Листя землі. Том 1

З трьох годів помню я усе, як сьогодні.

На Благовіщення повела матір Христю малу до церкви. А тої весни та прийшов у Пакуль здалеку, ніхто не знав звідки, дідок, що богомазом назвався. І малював він ікону для вівтаря — Божу Матір з дитиною. На Благовіщення ходив дідок між людей, що молилися, в обличчя зазирав. І зупинився він коло Христі, яку мати на руках тримала, бо стомилася вона стоять, і вже не пішов од неї. А як отслужив батюшка службу, мовив дідок до матері Христиної так: «Очі людини — вікна душі її. У багато вікон душ людських зазирав я на довгому віку своєму, і страшно мені від знаття мого. Немає страшнішого звіра, аніж людина, якщо звіра того розбудити і попуск йому дать. Поки ж спить звір, немає на землі істоти добрішої, аніж людина. А душа дитяти твого — з народження у добрі скупана. Трудненько людинці сій у жисті прийдеться, ой трудненько, бо злому легше по землі пройти, аніж доброму. Але тільки добрі люди світ от загибелі рятують, бо уже б давно він у злі потонув і сліду б од усіх нас не лишилося. І буде Христя твоя островом рятівним для багатьох, коли хвилі зла на землю потопом новим покотять».

А як розійшлися люди з церкви, малював дідок у притворі очі Христини малому синові Богоматері, а Христю матір її на руках тримала. І намалював він синові Богоматері Христину сорочечку, васильками вишиту. А ще намалював тонкі Христині ручки, з пальчиками наче свічечки. А як освятили тую ікону і поставили у вівтарі, дивувалися люди доброму світлу, що з очей малого Христа струменіло.

І молилися люди пакульські перед тою іконою самозабутньо. І з сіл околишніх приходили помолитися, і з Мрина самого, бо слава про ікону чудотворну од людини до людини по усьому Краю мандрувала, і співчував людям у горі їхньому Син Божий. Бо — добрий він був до людей, і на землю, у душі тих, що молилися, співчутливо дивився, а не й небо, суворо та неприступне, як на інших іконах. І приїздили люди вчені аж із Києва далекого, годинами біля Ікони простоювали, дивуючися світлу, яке з очей Христових променіло. І розглядали вони витвір майстра крізь скло збільшувальне, допитувалися в отця Олександра, де той богомаз, що таке диво намалював. Але зник дід-богомаз із Пакуля невідомо куди, як і з явився він невідомо звідки. І в селах околишніх ніхто про нього не чув, ніхто його не бачив.

А того не знали люди грамотні з Києва далекого, що в сина Божого — очі Христі, дочки пастуха пакульського та поденки.

А як знімали у церкві пакульській ікони, уже в році тридцятім, Марфа Голодуха на іконі, дідом-богомазом намальованій, танцювала. Дак танцювала яна і приспівувала: «Гопця-дриця, гопця-дриця, а де ж твоя хвалена сила, Божа цариця, мужик тобою од роду дурений, а син твій — нагуляний!..» Далєй не помню, яни тади самі і складали припівки різні, отакі людяки. Опосля тих танцюльок на іконі обв'язала Марфа Голодуха ікону матузкою і дала дитяті своєму по вулиці тягать, наче возик. Тольки ж недовго, яно, бідне, тягало, а спіткнулося і впало оком на тріску, що з землі стриміла. Упало яно, бідне, на тріску оком, а ми саме у церкві, уже її розкасирували і колгоспу під комору оддали, дак ми у церкві просо віяли. Дак Марфі сказали, яна — плач і в голос, а вже не поможеш, бо ока в дитини — нема. Се ж Андрій Голодуха, син Марфи, так кривим і прожив жисть свою, мо', сім разів женився, як не болем. Ні з ким йон зжитися не міг, і дєток не було од його, хоч сім жінок мав. А десь скоро по війні од раку помер, усе нутро йому рак роз'їв. Іду я до лавки, аж йон під парканом біля колгоспної контори сидить. Наче з хреста знятий, такий страшний, молочної машини піджидав — усе по дохторах городських їздив. Але не поможуть ніякі дохтори, як на роду йому рання і страшка смерть написана була…

А мо, яно і нема нічого, а так уже йому прийшлося на віку його?

Мо', й нема, ніхто сього не скаже, докуль землю топчємо, докуль самі не зазирнемо за занавіску, що білий світ од чорного одділяє. А тольки ж і Марфу Голодуху скоро по синовній смерті страшкій скрутило і струсило. Прийшла я її провідать, хоч далека ж, а родичка. Калі ж по ній, ще живій, черви повзають. Нема кому за нею ходить, сама ні рукою, ні ногою не ворухне. Дак я сяк-так помила її та й кажу: «Ой Марфо, Марфо, се великий гріх на тобі, що Бог чи доля так тебе карають..» А яна мені й одказує: «Знаю, про який гріх ти гомониш. Тольки ж якби я та не ходила тади з «червоною мітлою», не танцювала на іконах, що ними нас, селюків, од віку дурено, і власті сьої не було б давно. Та й не сама я тади «червоною мітлою» по селу ходила, а нас Другі, грамотніші, направляли, набираючи таких, як я, бідняків, у бригади червоні». Се яно так.

Робилося тади що попало.

А я-бо — інак вам скажу. Направляли і вибирали люди грамотніші, болєй городські, се — правда. А тольки ж у голодовку виманила у мене Марфа юбку останню, сатинову, Ще маткою моєю по подолу вишиту шовком червоним. За три картоплини виманила, бо не голодувала Марфа — активістка, а ми уже пухли. Я у самій сорочці зосталася і так у колгосп на роботу повзала, бо там ложку супу давали. Дак хто її до сього-бо направляв? То вже така бездушна людяка, то й відплатилося їй по зав'язку. Є щось на тім світі чи нема, а в жисті земній закон совісті є, що не гомоніть. І покуль нам одміряно, мусимо по тому закону іти, як у степу — по зорях небесних…

А був у Краї юродивий на прізвисько Іван Толковий. Родом він був із Мохначів, а ходив по селах довколишніх, жебракуючи, узимку і улітку босий, у сорочці полотняній, з бубновим вирізом на спині, з торбами через плече, і ночував він де прийдеться, а найбільш — на папертях церковних, і запитував він у кожного стрічного: «Іван-толковий? Іван-толковий?» Діти його боялися, бо матері їх лякали: «Ось прийде Іван Толковий, у торбу забере». А були й такі люди, Що кожному слову його вірили.

Дак йон таки щось знав, щось знав. Нащо уже в Мартина Волохача пси злющі були, як вовки, а й ті, як підходив до двору Іван Толковий, під комору забивалися і скулили жалібно, сама бачила, сама чула, як робила у Волохача. Еге ж, се правда суща. Йон таки щось знав. Як обидили Івана Толкового парубки у Хмільниці, підпоїли, до воріт сонного прив'язали і з ворітьми на шпиль гори занесли, дак йон, прокинувшись, обвів пальцем по небокраю — і усе літо дощів тамочки не було. Сунуть хмари по небу великі, довкуль дощі-дощі ллють, а Хмільницю— обминають, докуль і не посохло усе в городах. І старцювали хмільничани того року під нашими вікнами.

І йшов юродивий через Пакуль, а на колодках біля двору баби Солохи люди сиділи, бо неділя була. І Христя — у матері своєї на колінах. І зупинився Іван Толковий біля людей на колодках, наче невидима линва дорогу йому перетяла. Зупинився він, до гурту підійшов і Христю в чоло поцілував. Поцілував він Христю в чоло, а більше — нікого, хоч і дітей там було доволі. І каже: «Се — наречена моя». Сказав він так і далі собі побрів, чорними репаними ногами вуличну куряву загрібаючи. А люди поміж себе довго ще судили-пересуджували. «Се — добрий знак, — казали одні.— Доля нашій Христі усміхнеться». А інші головами сумно хитали: «Ой ні, не добрий се знак: Бродити Христі, як і Івану Толковому, попід тинами, собак дражнячи…»

А матка моя плакала гірко, бо вже їй душа віщувала. І правдоньку віщувала, бо скоро одійшла матінка моя у вічність, сиротою мене залишивши на сім світі. А сироті, таж бідній і голій, яко воші, ой і тяжкенько ж на світі проживать! Калі ж би та я була яка ледарка, а я ж трудилася з першого денька, як на ноги зіп'ялася. Оддали було мене до школи, се вже матки моєї не було на світі, бо вельми я учитися хотіла. А дєтки хоч і бідненько, та вбрані, матері за ними дивилися. А моя матінка уже в землі сирій лежить. І я — у чим біля худоби на дворищі, у тім і до школи біжу, тольки хвартух материн під самими грудьми пов'яжу, бо ще великий йон на мене. Ігралися ми у шкільному саду, а фартух мій розв'язався. І дразнили діти, і бігли слідом з реготом злим: «Христя фартух загубила! Христя фартух загубила!» І не пішла я болєй до школи. Батькові ж тольки того й треба: у підпасичі мене, до череди сільської. А ще ж мені — вісім годочків!

Але любили корови Христю, бо й вона їх любила, як усе живе. І слухалися корови слова її лагідного більше, аніж батога, що з ним батько біля череди ходив. І розуміла Христя мову корів. Як плакала корова яка за телям, удома залишеним, Христя їй очі виціловувала, словом добрим утішала, і переставала корова плакать. А був у череді бугай, якого усі в Пакулі боялися, тільки Христю він і признавав.

Одного спечного дня бугай узяв батька на роги і носив його по лугу, бока проткнувши. І вже прощався батько із життям своїм, але підбігла Христя до бугая, глянула в його очища, червоні од люті, словами добрими до нього обізвалася, і злагідніла, зрахманіла тварина, на коліна опустилася. І лизав бугай Христю в обличчя язиком шоршавим, з якого піна скрапувала. Так порятувала Христя життя батькові своєму.

Але недовго, ой недовго жив послі того випадку батько її. Мо, годків зо три тольки і пожив. Бік йому усе болів, хоч і літувала його, як могла, Уляна Несторка, травами одпоювала, А як пішов батько Христі у вічність і зосталася яна саменька, яко перст, у світі великому, до сироти нескосирному, узяв її П'явка до себе — дєток малих няньчити.

Від двох невісток П'явчиних дітей вона няньчила. Як виїздили у поле, на жнива, чоловіки хліб косили, жінки за ними снопи в'язали, а Христя — під возом з дітьми малими. Коли ж вкладала дітей спать, наказували і їй снопи носити, а снопи були більші од неї, а стерня їй босі ноги до крові колола. Колола стерня їй ноги до крові, а Христя ранки, з яких кров сочилася, землею замазувала і знову за снопи бралася, під сонцем гарячим. І раділа Христя, коли діти прокидалися, починали плакать, бо тоді її до дітей під воза відпускали, а під возом — холодок. А як плакали діти, і Христя з ними потайки од дорослих плакала, примовляючи: «Матінко моя рідненька, нащо ж ти мене залишила, малу сиротину, між людяк чужих?! Візьми, візьми мене, матінко, на той світ, до себе, не хочу я тут, між людяк чужих, проживати!» Діти ж малі, онуки П'явчині, наче відчували сирітство няньки своєї, ручками тяглися до лиця її, сльози витирали. А сльози лялися ще рясніше з очей її, бо не звикла Христя до ласки та співчуття людського. І ще жалібніше вона до матері покійної причитала. Але не чула матір дочки своєї і не забирала із світу сього, од людей чужих та недобрих.

Бо се ж я тади ще не понімала розумом своїм дитячим, що слід дякувати Богові за кожну днину на сій планеті, якою трудною для нас та днина не була. Бо прислано нас сюди для дозрівання душ наших, бо усі ми на дереві жисті земної — тольки квіти, з яких колись плоди розів'ються. А ще мені не відкрилося сеє, ще мені в серці світло не засяяло.

І няньчила Христя дітей у П'явків, поки не підросли діти. Тоді — за наймичку у П'явків стала. А було вже їй п’ятнадцять літ. Одної ночі везли вони із старим П'явкою снопи з поля, хазяїн парою коней — попереду, Христя — слідом. А везли вони снопи з-за долини Попової, де у П'явків шмат поля був, через гору. І заснула Христя на возі із снопами, після дня тяжкого, жнивного, заснула, намотавши віжки на руку. А віз, повен снопів, під рубель, покотився згори, і не втримали його схарапуджені коні. Не втримали його коні, і перевернувся віз, Христю снопами привалило. Розкидав снопи старий П'явка — жива ще була Христя. Але ногу їй переломило, як гілку, і висіла нога перевеслом, поки хазяїн Христю до хати ніс. І плакала Христя од болю великого. Одвезли Христю до Мрина, у лікарню. І лежала вона там із ногою хворою, бо зросталася нога погано, до самої осені, і ніхто її в лікарні не провідував, бо нікому не треба була сирота, хвора, до роботи не гожа.

Уже зосеніло, як зрослася нога, і не знала вона, куди їй податися, до кого прихилитися, голій та босій, без шеляга за душею. А був у лікарні фельдшер, який Христі ногу лікував, і жінка його медичною сестрою робила. І казали вони Христі: «Дівчино! Куди-бо ти підеш на зиму глядючи? Хто тебе, сироту, жде у твоєму Пакулі, хто тебе виглядає? Зоставайся ліпше у нас, дітей наших глядітимеш, поки ми на роботі!»

А в їх се ж двоє дєток було малих, хлопчику— годика три, а дівці — уже трохи болем. А самих їх, хазяїв моїх нових, мало коли й дома бувало. Бо се уже ж тая розруха страшна почалася. Дак яни то на роботі, то на мітингах і зборах усяких-чисто. Бо яни обоє були грамотні. Дак я до тих дєток їхніх приліпилася душею, наче до рідних. І пробула я в них годиків зо два. А тади ж власть мінялася, як погода восени. Людяки чужі у них на квартирі частюка збиралися, усе про політику гомоніли між собою. Я ж не вельми до їхньої гомонки дослухалася, а тольки своє знала: діток і кухню. Калі ж почали гомоніти усі: білі підходять, білі. Хто з радістю та надією гомонів, а хто — зі страхом великим. А в ті годи — кого тольки не перебувало у Мрині нашому! І німці та гетьманці, і червоні, і білі, і якісь ще зелені. А яких тольки прапорів ми не надивилися: навіть з чорними прапорами вояки по місту гайсали, а на них — череп та кості, тих я найболєй боялася. І всі — стріляють, стріляють!

А се вже так повернулося, що білі знову на підході. Калі ж серед дня якось прибігає хазяїн мій з лікарні і наказує розтопити у печі. А яни будиночок на околиці Мрина знімали. І дістає хазяїн мій ікони з покутя, усі до одної, дістає йон ікони з божника на покуті — та в піч, у піч! Дак я ще не знала, про що се-бо йон так робить, слізьми гіркими розливаюся, бо се ж гріх великий — ікони палити. А вже по тому жонка його призналася мені: «Так треба було, бо в іконах ховали ми папери, які не мусять білим на очі потрапити».

Дак фельдшера, Іваном Митрофановичем його звали, прямо з лікарні нова власть забрала. А до нас примчали надвечір, мо сотня їх, на конях. Усе в будинкові перерили, папери шукали. А дєток, хазяйку і мене — на вулицю, на мороз вигнали. Бо се вже якось що під зиму яно було. А вже людяк з дворищ навколишніх зібралося, подивитися на горе чуже завжди охочі знайдуться. Дак яни, сусіди, і гомонять до мене: «Христе, скажи солдатам, що ти туточки — чужа чужина, у наймах, вони тебе і одпустять, і підеш ти, дівко, на всі чотири боки, куди тобі шлях стелитиметься». А я їм і одказую: «Яка ж я чужа хазяям своїм, якщо дєтки їхні для мене наче рідні? І хазяї мене не обижали, з вулиці, щитай, мене підібрали, одягли й зігріли. А за добро тольки добром платити треба». — «Дурна ти, Христе, — сміються з мене людяки ті.— Ні за гріш ти пропадеш через добрість свою. Хіба тепер таке врем'я, щоб про добро для інших думать? Тепер такеє врем я, що кожен рятує себе, як може». Не слухаю я гомонки їхньої, а на своєму стою: «Яке ні врем'я, а людяка людякою має зоставатися, не скотиною бездушною». Хай і дурна, думаю про себе, а якою вже вродилася, такою й буду, якщо й помирать доведеться.

