«Портрет» Ель Греко

ГАЛИЦЬКИЙ

Директор заготконтори зібрав працівників плодоовочевого цеху.

— Оце ваш новий начальник, — відрекомендував ще молодого — років під тридцять — білявого чоловіка з темними, виразними очима. — Дмитро Семенович Сірошапка. Сьогодні він прийняв справи. За рекомендацією керівництва облспоживспілки, — підкреслив.

Директор контори хотів поставити начальником цеху майстра Галицького, і всі були певні, що саме він обійме посаду Пруся. І раптом таке. До Галицького звикли, знали його. А хто такий цей Сірошапка?

Розходились невдоволені. Директор контори вловив цей настрій і нарочито покинув свого нового підлеглого напризволяще, зловтішно подумав: «Хай сам викручується…»

Сірошапка попросив Галицького залишитись у комірчині, яка правила йому за кабінет. Дивилися один на одного вивчаюче. Галицький, опасистий чоловік з товстою червоною шиєю і величезними кулаками, не приховував своєї неприязні. Сірошапка ніби читав його думки. Майстер вважав, що йому заступили дорогу, і поклав собі при нагоді підставити ногу новачку. Це ж справа торговельна, тут дебет і кредит не так просто звести. Голову треба мати на плечах. А в цього, з усього видно, качан капусти. Молодий та зелений…

Сірошапка несамохіть осміхнувся. Можливо, Галицький вловив у цій посмішці іронію, бо набурмосився і хотів щось сказати, певне, образливе, та Сірошапка випередив майстра:

— Не будемо гратися в піжмурки, Едуарде Пантелеймоновичу, — сказав якнайдовірливіше. — Ви маєте причину ставитися до мене, так би мовити, без прихильності… На жаль, мені лише сьогодні натякнули в райспоживспілці, що я заступив вам дорогу. — Галицький підніс руки, заперечуючи, та Сірошапка вів далі тим самим лагідним, довірливим тоном — Ми ж не діти з вами і знаємо, що таке життя… Якби я знав, що йду на живе місце, то, може, і не погодився б на цю посаду. Але, як кажуть, після бійки кулаками не розмахують. Тепер нам треба або працювати, або…

— Ви хочете сказати, що я… — Галицький поклав на стіл свої величезні кулаки.

— Я нічого не хочу сказати, шановний Едуарде Пантелеймоновичу. Прошу вас уважно стежити за моєю правою рукою. — Сірошапка раптом сильно стукнув указівним пальцем по краю столу. — Бачите — раз… два… Стукну третій раз — і вас не буде…

Галицький прибрав кулаки із столу, відкинувся на спинку стільця. Глузливі іскорки з'явилися в його очах.

— Як вас величати? — запитав. — Забувся я…

— Дмитром Семеновичем.

— Так от що, Димо, — зневажливо посміхнувся Галицький, — чи не пішов би ти…

Сірошапка не чекав такого. Зареготав, обійшов стіл, сів на його краєчок і подав Галицькому руку.

— Ну, Едику, тримай, — мовив примирливо. — Бачу — ти своя людина, і ми спрацюємось.

Галицький потиснув Сірошапці руку без ентузіазму. Думав: скільки їм коштуватиме оцей жовторотий? Зрештою, прикинув, не так уже й багато — адже в нього нема ні чіпкості Пруся, ні такого знання тонкощів справи, ні Прусевого апетиту… Що б там не було, а те, що Прусь відійшов у інший світ, — обставина вельми позитивна.

«Хапуга проклятий! — мало не прохопилося в Галицького, та опанував себе й зиркнув на своє новоспечене начальство приязніше. — Юний друже, — подумав розчулено, — ми підгодовуватимемо тебе. Ти будеш вдячний, а нам… Нам робити своє…»

— І справді, Димо, — повеселішав, — що нам ділити? Зайвих двадцять карбованців на місяць? Якось і без них обійдуся. Вони тобі потрібніші. В тебе діло ще молоде, а нам, старим…

— Старий чорт! — ляснув його Сірошапка по плечу. — Три роки різниці, а вже в монахи записуєшся?.. — Він ще щось говорив, а Галицький прикидав подумки: попервах не слід балувати цього жовторотого — сотень п'ять на місяць, крім зарплати, йому цілком досить. Аби тільки не заважав… Може, й добре, що начальником цеху поставили оце сліпе котеня. Завжди можна звалити на нього провину, а воно ще й раде буде: п'ятсот шайбочок з неба впало…

Раптом щось важливе дійшло до свідомості Галицького, і він насторожився.

— Що ви сказали? — перепитав.

