролювати, як зовнішній світ ставитиметься до тебе, але можеш і мусиш вирішити, як ставитимешся до себе сама. Коли робиш щось приємне для себе кожного божого дня, тоді гарантовано цінуєш принаймні якусь частину того дня.

У мене вдома на столі лежить цілий перелік того, що мене тішить, тож ніколи не бракує ідей, чим побавити себе, коли стане сутужно чи боляче. Ділюся цим переліком, сподіваючись, що і ти зможеш вихопити з нього ідеї для себе. Роби щось приємне для себе щодня, і ти здивуєшся, коли через місяць знову спробуєш записати десяток рис, які тобі в собі подобаються. Це буде як весняний бриз.

А Я Ж ТОБІ КАЗАЛА.

Мій перелік фізичних способів нейтралізувати емоційний негатив

Я люблю ванну. Це щось!

МОЯ НАЙКРАЩА ПОДРУГА ФІШ І Я стояли на краю природного гарячого джерела в Гаконе, Японія. У холодному гірському повітрі ми тремтіли від холоду в бавовняних кімоно. Я приїхала з іншого кінця світу, щоб подарувати собі пригоду. Оцінюючи сцену, я розглядала жінок — деякі з них були прадавні, деякі молоді, деякі з великими животами, деякі худі, мов трясця, — всі вони голяка заходили у воду. Я була вжахнулась. Просто не могла собі уявити, як оце зараз стрибнути і приєднатися до них. Гаконе — це місто-курорт, і ми приїхали сюди потягом «Романтичний експрес» із Токіо, повз гору Фуджі, подолали довгу дорогу до цього маленького містечка, щоб залізти в цю воду. Була, правда, одна маленька деталь, що Фіш її зі мною не проговорила. «Шкода, ти не казала мені про те, що нам доведеться геть роздягнутися», — прошепотіла я, остерігаючись, щоб інші люди в купелі не почули страху й осуду в моєму голосі. «Таро, заходити в гаряче джерело в купальнику — цілковите невігластво, та якби я тобі сказала, що доведеться купатися голяка, ти б ніколи не погодилася поїхати». Її правда; якби вона мені пояснила, що доведеться показуватись отак перед незнайомками, а ще гірше — перед нею, я б, либонь, уникнула цього вояжу.

Моя найдорожча, я мала проблему: ніколи, зроду-віку, жоднісінького дня свого дорослого життя не почувалась я комфортно оголеною. Ідея стояти голою перед дзеркалом — а надто перед чужими людьми, — була така ж огидна, така ж бридка, така НІ ДЯКУЮ, що я успішно уникала вигляду власного неодягненого тіла з добрих о-боже-я-не-знаю, двадцять років? (Це тільки в мене так, чи і ти стараєшся не дивитися на себе в дзеркалі від шиї і вниз?)

У середніх класах школи я була дівчинкою, яка, ночуючи в подруги, йшла до іншої кімнати, щоб перевдягнутися в піжаму. У старших класах я була дівчиною, що перевдягалася у спортивну форму, виконуючи серію ідеально спланованих акробатичних трюків. Стоячи лицем до шафок, з-під одягу, в якому прийшла до школи, розстібала бюстгальтер, спускала шлейку з плеча і витягала ліфчик із рукава, а потім защіпала на животі спортивний топ, розвертала його і насовувала на цицьки — весь цей час була повністю вдягнута. Навіть удома, в приватному просторі моєї ванної кімнати, загорталася в рушник іще в душі, тож ніколи не випадало роздивитися своє голе тіло в дзеркалі.

Мала вже за двадцять, а ще ніколи в житті не надягала бікіні, ніколи не роздивлялася відображення себе голої, ніколи не з’являлася роздягнена перед іншою людиною. Ну, це трохи брехня. Часом я поставала голою перед своїми бойфрендами, але ти вгадала, в мене була сувора політика «НІЯКОГО світла під час сексу». Близькість із партнером відбувалась у цілковитій темряві, під простирадлами, в місці, де ніхто не міг роздивитися мою фігуру. Світло від свічки дозволялося, але лише від ОДНІЄЇ свічки, в кутку кімнати. Можеш собі уявити, як збуджено почувалися мої партнери з усіма цими правилами.

Частково моя зневага до фізичного тіла — це наслідок приниження, якого я зазнала, коли мама безпардонно оглядала мене в дитинстві, але не тільки через це вважала себе гидкою й некрасивою, такою, на яку не можна дивитися. Десь між чотирма і вісьмома роками, як і більшість дітей, я абсолютно себе не соромилася. Маю цілісінькі стоси родинних світлин із відпочинку на Гаваях, де я, чотирирічна, у вінтажних бікіні зі стразами, демонструю прийоми карате. Пам’ятаю, як гордо походжала довкола басейну в Палм-Спрінґзі в суцільному леопардовому купальнику з голими плечима, і почувалась як кінозірка. На відпочинку я любила бувати басейні. Тато бавився зі мною в мою улюблену гру, «Русалонька», під час якої я занурювалася глибоко у воду, а він рятував мене від уявної Урсули, що чигала на мене під водою. Час у басейні з батьком — один із небагатьох радісних спогадів мого дитинства. Після плавання змушувала його знімати модним фотоапаратом Nikon, як я корчила пики й видавала прийоми карате. Завдяки його любові до ґаджетів і моєї любові позувати перед камерою в нас вийшло кілька цікавих та епічних фотосесій. Ми знаходили найкрасивіший фон (океан! безкінечний зелений газон поля для гольфу в пустелі!), і я ставала моделлю.

Не згадувала про десятки фоток, на яких позую і кривляюсь, аж поки дійшло до розлучення моїх батьків кількома роками пізніше. У тринадцять років, у серії в епопеї цього розлучення, яку я називаю «замах на ерцгерцога Франца Фердинанда» (ну, знаєте, той момент, коли все і так погано, а ще й спалахує Перша Світова), — мама заявила, що мої світлини в купальнику — це доказ того, що тато робив порнографічні зображення зі мною. Обвинувачення, які вона висунула, мали доводити те, що він хижак, і тому не повинен мати опіки наді мною і сестрою. Кожна часточка мого буття публічно тремтіла від приниження. Глибоко в душі я знала, що нічого поганого не скоїла, правда ж? Може, в моєму тілі було щось інакше, що робило ті мої знімки непристойними, натомість подібні фото в домі моїх друзів були нормальні? Чому я була розгублена і засмучена цим твердженням, яке загнало мого батька у глибоку депресію? Він знав, що нічого поганого не скоїв, але материн закид показав йому, наскільки поганим буде решта процесу розлучення. «Твоя мати перейшла межу. Навіть як на неї це огидно», — скаржився він. А потім, як захисний механізм, думаю, а також щоб попередити спроби нових обвинувачень, мій тато перестав мене обіймати, перестав фотографувати, перестав коментувати мій вигляд, окрім тих випадків, коли одяг на мені був занадто обтислий. (Хоч би в що була вдягнена, мій одяг завжди «затісно облягав», навіть безрозмірні зимові куртки). Перед випускним, я заздрісно спостерігала, як подруг обіймають їхні батьки, кажуть, які вони красиві. Мій тато навіть не приходив на такі заходи. Мені ніхто не сказав: «Ти виростаєш вродливою панянкою». Усі старші класи я прагнула бодай від когось почути, що я красива. Розумієш? Навіть якщо твоя мама й не заявляла, що твої смішні дитячі фото — це доказ наруги, чи мала ти відчуття, начебто з твоїм тілом щось не так? Брак позитивної підтримки на пару з постійною дієтою материної жорстокості закарбувалися в особистому гаслі: «Я негарна і мушу соромитися свого тіла».

Через п’ятнадцять років після того, за якихось три роки[26], відколи почала себе перевиховувати, я усвідомлювала, що це відчуття «негарності» було давньою раною, що її треба було загоїти. На краю термального джерела в Гаконе я стояла перед вибором. Чи дозволю своєму сорому вкрасти в мене пригоду, що трапляється раз на життя в далекому закутку світу? Чи зможу я повністю роздягнутися перед незнайомками й найкращою подругою? ААААААА. Мені реально не хотілось. Та коли роззирнулася, побачила, що всім у басейні байдуже одна до одної, ніхто не плакав, не сумував і не впав у стан екзистенційної кризи, і я подумала: а, може, це не так уже й погано. Скинула кімоно й стрибнула у воду. Випірнувши за секунду, відчула теплі приємні дрібні бульбашки й радісну невагомість. Я обпливала басейн по колу і голосно сміялася. І чого я там боялася?! Згодом перестала взагалі думати і просто насолоджувалася відчуттями в тілі.

Моя подорож до Японії почалася приголомшливим романом із купанням. Неділями, після довгого тижня, о четвертій дня, коли сонце ще світить, я наповнюю ванну гарячою водою, додаю геранієву олію з пінкою, готую скраб для тіла з особливим видом солі, яка нагрівається, коли втираєш її у шкіру. Лягаю у воду і відчуваю, як сіль розчиняється в цілющій воді. Отак і лежу собі під сонячним промінням і мильною піною. Підіймаю з підлоги примірник The New Yorker і читаю. Сторінки стають трохи вологі, по обличчю стікає піт, і немає нічого приємнішого на світі за ванну серед білого дня. Як писала Сильвія Плат у романі «Під скляним ковпаком», «Напевно, є проблеми, яких би не розв’язала гаряча ванна, але я таких знаю небагато». Дякую тобі, Сильвіє. Я вважаю точнісінько так само.

Після того басейну я й далі підштовхувала себе роздягатися на людях, щоб подолати внутрішній дискомфорт (але, знаєш, без перебільшень — немає жодних доказів моєї непристойної поведінки, сорі, що розчаровую). Мені подобається дотик піску на шкірі в корейському спа-салоні. У кімнаті, де повно інших жінок, маленькі старші жіночки випадково збивають мене з ніг, і я, жартуючи, відразу підводжуся. Вони випадково торкають мене під пахвами, за боки, під грудьми. Їм начхати, що я голісінька, і мені так само. І якщо підлітком я боялася неминучого моменту дня, коли в роздягалці доведеться перевдягатися, то зараз у жіночій роздягальні спортзалу я поводжуся достоту безсовісно. Мені більше не треба вдаватися до хитромудрих трюків, щоб прикрити груди від очей інших напів- чи й цілком роздягнених жінок. Є певна свобода, коли ти просто собі анонімне тіло. І є щось неймовірно радісне в усвідомленні того, що твоя голизна не має жоднісінького значення.

У нас є лише одне тіло, байдуже ненавидимо його чи любимо, — воно наше. Кожна збута в соромі за нього мить, за винятком підліткового віку — тотальне марнотратство. Я наполягаю на тому, щоб ти знайшла свій спосіб почуватися комфортно у власній шкірі. Можливо, примушуючи себе бути голою в роздягальні, аж поки призвичаїшся і це стане нормою. Можливо, це походи до спа, де ти будеш серед інших жінок, які себе не соромляться. А може, достатньо просто вдягнути бікіні на пляж. Нора Ефрон у книжці I Feel Bad About My Neck[27], яка, до речі, є моє біблією, пише: «Ох, як я шкодую, що, коли мені було двадцять шість, жодного разу за цілісінький рік не вдягнула бікіні. Якщо ти молода і читаєш зараз оце, негайно, просто цієї миті, вдягни бікіні й не знімай аж поки тобі не стукне тридцять чотири». Коли я читала ці слова вперше, вони вискочили зі сторінки просто на мене, як щось дуже важливе, таке, що мені треба було перетравити. Невже я колись пошкодую, що не носила бікіні? Невже колись я буду шкодувати, що ховала своє тіло? Не хочу так. Незалежно від того, чи пасує тобі бікіні (може, ти маєш суперстильний вигляд у суцільному купальнику), думаю, Норі йдеться про базову потребу почуватися комфортно у своєму тілі. Перестати хвилюватися, перестати скаржитися, перестати дутися через те, у чому ти живеш щодня. Знайди свій спосіб бути вдячною й щасливою за те, що в тебе є. Купи купальник із високою талією; купи класичний суцільний чорний; купи суперкрутий неопреновий гідрокостюм з довгим рукавом і шортами і йди танцювати на дошці для серфінгу. Настрій одразу злетить до неба, бо ти свідома знання, як тобі ПОЩАСТИЛО мати це тіло і цю мить на Землі. Ти ж це мала на думці, Норо, правда?

