«Портрет» Ель Греко

«ПЕЧЕНЕ ЯБЛУКО»

Козюренко сидів за столом заступника начальника райвідділу, пив несолодку й несмачну розчинну каву і в задумі малював на аркуші паперу чортів. Вони в нього виходили засмучені, худі й нещасні. Помітивши, що один з них чимось схожий на Якубовського, Роман Панасович зібгав папір і гидливо кинув у кошик. Дістав чистий аркуш, написав: «Якубовський» — і поставив з обох боків по знаку запитання. Перейшов на диван, приліг, підмостивши під бік подушку. Це допомогло зосередитись. Ще раз поновив у думках усі деталі справи — чи не припустився десь похибки?

Труп Пруся побачив робітник заготконтори, якого привіз на Корчуватську мотоциклом його товариш. Це сталося близько дев'ятої ранку у вівторок дев'ятнадцятого травня. О восьмій Прусь мав вийти на роботу, але не з'явився, а без нього не могли відчинити підсобне приміщення цеху. Вхідні двері Прусевого будинку були зачинені, проте незамкнуті. Робітник погукав Пруся і, не почувши відповіді, зайшов у хату. Труп лежав на кухні коло ляди, що вела у підвал. Видно, вбивця обрав зручну позицію — за кухонними дверима: Прусь, вилізши з підвалу, неодмінно мав повернутися до нього спиною.

В тому, що Прусь дістав із схову картину і ніс її з собою, в Козюренка не було сумніву: падаючи, вбитий зачепив згорнутим полотном ляду — на ній лишилися сліди фарби і ворсинки, ідентичні знайденим у тайнику. Отже, вбивця напевно знав, по що спустився у підвал Прусь, і чекав на нього з сокирою. Потім він ретельно обшукав підвал — про це свідчили трохи зсунуті із своїх місць речі. Убивця намагався не залишати слідів, та все ж кілька разів помилився. Нарешті він знайшов тайник і відчинив його, мабуть, ножем. Нічого не побачивши в ньому, інсценував пограбування: вивернув у Пруся кишені, зняв годинника й забрав гроші (того дня Прусь одержав зарплатню й навряд чи встиг усю її витратити) і зник.

Убивство сталось, як установила експертиза, між одинадцятою й дванадцятою годинами ночі. Перед цим Прусь розпив з кимось пляшку вина: на журнальному столику біля тахти стояли дві склянки — одна порожня, у другій було трохи вина. На цій склянці ще під час першого обшуку працівники міліції виявили відбитки чиїхось пальців. Насторожувало те, що людина, яка напевно вбила Пруся і потім нишпорила в підвалі, майже не залишила там слідів, не було й відбитків пальців — очевидно, діяла в рукавичках. І раптом такий недогляд. Хоча її могло злякати щось, і вона вже не мала часу, щоб піднятися в мансарду й обтерти склянку.

Сліди на склянці залишив не Якубовський. Взагалі в нього з Прусем були не такі стосунки, щоб по-дружньому розпивати в мансарді портвейн. Але ж гість Пруся міг піти, не замкнувши дверей, і Якубовський скористався з цього. Тільки навряд чи він ліз би в підвал і шукав тайник, а тим більше — картини…

Тут могли бути десятки варіантів, версій, ходів, і Козюренко не сушив над ними голови. Вважав, що найперше його завдання — знайти людину, яка пила того вечора з Прусем портвейн, а також чоловіка, якого примітила чергова заготконтори і з яким Прусь обідав у чайній.

А може, це одна й та сама особа?

Начальник райвідділу доповів Козюренку, що серед тих, хто жив у готелі «Червона зірка», чергова не впізнала «печеного яблука». Вісімнадцятого ввечері з готелю виписалися троє: двоє львів'ян і один житель Ковеля. Кілька годин тому спецпошта доставила їхні фотографії, і тепер дільничний уповноважений разом із помічником Козюренка — працівником обласного управління внутрішніх справ старшим лейтенантом Владовим розшукували тітку Марусю — вахтера заготконтори, яка відчергувала свою зміну і кудись подалася.

Роман Панасович, пересівши до столу, почав гортати матеріали про партизанський загін, у якому перебував Прусь.

