Листя землі. Том 1

Було літо господнє одна тисяча дев'ятьсот десяте. Того року з'явилася на небі звізда, на віник вогняний схожа, і гомоніли люди старі, що віник той скоро вогнем по землі пройде і пусткою світ стане, бо в сирій землі лежатимуть, хто сьогодні життю радіє.

Але живі — про живе думали. І приходили люди з Пакуля та сіл довколишніх до Уляни Несторки, в хатку, з хліва, як дім солдати спалили, сяк-так зліплену. Приходили люди до Уляни Несторки і від хвороб пособити просили, вірили ж бо, що їй од Нестора Семирозума передано. І помагала вона, як могла: кому — настоями з трав, кому нашіптувала та примовляла, а кого й водою з кринички, покійним Нестором викопаної під горою Круковою, напувала. Не впорожні ішли до неї люди, оддячували за лікування чим могли, з того й жила, онука Нестора, сина Оксани та Устима, на ноги піднімаючи. І багатьом пособляли трави та вода кринична, коли з рук Уляниних, і слово її пособляло.

Дак знала вона щось, і з нечистою силою вона водилася. Я ще тольки гулять починала, і сиділи ми з дєвками на колодках, калі бачимо — летить Змій од болота Чортового повз гору Крукову. Ми аж попригиналися, так низенько летів йон. І — вихиляється та блистить, вихиляється та блистить, тади — на дворище до Уляни Несторки, і пропав тамочки, наче в криницю пірнув.

Не, то все — страшки та брехні людяцькі. Про трави і воду криничну яна од Нестора покійного знала. І очі мала давкі та гострі, се правда, гляне, бувало, на тебе — наче полум'ям обпече. Дак я думаю, що сеє в неї, Уляни, од пере-життів великих: і зятя, і дочку, і приймака свого, Гаврила Латку, в одну осінь яна втеряла, а сина, одинака, в тюрмі причинили та й у сніги сибірські погнали. Ще й хата на її очах — димом у небеса. Дак глиною хлів обтинькувала, Матвій Мохнач по-сусідськи вікно прорубав, та й живи, Уляно, з дитям малим, у стійлі коров’ячім…

І не гомони! Пережиття пережиттями, хіба у наші годочки людяки мало напереживалися, страшко подумать, страшко згадать. А не кожному дано людяку іншу очима, як ренгеном, просвічувать, і в деньки завтрашні зазирать, наче в карти у руці долі. Знаття — воно од кореня душевного, од наповненості сердечної.

І приїхав до Уляни пан із села Звеничева, що за рікою Вороницею. Приїхав пан фаетоном розкішним, четверо коней впряжено, а коні — як вогонь. Переступив пан поріг хатини, убогості життя Уляниного дивуючись. І мовив він до Уляни Несторки так: «Скажу правду сущу, молодице: чував я про тебе давно, що людям нібито помагаєш, але сміявся, маючи те за вигадки бабські і забобони людей темних. Коли ж ось і мені довелося ковтнути гіркого горя батьківського. Дочка моя, одиначка, світом білим нудить, життя їй стало немиле, а ще ж — сімнадцятка, тільки б жить їй і радіти. Кидався я по лікарях, і наших, і чужоземних, але лікарі — лише руками безсило розводять, не знає ще наука, як душу хвору рятувать. І ось до тебе я прийшов, як до надії останньої. Якщо поможеш у горі моїм — нічого для тебе і онука твого не пошкодую».

І поїхала Уляна з паном у далеке село Звеничів, за річку Вороницю, за ліси Синявські. І Нестор, син Оксани та Устима, покійних давно, з нею, бо не мала на кого лишити. І зайшла вона в дім панський, і привели до неї панночку з кімнати темної, бо не злюбила панночка світла. І були очі панночки наче краплини дощу осіннього на віконній шибці: безнадійно смутні. Попросила Уляна куль соломи з гумна принести, розпорядився пан — принесли. І нашіптувала Уляна в кутку кімнати, над кулем соломи, одвернувшись од усіх, наче дитину грудьми годувала: «Наврочини, урочини, я вас вишіптую, викликаю з очей, з плечей, з рук і з ніг, із сімдесяти жил, із рум'яного лиця, із широкого серця, тут вам не бути, тут вам не гуляти, буйненької голови та не ламати, рум’яного лиця та й не палити, широкого серця та й не нудити, сімдесяти жил та й не стягати І під серденько та й не підпирати, я вас вишептую, викликаю на очерета, на болота. Гризь-гризіща, іди на дубища, на мхи, на болота, на ниції лози, там твої батьки, матки, брати і сестри, зовуть і тебе туди…» А як пошептала над снопом околоту, мовила до пана так: «Зурочено дочку вашу недобрим оком і серцем недобрим, але сеє — минуще, бо ще молода яна, життя в ній над смертю переважить. Поставлю я цей сніп на покуті світлиці, під іконами, хай дочка ваша бере щодня по жмені і кожне колінце в соломині перекусує. А як сніп скінчиться, і нудьга в її душі перебудеться. А ще накажіть няньочці, щоб уранці сорочку з дєвки вашої зняла і під камінь межовий поклала. А ще — водитиму її три ночі місячні по житу молодому росяному».

І пробула Уляна Несторка три дні й три ночі в помісті пана звеничівського, і все робилося, як вона веліла. А ночі місячні були об ту пору. Під'їздив візник бричкою до самого ґанку, сідала Уляна з панночкою в бричку, і їхали вони в поля, за крайні хати звеничівські. І там, у полях, водила Уляна панночку по житу молодому, росяному, у мареві місячнім, білім як молоко. А через три дні і три ночі прокинулася панночка, покликала челядку і звеліла розсунути темні штори на вікнах кімнати своєї. Бо вже їй сонце любе було. Зазирнула Уляна в очі дівчини — відживали очі. Пособилося їй. І стала Уляна додому збиратися, бо вже вона тут не треба була. Заплатив їй пан звеничівський добре, сам бачив-бо, що вже дочці світ розвиднює. І наказав пан Уляну з онуком у Пакуль одвезти, на хутір її.

Їхала Уляна польовими дорогами, між хлібів, що під сонечком усміхненим колос викидали. Але не раділа душа її світові, Почувалася так, наче гризоту душевну панночки на себе перебрала, було це з нею завжди, коли людей рятувала: наче на себе перебирала болячки їхні. І думалося їй тоскно й гризотне, навіщо живе ще на світі, коли стільки рідних її — в землі давно. І здавалось, що тільки тепла долонька онукова на цім світі її тримає, а не будь тої долоньки у руці її — сама б у Бога на той світ запросилася. І пригадалася Уляні перша мандрівка її по світу широкому, з батьком, що горшками торгував: оцим-бо, Сіверським шляхом додому вони верталися. І хотілось їй, аби ті давні дні знову повернулися, бо життя її тоді лише починалося. І хотілося їй, аби знову сиділа вона на мішках із збіжжям, на возі батьковому, юна, як сонечко на сході, і щоб Несторсолдат, зійшовши з Холодної гори, милувався нею. І вдивлялася вона в зарослі біля підніжжя гори Холодної, в надії смішній, марній.

Раптом — стрепенулося серце Улянине: стояв на узбіччі, біля підніжжя гори подорожній, поставою й лицем на Нестора-солдата схожий. А як під'їхала бричка ближче, аж скрикнула од радості Уляна: то син її. А Кузьма скриньку з інструментами, досі пам'ятну їй, опустив на землю і шапку хутрову, хоч літо вже починалося, з голови стяг: «Ось, мамо, не з волі своєї по світах поблукавши, додому нарешті.я вертаюся…» Зволожилися щасливо очі Улянині: «Синку, і знала я, що ти сього годочка на дворище наше ступиш, бо тополя, батьком твоїм колись посаджена і снарядом, без тебе вже, коло самої землі стята, цієї весни од кореня парость пустила. Знать я знала, але не думала, що так скоро, і плачу, дурна, з радості, хоч веселитися треба…»

І ступив Кузьма, син Нестора Семирозума, на дворище своє. І дивувався він малості усього, що очам відкрилося, інакшим-бо жило воно в пам'яті його, допоки в чужих краях перебував. Підлітком ще був він, коли до сестри Оксани, до зятя Устима у Київ далекий рушав, і гадки не маючи, що се — надовго, а повернувся — дорослою людиною. Але пахла земля йому і все, що із землі до сонця тяглося. І подумалось Кузьмі: «Ось туточки — душа моя, корінь мій, пуп мій, а все, що поза цим, у світах далеких, — сон лише». І всі його сумніви та гадкувакня про дальше життя своє відсіялися, як відсіюється полоза на вітрі, а важке, добірне зерно золотом на тік лягає. І вітався він до яблунь та груш, ще батьком посаджених, як до близько; рідні, яку давно не бачив. А тінь од вишняку, що розрісся в кінці городу, лагідно прийняла його в себе, наче матір в обійми свої. Тут, під вишнями, не оралося, і рясна, зелена трава ніжила босі ноги Кузьми. І прийшов пін вишневою межею у кінець городу, де батько тополю посадив, а снарядом скосило, як загін каральний до села підступав. З темного, щербатого надкоренка тополі стримів зелений пагін, верхівкою плечей Кузьми сягаючи. Довго стояв Кузьма біля того пагона, дивуючись провіщій силі життя живого. І згадував він слова батькові, що їх матір йому, малому, переповідала: «Посадив я тополю цю для трьох колін роду свого. Рубатимуть, палитимуть і кров'ю поливатимуть тополю, але виростатиме знову, бо в корені її — сила велика». Він, Кузьма, син Семирозума, — перше коліно роду батькового, а чи буде друге і третє? Хвостата зоря на небі смерть і горе людям віщувала. Допоки ходив по світах далеких, сміявся з тих забобонів, знаючи від грамотіїв, що то — комета, ученими передбачена. А як ступив на землю пакульську, наче перемінилося що в душі його, інакшим бачився тут світ і людина в нім. Струни між єством його та землею, на якій виріс, нап'ялись, тугішали і бриніли вже. І дивною була музика їхня.

Ступив Кузьма на стежку, що вела через леваду до криниці, батьком викопаної. Ступив він на стежку, як на рану болючу, бо в пам'яті його по цій стежці сестра Оксана з коромислом на плечах і повними відрами чистої як сльоза води ішла. Не було вже батька, і сестри не було, але точилася вода джерельна з глею сизого, з-під гори Крукової, по риштачку дерев'яному. І була вода солонувата на смак, наче справді гора Крукова за померлими давно плакала слізьми. І сполоснув Кузьма лице своє водою джерельною. Пахучий вітер з лугів страхоліських сушив краплі води на лиці Кузьми, з краплями сліз його. І вчув він, батька й Оксану, покійних давно, згадуючи, несмілий голосок за спиною: «Та-тку…» Несторко, син Оксани і Устима, стояв на стежці, в травах розкішних, і була голівка його біляста, над білою полотнякою, схожа на кущ лугових ромашок. «Та-тку, мама кличуть їсти». Уляну він матір'ю звав. Узяв Кузьма племінника на руки, звернув на город свій. На узвишші, де хата колись стояла, батьком збудована, тепер зяяла поросла бур'яном чорна випорож. І заприсягся собі Кузьма, пригортаючи до грудей Нестора, сина Оксани та Устима: «Отут, на попелищі, я побудуюся».

А як відобідали і сів Кузьма на ослін біля припічка, щоб люльку розкурить, як це батько робив, поки був живий, поспитав у матері, ніби між іншим, тріщини на стелі пильно розглядаючи: «А як там поживає Марусина, що в пані Дарини служила?..»

А де ж бо се яна була тади, Марусина тая?

А була яна за послушницю у монастирі Мринському. Де тепер обласна лікарня, монастир був женський. Далєй більшовики його розкасирували, монашки розбіглися. І було тамочки казна-що: людяк, гомонять, у підвалах розстрілювали і в саду монастирському прикопували. Десь там і пакульські хлопці досюль лежать. А вже по війні — обласна лікарня стала. Дак у тому монастирі Марусина й перебувала.

Тади, у годі дев'ятім-десятім, багато наших у Пакуль верталося. Хто — з війська, після японської, а болєй — з тюрем та заслання, як Кузьма, син Семирозума. Брати Булахи — ті аж із Сибіру, де тая Сибір, прителіпали. Бакум і Лександр. А Юхим їхній — не вернувся, помер йон на руках у братів своїх. Стражники йому льогкі одбили, на лузі панському запопавши, се вже після розору в селі, тали строгості були великі.

У теє врем'я прийшов з японського полону Борис Говоруха, син Остапа. Портартуровцем його ще прозивали. Дак той — грамотякою з полону вернувся. Усе з якоюсь книжкою по селу ходив і мужиків намовляв спільну лазню в селі будувать. А мужики сміялися: як се можна — голяка одне перед одним?

А Кузьма Несторів — той болєй мовчки, мовчки.

Дак йон що ж, йон — роботайло, а не лепетайло. Таким йон був замолоду, і тюрма та заслання його не змінили.

Се вже так: якою людяка вродиться, такою і помре.

Авжеж, ще такого не бувало, щоб на вербі та яблука вродили.

І прийшов на хутір до Кузьми Борис Говоруха, Портартуровцем у селі прозваний, зачувши, що син Нестора Семирозума повернувся з країв далеких. Кузьма дошки стругав — на ворота нові. Старі ворота Уляна зняла, коли з хліва хижку собі ліпила. А вже ворітницю вкопав Кузьма, і біліли ушули в сонці, наче окоренки беріз. Насміхався Говоруха з господаря молодого: «Нащо ти ворота нові ставиш, якщо хороми матки твоєї — на куриних ніжках, як у баби-яги?» Одказував йому Кузьма, рубанком дошку погладжуючи, бо не уміли його руки без роботи буть: «Не глузуй з нестатків удовиних, бо сьогодні — на куриних ніжках, а завтра там, де попелище, як дасть Бог здоров'я, таку хату я вибудую, якої в усім Краї нема. А покуль не хочу, щоб дворище моє вигоном громадським видавалося». Але не зупинили слова ці Бориса Говоруху, Портартуровцем прозваного: «Даремно-бо ти, Кузьмо Несторовичу, клопочешся, наче мураха нерозумна чи бджола у дуплянці, з якої бортник скоро, довжню одсунувши, стільники забере, а бджолу димом очманить. Інак нам треба жить, як досюль ми жили, се я в полоні японському пойняв. Одгороджуєшся ти од людяк ворітьми дубовими, а вже не за горами, коли усе обче буде. Бо докуль окремо кожен поживає — се голод, холод і нудота для людяк. У полоні проживали ми в курені спільному, бараком звався, і було нам сито й весело в гурті. Давайте-бо і ми збудуємо для усіх пакульців такий барак, на вигоні, і хліви щоб спільні, і комори. Уйма землі, де тепер хати і дворища, для хліборобства вивільниться. І не буде кожда баба діжу місити й лопатою в печі совать, а — пекарня для усіх одна буде. Булки, бублики, коржі — усе, що душа забажає. І не стане горшків та гладишок, а казан спільний буде, великий казан, щоб кожному — од пуза. І меж не буде, а землю спільно оратимемо і засіватимем спільно, і молотитимемо збіжжя у клуні великій, ціпами, наввипередки. Хіба не про сеє твій батько Нестор, Семирозумом прозваний, і вітчим твій, Гаврило Латка, мріяли та пророкували? Казала вони про райську землю за морями-океанами, а ми туточки, в Пакулі, для своїх людяк рай сотворимо».

Дав Кузьма рукам спочить, розкурив люльку, а відтак мовив: «Скажи мені, Борисе Остаповичу, якщо вже ти грамотяка такий зробився у полоні японському: для кого-чого народжується і живе людина?» — «Се й дитяті пойнятно, — не роздумував довго Говоруха. — Живе людина — щоб жить. Як оцей осьдечки клен, чи крапива під тином, чи курка, яка курчат по городу водить. Хіба вони клопочуться тим, навіщо живуть? А смерті не просять. Ось так і людина, і різниці великої я тут йе бачу». — «А я хочу знати, навіщо прийшов на білий світ і навіщо небо копчу. Бо не клен я безголосий, не крапива під тином і не курка, а — людина: душа вічна у мене є од Бога. І, по світах, не з власної волі, блукаючи, запитував, з ким дороги мої житейські перехрещувалися, як ось у тебе запитую. І в тюрмах, і на засланні, і як додому дорогою довгого пішкував. І одказували мені по-різному. Один каже: для Бога живе людина. Другий каже: для людей. Третій каже: для самої себе. А я намислив, докуль неволю тяжко перебував, бо в неволі людяка болєй до голосів у душі власній прислухається: народжуємося і живемо ми, щоб за весь білий світ думати, навіщо йон. Думать і думкою своєю, для кожної людини окремішньою, світ міряти — од пороху земного під постолами до зір над головою. І скільки людей, стільки й думок, як променів, і світло в небі — од наших душ. І ще не було на землі двох людяк, які б однаково відчували і думали, бо кожна душа — то царство осібне. І тісно та задушне буде душі моїй у курені твоїм обчім, Борисе Остаповичу. І ніколи я не пристану на задумку твою».

Уже як ішов Говоруха з двору Кузьми, сина Семирозумового, мовив наостанок: «Гордяка ти, Кузьмо Несторовичу, гордяка великий, як і покійний батько твій. Але згадаєш мене, бо се я в розумних книжках вичитав і з розумних голів зачерпнув: жисть повернеться так, що всі будуть як один, наче солдати в строю, де й мордяка кожного на мордяки усіх інших схожою стає, наче спиця в колесі. А для такого, як ти, носодрала, колішня плуга у гурті знайдеться, аби привчити яремце носить і в борозні смирно челепать». І нічого не відповів на те Кузьма, син Нестора Семирозума.

Як поставив Кузьма ворота нові, до Мрина зібрався вік. І казала йому Уляна: «Сину, візьми в гостинець Дарині Михайлівні яєчок свіженьких, грибів сушених і риби, що я учора топтухою зачерпнула. Знаю ж бо, їхнього двору не минеш. Хоч і пани вони, Листопади, а гостинцю нашому простому зрадіють, бо й панам їсти треба». — «Найліпші гостинці — се руки мої», — одказував Кузьма. І узяв він з собою скриньку з інструментом. Проводжала його Уляна за ворота нові і так навчала: «Мовчиш ти, сину, про те, що на серці й думці у тебе, але я в душі твоїй, як з листа, читаю. Тож слухай матку свою. Ідеш ти знову між людей, а люду у світі усякого. Одне серце добром та лагідністю до всього живого наповнене, як колос зерном, а інше — злом, наче вогнем змій, навколо себе дихає. Та й добра людяка часом гостряками, наче їжак, до світу настовбурчується, бо так уже світ сей влаштовано. Калі ж захочеться тобі, щоб людяка до тебе по-доброму, скажи подумки: «Зорями огороджуся, місяцем освічуся, сонце за плечима, хай на мене вона дивиться маминими очима…» І прихилиться душа тої людяки до душі твоєї».

Посміхнувся Кузьма недовірливо, а все ж слова материні запам'ятав. І простував він знову шляхом Чумацьким, через Страхолісся, повз озеро Русалчине, понад рікою Невклею. Як і тої осені, коли ще живі були Оксана та Устим, а він до них у гості спішив. І гірко та дивно було йому думать, що Оксани й Устима давно немає на світі (а де ж вони?!), він же знову топче ту ж полівку вздовж Невклі, яка незворушно сріблиться в сонці, між берегів зелених. А потім подумав із сумом щемким, що й він, Кузьма, уже інший, аніж той хлопчак із довірливо розплющеними до світу очима, яким був тоді. А може, не такий уже й інший, як здається? Є в кожної людини серцевина, що залишається незмінною, як би не гнуло, не тіпало її життя.

І знову, як тої осені, тихо було в лісі, в ярах та луках. Але се вже — інша тиша. Бо звірина, і птаство, і рослини — усе коло діток своїх клопоталося, щоб рід свій у часі продовжити. І заздрив Кузьма, син Семирозума, лисиці, яка заклопотано дорогу перебігала, в нору свою, до лисиченят поспішаючи. І заздрив він вороні, яка з яйцем куриним у широко розчахненім дзьобі летіла од крайніх круківських садиб у гніздо на осокорі, край лісу. І заздрив дикій яблуньці на узліссі, на ряснім гіллі якої соком живим зеленки наливалися. І в Мар'їнім гаї, за Красним мостом тихо було — птаство на верхів'ях дерев, у гніздах своїх хазяйнувало. Переходив Кузьма вулицю, в кінці якої — дім Листопадів, — ноги підгиналися, хоч знав, що нема уже в домі тім його Марусини. Знав, а як на дверях крутнув дзвінок і відчинило йому дівча незнайоме, челядка нова Листопадів, змінився на лиці. Вийшла до нього пані Дарина, і зрозумів Кузьма, що не дні, а роки минули, відколи він гостював у цім домі, простуючи до сестри в Київ: пам'ятав Дари-ну молодою і вродливою, а тепер перед ним стояла літня, поважна жінка. І мовила господиня, прочитавши на обличчі думки його: «Не роблять людину молодшою в'язниці і переживання, Кузьмо Несторовичу. Се й по тобі бачу: приходив ти до нас останній раз юним хлопчаком, а тепер ти — людина, яка пожила і світу побачила. І я відбула рік у тій же мринській в'язниці, лише в іншім крилі. Та скажу тобі, бо ти ще сього не знаєш, дай Бог, щоб і не знав ніколи: легше самій у тюремній камері гнити, аніж за дітей, які в тюрмі, душею страждать. Повернулася я недавно з Москви, там, у Бутирці, старшенька моя, Марія, суду чекає…»

Розпорядилася господиня самовар внести, і пили вони чай на терасі, перед якою — сад. І згадували вони сірі, тоскні дні в неволі, і не вірилося, що це — було, і є досі в світі для інших, бо усе довкола, в саду, квітло, дозрівало, око й душу радувало. А як розповів Кузьма про свої поневіряння, про глухе сільце в Архангельській губернії, у якім три роки пробув, уже після тюрми мринської, про довгий шлях свій додому, запитала пані Дарина: «І що ж ти, Кузьмо Несторовичу, відкрив для душі своєї у тих мандрах гірких?» Відповів по довгій хвилі Кузьма, син Семирозума, так: «Побачив я і зрозумів, що багато роботи по світах для людяки з руками та головою». І дивувалася господиня словам тим, а ще дивувалася, що тюрми та заслання душі його злом не замулили.

