Лист до короля

1. Пілігрим та Сірі Лицарі

Радісний і сповнений сил Тіурі поспішав дорогою, що вела до Блакитної річки. Він відчував себе в безпеці: брунатна ряса з каптуром, насунутим на очі, і палиця в руках робили його схожим на пілігрима. Ворогам важко було б упізнати в ньому юнака, якого вони розшукували. Бадьоро крокував він дорогою, через пагорби та квітучі луки, прямуючи на північ.

Праворуч темнів ліс, який юнак залишив напередодні; ніщо не вказувало на присутність Сірих Лицарів, не чути було й звуків їхнього рога. На ланах працювали селяни, вони доброзичливо віталися з хлопцем, Тіурі також дружньо вітався у відповідь.

На півдорозі його наздогнав віз, запряжений віслюком. Смаглявий селянин запропонував хлопцеві підвезти його, і той з вдячністю погодився. За мить юнак сидів поруч з чоловіком і, відповідаючи на його запитання, розповідав, що прямує до Блакитної річки.

— Мені так далеко не треба, але ви, брате, зможете зі мною чималенько проїхати. Навіщо ж даремно ноги збивати. Ви, певно, із Брунатного монастиря?

— Так.

— Пілігрим?

— Щось на кшталт цього, — відповів Тіурі, розмірковуючи, що його мандри й справді схожі на паломництво.

— Замолоду, пам’ятаю, до Блакитної річки, точніш до її витоків, ішло чимало пілігримів. Там, у горах, жив якийсь відлюдник, не пам’ятаю, як його звали. Може, він ще й досі там живе. Багато хто не розуміє, навіщо ті мандри, а я собі так думаю: з цього є велика користь, та тільки не одразу її помітиш. Хтось лишається вдома, працює чесно, а хтось мандрує по світах і теж щось робить, і на небесах це теж буде оцінене як належить. Ніколи не можна наперед зна-ти, від чого яка користь. Так чи ні? — І, не чекаючи відповіді, він продовжив: — За тих давніх часів, коли тут проходили пілігрими й відлюдники, батько мій покійний так казав: «Тяжкі часи були, і коли в людей щось ішло не так, покладалися лишень на Бога». Я й сам мало що пам’ятаю, а ви й узагалі нічого. Проте, мабуть, і ви чули про нечисту силу, що володіла замком Містеринат.

Тіурі нічого про це не чув, тож промовчав. А селянин, здавалося, не помічаючи того, поважно провадив далі:

— Тепер у нас тут все тихо-мирно. Тому, мабуть, і паломників поменшало. А ви бували біля Блакитної річки раніш?

— Так, лише нижче за течією. Гадаєте, я доберуся туди до вечора?

— Завиграшки. А заночувати можна в замку Місте-ринат, на тому березі, якраз навпроти місця, де цей шлях на Велику Дорогу виходить. Ви його здалеку побачите.

— Замок Містеринат? — задумливо промовив Тіурі, адже його все ще бентежила розповідь селянина про нечисту силу.

— Тепер там нема чого боятися. Наш герцог давним-давно покінчив з нечистою силою. Ви що ж, нічого про це не знаєте? Він прийшов здалеку, наш герцог, переміг тодішнього правителя і прогнав злих духів. Сам король дякував йому за це. Відтоді Містеринат — гостинний замок. Міст завжди опущено, кожний подорожній може знайти там притулок, та й нагодують донесхочу. Я сам там не раз ночував, коли навідував брата, що живе на тому березі.

Селянин продовжував розповідати — про брата, дружину, дітей та про свою ферму. Він теревенив без упину, але Тіурі подобалися ці балачки, бо можна було слухати, нічого не розповідаючи про себе.

Опівдні вони дісталися села. Там чоловік звернув з дороги, проте розставатися з хлопцем не хотів і щиро запросив його пообідати разом.

Прощаючись, він побажав Тіурі щасливої дороги й попросив:

— Згадайте мене у ваших молитвах, брате, і дай вам Бог дістатися Блакитної річки й замку не запізно, бо надвечір погода може зіпсуватися.

Тіурі вирушив далі, не надто переймаючися словами селянина, — було тепло й сонячно. Однак після полудня передбачення чоловіка почали справджуватися. Небо затягло хмарами, подув холодний вітер, і Тіурі наддав ходу. Попереду на тлі темного неба чітко вимальовувалися обриси замку — це, безперечно, був Міс-теринат, отже до Великої Дороги та Блакитної річки зовсім близько.

Тільки-но хлопець ступив на дорогу, як уперіщив дощ.

Блакитна річка виявилася геть не блакитною, а свинцево-сірою; тут вона була не такою, як у Дагонат-бурзі, а значно вужчою, і течія набагато стрімкішою.

Замок височів на протилежному березі. Тіурі знав назви багатьох замків королівства, але про Містеринат ніколи не чув. Ця частина королівства була відмежована великим лісом і розташувалася трохи осторонь, та й не часто згадувалася в оповідках і майже не відігравала ролі в історії королівства. Тіурі стояв під дощем і дивився на замок. Опущений міст вів до відчиненої брами між двома масивними вежами. Та, попри це, замок не видавався Тіурі дружнім та гостинним — дуже великий, темний і якийсь таємничий, огороджений мурованими стінами з грубого тесаного каменю й неприступними вежами.

Він роззирнувся: жодного укриття поблизу не видно.

«Чому б мені не перейти міст, — подумав він, — і не попросити притулку? У такому одязі це безпечно, не все ж спати просто неба. Он там у вікнах засвітилося, усередині, мабуть, сухо та затишно».

Перетнувши моста, юнак закалатав у брамний дзвін. Двері розчинилися.

— Заходьте, — сказав стражник. — Ох і негода! Дуже змокли, вельмишановний брате?

— Не дуже. Доброго вам вечора. Чи можна мені тут заночувати?

— Звісно. Ви запрошені герцогом?

— Ні.

— У будь-якому разі ви бажаний гість, питання скоріш церемоніальне. Кожний подорожній може заночувати у нас. Прошу за мною.

Тіурі послідував за ним і опинився в маленькій круглій кімнаті, розташованій в одній із веж поблизу воріт. Там за столом, глибокодумно вивчаючи розташування фігур на шахівниці, сидів другий стражник.

— Гість, — сказав перший, — запиши його.

— Чекай-но, — відгукнувся той, переставив на дошці фігуру й задоволено промовив: — Твоя тура під загрозою, — потім підвівся, підійшов до шафи, що стояла поруч, дістав грубу книжку, гусяче перо й каламар, знову сів, розгорнув книжку і звернувся до Тіурі: — Як вас звати, брате?

— Тармін, — сказав Тіурі перше, що спало йому на думку.

— Брат Тармін, — повторив стражник, умочив перо в каламар і старанно записав ім’я, — з Брунатного монастиря?

Тіурі ствердно кивнув.

І це теж було старанно записано. Стражник подмухав на сторінку, щоб чорнила швидше висохли, й закрив книжку.

— Так, порядок. Герцог бажає, щоб імена всіх його гостей було записано. Ось дивись-но: мало-помалу, а скільки їх назбиралося. — І, вказавши на шахівницю, звернувся до першого стражника: — Твій хід.

— Май терпіння, — відказав той, — покажу лише братові Тарміну дорогу. А ти, нечемо, навіть не привітався з гостем.

— Здоров був, брате Тарміне, — привітався стражник та, затиснувши книгу під пахвою, підвівся і вклонився. — Помолися за мене, бідного грішника. І не затримуй мого загайного друга довгими розмовами, він має захищати свою вежу — я зараз кажу не про вежі Містерината, де міст завше опущено, а про цю маленьку вежу на шахівниці.

— Ходімо, — закликав юнака перший стражник, — з ним неможливо нормально спілкуватися, самі лише шахи в голові.

Він вивів Тіурі до внутрішнього дворика, на протилежному боці якого була хвірточка. Перетнувши двір бігцем, бо дощ періщив не вгаваючи, стражник відімкнув хвіртку великим ключем.

— Далі навпростець, слуги покажуть вам, де можна поїсти та переночувати.

Тіурі подякував стражникові і пройшов аркою до другого двору, просторішого й красивішого за перший, але похмурого й безлюдного за дощової погоди. Уздовж його дальньої стіни була галерея, якою ходили люди, туди й подався Тіурі. Чоловік у блакитному підійшов до нього.

— Благословенний ваш вечір, — кланяючись, ввічливо промовив Тіурі, — я пілігрим і прошу дозволу заночувати в замку.

— Заходьте, пілігриме, ласкаво запрошую, — відповів чоловік, — проходьте до Великої зали, там і трапезна; у каміні розвели вогонь, до вечері встигнете просохнути.

Тіурі подякував.

Велика зала нагадувала йому залу рідного замку, однак мала більш старовинний та похмурий вигляд: з почорнілими від кіптяви балками на стелі, сірими, подекуди ушкодженими вогкістю стінами.

Тут-таки стояли дуже довгі ослони й столи на опорах.

З другого боку зали було підвищення, до якого вели дерев’яні сходи; стіл, що стояв там, був укритий білим обрусом. Напевне, це було місце для герцога і його родини, а на свята там сиділи менестрелі та музики. Біля величезного каміна слуга в блакитній лівреї повертав на рожні чималий шмат м’яса. Приємний дух смаженини розносився довкруж. Тіурі наблизився до вогню, щоб просушити одяг.

— Добрий вечір, брате, — чемно привітався слуга, -раненько ви завітали. Зголодніли? Чи постуєте?

— Тільки не сьогодні, — усміхнувся Тіурі.

У залі з’явилися інші слуги, вони поприносили глечики й порозставляли таці з хлібом. Один із них запалив смолоскипи в закріплених на стінах металевих кільцях — і темна зала набула зовсім іншого вигляду: усе вкрилося теплим червонуватим блиском.

Погляд Тіурі затримався на гобелені, що прикрашав стіну над підвищенням; здавалося, зображення оживає.

«Дивовижні речі...» — зауважив юнак. На полотні була яскраво відтворена битва воїнів у крилатих шоломах проти жахливого лютого багатоголового дракона. У живому мерехтливому світлі смолоскипів ця картина видавалася таємничою й моторошною.

Один слуга вдарив у ґонґ. Увійшли люди — мешканці замку і гості. Усі розсілися за довгими столами. Тіурі влаштувався в темному кутку. Гості, що сиділи поблизу, привіталися, не звертаючи на хлопця особливої уваги. Їхню цікавість викликав інший гість, власник ятки, що нахвалював свій товар і теревенив з усіма одразу.

Останнім увійшов герцог з родиною. Це був високий кремезний рудий бородань з блідим суворим обличчям.

Його супроводжували дві юні панії і священник. Після того як вони вмостилися за столом і священник прочитав молитву, усі почали вечеряти. Тіурі віддав належне трапезі: білого та чорного хліба, смаженини, фруктів та легкого пива було навіть забагато. Він тихенько сидів у своєму куточку, їв, слухав і роздивлявся довкола. «Не так уже й давно, — думав хлопець, — і я сидів на підвищенні поруч з батьком. у родовому замку. І в нас було чимало гостей і мандрівників, яким надавали притулок.» Думками він линув і до замку Фартумар, де служив зброєносцем, і Тейурі, де минули безтурботні роки дитинства. Він думав про своїх батьків, які в цей час, можливо, сумували, не знаючи, де їхній син.

По вечері один зі слуг показав гостям кімнати, де вони можуть заночувати. Доки всі йшли безкінечними коридорами, опускалися й піднімалися сходами, Тіурі зрозумів, що замок не просто великий, а й вельми хитромудро спланований. Він опинився в одній кімнаті з власником ятки і мовчазним селянином.

