«Портрет» Ель Греко

ЯКУБОВСЬКИЙ

Роман Панасович не повірив власним очам: у павільйоні, розташованому на площі, до пива продавали раків, червоних свіжих раків. І не було черги.

Буфетниця привітно усміхалась відвідувачам і, певно, казала їм щось доброзичливе, бо вони теж усміхались у відповідь; це було справді дивно — пиво, раки й усмішки. Роман Панасович довго стояв, вагаючись, чи може він отак, як інші, випити кухоль пива й посмакувати раками? Спокуса була велика, і, зрештою, він зважився. Буфетниця налила йому повний кухоль. Роман Панасович сьорбнув прозорого, різко-гіркуватого пива, з насолодою відчувши, що воно справді свіже й міцне, зітхнув і розломив рака: зрештою, і слідчий, хоч він і зі столиці, теж людина і може дозволити собі випити пива під час відрядження.

Роман Панасович їв раків, а погляд його блукав далеко за павільйоном. В очі йому впали руїни колишньої фортеці. Будували її, певно, навічно, та нещадні роки зробили своє: від неї лишилась купа порослого травою каміння.

Відразу за руїнами починався сквер, де буйно цвіла таволга. Ліворуч площу обступили будинки — мабуть, іще часів середньовіччя — з вузькими вікнами й масивними брамами. Вони притулилися один до одного, похмурі сірі велетні з стрімкими черепичними дахами. За ними височіли сучасні багатоповерхові будівлі. А ще далі потяглися приватні садиби. В одній із них і сталася подія, заради якої Козюренко приїхав сюди. На думку про це Роман Панасович заквапився. Швидко доїв раків і, не допивши пива, вийшов на вулицю. Ішов і думав, чи зуміє розплутати клубок. А може, й нема клубка, потягнеш за нитку — і все з'ясується?.. Таке траплялося, зрідка, але траплялось. Зиркнув на годинник і стишив ходу — в нього було ще десять хвилин, а до районного відділення міліції два квартали…

Ще вчора в цей час він сидів у своєму кабінеті в Києві, а ввечері вже виходив з літака у Львові. Від Львова до цього містечка всього півгодини їзди — двадцять п'ять кілометрів асфальтованої траси.

Коли б поодинокі перехожі, які зустрічалися Романові Панасовичу, знали, що цей немолодий, лисуватий чоловік — відомий криміналіст, вони немало б подивувалися. Що робити йому в тихому Желехові? Щоправда, позавчора все містечко сколихнула звістка про вбивство на Корчуватській вулиці. Але щоб заради цього приїжджав слідчий із столиці! Адже вбили начальника цеху по переробці овочів районної заготконтори. Видно, не поділили чогось між собою заготконторівці, посварилися й порішили його…

І все ж Роман Панасович Козюренко прибув до Желехова, щоб розслідувати обставини саме цього вбивства.

Вчора вранці його викликав начальник управління.

— На Львівщині вбито людину, — сказав, — і справа ця, очевидно, пов'язана з пограбуванням фашистами в роки війни місцевої картинної галереї… Вам їхати — так вирішило керівництво, бо справа дуже серйозна!

З оперативного зведення Роман Панасович довідався, що під час обшуку в домі вбитого працівники міліції знайшли добре замаскований тайник, з якого вилучили три картини. Директор обласної картинної галереї відразу впізнав у них твори Сезанна, Ван-Гога і Ренуара, які за таємничих обставин зникли під час війни і ось уже понад чверть сторіччя їх розшукували.

Незадовго до своєї втечі зі Львова гітлерівські загарбники вирішили вивезти з місцевої галереї найцінніші твори мистецтва, зокрема картини з колекції Ермітажу, що експонувалися тут перед війною. Одного дня до галереї під'їхала крита машина, в яку повантажили ящики з полотнами всесвітньовідомих майстрів. Валка з награбованими цінностями вирушила з міста на світанку — гітлерівці розраховували до вечора минути небезпечну зону, де діяли партизани. Та все ж, незважаючи на посилену охорону, партизани напали на валку. їм вдалося захопити кілька машин, у тому числі й зі скарбами картинної галереї. Попав до рук партизанів і реєстр усіх цінностей, що вивозилися. Як згодом з'ясувалося, серед трофеїв не було одного ящика — з полотнами Ель Греко, Сезанна, Ван-Гога й Ренуара, зазначеними у реєстрі. На цих картинах уже давно поставили хрест — і ось шедеври світового живопису знайдено в тайнику в периферійному Желехові. Три картини, але ж їх було чотири…

Як опинилися полотна в тайнику? Куди подівся «Портрет» Ель Греко? Хто вбивця власника будинку на Корчуватській вулиці Василя Корнійовича Пруся? На ці та багато інших запитань мав відповісти слідчий з особливо важливих справ.

