Лист до короля

1. У дорозі. Вороний кінь

Тіурі знов обережно пробирався лісом до того місця, де полишив Чорного Лицаря з Білим Щитом. Раптом він почув, як хтось насвистує пісеньку. Юнак обережно пішов у той бік, звідки чулася пісенька, й невдовзі побачив хлопчину, не старшого за себе, що в’язав хмиз. Той, не помічаючи Тіурі, весело насвистував.

Певний час Тіурі спостерігав за ним, розмірковуючи, що робити. І врешті наважився — вийшов з-за кущів і привітався:

— Доброго ранку!

Хлопчина з переляку вкляк на місці і мовчки втупився в Тіурі.

— Доброго ранку, — повторив Тіурі. — А можна тебе попросити про послугу?

Хлопець поволі оговтався:

— Гей! — вигукнув він. — Та ти, мабуть, той самий, кого вони шукають, — конокрад!

— Чш-ш-ш! — просичав Тіурі. — Не галасуй!

Хлопчина позадкував і зиркнув на сокиру, що лежала неподалік.

— Не бійся, — заспокоїв Тіурі, — у мене більше причин тебе боятися, бо я неозброєний. Так, вони шукають мене, але я не крадій, слово честі.

— Тоді що ти тут робиш і чого хочеш від мене?

— Мені потрібна твоя допомога. Чи не збігаєш до міста передати повідомлення?

— Віднести повідомлення? А чому маю тобі допомагати?

— Я лише прошу тебе. Не хочеш — примусити не можу, але буду страшенно вдячний, якщо ти це зробиш для мене. Я направду не злодій!

— Гм, — хлопчина спохмурнів, — і що маю передати? Хоча, взагалі-то, я не зовсім певен, що хочу тобі допомогти. Ще не знаю.

— Біжи до Дагонатбурга, знайди там лицаря Тіурі Хороброго і перекажи йому, що нічого лихого з його сином не сталося, але він поки що повернутися не може. Додай, що син живий та здоровий, і скажи, що не треба його шукати.

— А чого б тобі самому не піти? — спитав хлопець. -Місто ге-ен як далеко, а в мене роботи хтозна-скільки.

— Я ніяк не можу. За мною женуться, ти ж сам знаєш. Будь ласка, допоможи, зроби це просто зараз!

— Кажеш, лицар Тіурі Хоробрий? Такий високоповажний пан? Він просто мене не слухатиме!

— Він вислухає тебе, бо ти ж принесеш йому звістку про сина. Можеш піти й до. до моєї. до його дружини і розповісти все це їй. Стривай-но, — перебив Тіурі самого себе, — може, в тебе мотузка є?

— Авжеж, — кивнув хлопчина і простягнув йому обривок мотузки.

Тіурі зняв пояс, підперезався мотузкою, а свій віддав хлопцеві. Це був дуже гарний пояс: мати сама вишила його, а золоту пряжку батько придбав у найкращого ювеліра.

— Ось, передай це лицареві Тіурі чи його дружині — і вони зрозуміють, що тебе послав я. А пряжку можеш забрати собі як винагороду.

Хлопчина трохи повагався, але пояс нарешті взяв.

— То що сказати там треба? — запитав він.

Тіурі повторив.

— Не забудь лише нічого і йди просто зараз! І ще прохання: не кажи нікому, що бачив мене!

— Тільки лицареві Тіурі, — усміхнувся той.

— Отже, зробиш?

— Гаразд, — кивнув хлопець, акуратно згортаючи пояс.

— Обіцяй, що не забудеш.

— Аби я був лицарем, — знову засміявся той, — я присягнув би честю.

— Дякую! — мовив Тіурі серйозно.

Хлопець проникливо глянув на нього.

— Я піду в місто просто зараз і нікому не скажу, що бачив тебе. Я вірю, що ти не злодій, хоча й геть не розумію, що з тобою трапилося.

— Дякую, — повторив Тіурі.

Хлопчина ніяково всміхнувся і рушив у бік міста.

«Із цим впорався, — думав Тіурі, йдучи далі. — Я певен, що він дотримає обіцянки. Отже, тепер зі спокійним серцем можна братися до свого завдання».

Тіурі дістався витоптаної копитами галявини й почав обережно наближатися до місця, де лежав Чорний Лицар. Раптом почулися голоси, і Тіурі здалося, що він розрізняє голос трактирника, хоча доносилося лише: «Ой! Ой! Убивство!» Він підійшов до вороного коня, усе ще прив’язаного до дерева, вмить відв’язав його і скочив у сідло. Щойно Тіурі опинився в сідлі, як кінь став дибки.

— Тихо, тихо, — зашепотів йому юнак, — заспокойся. Я маю виконати доручення твого хазяїна.

Кінь закинув голову і заіржав. Тіурі насилу втримався в сідлі та врешті вгамував коня.

І тут почулися крики:

— Там хтось є!

Тіурі стис коліньми боки коня, ляснув його по шиї й прошипів:

— Вперед!

Кінь скорився і стрілою помчав лісом, перестрибуючи через одні кущі, продираючись через інші, збиваючи листя й ламаючи гілля. Тіурі насилу тримався в сідлі. Та йому вчувався якийсь галас за спиною. У будь-якому разі це лихе місце полишити треба було якнайшвидше.

Кінь був прудким та гарячим, гідним Чорного Лицаря. Він неначе відчув останню волю свого хазяїна: підкоритися Тіурі й нести його якомога швидше на захід, до королівства Унавена. Принаймні Тіурі сподівався, що мчать вони саме на захід; він ще не встиг визначити напрямок, похапцем продираючись крізь густий ліс.

Так вони мчали, доки не вилетіли на пряму широку дорогу. Тут Тіурі зупинився, щоб огледітися та вирішити, куди їхати далі. Йому пощастило: за сонцем можна було зрозуміти, що дорога йде зі сходу на захід. «Певно, це — Перша Велика Дорога», — подумав він.

З королівства Дагоната до королівства Унавена можна було дістатися двома шляхами: Першою Великою Дорогою, що частково проходила через ліс, і Третьою Великою Дорогою, яка пролягала з південного боку лісу вздовж кордону. Була ще й Друга Велика Дорога, але частина її останніми роками стала непрохідною і заросла Диким лісом. Колись рух на всіх трьох шляхах був доволі жвавим — багато люду їздило з королівства до королівства. З часом зв’язок між королівствами ослаб і одна з доріг занепала. Проте подейкували, що віднедавна дедалі більше мандрівників проїздили південним шляхом з королівства Унавена до королівства Дагоната. Серед них зустрічалися й лицарі; Чорний Лицар з Білим Щитом, імовірно, й був одним із них.

Тіурі знов роззирнувся навколо — нікого. Він подумав, що не так уже й небезпечно їхати дорогою, до того ж швидше й простіше, аніж продиратися лісом. Так розпочав він свій шлях на захід.

Кінь мчав швидко й немовби зовсім не втомлювався. Та Тіурі з прикрістю відчув, що сам насилу тримається в сідлі. Стукіт копит болісно відлунював у голові, очі застилало — і він бачив усе навколо наче в тумані. Наостанок Тіурі стало так зле, що він злякався, що впаде з коня. Юнак натягнув повід, звернув до лісу й зіслизнув з сідла на землю. Йому здавалося, що верхівки дерев хитаються й набувають чудернацьких форм, а туман стає ще густішим. Тіурі ліг долілиць і ткнувся обличчям у холодну траву.

З часом йому ставало дедалі ліпше. І раптом він усвідомив, що страшенно голодний і хоче пити. Тут юнак згадав, що не їв і не пив уже більше доби, з учорашнього ранку. Він сів і озирнувся. Треба поїсти, аби відновити сили. Та де ж узяти ту їжу? Пошукати ягід чи корінців? Тіурі глянув на коня, який спокійно ласував травою неподалік. Погляд впав на торбу, приторочену до сідла. Може, там знайдеться щось? Він підвівся й розв’язав її. Кінь зацікавлено підняв голову, але з місця не рушив. У торбі було небагато: два кусні черствого хліба, щось загорнуте в шкіру і скребло для коня. Тіурі зрадів хлібові і почав його гризти. Кінь дивився на нього, наче очікував, що і його почастують.

— Хліб, звісно, призначався для тебе, — зізнався Тіу-рі, — та гадаю, ти не заперечуватимеш, якщо я його з’їм. Я не їм трави, як ти.

Йому здалося, що кінь дивиться на нього з розумінням. Хлопець відгриз ще кусень і відчув, що пити хоче більше, аніж їсти. Тримаючи вороного за повід, він запропонував:

— Ходімо, пошукаємо воду — джерельце чи струмок.

Певний час вони так і йшли лісом: Тіурі попереду, а кінь за ним, та згодом помінялися місцями — і кінь повів Тіурі. Саме так вони підійшли до вузенького струмочка, що дзюркотів поміж високої папороті. Хлопець ліг на землю, щоб напитися. Потім підвівся і звернувся до коня:

— Ти — диво! Ти з породи коней, якими за давніх часів володіли славетні лицарі. Таких оспівують менестрелі. Ти все розумієш, ти розумний, як людина. Ти привів мене до води, дякую тобі!

Тіурі знову витягнув хліб із торби й відкусив шматок, та цього разу поділився з конем. Решту розділив на дві частини й поклав до торби. «Половину на вечір, половину на ранок, — подумав він. — А потім самому доведеться подбати про їжу».