Кімната була невелика, чиста і майже порожня: у ній стояло лише три канапи. Тіурі з селянином одразу почали лаштуватися до сну, а яточник вирішив повернутися до Великої зали:

— А що як герцог захоче щось купити, — не вгавав він. — Маю чудові прикраси для його дружини і доньки: ланцюжки, стрічки для волосся і пряжки для мантії.

— До речі, а як звати герцога? — спитав Тіурі.

— Знайшов у кого питати! Я й знав, та забув, — відказав торговець. — У нього таке йменнячко, що язика зломиш. Я називаю його Власник замку Містеринат. Принаймні це правильно: він же є власником цього замку. Він нетутешній.

— А звідки? — поцікавився Тіурі.

— З півночі. Кажуть, там усі руді. Але тут він живе вже багато років, він могутній і добрий.

Крамар склав свій товар, побажав доброї ночі і зник.

Тіурі вмостився на канапі. З вулиці долинав шум дощу, який ніяк не вщухав. Селянин скоро заснув: він дихав глибоко й спокійно, а хлопцеві не спалося. Це було дивно: спати хотів, лежав у м’якому ліжку, а не на твердій землі десь надворі, однак сон усе не йшов. Юнак не знав, як довго так пролежав. Спершу ще було чути, як десь в інших покоях перемовляються мешканці замку, потім усе стихло; згодом повернувся яточник, і Тіурі чув, як скрипіла його канапа, поки той вмощувався... Усі вже, напевно, розійшлися, навіть дощ притих, а Тіурі так і не зімкнув очей. «Це вже нікуди не годиться, — подумав він сердито. — Скористайся нагодою відіспатись, якщо вже потрапив до зручної та теплої постелі!»

Та в глибині душі юнак розумів, чому не спить, хоча й самому собі не хотів у цьому зізнатися: він передчував наближення біди. Тіурі тихенько встав і прочинив двері, що вели до маленького внутрішнього дворика. Дощ вщух, але на затягнутому хмарами небі не видно було жодної зірки. Подих холодного вітру пройняв так, що Тіурі аж здригнувся і, зіщулившись, повернувся до кімнати.

Врешті-решт хлопець заснув, та незабаром прокинувся від цокотіння багатьох копит по настилу підйомного мосту.

«Хто б це міг бути о такій пізній порі?» — подумав юнак, але він був уже занадто сонний, щоб шукати відповідь, тож заснув і прокинувся лише вранці.

Селянин і яточник ще спали. Тіурі торкнувся листа на грудях, з цього починався кожний ранок, підвівся і вийшов на подвір’я. Дощу не було, проте сіре небо віщувало негоду. Він умився біля колодязя у внутрішньому дворі й пішов до Великої зали. На іншому подвір’ї метушилися служки. Один ганявся за білою куркою, що кинулася крізь прочинені двері до зали, та юний гість нахилився і вправно впіймав птицю, що несамовито квоктала і била крильми.

— Дякую, брате, — сказав слуга, перехоплюючи від Тіурі курку, яка стрепехалася, — от же ж балувана скотина, дума, що їй усе дозволено. А ви он як раненько встали.

— Хочу якомога раніше вийти, чи можна було б зараз чогось швиденько перехопити?

— Авжеж, усе давно готове. Дехто вже й поснідав, навіть герцог. Але піти вам поки що не вдасться — міст ще піднятий.

— О! А коли його опускають?

— Зазвичай о цій порі він уже опущений. Улітку — о шостій, на світанку, а бува, і взагалі не піднімають на ніч. Але сьогодні герцог наказав не опускати міст, допоки він не розпорядиться. Та нічого, все’дно скоро доведеться опускати: не одному вам час іти, у нас також повно роботи за стінами замку.

— Тоді я зачекаю, — сказав Тіурі. — А чому саме сьогодні міст не опустили зранку?

— Не знаю. Кажуть, уночі до герцога несподівано над’їхали гості і після цього міст підняли. Ідіть поснідайте, мо’ за цей час і міст опустять.

Тіурі пішов їсти. Піднятий міст непокоїв його, та юнак заспокоював себе: «Не бійся того, що поки не трапилося! Не можна весь час очікувати біди. Пам’ятай: у рясі тебе не впізнати. Головне — не виказуй нетерпіння».

Після сніданку він прогулявся внутрішнім двором, ловлячи уривки розмов:

— Дивні лицарі.

— Серед ночі. друзі герцога.

Неспокій Тіурі посилився, і він попрямував до брами. У коридорі під аркою сидів стражник і натягував тятиву на великий лук.

— Доброго ранку, — привітався Тіурі.

— І вам доброго ранку, брате.

З вартівні пролунав голос другого стражника:

— Твій хід. Шах королю!

— От осоружний, — відгукнувся перший, — облиш мене! — і, опустивши лука, звернувся до Тіурі: — Що, брате Тарміне, хочете вже йти? Треба трохи зачекати. Міст ще не опустили.

— А коли можна буде піти? — допитувався Тіурі.

— Та не знаю. Переважно о цій порі він уже опущений, — відповів стражник і знову взявся до своєї справи.

Тіурі нетерпляче зітхнув.

— Поспішаєте покинути нас, вельмишановний брате? — пролунав зненацька голос за спиною.

Тіурі від несподіванки здригнувся й обернувся. За спиною стояв герцог, який підійшов нечутно. Стражник хотів встати, але герцог, піднявши руку, зупинив його і сказав:

— Сиди-сиди, роби що робив.

Він подивився на Тіурі:

— Інші гості ще снідають, але я накажу відчинити для вас браму й опустити міст, — хлопець помітив, що герцог розмовляє з іноземним акцентом. — Звідки ви, брате, й куди прямуєте?

Тіурі відповів тільки на перше запитання:

— Я із Брунатного монастиря і, коли вже трапилася така нагода, дозвольте сердечно подякувати вам за гостинність, я дістав задоволення, перебуваючи тут.

— Не варто, нема про що говорити, — відповів герцог.

Тіурі відчув, що той за ним пильно спостерігає, та напевне сказати не міг, бо в коридорі було темнувато і герцог стояв спиною до світла. Тіурі радів, що його обличчя прикриває каптур ряси.

Герцог розвернувся і попрямував до внутрішнього двору.

— О, до речі, брате, — звернувся він до Тіурі через плече, — коли вже ви із Брунатного монастиря, то я хотів би спитати.

Тіурі послідував за ним, і вони зупинились якраз біля виходу з-під арки. Герцог підняв голову, подивився на темне небо й зауважив:

— Наближається велика гроза... — він поглянув на Тіурі. А той зміг нарешті гарненько розгледіти володаря замку. Він був не блідий, а просто дуже світлошкірий; мав густі брови й уважні світло-зелені очі.

— Чи не зустрічався вам часом юнак, — вів далі герцог, — років шістнадцяти, з темним волоссям та сіро-блакитними очима?

Тіурі відчув, як страх крижаною рукою стиснув його серце.

— Юнак. — повторив хлопець, — не пригадую. Я нікого не помітив.

Тіурі запитував себе: «Чи переконливо звучить його голос? Чи помітив світлоокий герцог, що він злякався? Його очі були такі проникливі».

— Ви ж бачите, як багато людей зустрічається дорогою, — додав він.

— Того юнака ви не могли не помітити, — продовжував герцог, — на ньому був зім’ятий подертий одяг, що колись був білим, а на пальці — коштовний перстень зі світлим сяючим каменем.

Тіурі заперечно похитав головою.

— Ні, ваша світлосте, — сказав він розмірено, — такого юнака я точно не зустрічав.

— А мали б зустріти. Ви йшли звідтіля, де його бачили, і він ішов сюди зі сходу, через ліс.

— Шкода, що нічим не можу вам допомогти, — відказав хлопець, намагаючись надати своєму голосу легковажності. — А хто цей юнак? Ваш знайомий?

— Я ніколи його не зустрічав, — відповів герцог і замовк.

Тіурі теж мовчав, не знаючи, що говорити далі. Він оглянув тихе подвір’я, думаючи про те, чи спостерігає ще за ним герцог. З вартівні знову пролунав голос стражника:

— Ходи-но сюди, дивися. Шах твоєму королю!

— Як звати вас, брате? — спитав герцог.

— Тармін, — відповів юнак.

— Голос у вас молодий, брате Тарміне. Скільки, власне, вам років? Шістнадцять? Сімнадцять? Ви вже прийняли постриг? — і він нахилився до Тіурі. — Я б хотів краще розгледіти ваше обличчя. Відкиньте-но каптура.

І перш ніж хлопець встиг щось зробити чи сказати, він зірвав каптура з голови Тіурі й заговорив, хмурячи густі брови:

— Так, темне волосся, сіро-блакитні очі. І за віком, я думаю, підходить.

Тіурі позадкував і мовив, старанно розігруючи подив:

— Чи не думаєте ви, що я той юнак, якого ви розшукуєте?!

— Звісно, юнаків, які підходять під цей опис, чимало, — зауважив герцог. — Та серед моїх гостей не знайшлося нікого, окрім вас, тому прошу пройти зі мною.

— Для чого? — Тіурі все ще намагався удавати здивування. — Не знаю, що вам від мене треба, я брат Тармін з Брунатного монастиря, і я.

— Вам нема чого боятися, — перебив його герцог, -якщо ви той, за кого себе видаєте. Ви лише маєте піти зі мною до моїх друзів, які прибули сюди цієї ночі, і якщо ви не той, кого вони розшукують, нічого не станеться.

— Але мене ніхто не шукає! — вигукнув Тіурі. — Я не розумію, що вам потрібно від мене.

— Мені не потрібно від вас нічого, — герцог поклав руку на плече хлопця і повів його за собою.

Юнакові довелося підкоритися: подальший опір міг тільки посилити підозри герцога, а про втечу крізь за-чинену браму та піднятий міст годі було й думати. Серце його немилосердно стукотіло; він не наважувався дізнатися, хто були друзі герцога, і вирішив надалі якнайкраще грати свою роль. Вони перетнули двір, пройшли попід аркою і пішли далі; герцог не знімав руки з плеча Тіурі, немов побоювався, що той втече.

Минаючи друге подвір’я, Тіурі побачив те, що змусило його уповільнити крок: двоє служок чистили вороного коня, який ледве погоджувався на це. Навколо стовбичили інші служителі замку, які раз-по-раз вигукували:

— Вогонь, а не кінь!

— Прекрасний вороний!

— Змій, а не кінь!

Тіурі одразу впізнав його! Це був Кавалер, кінь Лицаря з Білим Щитом. Тепер він знав його справжнє ім’я: Арданвен — Нічний Вітер. І розумів, як цей кінь сюди потрапив.

Побачивши Тіурі, кінь підняв голову й голосно заіржав.

— Здається, він вітається з тобою, — зауважив герцог. — Тобі знайомий цей вороний?

— Ні, — відповів Тіурі і подумав: «Боляче зрікатися вірного товариша, та що поробиш, вибору немає».

Герцог скоса глянув на нього, але промовчав. Вони проминули галерею, ту, що вела до Великої зали, і, відчинивши якісь двері, піднялися на декілька сходинок. Тут були ще одні двері. Герцог відчинив їх і, відпустивши плече Тіурі, став у проході так, щоби хлопець не міг зазирнути всередину.

— Один з моїх гостей відповідає вашому описові, -мовив герцог. — Бажаєте з ним поговорити?

Голос із кімнати чітко відповів:

— Зачекай хвилину. — а тоді: — Нехай заходить. Герцог повернувся до Тіурі й наказав:

— Увійдіть!