Мало не всю ніч він провів у будинку на Корчуватській. Разом з працівниками прокуратури та обласного управління внутрішніх справ ще раз уважно, сантиметр за сантиметром, оглянув будинок Пруся. Тут уже побувала оперативна група працівників райвідділу міліції, які й розпочали попереднє слідство. Наслідки її роботи майже задовольнили Козюренка: огляд будинку було проведено кваліфіковано, не кажучи вже про те, що саме працівники районного карного розшуку знайшли в підвалі добре замаскований тайник. Він був порожній, але це не ввело в оману досвідчених криміналістів. Обстукавши його стіни, вони натрапили ще на одну схованку, а в ній знайшли полотна Сезанна, Ван-Гога й Ренуара. Слідчий райвідділу міліції висунув версію, що Прусь зберігав у першій схованці гроші чи документи, які й попали до рук убивці чи вбивць. Злочинці не знали про існування ще одного тайника, а знайти його людині, навіть досвідченій, не так уже й просто — треба мати чуття криміналіста, щоб установити, що дно схованки розсувається.

І все ж працівники районного карного розшуку припустилися помилки. Експерти обласного управління внутрішніх справ виявили, що в передній частині схову теж зберігали картини — на стінках тайника знайшли кілька ворсинок з полотна, а також сліди засохлої фарби. Можна було зробити висновок, що Пруся вбили, щоб заволодіти «Портретом» Ель Греко. Вбили Пруся ударом сокири, коли він вилазив із підвалу.

… Начальник районного відділу міліції підполковник Раблюк підвівся з-за столу назустріч Козюренку. Мабуть, чекав на нього й попередив підлеглих, бо й у приймальні, і в кабінеті було незвично порожньо. Раблюк ще не знав, як поводитися з цим столичним криміналістом: слова офіційного рапорту готові були злетіти з його уст. Та Роман Панасович випередив його: — Радий вас бачити, шановний Іване Терентійовичу. Вдячний за піклування — номер у готелі чудовий, і я добре виспався… — Він потиснув Раблюкові руку, намагаючись не дихати на нього пивним запахом, та враз засміявся й признався щиро — Оце вперше в житті у вашому місті снідав раками з пивом. У Києві про раків уже забули, а у вас, виявляється, ще не всіх виловили…

Настороженість одразу збігла з Раблюкового лиця.

— А, пиво?! — усміхнувся радо. — На нашому маленькому заводику варять таке, що у великих містах і не нюхали.

«Ото ж то, — подумав Роман Панасович. — В одному місті пиво, в другому — якісь, незвичайні цукерки місцевого виробництва чи копчені лящі, що вважаються в столиці дефіцитом. Ну, що ж, кожному своє Якби в Желехові не варили такого пива, чим би він міг похвалитися?»

— Пиво й справді смачне, — охоче згодився й ковзнув поглядом по паперах, розкладених на столі. Але й це не випало з уваги Раблюка. Підполковник поклав на стіл звичайну картонну теку, нарешті сів і мовив:

— Тут наслідки нашої вчорашньої роботи. — Він витяг із теки аркуш паперу. — Вчора ввечері я особисто розмовляв із директором заготконтори. Він твердить, що днів десять тому Прусь посварився із своїм підлеглим — майстром Галицьким. Вони зачинилися на складі й довго сперечалися. Про що — дізнатись не вдалося. Навіть комірниця, жінка цікава й балакуча, нічого не вивідала. А якщо вже й жінка не вивідала…

Козюренко розуміюче всміхнувся.

— Коли вони виходили із складу, — розповідав підполковник, — комірниця тільки почула, як Галицький роздратовано кинув Прусю: «Я не дозволю залазити до себе в кишеню!»

— Ну-ну, цікаво… — промимрив Роман Панасович.

Цього було досить, щоб підбадьорити Раблюка. В його голосі залунали переможні нотки:

— Директор заготконтори свідчить, що в останні дні в Пруся погіршилися стосунки з Галицьким, хоч раніше вони були друзі — водою не розлити… — Підполковник замовк, чекаючи, мабуть, Козюренкового коментаря, та Роман Панасович нічого не сказав. — Власне, про заготконтору все…

Козюренко зрозумів, що це був найголовніший козир начальника міліції.