Тіурі витяг з торбини шкіряний згорток і обережно розгорнув. Там лежали кремінці.

— Вони нам ще знадобляться, — пробурмотів хлопець, ретельно складаючи й ховаючи кремінці. — І скребло теж, — звернувся він до коня. — Не знаю, як тебе звати. Називатиму Вірним Помічником або Добрим Кавалером. Я радий, що ми стали друзями, намагатимуся бути гідним твого хазяїна.

Хлопець приліг на землю і став думати про Чорного Лицаря з Білим Щитом. «Яким було його справжнє ім’я? Навіщо він приїхав до королівства Дагоната? Про що йдеться в листі?» Тіурі крізь сорочку намацав листа. У жодному разі не можна його загубити. Потім подумав про шлях, який доведеться подолати: лісом, уздовж берега Блакитної річки, а там горами — на захід. Пора їхати. Але не Великою Дорогою — там його одразу помітять. Краще лісом, уздовж дороги, аби не заблукати.

Тіурі трохи відпочив і підвівся. Хліб і вода підкріпили його сили, хоча він залюбки перехопив би ще чогось. Довго їхав він уздовж дороги, злізаючи з коня і долаючи пішки ті місця, де важко було проїхати. Іноді він наближався до дороги, і йому дуже кортіло виїхати на неї: «Так було б значно швидше!» Одначе виїздити на Велику Дорогу було не варто, адже нею прямували вершники, а також лісоруби із сокирами. Вони нічим не загрожували, але якби побачили Тіурі, то могли б розповісти про нього ворогам.

Пополудні він натрапив на яблуньку-дичку. Більшість яблук на ній, на жаль, були зеленими, та він усе-таки зірвав декілька: трійко кинув до торби, одного з’їв, хоча воно було тверде та кисле.

Коли сонце скотилося до верхів’їв дерев, юнак від’їхав подалі від дороги, шукаючи місце для ночівлі.

На невеличкій, зарослій травою галявині Тіурі припнув коня до дерева, зняв вуздечку, розсідлав його і обтер своїм обторганим плащем. Потім повечеряв хлібом з яблуком. Тим часом стало прохолодно. Хлопець простелив кінську попону, ліг, загорнувся в неї і, глянувши на коня, пробурмотів:

— Добраніч. Збуди мене в разі чого.

Він заплющив очі, стомлений довгим, виснажливим днем, й одразу заснув.

2. Дурник з Лісової Хижі

Тіурі міцно спав, та, раптово прокинувшись серед ночі, ніяк не міг збагнути, де він. Було темно й тихо. Хлопець лежав горілиць з розплющеними очима, але нічого не міг розрізнити. Від глибокої тиші й безпросвітної темряви перехоплювало дух, він боявся навіть поворухнутися... холодний піт пройняв його.

Незрозумілий шум ще дужче налякав юнака, проте хлопець опанував себе. Страх не покинув його, утім не паралізував волю. Шум виявився безневинним: він враз усвідомив — це форкнув кінь.

Тіурі глибоко зітхнув. Добре, що поруч жива істота. Але чому він прокинувся? Чи не через те, що за ним хтось стежить?

«Дурниці, — подумав хлопець, — у такій темряві ніхто мене не побачить».

Він заплющив очі та одразу розплющив їх знову, хоча від цього мало що змінилося. Потім поклав руку на груди й намацав листа. Раптом Тіурі стривожився, що доручення виконати неможливо. Чорний Лицар з Білим Щитом був убитий Червоними Вершниками. Що міг вдіяти він, молодий та недосвідчений, якщо навіть такого відважного лицаря було переможено? Кінь знову форкнув. Тіурі хотів поговорити з ним, але боявся, що хтось може почути їхню розмову. Юнак глянув на небо і побачив зірку. Вона була малесенька, але дарувала світло. і надію. Хлопцеві було лячно, однак мужність повернулася до нього. Очі призвичаїлися до темряви, стало видно обриси гілок і листя на тлі неба, світлий стовбур дерева.

Тіурі спробував думати про щось інше, окрім свого доручення та ворогів: про друзів, батьків. Про короля Дагоната та про свято, що тривало в місті. Як усе там відбулося? Невже як завжди? Але ж цього разу один з майбутніх лицарів залишив церкву, а такого не траплялося ще ніколи. Чи звернувся власник коня до судді, аби повідомити про крадіжку? Чи передав той хлопчина-дроворуб вісточку батькам? А друзі, з якими Тіурі був у церкві, чи розчули вони прохання незнайомця? Мабуть, ні. Арман бачив, як він крадькома вислизнув з церкви, але нічого не сказав.

Юнак немовби заново переживав ці хвилини: шкрябання по шибці, шепіт з присвистом. Якби не все те, що сталося з ним, він би вже був лицарем! «Неймовірно, — думав Тіурі, — я тут, і я не лицар. А доручення, що дали мені, не кожному досвідченому лицареві до снаги.»

Він зітхнув. «Ти ще молодий і не вчинив нічого, що прославило б тебе, — сказав незнайомець, — та все-таки я знаю, що можу тобі довіритися».

Думки втрачали чіткість, плуталися, перестрибуючи одна одну, невпинно обертаючись навколо нещодавніх подій. Тіурі втомився, однак боявся поворухнутися чи заснути, щоб його не заскочили зненацька.

«Треба все-таки поспати, — міркував він. — Завтра на мене чекає далека дорога». Але заснути не виходило. Раніше він не раз ночував у лісі, що біля батьківського замку в Тейурі. Але там ліс був мирним, лагідним, у ньому не було ворогів, яких слід остерігатися.

Тіурі обережно перевернувся, вкотре заплющив очі і нарешті заснув важким сном, сповненим плутаних марень.

Коли юнак прокинувся, світило сонце, дерева наповнилися щебетанням птахів. Він позіхнув, потягнувся, проте відчував себе втомленим, тіло заклякло, волосся змокріло від роси. А вороний, навпаки, був свіжим та відпочилим на вигляд і весело дивився на нього.

— Доброго ранку, — привітався Тіурі. — Тож їдьмо далі? Не скажу, щоб я аж так хотів продовжувати нашу подорож. Та на світанку, мушу тобі сказати, усе має якийсь інший вигляд.

Він озирнувся. Нічні страхи виявилися даремними: нікого не було видно.

Невдовзі Тіурі знову сидів у сідлі, смакуючи останньою скибкою хліба з яблуком. Він під’їхав ближче до дороги — у цей вранішній час (імовірно, трохи по сьомій) ще безлюдної; проте юнак не виїхав на неї, а рухався лісом, як і напередодні.

Рухався він доволі швидко — дерева тут росли рідше, а підліску було мало, — мчав уперед, нікого не зустрічаючи й не помічаючи нічого підозрілого. Втома минула, він почувався бадьоріше. Погода була чудова, сонячні промені просвічували крізь гілля дерев і мерехтіли на листі золотавими вогниками. Шлях до королівства Унавена видавався вже не таким далеким і небезпечним.

Побачивши кущі порічки, Тіурі зупинився, щоб назбирати якомога більше ягід. Раптом він почув знайомі звуки: цокіт копит — і сховався за кущами, спостерігаючи за дорогою. Уся його бадьорість щезла, щойно він побачив, хто проїхав: двоє Червоних Вершників!

Вони промчали по дорозі на захід, не роззираючись навколо. Тіурі залишався у своїй схованці, доки цокання копит не завмерло вдалині; тоді підкрався до дороги й уважно роззирнувся на обидва боки. Нікого більше не видно, а небезпека ж була поруч. Яке щастя, що він поїхав лісом!

Тіурі знову скочив на коня. «Триматимуся подалі від дороги, — міркував він. — Якби ті двоє поглянули сюди — вони побачили б мене чи принаймні мої сліди. Треба взяти південніше й надалі їхати лісом».

Так він і вчинив, та скоро зрозумів, що триматися обраного напрямку непросто.

Опівдні юнак опинився біля вузенької стежини і, трохи повагавшись, поїхав нею. Згодом він з’їв останнє яблуко. Ягоди на той час закінчилися, жодних запасів у нього не лишилося, та, попри відчуття голоду, він не хотів витрачати час на пошуки їжі. Стежина розгалужувалася, і він зупинився, вирішуючи — чи їхати прямо, чи звернути ліворуч.

— Гей! Добрий коню та вправний вершнику! — вигукнув хтось позад нього. — Куди їдете? Не прямо, не прямо, але цією дорогою!

Тіурі здригнувся й озирнувся. Позад нього стояв чолов’яга, який неначе щойно виліз з-за кущів. Він підійшов ближче й повторив:

— Не прямо, незнайомцю, не прямо, вершнику та мандрівнику, але цією дорогою, до мого дому! Ви приїхали до мене, прекрасний чорний конику та незнайомий вершнику?

Що за чудернацьке створіння — міцний, приземкуватий чоловік із розкуйовдженим темним волоссям і короткою кучерявою бородою, у ношених червоно-бурих штанях і сірій кожушині. Він стояв прямо, заклавши руки за спину, і ворушив пальцями босих ніг.

— Чому не вітаєшся зі мною, чужинцю на прекрасному вороному коні? Чому не бажаєш мені доброго дня, вершнику й мандрівнику? Чому не кажеш мені «добридень»? Я Дурник з Лісової Хижі. — Він підійшов ближче і погладив коня. — Твій кінь привітався зі мною, а ти, незнайомий вершнику, — ні. Чому? Можеш звати мене Дурником з Лісової Хижі; мене всі так кличуть, але мати називає Маріусом.