Тіурі підкорився і почув, як за ним зачинилися двері. Перед ним була просто вбрана кімната з великим столом, заставленим залишками трапези. Навколо столу стояли й сиділи ті, кого він і очікував побачити: четверо Сірих Лицарів та їхні зброєносці! Усі в шоломах з опущеними заборолами.

— Він називає себе братом Тарміном, — прозвучав за спиною хлопця голос герцога, — але прикмети збігаються з вашим описом.

Тіурі озирнувся. Володар замку стояв, спираючись на двері, та похмуро дивився на Сірих Лицарів. Ті швидко скочили на ноги. Тіурі бачив, як поблискували крізь решітки заборол зосереджені на ньому очі.

— Це той, кого ви шукаєте? — спитав герцог.

— Не знаю, — відповів один із лицарів. — Чи є в нього перстень?

«Зараз головне — не показувати, що я злякався», -подумав Тіурі. Він, начебто не розуміючи, подивився на лицарів і спитав:

— Що ви від мене хочете? Хто ви? Я вас не знаю.

— Ти маєш персня? — грубо запитав другий лицар.

— Персня?! Якого персня?! Ви про що?! — вигукнув Тіурі здивовано.

Сірі Лицарі мовчали. Зброєносці мовчали також. Вони стояли нерухомо й дивилися на юнака.

— Тобто він не той, кого ви шукаєте? — спитав герцог.

— Поки що не знаємо, — заговорив один із них вперше, і по голосу Тіурі впізнав Лицаря Срібного Рогу.

— Проте дізнаємося, — втрутився другий.

— Так, — погодився перший і звернувся до Тіурі: -Ти тікаєш зі сходу, через Королівський ліс?

— Я прийшов із Брунатного монастиря.

— Маєш персня? — правив далі другий.

— І гадки не маю ні про який перстень.

— Ми мусимо впевнитися в тому, що ти кажеш правду. Перстень може бути схований під рясою.

— Не розумію, чому ви так поводитеся зі мною, -крикнув Тіурі з добре награною злістю, — краще підняли б заборола й показали обличчя!

— Сумирні монахи так не поводяться, — зауважив третій лицар.

— Обшукати його! — наказав перший лицар зброєносцям. — Інакше нам правди не дізнатися.

Зброєносці підійшли до хлопця. Той позадкував, наштовхнувшись на герцога.

— Я не дозволю так поводитися зі мною! — вигукнув юнак. — Я вас не знаю і не розумію, про який перстень ідеться.

Зброєносці на мить завагалися, але Сірі Лицарі разом закричали:

— Обшукайте його! Знайдіть перстень!

Цього не можна було допустити! Тіурі пам’ятав про листа, схованого на грудях, про який ніхто, окрім нього, не повинен знати, а якщо його обшукають, то знайдуть і листа. Краще вже самому віддати персня, можливо, тоді вони не доберуться до листа.

Він витягнув шворку.

— Не треба шукати. Ось перстень. Візьміть його.

2. Полонений

Зброєносці розступилися, пропускаючи Сірих Лицарів, ті підійшли подивитися на перстень, що поблискував на долоні Тіурі.

— Перстень! — вигукнув один із них.

— Його перстень. — прошепотів другий.

Третій вихопив персня з руки Тіурі з такою силою, що шворка розірвалася.

— Цей перстень мій, — заявив Тіурі, — віддайте!

— Невже?! — презирливо мовив лицар. — І тобі не соромно за цей маскарад?!

— Ми знайшли його, — звернувся перший лицар до герцога.

— Він наш полонений і дістане по заслугах.

Тіурі повернувся до володаря замку:

— Відпустіть мене! Я не знаю цих лицарів і не зробив нічого, що заслуговує на покарання.

Герцог стояв, спершись на двері, і неприязно мовчки дивився на Тіурі.

— Я ваш гість! — вигукнув Тіурі. — Чому ви дозволили цим лицарям, які не назвалися й не показали своїх облич, ображати мене і брати в полон? Це — порушення святого закону гостинності! Я хочу, щоб мені повернули персня й дозволили піти.

Герцог відвів погляд і промовчав.

— Схопити його! — наказав один із Сірих Лицарів.

— Хоча б скажіть, чому ви полонили мене! — вигукнув Тіурі, в якого вчепилося одразу декілька рук.

Та Сірі Лицарі нічого не відповіли. Герцог відступив убік і відчинив двері. Двоє лицарів і двоє зброєносців повели Тіурі коридором, потім вгору гвинтовими сходами. Вони мовчали. Мовчав і Тіурі, усвідомлюючи, що розмовами тут не допоможеш. Нарешті вони підійшли до дверей, що вели до маленької кімнатки. Хлопця заштовхали всередину й зачинили двері. Він став бранцем замку Містеринат.

Кімната була восьмикутною з єдиним вікном. Воно було відчинене. Тіурі визирнув і глянув вниз на спорожнілий двір. Він зрозумів, що перебуває в одній із веж замку. До землі було страшенно далеко. На додачу двір замикала глуха стіна зі ще однією вежею. Тіурі, зітхаючи, відійшов од вікна: втекти звідси було неможливо.

Він огледів кімнату. Важкі меблі: великий стіл, трохи менший стіл і два крісла з подушками. На підлозі — килим, на стінах — гобелени, зі стелі звисає мідна

люстра тонкої роботи. Гарно та затишно — однак це в’язниця!

Тіурі сів у крісло й замислився. Щось тут не те. Чому Сірих Лицарів цікавив перстень, а не лист? Може, вони не бажали, аби про лист дізнався герцог, і прийдуть по нього пізніше? Ця думка змусила Тіурі зірватися з місця. Він стривожено забігав по кімнаті, врешті зупинився і схвильовано прислухався.

За дверима почулися кроки і звуки, неначе на кам’яну підлогу поклали списа. Хтось його стереже? Чи наразі хтось прийде до нього? З-за дверей долинали нерозбірливі голоси. Припавши вухом до замкової щілини, Тіурі зміг розібрати окремі слова: «...його надійно замкнено.»; «...як він вчинив, так і з ним.»; «.занадто молодий, щоб.»; «.не можу погодитися. зло повсюди. втекти. але ми б зараз.»

Більш нічого розібрати він не зміг.

Раптом у замку заскреготів ключ. Тіурі відскочив. Двері відчинились і один із Сірих Лицарів — обличчя його було сховане — мовчки зазирнув до кімнати і зник, зачинивши двері. Знову стало чути голоси й бурмотіння.

Тремтячими руками Тіурі дістав листа. «Настав час прочитати його, — думав він, — і знищити, доки до них не потрапив. Навіщо ж іще я міг їм знадобитися?»

Юнак зламав одну з трьох печаток, але, почувши знову скрегіт ключа в замку, здригнувся, швидко підняв скатертину й заховав листа під неї. Коли лицар зазирнув до кімнати, юнак спокійно сидів у кріслі. Це був той лицар, що відрізнявся від попереднього суворим тоном та грубими манерами; певно, саме він допитувався про хлопця в монастирі. Увійшовши до кімнати, лицар швидко оглянув її, не звертаючи уваги на бранця. Серце Тіурі несамовито калатало, він не міг дочекатися, коли той піде. Чи він шукав щось? Чи просто перевіряв надійність в’язниці?

Лицар вийшов.

«Треба бути обережним, — подумав хлопець. — Якщо мене заскочать зненацька, лист може потрапити до них, а цього ніяк не можна допустити. Цікаво, наступного разу вони зайдуть учотирьох чи так і заглядатимуть по черзі? Усе-таки, мабуть, краще, якщо лист зникне.»

Кепсько, що з внутрішнього боку дверей немає жодних засувів.

З коридора все ще було чути гамір. Там що, уся їхня сіра компанія зібралася? Він витягнув листа й гарячково метикував: «Прочитати. А як потім знищити? Тут же немає вогню. Можна, звісно, розірвати на тисячу шматочків. У крайньому разі — з’їсти. Але спершу прочитати. Мерщій!»

Він зламав другу печатку. «Я мушу дізнатися, що в ньому, — думав він. — А якщо хтось увійде?.. Тоді все пропало. Знову якийсь шум! Третій, чи що, збирається увійти?»

Але третій лицар не з’явився. Тіурі оглянув меблі. А що як підсунути до дверей це важке крісло? Тоді ніхто не зможе увійти несподівано — і він встигне сховати листа. Юнак одразу взявся до здійснення свого плану, та крісло виявилося заважким. Не можна було шуміти, доводилося щохвилини зупинятися та дослухатися. З-за дверей все ще чулися голоси, але ніхто більше не заходив. Нарешті крісло було поставлене так, що воно підпирало двері. На крісло хлопець затягнув ще й невеликого столика та перевірив надійність цієї споруди. Він боявся, що надовго затримати тих, хто захоче увійти до кімнати, не вдасться, але зволікати вже не можна.

Юнак сів на підлогу і щойно зібрався зламати третю печатку, як у замку знову повернувся ключ. Хтось намагався відчинити двері і здивовано загорлав:

— Не відчиняється!

«Пізно!» — збагнув Тіурі.

— Гей, — волав той самий голос, — негайно відчини! — і, звертаючись до когось за дверима, додав: — Він не хоче нас впускати!

По дверях стукали, штовхали їх. Крісло здригалося. За мить вони будуть тут! Неможливо прочитати листа, вивчити напам’ять його зміст та знищити. Тіурі засунув листа під килим на підлозі, благаючи подумки, щоб вони не зазирнули туди. Потому він підвівся й, наступивши на місце, де лежав лист, став чекати, що ж буде далі.

Врешті-решт двері відчинилися. Стіл з гуркотом звалився з крісла. Лицар та двоє зброєносців увійшли до кімнати.

— Що кращ... — почав лицар і раптом замовк, немовби шкодуючи, що заговорив. Це був лицар з грубим голосом. Він повернувся і вийшов. Зброєносці стали по обидва боки від дверей, поклавши руки на ефеси мечів.

— Не переймайтеся, не втечу, — запевнив їх юнак. -Я знаю, що звідси не втекти. Якби ще знаття, чому я тут опинився!

Зброєносці не відповідали.

Невдовзі лицар повернувся з мотузкою і кинув її зброєносцям. Потім штовхнув крісло до великого стола, схопив Тіурі і жбурнув його в крісло. Кивком голови він підкликав зброєносців. Утрьох, мовчки, вони міцно прив’язали хлопця до крісла. Той не чинив опору, усвідомлюючи всю намарність таких спроб. З цими мовчазними сірими ворогами не поборешся. Навіть не посперечаєшся.

Його знову залишили на самоті — зв’язаного й безсилого. Листа з-під килима дістати неможливо. А втім, лицарі не шукали листа й не питали про нього. Що довше він міркував над цим, то більше дивувався.

Тіурі намагався поворухнутися — ні, неможливо. Вороги все зробили на совість. Він сидів безпомічний і бездіяльний, а час минав.

«Не можна гаяти ані хвилини», — казав Лицар з Білим Щитом.

Бранець у чужому замку, він сидів, не знаючи, яка доля чекає на нього попереду, утупивши погляд в те місце, де під килимом був захований лист.

Цей день, проведений у вежі, Тіурі з тремтінням згадуватиме як один з найважчих у своєму житті. Він ніколи не забуде, як сидів самотній, не маючи можливості поворухнутися, і думав. думав. Його посадили спиною до вікна, і лише рух сонячного променя по стіні вказував на плин часу. Іноді було чути шум дощу. Ніхто більше не заходив, голоси за дверима змовкли, а Тіурі не полишала та сама думка — лист. лист. Від знерухомлення тіло заніміло, а міцно зав’язана мотузка боляче врізалася в зап’ястки та щиколотки.

