Ловці мамутів

ЧУДОВА ЗЕМЛЯ МОРАВА

Вона любить сонце. Вся горнеться до нього. Найвищі гори її — на півночі, найкраща рівнина — на півдні. Посередині здіймається чарівний Крас; у ньому стугонять сталактитові печери, зяють глибокі провалля.

Всі води моравської країни стікають по схилах на південь. Лише на самому кордоні, де Крас уже не перешкоджає, річки зливаються в одну могутню течію. Крас поділяє Мораву на дві великі улоговини: в західній частині краю всі потоки збирає покривлена Дия, східна частина віддає свої води річці Мораві. А вже далеко на півдні обидві річки сходяться в заболоченій місцевості. Навіть сама прадавня назва «морава» означає «мочар».

Остання велика дуга могутньої Диї обмиває вапнякові Павловські гори, гребінь яких стрімко пнеться вгору над навколишньою низиною. На березі Диї, під Павловськими горами, є хутір Нижня Вестониця, відомий тепер цілому світу. Лежить він на грубому шарі жовтої глини. В тамтешній цегельні 1924 року знайдено багато кісток прадавніх звірів, здебільшого мамутових, а також чимало уламків кресального каменю — кременю. Ця знахідка свідчить, що під Павловськими горами, на березі річки, колись було величезне стійбище первісних людей-мисливців, може, найбільше в світі.

МОЛОДІ ЛОВЦІ

Сонце звисає над найвищою вершиною Павловського гірського хребта й купає свої лагідні теплі промені в мерехтливих водах просторої рівнини.

Важко сказати, куди звивається течія Диї. Втричі могутніша, ніж тепер, вона петляє краєм, розпадається на рукави, зливається з озерцями та затоками й тече серед зарослих мочарів. Отож інколи важко розрізнити, де в зеленкуватих заростях вода, а де суха земля.

Їглавка та Свратка сплітаються розгалуженими рукавами на безмежній рівнині, й навіть не скажеш, де, власне, вливаються вони в Дию. Хмари комарів та мух рояться над болотистою низиною й нещадно кусають тварин і людей, які проходять цим широким краєм. Хто може, втікає від мошви в ліси та на пагорби, де все ж таки її не так багато.

Ось на горбі між Диєю та гірським пасмом грається ватага голих дітей. Повіває свіжий вітрець і розганяє настирливих комарів та кусючих мух. Хвилину тому хлопчики прогнали дівчаток, загрожуючи їм камінням. Не бажали гратися з ними. Бо ж з хлопців колись будуть ловці, борці з ведмедями, мамутами й носорогами. Хіба ж їм личить принижувати себе грою з дівчиськами, котрі мнуть шкури! Хлопці завжди мають зверхність, навіть коли вони ще такі маленькі, що не можуть і лука напнути.

Проте в розпалі гри діти забули про спадкоємну зневагу хлопців до дівчат і вкупі весело граються в схованку. Однаково спритні, однаково бігають, стрибають і лазять по деревах. Навіть малеча тримається гідно й не хоче відставати. Ось один малюк щойно впав між кам’яними брилами: з плеча й чола йому тече кров. Ба й коліно забив — воно починає швидко синіти. Хлопчик підвівся, очі повні сліз, скривився від болю. Інші хлопці відразу підбігли до нього, чекають, коли малюк заплаче, щоб тут же посміятись з нього. Але поранений витер брудною рукою очі, шморгнув носом і навіть намагається всміхнутися.

Зневага друзів дошкуляє дужче, ніж голод і мороз, вона нестерпна, як вогонь. Хлоп’я перемагає біль і вимушено всміхається. В серці йому вже вкорінився мисливський закон, успадкований від предків: той ні на що не здатний, хто піддається слабостям тіла. Такого зневажають, бо він — тягар для всього племені в нелегкій боротьбі за життя.

Дітям не вдалося посміятися з бідолахи. Жучок — хоробрий хлопець, хоча й на дерево ще вилізти не може, й каменем далеко не кине. А от зараз він заслужив похвалу. Всі хлопці дружно заревли поведмедячи:

— Гу-р-ра! Гу-р-ра! Гу-р-ра!

Хлоп’я сприйняло це як належне й забуло про біль. Трохи кульгаючи, знову почало гратися.