А в моєї господині та коса була довга і чорна, як смола. Дак прив'язали її солдати, косу господині моєї, до хвоста кінського і повели по вулицях мринських, а нас — слідом погнали. Я дєток за руки вела. Верхівець погнав коня, хазяйка моя упала, билася на землі мерзлій, струпчатій, а людяки слідом бігли й кричали: «Більшовичку в тюрму везуть, більшовичку!» Аж їхав начальник військовий назустріч, йон наказав — і одв'язали господиню мою од коня. І далєй уже вели разом під дулами рушниць.

І посадили нас до підвалу, там ще люди були, і ми там сиділи. І ніхто з начальників нас не запитував, хто ми і за які гріхи туточки. А одного дня повели нас на другий поверх тюрми, поставили коло вікна, щоб дивилися ми, як червоних будуть розстрілювать. Дак вивели їх, вісім людяк, Іван

Митрофанович наш. — теж серед тих вісьмох. Вивели-бо їх, до стіни кам'яної поставили і на очах наших постріляли. І ми бачили, як мозок та кров бризкали на стіну тюремну. Дак у дівчини нашої, яку я на руках тримала, після того не лишилося жодної волосини на голові, як тарілка голова зробилася. А хлопчик — той заїкатися став і заїкався, докуль і я була з ними. А була я з ними, бо мене, і дєток скоро випустили з тюрми, так начальство вище розпорядилося. А матку їхнюю як забрали серед ночі з підвалу того, так і досі не знаю, не відаю, де вона, бідна, поділася. Гомоніли люди, що кудись за місто її вивезли і тамочки розстріляли.

Дак вернулася я з дєтками на їхню квартиру і доглядала їх, як рідних, у лікарні, де я колись лежала з ногою переломаною, підробляючи на себе і на дєток своїх. Хоч були й такі, що казали мені: «Що се ти, дівко, коло більшовицьких щенят так убиваєшся?» — «Дєтки є дєтки, — одказувала я, — більшовицькі яни чи чиї. Бог вклав у душі наші любов до дєток, і я любові тої з душі своєї ніколи не виполю». І так було, доки й червоні не повернулися.

А як повернулися до Мрина червоні, приїхала з Москви сестра моєї господині, стрижена така, і дєток тих забрала до себе. І болем я про них нічого не чула, болєй я їх не бачила. А душа й досюль за ними болить, як їм, сиротам, у світі сьому пришилося жить і поживать…

А як робила Христя в лікарні санітаркою, — це уже червоні знову у Мрин прийшли, — привезли поранених з-під лісів Синявських, і Євмен, син Пантелія Отроха, серед них був. Бачила вона Євмена часто, ще як служила у П'явків, бо землі їхні межували. А як сестра його старша од родів померла, була Христя на похороні: плакав Євмен за сестрою, наче мала дитина за матір'ю, і дивувалася Христя доброму серцю його. Бачила його Христя і словом перемовлялася колись у полі, через межу, а це — ледве упізнала: з лиця Євмен білий став наче крейда, очі запали, а на губах — піна кривава, груди йому прострелило. І мовив лікар у коридорі лікарні, як оглянув пораненого: «Цей уже — не жилець на сьому світі».

І плакала Христя нишком, хоч смертей у лікарні на все життя своє подальше надивилася, плакала, бо дуже шкода було Євмена. І не відходила вона від односельця свого ні вдень, ані вночі, з ніг падаючи, бо поранених та хворих у палаті — ступити нема де, одне на одному лежать, крики та стогін — страшно слухать, і кожному нянечка потрібна.

Залишалася Христя після зміни своєї біля Євмена, зуби йому ложечкою розціплювала, щоб силоміць напоїти й нагодувать, брала руку його холодну у свої долоні гарячі, теплом своїм ділячись. І стало потроху до Євмена життя повертатися. І дивувався лікар, коли палату обходив, що його вчені пророкування не збуваються. І казав лікар, на Христю, санітарку, поглядаючи: «Чиєсь добре серце на сім світі цього чоловіка притримує, не дає душі одійти». І випливали запалі очі Євменові з глибин лиця його, як зорі випливають після заходу сонця з глибин водних, на тихій річці Синявці, у Пакулі. А як розплющив Євмен очі уперше, довго дивився на Христю. Аж по довгій хвилі запитав: «Хто ти, дєвко?» — «Я — Христя з Пакуля, що наймичкою була у П'явків». І усміхнувся Євмен блідими вустами: «Добра душа у тебе, Христе».

І була зима, холодна та довга, але поволі весна зиму переважувала. А як зайшлося на весну, почав Євмен підводитися з ліжка, і у двір виходив, спираючись на плече Христі, І сидів він у дворі подовгу, на першому весняному сонці одігріваючись. І крига смерті відтавала в нім, і ставали руки його теплими, і кров знову струменіла в тілі його.

І розказував він Христі: «Як примчали у Пакуль денікінці, ховався я в коморі, під дощатою долівкою, щоб у військо їхнє не йти. Не хотів я воювать, а хотів землю порати. Хазяйство, ти знаєш, у нас велике, батько вернувся з миколаївської, газами отруєний, на очі майже не бачить, а матка, се ще жива була матка моя, але вже із тифом повторним лежала. Зайшли вони до хати, усе в скрині перевернули, за мене питають. Дак матка не здоліє і одвічать, а батько кажуть: «Я уже не тольки сина, я й стежки перед собою не бачу, з наказу царя вашого очі на полі бою залишив». Дак вони батька нагаєм хльоснули, гроші із прискринка забрали і пішли. А як червоні вступили, я матку хоронив. По матці ми саме поминки справляли. Аж двоє у шкірянках — через поріг: «Ти — мобілізований у Червону пролетарську Армію!» А я й гвинтівки у руках за жисть свою не тримав, тольки плуга та ціпа мої руки знали. Аж привели нас у Мрин, політграмоту прочитали, і третього дня — в Синявські ліси, там, кажуть, банда, супроти Совітов воює. Зброя — у командирів тольки, а у нас, сірих, — самі палиці. А там, у лісах Синявських, не банда, а офіцерський білий загін. Лісами той загін пробирався, фронт наздоганяючи, люди обстріляні, миколаївську пройшли. Ну і поклали багатьох наших на болоті, бо ми самі під кулі підставлялися через революційний тузіазм командирів і наше нерозум'я воєнне. І замерзав я на болоті, із жистю молодою прощався. Але доля судила, видать, інакше».

І відтавав йон коло мене душею потроху, і земля після зими довгої відтавала, весна брала своє, і пахла йому земля розбуджена.

І казав Євмен до Христі так: «Христе, уже не вояка я, бо наскрізь прострелений і кров'ю досюль харкаю. А коло землі я ще сяк-так зможу, докуль ноги мене носять. Виходь, дєвко, за мене, сама доля нас звела. Виходь за мене, та вернемося у Пакуль, та будемо хазяїнувать. Бо стольки людяк тепер у світі, які руйнують і убивають, а комусь же треба сіять та молотити, бо людяка ж, хоч і революції та війни навколо, не самим тузіазмом живе, а хлібцем святим».

Так гомонів до мене Євмен у дворі больнишному, і відповіла я йому: «Буде, Євмене, як ти скажеш». Бо душею дівочою хилилася я до Євмена здавна, ще як через межу у полі на його з-під хустки подивлялася…

Був день квітневий, сонячний, як рушили вони з міста. Христя вузлика з сякою-такою одежиною несла, Євмен — на кастура опирався, бо ще слабий був. Уже Будище вони проминули, коли наздогнала їх бричка, добрими кіньми запряжена, а за бричкою — троє верхівців з гвинтівками. У бричці поважно сидів начальник, у шкіряному картузі, у чорній шкіряній куртці і в штанях червоних. Кресанув він поглядом гострим по Євменові та Христі на узбіччі дороги, до коней нокнув, і побігли коні. Багно з-під коліс, бо й серед літа тут не висихало, а це ж — весна, на піших бризнуло. І було лице начальника під кашкетом шкіряним молоде, але набубнявіле вже од влади над людьми. Уже десь бачила це обличчя Христя, але не могла пригадать, аж поки Євмен не озвався: «Се ж чи не Громницький Михаль поїхав бричкою? Ще перед денікінцями гомоніли, що йон тепер у міліції: не підступись, не підійди… А я ж із ним колись корови пас. Бач, і йон на хвилі сплив, у штани червоні вбрався…» І згадала Христя: «Дак і я з Михалем у піску кублилася, як ще малими були ми. Батько його в економії робив, а випить дуже полюбляв. І мій батько у свята до монопольки навідувавсь, і мене брав, щоб матка менше сварила. Погодєй Громницькі кудись далеко виїхали. А тепер уже йон сього не згадає, як до нової власті приліпився, начальником став».

І прийшли Євмен та Христя в Пакуль, і стали вони на землі робить.

Не ти, людяка, владаєш, а судьба тобою, і се правда свята. Се ж бо яни, Євмен і Христя, через межу скольки переглядалися, а межі тої не переступили. І так треба було, щоб у лікарні яни стрілися, і вже навік. Ой бальна я, больна, а больботухою зробилася, старе врем'я споминаючи. Дак стали яни хазяїнувать, а в Євменового батька, Пантелія Отроха, було хазяйство: дві корови дойні, три свині, хата з коморою і сінцями, під соломою. Се вже Пантеліїху Бог забрав, діти дрібні лишилися, Євмен серед них — большак. Сам Пантелій ледве стежку бачив, з війни миколаївської. Був у них город коло хати, і поле в степу, за Поповою долиною. Дак усе теє на Христині руки лягло каменем тяжким, бо Євмен ще слабував, поранений був у Синявських лісах. Усе посадити, прополоть, зібрать, конопельки вирвать — бідні вони, бідні, ручоньки женські. Була я наймичкою у П'явків, признавалася Христя, було мені важкенько, а стала я господинею — ще важчей. Ой, робили ж тади люди по-страшному, ой робили! А се ж Христя уже дитятко носила.

Тут уже власть совітська укріпилася, стали в людяк хліб одбирать. І прислали у Пакуль Михаля Громниць-кого — по викачці. Викликав йон Євмена Отроха: «Щоб ти до неділі дев'яносто пудів здав». Се мислимо — обкласти так? Вертає Євмен од Громницького, ми з мужиками попові хліви розбираєм і сільбуд будуємо. Се вже у годі двадцятім. А через що знаю, коли було, бо скалічів я біля тих хлівів. Наснилася мені попадя, як ми хліви розбирали: наче стоїть вона наді мною і каже: «Не чіпай мого добра, бо весь вік згадуватимеш…» А се вже вона на тім світі була. А я молодий був, дурний, не послухався: сільбуд, сільбуд, танці-гранці… Хліви попові — з дубового колоддя. Ми ще, правда, трохи випили, для смілості, таки ж не своє розбираємо, тади ще не звикли, се вже познєй: усе — нашенське… Самогоняку уже наловчилися гнать, скажена була самогоняка. Ну і не втримали хлопці колодяки, покотилася вона і ступню мені розтрощила, і весь вік ходжу наче в дерев'янім валянку, весь вік попадю згадую. Награвся і натанцювався… А попадя — вона і при жисті бідовенною була, сам піп її боявся. Се ж як вона з сього світу пішла розкажу. Як прийшли червоні, послі гетьмана вже, у зборні штаб їхній був. І зайшли до попа двоє солдат, побачили крісла, добрячі крісла, з дерева червоного, вони ще у нього од батька, отця Серафима. Солдатики за тії крісла — і з хати. А попаді дома не було. Тольки вони через поріг, аж од воріт — попадя: «Грабіжники! Бандити! Ви наживали сеє добро?!» Дак солдатики, недовго думаючи, хто тади роздумував, за тую попадю, біля хліва поставили і розстріляли, за контрреволюційну пропаганду… І кавкнуть попадя не встигла. А попа — в штаб, із штабу — у мринську в'язницю, трохи не пропав йон там, але вернувся з денікінцями. Ну, та я ж про Євмена Отроха гомонів. Вертає Євмен повз нас, а ми хліви попові розбирали, вертає йон од Громницького, ми й запитуємо: «Що-бо яно там?з А що, одказує Євмен, хіба не знаєте: людей давлять, та й годі. Хтось Громницькому слова ті Євменові і підніс скоренько. Людяка — вона скоро душею оскотинюється, ой скоро! Тольки ж не я піднісся Громницькому, не я, мені вже помирать скоро, брехать не буду, а такий серед нас знайшовся. Власть за тії годи у нас, мо', десяток разів мінялася, були такі: що кожній власті лизали… Дак тольки ж такі, скажу вам, і виживали. Ну, Громницький арештував Євмена — контрреволюція! — і в Мрин під вартою спровадив. А там як розбиралися тади: ще слова не сказав, ще тольки подумав, — а вже контра, і в «штаб Духоніна», на той світ значить. Але Євмену поталанило, що йон за червоних воював, поранений був у лісах Синявських, розпиталися, шию намилили, щоб язика за зубами тримав, і відпустили. Відпустили то відпустили, а хлібець здавать треба. Тольки йон хлібець здав, до зерняти із засіка вигребши, а вже назначили йому свиню колоть і в Мрин везти…

Здали, здали ми хлібець, одвезли і свиню, се вже, радіємо, квиті перед властю новою. Аж наїхало більшовиків з міст далеких, мо' із самого Пітера, — землі важко. І прийшов до нас на дворище, цілий гурт їх, узяли двох, корів наших, два мішки проса у клуні стояло, а в хаті на полиці — шість паляниць, напередодні я хліб пекла — усе чисто забрали. Я плакала і ридала: я ж так трудилася, я ж так старалася, а вони усе підчистили, як розбійники, серед білого дня. І спасибі за труд мій тяжкенький ніхто не сказав. Дак я — ревма реву, а Євмен мій, як пішли вони з двору, сів на ганку і весь день просидів, мовчки, наче земля німа, і зчорнів за той день з лиця йон. Пробувала я щось забалакувать, утішать — наче не до нього, наче до каменю. А вже як звечоріло, і мовить до мене: «Якщо така вона, совітська власть, за яку я кров пролив, дак луччей не жить, аніж так жить». І пішов йон тої ночі у ліси Синявські, бо тамочки уже збиралися людяки із сіл околишніх бо їх теж сяя власть обідила. Пішов мій Євмен у ліси Синявські, а я — сама зосталася. А вже ж я дитятко в собі носила.

І була ніч місячна, хоч голки збирай, як у пісні співається. І навідався Євмен додому, бо скучав за Христею. Лягли вони в коморі: і любила Христя чоловіка, як ніколи досі.

Мо', думаю собі, востаннє люблю його, мо, і не побачу болєй.

А як задрімав Євмен після любощів з Христею, стояла вона біля вікна в сорочці самій, у ніч дивилася, бо тривожилася душа її. Вишнева гора по той бік Білорічиці — як намальована на листкові небесному, і хрест на могилі Нестора Семирозума, місячним сяєвом облитий, на півсвіту руки розпростер. Город до Білорічиці скочується, соняшники білі, як привиди, а нижче, вздовж левади, — коноплі, наче ліс. І тут побачила Христя, як заходять у двір військові, з рушницями напоготові, інші вже через тин перестрибують, хату в облогу беруть. Шарпонулася вона в сінці, засувом гримнула, гак накинула, Євмен пробудився, пірнув в одежу свою, сунув ноги в ботинки військові, батько з фронту у них повернувся, і — по драбині, що в сінцях стояла, на горище. А вже у двері прикладами грюкають, уже під вікнами гості нічні. Продер він солому покрівлі, у сусідський садок стрибнув, та городами — у коноплі. Стріляли по Євменові з двору його, аж двір весь вогнем освітився. Відсунула засув Христя, гак одкинула. Пробігли повз неї у хату, а її не зачепили.