А як напилися чаю, поспитав Кузьма у господині, чи не треба якоїсь роботи в садибі зробить, бо інструмент він прихопив з дому. Пішли вони по саду та дворищу; і помічало око Кузьми, де треба руки прикласти. Узявся Кузьма до звичної справи, і приходила пані Дарина, і чоловік її, Дмитро Костянтинович, з гімназії повернувшись, приходив, — милувалися вони роботою Кузьми, сина Семирозума, бо красиво він працював, усе його рук слухалося. І сонце, здавалося, зупинилося в небі, радіючи роботі його, довгі-бо дні молодого літа. А як прийшла пані Дарина, щоб до вечері гостя запросити, поспитав він нарешті, бо все не наважувався, як би йому побачити Марусину, яка колись у них, Листопадів, за челядку була. І як запитував Кузьма про Марусину, одвертав лице своє, бо на щоках червоно маки зацвітали. І сказала пані Дарина, що сьогодні ж пошле служницю в жіночий монастир з проханням до ігумені, щоб відпустила вона послушницю Марусину колишню господиню провідати.

Видалася Кузьмі ніч тягучою, як дьоготь, і ранок, хмурий, страшенно довго розгорявся, дощило. А серед дня — небо розчинилося, і виглянуло сонце у вікнину між хмар, і все навколо спалахнуло ясно-зелено, земля І небо усміхнулися: Марусина ішла вулицею, попід гаєм, а Кузьма паркан навколо садиби Листопадів ремонтував. Побачивши Кузьму, опустила Марусина очі і привіталася тихо, крізь вуста стиснуті. А була на ній одіж чорна, як паркан глухий, з дощок почорнілих, навколо саду зеленого. І тісно було садові тому у зашморзі глухого паркану, і промінив він життя живе, нескориме, крізь глуху загорожу.

Сиділи вони втрьох на терасі, біля самовару, а потім господиня пішла в дім, залишивши Кузьму й Марусину наодинці. І знову спохмурніло небо, і сльозився дощ дрібний, майже осінній, по листю дерев у саду, бо мовчала Марусина наче кам'яна, очей не підводячи. І казав Кузьма до Марусини, що нові ворота поставив він на дворищі своїм, а скоро дім новий на попелищі збудує, де хата батькова стояла. І казав Кузьма, що млин вітряний збудує на горі Круковій, усе він уміє робити, а роботи не боїться і любить, бо для роботи людина Богом сотворена, а не для ледацтва, і найкраща молитва Богові, так казав Кузьма, син Семирозума, — се робота на землі. І ще казав Кузьма, що доброго коня і корову уже ближчої неділі на ярмарку купить, бо в краях холодних, де він перебував три роки не з власної волі, люди тамтешні руки його цінували, та й додому вертався він довго, од села до села, підробляючи, де робота для його рук траплялася, і пан звеничівський з матір'ю щедро розплатився. І ще казав Кузьма, син Семирозума, до Марусини, послушниці в монастирі мринському: «Будь господинею усьому, що я сам і з поміччю твоєю надбаю. І будь матір'ю дітей моїх, бо хочу я дітей багато, адже діти — се виправдання наше на землі і продовження родів наших».

Але не підвела очей Марусина, а по хвилі довгій відповіла так: «Довго, Кузьмо Несторовичу, перебував ти в краях далеких, і так, мабуть, уже судилося нам, що не будемо ми разом ніколи. І нікому я вже не належатиму, а тільки Отцю небесному, бо скоро я в черниці постригаюся, обітницю вічну даю. А слова твої до мене сьогоднішньої — се спокуса гріховна, випробування останнє перед постригом. Се диявол сам до мене вустами твоїми гомонить…» Захрестилася Марусина дрібно, наче мак чи окріп по обличчю своєму сіяла, блідому та змарнілому, самі губи на нім живі, повні, червоні. Відтак підхопилася вона і швидко пішла з тераси, не попрощавшись.

І залишився Кузьма, син Семирозума, сам — у цілім світі. І ніщо йому не миле було, навіть робота.

А як зібрався Кузьма додому простувать, проводжала його пані Дарина. І сказала вона на прощання: «Як будуватись наміришся, Кузьмо Несторовичу, позичу я тобі трохи грошей. Вірю, що повернеш, як не мені, то дітям моїм, бо чесна ти людина». Опустив Кузьма обличчя хмарне: «Ніщо мені не треба без Марусини, бо любив і люблю її болєй, аніж душу власну». Але втішила його пані Дарина: «Ще не сказало життя слова свого останнього, ще не сказало…»

І пішов Кузьма від дому Листопадів не в Пакуль, а на ярмарок — неділя була. І прийшов він на ярмарок, і ходив між коней, прицінюючись. І побачив він у самім закуті ярмарку білу кобилку, яку статечні покупці обминали, біла ж бо масть сільськими хазяями не шанувалася. Підступив Кузьма ближче, заглянув у очі кобилки — добрі й щирі очі були. І сама вона костиста, груди широкі, ноги міцні, хвіст товстючий, кучерявий, язик чистий, без смуг — обіцялася кобилка бути везучою і жити довго. А продавав її не якийсь циган чи перекупщик, продавав кобилку дядько з Мохнатина. І не нахвалював її через міру, як нахвалюють коней, що ходять по ярмарках до загину, бо нікому не потрібні, а тільки казав, що кобилка спокійна й пам'ятлива, продає ж її, бо у боргах весь, будується. І сторгувався Кузьма легко, дядько зайвини не просив. Відтак зняли обоє шапки і перехрестилися. Узяв Кузьма кобилку за вузду і тричі навколо себе обвів, а дядько стьогав її по боках, щоб не жаліла за господарем. По тому гребнув Кузьма жменю землі і потер спину кобилі, примовляючи: «їж гній, а бери на себе лій». Бо так годилося. Тоді підняв поділ сорочки і талану в дядька з Мохнатина попрохав: «Ну, свате, на талан, що Бог дав». І поклав дядько в поділ Кузьминої сорочки копійку. Перехрестив ту копійку Кузьма й кинув на землю, витоптану людьми та кіньми. Упала копійка щасливо, і порадів з того Кузьма, син Семирозума. І пішли вони з дядьком до шинку та випили по чарці горілки. І запитав Кузьма, чаркуючи з дядьком з Мохнатина: «А тепер скажи, свате, чесно, чи годиться кобила для хазяйства? Годиться — буду тримать, ані — буду, як ти, продавать». Так-бо велося на торгах з діда-прадіда. І відповів йому дядько, що кобилу продав: «Совістю я не торгую, чоловіче, ще не вивчився. Хоч, може, і прийде такий час, що навчуся, бо людяки старі гомонять: не до кращого ідеться, а до гіршого. Добра коняка, добра. Веди Русалку додому, ще мені дякуватимеш».

А як вибрався Кузьма з міста, пустив кобилу ристю. Бігла Русалка легко і не потіла. І порадів Кузьма, бо то — добрий знак. До вечора ще було не вельми близько, а він уже Будище проминув, їхати — не йти. І звернув Кузьма на лісову дорогу, що вела до хутора Козачого. На хуторі проживав Омелько Погиба, з ним Кузьма в тюрмі заприятелював. У дев'ятсот п'ятім зчепився Омелько із лісними сторожами за віз дров, вони йому і зробили. Як рушав Кузьма у заслання, а Погибі ще три місяці в'язниці залишалося, обіцяв провідати старого, якщо у рідні місця колись доля поверне.

Приїхав Кузьма, син Семирозума, на хутір Козачий, а дворище Погиби було крайнім од лісу, сторожа з беріз розкішних навколо дворища стояла, так він розказував у камері тюремній, плачучи, бо нудьгував без сім'ї, роботи і лісу. А як зійшов з коня Кузьма, обійнялися вони з Омельком, наче рідні, бо ніщо так не зближує людей, як горе спільне, баланда тюремна. І мовив до гостя Погиба: «Радий я тобі вельми, бо думав, що уже й не звидимося ніколи на сім світі, а згадував я тебе частюка. Бо ми ж з тобою, Кузьмо, останньою скоринкою у неволі ділилися. Але звиняй, синку, і не дивуйся, що такий розгардіяш у дворі та хаті. Уже, вважай, на колесах машини парової я живу, і спродую усе, що нажив за вік свій, хоч і нажив небагато. Замандьорилося синам моїм і невісткам на переселення їхать, аж на Схід Далекий. А що ж нам із старою од своїх пагонів одриватися і в самотині та сирітстві туточки смерті дожидать? Тож рішився і я, хоч знаю, що вже мені у рідній земельці не лежать. То можна пойнять і молодих, бо туточки, над болотом Чортовим, самі злидні родять, а там, гомонять, земля як золото, і — скольки хоч, аби руки та сила. Живе людяка надіями на лучче. Доки надіється — доти й живе яна». А ще скаржився старий, що довго стягавсь він на деревину, хоч і край лісу живе, та не його ліс, а ліс панський. Але стягався, щоб старшого сина одселить. А тепер доводиться задешево продавати готовий зруб, бо кожен день на п'яти тобі наступає, а покупці не поспішають, час такий — сінокосний, і жнива на носі.

І повів Погиба гостя в кінець городу, де білів зруб, ще на дощах та вітрах не вимоклий, як сонце зруб: світлиця, хатка, комора, і сінці посередині, на два виходи. І деревина добра — сосна та дуб. Небо висіло над зрубом синьою, наче квіт льону, стелею, а привечірнє сонце в пройму причілкового вікна зазирало, золотячи пасьма моху між гладко обтесаних колод. І подумалося Кузьмі: це чиясь добра воля, приязна до нього, привела його сюди, на хутір Козачий. І вже не було йому так сиротливо в світі, як після прощання з Марусиною. Стали вони торгуватися з Погибою і довго торгувалися, аж поки й сонце не опустилося за гребінь лісу. Хоч і обіцявся Погиба віддати зруб трохи не задарма, а треба були старому гроші на дорогу далеку. Кузьминої ж кишені гроші теж не обтяжували. Але врешті-решт, ще сонце червонило вершини беріз, поручкалися, бо всі добрі справи годилося за світла вивершувать.

Їхав Кузьма, син Семирозума, з хутора Козачого у Пакуль понад болотом Чортовим, бо так ближче було. Смеркало, туман стелився над очеретами, скумасно згукував нічний птах на болоті, а десь віддаля спалахували і гасли на купинні болотні вогні. «Ось, може, пощастить мені, і викотиться скарб під ноги білому коневі, бо є така прикмета», — посміхнувся Кузьма. Але не викочувався скарб, вогні спалахували, гасли і знову маячіли в далечі, за очеретами. Лише на руки свої мозоляні надіятися мусить він. Уляна не спала, піджидаючи сина, бо обіцявся він у неділю з Мрина повернутися. І мовив Кузьма весело, поріг хатки переступивши: «Ну, мамо, розв'язуй запатилок,[2] якщо йон десь є в тебе, та діставай скарби свої. І пані Дарина обіцялася позичити, і я не впорожні з далеких країв приплентався, бо не сидів тамочки склавши руки. Будуватися будемо, хопить тобі в хижі на куриних ніжках проживать». — «А що ж твоя Марусина? — ревниво запитала Уляна. — Не для матки ж ти гніздо ліпити задумав, не для матки». — «Буде Марусина, якщо судилося, щоб була, — одказав по хвилі Кузьма і повторив слова Даринині: — Ще не сказало життя останнього слова, не сказало…»

Ой, не, не так яно було, не так, і не гомоніть-бо мені лишнього. Бо в Книзі днів записано чорним по білому: «Повернувся в село Кузьма, син Семирозума, і виріс дім на попелищі за три дні, як лопух квітучий ранньої весни на болоті виростає». Се Уляною пороблено так, Уляною, яна щось знала.

Чому ж яна, Уляна, не рабіла, докуль Кузьми коло неї не було, а гибіла в хліві три зими і три літа?

Дак не було їй благословення од Нестара з того світу, а яна все рабіла іменем його.

Добра і яна, Уляна, була знатяка, без Нестора, покійного давно. Дванадцятий годок мені пішов, як осталася без матки, а я — найстарша, а вже троє послі мене. І нічого я гаразд не уміла по хаті робіть, а треба було крутитись. Линула я води гарячої в діжу, і умерла діжа моя. Дак побігла я по сусідству до Уляни Несторки, а се вже ми на хуторі проживали, квашні кавалок позичить. А Уляни удома не було, бабувала десь, сам Кузьма домував, на порозі сидить, люльку розкурює. А ще яни в хлівці тому жили, хату тальки будували. Йон мені і каже: «Там, на лежанці, діжа, бери, дєвко, тіста, скольки тобі треба». Я тольки віко підняла, аж на дні діжі —зірочка. Як заблищить яна, як засяє на усю хатку, я геть спужалася, думала — пожежа. А зірочка пурх із діжі і — в двері, а двері — навстіж, Кузьма ж бо на порозі люльку курив. Дак тая зі рочка — у двері, поплив' ла, і вже — над хатою яна, і все вище та вище — у небеса, а уже сутеніло. Мені уже й не до квашні, а Кузьма глянув услід зірочці тій і гомонить: «Се матка моя балується». А яни, відьми, півмітком, що не скидався з мотовила усі Великодні святки, з неба зорі й знімали, се тепер такого не чуть, а тади було, було. І дознімалися яни, що в наші года зоря на небі — де-не-де блисне, а як була я молодайкою — усе небо над Пакулем од зір аж сяяло…

А тади ж усі в Паку лі знали, що Уляні Несторці змій гроші носить. Я ноччю вертався од своєї дєвки і сам бачив: летить змій, наче куль соломи, що горить, так і сяє весь, і слід за ним стелеться — скристий. Летів йон од Чортового болота, над горою Круковою і в город Уляни опустився.

Літав-то йон, літав — але покуль Кузьма, син Семирозума, з далеких країв не повернувся. А як повернувся Кузьма, побачив одної ночі у городі крила, що світилися, і перехрестив їх. Дак змій і насипав Кузьмі повну шапку грошей золотих, аби тальки відпустив його на болото Чортове, так досюль у Пакулі балакають.

Ой, люди-людяки, послухаєш вас, на ніч глядючи, — очей зі страху не склепиш. Бігала я тади в економію корів панських доїть і все бачила. Виростав дім Кузьми, сина Семирозумового, на очах моїх, як у казці, се правда. Але з рук Кузьминих виростав йон, а не з чаклунства Уляниного. Не розгинався Кузьма з досвітки до ночі, а як місячно — і вночі сокирою тюкав. Дивувалася я і заздрила, і якби тольки Кузьма пальцем поманив мене, бігцем побігла б до нього, хазяїна такого, бо тади ще дівувала, тольки ж Кузьма Марусину свою любив і задля неї старався, се — правда з правд, і іншої правди нема…

І поставив Кузьма, син Семирозума, дім свій на стовпах цегляних. А до нього ніхто в Пакулі не робив так, і дивувалися. А між стовпів цегляних поклав він, на кам'яній підмостці, колоди дубові, обвуглені. І привіз він смоли з Мрина та щедро залив підмури смолою гарячою, а вже потім вінець перший поклав. І клав він зруб без жодного гвіздка залізного, в обло, а кріпив вінці тиблами дубовими, а шви мохом обтиньковував. І вибирав він драчку в колодах, щоб сирість затримувалася. Аж дивувався Матвій Мохнач, що допомагав сусідові: «Ти, Кузьмо Несторовичу, наче тисячу літ намірився жить. А ще батько твій пророчив: усе, чим тепер так дорожимо, вогнем візьметься, попелом стане, і вітер часу попіл розвіє», І відповідав йому Кузьма, син Семирозума, так: «Ніхто не знає, скольки йому одведено, та й гомонять-бо: людяка стріляє, але Бог — влучає. Але треба жити і роботу свою робить так, ніби усі ми вічно на землі перебуватимемо. Яи сотворяв Бог землю і все на ній суще, теж-бо знав, що — не вічне воно, бо нічого вічного на світі нема, усе — в переміні великій. Навіть зорі — і ті колись та падають на землю з неба, згоряючи дотла. А людяка не землі — теж по-своєму Бог, покуль роботу робить, бо и вона сотворяє світ, хай і маленький. Та й не тольки для себе людина світ сотворяє: для дєток своїх і людяк, що житимуть опосля неї на землі». І дивувався Матвій Мохнач словам Кузьми, сина Семирозумового.

А як настав час покрівлю стелити, привіз Кузьма з Глеїв, що на березі Невклі, глини білої, жирної. І викопав він на дворищі своєму ями дві. І розвів в одній ямі глину водою, і стала вона як сметана. І клав він снопики околоту житнього на дно другої ями у три пласти, і поливав глиною рідкою. І мокла солома в глині. Тоді виймав снопики з ями, І стояли вони навколо сторчма, поки вода стікала. І вкривав Кузьма дім кулями вогкими, ще й глиняною мішаниною зверху примочував. Приходили на хутір люди з Пакуля, дивилися на роботу його, питали, навіщо се. А Кузьма одказував коротко: «Од пожару і задля довго-віку». І хитали люди головами замислено: «Кузьма, син Семирозума, хату будує, як будував Ной свій ковчег перед потопом, про що розказується у святім письмі. Йон щось знає. Бо ще батько його Нестор, Семирозумом прозваний, віщував скоро змій огнедихий над землею літатиме і буде поруха на все живе».

На заході літа суш велика була, і загорілося болото Замглай. Уночі світилася червоно половина неба, і дим клубочів над Невклею, і встеляв луги сиволозькі. Невдовзі загорілися ліси Синявські, і казали люди старі, що се уже — земля тліє, і Страшний суд близько. І жили усі в страсі великім. А були такі, ще коней запрягали, складали на підводи начиння хатнє й тікали з села, куди очі бачать. І їхали та йшли вони повз хутір Несторів, і бачили, як Кузьма, син Семирозума, не виглядає суду Страшного, а свою роботу глядить. І казав до людей Кузьма: «Люди добрі, Страшний суд, що нібито його віщує звізда вогняна, на віник схожа, — він у душі людяцькій, і щодня і щоночі ми — перед судом там. А як буде насправді Суд, про який у письмі святім писано, дак буде йон усюди, і на небі, і на землі скрізь, марнота марнот — од нього в інші села тікати». І вертали вони додому, присоромлені.

А Кузьма, син Семирозума, ґанок майстрував, і не було більше такого ґанку в Пакулі, та й у Краї усім: з дощок різьблених. Птахи чудернацькі і квіти красувалися на дошках тих, наче на рушниках, пакульськими дівками вишитих, а над входом у дім — голуб і голубка цілувалися. І вивершив він із дощок струганих шпиль високий над ґанком, а на того шпиля посадив півня, власноруч із жесті вирізаного. І як віяв вітер, півень повергався навстріч йому й крильми бляшаними вимахував.

Дак і пішов скоро між людей поговір: як запіє той півень голосом залізним, моровиця по зелілі ходитиме і для багатьох погиба настане. Се я ще за фартух материн трималася, а в пам'ятку, бо і ми, подлєтки, зирили на того півня із страшком, як повз дім Кузьмин ішли. Але мовчав півень той аж до колективізації, хоч усякою переживалося людьми. А як зайшла у двір Кузьми, сина Семирозумового, «червона мітла», мо се ж у годі тридцятім, замахав півень крильми, хоч безвітря було, і закричав голосом залізним на весь хутір, і в Пакулі було чуть. Дак Федір Сиса, син Севастяна Сиси, що сало колись у Савки Малахи вкрав і помер з голоду у годі двадцять переїм, забрався по драбині на гонок і стержнем, яким вони хліб у землі та стріхах намацували, по шпилю ударив. Різьблені дощечки тріснули і розсипалися. Але не упав півень на землю, а ще дужчей замахав крильми, злетів з криком страшким у небо і зник без сліду, у хмарах. Сама я, правда, сього не бачила, а. люди так розказують. І сталося, як віщувалося: розруха пішла по землі, а скоро — і голод. І вимерло люду, старого, малого і всякого, без числа.

Дак і Федору Сисі відгукнулося за того півня! А відгукнулося Сисі в порідді його. Син Сисі в, як у фезеєн тую насильно забирали, скоро по війні, сховався од міліції в болоті Чортовім, а вже осінь була, застудився і вмер, чахотка задавила. Дочка ж народила єдиного онука, і той пропав. Як брали онука у військо, поповозив Сиса торб начальникам міським, аби сина в Мрині чи Києві зоставили служить, а в Афган не посилали. І служив йон під Києвом. Матка його і туди попоїздила: як кабана заколе — так і везе, так і везе. Усе командирів синових сальцем-м'ясцем підмащувала, обіцяли і залишити в надстрокову, і квартиру дать. А як случилося горе в Чорнобилі, їх, солдатиків, першими у те пекло і кинули, уже ніхто не споминав, чиє сало їли. Дак яно, бідне, якийсь там грахіт, Сиса потім розказував, голими руками брало, а йон аж світився. І прислало воно, бідне, додому тисячу рубликів, премію, писало, генерал вручив, почесна: як женишся, мовляв, персня золотого нареченій купиш, а собі — костюма весільного. Дак купили за ті грошики йому костюма нового — калі у труну клали. Вернувся йон, онук Сиси, скоро додому, списаний з війська, се ще Пакуль був. Як вернувся додому, дак, мо', з місяць ще потинявся по селу, далєй упав на вигоні наче підкошений і вже не підвівся.

Дак матка його се на похоронах голосить, Чорнобиль проклинає і генералів, які його туди послали, а я слухаю та й думку свою плету: а може, Чорнобиль той з «червоної мітли» почався і се півень залізний, Федором Сисою з гонку Кузьми, сина Семирозума, збитий, дитя безневинне через стольки годочків клюнув?..