— О, добридень! — привітався Тіурі, натягуючи повіддя.

— Ні, зажди, — закричав бородань, зачекай, не їдь, поговори зі мною, незнайомцю, завітай, мандрівнику, до моєї хижі.

Тіурі подивився в його круглі блакитні дитячі очі. Той мав розчарований, але геть не загрозливий вигляд.

— Про що з тобою поговорити? — спитав юнак.

— Поговорити. Розкажи, звідки ти, куди їдеш і хто ти такий. Я Дурник з Лісової Хижі, так мене називають дроворуби й вуглярі, і мій батько та брати теж називають мене так, але мати називає мене Маріусом.

Узявшись за вуздечку, він благально дивився на Тіурі.

— Шановний Маріусе, — сказав Тіурі, — доброго дня я тобі побажав, проте залишитися й поговорити з тобою не можу, бо поспішаю й мушу їхати далі.

— Чому ти поспішаєш? Чому? Можеш звати мене Дурником, мені все одно. Я ніколи не поспішаю. І дерева не поспішають, коли вони ростуть. Деякі тварини, щоправда, поспішають, але вони ніколи не йдуть далеко, окрім птахів, які відлітають на зиму. Чому ти поспішаєш і для чого тобі їхати далі? Ходімо до мене додому. І тоді я скажу батькові й матері, що ти прийшов до мене, що ти прийшов поговорити зі мною.

— Іншим разом, — тихо пообіцяв Тіурі, знову торкнувши повіддя. — Зараз я не можу з тобою поговорити, я направду мушу їхати далі.

— Далі, далі, далі й іще далі?

— Так.

— Куди? Куди ти поспішаєш, незнайомий вершнику на красивому чорному коні, вершнику в чудернацькому одязі?

Тіурі відчув, що терпець йому уривається.

— Я не маю часу, — сказав він, — відпусти мене.

— Куди, куди? — вкотре голосно запитав Дурник.

— Далеко.

— За сонцем? За прекрасним біло-жовтогарячо-зо-лотим сонцем?

— Саме так, за сонцем.

«Чому цей Дурник так голосно розмовляє? Раптом хтось із Червоних Вершників почує його.»

— Нікого тут немає, — немовби прочитав його думки Дурник, — мати дома пряде, а батько з братами незабаром повернуться. Вони рубають дерева там, у долині, — чоловік показав на схід. — Сюди ніхто не прийде, і зовсім ніколи ніхто не приходить до лісової хижі Дурника. Ні, приходять інколи, але до мене — ніколи, — він сумно подивився на Тіурі.

Юнакові стало шкода його.

— Якби я мав час, то з радістю завітав би до тебе, але мені треба їхати.

— За сонцем?

— Я вже й так довго розмовляю з тобою.

— Не довго, — відказав Дурник, чухаючи потилицю, — не довго, незнайомий мандрівнику. За сонцем! Я теж хотів би коли-небудь піти за сонцем, але батько розповідав, що воно сідає дуже далеко, і матінка журитиметься, якщо я піду. Ти повернешся до мене і розкажеш, де сідає сонце? Чи воно сідає не там, де воно живе, сонце? Ти повернешся?

— Так, — заспокоїв його Тіурі, — повернуся і все розповім.

— Усе! — радісно вигукнув Дурник, — Усе! Усе! І завітаєш до моєї хижі!

— Тс-с! — прошепотів хлопець.

— Ти боїшся лісу, незнайомий мандрівнику? Ліс не робить зла, і лисиці, і птахи теж. І я також.

— Існують інші речі, — тихо відповів Тіурі.

— Тс-с, — повторив Дурник, — що тоді? Істоти, що підкрадаються? Змії, що сичать? Хто шукає тебе, незнайомцю?

— А ти бачив когось? — стурбовано запитав Тіурі.

— Та нікого, — мовив Дурник, запускаючи руку у своє сплутане волосся та нахмуривши лоба, — я чуяв когось, хто підкрадався та вбивав. Але вони не тут. Вони ще не тут. Вони ще не прийшли, — повторив Дурник, дивлячись на Тіурі.

— Мені час їхати.

— Ти, бува, не голодний, незнайомцю, юний мандрівниче на чорнім коні?

Тіурі подивився навкруги та нічого не відповів.

— Ти голодний? — знову поцікавився Дурник, беручись за повід.

— Так, — зізнався хлопець.

— Ходімо до лісової хижі, матінка нагодує тебе.

— Дякую, але мушу їхати.

— Тоді ні, тоді ні, — шепотів Дурник. — Ти їдеш за сонцем, за сонцем. Як звати тебе, незнайомцю?

— Не можу тобі цього сказати, поки що не можу.

— Таємниця? — не вгавав Дурник. — Ти прийшов з таємницею, незнайомий мандрівнику?

— Чому ти так думаєш? — запитав Тіурі.

— Я не думаю; вони кажуть, що я не вмію думати, -ось чому я Дурник. Але я знаю, я знаю багато такого, про що ніхто не хоче знати.

— Що ж ти знаєш?

Дурник тихенько засміявся і задоволено зиркнув на хлопця.

— Ти питаєш, незнайомцю? Ніхто, ніколи не запитував мене. Ти побачиш, що я знаю. Їдь собі далі; можеш не заходити до мене. Їдь помалу-помалу, а я принесу тобі поїсти.

Поїсти! У животі Тіурі забурчало.

— Але ж, любий Маріусе, нікому не можна казати, що ти мене бачив.

— Навіть мамі не можна?

— Навіть їй.

— Я нікому не скажу, навіть матінці.

— Обіцяєш?

— Я завжди роблю те, що кажу, — Дурник насупив брови. — А повернешся потім до мене поговорити зі мною і все мені розкажеш?

— Я також завжди виконую свої обіцянки, — усміхнувся Тіурі.

Дурник повернувся й побіг ліворуч. Тіурі дивився йому вслід, поки той не зник з очей, потім повільно поїхав прямо, розмірковуючи, що, може, варто було ще раз нагадати Дурникові, щоб той не видав його. Чи наздожене він його з харчами? Хлопець притримав коня й огледівся. Нікого не видно. Він зачекав ще трохи й знову рушив далі. Невдовзі позаду почулися швидкі кроки: Дурник наздоганяв його, тримаючи в руках купу харчів.

— Їдь-бо, їдь, квапливий незнайомцю, — захекався той. Зараз сядеш їсти, за хвильку. — Він обігнав Тіурі і, тихенько мугикаючи, пішов уперед. — Ось, — він нарешті зупинився, — ось тут трава м’якенька, вода солоденька, чуєш, чуєш?

Тіурі справді почув дзюркотіння води — вузенький струмочок біг уздовж стежки. Дурник став навколішки й обережно, немов це були дорогоцінні дари, розклав принесене на траві, а Тіурі зліз з коня, всівся біля нього й побачив дві здоровенні скибки сірого хліба, пів величезного млинця, нашпигованого салом, та головку сиру. Для нього то були воістину безцінні дари!

— Усе лише для тебе, — гордо промовив Дурник, -з матусиної скрині. Але вона не знає. Я заліз і взяв, і вона не знає.

— Що ж вона потім скаже?

— Мені не можна їй нічого казати. Я їй нічого не казав, і не розкажу. Це таємниця.

— Коли я повернуся, то розкажу їй сам і заплачу за це. А тебе не сваритимуть?

— Сваритимуть? Ні! І тобі не треба платити. У нас усього вдосталь. І моя матінка не була б проти, хоча й не знає. Їж, незнайомцю з таємницею.

Тіурі не заперечував, бо й насправді був дуже голодний. Тому, подякувавши Дурнику, почав їсти. Уперше за ці дні він насолоджувався справжньою трапезою, але з’їв не все, залишив частину про запас. Дурник зачаровано дивився на нього, смикаючи свою кучеряву бороду й киваючи в такт кожному шматку, що його ковтав Тіурі.

— Хочеш щось перехопити? — спитав Тіурі, думаючи, що й Дурник теж може бути голодним.

— Ні, ні, це для тебе. Ну. хіба що. шматочок сиру.

Він із задоволенням його з’їв, але відмовився взяти ще один.

— Це було пречудово, — зітхнув Тіурі, наївшись. — Я тобі дуже вдячний.

— Ти ще не все з’їв. Ось іще хліб і млинець.

— Можна, я візьму це з собою? Мені далеко їхати, я знову зголоднію.

— Авжеж, — погодився Дурник, — подорож твоя далека-далека, навіть цього не вистачить. Але ти можеш також їсти ягоди, трохи далі їх багато: чорниця солодка і кисла. А під кущами можна знайти моркву, гарну моркву, чи інші їстівні корінці.

Він підвівся і, знайшовши неподалік морквину, висмикнув її із землі, обтер і відкусив шматок.

— Смакота! — мовив він хрумтячи. Потім підійшов до коня і пригостив його рештою, той охоче прийняв ласощі.

— Тепер і я зможу знайти моркву, — зрадів Тіурі. -Щиро вдячний тобі за все! А підкажи-но мені ось що: ця дорога веде на захід?

Дурник насупив лоба.

— Що ти маєш на увазі?

— Це — дорога на захід. туди, де сонце сідає?

— О, де сонце сідає. так, проте вона йде недалеко, до лисої прогалини. Але ж ти можеш їхати без дороги, незнайомцю, все вперед і вперед. Тільки не туди, — вказав він на південь, — там усілякі небезпеки.

