Листя землі. Том 1

А ще був Пакуль, і жили люди в Пакулі, над рікою Невклею. Ще не засвітилося квітневої ночі небо за лісами Синявськими, за Дніпром, і не запитували люди тривожно одне в одного через паркани та ліси: «Що се-бо яно такоє?»

Ще не літали вертольоти стрекотливими коршаками над стріхами пакульських хат, з мішками піску та свинцю в дротяних пазурах, і не верталися ще вони впорожні з-за Дніпра, з-за лісів Синявських, не летіли, вогнем невидимим обпалені, низько над горою Круковою за Страхолісся, за Чортове болото, де, між Волицею та Будищем, аеродром військовий.

Ще не народжувалися на фермах пакульських та сіл околишніх телята з двома головами, а свині не давали приплоду з тваррю, схожою на жаб'ячу, або — з рогом на голові, і ще не було на акаціях листя завширшки з долоню людяцьку, а огудиння гарбузове не стелилося по грядках пласкими зеленими стрічками.

Але вже приходили люди з сіл наддніпрянських, напитували хат, що продаються, купляли і селилися в Пакулі, бо земля, де їхні гнізда, була морями рукотворними затоплена. І тривожні були розкази їхні: про болотисті мілководдя там, де учора ще ліси дубові красувалися, про труни з тілами дідів і прадідів, що їх вимивала з круч стриножена греблею ріка, про птахів перелітних, які весною поверталися на луги квітучі, де віками літували, а вже над тими лугами синіла пустинь водяна. І самі ті люди схожі були на птахів безпритульних, чиї кубла розорили хлопчаки нерозумні.

І не знали люди пакульські, що думати, що казать.

Одної з таких весен тривожних прийшов у Пакуль дідок з рюкзаком за плечима, у картузі широкім, схожому на сковорідку. І думали люди спершу, що це один з тих, кого горе погнало на чужі села притулку шукать. І почав він напитувати в людей біля церкви, а було це на Троїцю, і правилося в церкві, чи не знають вони літньої жінки, біля якої б йому віку свого добуть, смерті дождатися. І нараяли йому піти до баби Домахи, що проживала в самотині на Муравиці, крайня хата, а за нею уже — луги муравські та Невкля. Послухався дідок, побрів на Муравицю, зайшов до крайньої хати, за якою уже — луги та ріка Невкля, і так мовив до баби Домахи: «Сказали мені люди біля церкви, що ти — одна як перст. І у мене нікого з рідні на сім світі не лишилося. Не подумай, що я — заброда який безпритульний, голий і босий, шматкові хліба радий. Ні, мав я дім у краях, далеких відси, і дім мав не порожній. Усе я спродав, а гроші поклав на книжку, і ось — книжка, і я на тебе її перепишу. І пенсія іде мені непогана, бо я віку свого не прогуляв, а був на роботах отвітственних. Але хочу тепер віку свого на цій землі добуть, і в цю землю на вічний спочинок лягти хочу. Такі мої плани, а інакших планів нема, бо уже мені восьмий десяток іде».

І прийняла його баба Домаха до себе в хату, бо нема гірш, як самій на краю села хатувать, до кота, курей та ластівок примовляючи, щоб голосу людського не забуть. А вранці уже бродив дід босоніж, підкасавши до колін штанини, у довгій білій сорочці, на чорногуза схожий, по лузі росяному, і дивувалися, хто мимо ішов та бачив. А потім брів дід на берег Невклі з вудочкою та казанком, і до вечора, варив юшку і чаркував з дачниками, розплачуючись рибою, бо риба йшла до рук його. І спав він по обіді на гарячому піску, на березі Невклі, лише на ніч до хати Домахи навертаючи, І мало хто з людей пакульських здибувався з ним. Але невдовзі сталося так, що злягла баба Домаха з радикулітом, набутим на важких торфових роботах замолоду. І придибав дід, що вона його прийняла віку доживать, у магазин сільський по хліб. А як ішов він по хліб, Ориш-ка Волохач, дружина Нестора, онука Семирозумового, сина Оксани та Устима, загиблих давно, воду з колодязя, що в центрі Пакуля, біля автобусної зупинки, коромислом несла. І зупинилася вона посеред вулиці, діда побачивши, і затремтіла вся, як лист осини. Ковзнуло коромисло з плеча її, відра в пісок упали, і вода розлилася. І зойкнула вона голосно, так, що усі, хто біля магазину стояв і на зупинці автобусній, почули: «Се-бо ти, ти, Михаль Громницький! Я тебе, хоч стольки годочків спливло, і на тім світі упізнала б! Де Нестор мій, якого ти у «чорного ворона» підсадив отими руками проклятущими ще в годі тридцять п'ятім?!» Але продибав Громницький повз Оришку Волохач дрібним переступом, словом у відповідь не обмовившись, наче й не до нього криком кричала вона.

І покотилося по людях старших, бо молодші сього уже не відали і відать не спішили, що це Михаль Громницький у баби Домахи, на Муравиці, приймакує. Наче з того світу заявився він у Пакуль, бо думали люди, що вже давно земля його не носить. І плювалися старші люди услід йому, і проклинали його словами усякими. А саме розпорядилися з Мрина писати історію села Пакуля, до книги, що мала в Києві виходити. І доручили писати історію села шкільному піонервожатому Андрону Мохначу, що на учителя мріяв вивчитися і для сільського музею усе про колишнє збирав. З багатьма старими людьми бесідував про давно минуле Андрон Мохнач. А тоді прийшов і на Муравицю, до Михаля Громницького, прочувши про нього, і зумів його розговорити, бо давалося це Андронові. І чимало днів ходили вони рибалити разом. І розказував Громницький, а Мохнач Андрон розказане ним записував для історії села Пакуля.

І казав Михаль Громницький так: «Зашуміло село, як вулик потривожений, про мене зачувши. А болєй брехень у гомоні бабському, аніж правди. Хреста над могилою Нестора Семирозума, якого бабське радіо у святі записало, спиляли за моїм наказом, єто так. Бо я у ті времена героїчні був на отвітственній довжності і зобов’язаний був вищою владою обчу лінію супроти релігії та ворогів внутрішніх і зовнішніх твердо блюсти. А хрест на Вишневій горі, ще з наказу Гаврила Латки воздвигнутий, висів над селом, як тінь жисті давньої, яку ми пролетарськими штиками навіки звергли, і пахнув той хрест контрреволюційне. І хоч церква давно уже за колгоспну комору нам була, мужиччо пакульське, несознательне, на Нестора Семирозума, як на божка, молилося, і всякі плетеники словесні, чужі нашій ідеології, навколо пам'яті про нього плело. А про вогонь, яким нібито хрест узявся, коли пиляли його, і очі мені той вогонь трохи не випік, це все — теревені сільські. У мене ще й тепер, на восьмім десятку, очі як у молодого, без окулярів газету читаю. А обпекло лице мені і брови висмалило, це й досі видко, коли я примус розпалював, для уповноваженого з району яєчню готуючи. Примусом тим мене начальство за високу сознательність мою і розуміння лінії преміювало.

А зняли мене з голови сільрадівського і білет партійний одібрали уже познєй, коли заслужений революціонер Дмитро Домонтович, який ще в допотопні часи за революцію в Пакулі агітував, загримів як ворог народу, хоч був уже літ моїх нинішніх і проживав тихим пенсіонером у Мрині, коло Красного мосту. Тогда і пригадали, що це він мене ще у вісімнадцятому годі на комісарство моє піднімав, пролетарське походження моє і ретивість мою до нової влади запримітивши. І підтримував він мене та просував по керівних постах, докуль був біля руля у Мрині. Тогда ж і Нестора Волохача, онука Семирозумового, за штани взяли та в тюрягу. Хоч він з Біломорки з орденом на піджаку вернувся, не підступись, було, такий ретивий та правильний. Вини моєї щодо нього нема, хай Оришка його не кричить, як свиня недорізана, хоч у моїй власті було тади її дорізать, і всю сім'ю їхню — на корню… А я тольки показав, де Нестор проживає, коли «воронок» за ним серед ночі приїхав. Я в сільраді сиднем сидів, тогда таке правило було — ночами працювать, порядок пильнувати. А в нього ж маузер персональний був, як у заслуженого галіфетчика. То хлопці, які у «воронку» за ним приїхали, кажуть мені: «Викличеш Волохача на ґанок, наче для розмови короткої», а самі — попід стінами причаїлися. Я, правда, постукав у вікно і кажу: «Вийди, Несторе, є справа нагальна, з району нова вказівка прийшла…» А тади так — усі ми, хто при власті, од вказівки до вказівки жили. То він вийшов, у самих спіднях, кожух тольки на плечі накинув, бо се було якось що зимою. Так його і повезли, і одягтися не дали, у спіднях та кожусі, там, кажуть, одягнуть…

Уже у слідчого нас доля знову звела. Не ввели, а внесли його у кабінет до слідчого, на лиці — пальцем нема де торкнутися, щоб синяка не було, і все тіло, де крізь ганчірки, що на нім, видко, червоно-синє, так хлопці змолотили. І запитує у нього слідчий, на мене показуючи: «Знаєш, Волохач, цього чоловіка?» — «Знаю. Громницький Михаль». — «Так это він свідчить, що ти агітував у селі супроти радянської влади». Тут Нестора як підмінили. То ледве губами ворушив, а це як закричить на слідчого: «Контра ти! Фашист! Я — в чотирнадцять годків своїх уже червоний партизан був! Я куркуляк за жабри брав і перший колгосп у Пакулі організовував! Я на Біломорці кістьми лягав добровільно, і орден мені сам Калінін, всесоюзний староста, вручав! Убивайте мене, ви, бляді погані, а на себе й на інших я клепать не буду!»

Горячий він був змолоду, весь у батька свого, Устима, того теж, розказують, у тюремному дворі розстріляли, ще власть царська. Дак слідчий подзвонив, і вивели Нестора, і болєй ніхто про нього і слова не чув, наче й не було на світі людини. Слідчий же продиктував мені туточки, що йому треба було, і я підписав — спробуй не підпиши, таке побачивши й почувши, тепер вам, молодим, зеленим, легко казать, а тогда… А як Дмитра Домонтовича до слідчого ввели, цей тихий і смирний був, уже він погано бачив і недочував. То мені вже свідчити супроти нього легшей було для совісті моєї, що од мене вимагалося, бо совість людська — вона у кожного є, у всі времена. І тогда відпустили мене у Пакуль, і ще три годіка був я секретарем у сільській Раді, бо грамотний був, як на ті времена, а не виконавцем, про що пакульські баби язиками брешуть…»

І розказував Михаль Громницький Андрону Мохначу, що історію села Пакуля писав: «На кутку, знаю, сміються з мене, що по росі босоніж ходжу, холодною водою з відра обливаюся кожного ранку, бережу себе. Синку, я стільки смертей замолоду і впродовж довгої жисті своєї бачив, що давно постановив для себе наперекір усім і всьому — дожити до ста літ. Без цієї головної моєї ідеї ти жисті моєї не поймеш, ні. І про рік тридцять сьомий нічого не поймеш. Тогда людське життя нічого не коштувало, мошки ми були дрібні, а не люди, мурашки на стежці історії, ПІД чобітьми тих, хто історію творив. Хто дивиться на мурах, коли йде по стежці, хто роздумує, давити їх чи ні? Тепер що хоч балакають, язики порозпускали, на самого Сталіна бочку котять. А може, Сталін нічого того не знав і не бачив? Я щитаю, що це все було вражеське діло. Це не радянська влада робила, це робили шпіони.

Тольки заводять тебе на допит — занавіски опускають на вікнах, чорні, мене самого тричі у кабінеті слідчого убивали, поки я в жисті щось пойняв… Тогда уже начитують мені, страшно слухать: «Контрреволюційно-повстанська агітація…» Мені, пролетарю з дєтства, начальнику міліції, командиру на денікінському фронті, голові комнезаму! Слідчий і каже: «А ти ж усе це підписав!» — «Занавіски на вікнах опустите — я що хоч підпишу мертвою рукою», — одказую йому. «Ну, ми вам — очну ставку». І заводять до кабінету Халимона Федоса, а він од мене через три двори проживав. У дєтстві ж, як матка моя вмерла і в село я вернувся, корів ми разом з ним пасли, а потім я його розкуркулював. Заводять Федоса і кажуть: «Ну, розказуй, Халимон, як ти Громницького завербував у контрреволюційну організацію». — «Значить, було так. Прийшов до мене Громницький пилу позичать…» — прохрипів Федос і вмовк. «А ти йому запропонував увійти до контрреволюційної організації», — підказує слідчий. «Да, я йому запропонував увійти до контрреволюційної організації», — повторює Халимон, як папуга. «І він дав згоду». — «Да, йон погодився».

