Листя землі. Том 1

…І волав до Бога отець Олександр, батюшка пакульський, в олтарі, перед розп'яттям святим колінкуючи: «Господи, що ж ти робиш зі мною, слугою твоїм, вірнішим од пса?! Хіба не возносив я хвалу тобі денно і нощно у храмі сьому? І так чинили і дід мій, і батько мій, які в обителі твоїй давно спочивають. А хіба не схиляв я до слухнянства покірного перед престолом твоїм небесним, молитвою і словом пастирським, грішні душі людяк пакульських, од малого до старого? Чим же завинив я перед тобою, що караєш мене так тяжко, так невідступно? Була у мене земелька, сто осьмух, найкраща в селі земелька, хоч скибку маж. Одібрали її од мене злидарі пакульські дармово, ніхто й не подякував. А тую ж земельку ще мій дід та батько наживали по клаптику, служачи у храмі Божому, пасучи люд пакульський, як добрі пастухи — череду. Було на дворищі моєму семеро корів гладенних, голандок, і бугай породний був. Сам пан Журавський на корів моїх заглядався, а йон у хазяйстві толк знав. Не випускав я корів своїх у череду обчу, а челядника тримав, щоб тольки за коровами йон ходив. Де тепер корови мої гладкі, на молоко щедрі? Бугая породного німчики з'їли давно, корівок — ревком реквізував, і стоять вони по хлівах босаків лінивих, п'янчуг пакульських, по коліна в гною. Було у мене щогодика курей десятків десять, пташницю я наймав, дєвку сільську, кошиками вона яйця до комори моєї носила. Нема уже курки на дворищі моєму ні одної, не заквокче уже квоктуха і півень не запеє: похапали їх, порізали — солдатики та злидні сільські. Було у мене овечок дюжини дві, добренні овечки були, мішки вовни настригали з них наймити мої. Де тепер тії овечки? Поїхали вони в Пітер більшовицький, між зуби тамтешніх пролетарів голозадих. Була у мене молотарка кінна, німецька, де тепер молотарка моя? А де коні мої пишногриві, уходжені, упасені? Порожня стайня на дворищі моїм, і стайню комбід розтягає, щоб з колод дубових, за кровні грошики мої у пана куплених, клуб для грищ своїх безбожних скласти. А коні мої — під червоними комісарами по воєнних полях скачуть. Мені ж, слузі вірному твоєму, Господи, залишили осля придохле. І їжджу я тепер на осляті тому од хати до хати, од хутора до хутора, куди мене позвуть, як ти, Господи, коли до Єрусалима з'явився. Але ніхто осанну мені не вигукує, а сміється з мене, пастиря, сірома кожна. Бо убожив ти мене, як останнього. І уже я — ніщо, уже я — курява вулична під постолами пакульців, хоч учора ще був заможний і усіма поважаний. Нащо ж ти, Господи, учинив так зі Ніною?!» Але мовчав Бог.

А що ж було тому Богові і одвічать, калі наш батюшка скупердяй, дерилюд і кліщ на тілі людяцькому був усю жисть свою? На вустах його — молитва солодка як мед, а в грудях замість серця — п’ятірка золота. І попадя його не луччей до людяк була. Уже сеє убивсто почалося, сяя ж революція, а яна в моєї матки нерозумної золоту п'ятірочку на бомажку виміняла. А кому треба була познєй тая бомажка? Паперовими грошима стіни погодя обклеювали. А за золото, калі ми з голоду пухли, у торгсині усе геть було. А ще ж у кого— п'ятірки, тих не дурили, а сережки золоті, було, так зважать жидки, що хоч сам ще й доплачуй їм. Я золоту п'ятірочку часто матці своїй пригадувала. І той же — батюшка. Калі гробки в селі, підводами йому у двір калачі та буханки з могилок возили, а йон — свиней та корів годував. А був у нас у Пакулі Федот Темний, убіж, звісно. А Темним його прозивали по-вуличному, бо погано бачив. І узяв той Федот, се уже в розруху, у попа з підводи пару калачів. Отець Олександр хутенько поскаржився громаді. І привели Федота на розправу, і батюшка прийшов. А та-ди ж усе самосудом робилося. І як же той бідний Федот просився у громади! Сходка, правда, й шуміла: «Помилувать каліку!» І ми, баби, плакали. А отець Олександр надувся, як сич, словом не заступився за каліку, наче так і треба, наче сеє по-божеськи робилося. А П'явка давай лупить Федота прикладом, на очах усієї громади. Федот Темний тікати почав. А П'явка на коні. Догнав його у вуличці і розвалив ружжом голову. Дак через те і мовчав Бог, калі самому батюшці на цьому світі мулько зробилося.

…І волав до Бога отець Олександр посеред дворища спорожнілого біля мертвого тіла дружини своєї, солдатами за слова сердиті встреленої: «Господи, прости дурість мою і черствість серця мого, ожирілого на хлібах пишних, парафіяльних. Прости, що дорікав тобі нерозумно за розор хазяйства мого. І корови, і коні, і вівці, і кури — усе те минуще і набутне, усе те — лише порохнява на тілі моїм грішнім, що його змив дощ гніву твого. І чистий я нині перед тобою, Господи, очищений гнівом твоїм. Але ж нащо, за які гріхи далєй караєш мене, Господи?! Було два сини в мене, як два дубочки, і дочечка була. Дочечка од дифтеріту за три дні померла, хоч молився я гаряче біля узголів'я її, волав серцем батьківським до тебе, Господи. Большак мій із гетьманцями пішов, і убили його за Києвом, під Мотовилівкою, і де могила його — не знаю, не відаю. І за віщо йон головою молодою наклав на полі бою, не відаю теж. Бо усі вони, молодняк, тепер — за вільну Україну, але різними стежками до неї ідуть. А коли перехрестяться стежки їхні, убивають одне одного хужей ворогів лютих. Менший син мій у семінарії навчався, мріяв я парафію йому передать, коли до себе покличеш мене. Тольки ж як подув вітер більшовицький, одрікся йон і од Бога, і од батька з маткою, шкіру сатанинську одяг — у шкіряне галіфе вскочив, і не навертається йон на дворище своє, де пупа його закопано, забув досюль, як і звать родаків його. І зосталися ми у світі жорстокому, над яким бурі гуляють, у човнику хати своєї, як серед океану, зосталися ми удвох з супружницею моєю дорогою. Ще були ми з нею у літах молодих, коли благословив ти супружество наше, і надіявся я, що віку доживатимемо разом. А тепер і її забрав ти, Господи, забрав радість мою останню, надію мою, притулок мій єдиний. І залишив ти мене однісінького, яко перст, серед лісу темного людяцького, нескосирного до сану мого священницького. Господи, якщо ти є, а ти — є, не оскверню я душу свою сумнівом, — поверни її, Господи, до жисті, дай їй дихання нове…»

Але мовчав Бог.

Се ми тади у Крутьках проживали. Батько з миколаївської війни без руки повернувся. Без руки повернувся, зате навчений більшовиками на фронті, як людей щасливими зробить в один день, як п'ятьма хлібинами тисячі нагодувать. І тольки про сеє йон говорив та думав. І молився йон новим богам, а старих богів, разом з іконостасом, у печі спалив, хоч матка й плакала. А я змалку малював добренно, мо', і луччей би малював, як оті картинки, що їх на базарах тепер продаю, калі б у науку яку оддали мене. Але не оддали мене, а не оддали мене в науку, бо треба було комусь матці по хазяйству помагать, а я у них — большак. Батько ж болєй про вселюдський рай дбав, аніж про господарство, та й без руки йон. І ось перемалював я з газет на дошки липові портрети вождів світового пролетаріату — Леніна і Троцького. І намалювалися вони яко янгелочки, великоочі, щокаті, тольки крилець їм і бракувало. І висіли тії портрети на покуті, де в хатах інших людяк— ікони. І батько здоровкався до них щоранку, як до живих, а вечорами розказував, що йон зробив за день у Крутьках для перемоги світового пролетаріату. Якось, на початку осені, се уже, мо', в годі двадцятім, молотила матка жито на току, коло хати, а я за полукіпком кислиці перебирав. Перебираю я кислиці і чую — перестав грати ціп і матка з кимось гомонить. Виглядаю я з-за снопів, аж се з маткою худющий, косматий старець розмовляє. І каже йон: «Не впізнала ти, молодичко, мене. Та я і сам би тепер не впізнав себе. А єсть я — батюшка пастви пакульської, отець Олександр. І вертаюся я до Пакуля з тюрми мринської. А ніс я там наказаніє од Господа і людяк три місяці і сім деньків тяжких. І охляв я геть на харчах казенних, і вже не доплетуся до дворища свого, калі ти мені, Христа ради, окрайчика хліба не подаси і кухлик водички не наллєш». Дак матка повела його до хати, і я — слідком. Тольки переступив піп через поріг, упав на коліна, поповз до покута і хреститься та молитви нашіптує до вождів світової революції, на липових дошках мною намальованих. Бо вже йон і на очі слабий був. Лак я не стримався, пирхнув, матка ж за поріг мене виштовхала. А увечері вертається батько, я йому і розказую, як піп пакульський на вождів світового пролетаріату молився. Дак батько почав матку лаять, що яна класових ворогів підгодовує. А матка йому і каже: «На лобі у нього не написано, що йон — класовий ворог, а написано — що жива людина і їсти хоче. А хто зна, мо', ще й ми колись попідтинню старцюватимемо у комунії твоїй…» Дак яно ж так і получилося, але про теє луччей не споминать — хочу ще трохи пожить, подивитися, що яно далєй з людяками буде.

І проминув отець Олександр село Крутьки і далі побрів шляхом Чумацьким. А як ішов він через Страхолісся, уже смеркло, день осінній — короткий день. І заступали йому дорогу кущі та дерева, бо од харчів казенних ослаб на очі отець Олександр. І молився він, просячи в Бога, щоб стежку йому, сліпоокому, вказав. І розступилися кущі та дерева, і вибрів він на узлісся. І побачив отець Олександр над собою небо, зорями висвічене. Упав він коліньми в суху траву, у листя опале і до Бога заговорив: «Господи, Боже мій милостивенький! Возблагодарюю тобі, що жисть мою нікудишню порятував, указавши стежку мені, слабому на очі, з лісу темного вивів. А ще болєй возблагодарюю, що духовную стезю указав мені, хоч і трудна стезя сяя, не дав душі моїй померти. Забрав ти статок увесь од мене, що в гріхах земних потонув, корів жирних забрав, коней вороних, овець моїх і курей моїх. Залишив ти голого мене серед пустелі житейської, аби відчув я на шкурі власній, як бідним людякам живеться. А дотуль перебував я наче у шкурі залізній, до світу не почутливій. Далєй забрав ти од мене дєтву мою, кровиночок моїх, і жоику забрав навіки. І волав я, нерозумний, до тебе, бо ще власні болячки мені боліли гостріше, аніж болячки людяцькі, ще не одкрилася мені висока премудрість твоя. Тади послав ти мене до тюрми мринської, у каземати муровані, віддавши на лихую наругу антихристам. Аж тади побачив і відчув я сповна, скольки горя людяцького навколо мене у світі твориться. Аж тади я зрячим душею зробився. І увесь я тепер у ранах, яко ти, Господи, коли на хресті був розіп'ятий, се — рани людські, і болять мені».

І вже не запитував отець Олександр у Бога, чи він чує його, бо у душі його Бог був.

Але побачив отець Олександр вогонь високо в небі. І спалахнула в ньому надія, що це — знак Божий до нього. І підвівся з колін отець Олександр, і побрів на той вогонь. І довго він брів, і падав, і повз, бо на крутій горі Круковій вогонь горів. І вибрався отець Олександр на шпиль гори, і відкрилася йому у відблисках вогню споруда дивна, стрімкі стіни її у нічне небо возносилися. І подумалося отцю Олександру, що то град Божий відкривається очам і душі його прозрілій і ось розчиняться перед ним ворота града того. І побачив він людину, яка біля вогнища сокирою колоду тесала. І упізнав він Кузьму, сина Семирозума, який на горі Круковій, на попелищі, заново вітряка зводив. І упав отець Олександр на коліна перед тим видивом, увірувавши, що то і є нарешті знак Божий для нього. А Кузьма Терпило розігнувся, витер піт з чола, і сумний посміх ліг на його стомлене обличчя: «Що ти, батюшко, колінкуєш переді мною, наче перед іконою, образом Божим? Я — тольки людина». І відповів йому отець Олександр так: «Не сам я прийшов до тебе, на гору сюю високу, а привів мене Господь. Привів мене Господь, щоб утямив я: людина, яка в такі страшкі часи будує, а не убиває та руйнує, Божим перстом відзначена. Бо тольки така людина порятує світ од божевілля, і болєй ніхто». — «Хотів би я мати в душі віру твою, отче, — тяжко зітхнув Кузьма. — Але не одібрав Бог у мене розуму мого, і не можу не видіти я, який йон жорстокий і ненаситний, судія небесний. Мільйони життів уже принесено на олтар його, але недописана ще книга жертвоприносінь». І не знав отець Олександр, що відповісти на ту мову Кузьми, сина Семирозума. І зоря покотилася по небу та розсипалася над горою Круковою снопами іскор вогняних.

А про видиво сеє розказував мені сам отець Олександр, усіма упосліджений та зневажений, на постелі своїй смертній, на Соловках далеких. А чи насоправдє так було, один тольки Бог і знає. А ще казав мені отець Олександр, дорогу свою земну у неволі завершуючи: «Аж тепер я знаю, що мусив би відповісти на останні слова Кузьми Терпила до мене. Аж тепер знаю, бо пережив усе, що на долю мою тяжку випало. Щоб із каменю вогонь живий добуть, треба кресалом по каменю омертвілому ударити. Отак і Господь посилає на людей грішних війни, революції, болесті та наруги усілякі. І буває, що не один раз по каменю крешуть, а багато разів, покуль вогонь живий спалахне. І буде ще лих немало на землі нашій, аж тади запалає знову у душах людських вогонь добра та любові, і навернуться вони знову до Бога, і уже — навік». А чи так сеє — не відаю того і досюль, хоч по жисті довгій пройшов, як по тернищу, і поколотий увесь, душею і тілом. Буває, що батько суворий лупить сина, як Сидорову козу, але виростає син пустоцвітом, бо не закладено в душі його од роду його. Але луччей од нас знать сеє судії небесному, калі йон єстяка. Я ж можу тольки повторити слідом за Кузьмою, сином Семирозума: щасливий, хто увірує, через гординю свою і розум нуртуючий переступивши…

Тричі сходив на гору Крукову, де Кузьма, син Семирозума, вітряка будував, Сава Малаха.

Се ж у них у роду уже так водилося — першого сина Савою називать. І дід їхній, що в тюрмі помер, Совою звався, і батько — Сава, і первісток Сави — Сава. Дак се той Сава, що у Пакуль з миколаївської з кулеметом повернувся. Ой бідовенний був, бідовенний. А тади ж ото його, як повстанці через Невклю тікали, на поромі кулею у плече ударило. Однесли його хлопці аж у Козероги, що за Чорним лісом, над рікою Сиволог. І тамочки вже ходила за ним дєвка тамтешня. І виходила, і полюбилася йому, і очоловічився з нею Сава Малаха. А як прийшли червоні, прийшов у Пакуль і Сава, і не сам йон прийшов, а з жонкою молодою, красолицею. З жонкою молодою, та без руки: висіла правиця після кулі німецької, як бич дерев'яний на ціпу. І просився йон на фронт, за світову революцію воювать, але не взяли його, сухорукого. Дак воював йон у Паку лі з багачами сєльськими, гуртував бідноту, а познєй — незаможниками правував.

А уперше зійшов Сава Малаха на гору Крукову, коли Кузьма ще, тільки недогарки на попелищі перебирав. Бо спалили його млин німці, як за Говоруху, Портартуровцем прозваного, заступився. Уже сніг скрився, уже небо над горою Круковою синіло, наче сатинове, уже сонце золотилося од вітру весняного. А Сава строгий був з лиця застиглого, наче в кузні кованого. Наче ніколи коней у нічне з Кузьмою не ганяв він, дитиною бувши. На Саві — шкірянка луплена, галянища чобіт — хромові, а передки — ялові, із сириці, погорбились. І наган на поясі, у кобурі дерев'яній. І згорнув він цигарку пальцями одної руки, послинив та й запитує: «Дивлюсь я давно на тебе, Кузьмо Несторовичу, пильно дивлюся, а й досюль не пойму, через що-бо ти уперто так у куркулі пнешся, калі власть нова на бідняках, як земля на китах, тримається?» — «А хіба за нової влади хліб їсти не будемо, а будемо тольки газети жувать, як корова жвачку?» — питанням на питання відповів Кузьма, «їсти ми, конешно, будемо, їсти людина мусить, так, яна природою влаштована. Але тольки розгромимо вщент світову буржуазію, заживемо в Пакулі комунією, яку ще твій вітчим Гаврило Латка вимечтав, хоч називав інакше. І хліб ми пектимемо в обчій печі, для усього гурту пектимемо, а не як ховрахи: кожен свою жменю у нору тягне». — «Ось і буду я для комунії пашницю молоть».

Задумався Сава Малаха: «Ну, калі для комунії, дак я сеє підтримую…» Аж тоді присів на колоду, вогнем присмалену, та й почав про головне, заради чого сходив на гору Крукову: «Кажуть, що ти, Кузьмо Несторовичу, Директорії служив, у Мрині, в загоні синьожупанників наші люди тебе бачили…» — «А в тюрмі мринській, за німця та гетьманця, ваші люди мене не бачили?!» — одрубав Кузьма, син Семирозу-ма. Відтак розкурив люльку та й почав розказувать пригоду свою: «Служив я Директорії, служив я їй, мо', з тижняку. А. до цього гнив я болєй шести місяців у мринській в'язниці, наслухався там і набачився по зав'язку. Впеклася мені тая державна варта добряче, чимало сала за шкіру залила. Дак то вже хай, тюрма є тюрма, я й за царя сидів — меду ложкою не їв. Але за царя — ми хоч і рештанти, все ж за відомством тюремним числилися і начальство одвічало. Бісові ж гетьманці хужей стражників царських над нами комизилися, жисть людська нічого не коштувала. У камері — як у мурашнику, людьми набито, а — літо, спекотища. Тягнемося до вікна, ковтнуть повітрячка, на Божий світ глянуть, а варта — по вікнах пуляє. І не один бідолаха замість повітрячка свинцеву кулю ковтнув. Дожилися, Саво Савовичу, до царства Божого: подешевшала жисть людська. Власті міняються, а яна — далєй дешевшає, і докуль сеє буде? Ну, отак ми поживаємо, калі чуємо одного дня, уже в зиму зайшло, — стрільба в городі, і — три гарматні постріли, на сполох. А се ж — повстання, се вже під Білою Церквою січовики перемогли і йшли на Київ. Захопили повстанці тюрму, розчинилися двері камери: «Хто хоче з німцями та гетьманцями воювать — виходь!» Ну, ми й ринули, як вода зі ставу, калі заставки на гатці піднімуть. І уперше побачив я тут, що яно за таке — війна між своїми, єдинокровними, бо досюль я тольки миколаївську знав. Німців повстанці не чіпали, хіба що роззброювали та одбирали майно, німці білі прапори нейтралітету вивісили. А свого брата, українця, хлопці не жаліли, ой не жаліли. За колір жупанця, вважай, одне одного на той світ одправляли. Повели нас на штурм броньової автоколони, там із дюжину старшин гетьманських так і лягло, як трава, постріляні, посічені. А хлопці ж здорові як мур, зносу таким хлопцям не було б за добрих часів, а скольки б роботи яни зробили! Трохи старшин сховалося у ремісничій школі. А у нас уже — броньовики. Бронебійними кулями посікли залогу тую гетьманську, наче капусту. А се ж — люди, і не приходьки з чужих земель, а — наші, на оцій осьдечки землі народилися і викохались, і матки їхні тут, і жонки, і дєтки, і виглядають з війни, дожидаються… Одного старшину гетьманського живцем у криниці втопили. А було що і в ополонки на Невклі, руки-ноги зв'язавши, кидали, усього було. Так чорна кров у людяках розгулялася. А старшого їхнього, начальника варти, водили по мринському перону з вуздою конячою у роті, на моїх се очах. Тади підняли на багнети та й кинули, мертвого, на землю. Я вже ту точки не стримався: «Ой хлопці, покарає вас Бог, як не люди». Дак один як закричав на мене: «Не лепечи, дядьку, бо й тобі теє буде!» Я і примовк. Бо що одна людина може супроти зла світового? Єдине може вона: зла не примножувать.

Дак сеє трохи стихло, стали гетьманці, хто вижив, уже новій власті служить. Калі чуємо — червоні з сівера підходять. Покуль українці поміж себе чубилися, нова сила об'явилася, і сила — велика. Відступили ми на другий берег Невклі, тікали, як зайці, по сіножаті. А мене єдина думка точить: не можу я стрілять у людяк, якого б кольору одєв їхній не був, рука не піднімається — стрілять. Мо', жисть мене таким зробила, мо',— контузія фронтова, не знаю. І переждав я у стогу сіна хвилю вогняну. А як покотила хвиля далєй, пробив лід молодий, кинув гвинтівку в ополонку, щоб нікого з неї болєй не убивали, та й поплентався лугами додому. Ось так я воював за Директорію».

І сказав йому на те Сава Малаха: «Або ти, Кузьмо Несторовичу, святий, або — дурень несусвітній». — «А у мене є бомага од доктора ученого, що я сильно в голову ударений», — сумно посміхнувся Кузьма, син Семирозума. І не знав Сава Малаха, сміється із світу усього ця чудна, притьопана трохи людина, чи правду мовить. І зійшов він із гори Крукової, де Кузьма Терпило на попелищі вітряка починав майструвать.

І сплив рік од тої розмови. Денікінщина прогриміла над Краєм, червоні пішли і прийшли знову, уже заходжувалося на війну з поляками. А Кузьма, син Семирозума, коло вітряка свого клопотався. Не було кому помогти Кузьмі, все менше чоловіків зоставалося в селі. Одні в землі уже лежали, постріляні або тифом задушені. Інші — на фронтах воювали: хто — за світову революцію, хто — за Вільну Україну, хто — за Велику Росію. І будувать Кузьма не мав з чого: усе, що могли поруйнувать людські руки, було поруйновано. Як розтягали піч на цегельні, і Кузьма трохи дощок привіз. Звалив дубів кілька у Страхоліссі, попиляв за зиму. І так стягався. І кожну вільнішу днину на шпиль гори сходив, але мало тих днів було: земля рук вимагала, діти їсти просили. Влади мінялися, а ніхто мужику в торбу не кидав, усі з торби його норовили взять.