— Я поїду прямо, а ти пам’ятатимеш, що нікому не можна про мене говорити? За мною можуть прийти «усілякі небезпеки», які захочуть мене спіймати і вбити.

— Це таємниця, незнайомий вершнику та мандрівнику. Я нікому не розкажу, що ти їв мої харчі і їдеш за сонцем. Іноді я знаходжу гнізда птахів з яйцями, та я не розказую цього братам, бо вони з’їдять їх. Це пташина таємниця. Я нікому не розкажу твою таємницю. Але ти повернешся поговорити зі мною?

— Обіцяю, — промовив Тіурі серйозно.

— Як довго ти будеш у дорозі, мандрівнику?

— Не знаю, — зітхнув Тіурі. — Боюся, що довго. Та я повернуся — принаймні хочу повернутися, сподіваюся на це і прагну цього.

Він повільно підвівся.

— Ти повернешся, — сказав Дурник, дивлячись на Тіурі ясними очима. — Їдь прямо, незнайомцю. Мчи вперед, чудесний чорний конику! Але не пий з Чорного ставка, що зустрінеться вам скоро, з нього п’ють лише лісові духи.

Тіурі поклав рештки їжі в торбу, приторочену до сідла, міцно потис руку Дурникові, сів на коня й поїхав. Двічі юнак озирався і махав рукою. Лісовий мешканець стояв посеред стежки, опустивши руки, і дивився вслід вершникові. Коли Тіурі озирнувся втретє, Дурника вже не було.

«Хороша людина, — подумав Тіурі, — і не така вже й дурна, хоча, звісно, й відрізняється від інших». Тепер він почувався ситим, відпочилим та сповненим сил.

Стежина справді обривалася на вирубці, де було складено колоди. Звідси хлопцеві довелося рухатися лісом. Він доїхав до темного озера, оточеного старезними деревами. Мабуть, того самого, про яке попереджав Дурник. Пити хотілося страшенно, але він утримався, пам’ятаючи застереження. Озеро з темною тихою водою не сподобалося Тіурі: воно було ніби зачароване, без жодної хвилі на воді, і здавалося таємничим та ворожим до людей. Він похапцем проминув його і радів, що озеро лишилося далеко позаду.

Ліс ставав більш глухим та горбкуватим. Дерева росли безладно, чагарі густішали. Тіурі побачив папороть заввишки з людину, а плющ та хміль завісою звисали з гілок. Було важко просуватися вперед; іноді хлопець сумнівався, чи в правильному напрямку їде.

Сутеніло. Тіурі знайшов затишне місце: улоговину, оточену кущами, і вирішив там заночувати.

3. Сигнал рогу. Перстень

Перше, що Тіурі зробив наступного ранку, — виліз на високе дерево, щоб за сонцем точно визначити напрямок, і одразу вирушив у дорогу.

Іноді він запитував себе: «Цікаво, чи довго ще доведеться їхати лісом і як далеко до Блакитної річки?»

Блакитна річка протікала через Дагонатбург, повз замок Тейурі, що належав його батькові і де виріс Ті-урі. Витоки її були десь у Великих горах. І бігла вона спершу на схід, потім повертала на північ — уздовж Блакитного лісу, затим, вигинаючись на південний схід, перетинала Дагонатбург і повертала на південь, прямуючи вздовж східного кордону королівства. Подейкували, що Перша Велика Дорога частково проходить уздовж Великих гір, та він не знав, де те джерело, з якого бере свій початок річка. Великою Дорогою від Дагонатбурга до Західних гір можна дістатися днів за вісім, а то й за десять. Тіурі там не бував, але чував про це від мандрівників та лицарів. Утім, йому знадобиться, звісно, більше часу, аніж він гадав, бо щойно він був у передгір’ї.

Мандрівка мала бути далекою, і лист був вельми важливий, і небагато часу було втрачено, як казав Чорний Лицар, проте сам він, вірогідно, їхав би головною дорогою і був би озброєний. Подорож лісом видалася для Тіурі нелегкою: він мусив бути обережним, щоб не заблукати; до того ж дорога місцями була важкопрохідною, тому рухатись доводилося дуже повільно. Зранку юнак поласував останньою скибкою хліба, подарованого Дурником, і тепер харчувався тим, що знаходив: ягодами та морквою. Без зброї дичини не вполювати, а ставити сильця нема коли. Тіурі вкоротив плаща, відірвавши знизу смужку, бо раз-по-раз доводилося спішуватись та вести коня за повід. За весь день він нікого не зустрів, ліс здавався диким та безлюдним.

Утім, на четвертий день подорожі все змінилося!

Тіурі почув за спиною тріск гілля та голоси. Хлопець якомога вправніше заховався й став чекати. Голоси віддалялися, але трохи згодом віддалік Тіурі запримітив одягненого в сіре юнака, який ішов лісом, ведучи за собою коня. Час від часу він зупинявся придивляючись, але не помітив ані Тіурі, ані його коня. Невдовзі він зник з очей, і тільки почувся його голос:

— Де всі поділися?

— Прочісують північний напрямок, — відповів інший голос. — А ти щось бачив?

— Нічого. І слідів начебто не видно, хоча напевно сказати не можна: ліс занадто дикий. Тут і за тиждень нікого не знайдеш, але ж він має бути десь неподалік.

— Я бачу лише дерева, дерева, дерева, — бурчав хтось. — Терен та плющ заважають рухатися швидше! Чудове місце, одначе. Для того, хто не хоче, аби його знайшли...

Голоси звучали дедалі тихіше й нерозбірливіше.

Вдалині чітко пролунав сигнал мисливського ріжка.

— Ходи зі мною! — гукнув хтось. І враз все стихло. Тіурі поклав руку на шию коню й прошепотів:

— Хто вони? Мисливці? А на кого полюють?

Кінь слухав, нашорошивши вуха, і хлопець відчував, що той його розуміє і має власну думку про людей, що блукають лісом.

«Якщо я буду дуже обережним, мене не помітять», — сподівався Тіурі. Він зітхнув. «Невже відтепер доведеться весь час переховуватися, остерігаючись ворогів?» Юнак рушив далі, подвоївши пильність, але більше нікого не зустрів. Щоправда, кілька разів до нього долинали звуки ріжка.

У лицаря Фартумара теж був ріг, славетний ріг. Багато років тому він скликав ним воїнів, коли вороги зі сходу вторглися до королівства. Тіурі, який був його зброєносцем, затамувавши подих, слухав оповіді про ті славні пригоди. Нині пригода трапилася з ним самим.

«Може, колись, — мріяв він, — мій зброєносець, зачаївши подих, слухатиме мої оповідки. Якщо, звісно, я виберуся звідси живим. І стану лицарем.»

Опівдні ліс знову перемінив свій характер: порідшав, дерева стали вищими, прямішими й тоншими. Тіурі міг тепер бачити досить далеко. Ліс видавався просторою залою з багатьма сяючими колонами й підлогою, встеленою зеленим оксамитовим мохом. Їхати стало легко, проте і його будь-хто міг угледіти здалека. Думати про це було неприємно, надто після того, як вдалині знову засурмив ріг.

Незабаром Тіурі дістався неглибокої балки. На дні її протікав струмок, яких у цьому лісі було чимало, й росли низенькі кущики, обсипані жовтим цвітом. Тіурі спустився схилом, вирішивши відпочити тут до вечора. А в темряві він продовжив би свій шлях — йому здавалося, що так безпечніше.

Юнак заснув під кущем, що нависав над ним, а коли прокинувся, було зовсім темно. Він навпомацки підповз до струмка, нахилився, щоб попити, і тут побачив у воді щось дивне: перед ним погойдувалася й світилася маленька цяточка. Він вирішив, що це світляк, мимоволі простягнув руку і схопив його, відчувши в долоні щось тверде й гладеньке. Як же він здивувався, коли зрозумів, що це перстень Чорного Лицаря, який висів на шворці в нього на шиї. Тіурі уважно оглянув його. Камінь, вправлений у перстень, світився в темряві! Світло було слабке, немов від далекої зірки, зате дуже чітке. Здавалося, що це останній привіт від Лицаря з Білим Щитом, нагадування про дану йому присягу. На очі Тіурі набігли сльози, хлопець розв’язав шворку й одягнув персня на палець.

«Він захистить та поведе мене, — думав юнак. — І я дотримаю присяги, хоч би як важко це було!»

Тієї ночі Тіурі пройшов довгий шлях, не боячись ані темряви, ані загадкових звуків. Іноді поміж дерев зблискувала світла зірка, немов сестра каменя в персні. Він їхав усю ніч, допоки не стало сіріти, і вже на світанку зі щебетом птахів, коли вже зовсім розвиднілося, зупинився.

Після короткого перепочинку хлопець пошукав, чим би поживитись, і рушив далі. Люди дорогою не траплялися, проте й хорошого сховку він також не набачив. Ліворуч, на південь, виднілися пагорби, схили яких густо поросли деревами. Тіурі доїхав до стежини, що вела від пагорбів на північ, можливо, до Великої Дороги. Стежка означала, що тут бувають люди.

«Залишуся тут шукати собі схованки», — вирішив юнак.

«Між пагорбами, певно, знайду. Та й відпочити вже не завадило б, особливо Кавалеру. Поночі рушимо далі».

Він знайшов місце для відпочинку, затягнув мотузка навколо пояса тугіше, щоб притлумити відчуття голоду, ліг і спробував заснути. Крізь сон знову чулися звуки рогу.