Ну, тут я вже пойняв: як не хочеш, аби тебе втопили, топи іншого. «Брешеш! — кричу, скільки голосу лишилося. — Я до тебе у хату, одколі ти мною був розкуркулений, не заходив!» — «А, так ти, Халимон, — гад розкуркулений, а не признавався!.. — уже у мій бік тягне слідчий. І — до мене: — Бий його!» Ну, то я розмахнувся і ударив. Халимон тольки хлипнув та й обліг на долівку. «О, так ти майстер…» — похвалив слідчий. «А я, — одвічаю, — у класових боях добре тренований…»

Стали вони на мене іншими очима дивитися. І перевезли мене на Лук'янівку, а це вже ми перебували у Києві, кинули до камери, наших там, з Пакуля, мо', душ тридцять, а усього в камері тій — вісімдесят вісім мужиків. Один біля одного, голі, лежать, задихаються од жари. Четверо на моїх очах кончились. Просимо діжурного одчинити двері, хапаємо повітря тюремне, як риби на березі. Перше мая, празник світового пролетаріату, а вони нам — тюльки солоної, потім — води гарячої. Ремство у камері, конєшно. А мені слідчий казав: «Ти, Громницький, наблюдай, ти кажи, ми тобі віримо, у тебе — заслуги государственні». І я, конєшно, наблюдав. Тоді викликає мене в кабінет: «Доповідай!» Я — доповідаю і підписую. А спробуй не підпиши. як на всю силу по кабінетах б'ють, люди криком кричать. Особливо як женщин б'ють, вони, бідні, аж пищать, сумно так, сумно, я вуха затуляв, не міг чуть…

І шість місяців просидів я в тій камері. Усіх наших, пакульських, викликали, і вже вони не вернулися. І досюль ніхто не знає де вони. А я кожен день казав собі: ти, Громницький, виживеш, і житимеш ти до ста літ. Тут переводять мене у Бровари. Там, у лісі, зданіє якесь було, ми його називали «м'ясорубка», не чути нікому, що хочете там робіть. Перевели мене, значить, туди. Там новий слідчий був, у штатському, Кармальчук. Ну, цей іздівався! І оп'ять до мене: говори, говори! Що я буду тобі говорить, уже наговорився. Він — з-за столу, та як рубане долонею, звідси і звідси, а тади — головою об стінку. Ну іздєвательство. Я знов підписую, що йому треба. Тогда мене — в камеру: «Наблюдай!..»

І так було довго, ой довго. Когда нема й нема на мене визову, наче забули про мене. А ми стали помічать: був у кабінетах слідчих портрет Єжова, а це вже нема його там. Були на стінах правила, підписані Єжовим, — зняли ті правила. Уже обращеніє стало легше, нам уже внесли койки. Аж таки — викликають мене. А вже новий слідчий — Паламарчук. Цей уже не б'є, а тольки розказує: «Стаття про участь у контрреволюційних організаціях од вас одпадає, але залишається — контрреволюційна агітація». — «Яка агітація?!» — «Ви казали, що в колгоспах треба погано робить, що на жидів у колгоспах роблять. Ви агітували за позику, а самі — не платили. І з бандитами, «вовчарами», ви свого часу зналися, тайно їх підтримували… Четверо ваших із села супроти вас свідчать». — «Хто?» Він називає. А, цей з обріза в активістів стріляв, хоч роками — молодий. Цей завфермою був, вредітельством займався, при ньому — свині в колгоспі дохли, можна документи піднять. Цей — конюх, колгоспних коней труїв, дохли, це теж у колгоспних бомагах є. А четвертий — штундист, хоч лозунги для клубу писав, а тайно усе село агітував, що оружія не треба у руки брать.

Одне слово, виклав я перед ним, що знав і чого не знав, треба ж було душу свою спасать. Бачу, слідчий давить на мене оком: давай, давай, а сам — записує. Я — розказую, з новими силами, бо вже стежечка мені з тюрми проклятої забовваніла попереду, і — підписую усе чисто. Аж тижнів через два викликають до слідчого, і вже коло мене — інак, уже — по-доброму: «Громницький, ви — звільняєтеся, ми розібрались». «Чорта з два, — думаю, — ви розібралися б, якби я сам у жисті цій не розібрався…» А їм кажу: «Спасибі совітській власті і вам, бо вже думка була, що могила мені тут. Хоч вважав і вважаю: душа часнику не їла — смердіти не буде». Повели мене знов до камери, а я — ще не вірю. Коли назавтра діжурний через очко стук-стук: «Громницький, с вещами». Мені стало темно-темно в очах, я і упав. Діжурний витяг мене з камери, посадив на вікно: «Набирайся духу». Завели мене знову до слідчого. Сидять— цей же Паламарчук і начальник опергрупи Локав: «Ну, Громницький, зачитаємо ми зараз тобі строк». — «За що?!» — зойкнув я. «Як за що? За контрреволюційну агітацію, сам підписував». Знову мені темно-темно в очах, я й упав, де стояв.

Аж водичкою одпоїли, і почали вони другу пластинку: «От у вас у Пакулі завтра який день? Різдво. Вареники варять». Я, правда, засміявся, давно про вареники не чув, забувся і які вони. «Бач, як десять лєт — так в обморок упав. А як про вареники згадали — смієшся. Ну, то ви, Громницький, правду казали: не їла душа часнику — смердіти не буде. Ми вас звільняємо. Тільки ж удома — нікому нічичирк про те, що тут бачили й переживали, бо знову у нас будете і вже — навік. Напечатай, Ґромницький, на потилиці: за розглашеніє єтого діла — вища міра!» І дали вони мені тридцять копійок — до вокзалу доїхать, а там — як хочеш. Правда, ніхто мене й про білет не запитував, бачать, відки я. Кожушок на мені був старенький, із «хранєнія» видали, смердить. І весь я — зарослий, як вовк. Люди у вагоні дивляться, але — мовчать. Тогда так — за одне слово необережне можно було голову згубить, їхав якийсь чоловік із Донбасу, у відпустку, дав мені шматочок хліба білого. Потім горне кульочок із газети, бачу — дена-тур наливає. «Ви що, — кажу, — я згорю». — «Я тобі даю стіко, що не згориш». Випив, снігу з ботинка пригорщею зачерпнув, той шматочок хліба пожував: жисть у тіло моє вертається. Доїхали до Мрина, і побрів я в Пакуль, на ніч глядючи. Як був я ще в авторитеті, галіфе носив, та міг з колгоспу добру шматину сальця-м'ясця привезти, багато було у мене в Мрині знайомих та рідних. А такого — хто переночувать пустить, кому я тепер треба? Ну, проминув я Будище, Крутьки, а вже — темно. Страхолісся перебрів сяк-так. Далєй — під гору. Упав — і не встану. Одірвалася підошва в ботинку, підгнила, закотилася, на дає ступить. Я — рукав одірвав од сорочки і одів на ногу, наче чулку. Уставать — ні, не встану. І тепло-тепло мені. Стукнуло в голову: це вже я замерзаю. Я — рачки, рачки, якось виповз на гору. З гори скотився — і вже хутір, уже вигон, подибав я, подибав…

Доплентався додому — світиться. Двері не замкнені. Одчинив. «Тьотю, — кажу, — пустите мене переночувать?» А жонка з дітьми на печі сиділа, перепужалася. «Так це ж я, — кажу, — не ждала?» Вона — у плач, у голос. Зняла із мене все ганчір'я, помила. Трохи з'їв, і не міг болєй. Заліз на піч, а не вірю. Це, думаю, так мені хочуть ще щось пришить. Сонних дітей поцілував і кажу до жонки: «Три дні спатиму — не займай. Скольки не спатиму — не займай».

Когда чую, чуть світ — уже у мене повна хата жінок: «Ми прочули, що ваш чоловік вернувся». А вже до півста людей забрано з Пакуля, і в кожного — жонка чи матка, і кожна про свого запитать хоче. Я — мовчу, великий замок на рота свого повісив. А вони, правда, зрозуміли, що на мені — заборона строга язиком ляпать, і просять: «Михаль, ми тольки подивимося на тебе, ми — не питатимемо…» І — плачуть. І на мене дивляться, наче я їм кіно яке. І де в селі не ступлю — сто очей на мені. А своїх очей я на них піднять не смію, заглянуть у їхні очі не смію, бо прочитають усе, що було і чого не було. Хоч як подумать: хто б не був на моєму місці, якщо жить хотів, так само б повівся у тій клітці тюремній. А душу — шкребе… І третього дня пішов я у Мрин знову, пішов я в НКВД. Так і так, розказую хлопцям у формі, розказую і прошу слізно: «Дайте мені якусь роботу при НКВД за мої заслуги по викриттю контрреволюції, хай там — уборни вичищать чи ходити за кіньми, а в Пакулі жить я болєй не можу…» Вони, правда, зглянулися, і вже у Пакуль я не вернувся. А скоро наші пішли на Польщу, Західну Україну звільнили од імперіалізму світового. Государственні люди там дуже потрібні були, і ми з сім'єю — туди. Там, правда, пожили ми непогано…»

І більш нічого із розказів Громницького не записав Андрон Мохнач, бо їхав він у Мрин екзамени здавать до педагогічного інституту, мріючи учителем у своєму селі буть. Але казав Громницький Мохначу, коли востаннє рибалили: «Ось і ти уже, синку, на мене сторожким оком дивишся. Але щоб про людину правильно судити, треба історію її знать із самого дєтства. Принеси мені, синку, ручку і на чому писать, і опишу я всю жисть свою довгу й героїчну для історії села Пакуль, з перших днів моїх на землі. А ти — перепишеш грамотно, щоб люди, які далєй житимуть, читали й навчалися на моєму примері житейському, хорошому і поганому навчалися. Бо я, синку, на жисть земну ненаситний, і хоч певен, що сто літ своїх проживу, але і в історію Пакуля вписатися хочу навік. Бо в життя потойбічне, як ото попи брешуть, не вірив я ніколи і не вірю. Згниває в могилі усе, що од людини лишається, і душа її разом із тілом смертним згниває безслідно».

І рано-вранці, по дорозі на причал, до катера, заніс Андрон на Муравицю, Михалю Громницькому (дід уже по лугу босоніж бродив) ручку учнівську, пляшечку чорнила і шість зошитів учнівських. І обіцяв йому Громницький своє життя до історії Пакуля правдиво вписати. А як вертався Андрон, через місяць, од причалу, вступивши до інституту, зайшов на Муравицю, бо хотілося йому до осені, коли навчання почнеться, історію Пакуля дописать. І сказала йому баба Домаха, коли про діда Михаля запитав: «Хіба ти, дєтка, не знаєш, що вже нема його, приймака мого, на сьому світі, а вже йон на іншому світі, де усі ми колись та будемо? Як не хапався йон за жисть земну, а обірвалася вона, наче тая нитка, жисть його земна, коли прядеш тонко й хитро. А чи сама яна обірвалася, чи поміг хто, з тих, кому йон сала за шкіру залив, — самому Богові відомо, та, мо', — ще міліції. Я ж давно знала, що не жилець йон на білому світі, хоч беріг себе, ой беріг! Бо сильно боявся йон того світу, хоч і гомонів усім, що не вірить ні в що. Боявся йон з Богом зустрітися і звіт йому дати за жисть свою. А мо', боявся на тім світі зустрітися з тими, кому йон поміг рано з жисті піти. Кричав йон ночами голосом страшким, наче його уже чорти в пекло за гріхи тяжкі волочили, а йон одбрикувався руками й ногами…»

І запитав Андрон Мохнач про зошити, які Громницькому залишав, аби той описав життя своє для історії Пакуля. Баба Домаха мовила йому так: «Писав йон, писав, а що вже йон писав — сього я не знаю, бо не вельми я грамотна, толь-ки й навчили в лікнепі, що розписатися. Бережу я тії зошити, аби, як схолодає, у грубці ними розпалювать. Калі ж яни, дєтка, для науки твоєї треба, то забери, а мені якось по свободі старих газеток не розпал завезеш лісапетою».

Дістала Домаха зошити, Громницьким списані, з припічка, сажу та порохняву з них струсила об коліно і подала гостеві.

І читав їх Андрон Мохнач до пізньої ночі, на хутір Не-сторів, до хати батькової прийшовши.