Дівчатка сполохали зграю куріпок. Всі діти стежать, куди пташки сядуть.

Меткий хлопчина, років дванадцяти, шию якого прикрашає шнурок з кістками, показує рукою вгору…

В ясній синяві над Нижньою Вестоницею ширяє хижак. Він опускається, майже не змахуючи крильми.

Куріпки ще не поховались, як величезний птах каменем кинувся на них і зник у гущавині. Зозуля не встигла б тричі закувати, а хижак уже полинув у височінь, тримаючи в пазурах куріпку. Полетів з нею кудись на гірський гребінь, поволі зникаючи в далечині.

— Яструб!.. Молодий! — вигукнув хлопець із шнурком і махнув рукою в напрямку Павловських гір.

Голос його звучав грубо. Хлопцеві важко було говорити. Свої слова він доповнював рухами, бо тоді всі ще розмовляли більше руками й на мигах.

— Копчеме, ловити куріпки! — покликав хлопця його друг і подався туди, де поховалися пташки.

Копчем на знак згоди заквичав і побіг за своїм найкращим приятелем, завжди веселим Вивірчаком. Ще двоє хлопців пристало до них, а решта дітей гасала по чагарнику.

Четверо хлопчаків, віком від восьми до дванадцяти років, повзли поміж кущів та брил. Кожен мав у руках по кілька замашних камінців. Напевно, прудкий Копчем був ватагом цієї невеликої групи, бо інші хлоп’ята в усьому наслідували його.

На повороті схилу Копчем зупинився, розглянувся навсебіч. Удалину стелився безмежний край, облямований на обрії синіми пагорбами. На північному заході котилися хвиля за хвилею й підпирали небосхил високі Хржиби. На пагорках за Диєю зелені переліски переходили в порослі чагарниками луги. Вздовж Диї виблискували чисті озерця й покривлені тихі річкові рукави. А внизу, під горою, біля самої річки, виднілися шкіряні намети мисливського табору. Дим від вогнища стовпом здіймався в небо. Жоден голос не долинав із стійбища до хлопчаків, і звідси не можна було розпізнати ловців, які сновигають там.

Копчем трохи посунувся вперед, обминув кущі колючої ожини й поповз униз, сподіваючись знайти там зграю куріпок, його друзі відстали й геть забули про нього. Їхню увагу привернули дозрілі суниці, які густо вкрили узбіччя вершини. Хлопці не втримались і почали похапки збирати червоні ягоди.

Копчем зневажливо глянув на ласунів і обережно рушив далі. Він вправно використовував ямки й кущі, а через каміння повз на животі, мов ящірка. В ньому спалахнуло мисливське завзяття. Він не такий, як ота малеча, котра сподівається лише на те, що одержить від матерів або що залишать їм дорослі ловці біля таборового вогнища. Копчем дещо вже й сам уміє. Лисичі зуби, нанизані на його шнурку, свідчать, що він упорався вже з кількома великими лисицями. А що вже білих зайців, лякливих бабаків і смачних борсуків він уполював, то цим і похвалятись не годиться такому дужому й меткому хлопчині. На це здатні навіть дехто з дівчат. От учора, наприклад, ховраха спіймав малий Цебик, хоч він, як і Жучок, не вміє ще ані плавати, ані на дерево вилізти. А Копчем не боїться ні сутички з підступним вовком, ні розлюченої рисі, ба навіть спритної росомахи!

Мине небагато часу, й Копчем дружитиме з такими великими хлопцями, як Онаш і Стопка. Дорослі мисливці поки що не дозволяють йому полювати разом з ними. Останнього разу, коли він хотів узяти участь у ловах на оленів, вони камінням загнали його назад, наче малого дітвака. А Копчем уже навчився добре повзти, висліджувати звіра, вміє бігати в густій траві; він напевно не заважав би їм. Ну, та зараз хлопець був би радий хоч якусь куріпку каменем поцілити.

Гей, а чого це Вивірчак подає йому знаки? Мабуть, щось побачив.

Копчем тихенько обійшов чагарник та місце під скелею, всипане дрібними камінцями, й перебіг до Вивірчака. Вивірчак, Копчемів одноліток і вірний друг у кожній справі, показує рукою на ожинові кущі.

На маленькій галявині серед заростів сонце освітило камінь, а на камені — лисицю. Зовсім нерухому.