Тіурі здавалося, що промайнула вічність. Він втратив відчуття часу. Перед очима була лише частина кімнати, і юнак запам’ятав її назавжди, особливо гобелени. Денне світло поволі тьмяніло, і Тіурі стало ввижатися, що малюнки на гобеленах оживають, перетворюючись на таємничі образи. Їхні сюжети нагадували ті, що були на гобеленах у Великій залі, але ці були якимись дивними й жорстокішими.

Коли очі Тіурі заплющувалися від утоми, йому уявлялося, що лицарі та чудовиська танцюють на стінах. Але варто було розплющити очі, як вони знову завмирали.

Він прислухався до шуму дощу, який щось гомонів про безкінечну журбу та невимовну самотність.

3. Герцог та його донька

ень добігав кінця, коли Тіурі вкотре почув скрегіт ключа в замку. Двері відчинились — і увійшов не Сірий Лицар і не зброєносець, а служка в блакитній лівреї. Він поставив на стіл тацю з їжею, потім поглянув на Тіурі й похитав головою:

— Я розв’яжу тобі руки, бо ж навіщо я тоді піднімався сходами?

Слуга довго вовтузився, та нарешті таки впорався. Тіурі спочатку довелося розтерти занімілі зап’ястки. Кров швидше заструменіла по жилах — і стало так боляче, що аж сльози набігли на очі, та він не хотів, аби слуга це помітив, і, прикусивши губу, нахилив голову.

Служка відійшов до дверей. Схоже, йому наказали дочекатися, поки Тіурі поїсть. Невдовзі юнак почав їсти. Це були тільки хліб і вода, але він так зголоднів, що був радий і цьому. Тіурі їв у тиші. Вирішив нічого не говорити й не питати і зносити полон з належною гідністю та байдужістю. Коли хлопець повечеряв, слуга, ніби перепрошуючи, промовив:

— Теперечки я повинен вас знову прив’язати.

Тіурі мовчки підкорився, але помітив, що слуга затягнув вузли слабше, аніж лицар зі зброєносцями. Залишившись на самоті, юнак спробував розв’язатися. Він сподівався, що йому пощастить розплутати мотузку, бо коли руки вільні, то решту зробити вже простіше. Але таки довгенько довелося йому поморочитися, щоб мотузка піддалася. І нарешті вдалося!

Тіурі сидів, обережно рухаючи руками й ногами; потім підвівся, повільно пройшовся кімнатою, розминаючи занімілі кінцівки, і визирнув у вікно. Вечоріло. Дощ вщух, одначе картина за вікном була похмурою й сумною.

Юнак звільнився від мотузки, але не став вільним. Та все-таки відчував себе набагато спокійніше та сміливіше. Принаймні тепер можна спробувати прочитати листа, до того як стемніє.

Проте не судилося! Кроки й голоси за дверима змусили хлопця поспішно сісти в крісло і знову обмотати себе мотузкою.

До кімнати увійшов герцог. Він похмуро зиркнув на Тіурі й промовив:

— Так. Отже, тебе довелося зв’язати.

Тіурі гордовито зберігав мовчанку, сподіваючись, що герцог навіть і не подумає подивитися на ослаблену мотузку.

Герцог підійшов ближче, подивився на нього уважно і, уперши руки в боки, грубо спитав:

— Як тебе звати?

Тіурі мовчки дивився на нього.

— Вирішив мовчати! — роздратувався герцог. — Це якраз тобі личить!

Тіурі охопили сумніви: чи варто відповідати. Але нарешті він мовив:

— Вони не сказали нічого. Ви разом з ними полонили мене без будь-яких пояснень.

— Ти сам маєш розуміти, чому тут опинився, — відповів герцог також після короткого вагання. — Адже перстень у тебе знайшли, чи не так?

— Перстень! — вигукнув хлопець і ледве утримався, щоб мимоволі не ворухнутися. — Що ви знаєте про перстень?!

— Кому він належав? — було зустрічне запитання герцога.

Тіурі вагався, перш ніж відповісти: «Чи можна про це говорити? Що це дасть? Думаю, що він знає. Тільки я все ще не розумію, чому вони завжди говорять про перстень і ніколи про листа?»

І юнак відповів:

— Чорному Лицарю з Білим Щитом.

— Чорному Лицарю з Білим Щитом, — повторив герцог повільно. — Тобто, ти сказав це сам. Але чому ти носив його?

— Чому я його носив?

— Ти ж сам кажеш, що перстень належав Чорному Лицарю з Білим Щитом. Як же ти можеш його носити?

— Та ж Лицар з Білим Щитом загинув! — вигукнув Тіурі.

Герцог вдивлявся в нього так, немов хотів прочитати його думки.

— Ви знали його? — спитав юнак.

Герцог зробив крок до хлопця, нахилився й, торкнувшись його плеча, сказав:

— Так, Чорний Лицар з Білим Щитом загинув. Знаєш як?

— Так, — відповів Тіурі.

— Його було вбито.

— Так, я це знаю, — сказав юнак.

Слова і поведінка герцога вразили Тіурі; хлопцеві було невтямки, що той має на увазі.

— Ти знаєш про це. Ти знаєш! — герцог випростався, ще раз поглянув на юнака і швидко вийшов.

Хлопець сидів, прикипівши поглядом до зачинених дверей. Що це все означає? Раптом Тіурі здогадався, що вони могли неправильно зрозуміти один одного.

Чому розмови ведуться лише довкола персня? Що це було? Можливо, вони не хочуть, щоб він зустрівся з Менауресом? Чому тримають його в полоні? Щоб він не зміг виконати доручення Чорного Лицаря? Чи не простіше відібрати листа? А може, вони думають, що йому відомий зміст? Тоді Тіурі буде вбито, як було вбито й Лицаря з Білим Щитом...

Аж тут у хлопця промайнула думка, що герцог мав би помітити, що мотузка на ньому не затягнута, він не міг не помітити! Проте нічого не зробив.

Тіурі став навколішки, аби дістати лист з-під килима, аж раптом почув дивне шарудіння: шурхотіння тканини, скрегіт, а потому — м’яке клацання. Звуки долинали не з боку дверей чи вікна.

Тіурі принишк, затамувавши подих. Вмить йому здалося, що постаті на гобелені, який йому довелося так довго розглядати, насправді оживають! Та ні, стривайте, це ж сам гобелен ворушиться! Тіурі підвівся і відскочив до стіни.

Щось скрипнуло, гобелен різко відсунувся, і Тіурі побачив у стіні темний отвір, а в ньому — юну дівчину, що притулила пальця до губ.

Тіурі здивовано вдивлявся в неї. Вона не старша за нього, з довгими чорними косами, — одна з тих панянок, що напередодні вечеряли, сидячи за герцогським столом.

— Хто ви? — прошепотів Тіурі.

— Тихо! — видихнула вона у відповідь. — Ніхто не повинен нас почути. Зачекай.

Вона зникла за дверима, де, вочевидь, були потаємні сходи. Хлопець знову почув скрегіт, підійшов ближче і вдивився в темряву. Дівчина з’явилася знову, уже з великим згортком у руках:

— Ось, візьми.

Тіурі слухняно взяв згорток і поклав на стіл. Дівчина знову зникла й швидко повернулася, тримаючи в руках щось, що ледь зблискувало у вечірніх сутінках: меч та кинджал. Вона поклала це поряд зі згортком і прошепотіла:

— Це тобі, сховай під рясою. Швидше, поки ніхто не зайшов!

Він розгорнув згорток — там була кольчуга.

— Чому ви принесли мені все це? Хто ви?

— Я — Лавінія, дочка герцога. Я випадково підслухала їхню розмову. Вони хочуть заподіяти тобі щось недобре.

— Сірі Лицарі?

— Так, Сірі Лицарі. Ось-ось вони повернуться за тобою.

— Що їм треба від мене? Хто вони?

— Я не знаю! Не знаю! Сталося щось жахливе, вони дуже сердиті. Що ти їм зробив, що вони такі злі?

— Нічого! Я нічого про них не знаю! Ніколи їх раніше не зустрічав! Принаймні я так думаю, бо вони ніколи не відкривали своїх облич.

Дівчина озирнулася й продовжила:

— Я взяла ці речі у зброярні свого батька. Можливо, вони допоможуть тобі захиститися. Вдягни кольчугу, озбройся.

— Чому ви допомагаєте мені?

Лавінія відповіла не одразу.

— Хоч би що ти накоїв, я не можу допустити, аби ти лишався беззахисним проти їхньої помсти.

— Їхньої помсти?

— Я вловила саме це слово. Месники Чотирьох Вітрів — так звуть їх у замку. Мені час іти, батько не повинен знати, що я була тут.

— Я дуже вдячний вам. — почав Тіурі.

Проте Лавінія застережливо підняла руку.

— Чуєш? — прошепотіла вона. — Хтось піднімається потаємними сходами. Це може бути лише хтось із родини. Тато, напевне! Швидше заховай усе це!

Вона допомогла юнакові сховати кольчугу і зброю під великий стіл. Тим часом кроки лунали все чіткіше, ще мить — і у дверях з’явився герцог. Побачивши доньку, він спохмурнів і суворо запитав:

— Лавініє, що ти тут робиш?!

Дівчина дивилася на нього задерикувато, хоча й була трохи налякана.

— Тату, — почала вона, — я.

— Негайно йди до своєї кімнати, — перебив її герцог, — з тобою буде окрема розмова. Іди!

Лавінія слухняно вийшла. Герцог подивився на Ті-урі, який стояв біля столу, намагаючись затулити собою те, що принесла дівчина. Якусь мить вони мовчки дивились один на одного.

— Ну от, — промовив герцог нарешті. — Я приніс тобі дещо.

Він завагався, закашлявся й понуро мовив:

— Зачекай.

Потому зник у темряві й одразу повернувся з великим згортком, який поклав біля ніг Тіурі.

— Тут, — сказав герцог коротко, — кольчуга, кинджал і меч, одягайся й бери зброю.

Хлопець спантеличено переводив погляд з герцога на згорток. Такого він не очікував! Кумедно: герцог суворо відчитав доньку, а сам приніс для нього те саме, що й вона! Тіурі всміхнувся. «От якби він побачив те, що лежить під столом!»

— Дякую вам, — мовив він. — Але чому ви принесли мені це все?

Герцог відповів не одразу. На його обличчі відбилися водночас і злість, і збентеження, і подив.

— Ти не мій бранець, — почав герцог, — не мені тебе й судити. До того ж ти був моїм гостем, і хоч би в чому ти був винен, я хочу, аби ти у разі потреби міг себе захистити.

— Від чого?! — вигукнув Тіурі.

— Не галасуй. Тихше, побачиш.

Герцог обвів поглядом кімнату й раптом помітив те, що лежало під столом. Для нього це було цілковитою несподіванкою, але він промовчав.

— Як захищатися, коли я не знаю, у чому мене звинувачують? — тихо промовив хлопець. — Як я маю виправдатися, коли не знаю, чому мене взяли в полон? Хто ці лицарі, яких ви називаєте друзями? Ви вірите, що мене ув’язнили несправедливо?

— Я не можу відповісти на твої запитання, — різко обірвав його герцог. — Незабаром розкажеш це Сірим Лицарям, коли з’явишся перед ними. Я даю тобі можливість захистити себе не лише словом, а й ділом.

Він хотів уже піти, але Тіурі схопив його руку:

— Ви не вірите, що я зробив щось погане! Тому прошу: дайте мені можливість втекти! Ви тут володар, дозвольте залишити ваш замок.