«Далі поїду вночі», — знову подумав він, засинаючи.

4. Розбійники

Незадовго до заходу сонця Тіурі продовжив свій шлях. Він зломив гілку і тримав її в руці, як свою єдину зброю. Ліс, опромінений призахідним сонцем, здавалося, сяяв вогнем.

Точнісінько, як казав Дурник: «за сонцем...»

Темрява помалу вкривала ліс, і камінь на пальці Ті-урі знову засвітився. Не настільки яскраво, щоб освітити дорогу, та достатньо, щоб підбадьорити хлопця. Нічого не було чути, лише звичний шум нічного лісу. Кінь упевнено і жваво біг уперед. Невдовзі Тіурі помітив, що вони на стежці, яка петляла, але, схоже, все-таки вела на захід.

І тут трапилося ось що.

Посвист — але не вітру в гіллі. Тріск гілок — та не під звіриними лапами. Зненацька вони вискочили на стежину з обох боків, позістрибували просто з дерев! Їх було не менше десяти, вони оточили коня і звеліли Тіурі зупинитися. Один із них високо підняв ліхтар — і Тіурі зміг розгледіти їхні грубі бородаті обличчя і зброю: палиці, мечі та кинджали.

— Стій! — закричали вони. — Життя або гроші!

«Розбійники!» — Тіурі так злякався, що всередині в нього все похололо, проте вистачило сміливості не виказати свого страху. Він сміливо дивився їм просто у вічі.

— У мене немає грошей, ані копійки!

— Та невже! — розбійник з ліхтарем спрямував світло в обличчя Тіурі. — Сам ти, може, й не багатий, зате кінь у тебе знатний!

— І носиш гарного персня на пальці! — вигукнув другий, хапаючи Тіурі за руку.

Хлопець висмикнув руку й підняв правицю з палицею.

— Цього персня я ще здалеку помітив, — мовив третій розбійник. — Він сяє.

— Відпустіть, — вимогливо сказав Тіурі. Голос його звучав твердо, хоча серце шалено калатало.

Розбійники так здивувалися, що навіть трохи відступили.

— Отакої! — вигукнув один. — Ти бач який сміливець!

— Ми тебе не відпустимо, доки не віддаси своє добро, — сказав той, що бачив, як сяє камінь. Він підсту-пився ближче й схопив коня за вуздечку. Той смикнув головою і сердито форкнув.

Тіурі збагнув, що міг би втекти, але не встиг — нагодилися інші грабіжники, погрожуючи зброєю.

— Навіть не думай пручатися, — попередив той, що тримав коня. — Життя нам твоє ні до чого, а грошенята подавай. — І наказав: — Відберіть у нього палицю, поки по голові не дістали!

Схоже, це був отаман.

Тіурі перехопив палицю міцніше і мовив:

— У мене немає нічого, ані копійки. На мені ви не розбагатієте. Відпустіть!

Один із розбійників глузливо зареготав, а хтось загорлав:

— Стуліть йому пельку і стягніть з коня!

Вороний знову смикнув головою і голосно заіржав. Отаман випустив вуздечку.

— Ти маєш убогий вигляд, хлопче, — гаркнув він, -та перстень з біса файний, і я хочу його мати!

«Перстень! І навіщо я тільки одягнув його!» — подумав Тіурі у відчаї, але відказав:

— Персня вам не отримати!

— Та щоб я здох — отримаю! — рикнув отаман. — Злізай з коня — хутко!

Тіурі стягнули з коня й видерли з рук палицю. Це було жахливо. Кінь заіржав, стаючи дибки, троє розбійників ледве його втримали. Інші накинулися на Ті-урі, але отаман розштовхав їх з криком:

— Ідіть геть! Я перший побачив персня, камінь світився ще здалеку, мов зірка!

Розбійники розступилися, але продовжували стояти довкола, і вигляд у них був загрозливий. Тіурі, набравши в легені повітря, обхопив однією рукою другу і крикнув:

— Персня вам не отримати! Нізащо!

— Я візьму його, — сказав отаман, — А ти сміливий хлопець, коли навіть мені суперечиш. Якого дідька взагалі вештаєшся тут уночі?!

Мужність залишала Тіурі. Не можна було віддавати персня. З чим він з’явиться до відлюдника, який має провести його через гори? Ні, перстень віддавати не можна!

Він поглянув на отамана.

— Я беззахисний перед вами, я не маю зброї і я один. Але перстень віддати не можу. Краще померти, аніж його втратити, — вимовив юнак рішуче, усвідомлюючи, що навряд чи це допоможе.

— Та що з ним розводитись, — нетерпеливився один із розбійників.

— Відрубати палець та й потому, — кинув інший.

— Я беззахисний, — звернувся Тіурі до отамана, — та я прошу вас: залиште персня. Він належав тому, хто помер, і дуже дорогий мені.

Отаман підійшов ближче і схопив хлопця за руку:

— Так, перстень тобі дорогий. Але ж пальці, мабуть, теж дорогі. Якщо я відрубаю пальця — що скажеш, га?

— Нічого, — відповів Тіурі, марно намагаючись звільнити руку.

— Але тоді я залишу тобі перстень! Що скажеш тепер?

Юнак витріщився на розбійника, нічого не розуміючи.

— Що ви маєте на увазі? — тихо спитав він.

— Я відрубаю тобі пальця, але залишу перстень. Палець в обмін на перстень. Що скажеш?

Тіурі затремтів. Йому відрубають пальця? Але залишать персня? Персня хороброго Лицаря з Білим Щитом, якого він має показати відлюднику!..

— Тоді рубай! — рішуче сказав він. — У мене залишаться ще чотири.

Тіурі почув себе ніби з боку і здивувався власним словам. Отаман відпустив його руку.

— Гаразд! — кинув він різко.

Інший розбійник, який стояв неподалік, підійшов, стискаючи в руці оголеного меча.

— Дозволь мені це зробити! — прошипів він. — Мій меч гострий!

Тіурі замружився, однак від своїх слів не відмовився.

— Дай мені це зробити! — сичав грабіжник.

Тіурі розплющив очі й побачив, що отаман видер у розбійника меч і зацідив йому в пику.

— Ось тобі дозвіл! Геть! — він повернувся до розбійників: — Тримайтеся подалі від цього хлопця! У нього більше мужності в одному пальці, аніж у вас усіх разом у ваших паскудних нутрощах!

І, звертаючись до Тіурі, отаман сказав:

— Перстень твій, ти хоробро його захищав. Тільки сховай його краще, у лісі водяться й інші розбійники.

Тіурі не міг повірити, що лихо минуло, і відчув неймовірне полегшення.

— Іди, — наказав отаман, раджу тобі тут не затримуватись. А коня залиш — маю і я чимось поживитися.

Вірний чорний кінь!

— Але... — почав Тіурі, — як же.

— Стули пельку, — розлютився отаман, — забирайся геть, поки я не передумав! — Шаленіючи, він вихопив кинджал. Решта грізно загарчали.

Хлопець зрозумів: краще підкоритися і, нетвердо ступаючи, пішов геть. Він іще чув, як розбійники сварилися за його спиною, як отаман наказував їм мовчати й слухатися. Почувши іржання коня, юнак озирнувся: розбійники пішли, забравши вороного. Незабаром вони зникли в темряві; лише ліхтар було видно ще якийсь час, та потім зник і він.

Тіурі ступив ще декілька кроків, упав на землю й заплакав — через жах, який йому довелося пережити, і через втрату коня.

5. Сірі Лицарі

Оговтавшись, Тіурі зняв персня, знову почепив його на шворку і повісив на шию, підвівся і навмання пішов далі через темний ліс. Місцевість була горбкуватою, зі скелями та камінням, і невдовзі хлопець збився з дороги. Він швидко втомився і більше не міг іти, упав на землю і заснув глибоким сном.

Прокинувшись рано-вранці, Тіурі побачив, що лежить поруч зі стежиною — мабуть, тією самою, де вночі його вистерегли розбійники. Юнак попрямував нею. Ліворуч піднімалися порослі поодинокими соснами пагорби, що ставали все вищими та крутішими. Сонце освітлювало стежину. Трохи згодом хлопець почув дзюрчання струмка і помітив неподалік стежки, на схилі пагорба, темний отвір невеличкої печери. Це могло б бути гарне місце для відпочинку: він відчував себе надто знесиленим, щоб іти далі. Та спершу треба було напитися. Тіурі підійшов до струмка, що перети-нав дорогу, напився води і поруч побачив ті самі рослини, що показував йому Дурник. З двома темними морквинами в руках юнак видряпався схилом і увійшов до печери.

Вона виявилася низькою, неглибокою і, схоже, не була помешканням якоїсь тварини. Тіурі сів, притулившись спиною до стінки, поласував морквою і, попри незручність, задрімав.

Прокинувся він несподівано, від звуку голосів, і обережно визирнув назовні. На стежці над пагорбом стояли троє — Тіурі з жахом упізнав в них розбійників!

— Де подівся отаман? — пробурмотів один з них.

— Пробує покататися на новому огирі, — глузливо відповів другий, — і вже двічі гепнувся.

— Не сам гепнувся, а його гепнули, — зловтішався третій.

Усі зареготали, та перший раптом шепнув:

— Цитьте!

Стежиною йшли ще двоє, один із них був отаман.

— Позатикайтеся й хутко ховайтеся! — наказав отаман. — Він уже близько, скоро буде тут.