— Спить! — зашепотів Вивірчак до Копчема, й вони разом підкралися на кілька кроків ближче.

Припали до землі, тільки ледь-ледь зводять голови з вересу та брусниці, щоб краще спостерігати. В лисиці довга, лиснюча жовто-коричнева шерсть, лише навколо мордочки та на кінці пишного хвоста — біла. Ну й гарна ж!..

Над скелею кружляють ворони. Вони збуджено каркають.

— Лисиця не спить — мертва! — тихо мовив Копчем і кивком голови показав Вивірчакові на птахів.

Хлопці вже хотіли встати, щоб захопити легку здобич, коли це лисиця раптом метнулась блискавкою й схопила одну ворону за крило. Решта птахів верескливо закричала, раз у раз нападаючи на лукаву лисицю. А та з вороною в зубах кинулася навтіки.

Не встигла вона добігти до прогалини в гущавині, як Копчем каменем влучив їй у передню лапу. Тепер лисиця стрибала на трьох. Та все ж вона добігла до кущів і звідси вже повільніше подалася вгору. Тільки випростаний хвіст, мелькаючи в густій траві, показував напрямок її втечі.

Обидва хлопці погналися за пораненою лисицею. Несподівані лови так захопили їх, що вони геть забули про все на світі.

На горбку, під кизиловим кущем, лисиця зупинилась. Вона побачила, що її переслідує страшніший ворог, ніж галасливі ворони, сердито заскавучала й знову пустилась бігти по схилу невисокого пагорка.

Та Копчем з Вивірчаком були добрі, витривалі бігуни. Їхні тверді ступні не відчували гострих камінців, колючої трави й гілок. Хлопці могли пробігти й між небезпечною ожиною, яка зрадливо чіплялася до ніг, могли перестрибнути зарості високої, до пояса, кропиви.

Ось вони біжать на певній відстані один від одного, щоб перетяти лисиці шлях. Обидва діють однаково, хоч ані словечком не перемовились між собою. Вони не дають лисиці збочити й кожну таку її спробу зустрічають камінням. Тому лисиця змушена тікати просто до річки. А там — сподіваються хлопчаки — вони доженуть її і доб’ють.

Копчем швидко дихає, його обличчя пашить. Він на мить зупиняється: заскалив колючку в ногу. Витягає колючку й мчить далі. Вивірчак також зупинився на мить: витер долонею кров на пальцях лівої ноги, йому здалося, ніби десь подівся один палець. Та ні, Вивірчак заспокоєно відітхнув: хоч він і не вміє полічити всі пальці, але бачить, що не бракує жодного. А тепер знову далі!

Схилом, до самої річки, росла буйна трава, і хлопці мусили пильно стежити, куди втікає лисиця, щоб не загубити її. Вони бачать, як у траві гадюкою пролягає стежка: лисиця там!

Хлопці напружують усі сили, щоб вона не втекла від них у очерет. Ось вони бачать, як лисиця оббігла кущ, перекинула в зубах ворону й ще міцніше стиснула її. Аж тут очерет заколихався востаннє, й лисиця зникла.

Хлопці розгублено перезирнулися.

Так, їм не пощастило.

Вивірчак цапнув рукою, впіймав коника, вправно відірвав йому ніжки та крильця і з’їв. Копчем витер з обличчя піт, що заливав очі, й глянув на пагорб, на якому гралася дітвора.

Там щось діялось.

Обидва хлопці завмерли на місці.

НАПАД ЗУБРІВ

З ліска на підгір’я вийшло кілька великих тварин. З високої, могутньої передньої частини їхнього тіла навіть здалека легко можна було пізнати, що це зубри.

Попереду йшов статурний бик, а за ним три корови й теля. Бик зупинився біля самотньої сосни, почухався, потім опустив роги до землі, рвучко сіпнув головою й розпоров кору дерева від прикоренка догори. Із стовбура відразу позвисали довгі клапті кори. Бик ще раз нахилив роги, але так і застиг, випроставши хвоста й кліпаючи темними очиськами.

Вітер доніс до нього дитячі голоси.

Зубр повільно підвів голову й напружив своє могутнє тіло.

Попід деревами в лісі наперегонки бігали діти.

Зубр затупотів, щоб попередити своє стадо. Корови саме почали пастися.