Прийняти розкішну ванну, очистити себе, сидіти у воді в басейні й думати: мені так добре в моєму тілі, — це одна із засадничих доступних розкошів. Усе, що тобі потрібно — це ванна і трохи часу. А якщо не можеш знайти на це часу, то я ввічливо запитаю: а нащо ти взагалі живеш?

Перелік місць, куди тобі треба встигнути занурити своє тіло, перш ніж помреш:

Іди до найближчої водойми, яку зможеш знайти. На пляж. До озера. У маленьку ванну для ніг, яку можеш облаштувати в раковині. Залізь на стіл і додай трояндових пелюсток у воду. Нехай твої стопи мокнуть, аж допоки не поморщаться.

У мене найкращі ліфчики

Б’ЮСЯ ОБ ЗАКЛАД, твої бюстгальтери теж нічогенькі. Але мої… Мої — найкращі. Я купую ліфчики прозорі й розшиті неоново-кораловими квітами. Я купую такі ліфчики, які ніби намальовані на шкірі ніжними трояндовими пелюстками. Я купую ліфчики світло-рожеві в горох, в яких мої груди нагадують дві ідеальні снігові кулі. Я пишаюся моїми бюстгальтерами, бо змарнувала занадто багато років, ненавидячи власні цицьки.

Ніколи не зустрічала жінки, яка відверто любила би свої груди. Толерувала? Ігнорувала? Була б задоволена результатом пластичної операції, але й навіть після цього скаржилася б на них? Завеликі, занадто випуклі, замало випуклі, обвислі, замалі, тож узагалі не видаються, з розтяжками, — все це я чула, а ми ж іще й близько не дійшли до пиптиків. Вони мають бути завбільшки з четвертак чи більші за срібний долар? А колір має значення? У мене якісь такі пласкі пипки. Чи вони мають скидатися на наперстки? Котра з вас задоволена своїми сосками? Я серйозно запитую. Моя найдорожча, як же сумно, що мені не спадає на думку жодне дівча, яке любить свої груди? Якщо ти — жінка, яка їх любить, озвися негайно.

Прокляття грудей на мене звалилося дуже рано, і до дванадцяти років — віку дозрівання — вони наповнювали чашку розміру C, майже D. Не помічала, як сильно збільшився мій бюст, аж поки сторонні звернули мою увагу на цей невеселий факт. Чудово пам’ятаю мюзикл «Кляті Янкі» у восьмому класі. П’єса мала складний сюжет про бейсбол і диявола, і водночас була сучасною інтерпретацією «Фауста», але мене обходило тільки те, що я виконувала роль Лоли, дотепну та непоступливу, одну з головних героїнь. Лола працювала на ставці в диявола, вона розбивала сім’ї, використовуючи власне тіло, щоб заманювати в пастку чоловіків (цілком припустимо для восьмикласників), але якщо ти чула колись пісню Whatever Lola Wants,[28] знай, що я її співала дуже кепсько.

Наприкінці вистави був великий танцювальний номер, де в момент драматичної появи всіх акторів на сцені моя персонажка танцює мамбу з нашим фізруком, містером Родріґесом. Це той самий містер Родріґес, який співчутливо спостерігав, як я бігла / йшла / повзла обов’язкову милю раз на рік. Боячись укотре осоромитися перед тренером Родріґесом, я репетирувала танець кожної вільної хвилини перед шоу. У вечір прем’єри вбралася в костюм: яскраво-помаранчевий вкорочений топ і штани, як у матадора. Рухала плечима так сильно, як тільки могла. Ноги ступали швидко й точно, коли витупцьовувала ритм пісні. Містер Родріґес і я, однозначно, дали жару. Зала вибухнула оваціями і я відчула гордість за виконану роботу. За сценою одна з матерів акторів підійшла до мене, як я вважала, щоб похвалити. Вона нахилилася впритул до мого обличчя, зі сповненим співчуття поглядом, і м’яко промовила: «Сонечко, мені так прикро, що тобі довелося пройти через таке». «Пройти через що?» — запитала я. «Через оце стрибання без ліфчика, через усе це трясіння; напевне, тобі було так соромно. Усе ж було на видноті».

ВАУ. Вау, вау, вау, вау, вау. Я й не усвідомлювала, що мої груди рухалися зі мною, а про те, що це щось погане, щось через що мені довелося «пройти», не замислювалася й поготів! Мені стало цікаво, чи ще хтось у залі був такої ж думки, як ота курва, і чи вони насміхалися з мене, або ще гірше, були нажахані.

Такі ситуації я могла би проговорити лише з батьком, який, через причини, описані вище, ігнорував моє тіло і зміни, яких воно зазнавало. Тож я попросила свою няньку поїхати зі мною до торгового центру, але відмовилася пояснити, навіщо це мені. Це приниження я мала пережити самотужки, мені треба було залагодити цю проблему. Пройшла повз магазин Victoria’s Secret, але міцний запах парфумів і, здавалось би, відчай, що струмував від надмірно яскравого магазину, відштовхнули мене від нього. Крамниця з японською білизною відлякала мене вітринами, на яких рекламувалися «шнурочки», схожі радше на якесь знаряддя тортур. Зрештою, я зупинилася на бренді GapBody, бо він видавався найбезпечнішим. GapBody спеціалізується на тому, що я називаю «поличка для цицьок», бюстгальтерах, які зліплюють груди в суцільну безформну масу. Отак я й підбирала ліфчики — незагрозливі і під акцію «купи три, четвертий дістань у подарунок».

Моє незадоволення бюстом із віком лише посилювалося. У коледжі я й далі носила ті-таки GapBody, почуваючи пригнічення через безформну купу цицьок, що була приєднана до мене спереду. Дивилась у дзеркало в кімнаті гуртожитку, в якому бачила себе на повен зріст, і запитувала подруг, чи в мене, на їхню думку, справді «бабська пазуха». А як до цього додати ще й моє недолуге каре — і ось, я нагадувала менш привабливий варіант Вельми зі Scooby-Doo. Мені не хотілося цих цицьок. Мені хотілося бути схожою на Кейт Мосс. Хотілось, аби маленькі сукні сиділи на мені стильно. Хотілося бути такою пласкою, щоб мене сприймали за хлопчика.

Може, це тривало б усе життя, якби не семестр навчання[29] за кордоном, у Парижі. Гуляючи вулицями Маре, дільниці, що складається зі зміїстих доріжок і найбільших charmant бутіків, я звернула увагу на ніжну, рожеву шовкову сукню-комбінацію у вітрині невеличкої крамниці. Це була любов з першого погляду. Я увійшла і взялася роздивлятися сукенку, але її верх прикрашало жабо, а це найневдаліша деталь для моноцицьки. Жабо і «сукня-селянка» — це природні вороги жінок із великим бюстом. Та я все одно вирішила приміряти цей рожевий витвір, а як вийшла із примірочної, продавчиня, неймовірно елегантна парижанка, оглянула мене. Худа, із зухвалим чубчиком, вона була вбрана в чорні джинси і светр у синьо-білу смужку; можливо, вона тоді саме курила і представилася Шарлоттою Ґейнсборо, такий зграбний мала вигляд. «Мені подобається ця сукня, так. Але... щось... щось... щось... ні, ні, ні...», — вона замовкла і примружилась, придивляючись до сукні. «Знаю, знаю, мені таке не можна вдягати. Гадки не маю, навіщо я її міряю», — промовила я, визнаючи поразку. «Ні, ні. Річ... не у вас. Думаю, вам слід підібрати кращий бюстгальтер. На ринку Le Bon Marché є те, що вам потрібне... І буде чудово», — вона впевнено кивнула. Коли Шарлотта Ґейнсборо щось тобі радить, не вагайся. Тож я купила сукню і вирушила до Le Bon Marché.

Починаючи фуа-грою і завершуючи шкірянками та рідкісними парфумами, все коштовне і вишукане ви знайдете саме тут, на Le Bon Marché. У відділенні з білизною максимально впевнена в собі жіночка відправила мене в пурпурову кабінку, завішану сатином, і заходилася знімати мірки ще того, як ми встигли обмінятися «бонжурами». Вона безцеремонно підіймала і штрикала мої цицьки так, ніби вибирала невеликі дині в овочевому магазині. Запитала, який вигляд я хочу надати своїм poitrine. Я не зрозуміла. «Яку форму ви б хотіли?» Я й не знала, що форму цицьок можна обрати! Вона вийшла з тісною кабінки, схожої на скриньку для прикрас і повернулася з горою хитромудрих мереживних ліфчиків. Вони зовсім не скидалися на мій бюстгальтер від GapBody.

В одному ліфчику я мала дві гостренькі, ідеальні компактні цицьки. Вони впевнено й амбітно дивилися на світ. У іншому мої груди були кругліші, м’якші й грайливіші. Іще в одному, з напівчашечкою, верхня частина бюсту майже перевалювалася за край, ніби переповнена склянка з молоком, що з неї терміново треба надпити. Авжеж, можна мати купу різних цицьок! Кожен бюстгальтер був набагато дорожчий за будь-який мій тодішній одяг, але вперше в житті мені сподобалось те, що я бачила в дзеркалі. Я прикупила дві пари (пообіцявши собі менше їсти в ресторанах) і була шокована, що з цими бюстгальтерами весь одяг краще сидів на мені. Сукні, які не носила роками, бо мені видавалося, що скидаюся в них на втомлену життям бабуську, якій тільки й лишається, що дозволити цицькам спадати до колін після прожитого важкого життя, тепер мені пасували. У мене вже не було цицьок, я мала груди.

Сьогодні моя тобі порада — оминай десятою дорогою Victoria’s Secret. Оминай GapBody. Наскладай грошей і йди в незалежні крамнички, які спеціалізуються на білизні високої якості. Вони вартують тих грошей; вони довговічніші й надають тобі до біса привабливого вигляду![30] Ходи в такі магазини, які працюють із тим, з чим ти до них прийшла, а не проектують якийсь «лук» на тебе. Якщо бренд використовує кошти на рекламу, де Гайді Клум бігає подіумом із крилами в ліфчику, є високі шанси, що грошей на якість власне товару майже не лишається. Я не маю нічого спільного з Гайді Клум. То чому мені мали би пасувати ліфчики, які пасують їй? Не поспішай і придивись, якої форми надає бюстгальтер твоїм грудям і як ти в ньому почуваєшся. Не здавайся! На пошуки правильного ліфчика може піти чимало часу, але вір, що знайдеш його. Ти відчуєш той момент, коли котрийсь із них справді вирізнятиметься. І купуй бюстгальтери для себе, а не для якоїсь іншої людини, яка зможе їх бачити. Я от щойно купила неоново-рожевий ліфчик у сіточку, який більше схожий на суцільний велетенський бант. Груди переливаються з нього, як подарунок. Уточню, я ні з ким зараз не зустрічаюся. Це задоволення суто для себе самої.

Може, ти соромишся своєї дупи. Може, це вона «надто велика» або пласка «як оладка». Може, тобі завжди видавалося, що твої литки не надто жіночні. Я чула, як жінки скаржаться на зморшки, коли всміхаються, на чола, носи, стегна, спини (я й не знала, що їх можна соромитися, аж до моменту, коли почула, хоч за це дякую), на стопи, мочки вух, маленькі складки шкіри біля паху; я чула, як будь-яку частину тіла можна зрівняти з лайном. Звісно, можна вдатися до пластичної операції, щоб змінити себе, але я маю рішення набагато дешевше і не таке ризиковане: підбери ритуал, щоб тішитися тією частиною тіла, яку ти вважаєш недосконалою. Підбери практику, особливий одяг, улюблену прикрасу, щось таке, що перехитрить тебе саму і примусить полюбити ту частину тіла. Іноді просто треба взяти те, що викликає в тебе огиду до себе і пишно його вшанувати.

Мої ідеальні, вишукані бюстгальтери — це подяка моїм грудям і чудесне зцілення від ненависті до себе, яку я відчувала. А от стрінги у мене поганенькі. Давно слід повикидати.