І вийшла Христя на ґанок у самій сорочці, і молилася вона Богові, як мати покійна навчала, під небом зоряним, до місяця-повні, наче до ікони. І просила вона сили небесні і сили земні, щоб одвели гострі кулі од чоловіка її. Побігли військові у берег, вода плеснула в Білорічиці, очерет зашумів. І вже стріляло по той бік річечки, у підніжжі гори Вишневої, де чагарища. А як вернулися військові у двір, Христя усе ще на ґанку стояла, у сорочці білій, наче зіткана з пасьом місячного світла, що стелилося над городом, над двором, над селом Пакулем. І ступив Михайло Громницький до неї, і кинув ботинки військові на ґанок, до ніг Христі: «Ось, візьми на згадку про свого бандита. Бо ми його убили». І не стала Христя Ні кричать, ні плакать, бо голосу не було і сліз не було, а упала коліньми на дошки рундука, припала лицем до ботинок і цілувала їх, бо пахли ботинки живим тілом Євмена. І засміявся Михаль Громницький голосно, аж гора Вишнева одлунила: «Здуріла вона од любові та горя, хай лежить, мо’ здохне, щоб і поріддя бандитського на очищеній нами землі не стало».

І пішли військові з двору, тупіт ніг їхніх даленів у вуличках. Але вернувся один з міліціонерів скоро і мовив до Христі, що на ґанку, біля ботинок чоловікових, колінкувала: «Лежав я поранений у госпіталі і запам'ятав тебе, молодице, яка ти добра була до усіх нас. А за добро треба добром оддячувать, бо інакше ми усі скоро звірами поробимося і кров одне одного хлебтатимем. Не вбивайся так за чоловіком своїм, бо — живий він. Се він скинув ботинки у коноплях, щоб через ріку перепливти. Ми ж ботинки знайшли, самого його — не наздогнали. Але перекажи, якщо навідається ще, хай залишає лісних друзяк своїх, бо пропаде ні за що і тебе вдовою зробить». Підвела Христя голову, подивилася на небо зоряне, місячне очима, повними сліз щасливих: «Господи, дякую і дякуватиму весь вік свій, що почув ти молитву мою, косу смерті од Євмена мого одвів!» І засміявся міліціонер, уже з двору йдучи: «Чорта з два поміг би йому твій Господь, що-що, а стрілять ми наловчилися, якби не ноги прудкі твого чоловіка. Та ти хоч знаєш, скільки тепер таких, як ти, бідолах, до Бога покликують?! Якби усі земні моління, усе горе нинішнє до його вух долітало, він би давно з розуму зійшов, руки б наклав сам на себе. Ти, молодице, бачила, як мозок людський на стіни бризкає, коли з револьвера в потилицю стріляєш? Дай Бог ніколи й не бачити. А я — щодня бачу, вважай. Ніде й нікого нема над нами, звірями у подобі людській…»

Але повз вуха свої пропустила слова ті жорстокі Христя, бо вірила, що — почуто її. І довго ще віритиме вона, що мусив Євмен її тої місячної ночі загинуть, але сотворив Бог чудо велике, одвів очі нападників і кулі одвів, які вони услід Євмену посилали.

Дак Христя така вже віруюча була, така віруюча! А тади ж власть сильно за богомільних бралася: і по тюрмах її тягали, і по дурдомах. А як помирала Христя, була я коло неї до останньої хвилини її і очі закрила. І казала мені Христя в останній день свій земний: «Шукала я Бога усю свою жисть трудную. Де тольки не шукала його, Господа свого: і в церквах православних, і в штундів, і в пятдесятників, і в костьолах молилася я, думаючи, може, там Бог. А вмираю, од усіх церков земних саму себе одлучивши. Бо стольки напереживалася я, стольки горя набачилася, і свого, і чужого, що запитувала у Бога душею стражденною: що ж ти, Господи, із творінням власним чиниш, навіщо стольки людяк згубив, навіщо стольки наруги і болю дозволив?! Але мовчав Бог, а відповідали замість Бога люди, які ніколи ні в чім не су млі валися і берегли віру свою безоглядну, як золоту копійку: «Се тебе, Христе, диявол сумнівами спокушує. А благословив Бог жертви безчисленні задля покути нашої». Дак покута тамочки, де гріх. А в чім, у яких гріхах було каятися дєткам, що з голоду помирали, дєткам, яких кулі та бомби косили, тифи, дифтерити й сибірки, наче траву, на очах моїх, безсилих порятувать? І не знав ніхто з тих, хто ніколи не сумлівався, що відповісти, аби втолити спрагу мою жагучу, аби я знову повірила. Яких тольки богів змучені світом земним людяки не напри думу вали! І кожен, хто увірував, переконаний, що тольки його Бог — істинний, і кожен Бога свого, наче рядно, на себе тягне і ненавидить ненавистю чорною брата свого, який у Бога іншого увірував. А відкрилось мені жистю всією моєю: не слова і не церковні співи, а тольки добро, яке творить людина на землі, і є та єдина молитва, яку чує Господь. Бо добро і є Бог. А ще є таїна велика світу сього, але нам тут, на землі, не розгадать її, таїну тую. І тольки як залишимо одежі земні, — тіло своє, і випурхне душа наша на волю, у світи небесні полине, тольки тади осягнемо, хто ми і навіщо туточки гостювали…» А як померла вона, Христя, душею у добрі скупана, і в труні лежала, дивне лице її було, лагідне і прояснене, наче пасьмо сонячне на нього лягло, наче і вправду тольки послі смерті знайшла вона теє, що усю жисть свою трудную шукала…

А я ж подругувала з Христею весь свій вік. Калі ж ішла вона із світу сього, у больниці я валялася, наче та колода, хоч і молодша од Христі роками. Дак валялася я в больниці, і так мені плохенько-плохенько. А тут ще приїздять із Пакуля провідать мене і кажуть: уже одмучилася Христя. Дак мені ще плохіше стало, а помирать все одно не хочу: так неждано болєсть мене ухопила, що ні горілочки на поминки я не вигнала, ні одежі, як годиться, на смерть не приготувала, у роботі все та в роботі. Аж сниться мені Христя. Сниться мені Христя, як жива, тольки скляна наче вона зробилася: стоїть переді мною, а Вишневу гору крізь тіло її видать. І гомонить до мене Христя: «Я уже тобі, подруго жисті моєї, і місце тутки пробрала, а ти все чухаєшся там. Не дуже збирайся і про одежу на смерть не дбай, бо усе теє — порох земний. Бо як опускають труну у землю, то вогонь горить, і людяка крізь той вогонь пропливає, і згоряє усе без сліду, і тольки душа од людяки зостається, бо душа — се той же вогонь, тольки не видимий йон для вас, земних». Поплакала я за Христею, і якось легшенько мені зробилося, і стала я оклигувать потроху, та й досюль гаюся на землі. Бо як повернулася з больниці додому, то город, то скотина сяка-така, то невістці біля онуків помогти треба, нема коли за клопотами й померти.

Дак вона, Христя, на старості щось знала, щось їй одкрилося од богів її, і не гомоніть мені іншого. Се ж, мо', дванадцятеро дєток у них з Євменом було, на полу, як сьогодні помню, покотом вони спали. А Христя прибіжить увечері з поля, тади ж од темна до темна робили, прибіжить вона з поля і по головах, наче курчат, лічить дєток своїх — чи не заблукало котре за день в чагарях та ярах. Дванадцятеро, мо', народилося в них, а мерли — як мухи, те од голоду, те од холоду, те од хвороб. А троє синів її уже у війну останню головами наклали. І зостався на сім світі із дванадцяти дєток син єдиний. Аж на Сахаліні йон служив, у льотчиках. Як злягла Христя, послала телеграму сільрада: помирає матка твоя, якщо хочеш, чоловіче добрий, живою матір свою побачить, поспішай, хоч на крилах лети. Дак начальство і вправду йому дозволило, сам опосля розказував. І летів йон літаком своїм військовим до Києва, а може, якусь оказію придумали. Летів йон літаком своїм до Києва, а в Києві генерал свого вертольота йому дав, бо в початі син Христі і в чинах немалих. Дак опустився вертоліт у полі, за городом Христі, се ще Пакуль був, ще не засвітилося зловісна небо за лісами Синявськими, ще про змія, який вогнем дихає і данину людьми живими бере, тольки з казок ми знали. Дак опустився вертоліт у полі, за городом, і вийшов з нього син Христі, у погонах золотих. А я саме прийшла Христю провідать і чула гомонку її з гостем дорогим. Христя й питає його: «Чи ж бо високо ти, синку, літаєш?» Той засміявся: «Ой високо, мамо!» — «Бач, — зітхнула Христя, — високо ви тепер літаєте, мо', й на сьомих небесах, а Бога дістатися не можете, тілам неба аж забагато, а душам вашим висоти не хапає…» Промовчав син, а далєй і питає: «Якщо є він, Бог, чого ж він до тебе, мамо, все життя твоє такий немилосердний був, хоч ти його шукала і вірила?» — «Бог, синку, на усю землю і небеса — один, а нас, старців, у його — багато, — так відповіла йому Христя, далєй і запитує в сина: — А чи правда-бо, що вже людяки і по місяцю, як я — по двору, ходили?» — «Правда, мамо, правда». — «Дак се ж я їх і бачила. Висів місяць над самою горою Вишневою, а я поплелася на гробовище свого Євмена провідать…»

Се правда, вона така була в старості, що й серед ночі де хоч бродила, як мана.

«…Пішла я на гробовище свого Євмена провідать, — се Христя розказує,— сиджу біля могилки та й гомоню з ним. Калі підвела очі, аж на місяці, а повнющий такий був місяць, вогник горить і димок курить. Се вони, ті, що з землі прилітали, вечерю собі варили». Дак син мовчить, не знає, що матці й казать, думає, що се вже матка заговорюється. А вона із самою молоду такая була, мовчить, мовчить, а далєй як скаже. — де воно, думаєш, і береться в неї, людяки неграмотної, з Паку ля задрипаного. Тоді Христя й гомонить, і сеє мені у голову мою дурну вбилося, і познєй, як той зміюка в Чорнобилі прокинувся, я усе згадувала: «От ви, синку, так високо в небі літаєте, а тамочки зорі висять. А як зачепите ви колись лєтавками своїми зорю, та зіб'єте котрусь, і впаде зоря на землю і все живеє на землі спалить? Не віриш ти матці своїй теперечки, думаєш — дурна матка, хай собі балакає, хай набалакується на порозі в смерті, скоро піде й двері за собою зачинить. А моє сердечко бідне болить за усіх вас, хто на цій землі зостається. Болить воно, бо віщує: долітаєтеся ви, грамотяки, дотанцюєтеся на головах своїх до горя великого. І пече мене знаття сеє, коло серця, як сибірка, пече. Бо жаліла я усю жисть свою довгу живу живину — і людину, і скотину, і рослину, і на тім світі жаліть та переживать буду, калі душа моя разом з тілом не помре. Бо усе воно жисті радіє і у всьому хоч крихта душі живої, вічної, та є. А ви, літуни-грамотяки, думаєте, що вже І оспода за бороду взяли і ніщо вам не треба, окрім як вище літать та глибше копать. Корова ж, синку мій, і та — у загорожі лежить, жуйку жує, а в небо дивиться, Бога виглядає…»

І текло життя Христі день за днем, ніч за ніччю, як ріка біжуча, повна води прибутної. Текло життя її в тривозі великій, а вже Христя дитя носила, уже їй живіт був важкий. І зробилася од тривоги тої за Євмена свого чорна як ніч, без кінця була думка за ним, і стояв він у голові її, наче карточка. Просила вона усього, що є на світі, аби не пропав він навіки в лісах тих, аби повернувся до неї. Просила вона сонечка, аби приглянуло за Євменом і зігріло його. Просила вона місяця, щоб висвітлив Євменові стежечку додому. Просила вітру, щоб не дув на Євмена сильно, а тільки обвівав злегка. І дощу просила, щоб не лив леєю на Євмена її, бо нема Євменові у лісі у що переодягтися, нема у що перевзутися. І Бога Христя просила подовгу, падаючи щоночі на коліна перед іконами.

Але мовчав Бог, тільки зирив на неї з ікон суворо і сумно.

І прискакав до її двору Михаль Громницький на білому коні, ще із стаєнь панських, а сам — увесь у шкірі чорній, наче гадюка. Прискакав він до хвіртки і загукав на всю вулицю: «Хазяйко!» Вийшла Христя на крик той і привіталася, бо знала вона Михаля з тої пори, як ще в піску дітьми греблися. Але не відповів Громницький на привітання її, а закричав голосом страшним: «Де бандит твій?!» І були у нього не людські, а звірині очі, стільки люті в них. «Михаль! Що ти визвірився на мене, наче вовк лютий? Хіба ти не знаєш, де чоловік мій? — мовила Христя голосом добрим. — І хіба ж бо ти уперше мене бачиш, що лютуєш так? Хіба не разом росли ми у бідності та скруті житейській, з полотна та землі,» не з шовків? Я такого ж бідного роду-племені, як і сам ти.

І теперечки я гола як бубон, у мене нічого не зосталося, окрім оцьої хати і дитяти в мені, бо усе, що за чоловіком моїм, Євменом, дісталося, усе новою властю одібрано. Бог послав мені долю чоловіка мого, і я мушу її розділить, бо люблю його і в церкві на жисть із ним благословлена…»

Але не слухав слів Христі Михаль Громницький, од власті над людьми хмільний, наступав на Христю лихою годиною: «Де твій бандит, питаю?!» — «Не знаю, не відаю, де мій чоловік нині, — одказувала Христя, — мо, і в живих його досюль нема. А як ти, Михаль, спраглий такий крові людської, напийся моєї, червоної, яку у мене матка моя влила, бо я тепер із ним, Євменом своїм, ціле одне перед Богом і людьми». А Громницький сонце заступав перед Христею, конем на неї наїжджаючи і вимахуючи наганом: «Востаннє питаю, де бандит твій?!» — «Не знаю, де чоловік мій, — тяжко зітхнула Христя. — Калі б знала я сеє, навколішки б поповзла, бо рве мою душу до нього». Тоді натяг вудила Михаль Громницький, рвучи губи коневі, і піднявся кінь білий на задні ноги, повиснув над Христею. А Христя руки на животі склала, дитя своє затуляючи, бо вже озивалося дитя в ній, і глянула вона у вічі коню своїми добрими очима. І впокорився кінь перед добротою очей її, як колись, на пасовищі, бугай, що вже був батька її на роги підняв, упокорився і відступив од неї, і поніс Громницького через городи до кручі навісної, хоч як натягував вудила вершник. А Христя дивилася услід Громницькому і думала: «Прости мене, Боже, але бодай йому за сльози людяцькі весь вік горя, як мені тепер».

І в три рівчаки сльози з очей моїх ллються. А тади стала я душею потерпать, бо ж се я людяці, яка ні є вона, зла усякого бажаю? І воскресло добро у душі моїй, бо мертвіє душа без добра, всихає, як дерево без води. І подумала я до Михаля Громницького: «Хай Бог розсудить тебе за твою неправду на суді страшному, а я — не суддя тобі». І стишився білий кінь під ним уже на шпилі кручі, над самим проваллям. Послі випадку того забув Громницький дорогу до нашого двору. Але мене — не забув йон, ой не забув.

Останні дні доношувала дитя своє Христя, а в полі робила, бо не було за ким вилежуватись. А як жала вона просо, біля Страхолісся, під горою Круковою, вхопили її перейми. І страшно Христі зробилося, бо уперше таке з нею, і думала вона, що вже помирає. А ніде ні душі не було, тільки Кузьма, син Семирозума, тюкав сокирою угорі, вибудовував млина свого на попелищі, замість німцями спаленого. Порачкувала вона по схилу гори, а вже поперек рвало, наче пилою її навпіл розпилювали, і впала неподалік вітряка недобудованого, геть знесилена. І побачив її Кузьма, син Семирозума, підійшов ближче: «Що з тобою, молодице?» — «Калі б та не прийшло мені времечко народжувать», — одказала Христя, і від болю непереносимого потьмаріло їй в очах.