— Як справи з угодами на збут нашої продукції? Бо вже травень, і якщо проґавити це діло…

У Галицького нараз кольнуло під грудьми. Угоди на постачання — святая святих його і Григорія Котляра — помічника майстра. Вони не дозволять, щоб цей вискочка сунув туди свого носа.

Відповів удавано байдуже:

— Прусь був добрий хазяїн і вчасно дбав про збут продукції. Ці операції він доручав мені і Котляру, — збрехав. Про те, що Прусь брав майже половину угод на себе, вирішив промовчати. — У нас є певний досвід і зв'язки. Цех працюватиме на повну потужність. План виконаємо й прогресивку одержимо, — запевнив.

— Добре, з'ясуємо… — Сірошапка повернувся на своє місце. Висунув і засунув шухляду стола, переклав якісь папірці. Мовив, наче йшлось про дрібницю:

— У крайньому разі я можу домовитись з одним з південних комбінатів про поставку п'ятисот чи шестисот тонн яблучного пюре…

Галицький аж хитнувся назад.

— Скільки? — перепитав.

— Тонн п’ятсот, а може, й більше… — Сірошапка вдав, що розглядає щось у шухляді. Він і так, не дивлячись на Галицького, знав, якого удару завдав йому зараз. «Я тебе, негідника, наскрізь бачу, — торжествував. — А ти думав мене голими руками взяти? Цікаво, якої тепер заспіваєш?»

Та Галицький, як виявилося, був гідний партнер.

— Тоді доведеться попрацювати… — мовив роздумливо. І додав з ентузіазмом — Зате план перевиконаємо. Можливо, перехідний прапор одержимо!

— Перше місце в області здобудемо! — підтримав його Сірошапка. — Ми ще гримітимемо з вами!

«Щоб не загриміли… — подумав Галицький. — Але ж п'ятсот тонн! З кожного кілограма… Та ще й скільки піде без нарядів… Цікаво, цей Сірошапка знає, скільки можна покласти в кишеню?»

Проте Сірошапка дивився на нього простодушно, і Галицький підвівся. Треба було порадитися з Котляром. У Гриші світла голова, як Гриша скаже, так і слід робити — має, зараза, нюх справжнього гончака, бачить на десять сажнів углиб. Григорій Котляр — титан комерції. Його ще ніхто не обводив круг пальця.

Сірошапка посидів у кабінеті, машинально перебираючи папери. Фактично стіл був порожній — кілька листів, залишених Галицьким, копія наказу по заготконторі…

Вчора Сірошапка довго розмовляв з слідчим із Києва. Той розповів йому про вбивство Пруся і просив допомогти слідчим органам. На його прохання Сірошапка просидів півночі, розбираючи Прусеві папери, привезені в область працівниками міліції. Правда, Прусь був обережною людиною і не тримав нічого, що могло б скомпрометувати його. Не відзначався акуратністю — папери кидав у теки без усякої системи, накази не підшивав, як належало за інструкцією, і принципово не визнавав нумерації вхідних та вихідних…

Зацікавив Сірошапку недописаний лист, точніше, записка — усього кілька квапливо написаних слів:

«Полю. Я вчора не міг бути дома, бо…»

На цьому записка обривалася. Сірошапка показав її Козюренку, і полковник просив його, якщо буде можливість, з'ясувати, хто ця Поля.

Справді, усього кілька слів, та вони свідчили про якісь стосунки Пруся з жінкою, котру звали Поля: можливо, вона була коханкою Пруся, бувала в нього дома, заздалегідь домовившись про зустріч, а може, просто приходила, щоб навести лад у квартирі, випрати білизну…

Сірошапка вийшов у цех. Зараз, перед початком сезону, працювало не так багато робітників. Через місяць-півтора, коли почнуть завозити ягоду і садовину, заготконтора набере сезонних робітників, і тоді закипить робота. А тепер готували тару, ремонтували обладнання.

Галицький, побачивши Сірошапку, помахав йому рукою, вітаючись. Майстер займався дуже прозаїчною роботою: оглядав бочки, в котрих мали відправляти замовникам соки і яблучне пюре. Гидливо штовхав їх ногою, командував:

— На цю набийте обручі! Відкоти її, Миколо, вбік. А цій дно нове потрібне, познач крейдою…

Сірошапка пройшов мимо. Звичайно, можна було б розпитати Галицького про Полю, та Козюренко відрадив: може, вона спілкується з Галицьким, може, причетна до злочину і розпитування тільки насторожить її.

Сірошапка хотів подивитися, як ремонтують прес, та його зупинила молода жінка, запнута хусткою.

— На два слова, Дмитре Семеновичу… — мовила, знітившись.

Сірошапка підійшов до неї. Пильно глянув. Жінка не відвела очей, і Сірошапка прочитав у них якусь глибоко заховану тривогу.