Не дозволяй людям жити у твоєму гаражі

ПОВНОЛІТТЯ Я ДОСЯГЛА на сміттєзвалищі. Може, дім моїх батьків і був «хороший», у «престижному» районі Лос-Анджелеса, але сусіди сприймали нас наче кольку в боці. Коли медична практика моєї мами зазнала краху, все її офісне обладнання згромадилося в нас на подвір’ї. Гінекологічне крісло іржавіло поруч із металевими шафками для документів та кріслами-вертульками. Ніхто не дбав про це добро, не накривав його брезентом, щоб захистити від упливу сонця та дощу, ніхто не мав плану, як його позбутися. Понад рік всі предмети з попереднього життя моєї матері так і простояли на газоні, повільно занепадаючи.

Удома всі кімнати були захаращені речами так, що пройти неможливо. Вітальня слугувала не тільки місцем перегляду серіалу «Беверлі Гіллз, 90210» на великоформатному екрані, тут також містився домашній офіс, спортивні тренажери, численні килими із зебровим принтом, звалені один на одного, гігантський солярій із вісімдесятих, зразки кам’яної оздоблювальної плитки від невдалого будівельного проекту, а також нескінченні вішаки з маминим одягом, більшість із невідірваними етикетками. І так було в кожній кімнаті. Кухня заставлена різноманітними ґаджетами в коробках і подвійними-потрійними запасами всіх продуктів, які псувалися, перш ніж їх розпаковували; в кутку стояв столик із телефоном та горою паперів, на той випадок, якби комусь із нас треба було залагодити якісь справи, поки смажиться яєшня. Їдальню ми дуже рідко використовували, бо там була здерта стеля після початку поспішного ремонту, який так ніколи й не завершився, тому, глянувши вгору, можна було побачити голі дерев’яні балки та ізоляцію зі скловати. Всередині гаража була квартира-резиденція нашого різнороба Баррі, а в ній цілком функціональна, проте ніколи не вживана сауна, в якій мешкав представник втраченої молоді на ім’я Ден. Так. Усе це правда.

Баррі — такий собі веселий коротун з Аляски. Мав білу бороду, лискучу голову і носив веселкові підтяжки поверх білої класичної футболки. У нього було черево, що звисало над джинсами, і він завжди сміявся. Мав штучну щелепу, яку витягував при мені, щоб одночасно розважити і налякати. А коли бував без зубів, губи обтягували йому ясна, і Баррі ставав схожий на деяких персонажів із «Русалоньки». Він був власником типового білого мікроавтобуса без вікон, такі використовують як ремонтні служби, так і викрадачі людей. Баррі гордо паркував його поруч із нашою купою медичного обладнання перед будинком. Це той самий мікроавтобус, до якого твої батьки забороняли будь-коли наближатися. Та й сам Баррі був тим самим незнайомцем, з яким дітям забороняють спілкуватися на вулиці.

Гадки не маю, навіщо батьки вважали, що нам потрібен резидент-різнороб, але ось був він, Баррі, жив у нашому гаражі. Мене завжди лякала його домівка всередині нашого будинку, та було навіть моторошніше від того, що в нашій сауні жив проблемний юнак Ден. ПОВТОРЮЮ: ЦЕ ВСЕ ПРАВДА. Денові, либонь, було років сімнадцять, але мені, десятилітній, він видавався набагато старшим. Він мав вибілене, середньої довжини волосся, за модою дев’яностих розділене прямим проділом. Як було тоді популярно поміж чоловіків, пасма облямовували його обличчя, наче фіранки. Носив пляжні шорти та модні футболки (схожі на ті, що з логотипом FedEx, але натомість на них було написано FedUp), брав мене з собою на лови гримучих змій, а потім убивав їх і колекціонував їхні хвости. Потім вправно прикріплював ті хвости на олівці. Коли він нарешті покинув наш дім, роком пізніше ми знайшли купу сатаністських книжок у його сауно-квартирі.

Думаю, цього достатньо, щоб проілюструвати нездатність моєї родини мати красиві речі. Вдома було забагато хаосу, щоб там могло «вижити» бодай щось путнє. Я звикла переховувати свої найцінніші предмети в таємних сховках моєї кімнати. Колекцію талісманів із міст, де я побувала, зберігала під ліжком у секретній скриньці на замку. Колекцію наклейок від мого куратора — під столом, у ланч-боксі із зображенням Вінні-Пуха. Будиночками для колекційних м’яких іграшок Beanie Babies слугували прозорі пластикові лотки, які я з гордістю виставила на книжковій полиці. У МЕНЕ БУЛА М’ЯКА ІГРАШКА «ПРИНЦЕСА ДІАНА» ВІД BEANIE BABIES. Занадто крута, щоб її ховати. Я намагалася захищати свої надбання, але часто забувала, де заникала всі ті скарби, або ж вони нищилися. Куди подівся срібний браслет із сердечками від моєї бабусі? Чи що сталося з моєю улюбленою шкіряною курткою зі стразами й паєтками? Мама завжди відповідала однаково: «Наша хатня працівниця вкрала». Але навіщо нашій хатній працівниці моя колекція фантиків від жуйки Bazooka Joe з коміксами? Я зрозуміла, що краще перестати ставити ці запитання.

Малою я ненавиділа таке захаращене життя. Завжди намагалася берегти свою власність, але не мала шансів на успіх, аж поки вступила в коледж, де з кураторським підходом та високою точністю облаштувала мою половину кімнати в гуртожитку. На стіні висіла репродукція картини Матісса, підсвічена червоним китайським ліхтариком. Я купила невеличкий фальшивий персидський килим у крамниці Bed Bath & Beyond і розстелила його біля ліжка, щоб, прокидаючись, ставати ногами на щось тепленьке.

Сьогодні я оточую себе предметами, які дарують мені задоволення. Вони не мусять бути дорогі; на цінні їх перетворює турбота, з якою до них ставлюся. Маю колекцію кераміки, що складається із предметів, які я придбала в Токіо у кварталі, де продається обладнання для ресторанів. Це не «вишукана порцеляна»; вона перебуває в межах цінових категорій від «недорогих» до «дешевих як борщ». Ці речі особливі, бо я спакувала їх у захисну плівку в Токіо, потім привезла в аеропорт, і після дванадцяти годин польоту безпечно довезла до Лос-Анджелеса. Вони цінні, бо я гордо презентую їх на полицях. Дістаю, коли на вечерю приходять гості, а потім завжди мию і перетираю вручну. На робочому столі вдома я тримаю свою канцелярію в лакованій скриньці. Листівки посортовані відповідно до нагоди (подяки, свята, флірт). Я збираю кулькові ручки з цікавих ресторанів і готелів, складаю їх до спеціальної шухлядки у столі поруч із моєю колекцією японської квітчастої клейкої стрічки.

Якщо дбати про речі, якими себе оточуєш, вони перетворюються на амулети, заряджені енергетикою твоєї любові та поваги. Дерев’яний кухонний стіл, який протираєш спеціальною олійкою раз на місяць і на якому завжди використовуєш підставки, стає не просто столом, тепер це оберіг. Це символ того, наскільки ти цінуєш родинні та дружні вечері. Докладені зусилля додають столу магічності. Зізнання: я не люблю книжку Марі Кондо «Магічне прибирання. Японське мистецтво наведення ладу в домі і в житті». Мене пригнічує думка, що є лише один спосіб організувати своє життя. Даруйте, але в моїй шухляді зі шкарпетками пануватиме саме такий порядок, який я вважаю за потрібне, дякую за розуміння. Але щось є в її пораді: «Візьміть предмет до рук і запитайте себе: чи почуваю я радість? Якщо так, лишіть цю річ у себе. Якщо ні, — викидайте». Фантастика. Ми маємо владу, тут і зараз, залишати собі речі, які додають нам радості в житті. Вчини це зі своїм фізичним простором. Якщо мотлох не дарує тобі щастя, то оточи себе предметами, за якими шаленієш, а потім інвестуй у них свою дбайливість і це допоможе збільшити рівень загального зачарування життям. Ці скарби світитимуться до тебе за ті любов і час, який ти інвестувала в них, відкидатимуть довкола сяйливу ауру любові до себе, стануть джерелом натхнення, коли воно буде тобі найпотрібніше. Ось чому не можна просто нагромаджувати мотлох. Серед мотлоху нема місця для магії.

Дбаючи про дім, наповнений скарбами, ти створюєш фізичний спосіб власного захисту і турботи про себе. А ще це просто весело! Життя набагато приємніше, коли випадає нагода спіймати себе на думці: Вау, чудесно! А ось і привід використати отой антикварний срібний чайничок, що я купила на блошиному ринку, як вазу для оцих троянд. Утім усі ми знаємо, що хай там як, а все це лише предмети. Тому постарайся не зриватися на свою сусідку за спробу увіпхати твою улюблену позолочену чашку в посудомийку. Вона не мала на меті зруйнувати твоє життя.

Мій домашній кабінет — це святиня. Будь ласка, не заходьте

У МОЄМУ ПОМЕШКАННІ є невеликий кабінет. Його стіни я пофарбувала в персиково-рожевий; цей колір можна описати як «молодіжний» і «веселий». Ці ж стіни обклеєні записками до себе, фотографіями супів, які я готувала, ванільними цитатками, за які мало би бути соромно, листівками з найкращих мандрівок, позитивними афірмаціями, численними світлинами святої Нори Ефрон та святої Коко Шанель, листами самосхвалення та листами, в яких атакую мою Внутрішню неподругу, сповненими любові мейлами від людей, яких я поважаю, та зливою блискучого скотчу. Просто над столом розташовані мої переліки Групи підтримки, Рольових моделей і список «КАТЕГОРИЧНО НІ / ТИ ЗДУРІЛА?» поруч із моєю Дошкою Візуалізації. У кабінеті є також невеличка шафка, а на стіні поруч із нею я приліплюю скотчем завдання на місяць, що їх собі поставила. Коли чогось досягаю, відзначаю це наліпкою зі словами: «УРААА! Я ЦЕ ЗРОБИЛА, ТРЯСЦЯ!» Це величезне задоволення: дивитися на стіну й одним поглядом охоплювати всі свої досягнення й усі плани.

Мій домашній кабінет нагадує кабінет Рассела Кроу у фільмі «Ігри розуму», тільки все тут із магазину Etsy. Авжеж, тут записки для мене самої на кожній стіні; так, справжній кодекс моїх принципів є на дверях; так, фотоколажі моїх сподівань і мрій поруч із позитивними афірмаціями; і — так, усе це разом має трішки приголомшливий вигляд, та й узагалі скидається на те, ніби хтось тут намагається викрити складну теорію змови чи відтворити генеалогію величезної мафії, у стилі ФБР, — тільки от я для цього всього використовую найкрасивезніший скотч.

Ця кімната — моя штаб-квартира, мій храм любові до себе. Місце, де я можу сказати: «Я достойна маленької рожевої кімнати, матері вашій!» Це місце, де я активно думаю про те, ким хочу бути, як хочу діяти і про що мрію. Ніхто, ніщо, жодна думка не змусить мене бути кимсь або чимсь, чим я не хочу бути, коли перебуваю у своїй маленькій рожевій бульбашці. Родзинкою штаб-квартири є мій стіл. Свої стіл і крісло до нього я возила за собою останні десять років. Від коледжу в Провіденсі до Нью-Йорк-Сіті. Від квартири колишнього у Ґрінвіч-Віледжі до невеличкої студії за кілька кварталів звідти у Вест-Віледжі. Від Нью-Йорка до Лос-Анджелеса. Це не найзручніші меблі на світі; насправді крісло дуже незручне і мені доводиться застеляти його складеним покривалом, щоб поверхня не в’їдалася мені в спину, але зі столом у мене духовний зв’язок.

Він чорний, прямокутний, із заокругленими краями. Виготовлений «під антикваріат» із підробними затертостями і подряпинами, крізь які просвічується червоне й коричневе дерево. Всередині я тримаю кольоровий скотч, золотисті блискітки і кулькові ручки. Усе на своєму місці. За цим столом я вперше по-справжньому повірила в себе як у письменницю. У коледжі я заледве давала собі раду, та коли поверталася за свій стіл, збувала за ним пізні вечори, пишучи сценарії п’єс, то уявляла своє життя, і що я в ньому можу стати успішною сценаристкою для театру чи телебачення. Або ж журналісткою-потім-есеїсткою-потім-кінорежисеркою, як свята Нора Ефрон, приміром. За моїм робочим столом я бачила спалахи мрій, а потім працювала, щоб здійснити їх. Тільки завдяки тому, що сиділа за ним, я знала, що стараюся; ну хіба що зрідка використовувала його горизонтальну поверхню для вживання наркотиків.

