Листя землі. Том 1

І наснився сон страшкий Уляні Несторці. І устала вона дранні, ще не розвидніло, устала вона у ранні і попішкувала скоренько у Мрин, щоб пані Дарині переказать, покуль не забувся сон. Ніби то так сам Нестор, Семирозумом прозваний, у сні їй нарадив. Калі уже розруха тая перешуміла і сон страшкий справдився, — одкрилися вуста Улянині, а до того — нікому, окрім Дарини, і словом не призналася, боялась наврочить. Бо слово людяки, яка щось знає, гостре, наче куля, і сама людяка боїться слова свого. Через теє робилася Уляна Несторка з годами мовчазна, як земля. Якщо ж і відкривалась до людей, отже, мовчать їй уже не можна було. А було сеє — на Маланки, у годі чотирнадцятім. Бо як верталася Уляна з Мрина, у Крутьках, у родаків своїх, щедрувала.

І прийшла Уляна у Мрин, на вулицю прийшла, де дім Листопадів. І провела її челядка у вітальню, до пані Дарини, бо в домі ще спочивали. Дарина за маленьким столиком сиділа, перебирала новорічні вітальні листівки. Раділа вона завжди Уляні, коли та з'являлася, і цього разу усміхнулася лагідно: «Рано ти, Уляно, щедруєш сьогодні, бо ще не вечір. Але для такої гості поріг моєї господи ніколи високий не буває». І одказувала їй Уляна Несторка так: «Буває врем'я, пані Дарино, коли уранні — уже смурніє на вечір і заходиться на ніч темну, хоч думають людяки, що день попереду». Але сповнена була віри світлої у прийдешнє Дарина, бо рік тільки починався. І промені сонячні з-за Мар’їного гаю шибки золотили. І грона калини на білосніжній ваті, між віконних рам двійних, утеплених на зиму, гранатово око тішили. А блакитні, з птахами чудернацькими, кахлі грубки затишним теплом у кімнату дихали. І казала Дарина: «Се у Пакулі, од Чортового болота і болота Замглай на вас, пакульчан, хмурістю віє. У мене самої, коли буваю в помісті об таку пору чи восени, душа вистуджується і думки невеселі про літа мої, уже чималі, у голову приходять. А в світі широкому — розвиднюється нині, і маємо добру надію на щасливий завтрашній день». І читала гості з Пакуля Дарина, що їй пишуть у листівках новорічних звідусіль. А писали й справді, що рік новий обіцяється бути радісним для людей, як ніякий інший. І наказала господиня челядці внести самовар. І з'явився з глибини дому господар — Дмитро Костянтинович. І впурхнула До вітальні, наче синичка, Богдана, найменша дочка Дарини, ще гімназистка. Тільки вона й залишалася біля батьків, старших четверо розлетілися по світах, як насіння кульбаби по леваді.

І пили вони чай. А Уляна — коржиками міськими посмакувала, бо не пила вона чаю, відколи пішла з помістя, од Опанаса, покійного давно, а пила лише узвар та воду джерельну, з криниці Семирозумової. І розпитували господарі про новини пакульські, бо рідко тепер у село заявлялися, не вельми родичались із молодими Журавськими, дітьми Опанаса та Наталі, що в помісті хазяїнували. Розказувала Уляна, хто із сільських помер, хто одружився, про своїх — Кузьму та Марусину — розказувала. А як залишилися знову удвох з Дариною і згадали ноги Улянині про засніжену дорогу назад, у Пакуль, а ще ж і гостинця дітям треба купити на ринку, у жидівських лавочках, мовила Уляна: «Не хотілося мені, Дарино Михайлівно, дякувати за солодке пригощення гаданням лихим, не хотілося щедрувати смутно у теплій господі вашій. Але устала зудосвіта і двадцять верст снігів глибоких місила старими ногами своїми, щоб наказа Несторового ісполніть». — «Чийого наказа?» — перепитала господиня. «Нестора, Семирозумом прозваного, чоловіка мого, давно покійного. Бо розмовляла з ним минулої ночі, як ось із вами, хоч скольки годочків уже землі нон не топче. І наказував мені у сні Нестор Семирозум: іди у Мрин, іди у Мрин і перекажи пані Дарині, добрій людяці, усе, що я тобі зараз повідаю. Горісне для людей чесних та розумних врем'я підходить, ой горісне. Уже воно у двері живих стукає, уже воно — на порозі. Тяжко землі од людей стало, стільки їх розплодилося. Притомилася Смерть за косою ходити, уже вона не встигає. І кинула Смерть між люду земного гук німий, щоб помогли в її роботі страшкій, завгодєй[3] помічникам своїм власть над людьми обіцяючи. І знайшлося на землі багато охотників до такої роботи. І підуть вони скоро покоси із люду по світу класти, як із трави — по лугу. І буде той зверху, хто ширший покіс кластиме, хто більше вкосить. Але не знатимуть вони того, тішачись владою над людьми, що слідом за ними сама Смерть ітиме і коситиме нещадно помічників своїх. І поллється кров добрих і злих, праведних і грішних у море одне. І бродитимуть людяки по коліна у крові, і дивуватимуться, одне одного віддаля побачивши, що єстяка ще живі на землі… Так Нестор, Семирозумом прозваний, мені у сні віщував, і я сумну сюю вість вам, пані, переказую, як велено мені». «Чудне і острашливе для уяви людської твоє одкровення од Нестора, апокаліпсис твій пакульський, — стенула плечима, наче змерзла, хоч грубка теплом пашіла, господиня дому, і до вовняної хустки на спинці крісла потяглася рука її,— але до чого тут — я?» — «Бо се ще ж не усе я вам нагомоніла. Бо провів Нестор долонею своєю по очах моїх, і побачила я теє, що луччей живій людяці і не бачити. Спливла куля земна, од крові людської червона, аж крапало з неї, спливла куля земна, як сонце уранні з-за Чорного лісу, над лугами сиволозькими спливає. І йшли ви, Дарино Михайлівно, по тій кулі босоніж, у самій білій одежі, наче уже смерть прийняли, і несли ви на руках дєток своїх малих, а старшенькі — за поділ одежі вашої білої трималися, як на картці, що ви мені колись дарували, на картці, яка тепер на стіні у хатці моїй. І мертві яни усі були, дєткі ваші, од крові червоні, як тая земля, по якій ви ступали…»

«Облиш, Уляно! — скрикнула Дарина. — Забобони це, сни твої та видіння! Не дано людині знати, що завтра буде з нею та іншими, і добре, що не дано!»— «Людині — не дано, се правда, і луччей не знать, аніж знати, тут я теж із вами, пані, згодна. Людині — не дано, а Нестору моєму, Семирозумом ще за життя прозваному, знаття такеє дано. Бо, ще живим будучи, добувся йон на небо і з Богом розмовляв, як ось я з вами. І на тім світі — коло Бога йон, і гортає Книгу днів, як ось ви, пані, книгу паперову гортаєте, бо — грамотні. І гомонів до мене Нестор у сні, як ось я до вас гомоню: іди і скажи пані Дарині, щоб берегла дєток своїх од лихоліття кривавого, яке наступає. Бо не усе, що записано у Книгу днів, неминуче сполняється. Тому і карти не завжди правду кажуть. Перепливе ріку той, хто не вбоїться виру і рук не опустить, хоч і судилося йому утонути».

Як брела яна з Мрина, Уляна Несторка, надворі такеє сходилося — хвища, в очі січе, світу білого не видко. Дак зайшла яна до мене, я тади у Крутьках жила. Зайшла яна до мене, сіла на лавку і — плаче гірко. «Що-бо се з тобою, Уляно? — питаю. — Хто-бо се тебе зобидив?» — «Доля мене зобидила, тим зобидила, що знаття дала. І без того тяжко людяці смертній по землі ходить, а удесятеро тяжче тій людині, у душі якої — знаття. Крахаю, як ворона, на чужую жисть, а своєї жисті — не маю. Ношу в собі горе людяцьке завтрашнє, а горя того і сьогодні їм не позичать. Дивлюся на людяку, щаслива яна і весела, а того не знає, що я знаю і бачу: уже стоїть кощава, з косою— за її плечима. Як сиділи ми у пані Дарини, чаї попиваючи, влетіла до кімнати пташечка її найменша, Богданка її. Щебече та сміється, щебече та сміється, а моє сердечко — од болю й горя завмирає, бачу ж бо її, юную, на дні глибокому, у водяника та риб у гостинах… Бреду краєм села вашого, хатки в снігах, як намистинки коралові, а в очах моїх проклятущих — попіл та згарища, попіл та згарища… Я б уже й не жила, не радує мене жисть такая, я б уже щось із собою зробила. Дак і сього мені не дано: буть мені на землі, докуль і Пакуль буде, бо на сім світі, а не на тім Нестору своєму я потрібна: моїми вустами його вуста з людьми живими гомонять…»

Отакеє вона мені турчала і турчала, плачучи, як береза весною, така на неї хвиля найшла. А я слухаю її та й не знаю, чому вірити, що казать. Туточки задзвонили під вікном щедрувальники, бо на Маланки се було, я — із голови геть. А як відкочувався фронт денікінський, заскочив у дворище до Федора Тишаки, сусіди мого, вояка з обозу їхнього. Заскочив вояка, накинув вірьовку на роги корові і вже до казана солдатського веде. А в Тишаки того тольки й багатства, що корова та дєтки, дєтки та корова. Дак Федір як стояв біля повітки, з вилами у руках, так тими вилами і простромив денікінця. Дак там, у дворищі, вони Тишаку і порішили, на очах у жонки його та дєток, а тади за Крутьки вибралися і — з гармати по нашому кутку, докуль, мо', і стрілять було чим. І не стало кутка нашого, а тольки попіл та згарища, попіл та згарища, як Уляна Несторка загодєй, ще в годі чотирнадцятому наврочила. Аж тади я згадала давню ту гомонку її.

Дак брела я з клунком, усе, що в мене зосталося од хазяйства мого удовиного, брела я у Пакуль, на материзну свою, повз куреня Уляниного, і не стрималася, поріг її хатини переступила. Переступила я поріг її хатини, а Уляна сидить на лежанці, згорьована, бо се ж її онук, Нестірко, син Устима та Оксани, покійних давно, хлапак ще зовсім, у ліси, до червоних партизан подався, і не чуть про нього нічого. Дак сидить вона на лежанці, згорьована, а як побачила мене, з клунком за плечима, у попелі та сажі, білішою од комина з лиця зробилася, та — як заплаче, як заголосить: «Ой поганий язик мій, поганий йон, проклятущий, і того разу не збрехав!..» А я прихилилася до лутки дверей, бо вже ноги мене од пережиттів моїх не тримали, і всі слова злі, для Уляни приготовлені, тим голосінням її вивітрило. Тольки й сказала я: «Не язик твій, Уляно, поганий, а поганая жисть нам судилася. А за якії гріхи нам такая судьбина, того сам Бог, видать, не знає, не відає…»

Сміялася Дарина, провівши до дверей гостю сільську. Сміялась і до чоловіка свого казала: «Які вони, люди наші, у Пакулі, все ж темні та забобонні, правда, що з лісів та боліт люди! Наче випірнули з доісторичного язицтва нашого, і знать не знають, і відать не відають, що нині — двадцятий вік! Науковий, технічний, та й — політичний прогрес обминув їх. Над їхніми головами гудуть телеграфні дроти, у небі — літаки і дирижаблі, уже півста літ, як снують повз них поїзди. А вони — розмовляють з покійниками, як із живими, і каламутять душі собі й іншим страшними пророцтвами. Боюся, що перемога матеріалізму не буде такою однозначною і скорою в часі, як того хотілося б освіченим класам…» Одійшовши в останнє десятиріччя од революційної роботи, давався взнаки, мабуть, вік, вона тепер палко вірила в соціальний і технічний прогрес, у науку, освіту, за умови, звичайно, падіння самодержавства. А що воно невдовзі рухне і на руїнах царського, бюрократичного деспотизму пишно розквітне демократія, — Дарина не сумнівалася ані на хвилину: розум людський випростувався, і було йому затісно в шкаралупі учорашніх соціальних форм. У крихітному її кабінетику, вікнами в сад, де вона писала тепер спогади про бурхливу молодість, про товаришів, загиблих у нерівній боротьбі з царизмом, про сестру свою Марію та брата Опанаса, над портретом Тараса Шевченка висів рушник з вишитими Богданкою до материних народин словами поета: «І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки?» Апостол правди і науки уже стояв на порозі нового життя, уже він стукався у двері віку…

Але про криваві видіння Улянині щодо дітей їхніх чоловікові не сказала ані слова. Листопад її кутався у теплого халата, хоч у домі було натоплено і кватирки зачинені, господар боявся протягів. Добувшись пенсійного берега, він помітно старів, підупадав духом, тривожачись про день завтрашній, хоч пенсія та цінні папери в банку забезпечували їм надійний прожиток. Втім, Дарина давно звикла, що родина їхня тримається на ній — на її енергії, її впевненості.

Спати рано лягла, ще шуміла щедрівками вулиця за вікнами. Звечора — заснула, а серед ночі прокинулася, і вже сон обминав її. Дивна з'ява пакульської гості не йшла з голови, і видіння Улянині повставали у пам'яті. Г перебирала вона подумки дітей своїх, як навесні селянка насінини перебирає. Марія, найстарша її, нажита з Петровим у далекому Сибіру, скуштувала і в'язниць, і заслань, але останній лист її — із Женеви. Під чужим паспортом перебрела вона Сибір, у Владивостоці зуміла сісти на японський корабель, з Японії переїхала до Європи, там уже їй ніби ж ніщо не загрожує. Борис — їхній, з Листопадом, первісток, цей удався більше у батька, спокійний, поміркований і зосереджений на собі, служить у столиці, у гвардії, успішно просувається по службі. Андрій — середульший — мав, правда, неприємності в університеті за українофільство, але тепер викладає літературу в київській гімназії, на минулі вакації літував у них, у Мрині, веселий, сповнений надій на відродження Краю і на особисте щастя, недавно одруживсь. Тарас — студент юридичного інституту, у Петербурзі, по вуха — у політиці, але хто із студентів тепер — поза політикою, хіба ми не були такі самі замолоду? Удома, правда, з'являється рідко і рідко пише батькам, але новорічне вітання — бадьоре і лагідне, він з малих літ — лагідний, добрий, мізюнчик її. І — Богдана, Богом дана, бо вже й не чекали дітей, наче ж — дужа і добре вчиться, та й що їй може загрожувати під крилом батьків?

І раптом — защеміло їй серце та так гостро, що мусила шукати у шухляді нічного столика валер'янові краплі. Боже ж мій, шептала до себе, невже це — я, Дарина Журавська, вільна, розкута особистість, яка колись співчутливо опускалася із своїх ідейних вершин до тривог і горювань старого, хворого батька, що його трьох дітей ковтнули в'язниці? Тоді, замолоду, вона була твердо переконана: цей батьків біль, ця його тривога — од нерозуміння ним необхідності революційних перетворень суспільства, од природного консерватизму поміщика, нащадка кріпосників, од обивательської обмеженості, врешті-решт. Вона ж сьогодні— така мисляча, така прогресивна, і раптом — той же біль, та ж тривога за дітей, те ж, гідне, звичайно, суворого осуду, бажання відгородити пташенят своїх од жорстоких реалій світу…

І підвелася вона з диванчика, на якому тепер часто, в самотині, перебувала ночі; обережно ступаючи, щоб не розбудити своїх, вийшла у вітальню, підійшла до вікна. Звичайно, вона сповнена презирства до себе за свої суто людські, суто материнські слабощі. Але що вона може з собою вдіяти? Питання з питань: чи готова вона пожертвувати життям власних дітей в ім'я ідеалу свободи, яким жила усі свідомі роки? Революція, повалення самодержавства — усе це вимагає людських жертв, ще ніде й ніколи такий крутий поворот історії без жертв не обходився. Благословенні імена тих, хто своє життя покладе на олтар свободи, вдячний народ ніколи не забуде своїх мужніх синів і дочок… Скільки разів повторяла вона ці слова! Чиїх — синів і дочок? А якщо — її, Дарини? Якщо ж вона не готова внутрішньо до такої страшної жертви, то всі голосні слова, красиві фрази про необхідність жертв і майбутню вдячність народу, усе це — сотрясіння повітря, брехня і фальш. За вікном лежала пустельна зимова вулиця, наче хто простелив сувій вибіленого полотна. А по той бік вулиці — ще пустельніший Мар'їн гай. Улітку він непроглядне густий і зелений, сьогодні ж — лише сяєво місяця сиротливо бродило по свіжому сніговому насту, між онімілих од морозу дерев. А ще далі, за графічно чітким мереживом з оголеного гілля проглядалися закута у кригу і занесена снігами Невк-ля і безмежжя лугів по той бік ріки. Там, за вікном затишної вітальні, був холодний, чужий світ без видимих меж. В розбурханій уяві Дарини та холодна мертва білизна розпросторювалася на всю планету, на всю Галактику. І привиділося Дарині, що по глибокому сніговому насту, не залишаючи по собі сліду, бредуть од неї в холодну далечінь її діти, її радість, її щастя. Жадібно ковтав їх білий, саванний простір, і таке ж біле, холодне небо над лугами здавалося віком труни, яке ось-ось опуститься. І зойкнула Дарина од лихих передчуттів материнських. Рипнули сходи, прочинилися двері вітальні, на порозі застигла її Богданка. Була вона у білій нічній сорочечці, наче з кошмарного видіння Дарини: «Мамо, що з вами? Ви так кричали у сні?» І кинулася Дарина з плачем безутішним до дочки, притулилася до теплого її тіла (ніби тонула уже і раптом — порятунок, та соломинка, яка не дасть пропасти), обійняла худенькі доччині плечі. І жодна у світі сила уже неспроможна, здавалося, розірвати тих судорожних обіймів.

І настав день, до якого вона уже готувалася змученою тяжкими передчуттями душею. Задзвонили, загрюкали у двері, до вітальні вбігла перелякана челядка: «Пані, там — поліція!» А вже поріг переступали стражники, схожі на воронів, що крякали у верховітті Мар'їного гаю, віщуючи біду. І командував ними знайомий Дарині з останньої її тюремної відсидки полковник Данило Галай, лише чину високого він ще не мав тоді. Був Данило Галай зовні ввічливий і люб'язний, а очі дихали холодом: «Даруйте, Дарино Михайлівно, що змушений потурбувати давню свою знайому і — майже землячку, адже і я маю в Пакулі родичів, далеченьких правда. А все ж, а все ж… Даруйте, але служба є служба. За наказом із Петербурга мушу провести у вашій господі обшук. Проведіть, будь ласка, до кімнати вашого сина Тараса!» — «Що — з сином?!» — зойкнула. А вже незвані гості розсипалися по господі, перевертаючи усе вверх дном. «Що з ним?» — повторила спокійніше, з усіх сил приховуючи раптовий біль і страх. «Про мітинг на Путилівському заводі уже чули? Звичайно, поліція перестаралася, були жертви. Я, знаєте, сам не прибічник насильства, ні з того боку, ні з іншого. Якщо ми не навчимося демократії, ми як держава, безсумнівно, загинемо. Ми не впишемося у новий виток історії, на який ступили західні демократії. Ми опинимося на узбіччі історії — з усіма сумними наслідками…»

Іншим разом, ще кількома роками раніше, вона засміялася б в очі цьому маститому охоронцеві самодержавної структури, що зробив кар'єру на крові пакульських — та хіба тільки пакульських? — селян. Чи йому заперечувати насильство? Але сьогодні одне-єдине боліло їй: «Будьте людиною, скажіть нарешті, що — з сином моїм?!» — «Бачте, ви закликаєте до пробудження гуманних почуттів у серці охоронника престолу, — просторікував далі полковник. — І це — добре. А ваш син — він не закликав до пробудження гуманності. І не гуманні почуття переважали у його юному серці, коли він з такими, як сам, гарячими парубками будував барикади на пітерських вулицях і стріляв у людей, які виконували свій службовий обов'язок. А в цих людей, до речі, хоч вони і вбрані у поліцейські чи військові мундири, теж є матері, сестри, дружини і діти… Одне слово, ваш син у тюрмі, під слідством. І узятий він — із зброєю в руках. І не буду приховувати, хоч розумію ваші почуття, що суворим батьківським попередженням, яким ми часом і обмежуємося, рятуючи долі молодих людей, тут уже не обійдеться, ні, не обійдеться…» — «У мого Тарасика — дуже погано з легенями!» — вихопилося в Дарини, хоч тут же обірвала себе: від кого вона хоче милості і співчуття? «А якщо погано з легенями, слід було думати про сонячний Крим, а не про барикади, бомби і револьвери. І думати значно раніше. І не лише дітям думати, а й батькам їхнім. — Полковник Данило Галай дістав з кишені папірця, поклав на столик біля господині. — Ось, Дарино Михайлівно, копія вашого листа. Листа знайдено у паперах вашого сина, чим, власне, і викликаний наш сьогоднішній візит. Лист, правда, давній, ми уже розібралися, лист — з тих часів, коли ми уперше з вами познайомилися, звольте пригадати…»

Вона глянула мельком, так, це був її лист: «Дякую, ще маю добру пам'ять». Вона писала цього листа в тюремній камері, узимку дев'ятсот шостого, писала як заповіт своїм дітям, бо не знала, чи повернеться до них: лютували військово-польові суди, Край наповнили каральні загони, у тюремному дворі справно працювала шибениця, їй вдалося передати листа Марусиною, яка приносила в тюрму передачі. Досі вона пам'ятала кожне слово своє, лист був короткий: «Любі дітки, можливо, ми уже не побачимося. У кращому разі, мені світить каторга. А в мої літа — це теж смерть. То знайте, що матір ваша — карається, але не кається, як писав наш великий поет. Бо тільки так, в ім'я великої суспільної мети, а не задля куцого власного щастя і мусить жити людина, якщо вона — людина, а не обиватель. Правляча зграя сьогодні — ще при силі, але вона — приречена. Рано чи пізно, а народні маси повалять кривавий режим, і тоді з кожного спитається, як він жив під гнітом деспотизму. У жодної чесної людини сьогодні немає вибору: або вона допомагає державним убивцям одягати зашморг на шию чергової жертви, або зважується, ризикуючи найдорожчим, навіть — життям, на смертний бій із кровопивцями народу. Так є і так буде, допоки зоря свободи і справедливості не зійде над нашою землею. Як мати, я мусила б зичити вам спокійного людського щастя і добробуту. Але є почуття, вищі од материнського інстинкту. І я вам заповідаю: краще загинути молодим на барикаді, у боротьбі, аніж довго і сито існувати — але рабом, на колінах!..» Полковник обережно склав папірця, знову сховав до кишені: «Що ж, Дарино Михайлівно, певну вашу екзальтацію тодішню я списую на час і на умови, за яких писали ви цього листа. Але — погодьтеся: юні розуми не аналізують стану людини в тюремній камері. Для ваших дітей слова матері — програма життя, проект, так би мовити, майбутньої долі. То на кого ж тепер вам нарікати? На жандармські мундири? Ми, блюстителі порядку державного, — лише сокира над плахою, на яку ви власноруч вклали дітей своїх…» І відповіла йому по хвилі Дарина: «А я і не нарікаю. Яка б не судилася їм доля, вони були, є і залишаться — людьми чесними. А це, у часи, які ми переживаємо, — найголовніше». — «Не нарікаєте? — перепитав Данило Галай. — Ну-ну…» І кинув полковник через плече молодцюватому ротмістрові, що із жмутком паперів зайшов до вітальні та чекав на дозвіл звернутися: «Доповідайте!» — «Пане полковнику! Прокламації Київського Комітету РСДРП! Знайдено — під периною, у кімнаті панянки Богдани Листопад». — «Я так і думав, — кивнув Данило Галай, не зводячи тріумфуючого погляду з обличчя господині, що вочевидь полотніло. — Знахідка лише підтверджує наші спостереження за цією юною особою. Попередньо допитали?» — «Так точно, пане полковнику. Молоде, але вже — добре кимось учене. Жодних свідчень давати не бажає.» — «Що ж, ми — не якісь там варвари, як про нас думає Дарина Михайлівна, — полковник підвівся з крісла. — Ми не поспішатимемо запроторювати таке юне і миловидне створіння до тюремної камери, де — блощиці, параша і таке інше… Але — обов'язкова підписка про невиїзд із міста і строгий поліційний нагляд. Обшук — продовжити. До речі, наскільки мені відомо, ваш старший син Борис — у гвардії. Боюсь, як би такий розвиток подій не зашкодив його блискучій кар'єрі… Навряд чи він вам дуже дякуватиме. Дозвольте відкланятися, пані Листопад. Приємно було поспілкуватися з вами…»

Дарина мовчки кивнула.

І полетіла Дарина в Петербург на чорних крилах біди материнської. Але глуха була столиця до горя її. Бо жило уже місто передчуттям війни. Газети кричали про тевтонську загрозу для слов'янства, про єдність народу та уряду. Чадний дух патріотизму й ненависті густішав з кожною годиною. Франція оголосила загальну мобілізацію, Німеччина відповіла тим самим. Дарина оббивала пороги сановників, щоб їй дозволили побачення з сином, але приймати її не хотіли. Борис днював і ночував у штабі, а якщо й з'являвся на квартиру, і чути не хотів про брата в тюрмі: «Я не знаюся з тими, хто стріляє нам у спину, навіть якщо це мій брат!» — «Сину мій, — казала Дарина, — але ж треба бути справедливим і до Тараса та його товаришів. Поліцейські перші стріляли в путилівських робітників…» — «Якщо намагнічена агітаторами товпа розуміє лише мову кулеметів, якою ще мовою повинна розмовляти з нею влада?! — вигукнув Борис. Він був щирий у своєму гніві, вона це бачила, відчувала. — Може, мамо, ви не розумієте, про що йдеться? Я — не сліпий і не глупак. Можливо, я краще, ніж хто інший, розумію, що правлячий клас прогнив і зледачів. Але ідеться сьогодні вже не про правлячий клас, ідеться сьогодні — про долю Росії! Коли дерево захворює, ментом наповзає черва, щоб точити його зсередини. Ніколи я не буду з ними заодно! Брати мої — ті, хто завтра вийде на поле бою з німецькою навалою!»

А назавтра було підписано царський маніфест про оголошення військових дій між Росією та Німеччиною. Цар з царицею виходили на балкон, натовп колінкував на майдані, і ревів гімн «Боже, царя храни», натовп кричав «ура», вимахував прапорами, і все це — на майдані, де в січні дев'ятсот п'ятого царські війська стріляли у робітників. Дарина почувалася чужою в юрмі, що заповнила пітерські майдани і вулиці. Матері й дружини з дітьми під гудіння дзвонів у церквах проводжали колони мобілізованих запасників. Вони не кричали «ура» і не співали державних гімнів, тривога і щем розлуки випліскувалися з очей їхніх. Даринин біль малів та губився в широкому потоці людського болю, але на серці в неї од того не ставало легше.

А назавтра і вона проводжала Бориса до вокзалу, гвардія рушала на захід. Борис міг би залишитися в столиці, при штабі, але зголосився добровільно на фронт. Дарина його не відмовляла, та й не питався у неї син. Обійняла, перехрестила в пероннім стовпотворінні; гриміли оркестри; поїзд рушив. Борис із сходинок вагона дивився на матір серйозно і печально. А потім вагони побігли мимо, схожі один на одного, як люди у військовій формі. Вагони дивилися на Дарину сотнями солдатських очей — із сходинок, із вікон. Уперше тоді спалахнула в ній думка, що усе це — і її діти, і їдуть вони у бій, на муки та смерть. І Дарина гарячкове хрестила вагони, і просила у Бога благословення для людей у поїзді, хоч давно уже не була глибоковіруючою, а був час, коли й насміхалася з тих людських забобонів. Але думка ця — про дітей людських як рідних їй — спалахнула й погасла, лише черкнувши край свідомості, бо ще Дарина жила живими дітьми своїми.

А із Тарасом своїм яна таки стрелася, виходила по начальниках.

Се уже як на фронт старшого свого, Бориса, провела. Я тади у них, у Листопадів, служила і знаю, пані розказувала, повернувшись із Пітера. Ой, брешу, забутна на старість стела. Не з Пітера яна вернулася, а з Києва уже. Бо як почалася війна миколаївська, а пані була у Пітері, пан вістку одержав, що середульший їхній, Андрій, — у тюрмі київській. Бо йон за нас, босаків, був. І як приїде, було, погостювать у батьків, зо мною по-сільському гомонить, наче й не пан йон, а злидень, як усі ми. Ще й насміхався з мене, що я язик свій ламаю, по-панському сказать стараюся. Тади я вже довгенько у панів служила, трохи вивчилася. Пані Дарина стару одіж свою мені оддавала, і не хотіла я, щоб мене — за селючку мали. Як іду уранні на базар, підодівшись, ніхто не скаже, що я—із задрипаних Крутьків, хоч і кошик у руці. Тольки говірка мене і видавала. Дак я старалася з усіх сил — штокать. Особливо ж — як у базарних рядах односельців своїх побачу. А Андрій — той частюка зі мною на базар ходив, до селюків заговорював і словечка, од них почуті, записував. Дивувалася я з того, думала — йому в голові повреділося, бо що розумне тії кугути сельські могли сказать?