Тоді покликав Кузьма матір свою Уляну Несторку, вона бабувала по селу, хто кликав. І зійшла Уляна на гору Крукову, до млина, що його син її Кузьма зводив на попелищі, і поклала вона долоню свою на банякуватий живіт Христі, і біль її відпустив. Розплющила Христя очі, побачила Уляну Несторку над собою і з лиця перемінилася. Боялася Уляни — відьма вона, казали в селі. Сам Євмен розказував Христі. Вертався він з хлопцями із Крутьків, до дівчат тамтешніх підходжували, ніч темна була, аж котить колесо вогняне назустріч. Тут півні на хуторі заспівали, і пропало колесо, наче привиділось, а Уляна Несторка, у чорному вся, край Чумацького шляху стоїть, до хлопців сміється, що полякалися. І свекор розказував Христі: свекруха покійна з Уляною Несторкою не в ладах була, то поробила їй Уляна так, що вим'я в корови їхньої як скло стало, мусили гадючі яблучка варити і одпоювать корову, хтось підсовітував.

А Уляна усміхнулася, наче думки Христі прочитала: «Не пужайся, молодичко, зла я тобі не зроблю, якби й могла та хотіла, бо ти у добрі од роду душею скупана. Трудненько тобі у світі сьому житиметься, але скочуватиметься із тебе зло, як вітер з даху. Євменом своїм і свекром ти щодо мене напужана, але то все свекруха твоя покійна розбрат між нашими кодлами сіяла, бо приймак, мій Гаврило Латка, як був розор у Пакулі, клуню батька її, Сидора Воловика, разом із збіжжям спалив. Не знала ж бо вона, покійна, що онука її на руки свої я прийматиму. Довірся мені, Христе, я тобі поможу».

І довірилася Христя Уляні Несторці, і народила сина під вітряком, якого Кузьма будував на попелищі, на горі Круковій, народила вона сина, коли сонце червоне опускалося за ліси Синявські. І казала їй Уляна: «Дужий і кмітливий буде син твій, бо на горі, під вітряком йон на світ білий з'явився. Не стелитиметься йому жисть м'яко, але й крізь камінь часу проросте йон, а далєй — пелена червона, як сеє сонце вечірнєє, дорогу його застеляє, і далєй не бачу я вже нічого».

Сонце сховалося за ліси Синявські, і виплив місяць над Страхоліссям, а вони ще були на горі Круковій, бо спочивала Христя після мук своїх породильних. І запитала Христя в Уляни Несторки: «Чи правду людяки пакульські гомонять, що ви наперед усю жисть нашу знаєте? Дак скажіть мені за чоловіка мого, Євмена, чи побачу ще на сім світі, бо оплакую його щодня й щогодини не слізьми, а кров'ю». Одказувала Уляна Несторка, по небу вечірньому очима мандруючи, наче гадала по зорях: «Люди набалакають, тольки слухай. А правда та, що тяжку ношу я несу, покійним Нестором на плечі мої перекладену, — потомне прозирати крізь завісу годів. Се мука велика: знать, передчувати, бачити завтрашній день, а помогти, змінити щось — сили не мати. Приходить до мене людяка — ще сміється вона, ще світові радіє. А я уже бачу, уже знаю, що не житець вона на світі, уже тіні од неї нема, уже привиддя се, а не жива людяка. І перевертається душа моя з жалю до неї, а мушу сім замків на вуста свої вішать. Не хотіла б я сю ношу нести, і нікому не побажаю такого, і не передам нікому, навіть якщо й померти не зможу, дання не передавши. Хай лучче я буду примарою до судного дня по землі бродить, аніж передам іншій людяці горе своє. Не треба людям знать про день завтрашній, дай Бог їй душі і серця — день нинішній пережить. Дак скажу і про твого Євмена. Ступить йон, ступить на поріг батькової хати. І довго ще ви брестимете укупі по жисті сій, як по лісу дрімучому. Але як бреде людина по лісу дрімучому, надіється вона: ось за тою грядою темною— край лісу, сонечко світить і стежка до хати рідної через луг квітучий в'ється. А в пущі житейській кожен просвіт — лише полявина, а не край лісу темного, лише продих. І брести людяці від надії до надії, докуль не ляже вона у землю, як дерево, на корню струхлявіле».

І була уже ніч пізня, коли ступила Христя на дворище своє з дитям на руках, у хустку оповитим. Свекор у клуні бив ціпом по снопах, бо однако йому, сліпому, день чи ніч під небом. Стала Христя у проймі дверей, місяцем висвітлена, і мовила: «Ось, тату, вернулася я з поля з онуком вашим на руках. Уляна Несторка прийняла його на руки свої і пупа пов'язала». Поклав свекор ціпа, пішов назустріч голосу Христі, узяв онука на руки свої. Сльоза скотилася з очей його невидющих, упала на личко дитяти: «Хай буде йон дужий і щасливий, мо', йому лучче врем'ячко судилося, аніж нам». А з клуні ковзнула сова безшелесне, чорною, скумасною тінню зависла над ними. Бачила ту тінь Христя, і серце її кам яніло од передчуттів лихих. Але нічого не сказала свекрові, слова Уляни Несторки пам'ятаючи.

Дак і правду ж та сова віщувала, ой правду! Се ж вона, Христя, уже вирвалася із снігів архангельських, уже вона в колгоспі за ложку борошна робила, і не чіпали її. А свекор її у Раду лі, у сина середульшого, що тамочки у приймах, голодную весну перебував. І був його рот у синовій родині зайвий, бо вже дєтки синові з голоду пухли. І побрів йон з Раду ля, щоб у землю пакульську, коло жонки своєї, покійної давно, лягти. І побрів йон з Раду ля, але заблукав, бо стежки вже зовсім не бачив. Аж передали Христі із Скитка люди хутірські, які на цегельні в Пакулі робили, що свекор її під вербою край шляху лежить і смерті дожидає. А вже тади таке врем я настало, що і рідніші люди одне до одного чужіли, голод душі з тіл виморював, як дим — бджіл із дуплянки.

А се так було, се я помню, хоч і страшно пам'ятать. Звірили людяки, звірили, се правда. Роман Колумбет сестру рідну, молодшу, зарубав і дєток своїх годував тілом її. Се уже познєй одкрилося, як помирав йон і боявся померти з важкотою такою на душі.

А Сонька-людоїдка, дак тая дєток до себе заманювала, дєток, що, голодні, на пароплави із степів брели, а їх з пароплавів зганяли. Біля причалу вона, у хатці без штанів, проживала. Дак заманювала вона дєток, убивала їх, бідних, котлети з тілець їхніх смажила і біля причалу ними підторговувала. Докуль міліція її не заграбастала і невідь-де поділа. Правда, се правда, хоч і нелюдська правда. Як будувався, уже по війні, на місці хатки Соньчиної Павло Коршак, дак розвертали плацок бульдозером, сім черепів маленьких, дитячих, одрили на хатищі, рядочком вони і лежали.

Ага, так переказали Христі, що свекор її під вербою, біля хутора Скиток з голоду помирає. А вона уже і сама од вітру хилиталася. Одпросилася вона з роботи і побрела до того хутора, хоч і казали їй люди, які з нею у полі робили: «Христе, не будь дурна, думай болєй про себе та про дєток своїх, її по свекру твоєму і так земля давно скучає…» А тади се ж Студниця розлилася, бо зима перед тим видалася сніжна. Брела Христя навпрошки, щоб шлях скоротити, і по коліна у воді, і по шию. Прибрела вона до тої верби, під хутором Скиток, а вже свекор ледь зіпає, весь у нужі та мурашках. Наламала вона гілля з верби, змела з діда нужу та мурашок. А де ж бо се Євмен був?

А Євмен — чи не в снігах архангельських горе горював. Змела вона нужу та мурашок із свекра, а свекор до неї г каже: «Христе, хіба тобі до мене на сю лиху годину? Залиш мене тут, уже земля пахне». А Христя і одказує свекру: «Покуль ми, татку, люди, покуль душа живе в тілі,— мусимо по-людськи одне з одним чинити». І заплакав Пантелій Отрох: «Дошукуєшся ти, Христе, Бога на землі і на небі, а Бог — йон у тобі, у душі твоїй добрій до людей». Нічого не відповіла йому Христя, а взяла тачку у крайньому дворі хуторському, бо вже тади багато хат порожні стояли, вимирали люди, узяла вона тачку, поклала на тачку свекра свого і повезла його із сил останніх шляхом Сіверським у бік Пакуля. А як дотягла тачку із свекром своїм до гори Холодної, уже Пакуль видні вся, тут і помер Пантелій Отрох. І плакала Христя над свекром, як над батьком рідним. Ще були люди, і ще були сльози в людей. А їхав мимо з поля Нестор, онук Уляни Несторки, син Устима та Оксани, загиблих давно. Увірував Нестор у власть нову змолоду, партійний був дуже.

Увірувать увірував, а серця живого вірою тою не убив. Бо йон же не для штанів з капшуками жив, а думав, що все, що робиться новою властю, для людей робиться, як не для нинішніх, то хоч для тих, що завтра житимуть.

Побачив Нестор Христю, що над тілом свекра побивалася, розпитав про все. І поклав він тіло Пантелія Отроха на воза, і Христю посадив поруч себе, і в Пакуль одвіз. І лежав Пантелій Отрох ніч у хаті своїй, а уранні прислав Нестор людей із колгоспу, і похоронили вони Пантелія на кладовищі, біля жонки його, де Христя показала.

Але не минулося Нестару, сину Устима та Оксани, бо Громницький написав на його в район, що куркулів колгоспом хоронить. І тягали його за сеє довго, докуль і не затягали.

Дак се уже гомонка друга.

А був у Пакулі здавна єврей Шльома, торгував він біля причалу, свій рундук мав. Носили йому рибаки пакульські рибу, а він рибу ту до Мрина возив, перепродував жидкам мринським. Була у Шльоми жінка Сара і троє дітей малих. Шльому червоні мобілізували, як на денікінців ішли, в обоз їхній, добрі коні мав Шльома. А Сара далі з дітьми у Пакулі проживала. А вже вовчарі довкола Пакуля, по хуторах лісних лютували.

І гомоніли люди: «У Вовчара з більшовиками та жидами мова одна — куля».

І страшні вісті котилися од села до села: у Листвені вовчарі вікна й двері єврейських хат забили дошками і спалили хати з усіма, хто в тих хатах проживав.

А в Сибережі, за болотом Замглай, жиденят у колодязь яни кидали.

А в Грибовій Рудні міліціонерові, живому, живіт розпанахали й зерном набили, і покинули край шляху помирать.

І прийшла Сара до Христі в двір, і просила із слізьми на очах: «Не за себе боюся, мені уже, як Бог дасть, а за дєток своїх боюся. Скольки не просила людей, сусідів своїх, дєток переховать, страх проріс у душах їхніх: налетять вовчарі — помстяться. Хай ми з тобою, Христе, і різним Богам молимося, але ти — мати і я — мати. Переховай дєток моїх, хай перебудуть під стріхою твоєю горісні дні сії. А я тобі оддячу, як жива зостануся, і Шльома доброти твоєї ніколи не забуде. А покуль ось тобі три метри керенок, усе, що у мене є». І розв'язала вузол Сара, і гроші простягла Христі. Але одвела її руку Христя: «Не треба мені грошей твоїх, Саро, і дяки не треба твоєї, і Шльоминої дяки не треба. Бог у всіх людяк один, тольки не однако у різних племен йон зветься. А справжнє ім'я Бога — добро. І дєток ти своїх приводь, левадами, щоб менше хто бачив, бо люду різного у селі, хтось та Вовчареві піднесеться. Приводь, хай перебудуть у мене біду сюю велику». І упала Сара на коліна, і ноги Христі обійняла.

Але підвела її Христя з колін і в чоло поцілувала.

Як засутеніло, привела Сара левадами дітей своїх до Христі. Хлопчакові її — восьмий минав, а дівчатка, близнята, ще дрібніші, І лишилися діти під стріхою в Христі, і ніч тихо спливла. Серед дня прибігла Сара, їсти дітям принесла. Казала до неї Христя: «Не бігала б ти, молодице, хоч серед білого дня до мене, бо людям на роток не накинеш платок, якщо лихо постукається. А нагодувать я їх і сама нагодую, голодні не будуть». Але плакала Сара, що скучає за дітьми, і, як ішла з хати, обіймала та виціловувала їх, наче прощалася навік.

Аж другої ночі зчинилася у селі стрілянина, Христя саме дитя своє перепеленувала. Вийшла вона на ґанок, а вже небо над Невклею жевріє. І пахнуло полум'я під горою Жомирівкою, де дворище Шльоми. Побігла Христя в комору, одгорнула ячмінь у засіці, дошку підняла. Тут, під помостом, Євмен її колись од денікінців ховався. Тоді розбудила дітей Сариних, показала їм лаз при свічці, ряденце й подушку подала: «Лягайте там спатки, і щоб нічичирк, покуль я до вас не озвуся, бо горе велике усім нам буде». І дошку за ними опустила, і ячмінь по дну засіка знову розгребла.

Аж на світанку загрюкали в двері та вікна. Вийшла Христя на ґанок, вдягнена, бо піджидала гостей непроханих. Вийшла Христя на ґанок, а в дворі — повно люду озброєного. І запитують ті люди у Христі: «Де ти, дєвко, Сариних щенят ховаєш? Признавайся сама, бо як найдемо, буде хужєй тобі!» — «Як ви уже з дєтками воюєте, то шукайте, — тихо одказала Христя. — Чи мені до воєн ваших? Своя лялька коло цицьки, а мужик мій, як і ви оце, десь по лісах бігає вовком».

Дак перерили яни у хаті моїй усе чисто, і з коморі, і на горищі, і в клуні снопи розкидали, а гальки ж не одкрив їм Бог, де Сарині дєтки.

Тоді сказали люди, що в двір до Христі прийшли: «Підеш з нами до отамана, хай йон розбирається з тобою, бо нам точно підказано, у кого Сарині виблюдки». Узяла Христя на руки синочка свого, сонного., і пішла до причалу, а лісовики — за нею, півколом, наче вовча тічка. І як минала Христя гору Жомирівку, попелище, де хата Шльоми та Сари досі стояла, на очі тяжко лягло: ще диміло попелище і пір'я та пух од подушок Сариних білим снігом політувало. А як ішла Христя повз верби в березі, побачила вона на вербі старій, п ять обчухраних гілок якої, як п'ять пальців, угору стриміли, побачила вона мертву Сару, вірьовками до гілля прив'язану. А нижче, на дошці, до вербового окоренка прицвяшеній, написано було дьогтем: «Ой яка я, Сара, сміла, що й на вербу сіла, на весь світ дивлюся, отамана не боюся…»

Зайшлося серце Христі з жалю до людини, безвинно загиблої, з жалю до сиріт Сариних. Змахнула сльозу Христя, і тут самого Вовчара побачила. На бричці він сидів, залізом кованій, у шапці-кубанці і в чорнім чекмені наопаш. Бричка на крутому березі стояла, гризли вудила коні баскі, кулемет на бричці однооко дивився бік Лютежа, де матроський загін, рибалки розказували, отаборився. «Ти, Христе, що, по городах подолом метляючи, жидівським духом пропиталася, що Сариних щенят пригріваєш?» — хрипло запитав Вовчар. Було його обличчя червоне од випитого та з'їденого за ніч. «Калі б мені тольки й клопотів, що чужі дєтки. Аби хоч своєму лад дала», — смиренно одказала Христя.