Незважаючи на все зачарування моїм столом, я з ним прощалася двічі. Першого разу, закінчивши коледж. У полоні депресії й тривожності за моє життя мою освіту, вирішила, що все марне: мій стіл, мої мрії, сон, друзі, писання, душ і навіть конопля. Чому не продати стіл, щоб заробити трохи грошей? Тож я його перепродала дівчині, яка в’їжджала в мою кімнату. Зачиняючи за собою двері, промовила: «Прощавай, столе», — відчувала, що впорола щойно величезну дурню, і не могла це виправити. Було так, ніби я дивилась, як головна героїня у фільмі жахів щосили біжить до підвалу, де її мають убити, і ти про це знаєш, а вона — ні. Хотілося кричати до неї крізь екран: «Стій, завмри!», — але я більше не могла допомогти ні їй, ані собі.

Облаштувавшись у Нью-Йорку і трохи заспокоївшись, я зателефонувала власниці мого столу, благаючи дозволити викупити його назад. «Мені дуже, дуже прикро, і я знаю, що продала його тобі, але може, ти могла б відпродати мені його? Ще раз страшенно вибачай за цю мороку». Я чекала в тиші, боячись, що вона й сама вже має сентименти до столу, тож відмовиться відректися від нього. «Та звісно, нічого страшного», — відповіла вона. І того дня я урочисто заприсяглася більше ніколи його не покидати. Я протрималася добрий рік, аж поки довелося евакуйовуватись із квартири, в якій жила зі своїм колишнім, Кітсом. Пам’ятаєш Кітса, так? Той чувак, який зібрав мене по шматках і дотранспортував до свого помешкання у Нью-Йорку після закінчення коледжу.

Я була вдячна, що Кітс узяв на себе відповідальність за моє життя, але коли ми приїхали до нього, з’ясувалося, що його батьки не дають йому пожити у своїй квартирі, а просто дозволяють йому повернутися до них додому. Тож насправді план, про який мене не повідомили, полягав на тому, що Кітс і я маємо жити з його батьками у двокімнатній квартирі. Пропозиція: «Переїжджай до мене», — розташована миль за десять від фрази: «Переїжджай до мене та моїх батьків», — але я не мала плану Б. Роком пізніше наші бурхливі стосунки таки луснули, і коли це сталося, мої подруги прийшли в гості з валізами та коробками, а працівники російської служби перевезень приголомшено дивилися на нас: «Леді, ви хоч що-небудь спакували?» О чорт. Невже треба було все спакувати ДО приїзду перевізників?! «Ми будемо готові за хвилину», — збрехали ми, випили по коктейлю «Мімоза» і нюхнули порошку, намагаючись перетворити цей переїзд на «веселу забаву», а не вимушене складне і слізне «розлучення», яким його вважала я. «Міс, а що робимо зі столом?» — запитав такий собі Борис. А що робимо зі столом. «Покиньте його. Він мені не потрібен», — вирішила я. Вважала, що в мацюпусінькій квартирці, до якої я переїжджала, для нього не буде місця, та я тоді й не писала аж так багато.

Я обжилася на новому місці і сиділа в кухні (це простір між моїм ліжком і ванною), журячись, що не маю на чому писати. Знову відчула, що, не забравши стіл, покинула і якусь значну частинку себе. А потім, однієї ночі, мені наснилося, що мій стіл у Кітсовій квартирі розсипався. Уві сні, він був своєю рожевою картонною версією. Ніжки ввігнулися всередину і все розвалилося. Стіл плакав і питав жалісливим голоском: «Таро, чому ти мене покинула?» Мій стіл плакав. Він просився додому. Мені хотілося, щоб він повернувся додому. Того ж ранку, ТОГО САМОГО РАНКУ мені зателефонувала Кітсова мама. «Привіт, Таро. Це Ненсі. Як ти?» Усе чудово, ідеально і, будь ласка, перекажіть Кітсу, що я за ним не сумую, не думаю про нього і мені не сняться дивні сни про мої меблі, що в нього лишилися. «Усе добре, дуже добре», — збрехала я. «Рада чути. Знаєш, хоч би це дивно звучало, але твій стіл зламався й розсипався вчора ввечері, тож, якщо хочеш, я радо його складу і привезу до тебе». Я була шокована. Тобто, мій стіл по-справжньому спілкувався зі мною через цей сон? Невже Кітсові батьки справді готові його скласти і доставити до мене на п’ятий поверх? Невже до мене повернулася удача? «Так! Будь ласка! О Боже. Було би чудово. ДЯКУЮ ТОБІ, НЕНСІ!» «Гаразд», — трохи здивована моїм піднесенням відповіла вона.

Періоди, коли я розлучалася зі своїм столом, збігалися з періодами мого життя, коли я вважала, що нічого не варта. Це саме ті періоди, коли я відчувала, що моє життя не тримається купи, і знемагала під тягарем ненависті до себе. Випускного року в коледжі мені пощастило час від часу слухати курси блискучої, прекрасної й доброзичливої сценаристки Поли Фоґель. Я запитала, чи могла б відвідувати її консультації, й вона щедро погодилася присвятити мені свій час. Сидячи поруч із нею на розкладному стільчику в шкільному театрі, я зізналася, що хочу стати письменницею, хочу творити — бути кимось, хто створює щось цінне для цього світу. Також зізналася, що боюся, аби це не призвело до хаотичного способу життя й фінансової нестабільності — двох речей, які мене оточували з раннього дитинства. «Мені подобається створювати тексти, але може, краще стати юристкою? Здається, це ліпша кар’єрна стежка для людини, яка полюбляє слова?» — звірялася я їй. «Дозволь тебе на цьому зупинити. Світ більше не потребує юристів. Звісно, якщо ти не до смерті прагнеш стати юристкою. Та це на тебе не схоже. Ти говориш як оповідачка історій. Світ потребує твого відбитку, твого голосу, сліду, твого часу на землі. Усе, що тобі потрібне — це сприймати себе всерйоз». Сприймати себе всерйоз? Я знала, що ці слова важливі, але тоді не могла їх зрозуміти цілком та інтегрувати у моє життя. Натомість я їх записала, запам’ятала і пообіцяла собі, що повертатимуся до них, аж поки зрозумію.

Усе минуле десятиліття я присвятила осмисленню слів Поли, і зараз щаслива оголосити, що нарешті я збагнула їх. Сприймати себе всерйоз — означає дозволити собі мати мрію, візію та сподівання на своє життя. Це означає вкладати працю, бути тим, ким ти почуваєшся глибоко всередині, ким ти є і ким хочеш стати. Це означає проживати своє життя у згоді зі справжньою собою, собою, що прагне себе показати, танцювати, фліртувати і зрештою завоювати світ. Сприймати себе всерйоз — означає, що ти не тривожишся й не переймаєшся, стоячи при підніжжі сходів свого життя. Не хапаєшся за поручні, сумніваючись, чи безпечно підніматися цими сходами. А впевнено ступаєш перший крок. Потім наступний. Маленькі крочки. Немає потреб перескакувати через чотири сходинки вгору. Просто будь уважна до кожної сходинки, на якій стоїш. Ось так. Тупай ногами, буди сусідів, відчуй, як пружинять коліна, розбий дерев’яні дошки під собою — це твої сходи і будуть вони в тебе лише одні.

Ось що я хочу сказати: якщо маєш мрії, навіть довбані великі мрії, що лякають тебе до чортиків, бо здається, що їх неможливо здійснити, тож простіше буде проігнорувати, але вони знову і знову повертаються, як реклама в телевізорі, якщо тебе переслідують фантазії про те, яким твоє життя могло би бути, але ти зовсім нічого не робиш, щоб їх здійснити, пора почати сприймати себе серйозно, моя дорога. Відклади свої тривоги вбік і присвяти себе сьогодні одній-єдиний омріяній справі. Не думай ані секунди про те, ЩО З ЦЬОГО ВСЬОГО В КІНЦІ ВИЙДЕ? Просто роби своє. Якщо твоя мрія — це власна фірма з виробництва свічок, купи необхідні матеріали і почни. Якщо мрія — знайти справжнього чоловіка, скачай Tinder і вперед. Немає потреби робити все й одразу, але ти маєш ступити один крок, сьогодні ж, крок у напрямку того місця, до якого хочеш прийти.

Тепер розумієш, чому той стіл такий важливий для мене? Я так поважно сприймаю свої мрії, що виділила ФІЗИЧНИЙ ПРОСТІР у моєму житті, щоб мати місце для власних прагнень. Я не покинула роботу, не виїхала жити в село, де могла б «зосередитися» й збути решту свого життя, пишучи; я організувала невеличкий простір, безпечний, радісний і сприятливий для творчості. І тепер я щоранку перед роботою ставлю таймер і роблю те, що завжди мріяла робити. Ти теж можеш уже сьогодні розпочати щось таке, що наближатиме тебе до мрії. Не через три роки чи коли здобудеш фінансову стабільність. Не через п’ять років, коли «пануватимеш над різними сферами життя».

Думаю, ми всі надто зациклені на ідеї, мовляв, для того, щоб реалізовувати свої мрії слід скинути всі паси безпеки: підприємець має бути самотнім вовком, ЖИТТЯ ТРЕБА ЗМІНИТИ ЦІЛКОМ УЖЕ І НЕГАЙНО, ми мусимо вибігти нагору сходами свого життя зі швидкістю світла, навіть якщо це означатиме зламати ногу і сторчма злетіти вниз. Адам Ґрант, один із найідейніших, найщиріших та й просто збіса мудрих людей цієї планети описує у книжці «Оригінали», як деякі творчі й успішні люди продовжували працювати на звичайній роботі, водночас здійснюючи свої мрії. Творці Warby Parker, засновники Google, режисерка Ава Дюверней, Стівен Кінґ, Т.С. Еліот — усі вони продовжували працювати, навіть якщо в цей час реалізовували свої мрії. «Відчуття безпеки в одній сфері життя, дає нам свободу бути оригінальними в іншій», — так мудро написав Адам. Для мене це відчуття безпеки, тієї безпеки, яка дає можливість писати, починається з моєї маленької кімнати, яку називаю своєю.

Я вже ніколи не розлучатимусь зі своїм столом, бо я більше ніколи не здамся.

Щодня я виконую невеликі вдумливі дії в дорозі до саме такого життя, яким хочу жити. І воно завжди прогресує. Вірджинія Вулф написала, як важливо створювати простір для себе у «Власній кімнаті». Хоч і написані 1929 року, її слова однаково актуальні й сьогодні. Найвідоміша її цитата про те, що для того, щоб творити, щоб іти за своїми вподобаннями, «жінка повинна мати гроші і власну кімнату», де б її ніхто не міг ні відволікти, ні осудити. Менш відома її цитата, яку я запам’ятала так, аж вона стала наче частиною моєї нервової системи: «Мені видається, висловлюючись стисло і прозаїчно, що бути собою набагато важливіше, ніж будь-що інше». Так, ТАААААК, ВІРДЖИНІЄ! Вона зрозуміла, що вміння сприймати себе всерйоз, власна кімната — це і є КЛЮЧ до створення найавтентичнішої версії себе.

А загалом, я не показую людям свій кабінет, навіть коли проводжу екскурсію помешканням. Мені складно приводити туди хлопців. Це місце надто вразливе. Це кімната, яку я заповнила собою: мій біль, мої мрії, солодкаві вислови, які мені допомагають. Це фізична маніфестація усього, що я люблю, найбільш правдивої мене. Трошки захаращена, але загалом добре організована, оптимістична і прагматична, посипана блискітками і приємними словами. Мій кабінет — це безпечна гавань любові і творчості, де я можу бути, якою хочу: ванільною, дурненькою, вразливою. Ніхто на мене тут не дивиться. Ніхто не осуджує.

А ти маєш такий простір, в якому можеш розчинитися? Чи маєш закуток, де тобі безпечно бути собою? Бути непрактичною, мрійливою й наплювати на те, хто що подумає? Чи маєш місце, де сприймаєш себе поважно і дієш, дослухаючись внутрішнього голосу? Шафу? Куточок для шиття? Частина гаража? Якщо не заперечуєш, пропоную тобі присвятити комірчину, шухляду, полицю чи навіть коробку від кексів такій місцині. Ти заслуговуєш на дещицю простору.