Розбійники підкорилися, зійшли зі стежки й поховалися за кущами та камінням по той бік пагорба. Отаман теж зник.

Тіурі подумав, що їхні плани не віщують нічого доброго. Хто б це міг наближатися? Він знайшов у печері декілька каменів, склав їх біля входу, а сам поряд приліг на живіт, не спускаючи очей зі стежини, очікуючи, що відбуватиметься.

Довго чекати йому не довелося.

Звіддаля учувався стукіт копит — цок-цок, цок-цок, — і невдовзі зі сходу з’явився лицар на коні. Він їхав повільно — і Тіурі зміг добре його розгледіти. На лицареві були сірий плащ, сталева кольчуга й попелястого кольору щит на руці, темно-сірий шолом з опущеним заборолом; кінь під ним був сивий. На грудях, виблис-куючи на сонці, висів великий мисливський ріг, схожий на срібний.

Тіурі побачив, як ворухнулися кущі, й затамував подих. Розбійники, поза сумнівом, готувалися до нападу. Лицар мав войовничий вигляд, та навряд чи один міг протистояти п’ятьом.

«Я мушу допомогти йому, — вирішив Тіурі, — попередити.»

Цієї миті розбійники вискочили із засідки з криком:

— Стій! Гроші або життя!

Лицар притримав коня. Тіурі схопив камінь і скочив на ноги. Лицар підняв забороло, потужно просурмив у рога й, опустивши забороло, вихопив меча. Розбійники, схоже, злякалися. Однак, трохи повагавшись, усе-таки знову вигукнули:

— Гроші або життя!

— Нічого ви не отримаєте, — відказав лицар, здійнявши меча.

У цей час неподалік почулися голоси й гучний тупіт копит.

Розбійники перезирнулися: здавалося, вони готові були кинутися навсібіч. Лицар пришпорив коня, пронісся повз них і, зупинившись неподалік, розвернувся до грабіжників.

— Гей ви, страхопуди! Зібралися нападати — то що ж тепер тікаєте?!

— Вперед, розбійники! — вигукнув отаман, кидаючись з мечем до лицаря.

Та четверо інших перелякано заверещали. На них їхало семеро вершників. Усі вони, так само як і перший, були в сірому, і коні під ними також були сиві. Троє лицарів у шоломах з мечами і четверо юнаків-зброєносців.

Тіурі залишився в печері. Його допомога не знадобилася, і він з цікавістю спостерігав за сутичкою. Троє розбійників та отаман були миттєво роззброєні і зв’язані, п’ятий кинувся навтьоки — і двоє лицарів погналися за ним, решта ж залишилися на підгір’ї.

«Саме їх я чув учора, — подумав Тіурі, — а он того зброєносця навіть бачив. Хто вони?»

Жоден з лицарів не підняв заборола, гербів на їхніх щитах не було. Лицар зі срібним рогом, вочевидь, був ватажком. Він повернувся до зв’язаних розбійників і суворо промовив:

— Ну, тепер ви заплатите за ваші злочини! Пограбування заборонене в королівстві Дагоната, так само як і в будь-якому королівстві, де панує закон!

— Помилуйте! — заскімлив один із розбійників.

— А ви ще й боягузи! На одинаків нападають, а від ватаги тікають! Висітимете на дереві ще до заходу сонця!

— Вельможний лицарю, — звернувся до нього отаман, — я розбійник, я грабую людей і не заперечую цього, але я нікого не вбивав. Чому ти хочеш мене стратити?

Тіурі стало шкода його. Хай там як, але отаман залишив йому персня.

Тим часом лицарі повернулися; один тягнув за собою розбійника-втікача, інший вів за повід, окрім власного, ще одного коня. Тіурі впізнав би його із сотень коней: вороний Лицаря з Білим Щитом.

Лицар зі Срібним Рогом спішився, пішов їм назустріч. Деякий час вони тихо перемовлялися, поглядаючи на вороного, а потім підійшли до інших, і Сірий Лицар, звертаючись до розбійників, різко запитав:

— Чий це кінь?!

— Його, — кивнув на отамана один із розбійників.

— Гаразд, — сказав лицар. — Як потрапив до тебе цей кінь? У кого ти його вкрав?

— Це мій кінь, — похмуро відказав отаман.

— Не бреши! Ти здобув його розбоєм. Я знаю цього коня, грабіжнику!

— У світі повнісінько вороних, — злостиво правив своєї отаман.

— Ти геть не знаєшся на конях, — мовив Сірий Лицар. — Немає двох однакових коней. І цього я впізнав би, хоч би де його зустрів. Я знаю навіть, як його звати. Арданвен його ім’я, або Нічний Вітер, і для нього є приниженням, що такий, як ти, посмів на нього здертися!

Тіурі вражено дослухався. Ці лицарі впізнали коня, тож вони знали й Чорного Лицаря з Білим Щитом! Юнак подумав, чи не вийти з печери та й звернутися до них? Утім, щось, він і сам не міг збагнути, що саме, втримало його. Хлопець залишився в печері, намагаючись не пропустити жодного слова.

Отаман мовчав, похиливши голову.

— У кого ти вкрав цього коня?! — розгнівано кричав Сірий Лицар.

— У юнака, який проїздив тут цієї ночі, — відповів один із розбійників.

— Це правда, — підтвердив отаман похмуро.

Лицар підійшов до нього ближче й різко спитав:

— Юнак, який цієї ночі проходив тут. Який він був? Не старше сімнадцяти? З темним волоссям і блакитно-сірими очима? У білому плащі?

— Одяг його був не дуже білим, але решта збігається, — відповів отаман. — Сіро-блакитні очі.

— І темне волосся, — додав один із розбійників. — А на пальці в нього був.

— Перстень, — підхопив Сірий Лицар, — сяючий, немов зоря!

— Так, вельможний лицарю, — підтвердив отаман. — Особливий, напрочуд гарний перстень був на його лівій руці.

Схоже, Сірих Лицарів це повідомлення дуже схвилювало.

— Де він?! — вигукнув один із них.

— Де перстень? — спитав інший.

— Я не заподіяв зла юнакові, вельможні лицарі, і перстень я йому залишив.

— Знову брехня, — роздратувався Лицар зі Срібним Рогом. — Чому ти забрав у нього коня, а таку коштовність залишив? Давай-но сюди персня!

— У мене його нема! — крикнув отаман. — Можу за-присягтися! Дуже вже йому не хотілося віддавати перстень — він страшенно дорожив ним, тож я залишив персня йому й відпустив.

— Це правда, — загомоніли інші розбійники.

Сірі Лицарі тихо перемовлялися між собою, і Тіурі не міг їх розчути.

— Краще було б, якби ти не зробив цього! — нарешті мовив Лицар зі Срібним Рогом.

— Було б краще?! — скрикнув отаман.

— Ти розбійник і негідник, але це хлопчисько, схоже, тебе перевершило. Якби ти вбив його, то збагатився б!

Отаман, здавалося, не міг повірити таким словам. Але Тіурі вони вразили значно сильніше! Він був приголомшений!

— Куди він пішов?! — розлючено вигукнув один з лицарів. — Негайно кажи, де ви його залишили!

— У лісі, на тому боці, — отаман кивнув на захід, — але ж я за ним не стежив.

— Він не міг відійти дуже далеко, — втрутився один із розбійників, — пішки далеко не дійдеш.

— Чому ви його шукаєте? — поцікавився отаман.

— Це не твій клопіт, — відказав Лицар зі Срібним Рогом. — Але я вдячний вам за цю звістку, тож дарую всім життя та свободу. За однієї умови: знайдіть це хлопчисько і приведіть його нам, живого чи мертвого. Краще — живого. Зважай, він дуже небезпечний!

— Мене це не дивує, — сказав розбійник, який хотів відрубати Тіурі пальця.

— Розв’яжіть їх, — наказав лицар зброєносцям. — Я їх помилував. Та я ще повернуся сюди, — додав він, — і всіх, хто продовжуватиме розбій, спіймаю і повішу. У королівстві мають панувати порядок і безпека.

— Одного дня ми очистимо цей ліс від усілякої нечисті, — вів далі лицар, що стояв поруч із ним, — але нині маємо важливіше завдання. Знайдіть нам цього хлопчиська!

Отже, обидві групи рушили в дорогу: попереду Сірі Лицарі в супроводі зброєносців, ведучи за собою вороного коня; слідом, тихо перемовляючись між собою,

— розбійники. Усі вони зникли в західному напрямку.

Заціпенілий від жаху Тіурі лишився в печері. Сірі Лицарі шукали його. і хотіли спіймати, живим чи мертвим! Чому? Це ж не були Червоні Вершники?! У будь-якому разі це вороги, а ворогів слід остерігатися. Він був вдячний долі за те, що не потрапив їм на очі.

Юнака охопив відчай. Йому треба йти далі на захід, але там його розшукують Сірі Лицарі, а тепер ще й розбійники нишпоритимуть. І Червоні Вершники Лицаря з Червоним Щитом теж чатують на нього. Та ще й ті, що скрадаються і вбивають, про яких говорив Дурник з Лісової Хижі. Як він сповнить присягу

— один, без коня та зброї?

Діставши листа, хлопець обмацував його. Така дрібна й водночас така надважлива річ... Що в ньому такого, щоби ризикувати життям? Може, зламати печатки і прочитати? Лицар з Білим Щитом сказав: лише за надзвичайних обставин. Чи не було це надзвичайною обставиною? Прочитати й знищити. А звістку передати усно, якщо вона така важлива. Невже він має віддавати життя за те, змісту й значення чого не знає! Чи є в цьому сенс? Чи не було б це безглуздям?