Єто пише Михаль Громницький, сам про себе. І так, я — народився. Сталося єто 3 березня 1890 року. На жаль, не можу оповістити світ, в которім часі. Моя повитуха, баба Солоха, була стара й неграмотна, хоч і велика спеціалістка перев'язувати пупи, а не записала для історії час мого народження. Та й годинника у хаті не було. Проживали ми тогда у простій селянській хаті, із земляною долівкою, належала хата економії панів Журавських. Серед зими батько втикав просто в долівку, попід дерев'яними лавами, цибулини, і вони проростали. Ближче до весни з-під лав стриміло блідо-зелене пір'я, батько закусював тими вітамінами після чарки, яку вельми полюбляв. За такою закускою не доводилося далеко ходити, нагнувся з-за столу, смикнув — є закус, а це мало чимале значення, особливо коли ноги уже не носили. Один з перших споминів дєтства мого: батько заявляється з економічної контори п'яний-п'янющий, б'є матір мою, вона кличе сусідів, вони в'яжуть п'яного, батько, оперезаний вірьовкою, лежить на полу, плаче і кричить на матір: «Хлопка ти! Хлопка!..»

Діда мого, ученого садівника, один із Журавських перекупив у польського пана і женив на своїй покоївці, яка нібито уже ходила в тяжі од молодого пана, через що батько мій мав себе наполовину дворянського кореня, а матір моя була простого пакульського роду, і, напившись, батько ніколи не забував нагадати про дворянську вищість свою… Він і до дітей своїх ставився згорда, а я був у матері — четвертий, серед живих — другий, і ще після мене народилося троє. Діти тоді народжувалися і росли, як трава під тином.

Якось увечері попросився я надвір, зі мною вийшов батько. Небо було густо засіяне зорями. Нічну тишу порушували багатоголосі крики. «Хто се тамочки кричить?» — запитав я. «Вовки», — серйозно відповів батько. «А чому їх так багато?» — «А хто знає чому, поліття на них у сьому годі». Уже пізніше дізнався я, що се були жаби. Пакуль тогда лежав серед боліт та лісів, тепер їх осушили і повирубували. Але й досі, коли чую жаб'ячий хор, душу мою проймає давній солодкий страх. І ще споминаю, як горіла панська економія, підпалена повсталими селянами, коли б не в годі дев'ятсот шостім. Було мені так само солодко і страшно.

Річ у тім, що трохи ранєй на мене наїхала панська карета, пробудивши в мені ще не усвідомлену класову ненависть. Візник встиг притримати коней, все ж передній ударив мене копитом по довбешці. Матір занесла мене до хати із закривавленою головою. На всю жисть залишився слід од цієї невеселої пригоди на моєму чолопочку.

Когда згоріла економія, батько поїхав кудись далеко шукати нову роботу. Ми зосталися в Пакулі, у своїй не своїй халабуді. Матка моя уміла шити сільські юбки й кофти, заробляла то мішок картоплі, то відро борошна або шмат сала, і ми не голодували. Але запам'ятався вівсяний кисіль, який ми мусили їсти з дня в день і од якого у нас, дітей, боліли животи. Матка лікувала нас шматочками цукру, змоченими декількома краплями скипідару. Була вона дуже віруюча і навчала своїх дітей ніколи не брати чужого, бо покарає Бог. Якось я побіг на цегельню. На дощаті дашки, під якими сохла цегла, робітники клали вузлики з обідом. Я знайшов довгу палицю і, коли робітників поблизу не було, скинув один із вузликів на землю. У вузлику був чорний хліб і шматок сала. Я сховався в бур'ян і ситно пообідав. Минуло кілька днів, а Бог мене й не подумував карати. І я знову пішов на цегельню на роздобутий. Перший випадок крадіжки (посягання на чужу власність) не зробив мене професійним злодієм, але неповага до чужого добра залишилася зі мною назавжди. Я зрозумів, що можна узяти чуже й наситити власний шлунок. Так я внутрішньо формувався до сприйняття революційних законів. Ця підготовленість допомогла мені пізніше обрати правильний шлях у житті.

Матка наша часто ходила шить до людей, бо там її годували, і залишала на мене мою молодшу сестру Броньку. Бронька уже повзала по долівці. Якось мені трапився великий гвоздь. Доки Бронька натирала голим задом глиняну долівку, я пробував знайти гвоздю примінення. Заклав його собі у вухо. Лоскітне. І тут до мене підповзла Бронька. Я дав їй гвіздок. Вона також заклала його у своє вухо, мавпуючи. У сей момент я своєю рукою штовхнув той гвоздь далєй. Бронька закричала дурним голосом. А я задумався над тим, як легко іншій людині зробити боляче, і в цьому є навіть якась приємність для себе. Розповісти матері про мою жорстокість Бронька ще не могла, і в цьому теж була для мене своєрідна втіха. Потім, коли ми залишалися самі, я часто робив Броньці боляче, але так, щоб не залишалося слідів. Правда, у пам'яті сестри моєї ця моя поведінка відклалася, і познєй ми з нею ніколи не родичалися, були як чужі. Може, сестра моя Броніслава і досі живе на світі, але слід її в житті я давно загубив і не шукав його. Самому луччей жить на світі, аніж мати хвіст із родичів. Я і до дітей своїх, пустивши їх у світ в результаті природної схильності кожної живої істоти до розмноження, ніколи вельми не прихилявся душею.

Скоро в Пакуль заявився батько, щоб везти нас на місце своєї нової роботи. Усі наші пожитки складалися з кількох вузлів, і ми вмістилися на одному сільському возі, їхали ми лісами й лугами вздовж ріки Невклі. На пагорбах розмахували крильми вітряки. А неподалік Мрина я уперше побачив парового млина. Із стіни цегляного сараю стриміла залізна труба, з якої ритмічно випахкувала пара. Я довго слухав роботу невидимої машини. То розпочинався новий вік, що його тепер у газетах називають індустріальним. Я виростав разом з ним. У нього була залізна, машинна душа, у того віку, і всі материні баляндраси про іншу душу — бабські забобони. Сеє я рано пойняв. І увібрав у кров свою і мозок. Людина — така ж машина, тольки менш досконала. Бог не мав інженерної освіти, Бог був самоук, а не професіонал. Якщо Бог був.

У Мрині ми сіли на пароплав, і там я мав можливість спостерігати за паровою машиною у русі: колінчатий вал із двома дишлами. У буфеті, на пароплаві, я уперше посмакував котлетами і усвідомив, що в світі є дещо смачніше, аніж чорний хліб із салом, але треба мати довгі руки, щоб змогти те смачніше дістати із високого столу життя. Біля котлет на тарілочці лежали шматочки чогось червоного і мокрого. Од помідорів, а це були вони, мене занудило. Батько, як пишуть грамотії у книгах, сховав посмішку у рудих вусах. На палубі грав духовий оркестр. Мене розсмішив контрабас. З нього лунали некультурні звуки… З Києва ми їхали поїздом. Я дивився у вікно, і мене гнітила гола пустеля степів. Досі я знав лише круті дороги, ліси і болота. Так ми прибули на пороховий завод, де батько працював комірником. Поселилися в дерев яному, обтинькованому глиною, з глиняною ж таки долівкою домі, в одній кімнаті, де стояло двоє дерев'яних ліжок, кухонний стіл і дві табуретки. Самотні робітники жили в глиняній казармі. У свята вони танцювали під балалайку «Бариню». Я теж танцював «Бариню», приспівуючи: «Барыня с перебором, ночевала под забором, барыня, барыня, барыня-сударыня, барыня угорела, много сахара поела…» Далі вже не пам’ятаю. Діти нашого віку були лише в сім'ї механіка заводу. Вони були чисто й гарно одягнені, взуті, і спершу нас цуралися, бо ми ходили у дранті, босі взимку і влітку. Але їм було скучно, і скоро ми гралися разом. «Чим ти сьогодні снідав?» — запитував мене син механіка. «Чорним хлібом з часником і сіллю», — чесно відповідав я. «А у нас на сніданок — булка з маслом, чай з молоком» — нахвалявся син механіка заводу, і при цьому смоктав конфетку «Крем-брюле». Якщо їхні батьки кудись їхали, нас запрошували в гості, на весь день. Тут уже ми не лише гралися їхніми цяцьками, а й смакували цукерками, пряниками, фруктами. У себе удома ми ніколи такого і в очі не бачили.

А я навіть зміг помацати «нечисту силу» — велосипед.

Але це все було — до першого снігу. Усю зиму я просиджував у хаті, бо не було у що взутися. Хіба що, як нікого з дорослих немає удома, вибіжу, босий, у двір, побігаю якусь хвилину по снігу — і знову до хати. Могли б ми, конєшно, жити й краще, якби батько не заглядав у чарку. Частину своєї платні він пропивав, і нестатки все тісніше облягали нашу родину. Щонеділі батько ходив на станцію по продукти, але частюка вертався додому аж наступного ранку, весь у грязюці, бо ночував з мішком де-небудь у канаві. Одного разу він вертався із станції по залізниці, упав, п'янющий, і заснув на коліях, його порятував стрілочник. Кожен такий випадок наша матір дуже переживала. А тут ще у мене народився братик, зайвий рот. Лише на Різдво та на Паску ми наїдалися досита. Я пам'ятаю ті ситі дні і дотепер. А взагалі, матка мене не зобижала, та й не було за віщо: я був тихий, смирний, слухняний і — хитрий. Таким робило мене саме життя.

Муки й терзання материні скінчилися тим, що вона збожеволіла і померла в лікарні, залишивши батька з півдесятком малих дітей. І він повіз нас на Мринщину, до материних родичів. На станції батько пішов по білети, а нас залишив коло сундука, у кутку зали, для пасажирів третього і четвертого класу. День почався давно, а у нас ще нічого не було в роті. Неподалік один із пасажирів їв хліб із салом, намазуючи шматочки сала гірчицею. Бронька подибала до нього і жадібно дивилася в рота. Він не звертав уваги. Бронька сказала: «Дай!» Пасажир одрізав тоненький шматочок хліба, щедро намазав гірчицею і подав Броньці. Голодна, вона жадібно вхопила те подання, поклала собі до рота. Але гірчиця є гірчиця, сестра моя гірко заплакала й виплюнула, а пасажир засміявся, задоволений із свого жарту. І коли, пізніш, мені доводилося бути жорстоким у класовій боротьбі з відживаючим класом (почалося це в мринській тюрмі, у якій я — наглядачем — починав службу новій, пролетарській власті), і були такі, що дорікали мені моєю несхибністю в ліквідації глитайського класу, я згадував той випадок на станції, у станційній залі, гіркий плач голодної Броньки і утверджувався в повній правоті своїй. Жисть — вона була і є жорстока сама по собі, такою вона сотворена. Так у природі, так і серед людей. Хто дужчий, той і живе. За місце під сонцем треба боротися руками й зубами, якщо воно не забезпечене тобі фактом народження, що теж несправедливо. Чому мені така випала планида, чому я народився в сім'ї бідняка і п'яниці, а не в сім'ї хоч би того ж механіка? Я рано зрозумів: якщо не хочеш, аби тебе годували гірчицею, мусиш годувать гірчичкою іншого. А я — доброю гірчицею годував, ой доброю, що там казать…

Історія нас виправдала і виправдає. Правота і правда за тим, хто переміг. І все те, що ми виробляли, все те нам дозволено було зверху, новою властю. Дмитро Домонтович, а він пройшов царські каторги, ще нас і на світі не було, казав нам після чергової розчистки мринської тюрми од колишніх експлуататорів і гнилого поріддя їхнього: «Роди не бувають безболісні, навіть у женщини, так природою влаштовано. А в наші дні народжується золотий вік для усього світу. Людська маса — це та ж череда, і тільки нещадною залізною рукою можна загнати її у ворота майбутнього земного раю. Ми — погоничі. А кров, що ж, кров залишається на переможених, з переможців історія злизує кров. Якщо доводиться жертвувати якимсь мільйоном в ім'я ситого щастя сотні мільйонів, така революційна арифметика — справедлива. Милосердних та безкровних революцій не було й не буде, кожна революція — жорстока. Революція — це операція на тілі народу, задля дальнішого життя його, і ми — хірурги». Домонтович тогда порядкував у Краї, і слухали ми кожне слово його, як слово батька рідного. Се уже познєй, у тридцять п'ятім, як свідчив я супроти нього, слідчий зачитував мені з листа його до властей: «За віщо, за які гріхи гину я в тюрмі, і кому потрібна смерть моя, кому потрібна така жорстока розправа над сивоголовим старцем — не знаю, не розумію, і сльози на очах моїх старечих не висихають, і надіюся, що ви на них зглянетеся, на милосердя ваше надіюся…» Слідчий сміявся, начитуючи ту плаксиву писанину, і я сміявся, слухаючи, і не лише через те, що рятував власне життя, — я пам'ятав іншого Дмитра Домонтовича, інші словеса його.

Але усе це буде познєй, і я дійду до того врем'я, якщо вистачить у світі паперу, щоб описати усю жисть мою. А поки що пишу далі про дєтство своє горісне.