Ну ось, прийшла панові сумна вістка з Києва, що Андрій, середульший їхній, теж у тюрязі. Цар його посадив, як миколаївська почалася. Старий — трохи не плаче, здитинів йон геть на схилі голів своїх. А тут ще і їхню Богданку за політику з гімназії вигнали, бо тади велика строгість почалася. І суперечка у Богданки з батьком велика була, усе про царя та про війну, я не дуже й дослухалася, нащо воно мені? Дак пан мене і питає: «Що робити?» Наче я знаю — що робить, я ще зовсім молода була, тольки думала собі: «Як такий клопіт з дітьми, уже дорослими, то нащо їх і родить, луччей зовсім їх не мать». Коли б тодішню мою думку — та на всю мою жисть, такого горя не зазнала б я, як зазнала, шістьох народивши, виростивши — і на трьох похоронку одержавши, уже в сюю війну, останню. Дак я й одвічаю панові: «Дайте телеграму Дарині Михайлівні у Пітер, вона щось придумає». Бо я уже бачила, що голова усьому в сім'ї їхній — пані, вона їхні душі на світі тримає. Матка є матка, що там казать, пані вона благородна чи селючка неграмотна, як ось я. Пан так і зробив. І стали ми дожидать Дарини Михайлівни, і довго ждали. А як приїхала нарешті, то розказувала, що дозволили їй побачитися із сином Тарасом. Тольки ж яке теє побачення, як через двоє грат воно, а між тих грат — коридор, і тюремники в тому коридорі проходжуються. Жалілася вона, пані, що вельми схуд її Тарасик, самі очі на лиці зосталися, і кашляє. Звісно, тюремні харчі — не матчині. Дак гукала до нього Дарина Михайлівна через той коридор, аби беріг себе, а йон тольки сміявся: «Мене тепер сам цар береже…» Та, видно, не вельми цар беріг, ой не вельми…

Поки розмовляла з сином, тримала себе в лещатах. Обличчя було як гумове, вичавлювало усмішку. Наглядачі ходили між грат, як звірі в клітці, вони не мусять бачити її сліз. І синові сльози її не потрібні. Хай думає, що матір — залізна, хай не карається у тюремній камері, що причинив їй горе. А як вийшла на вулицю, довго стримувані сльози уже не питалися її. Благо — дощ скісний, вітер з моря. Осінь нагадувала про себе. І війна нагадувала — хлопчаки, розносчики газет, кричали про бої в Галіції. А на квартирі чекала телеграма з Мрина: Андрій — у тюрмі, у київській. І стрепенулася знову уся, де й сила взялася. Здавалось, по краплі витекла з неї сила, в пітерських канцеляріях, поки добивалася побачення з сином. А тут — наче заново пружину накрутили невидимі руки. І кинулася Дарина на вокзал. Білетів не було на ближчий десяток днів. Втиснулася в переповнений вагон, третім класом, з простолюддям, горе зближує і класи, і людей. «Бариня, бариня, вам погано? Обличчя на вас немає, приляжте». Пасажирські поїзди ходили повільно, пропускали військових — на фронт. Заснула — головою на плечі селянки з-під Ніжина, їздила до сина, у госпіталь, вибився в офіцери, а в першому ж бою одірвало ногу. Наснився син Андрій, нібито його ведуть на смерть, а він обертається до неї, простягає руки: «Мамо! Мамо!..» Кожен у вагоні ділився власною бідою, стільки біди в світі, війна наступала чорною хмарою і сіяла навколо смерть. А її діти — живі, і вже не здавалося своє горе таким страшним, бо горе інших — ще страшніше.

Через Дніпро поїзд переповз надвечір. Золото соборів на схилах, золота осінь. Ухопила на вокзалі візника, хоч Шулявка, де мешкав, одружившись, Андрій, поруч. Заплакана невістка кинулася їй на шию: «Учора Андрія вивезли. На Північ. Без слідства, без суду. Заслання. Ледве встигла передати теплу одіж». І попливла Дарина другого дня пароплавом у Мрин. Як впливли у Невклю, прозелень отави на лугах, цяткованих стогами сіна, наче банями соборів, що їх вивершує во славу Бога природи сама земля, одживили затерплу від нещасть душу її. Луги дихали спокоєм, у безлюдді і неоглядній розпростореності своїй, після метушливих, галасливих міст. Тут був інший світ, інші виміри часу. А ще — тут починався її Край, який Дарина любила, а Край — любив її. Завжди, коли поверталася з далекої поїздки, благодатне сяєво наповнювало душу…

І переступила вона поріг дому свого легко, у добрій надії на тишу й затишок. А вже з лиця челядки зрозуміла, що марна надія її. «Богданка — у гімназії?» — запитала нарочито бадьоро. «Не ходять панянка до гімназіїв», — відповіла челядка, позираючи на двері вітальні. «А де ж вона?» — «Пішли вони з дому ще на тому тижні. Посварилися вони з паном, і пан нездужають, і кричать на мене, наче я винна, що такеє получилося». Дмитро Костянтинович лежав на дивані, з грілкою під боком, хворий фізично і душевно: «Я — чесно прожив свій вік. Жив — для дітей своїх і для суспільства. Я не боявся мати власну думку у найгірші часи, коли за вільнодумство саджали за грати. Кращі роки свої віддав я освіті народу у глухих закутках Краю. А вона, дочка моя, тепер мені каже: «Ваш гнилий інтелігентський лібералізм історично безперспективний. На арену історії вийшов новий клас — пролетаріат. І він похоронить вас в одній ямі з капіталістами й поміщиками…» Я їй кричу: «Тевтонські полчища сунуть на нашу землю! Хіба в такі часи можна сіяти розбрат між класами?!» А вона сміється: «Хай і тевтони. Чим швидше усе це рухне, тим швидше пролетаріат світу збудує на руїнах сонячний палац для усього людства». Не стримався я тут, винен: «Я теж усе життя — за свободу та рівність, але зрадників Вітчизни, ким би вони мені не доводилися, у моєму домі не буде!» Богдана мовчки зібралася і пішла, не сказала куди, навіть не попрощалася. Дарино, що діється з нашими дітьми? Хто їх такими виховав?!» — «їх виховало життя і час…» — тільки й сказала Дарина.

Господи, як я зажилася на світі! Уже історія давня — усі, біля кого я починала жить. А скільки ж мені дісталося у житті цім — залізо б, і те, здавалося б, не. витримало, а я — з плоті живої — усе ще землю топчу. Приходять тепер до мене люди молоді, про сталінські табори розпитують, а я в тих таборах шістнадцять годочків одмучилася. Тільки ж тепер мені ті шістнадцять годочків — як один день. А дитинство та юність*—розтяглися в часі, наче гумові. І кожен день, здається, пам'ятаю досі, і кожне лице усе ще переді мною як на карточці.

Я — першою з дому свого пішла, Богданка вже потім. Батько мій — на залізничній станції працював, у складах, заробляв непогано, у шкіряному пальті ходив, хромових чоботях. Про революцію і чуть не хотів, усе казав мені: «Хава, послухай, згадаєш потім мене, старого єврея, та пізно вже буде: краще для людей ви не зробите, а зробите — ще гірше». А ми з Бог даною Листопад — в одній гімназії навчалися. А вже ми знайомі були з мринськими соціал-демократами, листівки рознести і розклеїть — це був наш перший партійний обов'язок. Скоро нас жандармерія запримітила. Батько як дізнався — з кулаками на мене. Ну, я дверима грюкнула — і пішла. Тоді й Богдана до мене приєдналася. Найняли ми кімнатку, у військовому госпіталі працювали, а вечорами ходили на курси медсестер. Мріяли на фронт сестрами-жалібницями поїхать, щоб агітувать серед солдатів за більшовиків. Більшовицька правда тоді видавалася нам єдиною правдою, на усі часи і народи. Молоді ми були, енергійні, довірливі до слів високих. Це тепер, коли ми усі стільки пережили, кожен — суддя нам, а ми — як підсудні. А тоді: «Мы— кузнецы, и дух наш молод, куем мы счастия ключи!..» Для світової пролетарської сім'ї, для усього людства — кували. «Дружно іти до нових битв і нових перемог!» — писалося в тодішніх прокламаціях, які ми розклеювали по місту, і ми — ішли. «Геть — капіталізм! Хай живе соціалізм!» І соціалізм бачився нашим залюбленим у майбутнє очам — як нескінченна сонячна весна після довгої зими.

І ось знайшла нас у тій кімнатці матір Богданки. Із валізою — одяг дочці принесла. Ну, обоє — у плач, любили вони одна одну. Дарина Михайлівна — статурна така, поважна, як іде містом — видно породу. А туточки, біля дочки, геть розклеїлася. Вона уже тоді нагорювалася з дітьми своїми, а ще ж не знала, що її дітей попереду жде. А може, і знала, серце материнське — воно багато знає. Я — пізно вийшла заміж, усе не було як за партійною роботою. І вродилося у мене хлоп'я, уже в тридцятому році. Як я його пестила, долю його гірку передчуваючи! Узяли нас, мене і чоловіка, в одну ніч, у травні тридцять сьомого. А воно, бідне, пішло по дитячих будинках і згинуло безслідно.

Як пришила у нашу дівочу комуну Дарина Михайлівна уперше, пригостили ми її чаєм ріденьким, із хлібцем чорним. А більше пригощали розказами про скоре щастя вселюдське. Неофіти ми тоді були, віруючі, як перші християни, але вірили ми у царство земне, не потойбічне. Нині багато хто хапається історію писать, але якщо нашої віри тодішньої не відчути, правдивої історії не вийде. Про вождів наших я не кажу, не знаю, але й там, мабуть, не все так просто, як сьогодні багатьом уявляється. Знаю одне напевно: якби нам з Богданкою тоді сказали: «Ось ви зараз, цієї хвилини, помрете, зате на землі настане вимріяний вами соціалізм», — ми б і миті не роздумували. І багато таких було у ті часи, довірливих, особливо серед молоді. Більшість нас, неофітів, полягла на фронтах громадянської, першими ішли на штики — за світову революцію, за вселюдське щастя… Потім прийшли інші, хто хмелів од влади над людьми. Так дикого звіра п'янить запах крові. То я і в ті роки уже була спокійніша, розсудливіша, а може — практичніша. Богданка ж — та уміла, ой уміла, і любить, і ненавидіти. Золотої середини і рятівних гальм вона не визнавала. Ось вона у мене у фотоальбомі, це вже для мене в обласному музеї перефотографували. Такою й закарбувалася у пам'яті моїй: вродлива, довга коса у неї була, лице щире, відкрите до людей, очі сяють, як дві зірочки.

Як стала Богданка матері своїй розказувать про скоре щастя на землі, після перемоги пролетаріату, про рівність і волю, про повне звільнення трудящої людини від гніту й рабства, я сама заслухалася. А Дарина Михайлівна слухала-слухала, тоді й каже: «Дитино моя, не треба мене агітувать, бо я усе це уже переживала і чималу ціну заплатила за юну віру свою у грядуще царство свободи. Тепер ви — молоді, вам жити і боротися, вам — вірити, без віри в добро людина душею вмирає. Про одне хочу попросити вас, бо життя мене так навчило: якщо хочете для людей краще зробити, не розпалюйте у душах їхніх ненависті і зла, тільки задарма кров проллєте, а на крові — нове зло виросте». Та хіба ми здатні тоді були почути голос її застережливий? Ми чули тільки самих себе і рокіт соціальної бурі, яка наближалася. І приходила до нас Дарина Михайлівна щонеділі, коли ми вільні були од праці й навчання, аж поки не прилетіла телеграма з Петрограда: тяжко хворий син її Тарас, що в тюрмі перебував. І поспішила вона знову в столицю…

А покликано Дарину телеграмою в Петроград, бо посвідчив тюремний лікар: дальше перебування Тараса Листопада в тюрмі загрожує його життю. І дозволили їй забрати сина додому. А як привели Тараса з камери до тюремної канцелярії, серце Дарини обірвалося: не жилець на світі син її. Але зібралася на силі і усміхалась, допомагаючи Тарасові перевбратися в теплу одежу, яку привезла у в'язницю: арештовували його серед літа, а вже зима надворі. Перевдягала Тараса і примовляла, як до малого: «Поїдемо додому, синку, удома й стіни допомагають, трошки здоров'ячко вернеться, а тоді — в Пакуль, на парне молочко…» А син дивився повз неї мертвими очима. І не мав він сили сам сісти в сани, аж поки візник не узяв його висохле тіло на руки та не посадив, як дитину. Сонце золотіло над столицею, святково сніг іскрів, а Дарині від горя — в очах темніло. І мовила вона до сина: «Тарасику, може, хочеш побачитися з кимось із друзів своїх? Ми ще маємо час, поїзд відходить увечері». — «Мамо, я вже попрощався у камері — з усім білим світом…» — і закашляв Тарас, здригаючись тілом своїм недужим. А Дарина припала до нього, затуляючи од гострого вітру з Неви. І шкодувала вона за тим давнім часом, коли носила сина в собі і могла захистити тілом своїм од світу жорстокого.

У вагоні, уже рушив поїзд, стало Тарасові краще. Згадував він Пакуль, як бігав маленьким через сад до купальні, як плавав на човні по Студениці і випливав у Невклю, як сходив на гору Вишневу: «А любив я, мамо, сходити на гору Вишневу, бо здавалося, що із шпиля гори — так близько до Бога. Я тоді по-дитячому щиро вірив. Пливли наді мною білі хмари, і на кожній мені привиджувався Бог, схожий на старенького пакульського дідка, в полотняній вишитій сорочці і босого. А Бог, виявляється, далеко од людей, і не такий він добрий, як мені тоді видавалося. Бог, мамо, до людей жорстокий, а може, самі люди жорстокі і таким його для себе придумали? Навіщо він так — зі мною? Хіба я зла кому хотів? Я хотів тільки добра пригнобленому класові, коли стріляв у поліцейських. Хіба це справедливо, коли одні в золочених каретах роз'їжджають по вулицях пітерських, в палацах розкішних проживають, а інші гниють, голодні й холодні, по підвалах? То за які ж гріхи Бог мені ранню смерть посилає?» І не знала Дарина, що відповісти на ту його мову, бо не було певності в душі її.

І заснув Тарас легко, як у дитинстві, і Дарина, вибившись із сил, задрімала під м'яке погойдування спального вагона. А серед ночі ніби хто штовхнув її зсередини: підхопилася. І почула вона хрипи страшні у грудях сина свого. Поїзд зупинився на станції, і світло од ліхтаря на пероні лягло крізь віконне скло на Тараса. Чорна кров пінилася на вустах його, і задихався Тарас. Вхопила вона сина свого за плечі, підняла, притисла до грудей. Якби могла, оддала б синові усі літа свої, які прожила і які ще мала прожити. Але безсила була навіть її материнська любов. І хотів щось сказати їй Тарас, але кров не давала сказать. Тільки і вчула Дарина: «Світло… Світло…» І не дізналася вона уже ніколи, про яке світло казав син її: чи те, що за вікном вагонним, чи про світло, яке відкрилося йому на межі життя і смерті. І помер Тарас на руках материнських. І закричала Дарина криком страшним — до людей і до Бога. Але ніхто уже не міг помогти синові її, ні люди, ні Бог.

Об Різдві се було, об Різдві. А мо', і познєй. Ми ще малі були. А мело ж, такеє мело, церкву із шкільного вікна не видно, сама тінь її бовваніє. Великий вогонь на цвинтарі, коло церкви розіклали, се щоб земля відтанула, могилу копать. І припливло по заметах троє саней із самого Мрина. На перших санях — труна, чорною матерією оббита. Занесли труну до церкви, служба почалася, і ми пішли. А вікна церкви геть снігом заліплені, і біло-біло у церкві, тольки свічечки мерехтять. І стояла біля труни пані городська, така величава, а з лиця— горем гірким випита. Се, матка мені каже, пані Дарина, з роду Журавських, а в труні — син її, Тарас, у Пітері навчався і помер, од чого помер — ніхто не знає.

Туточки зайшла до церкви тітка Уляна, Несторкою її прозивали, з хутора Семи розумового. Зайшла вона до церкви, перехрестилася на вівтар. А далєй опустилася вона на коліна перед панею Дариною і уклонилася їй до землі. Як стала вона коло нас, матка моя і запитує у неї тихо, але я вчула: «Про що-бо се ти, Уляно, так зробила, що перед панею городською колінкувала, наче перед іконою святою?» А Уляна Несторка і одказує матці моїй: «Се я зробила, бо уже вона — на хресті, як Христос, і мука її велика». — «Хто ж її розпинає?» — се матка моя запитує, дивуючись із слів Уляниних. «Доля її гірка материнська». — «А чим же вона завинила, що їй такеє судилося?» — «Про сеє тольки вона та Бог святий знають». І умовкли вони, і болєй не гомоніли, а в голові моїй відклалося, хоч і мала була.

І часто я погодєй споминала ту їхню гомонку, уже й матки моєї на світі не стало. Споминала, бо ще двох синів своїх привозила тая пані Дарина до Пакуля хоронить. Біля церкви, на цвинтарі, місце було, де усі Журавські, з дідів-прадідів, вічним сном спали. Залізною огорожею візерунчатою теє місце обнесено було. А довкуль — липи, мо' столітні, стояли. І казала пані Дарина, коли вже сина Андрія привезла хоронити, так: «Хай синки мої тут спочивають, бо вони Пакуль любили». А була вже вона од горя свого великого наче не в собі. І вкладала вона їх, дєток своїх, мертвих уже, на цвинтарі, під липами, наче спати на ліжкові. І хрести дубові, широкі, Кузьмою, сином Семирозума, витесані, біліли над могилами синів її.

А тади ото, як церкву і Бога розкасирували, спиляли і хрести тії, давні і нові, і могили зрівняли з землею. Се, кажуть нам, класові вороги туточки лежать, не варті вони пам'яті нашої, хай і сліду на землі нашій од них не лишається. А загорожу — ту ще ранєй розтягли. І був один час, перед війною останньою, у церкві нашій клуб сільський. І танцювали дівки та парубки під гармошку коло клубу, на цвинтарі колишньому, де пани вічним сном спочивали. А я й казала, молодим: «Що ж вигуцюєте ви на кістках людських, бо вони ж хоч і пани були, а людяки, як і ми? Отак колись і на ваших кістках дєтки ваші та онуки танці-гранці виграватимуть…» Та тольки — хто ж мене слухав? Болєй скажу: внесли слова мої у вуха Нестору Волохачу, онукові Нестора Семирозума, покійного давно. А йон тади, покуль не узяв його «чорний ворон», галіфетчик ретивий був і верховодив у Пакулі. Дак йон мене побачив коло лавки та й каже строго: «Прикуси, молодице, свій язичок щодо могил панських, якщо не хочеш загриміти так далеко, що ворон і костей твоїх назад не донесе». Аж скоро йон сам загримів, та так загримів, що і досюль ніхто не знає, де кісточки його лежать. А я, правда, після того примовкла і досюль мовчу, наче рота мені дратвою смоляною навік зашили…

Обірвалася струна зі смертю сина Тараса в душі Дарини, обірвалася, але не вмовкла. Чула голос його, розмовляла з сином, як із живим, блукаючи по кімнатах спорожнілого дому свого. Звичайно, переконувала себе, усе це — тільки сон, страшний сон: Тарасова смерть у вагоні, дорога через глибокі замети в Пакуль, червона пащека ями, яка ковтнула труну з тілом сина її, завірюха, що встеляла розритий, витоптаний людьми, які прийшли на похорон, цвинтар незаймано білим снігом. Хіба не так дбайлива господиня, відбувши учту, застеляє чистою скатертиною столи — для нових гостей? Але коли зійшли сніги і поминальна неділя настала, і поїхала Дарина в Пакуль, і побачила свіжу могилу під столітніми липами на церковному цвинтарі, і хрест на могилі з іменем сина її Тараса — страшний сон перестав бути сном. І жахнулася вона реальності того, що сталося, і злягла надовго, і прохворіла на серце літо усе.

Але життя своє брало, бо жити треба було. Обірвалася одна струна, а інші, напнуті, ще чутливіші стали, відлунювали страхом та болем материнським на подих суспільних вітрів. Наступали війська на фронті — вона боялася за свого Бориса, і відступали війська на фронті — теж боялася за старшого сина свого. Фронтові листи його, скупі на слова, нагадували зведення з полів бойових дій. Потім листи перестали приходити, і Дарина довгими ночами тихо конала в своєму кабінетику. Аж під осінь дочекалися вістки од Бориса: потрапив в оточення, прострелило ногу, але солдати не залишили його, несли десятки кілометрів, поки не перейшли лінію фронту. Лікувався у фронтовому госпіталі, нагороджений Георгіївським хрестом. Не писав, бо збирався після госпіталю у відпустку, і начальство благословляло. Але офіцерів на фронті не вистачає, і він вирішив повернутися в окопи, не скориставшись з відпустки, у тилу і без нього досить боягузів та зрадників. У кожному слові листа, у кожному вчинкові впізнавала свого Бориса. А потім прийшов лист од Андрія, з Сибіру: уже його мобілізували, уже він — у короткочасній офіцерській школі, і скоро — на фронт. Богдана скінчила курси сестер-жалібниць, служила у військовому госпіталі. Слава Богу, помирилася з батьком і хоч зрідка, але навідувалася додому. Але знала Дарина: є в молодшої дочки інше, приховане од батьків, життя, і ходить вона в тому житті по краю провалля. Про найстаршу, Марію, довго не чути було нічого. Аж під новий, шістнадцятий, рік прорвалася крізь військові вихори над Європою листівочка з Англії. Без підпису була листівочка, але бісерний Маріїн почерк Дарина одразу впізнала. Отже, старша дочка хоч і далеко, зате — в безпеці. Там, в Англії, її, засуджену до каторги, жандармська рука не дістане.

І зустрічали вони рік Новий, шістнадцятий, у самотині. Чекали на Богдану, але вона лише забігла на хвилину, привітати батьків, сказала, що чергує в госпіталі. Челядка і та, зготувавши удень святкову вечерю, відпросилася до себе в село. І сиділи вони удвох, Дарина й Дмитро Костянтинович, у вітальні, за великим столом, який ще пам'ятав їхні гомінкі сімейні бесіди. А може, і сьогодні діти їхні, уже дорослі, сиділи навколо новорічного столу, але для очей — невидимі. Збоку, на круглому столику лежало декілька привітань новорічних, од найближчих родичів та друзів, і було їх незвично мало, і були вони сумні. Війна рвала нитки між людьми, легко рвала, як вітер рве павутиння. Тільки в такі ось часи людина сповна відчуває, яка вона самотня у великому і незатишному світі, думалося Дарині. Лише тих ниток не рвала війна, порвати які ніхто не в силі, навіть смерть. І раділа Дарина, що Бог не обділив її дітьми. І подумки вітала Дарина кожного з дітей своїх із Новим роком, де б вони не перебували, далеко чи близько, бо усі вони були в серці її. І привітала Тараса, мертвого уже, хай час для нього і зупинився. Але він теж жив у серці її і житиме доти, доки й серце б'ється. А може, й на тім світі не рветься зв'язок невидимий матері з дітками її? Замолоду така вільнодумна, вона усім трудним життям своїм поволі піднімалася до Бога як до ідеї добра. А може, навпаки, опускалася, і це бажання прихилитися душею до чогось тривалішого у часі, аніж смертна людина, і є одна із ознак старості? А Дмитро Костянтинович мовив голосом сумним, ніби вгадував думки її: «Чи ми так постаріли з тобою, Дарино Михайлівно, що життя пливе повз нас, а ми — ніби на острові, хоч ще учора на хвилі його перебували і переконані були, що не просто животіємо, а й допомагаємо кращим людям свого часу творити історію?» — «Кожному плоду, чоловіче, свій час, — одказала по хвилі Дарина. — А нині — час дітей наших».

І намірювалися вони, не чекаючи дванадцяти, піти спочивать, бо не їлося і не пилося, і смуток тьмяними тінями висів по кутках вітальні. Уже підвелася Дарина, щоб прибрати зі столу, коли за вікнами виснули об стужавілий сніг полоззя саней і пирхнули коні. І тої ж хвилини сколотнув тишу порожнього дому дзвінок. А як відчинив двері вхідні Дмитро Костянтинович, війнуло з вулиці морозом, запахом шинельного сукна, шкіри, тютюну. І переступив поріг вітальні її Андрійко, статурний, в новенькій офіцерській шинелі, переперезаній ремінням, із шаблею в піхвах. Очі Андрія світилися молодим шаленством і радістю од стрічі з батьками, а на кінчиках довгих чорних вусів сріблився іній. Наче зійшов Андрій з картинок патріотичних, що ними підторговують на базарах. І упала Дарина в обійми синові, дякуючи подумки долі, що послала їй щедрий новорічний подарунок. «Не так долі дякуйте, мамо, як командирові полку. Се він, знаючи, що я з Мрина родом, послав мене по коней для обозу полкового. Мене і мого доброго товариша Данила Кочубея, знайомтеся. А полк наш доформовується у Гомелі. Спішили ми, щоб Новий рік з вами зустріти, і ось — встигли». І поставив Андрій на стіл святковий, між тарілок, пляшку із спиртом. І знайомив із товаришем своїм, хирлявеньким поручиком, що, виявляється, уже скуштував фронту, лікувався в госпіталі після німецької газової атаки, а тепер його знову кликала війна. І дивувалася Дарина, як схожий він з лиця хворуватого на її сина Тараса, покійного уже. І заплакала Дарина, хоч досі навіть найближчі люди не бачили сліз її: «А нашого Тарасика, Андрійко, уже нема, уже наш Тарасик у Пакулі, на цвинтарі спочиває». — «Не ворушіть, мамо, ножа у серці і собі, і усім нам, — казав Андрій, розливаючи у чарки спирт. — Бо уже нашого Тарасика не повернеш. Судилося йому молодим упасти жертвою московської імперії. Але се — уже останні її жертви, повірте мені. І жодна із жертв не залишиться невідплаченою. Я і на фронт їду не для того, щоб проливати кров за московських казнокрадів, а щоб гуртувати вояків, щирих українців в ім'я святої ідеї визволення неньки України. Шістнадцять мільйонів, половина працездатних мужчин, — на фронтах, мільйони загиблих і мільйони — в полоні. Повна розруха в тилу і поразки за поразками на фронті! Імперський колос — тріщить і вже хитається. Війну ми програємо, це безсумнівно. Наближається революція. Але — згадаєте мене: Московщина, чи вона царська, чи збурена революцією, все одно не випустить з рук своїх зажерливих України з її скарбами. Без України вона стане другорядною державою. Ось де гвіздок забитий! Росія завжди розуміла одну-єдину мову — мову сили! У цьому переконує нас її тисячолітня історія! Заплющувати очі на це — хохляцька наївність. І після військової поразки, після революції, Московщина, передихнувши, зібравшись із силами, нещадно нищитиме сепаратистські рухи, не зупинившись ні перед чим. Тільки сила дасть нам надію на вільне національне життя. А сила — це військо. І ми робитимемо усе, щоб у потрібну, критичну хвилину українське військо повстало перед враженими очима нашого зажерливого сусіди».

І підвівся Андрій Листопад, статурний, повний сили, окрилений вірою своєю безоглядною. Підвівся Андрій, бо годинник у кутку кімнати, ще батька Дарининого годинник, Михайла Журавського, бив дванадцять: «З Новим роком, рідні, з новими, щасливими надіями на майбутнє. Слава Україні!» — підхопив Андріїв товариш несподівано високим фальцетом. «Слава Україні…» — повторила Дарина самими вустами, без голосу, бо серце її кам'яніло од передчуттів лихих. І подумки казала вона до Бога, хоч і в Бога не уміла вірити з такою затятістю, з якою син її вірив в Україну: «Господи, що ти чиниш з дітьми нашими? Нащо робиш жорстокими серця їхні? Як піде сила на силу, стіна на стіну, що буде з народами слов'янськими? І що буде з сином моїм Андрійком у кривавій колотнечі, яку він накликає?»

Андрій їв мало, більше говорив, впевнено, з настирністю в голосі, наче вирубував з гранітної брили образ майбутнього, що його виразно бачив у своїй уяві: «Імперія розвалюється, революція цей процес довершить. Ціна карбованця катастрофічне падає, зростає державний борг Росії, на залізницях — повне безладдя, навіть у столиці — черги за хлібом. Народу осточортіла війна, нестачі, безкінечно довго він такого не терпітиме. Але у нас, на Україні, соціальну революцію ми обернемо на виключно національну! Про інтереси класів подумаємо потім, для нас, українців, це — другорядне. Поки що думатимемо про інтереси народу, який уперше за двісті літ має реальну можливість витворити самостійну українську державу. Московщина, я в цьому не сумніваюся, у війні з німцями програє. Ми мусимо вчасно зробити вибір і стати на бік майбутніх переможців, щоб скористатися з плодів перемоги над Росією…»

Дарина накрила долонею руку свого чоловіка, боялася, що він зараз вибухне, як уже було в суперечці з Богданкою, хоч патріотизм Дмитра Костянтиновича і меншав з кожною поразкою російських військ, з кожною вістю про загнивання в державній верхівці. Проте Дмитро Костянтинович слухав запальну мову сина з мовчазною покірністю, наче спостерігав за вибухом стихійних сил, не підвладних волі людини. «І постане самостійна, соборна, вільна Україна, наче квітка, у колі держав європейських, і знову, після великої історичної перерви, засяє над українськими землями гетьманська булава, — продовжував Андрій схвильованим, піднесеним голосом. — «І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі», як прорік наш батько Тарас!» — «Дай, Боже, дай, Боже! — Данило Кочубей захоплено дивився на свого товариша. — Господи наш, Боженько любий! Дай же ти і мені радості майбутньої дочекатися! Дай, Боже, дожити до такого щастя! Дай побачити гетьманську булаву над вільною Україною! Але якщо треба задля цього життя своє покласти на святий олтар волі, — я готовий, хоч зараз…» І з очей Данила Кочубея по білих щоках потекли сльози, упали на скатертину. І не знала Дарина, що думати, як повестися. Змолоду переймалася вона долею народу свого, тюрми, Сибір, знову тюрма, у дев'ятсот шостому — великою ціною заплатила вона за право на власні переконання. Здавалося, що тільки 6 радіти мусила, що ось — прийшло нове покоління, яке довершить розпочате ними. Але радості — не було. Була — тривога. Невже вона так перемінилася з роками і здатна тепер дивитися навколо лише очима матері?

Дак другого дня йон і поїхав, Андрій Дмитрович, пан молодий, дранні поїхав. Прибігла я із своїх Крутьків десь під обід, а пані Дарина бродить по кімнатах, як потеряна: «Наче наснився синок мій Андрійко, наче наснився. Очі розплющила, а його уже нема, уже він далеко». А яна, пані моя, після Тарасової смерті дуже переживательна до дєток своїх зробилася. Та ще Уляна Несторка, відьма пакульська, нагомоніла їй казна-що. Богданку — і тую, як проводжає за поріг, на сусідню, вважай, вулицю, бо яна тади окремо од батьків своїх проживала, обнімає та виціловує, наче востаннє бачить. Отакою яна зробилася, а була ж ранєй сувора та строга, хоч що там на серці, а з лиця не прочитаєш, і з вуст її не почуєш, ні. Дак провела яна свого Андрійка після ночі тої, новорічної, і живемо ми далєй, од листа до листа, тади усі так жили, чиї дєтки чи мужики на фронтах. Калі ж нема і нема вісточки од пана молодого — Бориса. Пан Андрій, правда, той часто писав, і листи — довжелезні, пані іноді й мені начитувала, усе описував — і як вони в холодних землянках тижнями проживали, і як воювали з німцем самими штиками, бо патронів та снарядів їм не підвозили, страшко було слухать.

