«Портрет» Ель Греко

КАНОНІК ЮЛІАН БОРИНСЬКИЙ

Козюренко спинився на прізвищах двох постояльців «Інтуриста». Віталій Сергійович Крутигора — працівник відділу постачання Миколаївського консервного заводу й Павло Петрович Воронов — заступник директора одного з московських антикварних магазинів. Щоправда, Крутигора виїхав з міста шістнадцятого травня, а Воронов вісімнадцятого — отже, до події в Желехові обидва, певно, не мали прямого відношення. І все ж слід було точно з'ясувати, де вони перебували ввечері вісімнадцятого травня і чи не мають якихось зв'язків із знайомими Пруся.

Особливо зацікавив Романа Панасовича Воронов.

Антиквар приїхав до Львова саме напередодні злочину. І в день його від'їзду з будинку Пруся зник «Портрет» Ель Греко. Випадковість? Можливо. Але такі випадкові збіги обставин трапляються рідко…

Воронов виписався з готелю о двадцять першій годині. Цього вечора до Москви відходили ще три поїзди: о двадцять першій п'ятдесят, двадцять третій тридцять три і чверть за першу. Отже, якщо антиквар виїхав нічним експресом, убивця Пруся мав можливість передати йому картину. Але міг убити й сам Воронов.

Козюренко записав у блокноті: «Попросити московських товаришів уточнити, коли і яким поїздом прибув до Москви Воронов. Запит до Миколаєва щодо Крутигори».

— А як із ксьондзом? — запитав у Владова. Той подав теку.

Фото… Чоловік з гострим поглядом і кулястою, немов кавун, лисою головою. Канонік Юліан Євгенович Боринський. П'ятдесят сім років. Під час війни і в перші повоєнні роки мав парафію в селі Піщаному, звідки родом Прусь. Потім домігся, щоб його перевели у місто. Мешкає на Парковій вулиці, будинок номер вісім, квартира сімнадцять. Має автомобіль «Москвич».

— Давайте-но ми з вами, Петре, з'їздимо в автоінспекцію, — запропонував Козюренко.

— Пробачте, ще одне… — Старший лейтенант подав паперову теку. — Рапорт начальника ковельської міліції. Вони знайшли тракториста Тимка — Тимофія Васильовича Вальченка. І не тільки його — ще двох попутників Семенишина. Всі троє впізнали його й підтвердили, що Семенишин справді їхав з ними в одному вагоні поїзда, який відійшов із Желехова о двадцять першій годині двадцять сім хвилин вісімнадцятого травня. Яке буде розпорядження?

— Поверніть Семенишину підписку про невиїзд. Подякуйте ковельським товаришам. І спитайте, чи не забули вони вибачитися перед Семенишиним?

… Канонік собору святого Павла Юліан Боринський відпочивав після обіду, коли до нього прийшли працівники автоінспекції. Хатня робітниця — негарна літня жінка з більмом на оці — підозріливо глянула на них і заявила, що єгомосць сплять і турбувати його в такий час нечемно, особливо в дрібних справах. А дрібними вона вважала всі, крім церковних, бо була певна, що справжнє життя існує десь там, на небесі, і шлях туди відкриє їй церква й особисто отець Юліан.

Працівники інспекції почали доводити, що справа в них дуже серйозна, коли на порозі з'явився сам святий отець. Він досить неввічливо відсторонив жінку й поцікавився, що відбувається?

Козюренко показав посвідчення старшого автоінспектора.

— Ви — Юліан Євгенович Боринський? — запитав суворо.

Хатня робітниця сплеснула руками, почувши таку неповагу до єгомосця. Хотіла вже втрутитися й провчити нахаб, та канонік зупинив її.

— Йдіть на кухню, Насте, — звелів і запросив шановних гостей до кімнати.

Козюренко витяг із планшета папірець, зазирнув у нього.

— Ви — власник автомобіля «Москвич»? — запитав і офіційним тоном і назвав номер машини.

Єгомосць склав пухкі руки на грудях, поворушив пальцями.

— Так, я маю таку машину, — відповів чемно.

— Двоколірна, синьо-біла? — уточнив Козюренко.

— Так, дуже прошу, синьо-біла, — підтвердив канонік.

— Ми розслідуємо автомобільну аварію, — зиркнув на нього Козюренко, — і перевіряємо всі двоколірні синьо-білі машини «Москвич».