На Другу Пречисту, а в Пакулі — храм, прийшла послушниця Марусина в село — з родичами попрощатись, бо мала ось-ось постригтися в черниці. Як ішла вона повз хутір Несторів, раз у раз на обійстя Семирозумів озиралася. І запитувала вона на вигоні у людей стрічних: «А чия-бо то хата під горою Круковою наче писанка?» Одказували їй люди: «То хата Кузьми, сина Семирозумового, для тебе, Марусино, збудована…» Ніяковіла Марусина, очі долу опускала: «Для мене — Богом збудовано, до кінця днів моїх». І роздавала вона пакульцям болящим хрестики, у Київській лаврі посвячені, а в кого болі великі — тим земельку з печер лаврських, що в них угодники святі лежать, наперстком одсипала у вузлики, прикладати до тіла, де болить.

І прийшла вона другодні до Уляни на хутір попрощатися, батька-бо її, Потапа Туренка, Безсмертним прозваного, в часи давні Нестор Семирозум з того світу повернув. І вклонилася вона Уляні з порога: «Простіть, тітко Уляно, якщо провинилася коли перед вами чи помислом, чи вчинком, чи словом лихим». Сказала їй на те господиня: «Дитинка ти добра та лагідна змалку була, Марусино, ні помислу, ні вчинку, ні слова поганого за тобою не знаю». І вклонилася Марусина до Кузьми, що біля вікна стояв, біліший від стіни крейдяної: «Простіть, Кузьмо Несторовичу, якщо коли помисел мій, слово чи поганий вчинок боляче вам зробили. Бо іду я, вважайте, з сього світу, і тільки на тім світі, якщо Бог дасть, стрінемося ми». Довго мовчав Кузьма, син Семирозума, а далі мовив так: «Єдиним ти завинила переді мною: стрілася мені на цім світі. І люблю я тебе болєй, аніж душу свою. І перед лицем матері своєї прошу тебе: не іди в монастир. Богові слід молитися ділами добрими, земними, а не словом. Не іди в монастир, а будь за жонку мені, бо судилося нам разом буть, так у Книзі доль не нами записано». Зарум'янилося біле од життя монастирського обличчя Марусини, але опустила вона голову і мовила ледь чутно: «Уже я не від світу сього, Кузьмо Несторовичу, уже я — від світу небесного». І не сиділа вона довго в Уляни Несторки, а попрощалася й хутко пішла з двору не озираючись. А Кузьма стояв біля своїх нових воріт і дивився їй услід, поки й вигон не перетюпала.

Назавтра запріг Кіндрат Туренок, що дядьком Марусині доводився, конячку і повіз небогу у Мрин, де монастир жіночий. А був Кіндрат ще з війни турецької контужений, і язик йому заплітався. Як виїздила Марусина з двору дядькового, ридала ридма, і родичі плакали за нею, наче за покійницею. А як минала Марусина хутір Несторів, хустку натягла на очі і не глянула в бік дворища Кузьми, сина Семирозума. Уже підвода за селом була, як прийшла Уляна в повітку, де Кузьма дошки стругав, і мовила: «Бач, проїхала твоя Марусина мимо, а в наш бік і оком не повела…» І кинувся Кузьма у стайню, вивів кобилу Русалку, сів охляп і навздогінці поїхав. Наздогнав він скоро підводу і їхав слідом, без слова жодного, до самого Страхолісся, з Марусини очей не зводячи. І Марусина з воза дивилася на Кузьму, дивилась та все хрестилася дрібно, наче злих духів, спокусних, од себе одганяла. А Кіндрат Туренок — той лише конячку свою і бачив, понокував до неї та пужалном вимахував. І в'їхали вони у ліс, а Кузьма слідком та слідком. Уже подрімував дядько в передку воза, а Кузьма все на Марусину дивився, а Марусина з Кузьми очей заплаканих не зводила.

І вже не хрестилася вона.

І був ліс осінній — як собор Божий, такий красний та врочистий, а Кузьма — на білому коні, в білій вишитій сорочці — як доля.

І тихо ковзнула Марусина з воза, і стояла край дороги лісової, Кузьмі, сину Семирозума, покірна, а підвода далі покотила. І під'їхав Кузьма до Марусини, владно узяв її попід руки, які висіли наче крила птаха, що йому уже ніколи не летіти у вирій, узяв її попід руки і перед себе на Русалку посадив.

І повернули вони назад, у Пакуль, і летіли навстріч їм у теплі краї журавлі та дикі гуси, призивно покликуючи. Але не заздрили птахам перелітним ні Марусина, ані Кузьма — було їм добре вдвох на своїй землі.

А підвода з клунками Марусини котилась, котилась та й стала у долині. Прогнав дрімоту Кіндрат Туренок, озирнувсь, а Марусини — нема. Гукав він, гуказ до лісу і виярками навколишніми бродив, та й повернув конячку назад. Як їхав, переляканий, селом, хрестився і казав кожному стрічному: «Сяту чолти вклали. Сяту чолти вклали…» Од тої пори і прозивали Марусину в Пакулі Сятою.

Сята-свята, а хуру дєток Кузьмі наплодила!

Дак яна ж до любощів як скажена була. Се мені колись сам Кузьма по-мужеськи признавався. Од ікон — до постелі, од постелі — до ікон, тольки й знала.

Не гомоніть, яна і до роботи руча була, що руча, то руча.

Да тольки врем'я не для любощів і роботи починалося, друге врем'я…

То були роки, коли відходили люди на хутори, хто багатший та ручіший, хазяйством обзаводилися і будувались. То ж мав Кузьма роботу, бо навперегін його кликали. А в зимі збирав Кузьма бригаду з теслів пакульських та крутьківських, бо знали вже його в околишніх селах як майстра, і підряджувавсь на роботи в Мрині, бо й Мрин розбудовувався, як не перед добром. І зібрав він грошей трохи, і став думать, як на корову стягтися. Пані Дарина обіцяла з боргом почекати: «На живому чоловіку не пропаде, Кузьмо Несторовичу». А Марусина серед зими дочку народила, і синок уже од лавки до лавки дибав. Молоко брали в Мохначів, на відробіток, але чужим молоком не нап'єшся, та ще як діти у хаті.

Прийшов Кузьма з Мрина додому перед Великоднем, аж і мати слідом поріг переступила. А проживала вона й досі в халупці своїй, сяк-так Кузьмою підлатаній, не захотіла в новий дім іти: «Своя череня боків не муляє, будемо рідніші з невісткою». І правда, до невістки добра вона була, і первістка гляділа, коли домувала: кликали її люди часто, яке у кого горе, і пакульські, і з сіл сусідніх. І в домі механіка на цегельні своя людина вона була, лад у господарстві давала, бо механік таку панянку з Києва собі привіз, що тільки й знала на піаніно грать. І до попа Олександра Уляну просили, кони гості здалеку наїжджали, бо вивчилася вона замолоді? у помісті Журавських, як подати, як прийняти. І сказала, поріг переступивши, Уляна синові та невістці: «Не журіться, дєтки, що молочка нема, поможу я вам для моїх онучків корівку купить, баба дещицю у капшук наскладала».

І пішла Уляна з Кузьмою у неділю на ярмарок. Вибирала Уляна корову — руду на масть, бо як несла паску посвячену із церкви на Великдень, шерстинку з рудої корови на вигоні знайшла. Вибирала Уляна корову волисту, з шиєю товстою і підшийком, з рогами крутими, як ухват у печі, з хвостом довгим. Бризкала Уляна молоко на долоню і розтирала: чи маслянисте. А як уподобала корову і вже Кузьма гроші став доставать, — мовила строго до жінки, яка продавала: «Не спіши, синку, не оддавай грошей, покуль ця ось людяка не оддасть того, що в пазусі її». Забігали очі в жінки, а була вона з Крутьків, а крутьківських Уляна знала: «А що се-бо такоє у мене в пазусі? Нічого нема у мене в пазусі». — «А як нема, то й корова ся хай твоя буде, шукай, молодайко, дурніших од себе, — наступала Уляна. — Любиш ти гроші брать, дак люби ж і молочко оддавать». Тоді дістала жінка з-за пазухи каламарчика з молоком, простягла Уляні: «Щось ти, тітко, знаєш, ой знаєш. Затеє з молоком теперечки будете, се правда».

А як привели корову до дворища свого, розіслала Уляна у воротах пояс червоний, на пояс поклала хліба та солі, аж тоді корову у двір завели. І дала Уляна корові хліба з сіллю, і з'їла корова той хліб охоче. Пораділа Уляна, бо то — знак добрий. І обсипала Уляна корову маком, примовляючи: «Хто оцей мак ізбере, той у нашої корови молочко одбере. А як виросте дуб на церкві униз гіллям, уверх корінням, і хто буде його ламати, той буде мою корову терзати». І ще три дні Уляна корову до череди не пускала, поїла водою непочатою з криниці Семирозумової. А як уперше вела до череди сільської, через вогонь перевела з примовкою такою: «Гей, руда скотино, іди за густим молоком, за густою сметаною!» І навчала Уляна невістку Марусину: «Не криши, дочко, над молоком хліба ножем — корова не стоятиме в доїнні. І боханця, помазаного сметаною, не ріж ножем, бо в корови дійки порепаються. А в той день, як найдеться в корови теля, нікому нічого не давай, а то буде теля блудити». І вже не посміхалася Марусина недовірливо на ті слова, як раніш було, коли тільки прийшла в дім Кузьми, а в пам'ять науку Улянину відкладала, як добро в скриню.

А робив того літа Кузьма у писаря сільського, що будував хутір у полях, над річкою Жеведесою. З тих пір називають це урочище Писарівщиною. І віддав йому писар сільський свою частку лугу за Страхоліссям, бо ще він худобою не обвівся, а в Кузьми — і корова, і коняка. Скосив Кузьма ту частку, і стояло сіно в корицях, бо все не було коли про нього подбать. А однієї літньої днини таки поїхали Кузьма з Марусиною в луги, щоб забрати сіно. І вклали вони доброго воза, рублем пов'язали. Кузьма зверху стояв, а Марусина вилами оберемки подавала. І узявся Кузьма за край рубля, перевісився, руку подав Марусині. Легко забралася Марусина на вивершеного воза з сіном, бо ще молода була і дужа. Схитнувся віз, і упала вона із сміхом гарячим на чоловіка, обійняла міцно і на себе перекинула, сміхом своїм ошпарюючи, наче кип ятком. «Тю на тебе, ненаситна, — боронився Кузьма, — ти б і на вигоні посеред села любилася!.. Люди ж побачать…» — «На жнивах люди…» — відповідала йому розпалена Марусина. Підвів голову Кузьма, озирнувся: і правда, ніде ні душі, тільки лелека, ногу підібравши, на копиці, та маківка пакульської церкви з-за пагорба визирає, та сонце сміється гарячим сміхом Марусини. І пахло сіно сотами джмелиними, і Марусина солодко пахла. І припав він до тіла жінчиного, як у ніч ту, найпершу, після весілля, у домі новім, для Марусини збудованім. І застогнала Марусина жадібно, і закричала криком солодким, аж лелека злетів із копиці та закружеляв у небі, навколо сонця….

І гукнула Марусина у хвилину жаги шаленої, здригаючись під Кузьмою, наче віз уже рушив по купинню болотному, і гукнула Марусина, вдивляючись у небо хмільними од любові очима: «Янгола бачу, святого янгола!..» Засміявся Кузьма, од жінки одриваючись: і в отакі, самозабутні, хвилини любощів колишнє послушництво монастирське відлунювало в ній. Одкинувся він на сіно горілиць: лелека кружеляв над ними, в самім чолопочку високого неба. Дзвеніло у вухах йому, і дзвін той не минав, як це було раніше після любощів з Марусиною. Дзвін — тривожний, сполошний — од села линув. Підвівся Кузьма на возі з сіном, озирнув пагорби, за ними — Пакуль, чи не димить ніде. Чистим було небо літнє. «Се янгол нам дитятко ніс», — казала Марусина, осмикуючи спідницю. Голі ноги її були — як дві ріки молочні з берегами сахарними. І згадав Кузьма слова сільського писаря, який газети читав: «Будуємося, а чи будемо жить? На війну, як на грозу, збирається, Кузьмо Несторовичу».

І поїхали вони в село, назустріч дзвонові сполошному. І мовчали обоє усю дорогу, і тулилася Марусина до чоловіка лагідно й журно, наче розлуку душа віщувала. А як під'їхали до двору свого, Уляна вийшла з воріт, і очі її печальні, і голос її переривався: «Война, дєтки мої, з германцем война…»

Дак Уляна Несторка — тая ранєй про усе знала, калі і що. Од Семирозума, покійного давно. Йон з того світу їй являвся. В уборі коштовному, у ризі золотій. І з білого оболока в небі серед поля до неї гомонів. Сама признавалася. А були дні, калі з кожного листочка на дереві чи кущі його лице на неї гляділо. Бо йон десь коло самого Бога тади перебував, і Книга часу перед ним була відкрита. І йон усе наперед знав, а душа за своїх родаків на землі боліла, то й стелив соломку, щоб м'якіше їм, як падать доведеться.

То усе — баляндраси людяцькі та забобон темний. Нічого Уляна Несторка наперед не знала, а про войну миколаївську уперше почула од старшини, що по селу на коні ганяв, сповіщаючи пакульців. А скоро й повістки мужикам нашим прийшли, кому на войну. А як прощалися вони з радними, на Чумацькім шляху, за хутором Несторовим, коло берези…

Ой бабо, та се уже ви про останню войну гомоните, усе у вашій голові старій переплуталося! А в миколаївську ще ніякої берези за Несторовим хутором і близько не було. Се вже її Уляна, мо', в годі дев'ятнадцятім посадила, на тім місці, де її любчика, комісара, кров пролилася, і вже йому могилу його товариші копали…

Не в дев'ятнадцятім-бо, а калі б не в двадцятім годі, се вже як червоні од поляка одступали, а Мартинів син, Вовчарем прозваний, із хлопцями своїми перестрів їх у Страхоліссі, і бій був за селом.

Мо', і так, ті роки у голові — як горох у торбі, стольки пережито. Дак копали йому уже могилу, комісару тому, а Уляна калі б не по щавель на луги ходила. Іде вона мимо, а вже над комісаром промови промовляють, щоб похоронити. Дак вона глянула на нього, та й каже червоним: «Не спішіть його у землю закопувать, начальника свого, бо йому ще жить і жить, на роду так написано, а смерть йому інша судилася, але не скоро тоє буде». І забрала його до-себе, і одходила травами та примовами своїми. А в ту яму, що його мали закопать, — березу вона посадила і казала любчику своєму, а вже ж тому любчику, мо', на сьомий десяток тади повернуло: «Оклигаєш ти і поїдеш., і ніколи вже у Пакуль не навернешся, а я під сюю березу приходитиму, щоб тебе згадать, і плакатиму за останньою весною серця свого женського, як береза навесні плаче…» Отакеє розказують досюль.

Ну, а на миколаївську войну се ж ми своїх мужиків возили аж у Мрин підзодами, на станцію тую. Як сьогодні помню — сокира за поясом у Кузьми, сина Семирозумового. Я, гомонить йон, сокирник од Бога, сокирою і з германцем воюватиму. Аж прийнялося йому по-всякому. Бо десь через год заїхав йон додому, вертаючись із госпіталю, Георгій срібний на грудях, медаля тади так звалася, а сам — білий-білий, наче з хреста знятий, і кашляє як чахоточний. Як прочула я про сеє, побігла на хутір Несторів, про свого Артьома в Кузьми розпитать. А йон і розказує. «Усе, як було, — гомонить, — скажу тобі про теє, що знаю, а чого не знаю, про теє брехать не буду. Попали ми з твоїм Артьо-мом у роту батарейну, ніхто не зглянувся, що — платник я. Але був я там болєй в обслузі, бліндажі для командирів строїв та підносив снаряди. І воювали ми, як усі воюють, бо война є война: як не хочеш, щоб тебе убили, мусиш ти убивать. І вже були ми в резеові після боїв, передихнуть нам дали. Калі ж піднімають серед ночі і знов — на передову, кулеметні гнізда ладнать. А дощ, а темінь, а слякоть. Притягли ми колоди, став я ті колоди укопувать. Артьом із хлопцями — по плиту залізобетонну поповзли. Нема їх і нема, а вже десь під ранок. Калі — вітрець у наш бік, од німецьких, окопів. Я — до кулеметників поповз, у окоп, закурить. Глядь, аж туман білий-білий долиною котить. Туточки — чую крик страшний: гази! гази! Куди тікать, як той туман — ось уже йон. Я мокрою шинелькою закутався, і — на дно окопа. Задихаюся, а — терплю. І так до світанку дотерпів я. Калі розвиднятися почало, і вже дихається мені наче легшей. Устав я. Устав я, гляджу: сонце за моєю спиною сходить, а вони ідуть. Страшко ідуть, у протигазах. І— ніде нікого з наших. А коло мене — кулемет. Куди мені тікать?! А я в роту до кулеметників ранєй часто заглядав, бо машинерією усякою давно інтересуюся. І такая в мене раптом ненависть возникла, се ж ви, гади, думаю, моїх товаришів газами потруїли, а тепер хочете й мене із світу звести. Я й давай з кулемета по них. Вони — не ждали, трохи я їх скосив, інші — залягли. Калі й наші — в атаку. А тольки притруівся я тими газами, уже у госпіталі очуняв. Аж входить у палату одного дня полковник і — Георгія мені на груди. Артьома ж твого від тої ночі я не бачив, і розпитать не було у кого. Мо', йон де і живий, тольки — не знаю. А я завтра, — се Кузьма гомонить, — завтра поїду на фронт, долей германця бить, до остаточної перемоги». Отакеє тади йон мені набалакав, а я дивлюся на нього та й думаю: чи се-бо йон, Кузьма, син Семирозумів, чи не йон? Бо як їхали ми ранєй на станцію білою Русалкою їхньою, дак мій Артьом усе хорохорився, наче півень: єнералом вернуся, тольки ти туточки на чужі штани не заглядай, бо приїду, в хрестах весь і штани з лампасами, і вб'ю тебе, як останню. А Кузьма плакав усю дорогу і на станції біля поїзда плакав, так не хотів на войну іти, Марусину і дєток своїх залишать. Як рушив уже поїзд, дак начальники ледве одірвали його од Марусини, наче приріс до неї. Ну, думала я тади, який там вояка з Кузьми, тольки під спідницею у баби йому сидіти, ось мій Ар тьом — вояка з вояк. Дак Ар тьом — скольки там йон воював, а чотири годочки у полоні германському прогибів, бауеру якомусь там орав і сіяв, а в Кузьми — грудь в Георгіях. Якось перестріває мене Мару сина, хвалиться: одписав мій Кузьма, що уже йому і другого Хреста повісили, а ще як одного Георгія получить, дак буде йому пенсія од царя до смерті, і полковники йому честь оддаватимуть, а мо', і дворянином, як наші пани Журавські, стане. Калі ж скоро покотилося по язиках: у тюрмі Кузьма, у київській. Зібрала Марусина того-сього і прибігцем — у Київ. Аж його уже в тюремному, з ґратами, вагоні у Сибір потарабанили. Так розказують.

Осьдечки тобі і Георгії, і пенсія од царя, і дворянство…

А я часто тоді згадувала і думала. Бо як прощався йон із маткою своєю, Уляною Несторкою, перехрестила вона його тричі та й гомонить: «Довго ти, синку, душу свою по Світах шукатимеш, але повернешся — живий душем і тілом — до рідних порогів. Ось тольки чи радітимеш своєму поверненню, один Бог святий знає». І про що-бо се яна?..

І був бій нічний. Повний місяць сяяв у небі, наче око Господнє, яке усе бачить, усе знає. А мороз був такий, що кулеметна суміш замерзала, і мовчали кулемети наші. І артилерія наша мовчала, а тільки німецька говорила, аж закладало вуха. А на наші батареї через сніги великі снарядів не підвезли. І курів сніг над брустверами од куль німецьких. І вивів Кузьма, син Семирозума, а вже він до унтера дослужився, команду гренадерів з окопів, щоб через поле, рівне, як тік у клуні, до переднього краю німців повзти. Як одривав він гренадерів своїх од стін брустверих, наче дітей серед зими од черені гарячої, казав до нього командир роти так: «Терпи, Терпило! Мертвий будеш чи живий зостанешся, а якщо німецькі дротяні сіті прорвеш — третього Георгія на груди тобі повішу». — «Радий стараться, ваше високоблагородіє!» — відповів Кузьма чужим голосом, перекрикуючи гул од тріскотні німецьких кулеметів і снарядних вибухів. Голос, яким розмовляв на фронті з командирами, уже давно Кузьмі не належав, а належав комусь іншому, який тільки звався Кузьмою Терпилом. І повів солдат на погибель унтер Терпило, перебігаючи од вирви до вирви, по рівному, засніженому полю, назустріч кулям, що дзижчали й повискували над головою. І не думав про смерть унтер Терпило, а думав, як прорватися крізь три ряди колючого дроту і вбити тих, хто по той бік фронтової лінії. А скоро і думок не стало. І вже почувався він звіром, на якого полюють, і це почування, глибоке, природне, рятувало од куль та осколків. І був уже Кузьма, син Семирозума, неподалік німецьких окопів, коли гарячий вогняний смерч підняв його, закрутив млинком у білім місячнім сяєві і кинув у вирву од снаряда.

І заплющилося Господнє око місяця над ним, і тьма облягла світ земний.

І облягла тьма світ земний та небесний, і помирав Кузьма Терпило у вирві од снаряда, на бойовиську.