Загін був невеликий, і масштаби його діяльності не вельми вражали. Становище загону ускладнювало те, що доводилось відбиватися і від гітлерівських каральних частин, і від місцевих бандерівців. Партизани весь час маневрували, іноді перебазовувались аж у карпатські ліси, де пересиджували особливо небезпечні зимові місяці.

Організував загін і керував ним односельчанин Пруся — колишній голова сільради Войтюк. Він загинув під час нападу на німецьку валку. Поки партизани навантажували вози, до гітлерівців підійшло підкріплення. Зав’язався бій. Войтюк із групою бійців затримував ворога, щоб дати можливість партизанським підводам від'їхати якнайдалі. Потім партизани поділились на групи й стали відходити до бази. Войтюк на збірний пункт уже не повернувся. Останнім, хто його бачив, був Прусь. В архіві збереглося свідчення Пруся: гітлерівці підстрелили його коня, і він почав розвантажувати підводу, щоб заховати ящики. В цей час на нього наткнувся Войтюк з Івасютою — бійцем їхнього загону. Командир уже був поранений і наказав відступати, бо вороги підійшли зовсім близько. Партизани перебігали галявину, гітлерівці вбили Івасюту і вдруге поранили Войтюка. Однак Прусь не покинув його, ніс на плечах мало не півтора десятка кілометрів, та, на жаль, урятувати командира не пощастило: Войтюк помер у нього на руках, і Прусь сам поховав його.

Розповідь була настільки вірогідна, що ніхто в ній не усумнився. Новий командир загону представив Пруся до нагороди, і після визволення Львова той одержав медаль «За відвагу».

Роман Панасович заварив собі ще півсклянки кави. Уявив, як все могло статися насправді. Поставивши на підводу ящики з цінними трофеями, Прусь погнав коня не до місця збору партизанського загону, а добре знайомими йому лісовими путівцями до свого села. Козюренко перевіряв по карті: село за вісімнадцять кілометрів од дороги, де. загін напав на гітлерівську валку. Залишив трофеї в родичів чи знайомих, а може, просто заховав десь і вже тоді рушив на базу. Тут його здибав Войтюк з Івасютою. Можливо, командир і справді був поранений. Звичайно, він не міг не запитати у Пруся, чому той їде від села та ще й на порожньому возі. І тоді Прусь знищив їх — підступно скосив автоматною чергою. Командира поховав, а труп Івасюти просто кинув у лісі. Розповідаючи у загоні про загибель Войтюка, перекрутив факти, змалювавши свої дії як геройські…

Козюренко зітхнув: звичайно, це його здогад. Але, мабуть, так воно і було, хоча довести злочин Пруся тепер уже неможливо.

Задзвонив телефон: Владов повідомляв, що чергову нарешті розшукали й привезли до райвідділу міліції.

Роман Панасович розклав на столі з десяток фотографій. Жінка, яку привів старший лейтенант, цікаво глянула на нього, усвідомлювала, що потрібна міліції: сам дільничний привіз на машині. Вона присунулась До Козюренка й зашепотіла таємниче:

— Я, товаришу, прямо скажу: він, і більше ніхто… Обличчя в нього, що в того злодюги, а очі так і бігають, так і бігають… Я одразу хотіла подзвонити в міліцію, та сумнів мене взяв: товариш Прусь така солідна людина, що не водитиметься із злодіями.

Роман Панасович підвів жінку до стола.

— Гляньте, чи нема його тут?

Чергова одразу тицьнула в одну з фотографій.

— Ось він, голубчик. Точно він. Я, його впізнала, злодюгу. Тепер не відкрутиться… Трохи молодший тут. Ах, ти ж убивця, ірод проклятий!..

Козюренко мовив підкреслено офіційно:

— Громадянко Коцюба, прошу вас ще раз уважно подивитися на це фото. Ви стверджуєте, що на знімку чоловік, з яким ви бачили вісімнадцятого травня Василя Корнійовича Пруся?

— Атож, стверджую. Та я його і серед тисячі впізнала б.

— Що ж, тоді дякую вам. — Роман Панасович подав жінці руку. — До побачення.