Герцог висмикнув руку.

— О, так ти, виявляється, боягуз! — вигукнув він. -Хочеш втекти! Тікають лише ті, у кого совість нечиста. І більше не проси, інакше шкодуватиму, що приніс тобі зброю.

— Я не боягуз. — почав було Тіурі й замовк. Не міг же він пояснити, яка поважна причина змусила його благати про втечу.

— Тихо, — мовив герцог, поглядаючи на двері, — наразі я піду; мабуть, уже час.

Не промовивши більше ані слова, він поспіхом зник. Потаємні двері безшумно зачинилися. Тіурі підійшов до них, спробував відчинити, та марно. Юнак обвів поглядом кімнату, яку тим часом огортали сутінки.

«Мабуть, уже час», — сказав володар замку. Схоже, тепер він постане перед таємничими Сірими Лицарями і лист лишиться непрочитаним.

«Та й який сенс запам’ятовувати, що в ньому написано, — подумав Тіурі, — якщо мене, імовірно, вб’ють. Їх четверо, а я один».

Проте думка про зброю надала йому мужності. Він був не зовсім один: двоє намагалися йому допомогти, і він захищатиметься до останнього. Він покаже герцогу, що вартий його допомоги!

Тіурі хутко скинув рясу й вибрав, що вдягти. Узяв кольчугу, яку принесла Лавінія, і кинджал, але меч, що його приніс герцог, виявився гострішим та легшим. За мить юнак був готовий: він загорнувся в рясу, якомога краще приховуючи обладунки. Зброю, що залишилася, сховав під стіл, дістав з-під килима листа, сховав його на грудях і почав чекати, коли настане «час».

Чекати довелося недовго. У коридорі почулися кроки, вкотре заскреготів ключ — і двері відчинилися. Увійшло двоє зброєносців: один зі смолоскипом, другий — зі списом. Заборола їхніх шоломів були опущені. Мовчки, тільки помахом руки, вони наказали Тіурі йти за ними.

4. Битва з Сірими Лицарями

У супроводі двох зброєносців Тіурі спустився нескінченними гвинтовими сходами, потім довго йшов анфіладами кімнат та коридорами. Усюди було тихо й безлюдно: здавалося, що там ніхто не живе.

Врешті-решт вони потрапили у незнайомий Тіурі двір, оточений критою галереєю із закріпленими на стінах палаючими смолоскипами. Посеред двору, чекаючи на нього, стояли четверо лицарів. Один із них дав знак — і двоє зброєносців, що стояли збоку й тримали барабани, почали тихо вибивати дріб.

Тіурі все здавалося нереальним: притихлий замок, напівтемний двір, мряка, безмовні лицарі, одноманітний дріб барабанів.

Зброєносці підвели Тіурі до Сірих Лицарів і відійшли до воріт.

Тіурі сміливо дивився на лицарів. Вони стояли при повному озброєнні, заборола опущені, у лівій руці тримали щити, а в правій — руків’я мечів.

— Ви посилали за мною, — мовив Тіурі. — Що ви від мене хочете?

Говорити доводилося дуже голосно, щоби барабанний дріб не заглушав його слова.

Сірі Лицарі мовчали.

— Що вам треба? — повторив юнак.

Сірі Лицарі мовчали, а барабанний дріб посилювався.

— Та що вам треба?! — крикнув Тіурі втретє, проте барабани били вже так гучно, що він навіть не почув власного голосу.

Сірі Лицарі стояли нерухомо й дивилися на нього.

Хлопець відчував, що мужність полишає його, а воля паралізована. Він хотів щось сказати, але слова завмерли на губах, а ноги наче приросли до землі. Барабанний дріб ставав дедалі гучнішим та гнітючішим, відлунюючись у високих кам’яних стінах.

Зненацька один із лицарів вихопив меча і здійняв його над головою. Троє інших повторили за ним, а перший, немов примара з жахливого сну, зробив крок до Тіурі.

Тієї ж миті хлопець опанував себе. Він відступив, повернувся й побіг так швидко, як тільки міг бігти у довгій рясі зі схованою під нею зброєю. Лицарі кинулися за ним, їхні кроки лунко відбивалися у сирому камені. Один зі зброєносців кинувся навперейми, проте Тіурі й не збирався тікати, бо знав, що це неможливо. На бігу юнак встиг розв’язати мотузку, що утримувала рясу; та впала долі, а хлопець зупинився, обернувся й вихопив меча.

Сірі Лицарі були майже поруч; троє з них зупинилися, а четвертий підбіг, піднісши меча. Однак його удар був миттєво відбитий; маневр Тіурі неймовірно вразив нападника!

Меч Тіурі з такою силою схрестився з мечем супротивника, що той ледве утримався на ногах, проте, трохи оговтавшись, випростався. Юнак стояв у бойовій стійці: меч — в одній руці, кинджал — у другій. Він більше не думав про страх, відчуваючи лише жагучий дух битви. Лицарі зупинилися — здавалося, що вони вагаються. Раптом один із них кинувся на юнака. Мечі знову з несамовитим брязканням схрестилися. Юнак бився оскаженіло. Він захищав своє життя, листа і, крім того, був розлючений тим, як з ним вчи-нили. Відбившись від супротивника, Тіурі побачив, що вперед виходить інший, і подумав: «Вони нападатимуть по черзі, доки я не впаду замертво... переможений!»

Утім лицарі зупинилися, нерішуче зиркаючи один на одного. Раптово барабанний дріб обірвався, і Тіурі голосно закричав:

— Що ви від мене хочете? Кажіть же! Можете викликати мене на поєдинок, але скажіть уже нарешті, у чому річ!

На мить запала така тиша, що Тіурі навіть почув м’яке шелестіння дощу. Один із лицарів прошепотів щось своїм товаришам.

— Ви справді лицарі? Чи боягузи, що ховають свої обличчя за закритими заборолами? Скажіть мені, хто ви!

Один із лицарів повернувся до нього і спитав:

— А ти хто?

Тіурі впізнав голос Лицаря зі Срібним Рогом.

— Адже ти не брат Тармін з Брунатного монастиря, — додав він.

— Я не зобов’язаний називати себе, — відповів Тіу-рі. — Я вас не знаю, нічого поганого вам не зробив і не хочу мати з вами жодних справ.

— Звісно, ти нас не знаєш, — проказав лицар.

— Ми називаємо себе Сірими Лицарями, — докинув той, що з грубим голосом. — Сірий — колір жалоби, ти чув таке? Ми — четверо Сірих Лицарів, Месники Чотирьох Вітрів. Ми шукаємо юнака, що втік до лісу. Того, що носить на пальці сяючий перстень.

— Чому?! — вигукнув хлопець і раптом спитав: — Як вас звати? Ви ж не Червоні Вершники?

Лицарі заворушилися. Здавалося, це запитання їх здивувало. Той, що мав грубий голос, вийшов наперед, неначе збирався знову напасти, але Лицар зі Срібним Рогом зупинив його і звернувся до Тіурі:

— Тут ти правий: ми повинні назватися, ти нас ніколи не зустрічав. — Він підняв забороло, інші наслідували його приклад.

Напівтемрява не давала хлопцеві роздивитися як слід їхні обличчя, але він зрозумів, що й справді не зустрічав їх раніше. Ті, що розмовляли з ним, мали темне волосся й носили бороду; двоє інших були молодші на вигляд.

— Ми мандрівні лицарі, — промовив Лицар зі Срібним Рогом. — Це лицар Бенду, це — лицарі Арват і Евейн із заходу, а я Ристридин з півдня.

Лицар Ристридин з Півдня! Тіурі багато разів чув це славетне ім’я знаменитого лицаря. Яке завгодно ймення очікував він почути — тільки не це!

— А ти ж хто? — нетерпляче спитав лицар Бенду. Він мав найтемніше волосся з четвірки, густу бороду й суворий погляд.

Тіурі з гордістю голосно відповів:

— Я Тіурі, син Тіурі.

— Овва-а. — протягнув лицар Бенду, трохи подався вперед і запитав: — Тіурі, син Тіурі, чому ти втік з церкви в ніч перед посвятою в лицарі?

Ці слова заскочили Тіурі зненацька.

— Чому. — затнувся юнак, але швидко опанував себе й відповів запитанням на запитання: — А вам, власне, яке до цього діло, лицарю Бенду?

— Мені. — почав лицар Бенду сердито, проте лицар Ристридин перебив його.

— Тіурі, — запитав він спокійно, — це правда, що ти втік з церкви напередодні посвяти в лицарі?

— Так, це правда.

— Такого ще ніколи не траплялося, принаймні ніхто не пригадує нічого такого. Молодий лицар утік під час нічного пильнування! Дуже серйозна провина. Чому ти зробив це, Тіурі, син Тіурі? Чи була на те причина?

— Чи мав я вагому причину так вчинити? Звісно, мав! Проте я не можу вам її назвати.

— Тоді розкажи бодай, чому ти вкрав коня і втік на ньому, — запитав лицар Бенду, — і чому переховувався в лісі.

— І передусім: чи можеш ти розповісти нам, чому на твоєму пальці був його перстень, — провадив далі лицар Евейн, — і чому ти їхав на Арданвені, коні, який тобі не належить і який підкорявся лише одному хазяїну?

Сірі Лицарі дивилися на Тіурі, очікуючи відповіді.

— Чи знаєш ти, чий це перстень? — не витримав лицар Ристридин, так і не дочекавшись відповіді Тіурі. — І хто був хазяїном Арданвена?

— Звісно, знаю, — відповів юнак, — Чорний Лицар з Білим Щитом.

— Це правда, — підтвердив лицар Бенду. — Чорний Лицар з Білим Щитом.

Вони знову змовкли, переводячи погляди з Тіурі один на одного.

— Чому ви допитуєте мене? — запитав юнак. — Чому ви переслідували мене, навіщо я був вам потрібен -живим чи мертвим? І до чого тут перстень? Він мій...

— Цей перстень — твій?! — вигукнув лицар Евейн. -Сили небесні, та як же він у тебе опинився?!

— Я. я його отримав, — відповів Тіурі.

— Отримав?! — і в цьому слові пролунала вся гама почуттів — від здивування до недовіри.

Тіурі на мить завагався: він не знав, чи варто йому продовжувати, бо не міг занадто багато розповідати, а розмову повертали зовсім не так, як він очікував.

— Чорний Лицар дав його мені, — сказав він нарешті.

Тепер лицар Ристридин підійшов до нього.

— Дав тобі? Але що з ним трапилося?

— Він був убитий, — відповів Тіурі.

— Так, убитий! — мовив лицар Бенду. — Не переможений, не загинув, а вбитий! — він різко замовк, немов прикусив язика.

— Тіурі, син Тіурі, — почав лицар Ристридин, — ти мав стати лицарем, як твій славетний батько, але втік, відмовившись від свого обов’язку. Ти стверджуєш, що не можеш пояснити причину своєї втечі. А чи міг би ти нам розказати, як закінчив своє життя Чорний Лицар з Білим Щитом?

— Його заманили в пастку, — відповів Тіурі і враз замовк: яскравою блискавкою промайнула думка. — Ви його знали! Ви були його другом!

— Продовжуй, — тихо промовив лицар Ристридин.

Та хлопцеві треба було звикнути до свого відкриття. Він відчував, що думка була правильною...

— Чорний Лицар з Червоним Щитом викликав його на поєдинок. Та це була пастка. Червоні Вершники підстерегли лицаря й напали на нього гуртом. Так він помер. У чесному двобої його б ніхто не здолав.