Дарую тобі невеличку фіолетову коробку, в якій перед тим були смачнючі макарони. По боках вона має золотисті зірочки, і думаю, служитиме ідеальною домівкою для деяких твоїх мрій.

Тримай напоготові все для хатньої вечірки

ЗАДОВОЛЕННЯ ВІД ДОМАШНІХ ВЕЧІРОК я відкрила, навчаючись на першому курсі університету. Трикімнатний гуртожитський номер ділила тоді зі своїми трьома найкращими подругами. Між собою ми дуже влучно охрестили його «Солодкі апартаменти». Були в захваті від нашого спільного простору, досить великого, щоб влаштовувати тут вечірки, а після того, як обкурившись, подивилися фільм «Амадей», ми ще й старанно прикрасили нашу «вітальню» у стилі Луї XIV. Тут ми розмістили пофарбований золотистим спреєм настінний годинник, дешеві китайські канделябри та жовтий диван, обтягнений парчею, який не так нагадував про Короля-Сонце, як волав «тут точно померла якась бабуська». Ми відчинили двері до комірчини, хоча нам було сказано дуже конкретно: ніколи, ніколи цього не робити; завісили її стіни тканиною в стилі хіпі й охрестили цю кімнатку «опіумним барлогом». І щоб завершити стилізацію «тут кояться непевні, бридкі та брутальні речі», ми повісили на трубі червону лампочку. Зараз мені здається, що комірчині більше би пасувала назва «Пожежна небезпека», з огляду на кількість марихуани, викуреної в такому тісному просторі, завішеному дешевою легкозаймистою тканиною. Оскільки у нас могло розміститися не так уже й багато студентів, ми влаштовували коктейльні вечірки (горілка плюс розчинний напій Kool-Aid, ням!), бретцелі (досить як для закуски, правда?) і багато мого блювання. Насправді, наша кімната в гуртожитку не була аж така класна. Утім це був наш дім, і ми страшенно цінували його.

Наступного ранку після надміру випитих коктейлів, після вечора, коли, як переказували, я назвала деяких гостей «фашистами», бо щойно вивчила це слово і мені кортіло якось його використати, я вийшла зі своєї кімнати й застала сусідок у зручному вбранні за прибиранням. Здивувалася. Вечірка щойно закінчилась, навіщо відразу прибирати? Що за поспіх? Я виросла в помешканні, де завжди панував безлад, тому не розуміла: щоб удома було чисто, треба прибирати. У мене в хаті, якщо пес насцяв на килим, то пляма на ньому лишалася назавжди. Іноді траплялися поодинокі зусилля її позбутися, але вони були невдалі. Ми лагідно потирали те місце, пляму-що-не-виводиться, й залишали її там нагадувати про марноту життя.

Я навшпиньках обійшла дівчат, що саме вбирали порохотягом хрустики з підлоги та пшикали мийним засобом на всі можливі поверхні. Коли моя подруга Джез помітила, як я прослизаю повз них, запитала: «Таро, ти збираєшся на нас дивитися чи хочеш допомогти?» «Звісно, я допоможу. Але хіба не тупо прибирати, якщо незабаром у нас буде ще одна вечірка? А ЩЕ, нащо прибирати так одразу? Хіба не можна ще трохи поспати з похмілля?» Я сподівалася, Джез визнає слушність моїх прагматичних аргументів, але, на жаль, вона підвелася з підлоги й пояснила: «Я люблю тебе, Таро, але це огидно». Потім підійшла до журнального столика і підняла з нього «скульптуру» з близько п’ятдесяти жуйок, яку ми сп’яну створили напередодні ввечері й запитала: «Ти й справді вважаєш, що ми можемо жити в одній кімнаті з оцим?» У купі пережованих жуйок є щось вісцерально бридке, ці сліди від зубів і слини та ще бозна-чого створюють особливо гнітюче видовище. Вона мала рацію. Мені не хотілося наближатися до тієї штуки. Викидаючи наш «арт-проект» у сміття, Джез пояснювала: «Набагато простіше прибрати зараз, ніж дозволити бруду осісти і просякнути тут усе». Моїм сусідкам і на думку не спадало, що можна жити в гармидері. Того ранку, з похмілля, але під враженням від прибиральних зусиль моїх подруг, я дізналася, що недостатньо мати хороший дім; і якщо хочеш мати чистий дім, то маєш його таким зробити. Раз-раз, і готово.

У моєму помешканні є правило: мій дім завжди готовий до приходу гостей. Мені не має бути соромно, як хтось навідається без попередження. Це такий тест. Чи мала б я докори сумління, чи мусила б вибачатися, якби хтось завітав сьогодні? Якщо так, отже треба поприбирати. Нічого страшного, якщо кілька речей у шухляді на кухні не на своєму місці, але не переповнена брудним посудом раковина, разом із залишками вишуканого ранкового смузі з насінням чіа, авокадо, чорниці та протеїнового порошку. Нічого страшного, якщо дзеркало у ванні трохи заляпане, але дуже не окей, якщо зі смітника у ванні висипається зубна нитка, ватні диски, якісь упаковки й чомусь недогризок яблука. Нічого страшного, якщо на дивані у вітальні подушки не на своєму місці, а покривало зіжмакане на краю, але неприпустимо, щоб склянки з коктейльної вечірки минулого тижня поприлипали до журнального столика. Я ж не збираюся створювати меморіал брудних склянок із минулих веселих часів.

Я не маю одержимості в стилі Марі Кондо щодо організації речей у помешканні. Повторюю, я не найбільша фанатка тієї книжки. Добре, Марі Кондо, я розумію, що ти експертка з прибирання і робиш це з самого дитинства, але ти хочеш сказати, що краща за мене? Я помітила, що коли в мене вдома порядок, то я й сама в порядку. Це стосується всіх просторів, в яких я перебуваю, хай то вбиральня з шафками у спортзалі, готельний номер чи кабінет. Їх усі я перетворюю на безпечне, ошатне, приємне помешкання, де можна роззирнутися довкола і відчути спокій.

Маючи дім готовим до гостей, я гарантую, що живу так, щоб не завдавати собі жодного сорому. Коли я роззираюсь довкола, то почуваю гордість за місце, де живу і за світ, який створила для себе. Може, він і не ідеальний, але й приховувати нема що. Я була б не проти, якби ти привела свою подругу до мене просто зараз. Ми б сіли у вітальні, я би приготувала твоїй чарівній гості свіжий імбирний чай. Мені б не довелося метушитися, розпихати нерозібрану кореспонденцію по тумбочках, збирати брудну білизну з підлоги та вибачатися за безлад. Я ставлюся до себе з такою самою повагою, як ставлюся до гостей. Якщо ти така сама, то дбатимеш про гостя стократ краще, ніж про себе саму. Як це неправильно звучить, правда? Як дивно так сильно турбуватися про когось, але відмовляти самій собі у базовій гостинності чистого простору?

Я певна, що є багато людей, які мають прибрані помешкання і які погано ставляться як до себе, так і до інших. Але мені йдеться не про дисципліну і порядок в ідеальному домі. Мені йдеться не про маніакальне прагнення контролювати кожен сантиметр простору. Я кажу про чисту приємність роззирнутися довкола і подумати: «О так, я тут живу. Класно». Навіть якщо твій дім не ідеальний, навіть якщо умови твого життя далекі від мрії, але якщо ти ставишся до простору дбайливо, уважно та вмієш його організувати, ти краще почуватимешся загалом, бо матимеш більший вибір у тому, як жити. Навести лад у фізичному просторі можна незалежно від обставин. Досі живеш з батьками, де панує хаос? Стався до своєї кімнати як до палацу. Не маєш власної кімнати? Максимально дбай про своє ліжко. Живеш у клятій віллі, але довкола бардак? Ти контролюєш простір.

Якщо твій дім завжди готовий до гостей, це дасть змогу частіше якісно проводити час із друзями. Набагато легше когось запросити, коли прибирання — не перешкода бо навіть не потрібне. Кухня буде готова, щойно ти сховаєш у шухляду купони на знижку; чистий обідній стіл можна накритими миттєво, і ніхто не дізнається, що ти подаєш імпровізовану вечерю, яку насправді дістала з морозилки. Навіщо їм знати, що та смакота, після якої вони пальці облизують, коштує всього чотири долари, а ти лише поклала смажене яйце на тост, щоб надати йому вишуканішого вигляду? Я нікому не скажу.

Перелік ПРОСТИХ, не страшних способів утримувати дім Готовим приймати гостей (ГПГ)

Не хвилюйся, я теж вчуся, досі.

Безкоштовний бар не винен, що ти набралася як Чіп

ТОРІК Я ПІШЛА НА ПРИЙОМ до сімейного лікаря, цілком упевнена щодо свого здоров’я. Я більше не курила марихуани (як тобі таке, дилере шмалі?), ходила у спортзал (як тобі таке, фізрук зі школи?!) і вперше в житті сподівалася приємно вразити свого лікаря. Сидячи на кріслі для огляду, відчувала щось середнє між упевненістю й застудою, бо в лікарських кабінетах чомусь завжди прохолодно. Чого б то? Пацієнти тут вдягнені в паперові халати, що навіть не закривають повністю спину. Нащо тримати температуру в приміщенні на +18?

Мій лікар увійшов до того іґлу, яким була палата, і запитав, чи я курю. «НІ!», — гордо заявила я. Чи вживаю наркотики? «Ніколи! Тепер я боюся наркотиків». ЯКА Я МОЛОДЕЦЬ! А потім він запитав про алкоголь. «Випиваєш?» «Певна річ, я випиваю». «Скільки келихів на тиждень?» Ну, давайте в умі порахую, скільки випила минулого тижня:

У неділю випадково випила щонайменше чотири келихи вина. Зазвичай я не п’ю неділями, але то була вечірка на пляжі, тому, звісно, я весь день пила розе. З понеділка по четвер я випила раз, ну гаразд, якщо чесно, подвійну порцію щовечора. Тож якщо порахувати ті чотири випадкові недільні келихи вина плюс, оптимістично, іще чотири, але, насправді, більше, то разом вийде — разів вісім чи дванадцять до кінця робочого тижня. За п’ятницю мене треба дуже похвалити, я не пила зовсім, бо в суботу мала йти на весілля (Як зріла людина! Свята! Доросла!) Зате в суботу... У суботу ввечері я випила весь алкоголь світу. Навіть не намагатимуся пригадати, скільки саме. Тож сума алкогольних напоїв, які я нарахувала за тиждень, варіювалася десь між дванадцятьма порціями й безкінечністю. Я зазирнула в очі моєму лікареві і сказала правду: «Цього тижня я випила сім келихів вина».

«Вважай! — буркнув він. — Для жінки твоєї комплекції навіть сім — це максимально. І ніколи, ніколи не перевищуй трьох на день». Авжеж, Док. Авжеж.

Дорога, я мушу зізнатися, що не дуже мені вдається сказати «ні» безкоштовному барові. Зазвичай він трапляється на вечірках, на весіллі чи дні народженні, або на вшануванні з друзями метафоричної могили твого колишнього. На вернісажах, у галереях, де люди зазвичай тримають у руці пластянку з дешевим вином, я встигаю випити п’ять. Просто от відчуваю, що це мій обов’язок — пити доти, доки наливають. Виправдовую себе тим, що зазвичай я з подругами, а я дуже люблю ритуал випивання з подругами. Як же класно перекидати шоти, виголошувати тости, цокатися і просто замовляти «по ще одному» з моїми дівчатами! Сам акт замовлення нового коктейлю — це вже достатня підстава довше побути з подругами. Особливо, якщо бар безкоштовний. Класно проведений час з подругами, який нічого не коштує? Звісно, що я використовувати такі нагоди по-максимуму. Та зараз я сиділа в кріслі для медичного огляду, ще й невдало брехала своєму лікареві. Відчуття таке собі.