І зробилося йому легко, як у сні молодому, коли снилося довгими ночами, що літає, наче птах. Зробилося тіло його як одежа тепла, душна сонячного весняного дня. Зробилося тіло власне чужим для нього. А душа розквітала, як лопух напровесні у болоті Замглай або латаття в Муравському озері, на лугах сиволозьких: випірнає воно з води на світанку і розплющує око золоте водночас із сонцем. Душа його світилася, наче куля-блискавка, і одривалася од тіла, і пливла: острівок світла у тьмі непроглядній, земній та небесній. І пливла вона до світла неосяжного по той бік тьми земної та небесної, щоб з'єднатися з ним, як крапля дощу з'єднується з океаном і сама океаном стає. І пливли поруч вогники душ, випурхнувши з тіл, що лишилися мертві на полю бою, і було їх так рясно, що здавалося — новий Чумацький Шлях простелився, од землі — в саму зіницю небесну. І годі було добрати, де чия душа, по який бік фронту розлучилася з тілом, і смішним видавався той поділ, бо усе це були — душі людей…

Але прийшов голос, і не знати було, звідки він прийшов. І був той голос для Кузьми, сина Семирозума, схожий на голос батька, пам'ятний з раннього дитинства, коли ще живий був Нестор, Семирозумом прозваний: «Ще — не час йому, ще йон усьої роботи не переробив на землі».

І зупинилася душа Кузьми в леті своїм до світла неосяжного, і засумувала вона сумом великим, закигикала чайкою— на порозі таїни світової, бо вже не хотілося повертатися од легкості небесної в тіло земне, для страждань нових.

Але ще не судилося Кузьмі, сину Семирозума, тої ночі померти.

Десь під ранок прийшов Кузьма до тями, і відчув він, що — замерзає. І зіп'явся він на ноги, одірвавши примерзлу до землі, кров'ю просякнуту шинелю. Обмацав він тіло своє — руки і ноги цілі, і голова на плечах є, тільки паморочно у голові. А кров — то не його кров, то кров товаришів, що поруч у бій ішли і снарядом пошматовані. На схилах вирви од снаряда — крошиво тіл їхніх. І заплющив Кузьма похапцем очі, бо учора ще це були живі люди, товариші його, він з ними поруч їв і пив. І дивувався він незвичній почутливості своїй, бо думалося йому вже, що за два роки війни усього надивився і душа омертвіла на віки вічні. Видерся Кузьма по косогору на край вирви і став серед поля засніженого, зіпершись на гвинтівку, штиком униз. Бій давно вщух, тихо було навколо, як у сні. Морозний туман висів над полем білим, а по білому полю — тіла забитих, наче мухи на листі липучки. І здавалося Кузьмі, що вже він — не на краю вирви стоїть, зіпершись на гвинтівку, а ширяє над землею, розшарпаною, розстріляною, розколошмаченою снарядами, над землею у зашморгах з колючого дроту, і зирить на неї з небесної високості очима новими. Бо оновилася душа його, побувавши за межею смерті, в іншім, неземнім світі.

«Господи, навіщо я тут, і усі ми, людяки, і що ми чинимо із світом земним?!» — вигукнув голосом хриплим, мерзлим. Але ніхто його не почув, ні на полі засніженому, ні в небі, повитому білою млою, що вже кривавилася на сході. І подумав Кузьма, син Семирозума, з відчаєм глибоким, що марнота марнот — докликатися до того, хто нас не чує, а чує нас лише душа власна, і тільки з душі власної — світло або тьма.

І поплівся він примороженими ногами по засніженім полю на вогонь зоряниці край неба, і не стріляли по нім ані німці, ані руські, стомившись од крові, пролитої за ніч. І упав Кузьма в шанець переднього краю, бо на зорю ранкову дивився, а не під ноги. І повели його в штабний залізобетонний бліндаж, бо Терпило — єдиний з гренадерів, хто повернувся з нічного бою.

У першій кімнаті штабного бліндажа тутукали телефони, навколо апаратів дрімали телефоністи й солдати зв'язку, денщики крутилися біля плити, розігріваючи сніданок для начальників своїх. У другій кімнаті, навколо самовара офіцери грали в карти. Після скованого морозом поля сите тепло штабного бліндажа тяжко облягло Кузьму, і він заледве переступив поріг. Не було ні сил, ні бажання, звично відкозирявши, ґерґотати словами військового рапорту. Полковник відклав убік карти, невдоволено підвівся з-за столу:. «Сьогодні ми не прорвали німецьку лінію, але ворог відчув нашу силу і нашу готовність померти за батюшку царя. І ти, Терпило, ще раз довів свою вірність престолові і Русі святій». І повісив полковник хрест Георгіївський на груди Терпилу. Але мовчав Кузьма як німий. Самі очі його говорили, але не розумів тої мови полковник. «Контужений він, ваше високоблагородіє, сильно контужений!» — винувато доповів ротний.

І мовив Кузьма, син Семирозума, так: «Ми усі, і німці, і ми, — безумці. Навіщо, в ім'я чого убиваємо ми один одного і землю нівечимо? Так мені одкрилося сьогодні, і відтепер я не візьму зброю до рук, я своє одвоював». Випустив він гвинтівку з рук, і упала гвинтівка з гуркотом залізним до ніг полковника. «Який агітатор наковбасив його дурну башку цими ідейками?! Що діється у вашій роті?!» — повернувся до ротного полковник. Покірно виправдовувався ротний: «Винуватий, ваше високоблагородіє, але досі нічого такого за ним не спостерігалося, зразковий солдат, Гергіївський кавалер, а сміття в голові його — од контузії».

А Кузьмі здавалося, що не з ним це усе відбувається, з кимось іншим. А сам він з неба ранкового крізь бетонову кришу бліндажа на розлюченого полковника дивиться, і смішний був полковник в обмеженості своїй та погорді. І мовив Кузьма, син Семирозума: «Ні, не од контузії сеє, пане полковнику, а од совісті моєї, що пробудилася». Полковник різким помахом руки ударив його в обличчя: «Зараз же, бидло, підніми гвинтівку, бо накажу застрелити, яко пса!» Але стояв непорушно Кузьма, син Семирозума, ні болю, ні злості не відчуваючи, а кров скрапувала з розбитих вуст на дощату долівку бліндажа. Полковник повернувся до столу і мовив стомлено, у карти зирячи: «У госпіталь його! А якщо там не вилікують од дурості, зірвати погони — і під суд! Бо він вам усю роту розпоганить. Учора в сусідньому полку солдати відмовилися зайнять позиції для атаки і наступать…»

А як лежав Кузьма Терпило у військовому госпіталі, прийшов до нього зі штабу священик, аби навернути солдата на розсудливість. І запитав священик у Кузьми: «Чи віруєш ти, сину, у Господа нашого єдиного, як годиться істинному християнинові?» А вже минуло днів чимало після ночі його на бойовиську, і було чоло Кузьми пооране зморшками од дум болісних, і відповів Кузьма, син Семирозума, так: «Заздрю я, отче, людям, які безоглядно вірують. Бо можуть вони сумніви свої і болесті душевні у вірі втопити, як у вині. Але сам я уже не вірю, як досюль вірив». — «Що ж підірвало віру твою, од батька й матері з молоком усмоктану?» — «Як розвидніло мені тої ночі, на полі бою, гукав я до Господа, ради питаючи. Але мовчав він, наче німий, залишивши мене з криком моїм болісним напризволяще. А побачив я тої ночі, як багато зла у світі. Страждає тяжко і людина, і скотина, і комаха, і травиця та дерево, усе живе страждає. Сотряслася моя душа од усвідомлення того великого страждання, відчутого так, наче на самого себе раптом перебрав усі муки світу. А якщо Бог всемогутній, то як він зло такеє у світу допустив і змирився з ним?» — «Тяжко, сину, без віри жити, тяжко і на землі, а ще тяжче прийдеться тобі на тім світі, бо…» — «А я — вірую, отче! — гаряче заперечив священикові Кузьма, син Семирозума. — Вірую у душу людськую! Як помирав я на полі бою, тьма була на землі і на небі, і тільки в душі моїй вогник живий не погас. І вийшов той вогник з тіла мого, і поплив опукою-блискав-кою до вогню правічного, що усе суще творить. І душа кожної живої істоти, і людини, і тварини, і рослини — од вогню того. Краплі його летять на землю, наче зорі, вселяються в тіла земні, а по смерті тіла — знову у небеса вертають….» — «Поганське зілля ти, ось хто! — розгнівався священик. — І водить тебе по манівцях духу сам ворог роду християнського. Бо і дитяті нерозумному відомо нині, бо так у книгах святих написано: лише в людині — жива душа, і від Бога вона, а не від вогню, тобою придуманого!»

І залишив священик Кузьму Терпила наодинці з думами його.

А як підлікували в госпіталі тіло Кузьми Терпила, узялися душу його лікувати. І запитали в Кузьми, чи згоден він і далі воювати з німцями. Але повторив Кузьма, що вже не раз казав: не візьме він гвинтівку до рук, бо убивати іншу людину, хоч і язика чужого, се — божевілля, душі ж бо усіх людей і усіх тварин та рослин на землі — краплі вогню живого, з якого світ сотворено. І як не намагалися чини військові переконати його, що Бог сотворив світ, а не вогонь бісовський, ним придуманий, одказував Кузьма: «Чи є Бог, чи нема, не знаю, не бачив і не чув, і не озвався йон, коли я покликував до нього на полі смерті. А сонце — його кожного ранку бачу, коли сходить, і кожного вечора, як заходить воно, і є життя доти, доки сонце є. А як узимку сонце вихолодає, то й жисть на землі уповільнює хід свій, а напровесні знову усе оживає. Бо сонце — се лице вогню всетворящого, і усі ми на землі, од мурашки до людини, — рідні дєтки його». І розповідав Кузьма кожному, хто слухати хотів, як відкрилася йому таїна світу — пам'ятної ночі, на полі бою.

І розпорядився військовий прокурор одвезти Кузьму до Києва, в психіатричну лікарню, аби рішили лікарі, чи підсудний він. Зачинилися за ним двері, залізом ковані, з гуркотом тюремним, і небо крізь віконце в клітину було, бо — грати. Дивувався Кузьма, скільки люду в цих стінах гибіє, і жоден не був на іншого маячнею своєю схожий. Один мав себе за снаряда артилерійського і гукав на всю палату, щоб по кутках ховалися, бо зараз розірветься. Інший цілоденно марширував між ліжок і кожному ліжкові честь оддавав. Ще один признавався таємно, що він — німецький імператор Вільгельм, а тут, у лікарні, він, бо Англія вимагає його видачі, щоб повісити, тільки ж цар російський хоче зберегти життя йому. Усе було як у тому, справжньому, світі, лише відбите у велетенському дзеркалі, і через те усе було ніби навпаки. Але кожен тут мав себе за дужого, а сусіду свого — за душевно хворого. І як починав Кузьма казати про вогонь творящий, краплі якого — душі людей, тварин та рослин, сусіди по палаті крутили пальцями біля скроні і вказували на нього: ось, божевільний. І уперше засумнівався в самім собі Кузьма: а чи й справді він — сповна розуму? І волів він більше слухати, аніж говорити.

І почали його показувати лікарям. Але й лікарям тепер Кузьма душі своєї не відкривав. І лише професорові він довірявся, коли приводили до нього в кабінет, бо професор мав очі добрі та уважні, і душа в тих очах світилася. І розповів Кузьма професорові, що сталося з ним на полі бою і як душа його після тої ночі перемінилася. І полюбляв Кузьма розмовляти з професором, а професор — з Кузьмою.

І казав Кузьма, син Семирозума: «Коли б так було, щоб ані в кого з людей на землі очей не було і не знали вони, що таке— очі. І ось сталося так, що одному з людей очі прорізалися. І розказував, у кого очі з'явилися, який-то ліс — зелений, а небо — голубе, а грозові хмари — чорні, а блискавки в хмарах — наче нитки золоті. І ніхто б з людяк на землі єдино зрячому не повірив, а сміялися б вони з нього, бо ніхто досі такого не бачив, і не знав про таке, і не думав, що такеє може буть. А тади прогнали б його од себе або й убили б, бо сеє в природі людяцькій — проклинати, хто інак думає, і більше знає, і далєй бачить. Хіба не так і я теперечки: одкрилися мені очі, і розказую я людям про теє, що бачу новими очима своїми, вони ж мені не вірять, бо ніколи такого не бачили, і ладні убити мене, аби лише я мовчав, не тривожив сонних душ їхніх».

І казав Кузьма, син Семирозума: «Сила єстяка — розуму не треба, як у нас у Пакулі гомонять, калі з людяки дурноверхої сміються. А вся наша жисть теперечки на силу повертає, не на розум. Навчилися ми з рушниць пулять і думаємо, що тільки й правди на світі, що в іншу людяку вцілити. Насильство — се як вода прибутна, із жмені розталого снігу велика й страшка повінь починається, а потім виходять ріки з берегів, і все на своїм шляху вода руйнує й зносить. І товстопузі, і хто нас, сіряків, супроти них настроює, а був я по тюрмах та засланнях, наслухався й набачився, усі мріють на трьох штиках, як на трьох китах, землю тримать, аж тади, мовляв, люди на землі щасливими стануть. Але нікого ще штики щасливими не зробили. Вогонь — йон усе спалити може, се правда. Але трава на попелищі з кореня старого,

що глибоко в землі, проростає, і така ж вона точнісінько, як і та, що вогонь спалив. І треба про корінь дбать, калі хочеш, щоб на попелищі новина виросла. А коріння людей — се душі їхні».

І ще казав Кузьма, син Семирозума: «А батьківщина душ усього сущого й живого — вогняний світ донкою а земл;. Невидимий йон для ока людського, і тольки сонце, місяць та зорі — віконця оселі його. І як летять душі на землю дощем вогняним, не для утіхи летять вони, а для великого випробування. Кажуть попи у церквах про чистилище, дак земля і є чистилище для душ наших. І від наповненості наших душ добром чи злом доля світу залежить, бути йому, світові, чи не бути. Бо повертаються душі до оселі вогняної, наче бджола у вулик, тільки ж не мед вони несуть, а добро або зло. і від душі, наповненої добром, ясніше стає у світі, а кожна крихта зла вихолоджує й тьмарить його, і сонце вихолодає, кінець світові наближаючи. І кожен з нас мусить так жити на землі, щоб тепло і світло добром примножувати, а не злом — холод смертний. Якщо хочемо, щоб онуки наші, і правнуки, і ще багато колін людяцьких життю земному раділи…»

Так вони бесідували. Кузьма більше говорив, а професор більше слухав. Коли ж прийшов час у військову прокуратуру одписувати, професор мовив: «Не знаю, Кузьмо Несторовичу, хоч і багато слухав тебе, де там душі проживають після смерті тіла — на Сонці чи на Місяці, і чи душа пса або куща крапив'яного справді рівноцінна людській душі. Усе життя своє навчаюся я наукам різним і мудрим, але чим більше навчаюся, тим більше розумію: як мізерно мало ще ми знаємо! Бродимо ми по темній кімнаті з кутка в куток, стіни обмацуючи, як сліпці, і переконуємо себе, що це — весь світ. А насправді, можливо, світ лише по той бік стін і починається. Се — так. Але знаю й інше: якщо я тебе, Кузьмо Несторовичу, визнаю дужим, доведеться мені, за логікою речей, переважну більшість людей на землі визнати розумове хворими. І ще знаю: якщо визнаю тебе дужим — завтра тебе влада на довгі роки запроторить до в'язниці чи й розстріляє, бо судитиме тебе військовий суд. І через те одпишу я начальникам твоїм про тяжку хворобу твою душевну в результаті контузії фронтової. Тож звикай до обителі нашої, бо тобі ще у ній буть і буть. І хай не давить на душу твою, що ти — в божевільні, божевільня-бо тепер — увесь світ, і невідомо, чи піде йому ближчими роками на поправку, чи піде на гірше…»

І наказав професор випускати Кузьму Терпила у двір лікарні і давати інструмент йому, щоб роботу робив. І робив роботу Кузьма, яку йому наказували робить, там — вікна, там — двері, там — піч, бо усе він умів. А в палату вертався пін лише на ніч. І написав він Марусині у Пакуль, щоб провідала. Довів її язик до лікарні, і побачила вона у дворі божевільні чоловіка свого, і заплакала гірко, бо не схожий був Кузьма на себе колишнього. А Кузьма поклав свою посивілу голову на плече Марусини і сказав: «Не плач, жонко, бо тілом я постарів, а душа у мене молодша нині, аніж була, коли хрестами царськими перед тобою та сусідами видзвонював». Але не розуміла його Марусина, а ще гіркіше плакала, думаючи, що це вже Кузьма після контузії заговорюється…

І пробув Кузьма в божевільні до пізньої осені, а тоді відпустили його.

Дак се уже послі перевороту у Пакуль йон вернувся.

Тади багато наших верталось, бо армія розбігалася.

Хто тольки воші та тиф і приніс, хто — з ружжом, а Савка Малаха — дак той кулемета од самого Мрина волік. Я очерет у болітці під Страхоліссям косила, бо уже підмерзло добряче, аж йон теліпає із тим кулеметом. «Савко, — запитую, — дак ти з війни чи на войну?» А йон і одказує мені: «Война тольки починається. Не буде куди миру дівать, як воювать перестанемо, хоч уже й багацько в землю поклали…» Я й зажурилася-зажурилася, бо у мене ж синочки, як дубочки, підростали. А надіялася ж, що хоч їх погибель обмине, як батькові їхньому довелося десь у Галіції головою накласти.

Як зачула я про Кузьму, прибігла до них — може ж, про Артьома де по світах що дізнався. А йон глянув на мене так, наче душу мою наскрізь очищами своїми пропік, глянув і гомонить: «Виглядай Артьома свого, уже йон близько, радість неждана тобі на роду написана». Вибігла я з хати, ніг під собою од щастя не чую. Уже б шляхом-Чумацьким навстріч Артьому своєму литки гострила, а Марусина слідом вийшла та й каже: «Не вельми ти його словам довіряйся, не рви собі дишу. Контужений йон у голову, Кузьма мій, чула ж, мо, що в дурному домі од самої весни пробув. Хоч соромилася я, казала усім, що в тюрмі йон безневинно. Щось із ним страшкеє зробилося, уже й Бога нашого не визнає, на сонце, як на ікону, молиться». Калі ж вийшло, як Кузьма гомонів, хоч і контужений. Минуло трохи днів, а вже під зиму сеє було, виганяє свекруха мене і дєток моїх малих з хати. Осе, думаю, плачучи, радість неждана, сином Семирозума обіцяна… Посіли ми на призьбі, ноги під себе поховали, сидимо. Аж іде городами, наче од лісів Синявських, старий зарослий чоловік. Обличчя його худе і чорне, як земля, а воші по ньому зверху повзають, та такі ж як біб воші. «Пустіть, люди добрі, — каже, — переночувать». Я сльози витерла і гримнула спересердя: «Самим осьдечки нема де ночувать! Бродить вас тепер попідтинню, як собак. Іди одсюль і вошей на моїх дєток не сій!» Опустився йон як стояв на землю мерзлу і заплакав: «Жонка родна не познала, дєтки родні одвертаються…» Упала я тут коло його, коліна йому обнімаю, уже й чорноти і вошей на нім не бачу: «Артьомчику, радний, таточку наш!..» А се йон із полону вернувся, ночами плуганився через ліси-болота. Ось вам і Кузьма, контужений у голову. Судьбу людяцьку, наче карту, бачив.

А се вже стали повсюль землю у панів та в тих, хто багатшенький, одбирать. І прийшов до Кузьми Борис Говоруха і каже: «Кузьмо Несторовичу! Хоч і дім у тебе як писанка, на все село дім, а бідняк ти бідняком, тольки руки твої золоті — багатство твоє. Іди до нас у комітетчики, бо такі люди новій власті потрібні. Іди в комітетчики, будемо землю ділити по справедливості, будемо одбирать награбоване». А Кузьма, син Семирозума, йому й одвічає: «Свого не віддам, бо цими ось руками зароблено тяжко. Але й чужого я не візьму, бо чужим куснем ще ніхто ситий не був. А власть вайла — вона тольки на злість, помсту й силу надіється і нічого доброго не дасть людям, а дасть тольки нове горе». — «Ти ж, Кузьмо Несторовичу, не в Марусини під спідницею усі ці годи сидів, а світу набачився і знаєш, який бардак на землі нашій зробився, — казав гість. — Через теє і власть більшовики узяли, щоб людякам лад дати і луччую жисть. А без кулака міцного, без штика і картечі як той лад ладнать?» — «Кожному треба по совісті жить, як душа його підказує, бо в душі усе записано, і тади тольки буде лад між людяк і жисть луччей стане». — «Гомониш ти словами дня учорашнього, Кузьмо Несторовичу. Конєшно, совість — у кожного є, і в пана Журавського, і в Колумбета чи П'явки, і в мене. Тольки ж підкладка в тої совісті різна— класова підкладка… А душу ми, більшовики, скоро декретом одмінимо, як пережиток старого режиму!..» — грюкнув Говоруха дверми, і болем йон не заходив до Кузьми. Це сама Марусина мені розказувала, як жива вона ще була.

А як не було ще Кузьми в Пакулі, а був він у божевільні, припливли до Уляни Несторки люди з села Козероги, що за лугами сиволозькими, за Чорним лісом. Припливли вони і кажуть: «Гомонка котить між людяк, од села до села, що ти, тітко, щось знаєш, на три метри крізь землю бачиш. Дак поворожи нам на коней, бо троє коней наших уночі вкраде-ііо». Кинула Уляна карти, але німі були карти. І мовила вона до людей з Козерогів: «Приходьте завтра. Бо добре сховано коней ваших». І вийшла Уляна опівночі на Крукову гору, І розмовляла з вітром, як із людиною, а дув вітер із сівера.

Так-бо, так-бо людяки бальбочуть.

І казав їй вітер, а вона уранці людям із села Козероги його слова переказала: «Єстяка між Замглаєм і Чорним лісом болотина, Чорним ручаєм оперезана. На тім бузгора-ці — ваші коні, спутані, пасуться. І той, хто їх вкрав, прийде по коней ночі нинішньої. Але не вбивайте його, не беріть гріха на душу, а приведіть перед очі мої. А як мене не послухаєтеся, буде вам хужей».