Важко дивився на неї отаман лісовиків, і ніздрі його роздувалися, як у звіра, що кров учув. Тоді скочив з брички, прихилитався, брязкаючи зброєю, якою був обвішаний, до Христі і різким, нежданим ривком вихопив дитину з її рук, а двоє людей його стали між ним та Христею. І підняв він сповиток із синком Христі над краєм кручі. Унизу вода криваво червоніла — сонце над Чорним лісом визублювалося, наче згусток крові: «Де жиденят сховала, кажи скоріш, докуль я добрий!» Обмерла Христя, і тільки очі її жили на лиці білім як полотно, і струменіла з очей її сила дивна, а що то за сила — сама Христя не знала, і ніхто, не знав. Уже Уляна Несторка, як прийшла надвечір Христю провідать, про пережите нею од людей почувши, сказала: «Се, молодичко, сила добра в тобі. Хоч і гомонять, що зло всесильне, а добро кволе, як мале дитя, нерозумне, а — неправда сеє. І крихта добра для жисті болєй важить, аніж усе зло світу. Бо зло — безплідне, а з крихти добра, як із зерняти, нова жисть виростає, продовжена в часі. Так ще мій Нестор покійний казав, і я кажу».

І в'янув Вовчар у промінні очей Христі, широко розплющених, і відступав од краю кручі, і прохрипів примирливо: «Де твій Євмен тиняється?» — «Мо'(як і ти, з бабами та дітьми воює, хіба я знаю?» — осміліла Христя. «Хоч і не зі мною йон за мужицьку свободу бореться, але знаю, що й не з жидами та комуністами. І за єто я сину його жисть дарую, хоч ти, жидівська прихвосниця, і не заслуговуєш на добрість мою отаманську. Але язика прикрути і знай: очі й вуха мої — скрізь є. Одкриється, що під подолом твоїм жиденята, вознесуться душі — твоя, сина твого і щенят жидівських — до неба, з димом хати твоєї…»

І повернулася Христя додому, з сином на руках. А увечері нагодувала дитя своє, поклала, сповите, у ночви, а біля ночов посадила свекра сліпого, щоб колихав. Тоді дошку в засіці підняла, вивела дітей Сариних з хати і провела коноплями в берег, де човен припнутий був, Євмена дожидаючись, бо любив Євмен рибалити. І посадила вона дітей Сариних у човен, і сама біля них сіла. І відштовхнулася вона од берега тихо, щоб і вода не шелеснула в очереті, і попливла вона Білорічицєю до Невклі, а вже ніч була глупа і спало село. І випливла вона з дітьми Сарикими у Невклю і попливла за течією, до лівого берега веслом вигрібаючи. І довго вони так пливли під небом зоряним, аж поки забовваніли попереду обриси пароплава, що неподалік Лютежа причалений до берега стояв. І окликнув їх вартовий з пароплава голосом строгим, але відповіла Христя, що пливе жінка з дітьми, щоб не стріляли.

І дозволили яни, матроси, підпливти мені ближчей до пароплава. Тади вийшов на палубу командир червоних. І розказала я усе чисто, як на духу, і опустився у човен матрос, і дєток Сариних на палубу передав. І обіцявся командир до Мрина їх доставить, а там уже люди раду їм дадуть. Тади подякувала я і в ніч одпливла.

І вигребла Христя до правого берега, і залишила човна під кручею, бо вже не було сили гребти супроти течії, та й минала ніч, зоряниця займалась над сиволозькими лугами, а над Невклею білим маревом туман клубочів. Вибралася Христя на кручу поблизу Будища і почеберяла стежкою у бік Пакуля. І берегла її доля: ніхто не перестрів, ніхто не побачив, лише ніч і бачила. Уже розвиднювало, як перебрела вона Білорічицю і, мокра як хлющ, переступила поріг хати своєї. І мовив до неї свекор голосом докірливим: «Христе, врем'я тепер такоє: аби свою голову людяка на плечах уберегла…» — «У всяке врем'я людина людиною мусить зоставатись, якщо Бога за душею має. Хоч і тяжко сеє… — зітхнула Христя, в сухе переодягаючись. — Хіба є врем'я для добрих, а є — для злих?»

І нічого не відповів їй Пантелій Отрох.

Дак я вам гомоню, а ви — послухайте: правильно Христя і зробила, що керенок од Сари не взяла. Бо тими керенками уже стіни обклеювали. А треба було у Сари золото взять. А золото у Сари було, я вам гомоню — було! Тольки не знайшли його хлопці, хоч подушки й перини потрошили, аж білим мело по березі, як серед зими. А Корнет піднісся тади Вовчареві, що підгледів у вікно, як Сара золото у піч замуровувала. Дак хлопці розібрали піч ту по цеглині, але нічого не знайшли. Уже осьдечки по війні, як розбудовувалася цегельня, і той узвишок, де Шльомине дворище було, прихопила. І як зачепили бульдозером погріб, у кручі мурований, дак посипалися катеринки, наче листя восени. Дєтки кораблики з них робили і по воді пускали. А я тади пором у березі стеріг. Дивився я на ті кораблики з грошей давніх та й думав: ось як яно у світі ведетья, а колись же за тії катеринки людяки одне одному голови проламували. Золото ж так і не знайшлося, мо, Шльома, як уже робив у городі, у тому ГПУ, приїхав та й відкопав, так, що ніхто й не бачив. А якби Христя не була дурна та золота у Сари потребувала, не поскупилася б Сара, бо кожна матка, хоч яна і жидівка, задля дєток своїх останню сорочку із себе зніме і оддасть, так яно природою в ній закладено. А мала б Христя золото — і своїм дєткам не дала б померти голодною смертю познєй уже. Бо тади як — люди мерли, наче мухи, а за золотішко — у тому торгсині і хліб, і гречка, і що хоч. Так властю було влаштовано, щоб золото з людяк викачать, мо', й голод для цього пороблено було. Бо тади притьопала до мене Христя, упала на коліна переді мною, як перед іконою: «Дядьку, ви ж мені ріднею доводитеся! Дайте кули-дочку хлібця, бо вже мої дєтки од голоду пухнуть, уже плачуть, що їм ніжки важкі». Док я їй, правда, одрізав кусень добрий, у млині я в те врем'я робив, і голоду ми не знали. Так, нехватки були. Одрізав і кажу: «Бач, Христе, жиденят ти рятувала, а хто тепер од твоїх дєток смерть голодну одведе, хіба що Бог жидівський?..»

Дак розказують же, що Шльома їй за добро таки добром оддячив. Се в годі двадцять дев'ятім уже. Тади ж Євмен, з большаком їхнім, Яковом, тольки прижимать стали, повіявся кудись далеко, на роботи. А Христі з меншенькими не минула лиха година. Сам я їх і конвоював до Мрина, на відправку. За наказом Громницького, я тади в активістах ходив, галіфе приміряв. Дак Громницький скомандував: «На голих підводах куркульню одправлять!» А я — дозволив їм солімки підстелити. У Мрині, на станції, набили їх у столипінські вагони, як оселедців у бочку, і повезли світ за очі, в Архангельськую губернію, у ліси. А Шльома був старшим у тому поїзді, од ГПУ, і в нього списки на руках були. Дак йон і вичитав Христю у тих списках, а знав, хто його дєток колись порятував. Вичитав йон Христю у списках і наказав своїм помічникам, щоб привели до нього у теплушку. І гомонить Шльома, се уже Христя розказувала познєй: «Христе, може, ти мене і не впізнала, то знай, що я — Шльома із Пакуля, ти дітей моїх колись порятувала од смерті страшної. І я тепер твоїх порятую, як можу, бо за добро добром треба платити. Звідти, куди ми вас веземо, тобі ходу назад не буде, сама, може, і виживеш, а дєтки твої — навряд, бо там — ліси, та сніги, та морози, і більш нічого. Зроблю я так, що на одній із станцій, де поїзд стоятиме довго, зможеш ти вийти з вагона, дітей своїх узявши, і піти куди очі бачать. А я викреслю тебе із списку свого як померлу в дорозі. А як рушиш ти куди очі бачитимуть, простуй на південь, на сонце тепле, і більше сільських доріг тримайся, а великі міста обминай, бо там тебе перепинять і документи спитають. А я тобі ніякого документа дать не зможу, бо й мене за галіфе моє формене візьмуть… Я — на службі такій, що ніхто не пожаліє, не помилує». І так йон зробив, як обіцявся. І йшла Христя на сонце тепле, глухих місць тримаючись, місяців зо три ішла, чи й болєй. Дєток своїх несла і вела, бо одному ще й двох годиків не було, а друге уже ніжками чеберяло, за спідницю матчину ухопившись. І пропішкувала яна так через увесь Європ, із сівера на південь, як птиця восени летить, од зими спасаючи жисть свою. Пропішкувала через увесь Європ до самої Сибережі, що по той бік Невклі. А тамочки, у Сибережі, тітка Христі проживала. Дак Христя залишила в тітки дєток своїх і через ліси Сіверські, повз болото Замглай до Невклі притьопала. І Невклю уночі перепливла, бо яна добряче плавала. А як перепливла Христя Невклю, на своє дворище прийшла, душу її додому вірьовкою тягло, мо', надіялася, що вже Євмен із сином прибрели, раду дадуть. Але стояла хата пусткою, по стріху в бур'янах. І стала Христя хату чепурить, баба є баба. А хтось Громницькому і піднісся. Піднімає йон нас, активістів, серед ночі по тривозі: «Підете Христю Отрохову ловити, бо вона — наче та кішка, куди в мішку не занесеш, хоч на край світу, а додому вернеться». Дак пішли ми серед ночі на дворище її, а яна вчула та через задвірок — у бур'яни, та бур'янами — до Білорічиці. Ми — слідом, а яна — в очерет, а в очереті — на дно пірнула і залягла на дні, як риба. Дак Громницький проминув її і далєй побіг, а я — запримітив і метрів за два од неї зупинився. Зупинився я метрів за два од неї і вже збирався Громницькому гукнуть: «Туточки яна!» А місяць з-за гори Вишневої виплив, хоч і не було досюль місяця на небі, а може, я не примітив за погонею, псом мисливським зробившись у тій жисті паршивій. Виплив місяць з-за гори Вишневої, очі в того місяця такі людяцькі, наче на іконах ото малюють, і втелющилися ті очі у мене. Уже я своїх очей не одведу, уже мені душу всю перевертає. І тади уперше, за два метри од Христі, що на дні Білорічиці, як риба, залягла, засумлівався я у жисті цій. «Що ж се ми з людом, своїм робимо? — дулшю. — Що се ми за людолови такі поробилися, хужей од яничар поганих, що в давнину були?!» І не гукнув я Громницькому про Христю, а далєй собі пішов, щоб могла Христя повітря вхопить. Послі тої ночі став я Громницького цураться, а притулився до Кузьми, сина Семирозума, що в колгоспі плотникував, і вивчився коло нього руками, а не язиком робить. Отак не став я галіфетчиком, важчей свій вік прожив, та легшей помирать буде. А Христя трохи потинялася по селах околишніх, то на торфорозробках у Замглаї, то на лісних роботах, далєй Євмен вернувся у Пакуль, і яна вернулася. І ніхто її болєй не гнав із села, бо Михаль Громницький у ті годи уже присів трохи, як очі йому обпалило на горі Вишневій, коло хреста на могилі Нестара Семирозума.

Наступної ночі піднявся пароплав з матроським загоном угору по Невклі і кинув якір біля Варягового острова, вище Пакуля. А удосвіта загриміло з боку Крутьків, загін червоних підходив. Вовчарі тікали ярами у ліси Синявські. А хто не встиг утікти, бо перепив звечора, тих виводили в самих підштаниках у Глинище, судили скорим судом революційним і розстрілювали без жалю. Плач і лемент котився по селу. Бо для матері рідна кров є рідна кров, чи за владу нову син загинув, чи нова влада за спротив їй на смерть скарала.

І збирали людей пакульських на мітинг біля клубу, зачитували наказ строгий з губернії про нещадну боротьбу з бандитизмом. І було в наказі тому: за тих, хто в ліси подався, рідні їх власним життям відповідатимуть… І під'їхало на підводі до двору Христі троє військових, поріг переступили: «Збирайся, молодице, ваш Громницький розпорядився в заложниці тебе узять». — «А що ж мені збиратися, як тільки й мого, що на мені, та ще дитя моє», — одказала Христя. А синові — мо', п'ятий місяць пішов. Узяла вона дитя на руки і вузлик з лахманинами, щоб перепеленать було в що. Не знала ж бо, куди її беруть і чи надовго.

Посадовили її військові на воза і повезли шляхом Чумацьким. А як минули Крутьки, запитала Христя: «Куди ж бо ви, люди добрі, везете мене з дитям малим? Чи уже й совітська власть, як Демид Волохач, Вовчарем прозваний, із бабами та дєтками воює?» — «Воєнний стан у повіті оголошено, бо розгулялися бандити. І підбираємо ми, наказа сполняючи, усякий класовий елемент», — буркнув старший. «Який же я елемент, калі й була я гола, як воша, а тепер ще голіша стала, останній кожух свекрів для Червоної Армії реквізували?» І озлився старший, а інші два червоноармійці мовчки їхали: «Усі ви добрі, як послухать язик ваш. А тільки ж хто нам у спину з-за кожного дерева пуляє? Нова власть хоче, щоб ви не жили, як раніш, у нужді та нужі, а ще на землі, не на небі, в раю раювали. Ви ж попівським та куркульським брехням вірите, впираєтеся перед ворітьми раю будучного, як тая скотина дурна, що нічого не хоче по-німать, окрім батога!» — «Ой люди-людяки, хто ж силоміць та у рай заганяє?! Як побачать бідаки, що там — рай, як увірують, — самі кинуться у ворота нові, не проштовхнешся. Але ж одкуль той рай обіцяний візьметься? Одного кожуха на двох людяк не одягнеш, щоб обом тепло стало, а треба сперва другого кожуха пошить…» — «Мовчи, бабо дурна, бо й пульнуть можу як внутрішню контру, за законом воєнного стану!»

І далі вже їхали мовчки, наче на похорон.

Як в'їхали у Мрин, проминули Соборний майдан, що тепер звався майданом Пролетарської диктатури, звернули поза базаром у вуличку, що до в'язниці вела. Тут уже Христя дорогу знала, бо цією вуличкою її денікінці колись вели. І здали військові Христю з дитям її тюремній охороні, самі далі поїхали. Тільки й мовив старший на прощання: «Заший рота свого, молодице, бо врем'я тепер таке наступає, що кожне слово — як пуля свинцева, і рикошетом б'є воно по тому, од кого вилетіло». І повів Христю комендант, мовчазний та суворий, як стіна тюремна, до камери. Зі скреготом залізним грюкнули двері за її спиною.

А камера тая — повна-повнісінька мужчин, і «параша» в кутку. Дак мужчини самі дивувалися, нащо до них посадили жінку з дитям. Дитя ж малесеньке, його, хоч і в тюрмі, а треба погодувать, перепеленати. А я ще ж і пужалася: самі мужчини. А мені ж гади, мо', годочків двадцять було. Але дивилися яни на мене жалісливо, із співчуттям до пережиттів моїх горісних. Дивилися не як на жінку, а як на товариша по спільних нещастях. І були яни усі — наче зв'язані, тюрмою так прибиті. А дитяткові моєму Бог дав мовчання і стрим, наче розуміло воно, у яку біду ми потрапили. Ночі всі воно спало, а я над ним сльози гіркі лила…

І запитували у Христі товариші її по нещастю: «Молодице, у чому ж ти провинилася перед властю совітською, що до сього кам'яного мішка з дитям малим тебе вкинуто?» Одказувала Христя: «Нічого поганого я, люди добрі, наче не робила. Нікого я не убивала, ні над чією душею не поглумилася. А обидився чоловік мій на совітську власть, що обібрала його, трудягу, до нитки, хоч і кров йон за сюю власть пролив. Обидився мій чоловік вельми кріпко і кинувся у ліс, як в ополонку. Я ж за обиду його туточки з дитям малим страждаю». І дивувалися мужчини в камері жорсткості законів влади нової, яка гне людину, як обід, ні перед чим не зупиняючись. І проростав страх у душах їхніх.