Дак нема і нема вісточки од пана Бориса. Бачу, уже моя: господиня місця собі не знаходить, газети, де там про баї та загиблих начальників, — до дірок видивляється. Видивляється яна тії газети, аж тут являється в наш дім хвіцерик, молодесенький такий, а уже — без руки одної. Являється той хвіцерик, а йон тольки-тольки з госпіталю київського і розказує, що Борис Листопад, син пані Дарини, у київському госпіталі перебуває, поранений сильно, і доктор, який його лікує, просить когось із батьків приїхать. А сам Борис Листопад, мовляв, не хоче додому сповіщать, щоб не рвати матері серця. А хвіцерик той, молодесенький, без руки, син поміщика із Листвена, через Мрин додому вертався, ним і передав доктор. Дак пані Дарину наче вітром на вокзал понесло. І не було моєї господині удома щось болєй місяця. Се уже Паска минула, а на поминальну неділю я в Крутьки свої потеліпала, на гробках побуть. Вертаюся другодні, а вже господиня моя з сином Борисом домують. Дак сама чула, пан Борис батькові признавався: «Если бы не мать, не было бы уже меня на свете, не хотел я жить. Наверное, это и лучше было бы для меня. Такие люди, как я, не годятся на роль молчаливых свидетелей смутного времени». Отак-бо йон казав, пан Борис, я не усе й пойняла, але чуть — чула. Не казав йон, а хрипів. Бо ж був йон у госпіталі докторами тамтешніми увесь із шматків, вважай, заново зшитий, так його на війні покалічило, а в горло йому — срібну трубку вшили, і з тою трубкою у горлі йон жив до останнього денька свого, се я уже познєй узнала, од батька його, Дмитра Костянтиновича.

Бо сам пан Борис, докуль і жив, слова людського до мене не промовив, хіба що — «подайте», «принесите», «заберите»… Впритул йон мене не бачив, прислугу свою, крізь мене дивився. Та хіба тольки мене? Усі ми, прості людяки, сміття під ногами для нього були. Що барин був, то барин. І я його сильно боялася. Як трохи оклигав і став з дому виходити, усе щоб йому було вичищено і випрасувано, а чоботи щоб блищали, наче дзеркало. А тади яно уже такеє почалося, що й солдати нікого і нічого не боялися, стоїть, було, на хіднику, наче опудало, уся одіж на ньому мішком висить. А хвіцери — ті, п'яненькі, з веселими баришнями в колясках по місту роз'їжджали. А наш Борис Дмитрович, дарма що весь поранений і срібна трубка в горлі, а як іде по городу — наче печатки чобітьми блискучими ставить, і все на ньому — як новеньке, і шинеля на всі гудзики защібнута. Генерали йому честь оддавали, сама сеє бачила. Як виходить, було, з дому, і я слідком — по харчі або до крамниці. А як став йон, уже познєй, із молодняком у гарнізоні займаться, бігала і я до казарм, через паркан видивлялася. Молода я ще була, дурна. Дак вони його боялися як вогню. Тихо командував, бо срібна трубка йому в горлі зашита, а солдатики — вони й порух брови його розуміли, рушницями дерев'яними такеє виробляли, наче циркачі на базарі. Дак се уже познєй. А серед літа йому погано зробилося, кров із горла хлебестала, і весь йон корчився, як од хвороби чорної. Наплакалася я тади в чулані своєму. А сталося це, як Богдана Дмитрівна прийшла матір з днем народження привітать, і зчепилися вони, наче не брат і сестра, одною матір'ю й батьком одним народжені, а — вороги люті…

Як прийшла Богданка, просила Дарина дочку, щоб не починала розмов про політику: Борис не видужав гаразд, нервовий дуже, та й переживає з невдач на фронті. І минув обід спокійно, як у кращі часи для сім'ї Листопадів. Знала Дарина, що щасливою вона уже ніколи не почуватиметься — після смерті Тараса, після тяжкого поранення старшого сина. А все ж двоє дітей було коло неї, і Андрій не забув про материні іменини, прислав вітальну телеграму. Служив він тепер при штабі, за перекладача — вільно розмовляв німецькою. І раділа Дарина хвилині супокою, і розслабилася вона душею. По обіді вийшли на терасу, опустилися в розлогі плетені крісла. На столику у вазі червоніли яблука з їхнього саду, і червоніли яблука на гіллі дерев, що тяглися на терасу. Богданка зійшла у сад, до гойдалки. Тихо було в саду, і на всій їхній вулиці, навіть гайвороння у Мар'їному гаю, приспане літньою дниною, затихло. Не вірилося, що десь, не так уже й далеко, іде війна, гинуть люди, палають міста і села. Богданка гойдалася. Дарина заплющила очі, щоб запам'ятати надовго, назавжди цей тихий полуденний сад, і свою, дорослу уже, дочку на дитячій гойдалці. А в пам'яті оживало: Богданка, у світлому платтячку, уся в сонці, захлинається сміхом, а розгойдує її Тарас. Тараса — нема, і Богданка — інша. Сьогодні вона не сміялася. Давно уже не бачила Дарина свою дочку веселою, безтурботною. Печальний, аж надто дорослий для її віку погляд — у себе. Для неї вже ніколи не буде повернення в щасливе дитинство, у такі часи лише матері снять дитинством своїх дітей. Челядка винесла на терасу паруючий самовар, тарелю із святковим пирогом. «До чаю, дітки, до чаю, сьогодні я сама пекла пиріг, із яблуками, колись ви такі пироги любили», — неголосно, щоб не злякати тиші і спокою, проказала Дарина. Дмитро Костянтинович випив за обідом чарку наливки, вибачився, пішов до спальні перепочить. Хоч і ненабагато старший він був роками од Дарини, але вік людини — вік душі її, а не тіла.

Богдана ніби зі сну прокинулася, заспішила: «Мушу бігти в госпіталь. Працюємо без вихідних і — не справляємось. Щодня — десятки нових тяжкопоранених. Не те що палати, коридори забиті». — «Треба ж колись і про себе подумать, відпочити, забутися», — аж надто по-материнському зауважила Дарина, наливаючи у чашки чай. Чай був з м'ятою, по-літньому солодко пахнув. І пахнув мед, у стільниках, — Дмитро Костянтинович, вийшовши на пенсію, завів вулики. «Забутися? — перепитала Богдана. — Такого уже не забудеш ніколи, воно завжди з тобою. Коли на твоїх руках помирають люди, шлючи тобі свій останній погляд, їхній біль, їхній страх смерті, їхня зневіра каменем лягають у твою душу. І люди ж — молоді. А мусять помирати не поживши, не побачивши світу, помирати у муках страшних, зрешечені кулями, порубані, отруєні газами. За віщо?!» — «Вони, сестро, знають, за віщо помирають! — з викликом прохрипів Борис. — Вони помирають за велику Росію!» — «Війна є війна, діти мої, не уперше люди воюють і не востаннє, — заспішила Дарина, намагаючись погасити іскру, яка загрожувала великою пожежею. — А на війні смерть і каліцтво — звичайні речі, на жаль». Але Богдана уже не чула материних слів. Вона чула і пам'ятала лише слова Бориса. Господи, та в кого ж вони такі пристрасні і настирливі вродилися! Розуміючи гострі проблеми свого часу, вона, Дарина, навіть замолоду мислила і діяла помірковано, розсудливо. Безоглядність у слові, житті та почуттях сестри Марії завжди були чужі їй. Це не її діти, це — Маріїні діти. А може, тут діє один із законів життя: наступна хвиля завжди вища і стрімкіша за попередню, аж до дев'ятого суспільного валу, а потім — усе спочатку?

І казала Богдана впевнено та запально: «Яка — велика Росія, Борисе? Велика Росія — це міф, марево. Немає великої Росії, є велика за масштабами колоніальна імперія, яка ось-ось розвалиться, бо — обжерлася, ковтаючи усе нові й нові народи, території! Імперія, правлячий клас якої давно наскрізь прогнив і не здатен розумно, по-сучасному управляти. І мільйони загиблих у цій, нікому, окрім камарильї з вищих чиновників та буржуїв, не потрібній війні — це марні жертви. Вони кістьми встеляють шлях колосу, що робить останні кроки. Навіть імен загиблих ніхто не згадає вдячно, бо вітер революції не сьогодні-завтра розвіє примару, в ім'я якої вони гинуть. Ця імперіалістична бійка — за день учорашній. А битви справжні, за день завтрашній — вони ще попереду. У тих битвах будуть справжні народні герої, вічним пам'ятником яким стане всесвітня пролетарська соціалістична республіка! І чим швидше ти, брате мій, це зрозумієш, тим більше надії, що залишишся в новому житті, а не зникнеш безслідно, з усіма своїми Георгіями і аксельбантами, під руїнами приреченої історією імперії. Знаю, що для тебе мої слова — болючі. Але кажу, бо люблю тебе, як брата, і шаную як мужню людину, хай і засліплену віджилими богами, людину, яка не вклонялася на фронті кулям!..» — «Короїди! Короїди на могутньому і святому дереві, ось ви хто, з усіма вашими соціалізмами, демократіями і сепаратизмами! — здавлено хрипів Борис, хапаючись рукою за прострелене на фронті горло. — Велика Росія — вона була і буде, а ви, зрадники, тилові пацюки, ладні продати найдорожче — батьківщину, в ім'я вичитаної з німецьких книг «землі і волі», ви зникнете безслідно і безславно! Армія, розгромивши тевтонів, за першим знаком самодержця поверне штики у ваш бік і пройде з краю в край великої, тисячолітньої держави, од Білого моря до Чорного, од Атлантики до Тихого океану, і викорчує всю революційну, прожидівську нечисть!» — «Облиш ілюзії, Борисе, — іронічно посміхнулася Богдана. — Армія — це не лише ваша, випещена царями, гвардія, куди підбирають по росту, статурі й маєтності. Нинішня армія — це народ. А народ не хоче жити, як жив досі, він хоче перемін. Народ не дозволить, щоб по ньому знову топталися дворянські виродки і смоктали його кров біляпрестольні лизоблюди! Подумай, брате, кого ти захищаєш?! Бездарних чиновників, казнокрадів?! Розпутний імператорський двір?! Купців, які збагатилися, поставляючи для армії гниле сукно?! Поміщиків, які живуть за рахунок обезземеленого селянства?! Вісім мільйонів загиблих, поранених, полонених у цій війні — це остаточний вирок урядові, цареві і усьому правлячому класові. Перебори себе, осмисли це і почни життя своє спочатку…»

«Діти мої, діточки: опам'ятайтеся! — зойкнула Дарина. — Чи для того ми тут зібралися, щоб сваритися одне з одним за політику?! Та будь вона проклята! Світ божеволіє нині через політику, невже й ми будемо?» Але й Борис уже не чув матері. «Не роби мене, сестро, бездумним ідіотом! — вигукнув він. — Справжню ціну сучасному урядові я знаю і без тебе і ціну йому складав не з підпільних брошурок та прокламацій, видрукуваних на німецькі гроші, ні! Я складав йому ціну на полях Галіції, в обідраній, голодній, обеззброєній інтендантами армії! Але є дещо більше од уряду і розжирілих на горі народному торгашів. Є російська світова держава! Є царський престол, благословенний Богом і тисячолітньою народною традицією. Є мужній російський народ, із синами якого я ходив на німецькі штики і кулі. Якщо для збереження цих істинно святих цінностей доведеться поставити до стінки сто тисяч революційно-жидівської наволочі, я зроблю це сам, ось цими руками!» — Борис звів кулаки, щосили грюкнув ними об край столу. Дві голубі чашки підстрибнули, упали на підлогу і розсипалися по мостинах скалками тонкої китайської порцеляни. «Тоді стріляй у мене найпершу! — підхопилася з-за столу Богдана. — Бо я — одна з тих, хто готує майбутню революційну бурю. І я — не боюся смерті, я ладна хоч зараз покласти життя своє на олтар…» Шаленіючими од ненависті очима дивився на сестру Борис Листопад, правиця його повзла до пояса, звично шукаючи кобуру, хоч до святкового столу вийшов він у цивільному: «Револьвер! Де мій револьвер?! Таких, як вона, зрадників, я власноруч розстрілював на фронті!..» Довге, худе тіло його затіпалося, забилось, наче в пропасниці, сповзло із плетеного крісла. Дарина кинулася до сина, встигла підхопити, щоб не ударився головою, гукаючи до челядки, що з'явилася в дверях на Борисів крик: «Води, швидше! І — ліки, на столику, у його кімнаті!» На вустах Бориса пінилася кров. «Мамо, дозвольте, я все ж сестра милосердя, — Богдана нахилилася до брата, — у госпіталі усього доводиться…» — «Іди, дочко, іди, — важко зітхнула Дарина. — Тут — душа потрібна, любляча й розуміюча, а не медичні знання. Бог покарав мене незгодою між дітьми моїми. Бог карає усіх нас — політичним безумством…» І мовчки пішла Богдана з дому батьківського, і пішла вона надовго. А як переступила поріг його, через багато місяців, Борис уже в труні лежав, розтерзаний натовпом.

Дак не могла Богданка переступити поріг батьківського дому, якби й хотіла дуже. Бо скоро попало воно, бідне, до казенного дому, до тюрми. Се було уже під осінь, після Другої Пречисти. Се уже Борис Дмитрович мало навідувався додому, а болєй у казармі проживав. Хоч міг він, по ранах своїх, списаним бути з армії, а повернувся добровільно новобранців муштрувать. А стригли вже тади до війська усіх, хто ще руками-ногами ворушив, і старих, і малих. І пан Борис коло них убивався, навчаючи, як з німцем воювать. І казала йому Дарина Михайлівна, коли з'являвся додому помитися та переодягтись у чисте: «Сину мій, нащо гробиш себе із тими дядьками, коли ти законно маєш право на пенсію та відпочинок?» Одказував матері пан Борис, сама сеє чула і в пам'яті зосталося: «Поки товариші мої на фронті кров проливають, закон для мене один: служити державі своїй, як можу, як сили дозволяють». І ганяв йон дядьків тих та молодиків, у старі шинельки переодягнених, з дерев яними гвинтівками у руках, по плацу біля казарм, а коли і в Мар'їний гай приводив, з піснями стройовими, бо там, над Невклею, вони окопи копали і в атаки бігали. І боялися свого начальника солдатики, і не любили дуже, бо вельми строгий був до них пан Борис. А через що я про те відаю, бо як довго не з'являвся молодий пан удома, пані Дарина посилала мене в казарми з ліками та настоями трав для нього, і я там з людяками зазнайомилася. А були серед новобранців і люди з Крутьків та Пакуля, тії тим болєй не ховалися переді мною з обидами своїми. А се вже не теє время, коли солдат ладен був чобіт хвіцерський лизать, щоб догодити начальнику, уже й серед простих людяк порча душевна пішла.

Якось у неділю послала мене господиня у військові казарми зі Сидором для пана Бориса, бо не прийшов йон додому. А сама Дарина Михайлівна на серце заслабла після сварки дітей своїх за столом, святковим. Не прийшов же йон додому в неділю, бо за старшого лишився в команді своїй. Ну ось, притьопала я до казарми, а тамочки — ворота залізні, ковані, і базарчик біля тих воріт, насіння, пиріжки, коклети, яблука — перекупщиці щонеділі приходили видурити якого шеляга з дірявих солдатських кишень. Юрмляться солдатики коло тих перекупщиць з лантухами їхніми, облизуються, живі ж таки людяки, та й з дому недавно, кортить душу потішити смачненьким після каші казенної. Юрмляться солдатики коло перекупщиць, а в стороні — чималий гурт солдатський зібрався, і рядів базарних наче ж там нема, а стоять. Підійшла я ближчей, що ж бо воно там такеє — може, який цирк? — бо я з дєтства була до всього цікава. Аж чую я з-за спин солдатських голос женський, знайомий. Дак я за штахетину ухопилася, повисла на огорожі, молода ще була, чіпка, як мавпа, яких на базарах показують. Тепер я уже все бачу і чую. І бачу я, що в колі солдатськім Богдана наша стоїть, а біля неї — жидівочка, яка з нею було до нас забігала, коли б не Хава її звали, може й не Хава, давно сеє було, призабулося. Дак тая Хава, чи як її, болем мовчала, а Богдана— усе гомонить і гомонить до солдатів. І слухали її солдатики, роти пороззявлявши, хоч багато хто з них у батьки їй годився. І наче ж нічого такого яна не казала, щоб за сеє— в тюрму її, усі і без неї теє знали, що вона казала. А казала вона, що ціни ростуть набагато швидше, ніж заробітна платня, що в містах бідніші люди голодують, і бідують солдатки по селах, що робітники позбавлені права вільно переходити з заводу на завод. Накинули, мовляв, ярмо їм на шию, наче за кріпацтва. Начальство ж дивиться на простих людей, як на безправну череду, яку й жене в окопи на убій, хоч війна давно програна і народу вона не потрібна. А ще казала Богдана, що робітники у великих містах не миряться із своїм рабським становищем, страйкують, а новобранці в Петрограді…

Тут я вже не слухала, бо побачила, як вийшов з воріт залізних Борис Дмитрович, а з ним — двоє прапорщиків, при зброї. І зупинився наш пан молодий за спинами солдатів, і слухав, що Богдана, сестра його, говорить. І був йон — суворий з лиця, і шинеля на ньому — як залізна, на усі гудзики защебнута, переперезана ременяками. І тут йон командує прапорщикам: «Арештувать цих німецьких шпійонок! На гарнізонну гаупвахту обох!» Солдатики було заремствували несміла, а йон як зикне голосом своїм хриплим, бо в горло йому, кулею пробите, срібна трубка вшита була: «Молчать!..» Тут вони й притихли, розступилися. І вже прапорщики ведуть обох, Богданку нашу і тую жиді-вочку, Хаву чи Хиву, повз мене, і йон, Борис Дмитрович, слідом цибає, а права рука його — на кобурі. Тут я й озиваюся, хоч на огорожі вишу: «Пане Борисе Дмитровичу, що ж бо ви робите, се ж — сестра ваша рідная…» Дак йон як глипне на мене очима страшкими, білими: «Марш звідси, дура репана! Я не маю сестер серед ворогів держави!» Дак я уся й отерпла од крику того і очей його страшких. Отерпла я уся і з огорожі гепнулася, наче падалка червива з яблуні, і сидір мій на землю упав, і пляшка з настоєм трав'яним для нашого пана Бориса, а йому лікар прописав од ран його, розбилася. Бреду я до панів своїх, на вуличку, що біля Мар'їного гаю, плачу. Припленталася до будинку Листопадів, а в дім боюся зайти, розказать. Аж виходить з двору пан старий, Дмитро Костянтинович. Нема мені куди діваться, я усе йому й розказала, і про пляшку розбиту з трав'яним настоєм, і про Богданку, що її пан Борис на тую гаупвахту повів. Дак пан старий аж на лиці змінився: «Не спіши Дарині Михайлівні розказувать, їй і так із серцем погано, а йди у гай, погуляй там, я ж поїду в казарми, може, умовлю того патріота скаженого сестру відпустити, бо пахне їй тюрмою, війна ж іде…» А тут саме візник трапився, од причалу вертавсь упорожні. Дак Дмитро Костянтинович швидше в прольотку, на шинах надувних, — і ристю. Але запізнився йон, бо уже молодий пан поліцію викликав, і вже їх забрали, Богданку нашу і жидівочку тую, подружку її. Дак якось що довго слідство велося, їх тади багатьох, більшовиків мринських, забрали, а судили уже серед зими, після Різдва. А вже як там воно на суді було, я не знаю, знаю тольки, що Богдану! нашій шість годиків тюрми присудили. Бо я уже в них після Різдва не служила, повернулася в Крутьки свої. Посватався до мене чоловік один, крутькізський, хоч і старший годами, і без ноги з війни вернувся, з миколаївської, а я — віддалася, не було тади з кого вибирать, не було як перебирати, лежали женихи наші в могилах, на полях воєнних. Віддалася я і не жаліла ніколи, що так моя жисть повернулася, бо поганого од нього не бачила, хоч і каліка, і випити з горя свого, калічного, полюбляв. А як вип'є, б'є мене, котів навколо хати ганяє. Попоховалася я од нього по бур'янах та коноплях. Коли ж протверезіє, плаче, було: «Се я тебе б'ю, бо люблю кріп-ко». Дак і я, було, познєй уже, як обридне з кулаками своїми п'яними, так штурхону, що за три метри од мене культяпкою своєю дерев'яною котиться. А так — душа в душу поживали. Пана ж Бориса я тольки один разочок потім і бачила, уже як хоронили його. Везли його в труні через село наше Крутьки, і я слідом у Пакуль потеліпала, подивитися. Дак луччей би й не ходила, луччей би й труни не відкривали: побитий йон увесь такий був, що глянуть на нього страшко. Снився йон мені, довго снився. Але не таким снився, як у труні його побачила, а як на картинці, тади картинки такі у церквах продавалися: козак чубатий, на коні гарячому, чотирьох німців на списа нанизав. Дак таким йон і снився, як на тій картинці, тольки лице в того козака — лице пана Бориса, повне таке, красивенне лице…

Була осінь золота, любима пора року Богдани, як двері тюрми зачинилися за нею. Минула осінь, і зима спливла, а вона тільки й знала та бачила, що сірі стіни тюремні. Доки слідство велося, час швидше рухався, од допиту до допиту. А як слідство скінчилося і суд відбувся — зупинився час. І зупинився час аж на шість літ, на найкращі літа її молоді. Вийде вона з тюрми наприкінці двадцять другого року — підстаркуватою дівою. І мурований зашморг стін тюремних душив її. І — жить не хотілося, бо — хотілося жить, бачити осінь золоту, бачити зиму білу, весни ждати. І снилося ночами Богдані, що — вільна вона, біжить стежиною через Мар'їн гай до піщаного мілководдя Невклі, біжить вона через Мар'їн гай, яскраво зелений, такий лише у сні буває, і вже тепла річкова вода лоскоче її босі ноги. А прокидалася — в холодній, кам'яній труні одиночної камери, під свисток наглядача в коридорі. Той свисток та ще скрегіт кватирки в дверях починав кожний день її в тюрмі. І хотілося назавжди лишитися у сні.

І як почула вона одного дня, на початку березня, тупотіння ніг у коридорі, брязкіт ключів, гуркіт дверей, подумала: «Ось, починається моя мандрівка далека. Хоч якась, та переміна». А мали везти їх, політичних, в одну з центральних каторжних в'язниць, десь у північних губерніях. Тут відчинилися двері її камери, і мовив наглядач голосом здушеним: «Звольте іти в контору». — «Відправляють нас?» — запитала, без надії почути відповідь, бо усе, що діється в тюрмі, у таємниці великій од в'язнів тримає сторожа. «На свободу вас, політичних, відпускають. Товариші ваші прийшли — по вас…» І певна була Богдана, що це їй сниться, і хотілося, щоб довше сон щасливий тривав, щоб не обірвав його свисток наглядача. Але не свистів наглядач, а казав далі, і принижено звучав голос його: «Цар наш — уже не цар нам, уже він зрікся престолу. Усе перевернулося, усе тепер — навпаки. Будемо з вами, бариня, місцями мінятися, так жисть складається. То ви ж замовте за мене словечко, я до вас — завжди по-доброму. Дітей у мене півдюжини, мусив служить. І вам служитиму. Бо чия б власть не була, а тюрма ніколи не пустуватиме. Бо тюрма — це строгість, а власть доти власть, доки з людьми вона по-строгому…» А як прийшли вони в контору, там уже збуджені політичні гуртилися. І кинулася назустріч Богдані Хава, після суду не бачилися вони: «У Пітері — революція! Вільні ми, вільні! Біля воріт тюрми робітники мринські чекають на нас!»

І обійнялися вони, і дозволили собі заплакати нишком з радощів невимовних: усе, що з ними діється, не сон. І поспішили вони до воріт тюремних, а ворота — навстіж. А за ворітьми — люду тисячі, а над людьми — прапори червоні мають. Начальник тюрми, уже без шаблі і без погон, виструнювався коло воріт, тремтячою рукою брав під козирок політичним. І кинулася до Богдани з натовпу матір її, обнімала і плакала з радості: «Скільки я по тюрмах страждала, а не думала, що доживу до такого дня». І рушила колона до центру, і мати з дочкою — попереду, узявшись за руки, ніби боялися, що їх знову розлучать. І таки розлучили, уже на міському майдані: Богдану запросили на трибуну. І піднялася вона на трибуну, наспіх збиту з дощок розібраного паркану, і піднялася вона на трибуну — в тюремному халаті і в береті тюремному, і покотилося по майдану, заповненому людьми, вдячне, вітальне «ура!». Невже це вітають її, учорашню гімназистку, уранці ще — політичну каторжанку? А де ж були ці люди, коли жандарми виганяли її з гімназії, коли судді прирікали її на довгі роки в'язниці? Чому мовчали вони тоді? Не хотіла думати про таке цього щасливого дня, а — думалося.

По той бік майдану двоє відчайдух, забравшись на дах губернського управління, збивали з фасаду дерев'яного орла. Од червоних прапорів і транспарантів, од червоних бантів на грудях стелилася над майданом пурпурова мла. Але вже минало святкове охмеління, тверезішав розум Богдани, і в натовпі мітингуючих починала розрізняти вона — людей. Робітники, солдати гуртилися на краю майдану, а тут, навколо трибуни, тісними рядами стояли чиновники в охайних формених пальтах, вишукані панянки і дами в хутрах, молодцюваті офіцери — патріоти тилу, вгодовані священики в широких рясах. І все те було щедро розбавлене сонним мринським обивательством, учаділим од несподіваних перемін у державі. Невже це задля них, ситих, і учора ще — таких задоволених владою, жертвувала вона молодістю своєю, та й життям? А над майданом лунали заклики оборонців довести війну до переможного завершення, і натовп навколо трибуни зустрічав їхні слова патріотичним «ура!». «Спокій і мир у суспільстві є гарантією свободи завтра!» — переконував з трибуни директор гімназії, який позбавив її права навчатися після першого ж сигналу охоронців престолу. І навіть поліцмейстер розчулено каявся в своїх недавніх гріхах і присягався перед народом надалі любити і захищати свободу. Протестувала душа Богдани, і кожен крик з трибуни новітніх демагогів здавався їй ще одним гвіздком, забитим у труну вимріяної нею революції. І кинула вона у натовп, коли запросили до слова: «Багатьом на цьому майдані хотілося б, щоб революція і завершилась отакою святковою демонстрацією! Але справжня революція — вона ще й не починалася. Я не вірю у єднання, хай і під червоним революційним стягом, учорашнього раба і учорашнього рабовласника! Я не вірю в революційність тих, хто хоче знову загнати солдата в окопи, на муку і смерть, а робітничі сім'ї залишити у звичних для них підвалах! Учора над нами знущалися, нас принижували, нас визискували, а сьогодні ті ж люди запевняють нас, що ми — вільні громадяни… Ми станемо вільними лише тоді, коли країною керуватиме робітничий уряд. Геть війну, затіяну капіталістами, щоб знищити найкращу частину людства — робітництво! Хай живе світова соціалістична революція!»

Голосний, збуджений гомін покотився берегами майдану, а натовп довкола трибуни тривожно мовчав. І запитала в Богдани матір, коли мітинг завершився: «Донечко, невже це ще не все і серцю моєму за усіх вас, дітей моїх, боліти не переболіти?» Відповідала їй Богдана так: «Мамо, це тільки початок. А тобі треба навчитися бачити в нас дорослих людей, а не лише дітей своїх». — «Коли доживеш моїх років і дасть тобі Бог діток — тоді тільки зрозумієш тривогу мою», — зітхнула тяжко Дарина. «Боюся, що не доживу я твоїх років, — дуже серйозно мовила Богдана. — Я — з тих, які згоряють у вогні, бо не бояться обпалити крила. І усі ми у тебе такі, хоч у кожного — власні переконання, власна стежка в цій заметілі. Такими ти нас народила, такими виховала». І не пішла вона додому, хоч як умовляла мати. І Бориса, брата свого, не хотіла зустріти, і не до бесід домашніх було. А пішла вона з товаришами своїми, і до пізньої ночі засідали вони у клубі, на вовняній фабриці, створюючи озброєні робітничі дружини. І там же, в кімнатці біля сцени, заснули вони. І снилася Богдані камера її тюремна, вікно заґратоване, столик залізний і кватирка в оббитих залізом дверях, крізь яку до камери заглядав наглядач, і не було куди сховатися од його очей колючих. І вдячна була Хаві, що розбудила її, прогнавши сон моторошний. І сказала Хава: «Самосуди у місті. Страшно це, хоч і розумієш розумом, що без крові революцій не буває, бо «дело прочно, когда под ним струится кровь», ще з дитинства у пам'яті. Данила Галая, полковника, на майдані повісили. І в твоїй сім'ї — горе нове, Богданко. Брата твого Бориса юрма в казармах розтерзала. Стріляв він, кажуть, у людей…»

Наприкінці зими прихворів Борис, рани фронтові боліли. І лежав він удома, і мати за ним ходила. І вість про революцію в столиці — у ліжку його застала. І була та вість для нього болючіша, аніж рани фронтові. Бо рушилося усе, чим жив досі, у що вірив. Кінець світу наступав, його світу. І одвертався Борис до стіни, не читав газет, не хотів чути, що твориться у місті. Як ішли батько з матір'ю до тюрми, бо — звільнятимуть політичних, просили його не виходити у місто, небезпечно сьогодні офіцерові з'являтися на люди. І обіцяв він домувати. Але, як стихло в домі, підвівся він з ліжка, одягатися став. І вбрався Борис Листопад у форму свою парадну, з погонами золотими. І одяг він на голову папаху з офіцерською золотою кокардою. І підвісив він до пояса шашку, ефес якої стримів, як і належиться, з лівої кишені шинелі, а з правого боку повісив він кобуру з револьвером. І йшов він вулицею попід Мар'їним гаєм до казарм військових звичним, чітким кроком. Люди з дворів подивовано і настрашено зиркали у його бік. А ближче до центру міста стрічні попереджали Листопада: «Не ідіть туди, там офіцерів роззброюють. У одного шашку одняли і — шашкою, шашкою… Ховайтеся скоріше, якщо життя вам дороге!» Але ступав Борис твердо і строго, нікого перед себе не бачачи і нікого не слухаючи, і розступалися перед ним. І розступалися перед ним, а сентиментальна гімназистка кинулася до нього з пишним, червоним бантом у тендітній ручці своїй: «Товаришу офіцере! Ви сьогодні — з нами, правда ж?» І потяглася до Бориса, щоб приколоти червоний бант до відлоги шинелі. Але відсторонив її Борис Листопад од себе владним порухом: «Даруйте, панянко. Мої товариші — на фронті, а я — поспішаю на службу!» І налякалася дівчина хриплого, металевого голосу його і обличчя закам'янілого, кинулася до зграйки подруг своїх. А він крокував далі, повз майдан, що наповнювався людьми з червоними прапорами і транспарантами, як наповнюється фужер хмільним червоним вином, повз поліційне управління, уже розгромлене бунтуючим натовпом — з вибитими шибками і знятими з одвірків дверима, повз військовий госпіталь, до чавунної огорожі якого тулилися видужуючі солдати. Солдати зиркали на припарадженого офіцера ліниво і зверхньо, спльовуючи насіневе лушпиння на хідник, під ноги йому. Ніхто з них не виструнчився, як годилося, не віддав честі. А коли Борис проминув госпіталь, услід йому відлунив нахабний свист. Рука Листопада потяглася до портупеї, але зусиллям волі він стримав себе.