Близько від них зойкнув якийсь хлопчина, заскаливши ногу. Кілька дітей продиралося крізь густий молодняк. Шарудіння гілля й тріск сухого хмизу наполошили зубрів. Бик змахнув хвостом, одним ривком крутнувсь і кинувся на луг. Короткими стрибками він мчав уперед до схилу, не оглядаючись на стадо. Бик добре знав, що стадо поспішає за ним: чув його тупіт. Телятко трохи відставало, але мати не залишала його: вона бігла, охороняючи маля.

Діти помітили втікаючих зубрів і вибігли з лісу на схил. Вони забули про гру й з великою цікавістю стежили за переляканим стадом. Після хвилинного тихого подиву діти ще дужче залементували, радіючи з раптової пригоди, й подалися слідом за тваринами вниз до Диї.

Копчем та Вивірчак спостерігали за цим переслідуванням з берега річки. Спочатку вони теж тішилися з пригоди, проте, коли діти погнали зубрів просто на них, малі ловці незадоволено заверещали й почали підстрибувати, сердито плескаючи себе по стегнах.

Стадо зубрів. Яка це жадана здобич для мисливського племені! Але ті шалапути все зіпсують: мчать за стадом і не дають йому десь зупинитись, щоб ловці з табору могли потім оточити його. Так за хвилину зубри добіжать до річки, перепливуть її і зникнуть на тому березі. Стійбище втратить здобич, якої давно вже не мало.

Ох і перепало б цим дітям, коли б Копчем з Вивірчаком опинилися коло них: вони б їм добре чуба нам’яли й по спині надавали за таку безглузду поведінку. Хоча б сповістили ловців у таборі — та це дурням не спаде на думку! Хіба ж вони молоді ловці? Сліпі кроти! Стадо зубрів мчить повз самісіньке стійбище, а ловці сидять там біля вогнища, обгризають засохлі кістки й нічого не знають…

Копчем перебрів неглибоку калюжу, став на горбочку, порослому низенькими вербами та берізками, й затулив очі руками. І раптом, чогось зрадівши, замахав на свого дружка.

Діти швидко потомилися й лишились далеко позаду стада.

Зубри були вже зовсім близько від обох хлопців і тепер посувалися повільною ходою.

Копчем сплів з трави перевесло й пов’язав ним собі голову. За перевесло він напхав довгих очеретин, так що голова стала схожа на велику корону. Вивірчак зробив те саме. І ось обидва хлопці вже наступають на зубрів.

Зіщулившись, вони йдуть буйним лугом, час від часу випростовуються серед трави й хитають головами.

Бик уже звернув на них увагу. Стадо зупинилось і зацікавлено придивлялося до хлопців, так по-чудернацькому вдягнених.

Хлопці були обережні. Вони прихиляли голови далі й лише зрідка висували їх з трави.

Довго зубри нерухомо стежили за ними. Вітер віяв у бік хлопців, людський запах не долинав до тварин, і вони помалу заспокоїлись. Теля безжурно ласувало конюшиною, щавелем та кульбабою. Бик нахилив голову, вирвав цілий кущ папороті, але не з’їв його — щось зачув.

Копчем з Вивірчаком тихенько скавулять од хвилювання. Вони бачать, що від стійбища вже поспішають ловці, озброєні списами та сокирами. Отже, в таборі таки довідались про стадо! Аби тільки зубри не втекли тепер через воду!

Диви! Зубри чогось вагаються. Та ловці ще далеко. Хто ж заступить стаду дорогу?

Бик зачув небезпеку. Прудко розігнався й помчав до Диї. Стадо рушило за ним. Копчем з Вивірчаком відважно вискочили навперейми. Стрибали в траві, розмахували гілками й кричали на все горло. Та бик не зважав на них. Мчав уперед. Хлопці, переможені страхом, відскочили у вербові кущі.

Повіяв вітер. Бик був уже за кілька кроків від хлопців, але, нанюхавши людський запах, зафоркав, змінив напрямок і подався в інший бік від річки. Корови з телям покірно побігли за ним.