Але як зійшов удруге Сава Малаха на Крукову гору, подивувався він, як багато Кузьмою зроблено. Уже височів стойма, глибоко у землю вкопаний, король — дубовий стовп, до метра в перерізі. Уже посад для жорен зв'язано було з брусів дубових. Уже брусковий каркас вітряка шалював дошками Кузьма. І подумав Сава уголос: «Ось невідь-куди врем'я моє спливло, крапля по краплі, день за днем, од весни до весни, в колотнечі людській. А твою, Кузьмо Несторовичу, роботу і сліпому видати». І була зажура в голосі його, і заздрість була незлобива. І далі казав Сава Малаха: «Бо чим далєй ідемо ми переможно, ні себе, ні людяк не жаліючи, до світової революції, тим далєй яна од нас одступає, наче виднокруг земний. І пахне мені деревина стругана. І калі б мав я руку справну, а не кістку суху на плечі пораненому, був би я тобі хоч інколи в поміч. Але ніхто уже не поверне мені руки моєї, і не поверне років, пролетаріату світовому та біднішому селянству одданих». І не було колишньої строгості в очах Сави, а був смуток в очах та задума.

Утішав його Кузьма, син Семирозума, на посад вітряка присівши: «Кожному своє у цій жисті, Саво Савовичу, як кому на роду його написано. Вершиш ти діла світові, хундамент для щастя людяцького, завтрашнього, муруючи. А я, наче жук, у гною та землі риюся. Тольки й просвітку мені, як осюди, під небеса світлі, зійду, вітру весняного вхоплю у груди і крила вітряка у мріях своїх побачу». І так вони розмовляли, душа в душу, доки й день не догорів. І допитувався Сава Малаха у совісті своєї, чи правильно він досі жив. І розказував він про себе Кузьмі Терпилу: «Не тобі, Кузьмо Несторовичу, розказувать, як ми виростали, не хужєй мого знаєш. Виростали ми, як бур'ян коло тину. Під піччю — кури, біля печі — поросята, коло лежанки, на соломі, телятко та ягнята, а ми, дрібна дєтва, на печі, влипаємо худорбою своєю у теплий черінь. А тади попав я в ремесленне. Тут уже мені стало лучшенько. Послєй, аж до служби воєнної, робив я у селищі Мньові, на лозовій фабриці. Тут я уже наївся і сяк-так приодягся, у штани матерчаті вбравсь і в чоботи юхтові взувся. Тут я уже ночами, хазяйці за гас доплачуючи, книжки почитував, а книжки мені давали соціал-демократи мньовські, вони на мене око поклали, і я до них душею тулився. Було у мене з дєтства гостре відчуття правди і справедливості, а книжки ще гострішим його зробили. Уже я крізь написане в книжках на жисть навколишню дивився, упевненим будучи, що тольки в справедливості й рівності люди жить мають.

І ось привозять нас, новобранців, у вагоні воєнному аж на Далекий Схід. Казарма тюрмою видалася. «Попал служить я в край Амурский, далеко от родиньї своей», — співали старі солдати голосами заупокійними. І знущалися з новобранців, як хотіли. Вельми ж ті, хто в дрібні начальнички вислужився. Кожен єфрейтор вимагав йому честь оддавать, хоч сотий раз повз нього ідеш. А болєй усього зачепило мене, калі єфрейтори та унтер-офіцери стали вимагать од молодих солдат грошей на горілку. Звалися ті гроші — вівсяні. Хто їх не давав, тому — позачергові наряди, або ходи увесь день по плацу гусиним кроком. Або — виводить тебе із строю, командує: «Руки на бег!» — і ганяє до семи потів. Дехто не витримував знущання, рубав собі пальці на руках, потрапляв до дисциплінарного батальйону, а одтуль уже одна дорога була — у могилу. І душа моя, прагнучи правди й справедливості, збунтувалася. А командував відділенням землячок наш, єфрейтор Бандурка. Йон особливо лютував, якщо не мав потяжки з молодого солдата. Якось в обідню перерву підходжу я до нього і кажу: «Пане начальнику, хіба можна так знущатися над людьми? Нам з вами і після служби на одній землі жити, мо', і зустрітися вам прийдеться з тими, по кому ви так топчетеся тепер…» Йон і на лиці перемінився: «Для початку, земляче, як ти такий розумний, — два наряди поза чергою! Може, навчишся розмовляти з начальником». З того дня й почалися мої ходіння по муках, заради справедливості… Серед ночі підняв мене і ще одного, сіренького, черговий по роті, показав на восьмивідерне цебро, з вушками, а в ті вушка вставлялася палиця. І побрели ми по воду для роти, а вода — під сопкою. До ранку носили ми водицю на гору. А коли рота вмилася, давай виносити брудну та чистити вбиральню. Ще я тих двох нарядів не одробив, а вже мені — нових три: не так честь оддав фельдфебелю. А яни, нижчі чини, одне одного, понятно, підтримували. І пішло: що не деньок — то нові наряди. Уже нема куди тих нарядів дівать. Рядові мені потайки співчували, а заступитися — хто заступиться, кожному своя сорочка ближче до тіла. Хто довшей служив, підходив, радив: «Бачиш, Малаха, як за твою справедливість із тебе три шкури деруть? Дай їм на горілку, вони і відстануть». А я — на своєму стояв, такий уже у мене норов: «Нікого у жисті своїй не підкупляв і принижувать себе підкупом не збираюся».

І ношу я воду та чищу вбиральню із ночі в ніч. А удень — на заняття. Хоч і міцний я був хлопець, а вже на плечах і долонях — мозолі криваві, і туман у голові, бо не висипляюся. Хто в наряді —той снідає після усіх, а спізнився на заняття — новий наряд. По колу мене ганяли, на виснаження. Одного дня прибігаю з їдальні, сідаю на лаву, із своїм відділенням. Єфрейтор Бандурка глянув злими очима: «Чому чоботи не чищені?!» — «Не встиг», — відповідаю. «Молодий солдат, встаньте, коли з вами розмовляє начальник!» А мене уже ноги не тримають. Я тольки посміхнувся. Посмішка моя збісила єфрейтора. Підскочив йон, ухопив за гімнастьорку, а другою рукою в лице. Кров потекла з розбитої губи. Я відштовхнув Бандурку, той на підлогу упав. А помічник його перевіряв гвинтівки. Побачив йон, що єфрейтор упав, і з гвинтівкою, як у штикову атаку, на мене. Я ухопив табуретку і — по гвинтівці. Калі вбігає фельдфебель: «Черговий! Що тут твориться?!» Я пояснюю: «Пане фельдфебель! Мене пан єфрейтор ударив, а побої солдат государем одмінені!..» Фельдфебель як заходився зіпати: «Тобі не тільки зуби треба повибивать, тобі голову одірвати треба давно! Дисциплінарного батальйону тобі мало, тобі розстріл пахне, ти руку підняв на свого начальника!» — «Пане фельдфебелю, — пояснюю спокійно, хоч уже й мене усього трясе, — я третій тиждень у нарядах, бо не даю грошей на горілку. І ви це знаєте, а дозволяєте знущатися над людиною».

Аж ось — і сам ротний. Фельдфебель йому доповів. Капітан вихопив револьвер і — в обличчя мені тиче: «Кулю тобі гострую, негідник!» А я і йому не змовчав: «Можете карать мене, якщо закон дозволяє, а зброю свою — заберіть, бо я за себе не ручаюся. Лякати мене не треба, я — не з лякливих». Ну, тут йон уже геть втратив тяму: «Зв'язати йому руки!» Зв'язали мені руки рушником і повели до канцелярії. Там склали протокола, зняли з мене погони та ремінь і — на гауптвахту, в одиночку. А на гауптвахті знаєш як: кухоль води на добу, хунт хліба, а на ніч — койка без матрацу. І пробув я на гауптвахті аж шість тижнів. А тади повели мене на суд батальйонний. А вже батальйоном командував бойовий офіцер, йон ще японської ухопив, надивився там і кой-що пойняв. Ми познєй і на миколаївській були за ним, як за кам'яною стіною, покуль не ліг йон од кулі німецької у сиру землю. І був йон у тому суді, який мене мав судити. Розказував я усю правду — і про вівсяні гроші, і про знущання над молодими солдатами, і про наряди безкінечні… І правдиві слова мої зачепили за живе командира батальйону. Одне слово, суд визнав півтора місяця на гауптвахті як достатню кару для мене і направив у роту для продовження служби. Переодягся я в караулці, іду в роту. Іду в роту, аж фельдфебель мене перестрекає: «Ты как идешь?!» — «Ногами, пане фельдфебелю…» — відповідаю. «Почему идешь?!» — «По землі». — «Я вижу, что — по земле, по чьему приказу идешь?!» А йон ще не знав про рішення суду. «За наказом командира батальйону, пане фельдфебелю!» А солдати біля казарми стояли, курили і чули нашу розмову. Фельдфебель тольки оком блиснув: «Я тебе еще припомню, ты свое получишь…» Але скоро миколаївська загриміла, і опинилися ми в окопах, а в окопах— уже друга балачка… А розказую я сеє тобі, Кузьмо Несторовичу, щоб ти пойняв трохи душу мою і через що я так ревно — за революцію, за власть робітничо-селянську. Бо революція — се та ж війна за правду, за справедливість, супроти начальників різних і підначальників».[11]

І пішов Сава Малаха із шпиля гори Крукової так само неждано, як і прийшов. Але встиг гукнути йому навздогін Кузьма, син Семирозума: «А куди ж яни подінуться після революції, випаруються в огні, чи як?» — «Хто?» — «Та різні ж начальники та підначальники, які топтаться по людяці простій звикли. Яни ж — наче гниди у волоссі. Воші революція, мо', трохи і вичеше, а гниду — ніщо не бере. І завтра з тих гнид хіба такі паразити виведуться! Ті ж чорти будуть, тольки у других шкурах. Не міг ти, Саво Савовичу, про такеє не думать, яно само кожній людяці, яка жисть знає, думається і болить…»

Але нічого не відповів на те Сава Малаха.

А коли утретє зійшов Сава Малаха на гору Крукову, уже вивершував Кузьма вітряка свого. Уже крутилися на каркасі крила, легкі, з напнутої між брусків ряднини. Од крил вал крутився, на вал намотувалася тонка конопляна вірьовка, і поволі повз на гору по молодій ще, весняній траві жорновий камінь. Жорна з першого, збудованого Кузьмою млина потріскалися у вогні, і уламки їх, обмиті дощами, біліли на схилі, як черепи давнього викопного звір'я. А як виповз жорновий камінь на шпиль гори і зупинив Кузьма вал та одв’язав вірьовку, сіли вони під вітряком покурити. І казав Кузьма Терпило весело: «Скоро покличу, Саво Савовичу, на першу паляницю!» А Малаха був ще сумніший з лиця, аніж торік, об цю пору, і очі його в самого себе дивилися, байдужі до світу, який відкривався з гори Крукової. І далі казав Кузьма, син Семирозума, лагідно й співчутливо: «Щось гнітить душу твою, Саво. Читаю сеє в очах твоїх». І одказував Сава Малаха, голова Пакульського комнезаму: «Чую довкіл, я ж не глухий, ніби ми усе, що й доброго було, зруйнували, а нового на попелищі жисті учорашньої нічого толком не вибудували. Дак думаю я довбешкою своєю мужицькою, що не ми руйнували, а нас самих війна руйнувала, сперва — миколаївська, а тади уже і громадянська. Як сього не пойнять, нічого пойнять не можна у вариві житейському. Що я робив три годики на фронті? Був я в саперах, підривником, і там, де я ступав, після мене гола, ранена земля залишалася. Мо', через те і сходжу я калі-не-калі на сюю гору. Як душу каменем придавить, хочеться глянуть, як ти, на зло усьому, що довкуль твориться, будуєш, а не останнє доруйновуєш. Хоч тхне од тебе чужим мені класовим душком, се теж правда. Але єстяка в тобі, Кузьмо Несторовичу, і тая правда жисті, над якою я не думать не можу. Я тобі ще тольки одну приключку свою розкажу. Було сеє у п’ятнадцятім годі. Ми тади в окопах гнили, на Варшавському напрямку. Гнили, бо не було з чим наступать, ні патронів, ні снарядів, самі штики. І ось пустив німець на дивізію нашу гази. Добра сотня солдат там лягла. Стали ми одступать. Не відступали, а — бігли. Не встигнемо оглядітися, обкопатися, а вже німецькі снаряди на голови наші сиплються. І перегородила нам шлях ріка, що з болота витікала. Був там місток дерев'яний, але сколь йон міг пропустити, калі вже німець — ось йон. На березі — стовпище, паніка. А поблизу там двоє сіл було. І одержали ми, сапери, наказа — розібрати будівлі і вимостити шлях військам через болото. І ось через кілька годин на місці сіл, де людяки, мо', з початку світу проживали, самі комини залишилися та глиняні стіни сараїв. Легко сеє у нас пішло: руйнувать — не будувать. А яно усе ж — людяцькими руками колись тяжко стягалося та робилося. Дак се тепер думаєш, а тади — не думалося такого.

І тольки ми настелили через болото, а вже — обстріл. Кінець світу почався, їй-бо. Артилерія, кавалерія, обоз, піхота — усе перемішалося. Уже й настил не вміщає такої прорви військ. А був у нас полковий священик, отець Герасим. Паскудненька людячка була, хоч і з хрестом на грудях. У резерві, на відпочинку, сповідав йон нас, а хто із солдат відмовлявся од сповіді, про того доповідав по начальству. Але ж піп є піп, та ще у війську, на фронті. Калі бачу, мчить до берега з пагорба бідка, а в ній — наш отець Герасим. Візник по коню періщить, а піп візника патерицею у Спину штовхає і кричить: «Швидше гони!» Мо’, за півкілометра од переправи обоз перегатив дорогу. Дак отець Герасим, бачачи, що на бідці не проштовхатися, обрубав сокирою гужі, скочив на коня верхи і давай на людяк горлопанити: «Дорогу слузі Христовому, дорогу!» Страшний такий йон був: без шапки, волосся розтріпане, хрест теліпається на грудях, очі круглі, перепужені. А хто ж тую дорогу вступить, хоч і попу, калі кожному жити хочеться? Солдати ще й насміхалися: «Молися, отче, щоб снаряди нас не дістали. Ти ж навчав нас перед наступом: Бог помагає тому, хто молиться…» Чи молився піп — не знаю, але упав снаряд з неба у юрму, і не стало ні отця Герасима, ні тих, хто з нього насміхався, саме крошиво із тіл людяцьких. Дак я тебе запитую, Кузьмо Несторовичу, калі вже ти розумака такий: «Де йон, Бог? Де?!»

«У душі», — коротко відповів Кузьма Терпило. «У душі… — горісно засміявся Сава Малаха. — А де яна, душа наша?! Мо', й була, та загула! Млин паровий на узгорці стояв, картинка, а не млин. І одержав я наказа підірвати млин. А з дєтства до машин не байдужий. Дали мені в поміч п'ятьох солдатиків. Закріпили ми заряди з піроксиліном під балками, під машиною паровою, вивели шнури. А вже німці підходили до переправи. Підпалив я бікфордові шнури, піднявся млин у повітря і розсипався по землі. Ніби душа моя в порох розсипалася. А думать не було коли, і ніхто про думки мої не запитував. «Підривай спиртозавод!» Знову — заряди, знову — шнури. Підпалюю — пожарище на півнеба. Бо наказано було нічого не залишать німцям, саму землю випалену. Горіли села, горіли ліси. А ніч — місячна. Над шляхом, яким відступаємо, літають німецькі цепеліни, кидають бомби. Санітарний обоз, обоз біженців, гармати, солдати, жінки, діти, кози, кури, хто убитий, хто колісьми роздавлений… А ти — про Бога та душу мені торочиш! Де тая душа, де той Бог? Людяка хужей скотини робиться, одна думка, одне бажання — не здохнуть, вижить, вижить… Мо', де в небесах верхніх і єстяка йон, Бог. Але на фронтах побачив я безсилля Бога перед глупотою і упертістю злою людини. Дак і увірував я в нового Бога і з тим Богом повернувся у Пакуль — од самого Києва, де нас розформували, волік я кулемета… А серце моє, яке правди й справедливості прагло, зігрівав наган, за пазухою, під солдатською шинеллю. І хто б мене у Пакулі захотів слухать, як проголошував я бідняцьку власть, калі б не наган мій? Ти б тольки чув, яку бочку котили на нас із Говорухою старшина, староста та їхні підгавкувачі! «Нас народ обрав, — кричать, — а ви, більшовики, хто ви і одкуль?!» А я старшині — нагана під ніс, і хлопці, які за мною йшли, гвинтівки з плечей зняли, дак яни усі язики й проковтнули, болєй не питали, хто ми такі і одкуль. Бо ще на фронті я пойняв, що сила і є Бог, і тольки сила робітничо-селянську правду і справедливість одстоїть. А гомонок — наслухався я в сімнадцятім по саму зав'язку, находився по мітингах, де розпиналися демократи. Учора ще йон сельодкою на базарі торгував, а сьогодні про свободу і учреділовку горлопанить. І до чого яни, балакуни з довгим волоссям, домітингувалися? До всеросійського хаосу, голоду і старцювання. А ті, що за старого режиму «Боже, царя храни…» ревли наввипередки, скоренько в американські, у смужку, штани вбравшись, затягли «Ще не вмерла Україна». Де яни тепер, де? З поляками побігли за Збруч. А я тади таки прорвався на трибуну і в очі їм кажу: «Основний закон для нас — закон соціальної революції, а не повільних реформ. Основна правда для нас — правда робітника і бідного селянина, інших правд нема, не буде і не треба!» А яни мені із зали горланять: «Ганьба! Геть!» Ех, думаю, нема зі мною мого кулемета, я б вам пельки заткнув, ви б у мене і не пискнули! Таке мене зло взяло. Вибрався я з тої зали, подався на міський мітинг, мо', там, думаю, розуму мене навчать. Аж обганяє мене губернаторський фаетон на Пару вороних, позаду і з боків — чорнобашличники, а в кареті на подушках розлігся — губернський комісар, борець за народ… Я плюнув, повернувся і — ходу в Пакуль. Приплентався додому, дістав з горища кулемета і давай чистити, щоб готовий був, калі день правди нашої настане. І прийшов той день. Теперки робітничо-селянська совітська власть — од океану до океану, а скоро — і по всьому світу яна переможе. А ти — кажеш!..» — «Я — нічого не кажу…» — мовив Кузьма. «Ти, Кузьмо Несторовичу, як і мовчиш, то — кажеш… Але знай: ти мені — не батюшка, щоб я ходив до тебе на гору сповідатися!» — сердито буркнув Сава Малаха і пішов од вітряка. Уже на скосогорі обернувся — і знову подивувався Кузьма Терпило його сумним очам: «А приходив я до тебе, Кузьмо Несторовичу, ось чого Михаль Громницький у відповідачі тебе вписав. Бо ти — і кавалер Георгіївський, і в підкуркульники пнешся — вітряка будуєш, і за глитаїв сєльських колись заступався…» — «Я і за Говоруху перед німцями заступався, дак що?» — «Доброго у нас ніхто не пам'ятає, а погане — яно завжди на видку. Вписав йон тебе у відповідачі, разом із Романом Булахом, дак ти — стережися. Бо досюль усяка нечисть лісова наших товаришів пострелює, і калі що такеє у Пакулі станеться, головою своєю безневинно накладеш. Мені ж, признаюся, шкода тебе буде, бо ти — робити умієш, і руки у тебе золоті. А з ким я комунію будуватиму, як врем'я прийде, — з п'яничками та лодирями?»

І пішов Сава Малаха, і вже не обертався. І більш не сходив він на гору Крукову, де Кузьма, син Семирозума, вітряка на попелищі будував.

Дак калі вже сходить було йому на тую гору? Уже за його плечима смерть люта стояла, не дай Бог нікому такої смертоньки. Се було мені тади, мо', вісімнадцять годків, а уже я був у почоті, уже я був у Мрині, у міліції приліпився. Познєй мені крила підрізали, познєй. А після війни, як був я у Пакулі на отвітственній довжності фінагента, посадовою людиною був, ще й оббрехали, і до казенного дому на шість годків довгих упекли. Усяко бувало в жисті моїй, крутився я наче хрущ на соломині, а скількох пережив, скольки людяк на очах моїх у землю пішли! А я і досюль, слава Богу, живу, ще й коло жонки, як чарку вип'ю, постаратися можу, а жон~ ка у мене — уже третя, на двадцять п ять годків молодша…

Ну, дак. робив я міліціонером у Мрині, і була до мене довіра властей стопроцентна: повітовий виконком я охороняв. А главенствував тади у повіті Купер'ян Терпило, син Уляни Несторки і пана Опанаса. Про Опанаса Журавського йон, правда, уже не згадував, а писався сином пакульської селянки. У ті годки йон тримався правильної лінії, і лінія угору його піднімала. Дак мене Купер'ян уважав: як іде мимо— за руку здоровкається, наче з рівним. А ходив йон тади важно, увесь у червоному — з червоного сап'яну чоботи, галіфе з плюшу червоного, і сорочка — із сукна доброго, червоного. Не один йон тади перефарбовувався під колір пролетарських знамен, так тади велося. І ось стою я на посту коло повітового виконкому, од саду, бо ще бандитизм не пригас і вйськовий стан у повіті оголошено. А вікно кабінету, де військово-продовольча комісія засідала, прочинене, бо сеє наприкінці літа було, а літо двадцять першого року жаркуще видалося, земля у полі тріскалася. Чую — викликають Саву Малаху, з Пакуля. Став я одним вухом прислухатися, хоч по службі яно мене і не стосується. Аж Купер'ян Терпило словами лайливими Саву нашого шпуляе, як скотину останню, і душу з нього витрясає — за викачку хліба: «Совітська Росія голодує, залізна рука голоду бере робітничо-селянську власть за горло, а ти — пакульських куркуликів не хочеш поколошкать!» — «Куркулів ми уже розколошкали, — одказує Сава Малаха, — а забирать останнє у свого брата-незаможника — сього я не буду, бо його дєтки теж їсти просять. Я — комуніст-інтернаціоналіст, я — за світову революцію, але хочу, щоб і наші людяки до неї дожили». І почав йон начитувать, скольки коней, плугів та повозок відчужено у куркулів, скольки хліба, картоплі, м'яса, масла, меду, шкір та пір'я поступило з Пакуля в рахунок продрозверстки. Тольки не став його довго слухать Купер'ян Терпило, а своє правив. Тади якось що про голод у Росії усі знали, і в газетах про сеє пописували, а що і на наших людяк придуха насувається, про сеє помовчували. Мені, правда, ні гадки було, я — в їдальні для ударників харчувався, і пайок мені був. І батько з маткою у Пакулі зуби на полицю не клали. Батько послухався мене і узяв за бика шістдесят пудів пшениці. Дак тая пшеничка і не дала пропасти. А за теличку узяв йон три квадратних метри керенок, новеньких, не розрізаних, дак тії керенки на шпалери пішли, бо скоро їх одмінили, а випустили червінці. Дак мої родаки голодівку легшей пережили, а багато хто — набідувався. Не так, конєшно, як у тридцять третім годі, калі люд на ходу падав, але горя ухопили.