— Друге, — вів далі Раблюк. — Наш дільничний інспектор опитав сусідів Пруся. Більшість твердять, що Прусь і його сусіда по садибі Якубовський мало не щодня лаялися з усякого приводу. Кури Якубовського погребуться на грядках у Пруся, і вже зчинилася неймовірна сварка. А то почали сваритись через якусь сливу… Якубовський погрожував, що вб'є Пруся…

— Вб'є Пруся… — машинально повторив Роман Панасович.

— Ви вважаєте? — аж перегнувся через стіл Раблюк.

— Ні… ні… Розповідайте далі, будь ласка… До речі, ваші працівники допитували Якубовського?

— Він був понятим, коли попередньо оглядали будинок убитого. Звісно, його розпитували, чи не помітив чогось підозрілого. Каже — ні… Можливо, ми тут припустились помилки, та що вдієш…

— Нічого… — Козюренку сподобалося, що Раблюк сказав «ми» — не викручувався, не валив на слідчого карного розшуку, який виїжджав на місце злочину.

— Як твердять судмедексперти, вбили Пруся між одинадцятою і дванадцятою ночі. Вранці вісімнадцятого травня його бачили коло заготконтори з якимсь громадянином. Потім вони разом обідали в чайній. Розумієте, — осміхнувся чомусь винувато, — містечко в нас невеличке, і свіжа людина впадає в очі.

— Прикмети? — Роман Панасович ледь ворухнувся в кріслі — повідомлення зацікавило його.

Підполковник мовив швидко:

— Літній чоловік у потертому темно-синьому костюмі і військового зразка сірому кашкеті, але з м'яким козирком. Середній на зріст, обличчя в зморшках. Чергова заготконтори сказала: «Як печене яблуко…»

Роман Панасович кивнув: жінки спостережливіші за чоловіків.

— А це телеграма з області на ваш учорашній запит, — Раблюк подав клаптик паперу. — Як ви й передбачали…

Роман Панасович пробіг очима нерівні рядки: записували швидко й не дуже розбірливо, та Козюренко навчився вільно читати будь-який почерк.

— Справді цікаво… — сказав невизначено, буцім сумнівався у справжній цінності повідомлення, хоч це було не так: з області підтверджували, що під час війни Василь Корнійович Прусь перебував у партизанському загоні, який діяв на Львівщині, і що саме цей загін напав на гітлерівську валку й захопив кілька машин з цінностями, які ворог намагався вивезти до Німеччини. — Цікаво… Давайте зробимо так, Іване Терентійовичу. По-перше, викличте сюди, до райвідділу, Якубовського — я хочу поговорити з ним. По-друге, ознайомте всіх ваших працівників з прикметами невідомого, з яким бачили Пруся. Черговій заготконтори покажіть паспорти мешканців готелю — може, серед них упізнає чоловіка, котрий приходив до Пруся. Поцікавитесь тими, хто виписався з готелю вчора й позавчора. Якщо хтось схожий, — осміхнувся, — на печене яблуко, негайно зробіть запит — хай відразу надішлють фотографію для впізнання.

Козюренко витримав паузу, і підполковник правильно зрозумів його.

— Буде виконано! — підвівся. — Ми приготували вам для роботи кабінет мого заступника, на третьому поверсі. Там затишніше… Але якщо вас влаштовує мій…

— Ну, що ви, Іване Терентійовичу! Мені потрібні стіл, телефон і диван — більше нічого. Правда, ще… Чи не зможете ви дістати якусь ковдру й подушку? Іноді шкода гаяти час…

— Ще б пак, — махнув рукою Раблюк. — До речі, якщо не заперечуєте, я хотів би запросити вас на обід.

— Дякую, але не хочу зв'язувати вас обіцянкою. Коли ви обідаєте? О третій? Чудово, постараюсь бути, однак не ображайтесь, якщо не вдасться. У нас же з вами служба така…

Раблюк кивнув: справді, служба неспокійна — не знаєш, де будеш через півгодини.

Кабінет Раблюкового заступника сподобався Козюренку. З його вікна відкривався гарний краєвид — довга перспектива вулиці, з одного боку одноповерхові котеджі, що потопали в садах, з протилежного — парк.

Козюренко постояв трохи біля відчиненого вікна, з насолодою вдихаючи аромат квітів, зітхнув і сів до телефону. Викликав Львів і, почувши, як гучно задеренчала мембрана, мовив задоволено:

— У тебе, Юрко, чую — все гаразд. Радий буду скоро побачитись, а то біс його знає що коїться: ти в Києві — мене нема, я у Львові — ти десь вештаєшся…

— Старий! Тисну твою лапу. Приїжджай увечері. Ніна буде рада. І ніяких відмовок, тут я начальство. Вчора хотів зустріти тебе в аеропорту, та, розумієш, таке вийшло… Коротше, приїдеш — розповім… Ну, як у тебе справи? — запитав без усякого переходу.