І послухалися люди з Козерогів Уляну Несторку, не забили до смерті конокрада, як водилося досі, а привели його на хутір, до двору Уляниного.

А се ж бо йон і був, Демид, молодній син Мартина Волохача, Вовком здавна прозваного. Се йон по коні на болотину, за Чорний ручай прийшов.

Водилося, водилося сеє за ним і ранєй, люди знали, тольки не попадався досюль. Змалку прозивали його Вовчарем за норов його лихий.

Од кореня се, од кореня…

Мартин Волохач і правда найболєй з усіх дєток своїх до його душею хилився, по Мринах із Сидорами попоїздив, покуль відстрочки йому добився, щоб на війну не взяли…

А як привели люди з Козерогів Демида, Вовчарем змалку прозваного, до двору Уляни Несторки, і Мартин прийшов. Упав Мартин на коліна перед Уляною і заплакав: «Багато зла я робив тобі, Уляно, а тепер щастя моє батьківське — у волі твоїй». А Демид, син його, чорний від побоїв, очей од землі не одривав. І мовила Уляна Несторка, зирячи повз Мартина, що колінкував перед нею: «Не суддя я сину твоєму, хай люди судять його».

І зібралися мужики пакульські, і одягли хомута на Демида, сина Мартинового, і впрягли до плуга, і орали ним вигон, батогами по плечах постьогуючи. І хоч здоровань був Демид, ніхто з ним у селі не міг силою потягатися, коня на спір піднімав, а скоро пристав він у борозні: вигон досі ніким не орався, і земля наприкінці літа була наче камінь. Тоді припрягли в плуга й Мартина Волохача, аби спокутував батьківську провину, що син красти навчився, а не роботу робить. І дивилася на Мартина Волохача та сина його Демида, як вони орали вигон, Уляна Несторка з дворища свого сухими очима.

Три борозни вони проорали, а тоді відпустили їх люди.

А серед зими зібрався сход сільський, щоб землю багатирів ділить. Кликали й Кузьму, сина Семирозумового, але не пішов Кузьма до зборні, бо корова телилася. Тяжко корова телилася, і голосила Марусина над коровою, як над покійником. Заходила до хліва Уляна, штовхала корову пучками в перенісся, примовляла: «Господи, поможи се теля зродить, як ти сам, Боже, велів». Але не помагалося. Страждала корова, стогнучи, наче людина, і Кузьма страждав разом з нею. Аж по обіді з'явилося на світ теля, крупне, опецькувате. Зітхнула корова легко, і Кузьмі розвидніло. Як заносив теля до хати, постукав мокрим ще телячим лобиком об причілок, щоб гладке росло, і сунув йому до рота соломину, аби паші не перебирало. Робив, як мати навчала, як споконвіку людьми робилося.

Аж тепер, з ночі ж бо біля корови сидів, вийшов на ґанок, люльку розкурив. І земля, і хати та дерева, і низьке хмаристе небо — усе було в білому, наче на смерть вбралося. І бігли діти вигоном по містку через Білорічицю, повз двір Семирозумів до воріт Мартина Волохача, стукали в глухі дошки, гукали через високий тин: «Тітко, тітко, вашого дядька і дядька Демида з іншими дядьками у Глинище повели, стрілять будуть!..» Вибігла з хати Мартишка, розпатлана, в самій кофті, і побігла вона полем засніженим у бік Вишневої гори, у підніжжі якої — Глинище, побігла вона з криком плачним: «Ой людяки, та що ж ви такоє задумали! Се ж бо — мої родненькі, се ж бо — мої кровиночки!»

Висипав Кузьма присок з люльки на білий сніг, сів охляп на кобилу і погнав Русалку навздогін Мартинисі, а Марусина кричала з ґанку услід йому, щоб не ліз, куди його не просять, не шукав біди на свою голову і на голови дітей своїх. А як обігнув Кузьма гору Вишневу, побачив з узвишшя: понуро бреде гуртик людський до Глинища, а півколом за ним — ланцюг людей з гвинтівками навпереваги. Від села, від хуторів на Болотниці та Муравиці жінки і діти бігли, голосячи. І здавалися люди з узвишшя, серед поля білого — мурахами, і дивувався Кузьма, син Семирозума, малості їх, з. ще більш дивувався силі їхньої ненависті й любові їхньої.

А як підскакав Кузьма ближче, озирнувсь на нього Борис Говоруха, Портартуровцем прозваний. Збоку вік ішов, у кожушку новому, ременяками перепоясаний, а лице суворе, застигле, наче з каменю сірого витесане: «Що, Кузьма-миротворець, примчав глитаїв од народного суду рятувать?! Не хочуть вони добровільно поділитися земелькою з бідним людом, а ми для них півтора аршина не пошкодуємо…» Скочив Кузьма з коня, а валка уже в глинище входила. Звідси на цегельню білу глину возили, і біла стяга розчахненої кручі нависла над гуртом тих, що попереду ішли. «У таке врем'я легко, Борисе, людяцьку кров пролить! Тольки ж з крові кровиця і виросте, і довго ще нам та дєткам нашим тую ниву жать!..» — гукнув — як у пустку. А вже передні під кручею стояли, і повернулись вони обличчями до тих, хто їх сюди привів, і побачив Кузьма П'явку старого, Колумбета, Отроха, Кияницю та двох Волохачів, батька і сина. Тут крикнув Говоруха, скільки голосу було, аби усі у полі вчули: «Хіба не вони у шостому годі в людяк, які очима Гаврила Латки щасливу Горіхову землю побачили, з рушниць пуляли і в яру, під Холодною горою, добивали кілками? Хіба не вони твого, Кузьмо Несторовичу, вітчима на шибеницю підсадили? І сестра твоя Оксана не без їхньої помочі смерть у снігах знайшла! Ще ж ти жалієш сих людоїдів жалістю безкласовою?! Хоч і в тюрмі ти сидів за режиму царського, а не пойняв нічого у жисті людській. Бо тепер так: або ми, або вони. І не заважай нам вершити суд революційний!»

Тоді простер Кузьма, син Семирозума, рук» свої до людей озброєних: «Подумайте-бо, що ви чините! Не дасть гвинтівка вам ні землі, ні волі, ні щастя!» І прокричав в обличчя Кузьмі Савка Малаха: «А яни думали, як мого батька в тюрягу спроваджували, де йон і душу Богу оддав?! А думали яни, як гнали нас під німецькі кулі, а синки їхні у тилу відсиджувалися та дєвок портілі?!» А вже командував Говоруха, Портартуровцем прозваний: «Загін, до стрільби по класових ворогах приготуйся!»

І ступив Кузьма під кручу, до тих, у кого цілилися, і був він сьомий серед них. І глянули цівки гвинтівок у його очі, але не було в його очах ні страху, ні передчуття смерті. «По глитаях пакульських і їхніх жалісниках — плі!» — гукнув Борис Говоруха. І сійнули кулі над головами сімох, що стояли під кручею, і осипалася біла глина, навпереміш із снігом, на голови їхні. І зробився Говоруха ще біліший, аніж був завжди: «Що ж, людяки, пожаліли ви кровопивців своїх сьогодні. Але, згадаєте мене, завтра вони вас не пожаліють. Бо час такий наступив: як не ми їх, вони нас на той світ одправлять…» І пішов, похнюплений, у поле, навстріч жінкам і дітям, що бігли од села. І пакульці з рушницями слідом понуро рушили.

А як ішов Кузьма до кобили, що, сполохана пострілами, одбігла у видолок, сказав йому вслід Демид, син Мартина Волохача: «Ну, сусіде, спасибі! З того світу ти нас вернув, за мною — борг». І одказав йому Кузьма так: «Не треба мені дяки твоєї. Не для тебе се я робив, і не для них, павуків сільських. А робив я се задля тих, з кого ви кров смоктали, бо не знають і вони, що чинять. І ще — задля вічного сяєва небесного, бо душі людяцькі — краплі його…» І засміявся йому вслід Демид, Вовчарем прозваний, як уже од'їхав Кузьма, засміявся Демид сміхом зимним: «Правду кажуть — у голову контужений…»

Був ранок морозний, тихий. Дим з печей білими, наче з панського дому, колонами підпирав небо. Топити люди мали чим, лісів уже ніхто не охороняв, аби руки. Кузьма гній викидав з хліва, коли повз двір шляхом Чумацьким повервечилися хури з домашнім скарбом панів Журавських. На передній хурі сидів поруч з візником сам Костянтин Журавський, син давно покійного пана Опанаса. В офіцерській шинелі він був, але — без погон. За ним, у простих санях із спинкою, їхала обкладена з усіх боків подушками баронеса Наталі. Давно не бачив її Кузьма і подивувався, яка пані стара й немічна зробилася. А ще ж жило на дні його пам'яті, як гуляв Опанас Журавський з юною баронесою у панськім саду, а вони з матір'ю та Оксанкою тоді у флігелі жили. Баронеса тримала на колінах, хутряною повстю застелених, велику ікону, і сльозилися очі її. Звично вклонився Кузьма, але пані навіть не кивнула у відповідь, лише ковзнула по нім очима, злі були очі її, хоч і в сльозах.

Розтанула валка за селом, у тумані морознім, а скоро примчав на хутір Савка Малаха, комітетчик, сказать, аби спішили усі в економію— добро панське ділити. Не пішов Кузьма, син Семирозума, а Марусина його побігла, у гурті з бабами хуторськими. І пригнала вона надвечір у двір телицю та двох овечок. І сварила вона Кузьму свого, що не пішов на панський двір, ондечки Матвій Мохнач, сусіда їхній, шафу із дзеркалами одхопив, прямісінько з панської спальні, а їй лише стілець і дістався, бо не проштовхнутися було, хапали, хто що бачив.

І правда, як віз Матвій шафу повз їхній двір, червоного дерева шафа, з небом перевернутим у дзеркалах розкішних, біля воріт Терпилових притримав коней. І стілець, який Марусині дістався, був червоного дерева, сидіння м'яке, пружинисте, і спинка висока, а по червоному дереву вигогулинами химерними — позолота. Милувався Кузьма роботою рук людських, але до двору стільця не заносив. Уже Марусина вийшла та взяла добуток свій. Посеред світлиці поставила Марусина стільця, і дітвора обступила його, наче свічку довгого осіннього вечора. Зирила дітвора широко розплющеними очима, а торкнутися й пальцем боялась. І мовив Кузьма сердито, бо ніколи ще хата з простим селянським начинням не здавалася такою убогою, як коли внесли до неї панський стілець: «Не додадуть нам ні щастя, ні радості — і цяцька панська, і скотина!» — «Люди хапають, а я що — дурніша чи багатша?!» — буркнула Марусина, але підійшла до ікон на покуті і молитися стала, упрохуючи Бога, аби вибачив їй, що на чуже позарилася.

Любив Кузьма Марусину досі, як і замолоду, але не любив, коли вона біля ікон подовгу колінкувала. А може, й до самого Бога ревнував її. І вийшов він знову у двір, щоб не чуть моління її. Аж тут покликав його на поміч Матвій Мохнач. Не ставала шафа панська у хаті його, занизька була хата. І поспитав Матвій, чи не зробить сусіда з одної шафи — дві, обом дочкам по шафі, у придане. І обіцявся Кузьма, як руки до роботи стоятимуть, бо нині усе з рук валиться. Тим часом поклали шафу під повітку, біля борін та плуга. Лежма поклали, униз дзеркалом, щоб діти випадком не розгатили.

І присіли вони біля шафи, на борони перевернуті, закурили. І мовив Мохнач: «Скоро сільком знову до зборні свисне, номерки тягти на землю панську та попову, теперки не пропадем!» — «А мені чужий шматок горло дере, не можу…» — зітхнув Терпило. «Не чужа яна, земелька, а наша, людяцька, у наших дідів-прадідів Журавські нахапали, ми тольки награбоване назад одбираємо. Так що гріха туточки нема. А калі б і був гріх, у такеє врем'я жить треба, як люди довкуль тебе живуть, Кузьмо Несторовичу. Бо будуть вони тобі довго дурдом пригадувать, люди — вони злі робляться, калі живеш і думаєш не так, як усі». Мовчки підвівся Кузьма, син Семирозума, і почелепав додому. Серед двору свого зупинився, звів очі до неба, а вже споночіло, і зорі дивилися в душу його співчутливо. Але не могли зорі сказати, як жить йому на білому світі, розкуйовдженому вітрами перемін. І німе було небо до нього, бо душа Кузьми, сина Семирозума, розгублена, німувала.

А як наступив день, коли номерки на землю у зборні брали, самі ноги підняли Кузьму і понесли до людей. Земля — магнітом тягла. І хоч брав він номерок одним з останніх, випало Терпилу добре: у Поповій долині. Три гектари (ділили по душах, а у них з Марусиною дітей уже четверко, та ще ж — матір Кузьми, та син Оксани — Нестор), три гектари землі — як золота. А в неділю рано пішов він на поле, відтепер — своє, глянуть. Рівне поле було, наче карта. Ще сніг лежав по ярах латками, зчорнілий од туги по зимі. А туї, на рівному, земля парувала вже. Сонце в тумані березневім — біле з лиця, ніби з окоренка осини виточене, і дуга над сонцем — золотисто-блакитна, а під дугою — дзвіночки жайворонів хвалу весні видзвонювали. «Невже ж бо се і я — уже хазяїн землі, орач, і не в наймах десь, а — на власній латці, та ще якій!..» — глибинна, нутряна радість бродила в душі Кузьми, на дріжджах весни, що пахла відталою землею.

Але скоро зробилося йому соромно: радіє тому, що саме, нетруджено, прийшло, ніби вкрадене ним. І опустився він на коліна, і молився до сонця пристрасно, як молилася Марусина перед своїми богами, на дерев'яних дошках мальованими: «Сонечко, ти — лице Бога єдиного, в якого я ще вірую, бо — відкрилося мені. Ти — лице вогню всесвітнього, що душі творить. Не для себе я землю сюю беру, що ніби з неба мені упала, хоч досюль так тяжко нашому братові, селюкові, діставалася і з покоління в покоління у снах щасливих привиджувалася. А беру я сюю землю задля дєток своїх, їх у мене четверко, і вже п'ятеє обіцяється. Докуль сила в руках моїх є, якось прогодую їх ремеслом своїм. А як не стане мене, врем'я ж бо таке переживаємо, що людяка — наче тая муха, одної з нею ціни, як тади вони — без мене? Попідтинню старцюватимуть? Калі я що не так думаю або чиню, підкажи мені, святеє сонечко…»

Але котилося сонце по небу синьому, видзвонювали дзвіночки жайворонків під його дугою золотою. Котилося, наче й не до нього волав Кузьма, син Семирозума. І з тугою великою подумав Кузьма про батька свого, Нестора Терпила, Семирозумом прозваного. Хоч досі рідко згадував про нього, знав-бо його більше з оповідок материних, малий був, як помер батько. І подумав Кузьма, болісно переживаючи самотність свою під небом весняним, у сяєві молодого сонця: «А був би живий отець мій, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, він дав би мені раду мудру, як далєй на світі проживать».

І щойно він так подумав, як з'явився батько його, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, серед поля, Кузьмі наділеного. З'явився він у ризах золотих, наче із сонця зшитих, і йшов він по землі відталій, але землі ногами босими не торкався. І впізнав його Кузьма з лиця, бо лице батькове на дні нам'яті жило.

Се-бо — правда, являвся Нестор Семирозум людякам пакульським у літа тяжкі, як ми горе горювали, являвся, хоч покійний давно був, а Кузьмі, сину своєму, чи не першому йон об'явився.

І мовив Нестор Семирозум голосом німим, як дерева і трави перемовляються між собою, але вчув той голос Кузьма: «Синку мій, як був я ще й тілом на землі, а не тольки, як тепер, душею, відкривавсь очам моїм жадібним скарб великий. І звабився я, але не давсь мені скарб. Отак і з вами, людяками нинішніми, буде. Стережіться упійматись на дармовицю. Послухай ради моєї, синку, і надійся болєй на ремесло своє, бо його у тебе ніхто не одбере, а ще довго тобі земельку топтать. Врем'я ж гряде — до людей не ласкаве, вельми ж, як людина сові слива й розумна. А ти — душею живий. Сеє все я ще у шибці віконній побачив, як ти народився. Болить душа моя за всіх вас, людей Краю, і через сеє нема мені покою на небі, де я з Богом про вічне розбалакую, як осьдечки з тобою, сином своїм».

І не стало Нестора Семирозума посеред поля, і голосу його не стало чуть. Лише в пам'яті Кузьми ті слова зосталися. І тяжко роздумував він над батьковими словами, додому повільно вертаючи. А як прийшов до дворища свого, Марусина, плачучи, з хати вибігла: «Ой, німці ідуть, силою великою, уже в Крутьках вони. Люди крутьківські прибігли з плачем та горем: добро поміщицьке німці назад одбирають». І подумав Кузьма, син Семирозума, уголос: «Правду-таки мені щойно батько мій покійний гомонів: на чужому горбі до раю не в'їдеш…»

А Марусина дивилася на нього, як на хворого, очима печальними.

Сеє вже на моїй пам'яті, на моїй. Як німці у село зайшли. А з ними ще такі — у жупанах, і чемерочки на них, ніколи такого не виділа, що вже то за людяки були, відки яни, — і не знаю. На Благовіщення, саме вода пішла. І шукали яни комітетників. Але Борис Говоруха із сільськими заводіяками у Синявські ліси одійшли. А хто не встиг чи не захотів, тих біля зборні різками потчували, сеє на моїх очах було.

І пан Костянтин Журавський, син баронеси Наталі, з ними прибув, на коні вороному, та усе з німецькими начальниками джеркоче, йон умів по-їхньому. І наказали німці усе, хто що узяв з помістя, панові повернути. І зводили та зносили людяки, бо нікуди дітися. А в мого батька під повіткою шафа лежала. Прочув йон про таке, прикидав шафу соломою, ще й поліняк зверху наклав. Тольки ж найшлися такі, що панові Костянтину у вуха внесли.

Дак, мо', Вовчар і вніс, сусіда ви доброго мали…

Нє, Вовчар уже тади у червоних служив, за лінією. Як під кручею, у Глинищі перед дулами гвинтівок постояв, одразу й накивав п'ятами з села. І таким комісаром ретивим, розказують, зробився, що страх. У Мньові, як зайняли червоні, багатих людей причинили, і попа мньовського. Йон ще колись до нашого отця Олександра приїздив, і службу вони разом правили, виднин такий піп. А в того мньовського попа та був син, літ йому сімнадцять, а мо' й меньш. Дак прийшло те дитя за батька просить, а вже попа з людяками мньовськими за стайню ведуть — розстрілювать. Дак Вовчар і хлоп'я теє — туди. А йон тими, хто розстрілював, командував. Дак, розказують, на очах у батька те хлоп'я з нагана убив, а тади уже — й самого попа. Отакий йон був.

А батько Вовчара, Мартин Волохач, сей ні з червоними, ні з німцями, ні з гайдамаками не знався. Приїхав було до його пан Костянтин і каже: «У тебе, Мартине, двір такий, що за версту до двору — уже дзвенить. Будь у моєму помісті за господаря, управителем тебе настановлю, ти людей у вузді тримать умієш, а мій управитель п'ятами накивав». А Мартин Волохач панові і відповідає: «Ні, Костянтине Опанасовичу, на германських штиках ми з тобою довго не всидимо, мулько дуже. А германець — як прийшов, так і піде, наївшись хлібця нашого. Мені ж з людьми далєй жить». Се я сама чула, гомонку їхню, воду з їхнього колодязя брала, бо в наш колодязь хтось убитого пса кинув. Уже як денікінці прийшли до нас, тади Мартин Волохач голову підняв: «Се уже — наша власть, сюю власть я сильно уважаю». Тольки ж недовго тая власть побула.

Ага ж, прийшли до нас у двір німці, наказали поліна і солому під повіткою розкидать. А тамочки — шафа панська, дзеркальна. Дак вони батька мого на тій шафі розіклали і порядку своєму довго шомполами учили, докуль і не зомлів батько, водою одливали. Уляна Несторка усю весну травами його потім одпоювала, бо уже кров'ю харкав.

Уляна Несторка — яна сама нагая скуштувала, як телицю в економію відводила, бо тади ж Кузьма з Марусиною уже в тифу лежали. Мерли ж люди од того тифу, ой мерли, як мухи. А німці кожного, хто з економії виходив, забране повернувши, у воротях нагаями одмічали.

Се так, стояли вони рядами коло воріт і кожного, хто виходив, нагаями періщили. Тольки ж Уляни Несторки нагай і не торкнувся. Мій свекор на свої очі бачив і розказував. Йон тади у економії за конторщика був. Як випливла Уляна Несторка з воріт, а хто пожив на світі, той пам я-тає, як вона ходила, уже і в старості глибокій. Дак випливла Уляна Несторка з воріт, крайній німець замахнувся нагаєм. Але глянула на нього Уляна очищами своїми — і рука німця наче дерев'яною зробилася. І пропливла Уляна крізь стрій німецький гордо, і ніхто її пальцем не зачепив. Се мій свекор на власні очі бачив і часто розказував, як ще живий був.

Бо знала яна щось, знала.

Знала чи не знала, а на лиці її таке написане було, що й словами не опишеш. Та й уся вона: у годах уже, а земля, було, під нею на два метри горить.