Оте суботнє весілля, на яке я пішла, відбувалося десь між пагорбами Малібу. Діставатися туди годину, тож поки я доїхала, страшенно зголодніла. Весілля мало початися о шостій вечора, тому перед тим я не поїла. Припустила, що десь до сьомої ми будемо возитися з усіма церемоніями, а потім близько восьмої нас погодують. Але о пів на дев’яту нам подали тільки дрібнюсіньку випічку із загадковою начинкою. Шпинат? Сир? М’ясо? Не могла сказати. А от бар із напоями працював, довкола нього роїлися люди, яким було весело, включно із хлопцем-хіпстером у костюмі-трійці та конверсах. О ні. Той хлопчина — моя слабкість. Тож зігнорувавши весь попередній досвід на планеті Земля, я подумала: «А може, не буде аж так погано, якщо я вип’ю один-єдиний келих вина на порожній шлунок?»

Посьорбуючи розе при барі з хлопцем, що був схожий на учасника гурту The Strokes версії 2004 року, я відчувала, як бухло наповнює моє тіло, як щоки червоніють, а обличчя ніби набрякає. Знала, що треба перестати пити, але наша захоплива розмова про спільних знайомих, яких ми любили й ненавиділи, була саме в розпалі. Кращого способу знайти спільну мову не придумаєш. Згодом друзі затягнули нас на танцювальний майданчик, усі, звісно, з келихами в руках. Хіба ще один келих вина мені зашкодить? Я продовжувала пити, навіть усвідомлюючи, що вже п’яна, бо, як пояснювала собі, ми були на весіллі, а на весіллях має бути весело, хіба ні? Тому коли хлопчина-хіпстер запропонував разом поїхати Убером назад до Лос-Анджелеса, я змогла невиразно відповісти: «Тааааа, давай», — переконана, що на горизонті намальовується спільна ніч.

Те, що дорога звивалася серпантином, я знала, але тепер, коли в мені було більше алкоголю, ніж усього іншого, ця поїздка стала тортурами. Шлунок реагував на кожен поворот, а тіло вкрилося холодним потом, ніби у мене була гарячка. О ні. Мені таки було погано. Я боялася проригатися на цього гарного хлопчину-хіпстера, а потім, про що страшенно шкодуватиму невдовзі, попросила його потримати мене за руку.

«Мене так закачало в цій машині, мені так страшно», — пояснила йому. НАВІЩО, ЇЙ-БОГУ, ТАРО, НАВІЩО??? Він слухняно взяв мою долоню, а потім я попросила зупинитися на заправці, щоб купити мінеральної води. «Не просто мінералку, а Smartwater», — проінструктурувала його. У голові я прокручувала рекламу з Дженніфер Аністон. Знаєте, оту, де в неї ідеальна шкіра і сама вона як уособлення здоров’я з пляшкою у руці? Саме мінералка цього бренду точно мені допоможе і врятує нашу ніч.

Зайве навіть казати, що ту ніч ми провели з отим гарним хіпстером і відтоді зустрічаємося. ЖАРТУЮ. Нічого такого не було. Заледве пам’ятаю, як добралася до ліжка. Щойно прокинулася наступного ранку, одразу подумала, що ніколи в житті більше не проситиму нікого тримати мене за руку, бо я п’яна і мені страшно. Витягнула блокнот і почала писати про свою війну з безкоштовним баром. Чому я не зупинилася? Після майже трьох десятиліть у цьому тілі, після усієї турботи про себе, як я могла так напитися? «Якби подали більше їжі, тобі не було б так погано», — нашкрябала я. Почала себе виправдовувати. «Хлопчина-хіпстер даремно наполягав на тому, щоб продовжувати пити», — написала я гнівно. «У тому, що ти напилася, винен безкоштовний бар!» — нарешті вивела великими змазаними літерами. Глянула на сторінки. Розсміялася. По-перше, в мене було таке похмілля, що почерк мій був, наче це писав злий п’яний першокласник. По-друге, недостатня кількість їжі тут ні до чого, хіпстер і безкоштовний бар теж ні до чого. Я продовжувала писати, усвідомивши щось, чого раніше не помічала: не було певної кількості алкоголю, який я мала випити чи не мала. Це рішення належало тільки мені самій.

Я вирішила весь наступний місяць утримуватися від пиятик. Не тому, що вважала, наче в мене з цим проблема, а тому, що не мала досвіду цілого місяця тверезості ще від університету, відколи тільки почала випивати. Мені здавалося спочатку, що протриматися цілий місяць буде складно, зустрічатися з друзями й не пити з ними шотів, не підіймати келихів (мої два улюблені ритуали), але це виявилося на диво легко. Мені легко вдавалося пити колу з лаймом, ніхто й не запідозрив підміни. Тож увесь місяць я розпитувала друзів, скільки вони пили, ґуґлила, від якого алкоголю немає похмілля (якісна текіла) і перечитувала книжку Нори Ефрон «I Feel Bad About My Neck», бо пригадувала, що саме там вона пише про алкоголь, який могла вживати. Я завжди шукаю порад у Нори Ефрон, від питань про стосунки із чоловіками, до писання й того, як приготувати вечерю для гостей. Вона так мене надихає, що іноді пишу до неї листи у своєму щоденнику, а потім сама ж відписую дуже паскудним тоном. За ці листи мені зовсім не соромно. І от я знайшла абзац, який шукала: «Причиною того, що ти прокинулася серед ночі, є той другий келих вина». Це речення мене шокувало. Другий келих вина? Другий келих вина, Норо? Просто не могла це прийняти. Усе, що змогла таки винести з її порад, це те, що мені слід було навчитися пити усвідомлено. Це те, чого мені бракувало. Дуже часто, коли пила, я не стежила за тим, скільки саме випила. І таке випивання наосліп, і підхід «аж-поки-закриється-безкоштовний-бар» явно були не на користь мені.

Коли минув місяць, я записала власні правила випивки, які підредаговую досі. Ти можеш запитати: «Якщо тобі потрібні правила випивки, то хіба це не означає, що в тебе проблема з алкоголем?» А я вже матиму відповідь: «Я дізналася, що більшість із нас живе на автопілоті. Ми прокидаємося, йдемо на роботу, вкладаємося спати без усвідомлення цього досвіду. Те саме стосується їжі та пиття. Ми вчимося робити це все інстинктивно, але не обов’язково про це говоримо. Я почала пити горілку ще в старших класах, але перша вдумлива розмова про те, як алкоголь впливає на мене, відбулася, коли мені було вже під тридцять, тому що алкоголь ніколи не мав на моє життя серйозного негативного впливу. Здавалося, що людям, таким як я, людям, які випивають у соціальних ситуаціях і життя яких бухло не руйнує, немає чим перейматися. Мені потрібні правила, бо маю проблему з нагадуванням собі бути вдумливою і зважати на факт, що саме в конкретний момент я п’ю.

Чи завжди я дотримуюся цих правил? Ні. Навіть близько. Минулих вихідних я відвідала дівич-вечір в Остіні, штат Техас, де взялася за горілку з чаєм у респектабельній першій годині дня. Ми були на човні, шановні панянки! Тож я мусила. Іноді треба порушувати власні правила тільки за компанію. Але чи я після того почувалася розбитою? Чи плакала на підлозі автобуса, що віз нас із вечірки, через «нереалістичні стандарти краси, які нам насаджує суспільство»? Ну так, зі мною це буває.

Того вечора, сидячи в купальнику і байковій сорочці, я поклялася, що дотримуватимуся правила ніколи більше не пити посеред білого дня. Принаймні, до наступного дівич-вечора.

Правила випивки T$

Що воно таке — овочі?

У СЕРЕДНІХ КЛАСАХ ШКОЛИ МОЇМ ТИПОВИМ обідом було щось на винос з китайських фаст-фудів. Або сендвічі з фаст-фудів американських, найчастіше — сендвіч з індичкою з додатковим майонезом, будь ласка. Я харчувалася різною неприродно блискуче запакованою їжею, снеками, напівфабрикатами й солодощами. У старших класах нічого не змінилося. Переважно я споживала сухарики, соуси, морквочку та печиво зі шматочками шоколаду з нашої шкільної їдальні, що не вирізнялася здоровим підходом до меню. Мій батько-одинак не мав часу готувати по буднях, тож на вечерю я часто їла величезний буріто у стилі енчілади (политий сиром та соусом). Ніхто з дорослих не дбав про моє харчування. Батьки не навчили мене відрізняти здорову їжу від «Господи-цей-чізбурґер-з-чилі-напханий-калоріями-на-чотири-дні».

Хоча про вишукану їжу я щось таки знала. У дитинстві мені пощастило бувати в дорогих ресторанах. Проблема полягала в тому, що я замовляла стейк або щедро политу соусом пасту з беконом, забувши про салат. Бо нащо переводити частину моєї вечері на овочі? У моїй родині їжа була чимсь декадентським, розкішшю, якою можна похвалитись, а не поживитись. Переїхавши до універу, я схудла, бо залишила гнітючі звички вдома. Коли повернулася додому на День подяки на першому курсі, мої друзі занепокоїлися, чи не маю я часом розладу харчової поведінки. Оскільки я завжди була пухкенькою дитиною, це мені шалено лестило*.

Думаю, я не самотня у невмінні правильно харчуватися. На перший погляд, це зовсім нескладно, проте багато моїх друзів з успішних і стабільних родин теж бідкаються: як же нам харчуватися? Сьогодні грецький йогурт і кіноа пропагують як магічні ліки від усіх сучасних болячок, а завтра ми дізнаємося, що в процесі виготовлення грецького йогурту утворюється токсичний і кислотний побічний продукт, через який начебто загинуло тисячі риб, а те, що андські фермери вирощують кіноа — цей прадавній різновид лободи, — сумнівно з погляду етики. А кокосова олія? Нині вона має бути в кожному здоровому продукті, а завтра про неї казатимуть мало не як про зміїну олію. ТО ЧИЯ Ж ПРАВДА? Що нам із усього того їсти?!

Оскільки я не мала доброзичливої дорослої людини, що допомогла б мені виробити правильні харчові звички, то мусила якось навчитися годувати себе сама. Незважаючи на те, що мені ще багато чого треба опанувати, я зібрала по крихтах те, чого навчилася від батьків моїх друзів, у мережі та з кулінарних книжок.

Від батьків Ізабель дізналася, що овочі точно важливі. Щоразу, коли в них вечеряла, бачила зелене листя салату в центрі столу, і це не була просто прикраса основної страви, яку можна проігнорувати. Манґольд — не черговий музичний гурт, а соковитий і навіть смачний листяний овоч із дивовижним яскраво-червоним корінням. З власного досвіду я з’ясувала, що від червоно м’яса стаю млявою. Тому намагаюся вживати рибу та курку — білки, після яких я не мушу негайно подрімати. Але якщо з’їм чизбурґер із барбекю, то теж не кінець світу; тоді я просто не плануватиму важливих справи на решту дня. На сайті мого спортзалу вичитала, що якщо випивати два літри води щодня, то це підтримуватиме «водний баланс» в організмі й додаватиме енергії. Завжди вважала, що це цілковита нісенітниця, аж поки нарешті сама спробувала. Та за кілька тижнів відчула, що почала менше втомлюватися під кінець дня. Також я з’ясувала, що найчастіше, коли мені видавалося, наче я голодна, насправді мені хотілось пити, і що склянка води дає мені більше задоволення, ніж пачка чипсів. Тепер маю півлітрову багаторазову рожево-золотисту пляшку для води, я стежу, щоб випивати чотири такі пляшки на день і почуваюся свіжіше та краще. Моя пляшка для води від S’well така красива, що надихає мене пити більше. Мама моєї подруги Фіш поділилася зі мною рецептом курки по-марбельському з класичної кулінарної книжки The Silver Palate Cookbook,†і тепер я вмію готувати найсмачніше життєдайне курча. Її готують із чорносливом і каперсами, двома інгредієнтами, які я найбільше люблю поєднувати, і водночас це такий надійний рецепт, що став моєю фірмовою стравою, коли до мене приходять друзі. А приймати в себе друзів, ділити вечерю з людьми, яких любиш, — одне з найбільших задоволень, які можеш дозволити для себе.