— Йдуть, — не зовсім упевнено відповів Козюренко. — А щоб вони йшли швидше, ти от що, друже, зроби… — Уявив, як натиснув Юрко кнопку магнітофона — не хотів нічого випустити з уваги. Хоча ні, Юрко, мабуть, потягнувся по олівець і притиснув ліктем аркуш паперу, щоб зручніше було писати. За звичкою прицмокує губами, зовсім як учень першого класу, а йому вже за п'ятдесят… Чорт, як непомітно спливають роки. Здається, зовсім недавно закінчили з Юрком юридичний факультет, а насправді минуло вже чверть віку. То було відразу після війни. І ось обидва вже у чинах, в нього — лисина, а в Юрка від турбот побіліла голова. Та голос в Юрка не змінився, такий самий бадьорий і густий. Дівчата, бувало, закохувались у нього по телефону… — Ти чуєш мене, Юрко? — запитав, бо здалося, той мовчав мало не хвилину.

— Звичайно.

— Зв'яжись з облспоживспілкою. Треба, щоб звідти послали до Желехівської заготконтори на посаду вбитого Пруся гарну людину. Так, правильно, начальником цеху по переробці овочів. У цій заготконторі, як я розумію, є комбінатори й сучі сини, а бажано було б, щоб вони цю нову людину прийняли як свою… Я хотів би з цим чоловіком поговорити перед тим, як він приїде до Желехова. І ще: вечерятиму в тебе, якщо організуєш мені сьогодні репродукцію з тої клятої картини…

— Як тобі не соромно, — аж захлинулась від обурення мембрана. — Це ж шедевр світового живопису!

— І цей шедевр світового живопису може зникнути, якщо я не матиму репродукції.

— Можеш вважати, що вона вже в тебе.

— Ти певен?

— Я знав, що вона тобі знадобиться. Директор картинної галереї вже привіз її.

— Ну, друже, ти мене розчулив. Потрібні також дані про діяльність партизанського загону Войтюка.

— У якому перебував Прусь?

— А ти, бачу, в курсі…

— До нас такі криміналісти приїжджають не кожного дня. Зараз я пошлю когось із хлопців в архів.

— Тоді, можливо, тобі доведеться пригощати мене сьогодні ще й обідом…

— З радістю. Зараз подзвоню Ніні…

— Не треба, навіщо їй зайвий клопіт?

— Е-е, голубе, мені ж потім дістанеться — чому не попередив…

Поклавши трубку, Роман Панасович присунув до себе справу Пруся. Вже переглядав її, але повинен був знати все бездоганно.

З маленького фото дивився на нього чоловік із кошлатими бровами й м'ясистим носом. Дивився так суворо й підозріливо, що Козюренку здавалося, усмішка ніколи не торкалася його уст. Цей похмурий чоловік народився тринадцятого року в невеличкому селі під Львовом. Батьки його — селяни, і сам він теж жив у селі. З сорок третього року — в партизанському загоні. Після війни весь час у Желехові, в заготконторі. Тільки спочатку він був звичайнісіньким робітником, потім майстром і, нарешті, начальником цеху. Що ж, зростання закономірне — Прусь заочно закінчив технікум харчової промисловості. Був він людина не дуже-то й грамотна, судячи з кількості помилок в автобіографії, але, певно, своє діло знав, бо в райспоживспілці відгукувались про нього, як про фахівця, добре, не раз преміювали й оголошували подяки. Жив скромно. Дім, щоправда, збудував великий, з мансардою. Та він був майже порожній. У трьох нижніх кімнатах стояли почорнілі від часу стіл, стільці, дешевенька шафа й продавлений диван. Лише в мансарді, де Прусь мешкав, усю підлогу закривав гарний килим, а над широкою тахтою, застеленою пухнастим гуцульським ліжником, нависав імпортний торшер. І грошей у вбитого не знайшли. На ощадній книжці лежало всього триста карбованців. Прусь скаржився співробітникам, що заборгувався, будуючи дім, і змушений рахувати копійки. Проте люди бачили, як він напідпитку приїжджав із Львова на таксі. Висідав, щоправда, десь на безлюдних вулицях. Та хіба можна щось приховати від цікавих очей желехівців?

У двері постукали, і Козюренко відірвався од паперів.

— Прийшов Якубовський, — доповів черговий по райвідділу.

— Хай зайде.

Якубовський чимось скидався на Пруся, і водночас був зовсім не схожий на нього. «Такий самий похмурий і підозріливий, — подумав Роман Панасович. — Не дасть спуску нікому, особливо сусідові, який вибудував собі дім кращий, ніж у нього».