І наблизився він до казарм, огороджених глухим парканом. На майданчику, коло залізних воріт мітингувала юрма. І пройшов Борис повз юрму людську, наче то не люди були, а стовпи дерев'яні, а вони його не завважили, бо чули й бачили тільки оратора. Хвіртку одчинив караульний солдат, молодцювате блиснув штиком: «Зравія жєлаю, господін капітан!» Наче нічого в світі не перемінилося, наче все було як учора, завжди. У кімнаті для чергових назустріч йому підвівся фельдфебель: «Здравія…» — «Де пани офіцери?!» — владно обірвав його Листопад. «Пани офіцери ще учора зволили залишити казарми, відсиджуються по квартирах… — неприхований глум звучав у голосі фельдфебеля. — Не треба було і вам, пане капітане, з'являтися сьогодні. До біди — недалеко, ой недалеко…» — «Мовчать! — прохрипів Листопад. — Горніста! Тривогу!» Солдати тинялися по двору, як отара без пастуха. І здивувалися вони несподіваній з'яві капітана. А як заграла труба, звично вишикувалися на плацу. І пішов Листопад вздовж шеренги важкою ходою своєю, і поверталися голови солдат за ним, як соняхи за сонцем. І подумалося Борису, що не усе ще втрачено. Відлуння землетрусу, які докотилися із столиці, гойднули підмурівок, але дім, що зводився століттями, вистояв. І з останніх сил хрипів Борис Листопад до солдатського строю: «Цар — зрікся престолу, але не зреклася себе і не зречеться ніколи Велика Росія, якій ми присягалися служити до останньої краплі крові. Доля Великої Держави, од Варшави до Сахаліну, од Білого моря до Чорного, сьогодні — у ваших, солдатських, руках! І якщо судилося нам померти в бою з бунтуючим вуличним натовпом…» Але помирати, навіть — за Велику Росію, уже не хотів ніхто. Розчахнулися ворота гарнізону, і люди з червоними прапорами, з червоними бантами на грудях, наче вода, що прорвала загату, вихлюпнули на плац. Хрипів командир — капітан Листопад, але ніхто з солдат, учора ще таких покірних, не хотів чути його. Тоді розщебнув Борис портупею, дістав револьвер і сам-один рушив назустріч юрмі. І було його лице кам'яне, і хода його кам'яна була. І звів він руку з револьвером перед себе і стрелив над головами людей, вимагаючи отямитися і очистити двір гарнізону, інакше стрілятиме прицільним вогнем. Але ніхто не чув його хрипу, а тільки постріл чули усі. І хлинув натовп до капітана, і накрив його, і далі помчав, наче табун диких коней, яким ніхто не кермує, а кермує ним надмір сил стихійних. І ніхто з солдат не кинувся захистити капітана од юрми людської. Браталися солдати з натовпом, лаштували на ґанку казарми трибуну для революційного мітингу. А капітан Листопад, мертвий уже, лежав посеред плацу, розкинувши руки, наче землю, яку присягався захищати од ворогів зовнішніх і внутрішніх, востаннє обіймав.

І вийшов з кімнати для чергових фельдфебель, узяв тіло капітана попід руки і відтяг у садик за канцелярією гарнізонною, там раніше офіцери по обіді прогулювалися, і лави для офіцерів там стояли. І поклав він тіло капітана на лаву, руки на грудях йому склав, а лице, потовчене чобітьми, в синцях та кривавицях, кашкетом накрив. І примовляв фельдфебель над тілом капітана: «Ой пане, чи я тебе не застерігав, бачачи, до чого воно серед люду нашого дурного ідеться? Хіба зупиниш собою ріку, коли гребля прорвана? Але ти, пане, єдиний з гарнізону, хто загинув як офіцер, захищаючи те, чому присягав, яке вже воно не є. Інші, товариші твої, завтра червоні банти начеплять і новим богам молитимуться, поки ті боги земні не розітруть їх у порох на своїй дорозі. Бо ніщо у нашій державі по-доброму не робиться, а все робиться тільки по-поганому, мабуть, ми — прокляті Господом нашим навіки…» І розшукав фельдфебель у канцелярії книгу з адресами офіцерів. І наказав він караульному солдату запрягти коня на гарнізонній стайні. І застелили вони воза брезентом, і тіло капітана в брезент загорнули, щоб не дратував очей юрми на вулицях блиск погон його золотих. І повезли вони тіло капітанове через місто, що купалося в хмільній піні першого революційного дня, хоч уже й вечоріло, і мла, ще холодна, зимова, опускалася на вулиці та майдани. А як зупинилася підвода біля дому Листопадів і дзвінок двірний теленькнув, виглянула Дари-на у вікно. Виглянула Дарина у вікно і побачила внизу, крізь млу вечорову, військову підводу і тіло, загорнуте в брезент. І підказало серце її материнське, що на підводі — син її Борис, мертвий уже, і упала вона, де стояла, і надовго світ зчорнів для неї, і ноги її однялися од горя нового, материнського…

Дак так яно ж і було. Привезли тіло Бориса Листопада у Пакуль, щоб хоронити, але не було матері його, пані Дарини, а були тальки батько загиблого та сестра Богдана. Дак Богдана — тая скоро й поїхала. А старий пан ночував у помісті, се ще Журавські у домі своїм проживали. Ночував йон у родичів своїх, а уранні, коли до Мрина їхав, зупинив візника коло двору Семирозумів. І довго йон з Уляною Несторкою гомонів. А Уляна погодєй і розказала мені, що в пані Дарини од пережиттів великих, не дай, Боже, нікому такого, ноги однялися, у больниці яна. І ще розказувала Уляна Несторка: «Передала я для пані Дарини травиці, од хворості її, а сама не поїхала до города, як пан просив. Поп'є навару з травиці тої, і хворість її минеться, а горе материнське — уже не минеться яно ніколи, І туточки я нічим не поможу. А питатиме ж мене Дарина, якщо перед нею з'явлюся, чи сеє горе її останнє, бо ж відає яна про знаттє моє. А що я їй одвічу, калі брехать за жисть свою не навчилася, а знати знаю, що горечко її материнське тольки починається…»

Дак і не збрехала ж Уляна Несторка, не збрехала. Хоронили Бориса Листопада якось що напровесні, ще добре підморожувало, ще сніги у вулицях лежали. Бо я могилу помагав копать, і вогнище ми палили, щоб земля одтанула. А десь серед літа і останнього сина свого, Андрія, пані Дарина хоронити привезла. Клала вона їх, синків своїх, на цвинтарі коло церкви, рядочком, у землю сиру, наче жолуді. Тольки ж нічого з тих жолудів не виростало, то все бабські забобони — про душу і світ потойбічний, ото тольки й нашого, докуль земельку топчемо, а далєй — черва та сморід, сморід та черва, і болєй нічого. А Дарину Михайлівну, Матір'ю дітей людяцьких познєй прозвану, я пам'ятаю, як везла вона сина свого Андрія у Пакуль, у труні дерев'яній. Я тади ще парубійком був. І наловив я риби, і ніс дядькові своєму на хутір Козачий, бо у хуторі — храм на Петра та Павла, і йон просив. І як ніс я рибу, зустрів на шляху Чумацькому, у Страхоліссі, там, де закло, де калюжа усе літо не висихає, зустрів я гарбу, паровицею коней запряжену, і труна в гарбі. У передку — візник із пужкою, а на полудрабках, коло труни, — пані Дарина і чоловік її. Калі б не Дмитром його звали, давно сеє все було, забувається, камінь — і той вивітрюється, а ви хочете, щоб ум людяцький усе беріг. Дак я посторонивсь і уклонився, шапку знявши. Пан, правда, кивнув мені, а Дарина Михайлівна і голови не підняла, нічого вона не бачила і не чула, чорна з лиця, як земля під колісьми. Дак надвечір повернувсь я од дядька, а мені й розказують: останнього синка похоронила пані Дарина. А труни, розказують, і не одкривали, бо уже кольки день йон як мертвий, одкіляся аж з-за Києва привезли. А болєй, що тади в Пакулі робилося, нічого не знаю, бо скоро мене під ружжо поставили, сперва — білі, тади — червоні, і вернувся я в село аж у году двадцять третім.

Дак я вам скажу: Тарасові та Андрію, синам Дарининим, хоч після смерті поталанило, ніхто їх не тривожив у могилі їхній. А Борисову — і могилку ж були розрили. Се, мо', в годі дев'ятнадцятім. А через що розрили, бо пішло по язиках, що похоронили його із шаблею золотою.

А я сама в церкві коло гроба його стояла і бачила: ніяка тая шабля не золота, а тольки держално її наче позолочене. Але ж нашим людякам нічого не доведеш, калі уже в голови їхні що вклепиться. І стали брехні творить по всіх усюдах про шаблю золоту покійного капітана. А тади ж, у розруху, знаєте що у нас рабілося, ніхто нікого не боявся — ні Бога, ні чорта людяки не признавали, бо самі наче з ріжками поробишся. І пристав до Мотрі Хлюлиці, яна ж без хазяїна зосталася, а дворище — добре дворище, приймак із Пльохова. Молодеє ще молодеє, Мотря ж добряче гадками од нього старша. Не молодьонка, а хліви та комора око йому гріли. І розказав хтось приймачкові тому про шаблю золоту капітана. А є такі людяки, що золото і в думках сліпить їх. І прийшло яно, приймаченя теє, ночі глухої, осінньої, на цвинтар, могилу розкопало, віко труни підняло. А що уже далєй било, про сеє по-різному і тади гомоніли, і досюль на всякі лади язиками плещуть. А я брехать не буду, розкажу, що бачила. Се ми тади з маткою неподалеку цвинтаря жили, ще наша хатина не згоріла. Дак ми уранні прочули про сеє, люди на цвинтар бігли, і я побігла, а матка моя в тифі лежала. Дак прибігли ми на цвинтар, аж могила капітанова розрита, і віко одкинуте, і рука капітанова на держалні шаблі. А приймаченя теє, Мотрине, на дні ями, у глині, кавалком скрутилося, і череп його, наче гарбуз, пополалі розрубано. То їх обох у тій могилі і закопали, ніхто вельми не допитувався, що та як, такеє врем'я було, нелюдське. Од того дня і стали в Пакулі брехні брехать про капітана, який, мертвий давно, з труни підвівся…

Напридумують людяки наші що хоч, скажу я вам. Ранєй — що: книг не читали, бо неграмотні були, та й не було коли до книжок, бо в кожного — хоч трохи землиці, а є, і треба діло робить. Дак книжок не читали, а самі собі такого попридумують, що складніше од будь-якої книжки. Дячиха матці моїй казала, і я кажу теє, що од матки, покійної давно, чула: Дарина жменю золота церковному сторожу дала, щоб могили дітей її беріг, і то йон поміг приймакові Мотриному смерть у розритій могилі знайти. А йон, сторож церковний, хоч і кривуляв на ліву ногу, а силу добренну в руках мав. А людяки вже потім набрехали цілу торбу брехень. Я ж, хоч тольки лікнеп і знала, і Бога, для душі, признаю, а над забобонами бабськими сміялася і сміюся.

Се ще, мо', у годі вісімнадцятім, ще я не очоловічилася, ще я у матки рідної жила, відкрила босота сєльська склеп панський. А був тади віслюк у батюшки Олександра, солдати коней попових, добренні коні були, забрали, а віслюка йому залишили. Дак босота сєльська труну з тілом пана Михайла Журавського, покійного давно, тим віслюком поповим по вулицях пакульських волочила, вигуцуючи довкола, наче дикі якісь людяки. Далєй викинули тіло пана Журавського з труни на мосту через річку Синявку, до поручнів вірьовками прив'язали, ще й пляшку з самогоном йому втулили. Самі ж на містку допізна танцювали, цигана з гармошкою та бубном найнявши. А щоб видніш їм було танцювать, лавку, що в ній до розрухи син П'явки торгував, підпалили. Тади ж що хоч у селі творилося, власті якось що не було ніякої, а як власті над людьми нема, у головах їхніх од того наче вавки робляться.

Сказано-бо і в писанії: од Бога власть нам дана, щоб дурість на нас не нападала.

А ми з дєвками у мене під двором сиділи, не пішли й дивитися на теє страховиння. Аж за північ десь притихло на містку, і лавка П'явчина догоріла. Калі чуємо, у вуличці нашій — туп, туп, глухо так, наче дерев'яними ногами, і все ближчей та ближчей. І вже забовваніло перед нами щось високе та біле, наче хрест, полотном обвинений. Дак дєвки коло мене, мо', й повсцикалися од страху, пан, шепчуть, се пан, покійний давно, іде… Та — брись за хату, наче й не було їх коло мене. А я уже тади нічого не боялася і забобонів не визнавала. Познєй, як у комсомол стали записувать, а був комсомол сперва у Крутьках, дак я на збори ночами сама ходила, і хоч би що мені. Ось і сиджу я на призьбі, під хатою нашою, зубами, правда, вицокую, жива ж таки людяка. А воно зупинилося посеред вулиці й запитує у мене дерев'яним голосом: «Де мої дєтки, дєвко?!» Я слиньку ковтнула, бо вилиці мені зсудомило, далєй і одказую: «У землі, діду, дєтки твої давно, у землі, і ти у землю іди…» Дак воно — раз, і наче розсипалося, і наче нема його, тольки земля застогнала. А якби сказала я, що живі панові дєтки, воно б ще довго по світу теліпалося. Се вже мені познєй так Уляна Несторка сказала.

А як помирав Федір Монашок, осьдечки уже, в наші годи, пішла і я на хутір, болящого його провідать, попрощатися, бо наче ж разом росли. Дак йон мені і гомонить: «А помніш, дєвко, у молодості нашій, як тебе серед ночі пан Журавський, померлий давно, запитував, де дєтки його? Дак то ніякий не пан був, а се був я, на ходулях, напужать тебе хотів, бо любив тебе кріпко, а ти у мій бік і оком не вела…» Ось як воно буває у жисті, ось одкуль страхи та забобони людяцькі виростають. Як я у що теперечки і вірю, дак тольки у теє, що ні в що вірити не треба. Хіба що — у любов, та вже я стара для любовей, уже моє усе минулося, наче й не було зроду…

Багато разів поривався я написати листа до матері дорогого побратима мого, так рано загиблого, Андрія Листопада. І в таборі для інтернованих, де я пробув, за колючим дротом, з тисячами соратників по боротьбі, обдурених гіркою долею, історією і підступними сусідами, довгі дванадцять місяців. І тут, на чужій чужині, де я, усіма забутий, нікому не потрібний, тяжкою працею заробляю на хліб щоденний. І кожного разу щось мене зупиняло. Чи пам'ятає ще мене Дарина Михайлівна, мене, шолудивого офіцерика, що випадково прибився до їхнього берега в новорічну ніч, на порозі шістнадцятого року, такого вже далекого? І чи треба зайвий раз торкатися болючої рани в серці її, бо такі рани — смерть дитини — в материнському серці не заживають ніколи? Та й чи жива вона досі, багатостраждальна Дарина Листопад, образ якої, образ Матері, навіки злився для мене з образом неньки-України, що залишилася по той бік Збруча? Скільки болю здатне витримати материнське серце, де межа його витривалості?

А новорічну бесіду нашу, за святковим столом у батьків Андрія Листопада, на тихій мринській вуличці, біля засніженого гаю, згадую усе частіше. Згадував її і тої пам’ятної ночі, коли мокнув у крижаній воді Збруча, а наді мною, по крутому березі, ходили більшовицькі вартові, і час од часу в темряву, де сплескувала шуга, плювалися кулями кулемети червоних, наздоганяючи відчайдух, що пробували переплисти ріку. Там, у Мрині, за новорічним столом, ми, два неофіти, були по-справжньому щасливі. А були ми щасливі, бо вірили безоглядно у здійсненність гарячкових фантазій наших. Дорога наша матінка, наша вільна Україна, казковим видивом застеляла очі наші. Лани пшеничні, синє небо над ланами і золота гетьманська булава в небі, наче сонце, — ось те марево, яке кликало, вело наші душі за собою. Втім, це більше стосується мене, Данила Кочубея, справжнього неофіта, який кинувся у віру нову, наче в ополонку, з головою. Андрій, хоч і видавався часом аж надто емоційним, пристрасним (це, мабуть, у крові роду їхнього), мислив, як підтвердилося плином історії, реалістичніше, тверезіше багатьох із нас. І хто зна, якби не загинув він так рано (хоч і в загибелі його вбачаю я тепер своєрідну логіку історії: хто узявся за меч — од меча загине), можливо, в критичну хвилину долі народної перехопив би він владною рукою руля з тремтячих рук писак та адвокатів, і усе б у нас склалося інакше, і не конав би наш народ під оновленим ярмом, а ми, вірні сини його, не гнили б на чужині…

У березні сімнадцятого ми з Андрієм зуміли вирватися з окопів румунського фронту і приїхали до Києва. Уже не вистачало нафти і гасу, електростанції працювали з перервами, навіть багаті кияни починали звикати до каганців. Натовпи час од часу розгромлювали булочні та продуктові лавки. Різко, навіть порівняно з шістнадцятим роком, підстрибнули ціни. За мішок картоплі селяни вимінювали велосипед. На київських вулицях було повно сміття, трамваї або не ходили, або були набиті людьми, як бочки оселедцями. З вокзалу нас віз недавній жандарм, він упізнав Андрія і зрадів, наче рідному, у чотирнадцятому році був у його квартирі з обшуком. Радість не завадила зідрати-з нас добрі гроші. У ті дні ніхто нічого не хотів робити, зате всі — промовляли. І на вулицях — безкінечні, щоденні мітинги, і в казармах, і в розкішних залах. Пам'ятаю, коли ми уперше прийшли до клубу, де засідала Українська громадська рада, ішлося там про участь українського громадянства в міській маніфестації на честь революції. Якою ж уявлялася та участь нашим шанованим професорам і літераторам? Пропонувалося, аби привернути до себе увагу міста, запросити до демонстрації театральних статистів у козацькому вбранні, щоб були вони на конях і при зброї, узятій з театрального реквізиту. Ще пропонувалося створити етнографічно-декоративні групи, в пишних кармазинах, навколо пам'ятника Богдану Хмельницькому… Тут і спалахнув Андрій Листопад, дорогий побратим мій, скажу більше — духовний батько мій. Назвався він — гостем із фронту… Ми й справді почувалися гістьми у цьому вишуканому товаристві інтелігентів, що пізніше деякі з них через нерозум'я своє і брак політичного досвіду заподіяли стільки лиха народові нашому. Не театральними кармазинами, не гопаком у червоних шароварах, не показними символічними дійствами на сцені життя треба привертати увагу киян і усього світу до українського болючого питання, гаряче казав Андрій Листопад, а — реальною силою. Сила ж така є. У місті — десятки тисяч українських вояків. Цю величезну силу українського озброєного люду і треба вивести на демонстрацію, під промовистими українськими прапорами. І ще він закликав, поки є час, поки не пізно, приступити до організації українського національного війська. Скільки літ (і яких літ!) минуло, а й досі оживають у пам'яті моїй розгублені обличчя цих прекраснодушних людей, що присвятили свої найкращі почуття рідній Україні: ідея Андрія Листопада була для них занадто несподівана, майже божевільна, вона лякала своєю рішучістю, безповоротністю, можливими, як вони полохливо застерігали, страшними наслідками. Вони щиро вірили, що українське питання вирішиться взаємною розважливістю та доброю волею розбуджених революцією демократичних верств: «Дякувати Богові, і без воєнщини обійдемося…»

Не знаю, чи згадалася їм така запальна і водночас така твереза пропозиція мого побратима, коли вони, уже навесні вісімнадцятого року, перехоронювали тіла юних героїв, загиблих біля станції Крути, тіла романтичних і довірливих дітей своїх, гімназистів та студентів, яких самі ж і послали, неозброєних та необстріляних, під кулі. Я завжди пам'ятатиму той похорон. Я був один з тих, хто схилив українські військові знамена над їхньою братською могилою, на схилах сивого Дніпра. Домовини з тілами забитих і розстріляних везли на селянських возах, їх тягли сірі українські воли. Усі домовини покрито було червоними китайками, згідно з давнім козацьким звичаєм. Співав величезний хор. Промовляв на похороні професор гімназії, старші учні якої вступили до студентського куреня Січових Стрільців і майже усі загинули. Гімназіяльний професор порівнював героїв Крут з героями Термопіл. А я слухав, дивився і думав: «Честь і слава вічна героям од народу нашого, але загинули — діти. І гинули діти наші, коли десятки тисяч українізованого вояцтва тримали нейтралітет у російсько-українській війні. І це — тільки перші жертви недалекоглядства гуртика інтелігентів. А скільки їх було потім і скільки ще буде? Мільйони». «Чому місяць, чому ясний над Крутами не зійшов? Чому милий чорнобровий більш до мене не прийшов? Чи ж я його не любила? Чи словечка не дала? Чи його куля убила? Чи сира земля взяла?» — почув я сумну пісню дівчини в одному із сіл Придніпров'я, у якім ми заночували, виступивши в дев'ятнадцятому році супроти отамана Зеленого. Я розумів, хоч і не міг їй пояснити, чому не прийшов її милий. Бо людям, яких національна хвиля винесла на поверхню суспільного моря, забракло відчуття реальності. «Тому місяць, тому ясний над Крутами не зійшов, тому милий чорнобривий більш до мене не прийшов…» І довго ще не прийде. Аж поки ми, діти України, житимемо в світі ілюзій. Можливо, окремій людині Бог і вклав добрість у душу її, але череда людська у вчинках своїх і поступах керується жорстокими законами виживання. І вже був, був час усім нам зрозуміти, що сусіди наші, і на схід, і на захід, і на північ, і на південь, шанують силу, а не красиві, демократичні словеса. Андрій Листопад зрозумів це раніше од багатьох із нас…

Але ж — не лише він зрозумів. І відбулося в ті дні у Києві Українське військове віче. І нам з Андрієм, побратимом моїм і батьком духовним, поталанило бути на ньому. Коли стали ми в просторезному залі за командою «струнко!» та заспівали нашого національного гімна, очі Андрія наповнилися щасливими слізьми, я теж плакав і не соромився сліз своїх. Хоч прозвучав і на віче з вуст одного студентика заклик перекувати багнети на плуги, бо настало, мовляв, царство демократії. Але вирішено було твердо: без зброї не буде нам волі, волю принесуть народові лише залізні українські полки, лише багнет стане запорукою нашої волі! І гриміли під склепінням зали священною клятвою поетові слова: «Гей, до зброї! Бийте в дзвони! Будьте смілі, як дракони! Хай гудуть, як громи, дзвони! Хто там ззаду? — Кулю гаду! Хто там ззаду?..» І руки наші тяглися до пістолів, і ладні ми були послати кулю в кожного, хто не з нами, хто вагається…

І вийшло українське вояцтво на київські вулиці! Під жовто-блакитними прапорами, під грім оркестру, що награвав Запорозького марша, крокували військові частини по Думському майдану, де напередодні було стягнено ланцюгами з постаменту постать Столипіна. І досі лунає у вухах моїх гаряче і радісне «слава!».

Так сталося, що невдовзі після тої незабутньої маніфестації мусив я повертатися до діючої армії, на румунський фронт. Відпустка моя скінчилася. Повертався сам. Андрій Листопад зумів залишитися в Києві. Він провів мене до поїзда. На пероні ми попрощалися, навіть гадки не маючи, що бачимося востаннє. Ще тричі писав він до мене у полк. Я довго беріг ці листи, не розлучався з ними навіть у боях. Але пішли ті листи на дно Збруча, разом з одежею, коли я, під досвіток, не вбоявшись більшовицьких кулеметів, перепливав ріку, поспішаючи — в табір для інтернованих… Але зміст листів пам'ятаю добре. Захоплено писав Андрій Листопад про військово-політичний клуб імені гетьмана Павла Полуботка, до якого він вступив, підтримуючи і далі українську мілітарну ідею. Писав і про нову грандіозну маніфестацію в Києві, на яку полуботківський полк вийшов з транспарантом: «Україна для українців!», про величезний жовто-блакитний прапор, якого хтось із студентів того дня спромігся почепити на булаву Богдана Хмельницького. Так само захоплено писав Андрій про всеукраїнський військовий з'їзд у Києві. Засмутила мене неприхована гіркота третього, і останнього, листа, написаного до мене Андрієм Листопадом. Уже він бачив, як повертаються події. Доки в Центральній раді точилися говорильні про демобілізації, демілітаризації та міліційні загони на взірець Швейцарії, в Росії визрівали інші, далекі від політичного романтизму сили. Час для організації дисциплінованої, сучасної, без театральної гайдамаччини, української армії було безповоротно втрачено. Брак політичної передбачливості і віра в чесність російської демократії стали нам на заваді до відважних політичних кроків. Наші горе-політики забули або не знали, що «політика не визнає сентиментів». Балакуни-соціалісти, як називав їх у своєму останньому листі Андрій Листопад, залишили свій народ напередодні вирішальних подій беззбройним. Ось ще коли прирекли вони, наші високошановані професори й писаки, на героїчну, але марну смерть тих триста юнаків, які, так співається у вже згадуваній мною пісні, «відважно в бій ішли і за рідну Україну під Крутами смерть знайшли». Багато ще буде написано про той час його свідками і учасниками подій. Я ж тут розповім лише про долю мого побратима і духовного батька.

Андрій Листопад пов'язав долю свою з полком гетьмана Хмельницького. І був він серед тих вояків, які в червні сімнадцятого під урочисте гудіння дзвонів Софійського собору присягнулися не повертатися до своїх частин, а до скону служити волі України. І не їхня вина, що ними пожертвували в ім'я тимчасових політичних вигод. Соціалісти-балакуни в тодішньому Києві короткозоре покладалися на силу слів, а не на силу зброї. Знаю про той час лише з коротких, уривчастих переказів. Адже більшість свідків подій полягло у вогні боротьби, а хто й вижив — розкидані гіркою долею по чужинах. Знаю напевно, що полк українських вояків примушено було залишити Київ. Його одіслали на фронт — помирати за чужі інтереси. Зраджених своїми, їх підстерігала, при виїзді з Києва, нова зрада. Вздовж залізниці, за містом, українських вояків уже піджидали кірасири та донці. Ось коли нарешті було знято словесну личину. Про демократію та свободу заговорили — кулемети. За свідченнями очевидців, з кулеметів стріляли впритул — по вікнах вагонів. А коли поїзд зупинився, нападники вбігали до вагонів, били і знущалися: «А, вам автономії захотілося, хохляцькі морди?! Ось вам автономія!..» Десятки вояків, які щиро увірували в українську справу, загинули того дня. Тіла убитих викидали з вагонів. І лежали українські вояки вздовж полотна залізничного, заплативши життям за політичний романтизм професорів та письменників. А ми, хто перебрів вогняну ріку, досі дорогою ціною платимо, тінями, і не живі, і не мертві, по чужинах блукаючи.

Чи був інший шлях? — усе частіше замислююся я. І згадую сотника, який у часи Директорії призначений був комендантом залоги в одному з провінційних містечок, але зрікся свого становища. Він так пояснював свій вчинок: «Культура національності — ось те, що є головною метою української інтелігенції серед огнища всесвітньої революції, бо без культури ми завжди будемо рабами інших націй. Наступає час, коли національна свідомість буде слугувати підмурівком існування нації. Як же нам зберегти національну культуру? Соціальна платформа — ось той грунт, на якому може розвинутися культура національна. Ми повинні завоювати довір'я у тих мас, котрі з нечуваним лицарством повстали проти гетьманщини. Через довір'я ми прив'ємо масі трудову дисципліну, котру так бажано бачити в тих масах. А щоб завоювати довір'я мас, треба зрозуміти їх, чого вони хочуть, чого їм треба, і дати зараз, не гаючись ні хвилини. Видумувати життя не можна, бо скільки б не видумувати, воно зостанеться таким, яким воно є в дійсності. Ви боїтеся більшовизму, але той більшовизм є зараз у масах, він так глибоко засів у них, що його вижити з мас не могла навіть реакція гетьманщини. Отже, нам доводиться жити паралельно з більшовизмом. Завдання інтелігенції — перетворити той більшовизм у щось краще. Перетворити його можна тільки шляхом політики, а не шляхом багнетів. Треба, щоб інтелігенція взяла той більшовизм у свої руки, а не віддаватися самим у руки більшовизму, бо коли більшовизм проковтне нас, то разом з тим проковтне і національну культуру, і винними перед майбутністю будемо тільки ми… Маса при сучасній своїй темноті не має здорової думки, але інстинкт у неї здоровий, і іде вона не за лозунгом, а за власним інстинктом. Цей інстинкт треба зрозуміти, і тільки тоді можемо осушити сльози неньки України. Здорової політики я зараз не бачу, а та, що є, то нереальна. Сучасна політика веде нас до неорганізованого більшовизму, який через місяць змете усе…»

Нема коло мене побратима мого і духовного батька Андрія Листопада, і не маю я з ким раду вести, як було колись. Читаю, перечитую слова сотника, написані в дев'ятнадцятому році, намагаюся зрозуміти, що за цими словами, і не знаходжу колишньої певності в душі своїй. Принаймні в одному сотник мав рацію: хвиля змела усе, що ми відстоювали.