Видно, тітка Маруся не чекала такого фіналу, сподівалась, що її розпитуватимуть, складатимуть протоколи, нарешті, радитимуться, як затримати вбивцю, а тут — до побачення…

Ступила крок до Козюренка, хотіла сказати щось, та Владов добре знав службу — прочинив двері й звелів:

— Пройдіть, громадянко!

Коцюба міцно стулила губи і ображено зиркнула на Романа Панасовича: отака шана за викриття злочину. Та Козюренко вже знову поринув у справи і не помітив її погляду. Він дістав з шухляди супровідну до фотографії.

Яків Григорович Семенишин. Робітник Ковельського цегельного заводу. 1917 року народження. Адреса…

Глянув на годинник. Тільки пів на одинадцяту, і якщо зараз виїхати, можна по обіді бути в Ковелі. Кинув до портфеля папери, зубну щітку й наказав Владову подавати машину…

… На Ковельський цегельний завод вони прибули разом із слідчим карного розшуку місцевої міської міліції; Завідуючому відділом кадрів пояснили, що розслідують заяву, яка надійшла до міліції, — щось пов'язане з продажем крадених речей. Попросили покликати начальника цеху, де працював Семенишин. Чекаючи на нього, Козюренко заглибився в особову справу, яку приніс завідуючий. Мало не свиснув від несподіванки: Яків Григорович Семенишин воював в одному партизанському загоні з Прусем. Але нічим не виказав свого подиву. Професійна звичка — загнуздувати емоції, приховувати їх. І все ж усвідомлення того, що нарешті, можливо, натрапив на справжній слід, завжди збуджувало й приносило задоволення. Адже Прусь із Семенишиним могли бути спільниками ще з часів війни, а може, Семенишин у чомусь підозрював Пруся і шантажував його…

Прийшов начальник цеху — статечний, сивуватий чоловік із хитрими очима. Роман Панасович запитав у нього, що той думає про Семенишина.

— Виходить, ви з міліції? — чи то здивувався, чи то схвалив начальник цеху й розгладив свої пишні вуса. — І цікавитесь Яшком? І що ж він, дозвольте вас запитати, накоїв?

Козюренко побачив, як спалахнув слідчий з міської міліції, і зупинив його непомітним рухом руки. Знав, що таких людей, як начальник цеху, краще не дратувати й не хизуватися перед ними своїм становищем. Видно, вийшов з робітників і знає собі ціну.

Роман Панасович присунув стілець до начальника цеху, мовив відверто:

— Повірте нам, шановний товаришу, що ця справа, може, не така проста. Але ви, мабуть, розумієте, що робота Наша специфічна — повинні тримати язик за зубами. Тому, якщо можна, не розпитуйте нас..

Начальник цеху скосив на нього хитре око.

— Добре, — згодився. — Отож, що я думаю про Яшка? План він виконує, ініціативний. Робітник непоганий, не сачок, коли треба, з власним часом і вигодою не рахується.

— Зараз він на заводі?

— Робочий день ще не закінчився…

— І на цьому тижні кожного дня працював?

— У понеділок брав відгул… — Начальник цеху лише на мить затнувся і сказав твердо — Але не вийшов на роботу й у вівторок. Я йому, правда, прогулу не записав: Яшко — робітник сумлінний і обіцяв відпрацювати поза робочим часом.

Роман Панасович мимоволі перезирнувся з Владовим.

— Скажіть, будь ласка, — запитав швидко, — ви бачили Семенишина у вівторок?

— Бачив. Після роботи Яшко заходив до мене. Він недалеко живе, — визнав за необхідне пояснити. — Пробачався: мовляв, у поїзді трапилась компанія й добряче хильнули. Приїхав і ліг відсипатись.

— О котрій годині він був у вас?

— Близько п'ятої.

— Ви знаєте, в якій справі відлучався Семенишин?

— Чом не знав би? Всі знають. Черга в нього на «Запорожець» підходить — їздив до якогось свого давнього знайомого позичати гроші.

— І позичив?

— Здається.

— І останнє. Ви казали, що живете недалеко від Семенишина. Чи бували ви у нього? Який він сім'янин?

Начальник цеху розвів руками.

— Сім’я як сім'я… Живуть… Ну, трапляється, коли Яшко закладе зайве, то й розмови, звичайно, точаться небажані.