— Я — слідчий, — відрекомендувався Козюренко й присунув Якубовському стілець. — Сподіваюся, догадуєтесь, чому довелося потурбувати вас?

Якубовський зиркнув спідлоба й ледь помітно ворухнув губами.

— Знаю, — відповів похмуро. — Шукаєте вбивцю Пруся.

— І маємо надію, що ви допоможете нам.

— Прошу пана начальника, я нічого не знав і не знаю.

— Ну, для чого ж так категорично?.. — засміявся Роман Панасович. — Ви придбали будинок на Корчуватській вулиці чотири роки тому?

— Так.

— Перед цим знали Пруся?

— Ні.

— Отже, ви знайомі чотири роки. Цього досить, щоб вивчити один одного, а може, й заприятелювати, як і належить добрим сусідам. Як ви гадаєте?

— Та досить, — ствердно кивнув Якубовський.

— Ви були в добрих стосунках з небіжчиком?

— Що нам ділити?

— І не сварились?

— Іноді, по-сусідському… З ким не буває? Курка перебіжить чи ще щось…

— Справді, хіба можна за курку вбити людину? — Роман Панасович помітив, як ворухнулись брови в Якубовського. Але той відповів твердо:

— Звісно, не можна.

— І все ж ви хапалися за сокиру? — запитав Козюренко рівним тоном.

Якубовський не підводив очей.

— То, прошу пана начальника, так сталося, не відмовляюсь. Я був украй роздратований і тільки пригрозив Прусю.

— І за сливу кричали, що вб'єте! Люди чули…

— У нас люди все чують! — раптом зло блиснув очима Якубовський.

— А хтось розтрощив сокирою голову вашому сусідові…

Якубовський нараз повернувся до Козюренка усім тулубом. Поклав вузлуваті руки на стіл, наче хотів перекинути його на Романа Панасовича. Мовив з притиском:

— Я знав, що ви запідозрите мене. Але я не вбивав. Твердо кажу: не вбивав!

— Де ви були вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте травня?

— Де ж можу бути? Вдома. Раніше із старою іноді в кіно ходили, а після її смерті я навіть телевізор не вмикаю.

— О котрій годині лягли спати?

— Як завжди, о десятій.

— Надвір виходили?

— Так.

— І нічого підозрілого на сусідовій садибі не побачили? У нього ще горіло світло?

— В горішній кімнаті.

— А Прусь не виходив на балкон чи в сад?

— Ні. Правда, мені здалося… Та, може, я й помилився…

— Що вам здалося?

— Спочатку побачив якусь тінь коло ґанку. Наче хтось майнув там. Я підійшов поза смородиною — нікого. Але було вже темно, погано видно, та й до Пруся ніхто не ходив.

— Взагалі ніхто не ходив? Чи просто ви не бачили?

— Прошу вас, я вже на пенсії, і жінка рік як померла, то доводиться по господарству крутитись. Увесь час надворі — побачив би. Іноді хтось із заготконтори зазирне — ото і всі гості.

— А з ким Прусь повернувся додому ввечері вісімнадцятого травня?

— Сам.

— Але ж ви бачили тінь коло ґанку. Вікно на мансарді в той час світилося?

— Я подумав, що Прусь міг вийти, не вимкнувши світла.

— Ви були у Пруся вдома? Знаєте розташування кімнат?

І знову брови в Якубовського ворухнулись.

— Попервах бував… Та потім… — махнув рукою.

— Коли востаннє заходили до Пруся?

— Вже й забув. Може, років зо два…

— Що ж, громадянине Якубовський, ми вимушені оглянути ваш дім і подвір'я.

— Обшук? — зчепив пальці той. — Ви нічого не знайдете, бо я не вбивав.

— Якщо ваша совість чиста, не хвилюйтеся. Але обшук у вас ми зробимо… Мусимо зробити.

Поки працівники міліції в присутності понятих проводили обшук у будинку Якубовського, Козюренко оглянув садибу. Постояв на доріжці, що вела до хвіртки, зійшов на ґанок. Вікна Прусевої мансарди звідси не побачив. Спустився в сад. З-під яблунь було видно і мансардне вікно, і ґанок сусіднього будинку. Якубовський міг непомітно, ховаючись за смородиновими кущами, підійти до самісінького паркана й перелізти через нього — не паркан, а сама назва…

Обшук не дав ніяких наслідків. Якубовський як сів біля вікна, так і просидів непорушно до кінця обшуку. Підвівся, коли Козюренко запропонував йому дати підписку про невиїзд.