Отже, політика справді була нереальна. Але чи таким уже реальним був шлях, яким закликав іти Андрій Листопад? Супроти лому нема прийому, казав мені один чернігівський мужик, коли війська більшовицької Росії рушили з півночі на нашу землю. Я відповів йому тоді так: є прийом — мудрість. Можливо, саме мудрості нам і забракло у найвідповідальніший історичний час, не знаю. Знаю напевно одне: гірка, ой гірка доля судилася Україні. І за які тільки гріхи Господь прирік нас на таке безталання?! Переконаний, вірю: минуть десятиріччя, виступлять на історичну арену нові покоління і знову постане — бути чи не бути Україні. Ви, хто прийде потім, коли нас, вигнанців з рідної землі, уже й на світі не буде, не мусите повторити наших помилок. Бо, можливо, ваш шанс — останній шанс народу нашого. Дерево, навіть з наймогутнішим корінням, якщо з осені в осінь зрубувати гілля, врешті-решт засохне, і одімре коріння його в землі. Сила життя — велика сила, але — не безмежна вона. Заради вас, майбутніх, і пишу спомини свої. Хоч у них більше болючих запитань, аніж ствердних відповідей…

Як перебував Андрій у Києві, тричі навідувався до Мри-на, розраджував, як міг, батьків, приголомшених смертю старшого сина. Але подовгу не домував, рвався назад, до Києва, бо там, казав, нині твориться історія, а він не хоче бути осторонь. Уже трохи оді йшла од горя свого великого Дарина, бо жити ж якось треба, самохіть у землю не ляжеш, коли прийшла вість од Андрія, що днями вирушає він з полком своїм на фронт. Як прийшла та вість од Андрія, одразу ж виїхала Дарина до Києва, ще поїзди ходили. Ще поїзди ходили, а Київ мітингував і в чергах стояв, біля лавок продуктових. І добулася вона вулицями залюдненими до казарм, де раніше Андріїв полк розміщувався. Але сказали їй у казармах, що богданівці уранці рушили на фронт. А ще розповіли їй, що полк на виїзді з Києва обстрілювали та обеззброювали і нібито є загиблі. А вже місто тривожно шуміло, передавали люди з вуст у вуста про забитих вояків, тіла яких уздовж залізничного полотна лежать. І найняла вона візника, і вивіз візник Дарину Листопад за Київ, а там вона пішки рушила вздовж залізниці. І побачила вона в траві тіло забитого солдата, і плакала над ним, але це не був син її. І йшла вона далі, і лежали мертві серед трав квітучих, бо середина літа була. І плакала Дарина над кожним, але не було серед мертвих Андрія її. І несмілива надія розганяла хмари тяжких передчуттів її, хоч і соромилася радості, своєї. Уже опускалося сонце за ліси довколишні, коли побачила Дарина вояка, що приліг спочити у видолку, під кущем калини. А вже рожевіли кетяги калини, і кожна ягідка світилася в призахідному сонці, наче краплина крові. І то син її Андрій спочивав під кущем калиновим. І опустилася Дарина у трави квітучі біля сонного сина свого, тихо опустилася, щоб не розбудити, хай син спочиває. А вже мурахи повзали по обличчю Андрія. І зломила вона гілку калини, і мурах з обличчя синового гілкою калини зганяла. І промовляла Дарина до сина, як до живого. І казала Дарина до сина свого Андрія: «Сину мій синочку! Відпочинь трохи од клопотів своїх, та підемо з тобою додому, до хати нашої, там буде тобі добріше, аніж у світі жорстокому. І не покладайся ти на силу, лікуючи болячки народу свого, який ти любиш любов'ю чистою і довірливою, бо не призведе надія на силу до добра, а призведе до нового лиха. Проллється кровиця людська, і не пом'януть тебе люди словом вдячним, а пом'януть словом горісним. А може так статися, що найпершою — твоя кровиця проллється, бо хто грозу накликає, той від грози і гине. А як житиму я, коли й тебе, синочка мого останнього, у мене не стане? І жити не зможу, і не матиму сили з життя піти з тягарем, од якого й забуття не рятує».

І сонце зайшло, і зорі проступили на небі чистому, байдужому до терзань людських, а вона нічого не бачила, тільки бачила сина свого. Бо світилося для неї обличчя сина усю ніч, наче з місячного сяєва зіткане. І знову сонце з'явилося, і день новий настав, а Дарина усе ще розмовляла з сином своїм Андрієм, мертвим давно, наче з живим. І прийшли у видолок, до куща калини, солдати, щоб узяти тіло загиблого. Але мовила до них Дарина: «Хай поспить ще синок мій, не будіть, стомився він». А вже у Києві, як поклали тіло Андрія Листопада в труну, розум повернувся до неї. І сказала вона, що сама похоронить сина, на батьківщині його. І не розлучалася Дарина з сином своїм останнім, доки й не ліг він у землю пакульську. А як стали в могилу опускать, упала Дарина на труну, обійняла і довго не могли одірвать її. А як могилу насипали і поставили хрест на могилі, три дні вона з цвинтаря не йшла, примовляла до сина, як до живого. І Дмитро Костянтинович коло неї був. І приходила Уляна Несторка, руку свою на чоло Дарини клала, настоями трав поїла, але не помагалося. І казала Уляна Несторка: «Душа її розтерзана страшним горем материнським. Потрібна для душі її хоч маленька, але радість, як землі потрібне сонце, землі і всьому живому, коли безупинно, з дня у день, дощі падають, моква і голодризна. А болєй ніщо пані Дарині не поможе, бо вже на денці сили її душевні».

А третього дня, по обіді, приїхали до Пакуля, візника найнявши, дочки Листопадів — Богдана та Марія. Богдана в столиці була у справах своїх партійних, і там сестри зустрілися. Марія ж бо скоро після революції з-за кордону повернулася. І хоч до різних партій належали вони (а час такий був, що політичні погляди найрідніших людей чужими робили), матір — обом рідна. І приїхали вони до Мрина, прийшли до дому свого біля Мар'їного гаю, а тут їм сказали сусіди: «Загинув брат ваш Андрій. Мати з батьком повезли тіло його в Пакуль, хоронити». І побачила Дарина дочок своїх, Богдану та Марію, як ішли до могил братів своїх рідних по цвинтарю зеленому, в мерехтінні золотому сонця, що сіялося на землю журну, цвинтарну крізь верховіття лип. І відкрилося Дарині, що не усе ще вона втратила в цьому житті, живі дочки її. І заплакала вона слізьми, бо вже давно очі її сухі були, а Уляна Несторка казала людям, які дивувалися, чому не плаче пані Дарина: «Уже не лишилося сліз у неї, і кров'ю невидимою очі її плачуть». І заплакала Дарина слізьми гарячими, і відтанула душа її біля дочок живих, Марії та Богдани. І схилилася вона на умовляння дочок повернутися до Мрина, у дім свій біля Мар'їного гаю. І ще тиждень була Марія з матір'ю своєю, тоді стала збиратися до Петрограда. І казала до неї Дарина: «Дочко моя, була ти коло мене тільки, доки мала була. А тепер уже й тобі не сімнадцять літ, і багато гіркого спожила ти в житті своїм труднім. І розумієш ти душу мою материнську глибше, аніж Богдана, яка ще тільки починає жить, а уже вся — у вірі своїй партійній. Залишайся, Маріє, з батьками своїми, і хай чоловік твій переїздить до Мрина, і буде цей дім, з якого ми, старі, вже скоро підемо до іншого, небесного дому, — ваш». І усміхнулася Марія, старша дочка Дарини: «Мамо, хіба ти нас так ростила й виховувала, щоб ми, діти твої, по тихих кутках сиділи, коли буря революційна землею нашою котить? У столиці — історія нова твориться, і там — мої товариші по боротьбі за волю народну, і там мені бути нині, тільки там». Затремтіла тілом усім Дарина, як почула слова старшої дочки своєї Марії: «Будь проклята історія, яка у мене уже трьох синів одібрала навік! Я теж не сиділа по кутках у житті своїм, наближала революцію, як могла, революцію, од якої ви усі такі хмільні тепер. А ми — тверезіші, ми протверезіли ще в дев'ятсот п'ятому, побачивши, що революція — це вогонь, в якому згоряють і праведні, і грішні, а на попелищі одуреним народом правуватимуть завтра демони зла, що вирвалися з глибин самого пекла. Чому діти мої одне за одним мають згоряти у тому вогні?! На колінах прошу тебе — зупинись, залитися!..»

Але котилося колесо життя невмолимо, не підвладне бажанням, страхам і тривогам материнським, і настав день від'їзду Маріїного. А ще поїзди ходили. На вокзал проводжали Марію Дмитро Костянтинович та Богдана. Напередодні погано зробилося Дарині із серцем її змученим, лікар наказав не підводитися з ліжка. І лежала вона на подушках високих, дивно спокійна і тиха, лише очима кожен рух старшої дочки вбирала. І прощалися вони так, наче певні були, що завтра знову зустрінуться. І тільки коли двері внизу грюкнули і колеса бігунців заторохкотіли по бруківці, страшний крик вихопився з вуст Дарини, відлунивши в домі її спорожнілім.

Так плаче голосом страшним вовчиця коло розореного лігва, що з нього ловчі вовченят її забрали.

Дак не безпричинно ж яна і кричала усім нутром своїм, як тая вовчиця по дєтках своїх. Болєй-бо Марію свою яна не чула, не бачила на сім світі. Се уже у вісімнадцятому, кажись, годі, якось під зиму, бо морозцем по голощоку земельку вхопило і сніжок політував, прийшов у Пакуль сам пан Листопад. Прийшов йон, вбраний сяк-так, наче проста людяка, кожушок-пацяганка на ньому, шапка солдатська, клуночок за плечима. Прийшов йон у Пакуль з Мрина і поріг Уляниної хатки переступив. А я до Уляни Несторки із своїми болячками притопала та й засиділася. Дак ми спер-ва його і не признали. То ж був ранєй пан як пан, упасений, хоч карточку з нього малюй. А туточки — де усе його поділося, злидар злидарем, хіба що руки, білі, не витруджені, нагадують про колишнє. Переступив йон поріг Уляниної хатки, опустився на лаву коло мисника, вгледівся трохи та й гомонить: «Ось, довелося на старості літ попідтинню ходити з простягнутою рукою. Хоч і удвох з Дариною Михайлівною ми залишилися в домі своїм, і не вельми за вік свій до розкошів звикали, а їсти тіло просить. А в городі — холод та голод, та ще для нас, учорашніх… Дарина ж моя ніяк не віддихається після тифу, харчі їй потрібні».

То ми з Уляною Несторкою до гостя городського — усе пан та пан. Йон посміхнувся гірко та й мовить: «Який тепер з мене пан? Усі ми тепер — товариш, по горю та нещастю…» І запитала Уляна у Дмитра Листопада про дочок його. Йон і розказує, а ми слухаємо та мовчки плачемо:

«Богдана — не знаємо, де й вона тепер. Бо як прийшли німці й гетьманці, з більшовиками пішла вона. Тільки й надії нашої, що Бог її вбереже, бо нині Бог, з усього видно, за більшовиків руку тягне. Та й останненька вона у нас, із дітей наших. А Марія — нема уже Марії на світі цьому, згоріла Марія у пожежі світовій, яку й ми з Дариною колись починали роздмухувать, може, за це нас доля так тяжко й карає. Нема Марії нашої на світі, і Дарині першій це відкрилося. А відкрилося Дарині моїй, бо таке горе велике серце матері і за тисячі кілометрів чує, уже й наука сучасна не заперечує. Минулого літа, десь під ранок наснилася їй Марія. Ніби іде дочка наша довжелезним тюремним коридором, обертається й каже: «Прощайте, мамо, і простіть, що нове горе вам причиняю. Помирати я іду за волю народну, пом'яніть душу мою…» І пішля вона далі, по сходах, униз, ніби сама земля її ковтає. Тоді — постріл, і від того пострілу Дарина моя прокинулася, у саме серце їй кольнуло. Уранці не чуть Дарини моєї і не чуть, піднімаюся я до неї в кімнату, а вона біла як смерть за столиком сидить, і свічечка мерехтить перед нею, і іконка, і портрет Марії. І мовить до мене Дарина: «Ось, душу Марії поминаю, нема вже на світі старшої дочки нашої…» І розказує про видіннє своє нічне. Став я її всіляко розраджувать, хіба тепер можна, кажу, снам вірити, коли серце людське — рана суцільна, кривава, будь-що привидиться. Але не чує мене Дарина моя. І ходила вона до собору, подавала за упокій душі Марі іної — і на дев'ятий день, і на сороковини, поки й сама в тифі не злягла. А як злягла вона в тифі, я картопельку у саду, на грядці копав, де раніше у нас квітник був. Тепер уже й панам не квіти в голові, а картопелька. Копаю я картопельку, аж іде вулицею чоловічок підстаркуватий, в одежині убогій, з двома торбинами через плече, коцюба в руці. Глянув він на дім наш, тоді — на мене, а паркан я ще минулої зими спалив, не було чим топити. Тоді переступає той чоловік через канавку, яка од огорожі нашої залишилася: «Чи не подасте, Христа ради, картоплинку?» Дав я прохачеві три картоплини. Поклав він їх до своєї торбини і запитує: «А чи тут проживають пани Листопади?» — «Тут», — кажу. Як познайомилися ми, признався той прошак, що не випадково він тут, біля Мар'їного гаю, а розшукує Дарину Листопад. Розшукує Дарину Листопад, бо заприсягся передати їй листа од дочки Марії. Останній це лист її до матері, бо уже немає Марії в живих. Як повстали улітку есери супроти більшовиків, була й Марія з повстанцями заодно. Але не судилося їм перемогти, бунт приречених це був. І відбувся невдовзі скорий суд більшовицький, і засудили Марію до страти. І в ніч свою останню написала Марія в тюрмі слова прощальні до матері. І залишила листа тим, хто в камері з нею перебував. Але і їм воля не світила. І передали листа таємно людині, перед якою мали відчинитися двері тюремні, а сам він — з Києва. І розірвав прошак підкладку свого піджачка, і дістав цидулечку. Як розгорнув я того папірця, руки мені затремтіли і серце наче кліщами стисло, хоч наче ж і не рідна мені Марія, була вона уже в Дарини, коли ми побралися. Кров'ю було написано листа того! Пам'ятатиму я до скону кожне слово його, кожну літерку: «Мамочка, дорогая! Спасибо, что тывоспитала меня такой, какой я есть. Я умираю за свободу. Народ наш обманут, но история все поставит на свои места, и только ее приговор будет справедлив. Прощай. Прости. Твоя Мария». Заплакав я гірко, але нічим не міг мене втішити чоловік, що листа приніс, сказав тільки, що в підвалі тюрми їх розстрілювали, засуджених до страти, отже сон Дарини правдивий був. Погрівся він коло вогню, а на грядці сухий бур'янець горів, попрощався і пішов своєю дорогою, до Києва йому треба було. А як пішов той чоловік од мене, узяв я гріх на душу, поклав листа Маріїного у вогонь, і згорів він безслідно. А узяв я гріх на душу, бо не міг листа того, кров'ю написаного, показати Дарині — не витримало б серце її материнське. І сказала на теє Уляна Несторка розсудливо: «Проститься вам, пане Дмитре, гріх цей. Матка є матка. Хоч і наснилося їй, і подавала вона за упокій, а іскорка надії тліє в душі її, покуль і душа у тілі. Чи вам було гасити ту іскру останню?» Отаке судилося мені почуть на хуторі Семи-розумовім, і зберегла я почуте у пам'яті своїй, як у скрині.

І нічого не чути, не знать було про Богдану відтоді, як німці до Мрина зайшли. Уже повертало на зиму, коли примчала варта гетьманська до будинку Листопадів. І перевернули гетьманці усе в домі, але нічого не знайшли, що шукали. І запитували вони в батька й матері, коли вони востаннє бачили дочку свою. І відповідали Листопади, що з самої весни, як влада перемінилася, не знають нічого про долю її. Тоді посміхнувся старшина, який командував солдатами: «Може, й правда, що з весни не бачили ви свою більшовичку, але навряд чи коли уже й побачите. Кубло більшовицьке з підпільною друкарнею ми розкрили в повіті, і вона в тому кублі була не останньою. І чекає на неї тепер суд наш скорий, військовий». Слаба ще була Дарина після тифу, але другого дня пішла до тюрми мринської, щоб про Богдану дізнатися. Але нічого не сказали їй у канцелярії тюремній. І ходила вона щодня до тюрми, як на службу, і вистоювала біля воріт тюремних, і зжалилися нарешті над старою жінкою в тюремній канцелярії і сказали: «Не ходіть до нас і не вистоюйте, як на варті, бо вже немає дочки вашої в тюрмі, а повезли її до Києва». І зібралася Дарина хутчіш до Києва їхать, але поїзди не ходили, страйкували залізничники, а пішки іти — ноги після хвороби не несли.

Та скоро загриміли бої під Києвом, відлунило голосно і в Мрині: війська Директорії билися з гетьманцями, а з сівера уже вступали до Краю червоні загони. Як вщухли бої у місті, рушила Дарина до Києва.

їхала трьома поїздами, кілька днів просиділа на вокзалах, а таки добралась. У Києві діяли військово-польові суди, на стінах будинків висіли накази командира осадного корпусу про кару на смерть для провокаторів і погромників. Великими грошовими штрафами каралися власники крамниць, які не замінили російських вивісок на українські. Спалені будинки, вибиті вікна, посічені шрапнеллю стіни усе ще нагадували про торішній артилерійський обстріл Києва більшовицькими військами. А вже оголошено було про нову війну з Радянською Росією, уже червоні частини зайняли Харків. В один із січневих днів місто хоронило загиблих у бою під Мотовилі вкою. Гарцювали січовики на конях, слідом везли на гарматних лафетах чорні труни. На кожній труні лежав багнет і військовий шолом. Загиблих хоронили в Царському саду, в братській могилі. Дарині од побаченого віднялися ноги, ледве добралася на Шулявку, де мешкала невістка. А як трохи одлежалася, стала оббивати пороги київських канцелярій. І всюди відповідали їй, що Богдани Листопад у київських в'язницях немає. Тоді почала вона ходити од тюрми до тюрми з передачею. Але ніде не прийняли в неї передачі для Богдани Листопад.

А як зайшли до Києва червоні війська, поспішила Дарина до міського моргу, бо сказали, що там лежать постріляні в тюрмах, коли влада мінялася. І були люди, що знаходили рідних серед постріляних та порубаних, плач і стогін висів під склепіннями підвалів. Але тіла дочки своєї не знайшла Дарина.

І бродила Дарина по київських вулицях у надії зустріти Богдану серед нового люду, що переможно наповнював місто. І зупинили її патрулі військові, бо усе в Дарини, од постави до одягу, свідчило про приналежність її до буржуазних класів, яким, згідно з наказом військового коменданта, належало негайно оголосити соціальну війну. Але розказувала вона про дочку, більшовичку, яка в тюрмах була за гетьманщини, а тепер — невідомо де, на цьому світі чи на тому. І відпускали її, бо й глухому чути було щирість душі її зболеної. А як вривалися до невістчиної оселі серед ночі з обшуками переперезані кулеметними стрічками люди, повні підозри й ненависті до буржуїв, шукали золота і прикрас, рвали портьєри на онучі, гордо мовчала Дарина про дочку-більшовичку.

Що спільного мала Богдана її з цими людьми? І не вибачили б Дарині її гордості, але завбачлива і практична невістка відкуплялася од нічних гостей горілкою, запасеною в часи гетьманщини…

А як устаткувалася трохи нова влада, привела тривога материнська Дарину Листопад у міський партійний комітет. Але й тут нічого не знали про долю дочки її, а може не хотіли сказати, навіть матері, і стояла Дарина в коридорі, під стіною, як на березі ріки бурхливої: люди, приналежні до справ революційних, заклопотано снували коридорами, а вона із горем своїм особистим почувалася чужою їм. І тут почула вона голос жінки, що бігла коридором: «Товаришу Домонтович! Тут ще для вас пакет, з Москви!» І побачила вона кремезного чоловіка, що обернувся на той голос. Був він увесь у чорному: чорна шкіряна куртка, шкіряні штани і чоботи, чорний шкіряний картуз, і тільки голова, геть сива, та ще посріблена роками борідка дисонували із вбранням його. І це був він, той Дмитро Домонтович, якого Дарина знала ще з Петербурга, з яким потім зустрічалася в Києві, коли розшукувала Марію, сестру свою, той Дмитро Домонтович, що хоронив Марію на каторжному цвинтарі, на далекій Карі, як писав про це в своєму останньому і єдиному листі Іван Коляда. Це був Домонтович майже нереальної сьогодні молодості, хоч і для нього не минули безслідно десятиліття, що спливли від тої пори. Це був той Домонтович і не той: цей, нинішній, Домонтович мав владу над багатьма людьми, над їхнім життям і їхньою смертю, і це відчувалося в ході його, в кожному порухові, у кожному слові, у суворому блискові очей його. Люди розступалися перед комісаром, як вода перед могутнім кораблем. І ступила Дарина назустріч Домонтовичу, і перепинила ходу його владну. І мовила вона до суворого комісара: «Я — сестра Марії Журавської, з якою ви були на каторзі…» І упала на мить маска залізна з обличчя комісара, і омолодилося лице його. І запросив він Дарину до кімнати. І там вони розмовляли, згадуючи молодість свою далеку.

І казав Дмитро Домонтович Дарині, швидко проходжуючись із кутка в куток, бо сила нуртувала в ньому: «Якби була жива Марія Журавська, сестра ваша, Дарино Михайлівно, вона була б сьогодні з нами, більшовиками. В ній уже тоді була наша непримиренність і наша воля до влади над людьми в ім'я їхнього майбутнього. Сестра ваша випереджала свій час, тепер я це розумію глибше. Уже тоді вона в думках своїх танцювала танок смерті на руїнах старого світу. І не лише сестрою, а й дочкою своєю можете пишатися, Дарино Михайлівна. Вона узяла для себе од нашого з вами покоління усе найкраще. А тривогу свою погамуйте, це тривога матері, а не громадянки республіки. Бо дочка ваша уже не лише вам належить. Богдана Листопад — солдат більшовицької партії. Але, як матері, скажу вам, хоч і не мусив би цього казати: в Одесі тепер Богдана Листопад, на підпільній роботі вона. І я раджу вам по-дружньому: не треба її розшукувати, вам краще повернутися додому. Така вже доля матерів у вогняні часи революційних битв: надіятися і чекати. Я вас розумію більше, аніж хто інший, бо мій син — у Сибіру, командує червоним полком. Що ж, будемо щасливі з того, що наші діти — справді наші діти, а не перелякані світовою революційною пожежею обивателі. До речі, сьогодні я виїжджаю до Мрина, з великими повноваженнями. Мені доручено навести в Краї революційний порядок. У мене — окремий вагон, місце для вас знайдеться».

І зітхнула Дарина з полегкістю великою, бо — жива її Богдана, хай і далеко, хай і в небезпеці постійній. А по хвилі мовила вона до Дмитра Домонтовича так: «У вогні, який охопив нашу землю, уже згоріло четверо дітей моїх. І потойбічний світ, до якого полинули душі їхні, для мене, матері, реальніший, аніж наш, земний. Вам не зрозуміти цього, бо ви не пережили того, що переживала я зі смертю кожної своєї дитини. Можливо, я безумна стала од горя свого незмірного, але не поїду я до Мрина, а шукатиму останню дитинку свою, Богданочку, хоч в Одесі, хоч на краю світу. Бо то єдина ниточка, яка ще єднає мене з життям живим. Інших ниток уже нема. Бо те, що діється навколо, признаюсь, якщо ми уже зустрілися після літ стількох, убиває мене фізично і морально. Ви й товариші ваші — наче в броню одяглися, а я кожною клітинкою тіла свого відчуваю нині непереносимий біль людський. Хіба цього ми прагнули в молодості своїй революційній, хіба за це по тюрмах і каторгах сиділи? Занадто багато ви, більшовики, узяли на душі свої: насильством привести людство до придуманого вами щастя. Краплина крові безневинної — уже гріх великий. А — ріки крові? І якщо я знайду дочку свою, Богданку, я запитаю її: чи відаєш ти, що чиниш? Можливо, я ще порятую душу її од кари небесної і земної, в поколіннях наступних…»

Аж сколотнувся од слів тих Дмитро Домонтович: «Який — гріх? Що за попівщина контрреволюційна з вуст ваших ллється, Дарино Михайлівно? Посоромтеся, в ім'я нашої молодості! Згадайте знаменитий аргумент тої пори: анатоми не знаходять душі у плоті людській… Ми, більшовики, були і є супроти будь-якої містики. Якщо є Бог, згідно з біблійськими казочками, є сотворена ним душа, отже, ми — од народження приречені на рабство. А ми — не хочемо бути рабами, ми хочемо бути вільними, навіть — од Бога! Ми — хірурги, ми оперуємо суспільство, а тільки у вільної від забобон людини не здригнеться ніж у руці, коли одрізаєш хворий орган в ім'я життя усього суспільства. Згадайте Бєлінського: люди такі нерозумні, що їх доводиться силувано вести до щастя. Отже, не ми придумали ідею насильства, ми лише підхопили ідею, що народилася в кращих розумах минулих поколінь. До всього ми зупинили країну на краю прірви, і якщо її сьогодні доводиться трусити, як грушу, історія такі вчинки виправдовувала і виправдає завтра. Ні, не приймаю я ваших звинувачень, не визнаю ніякого гріха!»

«Не думала, що мої слова вас так вразять… — Дарина посміхнулася, хоч голос її тремтів од хвилювання. — Отже, за бронею з чорної шкіри ще жива душа ваша, ще не відмерла вона. Можливо, замолоду ми були великі мрійники, але ми хотіли для людей добра, за це боролися. Багато що в старому житті оджило себе, але скальпель у руках самовпевненого хірурга не до добра веде, а до нового зла. Над Марийським садом — трупний запах ще з того часу, коли ви уперше принесли до Києва ідеї соціалізму на вістрях своїх багнетів. Людей розстрілювали на вулицях за червоні карточки, посвідчення громадянина України, за українське слово, солдати ваші зривали зі стін і топтали ногами портрети Шевченка. І сьогодні у Києві — той же нещадний терор. Рік великого кровопролиття вас нічому не навчив, навпаки, зробив ще більш запеклими серця ваші. Знову тюрми наповнюються заложниками, знову людей хапають за підозріле прізвище, за інтелігентне обличчя, за спробу думати інакше, аніж ви. Повірте, мені, як колишній народниці, чужі й огидні ідеї реставрації монархії, я знаю, що білий терор — не менш страшний, аніж терор червоний. Але ви самі множите ворогів революції своїм максималізмом І нетерпимістю до особистості. Один деспотизм замінити на інший — хіба це революція, хіба це вихід для справді хворого суспільства?! Ви згадали Бєлінського. Але я пам'ятаю й інші слова його: я не хочу щастя і задарма, якщо не буду спокійний за кожного з моїх братів по крові. А я — неспокійна, я уся— клубок нервів. Був час, коли я думала й тривожилася тільки про своїх дітей. Але тепер я все частіше думаю, що всі діти — мої діти. Я ніби прокидаюся після багатоденного, задушливого сну і починаю бачити, відчувати світ навколишній. Ви можете наказати нашим людям убити мене, це нині легко робиться, але ви не примусите мене не мислити, не відчувати…»

«Ось тут і криється основна ваша помилка, Дарино Михайлівно, — рішуче мовив Домонтович, одягаючи на сиву голову чорного шкіряного кашкета. — Бо істина сьогодні утверджується не сумнівами і роздумами, не інтелігентськими рефлексіями, а напруженою революційною дією. Я — справді невіруючий, але я поважав і поважаю Христа. Бо він до певної міри — наш однодумець. А Христос казав: якщо на дереві суха гілка, яка не дає плоду, відсічіть її і киньте в огонь. А хіба ми не так чинимо з буржуазією? Бо саме вона і є тою безплідною гілкою, саме вона лише п'є соки з дерева. Отже, її слід нещадно знищити, кинути в огонь. Ми — змушені розчищати людські зарості. Згоден, робота не з приємних, робота — не для зарефлексованої інтелігенції. Але тільки в такий спосіб можна дати простір для росту корисних дерев і трав. Це знає кожен садівник. А ми, більшовики, і є садівники майбутнього…» — «Але ж право кожного на своє життя, на свою думку! — болісним стогоном вихопилося з вуст Дарини. — Ви ж безжально топчетеся навіть по тих, з ким учора сиділи по царських тюрмах. А що буде далі?!» — «Революція не знає права, вона знає лише силу революційного духу! — Домонтович узявся за ручку дверей. — Якби я мав хоч трохи часу, я міг би розказати вам багато. І як січовики подавляли повстання в робітничих кварталах, як не брали полонених, а розстрілювали захоплених із зброєю на місці. Як вони ж розстрілювали робітників біля верстатів. А що творили січовики з юнкерами та офіцерами, що служили в гетьманських загонах чи були завербовані до білої армії? Вам розказать чи пожаліти вашу ніжну інтелігентську душу?.. Може, це більшовики зірвали скляний купол Педагогічного музею, перетвореного Директорією на тюрму? Чи більшовики топили в колодязі, у Мрині, начальника державної варти? Чи ми закопували живцем гетьманського старшину? А поїдьте до свого Пакуля, хай селяни покажуть вам спини, пошматовані гетьманськими шомполами! А може, більшовики примушували нещасних євреїв, перше ніж їх забити, як скотину, співати, танцювать і дякувати убивцям своїх дітей? Але ви усього цього намагаєтеся не бачити, бо це все творили й творять синки вашого класу, синки поміщиків та фабрикантів, та й ваші щирі українці! Зате ви вірите зойкові кожного обивателя, якому більшовики прищемили хвоста! Люди звіріють од пролитої крові, тут я з вами згоден, але хіба ми це починали? Чи ви уже забули, як знущалися з нас у тюрмах та на каторгах, забули долю сестри вашої? Чи ви забули військово-польові суди і каральні загони в селах Краю у дев'ятсот шостому? А мільйони жертв на полях останньої війни, розв'язаної бездарним царським урядом, ви уже забули? Даруйте, чиню не зовсім чемно, але на мене чекають дуже важливі справи. Досперечаємося після повної перемоги світового пролетаріату. А наш час — час дій!»