Розповзлися ми, дітлахи, по родичах та людях бездітних, як мурахи з мурашника розореного. А мене батько залишив у Пакулі, у Фіногена Кияниці. Познєй, у тридцятім годі, я його і розкуркулював. А як ми з активом сільським розпотрошували хазяйство його, сидів Фіноген під тином і зіпав на весь куток: «Люди-люди, що ви робите, хіба ми такої революції дожидалися?! Ви — не панів оббираєте, а — робочих людяк!..» Я, правда, дав знати куди треба, приїхали ранком до нього, щоб за контрреволюційну агітацію язика вкоротити, а він уже мертвий — під тином, серце не витримало. То се уже теж познєй.

А поки що посадили вони мене за стіл (батько попрощався й пішов, радий, що мене здихався). На столі лежали великі, пухкі млинці. Потім я дізнався, що се — гречаники. До млинців господиня поставила на стіл глиняну миску із сметаною й сиром. Виголоднівши вкрай, я не примусив себе дуже припрохувати. Коли ж я наївся, Фіноген покликав мене у двір, вигнав з хліва двох корів: «Будеш їх пасти з ранку до заходу сонця. Але стеж, щоб не забрели у шкоду». Так я став пастухом. Тепер знаю, що з пастухів вийшли й знамениті люди. Так, пастухом був Магомет, засновник магометанської релігії. Микита Хрущов теж нахвалявся, що в дєтстві був пастухом.

Першого ж дня я став розказувать таким, як сам, пастушкам, як їхав на поїзді. Вони ж не знали, що таке залізниця, і ніколи не бачили поїзда. Я сказав: «Поїзд — це багато хаток на колесах. У кожній хатці — їдуть люди. Хатки прив'язані залізними дротами одна до одної, а тягне їх парова машина». Я зобразив паровоз. Спершу свиснув: «Ту-ту-ту!», потім — зашипів і рушив, крутячи обома руками, зігнутими в ліктях. Тим часом корови забрели в овес Степана П'явки. Той мав десятин п'ятдесят землі, і ми його розкуркулили ще у дев'ятнадцятім годі. Увечері, коли я пригнав корів, хазяїн покликав мене до комори, наказав зняти штани і лягти долілиць на лаву. Тогда він відстьобав мене ременем по голому тілу: «Се тобі для науки, щоб корів глядів, а не ловив у полі витрішки». Я не плакав, але науку запам'ятав, і пам'ятаю досі, хоч трохи не сімдесят літ од того дня минуло. І як кричав Фіноген у тридцятім годі під тином, обібраний до ниткі, я його не жалів і одного менту, бо пам'ятав науку його. Хто витрішки в жисті ловить, той мусить розплачуватися.

Пас я корів до першого снігу, босий. Ніг я ніколи не мив, і шкіра на них стала така, що й взувачки не треба. У другій половині жовтня випав густий сніг. Я гнав корів додому по снігу, босоніж. Зима була рання, а я не мав ані в що взутися, ані в що одягтися. Штани мої були усі в дірках, особливо — на колінах. Про нижню білизну я й поняття не мав. Фіноген і сам до пізньої осені ходив у полотняних штанях і полотняній сорочці, найчастіше — босий. Лише у святкові дні він і господиня, ідучи до церкви, вбиралися у фабричне. Коли випав сніг, а поратися по господарству треба було, Фіноген сплів мені постоли. Узимку я підмітав хату, товк картоплю для свиней, дер перо. Господиня зі мною майже не розмовляла. Зате стежила, щоб я перед сном шептав молитву, ставила навколішки перед іконостасом. Тогда, мабуть, і почалися мої непорозуміння з Богом. Бо він мене не жалів, як і люди навколо. Коли ж я в чомусь проштрафлювався, господиня мовчки виштовхувала мене, босого і роздітого, за поріг, на сніг та мороз, а сінешні двері брала на гак. Я скулив, як цуцик, витанцьовуючи на морозі і заливаючись слізьми, доки зло її на мене не минало. І все це відкладалося в пам'яті моїй дєтскій.

Щоб прорости познєй, коли в руках моїх власть опинилася.

Наприкінці зими мої хазяї зібралися до церкви. Я залишився на господарстві. Почав дивитися, де що лежить. Знайшов вузлика з гарбузовим насінням. Узяв добру жменю, з'їв, а шолупиння виніс за хату і закопав у сніг. У коморі в глечиках стояло молоко. Був ще піст, але дуже хотілося їсти. Надпити — помітить хазяйка, і буде велика біда. Я занурив пальця у молоко, обсмоктав і знову занурив. Так я посмакував з усіх глечиків. І хоч молока ніби і не поменшало, але хазяйка помітила, поскаржилася на мене Фіногену. Фіноген тільки зирнув зизим оком, але нічого мені не сказав і не бив цього разу. Він болєй жалів мене, аніж його бездітна жонка. Коли їх розкуркулили і вже Фіноген кінці віддав під тином, я сам посадив свою колишню хазяйку на підводу, яка везла розкуркулених на станцію. Хоч і дуже просилася вона дать їй померти удома і лежать на кладовищі, біля свого Фіногена. «Хай він хоч там відпочине од тебе!» — гримнув я. Так потім розказували, що померла вона у вагоні десь за Волгою, і викинули тіло її з вагона. Мабуть, сибірські вовки нею поласувались, хоч худа була як скіпка усю свою жисть куркульську, вироблена. Баляндрасили, правда, пакульські баби, що бачили тінь її на кладовищі, коло могили Фіногенової, де вона так мечтала лежать, але то все — забобони…

Так прослужив я в Кияниць три годики. А тогда батько мій прислав листа, що знову робить на пороховому заводі, і щоб їхав я до нього. Фіноген сам пошив мені полотняні штани, сплів новенькі постоли, дав ще і свій старий піджак, одвіз на станцію і купив білета. Так скінчилися мої найми сирітські.

Окремої квартири у батька на заводі уже не було. Він проживав у глиняній казармі, з робітниками. Там і для мене знайшлося ліжко. Узяли мене на завод — учнем, до слюсарної майстерні. Усе літо я чистив од жужелиці величезні залізні казани, в яких варили селітру. На обід я ішов у бруднющій від іржі одежі і з бруднюшими руками. Але я пишався, що вже — робітник.

Тут батькові підказали, що мене треба віддати до школи. До церковноприходської школи іти було верст три. Я вже був переросток, до того ж умів читать, батько навчив, і мене прийняли до другого класу. Найбільш не злюбив я уроків Закону Божого, що їх вів піп. А ще як робив я на заводі літо, був у майстерні слюсар Архип Мороз, який вів з робітниками політичні бесіди, і я слухав. Він розказував про розстріл пітерських робітників у дев'ятсот п'ятім годі: про страйки і про переслідування пролетарів за страйки. Так зрозумів я, що цар — це кровний ворог робітників. І в класі, на уроках Закону Божого, коли співали «Боже, царя храни», я співав: «Боже, царя НЕ храни…» Але в попа був добрий слух. Одного дня він підкрався до мене з-за спини, і тільки я затяг «Боже, царя НЕ храни», з усіх сил уперіщив мене лінійкою. На другому уроці, коли піп розказував, що Божі храми будуються у вигляді хреста, бо Ісус був розіп'ятий на хресті, а Ной рятувався від потопу в ковчезі, а зоря возвістила народження Христа, я підняв руку. «Що тобі?» — суворо запитав піп. «Дозвольте вийти посцять…» — смиренно мовив я. «Дурень здоровий! — аж позеленів од злості піп. — Треба казати: дозвольте вийти до вітру, їди, бов-в-ван!»

А з арифметики та письма у мене ішло добре. Я навіть іншим учням допомагав вирішувати арифметичні задачі, і за це мене підгодовували, хто чим міг. Бо я часто був голодний. Але далєй третього класу навчатися не довелось. Батько сказав, що я уже дорослий і мушу сам собі зароблять на хліб. І я пішов молотобойцем, у заводську кузню. Правда, платню одержував підліткову, сорок копійок у день, бо що не було мені шістнадцяти годів. Якось механік розпорядився викувати великі лещата, хоч можна було купити готові. Найважче було кувати губи для лещат. Весь день ми їх кували, а коваль усе не давав передиху. Я зовсім вибився із сил. Нарешті терпіння моє лопнуло, я кинув кувалду убік і сказав, що більше не можу працювати. Коваль погрожував доповісти механіку. «Іди ти до біса із своїм механіком!»— гукнув я і подався геть із кузні. Того ж вечора управляючий зупинив біля нашої казарми свою машину, а він тольки-тольки купив новенький автомобіль марки «Бенц», і гукнув батькові моєму, аби я залишив завод за двадцять чотири години. Робітників не вистачало, мужчин усе брали й брали на фронт, і скоро я влаштувався в сусідньому містечку, учнем машиніста-кочегара. І тижнів за два я вже заступив на зміну до парової машини. Мусив я працювать добу. День пройшов благополучно, а вночі я приліг подрімать і — заснув. Паровик зупинився, і все зупинилося, погасло світло. Прибігли робітники, розбудили мене, але було вже пізно: з-за нерівномірного нагріву казана потекли труби…

Довелося мені шукать роботу ще далєй од батька, в Катеринославі, на збройному заводі. За тиждень я засвоїв одну операцію — нарізка різьби на шийці шестидюймового снаряда і почав працювати на верстаті. Норми ми сяк-так виконували, але — не більше, щоб адміністрація не знизила розцінок. Але з заводу раніше гудка не підеш, і ми, щоб убити час, співали. Тут я вивчив і запам'ятав пісню: «По улицам ходила большая крокодила, она голодная бы ла, вдруг увидела китайца…» Я зняв куток, платив сім карбованців щомісяця. У вихідні я нікуди не ходив, відсиплявся, бо не було святкової одежі. А в робітника, з яким я проживав у кімнаті: був чистий костюм, фетровий капелюх, хромові ботинки і навіть — тростинка. Правда, під верхньою накрохмаленою сорочкою у нього не було нижньої, він здавав її до понеділка в прання. Але про це знав тільки я. Зовні це був франт, він соромився зі мною, злидарем, ходити по місту, тим більше — до кінотеатру. І це мене дуже пригнічувало. Але треба було думати не про костюм та тростинку, а про теплий піджак, бо вже починалася зима. Хтось мені підказав, і я купив теплий піджак у кредит, виплачував за нього чотири місяці.

І тут сталася Лютнева революція. Скинули ненависного царя. Народ радів. Усі говорили про свободу, про майбутнє щасливе життя. Я вивчив нові пісні — про те, як боролися робітники за свободу свою: «Смело, товарищи, в ногу», «Марсельєзу», «Варшав'янку» «Вы жертвою пали». Наш завод вийшов на загальноміську демонстрацію, попереду крокував духовий оркестр. Перше, ніж піти на демонстрацію, я мусив подумати, у що одягтися. Виручив мій сусіда по кімнаті, «франт». Він запропонував мені зимове пальто з каракулевим коміром. Я виглядав у ньому досить пристойно. Робітники, з червоними прапорами і оркестром попереду, рушили до центру міста. У кожного демонстранта — червоний бантик на грудях. І я приколов бантик до пальта з каракулевим коміром. На червоних полотнищах були написані білою фарбою лозунги: «Хай живе свобода, хай живе революція!» Душа моя тремтіла од захоплення. Відтак слово «мітинг» стало дуже модним, народ мітингував з будь-якої причини і без причин. Все менше хотілося працювати біля верстата. Мітингувать було приємніше. Газети різних політичних спрямувань приносили прямо до цеху. Мені спочатку подобалися дві партії — анархісти і більшовики, але згодом я зупинився на більшовиках. Якось в обідню перерву забрів я до механічного цеху, там точилася голосна балачка про партії. Я признався, що люблю більшовиків. «Чому — більшовиків?»— запитали у мене. «Тому, що більшовики обіцяють найбільше благ нашому братові, робітникові, а я по зав'язку вже наголодувався й настраждавсь за свій короткий вік!» — твердо сказав я. Незабаром я дізнався, що головний більшовик — Ленін. Його ім'я ставало все популярніше серед робітників. У книжкових крамницях з'явилися книги Леніна, Бухаріна. Я купив книгу «Розвиток капіталізму в Росії», лише через те купив, що її написав Ленін. Досі я ніколи книжок не купляв, не було за що, та й не тягло мене до книжок. Перше, ніж її купити, я засумнівався, чи справді її написав саме той Ленін, бо на обкладинці стояло не В. Ленін, а Н. Ленін. Господар крамниці пояснив мені, що це — псевдонім. Оскільки я уперше чув таке слово, він роз'яснив, що таке псевдонім. Прийшовши на свою квартиру, я почав читати. Але книга видалася мені дуже нудною. Багато чого я в ній не розумів. Другого дня я подався до іншої книгарні і продав книгу.