Хлопчики вискочили із сховищ і задоволено всміхалися. Зубри залишаться на цьому березі Диї! Обидва молоді ловці у захваті кинулися слідом за стадом і навіть наважились відігнати теля від корови. Копчем притому необережно наблизився до зубриці, й та метнулась, нахиливши голову, щоб настромити хлопчика на роги. Копчем блискавично відскочив і так швидко припав до м’якого ґрунту, що миттю зник з поля зору розлютованого звіра. Зубриця полизала хребет теляти й почвалала слідом за биком…

Павловські гори стрімкі й над стійбищем вестоницьких мисливців майже прямовисні, але тут, коло самої Диї, вони поступово переходять у широку хвилясту рівнину. З одної неглибокої улоговини на зубрів напало кілька ловців. Бик зупинився на мить, але не мав бажання вступати в боротьбу, жахливу для обох сторін. Без вагання він скочив у затоку Диї. Корови пробилися через вільхові зарості й кинулись за биком. Зубриця штовхнула головою зморене теля, й воно шубовснуло у воду.

Однак пливти зубри не змогли, бо там було дуже мілко. Тварини грузли в багні й ледь просувалися, насилу витягуючи ноги з чіпкої трясовини.

Копчем так розпалився, що не помітив пастки зрадливого мочара й кинувсь у воду слідом за стадом. Даремно гукав Вивірчак, щоб Копчем повернувся, — той не чув. А коли б і почув, то цієї миті не зважив би на жодну пораду чи пересторогу.

Скраю вода в затоці ледве сягала колін, але багно під ногами розступалося й тягло вниз. Ще мить — і Копчем опинивсь у воді до пояса. Тільки з великим зусиллям витяг він ноги з липкої багнюки й діставсь трохи надійнішого місця, біля самого бика. Хлопчак схопив велетня за хвіст і почав щосили тягти його до берега. Мисливці, побачивши це, сміялися з наївного хлопця, аж за животи бралися.

… А зубри таки не можуть утекти. Загрузли в багнистій затоці й чим дужче борсаються, тим глибше засмоктує їх мочар. Інколи їм щастить ступити два-три кроки, та мочар одразу розступається під важкою твариною, і зубр знову загрузає аж по самісіньке черево.

Галасуючи й сперечаючись, ловці ламають віття дерев, виривають кущі й закидають у мочар, щоб краще тримав їх. Ось ловці вже дісталися до однієї корови й колють її обпаленими списами. Друга зубриця зовсім зникла в мочарі, а третя вийшла на глибше місце й, сопучи, пливе до другого берега.

Копчем усе ще цупко тримає зубра за хвіст, а дрючком молотить звіра по хребту. Зубр люто кидається — зле буде хлопцеві, коли оцей велетень дістане його ногою!

Вивірчак, теж розпалений ловами, вигуками й рухами підганяє мисливців та жінок на березі. Зараз усі повинні допомагати. Одній задиханій жінці він показує на Копчема, що змагається з биком. Це її син. Жінка розпачливо зойкає й пронизливим голосом кличе хлопця до себе. Копчем байдуже озирається й навіть не відповідає. Хіба зараз сміє хтось — хай навіть і рідна мати! — вимагати від нього, щоб на очах усього племені він відмовився від чудового змагання! Авжеж, жодна жінка не розуміє мисливського завзяття! Копчем навмисне удає, ніби не чує матері. Він нізащо не кине двобій, у якому можна прославитися перед усіма.

Зубр загруз у мочарі вже майже наполовину. Він важко дихає, комарі понабивалися йому в ніздрі, й це ще дужче дратує його.

А жінка, побачивши, що син не зважає на її вигуки, скочила у воду й дісталася до хлопця. Саме тієї миті, коли зубр, сопучи, повернув свою кошлату голову, щоб рогом відкинути хлопця, мати схопила Копчема за руку й відірвала від звіра. Але сама при тім занурилась у рідку багнюку.

Ловці тим часом кинули в зубра спис, бик здибився, повалився на нещасну Копчемову матір і вдавив її у багно. Ніана загинула, рятуючи сина.

Кам’яними сокирами мисливці люто стинають велетенського звіра. Вони прагнуть врятувати бідолашну жінку, але ніяк не можуть відсунути важкого зубра, вкрай оскаженілого і все ще небезпечного. Кров, змішана з болотом, свідчить про численні рани на тілі знесиленого велетня.