— Кажіть уже прямо: скандали, — втрутився слідчий з міського відділу.

— Можна й так назвати, — згодився начальник цеху. — Але Семенишин чоловік порядний. Діти в нього гарні, і жінку свою він поважає.

— Маємо до вас прохання, — довірливо нахилився до начальника цеху Козюренко. — Чи не могли б ви затримати Семенишина після роботи, скажімо, на півгодини? Але про нашу розмову… — приклав пальця до уст. — Це в інтересах самого Семенишина.

Начальник цеху незадоволено гмукнув, проте згодився. Коли він вийшов, Роман Панасович наказав Владову:

— Негайно зв'яжіться з вокзалом. Уточніть розклад руху поїздів у желехівському напрямі. І автобусів. А вас, — звернувся до слідчого, — прошу підготувати постанову на обшук у Семенишина. Подзвоніть до міліції, щоб опергрупа була напоготові.

Роман Панасович стомлено відкинувся на спинку стільця. Владов скоса позирав на нього, намагаючись відгадати, про що думає ця знаменита людина: напевно, складає план допиту небезпечного злочинця…

Тим часом Романові Панасовичу просто хотілося спати: спекотний день і не дуже гарна дорога давалися взнаки… Непомітно потер скроні, і ковтнув із склянки теплуватої води й нетерпляче запитав у старшого лейтенанта:

— Ну, що там у вас, Петре?

Той, дописавши кілька цифр у блокноті, поклав трубку.

— Поїзди з Желехова на Ковель ідуть тричі на добу. Прямий із Львова до Ленінграда проходить через Желехів о дванадцятій годині чотири хвилини, прибуває до Ковеля через шість годин. Приміський Львів — Ковель. Цей виходить із Желехова о двадцять першій двадцять сім, прибуває о пів на сьому ранку. І ще один на Брест. Час виходу з Желехова — п'ятнадцять нуль сім, прибуття до Ковеля — двадцять дві вісімнадцять.

— Автобуси?

— Є тільки два із Львова до Ковеля через Желехів. Нічний зупиняється в Желехові близько п'ятої години й прибуває до Ковеля об одинадцятій чи трохи пізніше. І денний. Той виходить із Львова о дев'ятій двадцять п'ять, приблизно годину йде до Желехова і ще шість до Ковеля. Отже, сюди він прибуває десь близько сімнадцятої години.

— Семенишин міг повернутися нічним автобусом, — швидко прикинув Роман Панасович. — Уночі потинявся по Желехову або пересидів десь у парку… А втім, чого гадати, їдьмо.

Невеличкий, з червоної цегли будиночок Семенишина тонув у зелені. Перед вікнами цвіли якісь жовті квіти, а вздовж доріжки, що вела до ґанку, пишалися своєю красою величезні червоні й білі півонії. Владов штовхнув хвіртку — не замкнуто. Зійшли на ґанок, подзвонили — ніхто не відповів. Подзвонили ще, нараз їх покликали з саду тонким голосом:

— Що вам треба, дядьки?

Козюренко перехилився через бильце ґанку. Під деревами стояв хлопчисько років десяти в коротких штанях і картатій сорочці. Білявий, кирпатий.

— Тато чи мати вдома? — запитав Роман Панасович. — Ти ж Семенишина син?

— Атож, Семенишинів. Але батьки на роботі.

— А можна на них почекати?

Хлопець стенув плечима.

— Вони скоро мають бути. — Він дивився відкрито, та все ж насторожено.

Козюренко розумів, що хлопця слід заспокоїти. Але як? Мовив непевно:

— Ми з області, і нам треба побалакати з твоїм батьком. Тебе як звуть?

— Олегом.

— То де можна почекати?

— А заходьте до хати. Там є радіо й газети.

— А ти не хочеш разом з нами до компанії? Де Ліда?

Незнайомці знали, як звуть його сестру, і це остаточно переконало хлопця, що вони люди свої.

— У школі. Вона ж на другій зміні.

— А-а… — протягом сказав Владов так, наче все знав і тільки випадково забув.

— Кажуть, скоро ви на «Запорожці» їздитимете? — запитав Роман Панасович, влаштовуючись на диванчику.