Лицарі мовчали, але Тіурі відчував, що їхнє ставлення до нього змінилося, і розповідав уже спокійніше:

— Я допоміг йому зняти маску, він сказав, що смерть слід зустрічати з відкритим заборолом.

Важка тиша зависла над двором.

— Отже, ти був там, — нарешті промовив лицар Евейн.

— Так, але я запізнився.

— Ти кажеш, що. що його вбили Червоні Вершники? — спитав лицар Бенду. — А як же перстень? Перстень?

— Перстень він віддав мені.

— Чому?

Замість відповіді Тіурі повторив:

— Чорний Лицар віддав його мені. І тепер я б хотів, щоб ви мені його повернули. — І оскільки Сірі Лицарі не ворухнулися, провадив далі: — А ще я хочу знати, за яким правом ви мене про це розпитуєте і чому ви зі мною так поводитеся?

— Так, вам доведеться відповісти на це запитання, -пролунав голос із темряви, і з’явився герцог.

— Так це ти, шляхетний Раффоксе, — промовив лицар Ристридин, — ти дав йому зброю?!

— Звісно, я, — відповів володар Містерината спокійно, — і вчинив правильно! Який, лицарю Ристридине, мали б тепер вигляд усі ви, ти і твої товариші, якби, затьмарені сліпою жагою помсти, вчинили б розправу над цим юнаком замість вислухати його? Як би ти почувався, лицарю Ристридине з Півдня, Охоронцю Миру й Справедливості, якби вчинив несправедливий суд, зганьбив свою лицарську честь і заплямував свою славу? Як би ви всі почувалися: ти, лицарю Бенду, ти, лицарю Арвате, ти, лицарю Евейне? Авжеж, я дав йому зброю і сам весь цей час був неподалік, готовий втрутитися, бо від самого початку мав сумніви щодо ваших намірів.

— Тобто ви повірили йому? — спитав лицар Бенду, кивнувши на Тіурі.

— А ти, лицарю Бенду, поки що ні? — поставив герцог зустрічне запитання.

— Було б зрозуміло, якби ми повірили йому. — продовжував лицар Бенду. — Звісно, він молодий, сміливий, у нього шляхетне обличчя. До того ж носить ім’я славетного лицаря Тіурі Хороброго. Але ж більшість із нас знає, що не завжди всьому цьому можна довіряти.

— Це або він. або Лицар з Червоним Щитом, -пробурмотів лицар Евейн. — Я, скоріш за все, схильний думати на останнього.

— Я вірю йому, — голосно й чітко сказав лицар Ри-стридин.

Але тут Тіурі урвався терпець.

— Лицарі, ви так і не відповіли на моє запитання. Сірі Лицарі мовчали. Ристридин покашлював.

— Кажи, Ристридине, — втрутився герцог, — ти мусиш пояснити. Тобі неприємно, ти більше в це не віриш, але ж вірив і діяв відповідно. Хай же він послухає тепер твої звинувачення.

Герцог підійшов до зброєносця, взяв у нього смолоскип і освітив обличчя Тіурі.

А лицар Ристридин, помовчавши, сказав:

— Ми шукали тебе, Тіурі, ось чому: ми думали, що ти вбив Чорного Лицаря з Білим Щитом, вкрав його перстень і втік на його коні. Хай небо буде мені свідком, ми помилялися, я вірю тобі!

5. Примирення

То он воно що! Тіурі хитнувся, немовби йому дали ляпаса. Навіть останні слова лицаря Ристридина не могли пом’якшити жахливого звинувачення. Він, Тіурі, убив Лицаря з Білим Щитом! Насправді звинувачення було більш смішним, аніж жахливим, саме так юнак і сказав, щойно був спроможний щось вимовити.

— Смішно... — прошепотів Тіурі.

Тепер поведінка Сірих Лицарів стала зрозумілою, проте Тіурі все ще не міг збагнути, як вони могли звинуватити його!

— Ну от, — мовив герцог, — гадаю, можна вже увійти в дім. Необов’язково мокнути під дощем.

Він підійшов до хлопця, обійняв за плечі й повів за собою. Тіурі покірно пішов. Сірі Лицарі та їхні зброєносці попрямували за ними. Насправді замок не був порожнім: Тіурі повсякчас ловив цікаві погляди челяді, що визирала майже з кожного закутка. Незабаром вони опинилися в тій самій залі, де Тіурі вперше зустрівся з Сірими Лицарями. Там був накритий стіл і палали смолоскипи.

Герцог злегка підштовхнув Тіурі до крісла, наповнив келих і поставив перед ним.

— Ось, — запросив він, — випий-но.

Тіурі, окинув поглядом чотирьох присутніх лицарів, що сиділи перед ним за столом, і відсунув свого келиха.

Сірі Лицарі познімали шоломи й нараменники — і нарешті юнак зміг добре їх роздивитися. Герцог наповнив і їхні келихи.

— Гадаю, — почав володар замку, — після всього, що трапилося, вам захочеться трохи підкріпитися. так би мовити, мирова трапеза.

Сірі Лицарі не торкнулися своїх келихів — вони дивилися на Тіурі, немов очікуючи, що він скаже.

Юнак розглядав їх, переводячи погляд з одного на іншого. Ось навпроти сидить лицар Ристридин: високий, худорлявий, з худим, обвітреним обличчям. Чорне кучеряве волосся й бороду його вже торкнула сивина, але блакитні очі світяться ясно. Праворуч від нього Бенду: кремезний, сильний чоловік з темним волоссям і очима та загрозливо насупленими густими бровами. Біля нього лицар Арват, схожий на Бенду, — такий же міцний, темноволосий, але значно молодший, йому не більше двадцяти п’яти, і очі світліші й привітніші. Лицар Евейн — ліворуч від Ристридина, теж молодий, світлошкірий, з білявим волоссям.

Тіурі заговорив, звертаючись до Ристридина як старшого серед них.

— Мирова трапеза. — повторив він слова герцога. — Ви поводилися зі мною як зі злочинцем! Як вам таке спало на думку — звинуватити мене у вбивстві! І чи всі ви вірите тепер, що звинувачення було несправедливим?

Лицар Ристридин серйозно кивнув, а Арват з Евей-ном в один голос підтвердили:

— Так!

Але Бенду заперечно похитав головою:

— Немає значення, вірю я чи ні. Мені треба знати. Може, ти й не винен, Тіурі, син Тіурі, та в житті трапляється, що зрада з брехнею криються під безневинною зовнішністю. І перш ніж повторити за своїми друзями «так», я хочу дізнатися, хто ж насправді вбив Лицаря з Білим Щитом. Ти стверджуєш, що це зробили Червоні Вершники за наказом Чорного Лицаря з Червоним Щитом. Звідки тобі це відомо?

— Він сам розповів мені.

— Хто?

— Чорний Лицар з Білим Щитом.

— Отже, ти знайшов його?

— Я знайшов його і залишався поруч, доки він не помер.

— А як ти там опинився?

Тіурі підвівся. Він стояв виструнчившись, сповнений гідності, й обурено дивився на Бенду.

— Лицарю Бенду, — почав він, — я пішов з церкви, де мав провести ніч перед посвятою в лицарі. Я взяв коня, що мені не належав, і поїхав на ньому. Я знайшов Лицаря з Білим Щитом і залишався з ним, доки він не помер. Він розповів мені, хто його вбив, і дав мені перстень. Пізніше мені зустрілися Червоні Вершники, вони намагалися вбити мене, але я втік. Потім я їхав на коні Лицаря з Білим Щитом на захід, через ліс. Більше я нічого не можу вам розповісти. Але присягаюся, совість моя чиста. Бувши лицарем, присягнув би лицарською честю. Ваші звинувачення помилкові й смішні!

Бенду похмуро дивився на нього.

— Добре, — пробурмотів він, — усе це ми без того знаємо. — Сідай.

Але Тіурі залишився стояти, хоча від хвилювання його била лихоманка.

— Не сяду доти, доки ви всі мені не повірите! Прикро, що не маю права пояснити більше. Це просто неможливо!

— Ми тобі віримо, — вимовив лицар Ристридин.

— Так, — понуро погодився Бенду, — ми тобі віримо.

Тіурі зібрався було сісти, але раптом згадав:

— Тоді поверніть мені персня, персня Лицаря з Білим Щитом.

Лицар Ристридин поважно дістав з торбинки, що висіла на поясі, перстень і простягнув його Тіурі.

— Будь ласка, — сказав він, — візьми.

Хлопець затиснув коштовність у руці і сів. Раптом він відчув жахливу втому. Страх і напруження минулого дня виявилися занадто сильними. Тремтячою рукою він узяв келих і зробив великий ковток. Вино обпекло горло і приємно зігріло. Юнак підняв очі на лицарів: ті зніяковіло спостерігали за ним.

— Ми знаємо, що Червоні Вершники були ворогами Лицаря з Білим Щитом, — несподівано почав лицар Ри-стридин, — так само як і їхній суверен, Лицар з Червоним Щитом. Знаємо про двобій, що відбувся між ними. Та нам інакше розповіли про те, як він завершився.

— Двобою взагалі не було, — втрутився Тіурі.

— Ти маєш знати, що розповіли нам, — сказав Ри-стридин.

— Я шукав його, Лицаря з Червоним Щитом, — провадив далі Бенду. — Лицаря з Білим Щитом було знайдено вбитим, і ми знали, хто його ворог. Я знайшов Лицаря з Червоним Щитом у Королівському лісі, що на південь від мисливського будинку, разом з п’ятьма чи шістьма Червоними Вершниками. Я попросив його показати своє обличчя й розповісти, що він зробив зі своїм супротивником, Лицарем з Білим Щитом. Той зняв свій шолом, але під ним виявилася чорна маска.

— І в нього теж? — пробурмотів Тіурі.

— Так, чорна маска. І він сказав: «На жаль, шляхетний лицарю, зняти маску не можу. А стосовно Лицаря з Білим Щитом, то я викликав його на двобій. Здається, це не заборонено? Та ба! Хоч як прикро, але мушу визнати: він мене переміг, вибив із сідла — і я “наївся піску”! Це вже вдруге! Утім присягаюся, з третього двобою переможцем вийду я!» Тоді я вигукнув: «Але Лицар з Білим Щитом мертвий!» Він дивився на мене, та маска не давала змоги побачити, був він здивований чи ні. «Мертвий? — перепитав він, помовчавши. — Не можу сказати, що я дуже засмучений. Він, як ви знаєте, був моїм ворогом.» «Його вбили! — мовив я. — Хотів би я знати, де були ваші Червоні Вершники сьогодні вночі і що вони можуть про це розповісти». «Тут! -розлючено крикнув він. — Вони були зі мною, ось тут!» «Мені відомо, що ви маєте більше вершників, аніж я наразі бачу» — мовив я. Але він мене перебив: «Ви насмілилися підозрювати мене і моїх вершників у загибелі Лицаря з Білим Щитом?! У тому, що я міг заплямувати свою лицарську честь?! Він був моїм ворогом, і я вбив би його, якби зміг, у чеснім бою!» Червоні Вершники оточили його, загрозливо зиркаючи на мене. Я мовив: «Загинув хоробрий лицар, і кожному, хоч би ким він був, другом чи ворогом, має бути прикро через те, як саме це сталося. Щодо вас, лицарю в масці, мені важко судити, оскільки ми незнайомі. Скажу лишень: мені не подобається ваша манера переносити свою ворожнечу у володіння короля Дагоната! Повертайтеся до Евіллану, звідки приїхали, і бийтеся на своїх теренах або в королівстві Унавена!» На ті слова він засміявся й відказав: «Ви могли те саме сказати і Лицарю з Білим Щитом! Він також був чужаком у вашому королівстві, тож і його це стосується! Та я піду звідси; і, до речі, не варто підозрювати лише Червоних Вершників! У такого, як Лицар з Білим Щитом, чимало ворогів. Він занадто багато знав, та й багато про кого. Небезпека могла на нього чатувати з найневиннішим обличчям. Не лише я бажав його смерті. І наостанок додам: він був моїм ворогом, проте я поважав його і захоплювався ним, можете написати це на його могилі».