Жінки й діти на березі з галасом оточують спіймане теля й всіляко збиткуються над ним. Вони й не помітили, що бідолашна Ніана зникла в багні під зубром. Лише дві літні жінки, що тримають у руках запасні списи, стоять осторонь і з сумом мовчки стежать за боротьбою між ловцями та могутнім зубром. Вони думають про Ніану, яка так нагло загинула тут, але не нарікають: за тими, хто поліг у бою, не плачуть.

Смерть Копчемової матері не дуже засмутила плем’я. Таке вже мисливське життя. Ніхто не відає вранці, чи доживе до вечора. В безупинній боротьбі за їжу інколи перемагає людина, інколи — звір. Так було і так буде.

Але Нян, чоловік і господар Ніани, приголомшений і засмучений. Він втратив дружину, сміливу й надійну робітницю, яку колись виміняв за чудове ведмеже хутро. Важко буде тепер придбати іншу. Великі турботи чекають на Няна. Хто під час полювання носитиме його намет? Хто м’ятиме шкури впольованих ним звірів?

Тим часом ловці вже тягнуть забиту зубрицю на берег. Туша занурилась глибоко, й потрібно багато зусиль, щоб самим не загрузнути в мочарі.

А в Копчемовому серці згас мисливський вогник. Хлопець нерухомо дивиться на білі голівки латаття, забризкані кров’ю. Чекає, що ловці перекинуть зубра і його мати встане знову. Та якийсь мисливець відштовхнув Копчема, щоб той не заважав. Копчем постояв ще трохи, закусивши зубами палець лівої руки, а тоді опустив очі, відповз на край мочара й сів під вільхою.

Звитяжні вигуки ловців спровістили про кінець боротьби із биком. Стомлені чоловіки вилізли з трясовини на берег і наказали дружинам повитягати зубрів. Самі полягали на траву. Тільки тепер вони перемовились кількома словами про наглу й трагічну загибель Ніани, доброї подруги хороброго Няна.

Жінки одразу ж спустилися до мочара, схопили першого зубра за ноги, за роги, за гриву та за хвіст і, напружуючи всі сили, потягли водою до берега. Їхній гамір розлягався далеко навкруги. Здіймаючи бризки, лементуючи, жінки борсались у трясовині. А чоловіки, раді щедрій здобичі, голосно реготали.

Забрьохані болотом жінки кінець кінцем витягли забитого зубра на берег, але на схилі не втримали його. Важка туша сповзла назад у мочар, а ті жінки, які підштовхували знизу, ледве встигли відскочити вбік. Високо злетіли водяні бризки, й чоловіки знову зареготалися. Вони вже бачили, що без них не впораються. Зневажливо, шкірячи зуби, поглянули на дружин і взялися до зубра самі. Важко було тягти його на суходіл. Напнуті м’язи, вирячені очі й зціплені зуби чоловіків свідчили про велике зусилля. Нарешті зубр опинився нагорі. Мисливці задоволено обмацували бика, але не барилися довго. Повернулись по зубрицю, напівзанурену в багні. І її також витягли на суходіл. Потім поспіхом оглянули місце, де загинула Ніана. Марно було шукати її тіло. Однаково їй уже не допоможеш. Вестоницькі ловці вполювали зубрів і заплатили за здобич життям Ніани. Рахунок для племені був задовільний.

На березі почався бенкет. З обох зубрів випотрошили ще теплі тельбухи. Хоча хлопці вже принесли із стійбища гарячі головешки й розклали вогнище, мисливці нетерпляче шматували печінку, шлунок та інші нутрощі і їли сирими.

Діти й жінки чекали, поки наїдяться чоловіки. Сьогодні всі будуть ситі!

Чоловіки віддали жінкам зубрячі шкури, й ті відразу ж розстелили їх на траві й почали шкрябати гострими камінчиками. Коло другої шкури заходилися діти.

Десь за кущами заскавуліли лисиці, принаджені гострим запахом крові, м’яса й тельбухів. Вивірчак кинув у них каменем, та лисиці не злякались. Тоді він схопив дрючка й погнав їх далеко-далеко… Ловці вибухнули сміхом, коли нахабні лисиці повернулись і почали скрадатися до вогнища вже з іншого боку.