— Батько казали, що цього літа одержимо… — І додав радісно — Він хоче червоного кольору…

— А ти?

— І мені теж подобається.

— Ну й добре, — втрутився Владов — Якщо грошей назбирали, то які ж можуть бути розмови…

Роман Панасович зиркнув на нього несхвально — навіщо провокувати дитину? — і Владов затнувся. Але хлопцеві було приємно побалакати на цю тему.

— Ще не назбирали, та батько казали, що якось викрутимось. Позичимо, а потім віддамо.

— Ну… ну… — гмукнув Козюренко. — А як у. тебе справи у школі? — поспішив перевести розмову на інше.

— Так… — трохи знітився хлопець.

— Є трійки?

— Не часто…

Роман Панасович підвівся, визирнув у коридор. Навмисне прийшов До Семенишиних, поки господар не повернувся з роботи, — хотів знати про нього все. Навіть побутові дрібниці мали значення. Адже вони часто підкреслюють чи виказують ту чи іншу рису характеру людини. Крім того, Козюренко хотів побалакати з дружиною Семенишина. Може, вона щось знає, а якщо ні, то не виключено, що вплине на чоловіка: бували випадки, коли найзапекліші злочинці, які вели із слідчим довгу й заплутану гру, не витримували навіть погляду дружини…

З коридора двері вели до дитячої кімнати. Там стояла етажерка з підручниками, на стінах були порозвішувані карти й кольорові вклейки з журналу «Україна», а на письмовому столі лежала купка зошитів. З відчинених дверей третьої кімнати виглядала спинка нікельованого ліжка, на якому височіла гора подушок — звичайна скромна обстава робочої людини.

Грюкнула хвіртка, і Олег висунувся у вікно.

— Мати прийшли! — вигукнув радісно й побіг зустрічати. — У нас гості, мамо, — сказав на ганку, — то я запросив їх до хати.

— Молодець! — похвалила мати. Вона поставила в коридорі важкий кошик з картоплею, мимохідь поправила перед дзеркалом зачіску й зупинилася в дверях вітальні.

— Ви до Якова? — запитала.

— Маємо розмову до вас, шановна Віро Володимирівно, — чемно вклонився Козюренко, — тільки… — вказав очима на хлопця.

— Збігай, Олежку, по хліб, — здогадалась.

Хлопець невдоволено скривився — адже цікаво було послухати розмову дорослих. Та в сім'ї, видно, підтримувалась дисципліна: схопив сітку й побіг у магазин.

— Розмова у нас, Віро Володимирівно, буде довга й неприємна, тож сідайте ближче. Ми, правда, не дуже-то й бажані гості… Із слідчих органів, ось моє посвідчення…

Жінка сполотніла.

— Невже мій Яшко щось накоїв? Він, товаришу слідчий, як трохи вип'є, дурний стає…

— Усьому свій час, Віро Володимирівно. Спочатку ми попросимо вас відповісти на деякі запитання. Це не допит, і якщо ви не згодні…

Господиня присунула до себе стілець і, нарешті, сіла.

— Що він накоїв? — прошепотіла.

— Я зрозумів, що ви згодні допомогти слідчим органам, так же? — наполягав Козюренко.

— Запитуйте, — тяжко вивихнула жінка.

— Ви знали, що ваш чоловік їздив днями до Желехова?

— Так.

— Чого?

— Позичити грошей.

— Коли мав повернутися?

— Вісімнадцятого травня.

— А приїхав?

— Дев'ятнадцятого.

— О котрій годині ви його побачили?

— Отак, як зараз, після роботи. Але він повернувся вранці. Казав, що був напідпитку і не хетів нас турбувати. Заснув у сараї на сіні.

— Він позичив гроші?

— Ні, але домовився, що той його знайомий перекаже поштою п'ятсот карбованців.

— І нічого ваш чоловік не привозив з собою? Ніяких пакунків, згортків?

— А ми зараз нічого не купуємо. Гроші на машину збираємо.

Жінка відповідала одразу, не вагаючись. В очах її Роман Панасович бачив подив і тривогу.