Ну ось, довго яни там, у кабінеті, на горлянки брали, калі чую — наче полотно дереться. А се Малаха на собі сорочку рвонув: «Хоч і душу з мене вийміть, як сеє поможе совітській власті, а останнє од людяк пакульських я одбирать не буду, бо уже і їм голод у очі зазирає!» А Купріян одказує йому строго: «Ми тебе у таку сорочку, з довгими рукавами, одягнемо, що вік не знімеш! А зараз — клади наган і партійний білет на стіл, і щоб ноги твоєї більше тут не було. В іншому місці розберуться за твій злісний саботаж!» Дак я ще трохи походив коло вікон, калі бачу: виходить Сава з виконкому, білий з лиця, сорочка на грудях розпанахана, без вітру хитається. А йон з Пакуля на двоколці приїхав, і кобилка його в саду, попущена, траву скубла. Хилитається йон повз мене, а мене — впритул не бачить. Я наче відчув що недобре, кажу йому: «Не їдьте, дядьку, самі, та ще без пукавки. Після обіду вирушаємо ми на Радуль, в експедицію по вилученню зброї, і ви з нами поїдете. Знаєте ж, яке тепер врем’я». А нас тади часто посилали з обшуками у села. По хатах ми шиндрили, усе перевертали, і. в кого руки росли, одкуль треба, ті кой-що мали: то який дукач, то каблучка золота чи сережка прилипне. На сьому мене й підсікли, мої ж бойові товариші. Але не впорожні я у Пакуль, на дворище батькове повернувся. І в тридцять третім годі я через торгсин вдруге на світ з'явився… Дак гомоню я Савці, щоб не спішив їхать, а йон наче й не чує. Загнуздав свою кобилку, та й покотив — навстріч смерті.

Як вибрався нарешті Сава за місто, наче одежину важку скинув із плечей своїх. Уже не трясло двоколку по ямкуватій бруківці, уже зашморг цегляних будинків, під залізними дахами не зчавлював горло. Кобилка бігла додому по м'якій од куряви — з весни доброго дощу не було — полівці легко, наче у сні. Білі, сухі, аж ніби шерхотіли, наче папір, хмари пливли назустріч. Тепер уже й дощ не порятує, хіба що — під озимі, якщо знайдеться в людей чим сіяти. Як вертався Сава з гори Крукової, по своїй останній розмові з Кузьмою, сином Семирозума, перестріла його в подолі гори Уляна Несторка. А вже видко було по ній, що дитину жде, хоч і перев'язувалася хусткою, як могла. І казала до нього Уляна: «Що ж се наша власть новоспечена останню кровину з мужика вичавлює розверсткою своєю, калі на людяк, як на тую рибу, що під кригою, придуха насувається?» — «Не каркайте, тітко, — відповів тоді Сава Малаха. — Аби у вас вродило, комісаром посіяне, а в полі совітська власть повний порядок обіцяє, ми з самим Богом тепер у телефон гомонимо». — «Ловкий ти, синку, на язик, і око у тебе чіпке, але ненадовго сеє, ой ненадовго, — зітхнула Уляна. — Ступай по земельці роззирки, частєй дивися під ноги, бо вже земелька по тобі скучає… А про придуху на людяк сущу правду тобі кажу. Хоч ви з самим Богом у телефон гомоните, а мій телефон — луччий: колосок до колоска сього літа гукатиме і не догукається…»

Це ще ж і на літо не заходжувалося, а наче в бінокль цейсівський дивилася, відьма хутірська. Бідка була на ресорах, і подушка м'яка, з помістя бідка, і кортіло Саві у сон, як осі в мед. Кортіло у сон, щоб забутися, але збурена душа усе ще тріпотіла листком на вітрі. Вітер був високий, небо од краю до краю затяглеся пір'ястим хмаровинням, кожна хмаринка нагадувала срібну рибину, і пливли вони нескінченними косяками, аж у голові запаморочилося, поки дивився в небо. І земля пливла назустріч з-під ніг конячки, а внизу, під кручами, що по них вервечився Сіверський шлях, пливла, оторочена сивим, вигорілим за спекотне літо лугом, Невкля. І плив час — назустріч світовій соціалістичній революції, опісля якої вже не буде ні неба, ні землі, ні простору, ні часу, а буде щось одвічно сяюче, прекрасне і щасливе, схоже на рай, вималюваний у мріях істинно віруючих. Такою — сонячним згустком нескінченної, поза часом і простором, радості — уявлялася Саві Маласі Горіхова земля, про яку уперше почув, ще хлопчаком, від Гаврила Латки. Усе, що вичитав пізніше в книжках, що почув од агітаторів на фронті і на мітингах, наближало, робило реальнішим те давнє, ще дитяче видиво. А тепер воно знову застелилося непроглядним рядном хмар. Ніколи ще не почувався Сава Малаха таким дрібним і нікчемним між стихій світових, між землею та небом, що ніби всмоктували, втягували його, розгубленого і розчарованого, в провалля, на дні якого — неминуча загибель.

Ось пропливло повз нього Будище, хатки якого, наче намисто, нанизані на Чумацький шлях. Скоро і вітряк на околиці Крутьків махнув крильми услід Саві, наче прощався з ним, і ліс, зелений ще, але вже з жовтявою просіддю у верховітті, затулив небо, по якому риба пливла. Він очі заплющив. Клуні в батька не було, а був коло хати тік, просто неба, обставлений вимолоченими кулями жита. Уночі розгулялася гроза, остання того року гроза, вереснева. Небо хлюпало білим вогнем у пічне віконце, біля якого лежав Савка, і тремтіла хата од громихання громів. А вранці побачив він посередині току, де земля аж вгнута ціпами, дощову калюжу, вода в ній була чиста як сльоза. А в калюжі дощовій плавали три срібні рибки, три пліточки. І запам’ятався той ранок Савці на все життя подихом світлого чуда. А матір казала: «То — рибки небесні, з дощем яни упали. То — душі людяцькі, однеси їх у берег, хай пливуть…» І він одніс ті рибки у мокрому картузі, одніс у кінець городу, до Синявки. А небо того ранку було голубе, аж зелене, у вікнинах між легких, срібних хмарин.

А матір, непритомна, хвора на тиф, задихнулася в диму, коли матроси палили село, і тепер душа її срібною рибкою плаває в небесах…

Розплющив очі Сава Малаха, і побачив Сава Малаха попереду, на лісовій дорозі, озброєних вершників, а двоє піших, з гвинтівками у руках, ступали з боків його бідки. Один з чоловіків був незнайомий, а Прокопа Зозульку Сава одразу впізнав. Зозульки од роду — постольники, гибарі, а Прокіп, одержавши після революції землю, вибився в міцні середняки. На дворище його з продзагонівцями випало іти Саві. Як виводили з хліва корову, жінка його в поросі з плачами великими валялася. А Зозулька, біля тину стоячи, лише і сказав: «Оділлються тобі, Савко, моєї жонки сльози, ранєй чи познєй, а оділлються». І рвонув він тин новий за два кілки, і упав тин до ніг його, силу велику у руках мав. А другого дня не стало Прокопа Зозульки в селі, у ліси пішов. І зупинилася бідка, на якій Сава Малаха з Мрина вертався. І мовив Прокіп: «Що, комнезам, заснув чи молився своєму бородатому Карлі-Марлі? Молися, молися, бо скоро сидітимеш коло Бога більшовицького в казані із смолою гарячою…»

Дак я тади ще хлапаком, підлєтком був. І пасли ми череду сільську попід Страхоліссям, бо трава на лузі вигоріла, як на сковороді, немилосердне таке сонце було того літа. Уже до вечора хилилося, і навертали ми череду ближчей до Паку ля. А там, під лісом, смужка проса була, лісник посіяв. І плівся я повз теє просо, щоб корови у шкоду не зайшли. Калі чую— наче стогне хтось. Побрів я на той стогін, аж просо коло лісу геть столочене, і стежка через просо — наче вишито кров'ю. Тут я спужався, малюк ще зовсім був, кричать став. Прибігли старші, хто зо мною череду пас. Калі дивимося — а в просі людяка лежить, посічена-порізана, страшко глянуть, страшко згадувать, хоч скольки годочків спливло і усього в жисті я надивився. Живіт йому розпанаханий, а в рану — волоття проса напхано, і кровиця в рані наче кипить. А голова тої людяки сорочкою полотняною накрита, а по сорочці кров'ю написано: «Бий жидів, комуністів і комнезамівців!» Підняли пастухи тую сорочку, аж — голова комнезаму пакульського, Сава Малаха. Дак йон ще дихав і водички просив. Пастухи йому в рот воду наливали, тольки ж витікала водичка через розрублене шаблею горло. Дак послали мене у село, сповістити. А тади у Пакулі по хатах воєнні стояли, загін по боротьбі з бандитизмом — називався. Біжу я лугом, сонце вже за Крукову гору сідає, червоне, а мені воно Савиною кров'ю плаче. І по крилах вітряка, Кузьмою Терпилом на горі збудованого, тая кровиця ручаями тече. Та покуль сказав я в селі, покуль воєнні прискакали, помер Сава Малаха. Як хоронили голову комнезаму нашого на горі Вишневій, без попа, з прапором червоним, і я був на кладовищі. Жонка молода його плакала за ним кріпко, а болем ніхто не плакав, хоч людяк пакульських чимало зійшлось. Стояв коло нас із маткою Кузьма Терпило, і казала матка моя Кузьмі: «Якою страшкою смертю помер Сава, а в гробу лежить із таким обличчям, наче радіє, що пішов із сього світу». А Кузьма Терпило і одвічає матці моїй: «Повірив Сава у жисть нову, як у пришестя Бога на землю. Але врем'я таких, як Сава, — недовге врем'я, бо приходять інакші, з кігтями і зубами. І горе тим, чиє врем'я минає, а яни ще живуть. Не смерть Саву шукала, а Сава шукав смерті, і знайшов, і радіє…» Дак я тади нічого сього не пойняв, а став долей жить.

Се я ще у дєвках була. А матка моя на ноги заслабла після тифу, і я сама по хазяйству поралася. І якось що корова, первісточка, у нас під осінь отелилася. А як телилася корова, ревіла страшко, на весь куток. Калі заходить на дворище наше баба Халимониха, а про неї в селі казали, що їй мухи сняться, а мухи — відьмі сняться… «Мо', — питає Халимониха, — корівці твоїй, дєтка, поміч яка треба?» А яна, як ще молодшою була, з Халимоном своїм по селу скотину вихолощувала, Халимон — з ножакою, а яна — з попелом, рани посипає. Поможе чи не поможе, думаю, а кусничок сала — дай. Ні, бабо, одвічаю, помочі не треба, уже розтелилася Лиска наша. Дак яна і потьопала з двору. А біля хвіртки дровенятко лежало. Халимониха нагнулася, підняла те дровенятко та й у припол. Ну, я і ні гадки, мо’, у людяки розпалить у печі нема чим. Увечері до корови я, аж і близько не підпускає, не дається доїть. Я матці своїй і жаліюся. А матка питає: «Заходив хто до двору, як Лиска телилася?» — «Баба Халимониха заходила». — «А узяла що з двору?» — «Дровенятко узяла». — «Еге, дочко, се ти роззяву спіймала, — посмутніла мати моя. — Ходи скоренько до Уляни Несторки, мо', і тая — відьма, але од Халимонихи яна дужча, бо — добра…» Мусила я назавтра брать кусник сала і теліпать на хутір Семирозумів. Аж біжить хлоп'я з лугів, плаче і розказує, що під лісом, у просі Савку Малаху порізано, побито. Ось скоро і воєнні повз мене на конях до лісу проскакали. А се того дня було. Заходжу я на дворище Семирозумів, аж нікого з дорослих не видать, самі дєтки Кузьми та Марусини сидять на ганку, як горобенята. «А де ж ваші батько з маткою?» — питаю. «У саду, на панщині, яблука рвуть». А се Кузьма того літа трохи саду панського в оренду узяв. «А баба Уляна де?» — «А баба, — дєтки навперебій розказують, — зачинилася в погребі і не виходить». Дак підійшла я до льоху, двері поторгала: прив'язані зсередини. А крізь двері — наче писк дитячий. «Бабо Уляно! — гукаю. — Чи ви там живі?» — «Жива, жива, — одказує по хвилі, сердито так. — Знаю, дєвко, чого прийшла. Поможу тобі, але пожди трохи». Сіла я на призьбі, жду. Тут і тіло Сави Малахи повз двір повезли, на коні упоперек лежав, весь у ранах, весь у кровищі. І череда сільська слідом потяглася. Калі одчинився льох і виходить на світ Уляна Несторка. Уже без живота яна, а на руках — дитинка, у білу лахманину загорнута. І біла Уляна, біла з лиця, і губи її — геть покусані. «Ось, онучата, — каже до дітей синових, — баба ваша на старість ляльку вам у погребі знайшла…»

А як зосталися ми самі, у хатинці її, Уляна Несторка і розказує: «Трьох я народжувала на віку своєму, легко вискакували, самі у білий світ поспішали. А сей — такий упертюха, довгенько не хотів у сюю жисть заявлятися, мо' відчував, що нічого доброго його тут не жде, кров та придуха на людяк, придуха та кров. А вже ж і перед дєтвою дорослою, і перед онуками соромно, що старе бабисько заходилося репаться, як той жовтяк перезрілий на грядці. Дак я у погребі зачинилась та й розродилася… Тольки земля сира й чула муки мої». А було їй тади годків за півста, хоч собою ще — наче молодайка, красивлюга така, недаремно ж сам комісар городський спокусився.

Дак поклала я край столу кусничок сала, а Уляна не дала й слова сказать про теє, що мене привело до неї: «Бачу, бачу, що ти, дєвко, з коровою замучилася. Се тобі Халилюниха поробила. А ти роби, як я нараджу. Кожного дня, уранні, як ідеш до корови, викидай на горище по дровині. І так — сім деньків, увесь тиждень. А тади дровини ті покладеш у піч і підпалиш. Тольки ж як горітимуть дрова, нікого не пускай до хати». Вернулася я додому і стала так робить, як Уляна Несторка насовітувала. Осьдечки минуло сім деньків, дістала я з горища тії дровенята, які сама туди кидала, розпалили ними. А перед сим на хатні двері гак накинула. Аж бачу у вікно — дріботить до нас баба Халимониха, перехняблена уся. Стала під дверми і трохи не плаче: «Дитинко моя, ніколи такого болєй робить тобі не буду, тольки вигорни жар із печі, бо пече мене вогнем, ой пече». Отаке на віку у мене було, насправдашнє, не придумане ніким.

А таки не була яна, Уляна Несторка, відьмою, не була. І не треба на людяку наговорювать. Уже в старості признавалася мені, бо я ж її провідувала, докуль яна і в Пакулі була, і душа її переді мною не зачинялася. А признавалася Уляна, що усе знаття її — од Нестара, Семирозумом прозваного. Ще маладьонкою була Уляна, і навчав її Нестор з того світу. А хотілося їй, правда, болєй чого у баби Солохи навчитися. А баба Солоха, досюль так балакають, з двома хвостами народилася і уміла не тольки погане зробити, а й пороблене од людяк одвести. І пішла Уляна Несторка до тої Солохи на Великдень, так яна сама розказувала, пішла яна до баби на Великдень і стала комин білити. Солоха й запросилася: «Не роби сього, дочко…» Бо відьма ж через комин з хати вилітає, се кожен знає. Тади Уляна їй і каже: «Навчіть і мене літать». А Солоха їй одвічає: «Потопчися по іконі, збери вузлик сиру і приходь до мене, навчу». Тольки ж не змогла Уляна по іконі святій топтатися, душа їй сього не дозволила. Але зібрала яна вузлик сиру і знову — до баби Солохи. І пішли яни в берег, до річки. Кинула Уляна сир свій у воду — сир білий-білень-кий, рибки підпливли до того сиру, смокчуть. Баба Солоха подивилася і каже: «Е-е-е, маладьонка, не буть табє відьмою, бо по іконі не потопталася ти». І кинула Солоха свій сир у воду. І зробився сир її у воді червоним, наче кров'ю просяк, і підпливла до нього нечисть усяка з дна глибокого, хапать стала. Побачила сеє Уляна, перехрестилася.

А як помирала Солоха, то довго мучилася і просила, щоб ножем стелю поколупали. Дак усі боялися, а матка моя бідовенна була, колупнула ножем стелю — і одлетіла душа Солохи. То матка моя опісля того сама дєткам переляк одводила. Якось дитяті моєму, се я вже очоловічилася, сусідський пес лапою лице подряпав. Дитя погане стало, плакало уночі, схоплювалося. Пожалілася я матці своїй. Я на взяла червону нитку із заполочі, зміряла ріст дитини — і вузлик зав'язала, ніжку зміряла — знову вузлик, і так — руки, пальці, поясничку. Тади запалила віхоть соломи у челюстях печі і спалила тую нитку, з вузликами. І де й поділося усе теє в дитяти мого. Док хотіла матка і мені знаття теє передать. А я — активістка була, ланку вала в колгоспі, грамотами стіни обвішані, на виставку в Москву мене посилали, тольки я не поїхала, нащо, думаю, дні гаять, коли стольки роботи в колгоспі. Я матці і кажу: «Не хочу вашого знаття, забобони, пережитки се, тепер жисть до наук повернулася». А як минулися мої молоді годки і розболілася я уся, то й бачу: що тая наука може — тольки дірки в небі ракетами свердлити. А вчені доктори — хіба що зуба вирвать, та й доступися ще до них, черги усюди. А як матінка моя ще жива була та зуб у мене розболиться, яна ножем похрестить, скаже: «Щоб був зуб як дуб, як камінь в морі, як мертвий у гробі», — біль вщухає. Дак матка моя дочці моїй старшій знаття своє передала. Дочка у городі живе і багатьом помагає.

Літать Уляна Несторка, мо', і не літала, бо ті, що на мітлах літають, за церковний замок тримаються і на паперті товчуться, покуль служба іде, а такого за нею не водилося. А що із гроба людяку могла піднять, дак сеє було, і без нечистої сили яно не обходилося. Се ж ми тади ще дітьми були і овечки пасли, на скосогорі, за хутором Несторовим. Сонечко так маювало, так маювало, а із Страхолісся виповзали валки підвід, і чого тольки не було на тих підводах: і одєв різний, і мебеля, і лісапети та швейні машини, а найболєй — оружжя. То червоні од поляків відступали, бо вже поляки зайняли Київ і до Дніпра, од заходу сонця, підходили. Ну, ми лупавки повитріщували, дєтва є дєтва. Раптом — стрілянина у лісі зчинилася, оддаля так, десь аж під Крутьками. Ми — давай овечок завертать. Аж наче вщухло. Вщухло сеє, а по скорім часі вискакує з лісу загін червоних, ладні такі хлопці, одбірні, на конях добрих, тачанки з кулеметами. А в передній тачанці—чоловік лежить, весь у шкірі чорній, без кашкета. І голова його сива разом з тачанкою на ковдобинах хилитається, як у неживого. Зупинився загін під горою Круковою, і того чоловіка з тачанки знесли і на траву обіч дороги поклали. Бачимо — військові спішилися, тісним гуртом навколо стали і зняли шоломи свої матерчаті, з нашитими на них зорями. Ми й про худобу забули, ближчей підійшли. А вже тії людяки воєнні стали могилу копать. А там був узгорок над Чумацьким шляхом, і вони на узгорку копали. І хутенько яни так копали, далєй спішили їхать. І вже могила викопана була, калі Уляна Несторка до них підходить. А яна — у лугах була, щавель збирала, бо повен припол щавлю. Підходить Уляна Несторка і зупиняється коло того чоловіка, що на землі лежить. А вже для нього могила вирита. Воєнні люди розступилися, бо Уляна Несторка така була, що й гора кам'яна перед нею розступиться. І звела яна руки обидві, долонями униз над тим чоловіком, наче над вогнищем. Тади й гомонить до людей воєнних: «Що ж се ви, хлопці, живую людяку хоронити заходилися? Йому ще жить і жить, а ви його — у сиру землю спішите покласти. Однесіть його у мою халупу, ось туточки, на хуторі, і їдьте по своєму воєнному ділу…»

Дак я — до чого? А до того, що на тім тижні, мо' деньків зо три минуло, живіт мені сильно заболів. Так заболів, що я криком кричала. Повела мене матка до Уляни Несторки. Як заходили ми до її хатини, мені в очах темніло од болю, нічого не бачила. Поклала мене Уляна на лаві, а сама налила водички в череп'яну миску, кинула якусь квітку у воду, миску поставила на живіт мій, а в руках її — ложка і ніж, се я пам'ятаю добре. І стала Уляна приказувати наді мною: «Пресвята Богородице, стань у помочі рабі Божій Уляні пристріт вимовляти. Я тебе вимовлю не своїм духом — Господнім духом. Тут тобі не бувати, білі кістки не ламати. Ходи собі на ліси, на болота, на бистрі ріки, буйні вітри». Тричі яна так примовляла, і мені усе легшей робилося. А як умовкла Уляна — живіт наче й не болів ніколи. Аж тади я по хаті очима луп-луп — і роздивилася. І бачу я — сидить на лежанці, ноги на піл звісивши, той чоловік, якому на очах моїх могилу під Круковою горою копали. Білий весь, правда, з лиця, а ще ж — весь у полотняному, спідньому, примара, та й годі. А очима — кліпає, і водичку з кухлика мідного п'є. Дак я спужалася так — мертвяка ж, що ожив, побачила, та — з хати. Уже матка моя Уляні Несторці за лєчення дякувала. А звалося теє лєчення — сояшниці, се уже я познєй узнала.

Дак розказували тоді у Пакулі, що тому чоловікові, а се був комісар із Мрина, а фамілія йому була — Домонтович, стало за місяць якийсь лучшенько, і вже йон на гонок виходив і на сонечку грівся. А поверталися люди воєнні в Мрин через Пакуль, се вже поляки якось що відступили. І узяли тії люди воєнні комісара на тачанку, і попрощався йон із Уляною. Попрощався йон із Уляною, але й Страхолісся не переїхав, як зробилося йому знову погано. І повернувся йон в Улянину халупу. І так йон тричі того літа пробував од'їхати і тричі вертався. Бо присушила його Уляна чарами своїми відьомськими, сильно присушила, і любов у них по-лучилася. А тади ото, уже й слід од комісара прочах, синок в Уляни Несторки народився…

Які там чари відьомські, чаклунські? Се любов людяку хапає, і горить людяка в любові, наче в огні. Усю її жисть мужики летом летіли до Уляни, як летять джмелі до квітки, хоч і норовом колюча яна була. Є така квітка, будяк, чортополох зветься, колючки на ній — наче голки. А сама квітка — малинова, крупна, ліхтариком світить із уздоріж, і цвіте до пізньої осені, ще й після Покрови цвіте. І джмелів на тих квітках холодні ночі прихоплюють. Дак се — наче патрет Уляни Несторки, тая квітка. Уже ж не маладьонка була, а присушила комісара любов'ю своєю так, що йон і про совітську власть під юбкою пакульської молодиці забув. Правда, уже ж і комісарові не сімнадцять годочків було, мо', востаннє у серце його сонечко зазирнуло. Бо йон так і не женивси, а проживав відлюдьком, у колишньому домі Листопадів, біля Мар'їного гаю. Моя хрещениця у тридцятих годах у нього служила, аж покуль і не приїхали за ним серед ночі у «чорному вороні», дак я знаю. А в Уляни ще і послі ста годків її — очі блищали, як у молодої. Піп начитував нам із Святого письма, як Сара у дев'яносто год Авраамові сина народила, а хіба пакульська баба — хужей?