Тремтячими пальцями хлопець торкнувся печаток. «Тільки якщо тобі загрожує небезпека втратити листа.» Поблизу нікого не було. Сірі Лицарі про листа не згадували. Звісно, вони ж не дурні, щоб говорити про це.

«Чорний Лицар з Білим Щитом не міг передбачити, яка небезпека мені загрожуватиме. Чи таки...»

«Ні, я не зможу зробити це», — думав Тіурі.

І тут йому почувся власний голос, що промовляв: «Присягаю, що збережу і доправлю цього листа цілим і неушкодженим. Якби був лицарем, то присягнув би лицарською честю.»

Сумнівів як не було. Юнак сховав листа: не настав ще час розпечатувати його. «Мушу йти вперед, якщо вже пообіцяв! — мовив Тіурі до себе. — І докласти всіх зусиль, аби доправити листа королю Унавену в королівство, що на захід від Великих гір!»

6. Монахи з Брунатного монастиря

Цілий день Тіурі переховувався в печері. Сірі Лицарі були попереду, він чекав, щоб відстань між ним і переслідувачами стала якомога більшою, і лише раз наважився вийти, щоб напитися води зі струмка.

Час тягнувся повільно й нудно; Тіурі намагався спати, але хіба поспиш на жорсткій кам’яній долівці печери! Трохи розважила його гра двох білочок на дереві навпроти, він навіть засмутився, коли вони зникли десь у гіллі.

Надвечір Тіурі продовжив свій шлях. Обережно рухаючись вперед, юнак неухильно тримався стежини. Ніч здавалася нескінченною, просувався він повільно й сторожко, проте нікого не зустрів.

Рано-вранці юнак зупинився і сховався в кущах перепочити. Він підрахував, що його небезпечна мандрівка триває вже шість днів. «Коли нарешті скінчиться цей ліс? Може, варто провести день у схованці чи краще йти вперед?» Врешті-решт він вирішив, що вдень видніше — тож і рухатися можна швидше. А небезпеки підстерігали його повсякчас.

Нараз Тіурі завмер: він почув м’які кроки, поглянув крізь листя на стежку й побачив людей.

Не лицарів, не розбійників і не Червоних Вершників, а двох монахів у брунатних рясах. Вони були мирними і дружніми на вигляд.

«Їм можна довіритися, — подумав Тіурі. — Приєднатися б до них та піти разом. Чи не захистить мене їхнє товариство.»

Він вийшов на дорогу й привітався:

— Доброго ранку!

Монахи зупинилися.

— Хай Бог тебе благословить, — промовив один із них.

Вони анітрохи не були вражені виглядом незнайомця, принаймні не виказали здивування, хоча одяг хлопця після всіх його пригод міг здивувати будь-кого. Тіурі розглядав монахів: вони викликали довіру. Один — високий худорлявий старий із засмаглим обличчям та сивим волоссям. Другий — значно молодший, маленький, з обличчям, обсипаним ластовинням, та проникливими світло-сірими очима.

— Такої ранньої години вирушили ви в дорогу, вельмишановні брати, — почав Тіурі й замовк, не знаючи, що б іще сказати.

— Ти також рання пташечка, сину мій, — відповів старший монах.

— На захід прямуєте?

— Так, — другий монах вказав на стежку. — Повертаємося до монастиря.

— Можна, я піду з вами? — спитав Тіурі.

— Звісно, сину мій, — кивнув старший. — Ми йдемо не швидко, розмірено, і ти можеш мандрувати з нами, скільки захочеш.

— Дякую, — зрадів Тіурі.

— Тоді я одразу розповім, хто ми, — провадив далі старший монах. — Мій супутник — брат Мартин, а я -брат Лаврентіус. Ми живемо в Брунатному монастирі, що біля Зеленої річки.

Тіурі вклонився, але відповідати не поспішав, вагаючись, чи варто називати своє ім’я. Не те щоб він боявся монахів, але вони могли розказати про нього іншим.

— Неважливо, як тебе звати, сину мій, — наче вгадав його думки монах, — ходімо, час не стоїть на місці.

— Вам я міг би назватися, не знаю лише. Важко пояснити, але.

— Не треба нічого пояснювати, сину мій, — заспокоїв його старший монах, — це для нас байдуже.

Певний час вони рухалися мовчки.

— Чи далеко до вашого монастиря? — наважився спитати Тіурі.

— До вечірні, сподіваюсь, доберемося, — відповів брат Мартин.

— А де він?

— Там, де закінчується ця стежина, край лісу.

— Біля Зеленої річки, так? А мені треба дістатися Блакитної річки.

— Вона протікає північніше, там, де Велика Дорога йде на захід.

«Отже, я заблукав.» — зрозумів Тіурі й запитав:

— А чи далеко від монастиря до Великої Дороги?

— Та не дуже, — сказав брат Лаврентіус, — не більше дня ходи. Так, брате Мартине?

— Авжеж, не дуже далеко, — погодився брат Мартин, уважно поглядаючи на Тіурі збоку.

Ступати широкою стежкою було так легко, і на мить Тіурі здалося, що це звичайна прогулянка. Ліс видавався мирним, зовсім не таким, як раніше, неначе враз змінив характер. Невже це присутність монахів все так змінила? І все-таки Тіурі час від часу озирався. Перехопивши погляд Мартина знову, він спитав:

— Звідки ви йдете, брате?

— Із села, що на півдні, по той бік пагорбів, — монах показав великим пальцем через плече. — Там захворів один селянин і знадобилася наша допомога.

— А ви не боїтеся ходити лісом? Адже тут є розбійники.

— Знаємо, — сумно відповів брат Лаврентіус, — це прикро. Та ми не боїмося. Що вони можуть у нас вкрасти?

— А ось ти чогось боїшся, — додав брат Мартин. — Я запримітив, що ти повсякчас оглядаєшся, немов чекаєш нападу. Чого ти боїшся?

Тіурі зніяковів і відповів не відразу.

— Минулої ночі на мене напали розбійники, — промовив він нарешті.

— Оце так! Вони скривдили тебе?

— Вони мене пограбували.

— Я бачу це, сину мій, — поспівчував брат Лаврентіус. Тіурі вирішив не пояснювати, що одяг його постраждав ще до зустрічі з розбійниками.

— З цим треба щось робити, — спохмурнів брат Мартин і, звертаючись до Тіурі, промовив: — Гадаю, тепер тобі нема чого боятися. Розбійники не підходять близько до краю лісу. Та й забирати в тебе вже нема чого.

«О, ще є багато чого!» — подумав Тіурі, проте змовчав.

— Але ж ти боїшся не лише розбійників, — припустив брат Мартин. — Є й ще щось?..

— Чому ви так вирішили?

— Здається мені, ти не з боязких і в тебе немає більше причин боятися грабіжників, особливо зараз, серед білого дня. Тож боїшся ти чогось іншого.

— А совість чисту маєш, сину мій? — зненацька спитав брат Лаврентіус.

— Так, я думаю, так. Я впевнений.

— Тоді тобі нема чого боятися, — заспокоїв старий монах.

— Забудь про свої негаразди, — підтримав його молодий. — Поглянь, який прекрасний ліс, яка сьогодні сонячна погода. Чудовий день.

Вони чимчикували далі, і Тіурі потроху заспокоївся, зник страх, але не пильність.

Годину потому брат Мартин спитав хлопця, чи не голодний той, бува. Чи голодний Тіурі?! Ще б пак! Проте відповів він досить стримано:

— Так, брате Мартине.

— Ми мали б про це раніше здогадатися, — зауважив брат Лаврентіус. — У нього нічого не залишилося, і їжі також.

Вони прилаштувалися край дороги, і монахи розділили з Тіурі свій хліб. Попоївши, рушили далі. Монахи перемовлялися про свої справи в найближчих селах, про трави, які росли вздовж дороги, іноді зверталися до Тіурі, проте більше ні про що не питали. Опівдні всі перепочили і ще трохи підкріпилися.

— Ми встигаємо повернутися вчасно, — радісно повідомив брат Лаврентіус, коли вони продовжили свій шлях.

— А куди ти підеш далі? — спитав хлопця брат Мартин.

— До Блакитної річки.

— Блакитна річка. Біля її витоків живе відлюдник, — згадав брат Лаврентіус, — його звати Менаурес, чи не так, брате Мартине?

— Так, Менаурес. Він мудрий і дуже старий. Раніше багато паломників простувало до його хижки в горах.

— Ви знаєте його? — поцікавився Тіурі.

Монахи кивнули.

— Отець Ієронімус знайомий з ним, — відповів брат Лаврентіус, — наш ігумен.

— А-а-а, — протягнув Тіурі.

— Можеш заночувати в нашому монастирі, — запропонував брат Мартин.

— Якщо можна, — зрадів Тіурі.

— Хоробрим мандрівникам ми завжди раді, — сказав брат Лаврентіус.

— Мене звати Тіурі, — несподівано для самого себе вимовив юнак.

Брат Мартин усміхнувся, а брат Лаврентіус привітно кивнув.

Тіурі спитав монахів, чи не зустрічали вони, бува, кого в лісі. Ні, вони нікого не бачили. Але чули вдалині звуки мисливського рога.