— У Желехові пограбували людину, — мовив, пильно стежачи за виразом обличчя господині. — Цю людину добре знав ваш чоловік. І підозра впала на нього.

Жінка зітхнула полегшено, навіть усміхнулася.

— Пусте, — відповіла впевнено. — Яків цього не зробить. А я думала — по п'янці…

— Добре, що ви так вірите чоловікові, але ж тим тяжче буває розчарування…

— Пусте… Я знаю: Яків нездатний на злочин.

На викладеній цеглою доріжці за вікнами почулися кроки. Козюренко попередив хазяйку:

— Без нашого дозволу…

Та кивнула. Роман Панасович подав знак, і Владов зустрів господаря в коридорі. Пропустив його поперед себе до кімнати, а сам став у дверях.

Семенишин озирнувся на нього вражено, перевів погляд на дружину й Козюренка. Його вкрите дрібними зморшками обличчя, яке було справді схоже на печене яблуко, розтяглося в усмішці.

— Здрастуйте, — мовив розгублено. — Хто ви такі? Бо так нібито не знаю…

— З міліції ми, — перебив Козюренко суворо. — До вас, Якове Григоровичу! Не чекали?

— А чого б я мав чекати? — Семенишин спокійно пройшов до стола, сів, поклавши на нього руки. — Ну, коли до нас у справі, то кажіть, чого прийшли…

— Та в мовчанку грати не будемо! — В тоні Козюренка зазвучали різкі нотки. — Ви зустрічалися в Желехові з Василем Корнійовичем Прусем?

— Їздив до нього.

— Коли?

— У неділю поїхав, так? — обернувся до дружини.

— Відповідайте тільки мені! — Козюренко присунувся до стола. Тепер вони сиділи один навпроти одного, і Роман Панасович дивився просто в очі Семенишину, наче хотів прочитати його думки.

— У неділю, сімнадцятого?

— Атож. Приїхав до Желехова пізно вночі й зупинився в готелі.

— Чому не пішли до Пруся?

— А де б дізнався про його адресу? Якби знав, пішов би до Василя — у готелі ж треба карбованця платити…

— Але ж уранці ви розшукали Пруся?

— Так я ж знаю, де він працює. Уранці пішов у заготконтору і там дочекався його, так?

— Просили в нього грошей?

— На машину в нас черга підходить, мусив…

— І Прусь вам дав?

Семенишин скосив очі на дружину. Відповів невпевнено:

— Та ні… Обіцяв позичити п'ятсот карбованців.

— Коли ви пішли від нього?

— Ну, пообідали у чайній, так? Випили, і він на роботу пішов. А я ще трохи посидів на лавці, до поїзда у мене часу багато було, — і на вокзал.

— Коли виїхали з Желехова?

— О пів на десяту вечора.

— Чим можете довести?

— Як чим? Десь квиток у мене… — Він занепокоєно почав нишпорити по кишенях і не знаходив. Нарешті полегшено зітхнув — поклав на стіл залізничний квиток. Роман Панасович подивився на світло — так, квиток був проданий вісімнадцятого травня на вечірній поїзд.

— Отже, ви їхали поїздом Львів — Ковель, який прибуває до вашого міста о пів на сьому ранку. Хто може засвідчити, що. ви приїхали саме цим поїздом?

Семенишин знизав плечима.

— А я знаю?

— Чому не прийшли просто додому?

— А де ж я був? — Знову тривожно зиркнув на дружину. — І чому це ви мене допитуєте? — нараз підвищив голос. — Яке маєте право?

— Ми ще вас фактично не допитуємо, громадянине Семенишин, — перебив Козюренко;— Ми ведемо попереднє слідство, і у ваших інтересах казати нам чистісіньку правду. Дружина побачила вас дев'ятнадцятого травня тільки після роботи. Де ви були весь день?

— Спав. На сіні у сараї спав. Компанія в поїзді підібралась, гарні хлопці, так? Ну, півлітра випили, а потім ще і в карти гуляли. Мало не до Ковеля. Вони раніше зійшли. Був я випивши трохи, так? А з жінкою в нас… — Він не доказав і зиркнув на дружину.

Та підвелася з стільця, хотіла втрутитись, але Козюренко підніс руку, не дозволяючи:

— Назвіть, з ким їхали у поїзді.