То — Уляна була, я вам скажу. Се уже в наше врем'я, по війні останній, уже їй, мо', год сто було. І грали у дворі свадьбу, Миколай, уже правнук Улянин, женився. Дак музики у дворі награють, дві гармошки і два бубни, од молодого і молодої. А Уляна — на задвірок зайшла, щоб не на очах у людей, а ми — в Мохначки на городі були, гарбузи у неї здоровенні, як бочки, виросли, вона повела хвалитися. Дак були ми на городі в Мохначки, і одтуль усе нам видко. Музики награють, а вона, Уляна Несторка, на задвірках витанцьовує, так витанцьовує, що не кожна і дєвка зуміє. А вже зробилася як смерть, худа й біла, самі кості. А тими ногами худющими такеє виробляє, так видригує — коли б на власні очі не бачила, ніколи б не повірила. Сила жисті в ній була, незмірима сила…

І мерли люди од тифу як мухи. Уляна ж Кузьму й Мару-сину одходила. Одходила Кузьму й Марусину, а двоє діток їхніх, близнята, згоріли за три дні, наче свічечки. Умивала їх Уляна водою, узятою чуть світ з річечки Жолудівки, у чистий четвер, давала сіль їсти, перед Стрітенням у печі випалену, знімала з діток сорочечки і під камінь клала — ніщо не помогло. Шептала Уляна в узголів'ї дітей; «Уроки-урочища, пристріти-пристрітища, лихорадки-лихорадчища, тут вам не бувати і не ходити, червоної крові не пити, серденька не сушити, жовтої кості не ломити, білого личенька не в'ялити, я вас висилаю, вимовляю, вишіптую, я вас посилаю на очерета, на болота, на густі ліса, де дєвка коси не носить, де парубок коня не сідлає, де півень не співає…» Шептала Уляна, шептала Уляна крізь сльози, а душі дітей залишали. І лежали діти в труні одній, як дві лялечки, з дерева білого виточені, а Марусина, хоч сама ще од вітру хиталася, не слізьми — кров'ю оплакувала близнят своїх. І кричала вона до Кузьми, винуватячи його, що забрав її з монастиря, спокусив на гріх, а тепер за той гріх Бог смертю дітей їхніх карає. І кричала вона до Уляни, що та — шептуха і відьма і дух сатанинський по дворищу їхнім гуляє, а діти безневинні смертю за це платять. І кричала вона до людей, які на похорон прийшли, що радіють вони смерті цій, бо заздрили чорно на діток її, що сіяв їх Бог, як мак, щедро. Але прощали їй і Кузьма, Уляна, і люди, бачили-бо, що в нестямі материнській вона перебуває.

А як схоронили дітей і одбули панахиду гарячу, вийшов Кузьма на Крукову гору. А вже сонце за ліси Синявські опускалося. І молився Кузьма до сонця, як до Бога, в якого увірував душею своєю: «Господи, чому ж ти мене не узяв, а узяв дєток моїх, за якими гріха — ані крихти? Не мовчи ж, а вимови хоч слово, аби утямив лінію учинків твоїх розумом людяки земної, бо душу мою виснажують думки та сумніви гіркі». Але глянуло сонце байдуже оком червоним, і заплющилось око, пірнувши в бузкову каламуть обрію. І лише журавлі угорі голосили по дітях голосами тужними, співчутливими. І подумав Кузьма, що й насправді скоро втратить розум у цій незбагненній світовій веремії, якщо конче не дасть роботу голові і рукам своїм. У такі страшні часи тільки роботою, мабуть, і може людина порятуватися.

І прочув Кузьма, що Гордій Калша, Осначком здавна прозваний, продає гончака на розбір. Пішов він у гирло Огудниці на те судно глянути, а вже спадала прибутна вода і судно на березі лежало. Давній був гончак як світ, але дерево ще добре, сосна та дуб. Аж побачив Кузьму з підгірка, де хатина його стояла, дід Гордій, зійшов у беріг. І розказував Кузьмі Осначок: «Батько мій був солдат миколаївський, як і твій батько. А як вернувся йон із Кримської війни, поранений, наділила йому громада осьмуху кручі, і зліпив йон куреник оцей, і очоловічився, узявши за себе попову наймичку, і дітки скоро посипалися, наче із торби. І вже нас — шестерко. А їсти ж треба, а по подушне підводою їдуть, рядна з-під нас висмикують та везуть на зборню. Іди, батько, викупляй, а за що викупляй? Дак я з восьми годочків уже був у жидків, у Радулі, за помічника кашовара.

А в Радулі литвини з плотами приставали до берега. Притерся я коло їх і став з роками осначем. А як став осначем, уже якусь копійку можу за щоку покласти. І збирав я ті копійки половину жисті своєї, щоб на оцю посудину стягтися, бо така задумка у мене змолоду була. І стягся я на цю посудину, і плавав я на ній по Невклі та Дніпру тридцять І'одочків як один день. Чого тольки не возив: і картоплю, І яблука, і цеглу, і що ти хоч. Аж до Києва і далєй спускався. А ранєй як ходили по річках — на ялинах. Ялини такі довгі, вірьовку на бігову, наймаєш кольки людяк, вони ідуть попід берегом, а ти з помічником — ялинами у дно впираєшся і — грудьми на ялину. Се уже перед самою війною стали ми гуртуватися та пароходчиків наймать. А теперечки — уже моє усе скінчилося. Може, воно ще й буде, але вже — не для мене. І посудина моя тече, як решето, і одберуть її ось-ось у мене, не тії — дак інші, бо так повертається жисть нонішня. Через те й продаю за безцінок. Тольки не знаю, нащо сей матеріал тобі тепер, хіба надрова, бабі твоїй у печі топить?» — «Ні, не про дрова думка моя, а думка моя — про вітряк на Круковій горі», — одвічав Кузьма. Посміхнувся Осначок: «Дивовижі ви, Семирозуми, були і єстяка. Калі усі навколо усе ламають, ви — будувать хапаєтеся. Однако ж усе у обче скоро піде, тольки пупа даремно надриватимеш». — «Чи мені, чи людям, а комусь воно буде треба, калі зроблю». І став Кузьма про ціну домовлятися.

Скоро і сторгувалися, не правив зайвого старий, справді, за безцінь оддавав судно. Зате просив — золотом: «Ранєй золотом на цегельні платили, дак не хотіли брать, бо важке воно, бач, носить. А скоро по катеринках паперових та керенках ходитимемо, як по піску». Врешті, погодився Оснач узяти в завдаток золоту п'ятірку, а останнє — восени, коли млин збудує, борошном. Сторгувавшись, піднялися вони по стежці на Осначкове дворище, могорич, як годилося, випити. Стояла хата Гордієва на плацкові, розмальована по околу глинами колірними, наче обвішана вишитими фартухами. А в затиллі над нею — круча височіла. Сочилася вода з кручі, але сонечко весняне спивало її вустами теплими.

І дивувався Кузьма, що на такім крихітнім плацкові, у дворі, біля хатини стільки живності тулилося: гуси, качки, кури, кози. А пес лежав на виступі кручі, майже над стріхою, і ліниво гавкав згори. Двійко діток малих, онуків Гордійових, грали на призьбі у крем'яхи. Ятери висіли на тинку, баба Одарка під хлівцем, на осонні топтуху плела. А ще нижче — виблискувала в сонці розповніла Невкля, і Варягів острів, зарослий лозами (як зелена долоня водяника, що дрімає десь на дні ріки), і луги по той бік Невклі, жовті од розквітлого лопушника водяного, наче хто сонячні полотна розстелив од краю до краю землі. «Як у раю живете, — зітхнув Кузьма, син Семирозума, бо душа його до краси земної почутлива була змалку. — Наче й нема у світі ані війн, ані революцій, ані хвороб, а тольки сонце, земля та людяки на землі». — «Усі ми тепер живемо на долоні у смерті, — невесело одказала баба Одарка, — але не відаємо, калі тая долоня уже стулиться, щоб на той світ нас забрать…» А як чарку пили, сказав Осначок: «Мертвіє душа баби моєї, і вже ніщо її не одживить. Син наш єдиний у Кронштадті у матросах служив, і ковтнуло його море біля берегів агліцьких разом з кораблем, що на міні германській підірвався». І соромно стало Кузьмі за слова свої про рай земний, нерозумно мовлені.

Назавтра приніс Кузьма золоту п'ятірку дідові Гордію. І почав він розбирати судно, а дід Осначок допомагав, як міг. І складав Кузьма, де кріпше дерево, на березі Студниці, а де струхле — дідові на дрова віддавав. Розкидали вони палубу і стали снасть розбирать. А третього дня, спозаранку, запріг Кузьма Русалку і поїхав на беріг, щоб перевезти відкладене. А як їхав повз церкву, задзвонило в церкві. І запитав він у людей стрічних, по кому дзвонять у церкві, хоч тепер щодня дзвонило — гуляв тиф по Пакулю і сипалися люди з дерева життя, як восени листя з дерев. «Дзвонять по Гордію Осначку та сімейству його. Круча уночі сповзла і усіх похоронила…» — розказували люди. І погнав Кузьма свою конячину до берега Студниці, наче ще порятувати міг. Але відкрилося його очам картина сумна: де хатка красовіла, розмальована, де діти гралися, де гуси, качки та кози гуляли, де баба Одарка сітки плела, — там глина крутими валами горбатіла, і тріщини в землі — як рани криваві.

А сонечко радісно, безжурно усміхалося з неба, ніжного, як шовк. І Невкля яскравіла, як три дні тому, і луки жовто-зелено барвіли. Лише пес дідів скумасно вив на пласкій вершині зчахнутої кручі. Багато наглих смертей бачив Кузьма на війні: тільки-но розмовляв з людиною, а куля — жик, і вже тіло бездиханне лежить на дні шанця, уже людина землею стала. І своїх діток щойно похоронив. Уже час було б звикнути до смерті. А тут — усього його сколотнуло. Картина дворища Гордієвого, повного життя живого, стояла в очах, наче на дошці намальована: «Що ж ти, Господи, немилосердний такий до людяк живих?! Хай то війна, самими людьми розпалена! А чия ж сила жорстока серед ночі кручу на голови людяцькі, безневинні посунула?»

Усе, передумане ним пам'ятної ночі, на бойовищі, усе, вирішене, здавалося, назавжди, рушилося, розпадалося на груддя безформне, як оця круча. І уперше за останні два роки, після тої фронтової ночі, перехрестився він, як ще мати в дитинстві навчала, ніби той звичний з дитинства порух правиці відгороджував його од сил, не підвладних нікому, навіть самому Всевишньому, від сил, перед якими маліють і людина, і Бог.

І це неждане поривання до Бога, який співчуває людині усім серцем своїм, але не спроможний захистити її од сил сліпих і жорстоких, раптом освітило, зігріло душу Кузьми любов'ю та жалістю. Він сам гаразд не знав, що діється з ним. Але щось мінилося в душі, уже укотре за не таке ще й довге буття його на білому світі: «Так, листя, листя землі — ось що такеє люди! Короткочасний вік їхній, і обчухрує невидимий та нечутний вітер сеє листя з дерева життя безперестанку, і опадає воно, угноюючи пласти часу. А кожна ж душа, як і лице людське, од душі іншої людини чимось та одмінна, кожна душа людська неповторна у високості й ницості своїй. Мусить бути якийсь смисл у всій цій світовій веремії, не може не бути смислу…» І сльози котилися з очей його, і падали на землю, як дощ весняний — для життя нового. І склав Кузьма, син Семирозума, бруси на воза та рушив додому, на хутір, гукнувши пса, і побіг за ним пес діда Гордія довірливо, як за господарем своїм.

І вирубав Кузьма чагарі вузькою пасмугою, аби підвода пройшла, по схилу Крукової гори, од підніжжя до шпиля. А як рубав він чагарища на Круковій горі, люди сільські гляділи і дивувалися: «Куди-бо се ти, Кузьмо Несторовичу, дорогу прорубуєш?» І відповідали ті, хто і в лихоліття не розучився жартувать: «Се ж бо Кузьма Терпило на небо дорогу стеле, щоб до самого Бога ходить і гомоніти з ним, як батько його покійний».

І розчистив Кузьма шпиль од дерези непролазної, і побачив він, що в давні часи уже стояв вітряк на горі Круковій, на підмурівку з кругляків кам'яних, геть у землю врослих. А як копнув він лопатою, попіл перетлілий вигорнув. У попелі — двоє жорен стемнілих: поверхник і спідник, і веретенник залізний, кований, відкопав він у попелі, усе — як і в млинах теперішніх. А ніхто із старих людей не пам'ятав, щоб був млин на горі Круковій. Здавалося людям, що од початку світу вона — у кучмі з чагарів непролазних.

«Ні, не перві ми люди на землі, не перві, — думав Кузьма, радіючи готовому підмурівкові, хоч і намислив він будувать не стержневий вітрячок-козлівку, а шатрову, що їх ще голандками називають, з дашком, на колесі поворотнім. — Аби дав Бог, щоб — не останні…»

І шукав Кузьма каміння в підніжжі гори, понад Жолудівкою, що його вода з глинищ вимивала. Викочував їх на шпиль, підмурівок для млина нарощуючи. А як котив він кругляка великого на гору Крукову, дубовим гостроколом підвертаючи, вийшов із Страхолісся чоловік незнайомий, у старому френчі з військового сукна, покрою дивного, у таких же штанях, у черевиках високих, зашнурованих. А з-під френча розстебнутого визирала смугаста матроська тільняшка. Зійшов незнайомець з дороги, що на хутір вела, і далі — в Пакуль, через вигон, зійшов він з дороги, по схилу до Кузьми піднявся: «Дививсь я ще од лісу і очам своїм не вірив — що це-бо за людина, яка не розкидає каміння, як усі тепер, а на гору камінь котить?» — «Замість очима лупати, луччей поможи котить, а як закотимо на шпиль, там і поймеш!» — сердито відказав притомлений Кузьма. Закинув торбу за плечі приходець, і покотили вони камінь удвох, і котили без спочину, один перед одним у силі змагаючись, поки й не ліг камінь на місце, Терпилом для нього визначене.

«Се буде підмурівок для вітряка-голандки, шестикрилого», — мовив Кузьма, люльку розпалюючи. «Дивак ти, чоловіче, — посміхнувся незнайомець. — Скільки земель пройшов-проїхав, усі тольки руйнують, палять, що раніше збудували, і убивають одне одного. І повірив я, що тепер час — руйнувать. А ти — муруєш». — «На диваках світ тримається, се моя матка так завжди гомонить. Не годиться сьогодні жить, як усі, бо самі попелища по собі залишимо і нас — не стане». — «А хіба, братішка, того не знаєш, що нову жисть луччей на попелищі будувать? Ніщо за ноги не чіпляється, будуй, як душі заманеться. Щоб ти знав, попелища — то найкраща мінералка для майбутнього… — І глянув приходець на село Пакуль із гори Крукової (а село унизу було — наче море зелене, лише церква на горі та панський дім бовваніли між хвиль зелених), і зітхнув болісно: — Коли б ти, Кузьмо Несторовичу, знав, як довго і тяжко ішов я сюди! Бачу, ти не впізнав мене, а ми ж — трохи не одногодки, колись на лузі з одного казана куліш черпали. Не дивись так пильно, однаково не здогадаєшся, добряче мене жисть пожувала. Никифор я, син Гордія Калші, Осначком прозваного…»

Усе в душі Кузьми перевернулося від тих слів, і подумав він із сумом великим: «Ось людина, яка попелища на землю нашу накликає, а ще ж не знає того, не відає, що самій дальшу жисть свою на страшнім попелищі доведеться будувать». І мовив він обережно: «Бач, як на віку складається: живий ти і дужий, а в Пакулі давно тебе похоронили…» — «Не знав я цього, але — здогадувався, — кивнув Калша. — Мабуть, довго тепер житиму. Троє нас із усього екіпажу до англійських берегів допливло. Двоє там і зосталися, спокійніших часів піджидаючи, а я — через які лише світи і фронти додому не брів! Революція, дітки, жонка, батьки старі — усе гужом тягло мене через Європу на гору цю, над Пакулем. Як там вони поживають? Чи живе-здорове кодло моє?» — «Врем'я таке, Никифоре, що сьогодні тобі сонечко блисне — уже радієш…» — Кожне слово Кузьми у муках болісних народжувалося. «Ну, будь здоровий, Сизифе пакульський… — не став його слухати Никифор. — А Сизиф — це був такий чоловік із бідняків, уже не помню в якому краю, грамотніші товариші мені розказували. Втім, у всіх краях — біднякові не солодко, І так воно буде, поки світова революція не переможе. Так Сизиф той за наказом пана каменя на високу гору викочував, а пан униз його скидав, щоб рабові роботи ніколи не переробить. Доки у Сизифа прокинулася класова злість і повстав він супроти пана. Ось і нині такий час, революційний! Не поспішай будувать, чоловіче. Скоро ми німця з нашої землі турнемо і такий класовий вогонь роздмухаємо, що й каміння горітиме, не те що млин…»

І ступив він широко, щоб до села, дорогою, яку Кузьма в чагарях прорубав, прямувать. Боліла душа Кузьми болем великим, і не знав він, як йому вчинити, аби хоч трохи полегшити страшну ношу, яка ось-ось впаде на душу цієї людини. І мовив він голосом печальним: «Не спіши, Никифоре Гордійовичу, вислухай вістку тяжку. Мо', воно легшей тобі буде, як я туточки, на горі тобі скажу, аніж люди в селі почнуть наввипередки твою рану криваву сіллю слів співчутливих посипать. Не поспішай, чоловіче, нема тобі куди поспішать, ніхто тебе уже не жде. Нема нікого твоїх на сім світі, ні дєток, ні жонки, ні батька з маткою, Усіх в одну ніч кручею, що зсунулася, навік привалило, високу могилу насипавши. І я вже хреста на тій могилі поставив, гончака ж бо у батька твого, ще живий був, на розбір купив…»

Підломився Никифор, син Гордія Калші, Осначком прозваного, як дерево, біля кореня сокирою стяте, обліг на схил гори Крукової, опустив голову між колін і так застиг. І підійшов до нього Кузьма, поруч сів, бо не можна людину в таку лиху хвилину на самоті залишати: «Чоловіче, не знаю, як тебе втішити, свого горя у мене по зав'язку, сьої весни двох своїх малих дєток схоронив, од тифу померли. Та коли б міг, і твого б горя дещицю перебрав на себе, бо забагато горя твого нежданого для одної людяки, Але треба якось жить, Не для самої радості людина на сей світ Богом послана, а послана для гарту душі. Хіба не так коваль у сільській кузні залізо гартує?..» Але мовчав Никифор Калша, ніби до каменя німого промовляв Терпило. І тільки голова мінилася вочевидь, сивою памороззю бралася. І Кузьму горе чуже, що до свого додалося, до самої землі гнуло.

Уже звечоріло, як зійшли вони в підгір'я, переступили поріг Терпилової хати. Без слів усе зрозуміла Марусина, упізнавши Никифора, колись вони сусідували. І внесла вона карафку з горілкою, на травах, Уляною зібраних. І сіли вони за стіл — пом'януть, хто на той світ помандрував. І сказала Марусина голосом сумним: «А мо', їм там луччей, як нам туточки». І зітхнула Уляна: «Ой, мруть люди, мруть, та й нам доріженьку труть». Аж тоді зайшовся в плачі невтішнім Никифор, і плечі його широкі під чужою одежею затремтіли. «Плач, Никифоре, не соромся сліз, — знову мовила Марусина, в чарки доливаючи. — Плач, бо й мужикове серце у плачі відтає, хоч яким би холодом взялося». А Кузьма дивився у вікно, на небо, де уже зорі проклюнулися, і були зорі для очей холодні, наче з криги різьблені.

А як трохи одійшов душею від горя свого Никифор, син Гордія Калші, Осначком прозваного, почав він допомагать Кузьмі на Круковій горі, у роботу, наче в ополонку, кинувшись. І тягали вони, Русалку впрягши, дерево на шпиль гори, і стіни вітряка складали. Настирний був у роботі Никифор, сокира так і грала в руках його, що без роботи знудилися. Але на язик — німував більше, коли-не-коли на слова спроможеться. І росли стіни, як тісто на дріжджах, і півсвіту відкривалося Кузьмі та Никифору з верхніх вінців. І гармати в дворі панської економії, де німецький гарнізон стояв, — як на долоні. І видивлялися на них німці в бінокль, виблискуючи скельцями супроти сонця. І уперше за чимало днів, одколи разом працювали, озвався Никифор Калша: «Ось, стрільне зараз германець по ковчегу твоєму, що в ньому надієшся од світової революційної повені порятуватися, — на тріски він розсиплеться, і ми разом з вітряком». 1 не було в голосі Никифора ці співчуття, ні жалю, ані страху — сама злостивість. І дивувався Кузьма, бо і з Никифорових мозолів кривавих та поту млин його на горі Круковій виростав.

Але не стрелили по них німці, а прискакав на гору офіцер німецький, з ним — Костянтин Журавський, син пана Опанаса, покійного давно. Прискакали вони на Крукову гору, спішилися. Ходив німець навколо вітряка, носком чобота об кам'яні кругляки, на яких млин стояв, буцав, по стінах нагайкою похльоскував, а пан Журавський джеркотів до нього по-німецькому. І казав німецький офіцер, позираючи знову на вершок вітряка, де Кузьма уже до колеса поворотного «шапку» ладнав: «Добже, добже… Бауер… Хозяїн…» А Никифор, здаля гостей непроханих запримітивши, у чагарі пірнув і з'явився, коли від них і слід прочах, з обличчям хмурим, як надвечір'я грозове: «Що, похвалив тебе германець, по голівці погладив? А ти уже ладен і руку лизнуть, як пес хазяїнові?..»

