На перевалі ще цвіли яблуні, а в долині за Карпатами вже дозріли черешні. Козюренко купив повний кошик. Вони їли черешні, купалися в крижаній швидкій Латориці під Свалявою і повернулися на перевал пізно ввечері голодні й веселі. Петрова дружина була жінка з характером. Владов беззаперечно слухався її, хоч іноді поблажливо усміхався, підкреслюючи, що просто потурає дружині. Та Козюренко помітив, що це навіть подобається йому.
Вони зайняли столик у ресторані «Перевал», і Роман Панасович замовив мало не все меню. Любив бути гостинним, йому подобалися столи щедрі, щоб угиналися від страв, хоч сам їв небагато.
Козюренко дивився, як дівчина в барвистому гуцульському одязі розставляла на їхньому столі тарілки, і чомусь згадав своє голодне дитинство, яке припало на важкі часи громадянської війни.
Перед очима постав збитий з грубих дощок, потемнілий від часу стіл, а на ньому — кусень глевкого житнього хліба з різними домішками. Який же запашний і смачний був то хліб! За столом — малий Ромко, його брат і сестра.
Діти голодними очима стежать, як дід крає хліб на три рівні частини. Вони знають, що він не скривдить нікого. Але ми ніколи не замислювалися над тим, що він їсть сам. Через свій дитячий егоїзм, точніше, невміння зазирнути в сутність речей, вони вважають, що дід неголодний, принаймні йому не хочеться так їсти, як їм.
Дід ставить посеред столу блюдечко з посоленою олією на денці — таке трапляється нечасто (густа, жовта, як мед, олія була тоді мало не царським наїдком), — вони вмочують у неї хліб і, потримавши над блюдечком, щоб не пропала й краплина, обережно несуть до рота.
Козюренко відсунув від себе тарілку з заливною осетриною — так захотілося пахучої олії, та подумав, що Владов з дружиною навряд чи зрозуміють його, і підніс келих за їхнє здоров'я.
Вони вирішили заночувати в гірському готелі, щоб підвестися на світанку і о дев'ятій бути у Львові.
… В управлінні Владов ознайомився з паперами, надісланими за час їхньої відсутності. Він поклав перед Козюренком розпечатаний лист.
— Надійшов ранковою поштою, — доповів. Певно, хотів додати щось, та стримався. Сів і уважно дивився, як Роман Панасович дістає з конверта аркуш, укритий неохайно наклеєними різного розміру літерами, вирізаними з газети.
Козюренко розгладив аркуш, швидко перебіг очима анонімку. Зиркнув на Владова й прочитав ще раз — уважніше.
Незнайомий доброзичливець повідомляв:
«Нехай знає міліція що Якубовський уночі після вбивства Пруся закопував щось на своєму городі в маліні я побачив та не хотів сповісчати боючись помсти брат Якубовського седів у кременалі і сам він такий».
Козюренко глянув на поштовий штемпель: листа кинули вчора у Львові.
— Передайте експертам, — подав листа Владову. — Хай з’ясують, з якої газети вирізані літери і за яке число газета. Відбитки пальців… На території якого району міста кинуто… — Владов підвівся, та Козюренко зупинив його. — Чи є новини з Тополиної і що з'ясовано з телефонним талоном?
— Пробачте, поспішав з листом і ще не встиг дізнатись.
Роман Панасович невдоволено потарабанив пальцями по столу, і старшого лейтенанта мов вітром здуло з кабінету. Через кілька хвилин просунув голову в двері.
— На Тополиній усе спокійно, ніхто не приходив… — доповів сумно, немов сам був винен у тому. — А талон невикористаний. Що накажете?
— Оперативну машину на Желехів.
Владов кивнув, ніби знав, що начальство дасть саме таке розпорядження, і зник за дверима.
… Якубовський підпушував полуниці, коли біля його садиби зупинилась машина. Сперся на сапку й дивився, як ідуть до нього. Пальці затремтіли — випустив держално, відступив на крок і озирнувся, наче хотів тікати…
Козюренко підійшов до нього, вказав на альтанку, де стояли стіл і лава.
— Сідайте, Якубовський, — мовив владно, — бо діло до вас маємо неприємне, і доведеться зачекати, доки прийдуть поняті…
— Вже не звикати до неприємностей, — відповів той похмуро. — Люди й так почали цуратися мене…
Козюренко розклав на столі папери, витяг авторучку. Почав сухо:
— Чи виходили ви до саду вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте травня? Після одинадцятої години? Отже, ні. І нічого не закопували в малині?
Якубовського нараз почало тіпати.
— Н-нічого… я вже казав… н-нічого… я не закопував і н-нічого не робив…
— А де зараз перебуває ваш брат?
— Яке це має значення? — мало не закричав Якубовський. — Він — сам по собі, я — сам по собі! Я не бачив його вже рік!..
— Як звуть вашого брата і де він мешкає?
Якубовський безсило сперся на спинку лави, щоки в нього обвисли.
— Якубовський Костянтин Миколайович, — ледь поворушив губами. — Мешкає в Нововолинську на вулиці Горького, тридцять чотири.
— За що й коли його притягали до судової відповідальності?
— В шістдесят п'ятому році за крадіжку. Відсидів своє й повернувся…
— І ви твердите, що не бачилися з ним цілий рік?
— Так.
Козюренко заховав протокол допиту в портфель.
— Поняті прибули? — поцікавився. — Тоді приступимо до роботи.
За сучасного рівня техніки знайти залізяччя, закопане навіть на метр і глибше, дуже просто — сокиру витягли одразу. Сокира з металевим топорищем була дуже гостра, з рудими плямами іржі й крові.
Якубовський тупо дивився на сокиру й мовчав. Зрештою, його визнання було зараз не потрібне — речовий доказ свідчив сам за себе. Владов чекав, що зараз вони поїдуть до Нововолинська — був певен, що до злочину причетний брат Якубовського. Та Козюренко вирішив повертатися до Львова.
Роман Панасович зупинив машину біля Головпоштамту і, наказавши з'ясувати, де перебував Костянтин Якубовський вісімнадцятого й дев'ятнадцятого травня, зайшов усередину. А за дві години він уже був у своєму кабінеті. Ввечері зв'язався по телефону з Москвою і щось уточнив. Залишив кабінет десь на початку дванадцятої. Відвіз Владова додому і сам поїхав спати.
Наступного дня Козюренко знову зв'язався з Москвою і довго розмовляв по різних телефонах. Поцікавився у Владова, чи є новини з Тополиної і, дізнавшись, що нема, здивовано знизав плечима…