Се уже в наше врем'я заблукав Вітька, по-вуличному — Джигун, між двох молодиць. Любася була йому за жонку законну, а до Вірки йон ночами підходжував. І доблукався йон, що уже й ноги його не тримали, худий та поганий зробився. Куди тольки його не возили, кому не показували, ніхто й ніщо йому не помагало. Уже родня самогонку на похорон гнала. Дак привіз його братеник мотоциклом до Уляниного дворища, на хутір. Уже Вітька іти не міг, його братеник на руках до кімнатки Уляниної заніс. А Уляна уже нікого не гляділа, уже сил у неї не було. Хоч люди пакульські і з сіл околишніх ще приходили до неї, але казала Уляна кожному: «Бог вам і без мене поможе, калі захоче». А на Вітьку Джигуна яна зглянулася. Зглянулася яна на Вітьку і гомонить до його: «Люби, Вітасику, молодиць, покуль яни перед тобою стелються і покуль є чим любить. Бо тольки і радості людяці, покуль яна любить і покуль її люблять. Любов— машину жисті земної крутить, покуль є любов, дотуль і жисть є. А посовітую тобі, Вітасику: не пий того, що яни обоє у чарку тобі наливають, по шептухах сільських пометлявшись. Бо в Любасі — зілля приворотне, щоб ти Вірку забув, а у Вірки п'єш ти зілля одворотне, щоб Любасю покинув. І ламають яни ворожбою душу і тіло твоє, бо ніяк не поділять, як дві собаки кістку одну. Через теє чарування і перевівся ти на ніщо, і вже тобі хоч у землю лягай. А як послухаєш мене, мужеської сили в тобі ще на багатьох баб хопить». Каже Уляна сеє, на Вітьку усміхнена зирить, а очі її горять, наче дві жаринки. Дак Вітька таки послухався, перестав у чарку заглядать коло чужої постелі, і поправився скоро, і досюль молодух топче, як півень кур, і Любасі своїй ще трьох дєток прижив. Дак і правду Уляна Несторка гомоніла, а було уже їй тади за сто год.

Як роздавали сад панський, по шматинах, хто хотів арендувать, спокусився і Кузьма. І попала йому долина, над Синявкою. І ходив він з ранньої весни за кожним деревом, як за дитям рідним: обкопував, розчищав. Коли ж приморозило, а сад цвів, досвітками сухий бур'ян з гноєм палив, щоб не побило квіту. Ранні яблука спалило сонце, заленками осипалися, а путинки та антонівки вродили на диво. І поїхали Кузьма з Марусиною підводою у сад, і рвали путинки. Рвали вони яблука і на встелений соломою віз клали, щоб не побилися, щоб довше лежали. З усіх яблук найбільше путинки любив Кузьма. Він любив, коли путинки дозрівали на гіллі, жовто-зелені, з червонястим загаром, налиті сонцем. Він любив діставати путинки серед зими, з солом'яної трухи на горищі, і вносити до хати, під Різдво, у плетеному кошику, і класти на покуті, на пахуче лугове сіно, біля миски з кутею та кухля з узваром. І вся хата наповнювалася живими пахощами достиглого літа і ранньої осені. Так, як пахли путинки, не пахли жодні яблука в світі. Тоді клав він долоню на голову сина і примовляв, як ще матір навчала: «Щоб чубатий, та волохатий, та несущий, та плодющий, та всі курочки, та всі курочки!» А Марусина озивалася од челюстей печі: «Що ж ти все — за курочки! А півники?» А дочка тоді: «Кукуріку! Кукуріку!..» І голубив він тепер, у саду осінньому, кожне яблуко, як спогад про щасливий передріздвяний вечір.

Коли зірвали путинки з нижніх гілок, Марусина попросила підсадити її на яблуню. Підсаджуючи дружину, він легенько полоскотав її під пахвами. Марусина засміялася, наче пригорщі гарячого приску розсипала навколо себе, вона чутлива була до лоскотки. На яблуні Марусина соромливо затиснула поділ спідниці коліньми. Але знизу Кузьма добре бачив її округлі, білі, як двоє свіжовиточених веретен, литки і теж засміявся, невідомо з чого: давно йому не було так добре. Тоді й сам залазив на яблуні, трусив по гілці, а Марусина стояла внизу, тримаючи перед себе, за краї, фартуха. Яблука м'яко падали у фартух, як падає дощ на спраглу землю. Уже вона трохи оклигала після смерті дітей і тифів, і щоки червоно світилися, наче путинки з верхніх, од сонця гілляк. А сонце опускалося за Холодну гору і теж здавалося велетенським шафрановим яблуком: трусони сильніше гілку — і впаде воно у підставлений Марусиною фартух.

Висипали останній кошик, віз був повен. Кузьма вибрав найбільше, налите яблуко, витер об сорочку, простяг на долоні Марусині. «Змій ти, скуситель…» — засміялася Марусина, глибоко, усім своїм єством. І надкусила вона яблуко, спрагло, аж сік бризнув, і віддала чоловікові. І вкусив яблуко Кузьма, і мало яблуко смак життя живого. І узяв він Марусину за руку її гарячу і повів до куреника, що зліпив його, коли яблука почали достигать, із сухого гілля та очерету. А встелив він куреника всередині сіном, що вкосив його у березі Синявки, і пахло сіно лепехою, наче хата їхня на Зелені свята. І обійняла його Марусина гаряче, як обіймала замолоду, у ті їхні перші, божевільні ночі, коли вона снувала по хаті од постелі до божниці, од божниці до постелі, вимолюючи у бога прощення за свій земний гріх і знову солодко грішачи…

Кузьма задихався од раптового щастя, од радості буття, відчутої глибоко і гостро, ніби тільки починав жити. Серце на мить зупинилося, тіло стало невагомим і ширяло у вільному парінні над садом, над Пакулем, так буває лише у сні. А коли він, знесилений, одірвався од Марусини, побачив сонце, що, викотившись з-за Холодної гори, суворим червоним оком зазирало до куреня. Верхів'я верб над Синявкою, ще не зірвані, достигаючі антонівки на яблунях, Русалка, що паслася на леваді, віз, повен яблук, — усе було в кривавій, зловісній поливі. Отак самозабутньо вони з Марусиною востаннє любилися у лузі, на возі із сіном. А удома, наче кара Божа за те щасливе хвилинне забуття, чекала на них звістка про війну. «Господи, — подумав Кузьма, маліючи перед нещадним, червоним оком небес, — Господи, не позаздри нам, людям земним, грішним, прости цю коротку часину щастя серед розрухи і горя».

І запрягли вони Русалку у воза, повного яблук, та, переїхавши місток через Синявку, впливли у сільську вуличку. Бузкова мла опускалася на Пакуль, а небо усе ще було червоне, хмари у високості палахкотіли тривожним полум'ям. Розбредалася по дворищах сільська череда, у вулицях висіла курява, дійниці наддзвонювали за тинами дворів, де ще залишалися нереквізовані корови, пахло молоком. І раптом високий жіночий зойк різонув тишу. Біля широкого і голого, як вигін, двору Сави Малахи спішувалися кіннотники. Закривавлене тіло комнезамівця лежало на узгірку, на випаленому сонцем рудому спориші. А біля тіла його, упавши на коліна, билася в нетямі головою об суху землю молода Савина дружина, приведена ним із-за Невклі, з Великої Вісі. Кузьма натяг віжки, зняв картуза, ступив до Савиного двору. Але повисла на плечі його Марусина: «Ой чоловіче, віщує душа моя: сяя смерть і нас крилом чорним зачепить…» І мовив Кузьма те, про що у курені думав, перед суворим оком німих до мольб людських небес: «Не рви, Марусино, серця собі, я ні перед ким не завинив, я нікому зла не рабів…» — «Дак на таких тольки яно і око-шується…» — тяжко зітхнула Марусина.

Дак казало ж йому багато людяк: давай диму одсюль, Кузьмо Несторовичу, хоч на якеєсь врем я, бо ти — одвітчик перед властю, ні за цапову душу головою накладеш, сяя власть жартувати не любить. А йон тольки усміхався: «Що се-бо ви за власть розписуєтеся? Власть знає, що я ні в чому не завинив перед нею. Хто б се безвинну людину ні за що ні про що до стінки ставив? Як і було такеє, то вже минулося, уже громадянська драчка одшуміла своє».

Мо, де яна і одшуміла, а у нас, у Пакулі та довкуль, ще довго колотилося. Як стали з мужика олію продразверсткою вичавлювать, кинувся мужик у ліси довколишні. Народна війна, можна сказать, почалася, сам я цьому був учасник і свідок, сам у лісах побував і знаю. Дак власть таки пойняла, що не можна дожимать до останнього, що треба і мужику дати продихнуть. Бо й теля дурне, як з ножем до нього, брикається, а се ж таки — люди. І пішла власть на послабку. У те врем'я якось що помилування лісовикам вийшло, хто додому вернеться. І потяглися мужички до дворищ своїх, до земельки. І я тади ружжо своє і шаблю у Сиволозі, під Сіверським лісом утопив та й до плуга вернувся. І ніхто мене пальцем не зачепив, аж у тридцять сьомому годі пригадали: «Будь проклята ты, Колыма, что названа Черной планетой, сойдешь поневоле с ума, оттуда возврата уж нету…» Дак мені, щитай, поталанило кріпко, і з Колими я вернувся.

А тади зосталися в лісах болєй ті, хто дуже вже сильно новою властю зобижений був і простити їй не міг. Або хто по вуха в людській кровиці уже був, як той Вовчар, і вже одмитися не надіявся. А чимало й таких по лісах та ярах тулилося, що од плуга одвикли, а до ружжа звикли, і ружжо їх годувало. Уночі як ідуть селом — ховайся, хто куди бачить. У нас хвіртка була добра, на защибці, ворота високі. Перескочили, грюкають у вікно: «Одчиняй!» Мусиш одчинять, власті ж ніякої у селі, хто дужчий, у кого пукавка — той і власть. Один час воєнні по дворах стояли, а тади і їх не стало. «Давай жрать!» Що є в коморі, несе матка на стіл. Молоко п'ють, їдять. Тади — давай із собою: сало, хліб. Як ніч місячна, по курей у хлівець ідуть, мішок курей нахапають. Був серед них Кабеля, наш, пакульський. Сей і зовсім з дурної голови у лісі опинився. Се ще в дев’ятнадцятому годі ходили яни ватагою хлопчачою у Крутьки, до дівок тамтешніх. А крутьківські парубки їх нагнали. Дак Кабеля з друзяками викотили із скирти гармату (військо в полі залишило, а яни — приховали), дак викотили ту гармату і сім снарядиків уночі по Крутьках випустили. Ну, тади вже йому непереливки, йон і подався під крило Вов-чара. А як Вовчара не стало, і на Варяговому острові яни тулилися, Кабеля з пакульською дівкою гуляв. Пішли до його тітки, на полу лежали, балувалися. Чимось янатам йому не вгодила, йон нагана дістав і встрелив. Тади біжить вуличкою нашою до загати, кричить як скажений: «Я втоплюся, втоплюся!..» Тітка його — за ним, спиняє. А якось гуляли дєвки на вечорницях. Калі ж заходить сяя вже банда. Кабеля підсів до гарної дєвки. Та — мовчить. А подружка її поруч — ха-ха та хи-хи. Дак яни за неї і згвалтували, тут же, при всіх… Отакі твореники тади у нас творилися. Дак се ж в одвітчики, разом з Кузьмою Терпилом, вписав Громницький і Булаха Романа, сина Лександрового. Яни, ще як корів малими пасли, щось не поділили, і Михаль зуба на нього мав. Дак Роман Булах, як зачув, що Саву Малаху під лісом убили, одразу пойняв, до чого яно хилиться. Зібрався скоренько, і тольки й бачили його в Пакулі. Аж по війні останній об'явився, писемцо родні написав, що в Сибіру робить, на заводі великому, у початі перебуває, медалями і грамотами одмічений. А як вийшов йон на пенсію, дак один раз навідався до Пакуля, вірьовкою, каже, на родіну тягне, де пуп закопаний. А як навідався в Пакуль, ми з ним бесідували. І розказував Роман, що тої ночі, уже з торбою за плечима, заходив йон до Кузьми Терпила, уговорював п'ятами разом накивать. А Кузьма йому ніби й одвічає: «Як се я кудись, світ за очі, пошвендяю, калі хлібець хоч сякий-такий, а ще не обмолочений? І коло вітряка, на горі Круковій, роботи доста, ще й першої паляниці не покуштував. І яблука вродили. Путинки ми з Марусиною сьогодні зірвали, а антонівки ще в саду, на деревах…» Дак Роман Булах тольки засміявся з тих його слів: «Як ви, дядьку, такий дурний, що далєй свого носа не бачите, то залишайтеся, смерті ждіть, а я — ще поживу трохи…» Та перекинув сидора з плеча на плече і зник у ночі осінній. І що ж ви думаєте, отак Роман Булах побалакав зі мною, похвалився пенсією добренною, бо йон увесь вік у гарячому цеху проробив, та й погойдався до родаків своїх. І випив йон у родаків чарку, а мо' і не одну. А уранні не добудилися Романа — вічним сном йон уже спав. Ніщо даремно людяці не дається, з'їв його сердечко цех гарячий. А на вид мужчина такий був, що сто років йому ще жить.

Дак і Уляна Несторка, матка його, Кузьмі нараджувала: «Кинула я, синку, карти, і не один раз. Погана карта тобі випадає, ой погана. Пішов би ти з села, куди очі бачать. Світ — широкий, і загубитися людяці у тому світі — як голці в стогу. А як пронесеться сеє все, тади вернешся». А Кузьма своїй матці і каже: «Бог бачить, що я ні в чому такому не замішаний. Покуль драчка між людяк точилася, я роботу свою робив, бо тольки робота і може світ од загибелі порятувать. Дак хто ж на мене за сеє руку підійме?» І не послухався йон нікого, а карта — правду казала.

Я — одинець у батька був, і не взяли мене на миколаївську. І був я грамотєй великий, як на теє врем'я, чотири годи до школи виходив. І був я за усіх властей писарем у Пакулі. А як Саву Малаху убили, знав я, що машина угорі крутиться, не може не крутитися. Знав, але мовчав, бо жисть навчила мовчати. І минуло вже тижнів зо два. Коли ж привозять із Мрина папір казенний. І був се наказ про посилення боротьби з бандитизмом у повіті. І був у тому наказі пункт четвертий: «Відповідачі села Пакуля під час нальоту банди проявили повну бездіяльність. Серед білого дня, можна сказать — на очах відповідачів, банда розправилася з нашим товаришем — головою комнезаму. На основі постанови УВС від 22.XIIза вищезазначені факти розстрілять по с. Пакулю Романа Булаха і Кузьму Терпила». Я той папір тольки підшив, а виконував, конєшно, не я, виконували люди, яким сеє довірено було повітовою властю…

І були дні вересневі, сонячні, терпкі і солодкі, як терен стиглий. І підмів Кузьма тік за повіткою мітлою березовою, а по тому — віником м'яким, ще й крилом гусиним пройшовся, щоб ані порошини. І обставив він тік снопами жита, один коло одного, аби жодна зернина, пирснувши з-під бича, не пропала у бур'янах. На ціну золота кожна зернина була опісля літа гарячого, немилосердного. І поклав він чотири снопи на тік, колосками всередину, щоб колосок до колоска тулився. І узяв він ціпа до рук, тим ціпом ще батіжо його, Нестор Семирозум, молотив: ціпилно було гладеньке, до лиску воскового долонями вишмулене. І звів Кузьма очі до неба блакитно-синього, з білим околотом хмар: «Благослови, Боже». І благословив його Бог днем погожим, годиною, для такої роботи доброю. І змахнув він легко та звично ціпилном. Бич кресанув по сонцю і упав на снопи: зерно сонячними промінчиками бризнуло по току, шелеснуло в огорожі із снопів. Лягав бич рівно, усією важкотою своєю, посуваючись за сонцем, наче мітив спиці в колесі світу. А як до краю дійшов, перевернув Кузьма снопи, розв'язав перевесла і спочатку почав. Пройшовшись двічі бичем по снопах, брав солому вилами-трясунами, набік складав і в’язав у кулі. І ладилася робота йому, і було душі його легко, хоч тяжко на руки. Пополудні, коли вітерцем потягло од Невклі, віяв Кузьма намолочене за день. Згріб він зерно з половою та колосками на край току. Відтак брав зерно з половою та колосками совком дерев'яним і кидав перед себе рвучким порухом руки. Відлітала полова і колоски порожні на грядку, а зерно на край току лягало серпом веселим, сонячним.

І прийшла на тік мати його, Уляна Несторка, з сином малим на руках, од комісара на схилі літ набутим. І казала Уляна так: «Бачу, стараєшся ти, синку, молотячи хлібець, кожну зернину бережеш, як золоту. І складеш ти тяжко нароблене тобою і Марусиною для дєток ваших до комори. А прийдуть люди чужі, лісовики або комісари, і вигребуть усе, до зернини останньої, і ніхто спасибі тобі не скаже, і дєтва ваша голодній смерті в очі зазиратиме. Бо іде придуха страшка на людяк Краю. Се мені серце віщує, і батько твій з того світу у снах про завтрашній день голодний думать нараджує. А зроби ти так, як я тобі посовітую. Половину зерна зсип до комори, а другу половину — у яму земляну, як ще діди наші робили. І хай жодна жива душа, окрім матері дєток твоїх, не знає про теє. Бо виживе завтра той, хто не тольки сьогоднішнім днем живе». І послухався Кузьма матері своєї, і зробив, як вона нарадила. Усю ніч копав він яму, на узгірку, у вишеньках, а землю відносив у берег Жолудівки. І була яма у горловині своїй вузька, а на споді — широка, і вистелив він спід дошками, а стіни обіклав матами з соломи. І прилаштував він на горловину ями ляду дощану, що зачинялася щільно. І молотив, віяв та до комори зерно носив він серед дня. А уночі половину зерна у яму земляну зсипав. А як наповнилася яма, зачинив Кузьма ляду, загорнув зверху землею, розрівняв і дерном виклав. І пішов він уранці у вишеньки, і не зачепилося око його там, де яма з зерном була, так добре все було зроблено. І працював Кузьма на току шість днів, а на сьомий день спочив він, бо неділя була. І казав він у неділю Марусині: «Завтра замісиш діжу з першого помолу, і паляницю спечеш, і сусідів покличеш, бо так яно поміж добрих людяк здавна ведеться…»

Ще розплющував світ свої очі небесні, а вже Кузьма на гору Крукову, до млина свого збирався. І казала йому Марусина, у печі затоплюючи: «Яке ж теє буде мливо, калі день — без вітру?» Усміхався до дружини Кузьма добрим лицем своїм: «Якщо листя на дереві ворушиться, то й вітряк мій крутитиметься». А ворушилося стиха листя на деревах. І узяв Кузьма клуночок жита на плече та й похилитав стежкою, через город, на гору Крукову. А Марусина довго вслід йому дивилася од задвірків хати: поганий сон їй наснився. Як був Кузьма уже коло тополі, давно колись Нестором Семирозумом посадженої, обернувся він. І перехрестила його Марусина рукою тремтячою. І запитала вона подумки Бога: «Господи, нащо ти жисть нам таку послав, що кожен день живеш — як останній?» Але мовчав Бог, лише небо над горою Круковою червоно бубнявіло, наче крові обпившись, і горілим тривожно тягло із-за Невклі, од болота Замглай, яке тліло невгасимо, удень і вночі. І колінкувала Марусина в хаті, перед образами, повна передчуттів лихих. Але дивилися боги з ікон суворо і незворушно. І подумала Марусина приречено: усе, що має статися, на небесах давно записано, і скільки б не колінкувала вона, ніхто задля неї написане не перепише.

І стала вона по господарству поратися, у роботі од сумних думок рятуючись. А як сонце підбилося трохи, над Вишневою горою повисло, прийшло із села, на хутір Несторів людей двоє, з рушницями за плечима, з наганами при поясі. Обоє — хлопці молоді, міцні, як дубочки, і обох Марусина наглядки знала. Один, чорнявий, з носом дзьобатим і вилупленими очима, Левко звався. Був він — зайда, з Мрина, але в Пакулі часто з'являвся. Як ще жив з ними Нестірко, син Устима та Оксани, покійних давно, до Нестірка він приходив, подовгу говорив з ним, оддалік од усіх. А як подався Нестірко у Мньов, у комуну комсомольську, більше зайду Марусина не бачила. А другий був — Андрій Нужда, з кутка над Свидницею, Лиха Груша той куток зветься. З його сестрою старшою Марусина замолоду в економію, льон брать, бігала. А служив він тепер у міліції повітовій. Як побачила Марусина рушниці за плечима в гостей непроханих, затремтіло в душі їй. А гості далі хвіртки не йшли: пес аж ланцюг рвав, на задні лапи ставав, піною пирскав, ніколи досі він такого не виробляв, лагідний був пес. Гримнула на пса Марусина — він у будку забився, але й відти хрипів ненависно. А Марусина, розстеливши на землі лахманину, соняшничиння оббивала. Жовті були круги, на даху повітки вилежані, а зернята — як налиті, соняшники вродили цього гарячого літа. Одгорнула вона край лахманини: «Пригощайтеся, хлопці, чим Бог послав». Насипали вони зернят у кишені, тоді й запитують: «А де ваш дядько?» — «А нащо йон вам?» — «Треба роботу одну у сільбуді зробить, плотницьку, Кузьма Несторович сеє уміє», — весело проказав Андрій Нужда. А чорнявий, Левко, мовчав, спльовуючи під ноги соняшникове лушпиння. Трохи одлягло од серця у Марусини: «Дак йон — у млині, на горі, мо', покликать?» — «Протеліпаємося самі, спішити нам нема куди, служба іде, ми — люди государственні…» — реготнув Нужда. «Скажете там, хай снідать іде». — «Шукайте, тітко, кріпку варенуху, то й ми не од кажемося…» І погойдалися вони на гору Кругову, плюючись навсібіч лушпинням соняшниковим.

Як сходив Кузьма на гору, до вітряка свого, сонце випірнуло з-за Чорного лісу. І зайнявся червоно схил гори, аж до шпиля, наче полотнищами красними хто його вистелив. На кожній травині, на кожному кущику незчисленними китицями висіло павутиння, зіткане за ніч. Дивувався Кузьма, наче уперше бачив усе те, як вигадливо виплели павуки з павутинок тоненьких свої сіті для комашні, свої загороди, свої верші, схожі на чудернацькі палаци. А на павутинках рівно, ніби хто лінійкою розмітив, висіли дрібні краплини роси, і була уся гора Крукова в перловому намисті, що од сонця молодого світилося пурпурове, і зняв картуза вражений красою Кузьма, син Семирозума: «Господи, який же ти майстер незбагненне вигадливий! Але тривожна мені краса сяя, бо ми, людяки, усе ще по коліна в крові червоній бродимо».