— Ви мене знаєте, а я, на жаль…

— Мартою Василівною мене звуть. — Жінка метнула погляд на Галицького, і зіниці її звузились, а обличчя на-, брало рішучого виразу. — Хочу побалакати віч-на-віч!

«Що ж, — вирішив Сірошапка, — прес почекає».

— Ходімте до мене, — запропонував.

Коли вони проходили повз Галицького, той подивився на них з цікавістю і демонстративно відвернувся.

Жінка сіла біля столу, зняла хустку, розгладила її на колінах. Видно, щось хвилювало її і вона не знала, з чого почати. Сірошапка вирішив допомогти їй:

— Я вас уважно слухаю, Марто Василівно. Прошу, кажіть усе, що думаєте.

Жінка зібгала хустку, стиснула в кулаці.

— Тут таке діло… — почала не зовсім упевнено, — і, може, не моя це справа, хоча моя, бо я тут профгрупорг. Обрали недавно… — пояснила. — Та якщо б і не обирали, все одно… Бачу я вас уперше, та все ж хочу попередити: щось не так у нас робиться…

— Як то не так? — удав, що не зрозумів, Сірошапка. — Наскільки мені відомо, план виконується…

Певно, йому не слід було казати цього, бо жінка якось одразу зів'яла.

— Отак усі, — мовила розгублено, — кому не скажеш…

— Пробачте, Марто Василівно, хочу вислухати вас до кінця.

— Тут мене за скандалістку вважають, — жінка раптом заговорила швидко, — але, подобається чи не подобається, казатиму в очі. Прусь з роботи хотів вигнати, та профгрупорг я… Галицький — бачили, як подивився! На жаль, нема у мене ніяких доказів, хочете — слухайте, не хочете — піду…

— Та я ж вас слухаю уважно.

— Прусь був шахрай і Галицький теж! — відрубала жінка.

— У вас є факти?

— Аби ж були. З фактами я б до міліції пішла. Я з вами тому й розмовляю, що людина ви тут нова, і цей пройдисвіт Галицький намагатиметься обкрутити вас круг пальця. Ото й застерігаю.

— Дякую, — відповів Сірошапка зовсім щиро. Коли б знала ця жінка, якої він сам думки про Галицького. — Я зважу на ваші застереження. Але чому ви так думаєте?

— Та всі знають, що вони шахраї.

— Так я можу про кожного сказати.

— Не про кожного. Скільки Галицький одержує? Взимку — сто карбованців, ну, влітку значно більше, але жінка його не працює, двоє дітей, а подивіться, який будинок звів! До себе вони не запрошують, та люди знають, чого тільки в хаті нема! От Прусь — той був хитріший. Беріг копійку.

— Кажуть, сварився останнім часом з Галицьким? Марта Василівна скрушно похитала головою.

— З одного яйця вилупились. Сьогодні посварилися — завтра помирились!

— І все ж могли чогось не поділити… Тим більше, що Прусь, кажуть, був відлюдько…

— Про людське око — відлюдько, а коханку мав… Поліну якусь.

— Звідки знаєте?

— Та чула…

— От що, Марто Василівно, — почав, — ви сьогодні мені сказали багато. Ця розмова залишиться між нами, самі розумієте. Скажіть іще тільки, що ви знаєте про Поліну?

— Знаю, що вона живе у Львові, і Прусь учащав до неї. Та краще Ніну розпитайте. Це вона мені казала.

— Хто така?

— Разом працюємо.

— Попросіть її зайти зараз до мене.

Ніна, пухкенька вродлива молодиця, розповіла, що навесні Прусь і Галицький їхали до Львова заготконторівським газиком. Попросилася й вона. Прусь спочатку не хотів її брати, та потім усе-таки погодився. До машини кинули два ящики яблук, і Прусь завіз їх на Тополину вулицю. Ще чула, як Галицький запитав:

«Завтра повернешся? Вітай Поліну…»

Потім Прусь із шофером вивантажили ящики. Ні, Ніна не пам'ятає номера будинку, але навколо садиби зелений паркан і біля хвіртки росте каштан.

Коли Сірошапка вийшов на подвір'я, Галицький гукнув його.

— Обмити треба твою нову посаду! — підморгнув змовницьки. — Ввечері гайнемо до Львова, я тебе з дівчатами познайомлю.

— Атож, — згодився Сірошапка. Козюренко наголошував, що треба здобути довір'я цього типа, а в ресторані Галицький може розбалакатись…

— Чого до тебе оця плетуха приходила? — поцікавився Галицький. — Скаржилася?

— Пусте… — махнув Сірошапка. — Усім не догодиш!

— Точно, усім не догодиш! — повеселішав Галицький. — Отже, до вечора?..