Зате мені припали до душі в одному з гумористичних журналів, які я часом купляв, коштували вони дуже дешево, вірші про колишню царицю, яка страждає без свого коханця Распутіна: «Нет аппетита, не вкусим конфеты, сердце же бедное горем щемит…» І були ще там такі вірші, я їх вивчив напам'ять і пам'ятаю досюль: «Пушкина мать стала Пушкина ругать: ты тилигентская душа, ты не стоишь ни шиша…» Література ця казала народові сущу правду, «телігентів» я недолюблював усю свою жисть. Усі вони — або шпійони, або дурні очкасті.

Дякуючи революції, ми вже працювали на заводі не по десять годин на добу, а по вісім. Підвищилися і розцінки. Минуло декілька місяців, і я придбав собі костюм, сорочку з манжетами та комірцями, галстук, фетрового капелюха, шеврові ботинки. Тепер я мав цілком пристойний, культурний вигляд. Кожної неділі я став бувати у місті, відвідувати кінотеатри. На політиці я знався мало, але, начитавшись газет, рішуче тримався за більшовиків. У цеху мене жартома прозивали більшовиком, бо я в обідні перерви уже сам починав політичні розмови і гаряче відстоював погляди більшовицької партії. Щоб бути схожим хоч трохи на Карла Маркса, я завів довге волосся. Вуса і борода у мене, на жаль, росли погано, хоч я й намагався, навіть мазав на ніч підборіддя якоюсь маззю, купленою на базарі, казали, що вона помагає.

Ще до захоплення влади більшовиками я побував на їхніх зборах у Катеринославі. На збори запрошувалися і ті, хто співчував більшовицькій програмі. Хто і про що там промовляв — уже не пам'ятаю, та не дуже я, й дослухався. Багатьох слів я просто не розумів. Найбільше вразило мене на зборах розкішне вбрання зали: меблі, килими, картини, розцяцьковані стіни і стеля. Я ніколи такого не бачив і тішив себе надією, що після перемоги світового пролетаріату усі ми житимемо в таких будинках. Біля входу до зали стояли дві голі кам'яні баби, я довго і з інтересом їх розглядав, бо ще не знав женщини. Після зборів співали «Дубинушку». Запам'яталися слова: «Англичанин-мудрец, чтоб работе помочь, изобрел за машиной машину, а наш русский мужик, коль работать невмочь, он затянет родную дубину…» Мені вчувалася у цій пісні велика революційна сила.

Тут прийшла вістка про переворот у Пітері. Настрій робітничих мас мені описати важко. Надто несподівана була ця звістка. Спостерігалася якась розгубленість, невпевненість. Кіно вже перестало мене інтересувать. У вихідні я бродив по місту Катеринославу, прислухався до розмов людей. Вони збиралися в гурти і обговорювали останні події. На розі вулиць, неподалік губернаторського будинку юрма обивателів прислухалася до промовця, добре вбраного, з паличкою, єврея, літ п'ятдесяти. Один із слухачів запитав у нього: «А як ви, більшовики, ставитеся до Льва Толстого?» Промовець відповів: «Ми, більшовики, високо цінуємо Толстого як письменника, але відкидаємо геть його теорію непротивлення злу насильством. Насильство і тільки насильство — повивальна бабка історії. Тільки пролетарський молот здатен проломити череп буржуазії і звільнити місце під сонцем для пролетаріату. Жодні слова не примусять багатого поступитися хоч би часткою благ своїх. Горбатого виправить лише могила!» — «А совість?» — запитали з гурту. «Надкласова совість — це релігійні пережитки минулого. Сьогодні моральне лише те, що допомагає новому класу узяти владу у свої мозолясті руки. Сонячне майбутнє людства, звільненого від пут капіталу, нас морально амністує».

Були й інші запитання, але я їх не зрозумів. Читав я мало, навіть після революції. У селищі була маленька платна бібліотека. Восени сімнадцятого я прочитав декілька книжок. Прочитав «Війну і мир» Льва Толстого. Вона здалася мені нудною. Зате мені сподобався «Чтец-декламатор», досить солідна книга, сторінок на п'ятсот. Запам'яталися мені вірші: «Жил-был мудрец великий, счастье жиз-ни он умел понять: что бьі с ним ни приключилось, он на все хотел плевать». Єто наплювательське ставлення до всіх біді незгод, до усього, що творилося в світі, мені сподобало ся, і я намагався і далєй дотримуватися такого оптимістичного погляду на жисть, дотримуюся і досюль.

Скольки я прожив годків на світі, скольки перебачив, скажу для молодого покоління одне: аби було здоров'я, аби ти був ситий, на все інше — наплювать. І живи так, як тобі сьогоднішня жисть підказує, думай менше, од твоїх думок луччей у світі не зробиться, хились туди, куди більшість людей хилиться, роби так, як більшість робить, і тогда не пропадеш, тогда буде тобі добре, тогда доживеш до таких годків, як я дожив. Скольки грамотіїв пішло на моєму віку туди, одкуль не повертаються, а я — в таке врем'я! — вижив, ще й грамотіїв на своєму віку добре поганяв навколо корита жисті.

Але писатиму далєй жисть свою геройську для історії села Пакуль. Перед приходом німців у Катеринослав у вісімнадцятому годі на заводах точилися гарячі суперечки. Більшовики були за те, щоб вчинити німцям збройний опір, а меншовики доводили, що опір регулярним військам позбавлений сенсу, призведе лише до зайвого кровопролиття.

Почали голосувати, а людей у цеху багато, підрахувати важко. Тоді вирішили так: хто за резолюцію більшовиків — хай стане ліворуч од трибуни, а хто за меншовицьку — праворуч. Праворуч стала більшість із нас. Більшовики оголосили: хто підтримав їхню резолюцію, наприкінці дня одержить зброю. Я голосував за більшовиків, але по зброю не пішов. Вирішив придивитися, куди ще воно поверне. Не хотілося мені, молодому, ще не поживши на світі, самому лізти в зашморг.

На початку квітня німці без опору зайняли Катеринослав. Заводський комітет видав нам по десять банок яловичини. А десь через місяць заводоуправління розрахувало усіх робітників. Нам виплатили компенсацію — за два місяці. Я одержав двісті дванадцять рубчиків і подався на пороховий завод, до батька. Але й там роботи не було, люди тинялися без діла. Покуль були гроші, тинявся і я. Починалося літо, гроші скінчилися. Я повернувся в Катеринослав, хоч батько радив їхати на Мринщину, в Пакуль, у селі тепер легшей буде прожить, казав він, а міста чекає голод, холод і розруха. У Катеринославі я прочитав оголошення, що створюється хор, бажаючі співати можуть записатися. Я пішов записуватися. Хористам мали платити, але регістратор сказав, що в хор приймають лише тих, хто вміє співати по нотах. Я нот не знав. Познєй я прочитав оголошення, що потрібен конюх. Але я не вмів ходити за кіньми, і мене не взяли. Десь у місяці серпні я прочитав оголошення, що можна записатися на роботу в Німеччину. Я записався. З Катеринослава нас їхало чоловік сто. Нам влаштували карантин. Поселили в бараках, виходити в місто не можна було, харчували погано. Серед завербованих був поляк, з яким я познайомився ближче. Він признався, що працювать у німців — наміру не має, доїде на дурницю до Варшави, а там — дай, Боже, ноги. Я прислухався до його слів, доїхав із завербованими до Києва, а там — дав диму, тобто утік з поїзда.

У Києві творилося чортзна-що. Влада мінялася через день, і ніхто з обивателів не знав, якому богові молитиметься завтра. Я теж не знав, до якої власті прихилитися, щоб вижити, а не підкласти своєї дурної голови під колеса нещадного локомотива історії. І побрів я з Києва далєй, на Мрин. А в Мрині саме страйкували залізничники. Німці, щоб залякати страйкарів, збудували поблизу депо велику шибеницю. Паровозні команди поховалися по селах, а робить хоч на станції комусь треба було. Так потрапив я на паровоз, маневровий, кочегаром. І туточки уліз я в одну неприємну історію. Домовилися я й машиніст маневрового паровоза з людьми хапкими, для яких і революція та війна — благо, домовилися і одчепили вагон з обмундируванням німецьким, шинелі та чоботи в тому вагоні були, і загнали його в тупик. А німці пронюхали, чи хтось підказав. І опинився я за ґратами, в тюрмі мринській. І думав, що вже капець мені, бо німці за такі діла круто суд вершили, тая нація строгий порядок любить. Тольки ж не встигли вони пустити мене в розход, бо довелося їм спішно тікать у свою Німеччину, де теж порядку не стало.

Стукіт-грюкіт у тюрмі, одчиняють двері камери, а я — «Інтернаціонал» співаю на радощах, думав, що це уже — більшовики. А треба було мені, дуракові, співати «Ще не вмерла Україна», бо це прийшли війська Директорії. А я — гімни усіх партій і напрямків про всяк випадок вивчив і знав, як «Отченаш». І мене за той «Інтернаціонал» — знову під замок.

Тольки ж вскорі і більшовицькі війська у Мрин прийшли. Тут я уже із своїм «Інтернаціоналом» попав у десятку. І з тої пори як такий, що постраждав од пут міжнародного капіталу, аж до року сорок першого, когда я в табір полонених потрапив, був я на коні великому перед новою властю. Пристроївся я було при тюрмі, уже не в камері — за камерами наглядать. Там тепер інші сиділи, хто учора ще носа од мене, голодного і голого, вернув. А вскорі вийшов декрет про організацію міліції, і я остаточно опре-ділився душею пролетарською на бік робітничо-селянської держави як радянський міліціонер. А про теє, як зійшовся я ближчей з Дмитром Домонтовичем, заслуженим революціонером, що в ті годки великі діла вершив у Краї, як благословив він мене на Пакуль, аби я й Пакулю правильну лінію дав, про це я опишу в нових зошитах, бо ці, що мені видано, я вже усі списав. А на село, до лавки, щоб купить, я не ходжу, аби не розвіювати звичного для себе оптимістичного погляду на жисть — через несвідомість па-кульських мас, які остаточно розпустилися…»

А було так. Прочули про з'яву Громницького у Пакулі люди сіл навколишніх, старші віком, хто пам'ятав про справи його. І припливло троє мужиків радульських човном моторним до Пакуля. Як припливли вони, було на причалі люду багато, бо возили траву з лугів сиволозьких, і доярки біля причалу збиралися, щоб пливти поромом до корів колгоспних, у літній табір. І запитували мужики радульські у людей місцевих: «Де тут у вас проживає теперечки Михаль Громницький, діла якого ще пам'ятає земля наша?» Одказували їм люди місцеві, доярки, косарі і бакенщики: «Проживає Михаль Громницький у баби Домахи, на Мура-виці. Але не розшукуйте його на Муравиці, бо йон там тольки ночує. А шукайте його на березі Невклі, під кручами, йон тамочки рибу ловить і з дачниками чарку п'є. А нащо ж йон вам?» — «Приведіть його перед очі наші, щоб не швендяли ми по ваших берегах, тади знатимете усе, що ми знаємо. Але чи буде вам од того знаття легшей?» І пішли моторист, шофер молоковоза Василь Терпило та бакенщик Євхим Ступа вздовж берега Невклі, знайшли Михаля Громницького і привели з-під круч на причал, перед очі мужиків радульських. І запитали у нього мужики радульські, з човна свого на берег не сходячи: «Се-бо ти, Михаль Громницький, який ще в годах двадцятих діла громкі у нашім Краї творив?» — «Єто я буду, — не без гордощів одвічав Громницький. — Історія мене помніть, бо я писав її геройською жистю своєю. Бо історія — це не суд, історія — це воскресіння».

На спинах дідів і батьків наших історію йон писав, та все кров'ю, кров'ю людяцькою!

А калі ж воно без крові серед людяк земних та й робилося? Таки ж луччей теперечки зажили ми, не голі і не босі, і не робимо так важкенько, як наші діди робили, а булку з лавки, як сонце — булку, несемо та свиням у корита кришимо. Калі ще такеє врем я було?