І на шпилі гори вітрець був благий. Але повернув Кузьма шапку млина назустріч сіверцю, що пахнув торфом горілим, од болота Замглай, — закрутилися крила. І ворухнувся камінь поверхник, прикований до залізного веретена, ворухнувся, ще постогнуючи, як дідуган старий, раптово розбуджений. Але уже сипав Кузьма жито у ківш, а крила — наввипередки з вітром летіли. І був вітряк — як живий, і розмовляв із Кузьмою. І сіялося з мучника борошно, біле, як перший, довгожданий сніг. І солодко пахло воно. Ще як повертав Кузьма шапку вітряка, помітив він вершників далеко внизу, на узліссі. Крутнулись вони на конях своїх і зникли у вільшанику, над Жолудівкою. І не було коли за роботою думать йому, що то за люди. А як змолов він свій клуночок і вичерпав совком борошно з корита під мучником, піднявся по крутих сходинках, щоб крила зупинити. І побачив він на схилі гори, од села, двох хлопців з гвинтівками за плечима. Без поспіху вони ішли, лускаючи насіння та роззираючись довкола. І упізнав він в одному Андрія Нужду, що в повітовій міліції служив. А коло нього ступав розвалькувате городський хлопчина, він до племінника Кузьми, Нестірка, навідувався, поки той біля них жив. Нужда привітався до Кузьми, що вийшов назустріч нежданим гостям, весело, радо. А товариш його, чорнявий, з очима холодними, як залізо, тільки буркнув під ніс. «Ну що, дядьку Кузьма, усе крилами махаємо?» — невідь з чого реготнув Нужда. «Де вітряки махають, там горя не знають», — відповів прислів'ям Кузьма. «А щоб крила не скрипіли, хай би гості коло чарки сіли, — до слова йому проказав Андрій Нужда. — Мо', дядьку, знайдеться? Під першу паляницю?» Було трохи в сулійці у Кузьми. Як помагали люди крила піднімать — потчував. Дістав він сулійку з-під ковша, яблуко розламав навпіл, кухлика мідного, з гільзи снарядної викуваного, поставив на камінь коло вітряка. Нужда радісно плеснув до кухлика, подав Кузьмі: «Випийте, дядьку, щоб у душі розвидніло». — «Ні, хлопче, зранку і кінь не п'є. А в душі моїй і без горілки світло завжди». — «Ой дядьку, не приговоріть, — Нужда подав кухля своєму товаришеві, той перехилив мовчки, наче за себе кинув, захрумкотів половинкою яблука. — Душа людяцька — яна як день осінній: тольки ось сонейко блиснуло, а вже й пасмур найшла. Ну, а ми тепер — коні государственні, нам і зранку можна. П'ю, Кузьмо Несторовичу, аби ви довго жили і я — не вмер!..» — «Хай буде так», — проказав по хвилі Кузьма. І як мовив він це, де взялася вітериця, наче з неба упала серед тихого дня, закружеляла тугим веретеном. Кузьма стояв у крутені пахучого осіннього вітру, наче в посудині скляній, і волосина не ворухнулася на голові його. А в хлопців картузи їхні шкіряні наче рукою невидимою з голів зняло. Андрій ухопив свого на льоту уже, а картуз чорнявого (тепер згадав Кузьма — Левком його звали) закрутило млинком, усе вище й вище, і розтанув він у високості небесній, ніби й не було. Чорнявий зробився злим на лиці, рішуче кинув з плеча гвинтівку: «Ну, ось що, громадянине Тер-пило: ви — одвітчик по селу Пакулю і будете зараз розстріляні за постановою повіткому!» — «Еге ж, дядьку, — Нужда і собі узяв гвинтівку у руки, а очі його хмільно і весело блищали, — ви уже звиняйте, така у нас служба — накази мусимо сполнять. Кров — за кров! На бандитський терор відповімо нещадним більшовицьким терором, так нас у повіті навчають. Інакше не буде у нас порядку до кінця світу». — «Дак що ж мені тепер рабіть?» — розгублено глянув на руки свої, з лапатими, чорними од праці долонями Кузьма Терпило. «А — нічого вже не рабіть! — з недобрим посміхом на лиці перекривив Кузьму чорнявий. — Ти, дядьку, уже одробив своє, тепер — відпочинеш…»

Озирнувся навколо Кузьма, син Семирозума: хати його відсіль не видко було, а видко було край Пакуля над Не-вклею, блакитну стрічку ріки, сивий луг, обрамлений на небокраї зелено-жовтою пасьмугою лісів. Усе було якесь несправжнє, наче намальоване, у сизій млі, підгірченій димами од тліючого болота. «Дак стріляйте, хлопці, якщо вам наказано. Калі не вмирать, а день — терять…» — «Нє, дядьку, на видноті нам не совітують, а луччей буде ондечки там, над яром, — кивнув у бік Жолудівки Андрій Нужда. — Як були ми на ученнях, гомонів з нами сам товариш комісар…» — «Та прикуси свого язика дурного, лапоть пакульський! — гримнув чорнявий, клацаючи затвором гвинтівки. — Ось що, дядьку, театри тут перед нами не грай, а топай до ярка і молися, якщо церковного опіуму досі не видихав. А мітингувать нам нема коли…»

І стали вони за спиною Кузьми, гвинтівки звівши. І пішов Кузьма по схилу гори Крукової у бік зарослої шелюгою Жолудівки, де яруга крута. І не було йому куди рук своїх, із широкими, мозолястими долонями, подіти, зайвими руки зробилися. І заклав він руки за спину, пригадавши, як водили його, арештованого, у війську, коли суду дожидався. Сонце висіло в чолопочку неба, наче підвішене на невидимих нитках до вибіленої підсиненою крейдою стелі. Схил гори, що так пурпурове світився на сході дня, весь у намисті з росинок, давно висох і згас, біле павутиння обліпило чоботи Кузьми, суха, запилена трава куріла з-під ніг. «Як ближчим часом дощі не впадуть, пропаде й озимина, у суху землю посіяна. Господи, та пошли ти цим замученим людякам хоч дощ добрий, будь милосердним і не плоди зла нового», — подумав Кузьма відсторонено. Уже наблизилися до шелюги, і раптом побачив Кузьма на краю зарослів яблуньку в цвіту. Він знав цю дичку і навіть намірився навесні прищепити, він чимало яблунь та груш диких прищепив по навколишніх ярах, але пожалів кромсати гілля її — така вона вся була кучерява, радісна для ока і приязна до світу довколишнього, наче дівка-сімнадцятка. Серед літа дичка, рятуючись од спеки, скинула листя і заснула, мовби під зиму ішлося. А тепер яблунька прокинулася і зацвіла, кожна гілка була обсипана дрібними, білими, з солодкою для ока рожевістю квітками. «Ги-ги, — реготнув за спиною Нужда, — яблуня восени зацвіла, погана се прикмета, на голодуху!» — «На тепло і вологу осінь, — кинув через плече Кузьма і додав по хвилі: — Перекажеш моїй Марусині, хай околот у скирту складе, бо я — не встиг, а скоро дощі підуть». — «Скажу…» — мовив Нужда, настрашений раптом, наче дитина, що зазирнула до глибокої криниці.

Між яблуневою гілкою і кущем терну сріблилася в сонці майстерно зіткана павутина, посередині своєї верші зачаївся павук. Шануючи працю павука, Кузьма ступив убік, щоб не порвати снасті. «Стій!» — різко скомандував чорнявий. Кузьма зупинився, повернувсь до конвоїрів лицем. Дуло гвинтівки, яку тримав Нужда, стрибало в повітрі: «Дак, дядьку, ви хоч картузом очі затуліть, бо я — не вельми привчений стрілять, та ще в свою, пакульську, людяку…» — попросив Андрій. «А мені нема чого очі ховать, я нікого не обікрав і нікого не убив». Вітряк на шпилі Крукової гори, збудований Кузьмою, розкинув на півнеба білі крила, ніби руки, щоб обійняти цей земний світ і порятувать його од зла людського. «Тобі тільки носи сопливим дітям витирать, а не в міліції служити!» — верескнув на Нужду чорнявий, дістаючи з кобури нагана і обходячи Кузьму збоку. Холодна цівка нагана доткнулася його потилиці. — Хрестися скоріш, дядьку, щоб чорти в пекло не потягли!» Кузьма повільно підняв неслухняну правицю: «Ну, Господи, як мало ще тобі жертвоприносінь людяцьких, як не наситився ти, прийми і мою душу…» І в мить цю гримнули постріли.

Постріли гримнули, а Терпило стояв з піднятою рукою, зібравши у пучку пальці, і так само сивів перед очима його схил Крукової гори, і біліли на шпилі крила вітряка, і не знав Кузьма, на якому він уже світі — усе ще на землі чи бачить гору і млин свій з небесної високості. Наган ковзнув по плечі його і упав під ноги. Коло нагана простягся на сухій траві чорнявий Левко, цівка крові текла з вуст його, очі мертво, не кліпаючи, дивилися в сонце. По схилу гори, кинувши гвинтівку і ухопившись лівою рукою за плече, на якому теліпалася, наче дерев'яна, правиця, з тонким, поросячим вереском тікав Нужда. І гримнув ще один постріл. Нужда підломився в ногах, упав, але за мить скинувся, як риба на березі, і покотився веретеном по схилу, поки не зник за горою.

«Живуче, падло! Чорт з ним, додохне! — прогучав за спиною Терпила владний, жорсткий голос. І вийшов з яру Демид Волохач, Вовчарем у Краї прозваний. — Ну що, Кузьмо Несторовичу, наклав у штани, смерті в очі заглянувши? Тепер знаєш, як було мені там, у глинищі, у мої года молоді. Нарешті ми з тобою квити: один раз ти мені жисть порятував, і я тобі тим же віддячив. А на другий раз — не надійся, я у борг не даю… Хочеш жить — іди з нами, коня ми й на тебе припасли. У Пакуль, під юбку Марусини, тобі вже ходу нема, більшовички так за глитавку ухоплять, що й не кавкнеш. — Він нагнувся, узяв наган біля ніг Терпила, сховав до кишені довгого шкіряного пальта. Тоді змахнув павутиння з волосся — був без картуза. — Ну, хлопці,— по конях, покуль те гівно недобите в селі не розсмерділося…»

І вийшло із шалини на стежку дванадцятеро хлопців, а Вовчар — тринадцятий був. З пакульських — Василь Козубел і Федос Харлан, обоє — давно в лісах, інших не знав Кузьма. І зійшли вони стежкою крутою у яр жолудівський, там коні стояли, до кущів припнуті. І був кінь для Кузьми Терпила. І наказав Демид Волохач Кузьмі коло нього їхать, інші слідом скакали. І погнали вони коней вздовж річки Жолудівки, у бік Чортового болота. І казав до Кузьми Демид Волохач, Вовчарем прозваний: «Знали ми од своїх людяк в Пакулі, що сьогодні тебе на той світ прямим ходом одправлять, бо вже папір із повіту прийшов. А де і як тобі постоли плестимуть — сього ми не знали. І якби вони застали тебе удома та повели у глинище, коло цегельні, де я колись смерті дожидався, там би тобі й капець. Бо в Пакулі загін стоїть і я своїх хлопців заради тебе під кулі б не послав. А як закрутилися уранні крила вітряка твого, зрозумів я, що ти — в сорочці народився, що не прийшло ще врем'я твоє. Як сходило тих двоє телепнів на Крукову гору, уже яни у нас на мушці були. Але хотілося мені, щоб ти сам переконався, як комісари людську жисть поціновують… Тольки ж не чую я і слова дяки од тебе. Чи язик од страху віднявся? Чував я од людяк, що ти — розумака великий, із самими богами на горі своїй гомониш. Та й усього вашого кодла нібито душі розіп'яті між землею і небом. А як тітка з косою в очі зазирнула, увесь розум вивітрився, усі вумні слова забулися, сама блювотина зосталася. Отака вся отара людська, здохнуть — і то не вміємо, я за ці годки надивився, а тепер і ти на собі пойняв».

Але — мовчав Кузьма. З кожним скоком коня ніби жили смикав хто із нього. Помирать — і то було легше, аніж зараз од дітей, од Марусини, од дворища свого віддалятися.

І об'їхали вони болото Чортове, і край лісу, над Русалчиним озером спішилися. Розгорнули лісовики купу хмизу — вхід до землянки відкрився. Винесли вони із землянки хліб, сало, сулію горілки і сіли на траву обідать. А трьох хлопців Вовчар послав на хутір Козачий: «Хоч під землею, а найдіть Омельковича, перед очі мої поставте, йон там чеку свою піджидає, щоб подорожчай продать мене. А я сьогодні Господу Богу і святим апостолам без винагороди його оддам…» Прикололи вони зірки червоні на картузи свої і поскакали. І не було їх довго. Демид пив сивуху, як воду, і не І хмелів, тільки очі холодним свинцем наливалися. «Ти, розумака, скажи, — неждано повернув до Кузьми Терпила свою велику і ладну, наче з заліза вилиту, голову, — чи правда, що Христос — із жидків був?» — «Христос — йон за усіх І людяк постраждав, — відповів Кузьма. — І для всіх людяк йон — Син Божий». — «Мо', йон — і за всіх людяк, а тольки жидок є жидок. На землі чи на небесах, а болєй за своїх руку тягне. А я жидкам сала за шкуру залив, ой залив. Йон мене за них ще спитає… Наливай, Козубел, чого тут вуха розвісив, у тебе служба така — наливать!» — і Вовчар знову потягся до кухля. А як випив, казав далі: «Ти ось, Кузьмо Несторовичу, на мене хмуро зириш, а ми ж із тобою, які не є, а — родаки. Устим і Оксана, покійні, нас поріднили. І виплодок їхній, а твій вигодуванець Нестірко, — щоб його земля не носила, хоч і племінничком мені доводиться, — пуповиною нас пов'язав. Кров мого і твого кодла скаженого у ньому кипить, і — добра од нього не жди. Вчасно йон у туго банду свою, комсомольську, подався, бо я б уже його давно згріб і за яйця на гілляці підвісив. Але — не мине йон моєї руки, все одно не мине. Я уже йому передавав, у ту його комунію: попадеться — по-дядьківськи, власною рукою глядилки виколю, виріжу язика і те, чим дітей роблять, а тади — четвертую… А ти — пий! Пий, покуль живий, ти сьогодні удруге на світ народився!»

Але — не пилося Кузьмі, синові Семирозума. Як не сторонився він драчки людської, а таки, врешті-решт, розіп'яли і його на хресті ненависті і злоби. І краще було б йому померти, аніж тепер, з Вовчарем, множити зло у світі. І не розумів він Бога, нащо його кинуто в це криваве вариво.

Аж ось закрякала качка в лісі, їй відлупила друга, і скоро з'явилися з-за дерев хлопці, яких Вовчар посилав на хутір Козачий. Попереду дріботів куцакуватий, висмоктаний життям чоловічок — у полотняній сорочці і вилинялих солдатських штанах. Руки його спеленуті були за спиною, кінець вірьовки тримав лісовик. «Вас тольки по смерть посилать! — гримнув Демид Волохач. — Осю гниду так довго шукали?!» — «Дак увесь хутір обійшли! А йон — у куми сховався, — виправдовувалися посланці. — Заходимо до хати, кажемо, як ви, отамане, навчали: ми — з чеки мринської, шукаємо Хтоломея Омельковича Погибу, йон нас жде… Кума посміхається, як блядь на весіллі, і очі ховає: давненько, ой давненько я свого кума не бачила… Аж йон сам вилазить з-під печі, мо', яйця там із курми ніс: виглядаю я вас, товариші, не перший день виглядаю… Дак ми його з хати вивели — і в ліс. Мол, треба, щоб нічиї вуха не чули, нічиї очі не бачили. Аж у лісі йон пойняв, до яких товаришів у руки потрапив, брикатися став, довелося в'язать».

І впізнавав Кузьма знайомі риси в перекошеному страхом обличчі чоловічка з хутора Козачого, і розумів він, що перед ним — син Омелька Погиби, з яким у камері мринської тюрми, ще за царя, останнім шматком ділився і в якого потім зруб на хату купив. Хтоломей упав на коліна, заплакав: «Пожалій, отамане, прости! Три годика служив я тобі вірно, як пес, прип'ятий край лісу. А тепер бачу: придуха іде на людяк. А у мене — дєтва дрібна, і ні кола ні двора, в чужій хаті тулимося. У Сибірі ми були, жирнішого кусня шукали. А як забрали мене на війну, і сім'я моя вернулася, бо що яни там, у тайгах, без мене? А тепер — біля розбитого корита опинилися, і мусив я щось думать, кудись кидатися. Власть нова укорінюється…» — «А ти, сучка, мене жалів, коли з чекою за голову мою торгувався?! Дак знай хоч перед смертю: я половину чеки твоєї на золото жидівське давно купив і знаю, коли там хто і пукне!..» Вовчар дістав з кишені пальта нагана, простяг Терпилу: «На, родак, розговійся. Отакі, як сеє падло продажне, тебе сьогодні над Жолудівським яром ставили…» Але одвів руку отамана Кузьма: «Ні, Демиде Мартиновичу, одкрився мені Бог на фронті, і не дозволяє віра моя кров людяцьку проливать». — «І ти, Кузьма, — проти мене?!» — протяг Вовчар. Білим зробилося лице його, і очі на мить заплющив він. А як розплющив очі, уже не бачив Кузьми Терпила. І запитав Вовчар у Хтоломея Погиби: «Дак скольки ти просив у чеки за жисть мою отаманську?» — «Тридцять пудиків хлібця, тридцять пудиків, дєтки мої есті просять…» — «Дак получай за кожен десяток пудів по кулі в черево своє ненаситне, щоб не одразу здох, а трохи помучився!» — і стрелив Вовчар раз, і вдруге, і втретє. Упав Хтоломей обличчям у траву суху і, з хрипами страшними, вужем по землі поповз. І одвів очі Кузьма, питаючи подумки в Бога, чи бачить він муки творіння свого. Але — мовчав Бог.

«А сього родака мого — на гілляку! — наказав Вовчар і по-звіриному легко, наче й не перехиляв у себе кухлями, схопився на ноги. — Мо', йон і не їхній, але й не наш. Одтуль йому ближчей буде із його богами говорити». З хмільним реготом підскочив до Кузьми Козубел, заломив руки. А Харлан уже дерся на дуба, що височів край лісу. Як прив'язував вірьовку, дощем посипалися жолуді на суху землю. І спеленали руки Кузьмі Терпилу, поставили під зашморг. А вже несли лаву із землянки. «Ладиться у вас сяя робота, ладиться, — похвалив Кузьма. Підштовхуваний лісовиками, він важко згробастився на лаву. Лава була вузька і хилиталася під ногами. — Наловчені ви, хлопці…» Козубел знову реготнув, а Вовчар похмуро мовчав, закинувши назад кучеряву голову і зирячи в небо. По небу пливли червоно-малинові, уже заходило сонце, хмари. Руки Вовчар тримав у кишенях розстебнутого чорного пальта, з-під якого виглядав офіцерський френч. І здавався Вовчар витесаним з дуба, який сотні літ пролежав на дні Невклі, і був він гарний із себе, як сатана. А вже зашморг накинули на шию Терпилу. «Наловчений і ти, Кузьмо Несторовичу, помирать, — повернувся до нього отаман. — Дак там, у глинищі, ти за луччих людяк Пакуля голову свою підставляв, на вигоні, під німецькі кулі — за більшовичка доморощеного, а тепер за кого — за осю покидь зрадливу?» І кивнув Вовчар на Хтоломея Погибу, який усе ще не міг померти, усе в'юнився до берега, де плюскотіла вода. Зітхнув Кузьма сумно, бо раптом відкрилося йому: «Усі три рази підставляв я голову свою за самого себе, щоб душу свою у врем'я криваве порятувать. Але — думаю тепер: чи, порятувавши власну душу, порятуєш світ?..»

«Дозволь, отамане?» — Козубел поставив ногу на край лави. Звідси, з лави, очам Кузьми відкрилося Русалчине озеро, сховане досі за стіною очерету. Вода в озері була чорна, як глина-чорнуха, а по темній воді низовий вітер гнав, вигойдуючи на брижах, жовте осіннє листя. По той бік озера, куди ще діставало проміння призахідного сонця, хтось роздмухував попід очеретами червоний жар. «Сяя краса — се голос Бога до мене, — втішено подумав Кузьма. — Се — благословення його. Бо усе ж правдивіше самому померти, аніж убити іншу людяку». І перевів він очі, і побачив, як Хтоломей Погиба довужився в берег і хлебтав озерну водичку. А потім голова його безсило упала на торф'яне, коричневе дно, і останній видих сплив на поверхню води кривавою булькою. І збунтувалася душа Кузьми: «Господи, красу навколишню сотворив ти і востаннє гомониш нею до серця мого. А хто ж сотворив сеє криваве видиво?!» І посміхнувся гірко Кузьма з довірливості своєї до світу земного і небесного. «Чого ти либишся?! Чого ти либишся на краю могили? — аж скрикнув Вовчар. — Ось ти зараз ще живий, а ми од'їдемо, і тебе вовки по шматках розтягнуть і вороння клюватиме!» — «Не мене, чоловіче, а осей мішок із кістьми та м'ясом, — ворухнув плечима Кузьма. — А душа моя — яна нікому не підвладна, ні тобі, ні смерті. Вилетить яна з тіла — і птахом сонячним у небеса полине, не вперше я помираю, мені сеє ще на фронті відкрилося». Легкою, вовчою ходою отаман пройшовся вздовж берега і знову вернувся під дуба: «Зніміть, хлопці, сього штукаря, у голову удареного. Хай буде — як не зі мною, то коло мене. Треба ж із когось і посміятися в суворій жисті нашій. А мо', нас тольки двоє в світі таких, що смерті не бояться. Йон не боїться, бо вірує в Бога, а я не боюся, бо уже не вірую ні в Бога, ні в чорта. А ви, хлопці, хоч і наловчилися стрілять та вішать, а як попадетеся в чеку та візьмуть вас жидки за петельки — скиглитимете, смерть побачивши, як цуценята… І — по конях!» І зняли зашморг із Кузьми, і по мотузці шкіряній, якою руки були спеленуті, ножем полоснули. І опустився він на лаву, і сидів незрушно, мовчки, поки й коня не підвели йому. І посадили в сідло, бо руки й ноги були як не його, не слухалися. І поїхали вони вервечкою понад болотом Чортовим, і їхали довго, уже й зорі висипали, і небо над Замглаєм, де торф горів, червоно набубнявіло. І перебрели вони Білорічицю. Коней напоївши, заглибилися в ліс і там, на галявині, де копичка сіна стояла і паша для коней була, заночували. Лісовики забралися на дерева довкола галявини, прив'язавши себе вірьовками. Кузьмі Вовчар наказав лягти коло нього, на сіні. Сіно пахло літом, що вже минуло, лишивши саму пам'ять про себе, як і життя. На верховітті дубів висіли крупні, як жолуді, зорі. І зирили вони у душу Кузьми Марусининими синіми очима, і думав Кузьма: чи спатиме вона цієї ночі, чи знає хоч, що з ним, де він? І мовив він до Вовчара, який, загорнувшись у пальто, вкладався під копицею: «Ти б, Демиде, переказав якось через людяк своїх жонці моїй, що я покуль що живий…» Засміявся Демид Волохач у пітьмі осінньої ночі, наче снігом обсипав: «Таки не од світу сього трохи ти, Кузьмо Несторовичу. Чека мринська твоїй жонці уже сказала і розказала, і ще довго розказуватиме… Жидок, який до твоєї потилиці нагана тулив, а я — випередив, то — їхній хлапак, сильно вислужений». Десь кряхнула спросонь ворона, верескнув заєць, причавлений лисицею, і знову зробилося тихо у лісі, як на кладовищі.