Отець Юліан покивав скрушно головою, немов співчуваючи працівникам інспекції, котрим доводиться клопотатись такою марудною справою.

— Але ж я не попадав ні в яку аварію, — розвів руками.

Козюренко не звернув уваги на це заперечення. Запитав:

— Ви виїжджали з гаража вісімнадцятого травня?

Отець Юліан опустив очі додолу. Знову склав руки на грудях, поворушив пальцями. Нарешті відвів погляд од підлоги, наче прочитав там відповідь. Пояснив спокійно:

— Вісімнадцятого травня я не міг виїжджати, бо захворів. І пролежав цілих три дні.

— І у вас є документ, який засвідчив би це? — поцікавився Козюренко.

Канонік звів очі до стелі і одказав:

— Хіба пан не знає, що ми не беремо в поліклініках бюлетенів…

— Але ж вас відвідував якийсь лікар?

— Звичайна простуда, — знизав плечима отець Юліан. — Навіщо ж турбувати лікаря? Я лежав у сестри. Настя якраз поїхала додому. Живе вона за містом, у Підгайцях, — визнав за можливе пояснити. — Тож мені й довелося полежати в сестри.

— І вона може це підтвердити?

— Атож.

— Її адреса?

— То, прошу пана, — солодко осміхнувся єгомосць, — тут поруч. Через два будинки понад яром.

— Може, ви проведете нас?

— Ну, звичайно. Прошу тільки трохи зачекати, поки вдягнусь.

Через кілька хвилин вони разом із каноніком Юліаном Боринським зійшли на третій поверх старого будинку в кінці Паркової вулиці, яка упиралась у Кайзервальд — напівпарк — напівліс на горбах понад Львовом. Сестра отця Юліана була зовсім не схожа на каноніка. Суха зморшкувата жінка років шістдесяти, з недобрим, пронизливим поглядом. Вона примостилася на дивані поруч бабусі — значно старшої за неї.

Козюренко сів на запропонований стілець, відкашлявся й почав грубувато:

— Чи перебував у вашій квартирі з вісімнадцятого по двадцяте травня ваш брат Боринський Юліан Євгенович?

Жінка здивовано зиркнула на каноніка. Козюренко втупився в нього поглядом — чи не подасть якийсь знак? Та священик навіть не дивився на сестру.

— Так, — відповіла жінка, — Юліан хворів і три дні пролежав у нас. Ось у цій кімнаті, — вказала на двері праворуч.

— Отже, ви твердите, що громадянин Боринський з вісімнадцятого по двадцяте травня безвихідно перебував у вашій квартирі? — перепитав Козюренко.

— Так.

— Хто ще може підтвердити це?

— Я, — кивнула бабуся й трохи підвелася з дивана. — Хворіли вони і з кімнати не виходили.

— Хто ви така? — приготувався писати Козюренко.

— Пелагея Степанівна Боднарчук, — охоче пояснила бабуся. — Живу я тут разом з Катериною Євгенівною.

— З села вона, — втрутилася сестра каноніка, — і прописана в мене.

Козюренко, попередивши жінок, що відповідатимуть за неправдиві свідчення, дав їм розписатись під протоколом. Подумав: цілковите алібі. Але треба хоча б для форми оглянути автомобіль.

Запитав у каноніка:

— Де ваш гараж?

— Тут поряд, прошу, машина на місці.

— Ходімо!

Недалеко за будинком притулилися тісно один до одного з півдесятка кам'яних гаражів. Автомобіль каноніка стояв чистенький, виблискуючи нікельованими деталями.

Козюренко обійшов навколо «Москвича», чогось зазирнув під кузов. Відчинив дверцята, заліз на переднє сидіння. Натиснув на гальмо: бере гарно. Уважно оглянув салон — чисто; видно, хтось пилососить попові машину. Зазирнув під сидіння. Якийсь пожмаканий папірець застряв на полозках — подивився і поклав до кишені.

— Машина в порядку, — обтер руки хусточкою. — Можете замикати гараж, отче.

Канонік причинив залізні двері. Зиркнув скоса на Козюренка.

— А що це за аварія, яку ви розслідуєте? — запитав. — Якщо не секрет, звичайно?

— Та не аварія це… — Козюренко досадливо махнув рукою. — Значно серйозніше — вбивство!

— Що? — Отець Юліан повернувся усім тулубом. — Яке вбивство?

— Та не хвилюйтесь, отче, — мовив Козюренко. — У вас усе гаразд — повне алібі.