Тим часом день уже хилився до вечора і сонце стояло на вечірнім обрії, освітлюючи край дороги передостанніми сонячними променями. Троє мандрівників неначе йшли сутінковим коридором, наприкінці якого, в оточенні темних дерев, сяяла сонячна заграва.

— Ми майже прийшли, — сказав брат Мартин.

Ліс скінчився, і перед подорожніми відкрилася освітлена сонцем долина: оброблені лани, білі хатинки тут і там, зелені гаї. На обрії синіли гори. З південного боку долини, на галявині, де закінчувався ліс, Тіурі побачив церковцю й інші будівлі поряд: дерев’яні та кам’яні будинки, до яких вела звивиста стежина.

— Он там наш монастир, — показав брат Лаврентіус. — За ним ти побачиш північний шлях, що веде до Великої Дороги на захід біля Блакитної річки. Зелена річка протікає за монастирем, у лісі, звідсіль її не видно.

Вони спустилися до монастиря. Тіурі озирнувся востаннє, радий попрощатися з лісом: цей відрізок шляху лишився позаду.

Менш ніж за чверть години брат Лаврентіус постукав у браму монастиря. Маленький червонощокий брат брамник щиро привітав їх і впустив до невеличкого двору, оточеного галереєю аркад. Уквітчаний дворик з колодязем посередині свідчив про мир і спокій.

— Твій садок став ще пишнішим, брате Юліусе, — зауважив брат Лаврентіус.

— Як у вас гарно! — підхопив Тіурі.

Брамник аж засяяв від цих слів і повернувся до хлопця.

— Це Тіурі, — сказав брат Мартин. — Ми зустріли його дорогою. Він заночує тут і відпочине як слід. У лісі на нього напали розбійники й пограбували.

— О ні! — вигукнув брамник. — Дякувати Богові, хоч сам лишився живий та неушкоджений. І це важливо, хлопче, утішся цим.

Він обвів поглядом юнака з ніг до голови й запитав: — Ти прийшов через ліс, зі сходу?

— Так, брате.

— Думаю, були й інші юнаки, які йшли зі сходу, через ліс. Так, певно.

— Що сталося? — спитав Тіурі, враз трохи занепокоївшись.

— Зранку якийсь незнайомець, — почав брамник, -розпитував мене про юнака. приблизно твого віку. У нього був різкий голос, і він спитав. Як-то він сказав?..

— Що він сказав? — спитав Тіурі. — Який мав вигляд?

— Лицар, лицар у сірому! І з ним зброєносець. Я порався в садку, коли той постукав у ворота. Я відчинив і побачив його. Він запитав про юнака... Про юнака з блакитними, здається, очима. ну так, з такими, як у тебе. — брамник похитав головою. — Незнайомець квапив мене, хотів, щоб я швидше відповів. Та я сказав: «Чи не бажає шляхетний лицар підняти забороло й назвати своє ім’я?..» Розумієш, не люблю говорити, коли не бачу обличчя людини. Ну, і він це зробив, цебто забороло таки підняв. Але імені свого не назвав.

— Який він мав вигляд? — напружився Тіурі.

— Грубий такий, похмурий, бородатий. Я відказав йому, що ніяких юнаків не бачив. А я й справді тоді ще не бачив, розумієш. І він негайно подався геть. Я дивився вслід і бачив, як лицар зник у лісі. І чув, що там сурмлять у мисливський ріг, дуже чисто й гучно.

Тіурі зблід. Навіть у цьому мирному монастирі побував ворог. Монахи з цікавістю дивилися на нього.

— Ти знаєш цього лицаря? — спитав брат Мартин.

— Ні. Не знаю нікого з них, їх четверо, ще зброєносці, і вони розшукують мене.

— Чому? — спитав брамник.

— Не знаю. Вірніше, думаю, що знаю, але сказати не можу. Вони мене вб’ють, якщо знайдуть.

Немов темна тінь промайнула над мирним двориком.

Брат Мартин поклав руку на плече Тіурі. Юнак подивився на нього й промовив:

— Я справді не знаю цих лицарів і нічого поганого їм не зробив, проте вони полюють на мене і хочуть моєї смерті.

— Ти маєш таємницю, — промовив монах. — І я зрозумів з твоїх слів, що є речі, про які ти не хочеш або не можеш говорити. Проте тут ти в безпеці. Жодний Лицар у Сірому не завдасть тобі шкоди.

— Святилище, — промовив Тіурі.

— Так, це Святилище, — відгукнувся брат Мартин.

— Дякую вам за довіру, я радий, що можу тут залишитися.

Можеш залишатися тут скільки захочеш, — заявив брат Лаврентіус.

— До завтра, — відповів Тіурі, — бо мушу йти далі.

Юнак мимоволі зітхнув. Зовнішній світ видавався йому ворожим і сповненим небезпек.

— Не переймайся завтрашнім днем, лягай спати, -порадив брат Мартин, — прийде день, буде і рада.

— Якщо той лицар повернеться, я нічого йому не скажу, — пообіцяв брамник. — Ти той самий юнак. треба ж таке! О! Оце згадав. Він казав ще про якийсь перстень. в тебе ж немає персня?

— Є, — відповів Тіурі і торкнувся схованого на грудях персня.

— Гаразд, — мовив брат Лаврентіус, — брате Юліусе, покажіть Тіурі, де він зможе переночувати. А ми ж іще маємо до настоятеля зайти.

— Ходімо, — звернувся брамник до Тіурі, — вечеря буде за півгодини, ти якраз вчасно.

— Побачимося скоро знову, — мовив брат Мартин, дружньо кивнув і пішов з братом Лаврентіусом.

А Тіурі подався за брамником. Вони пройшли вздовж колон крізь галерею, піднялися сходами й потрапили в довгий коридор з безліччю дверей. У кінці коридору брамник зупинився й відчинив двері.

— Можеш заночувати тут, — запропонував він та й пішов собі.

Хлопець опинився в маленькій біленій келії з вузеньким ліжком та ослінчиком. Крізь високе вікно, втоплене в грубій стіні, лилися останні сонячні промені. Тіурі сів на ліжко, подивився на розп’яття, що висіло на стіні. Аж тут почулися квапливі кроки й увійшов брамник з перекинутою через руку вилинялою брунатною рясою.

— Ось. Це краще, ніж твоє лахміття.

Тіурі перевдягнувся і трохи згодом вийшов у сад. Брамник з гордістю показував йому рідкісні квіти, а потім, зауваживши, що ще має справи, лишив юнака самого.

Тіурі блукав безлюдною галереєю. У кутку були прочинені двері, а за ними — інший двір, у кінці якого виднілася церква. Він піднявся східцями і тихо ввійшов усередину. Декілька монахів стояли навколішках і молилися; на вівтарі горіла свічка. Вечірні промені вигравали на вітражах і надавали таємничого блиску. Тіурі також став навколішки й молитовно склав руки.

Коли Тіурі повернувся в перший двір, його зустрів брат Мартин у супроводі високого суворого монаха, який виявився настоятелем, отцем Ієронімусом. Брат Мартин представив їх одне одному, й ігумен ласкаво привітався з юнаком. Тут загув дзвін, скликаючи всіх до вечері.

У трапезній Тіурі сидів поруч з іншими монахами за спільним столом, між братом Мартином та брамником, і насолоджувався невибагливою монастирською їжею.

По обіді настоятель Ієронімус жестом запросив Ті-урі до своєї келії. Юнак пішов за ним.

— Брат Лаврентіус і брат Мартин розповіли про тебе, все, що принаймні знали. Загостиш у нас до завтра, а зранку вирушиш далі до Блакитної річки, так?

— Так, отче Ієронімусе.

— Ця подорож небезпечна для тебе?

— Так, отче Ієронімусе.

— Брат Лаврентіус повідав, що маєш багато таємниць і що ти занадто молодий для такої небезпечної подорожі.

— Мені вже повних шістнадцять, — відповів Тіурі.

Настоятель усміхнувся.

— Звідки ти? — спитав він. — І куди прямуєш?

— Я йду з Дагонатбурга до витоків Блакитної річки. До відлюдника Менауреса.

— До відлюдника Менауреса! Давненько я його не бачив. Низький уклін йому від мене. То Менаурес і є мета твоєї подорожі?

— Н-ні, — зітхнув Тіурі, — та я не можу вам розказати, куди йду.

— Якщо твій шлях пролягає через хижу Менауреса, це вірний шлях до доброї справи. Те саме мені говорять твої очі і твій голос. Я не питаю, куди і навіщо ти йдеш. Хочу лише знати, чи міг би я тобі чимось допомогти.

— О, святий отче, тільки про одне прошу: нікому не розповідайте, що я був тут і пішов до Блакитної річки!

— Обіцяю тобі, — ігумен спохмурнів і додав, наполовину звертаючись до себе: — Треба подумати про твою безпеку. Залиш-но собі цю рясу. Якщо насунеш каптура на очі, тебе важко буде впізнати.

— Дякую, отче Ієронімусе.

— А тепер спати. Відпочинок у монастирі відновить твої сили.

Тіурі ще раз подякував настоятелеві й подався до своєї келії. Цієї ночі хлопець спав міцним спокійним сном.

Вранці Тіурі попрощався з монастирем та монахами, окремо — з братом Лаврентіусом, братом Мартином та братом Юліусом. А перед ігуменом став навколішки й попросив благословення:

— Отче Ієронімусе, благословіть мене.

Ігумен поклав руку на голову Тіурі:

— Нехай Бог береже тебе, сину мій, на твоєму далекому й важкому шляху.