І залишилася Дарина сама в порожній кімнаті, а за стіною хтось невидимий стукав одним пальцем по друкарській машинці.

Дак стракались[4] яни, стракались, уже, мо', в годі двадцятім, як сеє трохи вщухать почало.

І сталося так, що я була свідком тої стрічі, і розказую, як на духу.

Але почну я свою гомонку здалєй. Пуддєвкою я ще була, ще на колодки до дєвок та парабків матка не пускала, а вже заглядався на мене Павло Гуц, син колісника. І я на нього оком стріляла, що там казать, заводна я з дєтства була. Далєй — болєй, і вхопила мене любов, як лисиця курку. Уже людяки сельські маткам нашим очі колють, женили б ви, мол, їх, а то буде, як у тій пісні соромицькій пеється: «Ой дівчина дрібно скаче, учора дала, тепер плаче, учора дала, бо хотіла, тепер плаче, що не ціла…» А ми ж обоє — ще молодюсенькі, і врем'я таке, що не відаєш уранні, чи до вечора доживеш. Як заскочили у Пакуль денікінці, Павло з батьком своїм у пуднавесці[5] обода на колесо одягали. Офіцер стрілячку наставив і кричить: «Ти мобілізований до армії Добровольчої!» — «Дайте, — Павло мій гомонить, — хоч обода догнути, батько мій поранений на миколаївській, не догне сам». Так де там! А Павло — і ружжя у руках не тримав. Йон тольки й знав, що роботу та мене, мене та роботу. Вечора не було, щоб йон до нас не прибіг або на колодках ми, стракалися. Ну, зібрали їх, отаких, як мій Павло, добровольців, і повели під ружжями у Будище, а в Будищах у них якось що штаб був. Тольки ж як вели через Страхолісся, а там — узгорок є, обмолоддю густою порослий, і яри навколо, дак йон стрибнув у яр, перекулився, мо', разів десять і — навтьоки. Кріпко крутьольний[6] йон був, кріпко. А я тади на співки бігала, і навчав нас Коршак на таніні грать, а піаніна тая з панського дому узята була. А з денікінцями заскочив у Пакуль Костянтин Журавський, син покійного давно пана Опанаса. Дак се йон і робив усе, бо вкололо його, що сельські парабки і дєвки на його піаніні бринькають. Узяв йон у школі документики, Коршаком складеш, хто на співки бігав, і зігнали нас. Дак солдати нам руки на лаву клали і нагаями ремінними, з охвістям дротяним по пальцях сікли. Ой і боляче ж було кріпко, я той біль досюль пам'ятаю. Кров бризкала з-під нігтів, і нігтики мої бідненькі на трьох пальчиках позлазили, довго я так ходила, покуль нові наросли.

Усе сеє вписано до Книги днів не вигадано, усе сеє насправді було.

Дак прибігла я з ревиськом несусвітнім додому, а вже сутеніло, бо якось що сеє під пізню осінь робилося. Тольки я у хвіртку, а з-за вугла хати — Павло мій, навстріч. То я реву, як корова, а йон мені пальчики мої закривавлені цілує, і меншей мені стало боліти. І ховався Павло по горищах та коморах, докуль і не пішли з села денікінці. Пішли білі — прийшли червоні. Дак білі — болєй упасені, матка, було, гладишку молока поставила на стіл, денікінець ліктем як упоров, і покотилося, і молочко по долівці заплакало. А червоні — тії голоднющі такі. Матка чугун картоплі наварила — аж поза вухами у них лящить. Тольки неакуратні людяки були: за столом сидить і на стіл воші з голови чеше. Ну, прийшли червоні і давай собі в армію забирать. Дак перший раз Павло мій із самого Мрина прибіг. Я, правда, зраділа йому дуже, а матка моя і гомонить: «Сяя власть, синку, жартувать не любить, ми уже сеє побачили, і надовго яна». А Павло зуби шкірить: «А, яни тольки пужають, а я — не пужливий. Дочку вашу я на ружжо не проміняю, чи яно червоне, чи біле».

І живе йон, колеса робить у пуднавесці своїй. Аж прийшло за ним двоє, з ружжами. Прийшло за ним двоє з ружжами, і бачу — уже з двору виводять, а їхня хата трохи оддалєй од нашої стояла, але на узгорку, і видко мені. Я відра ухопила і — до колодязя. Дак йон ішов мимо, попросився води напитися. Червоноармійці кажуть: «Напийся». П'є йон воду з відра мого, а яни — з боків стоять, і ружжя напоготові. Напився йон води і гомонить до мене: «Жди, дєвко, скоро вернуся, я їм навоюю…» А солдатики стоять мовчки, тольки слухають. У мене серце, правда, як защемить, і сльози у відро — кап, кап. Калі нема мого Павла і нема. Пішла матка його у Мрин, до начальників добилася. А їй начальники і кажуть: «Розстріляли ми вашого сина як дезертира…»

Ну, що вже зі мною було, як я сеє взнала, і не розказать. Уже, мо', год проминув, як Павло водичку з мого відра пив, заосеніло знову, і сватається до мене парабок із Великої Вісі, з-за Невклі. Сватається до мене парабок, і пішла я до Уляни Несторки, десяток яєчок понесла. Розказую про теє сватання та й питаю: «Дак що ж мені робить? Може, де мій Павло ще живий, я ж його любила, як душу свою, і гріх на мені буде, якщо йон вернеться, а я вже очоловічилася». Несторка кинула карти і одвічає: «В'яжи рушники, понедєтко, в'яжи рушники, бо теперка мужики на дорозі не валяються, побило їх і покалічило войнами. А Павла твого давно в живих нема, карти се показують». Заплакала я, а жить, думаю, треба, віковухою не хочу залишатися. Вийшли ми з хатки Уляниної, сіли на рундучку, під навісиком. І комісар, якого яна з того світу повернула, з нами вийшов. Йон уже ходив потроху, але ще тулився до Уляни. Комісаром його в Паку лі усі називали, а фамілія йому була — Дамонтович. Матка моя ще молодим його пам'ятала, як йон на лузі панському з сільськими людяками сіно гріб. Ну, то й він коло нас на рундучку присів, у валянках і кожусі, бо ще слабий. Се вже десь під Покрову бричку за ним прислали з Мрина самого і два міліціонери для охорони, бо тади по лісах люду усякого ховалося. Забрався йон у тую бричку, і — будь здорова, Уляно, залишайся у своєму Пакулі з байстрюком у животі. Познєй йон у домі Листопадів, біля Мар'їного гаю, проживав, наче пан який. Байстрючка Уляниного, правда, за сина признавав і дорогу йому у жисть заслугами своїми перед властю добре стелив. А перед війною останньою пропав, як у воду. З Громницьким яни в тюрмі мринській стра-калися, Громницький сам Андрону Мохначу признавався позалєтось.

А що далєй з ним було — ніхто того не відає.

Отак ми сидимо на рундучку хати Уляниної на хуторі Семирозумовім, се в годі двадцятім. А вже слаква осіння почалася, студорга кріпка, наче й не холод ще, а мокротеча.

Несторка утішає мене в горі моїм. Калі дивимося, виходить із лісу жінка, у чорному вся, двоє дєток на руках її, а слідком — дєтви-дєтви, як мурашок. Як ближчей яни підійшли, аж тади ми угадали. А се була пані Дарина, прозвана познєй у Пакулі Матір'ю дітей людяцьких. А дєточок з нею було аж дванадцятеро, сироточок, безпритульних, на дорогах, вулицях та вокзалах нею підібраних. А дєтки ж тії — як сльозиночки, загорьовані. І підійшла яна до нас, що на рундуку сиділи, і зупинилися без слова жодного. І стояла яна посеред вулиці, одєв на ній чорний, виношеним, І хустка з коленкору чорного. Бо се вже Дарина знала, що рідних дєточок її нема на цім світі, і найменшенька її, Богдана, — на дні морському. Стояла яна посеред вулиці, страшка така, наче на хресті горя свого розіп'ята, і висока, наче деревина, на корню вмерла, деревина, з якої сушина сторчить, до неба волає. А на руках у Дарини — двоє дєток малих, до плечей її голівками пригорнулися, а навколо Дарини — дєтва, гуртиком тісним, од менших до старшеньких, мовби курчата на дощі холодному. А на дєтках худющих — одєв убогий, латка на латці, і ноженята в них босі, в болоті в'язкому, і зубок на зубок у них не попадає, бо вже студорга осіння. Дивимося ми мовчки на Дарину та дєток її, а яна тольки на Домонтовича дивиться, без слова жодного, бо упізнала його. Дивиться, яна на комісара, а той з дєток її очей своїх не зводить. Тади бачу, наче хмара чорна на очі його найшла, і засльозилися очі, і опустив йон голову винувато між колін своїх комісарських. Отакая балачка німа відбулася між ними. Мені самій підкотився клубок під горло, слова мовити не можу. Дак наревлися ми до одвалу, а тади давай тих дєток, що Дарина з гброда вивела, од холоду, голоду та нужі рятувать. Але се уже гомонка друга.

Я докажу тольки, як Дарина донечку свою, Богдану, по світах марно розшукувала, а дєток людяцьких і душу свою знайшла. Бо заміжки мої тади на врем'я віддалилися, сватанець мій великовіський у ліси пішов. І була я, мо', з год коло Дарини та дєток, у домі панському, аж до смерті її. А як схоронили Дарину Михайлівну, а дєток — кого люди сердешні порозбирали, кого у притулок, у Мньов, вивезли, і я очоловічилася, бо кожна дєвка не хоче заміж, як кінь вівса. І поки була я коло Дарини Михайлівни, Матері дітей людяцьких, розказувала яна мені вечорами про жисть свою горісну. Багато з того забулося, зітерлося з пам'яті, а як Богданку свою яна шукала, а Бог дання нове їй дав у серце її вистуджене, сеє навік одклалося, і я — переповім.

Дак розкажу, як шукала Дарина дочку свою Богданочку, а знайшла дєток багато і душу свою знайшла. А тади з города Києва нікого не випускали, сторожа більшовицька стояла на залізницях. А був у Дарини перстень золотий, вінчальний. І віддала яна того персня золотого матросові, який на вокзалі командував, і посадив йон Дарину Листопад у поїзд, який на південь ішов, де город Одес. У вагоні вікна були вибиті і дах проламаний, і мерзла яна дуже, але зігрівалася думкою, що з кожним перестуком коліс усе ближчей яна до донечки своєї, останньої, яка ще серед живих, а не серед мертвих. Але не вельми далеко Дарина на тому поїзді заїхала. Бо серед ночі затряслося, заскреготіло усе, наче перед кінцем світу, і кинуло людей одне до одного, і скло вікон, яке ще лишалося, розсипалося в порох. І не міг поїзд далєй котитися, бо колії попереду розібрані були. І напали на поїзд баламути якісь. Вони ж перед тим і колії розібрали. Бо тади такеє робилося, власті не було і люд дурів од безвластя. І ходили ті баламути по вагонах і грабували усіх. І зняли вони з Дарини потяганочку, добренну ще, на хутрі, і теплу вовняну Іиалю зняли. Тади стали яни вагони підпалювать, і люд, як мишва, у голі поля висипався. А вже дніло. І попішкувала Дарина донизу, де сонце в полудні, де город Одес, навстріч птахам, що з ирію летіли.

І пішкувала яна три дні і три ночі, ніде не підночовуючи, така в неї снага була дочку свою Богдану знайти. І хоч навертало вже на тепло, а ще сніг сі рів у вибалках і ночі були зимні, а яна ж у самій куцині зосталася. Ішла яна три дні і три ночі, села обминаючи, наче в безпам'ятстві ішла, і де тольки сили бралися. А як пити хотілося, з калюжок пила або сніжок смоктала, сирин[7] розбивши, як тая кізочка. І розмовляла яна з птахами перелітними, про дочку у них питала, бо Одес — город теплий, а птахи з теплого краю летіли. І запитувала яна про Богданку свою у сівериць,[8] що видзвонювали над таловинами, наче підвішені на ниточках невидимих у небі синьому. Але ніхто з них не чував про Богдану, ніхто про долю її не відав. Бо обминає перелітне птаство міста великі, як пустині, і байдуже йому до болів і доль людяцьких. А вже її пропасниця тріпала, бо застудилася Дарина. І плелася яна на третю ніч, нічого уже перед себе не бачачи, хоч місяць ще був тольки на рушанні.[9] І забрела яна до саду панського, і блукала в саду, покуль солдати її не окликнули. І привели її солдати до будинку панського, і на порозі, як війнуло теплом, упала яна. І пролежала Дарина в домі тому болєй тижня, у безпам'ятстві. А як розплющила очі, при тямі уже, побачила коло себе дівочку літ десяти. А се була дочка панів, що до їхнього помістя забрела Дарина. І звали її — Анастасія. Уже як у Паку лі стала яна поживать і очоловічилася із середульшим сином Мохнача, Настею її усі звали, і в старості була яна — Настя, по-вуличному — Дворянка. А в батьків, докуль живі були, звалася яна — Анастасія. І була Анастасія до Дарини дуже лагідна, ходила коло неї, як коло рідної, хоч мала ще. А тади вже у панів челяді не було, і проживали яни в помістї своєму, край села, наче в осаді, а охороняли їх солдати із діниів, яких син їхній, офіцер, у Києві найняв, коли червоні підступали. І признавалася мені Дарина, як скумасно було їй у помісті тому, особливо ж— вечорами, калі сходилися всі біля єдиної гасової лампи, бо з гасом уже туго було. Пани почитували уголос, на піяніні та скрипках грали, картами балувалися і ляси точили до ранку, бо кожної ночі чекали нападу. Але ніхто з них про політику і що навколо твориться не гомонів, така умова між ними була — вдавати, що нічого у світі не сталося, а усе йде, як і треба, як у старе, добре для них, панів, врем'я. А біля кожного з них — зброя лежала. Як і їсти сідали, жінки коло себе, на стіл револьвери клали, а мужчини не розлучалися з ружжями. І здавалося Дарині, що потрапила яна у замок, злою ворожкою зачарований, і не живе яна, а спить, калі ж прокинеться — зникне сей замок без сліду. І хотіла Дарина, оклигавши трохи, долей рушать дорогою своєю. Анастасія ж, дочка панів тих, приліпилася до неї душею дитячою, довірливою, і не відпускала. І рішила для себе Дарина наступної ночі, коли дитина засне, піти з поміси-, у краї теплі, де город Одес. А серед дня подалися яни а Анастасією по старополиці на гору, з якої Дніпро видко. І шили яни довго, бо се не близький світ, і зійшли на шпиль гори, і спочивали там, сонечку весняному радіючи, Дніпром розповнілим милуючись, і було там красивенно. Аж учули яни стрільбу велику, там, одкуль прийшли. А тади чорний дим хмарою повиснув над помістям. Заплакала Анастасія, дочка панів тих, чиє помістя горіло, заплакала яна і підхопилася, щоб додому бігти, але не пустила її Дарина, і тим жисть її зберегла. Бо люди, які на помістя напали, нікого не милували, ні малого, ні старого, тади такеє врем'я підійшло — Бог залишив серця людяцькі, і злий дух вселився у них. А залишив Бог серця людяцькі, бо самі люди од Бога одвернулися, великими розумаками поробилися, думали, що вумніші яни од сотворителя. А Бог посміхався печально, і не одна ікона в церквах християнських у ті годочки плакала сльозами кривавими.

Уже вечоріти стало, як зійшли Дарина з Анастасією з гори у підніжжя її. А ішов до Дніпра з вершами за плечима рибалка сільський. Побачив йон жінку з дитиною панською і гомонить: «Не ходіть ви в помістя, нема уже там нічого і нікого, саме попелище. Пани у домі зачинилися було, одстрілювалися, дак їм півня вогняного пустили, і всі вони у тому вогні погинули, нема над чим плакать, нема чого хоронити. А хто не встиг у домі зачинитися, тих вирізали, як курей на поминки. І вам треба іти, куди очі бачать, бо люди тепер злі поробилися, як собаки, і дитяти панського не пожаліють, за кривди давні помщаючись. А я вас не бачив і не чув, і не признавайтеся, як де прийдеться, що мене стракали, бо й мені горе буде».

І пішли Дарина та Анастасія вздовж Дніпра, але не на низ пішли, де город Одес, а на сівер, бо вже Дарина не тольки про Богдану свою думала, а й про дитя чуже, яке до неї душею і тілом притулилося. І йшли яни довго, од села до села, старцюючи попід вікнами хат, бо голод усьому навчить. А як ішли яни берегом дніпровським, побачили на безлюдді хлоп'я годиків семи, жиденятко, яно, бідне, мальків на мілководді картузиком ловило і їло сирими. А як озвалася Дарина до того хлоп'яти, втекло яно у верболоззя без оглядки. Але кликала його Дарина голосом добрим, материнським, і кусничком хліба, випроханого у людей, манила, і виповзло яно з кущів, наче звіреня перепужене. І було йому од чого перепуженим буть, бо усю родину його баламути якісь, налетівши на село, до пня винищили. А хіба не такеє у нашому Краї Вовчар виробляв? Дак матка те хлоп'я якось через пічне віконце виштовхала, коли бандити уже в хаті їхній були, і втекло воно, і по яругах тинялося, людей боячись болем, анєй звірів диких. А звали теє дитя — Льова. І прижився той Льова, як Дарина померла і дєтки її по Краю розбрелися, у Хмільниці, у людяк тамтешні. Скотину йон пас, а познєй на курси бухгалтерські його послали. Скоро послі війни останньої головував у колгоспі. І добрим головою йон був, Хмільницю одстроїв, умів крутиться, горщок на плечах справно варив. Люди за головою тяглася, і начальство було довольне, бо й начальства йон не забував. А комусь таки не вгодив, бо узяли його за шкірки та — в тюрягу. Нібито великі гроші переплатив чужакам, які асфальт од траси і по селу стелили. Дак хмельничани усім гуртом аж у Москву, самому Хрущову писали, і випустили Льову з дому казенного. Тольки уже у Хмільницю йон не вернувся, командував заготовачами у Мрині і досюль там проживає, як не вмер. Бо сини його у той їхній Зраїль виїхали і дочка єдина виїхала, онуків забравши, а жонка на той світ переселилася, і зостався йон сам у домі новім, добреннім, який побудував на Лєсковиці. Годиків зо три тому був йон ще у мене під храмом і казав, плачучи: «Поїхали усі мої жирнішої скибки шукать, залишили мене. Мо', їм тамочки і луччей буде, а я — у сюю землю хочу лягти, яка вже вона ні є, а мені — не чужа…» Отакий Льова, якому Дарина колись жисть порятувала.

І пішли яни, Дарина з дєтками Анастасією та Льовою, далєй, і прийшли яни в городок Ржищів, є такий на Дніпрі. І там, на причалі, стали яни чекати пароплава, бо вже ослабли на ноги, та й боялися пішкувать вище по річці, бо вище, аж до Києва, отаман Зелений тади гуляв, і колотилося там усе. І піджидали яни пароплава довгенько, бо такеє врем'я настало, що уся жисть людяцька улагоджена — руїною зробилася. А як піджидали яни пароплава, на причалі тулячись, ходило між людей, старцюючи, дівча, тоненьким голоском молитви співало. І був її голосок краси дивної, наче дзвіночок срібний. І пожаліла те дівча Дарина серцем своїм згорьованим, і пригріла коло себе, і стало у неї дєток уже троє. А імення тому дитяті було — Степанида. У Пакулі ж познєй ми її Степанею звали. І було те дівча з попівської родини, тольки родини тої уже не було на світі. Старший брат Степаниди, розказувала яна познєй, у Полтаві на учителя навчався. А як пішов у вісімнадцятім годі за Україну воювать, то й не чуть про нього болей було. А до попа, батька Степаниди, принесли повстанці зброю святить. Йон сперва однікувався, а спробуй не посвяти, йон і посвятив. А тут червоні зайшли, їм і піднеслися одразу, що піп сільський повстанцям зброю святив. Дак його на його ж леваді і встрелили, на очах у жонки та дочки. Встрелили попа, а з жонкою його щось такеє зробилося, що бродила яна по селу наче мара, а тади на гілляці її знайшли, захололу уже. І зосталося дитя сиротою, і зійшло з дому опустілого. І прийшла Степанида з Дариною та гуртом дєтви у Пакуль, і рятувалася в нас. А як померла Матір дітей людяцьких і розбрелися дєтки по Краю, Степаня наша у Мньов, де будинок дитячий, потрапила. І проминуло вже год болєй двадцяти, і нічого про неї не чуть було. А тади, послі війни уже, купив коло мене хатку сліпий Матвій, міною йому на фронті очі вибило. Сам йон був здалеку, а жонка його, Олена, пльоховська сама, санітаркою в госпіталі робила і там його підібрала.

Дак дали сліпому Матвію радію за очі його вибиті. І ми ходили вечорами тую радію слухать, бо тади тольки у фінагента та в сліпого Матвія радія була, болєй ні в кого. І ось чую я — кажуть у радію: «А тепер заспіває для вас відома українська співачка Степеня…» І фамілію називають, але фамілію я вже призабула. І заспівала яна у радію, так красивенно заспівала, наче сівериця у полі весняному, а голосочок — як срібний. Я б і з могили той голосочок упізнала. Я заплакала з радості та й кажу своїм: «Се ж — яна, се ж наша Степани…» Дак потьопала я до учителя, бо сама я тольки лікнепівську грамоту знаю, дєвок батьки-матки наші не хотіли у школу посилать, пішла я до учителя, і склали ми листа на радію тую, до Степані, співачки, озвися, мовляв, калі ти ще наш Пакуль і наш. Край не забула. Але не озвалася яна ані словечком, і я так собі думкою ворушу: мо, не хотіла яна признаватися, бо ми про попівський рід її знали, а тади нащот сього строго було, могли і з радія вигнать, і що хоч зробить.

Дак сіла таки Дарина, з трьома дєтками своїми, на пароплав, до військових впросилася, на дєток військові зглянулися. І припливла яна з дєтками до Києва, а одтуль подалися яни у Мрин, де на колесах, а де й пішки. І добилися яни до Мрина, на вуличку біля Мар'їного гаю, де дім Листопадів. Ідуть яни вуличкою, потомлені та голодні, аж сусідка їх перестріває. Перестріває їх сусідка і розказує: «Ой, Дарино Михайлівно, нічим добрим вас не стрічаю, а лише вістями поганими., Нема уже на світі вашого мужа Дмитра Костянтиновича. Ще наприкінці зими це горе сталося. Не виходив він три дні з дому свого, і димок з верха перестав курітися. То зайшла я до вашого дому, а Дмитро Костянтинович у кріслі сидить, біля комина погаслого, і вже його сердечко не б'ється, уже він холодний, наче крига. А на колінах у нього зошит лежав у полотняних палітурках, і писав Дмитро Костянтинович, доки й душа в тілі була, бо на півслові обірвано. Я тії письмена його зберегла і вам оддам. Бо тільки я сеє усе побачила, аж ось і люди чужі до будинку під'їжджають, під'їжджають і кажуть: «Де господарі? Бо дім ми реквізуємо для потреб влади совітської». То вже вони й хоронили мужа вашого. Загорнули вони тіло Дмитра Костянтиновича у мішковину, а тоді під'їхав гробар підводою і одвіз на кладовище, до могили братської. Бо наприкінці зими люди так вихолодилися та виголодали, що осипалися з життя, як листя з дерев восени, і не встигали уже їх хоронити за звичаєм православним. Я і сама трохи не сконала, а може й шкода, що не дав мені Бог померти. Хай простить мені Всевишній, але як одвозили Дмитра Костянтиновича, я йому заздрила, що вже одмучився на сім світі».

Заплакала Дарина слізьми гіркими за чоловіком своїм. Але недовго плакала вона, бо треба було про дєток думать, якими обзавелася в дорозі тяжкій. І вийшов на ганок Купріян, син Уляни Несторки і пана Опанаса, а се був йон, і упізнав Дарину, бо в одній гімназії з чоловіком її ранєй працював йон, а тепер начальничком у Мрині зробився. І сказав йон Даринї так: «Реквізувала дім ваш радянська влада, і тепер я тут проживаю із сім'єю своєю. Бо постановлено було нами буржуїв з домів їхніх переселити в хижини за провини перед пролетаріатом. А як нема у вас притулку іншого, дозволяю я по доброті своїй і давньому нашому знайомству у флігелі, в саду проживать». А добрий йон такий був перед Дариною, бо вже став Терпилом писатися, сином селянським, а вона знала, що Купріян — син Опанаса Журавського, пана пакульського, покійного давно. І боявся йон за місце своє начальницьке, за галіфе своє хромове боявся.

І стала Дарина з дітьми в халупині старій, у саду своєму проживать, а Купріян — у домі її паном розкошував. Бо власть нова — нові закони, і все — од Бога. І не ремствувала Дарина ні до кого, бо душа її дєтвою зайнята була, як ту дєтву од холоду й голоду порятувать. А дєтвою обростала яна і далєй, як старий ясень край лісу порослю молодою, бо по місту бродила, наче причинна, і збирала сиріток безпритульних, обпалених хвищею вогняною. Так люди мринські познєй розказували, бо на їхніх очах сеє робилося. І було так болєй году. Вихори воєнні котилися через Мрин, власті мінялися, але жила біля Мар'їного гаю, в халупині Матір дітей людяцьких, і дєтва коло неї жила. А як став Мрин пустинею холодною, голодною, пустинею кам'яною, як усі города тади, повела Дарина дєток своїх у Пакуль, де ще хлібець у людяк був, аби живими дєтки зосталися і світові пораділи в жисті своїй стражденній. Хіба не так і звірина, і пташина виплод свій з лісу виводить, калі ліс горить? Є закон жисті, якому усе живе підкоряється, і не ми? сей закон придумали, був йон до нас, буде і послі нас.

«Яко птах, збираючись у теплі краї, ширяє над місциною, де гніздо звив та пташенят виплодив і вигодував, так і я, Дмитро Листопад, озираю очима душі своєї змученої перед відльотом її веремію життя земного. Але не в теплі краї одлітає душа моя, а в небуття, в холод. Я достатньо випробовував себе і переконався, що я — людина сильна і здатен не чекати в покірності, смішній і наївній, поки той холод, що його персоніфікує Смерть з косою, прийде по мене. Я здатен покликати його до себе, як Фауст покликав Мефістофеля в поетичній казочці Гете. І покличу я той холод не для того, щоб пізнавати таїни буття, а щоб елементарно — перестати буть. Гак на горищі і мотузка, якою я усю зиму тягав сушняк з Мар'їного гаю, — усе це для слабодухих і безвільних. Справжня людина, яка твердо вирішує не жити, може померти й без того примітивного причандалля, інструментарію класичних самогубць. Вона може померти зусиллям волі. І це чи не єдине, що вирізняє людину з-поміж інших земних істот. Душа, розум, Бог — усе це химерії рефлексуючих інтелігентиків, одним з яких був і я, поки не зрозумів основного закону життя. А основний закон такий, що життя — нема, воно — не реальність, а тільки витворок уяви, шалощі невідомих нам космічних сил, а єдина реальність — смерть. Я навчився зусиллями волі зупиняти біологічні процеси в своєму тілі. Досить мені заплющити очі, зосередитися і сказати подумки: «Ноги мої мертвіють, ноги мертвіють, кров у них зупиняється і крижаніє…», як ноги мої справді стають дерев'яними колодами, нечутливими до болю. Так само — з іншими частинами мого тіла. Биття серця я довів учора до мінімуму потрібного, і вже свідомість моя згасала, проте в останню мить я вирішив продовжити на деньок насолоду буть. А єдина насолода моя нині в тім, щоб дивитися, як у каміні догоряють книги, які я збирав увесь свій вік, наївно вірячи, що в них — кладезі світової мудрості. Догорять книги, погасне вогнище в каміні — погашу себе і я… Дарина думає, що в останні роки підточували мене, хилили до могили старість, хвороби тілесні і нещастя з дітьми нашими. Бо віддалилася вона од мене, зчужіла до душі моєї, зосередившись на горі і тривогах своїх материнських. Я — розумію і ні в чому її не звинувачую, тим більше — у своїй повній самотності. Матір є матір, як у тій пісні давній співається: «Ой горе тій чайці, горе тій небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі…» При дорозі, якою простує її Вельмишановна Дурість Історія, народили ми діток своїх, і похрускують їхні кісточки під її залізною, невблаганною ходою. Можливо, і в материнськім відчаї своїм не віддалилася б так од мене моя Дарина, коли б побачила, що я в спромозі та силі утримати на краю прірви діток наших. Але як міг я їх утримать од загибелі? Демон безумства оволодів ними, бо що таке, як не безумство — зосередженість на одній політичній ідеї, коли кожен, хто думає інакше, твій ворог смертельний і слід його треба негайно зітерти з лиця землі? Та коли б тільки моїх дітей вразили іринії фанатизму й ненависті, мовив би я до себе: «Ось, виродків породив», — і, зітхнувши тяжко, пішов би геть із світу сього, рятуючись забуттям. Але ж не лише мої діти такі нетерпимі і переконані виключно у власній правоті. Такий сьогодні увесь світ довкола мене, і, якщо норму визначає більшість, то я із своєю тверезістю і скепсисом — божевільний, а вони усі навколо — великі розумаки, як кажуть у нашому Пакулі. А якщо хтось експериментує над нами, землянами, і ми усі, з високими, світоглядними проблемами, — лише колонія мікробів у скляній колбі, до якої небесний лаборант вкрапнув невідомої досі хімічної сполуки і вивчає на нас, піддослідних, її дію? А якщо справді отруйні промені чи гази від комети Галлея досягли планети нашої і спричиняють безумство мурашника людського?