— З хлопцями, я ж кажу. Трактористи вони, так?

— Прізвища, імена пам'ятаєте?

Семенишин закліпав повіками, скрушно опустив голову.

— П'яний був, — мовив ніяково. — Забувся… Півлітра, значить, узяли, а потім ще, так?

— Ви теж купували горілку? — примружив очі Роман Панасович. — Уночі, та ще на вокзалі, не продають.

— А я ще перед від'їздом. Півлітра…

— Мали гроші з собою? Скільки?

Семенишин засовався на стільці. Козюренко повернувся до його дружини.

— Скільки дали чоловікові на дорогу?

— На проїзд, та ще трояка.

— З них ви карбованця заплатили за готель… — Роман Панасович втупився некліпливим поглядом у Семенишина. — Снідали? — Той кивнув. — Ще півкарбованця на сніданок. Де взяли гроші на горілку?

Обличчя Семенишина вкрилося червоними плямами. Щоки обвисли.

— У Пруся. Він позичив мені сімдесят карбованців. Десятку пропили, тому й не казав дружині.

Перед Козюренком постало тіло з розтрощеним черепом. І вивернуті кишені. Навряд чи Семенишин наважився б на вбивство заради сімдесяти карбованців. Певно, сподівався, що візьме більше. Але ж при чому тут картина? Може, Прусь через Семенишина хотів переправити її кудись? Запитав коротко:

— Де гроші?

— Прошу вас… тут вони… — Семенишин поліз до шафи, витяг із нижньої шухляди загорнуті в хусточку гроші.

Роман Панасович непомітно глянув на жінку: очі в неї сповнилися жахом, губи сіпались. Раптом подумав: «А якщо все це правда? Все так, як розповідає Семенишин? Могло бути? Звичайно, могло. А «Портрет» Ель Греко тим часом…»

— Отже, ви твердите, що не знаєте, де мешкає Прусь, і ніколи не були в нього вдома?

— То щира правда! — Семенишин приклав обидві долоні до грудей.

«Якщо його відбитки пальців не ідентичні відбиткам на склянці з недопитим портвейном, — подумав Козюренко, — прямих доказів поки що нема. Звичайно, якщо не знайдемо тут картини. Отже, обшук…» Вийшов з Владовим у коридор, наказав викликати оперативну групу. Повернувшись, запитав у Семенишина:

— Наскільки мені відомо, Прусь не дуже щедра людина і нікому грошей не позичає… — Він свідомо говорив про небіжчика, як про живого, сподіваючись, що Семенишин якось прореагує на це. Але той сидів похнюпившись і не дивився на слідчого. — Чому ж він віддав вам усю зарплатню й ще пообіцяв півтисячі?

Семенишин підвів голову, і Козюренко помітив, що очі в нього забігали.

— Чому? — наполягав слідчий.

Семенишин потер свої зморшкуваті щоки кінчиками пальців. Він явно вагався.

— Відповідайте! — підвищив голос Роман Панасович.

— Прусь був у мене, так би мовити, в боргу, — нерішуче, затинаючись почав Семенишин. — Ще давно, з часів війни, коли разом партизанили. Я нікому не розповідав, так? Бо й сам я тут не дуже-то… — покрутив головою і вів далі рішуче, як людина, що ступила перший крок і їй вже нема чого втрачати. — Колись я побачив, як Прусь зняв обручку з пальця мертвої жінки, так? Він помітив, що я дивлюсь. Перестрашився, та й було чого: аби наш командир Войтюк дізнався, погано йому було б. Ну, почав благати, так? Мовляв, лихий попутав. Я кажу: «Кинь обручку!» Він і кинув. Потім обіцяв: «Я тобі все життя буду вдячний. Коли щось знадобиться, розраховуй на мене». А тут черга на машину, я й згадав, так?

— Хотіли приперти Пруся до стінки?

— Та ні. Стільки років минуло… Сподівався на вдячність. Думаю, гроші в нього є. Живе ж сам. А він мені — сімдесят карбованців… Я знаю, що півтисячі не надішле. Пообіцяв, аби відчепитися, так?

«Якщо придумано, то непогано», — подумав Козюренко.