І хоч мій батько багато чого не навчив мене про харчування, він укорінив цінність сімейних традицій щодо їжі. По неділях він брав мене, а іноді і мою сестру, і ми разом запікали м’ясо. Тато купував шматок яловичини найвищого ґатунку і відбивав її в соусі чилі. Усю ніч яловичина маринувалася, вбирала солодко-кислу яскраво-червону пасту. Наступного дня ми радісно очікували моменту, коли він покладе його в духовку, де жир та чилі перетворяться на смачнючу хрустку скоринку. Домашня запечена яловичина з картопляним пюре, може, й не виграла б медальки як найкорисніша страва, але то була найдушевніша, наповнена любов’ю й турботою їжа, яку для нас готував батько, бо віддавав приготуванню цієї страви всю свою увагу. Це одна з небагатьох традицій з мого дитинства, і тепер я знову її дотримуюся. Щороку перед Різдвом чи після нього запрошую в гості тата, сестру, тітку, кузенів і готую яловичину за татовим рецептом. Тоді ми п’ємо багато вина, охоче піддаємося сонливому впливу червоного м’яса, сміємося, розповідаємо історії. Неймовірно, яка приємна може бути спільна вечеря, якщо вкласти в неї трішки старання...

Татів рецепт запеченої яловичини

Вперше приготований в домі Шустерів у Мілвокі, штат Вісконсин, 1942.

Правила T$ щодо їжі, щоб вона живила мене і щоб почуватися добре, а не гидотно

Причастя клоназепамом

ВАЖЛИВИЙ ДИСКЛЕЙМЕР: Я НЕ лікар.

Можеш у таке повірити? Б’юсь об заклад, весь час, читаючи цю книжку, ти думала: «Ого, в неї такий науковий і логічний підхід до життя, напевно, вона дипломований медик!» На жаль, я нічого не знаю про науку. Оскільки я не лікар, то не збираюся більше тобі розповідати про серйозні психічні стани. Не розумію їх. Натомість хочу поговорити про мій власний досвід подолання й виходу з тривожності й депресії, а також про те, що допомогло мені. Сприймай це все з примруженим оком.

Повернімося трохи в часі. Далеко, далеко, далеко в минулому, до початку цієї книжки. До того моменту, як мені виповнилося двадцять п’ять і я вирішила навести лад у житті. Повернімося до допотопного 2008 року, історичного року, коли «Секс у великому місті» перестав бути телесеріалом і вийшов на срібному екрані[31], а п’ятнадцятирічна Майлі Сайрус ущент розбила американські стандарти, — уффф — показавши трошки спини на обкладинці Vanity Fair[32], а обраним Президентом країни став Барак Обама. Мені та той час було двадцять три, і весною того року здавалося, що університет проганяв мене геть, як остогидлу коханку (тобто я закінчувала навчання).

Я страждала від тривожності, набагато гіршої від будь-чого, що переживала у своєму житті. Тоді я зовсім не могла спати. Крутилася під ковдрою, вставала, ходила по кімнаті, поверталася в ліжко, пітніла, хоч мені було холодно, плакала, годинами терла одна об одну стопи, БО ВОНИ НЕ ПЕРЕСТАВАЛИ ВЕСЬ ЧАС РУХАТИСЯ, знову вставала з ліжка, плакала за комп’ютером, читаючи плітки про відомих людей, і чекала, коли ж уже нарешті зійде сонце. Вранці, коли вже припустимо було вийти з кімнати й починати день, я була більше схожа на привида, ніж на людину. Я жила у постійній панічній атаці, під час якої стискала щелепи так міцно, що зрозуміла фразу «скрегіт зубів». Ти знаєш, це з того підбадьорливого опису пекла в Новому Заповіті.

Страх майбутнього тримав мене в заціпенінні. Усе життя я прагнула вступити до університету, а тепер мала робити щось інше? Я й хвилини не присвятила роздумам про те, що робитиму після універу. Заклала своє життя за магічну цілющу силу університету Брауна, щоб він порятував мене, але ж ні. Звісно, я порозумнішала. Звісно, в мене з’явилися неймовірні друзі, але ось я тут, і не вмію функціонувати сама по собі, не кажу вже про святкувати випускний. Мені здавалося, більше немає на що надіятися. Друзі, спостерігаючи за моїм занепадом, примусили звернутися по допомогу до служб психічного здоров’я.

Сказати, що я поставилася до цього скептично, це нічого не сказати. Ліки завжди видавалися мені занадто легким виходом із ситуації. Думала, може, я просто поводжусь як немовля за цілком дорослих випускних обставин. Відчувала провину, що не могла впоратися з емоціями так, як мої друзі. Вважала, що медикаментозне вирішення проблем емоційного здоров’я було для «божевільних», а я не була божевільною, правда ж? Боялася, що таблетки можуть безповоротно змінити мою ідентичність і перетворити на іншу людину. Виявилося, що, розчиняючись у сльозах, я перетворилася на невиспану дівчину-примару, — кимось цілком іншим, і відчайдушно прагнула віднайти дорогу до себе.

Під час мого першого візиту лікарка Кляйн — добра жінка з теплими карими очима, вся обчеплена масивною бірюзовою біжутерією, тому нагадувала мені власницю артгалереї в Альбукерке, штат Нью-Мексико — пояснила: «Думаю, в тебе клінічна депресія і тривожний розлад. Підозрюю, ти в такому стані роками, може, ще зі школи, але цей випускний запустив у тобі всі ті епізоди». У мене була клінічна депресія і тривожний розлад? Хоч як це дивно, я почула діагноз і мені трішечки полегшало. Тепер я принаймні мала якесь означення замість виру емоцій, з якого не могла виплутатися. Лікарка почала мене розпитувати про родину, але я тільки відповіла, що «здурію», якщо не буду лікуватися. Круто, круто, круто. Чи може психіатр вживати такі словечка? Я напосіла на неї з розпитуваннями, що це означає.

«Слухай, з огляду на твою теперішню емоційну форму та історію твоєї сім’ї, скажу, що мусиш бути обережна, інакше можеш вскочити в маніакально-депресивний стан. Не кажу, що зараз ти від нього страждаєш. Просто, якщо не лікуватися, може стати набагато гірше». На прощання вона подарувала мені мудрі слова: «І ніякого кокаїну. Це би тебе доконало». Вона приписала антидепресанти, щоб допомогти з депресією, й лікарський засіб «Клоназепам», щоб подолати мою постійну тривожність, з якою я вже зжилася. Ніколи досі не чула про «Клоназепам», але ефект від нього був миттєвий і потужний. Навіть мала доза таблетки звільнила мене від тривоги й повернула до життя в моєму тілі.

Уявляла, як стара просякнута тривогою шкіра злазить з мене і відлітає геть. Моє реальне тіло звільнилося від кайданів жалю, навіть якщо це на кілька годин. Звісно, корінь проблеми залишився, але принаймні я виграла час, щоб зрозуміти, чому мені так погано. Іноді навіть вдавалося прожити цілий день без бажання померти. Мені навіть вдалося якось поспати протягом дня. А, сон! ДІВЧАТА, СОН. Сон став ключовим. У стані тривоги та недосипу тебе зачіпає геть усе. Але після восьми годин міцного сну, який мені дав «Клоназепам», я могла краще давати собі раду і просто жити своє життя. Він дав мені здатність збагнути, що протягом дня цілком можливо робити щось іще, а не лише плакати й метушитися. Ліки допомогли мені повернутися до себе.

Недавно розмовляла з однією дуже вдумливою подругою про несправедливі стигми, які накладено на лікарські засоби, та ідею, що вони насправді можуть допомогти нам повернутися до себе. «А як щодо ситуації, коли пульсуюча мігрень заганяє тебе, геть недієздатну, на диван у позі ембріона?» — запитала вона. «А потім ти береш таблетку «Ібупрофен MAX» і раптово знову стаєш собою, хіба це змінило тебе як особистість? Чи просто усунуло мігрень, яка тебе перетворювала на когось іншого?» Я зрозуміла, що вона знає, про що каже. Для мене так само з емоційним здоров’ям. Мусила вживати ліки, бо мене цілком поглинув кит тривожності та депресії, здавалось, я на самому дні моря й ніколи більше не випливу до світла. Немає сорому в тому, щоб попросити про допомогу.

Наголошую, «Клоназепам» не усунув моїх проблем (ясно, бо ти вже знаєш, що було далі, після універу). Він насправді не вирішив жодної проблеми. Я переживала фіаско мого двадцять п’ятого дня народження під час медикаментозної терапії. Я дійшла до того пекельного дна, сидячи на пігулках і лікуючись. Проте кілька днів і тижнів після того дня народження «Клоназепам» таки підтримував мене, він дав мені простір, щоб дихати — щоб усвідомити, що про життя варто дбати і що я дам собі раду, якщо докладатиму зусиль.

Від 2008 року, коли мені треба впоратися з панічною атакою, я час від часу вживаю «Клоназепам». Це жовта крейдоподібна пласка таблетка, трохи схожа на крихітну вафельку для причастя. Кладу її на язик і ковтаю зі слиною. Вона не має смаку, я ковтаю її, відчуваючи наближення серйозної паніки, і мені вдається запобігти цьому стану. Протягом минулих років я експериментувала з тим, щоб відмовитися від цього. Зараз часто долаю тривожність завдяки своїм ритуалам, але не думаю, що я мала простір у голові, щоб досягти стабільності без «милиць», які мені дав «Клоназепам». З ним я маю достатньо часу на те, щоб позбутися тривоги та знайти нові рішення. Неможливо відремонтувати авто, яке, палаючи, мчить по шосе. Його треба спинити, відтягти з дороги, погасити полум’я, а вже потім лише можна оцінити проблему і братися за ремонт. «Клоназепам» був для мене дуже важливим вогнегасником.

Навіщо я це все тобі розповідаю? Навіщо вдаватися в деталі про ліки, які вживаєш від депресії та тривожності, якщо ця книжка про ритуали піклування про себе? Чи таблетки — це коротка дорога? ЯКБИ Ж ТО! Якби ж то існувало щось таке, що можна просто проковтнути і стати щасливим до кінця життя. Ліки були тільки важливою зброєю у моєму арсеналі любові до себе. Розповідаю тобі це все, на той випадок, якщо ти потребуєш трошки допомоги, трошки простору, щоб вдихнути, якщо страждаєш від чогось виснажливого; не має бути жодних обмежень у тому, щоб звертатися по допомогу. Є багато різних опцій лікування, навіть якщо ти по вуха в лайні. З допомогою лікаря, методом проб і помилок, ти віднайдеш полегшення. Ліки ніколи не бувають єдиним рішенням, але вони можуть допомогти тобі втримати баланс, поки даєш раду з іншими проблемами, що забирають твої сили. Мені ліки просто допомогли відчути землю під ногами, щоб було на що опертися. Таблетки не збудували для мене красивого, стабільного, радісного життя. Я збудувала його сама. Чекаю з нетерпінням побачити те, що ти збудуєш для себе.

Анжеліка Г’юстон мене благословила

ПІШОХІДНІ ПОХОДИ В Лос-Анджелесі — один із типових видів дозвілля. Кожна модель-ді-джей-зірка «ходить у походи». Коли я була мала, так не було. У дитинстві у вихідні треба було ходити по магазинах у торговельному центрі. Хай там як, а це місто, яке перетворило свою річку зі щедрої живої водойми на бетонну канаву, що випинається й тече крізь Лос-Анджелес брудним струмком. Це місто, де на шкільний випускний часто дарують пластичну операцію зі збільшення грудей. Це місто, яке любить природу. Чи принаймні, я так уважала. Коли повернулася до Лос-Анджелеса після майже десятиліття на Східному узбережжі, то була вражена зусиллями цього міста зберегти природні заповідники неторканими, а ще — овва — насолоджуватися ними. Раптом друзям, які навіть спортивного взуття не мали, закортіло вигулювати собак уздовж виткого маршруту Вестрідж-Трейл. Раніше це було місце, де проблемні підлітки вживали наркотики. Я й не здогадувалася, що насправді Вестрідж-Трейл — це міський парк на двадцять тисяч акрів, де можна було ходити й милями нікого не зустріти. Лос-Анджелес змінився, звісно, — і на щастя. Як і я.

Пам’ятаєш, як я пообіцяла собі, що не буду скептичною щодо мого переїзду на Західне узбережжя? Казала собі, що прийму всю цю охайність і культуру одержимості як здоровий спосіб життя і спробую змінити підхід на «стеж за своїм тілом»? Теоретично я за це все взялася. А практично — я була в дуже, дуже, дуже кепському стані. Так, у Нью-Йорку я бігала, але робила це переважно для свого психічного здоров’я, біг не робив мене сильнішою фізично.