Дак ми, значить, на теє врем'я уже розсмакували, як воно під німецьким чоботом. Землиця, що було нам усміхнулася, помахала ручкою і попливла назад, до пана, попа та хазяйчиків. А хлібець наш, бачимо, у Германію пливе. Л ті, що, думалося спершу, нас захистять, наші ж бо хлопці, з Украйни, по-мужицькому гомонять, в одежці такій, як ото у нас у клубі тепер п'єси про колишнє грають, дак тії — тик-мик, і болєй за спинами німецькими, їздив од нас один, П'явка, аж у самий Київ, на їхній збір, у цирку, розказував, був збір, самого гетьмана в цирку бачив. Але ми гетьмана не бачили, ми німця бачили, з яким тольки-тольки три годи воювали, і побив йон, німець, на войні наших, із Пакуля, немало. І агітатори, од більшовиків, у село, конєшно, навідувалися, лінія між Росією і Украйною од нас близько, за Невклею, за лісами Сіверськими. Навідувалися, конєшно, агітатори, рани наші душевні сіллю слів посипали. А гомоніть і обіцять вони уміли, ой уміли, послухаєш — дак завтра і рай буде на землі. І роти свої на ту їхню балачку ми, конєшно, широко роззявляли. І з лісів Синявських, де Говоруха, Портартуровцем прозваний, з друзяками своїми осів, посланці од хати до хати ночами таємно ходили. А ми, конєшно, хлопці ще молоді, гарячі, фронти миколаївської пройшли, і не впорожні повернулися, тади трохи не в кожного з нас у стрісі чи десь гвинтівка прихована, а були такі, що й кулемети притарганили…

Се правда істинна, гуртувалися ми. І тяглася так до кінця літа, докуль не оджнивували. Далєй чуємо: наказ із лісів, од повстанкома — бить германія. Такого-то, значить, ноччю я прийду, з хлопцями своїми, се Говоруха нам переказує. Зібралися ми в Страхоліссі, біля Чортового болота. Шалина там така, що ніхто з чужаків не поткнеться. Ну, зібралися ми. Одне на одного подивилися, а нас уже — за сотню, бої з Крутьків, і з Пльохова та Мохнатина людяки підходили. Розкасирувалися ми на два взводи, а за ротного — представник од повстанкому, од Говорухи, значить. Тольки ж хто взводами нашими командуватиме, як ми усі — солдатська скотинка сіра. Туточки пакульці і згадали про Кузьму, сина Семирозумового, що на Круковій горі тади вітряка саме будував: Георгіївський кавалер і командував на фронті, сеє ми знали. І послали ми трьох наших хлопців на Крукову гору, а там недалеко. Калі вертаються вони під вечір, і син Осначка, Никифор, що познєй у Пакулі один час верховодив, із ними. А Кузьми, сина Семирозумового, — з ними нема. «Осьдечки, — кажуть хлопці,— нам командир взводу буде, матрос пітерський йон, а Кузьма — у штани наклав. Таки йон контужений — на голову…» Трохи воно не так було, я — один з тих трьох, що на Крукову гору ходили, і пам'ятаю, як зійшли ми на Крукову гору, Кузьма крила на вітряка свого ладнав, а Никифор помагав йому. І було крил аж шестеро, я такого вітряка ще й не бачив на своєму віку. І почали ми обом їм казать, щоб повоювати германця в помісті Журавських, і кликали з собою. Дак Никифор, син Осначка, той мовчки слухав, а Кузьма Несторович і гомонить до нас: «Не подумайте, люди добрі, що я тулюся душею до германця і мрію йому п'ятки лизать. Що б там у Києві гетьман не мудрив, а германці здавна вороги наші, і крові слов'янської немало пролили. І бачу я, не сліпий, що на лафеті германськім пани та підпанки хочуть знову у рай свій колишній в'їхать. Але воювать германець уміє добре, се я теж знаю, гармати і кулемети у його, голими руками не візьмеш. Втеряєте ви голови свої марно, і на Пакуль велику біду накличете, повірте мені. Бо ще воно — не час. А на війні — як на війні, треба головою думать, а не тольки — трах-тарах. І такеє ще вам скажу, як на духу. Одкрилось мені, в одну з ночей моїх фронтових, калі контузило: нема правди у силі людській, а є правда — у розумі та совісті. І скольки кровиці людської не проливай, щастя з крові не виросте, а виросте бур'ян новий на полі людському. А що смерті я не боюся, дак ви сеє знаєте і в Глинищі бачили». А вже як зібралися ми ні з чим вертати із гори Крукової, Никифор, син Осначка, підвівся мовчки і пішов за нами. А Кузьма — сам біля вітряка свого зостався. Отако сеє було.

А воно ж бо і случилося, як Кузьма, син Семирозума, провіщав. Ой люду-люду нізащо погибло, наче з косою сама (мерть у Пакуль прийшла і вкосила лугу людяцького…

Темної серпневої ночі підступав повстанський загін до помістя Журавських, а німці — ні про що не здогадувались. Ніжилися вони в постелях по флігелях та хатах по-міських, на дворищі економії, а старшина їхня разом з військовим комендантом та молодим паном Журавським — у домі панському. Ніжилися німці в постелях, але вартові їхні не дрімали. А тут ще й пси завалували по всьому селу, скрадливий рух повстанців почувши.

Вів свій повстанський загін Никифор Калша берегом Синявки. І вивів він хлопців через сад панський, по схилу гори, до будинку Журавських, де комендант і свита його. Вивів він загін до будинку панського, а на терасі уже німці залягли, у самих підштаниках, але з гвинтівками добрими, і кулемет із флігелька, де Уляна Несторка колись проживала, як служила у панів, вогнем у сад плюється. Степан Коряка — той із людьми своїми підступав од воріт головних. І кинув він бомбу, цілячи у вікно комендатури, але попала вона у стовпа телефонного, невидимого уночі, і вибухнула бомба, Степанові життя молоде обірвавши. Розгубилися повстанці, наглу смерть свого ватажка побачивши. А німці, набоїв не шкодуючи, кулями ніч прошивали. І осипалося листя тополь вздовж дороги в помістя, кулями посічене, і падали люди на землю разом з листям тополь, і вже не підводилися, кров'ю гарячою землю поїли. І відступали повстанці до самої цегельні, у глинища глибокі, маючи на думці вздовж Невклі, попід кручами, що від куль німецьких затуляли, у ліси Синявські податися. А вже підступав берегом Невклі до села Пакуля загін повстанців, що його сам Борис Говоруха, Портартуровцем прозваний, із лісів Синявських привів. І свої своїх не впізнали у пітьмі нічній, за німців чи гетьманців одне одного прийняли. І зчинилася люта стрілянина між своїми.

І полягло у тую ніч людяк пакульських та із сіл довколишніх як маку, ой полягло!

А перед світом підступили німці із Радуля, стрілянину зачувши, хоч дроти телефонні й перерізали хлопці. А пакульський гарнізон — теж натиснув, підмога сил додала, і взяли повстанців у лещата, і тікали хлопці ярами у степ, і кидалися з круч у Невклю, хто плавав добре, І пливли на Варягів острів, а з острова — до сиволозького берега. Лише Никифор, син Осначки, і вивів загін свій з малими втратами: до порома, що в березі стояв, вони прорвалися. І пливли вони на веслах та жердинах через Невклю, а вже сонце з-за Чорного лісу підводилося. Ударили по них німці з гармати, але туман рожевий, наче кров'ю, за ніч пролитою, напоєний, стелився низько над водою, і пором щасливо сиволозького берега дістався.

Тольки Савку Малаху, що рулював на поромі, ранило, дак яго в Козероги на руках хлопці однесли, і тамошня дєвка виходила, йон на тій дєвці послєй і женився.

І повів Никифор своїх людей густими лозами вздовж річки Сиволог у ліси Сіверські, а за лісами Сіверськими — демаркаційна лінія, там уже — червоні.

А німці ще довго на Болотницю та Муравицю снаряди кидали. І горіли хати, наче свічки, бо саме суш серпнева була. Люди ж пакульські бігли, куди очі бачать, себе і дітей рятуючи. А як німці, що з Радуля наступали, зайшли в село, привели вони чоловіка з обличчям, геть закривавленим. Одна куля його по голові черкнула, а друга — навиліт ногу пробила. І упізнав його першим молодий пан Костянтин Журавський, що од коменданта у ту ніч не відходив: «это — Говоруха, Портартуровцем еще прозывемый, заводила их главный».

Казала Марусина до Кузьми свого уранці: «Тікай хоч ти у Страхолісся, пересидь у чагарях лиху годину, бо я — до дєток і скотини прив'язана». А Кузьма дошки для коша та мучника у дворі стругав спозаранку, бо вже вимахував крильми вітряк на Круковій горі. І відповів їй Кузьма: «Ні у що я такеє не втручався, щоб мені дьору давать, калі роботи повно». А вже німці з гетьманцями по дворах ходили. І зігнали вони чоловіків, од малого до старого, кого запопали в селі, на вигін.

І се ж Кузьму, сина Семирозумового, яни узяли, хоч божився, що ні при чім йон, і на вітряк свій показував.

І зібралося люду на вигоні, поза волею своєю, багацько, бо Пакуль — село велике. А навколо, у дві шеренги, стояли солдати німецькі, піші та кінні. І тільки од Коршакового яру, де урвище, не було солдат. І наказав комендант військовий опуститися усім на коліна, давши кулеметникам знак. Застрочили кулемети над головами селян, все нижче та нижче, уже волосся од куль у людей, хто вищий на зріст, ворушилося. І опустилися люди на коліна. А вже вели од комендатури Бориса Говоруху, Портартуровцем прозваного. 1 ледь ішов він, на прострелену ногу припадаючи, і кров на обличчі його червоними млинцями запеклася.

І запитав комендант через перекладача, а Журавський — поруч красувався, в шинелі з капітанськими погонами: «Показуй, хто був з тобою за одне». І відповів Говоруха, Портартуровцем прозваний: «Хто був зі мною за одне, тих туточки нема. А якби ці, що колінкують тепер, були за одне зі мною, вас, германців, уже б не було у Пакулі, і слід би ваш прочах». Кинули його солдати на землю з наказу коменданта, і били його шомполами по тілу живому. А як стали солдати Говоруху шомполами сікти, одвернувся Костянтин Журавський, відтак на коня свого вороного скочив і поскакав із вигону. І підвели Говоруху солдати, тримаючи попід руки, бо вже не стояв він на ногах власних.

І знову запитав комендант німецький: «Показуй, хто був з тобою у ніч вчорашню». Через силу підвів голову Борис Говоруха, Портартуровцем прозваний, і глянув у обличчя людям, які колінкували на вигоні: «Ті, що були ніч минулу зі мною, перед вами, германцями, не колінкуватимуть. Або в землі вони уже, або в лісі далекому». І підійшов комендант до Говорухи, і шмагав по голові та плечах нагайкою, як по дерезу. І покотився шепіт ремства по людях, що колінкували на вигоні, як вітер по вершинах у лісі, але знову зататакав кулемет, і кулі іволгами залізними засвистіли над головами пакульців.

Тут йон і встав, Кузьма, син Нестара Семирозума.

Тут йон і встав, піднісшись над юрмою, що колінкувала, як осокор над порослю молодою.

А головою йон — у рій куль, як у хмару грозову, блискавками підперезану.

А тольки ж кулі його обминули. Бо одвів йон рої куль волею своєю, як батько його, Нестор Семирозум, хмари одводив.

Бо знав йон щось, знав, знаття йому од батька передалося.

А мо', йон тольки й знав, люди добрі, що сміливому, у кого душа і совість прокинулись, кулі не страшкі, обминають таких кулі. А все інше — химери та забобони людяцькі.

До пори до часу обминають, ой до пори до часу…

І підвівся Кузьма посеред натовпу, що колінкував на вигоні пакульському, біля хутора Несторового, і мовив він до коменданта: «Я був за одне з сим чоловіком, якого ви гнете до землі, а зігнути не можете». І оскалився комендант німецький, наче вовк: «А, бауер, добже, гут…» І дав він знак солдатам своїм, щоб вивели вони Кузьму перед очі юрми. І дивився він пильно в очі Кузьми, — а Кузьма в очі комендантові дивився, і комендант першим очі свої одвів.

І гукнув він голосом злим солдатові кінному, вказавши на вітряк, Кузьмою на горі Круковій збудований. І поскакав солдат у помістя, де гармати німецькі стояли. Тям часом прив'язали Говоруху, Портартуровцем прозваного, до тину в кінці городу Коршакового. І висів він на вірьовках, бо вже ноги його не тримали, як на хресті розіп'ятий. А як оді йшли солдати, повернувся кулемет у бік городу Коршакового, виплеснув рій джмелів залізних, і впилися вони у тіло Говорухи. І залишила душа тіло його стражденне та в небо, де лелеки, у вирій гуртуючись, кружеляли, одлетіла.

А по селу Пакулю свині кричали, і корови ревли, і жінки голосили — німці худобу реквізовували, одбираючи усе, що їм на очі потрапляло. І вже по вигону валка підвід з добром награбованим у бік Страхолісся в'юнилася. І зв'язали Кузьмі, сину Семирозума, руки попереду, і припнули його до воза німецького, залізом кованого, і поповзла валка по шляху Чумацькому, що в давнину Татарським звався, до Мрина, де залізнична станція, звідки поїзди з добром, награбованим у Краї, до Німеччини рушали. А як виповзла валка, хутір проминувши, за село, гухнула гармата німецька і снаряд упав на горі Круковій, біля млина, Кузьмою вибудуваного. Здригнувся шпиль гори Крукової, але стояв вітряк непорушно. І вдруге гухнула гармата, але перелетів снаряд через вітряк і по той бік гори, у чагарях розірвався. А як утретє гармата стрельнула, уцілив снаряд у саме тіло вітряка, проломивши деревину. І розкрився вітряк на Круковій горі, наче квітка її, червоно, а крила, завертівшись од вітру вогняного, у небо знялися. А як вповзала валка у Страхолісся, вітряк на Круковій горі смолоскипом палав, і падали головешки на схил гори, наче сльози криваві.

Але не плакав Кузьма, син Семирозума, до воза німецького припнутий. Не плакав Кузьма і ні про що не жалів, бо вчинив, як людина жива, інакше не міг вчинити. І заприсягся він, на гору, де вітряк догоряв, ним збудований, востаннє з узлісся озирнувшись: «Збудую новий, якщо живим у сюю жисть повернуся…»

Із Книги днів

Года — як вода, і вода у Невклі — як ті года, пливе і пливе собі, і великую книгу довелося б описать, мо', од землі до самого неба була б тая книга, як усе описать, що мені переживать судилося. І вписую до Книги днів тольки дещицю з того, що досюль в очах моїх стоїть, і помирать буду — споминатиму. А що святую правду до Книги вписую, дак сеє другі людяки підтвердять, бо є ще такі, що живуть. Війна громадянська у нас була така переворотна! Червоні з білими б'ються цілі дні, тади копають братські могили, свої своїх хоронять. У ранні налетять з лісів чи з-за Невклі із шаблями: «Драстуйте, товарищі!..» І вже їх нема, уже на тинах висять, порубані. А ми ще ж над самою Невклею жили, біля переправи. Тади, як ми строїлися, земельки — де було узять? Дорога була земелька. Дак, хто голозадий, ті кручі над Невклею лопатами розгортали і куреники собі ліпили, було, що із самої лози та глини, а очеретом вкривали. І у нас хатинка була такая низенька, що кури у вікна зазирали, се правда суща.

А було сеє, про що до Книги вписати хочу, калі б не в годі дев'ятнадцатім. Троє дєток моїх в одну весну од дифтеріту померло. Двоє — тихо вмирали, наче трава, а дочка Маруся — тая усе плакала: «Мамо, вава…» А що я можу, як тольки Богу помолиться. І молила, і просила, а йон — не чув, багато тади таких, як я, було на одні його вуха. Дак похоронила се я трьох дєток своїх, якось ще весною, а в літі знов заходилася родить. Заходилася се я родить, а носила воду на гору до останнього, бо в городі усе сохло. Падала з відрами, котилася, коліна збивала і лікті, а — робить треба, ніхто за мене роботи моєї робить не буде. І як несла я воду з Невклі, важка, вже на місяці, мо', дев'ятім, калі бачу діда, у білій сорочці і штанях полотняних, босого, на крутій стежці йон стояв, наче піджидав мене. І не бачила я ранєй, як йон із шпиля зійшов чи од ріки піднявся. Ну, наче не було, не було — а раптом із землі виріс. Як ближчей я підійшла, з лиця роздивилася. А був йон з лиця іконний увесь: лобище високий, очі добрі, проникливі у душу, волосся і борода довгі, білі. І був йон з лиця свого іконного знайомий мені, тольки згадать не могла. А як згадала, наче кригою узялася, не ворухнуся, з коромислом на плечі: се ж бо сам Нестор Семирозум, покійний давно, зовсім як на портреті у хатці Уляни Несторки! Ходила я до неї не раз, як дєтки мої боліли, і бачила той портрет, на покуті, під іконами. А малював того портрета, із слів Уляниних, богомаз мандрівний, ще до війни миколаївської, і дякувала йому за ту роботу Уляна трьома десятками яєць та куснем сала. Але нічого богомаз не узяв, тольки води з криниці Семирозумової напився і пішов із села, і болєй його ніхто не бачив. Дак з того портрета посля люди й собі перемальовували Нестора Семирозума, хто умів, і на божник ставили, і молилися йому, калі кому дуже припікало, як самому Богові, а найперший портрет — в Уляни Несторки.

І мовив до мене Нестор Семирозум, на стежці крутій перед очі мої з'явившись: «Молодице, молодице, у горі ти скупана, горем поле жисті твоєї засіяне. Бо такеє врем'я прийшло, і ще тяжчеє врем я наступає: розростеться зло у світі, як осот на городі, і не виполоти його силі Божій, надто глибоке коріння його. Кам'яніють душі людські, а будуть вони далєй — як із заліза, і людяка на людяку звіром лютим дивитиметься, хоч — мед на вустах. Велике співчуття я до тебе, молодице, маю за жисть твою тяжкую та серце добре, і переведу через потік кривавий на беріг, де — живі. Не лягай ти сьогодні спать із дєтками своїми, яких ще тобі доля залишила, у хатці, а збери пожитки свої та йди у вишняк, на краю городу, і там ніч ночуй». І як сказав сеє Нестор Семирозум, зник з очей моїх, наче й не було, наче привидівся мені, витомленій та згорьованій.

Але зробила я так, як мені нараджено. А Явтух мій — се ж у червоних тади був, мобілізований. І народила я тої ночі, у вишняку. Народила — як видихнула, і стогону з моїх вуст не прохопилося, бо ж дєтки мої старшенькі біля мене спали. Сама собі й пуповину перев'язала. Терпіти біль жистю своєю була я привчена. А як народила я дочечку під ранок, стрілянина в березі почалася. А вже світало. Се ж пароплав червоних по Невклі плив, а хлопці із загону Вовчаря по ньому од цегельні пуляли. Вовчар наче сперва за більшовиків був, тйди утік од них, із дружками своїми проштрафившись, і вже ні до червоних, ні до білих не приставав, а в Краї такеє виробляв, що й згадать страшко.

Дак з пароплава гармата стрелила — по селу. Стрелила гармата по селу, і перший снаряд під нашою хатою розірвався, розсипалися віконечка наші на скалки, і стріха заголилася. А мій синок старшенький, Миколка, у голод воно, оіднеє, померло, межею біг, глянути зі шпиля, що в березі діється. Дак його повітрячком гарячим ударило. Довго йон потім заїкався, на стіну уночі спросонь ліз, людей боявсь. До Уляни Несторки я його познєй водила. Уляна і воском опливала, і ниткою міряла, серед ночі двічі приходила і на живуще читала — коли й минулося. Се вже як я з дітками своїми на цегельні тулилася, у кухоньці, де ранєй робочим їсти варили. На цегельні я тулилася, бо попливла наша хатка диму клубком у небо світанкове.

Се ж тольки я народила, слаба геть, лежу під вишнею, дєток своїх до себе тулю. А з пароплава по Пакулю пуляють, і людяки, хто дужіший, тікали в ліси та яри околишні. А я — як його тікать, коли ані ногою, ані рукою не ворухну. А вже висадився з пароплава матроський загін, одігнали матросики вовчарів тих, тади давай по кутку бігать і хати наші палить. І в мою хатину гарячий віхоть — під стріху очеретяну. Вогнем узялася наша хаточка на кручі, а я і підвестися не можу, тольки слізьми гарячими умиваюся. Коли біжить матросик через нашу грядку, повз самий вишняк. Я й питаю його крізь сльози: «Нащо-бови, хлопці, куреники наші палите?!» А йон і одказує зі злом великим: «Деревня ваша бандитська, тьотка! Говори лучше, где она, банда, спряталася?» Подивилася я в очі його злющі, дєток своїх притулила до себе і кажу: «Осьдечки моя банда…» А їх у мене, дєток моїх, трійко зоставалося, а трійко од дифтеріту той весни померло. 1 четверте, що тольки народилося, у пазусі моїй кигиче. Одвів матросик очі і мовчки потьопав через городи. Але болєй уже хат не палили, тольки сім хат на кутку згоріло. У Дахновця тади корова і двоє свиненят в огні пропало, у Каруся овечки погоріли, а луччей усіх Маргариті, Лобасці, дісталося: вона звечора пішла у поле льон брать, а троє дєток, як почало горіть, у підпіччя сховалися, там і задихнулися. Мої ж дєтки живі зосталися — на горе собі…

А се вписую до Книги днів далєй — як удруге за жисть мою горісну стрівся мені Нестор Семирозум. А вдруге йон стрівся мені уже в годі тридцять третім. Уже ж бо я одна, як смерть, у хаті зосталася, усі мої з голоду перемерли. Першими пухли меншенькі: «Мамо, мамо, щось ноги важкі…» А що я могла — од себе одрізать? Дак не було уже чого й різать — самі кості та шкура, як на дохлятині. Поки ноги носили, у колгосп якось плелася, там по ложці супу давали. Явтух мій — той жаб у березі наловить, а єсті не може, виверта його. Далєй і жаб не стало, переловили, а псів і кошок — тих давно з'їли. Три дні лежав під тином Явтушок мій, отакенними слізьми плакав, хужей, як дитя: «Я ж за совітськую власть воював, а що ж вона з нами робить?!» Причалапала я увечері з поля, а його уже нема, уже одвезли. Тади за кожного мерця тим, хто одвозив, хлібцем платили, дак і живих у ями скидали: «Все одно помреш, не сьогодні, так завтра, а мені — сьогодні єсті хочеться…» Притьопала я з поля, а вже хата — пуста, і страшко мені заходить, бо знаю: якщо зайду, уже не вийду. І поплуганилася я лісами-яругами у той бік, де Мрин, бо на шляхах чужі людяки, у формі, голодних перестрівали і вертали назад, у села. А в Мрині моя донечка, що я її у вишняку народила, служила у євреїв. Ніч була, ніч, а далій розвидніло, тольки в очах од голоду темно. Де іду, де повзу, де й кочуся з бугра, бо вже мене ноги мої не носили. І виповзла я з лісів десь-бо між хутором Козачим та Будищем, і вже поле. І бовваніє мені попереду наче скирта. Поповзла я до тої скирти, мо', який колосочок трапиться чи зернятко висипалось, на споді. Підповзаю, аж то — не скирта. Не скирта то, а тіла померлих од голоду лежать штабелями, наче колоди, складені вони і тирсою пересипані. Туточки розпласталася я на земельці і думаю: «Нікуди уже одсюль не рушу, тут буду смертоньки дожидаться, дак, мо' ж, разом з людьми колись похоронять, а дожидаться смерті уже недовго…»

І тольки я так подумала, став перєді мною Нестор Семи-розум, точнісінько такий, як там, на кручі, калі я воду, важка, несла, наче й не спливло стольки годків. Бо вже йон поза часом, уже йон на березі ріки, яка нас несе. Подає мені Нестор Семирозум жменьку щавлю лугового і так до мене гомонить: «Пожуй, жінко, і сил тобі додасться, і добудешся ти до дочки своєї єдиної, і там лихо перебудеш, і онуків ще дождешся, і правнуків, бо ти заслужена великими муками своїми». Узяла я той щавлик з білої долоні Нестора Семирозума і запитую, бо ще мої вуста ворушилися, а душу — вогнем пекло: «За віщо нам, людякам, кара такая?!»