— А я й не хвилююсь. — Канонік замкнув великий замок на дверях гаража. — Збили когось машиною? — поцікавився.

— Та ні, сокирою зарубали…

— Як сокирою? — Шкіра на чолі в каноніка взялася зморшками. — При чому ж тут автомобіль?

— Та поблизу будинку вбитого бачили «Москвича». Якраз двоколірного, синьо-білого. От ми і перевіряємо…

— Сподіваюсь, я не схожий на вбивцю, — осміхнувся отець Юліан.

— Авжеж, — підтвердив Козюренко. — Так, сержанте? — обернувся до Владова.

Владов дивився широко розплющеними очима.

— Порядок… — нарешті видобув із себе.

— І кого ж убили? — поцікавився канонік.

— Та не у Львові… у райцентрі — Желехові… — Козюренко говорив недбало, наче ця справа набридла йому й взагалі ламаного шеляга не варта. — Якогось заготівельника, чи що… Як його? — запитав у Владова, не зводячи погляду з каноніка. — Ага, згадав, Прусь Василь Корнійович.

— Що?! — отець Юліан упустив ключа. — Як ви сказали?

— Прусь Василь Корнійович… А ви що, знали його?

— Василь Корнійович… Не може бути… — пробелькотів отець Юліан розгублено.

— Відповідайте, ви знали Пруся? — схопив його за руку Козюренко.

— Так, звичайно.

— Тоді… — Козюренко підняв ключ. — Доведеться вам, громадянине Боринський, поїхати з нами в управління.

— Це якесь непорозуміння! — запротестував отець Юліан. — Дикий збіг обставин.

— Там з'ясують, — мовив Козюренко суворо. — І прошу вас, громадянине, без ексцесів. Сержанте, підженіть машину.

Вони довезли каноніка до міської міліції й залишили під наглядом чергового. Козюренко зайшов у кабінет начальника, викликав слідчого з карного розшуку. Вони швидко домовилися щодо процедури допиту, і черговий привів отця Юліана.

Козюренко сів так, щоб бачити обличчя каноніка. Відкинувся на спинку стільця і всією своєю позою підкреслював формальність цього допиту.

А слідчий вів допит за всіма правилами: прізвище, ім'я, по батькові, дата й місце народження, ще багато таких самих запитань, що передують одному-двом основним, заради чого вся ця процедура фактично й ведеться.

Канонік відповідав не поспішаючи, грунтовно і ясно, підкреслюючи своє схиляння перед законом і в даному конкретному разі — перед його конкретними представниками. Дізнавшись про основні біографічні віхи отця Юліана, слідчий поцікавився, де й за яких обставин познайомився канонік із Василем Корнійовичем Прусем? Той відповів, що справжній пастир душ людських завжди перебуває у близьких стосунках із своєю паствою — отож він знає не тільки Василя Корнійовича Пруся, а також його батька й матір, як і багатьох інших парафіян. Чи зустрічались вони під час війни? Звичайно — жити в одному селі й не зустрічатися! Щоправда, потім Прусь — отець Юліан натякнув, що не без його таємного благословення, — вступив до загону героїчних народних месників, і аж до приходу визвольних військ у селі не появлявся. Сам отець Юліан не зміг установити контакти з партизанами. Але ж, визнав за можливе додати, один воює зі зброєю в руках, інший — словом…

Слідчий обірвав суворо:

— Отже, ви твердите, що під час окупації не зустрічалися з Василем Корнійовичем Прусем після того, як він вступив до партизанського загону?

Канонік відповів твердо:

— Ні. Жодного разу.

— А якщо подумати?.. — почав традиційне в таких випадках зондування слідчий.

Та отець Юліан категорично заперечив:

— Мені нема чого думати, і я пам'ятаю, що відповідаю перед законом.

— Так і запишемо, — згодився слідчий. — І коли ж ви бачилися з Прусем востаннє?

— Зовсім недавно, — відповів канонік. Приклав руку до чола. — Стривайте, коли ж це було? Так, за два-три дні до моєї хвороби, здається, п'ятнадцятого. Точно, п'ятнадцятого, бо я в той день казав проповідь. Василь Корнійович завітав до нашого собору й підійшов до мене.

— Про що ж ви розмовляли?