На горі великому людяцькому і на смертях безчисленних тая булка замішена! Був у мене братеник старший, Володькою звали, я ще під стіл пішки ходила, а йому уже годків, мо, шістнадцять. Як увійшли в Пакуль денікінці, плакатів у них було багацько, з доброго паперу. А на тих плакатах та намальовано було, як більшовики селян у кому-нію заганяють. Дак Володька, братеник мій, тих плакатів наприносив і в коморі сховав, щоб на зворотному боці малювать. У нього сильно малювання получалося. Як намалює, було, генерала на коні — ну живі, і кінь, і генерал усатий, із шаблею. Одна такая картинка, на дошці, у мене довго висіла, як пам’ять, а тади Нестор Волохач, як ще живий йон був, наказав знять, бо вже генерали, каже, одмінені радянською властю. Я й спалила, щоб далєй од біди. Дак наносив мій братеник Володька тих денікінських плакатів, а далєй червоні денікікців прогнали з Пакуля, зброю по хатах шукали і побачили ті плакати: «Хто сховав?!» — «Я», — братеник мій каже. І повели Володьку у глинище, а ми тади в яру, поблизу цегельні, проживали. Матці нашій сказали, вона коноплі в Студениці мочила, матка — з плачем, з криком — у глинище, я — слідком подибала. Тольки ж уже наш Володька під кручею прострелений лежить. А китаєць, який у Володьку з гвинтівки стріляв, зуби скалить: «Патроныєсть — моя машинка работает, патрон нет — стой, машинка». Ой, не нудилася вона без діла, машинка тая, ой, не нудилася, та скольки ж годочків, ви тольки вдумайтеся!..

А як ті ж денікінці били нас, молодесеньких, шомполами по пальцях, аж кров з-під ногтей цвіркала? А в Пльохові і по деревах людяки, як груші, висіли, хто панську землю був узяв, дак ти сього і не згадуєш!

Було і сеє, було і теє, твоя правдонька. Гомонять людяки, віщував Нестор, Семирозумом прозваний, у часи давнішні, ще як живий йон був: «Побачите-почуєте, хто доживе. Кров людська широкою рікою тектиме по землі нашій, і гукатимуть з обох берегів одне на одного: «Се — ти пролив! Ні, се ти пролив!» Але не знайдеться ні правого, ні винуватого, пізно буде мірятися, бо крові з рікитої не вичерпаєш і житті в людських не повернеш, хіба що на суді Страшному». Аж таки так воно і сталося, як Нестор віщував.

І питали мужики радульські, що до Пакуля човном припливли, на причалі, перед очима людей багатьох: «Се-бо ти — Михаль Громницький, який людяк пакульських і сіл околишніх у колективи заганяв, останню зернину в голодних одбираючи?»

«Се я буду, — уже тихіше одказував Громницький. — Бо лінія такая з верхів була мені спущена для повного і безпрекословного виконання».

Як прийшов йон, Громницький, з бригадою «буксирів» востаннє до нашої хати, — і ложки забрав. «Будете, як свиння, з корита їсти!» — регоче. А що ж нам їсти, як вони ще у ранні єдиного горшка з печі дістали, картопельку, що я дєткам голодним своїм варила, у припол подрузі молодощів моїх Наталці Блюмовій вигорнули, а в горшка того — насцяли? І вигнав Громницький нас із хати нашої на мороз, а двері — бомажкою з печаттю гербовою заклеїв. Дак чоловік мій бідний підходить до нього і запитує: «Михаль, хай ти мене із сьої жисті списав, а за які ж гріхи ти оцю малечу мою безталанну під жорстокі колеса історії кладеш?» І на дєток наших показує. А Громницький у ті годи, де тольки виступає, так і кричить, аж вогонь з рота: «Стальні колеса історії! Стальні колеса історії!..» Дак Громницький налигача у руці тримав, зняв у нас із тину. Подає йон того налигача чоловікові моєму і гомонить крізь смішок: «Вот йон тобі на всі твої дурні, контрреволюційні питання правильну відповідь дасть і правильну дорогу для тебе покаже». Дак я повела дєток своїх до матки, щоб хоч ніч у теплі перебули, бо уранні мали нас відправлять на станцію, в дорогу далеку, а чоловік мій, бідняга, прости його, Господи, на тім світі, а чоловік мій і повісився на тім налигачі, під хатою. Прибігла я до нього, а йон уже і захолов…

Багато забулося, бо такеє, що переживали, людина все і в голові тримать не може — з розуму зійде. А як помирав у тридцять третім годі мій меншенький, Тарасик мій, сього забуть не можу. Зробилися його ніженьки як соломинки, а живіт — як бубон. Лежимо ми з ним на полу голому, бо уже все спродала, смерті дожидаємо. А я вже не мала сили в колектив брести, хоч тамочки за день робочий по ложці борошна давали. А сонечко надвечірнє у вікно, що од задвірків, сяє, наче золотеє. І питає воно, дитятко моє нещасне, ще воно язичком володало: «Мамко, а на тім світі теж сонейко буде?» — «Буде, буде, — одказую крізь сльози, — тольки другим бочком воно світитиме». Дак воно, Тарасик мій, легенько так зітхнуло: «Добре, що й там сонейко буде…» І розказувала я з останніх слів, бо вже й сама додихала, розказувала я Тарасику своєму про той світ: як тамочки добренно, є що їстоньки, є що питоньки, нема ні зими, ні ночі, а сонечко завжди сяє… Та й задрімала я коло його, знесилена. Уранні очі розплющила, а вже мій синочок— на тім світі. І така щаслива усмішечка на личику його, голодом спитому. Калі ж у хату заходять: «Є ще хто живий?» А тади людей у глинище, у спільну могилу, возили як дрова, а возникам Громницький хлібцем платив, щоб старалися. Тольки ж я своє дитятко не дала у спільну могилу. «Ще ми живі й процвітаємо, спасибі властям рідним…» — кажу з полу. А як од'їхали вони, я — за дитятко своє мертве, у ночви дерев'яні поклала, дощечкою накрила та й прикопала в кінці городу свого, у вишеньках. Там, воно, бідне, і досюль спочиває, і береза над ним. Се вже я посадила, як оклигала, щоб плакала берізка весною по Тарасику моєму. А як я вижила — і сама не знаю, не відаю, так уже Бог судив.

От ви, дєвки-сімнадцятки, усе на Громницького котите, а йон що — йон тольки сполняв, що угорі накажуть. І всі ми тади були гвинтики машини державної, і ні на кому ніякої провини нема, я так щитаю. Ну, голодували, конєшно. Я, правда, не голодував, бо, хоч і мав добре хазяйство, довбешка моя варила, одним з перших у колектив записався, і на бригадира мене призначили. Виїзна кобила у мене була, і я, конєшно, не зівав… Дак що, я тепер мушу назад душею оглядатися і собі дорікать? А страждали ми усі, я теж, приміром, постраждав, із тюремного казана хльобнув. А щодо провини: нам — наказували, ми — сполняли…

А наказували тобі, проклятуща ти душа, одібране у людей у Мрин ночами возити і там збувати, і пропивать потім з такими ж, як ти, галіфетчиками, у нетрищах, над Жолудівкою, покуль люди з голоду пухли?! Дак Уляна Несторка на вас на Біломорку, своєму онукові написала, а той у верхи, самому Калініну на вас передав! Тади ти й загримів, теперечки згадуєш — страждав… Якби не Громниць-кий, з яким ти пив, ти б у тюрязі тій і згнив!

Ну, дак сеє що ж, усі ми — живі людяки, усі ми — не без гріха…

І запитали три мужики радульські у Громницького, з човна зійшовши і ближче до людей підступивши: «Чи се-бо ти, Михаль Громницький, який у сорок другому годі, в каральному загоні перебуваючи, нагайкою нас, хлопаків, люто шмагав?»

І відповів Громницький по хвилі довгій, очі від землі не одриваючи: «Єто я єсть. Бо тогда врем'я такеє настало, а жить я хотів. Але своє по закону я одбув». І по словах тих повернувся Громницький до людей спиною перехнябленою, втяг голову в плечі і поплуганився вздовж берега, травою з лугів сиволозьких встеленого, побрів він під глиняні кручі, що, водою підмиті, до ріки мертво шкірилися.

І ніхто до нього більше й словом не обізвався, ніхто не пішов слідом.

Аж тоді розказали мужики радульські людям із Пакуля: «Довго гомоніти — довго слухать, людяки пакульські, а трава на лугах перестоює і жнива скоро. Калі ж словами небагатьма розказать, то було так. Троє друзяк ми з раннього дєтства, бо — одногодки і доля наша обча, гірка доля: батьки наші перед війною репресовані, ворогами народу названі. Се тепер уже матки наші за них двомісячну платню одержали і бомажки гербові, що постраждали мужі їхні безневинно. Як війна почалася, не взяли нас до війська, бо ще годами не вийшли, і добровольцями не взяли, бо — діти репресованих. А як зайшли в Радуль німці і партизани в лісах Сіверських об'явилися, кажемо ми маткам своїм: «Як ви хочете, а підемо ми в партизани». Матері ж наші — в сльози: «Підете ви в партизани, а нам з меншими дєтками у землю іти, бо комендант нас не помилує».

Покуль ми думали, оточили німці весь Радуль, і — кого в Німеччину, а нас трьох, як дітей репресованих, — затарганили під Брест, у свої казарми, на карателів навчать. Пробули ми там, мо', з тижняку і дали дьору. Ніч ідем, а день у кущах пересиджуємо. І пересиджували ми коло одного сільця, а поліцай помітив та й виказав нас. Виказав нас поліцай, і примчав на конях загін карательний. Дак есдевці так нас били, що ми вже й за німців ховалися. А вельми старався один, що за підначальничка якогось у тому загоні був. А був се — Михаль Громницький. А ми у Пакуль до школи ходили і впізнали його, та й у Радуль йон ранєй наїжджав, як виступає, було, за майбутню комунію — плакать од щастя хочеться. І мовив один із нас плачучи, бо ще ж ми, шитай, підлітками були: «Що ж ви, дядьку, з нас так здіваєтеся, а ви ж, дядьку, земляк наш, із Пакуля». Дак йон ще лютіший до нас зробився, як звір.

І привезли нас у городок, у підвал зачинили. І шестеро діб не давали нам ні їсти, ні пити. А Громницький спускався у підвал, лупив нас нагайкою і кричав: «Ви одсюль живими не вийдете!» Бо все дужчей погримувало на сході, а йон — свідків не хотів. Аж послали його німці в ліси, на партизан. А нас на сьому добу кинули у вагон з такими ж, як ми, бідолахами, і повезли в Німеччину, на роботи каторжні. Але вдалося нам у вагоні засув на дверях одсунуть. Стрибнули ми, усі троє, з поїзда і добулися до партизанів білоруських. А з партизанами вже ми — у регулярну Червону Армію влилися і воювали до повної перемоги. А як повернулися ми в Радуль, написали в Москву про неждану стрічу з Громницьким, бо пекла нас нам ять про нагайку його. Нам же відповіли з Москви, що вже йон одержав своє по закону і одбуває. І ось багато годів минуло. Калі ж прочули ми, що з'явився Громницький у Пакулі і знову землю нашу топче. Прочули ми про такеє і подумали: «Закон — законом, а в народа — пам'ять довша. Закон може простити, а народ — ніколи». Далєй — самі думайте, ми ж своє — сказали…»

І сіли мужики радульські у свого човна моторного та й попливли назустріч сонцю, що вже за Синявські ліси сідало, попливли по стежці на воді — криваво-червоній…

А третього дня не прийшов Громницький ночувать до баби Домахи, на Муравицю.

Не прийшов йон ночувать, і уранні подибала баба Домаха на берег Невклі, під кручі, де йон завжди рибу ловив і чарку пив з дачниками. Аж лежить Громницький на піску, вогкому од роси нічної, і вже він мертвіше землі. Дак заявила баба Домаха властям, і приїздили з Мрина, і розпитували багатьох, але нічого такого не встановили, а бомагу написали: од розриву серця помер.

І побрела Уляна Несторка, а ще ж вона з людьми пакульськими була, ще не засвітився вогонь страшний за Синявськими лісами, побрела Уляна Несторка, на ціпок опираючись, через вигон, через гору Воронову до сільської Ради. Рушила вона уранні, а прийшла — в обід, бо перепочивала на кожній лавочці, уже ноги погано її носили. І сказала вона начальству сільському: «Не хороніть-бо, начальники сельські, Михаля Громницького в землі пакульській, бо не прийме його земля наша, такеє видіння мені було уночі…»

Але не прислухалося начальство сільське до слів Уляни Несторки. Не прислухалося до слів Уляни Несторки, а наказало похоронити тіло Михаля Громницького на сільському кладовищі, на горі Вишневій. Ходила баба Домаха по селу, мужиків умовляючи, але ніхто з пакульців не пішов могилу копать. Тоді сказало начальство трактористу Петру Нещерету, а йон не пакульський, з Наддніпрянщини йон, із сіл відселених, і викопав він могилу совком, що на тракторі його, викопав він могилу на краю кладовища, у підніжжі гори. Одвезли труну з тілом Громницького підводою, а за підводою тільки баба Домаха йшла та сільський батюшка Савка, з кадилом. А півча — не захотіла над тілом Громницького співать.

Самі старі людяки у півчій, а яни ще пам'ятали.

І загребли труну з тілом землею, і надгробок, з дощок збитий, із зіркою жестяною з наказу влади сільської на могилі поставили.

Йон же, Громницький, колися галіфетчиком був.