Зітхнув тяжко Нестор Семирозум і одказує: «Не знаю, не відаю, жінко, і сам». — «Дак ти ж, люди в селі балакають, теперечки на небесах, коло самого Бога перебуваєш». — «Бог… — посмутніли іконні очі Нестора Семирозума і ще тяжче зітхнув йон: — Може, й Бог плаче з людьми донесхочу, а помогти — не в силі…» І зник йон з очей моїх, розвіявся, наче туман од сонця, що з-за Страхолісся піднімалося. Зник, наче й не було його. А щавлик, з долоні Несторової, у жмені моїй зостався. І пожувала я того щавлика, І додалося мені сил одразу. І дійшла я до Мрина, і на гори мринські вибралася. І знайшла я донечку свою, єдину, що в живих лишилася. А далєй у жисті моїй усе було, як йон, Нестор Семирозум, мені й простелив. Хочете вірте, хочете ні, а я самую правдоньку до Книги днів уписала.

А се уже вписую я, Андрій Юрченко, син Дмитра, що машиністом на паровозі робив. Вписую до Книги днів про односельців своїх і предків часів минулих, вписую, як було насправді, ніким не придумано. Було сеє у родині Затирахів. Як женився Федір Затираха на Насті, дочці Тхориків, що її було за себе У стам Волохач брав та утік з весілля власного. Дем'ян Тхорик на радощах, що віддає дочку, неславою вкриту, дав за нею молотарку кінну. А старого З'атираху ще за першої революції, коли великий розор у селі був, стражники поранили. Пластом пролежав йон два роки в хатині своїй та й помер.

І був у Федора Затирахи молодший брат, що його Юхимом звали. І сказав Юхим братові: «Ти — большак між нас, хазяйнуй на господарстві батьковім, двом нам на кусневі поля нашого не прогодуватись. А я піду у світи — кращої долі шукать». І поїхав йон на Донбас, і там, у шахті, робив. А як робив він у шахті багато літ, наїздив у село, добре вбраний — у костюмі, в ботинках з калошами і в капелюсі, наче пан. І пригощав йон щедро сусід та родичів у монопольці, і сам пив добряче, ще й нахвалявся: «Братеник мій старший хоч і хазяїн, і по-чорному робить, од досвітку до рання, а що за жисть такая у нього? Я ж хоч і під землею роблю, зате — на грошах, п'ю-гуляю і про завтрашнє не думаю, докуль сила є. А тамочки мені пенсію добрячу дадуть од хазяїна, і ситий буду та напоєний до останнього дня мого».

І жив йон бурлакою, не женився. А у Федора з Настею п'ятірко дєток знайшлося. Старша ж дочка, Фросина, — як лялечка, з міста привезена, і розумниця велика. Хоч роду була простого, а в Мрині, у гімназії, навчалася, Федір зимами у кузні працював, бо змалку ковальському ремеслу вивчився, а як хліб молотити — перша людяка в селі, бо молотарка кінна у нього. Так заробив йон грошей і на парову машину стягся. Се уже перед миколаївською війною було.

А у вісімнадцятім годі повернувся до села Юхим, брате-ник його. І почав Юхим вимагать, щоб хазяйство ділити, бо на батьковім дворищі Федір із своєю родиною проживав. Почав йон вимагать, щоб хазяйство ділить, хоч багато вже було самим Федором нажито. І поділили вони господарство. Та не було миру між братів, і ворогували вони гірше, аніж би чужі. І одного вечора, як вертався Федір з поля, у спину братові стрелив Юхим. Тоді ж бо диявол чи Бог, а хтось із них зло у душі людські щедро сіяв. І помер Федір од руки братеника свого меншого безневинно.

Зійшлися люди з усього села хоронити Федора, бо шанували його як роботайла доброго. Споминали вони Федора добром, а Юхима проклинали словами останніми. Юхим же був зник із села. І стали люди казать Насті та дітям її: «Стережіться Юхима, бо се — звір, а не людина, йон і вас повбиває». А врем'я було таке, що власті ніякої в селі не було, і кожен робив, що хотів, що совість його дозволяла. А в таке врем'я громада живе наче ліс темний: хто дужчий, той і правий. Зачинялася Настя з дєтками на всі засуви, а Фросина маленький жіночий пістолет роздобула і під подушку клала. Оружжя тади було — як сміття. І був у Насті з Федором синок найменший, годків п'ять йому тади було. Знайшов йон пістолетик той, прицілився в сестру свою Фросину, бавлячись, а пістолет і стрелив. І поклали Фросину, розумницю, у землю сиру, у сімнадцять юних літ її. Як минуло сорок днів по Федору і справили поминки, з'явився в селі братеник його Юхим. Прийшов йон на дворище і сказав до Насті: «Будемо хазяйнувать, братова». Нічого не відповіла на слова його Настя, чорна з лиця після наглої смерті чоловіка і дочки, тольки очі її ще більше стемніли. І ходив Юхим по дворищу наче господар, багатів подумки, страшних Настиних очей не завважуючи.

І покликав йон сусідів, щоб колодязь біля двору чистити. А як вичерпали воду і треба було комусь опуститися на дно, щоб глей вигорнуть, ніхто не захотів опускатися, довелося — Юхимові. А як опустили люди Юхима, братеника Федора Затирахи, на дно колодязя, вийшла з хати Настя, жінка Федора, Юхимом застреленого, і гвинтівка була у руках її. І розступилися люди. І стрелила Настя в колодязь, і відлупило голосно, до самого неба, а Юхим заревів голосом скумасним, наче звір поранений: «Підніміть мене, бо смерть страшна!» І сказала йому в колодязь Настя: «Се — за мужа мого Федора, а твого братеника, якого ти із світу безневинно звів. — І стрелила вона вдруге: — Се — за дочку мою Фросину, бо її смерть рання — на совісті твоїй». А ще стогнав Юхим на дні колодязя. І стрелила вона утретє: «А се — за дєток моїх малих, що сиротами залишилися». Але не чув уже цих слів її Юхим, бо мертвий був.

А як хоронили Юхима, казав до людей сільських отець Олександр: «Люди, простіть йому, Бог його судитиме на тім світі, а ми — прощать маємо». Але мовчали люди, як німі. Коли ж загортали могилу, ніхто й жмені землі на труну не кинув. Се вписую, як було насправді, А ще люди розказують: як хоронили Юхима і вже могилу загортали землею, з'явився на хмарі, над горою Вишневою, Нестор Семирозум. Очі людські розбіглися по ньому, такий йон був весь дивоглядний; наче з райдуги зітканий. І мовив йон з неба голосом громовим: «Люди-люди, що се з вами діється, що про добро ви забули, а в злі лютому купаєтеся?!» І заплакав Нестор Семирозум, і полився дощ ряснющий з хмари білої, ще ніколи в Пакулі, ні ранєй, ні потім, такої леї не було. Отакеє люди балакають, і для історії вписую я, хоч сам, учитель сільський, краєзнавець, у забобони пережиткові не вельми вірю.

А ще ж був у Федора та Юхима Затирах братеник Іван, про сеє в Книзі днів досюль не сказано, і я, Прокіп Мшар, вписую. А був йон серед них найменший. Я з ним парубкував і знаю. Тольки мало він щось парубкував, а скоро пішов у прийми до вдови молодої на Болотницю, земельки в неї трохи було і хазяйство обстроене. Хитрякуватим йон вродився, се правда, та й нічого йому, конєшно, на батьківщині, коло Федора, большака, не світило. І взяли його на війну у годі вже п'ятнадцятім. І два годики про нього не було чуть, уже жонка й за упокій у церкві подавала. Калі ж прокотилося по язиках — Іван Затираха прийшов! Подалися ми до його на Болотницю розпитать, що воно у світі здурілому діється. Тольки ж йон нічого не знав. А про себе — розказать любив, і розказував увесь вечір, докуль ми у його сиділи. І я переказую гомонку Іванову, а люди збрехать не дадуть, бо не я один тамочки був.

Приїхали ми, значить, на фронт, се Іван Затираха нам розказує, зайняли позицію з батальйоном піхоти. А німець іде на нас зімкнутим строєм. Одкрили ми вогонь шрапнеллю. Ну, германці розгорнули стрій і зайняли позицію. Одержую я, значить, наказа доставити на батарею гранати. Тольки я доставив гранати, а вже — команда: передки на батарею! Виконали ми сюю команду і пішли розгорнутим строєм по полю, фалєй — галопом називається. А німець зверху — сипле та сипле. Вибралися ми на сашшу, аж тут у третій гарматі випала чека з осі, а гармат у нас було вісім. Випала чека з осі, колесо спало, усе — перемішалось, як на Страшнім суді, їздові одчепили коней і залишили гармати. А командира батареї і близько нема, і офіцерів, вони пішли кар'єром, на конях попереду, паніці піддалися. А мені що — болєй усіх треба? Так оддали ми германцю три гармати і три ящики зарядних.

Послі того нашого командира батареї зняли. А прийняв батарею капітан один. Йон давно мусив буть полковником, сильно бойовий був, мав саблю з ефесом золотим. Але сильно йон випить любив, і — не представляли. Дак мені вже біля того капітана було лучшенько. Тольки побачу, що командир вийшов у двір, підбігаю до його, честь оддаю: «Здравія желаю, ваше високоблагородіє!» А йон, бо вже мене запримітив, знав, що й відро можу у себе влить, калі треба, йон мною любувався. «Што, хохол, вмпить желаешь?» — «Так точно, ваше високоблагородіє!» І капітан веде мене, як рівного, у свою квартиру, і п ємо ми з ним за компанію, хто кого переп'є. Тольки йон перший упивався. Як уп'ється, командує: «Хохол, бабу!» Сідлаю коня — і в ближчий городок скачу, привожу йому бабу, на фаетоні. І казав йон мені часто: «Ну, хохол, привезешь хоть один раз бабу, бальную триппером, отправлю на передовую, в пехтуру!» Але Бог милував.

І була б моя служба коло того капітана й далєй сильно льогка, але чорт позаздрив і ніжку підставив. Роздобув я в одному городку галіційському три літри спиртяки і піддобрився своєму командиру. Увечері піддобрився, а уранці кличе мене ординарець. Аж лежить наш капітан на лавці, а з рота його кривава піна тече. Привезли лікаря. «Що пив?» — «Спирт». До спирту, аж не той спиртик. Для машини, приміром, йон годиться, а для людяки — ні. «А хто приніс?..» Дак поховали капітана з почестями, як героя, а мене — за шкірки і на передову, в піхоту.

Недовго, правда, я повоював. У першому ж бою пробила мені куля груди, біля самого серця, а вийшла — під лопаткою. І лежав я серед поля чистого, під небом галіційським. І вже смерть із косою коло мене стояла, і вже я ту смерть бачив, як ось жонку свою. А жить хотілося, бо ще ж не нажився. І почав я Бога просити, але — мовчав Бог, наче не до нього. І згадав я туточки баляндраси бабські про Нестора Семирозума, хоч досюль сміявся з них. І прошепотів я, а вже кров на губах, як у того капітана після спирту, бо легеню мені пробило: «Чи ти мене чуєш, чи ти мене бачиш, Несторе?!» Але не чув йон і не бачив. Дак мене такеє зло взяло: «Як бабам пакульським голови дурні макітрити, ти завжди напохваті. А як земляк твій на полі бранному помирає, дак ти й очі заплющив, і вуха затулив!..» І згадав я його туточки матірно, бо смерть з косою усе ближчей підступала, а помочі не було ні од кого.

Калі ж я дивлюся, після слів моїх матірних, а я на батареї добре вивчився, там такі прохвесори були, дивлюся, аж смерть із косою розтає на очах моїх, як мороз на шибці, а вже стоїть біля мене сам Нестор Семирозум. Стоїть Нестор Семирозум, зовсім як на портретах, що їх баби пакульські на божниці тулять. І каже мені Нестор Семирозум: «Чого ти, Іване, роззіпався, хіба ти один такий у мене, думаєш?» Мовчу я, напужаний, а йон далєй гомонить: «Мо', на тому світі тобі луччей буде, як на цім, а вже тобі доріжка простелена». Тут я на слово здобувся: «Ні, там мені не наллють, а я ще не усе своє випив…» йон посміхнувся, губами самими: «Тади живи ще сто літ. Уже й Пакуля не буде, а ти — будеш». Сказав йон сеє і зник, наче й не було. А вже ідуть на мене австрійські санітари. Наші ж — давно відступили. Підібрали мене австрійські санітари, і опинився я в госпіталі їхньому. І ходили за мною австріки, як за своїм, і виходили мене. І ніколи в жисті своїй я так добряче не їв, як тамочки, у госпіталі австрійському. Не повірите, а такі конфети, що ви їх зроду не бачили, шоколад звуться, дак мені їх сестри в празники під подушку клали. І пролежав я місяців шість у тому госпіталі, а тади вість прийшла: полонених обмінюють. І повезли нас санітарним поїздом. Аж у самий Стокгольм завезли, ви туточки, у Пакулі задрипаному, про такий город і не чули. І зустрічали нас на вокзалах, як героїв, і з посольств наших, і з Червоного Хреста, і власті місцеві. Квітами й подарунками нас обдаровували, і по городах своїх возили, усілякі дива показували. І надивився я світу і людяк різних на усю свою дальнішу жисть столітнюю. А в Пітері повели мене на медичну комісію, і та медична комісія за бумагами з австрійського госпіталю призначила мені пенсію — аж сто вісім рубчиків, докуль і житиму. Отак мені самим небом ще сто літ одміряно, і сто вісім рубчиків мені капатиме, і усіх я вас переживу, і сам Пакуль, нетруджено, у стелю попльовуючи, ситно ївши і по зав'язку пивши…

А теперечки я правдиво вписую, що далєй з Іваном Затирахою, хитруном і пиякою, було. Як ото стріляли хлопці Вовчара по пароплавові більшовицькому, і вискочили червоні на берег, і стали край села, од Невклі, палити, про що в Книзі днів уже розказано, не скінчилося на сім. А запопали вони по селу сімнадцять мужиків наших, хто не встиг у яри та ліси околишні драла дать, запопали вони сімнадцятеро мужиків пакульських, і Затираха Іван — серед них. І кажуть матроси їм: «Ви — дезертири, ви — контра світова, бо не пішли ви до Червоної Армії, а милитеся тікать у банду». І повели їх матроси в берег, і постріляли їх у глинищі коло цегельні — до одного. І прибігла жонка Іванова в берег, а вже Івана нема, уже йому пенсія не треба. І прибігла його жонка у берег, упала на тіло мертве Івана Затирахи і болєй не підвелася, бо, старіша роками, любила його кріпко. Л як поплив пароплав далєй і вернулися люди пакульські з ярів та лісів околишніх, одірвали її од тіла Іванового, а вже й вона — мертва. І поховали їх обох у одній могилі, бо не встигали тади на кожного могилу копать. Отакую жисть Іванову до Книги днів я вписую, щоб пам'ятали люди завжди, що нам переживать доводилося, бо спливають зими та весни як вода, і все пісок часу навіки заносить, і тольки перед Книгою днів безсилий час. І думку я, ГІрокіп Мшар, таку до Книги днів уписую: не все воно і на небі знають, а якщо і знають, то не завжди правду людяці земній кажуть, хоч би той же Нестор Семи-розум. Сто літ Іванові обіцяв, калі все так і було, як сам Затираха розказував, а прожив Іван, додому вернувшись, мо', яких сто днів. Пакуль був і є, а Івана Затирахи давно нема. Чи й угорі, як унизу, не одне небо, а кольки їх, і на нижньому небі одне планують, на верхньому ж — по своєму переплановують? І ніколи не знає людяка, що її завтра жде.

Сеє вписую до Книги днів своєю рукою, хоч тольки два годики я до школи й ходила. Далєй татко і матка із світу білого пішли, і кончилося моє учення. А учитель усе, було, мені каже: якби у твою розумну голівку та науки хоч трохи, не гибіла б ти вік коло припічка, далеко б ти пішла. А я і думаю своєю головою невченою на слова учителеві: а куди ще далєй іти, мо', і нема куди далєй іти? Бо до самого Бога я ходила, хочете — вірте, хочете — ні. Калі царя скинули, татко прийшов із війни, се, мо', у вісімнадцятім уже годі. А нужі ж тади було на них такої, ой нужі, тіла живого не видко! І покотився по людях тиф кріпко великий. Такі дужі люди, а опадали з дерева життя, як лист осінній. У татки мого — брат був і сестра ївга. Дак в одну ніченьку померли. Брат татків придибав до нас ізвечора: «Іди, Трохиме, ївги нашої уже нема». У нас корова саме телилася. Під ранок татко внесли теля у хату і пішли. Пішли вони, татко мій, на дворище батькове, де брат і сестра проживали, а вже й брата нема, помер.

Дак ховали обох в одну могилу, се, мо', у м'ясоїд, зимою. Викопали яму та підкопали під стінку, одну труну опустили й під стінку підсунули, тади й другу. А як опускали на вірьовках другу труну, повернулася вона. Плач та крик ще більший навколо могили зчинився, а ніхто з родичів не спішить поправлять. А татко мій тольки глянули на людяк — та й плигнули у яму, поправили труну. Третього ж дня злягли вони, та вже й не підвелися. Тольки поховали ми татка мого, аж і матка заболіли, а такая ж здорова людяка були. А нас у них — аж п'ятірко, я — найстарша. Заболіла моя мама і вже не встає з полу, уже вогнем горить. Далєй і каже: «Я меду хочу». Дак я побігла між родаків, глечичок меду мені дали. Принесла я той глечичок з медом, кажу: «Мамо, я меду вам принесла». Отак ось вікно, снігами заметене, бо се — в м'ясоїд, отак вона коло вікна лежала, на полу дерев'янім. Одвернулась вона до вікна та й мовить: «Донечко моя, мені йон уже не пахне, а смердить…» Далєй узяла мене за руку, гомонить: «Ой ручочки мої золотії, приймете ж ви горя!..» Та й поцілувала мене в долоню. А я — уся сльозами облилася.

Облилася я сльозами та й думаю: «Якщо є Бог на світі, не забере йон матінку нашу слідом за татком, не залишить нас, пташенят малих, круглими сиротами у жисті сій страшкій». І подумала ще: «Сходжу я на гору Вишневу, попрошу я Бога». А чула я між людяк, що в біді великій ходили вони на Вишневу гору, де Нестора Семирозума могила, з хрестом великим на ній, і помогало кой-кому. І побрела я, матці не сказавши ані слова, на гору Вишневу. По коліна у снігу брела. І вибралася я на гору Вишневу, а вже смеркало. І як вибралася я на гору Вишневу, на самий шпиль її, опустилася коліньми в сніг і стала просить Нестора Семирозума за матінку нашу і за усіх нас. І плакала я, ридала, як береза весною. Просила-молила я так, що й камінь мертвий ожив би, одізвався. Але німіли небеса наді мною, і гора Вишнева німувала під одежею сніговою. Нічна тьма облягала світ і душу мою. І тади, на горі, уперше подумала я: «А чи ж є хоч йон, Бог, і чи Нестор Семирозум — не вигадка людяцька?» І побрела я з гори, стежки перед собою од сліз не бачачи. Тут зітхнуло щось за моєю спиною, так тяжко, так тяжко і глибоко, наче то самі небеса. Озирнулася я в надії раптовій, але все було як було: місяць холодний, зорі і хрест німий, на півнеба…

А уранні і я злягла. Я на лежанці лежала, дак помню: матка з полу так пильно на мене дивиться, а казать — нічого не каже. А потім брат, менший од мене на годик який, заходить до хати та як заголосить: «Ой мамочка, мамочка!..» А вже мама померли. Дак я в тифу лежала так кріпко, що підводили вже мене з маткою прощатися. А як виносили тіло мамине, я вже нічого не бачила, не чула, в безпам'яті глибокій була. Та не могла ж і я померти, бо сестри й брати — ще менші од мене, кому вони у світі цьому треба? І оклигала я, хоч і не знаю, у чім душа моя трималася. І стали ми поживать, але худенько, ой худенько. Про теє усе не впишеш навіть до Книги днів, бо кров'ю пекучою і горючими слізьми прийшлось би вписувати, ніякий папір не витримає, не придумали ще люди паперу такого…