Бенду замовк і, помовчавши, завершив:

— І Лицар з Червоним Щитом зі своїми вершниками поїхав. Я не міг зупинити їх, бо зі мною були тільки лицар Арват і мій зброєносець. Усе це мені не сподобалося! Я не знав, хто він, але не вірив йому, хоча й у підступне вбивство також було важко повірити.

— Я зустрів інших Червоних Вершників, — сказав Ристридин, — але вони заперечували, що бодай щось знають про вбивство. Один із них потайки від інших наздогнав мене й розповів, що їхній суверен, Лицар з Червоним Щитом, зазнав поразки в бою і доручив решті Червоних Вершників стежити за ворогом. Але ті, знайшовши Лицаря з Білим Щитом убитим, злякалися, що їх самих звинуватять у вбивстві, і втекли. Потім вершник додав, що начебто там вештався юнак, який давно стежив за Лицарем з Білим Щитом: мовляв, йому сподобався перстень на пальці в лицаря. Тієї лихої ночі вони бачили його й хотіли затримати, але він зник. Згодом у трактирі «Айкарвара» ми дізналися про юнака, що вкрав коня. На його пальці люди бачили перстень. Він дивно поводився й утік на коні Арданвені.

— Пізніше у Дагонатбурзі ми дізналися про юнака, який втік з церкви, — вів далі лицар Бенду. — Усім це видавалося дуже дивним, але ані його друзі, ані батько, ані навіть король не вірили, що він міг скоїти щось лихе. Я подумав, що це нечуваний вчинок, який суперечить усім правилам, і вирішив, що син Тіурі є тим самим конокрадом, який дременув і забрав із собою персня.

— Я не міг повірити в це, — заперечив Ристридин. -Сина Тіурі після випробувань було визнано гідним посвяти в лицарі, і ці розповіді про крадія та вбивцю аж ніяк не держалися купи. В усякому разі ми вирішили, що юнак-втікач — хоч би хто він був — і є вбивцею. Утім, якщо ми називатимемо всі причини, завдяки яким ми дійшли такого висновку, наша оповідь надовго затягнеться. Справжні вбивці та їхні поплічники (при цьому він подивився на Тіурі) так хитромудро обплутали тебе наклепами.

Тіурі уважно слухав їх. Так, Червоні Вершники та їхній суверен перехитрували всіх! Вони відвели підозру від себе, а самі десь переховувалися, підстерігаючи його, адже двох він бачив, коли ті їхали на захід...

— Тепер ти розумієш, чому ми підозрювали тебе, -мовив Ристридин. — Сподіваюся, що не гніватимешся. Ти ще молодий і не знаєш того, що знаємо ми. що зрада, як каже Бенду, може критися під найневинні-шою зовнішністю.

— Ні, — відповів Тіурі тихо, — не серджуся.

Він не знав навіть, чи це так, бо був збентежений. Юнак зосереджено подивися на перстень Лицаря з Білим Щитом і одягнув його на палець.

— Врешті-решт вип’ємо вже і поїмо, — запропонував герцог.

Тіурі допив своє вино, але їсти не зміг. Він розмірковував над почутим і розумів: багато що так і залишилося йому невідомим. Скажімо, хто такий Чорний Лицар з Білим Щитом? Сірі Лицарі знали його і збиралися помститися за його смерть. Тіурі кортіло про все розпитати, але він не наважився. Така цікавість могла здивувати лицарів і знову викликати підозри. Схоже, їм нічого не відомо про листа, тож він мав бути обережним і не розповідати те, що могло б наштовхнути їх на думку про його місію. Хлопець мовчав, відкинувшись на спинку крісла. Він направду дуже стомився.

Герцог підвівся і підійшов до нього.

— Слухай-но, друже, чи не час тобі вже відпочити? А завтра все обміркуємо на свіжу голову. Ходімо.

Тіурі встав, немов уві сні, і герцог провів його до іншої частини замку. Там вони піднялися високими сходами.

— Вибач, що тобі, такому стомленому, довелося так високо підніматися, — перепросив герцог, відчиняючи двері перед Тіурі. — Це кімната мого сина, гадаю, вона тобі сподобається. Він служить в одного з лицарів Да-гоната зброєносцем і не живе тут. Тобі скільки років?

— Шістнадцять.

— А йому — чотирнадцять, і я сподіваюся, що він виросте справжнім воїном, не згіршим за тебе. Добраніч!

Тіурі лишився на самоті. Кімната була затишною. Ліжко заслане білосніжним простирадлом. На столику біля ліжка й біля вмивальниці, де стояли кухлі з гарячою та холодною водою, горіли свічки. Доки Тіурі роззирався навколо, двері відчинились і увійшла дружина герцога.

— Я зайшла перевірити, чи все гаразд. Це кімната Сиґірдиварта, нашого сина.

Тіурі вклонився й подякував герцогині. Жінка всміхнулася, і юнак помітив, що Лавінія дуже схожа на матір. Вона ласкаво побажала йому доброї ночі і вийшла.

Хлопець роздягнувся, умився, ліг і провалився в глибокий сон.

6. Ім’я Лицаря з Білим Щитом

Прокинувшись, Тіурі не одразу збагнув, де він, але поступово пригадав усе, що сталося напередодні. Він іще трохи полежав, насолоджуючись зручним ліжком і затишком кімнати, підвівся і вдягнув свою подерту рясу. Кольчугу повісив на стільці, хоча із задоволенням залишив би її собі разом зі зброєю. Юнак хотів визирнути у вікно, проте підвіконня було занадто високе і, щоб дотягнутися до нього, довелося ставати на лавку. Хлопця вразив чудовий краєвид за вікном. Кімната була розташована в одній із веж, що виходили на захід.

Була ясна днина. У яскравому сонячному світлі виблискували мокрі луки та пасовиська. Блакитна річка переливалася лазуровим сяйвом, а побіч блискучою червоно-брунастою стрічкою стелилася Перша Велика Дорога, ведучи в гори. Тіурі чітко бачив ці гори — сірі, блакитно-бузкові, із засніженими верхів’ями на тлі ясного неба. Туди й пролягав його шлях!

Недовго Тіурі милувався краєвидом — у двері хтось постукав. Хлопець гукнув:

— Заходьте!

Це був лицар Ристридин у сірому плащі й кольчузі, але без шолома. Він нерішуче зупинився у дверях.

— Доброго ранку. Бачу, ти готовий.

— Доброго ранку, лицаре Ристридине, — привітався Тіурі й замовк, не знаючи, що сказати людині, яка вчора обійшлася з ним так жорстоко і так лагідно дивилася на нього сьогодні.

Ристридин підійшов до хлопця і серйозно глянув на нього знизу вгору. Лицар був дуже високим, але, стоячи на лавці, Тіурі виявився вищим за нього.

— Тіурі, я прийшов дещо тобі сказати, точніше — перепросити. Тепер, коли я бачу тебе знову, моя помилка видається мені ще безглуздішою. Прошу вибачення за все. Я був оскаженілий і засліплений жагою помсти. Звісно, це мене не виправдовує, але. Даруй мені!

— Так, звісно! — поспішив відповісти Тіурі, зістрибуючи з лавки.

Кров кинулася збентеженому юнакові в лице: чоловік, набагато старший за нього, до того ж відомий лицар, просить у нього вибачення.

Лицар Ристридин простягнув Тіурі руку і міцно потиснув. Дивно, але хлопцеві подобався очільник Сірих Лицарів, та водночас важко було збагнути, що він і його люди полювали на нього.

На мить обидва замовкли.

Ристридин спитав, чи не хоче Тіурі поснідати.

— З превеликим задоволенням, — зрадів хлопець, несподівано відчувши голод, — а котра нині година?

— Приблизно о пів на восьму. Ми всі поснідали. А Бенду та Арват уже рушили на пошуки слідів Червоних Вершників.

— Червоних Вершників?

— Так, слуги кажуть, що три дні тому декілька воїнів у червоному їхали на захід. Хтозна, може вони ще десь тут поблизу. Принаймні їх могли бачити інші.

— Я бачив двох, — сказав Тіурі, — близько тижня тому. Вони їхали через Велику Дорогу на захід.

Тіурі подумав, що вершники могли нишпорити десь поблизу, сподіваючись схопити його.

Немов читаючи думки хлопця, лицар Ристридин мовив:

— Після всього, що вони зробили, щоб звинуватити тебе, їм тепер треба переконатись у своєму успіхові.

— Я теж так вважаю.

Ристридин узявся за клямку, щоб відчинити двері, але виходити не поспішав.

— Що робитимеш, Тіурі?

— Снідатиму.

Та лицар продовжував дивитися серйозно.

— А потому?

— Поїду далі. я. я мушу їхати далі.

— Куди?

— Уздовж Блакитної річки.

Лицар Ристридин зробив крок уперед.

— Ти присягнув? — спитав він тихо.

— Так, лицарю.

— Не розпитуватиму тебе, та я думаю, що Лицар з Білим Щитом попросив тебе про щось. Не розповідай, я просто кажу те, про що подумав. Ти їдеш на захід, твоя мета — перейти гори і, можливо, потрапити до королівства самого Унавена. І Червоні Вершники прагнуть перешкодити тобі, як перешкодили лицареві Едвінему.

Лицар Едвінем! То ось як звали Чорного Лицаря з Білим Щитом...

Не чекаючи відповіді, Ристридин відчинив двері.

— Ходімо, — сказав він, — ходімо до Великої зали.

Вони йшли мовчки. Час від часу Тіурі поглядав на Ристридина. Той вгадав майже все про таємницю, але, певно, знав більше за юнака. Він знав Лицаря з Білим Щитом — Едвінема. Тіурі переповнювало бажання розпитати Ристридина, але він не встиг — герцог і лицар Евейн вийшли їм навстріч. Вони побажали обом доброго ранку і герцог запитав Тіурі, чи добре той спав.

— Ти все ще в рясі, — додав він. — Маю для тебе більш відповідний одяг.

— Дякую, — відказав Тіурі, — але, як на мене, подорожувати краще в цьому, не так впадає в очі.

— Ти маєш ховатися? Все одно в замку вже всі знають, що ти не монах! Одягни бодай кольчугу під свою рясу. Чи, може, думаєш, що це зайве?

— Було б чудово, — погодився Тіурі.

— Отже, ти збираєшся їхати далі. Коли?

— Якнайшвидше. Негайно.

— Не поспішай так, — зупинив його герцог. — Зачекай, доки не повернеться лицар Бенду з племінником. Може, вони принесуть потрібні тобі новини.

— Ти боїшся Червоних Вершників? — спитав лицар Евейн.

— Так, лицарю, і маю на те причини.

— Не сумніваюся. Звісно, вони могли піти на захід, через перевал і гори, але я так не думаю. У нашому королівстві вони навряд чи будуть бажаними гостями.

— А ви. ви з королівства Унавена? — трохи здивовано спитав Тіурі.

— Так, я лицар короля Унавена.

— Ви добре знали Лицаря з. лицаря Едвінема?

— Я служив йому до посвяти в лицарі. І належав до його дружини, коли він був обраний, щоб очистити Форготський ліс від розбійників. І лицар Ристридин був там.