У вогнищі повно жару, й ловці вправно печуть шматки м’яса, настромлені на рожни. Всі чоловіки забруднені кров’ю. Не вмилися, вона взагалі ніколи не вмиваються. Навпаки, деякі навмисне розмазують кров по тілі, бо переконані: в кого більше на шкірі крові, той найславетніший і найхоробріший ловець.

А Копчем сидів під вільховим кущем, утупивши погляд у воду й ласуючи печеним зубрячим хвостом. Раптом щось зашаруділо — Копчем напружив слух. За кущем, під вітами, лежав голодний вовк. Копчем здригнувся з несподіванки, й вовк утік. Хлопець не покликав на допомогу — він уже не дитина! Тихенько підвівся й поглянув, чи нема поблизу якої зброї. Неподалік побачив кілька списів, устромлених у землю. Взяв одного списа й хотів уже повернутись до куща, щоб розшукати вовка. Гунач, старий, але ще жвавий мисливець, кинув Копчемові гарну необгризену кістку. Хлопець спритно спіймав її лівою рукою й подався по хижака. Відкусив напівспеченого м’яса й, тримаючи спис у правій руці, почав оглядати високу траву за вільховим кущем. Вовка не було. Хлопець рушив берегом далі… Раптом якийсь шурхіт, блиск очей… Вовк метнувся з трави й вихопив кістку Копчемові з рук.

Поки хлопець отямився, нахабний вовк зник у чагарнику. Копчем безпорадно погрожував списом. Хіба ж розповіси мисливцям, що утнув хижак? Вони засміють його. Зрештою, що там кістка! Та він і голоду зовсім не відчуває…

Копчем згадує матір. Зубри забрали її в племені. Життя за життя.

Копчем сідає на брилу, що стирчить з землі, вдивляється в прокляту затоку. Прокляту?! Таж вона дала племені жадану здобич!.. Так, але Копчемова мати загинула. А як вона змалечку дбала про нього. В неї він завжди знаходив захист…

— Мамо, мамо! — жалібно застогнав Копчем.

Потім гірко заплакав. Грубого, дикого, майже нечутливого хлопця перемогла любов до матері — перше пробуджене почуття первісної людини.

У ТАБОРІ МИСЛИВСЬКОГО ПЛЕМЕНІ

Два дні бенкетувало плем’я на березі Диї. Потім із запасами м’яса та шкурами повернулося до свого стійбища.

З телям трапилась неприємна пригода. Ловці хотіли привести його в табір і з’їсти згодом. Та вночі вовки налякали теля; воно було погано прив’язане, тож відірвалось, утекло кудись і стало жертвою хижаків. На щастя, плем’я мало досить їжі, тому про втрату теляти говорили небагато. Але іншим разом вартових було б суворо покарано за те, що вони занедбали свої обов’язки.

… Жінки сидять біля вогню, пораються коло м’яса, яке ще залишилось. Чимало м’яса вже сушиться на гілках. Жиру так багато, що немає змоги з’їсти його ввесь. Тож сьогодні кожен член племені може досхочу мастити жиром тіло. Це найкращий засіб проти комарів — він рятує протягом кількох днів, поки жир не зітреться. Тому мисливці пильнують, щоб жировий шар тримався якнайдовше. Чим він давніший, чим дужче смердить, тим краще відганяє комарів.

Від вогнища шугає чадний дим, і жінки коптять у ньому шматки м’яса. Двоє геть закурених дівчат, Смолда та Палуша, знову принесли оберемки гілок і поклали біля вогнища. Коли Шкута подала їм шмат м’яса, вони тільки зморщили носики, мовчки перестрибнули потічок, що дзюрчав із джерела, й почали рвати щавель за Гуначевим наметом. А згодом разом з іншими дівчатами пішли до річки збирати всіляке зілля та корінці, що прискорюють травлення.

До вогнища підсів прудконогий Заєць і поклав біля себе дві рівні, добре обстругані палиці. Потім узяв одну й почав обпалювати загострений кінець. За хвилину обточив обпалене вістря об камінь. Тепер Заєць матиме чудовий спис! Він теж не взяв од Шкути печеного м’яса, байдуже відвернувся. Ба навіть Горло, перший ненажера в таборі, витираючи з обличчя піт, відштовхнув Шкутину руку, коли та запропонувала йому запашну печеню.