По довгій хвилі знову озвався Вовчар: «Дак ти, Кузьмо Несторовичу, і насоправдє віриш, що є йон, Бог, і піджидає нас у небесах, щоб судити за діла наші?!» — «Калі віруєш, то Бог для тебе є, а не віруєш — і Бога нема, — відповів Терпіло. — А суд — кожна душа сама себе судить і присуд виносить, ще на землі…» Довго мовчав отаман і раптом прохрипів зі злом і торжеством у голосі: «Нікого на небі нема, щоб ти знав! Ні Бога, ні чорта, самий туман. Там, угорі, тепер єроплани літають і єростати, і калі б що було, самольотчики хоч у бінокль, а побачили б. А на землі — я Бог! Кого хочу — роздавлюю нігтем, як вошу, кого хочу — милую, і ніхто мені не указ!» І вже не озивався він тої ночі до Кузьми, сина Семирозума.

І днювали вони у лісі коло Хмільниці, тихо, як звірі, що залягли у лігвищах своїх. Когось піджидав Демид Волохач. Аж ось приїхав по сіно до копички дядько хмільницький. І не здивувався дядько, коли з лісу вийшов до нього Вовчар. І розмовляли вони довго, під копичкою, оддаля од гурту. І бачив Кузьма з-за кущів, як блиснуло золото в руці отамана і висипав він золоті монети в підставлені пригорщі дядька. І вчув Кузьма, бо голосно, з притиском мовив Вовчар: «А калі збрехав, непуть, з живого шкуру зніму, ти мій норов знаєш!..» І бачив Кузьма, як сполотнів, зів'яв дядько.

І скомандував Вовчар, за дерева зайшовши: «По конях!» І поїхали вони на схід сонця, у бік Пльохова, а дядько старатливо сіно на воза вкладав. І виїхали вони скоро на просіку, молодою ліщиною порослу, і повернули, з наказу отамана, на захід. Проскакавши просікою, зачаїлися біля лісової дороги. А вже чуть було, як стукотять колеса на дорозі, об коріння дерев. І вигулькнув віз з-за дерев. Сіна було на дні, а дядько хмільницький стояв у передку і хльоскав віжками по спині коня, аж той із дуги вискакував. «От стерво, і одкуль тольки такі людяки беруться на землі нашій? — повільно процідив крізь зуби Демид Волохач. — Продав мені Юхновича, а тепер спішить, щоб Юхновичу продать мене». І узяв він гвинтівку з рук Козубела, і прицілився. Постріл пролунав тихо, наче хто горіха розкусив. Кінь, торохкотячи возом, помчав далі, по лісовій дорозі і зник за молодим дубняком. А дядько, випустивши віжки, на хвилю повиснув у повітрі, відтак проволоком, наче лист сухий з дерева, упав на землю. А як виїхали на дорогу, дядько лежав на узбіччі, під дубом, скоцюрблений, і вже руда лісова мураха повзла по лицю його мертвому. Козубел скочив з коня і занишпорив по кишенях убитого. Але гарикнув отаман: «Залиш його, жадюга, мо', на тому світі од чортів одкупиться… Мертвий, йон чесно золото заробив. Тепер член трійки моїх рук не мине, я його за члена на дуба повішу…»

І поскакали вони лісовою дорогою, а потім — у яр звернули. І виїхали вони до ріки Жеведеси, і перебрели Жеве-десу, коням по коліно було. І поскакали вони вздовж Жеведеси, і до ріки Синявки, нижче Коршаків, добралися. І переїхали вони через Синявку вбрід, обміліли ріки після літа гарячого, і поскакали полями. Уже сутеніло, і поля були — як пустеля. І згадував Кузьма розказ матері, Уляни Несторки, як уперше поїхала вона з батьком своїм навколо світу — горшки продавати. Тепер повторював Кузьма подоріж давню матері і діда свого по селах околишніх, але не шляхами битими, як люди, а ярами та стежками лісними, звіриними. І кривавим був слід їхній.

А на крутому березі Студениці дали вони коням спочить і самі спочили. Тут сокотіла вода з кручі, і пили вони воду джерельну з пригорщ, і пахла Кузьмі вода джерельна кров'ю людською. І казав до Кузьми Вовчар, з обидою і тривогою у голосі: «Крадемося по своїй землі, насоправдє, як тії вовки. А ранєй було — на чий поріг ступлю, тамочки мені і стіл, і стеля над головою. І йшов мужик у ліси, як на прощу. Бо сальця за шкуру більшовички залили продроз-версткою, комунами і класовою безпощадністю. І вішав мені лапшу на вуха Ангелочок, комісар мій і політик закаканий: ось яна, війна народна, розгоряється… І од поляків йон поміч обіцяв. А поляки, тольки в лісах сіверських шелеснуло, так і шаснули в нори варшавські, і плювать їм на наші біди. А мужичка більшовики ситнішим калачиком поманили. Йон і побіг із лісу без оглядки, на сідала свої, до бабів під спідниці. І продає тепер мене мужичок, якому я свободу виборював. За ніщо продає, тольки чека припужає трохи. А ті, хто ще з лісу не драпанув, тримаються покуль що мене, бо подіться їм нема куди. Але і яни позирають убік, як віл з-під ярма… Як ти за розумаку себе маєш, то скажи, чого сеє так?» — «Вода прибутна колобродить і вирує над нашими головами ось уже скольки годків лихих, і нема у світі розумаки, щоб у тій воді русло ріки прозирив, — відповідав Кузьма. — Хіба що Бог з неба те русло бачить і таїну скмо знає. Але й він ховає її од збожеволілих людяк за сімома замками, хоч кричи до небес, хоч волай. Але скажу тобі, Демиде Мартиновичу, що в головешці моїй дурній колотиться і що серце зболене клокає:[12] земля кров'ю людяцькою наситилася, і болєй не приймає яна. І верх теперки візьме той, хто скаже народу змученому: хопить, хлопці, кров проливать, давайте жить та дивитися, що з пролитої ранєй крові проросте…»

Аж сколотнуло Демида Волохача од слів Кузьми, і біль щирий чувся в хриплому голосі його: «Безголова ви мужитва і далєй кінської задниці перед плугом своїм — не бачите. Ти, родак, довшей од мене проживеш, калі не встигну я, покуль мене куля комісарська дістане, підвісити тебе на гілляку. Довшей проживеш, бо ти — і нашим, і вашим, середульшої лінії шукаєш, душу свою бережеш. Душу, мо', і вбережеш, а голову — ні! Прийде і твоє врем'я, бо стригтимуть більшовички під гребінку, а твоя головешка з товпи стирчить. Дак згадаєш ти мене, Демида Волохача, Вовчарем прозваного, згадаєш, як за глитавку ухоплять, але пізно уже буде! Присплять більшовички вас, мужиків, обіщанками своїми, мальованим раєм. Присплять, а трохи врем'я мине — так придавлять, що й не продихнете! Бо сеє, про рай на землі, у комунячих програмах записано. Я хоч і невеликий грамотєй, проте Ангелочок мені начитував. А щоб у раю раювать, комусь треба плуга тягать, ось яни вас і запряжуть. І будете ви, мужитва дурна, як тая свиня, що уперше небо бачить, калі уже на вогнищі лежить заколота і смалять її…» — «Гіркі провіщення твої, чоловіче, але не крахай, як ворона, не крахай над долею народу. Колесо жисті його котилося, котиться і котитиметься далєй, і нікому його не зупинити, ні тобі, ні більшовикам». Але не було певності в голосі Кузьми, сина Семирозума, і ще кривавішим бачилося очам його небо над Замглаєм, над лісами Сіверськими…

Дак згадую я колишнє, думка в голові плететься і на язик мій слизький лягає: а чи ж згадував Кузьма Терпило слова Вовчара, як забирали його, у самих підштаниках, у кожусі наопашки, серед ночі зимової у тридцять сьомому годі? Ніхто вже сього не скаже, бо ніхто опісля тої ночі Кузьми не бачив і не чув…

А за тридцять третій год — скажу. Се прийшло на людяк, що хоч ляж і вмирай, а жить — хотілося, бо ми, хлапаки, ще ж І не жили. І окучували ми з братеником моїм старшим картоплю колгоспну, за ополончик супу ріденького. Я — кобилу водив, а братеник — за плугом. Не пережив йон тої весни, не судилося. Дак окучуємо ми картоплю, а за кобилою. — лошатко бігало. Дак я, було, як гін пройдемо, лошатко одштовхну, а сам — під кобилу і молочко смокчу. Уже ж ледве ноги тягав, смерть в очі зазирала. Те молочко мене трохи й піддержало, а братеник — не пив, одвертало його, то й одвернуло — од світу. І побачив сеє Михаль Громницький. Побачив сеє Михаль Громницький і як уперіщить мене батогом, з дротяним охвістям, по литках: «Радуйся, що я — так, по-батьківськи, а міг би тебе і в казенний дім спровадить, за кражу колективного добра…» І так уперіщив мене Громницький, що ногу до кістки розсік. Уперіщив — і далєй на конику поскакав, порядки наводить. А у мене на литці—отакенна п'явка кривава, і нога мені підломлюється. Дак братеник вивів мене до шляху, на моріг поклав. А Кузьма Терпило — із Пльохова вертався. Уже й він ледве ногами совав, такі тади люди поробилися. Побачив Терпило сеє, присів коло мене, а братеник мій — розказує, що яно получилося. Дак Кузьма Несторович обірвав поділ сорочки своєї коленкорової, листячко подорожника на ранку поклав та й перев'язав мені ногу. Перев'язує і плаче, плаче і перев'язує, наче й не мужик. А се йому до самого серця рана моя дойняла. А далєй і мовить до мого братеника, а братеник од мене був на шість годів старший, і Кузьма розмовляв з ним, як із дорослим, і братеник мій частюка на хутір Несторів підходжував: «Не каявся я ніколи і не каюся досюль, що такеє ото з Вовчарем учинив. Бо ріку крові у Краї треба було зупинити, а отаман проливав кровицю людяцьку, як воду. Але правда і те, що Вовчар таки далєй бачив, анєй мужик простий, репаний. Що далєй, то далєй, се уже й до нас, простаків, тепер доходить. А казав Вовчар тади, що прийде врем'я — ухоплять мужика за глитавку і дихнути не дадуть. Сеє врем'я і прийшло, і кінця-краю йому не видко. А я тади думав, що йон пужає нас, селюків, аби самому довшей на гребені кривавому протриматися».

Дак я ще малий був і не запам'ятав би я тої гомонки Кузьми з братом моїм старшим, калі б не лелеки. А над нами, покуль ми окучували в полі картоплю, усе лелеки із степу летіли, хоч уже май одмайовував. Дак мій братеник і запитує в Кузьми Терпила: «Чого се, дядьку, лелеки із степу летять, хоч уже й одвесніло?» А Терпило і одвічає йому голосом зболеним: «Летять, синку, лелеки у Пакуль, бо лелеки не можуть без людяк жить, а в Пакулі ще не всі перемерли, ще є Пакуль. А далєй, у степи, тамочки цілі села вимерли, і чорні прапори над мертвими селами майорять, і бур'яни по вікна».

А я ж се кумував у Кузьми Терпила, і був йон мені у тії годи як наче родак. Дак розказував йон мені якось за чаркою про буття своє коротке у лігві Вовчара. А було теє лігво потаємне між болотом Замглай і Чорним лісом, єстяка там болотина, Чорним ручаєм оперезана. І були там, на бузгораці, куди людська нога ранєй, мо', і не ступала, землянки покопані, і йон з хлопцями найвірнішими там одсиджувався, калі припікало з усіх боків. І був у них Ангелочок, за помічника в отамана, політикою відав. Був йон грамотєй, чи то з учителів, чи то з артистів, і був йон сперва у більшовиків, комендантом станції. А як натворив Демид Волохач твореників у червоних і нагострив од них литки, потрапив йон на ту станцію. А червоні вже йому на п'яти наступали. Дак Ангелочок буцімто їм і гомонить: «Хата горить, товариші, а ви у полум'ї голки шукаєте…» Яни і годі Демида шукать. А вже Ангелочок сей у більшовиках розчарувався, побачив, що до чого. І подалися яни удвох у ліси наші, і людьми обросли. І воювали яни тади з усім білим світом, і з німцями, і з денікінцями, а болєй — з більшовиками. А Демид Волохач, Вовчарем прозваний, хто йому добро хоч раз зробив, не забував ніколи, що було се у нього, то було. І був Ангелочок той правою рукою Вовчара, покуль і не накивав п'ятами у Польщу чи кудись далєй. А прозвали його так, бо красивенний собою був, брови — як у дєвки, волосся світле, до плечей, я його, конєшно, не. бачив, а розказують. А людяк — не жалів, ой не жалів! А хто їх тади жалів? Жисть людська і шеляга не коштувала. Се ж хоч і у нас, у Пакулі. Хазяї, хто заможніший був, брали хлопчаків з Мньовського притулку. Цар за них золотом платив, і в хазяйстві поміч — пастушок за самі харчі. А тади ж — повиростали сії притульні. Тут — революція, за новими законами — і на них земельку треба ділити. Дак скольки їх постріляно було по селу, скольки постріляно! Іде, бувало, хлопчина з гулянки, се уже ж на моїх очах, іде місячної ночі по вулиці, пеє, жисті радіє, мо', яку дєвку за цицьку потримав, а з-за тину — трих-тарарах, і — нема хлопця. Дак що вже про Вовчара чи Ангелочка казать, калі самі ж дєток, аби земелькою не ділитися, убивали. Таке врем'я було, таке врем я. А тепер он скольки тої земельки, хоч їж її, а вже нікому не треба, уже болєй по городах молодіж тулиться. Ну, то як потрапив Кузьма Терпило у теє лігвище лісовиків, Ангелочок приліпився до нього душею, скольки тої душі зоставалося. І приходив йон на стайню, де Кузьма коней доглядав. А стайня була теж під землею, людяка може по лісу ходить і не знать, що під її ногами. Дак приходив Ангелочок на стайчю і подовгу гомонів з Кузьмою, усе про жисть мужицьку. А Кузьма Терпило, дарма що кодла простого, селянського, і ніверситетів, як тепер, не кінчав, а розумака був великий, що казать. А тади якось приходить Ангелочок, вбраний по-дядьківськи, приходить йон серед ночі на стайню, будить Кузьму і мовить до нього: «Ти, Кузьмо Несторовичу, — справжній селянин український, з тих, хто — сіль землі нашої нещасної. І шкода мені тебе по-людськи — накладеш головою за чужі гріхи. Раніше чи пізніше, а викурять нас відси, як лисиць, і не вельми розбиратимуться, скільки крові на кому і чиєї. Маси од нас одвернулися, ще — не наш час, наш час — попереду, й треба до нього дожити. Рушаю я до Польщі, дещо припасено за душею, куплю хуторок, буду ждати ліпших днів. Приставай, Несторовичу, до мене, будеш, хазяїном на хуторі, разом не пропадемо». А Кузьма йому на те і відповів: «Ні, чоловіче, як пропадать — то легчей на своїй землі, а не в приймах, на чужій чужині. Тут мого пупа закопано, тут я і зостанусь. А там — як Бог дасть». Дак Ангелочок на ту мову його тольки посміхнувсь: «Ех, мужики-мужики, глибоко ви у гнойку своєму сидите! Але висмикнуть вас більшовики, як ріпку…» І пішов, і так пішов, що на ранок і слід його прочах. А Вовчар після його відходу ще болєй запив, загуляв. Дак Кузьма і казав мені за чаркою: «А мо, куме, ми, мужики, і насоправдє далєй пупа свого не бачимо і одсюль — усі горювання наші?» А я йому, було, і одвічаю: «Аби ми бачили ложку до рота піднести. Пригни голову, сопи у дві дірки, і ніяка власть тебе не зачепить. Бо ми — коріння в землі, а усяка власть косить теє, що зверху проростає». Кузьма вельми сердився на ту мою юмонку: «Темний ти, як ніч осіння, і нема надії, що посвітліє в тобі…» Дак жисть показала, хто з нас — темніш: я досі по світу ходжу, а Кузьмині і кісточки давно зотліли…

І переправилися вони через ріку Студницю, і полем пішли, за поводи коней ведучи. Ступали коні тихо, привчені. І прийшли вони на узлісся, і тут коней до дерев прив'язали. І побачив Кузьма Терпило на тлі неба, червоного од пожарища на болоті Замглай, верби кучматі, на стоги сіна схожі. А край шляху стримів високий димар кузні, далі горбатіли, припавши до темної землі, хати й повітки. І був це хутір Скиток, і прийшли вони по душу Юхновича, члена трійки по боротьбі з бандитизмом. Тут проживала сім'я його, і мав він цієї ночі тут бути, по дорозі у Мньов, на партійну конференцію. І наказав Вовчар Кузьмі та двом лісовикам коло коней залишатися, іншим іти за ним: «Друга хата од кузні — Юхновича. Хто мені його живим оддасть, пригорщі золота насиплю. Багатьом нашим поміг йон на той світ піти. Поможу і я йому…»

І була ніч тепла, ще коники поцьвіркували в траві. Сова прилетіла з поля і чорною тінню пропливла над Кузьмою. І боліла душа його за людей нерозумних, які вкорочують віку одне одному. І жура обгорнула його, як ніч обгортає землю. Кукурікнув на кутку невсипущий молодий півень, сполошно завалував, брязкаючи ланцюгом, пес. Оглушливо, серед нічної тиші, гримнув постріл, пес вискнув і вмовк. І тоді хряснуло вибите вікно, і револьверні та гвинтівочні постріли затріщали густо. Відлуння в лісі наздоганяло одне одного і зливалося в суцільний гул бою. Але і його прорізав протяжний зойк жінки — і обірвався. Закричали у хаті діти, але стрілянина заглушала їхній плач. І побіг по стрісі хати вогник, і зайнялася стріха. Притьмаріло небо над Замглаєм, бо цей вогонь був ближчий і страшніший. «Отаман викурює Юхновича, — процідив один з лісовиків. — Припече в п'ятки — вискочить». — «Луччей Юхновичу в огні згоріть, анєй попасти отаманові в руки, — озвався другий. — Бібику із Сохачів йон очі виколов, а тади повісив його на гілляці з колодкою на ногах. А що уже сьому зробить, і подумать страшно». — «Дак Бібик — той сам з отаманом заївся. Демид Мартинович йому каже: відмовся од своїх більшовиків, я тобі жисть подарую. А Бібик йому у очі: ти — бандит і ворог світової революції. Ну, отаман і роз’єрепенився…»

Знову у хаті страшно закричали діти. Кузьма схопився на ноги, але лісовики повисли на ньому гирями пудовими: «Сиди, дядьку, без тебе там розберуться!» — «Дєтки ж, хлопці, дєтки! Хіба дєтки винні?» І закричав йому на вухо один з лісовиків голосом верескливим, нервовим: «Ти, гнида, за більшовицькими щенятами душу рвеш, а чого ж ти душі своєї сльозної не рвав, калі мої дєтки в диму задихалися?! І де твій Бог милосердний тади був, куди йон дивився, будь йон проклятий навіки-віків! Я сеє скажу йому і на Страшному суді, бо вже йон мені страшнішої кари не придумає, анєй на землі придумав. Як палили хату мою матроси, у Ловині, я з Ловина сам, я — за вила вхопився. Дак матроси мене до ушули прив'язали і пішли далєй куток палить. А мої дєтки у підпіччі кричали, ой, як же яни кричали! І кричали яни, покуль у диму не задихнулися, а тади стеля на них упала. Дак, думаєш, я сеє можу простити — і Богові, і тим матросам з Червоної флотилії, і усьому світові?!» І плакав Кузьма Терпило над бідами людськими, в сиру землю обличчям упавши. А тоді почув він голос Вовчара: «Одстрелювався, сучка, покуль і хата не завалилася. І сам у огні здох, і все кодло його. А, менєй бур'яну більшовицького на землі нашій буде! Харлана нашого жаль — у груди Юхнович уцілив, і не кавкнув хлопець. Тіло під ворітьми залишили, родаки пакульські приїдуть і похоронять. Ноги на плечі, хлопці, бо міліціонери з Радуля скоро тут об'являться!»

І поспішили вони до Невклі, і баркаса з кущів витягли. І сіли вони в баркаса й повеслували на лівий берег ріки, а коні слідом пливли. І вже виходили вони на берег, коли услід їм з круч кулемет зататакав. Але не дістали їх кулі. І поскакали вони луками сиволозькими, обігнули болото Замглай, що димом гірким дихало. І сховали їх ліси Сіверські несходимі. Уже світало, коли вийшли вони до ріки Чорної, що ледь прозирала крізь туман та дими з болота Замглай. І сказав Вовчар до Кузьми Терпила: «Ну, а тепер вибирай, родак: або — з нами, або — на гілляку підсаджу, з петелькою на шиї. Та й нема тобі іншої дороги. Ти — живий, покуль ти коло мене. Більшовики тепер — як оси роздразнені, не помилують. І Марусину твою досюль у глинище одвели, яни на сеє скорі, як і ми. Калі вже боїшся кров'ю руки замазать, будеш коней наших доглядать». І нахилився Кузьма, син Семирозума, над криничкою лісовою, щоб вуста промочить. І відбилася голова його у водяному дзеркалі, а вже дніло, і не впізнав себе Кузьма: замело йому голову снігом білим, наче вік цілий прожив, відколи рушив із дворища свого на гору Крукову, з клунком жита за плечима…

Тягали Марусину за Кузьму, чоловіка її, і добре тягали. І причинили її у тюрмі мринській. Не пам'ятаю уже, скольки яна там одбула, а тади відпустили її на всі чотири боки. Іди, кажуть, вини твоєї тут нема. А в сеє ж врем'я і братеник мій тюремних бліх годував. Бо йон бакени на Невклі запалював, од Пакуля до Радуля. А як лісні хлопці пароплав розкаси-рували, грошей чимало взяли і людяк безневинно побили, то й братеника мого — за штани та в тюрягу. Бо думали сперва, що се йон пароплава того на мілину підманив. Покуль розбиралися, із годик і пробув йон на казенних харчах. А звісно, які там харчі. Дак їхала я з передачею для братеника у Мрин, се уже під зиму було. Аж стрекає мене коло дворища свого Уляна Несторка і гомонить: «Прихопи, молодице, і Марусині нашій маторженичка якого, бо нема за ким мені зайвий раз до неї, усе на мої руки звалилося, і хазяйство, і дєтки». Дала яна мені вузличок, і я покотила. Під'їжджаю я до казенного дому, аж Марусина під стіною тюремною сидить. Одпустили мене, каже, у ранні ще, і душу мою до дєточок мотузкою тягне, а ніжоньки уже мене не несуть. І біла яна, біла з лиця, як тая стіна, біла та худюща. Розгорнула яна той вузлик, що Уляна передала, поцілувала сковородничок: «Уже мені і єсті не хочеться. Висмоктала з мене тюрма сили останні мої. Забере мене скоро Бог до себе, а на кого ж я дєточок своїх зоставлю?!» Голосом плаче, а очі —сухі, виплакані уже очі.