А як гнали уранці скотарі телят колгоспних повз гору Вишневу, в поле, побачили вони: надгробок біля дороги стоїть, могила розрита, і труна зверху.

Ой попужалися, попужалися яни, бо ще не було такого у Паку лі, начальству доповіли.

Вдруге опустили труну з тілом Громницького у могилу, землею засипали. А через ніч труна знову зверху, на глині лежала.

Тади поховали його утретє, і приїхав дільничний з Крутьків, узяв трьох хлопці в дружинників, і стерегли вони могилу Громницького усю ніч.

Уже познєй ті хлопці розказували, а чи було так, чи було інак, тольки ті хлопці та дільничний (а йон сам із Крутьків, а матка його — пакульська, замужем там), тольки яни і знають. Як діждалися яни півночі, наче хмара чорна насунула, а була до того ніч місячна і небо чисте. Насунула чорна хмара на небо, і земля загула. Загула земля, і гора Вишнева здригнулася. Здригнулася гора Вишнева, і упав надгробок з могили Громницького, і могила розверзлася, і гроб з тілом із могили піднявся. Дак яни попужалися і утекли одтуль.

А уранні дільничний одвіз машиною колгоспною труну з тілом Громницького у Мрин, а де вже його там прикопали — ніхто в Пакулі сього не знає.

А пакульська земля не прийняла тіло Михаля Громницького, галіфетчика.

Із Книги днів

Історія — се клубок із долей людських, і нічого більш.

Дак уписую до пам'ятної Книги, щоб знали, хто після нас житиме, і болєй не робили такого. Хоч і гомонить хрещена моя, Уляна Несторка: «Якби та не війни, не революції, не голодівки, куди б стольки миру дівать, уже землі тяжко…» Але вельми тяжко сеє все переживать на собі, і ворогові злому не побажаю. У громадянську тую що робилося? Стріляли. Ті в тих, ті — в тих, аби, і правда, землі легше… А найбільш діставалося простому людові, бо — з обох боків. Се як посваряться чоловік із жонкою, на возі їдучи, і почнуть бідну коняку за віжки смикать, то в один бік, то в інший, і кожне — ломакою по спині, щоб його слухалася. Бувало, що й оскаженіє конячка і помчить куди очі бачать, хоч і в кручу. Отак і прості людяки звіріли. Як несповна розуму робилися. Банда на банді сиділа, ненависть та зло — морем розливанним по землі нашій пливло, в очі людям сміялося: де ж ваш Бог, милосердний та добрий?..

Одне врем'я стояв Денікін у Мрині, а більшовики — у Радулі. Між Радулем та Мрином — фронт, хоч який тади фронт. Дак я той денікінський фронт переходила. Солі тади не було і близько, а цинга така була, що в людей із дясен кров текла. А у Мрині, як Денікін зайняв, і сіль стала, і булочки білі, і чого там тольки не було, де воно і набралося. А ми, дєвки, бистрі: ходьом по сіль, то й ходьом! І потьопало нас троє повз болото Чортове, бо на шляхах, вздовж Невклі, застави, і білих, і червоних, не розбереш. А не пропускали. А тамочки, округ болота, некось така височенна була, очерет. Тато, як живі були, ходили на Чортове болото по чаїні яйця, наносять, бувало, повні ночви. Ми ж ішли — се вже якось що під зиму. Дак я провалилася, обмокла. Сяк-так викрутила одіж свою, а йти треба: назад, без солі, не вертатимеш. Од Чортового болота рушили ми на Во-лицю, а там уже — поля, легшей іти. Аж під Волицею — мчать навстріч на конях, із шаблями: «Зворочай!» Дак ми — у крайній двір, такий хороший двір, дядько соняшник товче на олію. Ховайтеся, каже, дєвки, бій буде. Пересиділи ми під повіттю, аж вщухло. А хто з ким бився — я і досі не знаю. І потьопали ми у Мрин. Там у знайомих жидів переночували, назавтра спродалися, солі набрали. А тади сіль на хунти була, дак я двадцять три хунти взяла і булочок купила. Як виходили з Мрина, мчать напереріз нам двоє, на кулеметі: «Дєвки, гроші є?!» — «А де у нас гроші?» Ну, ці відстали.

А як проминули вже Козачий хутір, виїхав з лісу гурт верхівців, оточив нас: «Що в клунках, дєвки?!» — «Сіль», — одказуємо. «А, то нам сіль і треба!» Та за клунки наші — і тільки ми їх і бачили, з реготом, свистом. Доплелися ми вже до Пакуля, на хутір, до моєї хрещеної, Уляни Несторки, заходимо. Плачемо та розказуєм. А вона каже: «Сє — не Вовчар, той пакульських дєвок не зачепить, се — Ярий із своїми бандюгами, у них там, у лісі, землянки. Ще дякуйте Богові, що й вас не затягли. А в Козачому у Ярого — полюбовниця, Галька Галака, я її знаю. Вони у неї ночами п'янствують. Як темніти почне, підемо на хутір, мо', вашу сіль одмолимо».

Дак тії дівки побоялися, додому подались. А ми з хрещеною— пішли на хутір Козачий, як стало темніти. Прийшли, а в тої Гальки Галаги — двір широкий, і повен двір коней під сідлами, і вартові коло воріт. Але нас пропустили, думали, що й ми — на гульки. Переступили ми поріг, а там — гульня на всю силу. Мужики — за столом з наїдками й напитками сидять, а Галька перед ними, гладенна така, красивенна, крутиться з бубном у руках, крутиться і наспівує: «Я й на бочці сєжу, з бочки вино капає, ніхто заміж не бере, тольки лапає!..» Як од танцювала та одспівала вона, хрещена моя, Уляна Несторка, і каже: «Галько, хлопці твої сьогодні у моєї ось хрещениці сіль одібрали. А в неї — уже кров з десен, і вдома менші дожидаються». А Галька як торохне бубном об долівку, як зарегоче: «Бач, тепер і Галька Галака усім треба стала! А як старцювала малою попідтинню, псів на мене спускали! Ех, підставляй фартуха! Добра я сьогодні, добра!» Хрещена фартуха свого за краї підняла, а на столі, у солянці дерев'яній, сіль біліла. Дак Галька пучкою щіпку солі взяла і в Улянин фартух сипнула. І знов регочеться. А бандюги, п'яні, за столом, їй підрегочують. Дак у мене одразу і сльози з очей покотилися, а хрещена тольки глянула пильно на Гальку і мовить спокійно, тихо: «Спасибі, Галько, за твою доброту велику… Як не я, то Бог вам скоро оддячить». Галака ж п'яно либиться: «Хай хоч чорт дячить! Ти ж, Уляно, з ним болєй знаєшся, як із Богом!» — «Мо', і чорт. Хтось та наші діла земні бачить», — одказала хрещена моя, та з хати, і я слідком.

А як ми трохи от хутора Козачого одійшли, хрещена моя повернулася лицем до двору Гальчиного. А її хата — крайня, од Пакуля. І сіль Уляна Несторка у той бік з фартуха свого витрусила. І як труснула вона фартухом своїм, вітер раптом зчинився, од Русалчиного озера вітер, ми ледве брели понад болотом, такий вітрюган. А вона ж усю жисть свою шептала людям. Шептуха — се не відьма, але пошті та ж відьма. І тольки ми болото проминули, аж загула земля од копит кінських. А ще снігу не було, голощок, мерзле груддя. Хрещена за руку мене — і в очерет сухий. А повз нас — мо', ціла армія промчала. «Се Крабець крутьківський, такий же бандюга, а з Ярим вони ворогують», — каже Уляна Несторка. Тольки сказала, а вже загриміло на хуторі, і вогнем у небо спахнуло…

Прибрели ми на хутір Несторів, я в хрещеної і ночувать зосталася. Аж уранні їдуть люди з Козачого, розказують: «Уночі банду Ярового до пня винищили, і Гальку Галаку убито, і хата Гальчина згоріла». Дак ми з дєвками бігали на хутір Козачий дивитися. Ще попелище трохи диміло, а їх, чубатих, семеро, і Галька — восьма, у дворі широкому покотом лежали. Галька Галака і в смерті — така ж красивенна та гладка, у платті з сундуків панських, пограбованих, а лице її — біле-біле, і сніг уже політував, падав на обличчя Гальчине і не танув, а білів на щоках, наче сіль. І подумала я тади і про сеє тепер вписую: «Учора ще, з бубном у руках, була вона мертва уже, бо у злі душею купалася, а зло і смерть — се одне і те ж». Потім хрещену свою згадала, і мороз мені по шкірі, як тади, коли вона вітер накликала, сіллю сипнувши, а з вітром — і смерть та пожежу: «А яка ж вона, хрещена моя, Уляна Несторка — зла чи добра?»

І сеє вписую до пам'ятної Книги. Бо історія — ні, се не тольки клубок долей людських. Історія — се й клубок добра та зла, і заплутаний він дуже. Де кінець нитки з того клубка, де початок — ніхто тепер не добере, і сам Бог того не відає…

Оповідку цю до пам'ятної Книги вписую, аби люди, які Книгу колись одкриють, про теє думали, як у жисті треба і не треба робить. Працював ще до війни миколаївської машиністом на цегельні чоловік прийшлий, Юзефом звався, з поляків сам. А тади на цегельні три машини було. Сестра моя старша стояла коло машини, яка цеглу формувала, я се пам'ятаю, бігала до неї малою. А проживав Юзеф у доми-ку, під горою Жомирівкою, од контори домик. Розібрали його познєй, у розруху, коли кожен тяг, що міг. І посватався той Юзеф до дєвки пакульської, Сонькою її звали. У березі вона проживала, як і ми, ще двір їхній, як і наш, навесні прибутною водою підтоплювало, коли вода висока. Бідного вона, Сонька, роду, а в барині потрапила, бо лицем була вельми гарна, і вподобав її Юзеф. А я найнялася до них у прислуги. Дєток їхніх я гляділа. Розкричиться дитя вночі — несеш до барині годувать. А яка вона, Сонька, бариня, коли моя матка з її маткою і ткали разом, і мичку тіпали. А мусила я перед нею стелитися, бо ще мала була вагонетки з глиною на цегельні тягать, а жить якось треба, скольки тої землі у нас. Посилала вона мене по кутку, по курочки та яйця, попоїсти любила. А ще — чоботи мить заставляла, як Юзеф із цегельні вертався. Були ті чоботи завжди у глині в'язкій, покуль вимиєш — сльозами вмиєшся. А мусила годити.

Двоє дєток у них росло. А далєй — війна миколаївська почалася, і забрали Юзефа на фронт. А з війни йон вернувся — на голову тронутий, усе марширував по березі і кручам честь оддавав. Сонька ж розцвітала, як квітка, бо роками набагато молодша од свого чоловіка була. І як стояли у нас денікінці, приглянулася вона офіцерові, і гуляла з ним, очей людських не соромлячись. А коли погнали більшовики денікінців, і Сонька за офіцером своїм повіялася, малих своїх дєток напризволяще покинувши. Се уже я пішла од них, возила льон у Мохнатий на льонозавод. Один раз кінь як поніс із гори, ноги вище себе підкидає. Я слідом біжу, плачу: поб'є ноги кінь. Дак солдати внизу коня зупинили, нащо, запитують, таку малу з норовистим конем посилать? А я плачу: «Нема болєй кого послать, татко мій од тифу помер, а жити якось треба».

Ну, а хтось написав матері Юзефа аж у город Львів, дак вона приїхала і сина з онуками забрала до себе, болєй ніхто про них нічого не чув. А Сонька — та за своїм офіцером до самих Одес бігла, юбку задерши. А там йон її покинув, стидно хвору. А прибилася вона знову у Пакуль. Аж тут уже ні дєток, ні Юзефа, ні домика під горою Жомирівкою. І матку її, як по селу стріляли, осколком убито, а батько другу собі привів. Дак вона постукалася було до батька, а батько Соньку і на поріг не пустив: «Своє кубло розорила, нема тобі мого прощення і не буде, живи, як знаєш, хоч здохни під тином». Дак валялася вона, хвора й голодна, попідтинню, а я — мимо ішла. Ішла я мимо і кажу: «Бариня… Бариня…» І не ворухнулася жалість у серці моєму. І я себе не осуджую: залила вона мені сала за шкуру, покуль я в них служила, ой залила. Нема гірш, як із селюка — та пан. Правду мій батько покійний про таких казав: «Пани ви мої дрібненькі, а воші — як біб…» І ніколи я не вірила, що при новій власті нам лучченько жить буде, бо знала: тольки простій людяці над іншою людякою власть дай, вона гірш учорашнього пана зробиться і кровицю хіба так питиме. Хто оком правдивим по жисті нашій пройдеться, той погодиться з думою моєю печальною, а треба тольки так робить, щоб людина од людини менше залежала в жисті, сама собі раду могла дать.