І пробула Христя з дитям малим у мринській тюрмі сім днів. Ніхто із стражів не викликав її і не запитував про неї. А на восьмий день вивів її комендант із камери у двір тюремний, з двору — на вулицю, через ворота глухі, залізні.

Вивів і сказав: «Іди, жінко, до хати своєї і більше сюди не попадайся». А дощ лив як із відра, осінній уже дощ, і вітер холодний. Притулила Христя дитя своє до грудей, щоб тілом зігріти, і кинулась у дощ та холод, аби лише далі од воріт тюремних: боялася, що знову відчиняться і ковтнуть її. Уже віддаля озирнулася, чи не женеться за нею тюрма. В'язниця сіріла крізь дощ, як труна кам'яна. І місто, чуже, непривітне, продовженням в'язниці видавалося змученим очам її. Хоч служила недавно тут і жила, а рідної душі не було в цих кам'яницях, не було крила, щоб під нього сховатися. І вибралася Христя поскоріше з міста, як із пастки, яка ось-ось знову зачиниться.

Хоч за містом — ще холодніше й сиротливіше стало. Як вийшла на Собакареву гору, за якою — шлях на Будище і далі, до Пакуля, стелився, сіверний вітер гнав холодну дощінь стіною, обличчя сік і руки, що дитину до грудей тулили. Звела Христя очі на небо: «Господи, затули од негоди як не мене, грішну, то хоч дитя моє безневинне. За віщо йому такі випробування посилаєш?» А небо — як повсть, непроглядне, хмари низькі, волохаті. Глухе небо було до голосу людського.

А я тади ще Бога живого не знала, молилася образові Миколи Чудотворця, як матка в дєтстві далекім навчала мене. Аж у тридцять восьмім годочку Бог мені живим одкрився…

Уже в Крутьках була Христя, як передощило і небо розвидніло. У сутінках ступила на дворище своє. Через поріг, а у хаті — Євмен. Упала перед ним на коліна, як перед іконою: «Зглянься, Євмене, на муки мої і дитяти свого, вийди з лісу, яка не є сяя власть, а Бог її, видать, благословив, бо сила її велика». Заплакав Євмен, дружину і сина, холодних та голодних, обнімаючи. Заплакав Євмен і так мовив: «Ще Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, люди старі розказують, попереджав: скоро прийде антихрист, і брат на брата піде війною, і будуть знамення криваві, і обида велика для таких, як ми з тобою, Христе, мозоляків. Хіба ти сама не бачиш, що лодирі і п'янчуги на піні врем'я сього спливли і тепер — їхнє зверху? Пече мою душу усе це вогнем невтолимим, як дивлюсь і думаю. Але і в ліси я болєй не піду, бо й там правди нема, бандюги справжні там нашим братом, сіряком, правують, палять та грабують, про обиди наші і нашу правду забувши. Руки їхні — в крові людей безневинних. Вернувся б я ранєй, але боявся під косу «бойової трійки» потрапити, хоч нема на мені і краплі крові людяцької. А тепер оголошено по всьому Краю для тих, хто в лісах, про добровільну явку з помилуванням, і я — лома. Хай — що людям, те й мені».

І послали Євмена на трудовий фронт, з рік він торф добував на Замглаї, тади відпустили по-доброму. І стали ми долей поживать, думаючи, що се вже нашеє горе минулося. А яно ж — тольки починалося, горе наше. А синок мій Яків, первісток мій, після тої купелі холодної у голому полі — і не кашлянув. Бо почув мій голос Бог і затулив дитя моє долонею своєю…

Ой беріг його, Якова Отрока, Бог, беріг, та не вберіг. Рано пішло воно, бідне, з домівки рідної, бо не мед удома, знайшло прийми на хуторі Козачому, за Русалчиним озером, троє дєток до войни нажило. А як забирали Якова на війну, знову з животом його жонка ходила. Проводжали ми своїх аж у Будище, дак я її там стрічала. І загинув Яків, первісток Христі, од бомби загинув, за городом Прилукою. Ішли вони колоною, і пакульські там були, і крутьківські, і хутірські, кого в один день мобілізували. А німець бомбив! Бомба на узбіччі розірвалася, а осколок — знайшов Якова. Дак йон ще зняв пілоточку, затулив рану, до деревця так ступив, опустився біля нього і — душу оддав. Хто з ним ішов тади, усі сеє бачили і свідчили познєй, хто вижив. Свідчили, бо не прийшло на Якова удові його ніякого ізвєщенія, і не одержувала вона ні копійочки на четверко дєток своїх. Писала вона, писала, а з усіх усюд приходило на хутір: пропав безвісти. Тади ж безвісти — як наче гріх перед властю на людяці. А дєток ростить треба. Дак гнала вона, удова Якова, самогон на своєму хуторі, продавала і так підтримувала дєток своїх. А хтось і написав у міліцію. Дак прийшов до неї один, підісланий: «Тітко, налийте хоч півлітерку». — «Нема у мене, понєдєтка, нема і не нюхала, сама б ковтнула, якби була, од жисті такої». — «Та хоч чверточку, тітко, бо душа з похмілля горить!..» Дак винесла вона чвертку, пожаліла людину, а її — хап за руку, вибігло троє з-за рогу, і обшук, і апарат знайшли, і горілочки трохи. Аж п'ять годиків їй у суді одміряли. Лишилися дєтки самі. Мусила Христя ростить. Поїхала на хутір, привезла їх возиком, сама в упряжі цілий виводок привезла. І ростила їх, і кохала, покуль матка їхня через п'ять годочків з казенного дому не вернулася. Отак Бог беріг, щоб його так берегло… Казала і казать буду: нема його і в помині, ні на землі, ні на небі, бо калі б йон був, Бог, такого дурного не робилося б у світі сьому! Тут собі скотину — і тую жалієш, зайвий раз лозиною не стьобнеш, а се ж таки — люди, з душею вічною, як піп у церкві триндиче. А скольки ж їх полягло ні за цапову душу хоч і в тую розруху, що громадянською тепер називають. Та якби вкласти загиблих усіх, і червоних, і білих, і зелених, і жовто-синіх, яких тольки тади не було, дак, мо', навколо усієї землі патронташ із тіл людяцьких обвився б. Дак се який пастух з худобою своєю такоє дозволить робить? Кажу, було, про сеє Христі, а вона: так треба було, так треба було… Кому, запитую, треба, Богові твоєму, дак що ж се йон такий безжальний до череди своєї?! Дак вона мовчки одійде од тину, се ж ми з нею сусіди усю жисть і через тин такі скусії ведем, одійде од тину, на дворище своє, до курей та кіз своїх щось довго бурмоче, вона з ними, як з людяками, все гомоніла. Тади знову вертається: «А може, й над Богом хто вищенький є, мо', сила яка планетна і не усім вершить йон, що на землі твориться?» — «Дак який же йон тади Бог, коли ще й над ним хтось є?!» — засміюся, хоч і не до сміху мені, страшно і тоскно стає од тих балачок планетних коло тину. «Мо', сама ж людина ним і правує, Бога сотворивши і диявола, бо в душі людяцькій і добра, і зла — по зав'язку? Мо', людяка на землі сама своє їстиво варить і сама ж хльобать зварене приречена? А Бог тольки зирить згори, нашими бідами карається, а помогти не може?» Туточки я вже геть розсерджуся: «Метелики в твоїй головешці, сусідко, літають і горобці цвірінчать, таки недарма тебе по божевільнях тягали! Що ж ти весь світ сей догори дном перевертаєш, коли і в писанії сказано, се я ще в школі од попа чула, покуль релігію совітська власть не одмінила: Бог людяку сотворив, на шостий день творення, а не людяка Бога!» Дак із мене злість аж пирскає, так душею розгойдаюся од скусій з Христею, а вона — не сердилася ніколи, що їй не гомони. Правда-таки, що душа її в добрі була скупана. Сяде на перелаз і починає розказувать, як вона Бога живого бачила, а я слухаю, слухаю, та уже й не знаю, що його казать, що думать…

І розказує, було, Христя.

Ще дотуль, як уподобилася я побачити Бога живого, був мені голос із неба. Се в годі двадцять першім, коли голод нас теж домучував, як і познєй, у тридцять третім. Дак мого Євмена у трудармію забрали, коли йон із лісу вернувся, а я з двома дєтками осталася, бо якось що під весну у мене другеньке народилося. А було у мене страп'я трохи, свого і свекрушиного, не встигли вояки у розруху одібрать, в городчику я прикопала. Узяла я дєток своїх, страп'я теє, і потьопала за Невклю, на села багатші, мінять на харчі.

І виміняла я гороху пуда півтора. Аж у Чистопіллі виміняла, там землі добріші і мєнєй з них викачали. Перев'язала я мішок пополам, щоб легше було нести, поклала на плече, Якова за ручку узяла, се вже воно дибало, а Наталочку, померло воно, біднеє, у тридцять третім, а Наталочку — на правиці несу. Дороги в лузі нема, сама стежечка. А сонце — пече, припікає. Як на сковорідці я з дєтками. Тади ж знаєте, яке гаряче сонце було, що все згоріло. Бредемо ми — гіркими слізьми і солоним потом вмиваємося. І допленталися ми до річки Галиці, се між Лютежем і Дуболугівкою. А через Галицю — вузенька кладочка. Дак я дєток на правий берег перенесла, тади вернулася по мішок свій. І як ішла я з мішком тим через кладочку, голодна й висмоктана жистю своєю тяжкою, запаморочіло мені в голові, схитнулася я і у воду — шубовсть. А там хоч і не глибоко, мо' до пояса мені, а дно — грузьке сильно, бо торфовиця. Горох мій на дно мене тягне, а з рук не випустиш мішка, бо тольки ж і надія на виміняне: дєтки голодні на березі плачуть. А ніг я з мулу вже не витягну. І гукнула я до Бога, в нестямі болісній перебуваючи: «Що ж ти, безсовісний, вирячив баньки згори на мене, бідну, немічну, а помогти не хочеш?!» І тут був мені голос із неба, білого од спеки, мо' дойняло-таки Бога: «Христе, не відчаюйся! Було сім літ бідувань, далєй сім літ добріша жисть буде!..» І де у мене сили взялися, надія їх додала: сім літ добрєй буде! А людяка тольки надією на лучче живе. Вишпортала я ноги з торфовиці і вибралася на берег із клунком своїм. Вибралася я на берег, сіля біля дєточок своїх і думаю: «Се ж од чотирнадцятого году, як миколаївська війна почалася, було сім літ горювання. Тепер нам розвидніє і дєтки мої підростуть». А про теє і не думаю, що після семи літ, що попереду, нове лихоліття почнеться, мо' ще страшкіше. Аж так воно і сталося, як мені голос був, і досюль воно так для людей: то розвидніє, то знову стемніє жисть наша. Бо так воно у планетній Книзі записано, і Нестор Семирозум сеє вичитав…

Спливло сім літ ситих, і знову горювала земля пакуль-ська у розрусі та голоді, і Христя разом з людьми Краю пила чашу гірку.

Далєй нам знову лучшенько стало: хлібцем наїлися. А як стало луччей, почали людей із села ночами забирать і Євмена мого узяли. Се на його Михаль Громницький брехню навів, йон тади багатьох людяк пакульських у тюрму посадив, аби свою шкуру спасти.

Як приїхали «чорним вороном» по Євмена, Христя у полії льон брала, уночі, бо вже перестоював льон, коробочки розкривались. Прийшла з поля перед світом, а чоловіка — нема, діти плачуть, і в хаті усе догори дном. Із скрині, яка одежина була, на долівку викидали, божницю з іконами в куток кинуто — хто зна, що вони шукали. І не прилягла Христя. Ледь розвидніло, вузлик з харчами та білизною — під руку і побігла у Мрин. Допиталася в людей, де теє НКВД, а її і до дверей не пустили: «У нас он, но еще не оформлен…»

І ходила вона з місяць, між колгоспною роботою та тюрмою розриваючись, аж поки до прокурора не достукалася. Зжалився прокурор на сльози її і дозволив побачення на п'ять хвилин.

Прилетіла я в тюрму, і вивели Євмена до мене. А йон — як свічечка воскова за місяць зробився. Як свічечка воскова йон зробився і гомонить до мене: «Ні в чому я не винен перед властю, да тольки оббрехали мене люди злі. І не ждіть уже мене додому, десять літ мені одміряно, завтра в чужі і краї одбуваю. Будемо прощатися, Христе. Оджили ми укупі з тобою своє, далєй сама свого віку доживатимеш…» І вже вартовий до дверей його підштовхує: «Ваши пять минут окончились!» І повели Євмена знову до камери. Вийшла Христя з тюрми, слізьми обливаючись, а навколо, попід І стіною тюремною, люду-люду, більше жінки та діти. Удосвіта, кажуть, їх на станцію вестимуть, кому вже строк дали.

І не пішла Христя в Пакуль, а ніч просиділа біля тюрми, Бога молячи, щоб дав хоч здалеку ще раз на Євмена поглянуть.

Аж удосвіта і справді стали їх виводити з тюремних і воріт, а навколо — військові з гвинтівками. І побачила Христя Євмена свого, останнім його вивели, і Євмен Христю побачив. Побачив він Христю, бо вже розвидніло, і став озиратися та відставать од колони. Тут наблизився до нього військовий, матюкнувся зі злом великим у голосі і ударив Євмена у спину прикладом гвинтівки, аж заточився Євмен.

А як ударив йон Євмена мого прикладом, серце мені обірвалося від жалю до мужа мого дорогого. Обірвалося мені серце, а в голові загуло-задзвеніло. Загуло-задзвеніло мені в голові у сто дзвонів, і болєй нічого я не пам'ятаю. А пам'ятаю уже, як сиджу я на пустощі якомусь, в огорожі з високих домів городських, наче на дні колодязя. А біля мене сидить Нестор, Семирозумом прозваний, весь у білому, а з лиця йон такий, як на картонці, богомазом мандрівним мальований, на стіні у хатці Уляни Несторки. І проміниться іконно лице його, наче лампадка горить перед ним. Мовчить йон тяжко та понуро, і я мовчу, хоч і солодко душі моїй, бо се уперше Бог мені об'явився як живий, в образі Нестара Семирозума. Далєй йон і гомонить: «Ізстраждався я, Христе, душею за вас, людей живих, а помогти вам нічим не можу, бо так у Книзі написано, щоб так було». І запитала я голосом тихим, бо уже сил моїх було на самому дні: «Кому ж воно треба, горювання наше?» І відповів Нестор Семирозумтак: «Вам, людякам, найбільш і треба. Щоб душі ваші од зла очистилися і добром напиталися. Не скоро ще це буде, але — гак. Сказано-бо в Святому писанії: «Хто до кінця витерпів — порятується». І не тольки для самих себе ви горюєте, а в ім'я усіх, хто на землі проживає. Бо набуте душами вашими у стражданнях великих для наступних колін людських, країв і земель усяких, наукою гіркою та світлом духовним висіється й проросте. Іди, Христе, іди — і людям віщуй, втішаючи їх у горюванні їхнім».