Дак передала я передачу братенику своєму, і поїхали ми з нею назад, у Пакуль. Трясе воза на голощокові, а в Марусини — і кісточки торохтять. І кашляла вона, кашляла усю дорогу, поганий такий кашель у неї був, нутренній. А як трохи віддишеться, гомонить до мене: «Наслухалася я і надивилася горечка людяцького. Уже мені послі цього і Страшний суд — не суд, хай мене Боженько простить, що такеє дурним язиком своїм балакаю, але — правдонька сеє свята. Надивилася і наслухалася горя чужого, а й своє — не менше яно. Як ішов Кузьма мій до млина, на гору Крукову, з клуночком жита за плечима, довго я услід йому дивилася, наче віщувало серце моє, що востаннє чоловічка свого бачу. Тади прийшло двоє з рушницями, де ваш дядько, питають, діло у нас до нього є. Я, дурна, і бовкнула: до млина, на Крукову гору йон пішов. Ще й насінням їх пригостила. І яни обоє — веселі такі, про варенуху жартують, наче не людяку вбивать ідуть, а — дєвку сватать. І похилиталися на гору Крукову. Я соняхи оббила, на постилку висипала насіннячко, щоб сохло, деньок був — як у казці, теплий та сонячний. Калі чую — стрільба за горою. У мене усе так і обмерло: до Кузьми, на шпиль бігти, а ноги — ватяні ноги. Калі ж люди воєнні вулицею проскакали, а невдовзі — назад вертаються: «Де ваш хазяїн?» — «Хіба я знаю, — одказую, — мо', уже мій хазяїн на тому світі». Дак і в тюрмі допитувалися, де Кузьма. «Якби я знала де, на крилах би до нього полетіла, а тольки ж не болем вашого я знаю. Ходила свекруха моя, Уляна Несторка, на гору Крукову тричі, у птахів про сина свого питалася. Уперше пішла яна серед дня— злетілися на шпиль гори щиглики та синички. І запитувала Уляна про Кузьму, сина свого, а яна мову птахів знає і мову звірини усякої. Тольки ж ні щиглики, ні синички не стрічали Кузьми, ані живого, ані мертвого. І пішла яна на Крукову гору в надвечір'я. І злетілися до неї ворони та галки. Але й ворони та галки нічого не відали про Кузьму нашого. І зійшла Уляна на гору Крукову уночі. І злетілися до неї сови з усього Краю. І тольки одна сова бачила Кузьму, живого, на узліссі бачила, ночі темної. А болєй нічого сова про нашого хазяїна не знала». Док розказала я сеє, із слів свекрухи своєї, людям воєнним, у тюрмі мринській.

А воєнні люди стали кричать на мене, що я — брехні брешу, божевільну вдаю із себе. Мо', я уже і втеряла розум од пережиттів тяжких, а брехать — увік нікому не брехала. І тримали яни мене у підвалі тюремному, сирому та холодному, на хлібі святому та водиці, покуль я і кашлять почала. Тади і гомонять: іди одсюль, але нікому не розказуй, що в тюрмі бачила, що чула, бо знову причинимо. А я їм і одказую: уже мене Бог у своїй господі причинить навік, а до Божої господи вам руки короткі. Дак той, що мені папір на звільнення підписував, роззіпався: нам і боги твої служать — ми стілько люду перемогли, ми і в небі єропланами літаємо! Дак я, правда, промовчала, а сама собі і думаю: «Ой, хлопці-хлопиі, калі б не пришилося вам на тому світі смолу гарячу пити, як ви на сьому — кровицю людяцьку п'єте!..» Підвезла я Марусину під дворище їхнє, на хуторі Несторовім, а яна уже з воза сама не злізе. Дак се, мо', до Великого посту яна прокашляла і віддала Богові душу, і лєчення Улянине не помогло. Уже тади Кузьма не в лісі був, а чека мрин-ська з ним розбиралася. Але якось що недовго йон був на харчах казенних, бо як справляли сороковини по Мару-сині, уже йон за столом поминальним сидів. Сидів йон за столом поминальним, темніший од хмари з лиця, а тади як заплаче, як заплаче! Пішли ми на кладовище, йон припав до могили, одірвать не могли. Не хочу, каже, на світі жить без Марусини моєї. І боялися тої весни, що йон погане щось із собою зробить. Стріла я його якось у лузі. Чого, запитую, Кузьмо Несторовичу, на безлюдді блукаєте? «Пішла моя Марусина по щавель у луги, і довго її немає, — одвічає, — дак ходжу та погукую, мо', одгукнеться». А очі в його — як безодня, такі очі — заглянуть страшко…

А з тим пароплавом — се на моїх очах, вважай, було. Повернувся я зі школи, а матка мені й каже: «Ступай, синку, на гору, на грядку нашу, та ламай кіки, а я познєй з постилкою прийду, перенесемо». А ми тади проживали за Свидни-цею, над шляхом Сіверським, і звався наш куток — Лиха Груша. Старі люди розказували, що там стояла колись груша, а під нею дєвку громом убило, відтоді й пішло: Лиха Груша. Се уже в останню війну стали наші через Нсвклю по німцях снарядами пулять, а німецькі окопи на кручах були. І попливли хатки наші з димом у небеса… Дак перебралася жонка моя з дєтками на бабине дворище, і там уже я познєй побудувався, біля школи пакульської. Дак на Лихій Груші хоч і безлюдь була, а легшей жилося. У Свидниці ще раки водилися, вийдеш з двору, зачерпнеш корзиною під берегом — уже в корзині ворушиться. І було де худобу пасти. А терну-терну було по горі Холодній, синій такий терен, крупний, як жолуді. На схилі гори у нас добра латка городу була. Дід кавуни вирощував, як. достигнуть — по схилу у двір котяться. За грядкою нашою — ярок, Калиновий кущ звався, весь калиною заріс. А тади калина — перві дитячі ласощі, та ще як морозцем присолоджена. За яром — знову кручі, під кручами — Невкля. Виберешся, було, на гору, обіймеш оком ріку з гніздом зеленим Варягового острова, а далєй — луги, болота і ліси, і подивуєшся: скільки того світу широкого, а людям — усе тісно…

Дак узяв я корзину і подався на гору, де грядка наша. А кукурудзу матка сіяла в кінці грядки, смужкою. Пробрався я крізь стіну шелестючу, щоб од ярка почать, зирк — а на траві прижухлій під калиновим кущем сидять чужі люди, і рушниці коло них. А було тих людяк — семеро. Хто — у шинелю вдітий, на кому — піджак ватяний, а один серед них — у чорному шкіряному пальті, нагальному, і без картуза. А на голові — копиця волосся, цупкого, темного, як смола. А очі в тої людяки — важкі та владні, як глянув на мене, наче пригвоздив до землі, душа — в п'ятки. Дак інші за рушниці вхопилися, а сей, у чорному шкіряному пальті, і не ворухнувся: «Ти — чого тут?» — «Матка кіки ламать послала, — показую кошика, — туточки грядка наша». — «А чий ти?» Розказую. А по-вуличному кодло наше Козлами прозивають, кіз од роду ми на горах випасали. Дак той, у шкіряному пальті, посміхнувся, але не очима, а губами самими, повними, як крив'янки: «А, попало козленятко вовкові у зуби…» А далєй і запитує: «А ти знаєш, хто я такий?» — «Ні, дядьку, не знаю». — «Ну, щастя твоє, що не знаєш… Дак ось, я — Бог, я — з неба зійшов». Мовчав я: ще Закон Божий у школі читався і не про такого Бога батюшка розказував. «Я — Бог, — повторив той, у пальті шкіряному, — бо як зараз рішу з тобою, так і буде: або в землю ляжеш, що матка й кісток не знайде, або житимеш ще, мо', і сто год і згадуватимеш на старості, що, хлапаком. Бога живого бачив…»

І як тольки йон сеє сказав, протяжна пароплав загув нижче цегельні. А йон завжди гув, калі до причалу наближався. Як загув пароплав, усі ті людяки підхопилися, як пружинами підкинуті. А той, у шкіряному пальті, голомозий, і каже: «А сей хлапак — хай живе. Комусь і після нас треба жити. Мо', до такого врем'я доживе, що і нас добрим словом згадає. А нам у борщ йон уже сьогодні не наплює, якщо ким і посланий». І побігли яни у Калиновий яр, тольки шелеснуло за ними. А у мене і ноги підломилися, такий напужатий. Опустивсь я в траву, дивлюся, а під кущем — пляшка недопита, консерви м'ясна, відкрита, і три скибки хліба, чорного, житнього. А тади уже придуха на людяк починалася. Хоч і гомонять, що Петрівка — голодівка, а Спасівка — ласівка, а вже матка маторженички з висівкою та половою пекла. Понюхав я пляшку, а там — вино. Допив я теє винце, солодке, і давай хлібець із м'ясцем молотити. І се, мо', з півгодини минуло. У голові мені крутилося, і вже я про роботі), маткою загадану, забув. Калі чую — стрілянина на річці. Калі б не вино, не поліз би я на кручі, я од народження — обережний, привчив себе у накладниках ходити, як той кінь, якому шматочки шкіри до оброті пришивають, аби не бачив, що з боків діється. Через те і живу досюль, багатьох одногодок своїх переживши. А се помчав на кручу як оглашенний, вино мною водило. А вже сонце сідало за Синявські ліси, червоне, як яблуко-шафранка. І потяглася од сонця пасьмуга кривава через усю Невклю. А через тую пасьмугу криваву пароплав пливе, і не руслом йон пливе, де бакени, а — до острова Варягового. Стріляють на пароплаві, і з острова стріляють, і на кручі, вище Пакуля, кулемет татакає. І там, біля острова, пароплав на мілину сів. А се хлопці лісові ще в Лютежі на пароплав підсіли, вище Пакуля та на острові уся їхня братія піджидала. Дак була на пароплаві охорона — її першою порішили. А тади — касу забрали, на торфорозробки гроші везли. І давай пасажирів шерстити: кого посікли, постріляли, інших висадили на острів. Була там жінка, більшовичка, дак яна одстрелювалася, потім у Невклю кинулася і в бік Пакуля попливла. А їй назустріч — з кулемета, тольки тіло, кулями зрешечене, до берега в глинищі прибило. Але я уже сього не бачив, із рбзказів знаю, бо матка моя прибігла на кручу, за мене — та у яр. Дак, може, опісля цього Кузьма Терпило і — рішився. Бо се уже, як ви не кажіть, не війна за ідею, — розбій. А колесо історії на дорогу жисті поверталося, і Кузьма Несторович сеє бачив, і кров людяцька, що безрозсудно далєй лилася, вогнем його пекла.

Сам Кузьма Терпило ніколи не розказував, не любив йон сього згадувать. А калі хто розпитувать почне — набурмоситься і піде геть. А розказував мені Нестірко, якому Кузьма дядьком доводився. Розказував йон мені уже у мринській тюрмі, бо з місяць ми в одній камері перебували, в одному кутку, на долівці кам'яній спали. На волі, у Пакулі, мені, простакові, та ще братові розкуркуленого, до нього не підступитись було, такий був Нестірко бідовий, галіфетний. А тюремна камера нас порівняла. Познєй дороги наші знову розійшлися: йому — шпіонаж і вредительство пришили, мені ж — тольки агітацію антирадянську. І загув Нестірко у табори сибірські і пропав там, а я — меншим одбувся, і вижив, і ще воював з німцем, медальку заслужив. Дак ось що розказував мені Нестірко, онук Нестара Семирозума. А калі йон брехав, то і я — брешу. Як не подався Кузьма Терпило з Ангелочком до тої Польщі, став йому Вовчар болєй довірять. А була у Демида зальотка одна, на хуторі лісному проживала, йон з нею пив і гуляв. Увійшло у зиму, болота й ріки закувало, і Кузьма бричкою возив Вовчара на хутір лісний, до тої зальотки. І ось верталися яни одної ночі з хутора у лігвище лісовиків. Вовчар, п'янющий, колодою, без пам'яті, у бричці качався. Дак. Кузьма спинив бричку на лісовій дорозі, наче упряж поправити, і одсік сокирою голову своєму родакові…

Ніхто сього не бачив, як яно було, але так Нестірко мені розказував, у камері тюремній. Тади кинув Кузьма голову Демида Волохача у мішок, гужі обрізав, сів охляп на коня та й поїхав лісом Сіверським у бік Мньова. А Нестірко, хоч молодий, та ранній, був уже в летючому комсомольському загоні по боротьбі з бандитизмом. І бродили яни лісами-нетрищами, розшукуючи лігвище Вовчара. І ось чують: щось гупає в лісі. А вже сніжок випав, і тихо яни ішли. Аж бачать: кінь стоїть на лісовій дорозі, а дядько в чекмені сокирою землю рубає. Прорубав, прогріб йон земельку і мішок опустив. Опустив йон мішок, землею та снігом закидав і каже: «Господи, прийми сю жертву останню і зупини ріку крові людяцької. А мені — прости гріх сей великий, із жалю до людей, а не з ненависті вчинений…» Ну, тутечки Нестірко і упізнав з голосу дядька свого. Упізнав — і до нього: «А, падло бандитське, дак се ти золото, у парі з Вовчарем награбоване, до луччих днів ховаєш!» Ухопили яни Кузьму Несторовича, сніг одгребли, до мішка, а у ньому — не золото, а — голова отамана, Демида Волохача.

А тіло Вовчара лісовики поховали у нетрищах непроходимих, за рікою Чорною. Так розказують. Як хоронили тіло отамана, яму виклали шовковими подушками. А самого— в шкіряне пальто вбрали, і персні золоті на пальцях, і хрест золотий, у радульського батюшки одібраний, на грудях його, а з боків — по нагану. І ніхто з людяк нинішніх не відає, де тая могила. Шумить над нею ліс Сіверський та вовки в снігових кучугурах виють, і тольки. Гомонять люди знаючі, що можна знайти могилу отамана ранньої весни, гілки дерев у лісі, за Чорною рікою, надломлюючи: з гілок дерева, яке над отамановою могилою виросло, не сік, а кров червона потече. То плаче на тім світі кривавими слізьми Кузьма Терпило, що суд над Вовчарем звершив. Бо ніхто з людяк земних — не судія іншій людині, що б яна не чинила, а тольки Бог їм судія. А ще гомонять, що по зорях можна тую могилу розшукать: зірка, червона од крові, пролитої отаманом, над нею горить. Але усе те — забобони і баляндраси бабські, так я думаю. Бо калі б над могилами тих, хто кров людяцьку пролив на віку нашому, та зорі червоні палали, усе небо давно пурпуровим було б… Ну, а хлопці лісові, отамана похоронивши, розбрелися по світу широкому. А гуртик їх на Варяговому острові приліпився, і по селах ще до Паски яни колотилися.

А перед Різдвом з'їхалися до Мартина Волохача, Вовком здавна прозваного, сини його. З'їхалися сини його із сіл околишніх, з Мрина і Мньова далекого. Бо з батьком, норова крутого, ніхто ужитися не міг, і були вони в приймах або по роботах у містах. А вже вість із лісів прийшла, що нема в живих брата їхнього Демида. І про Кузьму Терпила, що він з Демидом учинив, уже знали. І був для них вечір Святий — поминальним вечором. І пили та їли вони за столом багатим, у світлиці батьковій. А тоді мовив Мартин Волохач голосом жорстким: «Зійдіть, синки, на гору Крукову, поколядуйте в пам'ять брата вашого коло вітряка, Кузьмою збудованого». І зійшли вони, п'ять синів Мартинових, на шпиль гори Крукової і брата свого меншого пом'янули — під небом нічним, під зорями холодними. А як повернулися вони до господи батькової і знову навколо стола різдвяного сіли — розгорівся вогонь на шпилі гори Крукової, і знялося над вітряком, Кузьмою збудованим, полум'я до неба, зорі притьмаривши. І хукнув Мартин Волохач у скло лампи гасової, і відблиски вогню, що на горі Круковій палахкотів, заметлялися кривавими хвостами по світлиці. І казав Мартин, у чарки синам наливаючи: «Ось, свіча поминальна по Демиду нашому».

І дивилася Уляна Несторка з вікна хати синової на вогонь під небесами, і червоні од вогню на горі Круковій очі її були. Тоді повернулася вона до невістки своєї Марусини, що на полу в гарячці сухотній горіла, і мовила так: «Думає Мартин Волохач, що се — свіча поминальна по синові його Демиду. А сяя свіча — уже в руках його, навіки складених».

І пили сини Мартинові за упокій душі Демидової, радіючи, що таку свічу, на весь Край, у пам'ять брата свого меншого запалили. А тоді мовив большак Мартинів твердо: «Тепер послухайте, батьку, з чим ми, діти ваші, до гурту зібралися. Уже нема на світі нашого брата меншого, якого і люди в Краї, і власті боялися. І нема вже кому добро оберігать, яке ви за жисть свою надбали, та й ми дещо приробили, бо ні дня, ні ночі без роботи не знали, покуль на батьківщині, коло вас жили. І прийшло врем'я добро нажите розділити чесно, покуль у чужі руки яно не попало». Аж зубами скреготнув Мартин Волохач на ту мову: «Думав я, що се — дєтки мої зібралися, батька з маткою у Святий вечір уважити, а се — ворони жадні злетілися тіло моє клювать! Дак знайте: покуль я землю топчу — і соломина з дворища мого до ваших рук не прилипне!»

І розгорілася велика суперечка у Мартина Волохача з синами його, за столом різдвяним. І не знати вже, хто перший із них, хмільних, ударив батька, бо темно було в світлиці, догоряв вітряк на Круковій горі. А відтак били гуртом, за давні і ближчі обиди помщаючись. Так нуртує, усе на своєму шляху зносячи, вода ставкова, греблю прорвавши. Так куля, що довго силу зла у собі таїла, випущена з рушниці, сліпо смерть чинить. Так коні, усе своє життя закуті в окови упряжі, схарапуджені, безоглядно мчать у прірву.

Скумасно завив у дворі пес, ярчук. І зірвався він з ланцюга, перестрибнув через тин високий і зник у Страхоліссі, і ніхто його більше не бачив. Коли ж прийшли до тями і засвітили лампу, Мартин мертвий лежав на підлозі, коло порога. І поклали його сини на лаву, руки на грудях склали і втулили свічку між пальців його, чорних од роботи. І засвітилася свічка сама, а вогонь на горі Круковій згас. А на ґанку кричала на весь хутір Несторів Мартиниха стара. А вранці наїхало міліції повно. І пов'язала міліція синів Мартина Волохача, що батька до смерті забили.

Ще не похоронили Волохача, а вже майно його влада повітова описала. І було серед того добра чимало, що Демидом, сином Мартина Волохача, у людей забрано. А як склали усе описане на підводи, простяглася валка через увесь хутір, аж до Страхолісся. А як лежав Мартин Волохач у труні, прийшла і Уляна Несторка попрощатися. Розступилися люди в острасі, бо усе, що вона давніше Мартинові наврочила, збулося. І мовила Уляна тихо, аби усі чули: «Прости, Мартине, калі що не так було у жисті нашій, я ж тебе, дєвкою бувши, любила».

Дак я коло самої труни стояла, я тади у півчій була, усе чула і бачила. Як мовила сеє Уляна Несторка, розвидніло мертве лице Мартинове, а досюль хиже було, як твар вовка. І так його в могилу поклали — з лицем розвиднілим.

Ой і бідова ж я була пуддєвкою, се вже познєй трохи остепенилася. Коло самої води ми тади проживали, на кутку, що Лихою Грушею звався. А був у нас човен, добренний човен, сам Кузьма Терпило для батька його робив. Дак я на тому човні, як теперішня дєтва на лісапетах, од скресення до морозів плавала. Калі вола прибутна, то з дворища свого у Невклю випливала. Усе літечко косарів на сиволозькі луки перевожу, а одтуль — сіно чи лозу нарубану. Дак щось мені і перепадало. А батько мій у ті годки у Мрині робив. І тамочки, у майстернях залізничних, цвяхи з дроту йон потроху кував, додому привозив. Я цвяхи ті пов'яжу по десятку і аж у Козероги — продавать. Так і жили.

Дак я батькові своєму жисть порятувала. І перед смертю йон згадував: ти, дочко, годків мені додала. А було сеє так. На Варяговім острові, у лозах густих, халупка стояла, ще литвини, які колись плоти до Невклі ганяли, зліпили її. І в тій халупці після смерті Вовчара трохи хлоп ці в-лісовиків поселилося. Бо вже лігвище його за Чорною рікою чека розкрила. А до тих хлопців на Варягів острів пакульські дєвки навідувалися. Ось яни якось і гомонять мені: «Перевези нас на острів і пожди трохи, покуль ми квіток нарвемо, а ми тобі стрічку в кісники подаруємо». А я уже знала, по які квітки яни туди плавають. Ну, перевезла я їх на острів, човна прип'яла до куща і по березі ходжу. А дівки подалися в лози, де халупка тая. Ходжу я по бережку і виспівую на повний голос: «Лугом ходжу, коня воджу, розвивайся, луже…» А день — наче крашанка, се уже перед Паскою, у Вербну неділю було. Сонечко до землі усміхається, як хлопець залюблений — до дєвки, а кожна квітка лопушника водяного — наче дитя рідне світила небесного. І виспівувала я душею і тілом усім.

Калі ж розсунулася лоза і дядько, з рушницею за плечима, вийшов, косми — до плечей, бородища — страшко глянуть. Я уся й обмерла. А йон: «Чого ти зіпаєш?! Зачини рота, бо сережки разом з вухами обірву!» А у мене уже вуха були проколені, і сережки на мені срібні, матчині. А бородань тади й запитує: «Ти чия така, зіпа?» — «Трохима Воловецького дочка», — одказую. Його аж пересмикнуло: «Се того Воловецького, що у комнезамі за комунію глотку рве?» А у нас у Пакулі було два Воловецьких, і обоє — Трохими. «Ні, дядьку, — поспішила я, — той Воловецький на Муравщині проживає, а наш куток — Лиха Груша зветься, і татко мій у городі по залізу роблять».

Дак бородань трохи пом'якшав до мене: «Ну, гуляй, дєвки скоро повернуться, тольки не зіпай на весь білий світ».