Отож, не старість, не хвороби і навіть не горе батьківське (війна, революція, знову війна так привчили нас до смерті, що навіть загибель своїх дітей не сприймаєш як щось несподіване і виключне) женуть мене притьма із світу сього, а повна і остаточна зневіра в будь-якому сенсі людського існування. З Богом я і раніше був не в ладах: вільнодумство молодості, прогресивно мисляча особистість… А все ж у глибині свідомості жевріла надія на Бога, принаймні як на моральну категорію. «Людина — це звучить гордо!» — повторював я один час, слідом за співцем революційної бурі, і вірив у високе призначення звільненої від соціальних пут людини. Сьогодні я назавжди похоронив для себе — і міф про Бога, і міф про людину. Я переконався в повній правоті Демокріта: ми, люди, — тільки пліснява, яку породила волога землі, без участі будь-якого творця і без розумної мети. Небеса — порожні. Усе, чим ми, люди, населяли їх упродовж тисячоліть зі страху перед невідомістю і смертю, усе — плід нашої хворобливої уяви, і тільки. І усі наші погордливі фантазії навколо нібито безсмертної душі людської — смішні й безглузді. Безсмертної душі у кожному з нас не більше, аніж у тілі шолудивого пса, який здихає в канаві. Восени сімнадцятого осатанілий по чергах, голодний натовп на моїх очах розтерзав і затоптав стару єврейку, звинувачену кимось із того ж таки натовпу у спекуляції харчами. Коли юрма розбіглася, жінка залишилася лежати посеред Царського майдану, який тепер зветься майданом Пролетарської диктатури, — купа кривавого, витолоченого чобітьми людського м'яса. «Де ж, Саро, твій хвалений біблійний Бог, який одділив світло од темряви, а тепер знову усе перемішав, темряву і світло, добро і зло, розум і безумство?»— запитував я подумки, дивлячись з вікна гімназії на те, що тільки-но мислило про себе як про найвище творіння Господнє, а за мить стало тим, чим було насправді: землею. Мішок з кістьми, кров'ю, м'ясом та лайном смердючим — ось що таке людина. І більш нічого в ній нема і не було ніколи. А всі високі слова, які вона напридумувала про себе, смішні і тлінні, як і сама вона. Наближається час, він уже почався, коли земля стане звалищем трупів смердючих, і тільки вітер із слів, напридумуваних людством, гулятиме над неоглядною трупарнею, але й він скоро вщухне, бо не буде кому той вітер слухать. Бо ні звірині, ні комахам та птахам, ні рибам та рослинам не потрібні наші словеса, наступники людей на землі житимуть природним життям, радіючи смерті тих, хто багато мислив про себе…

Отака гранична тверезість і безпощадність розуму, що позбувся останніх узвичаєних ілюзій роду людського, і унеможливлює дальшу участь мою в комедії земній, написаній (якщо й написаній, у чому я теж сумніваюся!) вкрай бездарним і жорстоким драматургом. Найменшого зла своєю втечею зі сцени я нікому не приношу. Дарина, якщо вона десь і жива ще, і повернеться колись додому, зосереджена, як і кожна матір, на дітях своїх, живі вони чи мертві. Богдана, якщо й вона жива ще, така ж божевільна, як і всі навколо, в своїй затятості ощасливити людство з допомогою маузера. А бажаючих і далі акторствувати на земній сцені вистачить і без мене, Дмитра Листопада. У переважної більшості комах з людського мурашника над розумом переважає тваринна жага існування попри все. Вони готові на будь-які страждання і муки за ще один ковток отруєного випарами людської череди земного повітря. І лише одиниці, окремі особистості спроможні зусиллями волі вирватися з біологічного капкана земної круговерті. Як сказав древній філософ, життя — ніщо і смерть — ніщо, нема ні землі, ні неба, ні світла, ні темряви, ні добра, ні зла, а є тільки — смішний ілюзіон… А може, це сказав я, Дмитро Листопад, відстав-чий учитель Мринської гімназії і це — одна з останніх реплік моїх у цій комедії, на арені вселенського цирку?

Людство надимається, як індик, і саме на себе в дзеркалі із власних слів милується. А час підмітає за нами, як двірник, і залишає од цивілізацій кучку сміття, і тільки. Колись я вчителював у Рогощі і розкопував тамтешнє городище, бачив і знаю. Кістки — і ті зотлівають, розсипаються на порохняву. І там, де проживала людина століттями, де вона любила, страждала, боролася, надіялася, там — лише сірі вкраплини в глині, так званий культурний шар. Чи не найбільша удача для археолога — знайти древній смітник. По наших смітниках про нас судитимуть, ось по чому. То від древніх хоч череп'я залишилося, по ньому археологи датують сліди цивілізацій, рахунок іде на тисячоліття. А що залишиться од нас — помережаний нашими перами папір, вік якого — вік іскри над нічним вогнищем? Що воно важить, миттєве людське життя, поруч із тисячами безслідних і непроглядних літ? Я ж не прагну і цієї, паперової, відстрочки перед остаточним і безповоротним зникненням своїм зі сцени. Я іду, і все, що нагадало б про мене принаймні наступному поколінню, забираю з собою у небуття. Іду, сповнений жалю і презирства до тих, хто житиме, якщо житиме, після мене. Сповнений жалю — бо їм знову, як нам, доведеться трястися по вибоїнах життєвого путівця, хапаючись, у смішній надії, за порожнину німого і байдужого до людських пристрастей та мук неба. Сповнений презирства — бо люди, у масі своїй, нерозумні, хворі на голову. Інакше як пояснити, що кожне нове покоління витворює власні химерії і в ім'я тих химерій, тих ілюзій, тих забобонів проливає людську кровицю, як воду, щоб, через покоління чи два, покаятися в гріхах своїх кривавих і — почати усе спочатку…

І цілісінький день я грівся біля каміна, в якому горіли папери мої. Був я наче архіваріус усе довге життя своє і кожну папірчину зберігав — невідомо нащо. Назбиралася того мотлоху повна шафа. Жандарми, налітаючи свого часу з обшуками, мали чимало клопоту з паперовими відходами життя провінційного учителя гімназії. Замолоду, як і багато посередностей, я вірив у вартісність свого життя для світової історії… А потім, коли навчився тверезіше дивитися на себе, збирання паперів стало звичкою. Палити безцінний архів свій почав я із студентських конспектів та зошитів, повних цитат із творінь великих мислителів, — смішно й сумно згадати, з якою поштивістю я, молодий, ставився до їхнього претензійного словесного плетива. Сторінки з тим плетивом мудрагелів згорталися, згоряли, перетворювалися на шерхотливий попіл, а за Мар'їним гаєм, на березі Невклі (була вже пізня ніч), гухкали постріли, там знову когось розстрілювали. Мені ті постріли видавалися відлунням сатанинського реготу над пориванням злиденного людського духу…

А завершив я аутодафе над земними слідами своїми спаленням власних фотографій. 5їк вишукував я їх по всьому спорожнілому дому! Як перевертав усе в шухлядах, досліджував сімейні альбоми, вимацував очима стіни, щоб ніде не залишити свого неповторного портрета! Признаюся, це я, оцією рукою, якою нині мережу папір, розтрощив на скалки дзеркало у вітальні, в якому відбилося моє давно не голене лице, ніби дзеркало могло зберігати моє відображення і після мого відходу в небуття. Дзеркало було в чудовій рамі з червоного дерева, раму я теж порубав і спалив. Завтра чи післязавтра в колишній мій, а нині — реквізований, дім вселиться якийсь червоний туз, мені дано три доби на виселення. Не варто берегти речі, які завтра зрадливо слугуватимуть іншим. Що таке обличчя людське? Випадкова комбінація атомів, візерунок на засніженій шибці, і більш нічого. Коли тіло моє розкладеться (надіюся, що хтось його та прикопає), розсиплеться й комбінація атомів, які складали моє обличчя, як розтає візерунок на замерзлій шибці, коли минають морози, і усвідомлювати це мені радісно: був я — і нема, і ніби не було ніколи.

Тоді настала черга книг, любомудрських трактатів, які я збирав усе свідоме життя і набив ними декілька шаф. Книги добре гріють, коли горять, і в цьому їх, на моє глибоке нинішнє переконання, висока вартісність. Завдяки їхньому теплу я домережу ці рядки свої. Невідомо тільки, для кого вони і навіщо. Просто, полюючи за фотографіями, я знайшов у потаємній шухлядці Дарининої конторки зшиток із записками Івана Коляди, присланий Дарині із Сибіру його друзями ще наприкінці століття, і перечитав їх, сидячи біля свого каміну. І хоч я самохіть іду з цього світу, а Коляду доїдала хвороба, якась тоненька ниточка єднає нас. Бо ми — одне покоління. Але я дожив до останнього акту комедії, а Іван Коляда з волі драматурга залишив сцену після першої дії. Але ми обоє — з одної вистави. Догоряє свічка моя, писав Іван Коляда. І моя свіча — догоряє. Догоряє наша свіча — це точніше. І з особливою втіхою шпурляю я до каміна книги усіх тих свободолюбців, які, починаючи з шістдесятих років минулого століття, розхитували державний корабель, воюючи з Богом і владою, обіцяючи народові манну небесну, якщо він усього того зречеться і довіриться новітнім пророкам. Це вони дурили і наші з Іваном Колядою молоді голови. Це придумана ними манна падає нині шрапнеллю на нашу землю, вривається в наші будинки разом з обвішаним маузерами, одурманеним політичними гаслами хамом. Більшовики не зійшли з неба і не прийшли з чужих країв, вони — наше творіння. Сіючи зерна ненависті в минулих десятиліттях, ми, так звана інтелігенція, не замислювалися, що з того вродить. Тепер ми волаємо до Бога, до диявола, до усіх сил, земних і небесних. А гріх — на нашій совісті, і з відчуттям непоправного гріха я Іду з життя. А може, саме гріх цей І жене мене у могилу?

Все ж вони — Іван Коляда, Марія Журавська, усі ті, хто в першій дії вистави зійшов зі сцени, — щасливі. Викрешуючи вогонь, підпалюючи бікфордів шнур, вони вірили, що бомба, яка вибухне, запалить зорю нового дня, щасливого, сонячного. А динаміт, вибухнувши, запалив зорю вечірню, і — ніч попереду, ніч освячених нами ж таки ножів. Втім, уже Іван Коляда на схилі життя свого стражденного передчував руйнівну силу розбуджених стихій, уже йому привиджувалося майбутнє попелище. Але йому — лише привиджувалося, я ж щоночі чую, як вуличкою нашою до шанців за Мар'їним гаєм, до замерзлої Невклі проторохкує машина, кузов якої повен голих людських тіл, з кулями в потилиці. «Эх, яблочко, куда катишься, у чека попадешь — не воротишься!..» — новітня народна поезія. Хто живе на краю міста, пошепки розказують, що тіла забитих кидають в ополонки, аби не лишалося слідів кривавої роботи. Задля історичної справедливості (ха-ха! — історія…), як свідок кривавої вистави, скажу, що так само до більшовиків робили і гетьманці, і ті, хто повстав проти них. Сусіда мій служив у варті, пішов за Невклю вполювати зайця. Тим часом влада в місті перемінилася, і, коли вертався додому, його перестріли й живим заштовхали в ополонку. Звичайно, розмах у ворогів більшовизму не той. Чим дужча влада, тим більше крові. А може — навпаки: чим більше крові, тим сильніша влада. Але усі ми — більшовики, і будемо ними довго, ще не одне, мабуть, покоління: мікроб зла роз'їдає душі людські. По машині, яка кожної ночі проїздить нашою вуличкою, можна звіряти годинника. Одної ночі її глухе гудіння обірвалося біля мого дому. Перед тим розгулялася завірюха і вулицю перемело. Як істинний обиватель, я забрався на мансарду і тихенько одчинив віконце. Солдати одкидали лопатами сніг з-під коліс машини. Над Мар'їним гаєм висів повний місяць, схожий на лице мерця. Вітер одгорнув край мішковини, яка прикривала вантаж у кузові. Боже, якби ти справді був і зирив з небес своїх на наше земне дійство, ти давно із жаху перед творінням власним позбувся б розуму! А може, якщо ти естет, написав би ліричну поемку про те, як світяться голі тіла постріляних людей у білому, м'якому місячному сяєві…

І ось, прочитавши останні слова записок Івана Коляди, я звабився й собі перед чистими, не списаними Колядою сторінками зшитка. Знайшов я ручку, розморозив біля вогню з книг давніх і новітніх розумників чорнило і — вмочив перо й каламарчик. Не те що я дбаю про істориків

майбутніх, ні. (Можливо, десь у глибинах мурашиної купи якась інтелігентна мураха теж мережить на сухих листках з дерев історію мурашиного гнізда — ціна у Всесвіті їм однака, що мурашиній історії, що людській). Пишу, щоб посвідчити востаннє, що я — теж був людиною і ніщо людське мені не чуже. Був, поки не спромігся піднятися над самим собою і над усією чередою людською. Був, але більше не буду — ані миті. Добровільно, зусиллями волі іду зі сцени, сповнений презирства до усіх, хто залишається на ній і далі фіглювати: і Бога, і чорта, і людей… Дмитро Листопад, року дев'ятнадцятого, віку Антихристового».

…А саме вийшли люди з церкви, ще правилось у Пакулі. І побачили люди жінку в чорному, з дитям на руках, побачили вони жінку з дитям на руках на горі Холодній, під хмарами осінніми. А сіявся дощ, напополам із снігом, і хмари укутали Пакуль, облігши грудьми темними на шпилі пагорбів. А як стояла жінка з дитям на горі Холодній, прорізалася вікнина в небі хмарному і сонячний промінь обійняв жінку з дитям. І хрестилися люди, що з церкви вийшли, на жінку з дитям, бо думали, що то Матір Божа перед очі їхні чудесно з'явилася. Але затяглася хмарами осінніми вікнина у небі, і згас промінь сонячний. Рушила жінка з дитям з гори Холодної по вулиці сільській, забагнюченій, і впізнали люди Дарину Листопад, з роду панів Журавських. А слідом вервечка дітей плелася, за руки узявшись.

А за ними ішла Ївга Царикова, що її колись батько віжками стьогав, прив'язавши до лавки, за Павла Гуца, бо любила його і йон до єї завльотився. І несла Ївга дитя мале на руках. Дак уклонилася Дарина Михайлівна до людяк, що біля церкви стояли, і далєй пішла, хоч тут, на цвинтарі, сини її похоронені, і ще могили їхні були. Се вже яна не про мертвих, а про живих думала. А ми на дєток, босих, обшарпаних, худих як свічечки, плачемо та журимося, і в очах нам темніє, що стольки горя на світі, наче на своє ще не надивилися. А як порівнялася з нами Ївга Царикова, стали ми в неї питать, одкуль ся дєтва загорьована. І розказала нам ївга, що се Дарина з города привела сиріток безпритульних. Дак плетуся я додому, а мені дєтки тії, хоч наче й чужі яни мені, а — скабкою в серці. Доплелася я додому, загорнула в лахманину коржиків домопечених, з муки житньої, полотна сувійчик із скрині дістала, бо на матерію тади трудно було, та й поплуганилася по мокві і студорзі до економії панської, куди Дарина дєток своїх повела.

І прийшла Дарина в дім батьків своїх, а вже давно не переступала порога. І не сама прийшла Дарина, а з гуртом дітей осиротілих, що за матір їм тепер була. І казала вона дітям: «Ось тут буде тепер домівка наша і огнище наше. І якщо судилося вам вижити, то на цій землі, бо ще жива вона». Але дивилися діти навколо з острахом, бо — пустище. Чорніли стіни дому батькового, вогнем обпалені, і хмари холодні висіли над ними замість даху. І плакав дім батьків краплями дощу осіннього, що струменями текли з очей його сліпих, без шибок і рам віконних. І тільки леви кам'яні на ґанкові, не підвладні вогню і кулям, незворушно зирили на вирублену давно тополину алею, виглядаючи господарів помістя панського, які вже ніколи не повернуться. І ніщо в душі Дарининій не ворухнулося біля тої руїни та пустки, хоч тут вона народилася і виросла, — душа її тривогою за дітей переповнена була. І повела вона дітей своїх через сад панський, бур'янами зарослий, бо не було вже кому доглядати його. А край саду темнів дерев'яний будиночок, колишня контора економії. Зберігся той будиночок, бо його штаби військові облюбовували: стайні неподалік, і причал звідси як на долоні. Безсило дощ барабанив по залізному дахові, а вцілілі вікна, хоч і з вибитими деінде шибками, затишок обіцяли. Зайшла Дарина з дітьми до будинку того, озирнулася і подумала: «Скінчилися мандри мої неприкаяні, звідси я вже нікуди не піду, звідси мене винесуть…»

Аж так яно і получилося, але се вже, мо’, через год. Бо се на очах моїх було, бо я, та Уляна Несторка, та Христя Євменова і тіло її, висохле од голоду на скіпку, обмивали. До останнього ходила яна по селу прошачкою, од хати до хати, бо вже люд яки голодували. І все, що назбирувала, дєткам своїм приносила, сама ж і крихти у рот не брала, тольки водичку пила. І прийшла яна, Дарина, у двір до Мартина Волохача, Вовком здавна прозваного, і упала яна на коліна посеред двору широкого, для дєток своїх хлібця благаючи. А в могозеях[10] Мартинових хлібець був, ще ж синок його по лісах лютував, і власть місцева обминала двір його, помсти Вовчаревої побоюючись, не вигрібала, як у нас, до останньої зернини. Але вийшов Мартин Волохач, Вовком прозваний здавна, на гонок і сміявся Дарині в лице: «Що, бариня, перед рипаним мужиком колінкуєш? А твій батечко мого батька батогом на стайні своїй стьогав, і носи свої панські ви, паненята, од мене весь вік одвертали». І відповіла Дарина на ту мову його глумливу так: «Для себе, Мартине, я і крихти б у вас не попросила, ліпше б з голоду померла. А прошу я для дітей, що мені довірилися і рідними стали». — «А привела виводок байстрюків городських у Пакуль, то і здихай разом з ними!» — буркнув Мартин сердито і за клямку дверей узявся. А Уляна Несторка воду з криниці їхньої брала. Бо пересохли того літа криниці на хуторі Семирозумовім, тільки в Мартиновій, глибокій, криниці вода питна була. Усе те вона бачила і чула. І сказала йому Уляна при стрічі, люди свідками були: «Багато Бог прощав тобі, Мартине, а сього уже не простить, бо вичерпалося терпіння його, як вода в криницях наших. Покарає Бог тебе тяжко, руками дітей твоїх покарає, а немає в світі кари страшкішої. Бо Дарина — Матір дітей людяцьких, і гріх ти великий узяв на душу свою». Аж так яно і получилося, як Уляна наврочила. Од тих пір і стали в Пакулі називати Дарину Матір'ю дітей людяцьких. Але се уже познєй. І пішла Ївга до Студениці по воду, а Дарина грубку затопила. І повіяло теплом по відсирілих кутках хати, і потяглися дітки ручками змерзлими до вогню. А вже сутеніло, бо короткий день осінній. І запалила Дарина свічечку воскову, на підвіконня поставила. Невдовзі скрипнули двері протяжно. Думала Дарина, що то — Ївга з водою. Аж переступила поріг молодиця, яку вона біля церкви, у гурті людському бачила. І розгорнула молодиця вузлика, а у вузлику — коржі домопечені, з житньої муки. І поклала молодиця на лаву сувійчик полотна вибіленого: «Теперечки трудно з крамом, а дєтки ваші — без одєву, а зима на носі, мо', що для них пошиємо». І довго не зачинялися того вечора двері колишньої контори. Несли жінки пакульські дітям Дарини хто що міг: хто хліба буханку, хто глечик молока, хто склянку цукру. А у ранні переступив поріг Сава Малаха, а ще йон живий був, ще командував у селі, подивився на дєток, що на підлозі покотом спали, та й гомонить: «Може, то дєтки буржуазії якої, революцією розколошканої, але я цього не знаю і знать не хочу. Бо якщо вже прийшли вони в Пакуль, то єто — і наші дєтки, і пропасти ми їм не дамо. Бо діти, чиї вони ні є, єто наше завтрашнє, заради них ми узяли власть у свої робітничо-селянські руки і воюємо із світовим капіталом. І оголошую я вас усіх — Червоною комуною. І ти, Ївго, коли уже узялася помагать Дарині Михайлівні, помагай, єто, і далєй. Будеш ти у комуні нашим комнезамівським комісаром…» І стали ми поживать комунією, в колишній конторі економічеській. І не дали ми дєткам померти. І підростали дєтки наші, і було б усе добре, калі б не засуха страшна, калі б хлібець наш останній не одбирали. І не розповзлися б дєтки наші по Краю, як мишенята, калі б не лихоліття люте…

І прийшов учитель Микола Гриневич в колишнє помістя Журавських, до Дарини з дітьми її. І засклив він вікна, де шибки вибиті були, і дров нарубав. І приходив він часто, доки й жива Дарина була.

Дак не з порожніми руками йон приходив, не з порожніми. А одєв дєткам приносив йон, і з єдомого кой-що, і в Мрин їздив на роздобутки, бо там уже знали про комунію нашу.

А востаннє прийшов йон до Дарини, калі вже яна з полу не підводилася, калі вже яна догоряла, як свічечка воскова.

І казав Микола Гриневич до Дарини так: «Знаю, як тяжко почутливій людині хоч крихту узяти од дітей, коли діти голодують. Але мусите ви, Дарино Михайлівна, жити, бо як вас не стане, гірше буде і дітям, яких ви з громадянських побоїщ та розорів порятували. Село наше безхлібним стало, випалило сонце поля наші, ніби помщаючись усім нам за кров пролиту. А що й виросло, те влада для інших країв одбирає безжально, бо й там голод. Усіх людей жалко, але все треба з розумом та співчуттям робити і не вигрібать останнє, коли й наші люди пухнуть. У такі жорстокі часи черствіють серця і кожен рятується, як може. Погано нині діткам вашим, бо усім навколо погано, але жити треба». І одказувала йому Дарина тихо, із сил останніх: «У такі часи легше померти, аніж жити, це я розумію. Розумію, але все, що настарцюю, навипрохую у Пакулі чи по селах сусідніх, усе несу діткам своїм, бо оченята їхні голодні душу мені пропікають, і ковтнуть я тої крихти випроханої не можу. Якби й дозволила собі, каменем у горлі вона стає. Але скажу вам більше, аніж іншому сказала б. Трималася я ще на ногах силою духу свого, доки не одкрилося мені те, що ліпше б і не одкривалося ніколи. Ледь приповзла я минулої неділі з Пльохова, там храм був, і я на діток своїх просила. Ледь приповзла я по сукраччю, а Ївга й каже: «Ой, щось із Степанею зробилося, наче болєсть чорна у єї». Прилягла я коло Степані, приголубила, вона трохи заспокоїлася, уже ручки-ніжки не смичуться, тоді й розказує крізь плач: «Повистругували ми рушниці з ломаччя і грали в саду в білих та червоних. Льонька був комісаром, а Мишко — білим полковником, а ми, хто менший, солдати у них були. І потрапила я до Льоньки, комісара, в полон. Крикнув мені Льонька, щоб я біля стіни стала, розстрілювать мене буде. А я не хотіла, щоб мене розстріляли, як татка мого.

Тоді він ухопив мене за плече і кинув до стіни, він такий сильний. Мишко гукає йому здаля, що червоні полонених не розстрілюють, а Льонька йому відповів: «То тільки так кажуть, а гидру контрреволюції треба знищувать на корню!» Мишко йому гукає: «Як ти моїх постріляєш, то і я твоїх постріляю!» І націлив на мене рушницю Льонька, і лице його таким страшним зробилося, що я заплакала. Тоді стрелив він, і я упала, і більш нічого не пам'ятаю…» І знаєте, пане Гриневич, що я подумала і думаю, бо не думать себе не примусиш, не підвладна собі людина? Я подумала, що душі дітей наших — уже червиві, як яблучка молоді літа спечного, хоч ще зеленки вони. Бо узяли діти наші з лихих літ, на які дитинство їхнє припало, і жорстокість, і смак насильства, і неповагу до людини, і багато чого. І хто зна, чи пораділи б ми, якби побачили, якими вони виростуть і якими вони будуть, діти, нами порятовані од смерті? А може, усі наші надії на них — ще одна фантазія інтелігентних обивателів, як називають нас більшовики?» Як подумаю я про усе це, то й жити мені не хочеться…»

Дак наперед далеко яна, Дарина Михайлівна, дивилася, далеко наперед. А бачила — наче перед нею годки завтрашні простелилися. Обоє яни, і Мишко, і Льонька, до Мньовського патронати втрапили і далєй по жисті разом ішли. Після війни останньої Льонька у нас головою райвиконкому став і довго портфеля того з рук своїх чіпких не випускав. А Мишка йон арабів начальником міліції в районі, бо той ішов по міліцейській лінії. Се уже в шістдесяті годи — заболіло мені коліно, напухать стало. Одпросився я в бригадира до лікарні їхать, а я тади платнику вав у колгоспі. Та покуль докривуляв я до ферми, молочарка й поїхала. А тади — які там автобуси, дороги се ще не було, молочарку — і тую в мокву трактором до соші тягали. Виплентався я на шлях, жду, мо', яка оказія трапиться. І довгенько я прождав, уже й сонечко у верховітті верб, наче яблуко золоте. Калі ж мчить із села «Побєда», тоді ще «Побєди» були. Бачу, голова райвиконкому, Льонька ж сей, возсідає коло шофера, пузо, як тісто дріжджове в мідняку, аж на скло переднє дереться, і болєй нікого в машині. Я — з узбіччя, на шлях, руку — вгору, наче за колгоспного голову на зборах голосую, щоб бачив і згадав, коли доведеться соломки виписать чи м'ясця якого. Другою рукою — на коліно розпухле показую. «Побєда», правда, пригальмувала, Льонька очима стрельнув. Тоді об'їхала мене машина, наче пеньок я чи сушняк, вітром з верби обламаний, і далєй покотила. Дак я тут, правда, не стримався, допекло мені, не стримався я та — дулю вслід: «Щоб ви уже не дождали, як ви до людяк живих хужєй, як до собак!» Калі дивлюся — чудеса! — зупинилася «Побєда» і назад хутенько здає. Порівнялася зі мною, Льонька двері одчиняє: «Куди тебе?» Ну, я розказую про біду свою: телятник будуємо, колода по нозі ударила, розпухло коліно. Йон і не дослухав: «Сідай!» Сів я і їду, пан паном, на подушках м'яких. Ніколи я так смачно не їздив. У кузові полуторки, було, приткнешся, на одній нозі, бо другої поставить ніде, а тебе трясе на сукраччі, наче в трієрі. Ось ми уже і в Мрин в'їжджаємо, ось уже і лікарня районна. «Мені сюди, — кажу, — зупиніть. Спасибі вам величезне, що нами, простаками, не гордуєте». — «Я знаю, куди тобі!» — строго одказує Льонька, і далєй їдемо. І підвозять мене до районної міліції. Тольки тутукнув шофер, ось і сам начальник вискакує, отой самий Мишко, що його ще моя матка, ївга, в конторі економичеській од холоду-голоду рятувала, оскряки йому витирала. Будка — аж репається, і галіфе на заду трохи не трісне, Кабанчиком його в районі дражнили. «Посадиш оцього хулігана на десять діб, — киває у мій бік Льонька. — Щоб навік запам'ятав, як начальству дулі сукать». Той мене за шкірки — та з машини, і вже я — в кутузці, уже мені небо крізь грати. І висидів я в них на казенних харчах дев'ять днів і ночей. На десятий день дають мені в руки мітлу і в двір міліцейський виводять. Мету я той двір широкий, а попід парканом — вишеньки, і вже яни добряче червоні. А мене од перловки їхньої та присмаки солідольної печія пече, і горло — тертушкою. Я і зірвав три ягідки, в рота кинув. А йон, Кабанчик, з кабінету свого у вікно сеє і побачив. Вихилитав у двір, підзиває: «Ну, як тобі у нас?» — «Добре Іван живе, пише — в тюрмі сидить…» — одказую баляндрасою пакульською. «А вишеньок скільки зірвав?» — «Три». — «Ну, то ще троє суточок і погостюєш у нас…» Дак я трохи чобіт його хромових не цілував, коліно мені боліло по-страшному, без ноги, думаю, зостануся, а кому я без ноги треба? Одвернувся, бурмило, і слухать не хоче, пошелестів крильми галіфе, хромом обшитого, до нужника. І одсидів я ще три дні і три ночі довгі. Дак Мишко той, Кабанчиком прозваний, не знаю де подівся. А в Льоньки портфеля познєй одібрали: справжню контрибуцію на колгоспи наклав, додому йому возили. Та, мабуть, погано з вищеньким начальством ділився. Як одібрали в Льоньки портфеля, йон тут і тріснув, наче гриб-бздюшка, а то ще як, було, надимався. Од пережиттів великих розбив його інсульт: і ноги, і руки, і язик одібрало, тольки мекав, наче баран. І сім годочків лежав йон колодою, черва ще живого його їла. Дак, мо', і є де йон, Бог? Мо', йон і бачить що, хоч калі-не-калі, на землі нашій клятій — з неба високого?..

І казав Микола Гриневич, учитель пакульський, Дарині, Матері дітей людяцьких, коли востаннє бачився з нею: «Протримайтеся з дітками ще тиждень-два. Написали друзі мені, бо я телеграфував, що люди в Пакулі пухнуть. Написали друзі мені, що можна Пакуль трохи порятувать. Завтра виїжджаю до Києва, а звідси — в Одесу. Надіюся дуже, що не впорожні повернусь я». Але тільки й відповіла на те Дарина: «Як будете ви в Одесі і будете коло моря, вклоніться од мене морю, бо у морі — могилка моєї Богдани, так товариші її мені написали».