— Форготський ліс? — здивувався Тіурі. Цієї назви він ніколи не чув. — Я не так багато знаю про королівство Унавена, — додав юнак.

— Прикро, що тут мало хто добре знає наше королівство. Але, можливо, усе зміниться тепер, коли більше люду з нашого королівства приїздить до королівства Дагоната. Я прибув сюди за дорученням короля Унавена, аби доправити листа з пропозицією дружби вашому королю.

Він повернувся до Ристридина та герцога.

— Ви із тих небагатьох, що нас добре знають. Ви -наші друзі, і ми маємо спільного ворога.

— Якого ворога? — запитав Тіурі. — Евіллан?

Країна Евіллан, що на півдні, межувала з королівствами Дагоната й Унавена. У минулому на королівство Дагоната часто здійснювали напади, але відколи один із синів Унавена став тамтешнім правителем, це траплялося рідше. Тіурі чув про ворожнечу між Евіл-ланом та королівством Унавена і вважав це дивним, бо за роки правління сина Унавена Евіллан досяг розквіту. Та й розлад між Евілланом та західним королівством не зачіпав жителів королівства Дагоната.

— Так, Евіллан, — кивнув Евейн.

— Чорний Лицар з Червоним Щитом прийшов з Евіллану, — мовив Ристридин. — Усі лицарі князя Евіл-лану носять чорні або червоні щити. Сам же правитель Евіллану — молодший син Унавена — і є найбільшим його ворогом. В усякому разі раніше. він був.

— Подейкують, що він готовий помиритися з батьком, — розповідав лицар Евейн. — Багато хто, і я також, раділи з того, але наразі не знаю, чи можна цьому вірити.

Тіурі з цікавістю слухав речі, про які мало знав, або й узагалі не знав нічого. Чи не пов’язаний цей лист з ворожнечею між королівством Унавена та Евілланом? Лицар з Білим Щитом був одним із лицарів Унавена, але Тіурі все ще нічого про нього не знав, окрім імені. Певно, що Сірі Лицарі можуть багато про нього розповісти. Якби вони тільки зробили це!

— А що далі? — спитав він Ристридина і Евейна. -Шукатимете Червоних Вершників?

— Саме так, — відповів Ристридин, — і Лицаря з Червоним Щитом. Ми не заспокоїмося, доки не знайдемо їх.

Тим часом вони підійшли до дверей Великої зали.

— Ходи, Тіурі, поснідай, — запропонував герцог. -Можеш їхати далі будь-коли, тільки зачекай, доки я знайду для тебе кращий одяг. Залиш собі зброю, яку я дав, або, якщо бажаєш, візьми ту, що принесла моя донька.

Тіурі щиро подякував і додав:

— Кінь Лицаря з Білим Щитом, мій вірний помічник Арданвен, тут. Я хотів би вирушити далі на ньому.

— Здається, його в тебе забрали розбійники, чи не так? — спитав Ристридин. — Та ми відібрали його в них.

— Знаю, — відповів Тіурі. — Я переховувався в печері і все бачив і чув.

— Отакої! — здивувався Ристридин.

— Може, тобі ще щось потрібно? — спитав герцог.

— Ні, дякую. А втім, так, мені потрібна шворка, щоби повісити персня на шию. Так надійніше, аніж носити його на пальці.

— Маєш рацію, — погодився Ристридин. — Не розумію, як так трапилося, що розбійники не відібрали його в тебе.

— Вони хотіли, але. — почав було Тіурі й затнувся, відчувши, що не хоче розповідати про зустріч з грабіжниками.

Лицарі й герцог запитливо дивилися на нього.

— Але. — повторив Ристридин.

— Вони дозволили мені залишити перстень, — завершив Тіурі. Чоловіки не стали розпитувати далі.

— Це коштовний перстень, — промовив Евейн. -Мало хто з наших лицарів має такі. Король Унавен дарує їх своїм найвідданішим паладинам. Одні кажуть, що таких перснів на цілий світ не більше дюжини, інші — що їх лише сім.

Тіурі подивився на перстень з іще більшою повагою: ще одна причина не вдягати його на палець. Врешті-решт перстень потрібен як доказ пустельникові Мена-уресу, що він посланець Лицаря з Білим Щитом. Згодом його треба буде повернути королю Унавену...

Тіурі увійшов до Великої зали. Дехто вже поснідав і займався своїми справами.

Люду там було небагато: напевне, тут снідали у зручний для кожного час.

За столом на підвищенні сиділа Лавінія, зовсім сама. Тіурі всміхнувся і вклонився їй. Та щойно він сів за один із накритих столів, як підійшов служка й передав, що панночка просить його підійти. Тіурі наблизився до неї, відчуваючи, що слуга спостерігає за ним. Мабуть, він був вражений, як і решта, що юнак одного дня був в’язнем, а вже наступного — став почесним гостем.

— Поснідай зі мною, — запропонувала Лавінія. — Не дуже чемно лишати доньку господаря на самоті. Сьогодні такий дивний день. Усі метушаться. немовби ось-ось має щось статися. Як ваші справи?

— Дякую, усе гаразд, — відповів Тіурі, сідаючи. — А як почувається панна Лавінія? Я хочу ще раз подякувати вам за все, що ви для мене вчора зробили.

— Та це було нескладно! Я рада, що ти живий і здоровий, сидиш поруч. Але не зовсім розумію, що сталося. Батько відповідає надто коротко. Тож, хто ти, що робиш, звідки й куди їдеш і чому тебе утримували в полоні?

— Забагато запитань одразу, — засміявся юнак і додав серйозно: — І я не можу відповісти на всі.

— Батько казав, що мені не можна тебе ні про що розпитувати! Але дещо я знаю. Твоє ім’я Тіурі! Чи не так? І Тіурі Хоробрий справді твій батько?

— Саме так, ясновельможна панно, — з гідністю підтвердив Тіурі. — Ви знаєте його?

— Ні, лише чула про нього. Адже він — один із тих лицарів, про кого менестрелі складають свої пісні. Ті-урі Хоробрий, лицар Едвінем, Ристридин з Півдня.

— Лицар Едвінем, — перервав її Тіурі, — ви знали його?

— Ні, з ним я теж не знайома. Єдиний, кого я знаю, — лицар Ристридин. Коли я була маленька, він катав мене на спині, а втім, і він не хоче мені розповідати, що відбувається. Я була здивована, коли дізналася, що він був одним із Сірих Лицарів! Таким суворим і сердитим я його ніколи не бачила. А ти запитував його про лицаря Едвінема. Ти зустрічав його?

— Лише один раз.

— Мій батько знав його раніше, коли жив у королівстві Унавена. Якось до нас приходив менестрель і співав про нього чудову пісню. Починається вона так.

І Лавінія тихенько заспівала:

Ось мчить, мов вітер, граф Едвінем, Полишивши батьків дім, Форестерре, І сонячне світло щит відбиває -Щит білий, мов сніг на високій горі. Полишивши серце у замку своїм, Форестерре, на морських берегах, Він мчить, мов вітер, на коні воронім, Друзям на радість, на смерть ворогам.

Він мчить, мов вітер, граф Едвінем, На південь до гір проляга його шлях,

Коли ж проїздить він поблизу церков,

Вітаючи, дзвони дзвенять:

«Ось мчить володар Форестерре, Чий ліс прикрашає берег морський, Ні вітер, ні дощ не злякають його. Завжди переможцем вертає до дому свого».

«Вітаємо тебе, Едвінеме, славетний герою! Найчесніший серед зухвальців, Найвідважніший серед сміливців!

І слава хай засяє твоя райдугою навік! Король великий, Унавен, посилає гінців -І полишаєш ти Форестерре на березі морськім. На коні, чиє ім’я Вітер Нічний, Ти швидше від вітру летиш

І з ворогом б’єшся за свободу та честь Рідного краю свого».

Лавінія зупинилася.

— Далі не пам’ятаю, це дуже довга пісня, історія про королівство Унавена сповнена звитяг. Дивно, я чула — лицар Ристридин теж згадував Едвінема. А чому він так сердився на тебе? — Дівчина замовкла, а потім усміхнулась і сказала: — Я таки забагато питаю? Це я бачу по твоєму обличчю. Тато каже, що я надто цікава й багато теревеню. Проте, — вона понизила голос і продовжила, — я вмію мовчати і зберігати таємниці.

— Гадаєте, я маю таємницю?

— Звісно, — відповіла Лавінія. — Розкажи, що це за таємниця. Ти можеш мені довіряти.

— Вірю. Проте моя таємниця не лише моя, і я не можу вам розповісти про неї. Було б краще, аби ніхто не знав, що я маю таємницю.

Лавінія подивилася на нього розчаровано, але потім знов усміхнулася:

— Натяк зрозуміла. Не хвилюйся, я нікому не скажу про таємничого пілігрима, який гостював у нас. Домовилися?

— Дякую, Лавініє, — мовив Тіурі серйозно.

Вони ще трохи погомоніли, та невдовзі прийшов герцог і запитав Тіурі, чи не хотів би той піти з ним. Юнак попрощався з дівчиною і пішов за володарем замку до нижньої зали, де на нього чекали Сірі Лицарі.

— Лицар Бенду та лицар Арват щойно повернулися, — мовив герцог. — Вони не бачили Червоних Вершників, але простежили їхній шлях.

— Так, — підтвердив Бенду. — Принаймні вони були звідси неподалік і багато хто бачив їх. Але тут їх більше немає, хіба що вони дуже добре сховалися.

— Гадаємо, вони рухаються далі на захід, — додав Арват.

— І ми також будемо йти на захід, — сказав Бенду, -уздовж Блакитної річки.

— Адже й ти збирався в той самий бік, — звернувся лицар Ристридин до Тіурі. — Чи не хочеш частину свого шляху проїхати в нашому товаристві?

— Вони вирушають негайно, — додав герцог. — Певна річ, ти поїдеш на Арданвені, про решту спорядження я подбаю.

Тіурі замислився. Пропозиція була привабливою. Він зможе рухатися швидко й почуватиметься безпечно в товаристві лицарів і, можливо, дізнається більше про Чорного Лицаря з Білим Щитом, Едвінема, володаря Форестерре.

— Я із задоволенням проїду частину шляху з вами, лицарі, — нарешті сказав він.

— Звісно, ми не маємо права запитувати, чи далеко ти з нами поїдеш і яка твоя мета, — пробурчав Бенду.

Але Ристридин мовив:

— Можеш їхати з нами стільки, скільки захочеш. Ми й самі не знаємо, як далеко поїдемо. Триматимемося Першої Великої Дороги й слідів, що їх залишили Червоні Вершники. Можливо, твій шлях виявиться довшим за наш.

— Чого це? — спитав Бенду, — зиркаючи то на Ри-стридина, то на Тіурі.

— Я маю їхати вздовж Блакитної річки, — пояснив Тіурі і після короткого вагання додав: — аж до її витоків.

— До Менауреса?! — вигукнув герцог.

— Так, — відповів Тіурі, — до Менауреса.

— Відлюдник Менаурес. Отже, тобі потрібно до нього! — герцог кинув погляд на Бенду, єдиного з Сірих Лицарів, який і досі не довіряв Тіурі, і додав: -Тоді це добре діло. Перекажи йому мої вітання, багато чим я йому зобов’язаний. І прийде час, коли я піднімуся до нього в гори. Вітання йому від мене!

— Перекажу, — пообіцяв Тіурі.

— Час лаштуватися в дорогу, — сказав Ристридин. -Ми мусимо виїхати якомога швидше.

— Я також, — мовив Тіурі.