А в чистий четвер батько мій із Мрина приходить. І пішли ми з ним у Калиновий кущ по ломаччя: матка сяку-таку пасочку заходилася пекти, не було з чого то'і весни розкошувать. Дак тольки ми у яр — аж виходять навстріч троє з гвинтівками, і бородань, з яким я на Варяговім острові гомоніла, серед них. А болєй нікого з них я не знала, не пакульські яни. Дак той, що попереду ішов, і питає в батька мого: «Ти — хто?» — «Трохим Половецький, а що?» І тольки батько сеє проказав, а вже йому — наган до грудей: «А те, що будеш за комунію на тому світі репетувать!» Калі ж бородань зирнув на мене і руку товариша свого з наганом одвів: «А, лугом ходжу, коня воджу… Не той се Половецький, що нам треба». Дак батько мій не став і паски дожидатися, того ж дня на Мрин почимчикував і не з'являвся у селі, покуль і стихло усе сеє.

А того Воловецького, з Муравщини, яни таки порішили, у ніч святу, пасхальну. Нон тади нікому не одчиняв уночі, боявся, бо таке ж творилося у Пакулі. Дак підскочили яни, як жонка Трохимова із всенощної верталася, і слідом до хати вскочили. До хати яни вскочили і бідного Трохима у самому спідньому із печі стягли: «Христос уже воскрес, а тебе ще й не розіп ято!..» Та давай його, на очах у жонки, вірьовкою спеленутоі, сильно мучити. Тади руки йому за спиною зв'язали і до траму підвісили. А вже розвиднюватися стало, і яни пішли з хати. Пішли яни з хати, а Трохим кричати став. Здоровезний дядько був, яблуню з корінням на спір виривав. Дак яни крізь вікно у нього, розіп'ятого, стрелили, і не стало Трохима, тезки батькового. А мій батько ще, мо', літ з півста прожив, мо' б, і досюль йон землю топтав, калі б громом на лузі, під копицею не убило…

А уже наситилася земля кров’ю, і стомилися люди вмирати, і стали думать яни, як далєй жить. Дак батечко мій із лісу вернувся, а халупина наша, покуль сеє убивство у світі робилося, по самі вікна у кручу увійшла. Дак напровесні почав мій батечко вугли підкопувать та піднімать, а хата наша і розсипалася у смерть. І стали ми, як дикі люди, коло вогню на хатищі тулиться, а батечко в прибутній воді колоди виловлював і стіни викладав, сінці з лози виплітав, а мати — глиною тинькувала.

А в суботу, перед Великоднем, спекла мати на вогнищі маторженичка з борошна житнього, з висівками напополам, бо голодне врем'я тади настало, і каже: «Як ви хочете, а я понесу святити, що Бог дав». А батечко тольки заплакав і не сказав нічого. І розбудила нас, дєтву, мати удосвіта, і пішли ми до церкви. А як зійшли на гору, люду стояло навколо церкви — як ніколи. І принесли вони святити, що у кого було: хто й пасочку сяку-таку, та ще кольки крашанок, а болєй — коржі чорні та сковороднички з висівок. І вже не соромилася мати злиденності нашої, а постелила хустку на траву молоду і маторженичка поклала.

І вибрунилося сонце великоднє з-за лісів Сіверських, і простелилися крила янголів барвисті по піднебессю, над землею змученою. І вийшов з церкви отець Олександр, се ще його на Соловки не забрали, і вийшов отець Олександр — у білих ризах, із хрестом, що золотом сяяв, у руці піднятій. І засвітилися серця людяцькі зболені назустріч образові Сина Божого, що розіп'ятий був на хресті і помер у муках тяжких за нас, грішних, але — воскрес. Я тади мала ще була, не розуміла розумом дєтським, а серцем — відчувала. Для душ людей багатьох, розіп'ятих на хресті жисті нової, то останній притулок був. І пішов отець Олександр вздовж вервечки людської, благословляючи усе, що людям Бог тої весни дав. І вже йон до нас із матір'ю нашою наближався, калі вийшли з-за сторожки церковної хлопці, що на Варяговому острові купилися. Попереду Козубел ішов, з балалайкою, а слідом — троє з бубнами. І пішли вони за батюшкою, на балалайці дринь-каючи, а бубни — видзвонювали та вибивали. А Козубел ще й сороміцьке, таке про діву Марію наспівував, що нам, дєтві, хоч вуха затуляй.

Повернувся лицем до них отець Олександр та й мовить: «Люди добрі, не кощунствуйте у день воскресіння Христового, Господь вас покарає». А вони тольки сміялися. І далі пішов отець Олександр вздовж вервечки людської, а хлопці — за ним, з бриньканням та вихилясами. І знову мовив до них отець Олександр: «Пощо лишаєте радості духовної людей пакульських, серця яких і без того вистуджені горестями земними?» Тут Козубел перестав на балалайці дринькать і каже батюшці: «Се ми поминки по самих собі справляємо. Мо', завтра нас воєнні постріляють. Постріляють нас, молодих, а пакульці очі одведуть, хоч ми за них з комісарами стольки год билися. Пакульці очі одведуть, а Бог твій — мовчатиме, бо — мертвий йон давно. І ніхто нас і словом добрим не пом'яне». — «Як добро ви робили, пом'януть вас люди добром. А як зло ви робили — злом пом'януть. А Бог — живий і все бачить, тольки у ваших душах Бог помер», — мовив отець Олександр і став далєй принесене людьми святити. А хлопці з острова Варягового усе вигуцували під бубни та балалайку.

І так дійшли вони до Уляни Несторки, і наче хмара чорна по лицях людських пливла. Бо людям радості хотілося у морі горя. Уляна з малим дитям на руках і онучатами оддаля від нас стояла, і я не все чула, не все бачила. А се вже люди розказували. Як дійшли хлопці до Уляни Несторки, глянула на них Уляна очищами своїми і наче припечатала. Уже яни ні руками, ні ногами не ворухнуть, а стоять стовпами посеред церковища. І так вони довго стояли, безмовні й перепужані, аж покуль отець Олександр з хрестом і кропилом навкруги церкви не обійшов. Тади Козубел. і мовить голосом смиренним: «Одпусти, тьотю, бо вже ми й самі не знаємо, що творимо, уже нам смерть у потилицю дихає». — «Бог одпустить, йон сьогодні добрий — його син воскрес», — відповіла Уляна Несторка і пішла з церковища. І як тольки одійгила яка, їх одпустило. Одпустило хлопців, і дременули вони городами до Невклі. І сіли в човни вони, перепливли на Варягів острів і там, розказують люди, пили та гуляли увесь день і всю нічку свою останню, самих себе поминаючи…

А як стемніло, відчалили три баркаси од причалу поблизу Мньова. І сиділи в них люди військові. Усю ніч пливли вони униз по Невклі, проминувши Ловинь, Смоляж та Радуль, і ніде не пристали до берега. А на передньому баркасі, коло рульового, тулився Шестірко, син Устима та Оксани, покійних давно. Тулився Нестірко біля рульового, бо він Невклю знав, а люди військові — здалеку були. Під ранок опустився туман густий на воду, і нервував командир загону особливого призначення. Але чув Нестірко нічну ріку, як тіло власне: ось шумить млин водяний — тут річка Ворониця впадає у Невклю, ось крахають ворони в осокорах, на кручах, вище Пакуля, а ось і солов'ї озвалися — в лозах, на острові Варяговім.

А се уже солов'ї прилетіли, бо Паска пізня була.

Розвиднювало, і висів туман над островом, і здавався острів оболоком білим, що опустилося з неба на середину Невклі. І стали баркаси з трьох сторін острова тінями чорними, і зачаїлися. І спливло сонце червоне над Сіверськими лісами, над лугами сиволозькими, водою прибутною умитими. А солов'ї витьохкували, аж задихалися од співу, а на лугах ґелґотали дикі гуси, кахкали качки і журавлі курликали. А з осокорів на кручах, вище Пакуля, знялася галич і половину неба темною хмарою застелила. А туман усе клубочів і по воді, по лугах розтікався ріками червоними. І відкрився очам людей військових Варягів острів, порослий рясно лозою, жовто заквітчаний лопушником водяним, що уже одцвітав. І відкрилася очам людей військових халупчина, за лозами, на узгірку піщаному. І зирила халупчина віконцями двома, червоними од вранішнього сонця, на луги сиволозькі, на повноводдя прибутне. І стрекотнув лунко, неначе дятел-дериба, кулемет на баркасі, і плюнув він у стріху халупчини кулями вогняними, і задимів очерет. Задимів очерет, вогник побіг по спині стріхи, обійняв дощатий димар, і стовп диму піднявся над хаткою, наче затопили в печі. Аж тоді хряснули віконця, вибиті зсередини, і двері відчинилися навстіж, але ніхто з них не виходив і ніхто не стріляв.

І поплив над островом голос ламкий, юний з рупора жестяного: «Се я, Нестор Волохач, із села Пакуля, гомоню до вас! Хлопці, ви — оточені, і тікати нема куди, вода навколо! І докуль ми одне одному кров пускатимемо? Хто вийде без зброї, тому совітська власть обіцяє жисть і прощення повне!» І вихопився з дверей халупчини чолов'яга бородатий, з руками піднятими. Вихопився з дверей він, босий, у штанях солдатських і полотнянці, і побіг по косогору піщаному, наче пасьма диму в долоні ловив. Але стрелило услід з темного отвору дверей, і заточився він, і упав у пісок. Тоді заговорили, загагакали гвинтівки з обох боків, і кулемети на баркасах їм підтатакнули. І стало над Невклею лише мову заліза чуть — замовкли сполохані солов'ї, притихло у лузі птаство, і галич не крахала в небі, темним крилом зависнувши над людьми, що убивали одне одного. Уже вся стріха халупчини вогнем узялася, горіли стіни, і лісовики викочувалися з дверей задимлених, котилися у видолок і стріляли з-за коряг та бугрів піщаних.

І вмирали вони під дощем вогняним, але ніхто не здавався.

А скоро стихла стрільба, як грім стихає, хоч над землею ще — тучі обложні. І знову затремтів над островом голос Нестірка, з рупора жестяного: «Хлопці, як є ще хто живий, пожалійте жисть свою молоду, однак по-вашому не буде, нове врем'я прийшло!» Але глухо луснув за буграми піщаними постріл одинокий — хтось добив себе кулею останньою. А після тиші недовгої тьохнув соловей у лозі, йому одлунив другий, і знову задзвеніло, заґелґотало, закра-хало, закурликало над землею, сонцем весняним до життя розбудженою. А на піщанім бузгораці догоряла халупчина кострищем погребовим. А туман спливав униз по Невклі рікою кривавою.

Дак се ж їх привезли баркасом з острова Варягового у берег наш. Ішли люди дивитися, і я пішла. А день був — як у казці, сонячна, тихо, хто помер у такий день, то кається, приказувала баба моя, і правда. І лежали яни, постріляні, на траві молодій, сім хлопців, як сім дубочків підтятих. Люди тихо стояли, а Козубелиха — заголосила, запричи-тала: «Що ж ви, проклятущі, із синочком моїм зробили, нащо ви його встрелили, нащо жисть молоду обірвали?!» Дак людяки воєнні одмовчувалися, матка є матка, що їй скажеш. А Нестірко — той як запеє півнячим голоском: «Ви, тітко, луччей мовчіть — скольки йон убивав і над людьми безневинними збиткувався! А будете гвалт кричать, дак і вас причинимо…» Яна, бідна, і примовкла, і вже тихо плакала.

Тади Кузьма Терпило в берег прийшов. І шапку йон зняв, стояв довго над хлопцями постріляними, сиву голову схиливши. А з берега ми разом верталися, се я вже очоловічилася і в хаті свекровій, за вигоном, проживала. Док мовчки ми йшли, смерть є смерть. А далєй я Кузьму Несторовича і запитую: «Дядьку, про що-бо ви перед лісовиками мертвими так схилялися, калі такеє яни з людяками нашими виробляли, що одна їм дорога — на той світ?» А Терпило мені й одвічає: «Як ішли сії хлопці в ліси, яни не про розбій думали, а думали, як захистити мужика, щоб нова власть по три шкури з нього не дерла. Але повернулося колесо жисті, і їхні молоді долі — підім'яло». І звернув йон од мене у вуличку, і болєй, докуль і землю топтав, до мене й словечком не обізвався, тольки головою мовчки кивне, як при стрічі поздрастуюся…

І казала Уляна Несторка синові своєму Кузьмі: «Уже я, синку, не в молодих годах, а мале дитя на руках, і твоїх троє сиротинок за поділ мій тримаються. А вже — весна, і треба земельку порать, і скотина, і пташина — усе на мої руки. Мусиш ти думать, як далєй жить, а не світом нудити, не догукуватися жонку покійну по лугах і лісах. Не вернеться твоя Марусина з Вишневої гори, уже яна там навіки лягла. І просить яна з того світу: шукай, Кузьма, господиню собі і матір дєтві нашій». Слухав Кузьма матір, а слів материних не чув: «Приходить Марусина до мене ночами, про діток наших розпитує. І розказую їй. І душею я — навік із Марусиною. І ніколи інша жінка не переступить поріг дому, для Марусини мною збудованого». — «То не Марусина приходить до тебе, синку, то — пам'ять твоя про Марусину. Є у світі закон серця, і є — закон жисті. Закон серця — кріпкий йон, линвою невидимою мужчину і жінку в'яже. Але главенствує над законом серця — закон жисті. Інак нитка життя живого давно б на землі перервалася і стала б земля пустелею. Не нами сеє придумано, не нам і одмінять. Як матці родній не віриш, розплющ очі і читай книгу, яку Бог пише, щоб нас, людяк нерозумних, навчать».

А був в'яз присохлий у кінці левади, над Жолудівкою, і гніздо лелечине на в'язі — як шапка висока. І встрелили лелечиху люди військові, мимо їдучи. Напровесні повернувся лелека з тепличний на гніздо своє і стояв у самотині гіркій з дня в день, а пари собі не шукав. Прилітало двійко буслят молодих, щоб на гніздо сісти і продовжити свій рід пташиний. Але гнав молодих лелека осиротілий од в яза над горою Круковою, аж пір'я з них сипалося. І знову вертався в гніздо, і стовпів незрушно, наче з білої глини виліплений. І було так багато днів. А тоді стали злітатися лелеки з усього Пакуля і сіл околишніх. Летіли лелеки на раду пташину з-за Невклі, і з-під лісів Синявських, і од болота Чортового, з усього Краю летіли лелеки і схил гори Крукової білою хмарою вкрили. А бусол осиротілий, голову опустивши, на гнізді своєму уперто стояв. І клекотіли гнівно лелеки на схилі гори, а лелека, вірний своїй дружині загиблій, мовчав на в'язі, під горою Круковою. І казала Уляна, що мову пташину розуміла: «Се радяться лелеки, як буть, і буслові осиротілому докоряють, що поклику жисті не слухає йон». І. клекотіли лелеки увесь день, на горі Круковій, під небом блакитним, весняним. А як сонце над лісами Синявськими повисло, знялися в небо вони. Знялися в небо лелеки і над в'язом ширяли, а шестеро їх блискавками білими на гніздо упали. І не стало осиротілого лелеки в гнізді, і тіло його мертве летіло з в'яза, як лист сухий, і на молодій траві простелилося. І казала Уляна Несторка: «Се скарано його на смерть — в ім'я жисті, в ім'я продовження роду лелечиного». І сіла на гніздо пара лелек молодих, і заклекотіли вони щасливо на в'язі, під горою Круковою, життя і весну славлячи. А з білої хмари пташиної наче хто нитки снував, навій на кросна небесні навішуючи, — то розліталися лелеки по гніздищах своїх, по Краю широкому, де люди проживають, і лелеки коло них — споконвіків.

І дивувався Кузьма, син Нестора Семирозума, жорстокій мудрості життя живого.

Із Книги свідчень

А вже дописано було Книгу днів Пакуля нашого.

Але колесо жисті далєй котилося, і пливла ріка часу.

І не стало Пакуля, чорний попіл од вогнища чорнобильського упав на Пакуль. І не стало Пакуля, давнього як світ, але ще був Край, і розбрелися люди пакульські по Краю широкому. І зробилося усе так, як Уляна Несторка наврочувала, коли ще була в селі. Бо з'явилась Уляні богиня смерті і ночі Морана на горі Круковій. І чула Уляна, як кури пакульські півнячими голосами пеють, як удоди у вугли хат стукають, і бачила вона, як жаби через пороги хатні скачуть. І казала Уляна, що скоро спорожніють хати наші, бо серед дня товчуться домовики на горищах, а ночами бредуть із села і виють на околицях. А ми не вірили Уляні.

І збудували для нас селище нове по той бік Невклі, за рікою Галицею. І назвали ми те селище Пакулець, бо — жменя нас лишалося. І хоч домівки у нас нові, але — як домовини яни, на один копил зліплені. І дворища у Пакульці — шнуровані, вишиковані вздовж стрічки асфальтової, як солдати в строю. Але нема нам куди подітися, і осіли ми за рікою Галицею, на невдобах, не жити, а — віку доживать. І земля туточки не тая — цілик не торканий, слізьми і потом родителів наших не орошений, і вода з водогонів не тая — залізом яна тхне. І тольки вітер, як подме йон з-за Невклі повноводої, з-за лугів, нам пахне солодко, і плачемо ми тади, жисть свою споминаючи.

І ходив Андрон Мохнач по дворах перед неділею поминальною: «Хто з вас хоче родних своїх на горі Вишневій провідать, я поведу». І набралося нас, дохляків, хто ще ногами теліпає, повен автобусик, трохи й молодняку прийшло. І доїхали ми до села Дуболугівка, а з Дуболугівки поїхали ми до села Лютежа. А в Лютежі повів нас Андрон Мохнач по сходах хитких на катер, що по Невклі од Мрина до Мньова снував. І хапали ми в пригорщі водичку з Невклі і пили спрагло, така яна нам, тая водичка, смашна та рідна. І пливли ми по Невклі, наче душі померлих по річці підземній — на той світ, як у давніх казаннях розказується. Хоч сонечко з неба чистого до нас усміхалося, але крозь сльози усміхалося яно. А як пристали ми до берега пакульського і на землю ступили, упали ми на коліна і земельку родну з плачами гіркими цілували.

А я голову підняла і бачу: пливе над нами пасьмо туману сивого, але не туман то, а Уляна Несторка у небі пливе, очі її пекучі я і на тому світі познаю. І попливло видиво теє у бік гори Вишневої. І мовив Андрон Мохнач: «Благословила Уляна Несторка прощу нашу і стежку нам стеле, а без її благословення нога людська туточки не ступить». І повів нас Андрон Мохнач по мосту бетоновому через річку Синявку. А були уже води її гіркі, і у воді прозорчастій рогаті зміюки клубками зеленими в'юнилися. І повервечилися ми далєй — вуличкою нижньою, наче тунелем зеленим. Бур'яніли непроглядне грядки наші колишні, а на хатищах бузина буяла, як ліс, і цвіла вона розкішно, китиці цвіту, наче добрі соняхи, висіли над нами. Але пахнув цвіт бузиновий духом сірчаним, пекельним. І скалилися до нас із кущів бузини тварі косьматі дідьків та мар. Тади вилетіли з шалини коти крилаті і закружляли над нами з нявко-том голодним. Але випливло з-за гори Воронової оболоко туману, і зграя котів крилатих шуганула в бакай.

І перейшли ми по кладці вузькій мертву ріку Білорічицю, і відкрилася очам нашим гора Вишнева. І було підгірря її, де ми донедавна сіно косили на левадах, лісом молодим заросле. І вийшов з лісу того лось величезний, з двома головами, а на обох головах його — роги лапаті. І зирнув лось на нас, людяк, сумними очищами, і заревів тужно, у два голоси, аж мороз по шкірі. Але уже проминали ми лісок, уже ми на Вишневу гору, де могили родителів наших, сходили. І шурхнуло з-поміж могил, травою зарослих, стадо свиней із псиними головами, скотилося яно в глинище і гавкало одтуль. Але ми уже на шпилі гори стояли.

І відкрилася із шпиля гори Вишневої очам нашим зболеним пустеля зелена, в долині, де Пакуль одвіку був. А над пустелею зеленою висіла туча вороння чорного, а крила у них — як у коршаків, а дзьоби у них — серпаті. І тольки над церквою пакульською вікнина чистого неба синіла, обминало її вороння. І гомоніла церква, вивершена маківками блакитними та хрестом золоченим, гомоніла церква з небом— як жива. І розбрелися ми по кладовищу на горі, кожен — у гості до предків своїх. А Мохнач поклав у траву ящичок, яким той атом проклятущий чуть, та й каже: «Ого, як стукає! Люди добрі, се місце — для мертвих, а не для живих, не можна нам туточки довго буть». А я йому і одвічаю: «Хо не атом, синку, стукає, то стукають до нас із гробів родителі наші, гніваються яни, що ми земельку родну прошухлювалн, Краю нашого не вберегли. А ще Нестор Семирозум людяк навчав, як батьки свідчили: душі наші, чи на землі яни, чи вже на небі, живі доти, допоки жива душа Краю нашого». Опечалився Андрон Мохнач од слів моїх, а далєй і мовить: «Нема Пакуля, се правда. Але е і вічно буде Край наш. І хто зна: мо', сяя рана незагойна зробилася, аби ми, сліпі й глухі дотуль, прозріли».

І набалакалися люди пакульські з предками своїми, коло могил рідних. А тоді зійшлися вони на шпилі гори Вишневої, щоб спільну учту по мертвих справити, як це одвіку велося. І згадували вони життя своє і батьків своїх, коли ще Пакуль був, згадували, що доброго в тому житті було, бо що поганого було, те й саме ніколи не забудеться.

І скумасно нам думать було, що нема усього того уже і не буде ніколи, і Пакуля нашого нема.

А вже сонце за ліси Синявські опускалося, у чорну хмару пірнало. І звелися ми на ноги, щоб спішити в берет, до катера. Але зблиснуло в хмарі чорній, кошлатій, над лісами Синявськими шість очей вогнистих, жалких. І виплив з хмари зміюка крилатий, з трьома головами на довгих шиях. І летів він, крилами вимахуючи, над пустелею зеленою у бік церкви пакульської, і три голови його вогнем дихали. І вже язики вогню того маківки церкви лизали. І серця наші трохи не лопалися од горя, вдіяти ж ми нічого не могли. Аж тут зітхнула тяжко гора Вишнева, на шпилі якої ми стояли, і застогнала земля пакульська од подолля Крукової гори до круч над Невклею. І одділилася церква наша од землі, на якій одвіку височіла, і в небо, сонцем привечірнім підчервонене, стрімко злетіла. Виписав зміюка крилатий коло над зеленою пустелею, де Пакуль колись був, і зник у хмарі чорній без сліду. А церква злітала все вище й вище, аж покуль, у небесах верхніх, над Краєм нашим, до життя нового розбудженим, зорею ясною засвітилася.

І молилися люди пакульські, згорьовані, до зорі нової.

І душі їхні, вогнем обпалені, відкривалися до небес довірливо, як квіти до сонця. У надії своїй останній…

1985–1990, Київ — Халеп'я