А що б яна ще гомоніла, калі вже на ладан дихала, і в кожному окові її світилося: прийми мене, сирая земля та рідная мати. І догоріла яна тихо, як тая свічечка догоряє, і погасла навік. Дак я, та Уляна Несторка, та Христя Євменова її обмивали і хоронили. Матвій Мохнач, хай йому і на тім світі спом'янеться добром, запріг конячку свою та й одвіз тіло Дарини на старе кладовище, а ми й дєтки її слідом теліпалися. А на старе кладовище — бо уже б ми, голодухою висмоктані, на гору Вишневу не виплели ногами. Дак опустили ми тіло Ті в сиру землю і могилку сяку-таку нагорнули. А вже познєй, як Кузьма, син Нестара Семирозума, з лісів повернувся, поставив йон хрест на могилі і вирізьбив на хресті: «Тут спочиває од жисті горісної Дарина, Матір дітей людяцьких».

Поховали ми Дарину, а дєток — кого люди пакульські розібрали, кого у Мньов, а тамочки вже був дитячий патронат, одвезли. І вже наш Пакуль смерті у вічі дивився, поробилися людяки од недоїдань наче сонні мухи. З лободи та висівок маторженики пекли, а на картоплину гнилу, толєшню, де яка в землі завалялася, дивилися, як на сонейко. І було сеє в годі двадцять переїм. Калі ж одного дня, бачимо, пристає до нашого берега, коло цегельні, байдачок моторний, а в байдачку тому — мішки пузаті. І возсідає на тих мішках учитель наш, Микола Гриневич. А се йон нам жисть привіз, бо вже багато хто в Пакулі болем про смерть думав. А в мішках — рис був. Ми ж досюль і не знали, що се-бо яно за таке, рис. Де вже єдєння тоє смашнєнноє роздобув, ніхто в Пакулі і по сей день не знає, не відає. А тольки ж почали ми той рис у казанах, коло школи, варить, і приходили людяки з горшками та мисками, як по манну небесну, і гак ми рятувалися, до перших колосків. Давно сеє було, і вже забувається, бо ще нас тридцять третій год попереду піджидав, і війна страшка піджидала, і хіба один із сотні пережив усе теє. Як ми, останні, у землю ляжемо, не буде кому й пом'януть добрим словом ані Дарину, Матір дітей людяцьких, ані учителя Миколу Гриневича, спасителя нашого. Калі б не в годі тридцять четвертому, уже Микола Гриневич у Мрині рабів, прокотилося по язиках, що забрали його, а за які провини перед властю і куди — ніхто того досюль не знає. Тади ж Михаль Громницький наказав із землею зрівняти могилу Дарини, Матері дітей людяцьких: «Яна дворянка була, яна не пролетарським духом дихала». І зрівняли. У війну, як не стало чим топить, а морози скажені були, обезхрестилося старе кладовище, у печах та «буржуйках» хрести згоріли. І зрабілося старе кладовище наче море застигле, зелене, де кожна хвилька — пам ять про людяку, яка колись у Пакулі проживала.

Уже опосля війни, як трохи обжилися, заходилися край старого кладовища ферму колгоспну мурувать. А тади Цоб у колгоспі головував. Ось якось ми на кагатах картопельку перебираємо, аж під'їжджає машиною Цоб. Руки — за спину і погойдався між кагат гоголем, на нас і не дивиться. Я тут не втримала язика свого дурного та й гомоню: «Як-бо сеє твориться, що на кістках наших дідів-прадідів свині розкошуватимуть?» А йон ошкірився, яко песюга: «І на наших з тобою костях, бабо, хтось світле майбутнє вибудує, так жисть людська устроєна». Мене аж колотнуло всю: «Хоч ти, предсідатель, і начальник великий, а — бовван дерев'яний, не було в тобі душі і нема, потерть сама…» Йон крутнувся, до машини — і тольки задиміло за ним. Дак змурували сараї, обвалували шмат поля навколо, старе кладовище тамочки, у зону тую попало. І потекла із ферми гноївка, і море чорне, непродихне зрабілося. То й досюль, як плетуся я мимо у яр по щавель, Дарину, Матір дітей людяцьких, згадую і заплачу: «Ось яно як получилося: казала ти, що могилкою для дочки твоєї Богдани море стало, а й над тобою, бідною, — море розливанноє…» А може, море теє рукотворне не над Дариною, а — над усіма нами? І усі ми, хто животіє покуль, давно у тому морі смердючому душами своїми очерствілими потонули? А Богданка, дочка Дарини, сеє крізь гадки побачила, з паростків провиділа, які ягідки гіркі будуть, і — не взяла гріха на душу, отакеє з собою, маладьонкою, вчинила?..

Дак у городі Одес була яна, у городі Одес була Богдана Даринина, за більшовиків кріпко була яна. А тади приходить до Дарини у сні і каже матці своїй: «Ой мамо, мамо, нема уже в тебе дочки на цім світі, уже я плаваю в морі теплому рибкою холодною…»

Повернулися ми уночі із походу, з німцями-колоністами під Одесою билися. Багато кровиці пролилося, краще не згадувать, краще забуть — вогнем і мечем пройшли ми по куркульських селах, що повстали супроти пролетарського порядку. Повернулися ми уночі на квартиру свою, спочити трохи, а Богдана упала не роздягаючись, у шкірянці, на ліжко і простогнала до мене: «Уже, Хаво, я більше не зможу жити, уже я крові людської перепилася». Це втома, кажу їй, минеться. А сама думаю: «Уже всі ми кров'ю пролитою пов'язані навік, уже нам назад шляху нема, тільки — до повної перемоги над світовим імперіалізмом». А вона ще в Мрині мов несамовита робилася, як у дворі монастирському усю ніч машина торохкотіла, щоб не чуть було з вулиці, як буржуїв у підвалах на пню корчують. А ще як побачила жолоб цинковий, по якому голуба дворянсько-офіцерська кровиця текла… А ще як примчав він, нарком, поїздом персональним (розкішні, царські ще, вагони, кухня, салон, телеграф, а попереду і позаду поїзда — вагони броньові, а сам — наче крук хижий), і зрозуміла Богдана, що уся та кровиця — зверху вона ллється, а не тільки місцеві, мринські ентузіасти її проливають. Уже тут, в Одесі, запросили її на корабель, день народження одного з наших бойових товаришів святкувать. Гульнули хлопці, звісно, добре, тоді кожен день ми жили — як день останній, хиталася наша доля на вагах історії. Уночі це було. А під ранок — давай вони, хмільні, на людях живих, білячках різних, тренуватися, хто краще стріляє. Біля борту, над морем, на коліна їх ставили, і — хто точніше вцілить здаля… Жорстокий був час, що казать, і ми робилися жорстокі. Уранці вона повернулася, обличчя бліде, губи тремтять, розказать нічого не може, це вже мені пізніше розказували, що на тому кораблі творилося. Линула спирту у кухля, ковтнула, як воду, димом цигарковим затяглася, аж тоді голос прорізався: «Злочинці ми, злочинці перед людьми і Богом…» Я, правда, й кажу: «А хіба забула, що біляки в Одесі витворяли, коли їхнє було зверху?» А Богдана мені: «Усіх нас, і червоних, і білих, і усяких — ще суд судитиме, людський і небесний». Я ж не вельми тоді усім тим переймалася, вірила старшим товаришам своїм більше, аніж сама собі, без вагань і роздумів віддавалася нещадній боротьбі за майбутнє щастя трудового народу…

І ось, заснула я як убита, ще ж молода була, це я вже по тюрмах та в магаданському таборі спать розучилася. Раненько прокидаюся — постіль Богдани так і не розстелена, і самої її нема. Важкота така мені на серці раптом зробилася, я — до моря, а ми коло моря під квартиру дачу буржуйську зайняли, і море Богдана дуже любила, як випаде коли вільна хвилина, по березі все ходить. До моря я, аж лежить на піску білому одяг її чорний, шкіряний, і сліди її босих ніг — до води, а назад слідів — немає. І сходить сонце червоне, на вітер, на бурю, і кров із нього по морю струмками тече, а саме море — синє-синє, наче очі Богданки. І заплакала я за товаришкою юності бойової, а думала, що вже навік розучилася плакать…

І зійшла вона на пісок білий, як на поміст дерев'яний, із дощок свіжоструганих. Ще сонце не викотилося з-за обрію, а небо було червоне і море розбурхане в червону сорочку вбралося. ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ ЄСТЬ ВЛАДА, ЯКА ОПИРАЄТЬСЯ НЕ НА ЗАКОН, НЕ НА ВИБОРИ, А БЕЗПОСЕРЕДНЬО НА ЗБРОЙНУ СИЛУ. І виковзувала вона із свого одягу чорного, шкіряного, наче од машкари звільнялася, недобрим чарівником насланої. КАРА МОЖЕ БУТИ ЛИШЕ ОДНА — РОЗСТРІЛ. ПОРЯДОК БУДЕ НАВЕДЕНО ЗАЛІЗНОЮ РУКОЮ. І кинула вона на пісок з голови стриженої картуза шкіряного, з кривавою раною зірки на нім. І зняла вона куртку шкіряну, і лягла куртка на пісок крилом вороним. Тоді зняла вона чоботи юхтові, і вислизнула вона із штанів шкіряних, наче із линовища. НАМ ДОЗВОЛЕНО ВСЕ ТЕ, ЩО СПРАВДІ ВЕДЕ ДО ЗВІЛЬНЕННЯ ЛЮДСТВА. МОРАЛЬ ЄСТЬ ФУНКЦІЯ КЛАСОВОЇ БОРОТЬБИ. АПЕЛЮВАТИ НИНІ ДО «ВІЧНИХ ІСТИН» МОРАЛІ — ЗНАЧИТЬ ПРОБУВАТИ ПОВЕРНУТИ КОЛЕСО ІСТОРІЇ НАЗАД. І залишилася вона в сорочці коленкоровій, білій. І ступила вона по піску білому назустріч хвилям морським. І обійняли її хвилі морські, але холоду води не відчула вона, бо вже мертвіло тіло Богдани Листопад у передчутті смерті бажаної. І поволокли її хвилі на глибінь, відступаючи од берега перед новим, як одвіку ведеться, приступом. І назавжди ковзнула земля з-під ніг її, і попливла Богдана назустріч смерті, і пливла, доки сил вистачало, по воді червоній. А тоді погасло небо для неї, і вивільнилася душа її од пут земних, жорстоких, і полинула до неба чорного, в зіниці якого спалахнуло світлом неземним око Боже, полинула в надії тремкій на всепрощення Його і милосердя до нас, людей грішних…

Із Книги днів

А я вписую, як у голові моїй наплелося за літа мої довгі: не шукайте винних і не шукайте праведних, бо не було їх. Не кивайте на Бога на небесах і в бік ближнього свого не кивайте, луччей загляніть у душу свою, виважте жисть свою на терезах совісті. Од створення колгоспу я у плотницькій проробив, тихо та смирно, і ніхто мене не зачепив. А ходив я у плотницьку з кошовкою, а в кошовці — струмент. І ніколи не було за півста годочків, щоб я з плотницької упорожні вертався, чи на обід іду, чи на сідало увечері. Завжди в кошовці моїй якась цурка лежала, або — і під рукою несу. А з тих цурок рами для людяк пакульських я удома складав, і завжди у мене — свіжа копієчка. І так я вижив під зорею Жовтня щасливою, на вільній землі колгоспній. І усі сеє бачили, усі знали, і я бачив та знав, яку і хто потяжку з колективу має, але очі заплющував, бо є правило жисті одвічне: живи сам і давай жить іншому.

Дак сеє усе — дріб язь житейська, а я впишу болєй: усі люди у врем'ї своєму одною мотузкою пов'язані, кільця одного ланцюга — яни. Се ж до чого бабські язики теперечки доблягузкують: ніби церква пакульська, як тая ракета, у небо злітає, калі їй непереливки на землі, і знову вертається — на поклик людей. І так, мовляв, було у тридцятім годі і ще буде. Се баби перед хлопцями городськими, які приїхали нашу церкву у кіно знімать, отак хвости розпушили, сидять сидьма на колодках і мелють язиками. Нікуди церква пакульська не літала і не полетить ніколи, бо хундамент під нею цегляний, на три метри в землю. Не злітала наша церква, а саме ж бабство погане у тридцятім годі і розкасирувало її. А тади — у церкві розореній ногами видригували, а тади — зерно віяли та рушили.

Приходить у плотницьку Михаль Громницький, а йон у ті годки у сільвиконкомі сидів, і гомонить до мене: «Запрягай, Сидоре, конячку та їдь до церкви, ікони забереш. Ми з тих пережитків долівку у моєму кабінеті настелемо. Бо власть наша — висока, а долівка — низька і сира, і уповноважені з району до мене заходять». Дак запряг я конячку у мажару і поїхав до церкви. А там уже комсомолочки ти активісточки, які аж тепер, у гроб дивлячись, про Бога згадали, витанцьовують на іконах, як дикі люди, і палити збираються. Дак я повну мажару тих ікон набрав. І другодні вистелив я іконами долівку в кабінеті голови сільвиконкому, кой-де підтесав, кой-де планочками скріпив. Як забивав цвяхи у образ, очі заплющував, просив прощення в Господа: робота є робота, за неї мені трудодні пишуть.

Дак сперва, покуль не вичовгали, аж сяяла підлога тая. Михаль Громницький ступив хромовими чобітьми на лиця богів та апостолів святих і — аж засміявся, такий був задоволений: «Ну що, Сидоре, достойніший я од богів?!» — «Хтозна, — одвічаю обережненько, — як яно буде з нами тамочки, на тому світі, мо', і ио нас отак ходитимуть…» Йон як визвірився: «Дурень ти неграмотний, і лікбез тобі не поміг: ми той світ давно одмінили властю своєю!» А залишалося ще трохи ікон, дак Громницький мені і каже: «Цими — вистели стежку, од ґанку сільвиконкомівського до вулиці, бо за постолами грязюку у кабінет заносять». Моє діло плотницьке — вистелив я тую стежку іконами. Вистелив я тую стежку, і усі ми по ній ходили, ніхто не обминав. І досюль по ній ходимо, по стежці цій, — ось я про що! І що б та хто не гомонів тепер, хто б не шукав винних за теє, що ми в такую жисть забрели, хай очей не ховає і не одбрикується: усі ми на тій стежці були, кожного з нас сліди там єстяка. І нікуди не літала церква пакульська, а як і відлетіло що навік — то душі наші. Відлетіли яни, душі наші, як птахи в тепличину, а туточки, на землі, самі тіла смердючі наші годки свої одживають…

А я вписую до Книги днів про гріх свій великий, щоб у землі сирій легшей було лежать, бо вже мені скоро. Починалося сеє ще в колективізацію, і хай хто про голод тридцять третього тепер плаче, згадає хай, як йон дотуль жив. Булося нам з чоловіком та дєтками бідненько, бо ми, тольки побралися, на своє дворище перейшли і стали розживатися. Чоловік мій ні в що сеє не встрявав, був до властей слухняний, як дитя. Сказали нам записуватися в колектив, йон скоренько і записався. І нас не чіпали. А хто не записався та хто багатшенький трохи був, добро тих розтягали, а самих у Сибір вивозили. Вивозили їх лютої зими, на голих санях. А Настя Цабекало упросилася, щоб з другою валкою, бо ось-ось родити мала. Дак дозволили Насті. Але вигнав її Громницький із хати свекрової, вікна й двері дошками забив. А пакульцям наказав строго: «Хто сього класового ворога до себе притулить, того ми роздушимо, як вошу!» І бродила яна по селу наче примара, носила живіт свій високий од порога до порога, а люди очі і душі свої на сім замків зачиняли, боялися властей строгих. І приплелася Настя до нашої халупини, уже увечері, на печі ми сиділи. У вікно яна стукала, просилася впустити, бо вже їй погано вельми. А чоловік мій на каганчик дмухнув: «Тепер врем'я такеє, що кожен тольки про себе та дєтву свою думать мусить». І хоч лопалася душа моя од жалю до Насті, що дитя доношувала, але послухалася я хазяїна мого. А на вигоні, де колгоспний двір, скирточка соломи стояла. Дак Настя під тою скирточкою і народила уночі. А морозище такий, що земля тріщала. І замерзла Настя, і дитя її замерзло, під скирточкою. Уранні прийшли конюхи по солому, а Настя уже — наче камінь, і дитятко коло грудей її холодних — мертвеньке.

А увечері вертається хазяїн мій з колективу, ватника свого старого під рукою несе, а сам — у кожусі доброму, з коміром вовчим. Дивлюся, а се — Настиного свекра кожух. У мене й серце зайшлося. А хазяїн мій і каже: «Розпродував Громницький майно розкуркулених, дак мені, на дармовичку вважай, кожушок попав». Я заплакала та й кажу йому: «Ой чоловіче, не в'їдемо ми у рай на дармовиці, досюль ми тольки на мозолі свої надіялися». Аж так яно і получилося, наче наврочила я. Як прийщла на людяк придуха, хазяїн мій зробився наче свічечка воскова і догоряв. Уже йон у поле не мав сили ходить, а ходив на колгоспну кухню і столи лизав, за якими люди, які ще робили, свій черпачок викового супу проковтували. А як зліг і вже не підводився, нашіптував до мене: «Зніми, жонко, з мене кожух, зніми, жонко, кожух, бо йон мене душить…» А лежить на полу голому, у самій полотнянці! І так йон тим кожухом бідкався, покуль і душечка не одлетіла.

А я — оклигала якось і дєткам своїм не дала померти, щавликом та лободою жисть у тільцях їхніх піддержувала, покуль і колосочки завосковіли. І на ноги я їх поставила, дєток своїх, і в світ широкий, на власний хлібець, таки ж легшенький, анєй у колгоспі сьому, випровадила. Хвости волам ніхто не крутить, по городах проживають, коври, телевізори покупляли. Ще й хазяїна судьбина мені послала, після війни останньої. Калічений на фронті, правда, на обидва вуха глухий, зате — не питущий. Дак і йон, хазяїн другенький мій, уже на тому світі давно, а я усе живу. Совою живу, у халупині своїй, на краю села. Як помру серед зими лютої, то й пацюки з'їдять, покуль через сніги хто живий доплететься. Дак живу я то живу, а душа моя — колотиться. Тольки синичка яка у шибку постукає, чи листок сухий по вікну шерехне, чи вітер об скло спотикнеться, а мені — усе Настя із животом високим привиджується. Я уже і на Вишневу гору сходила, коло могили її наколішки стояла: «Прости мене, ради Бога, Настюню, не ходи до мене, не гризи душу мою, яна і так пам'яттю больна…» Але не помоглося, і вже, видать, не поможеться, буду я і на тому світі тяжкий гріх свій спокутувати…

Пече печія мене коло серця мого, і вже ніколи не одпустить яна. І вписую я сеє без надії, що легшей мені зробиться, а вписую, щоб знали завтрашні людяки, як тяжко ми горювали, і не доживалися до такого. Хазяїн мій — на Біломорку попав за неуплату. І написав йон одтуль письмецо єдине: добре нам туточки живеться, норму я виконую і перевиконую, грамоту мені дали почотну, і їсти усього хапає… і болєй не було од його ані словечка, ані вісточки, наче крізь землю провалився. І зосталася я без хазяїна свого дорогого, тольки й радості лишилося, що синок наш, Іванко. А як прийшла придуха на людяк, і мерли люди з голоду, а дєтва осипалася з дерева жисті, наче зеленки літа гарячого з яблуні, потерялася я умом своїм куцим. Про себе я і думать не думала, а тольки думала я, як хлопчика свого спасти. А йому уже животик набубнявів і ніженьки пухнути стали, і плаче яно, голодне, удень і вночі: «Мамо, хлібця! Мамо, хлібця!» А де ж я йому візьму, хіба од себе одріжу?! вже сама я стала на силі підупадать, уже самій мені голодна смертонька у очі заглядає. А як помру, думаю, і яно поклигає деньок який у хаті порожній та й сконає? І — рішилася я з дурної голови, хоч сердечко мені ой і боліло. І узяла я синка свого на руки, і поплелася з ним полями-лісами, бо на дорогах тади міліція стояла і не випускала нікого, поплелася я у Мрин далекий. Далеким йон мені видався, бо я уже ледве ноги тягала. А був у Мрині тади притулок дєтскій, і я знала, люди мені розказали. Ще темно було, як прителіпалася я у Мрин з дитям своїм на руках. І була я в безпам'ятстві повнім, бо такого б не зробила, калі б в умі своїм була. І спав на руках моїх хлопчичок мій, до грудей пригорнувшись. А коло притулку прокинувся йон і питає: «Куди се ми, мамо?» — «До таточка рідного, до таточка, синку, — шепочу. — Ти ось туточки посидь трошки, а я — татка покличу…» І посадила я його коло воріт притулку дитячого, поцілувала в голівку і пішла одтуль, скольки сили було.

І доплелася я до базару мринського, а вже розвидніло, і там люди голодні покотом лежали. Хто ще живий, а хто — уже й мертвий. Тамочки я звалилася, і вже мені руки й ноги одняло. І вже по лицю моєму розпухлому мухи повзали, уже мене доїдали. Але ішла на базар сестриця моя, яна тади у Домонтовича служила, комісара, з яким Уляна Несторка синочка колись прижила. Дак ішла на базар сестриця, пізнала мене та й питає, плачучи: «Тьотю, а чи ви ще живі?» Розплющила я очі, а вже очі мені злипалися перед сном вічним, та й шепочу: «Луччей би я уже вмерла…» Дак яна якогось дядька з підводою найняла, привезла мене до Мар'їного гаю, де комісар, у домі Листопадів, проживав на старості. І завела мене сестриниця до саду, а в кінці саду — повітка, і там мене поклала. І одходила мене об'їдками зі столу хазяїнового, бо в Домонтовича було що їсти, було що пити. Йон у повному комунізмі од властей перебував, покуль власті до нього не перемінилися.

А як відступила я на крок од смерті голодної, поплелася я в притулок і про сина свого запитую. А на мене дивляться паперовими очима: «Ми щоранку десятками їх, дітей покинутих, підбираємо коло воріт своїх та по різних притулках розподіляємо, і не знайдете ви уже сліду сина свого малого». І темно мені в очах зробилося, і упала я. І з тих пір я на голову наче повреділася. І кажуть про мене у Пакулі: дурна Феська… Асе горе мене незміриме, материнське їсть поїдом. І досюль — а вже ж скольки годків минулося, скольки усього над людяками прокотилося. І живу я котресь врем'я, як люди живуть: і в колгоспі роблю, і кізочки та курочки на дворищі своїм доглядаю. А тади щось такеє зо мною зробиться, що я про усе сеє забуваю, броджу од села до села по Краю усьому і в стрічних запитую, чи синочка мого незабутнього, Іванка мого, не бачили. І сказали дохтори, а вже мене і до лікарні зачиняли, що так зо мною буде, докуль і житиму. Бо рана моя незагойна, болячка моя — не в голові яна, а в серці моєму, і нема од неї ліків, спасіння нема. І на тому світі, знаю, в огні пекучому за гріх свій горітиму, бо дитя рідне, єдине, од себе одірвала і по людях чужих пустила. Луччей би я саму себе по шматочку різала та дитя своє годувала…

А тепер скажіть, люди добрі, хто кається, хто душу свою провітрює, як провітрюю я у дворі одєв, на смерть приготовлену, скажіть ви мені — у чому моя вина, у чому мій гріх? Свекор мій на переселення поїхав, йон усе по переселеннях їздив, луччої жисті шукав. І хазяїн мій за ним погойдався, тут мене, каже, з'їдять. Я ж — дитятко в собі носила, уже мені синок мій снився, і не могла я нікуди їхати. А вже люди пухли. Я жолуді в Страхоліссі збирала, товкла у ступі і пекла балабушки. І картопельку гнилу у полі збирала. А Михаль Громницький налетить — та пугою мене, пугою. Мо', йон хотів, аби ми усі подохли?

А везли коня дохлого на скотомогильник. Люди голодні слідом брели, і я пішла. Як обідрали шкуру коня, бо тади строго було, щоб шкури здавать, кинулися люди на тую дохлятину, руками рвали, і мені трохи м'ясця попало. Приплелася я додому, у грубці розтопила і теє стерво у чугунці варю. А перед сим днем колгоспні коні на лузі, за городом моїм, паслися, і пропало лоша. Дак Громницький по хатах никав, лоша теє у горшках шукав. Заскочив до мене, а в мене — конина вариться: «А, то се ти, курва погана, колгоспне лоша зарізала!» І як дасть мені носциком у живіт мій, я так і упала коло грубки, не встигла й словечка сказать. А уночі розродилася я передчасно мертвим дитятком.

Десь за тиждень, уже одкрилося, хто теє лоша зарізав, побачив йон мене коло колодязя, під'їжджає: «Ти — не винувата, за чужий гріх я тебе ударив». Та назад уже не вернеш. Хворіла я по-женськи довго. І болєй не давав мені Бог дєток, хоч і хазяїн мій з переселення повернувся. Дак йон побув-побув коло мене та й гомонить: «Що ж се я буду весь вік свій без надії у глека твого плювать, я ще дєток хочу». І подався у прийми, до молодиці з Крутьків, і та йому трьох синів народила. А я увесь свій вік прогорювала у халупчині свекровій, без плоду, без роду.

І хоч підпираю я ломаками халупчину свою з усіх боків, уже яна од вітру гойдається. І завидно мені, ой як завидно, що люди на кутку розжилися та будуються! Виповзу я на грядку та й собі, у помислах своїх дурних, хоромину будую. І зійде з небес синок мій, уже дорослий, я й мовлю до нього: «Ось, відклала я грошенят трохи, треба хату строїти…» йон по городу пройде: «Як, мамо, будемо становити?» — «Як, синочку, не станови, а — по сонейку». Озирнусь — а нікого нема коло мене, тольки вітер у кукурудзі шелестить.

І подибала я на трьох, а де і на чотирьох до властей сєльських. Приплелася я до властей та й гомоню їм: «Узяли ви у мене синка мого, і сама я теперечки віку доживаю, Дак одвезіть мене у притулок для таких, як я, дохляків, бо скоро мене у моїй халупчині привалить». А яні мовлять до мене: «Ой бабо, ми-то вас запишемо і в район папір пошлемо, але чи дождетеся — туда черга велика, багато вас таких». А я їм одвічаю: «У вас тольки по смерть черги нема…» Вийшла одтуль, сіла на ґанку і криком кричу на весь білий світ: «Ой людяки, оддайте, оддайте мені синочка живого, Зон не дасть ані вітру повіять, ані краплині дощу упасти на матку родну!» А йшов мимо Андрон Мохнач, нагнувся до мене й питає: «Що се ви, бабо, сама з собою шепочетеся?..» І покликав йон шофера колгоспного і наказав, спасибі йому, до дворища мого мене одвезти. Переповзла я навкарачки поріг халупини своєї та й кажу на покут, до Миколи Чудотворця, бо з ким же ще мені, сові-самітниці, й погомоніти: «Ні, Миколо, ні до якого притулку я не подамся, а буду доживати віку тут, докуль і привалить. А привалить, дак яно і лучченько: менєй клопоту для людяк, не треба яму копать і хоронити бабу». А Микола Чудотворець глянув з ікони на мене, нікудишню, та й заплакав: і потекла сльоза Божа по дошці, шашіллю поїденій…

Заходилася було помирать Уляна Несторка, але не померла вона, чорнобильський вогонь у небі, над лісами Синявськими уздрівши. Про сеє уже вписано до Книги днів. Але не проклинала вона ані світу білого, ні себе, а горювала з людяками над бідами їхніми, і про сеє я вписую. І казала вона кожному, хто хотів її чуть: «Надовго вогонь сей страшкий, у день гніву Божого йон запалений. І буде йон дзвоном для живих, але сплячих, щоб пробудилися…» І сиділа вона довгі дні весняні біля дому правнукового та дивилася очима пекучими, стражденними, як люди мимо бредуть, од вогню того тікаючи, наче у війну од німця. І плакала душею вона, бо усі сльози за вік свій довгий давно виплакала.

А якось прибігла в контору жонка бухгалтера нашого, Опанаса Терпила. Я голову колгоспного вожу, чув усе й бачив. І мовить вона: «Ой нема ж нашої баби, з ночі нема. Кімната її порожня і постіль, яку я сама звечора розстеляла, не торкана». А саме сидів у конторі агроном з Коршаків, по хлорофос до нашого агронома приїхав. Дак йон і каже: «їхав я до вас полями і стрів коло хутора Смолокурня бабу старезну, ледве ногами перебирала, а йшла. Я ще спинився: «Куди ви, бабусю? Мр", вас підвезти?» А вона мені відповідає: «Уже на мені, дитинко, тіла нема, сама душа зосталася.

Для душі керосинка твоя не треба, душа крила має. А куди я поспішаю, про сеє тольки Бог знає, йон мене і веде…» А як описав агроном коршаківський, у що баба одіта і чим обіпнута, ми Уляну Несторку і познали. І дозволив голова машину, і ми з Опанасом, правнуком її, поїхали. Об'їздили ми того дня усі села і хутори тамтешні, і другодні Опанас своєю машиною метлявся — ніде й сліду. Дак і в районній газеті написали, що стара людяка пропала, і прикмети дали, але ніхто не обізвався.

Уже познєй із Чорнобиля стали хлопці, які там робили, вертатися. І розказували вони про Хазяйку Зони. Розказували, як літає вона над містами і селами, полишеними людьми, над полями осиротілими, над лісами, атомом припаленими. І помагає вона людям, хто заслабне, і звірині помагає, як у дроті колючому заплутається, і дереву, і квітці. А карає вона тих, хто хоче сьорбу для себе коло вогню чорнобильського зварити. Але з чужих слів розказували хлопці, самі ж вони Хазяйку Зони не бачили. І мало хто у Краї вірив їм. А ми, у Пакулі, вірили, бо знали, що се — душа Уляни Несторки. А Зона розросталася, як лишай на тілі земному, та Пакуль ще був. І прилітав одкулясь птах нічний, невидиме ширяв над селом і квилив у темряві голосом печальним, аж страшно слухати було. І казали люди старі, що се душа Уляни Несторки по нашому Пакулю плаче, бо скоро не буть Пакулю, тольки Книга пам'яті людської од Пакуля зостанеться. Аж так воно і сталося.