І підвелася я, щоб до людей іти, надією новою зігріта. А Нестор Семирозум тінню за мною плив, для інших невидимою. Ішла я вулицями, між домів городських, а йон — слідом. І казала я до людей стрічних із слів його, і сповіщала усім, хто слухать мене хотів, що Бог в образі живому мені об'явився чудесно і пливе йон за мною вулицями городськими як тінь, тольки моїм очам прозрілим видимий. І були, що вірили слову моєму, хрестилися на образ Бога живого, хоч очам їхнім невидимий йон був. А Другі пужалися слів моїх гарячих і бігли од мене скоріш, як од прокаженої. А треті, злом та брехнею наскрізь пропитані, озиралися довкола, міліціонера наполоханими очима шукаючи, а не Бога живого: «Се божевільна якась кугутка, агітацію розводить, треба повідомити на неї куди слід, там розберуться…»

І як розказувала я про Бога живого, що чудесно мені явився, як вістила я на майдані, коло базару мринського, під'їхала будка велика, з хрестом червоним. І зійшли з неї два мужі у білих одежах, і подумала, що се — янголи мені явились. Але не янголи се були. Узяли вони мовчки під руки мене і до будки завели. А я не противилася — Бог в образі Нестора Семирозума за мною тінню плив. І привезли мене у дім казенний. І як переступила я поріг дому казенного, відчула тут, що Бог залишає мене. По сходах крутих мене вели, а Нестор Семирозум по той бік порога зостався. Озирнулася я у відчаї великому, а Нестор Семирозум з лицем печальним усе віддалявся і віддалявся, покуль не розтанув у мареві дня спечного. А в голові мені знову гуло і дзвеніло. І закричала я туточки криком страшним: «Одпустіть мене, не розлучайте, іроди, з Богом живим!» А слуги диявола в білих одежах руки мені заломили і далєй по сходах вели. А я кричала і билась у чіпких руках їхніх, не бажаючи з Богом живим в образі Нестара Семирозума розлучатися. І гукнули вони сестру медичну, а мене розіп'яли на топчані дерев'янім, наче на хресті. І прийшла сестра медична, і вколола мене у руку. І сонце для мене згасло, і опустилася ніч. А з пітьми, що все непрогляднішою ставала, ще чула я голос Нестора Семирозума: «Пам'ятай, Христе, в жисті своїй горьованій, що страждання, а не радощі земні, добро, а не зло силу духовну у душах людських творять. А я ще прийду до тебе, тольки вір». І забулася я по тих словах, наче вмерла, утішена новою надією.

Але не приходив болєй Бог до мене в образі живому, а голос його я досюль чую, коли відкривається для добра душа моя…

А я ж таки для самої себе і дниночки не жила, і тим моя жисть щасливая.

Ой мала, мала Христя силу чудесну! Се я сама не раз чула і бачила. Глядіть яна нікого не гляділа і не хотіла, щоб знахуркою її називали. Знахурка, каже було, се — од сатани, а не від Бога. А помагать людям яна помагала. Тольки тим людям яна пособляла, кому злим чаруванням пороблено, од пристріту, од поганого ока рятувала. І ніяких там шептань, чи трав, чи води свяченої, як інші сільські знатниці, — нічого сього яна не признавала. А признавала яна тольки силу добра, яке в душі її, яке з очей її промінило. Було, дивиться на тебе, а тобі тепло так на душі стає та добре, наче з морозу біля печі. І багатьом коло Христі легшей ставало. Як згоріла моя хатина од того проклятого газу, балон вибухнув, трохи й мене на той світ не відправив, дак я в неї з годик жила, покуль колгосп мені нову халупину будував, бо я ж у колгоспі з першого дня, тольки ковалем і не була. І як жила я в неї, привезли людяку одну аж із Сохачів. Страшко дивитися було на того чоловіка: весь струпом узявся на лиці, як дерево корою. І жодні дохтури, жодні знатниці йому не помогли, куди йон тольки не потикався. Уляна Несторка — і та відмовилась його глядіть, тут, каже, я не пособлю, і ніхто не пособить. А Христя тольки глянула на нього і мовить: «Се вам злою людякою дорогу перелито». А той чоловік і признався: «Торішньої весни полаявся я за курей із сусідкою. Вона мені й каже через межу: ось я тобі зроблю, тольки на лєкарства і працюватимеш, але ніхто і нішо не поможе. А тую сусідку мою у Сохачах чорноокою прозивають, очі в неї — як у змі юки».

Дак нічого такого йому Христя наче й не робила. На лаві йон коло неї отак сидів, а Христя тольки дивилася на нього очима своїми чудними. Далєй і гомонить: «їдь, чоловіче, додому, Бог дасть, помажеться». Дай йон, коли од'їжджав, не вірив: «Якеє ж се лєчення?» Аж приїздить десь через місяць лісапетою, чистий з лиця, як янгол на іконі, і привозить Христі краму дорогого на кофту й спідницю: «Спасибі, бабусю, наче заново на світ я народився». А Христя за той крам і — через вулицю, Гальці-поштарці: «Мені уже заміжок не шукать, а на смерть у мене давно складено. Поший собі плаття, воно буде для тебе щасливе». А в Гальки первий чоловік п'янчуга був, двоє дєток їй зробив, а сам під храм у Крутьки трактором поїхав, нахлистався там, заснув у кабіні, аж у Русалчиному озері його знайшли, під кригою. Дак пошила Галька плаття з того краму, поїхала у ньому на якийсь там зльот районний і ще такого чоловіка собі одхопила, шофер, не п'є, не курить, досюль живуть добренно…

Що була в Христі сила, то була, і сила — незмірима. Я сам цьому свідок. Не помню уже, в якім годі, ще я в колгоспі робив. Літо таке видалося, що дощі лили і лили леєю непроглядною, без кінця й краю. Розбухли річки наші, вода городи на всій нашій вилиці затопила і вже підступила до хат, хоч у човні по дворищу плавай. І думалося нам, що це уже потоп новий, кінець світу. Небо тижнів, мо', три не відкривалося, забувать стали, яке воно — сонечко. Зібралися ми кутком своїм, а як помогти собі — не знаємо. А тут ще й ставок пльохівський прорвало, вода по Білорічиці хвилею котить, місток нам знесло, і ллє та ллє згори. Тут Христя і каже: «Піду-бо я з небом погомоню…» Дак ми ще посміялися: «По телефону, бабо, чи в радійо?..» Старе, немічне, а й воно — бюро погоди. А ще балакали про неї, що на голову їй дало, як чоловіка перед війною забирали. Аж вона і справді пішла й пішла од нас — крізь дощ, наче крізь стіну водяну. А ми під повіткою у Гальки-пошт арки стояли. І пішла Христя од нас крізь стіну дощову як була, у куфайчині старій, вовняною хусткою запеленута. І зійшла вона ня узгір'я за Гальчиним городом, де колись, кажуть, Гальчиного діда вітряк стояв, там ще жорна старі, наче кістки, біліють з трави. А. се ж усе перед нами, за туманом з дощу. І стала вона на теє жорно, і звела вона руки над собою, і голову підняла. І так стояла вона довго, ми вже хотіли розходитися, ніхто з нас про її химерії усерйоз не думав. Хоч і чув я колись од баби своєї про хмарників, які чародійству вали з хмарами. Але ж то — у давнину забобонну, а у нас тепер і телевізори, і рядімо, і в космос хлопці літають, як до себе додому. Коли дивимося — і очам своїм не віримо: у повсті хмарищ, од обрію до обрію, наче тріщина синя з'явилася. Далєй — болем, розходяться хмари на різні боки, ніби й справді Христя руками їх розсуває. І вже сонячне сяєво у тую вікнину на землю, замучену дощами, бризнуло. А скоро і зовсім на годині стало. У нас, у мужчин, і картузи на головах заворушилися, а баби, що коло нас, під повіткою, стояли, ті геть попужалися. Дак назавтра послали нас, фермівських, хлібні валки перевертать, бо вже зерно проростало. Аж приїжджає в поле агроном. І такий веселющий, наче це йон погоду нам привіз. Я й розказую йому про Христю. А йон — ні в яку не вірить: «Такого ще світ не бачив, щоб земна людина хмарами управляла. Такого і вчені не вміють». А його до нас із академії прислали. А я йому, правда, і одвітив: «Силу зла — усі знають, міряна вона переміряна жистю нашою. Але ніхто з нас не знає, не відає великої сили добра…»

Із Книги днів

Се я сам чув, бо годків мені уже чимало, і — вписую. Ще як живий був Нестср Семирозум, казав йон: «Тепер одна Смерть по землі ходить і покоси кладе. А настане врем'я — легіон Смертей буде, і старатимуться наввипередки, хто болєй люду викосить». Дак ось, такеє врем'я настало. Червоні косять білих, білі косять червоних, і косять вони одне одного без жалю і сумніву, як траву. Бідні хапають за глотку багатшеньких, руйнуючи заразом і державу, і моральні основи буття людського. Багатші ж, озлобившись, що жирний кусень з рота виривають, гнуть колеса з босаків, коли на силі почуваються, коли поміч їм од штика чужинацького є. Розділилося руське плем'я на хохлів та кацапів, І вони безжально товчуть одне одного в ступі смерті, наче не від кореня єдиного. І ті, хто за вільну Україну, на гетьманців та жовто-блакитників розділилися і шаблі схрестили, та з люттю якою! І всі зло творять в ім'я добра намисленого — задля світлої будучності, задля блага народного… І тече кров по землі нашій ріками червоними, плач І стогін людяцький солоним туманом стелеться. А хто ж щастям втішатиметься в райській землі Горіховій, яку ще Гаврило Латка, покійний давно, обіцяв нам, якщо лихоліття людей у Краї викосить, наче жниво?

А що з людяцькими душами поробилося, уписувать до Книги днів страшно, рука терпне. Але вписую, щоб знали далєй у часі, як легко людина звіром стає, коли стриму не почуває, коли усе дозволено їй. Дак звір терзає скотину чи людяку, бо голодний, бо природа його така. А людина ж віками тішилася, що має од Бога душу безсмертну, добром та милосердям сповиту. Теперечки ж мучить вона ближнього свого муками великими і жисть одбирає заради химер химеричних, в тумані словесному перебуваючи.

А що з людяцькими душами поробилося, уписувать до Книги днів страшно, рука терпне. Але вписую, щоб знали далєй у часі, як легко людина звіром стає, коли стриму не почуває, коли усе дозволено їй. Дак звір терзає скотину чи людяку, бо голодний, бо природа його така. А людина ж віками тішилася, що має од Бога душу безсмертну, добром та милосердям сповиту. Теперечки ж мучить вона ближнього свого муками великими і жисть одбирає заради химер химеричних, в тумані словесному перебуваючи.

Але Книга днів — не для суду людського, а — для пам'яті. Хто правий, хто винуватий, ніхто сього ніколи не скаже, хіба що на суді Страшному, останньому. А може, се і є вже йон, суд останній? І свідчу, що очі мої бачили, що вуха мої чули, не додаючи нічого і не відбавляючи.

Серед зими морозної прибув загін продовольчий з города. Тринадцятеро їх було, хлопців молодесеньких. Вигрібали вони з комор наших хлібець наш — до зернини, щоб порятувать пролетаріат голодний. А про те й не думали хлопці хватські, кулеметними стрічками оперезані, що і нашим дєткам їсти треба, що і нам він, хлібець той, потом та мозолями дався. А ми тольки мовчать покірно і могли, під дулами гвинтівок їхніх. І звозили хліб до зборні, і скотину вели, яку у кого запопали, щоб уранці валку до Мрина, де станція залізнична, спорядити.

Але ж і бджола безсловесна, коли ведмідь вулик розпотрошує, гуде та жалить. Під досвіток, як поснули хлопці з продзагону сном міцним, оточили мужики пакульські, хто бідовіший, зборню і підпалили з усіх чотирьох сторін. Вистрибували продзагонівці з вогню, голі та босі, а тут їх хапали. І вели їх у берег Невклі, де криниця, Гнилою прозвана, бо вода в ній погана, болотом тхне. І вели їх у берег повз хату мою, і я у вікно пічне сеє все бачив. І вели їх, босих, по снігах глибоких, а мороз був такий, що дерева тріскалися, а руки хлопців тим колючим дротом пов'язано. Повели їх у берег Невклі і кидали по одному в криницю, Гнилою прозвану, а я усе з вікна бачив, бо проглядається берег з моєї хати, бо на бугрі хата. І кинули їх у Гнилу криницю, дванадцятьох хлопців молодих, а тринадцятий — ще од зборні утік. І творили сеє зло не розбійники люті, не чужинці, здалеку зайшлі, а творили сеє дядьки наші, пакульські, з діда-прадіда — гречкосії.

І утік тринадцятий од зборні, але недалеко утік. Знайшов його під вечір Пантелій Нужда у хлівці своєму, де сіно. І вивів його Пантелій, дулом гвинтівки у спину підштовхуючи, на гору Холодну та й питає: «У якій стороні Пітер, звідки ти по наш хлібець прибув?» А хлопчина той, продзагонівець, рукою у бік лісів Синявських, за які вже сонце червоно сідало, показав: «Отам Пітер мій, але відпустіть, дядьку, бо мене послали, не я себе послав, і жить я хочу». — «Тебе не одпущу, а одпущу душу твою, хай летить, голубонька, у твій Пітер…» — мовив Пантелій і стрелив у спину хлопцеві. Тоді зняв з убитого штани його, червоні, з капшуками, та й пішов до хати своєї. А тіло продзагонівця з Пітера звірі й птахи розтягли, бо уже в те врем'я вовків тьма-тьмуща розвелася, і вороння хмарами чорними над Краєм сито літало. І був Пантелій Нужда не багатий і не бідний, а так, як усі ми тади. І злий йон не був. Курку, бувало, несе моєму батькові, щоб голову одтюкав, бо сам не міг, крові боявся. А людяку молоду убив, як муху. 1 через те вписую, що душам людським у наше врем'я щось погане пороблено.

Але не довго й празникував Пантелій у тих штанах червоних, з капшуками. Любив йон храмувать, щоб попоїсти і випить на дурничку. І пішов він на Покрову у Коршаки, там сват його. І гуляв він три дні не просихаючи. І об'ївся, і напала на нього, звиняйте, срачка. І бігав він за сватову клуню щочасно. А того дня якось що денікінський загін налетів на Коршаки, а мо' який «батько» з лісу, тоді їх було як гною. Сидів Пантелій по нужді своїй за клунею, визираючи з-за рогу, що там на вулиці діється, на яку власть молитися. А вже першим снігом землю припорошило. Одному з вершників упали в око штани червоні, на білому снігу, стрелив він і убив наповал Пантелія. Дак у тих штанах червоних, закаляних, сват його і прикопав за клунею, бо врем'я було таке, що з дворища свого й носа не висунеш, якщо не хочеш і собі пулю заробить.

А що правда це було, з криницею Гнилою, і я свідчу. Засипали її землею та сміттям, і там вони, продзагонівці, лежали аж до годі в передвоєнних. А незадовго до війни постановили десь угорі, щоб розкопать криницю і переховати тіла загиблих у братській могилі, коло сільради. І писали мені по три трудодні щодня, і я розкопував криницю Гнилу та кісточки продзагонівців перебирав. А як перебирав я кісточки їхні, знаходив я руки з пальцями одруба-ними. Се ж вони, хлопці з продзагону, ще живі, дерлися з криниці по цямринах, бо кожне з нас помирать не спішить, кожне жить хоче. Дак мужики пакульські, хто продзагонівців тади в криницю кидав, по пальцях їхніх сокирами тюкали, як по гіллю сухому. Одкуль жорстокість така об'являється в людині, яка досюль тольки й знала — земельку орать та хлібець сіяти і жать, розмислюю я, і питанням моїм болісним нема нівідкіль одвіту. А мо', є сили небесні, на якійсь далекій планеті, що ми, земляни, про неї і гадки не маємо, і вони над нами сперентують? Знав я випадки на своїм довгім віку, коли сусід сусідові, зло на нього маючи, через межу потайки пригорщами бур'янове насіння за вітром сипав. І виростали бур'яни на сусідовій грядці як ліс. Дак, може, і нам хто з небесних висот пригорщу зла сипонув, аби розрослося воно на планеті нашій, аби люди землі однь одного на корені винищили і місце для когось невідомого звільнили?