Один із моїх найліпших шкільних друзів, Еван, запропонував свою допомогу на моєму шляху до активнішого способу життя. Еван завжди був певним чином моїм доглядачем. Можливо, доглядач — не зовсім влучне слово, він не годував мене яблучним пюре після щоденних силових вправ. Та коли у старших класах батьки забили на моє навчання, саме він запропонував, щоб я готувалася до незалежних тестів. Коли мій супервайзер порадив вступати до вишу в Каліфорнії, саме Еван, глянувши на мої окуляри в роговій оправі та обмотаний довкола шиї шарф у майже тридцятиградусну спеку, сказав, що мені не потрібен нічий дозвіл, щоб переїхати на Східне узбережжя. На додачу до того, що Еван один із моїх найдавніших друзів, він іще й... привабливий. Як моделі з інстаграму. З кубиками преса і виразними «любовними» лініями відразу нижче преса, що у формі літери V сходяться до чоловічої нижньої частини. Як у Девіда Бекхема в рекламі білизни для H&M. Не те щоб я ґуґлила... Утім маю навести аргументи, щоб підтвердити надзвичайно хорошу фізичну Еванову форму. «Я тебе проведу!» — запропонував він есемескою. «Зустрічаємося біля Руньйону».

Каньйон Руньйон — це і траса для піших походів, і красивезна панорама. Тут жінки з повним мейкапом і взуттям на спортивній платформі намагаються піднятися на гори Санта-Моніки зі східного боку. Чоловіки, схожі тілами на грецькі статуї, легко сходять на пагорби, роблячи по дорозі ідеальні селфі. П’ятнадцять хвилин нашої експедиції, і я вже валилася з ніг. «Еване, [задихаючись], може, перепочинемо?» — благала я. «Ум. Добре… ми ж навіть ще й не почали наш похід. Це просто доріжка від парковки до стежки, тому…» Я ще не мала права на привал.

Поки ми дерлися вгору, я почала усвідомлювати, що цей похід був важкий, набагато складніший, ніж я уявляла. Ледве встигала за Еваном, який стрибав із каменя на камінь і мчав угору, вимагаючи від мене того самого. Він усміхався й насолоджувався прогулянкою, поки я, стиснувши зуби, просто намагалася не відстати. Коли ми опинилися перед дуже стрімким підйомом, мені й на думку не спадало його підкорити, але Еван пішов уперед, гукнувши мені: «Уперед, Таро! Зробімо це!» Я вирячилася на нього; Еван майже не спітнів. Глянула вгору на вершину, що видавалася такою стрімкою, аж навряд чи взагалі хто-небудь міг би на неї видертися. Мушу зізнатися, тієї миті я щиро ненавиділа мого давнього друга Евана. Мені й так було важко! Я не можу піднятися на цей пагорб! Цей пагорб був для професійно підготовлених людей, а не для мене. Навіщо Еванові мене принижувати? І оскільки я вже лютую, нафіга Еванові постійно скакати? Нащо це все? Повимахуватися. Я була роздратована, спітніла так, що мій світло-рожевий топ став на тон темніший. Годі з мене. «Еване, я не можу».

«Та ну, це лише невеликий пагорб! Можеш!»

«Еване... я не можу».

Еван глянув на мене не розуміючи. Якусь хвилю до нього доходило, що я здаюся. Ми мовчки рушили подалі від стрімкого пагорба назад до стежки, зупинившись лише раз сфоткатися з конем, щоб показати всім на інстаграмі наше ідеальне життя. #Smile #SquadGoals #Blessed

Оце — «я не можу» дошкуляло моєму еґо як голка від кактуса. Така маленька, майже прозора, яку тяжко витягнути навіть пінцетом, бо вона тоненька, гостра і забивається глибоко в шкіру. «Я не можу» крутилося мені в голові тижні зо два. Знаю, що насправді нічого страшного не сталося. Це ж просто похід, але думка, що я сказала «не можу» і таки здалася, муляла мені найдужче. Хотілося бути людиною, яка змогла б! Західноузбережна версія мене мала би бути людиною, яка каже принаймні так: «Ах, добре, спробуймо».

Мені треба було навчитися ходити по горах. Я не мусила ставати Шерил Стрейд, мені не доведеться мати справу з маршрутами, де можна замерзнути на смерть чи злетіти з краю урвища. Мені просто хотілося впевнено лазити напівдикими пагорбами Каліфорнії. Я хотіла змусити себе підійматися в такі місця, куди, здавалося б, не можна піднятися. На самоті, коли ніхто не зміг би мене критикувати, я почала ходити в невеличкі, легенькі походи, ставила собі обережні цілі, як було з бігом:

Потрошки я спробувала навіть таке, що мені видавалося неможливим:

Сама на цих трасах, брудна і спітніла, з опухлими пальцями, бо маю алергію на кожну травинку і більшість дерев, але я вразила сама себе тим, що насправді таки змогла. Я змогла зійти на гору, на яку, здавалося, зійти неможливо. Я змогла навіть пробігти стежкою. Я могла дуже багато чого, і зараз це проявлялося у фізичному аспекті. Йдучи, я слухала звуки каліфорнійського лісу. Слухала свого внутрішнього провідника і дуже часто чула саме те, що мені треба було почути тієї миті. (Чи це часом не звучить як монолог дитяти землі, наділеного суперсилою? Так має бути; це і божественно, і страшенно моторошно).

Темескальський каньйон для мене особливий. Він починається одразу там, де закінчується Sunset Boulevard у Pacific Palisade і перший же крок на ньому — це майже вертикальна поверхня. Брутальний маршрут, правду кажучи. Ти задихаєшся, а фізичне зусилля таке велике, що мусиш перестати думати, а потім — БАБАХ! Тобі в очі вдаряє приголомшливий краєвид Тихого океану. Я ходжу по цій трасі майже щонеділі з подругою Гіллі. Те, як Гіллі дає раду з життям, подиву гідне: на вигляд вона, як Денеріс Таргерієн, тільки брюнетка, має власний дім, ходяча ілюстрація до слова «шалена». Одного ранку під час нашого походу я плакалася Гіллі щодо проблем на роботі. Знала, що насправді нічого страшного; запізно надіслала звіт з витратами, бос викликав мене до себе в кабінет, і я почувалася повною дурепою. Чомусь сприйняла критику моєї роботи близько до серця, і мені складно було позбутися тривоги через цю ситуацію. Мій розум не переставав пережовувати цю думку, яка насправді була хибна: Ти дуринда, Таро. Це ж таке просте завдання, а тобі за нього влетіло. Що з тобою не так? Я була в такому трансі самодопитування, що не могла просто насолоджуватися нашим відпочинком. «Чи ти можеш відокремити паніку від присутності тут і зараз? — нарешті запитала Гіллі. — Тобто чи можеш вважати паніку чимось таким, що не існує тут поряд із нами? Можеш її залишити в офісі?»

Чесно, я не знала. Уявляла, як паніка сидить у моєму робочому кріслі-вертульці за моїм комп’ютером. Уявляла, як я сама переношуся сюди, в цей похід. Ось я тут, рухаюся вперед по маршруту. Крок за кроком. Відчула піт на губах, а мені подобається цей солоний присмак. Я під небом, під сонцем, поруч із людиною, яку люблю. Я тут. О так, я тут. Я ТУТ, БЛЯХА. Це був момент осяяння. Воно пронизало мене електричним струмом і шкіра від того наповнилася легенькою холодною вібрацією. Не встигла нічого навіть пояснити Гіллі, бо була заскочена появою жінки в білій кепці, білій футболці та білій тенісній спідниці. Вона стрімко промчала повз нас. У ній було щось осяйне і безтілесне, — проте знайоме. Мені здалося, що знаю її. Може, то була супермодна мама-йогиня котрогось із наших знайомих? Ми йшли далі, а потім я доперла. Зупинилася, взяла Гіллі за руку, бо усвідомила: та проява в білому — то Анжеліка Г’юстон.

Анжеліка Г’юстон, що її мемуари я проковтнула на одному подихові. Анжеліка Г’юстон, про яку я писала у своєму щоденнику. Її книжки дали мені таке відчуття, наче вона має для мене якусь мудру пораду. Вона була справжньою гангстеркою! Жінкою, яка робила те, що хотіла, а її бажання були колосальні. Жінка, яка зіграла Мортіцію Адамс. Я повернулася, щоб краще її роздивитися, сподіваючись побачити, як вона йде вдалину вздовж стежки. Але вона була поруч, дивилася на мене, стояла спокійно. Всміхнулася. Кивнула головою. Вона затрималася на частку секунди, але за відчуттями це була така довга мить, що, здавалося, я встигла би трохи подрімати. А потім вона повернулася й пішла собі.

Це було так, бляха, дивно.

Я була певна, що Анжеліка Г’юстон благословила мене того дня. Благословила саме тієї миті, коли я нарешті відчула власну повну присутність. Я була готова, у своєму тілі, свідома, присутня достатньо, щоб побачити щось священне. Анжеліка Г’юстон показала мені, що коли ти розширяєш своє мислення щодо власних можливостей, то ці можливості отримуєш. Секрет полягає в тому, що треба вийти на маршрут, сказати: «Так, я можу», і раптом, ніби в магічний спосіб з’ясуєш, що можеш зайти в гори далі, ніж тобі це видавалося можливим. Насправді це не магія. Це практика віри в себе. Це звичка приймати рішення про те, що ти здатна на великі досягнення, що можеш взути гірські черевики і вийти на стежку, не боячись забруднитися. Може, я трохи перебільшую про пошуки благословення святої Г’юстон. То й що? Я б радше перебільшувала і бачила благословення, ніж не бачила його.

Анжеліка Г’юстон благословила мене, а сьогодні я благословляю тебе.

Нехай я не маю Оскара, зате сходила чимало складних маршрутів. Падала. Набивала синці й обдирала собі шкіру на всьому тілі. Бачила, як кров змішується з землею. Але я вставала, обтріпувалася, давала ранам загоїтися і поверталася на довбаний підйом. Ти теж можеш. Ти достойна. Ти здатна на таке, про що сама ще не знаєш, тож виходь і пробуй. Маю для тебе хорошу й погану новину: хороша полягає в тому, що все, що ти хочеш, усі вершини, які прагнеш підкорити, — ти можеш. Цілком можеш, для цього просто потрібно працювати, а ти здатна працювати. Погана новина в тому, що тобі доведеться це зробити. Немає варіанту глянути на гору і сказати «я не можу». Жодних задніх думок. Вір у себе, у свою спроможність подолати обмеження, які ані ти сама, ані інші на тебе не накладали.

Маєш проблеми із вірою в себе? Не хвилюйся. Віра практикується. Це звичка, яку ми всі можемо виробити. Усі ці ритуали любові до себе, до свого тіла, про які ти читаєш, мають на меті навчити твоє тіло вірити. Збираючись, як Клеопатра, роблячи щось приємне для себе щодня, приймаючи ванни, дозволяючи собі почуватися комфортно у власній шкірі, збираючи амулет, маючи фізичний простір, де сприймаєш себе всерйоз, тримаючи свій дім в порядку для себе та для гостей, правильно харчуючись, уникаючи того, від чого тобі зле, звертаючись по медичну допомогу, коли потрібно, — усе це способи, в які ти вибудовуєш віру, що дасть нам, жити тим життям, яке хочемо прожити, яким би ми пишалися і яке дарувало б радість.

Наважся піти в похід маршрутом, який так тебе цікавить, замотай руки боксерським бинтом і наважся на перший урок боксу, запишися на балет, навіть якщо знаєш, що це не буде легко. Будь готова сяяти, коли робитимеш те, що видавалося неможливим. Може, ідеально й не вдасться. Може, пірует не буде схожий на пірует, а ти скидатимешся радше на дворічну дитину, що вчиться ходити, ніж на балерину, але то все дурниці. Не має значення, як ти виконаєш те чи те. Найважливіше, що ти спробуєш. І не має вдалішого часу на це, ніж просто зараз. Розумієш? Що це воно і є? Щоб повірити в себе, маєш наростити цю віру, і найліпший спосіб це утнути — через фізичну активність. Повір у свої суглоби, м’язи, свій піт. Крок за кроком відчуєш, як віра пульсує в тобі й веде до наступного виклику.

Прошу, не став обмежень на те, ким ти могла би бути й що могла б досягти. Скинь із себе ганчір’я сумнівів, яке тягне донизу. І лізь угору, крихітко, лізь.

Чекатиму на тебе там.