— А ви пам'ятаєте, як з'явився у вашому загоні Прусь?:— запитав.

— Чого ж, пам'ятаю. Ми не дуже-то й довіряли йому, так? Поліцай поглумився над Прусевою дівчиною, і Василь убив його. Довелося тікати. До бандер йому не випадало, бо отой поліцай мав серед них у нашому районі багато приятелів. Ну, й пристав, до нас, так? Наш командир товариш Войтюк з їхнього села був — пожалів і взяв.

«Певно, на свою голову!» — мало не прохопилося в Романа Панасовича.

— Ми змушені провести у вашій садибі обшук, — сказав. — Скоро приїде оперативна група. Але перед цим я хотів би ще раз пересвідчитися: чи все ви розповіли правдиво і чи не криєтесь перед слідством? Повторюю, ваше щиросердне каяття розцінюватиметься як пом'якшувальна обставина…

— Яшенько! — дружина підійшла до нього. — Ти вже… коли щось накоїв, краще зізнайся. І нам буде легше…

Семенишин глянув на неї якось відчужено.

— П'яний я був, може, чогось і не пам'ятаю… У чому мене звинувачують? — обернувся до Козюренка.

— У пограбуванні садиби Пруся.

— Не вийде! — раптом скрикнув Семенишин. Він випнув губи, і несподівано зморшки розгладилися на його обличчі. Це було сказано так рішуче, що Роман Панасович підвівся із стільця. А Семенишин нараз осів безвільно, і руки його сповзли зі столу.

— То вже зізнайся краще… — шепотіла дружина, схилившись над ним.

— Геть! — Семенишин відштовхнув її від себе. — Ви мені справи не пришиєте! — посварився пальцем на Козюренка.

— Згадайте прізвища тих, хто був з вами у поїзді, — запропонував той спокійно. — Імена, прикмети… Це для вас дуже важливо.

Семенишин втупився в нього здивовано. Заплющив очі, подумав трохи й похитав головою.

— Ні, — мовив прикро. — П'яний був, усе з голови вилетіло. — Раптом якась думка, видно, майнула в нього. Почав нерішуче — Але ж був такий довготелесий… — Потер чоло і вигукнув радісно — Тимком його звали, згадав — точно Тимком, так?

— Тракторист Тимофій? — повторив Козюренко, і не можна було зрозуміти: іронізує він чи каже серйозно. — А прізвище?

— Не знаю. Тимко — і годі. — Тепер у тоні Семенишина відчувалася впевненість. — Він зійшов десь перед Ковелем.

— Ну… ну… — Роман Панасович хотів щось додати, та на вулиці зупинилась машина. — Віро Володимирівно, — попросив, — зустріньте сина й відведіть його кудись. Ця процедура не для дітей…

… Коли вони ввечері повернулись до міського відділу міліції, Владов запитав Козюренка:

— Чому ви не наказали заарештувати Семенишина? Адже ж він нічого не може довести…

— А ми? — відповів запитанням на запитання Роман Панасович. — Завтра побачимо, якщо зійдуться відбитки пальців…

— Їх уже повезли до Львова.

— Ось і почекаємо до ранку. А за Семенишиним приглянуть, нікуди він не дінеться.

Уранці подзвонили із Львова. Виявилося, що відбитки пальців Семенишина і відбитки, залишені на склянці в будинку Пруся, не ідентичні. Козюренко саме вмивався, коли Владов повідомив його про це. Той повісив рушник, причесався.

— Дайте команду, — сказав, — щоб пошукали в селах навколо залізниці Львів — Ковель тракториста на ім'я Тимко. Тимофій тобто… Високий на зріст…

— Але ж Семенишин напевно бреше, — насмілився заперечити старший лейтенант. — Щоб заплутати слідство.

— Нас не так-то легко заплутати, — всміхнувся Козюренко. — А що коли не бреше? І вбивця, який викрав картину, гуляє на волі й глузує з нас? Ні, якщо в Семенишина є алібі, ми самі не зволікаючи повинні підтвердити його. Це в наших інтересах, друже. — Натягнув сорочку й додав — А в Семенишина візьміть підписку про невиїзд. І хай хлопці наглядають за ним…