— Пусте, — махнув рукою отець Юліан. — Я навіть не пам'ятаю, про що. Про родичів, про колишніх односельчан. Від таких розмов у пам'яті мало що лишається…

Це було логічно, і слідчий не міг не згодитися з каноніком. Запитав тільки:

— Ви не домовлялися з Прусем про цю зустріч?

— Ні.

— А чи знали ви про шахрайство Пруся? — раптом втрутився Козюренко. — Мерзотник, кажуть, награбував понад сто тисяч!

Слідчий незадоволено подивився на нього, навіть підніс руку, немов застерігаючи.

— Невже сто тисяч! — сплеснув руками отець Юліан. — Боже мій, страшні гроші!

— Страшні, — ствердив Козюренко, не звертаючи уваги на слідчого. — Два будинки мав, мерзотник, один у Желехові, другий у Львові. Правда, один ніби належить коханці… Розумієте, коханку утримував, а до вас на прощу ходив. Отак люди влаштовуються! — зареготав.

— Ай-яй-яй, як негарно! — похитав схожою на кавун головою отець Юліан. — Не сподівався від Пруся. Червоний партизан, — промовив піднесено, — і сто тисяч, два будинки, коханка! Свята церква засуджує його!

— Та ще й який будинок! — Козюренко навіть підвівся на стільці. — Двоповерховий і в гарному районі, на розі Гірської і Тополиної. Коханка збирається половину будинку комусь найняти…

— Це, товаришу капітан, не стосується справи, — нарешті обірвав його слідчий. Обернувся до каноніка. — З протоколу, підписаного вами, з'ясовується, що з вісімнадцятого по двадцяте травня ви хворіли й нікуди не виходили з квартири вашої сестри?

— Атож, — кивнув канонік.

— Доведеться мені самому оглянути квартиру, — вирішив слідчий.

Капітан автоінспекції сприйняв це як недовіру до себе й невдоволено закусив губу. Але не заперечував. Він сам сів за кермо, і «Волга» з жовтою смугою вздовж кузова запетляла по вузьких львівських вулицях у напрямі Високого замку.

Козюренко довіз слідчого і отця Юліана до будинку на Парковій, та сам вирішив уже не йти з ними. Постояв біля парадного, роздивляючись.

Весь перший поверх займала продовольча крамниця з підсобками. Саме під'їхав грузовик, і вантажник, сперечаючись із шофером, сердито кидав у кузов дерев'яні ящики.

Ціла гора ящиків лежала і з тильного боку будинку — вантажник таки мав рацію, дорікаючи шоферові за несвоєчасне вивезення тари. Козюренко підійшов до пожежної драбини, постояв, подумки прикидаючи відстань від неї до землі. Високо, не стрибнеш… У кущах, якими заріс схил гори, щебетало птаство. Козюренко подерся в чагарник. Виліз, невдоволено обтрушуючись. В руках тримав довгу палицю. Поклав її в машину. Ще раз обійшов навколо будинку і зустрів отця Юліана й слідчого, які виходили з парадного.

— Довелося вибачатися перед попом, — мовив слідчий, коли Козюренко вивів машину з Паркової. — Непричетний він до цієї справи.

— Так, алібі в нього солідне, — згодився Роман Панасович.

Вони під'їхали до управління. У кабінеті на Козюренка вже чекав Владов. Нічого не запитав, але дивився так пильно, що Роман Панасович змушений був пояснити:

— Щиро кажучи, не сподобався мені святий отець. Емоції, щоправда, — поганий порадник… Але чорні сутани не викликають у мене пошани. Зробімо от що, Петре. Треба поселити на Тополиній сьогодні ж когось з управління. Бажано жінку. Сусідам, коли що, назветься сестрою Суханової. Можливо, до неї завітають, щоб найняти півбудинку і захочуть оглянути, то нехай покаже… Друге. — Подав Владову разовий талон на телефонну розмову. — З'ясуйте, коли цей абонент викликав Желехів.

— Буде виконано, Романе Панасовичу! — Владов не йшов, чекаючи дальших вказівок.

— Усе, Петре, дорогенький, усе… Завтра у вас вихідний. Мене, очевидно, не буде. їду в Карпати. На перевалі весна тільки починається, квітує все. А втім, може, і ти зі мною? — Владов завагався, і це не пройшло повз увагу Козюренка. — Ну, якщо в тебе інші плани, дивись… А то бери з собою дружину, радий буду познайомитись…

— Для неї це було б святом, — зрадів старший лейтенант. — Ми давно мріяли поїхати в гори.