А Сонька — що Сонька, так і пропала б вона під тином, якби не Христя, у добрі душею скупана, так про неї кажуть.

Вона підібрала Соньку під тином, у двір свій привела, обмила, нагодувала і одігріла. І се я вписую, хоч досі Христі тої не пойму. Мо', їй, Христі, на тім світі і зарахується добрість її, і буде вона у раю панувать, а я — у пеклі горювать, тольки я б так зробить не могла, хай хоч що. Мо', і є людяки такі, що народжуються на світ добро для інших робить, а я — не з них. Не з них я, бо я — обиду довго помню, і пече мене тая обида печією гарячою…

Приписую до оповідки сеї і свою оповідь, бо свідок я єстяка і буду, докуль жива. А мо', і на тім світі свідчитиму, якщо є він, той світ. У рай, навіть на небі, давно уже не вірю я, а пекла— і на землі вистачає. Ніяка сила, чиста чи нечиста, не вигадає пекла страшнішого, аніж його люди придумали. Дак свідчу, як велика добрість Христі до Соньки великим злом для людей повернулася. А в кого голова на плечах єстяка, хай той думає, як воно так у світі ведеться. Бо у мене самої, коли про сеє сильно думать починаю, мозок закипає і душа перевертається.

Дак се я вже, у тридцять третім годі, додихала. І одвезли мене грабарі, Громницьким найняті за хлібець, у глинище та й кинули до спільної ями. А я вже де противилася і жить не хотіла, вся опухла, сукровиця з мене пирськала, як пальцем торкнеш, і очі мої вже світу не бачили, «куряча сліпота» їх виїдала. А було в тій ямі люду мертвого — як околоту, і страшно мені зробилося, як грабарі од'їхали, і стогнала я. А дибала мимо Уляна Несторка, вона трави по ярах збирала, коріння різне, бо зналася на тім, і ще жива ним була. Учула вона стогін мій, підійшла до краю ями і витягла мене з могили. І привела вона мене до себе на хутір, і настоями з трав різних три дні мене відпоювала, як рідну, хоч і близько не рідня ми. А ще стала вона мені по ложці супчику з лопушиного коріння давать, і одійшла я. Тади везли повз хату її коня дохлого, на скотомогильник, а слідком люди пленталися, хто ще міг ногами перебирать. Поплелася і я на скотомогильник, де на двох, а де й на чотирьох. А на скотомогильнику під Страхоліссям здерли шкуру з коня дохлого, бо шкуру треба було державі здать, строгість велика тади була, а падло коняче голодні люди на шматки руками роздерли. І мені шматина попала, і так я ожила, на падлі тім. І стала я вже думать не про смерть, а стала я думать про життя, і очі мені знову відкрилися. І ходила я в колгосп на роботи, а там трохи підгодовували, хто робив.

І як пленталася я одного ранку у колгосп, повз хату Соньки, яку колись, сеє теж на пам'яті моїй, з-під тину Христя підібрала, усіма покинуту, стидно болящу, як плелася я повз хату Соньки тої, аж кличуть мене з дворища її. А в дворі — міліція і начальники сельські: «Будеш за поняту, бо крик дєтскій чули з хати Соньчиної, і треба перевірить». Дак зайшли ми до хати, а Сонька на піч забилася і глядить на нас очищами кігтявими. Міліціонер віко скрині одчинив, а на дні скрині — хлопчик лежить, літ семи хлопчик, у білій сорочечці, а сорочечка тая — в крові червоній, наче маніш-кою мережана. Узяв міліціонер за тую сорочечку, щоб хлопчика піднять, а голівка його і одвалилася од тіла, горло йому було косою перетято. Дак я наче усього вже за жисть свою надивилася, а як сеє побачила, зомліла і біля скрині на долівку упала. Водою мене одливали. Як одлили мене водою, очі розплющила — хлопчик уже на лаві лежить, без голівки, а голівка — на грудях його, і ручки на грудях складені, наче воно, бідне, тую голівку притримує, щоб не упала. А Сонька уже в руках міліціонерів б'ється, зв'язана, і вже виводять її із хати. І я слідком виповзла. Виповзла я на світ Божий, дивлюся навколо і очам не вірю, що сонечко на небі ще не зчорніло од горя людського, і соловейки на леваді не вмовкли, вищебечують, і світ довколишній — зелений, а не червоний од кровці дитячої…

І повезли Соньку у Мрин, а де вже її там поділи— не знаю, ніхто про неї болєй не чув. А се ж тади брели діточки із сіл околишніх, бо вимирали села в степу, до причалу, щоб на пароплав попасти і якось у місті, коло люду, порятуватися, хоч і не пускали їх на пароплави. Брели діточки, голодні, а Сонька їх приманювала добрим словом та кусничком яким, уночі ж косою горлечка їм перерізала, сама їла, ще й підторговувала на причалі котлетками. Уже по війні, як будувалися там люди, розгорнули хатище — сім черепів дитячих рядочком лежали, вона їх у коморі, під мостинами закопувала…

Страшна сяя повість моя, хто на нерви болящий, хай і не читає. А з жисті нашої — не викинеш. Але не для того я її вписую, аби людяк, які після нас житимуть, пужать. Уже познєй розговорилися ми якось із Христею, і запитала я, Соньку-людоїдку пригадавши: «Як же се йон, Бог твій хвалений, робив, що од добра твого до Соньчиного зла нитка видима потяглася?» Дак вона на мене глянула очима своїми вистражденними, аж пошкодувала я, що запитала, і каже: «Хіба я — Бог, щоб за Бога перед тобою одвічать? Якби була я Богом та все наперед, що буде, бачила, то й жить би не схотіла. А щодо добра і зла, то скажу так: і корова буває ряба, латка біла, латка чорна, а молочко біле корова дає. Так і світ. Тольки ж, якби ми, люди, добра для інших людей не робили, мо', досюль у світі і дня не було б, а все ніч та ніч, без розвидніє. Тольки добро і здатне переважити зло, як світло перемагає пітьму». Але ж після дня знову ніч надходить, і коли сьому край буде, хотіла спитати я, але відчула, що кожне слово моє — сіль на рану в душі Христі, і болєй про сеє з Христею не говорила.

А я такеє повідаю, бо на собі пережила: як не горісно нам буває на ній, землі рідній, а пахне вона здаля і душу до себе магнітом тягне. Вписую до Книги днів про рід свій, нічого не вигадуючи. Батько мій — наймит з дєтства. Розказував йон, як заробив у П'явки за літо дев'яносто п'ять копійок, малим ще, і хопило тих копійок, щоб сім'я одговілася. З тих пір недолюблював йон попів, мав себе за безбожника. А як помирала матір моя у степах волзьких, хіба так випрохував у Бога для неї рятунку, але не поміг Бог. Але се уже — познєй. Матір моя — теж із роду бідного. І перебивалися ми сяк-так, покуль не прочув батько, що в Сибіру земельку дають. І поїхали ми світ за очі. Я ще мала була і сього не пам'ятаю, се, мо', у годі десятім, бо засвітилася тади уперше зоря на небі, на віник схожа. Люди лякались її, усіляких лих у майбутньому чекаючи, бо зорі такі ніби завжди горе віщували. А батько, за безбожника себе маючи, тольки сміявся з тих переполохів і казав матері моїй: «Се нам Гаврило Латка з неба світить, вказуючи шлях до райської землі». Райська земля чи не райська, а розжилися ми трохи в Сибірах тих. Мали ми вже хату, комору, повен двір худоби, три пари коней — сім'я була роботяща, братеники мої старші очоловічилися.

І тут дізнався батько мій, а йон грамотяка був — газети читав, що в Краї люди голови підняли, здобулися на лице своє і землю там дають, хто хоче на землі робить. Зібрав нас батько і так гомонить: «Діти мої, добре було нам на чужині, і не знаю я, чи буде нам добрей у своїм Краї. Але птиця — і та, весну зачувши, летить за тисячі верст туди, де уперше з гнізда материного на світ глянула. А ми ж таки — люди, і де пупа закопано, туди нас тягне мотузкою. Ви, дєтки, — уже люди дорослі, самі рішайте, як вам буть, а ми з маткою не хочемо, щоб наші кості у чужій землі лежали, будемо ми додому плентатися, хоч і не близький світ». А що нам рішать, коли слова батькові запали в душу. Наче хто по шматочку серця одрізав — така туга за Краєм, за Невклею, за Пакулем. Спродалися ми швиденько і рушили циганським табором — два вози з хатнім добром та харчами, за возами — по дві корови, ще й пес Рябко слідом біг, од Кустаная до Царицина, а там його дядько якийсь встрелив, при нас зварив і з'їв. Був тади голод великий у Поволжі, і тиф людей косив, і пробиралися ми на далеку нашу Україну наче по мінному полю, і не знали, коли під нами вибухне. А вибухнуло, як Царицин проминули. Уже ми й корівок своїх спродали, уже й коней добрих не стало, по одній клячі на воза лишилося, уже ми не їхали, а тяглися. І страшнеє кіно нам одкривалося, хотілось очі заплющити і не бачить. Наче смерч вогняний прокотився над землею, і мор людей виморював. І зробилася матір наша жовта як смерть. І молився батько-безбожник до Бога, до зір, до сонця і місяця, але глухі вони були до мольб його, і померла матір наша. Як прощалися з матір'ю, у вуста цілували, хоч знали, що се — тиф. Але не жаліли себе, любили-бо матір свою. У степу безлюднім, голім схоронили її, з воза труну зробивши. Могилку насипали посеред степу і хрест із голобель збили: підупали наші клячі на ноги і вже не мали сил два вози тягти. І заспівали ми над могилою материною тужних пісень українських, яких вона нас навчала, докуль жива була. А доспівував їх вітер степовий, бо поплуганилися ми далєй — туди, де сонце за обрій опускалося, де Україна наша.

І настав день — забовваніла на обрії зелена маківка пакульської церкви, наче з землі виросла. Упали ми на коліна посеред шляху Сіверського і земельку рідну цілували, долі дякуючи, що привела нас додому. І осьдечки я тепер думаю: а коли б ми в Сибірах тих осталися, може б, і легшей жисть свою прожили? Трьох чоловіків я пережила. Перший у тридцять третьому годі голодною смертю помер. Другого — у тридцять сьомому узяло та й не повернуло досюль, тольки бомажечка уже тепер на нього прийшла, що не винен ні в чім. А по війні — за безногого вийшла, дак йон з горя свого великого у горілці скоро згорів. На сина похоронку одержала, а дочка — на міні німецькій уже в сорок сьомім підірвалася, разом з коровою, як орали коровами поле колгоспне. І сама я віку доживаю. Старшого братеника розкуркулили, зіслали разом з родиною його, і болєй я про них не чула, десь у снігах архангельських вигибли усі. Молодший братеник в емтеесі перед війною робив, погнав трактора на схід, як німці підійшли, — за Мньовом колону їхню розбомбило. Дві сестри у мене ще були. Одна — за колосочки в сорок шостім сім годиків заробила та вже й не вернулася, зів'яла на роботах табірних. Друга сестра — у городі приліпилася, за галіфетчика заміж вискочила, сама активістка була, і жили добренно, а в сорок третім, як лютували німці, вивезли її з дєтками у яр під Мрином і постріляли, бідних.

Батько ж мій, як на Україну, що така люба серцю його була, вернувся, оженивсь удруге, земельку йому дали. Вгризався йон у тую земельку, як жук, і розжився знову, бо умів робить. А як стали в колектив зганять, заліз на вербу високу, весь день криком кричав: «Ой не хочу в колгосп! Ой не хочу в колгосп!» Далєй серденько його розірвалося, і упав йон з верби, як лист, бурею зірваний.

Ось так нас земелька рідна привітала. Але ніколи не мала я на думці і досі не маю покійним батькові з матір'ю дорікать, що повернули нас із країв чужих на берег Невклі нашої. Одне, що й туди йон докотився — мор на душі й тіла людяцькі, і ніхто не знає, чи не так би нам і тамочки, в Сибірах, прийшлося. А головне скажу: як не трудненько на землі своїй, а й лягать у неї легшей, аніж у землю чужу. Се — вік довгий проживши — свідчу. Правду-бо Нестор Семирозум у часи давні гомонів, а батько наш переказував нам слова його: душі наші — чи на землі вони, чи уже на небі — живі доти, доки жива душа Краю нашого. І як стане мені вельми важкенько на серці од дум моїх печальних, вийду я на гористий берег Невклі, оглянуся довкола — і заплачу слізьми горючими, і заплачу слізьми солодкими. Хто інак думає, той нічого у жисті земній не зрозумів, а прокотився по ній перекотиполем, без сліду, без кореня…