Дак бур'яни ще можна виполоти, а зло — воно нове зло творить безперестанно, і душі людські в тому чорному вогні згоряють, як ластівки, коли хата, де гніздо звили, палає. І ненависть на багато десятиліть уперед історію людську встеляє попелом, і зло, а не добро, стає мотором жисті…

Вписую своєю рукою, бо усе це на віку моїм було, і хай у Книзі днів зостанеться для пам'яті людської на віки. Що вище вписане односельцем моїм, то усе правда. І я своєю дурною головешкою доходжу думки, восьмого десятка розмінявши: не виросте щастя, коли воно на чужім нещасті висіяне, ще й кривавими слізьми полите. І хай, хто в силу зла вірить, хто народу його прописує, дозуючи, як дохтори, які хворому для лічення отруту дають, щоб сколотнувся організм людський і видужав, хай знає той: з малого, дозованого, зла велике зло виростає в народі, як з крихітної насінини дерево могутнє.

А хто перший і коли зло посіяв, розбрат між людей, великого розуму треба, щоб тепер пойнять. І чи під силу таке людині земній — не знаю. Розказувала мати рідна, а вона ще Нестора Семирозума живим застала. Дак слова йогс мати моя в пам'яті берегла, нібито казав він їх, як на той світ одходив: «Люди добрі, розмисливо живіть у світі земному і тисячу разів подумайте добре, перш ніж іншій людяці горе причинити. Бо як служив я солдатом у горах високих, що Кавказькими звуться, бачив і чув: покотиться камінь, і один-єдиний з гори, нижче каміння йон зрушує, далєй — болєй, і вже котить у долину, де людські оселі, лавина кам'яна, і все, що тільки-но жило та жисті раділо, мертвим стає, під завалом кам яним. Отак і вчинок ваш недобрий, якому ви й ваги особливої не надавали, може обізватися в колінах наступних, бо після нас людякам ще жити й жити, на нас жисть не кінчається. Дак робіть добро, а не робіть зла, щоб люди завтрашнього дня вас не проклинали, бо й на тім світі вам озоветься».

Дак слухали люди Нестора Семирозума і переказували слова його, але робили інак. Робили інак, і зло на зло чіплялося, наче колючки реп'яха, і покотились по світові ковтюхи зла, жисті і долі людяцькі підминаючи нещадно. Ніби змагалися люди між собою, кожен свою правду відстоюючи, хто болєй зла в ім'я блага для народу заподіє, а найгарячіше — оті бородаті та очкасті, що і в Пакуль наїздили та за народ словесне розпиналися. Мо', вони і вірили в слова свої, але не замислювалися, що з тих слів завтра в жисті сотвориться. Не по-божому чинили продзагонівці, серед зими останнє в пакульців одбираючи. Але хіба ночував Бог у душах мужиків наших, які хлопців з продзагону, молодесеньких, ще б їм жити й жити, у Гнилу криницю кидали та пальці їм відтюкували, коли ті по цямринах до світла дерлися, од смерті видимої рятуючись?

Бог — се добро, яке душу людську творить, іншого Бога нема і не було ніколи, так мене дід, бабуся і матка з батьком змалечку навчали.

Але й не блимкає добро у душах тих, хто смертю за несправедливість житейську платить і хто за смерть смертю мстить.

Хто добере тепер, хіба що на суді Страшному, відки кривава вірьовочка в ється, як примчали червоні в село і, помщаючись за смерть хлопців з продзагону, пакульських парубків, цвіт села, постріляли в глинищі біля цегельні? Усі про сеє знають, і не боюся я, вписую. Тольки Мефодій, син Пантелія Нужди, і утік, коли вели їх у глинище. І жисть його страшну вписую до Книги днів, як вона в пам'яті, моїй відклалася.

Не було чуть про Мефодія, сина Пантелієвого, мо', годів зо три, а тади з'явився йон у Пакулі. Шинеля на нім довга, і шапка — кувшином, будьонівкою називалася. З ким, розказує, було, на колодках, тольки не воював я, і з батьком Махном, і з Врангелем, і аж до Варшави кінь бойовий мене доніс, а тепер я — мирної жисті хочу, заслуженої в боях із класовим ворогом. І ще показував йон годинника золотого, нібито високим командиром за доблесть йому подарованого. А мо', і одібрав у кого, йон такий був, бідовий. Рубав, розказує, я голови ворогів пролетаріату і біднішого селянства направо і наліво, наче лозу, і рука моя утоми не знала, а серце — жалю. Об'явився се ж Мефодій у Пакулі, а голови прихилити нема де, сама піч на хатищі у бур'янах темніє: як палили червоні куток над Невклею, хата батька його, Пантелія Нужди, першою вогнем узялася. Дві сестри ще в нього були, дак заміж повиходили і матку із собою забрали.

Пожив йон трохи в сестри, далєй прийми в Крутьках йому підсовітували. І тамочки Мефодій добре зажив. Дім побудував, бляхою накрив, землі йому доброї, як заслуженому в боях за революцію, одрізали. Діти, як з мішка, посипалися. Отак йон проживав, коли ж — колективізація, на тобі. І записали його в куркулі, і розтягли усе, що нажив мозолем своїм, до ниточки, І посадили його з родиною серед зими лютої на голу підводу, і одвезли у Мрин, на станцію, а одтуль — у Сибір далеку. А коло Мефодія, у Крутьках, зовиця моя жила, дак я усе сеє добре знаю.

А йон, Мефодій, син Пантелія Нужди, любив дуже дочку свою старшеньку, і попросив йон зовицю мою переховать її, як уже сказали їм, що завтра світ за очі повезуть. Дак зовиця моя розказувала, ще як жива була: «Біля мене яно спало, на печі, за комином. Аж, мо', через тиждень приїхали хлопці в галіфе, голе й босе забрали. Хтось із сусід підказав». Докуль тую дитину до Мрина довезли, застудилося воно, бо се в морози кріпкі робилося, і десь уже там, у казенних домах, Богу душеньку оддало. А їх усіх, родину Мефодія Нужди, вивезли в болота тайожні, вивезли у болота й ліси, вивели з вагонів і — живіть чи вмирайте, воля ваша. Стали вони земляночки бить, а в тих земляночках — води по коліна. І всі Мефодієві дєтки перемерли, а жонка — останньою.

Дак утік йон якось одтуль. Утік йон одтуль і об явився в Крутьках, як уже німці зайшли. І прийшов йон до зовиці моєї та й питає: «Де донечка моя, первісточка моя?!» Зовиця розказує, як було, а йон очища червоні од люті, уже не людяцькі, вилупив на неї: «Брешеш, се ти її на смерть оддала, галіфетчиків злякавшись, і ти за сеє першою заплатиш!» А в зовиці моєї перед війною дитятко народилося, теж дівчинка. Дак і каже зовиця йому: «Дитям своїм присягаюся, що немає вини тут моєї». А йон посміхнувся так страшно: «Не присягайся, бо й дитя твоє скоро разом з тобою у землю сиру піде, як будемо по дєтках моїх безневинних, що в болотах тайожних загибли, криваві поминки справлять». І настановили його німці старостою в Крутьках. І склав йон списки тих, хто людей розкуркулював та на станцію вивозив, хто з «червоною мітлою» по хатах ходив. І набралося таких — дворів з тридцять. І зовицю мою одною з перших уписав, хоч не була вона ніколи в активістах і чоловік її цурався галіфетчиків. Серед зими, саме сніги глибокі впали, оточив Крутьки загін німецький. А поліцаї ходили по хатах з тим списком, що Мефодій його склав, людяк хапали, з дєтками їхніми, і до клуні на краю села, під Страхоліссям, вели. І набили повну клуню людяк, гасом стріху облили і підпалили. А як підпалили повну клуню з людяками і стали люди криком смертним кричать і ламати лісу, дак вони з автоматів упритул стріляли. А Мефодій Нужда збоку стояв' і сміявся з мук та смертей людських. І казали нібито йому самі поліцаї, у кого совісті ще хоч на денці душі залишалося: «Побійтеся Бога, пане старосто, не робіть такого». А йон крізь сміх одказував: «Не я сеє починав, не на мені й закінчиться. Хіба не на ваших очах наша жисть текла, хіба ви не знаєте, що уже давно світом сим верховодить Бог смерті, а не Бог життя? Дак і служу я Богові смерті, вірно, як пес, служу…»

І служив йон Богові смерті до останку, бо уранці знайшли Мефодія мертвого в хаті, яку йон колись для родини своєї будував, а при колгоспах — контора там була. Повісився йон на траму дубовому, поминки криваві справивши. Бо є крайня межа гріха перед людьми та Богом, яку душа, якою б не була вона, безкарно переступить не може.

А третього дня, почувши про таке, прийшла я в Крутьки. І знайшла я обгоріле тіло зовиці своєї та дитятка її на попелищі. Як стала клуня горіти, вигребла моя зовиця ямочку в землі, дитятко своє поклала і накрила собою, не розлучившись із надією порятувать його. Мати є мати, хто її серце і любов зміряє і міркою якою? І була та ямка крові запеклої повна…

І згадала я тади слова Нестора Семирозума, що їх матка моя переказувала, як ще жива була: «Посланець смерті ходитиме по землі, в ненависті зачатий. І будуть люди, які служитимуть йому вірою та правдою, і молитимуться на нього, забувши Бога життя. І просякне кров'ю земля наша, як водою». Аж так і сталося.

І я вписую до Книги днів, аби пам'ятали завжди ті, хто опісля нас ряст топтатиме.

А як умирала Уляна Несторка, я при ній була і свідчу, як полупилось, що не вмерла вона. А вже жила вона на землі сто год і ще скількись, ніхто її годків у точності не знає. Бо загубився день з'яви її на світ у днях минущих, а книги церковні згоріли в лихоліття. І то неправда, як гомонять у селі, що зривали шифер на даху, аби померти могла, бо відьма вона. То все баляндраси людяцькі.

А було так. Уже сутеніло, я на грядці копалась, капусту садила. Аж під'їжджає лісапетою хлопчик, праправнучком Несторці йон доводиться, і гукає через паркан: «Тітко, вас баба Уляна дуже просить прийти!» Я й розсаду у відрі залишила, руки помила і — на хутір. Бо як така людина кличе, треба йти. Вона і мене, і дєток моїх не раз од хвороб рятувала. А се ж Уляна віку доживала біля правнука свого Опанаса, у колгоспній конторі йон бухгалтером робив. Була там для неї своя кімнатка, окремий коридорчик. Хотіла вона менш од кого залежать. Та й люди до останніх годочків її все йшли та йшли: тому — травичку, тому — слово.

Заходжу я через той коридорчик до Уляниної кімнати, аж там Опанасова жонка, яка її доглядала, тади — Марійка Півнева, вона сама трохи на травах зналася, і се ж я — третя буду. Уляна на ліжку своєму лежить, суха зробилася як тріска. І каже нам Уляна Несторка, голови з подушки не підводячи: «Оце вас троє, найближченьких моїх, зібралося коло смертної постелі моєї, і я вам признаюся. Сьогодні, під ранок, приходив до мене Нестор мій, з того світу, і таке балакав: «Зажилася ти, Уляно, на білому світі. Гак треба було, щоб ти знаття своє крозь тяжкі годи для людей пронесла. Але вже прийшло твоє врем'я, готуйся душу оддать, останній день наступає». Дак я оце помилася, чистеньке одягла і смерті дожидаюся. Але ще мушу комусь із вас ношу свою тяжку, знаття своє, Несторів спадок, передать. Без цього не зможу померти, так воно здавна ведеться».

Я й кажу: «Передавай, Уляно, знаття своє Марійці, вона до такого діла справна і годками од нас усіх тут молодша». А сама собі і думаю: «І без твоєї ноші ледве ноги волочу, а ось на літечко трьох онуків підкинуть, звари, нагодуй, випери, обійдуся без того знаття…» Уляна, правда, примовкла, нічого не сказала. Дак жонка Опанасова скоро пішла в кімнати свої, а ми з Марійкою усю нічку біля Уляни куняли, смерті дожидаючи. А десь під ранок, уже перші півні заспівали, зробилося її дихання важким-важким. І каже Уляна до нас голосом тихим: «Виведіть ви мене на ґанок, востаннє весняним повітрячком дихну і на зорі подивлюся».

Вивели ми її на ґанок попід руки, дивимося, аж вогнем узялося небо, тольки не на сході, де сонечко сходить, а — на заході, за лісами Синявськими. Як угледіла Уляна той вогонь, стрепенулася вся і обмерла в руках наших, уже ми думали, що нежива вона. Далєй і каже: «Ой людоньки, поганий се вогонь, кріпко поганий! Давно йон запалений, не сьогодні. Запалений йон ненавистю, злом та нерозум'ям, що між людей рясно зійшли, а тольки тепер видимий став. Буде лихо велике Краєві нашому од того вогню, стануть води наші гіркі, як написано, і осипатимуться людяки з дерева життя, наче листя сухе. А що далєй бачу — того луччей вам не знать…» Опустилася вона на східці ґанку, схилила голову до колін і довго мовчала. Тади й гомонить до нас із Марійкою: «Ходіть, дівки, по домівках своїх, передумала я помирать. І злому ворогові не передам того, що знаю, що відкрилось мені сьої лихої години. Та й немає на землі душі людської, яка б таку ношу неждану витримала. А покуль не передам знаття свого, доти Бог не подарує мені смерті». Дак ми ще трохи посиділи коло Уляни та й пішли по своїх гніздах, дивуючися стовпу вогняному, що за лісами Синявськими небо підпирав.

А було сеє тої ночі, коли чорнобильське горе для усіх нас починалося, перед майськими празниками вісімдесят шостого году се було…

І справдилися сумні пророцтва Улянині, і справджуються досюль. І згадувала я Уляну Несторку, слова її, на ґанку, під небом весняним, мовлені, як ходила на ферму колгоспну, подивитися на лоша, що з вісьмома ногами вродилося. І згадувала я Уляну Несторку, як народилося на свинарні поросятко з тваррю, на жаб'ячу схожою. А ще — як розказали люди з Пльохова про теля, з одним рогом на переніссі. І коли прийшла з лісів у двір до Марійки Півневої лисичка, лиса, як тельбух, без єдиної шерстинки, лягла і здохла. І коли знайшла під горою Круковою їжака без голок. І коли дохтори, приїхавши в село із своїми харчами і своєю водичкою, наказали молодицям нашим дєток не народжувать. І згадувала я Уляну Несторку, коли хлопці наші молоді, що побували в Чорнобилі, військкоматом мобілізовані, мерти почали, наче мухи. Тільки-но ходила людиночка по світу, робила, сміялася, горілочку пила, раптом за серце вхопилась — і вже нема її, уже плач-стогін жіночий на весь Пакуль. Згадувала я гомонку Уляни Несторки (на ґанку, коли небо за лісами Синявськими вогнем узялося) і думку думала: як з таким знаттям могла вона на світі жить? Коли обижав мене хто в дєтстві моїм, ішла я до вишеньки, ішла до акації біля тину, ішла я до тополі в кінці городу, жалілася їм, розказувала горе своє дитяче. І пригортала мене вишенька, пригортала мене яблунька, пригортала тополя, і сльози мої гіркі висихали. Зеленіє вишенька нині, і плоду на ній як маку, гілля гнеться, а їсти, сказали, не можна. Цвіте акація, наче молоком облита, а листя на ній — очам страшно: широке, як долоня людяцька. Рветься від землі у небо, наче летіти хоче, тополя моя, і вся вона — у «мітлах відьомських», як у корості скотина. Ані в страшних снах нам такеє не снилося, ані в казках, які колись матері нам розказували, про сеє не чули. Зчужів до нас світ навколишній, світ, у якім проживали роди наші, мо', од самих Лади і Живи, од Єви та Адама, і ми йому стали чужі. Хто ж і коли запалив вогонь, у якому ми тепер повільно згоряємо? Хто посіяв на землі нашій зерна зла й чужості, які зійшли так рясно, що й нас, людей, із власної землі виживають? Про сеє ніхто нам не скаже, а треба самим думать. І вписую біль свій до Книги днів, бо тольки вона, пам'ять, і зостанеться од Пакуля нашого, докуль сонце світитиме людям. А тади — і пам'ять згасне. А може, пам'ять, як і душа, пам'ять людей та народів, — се щось стійкіше, вічніше од нас самих, од зірок, од сонць, і вже не буде Днів, але ще буде — КНИГА?