Нікого з табору вже не приваблювало м’ясо. Всі були ситі й жували тепер щавель та полин. Хіба що надвечір, коли зголодніють, ловці поласують мозком з кісток, які лежали купками поруч. Бо ж мозок, виколупаний з обпалених кісток, — це найкращі ласощі на світі!

Діти й хвилинки не всидять спокійно. Вивірчак ліпить з жовтої глини зубра. Вставив чотири прутики — ноги, в голову дві гілочки — роги. Глиняний зубр сподобавсь усім дітвакам. Вони понесли його за табір і влаштували там полювання. Наробили луків та списів і, повзучи до зубра, запускали в нього стріли з гострими кістяними наконечниками. Під час гри діти застосовували всі мисливські хитрощі. Послиненим пальцем визначали, звідки віє вітер, старанно ховались і повзли в цілковитій тиші. Дзвінко сміялися лише тоді, коли комусь щастило влучити в зубра.

Одного з найспритніших ловців, Мамутика, дуже мучила спрага після надмірної їжі, й він пішов до джерела, щоб угамувати її. Та, підійшовши до того місця, де колись синіла чиста криниця, Мамутик сердито загарчав. Тепер тут стояла скаламучена калюжа. Інших мисливців забавляло, що спраглий Мамутик лютує, й вони ще дужче дошкуляли йому.

— Мамутику, чи смакує баюра? — дражнив його Кунича Ніжка, відомий жартун.

— Гляди не випий усю! — глумливо нагадував Забіяка.

Мамутик зміряв усіх докірливим поглядом і з досадою в голосі відповів:

— Криницю каламутили всі. Тепер ніхто не питиме. Ні Жила, ні Заєць, ні Забіяка, ні Мамутик — ніхто! А це погано, бо річка далеко…

Його слова справили враження. Тільки тепер мисливці зрозуміли, що вони накоїли. Мамутик нагадав їм, як легковажно скаламутили вони джерело чистої води.

Мамутик узяв широку зубрячу лопатку й почав чистити нею джерело. Вовчий Пазур та Укмас пристали до нього. Моторна Жабка й чорнява Палуша чистили руками жолобок, щоб каламутна вода мала куди стікати. Це сподобалось і іншим дітям. Невдовзі біля джерела дітей було, як маку.

Мамутик прикотив великий камінь і поклав його скраю криниці. Потім припасував ще кілька брил, щоб криниця не зсовувалась, коли хтось захоче напитись навколішки[1]. Віднині вже ніхто не скаламутить води!

Криничний намул відразу став дітям у пригоді: вони почали вимазуватись ним. Принаймні комарі не так дошкулятимуть. Особливо охоче розмальовувались хлопці — адже такий вигляд мають справжні ловці після вдалих ловів. Дівчата намастили собі лише обличчя, а тіло розмалювали смугами. Для краси цього досить. Густіші грудки глини діти використали для своїх мистецьких витворів. Наробили стільки звіряток, що незабаром заставили ними всю сусідню скелясту брилу[2]. Жабка найдужче полюбляла ліпити ведмедиків, і вони виходили в неї дуже гарні. Один стояв на задніх лапах, другий дряпався на скелю, третій чухав лапою потилицю. Крушанка ліпила чудових лисичок з пишними хвостами.

Вивірчак теж прибіг сюди, бо хлопці вже геть розбили його зубра. Тож він негайно заходився працювати й виліпив великого мамута. Тільки ікла ніяк не міг припасувати. Хоч як добре Вивірчак вимісив глину на своєму стегні, ікла згиналися й відпадали. Після кількох марних спроб хлопець облишив ліпити ікла. Мамут був гарний і без них — так казали всі дівчатка.

Потім Вивірчак почав ліпити ще й зубра. Глини було мало, й хлопчина змайстрував лише голову. Та яка ж вона була! Навіть дорослі прийшли поглянути на Вивірчаків витвір. Мамутик зауважив, що шкода викидати таку гарну зубрячу голову, й сунув її в присок, щоб обпалилась. Так голову можна буде зберегти, й вона причаровуватиме зубрів, якщо плем’я знову колись голодуватиме.

Віддалік, у своєму шкіряному наметі, сидів мовчазний Нян і щось різьбив гострим кременем на мамутовому іклі. У серце Нянові закрався смуток. Ой, як бракувало йому Ніани! Він хоче покликати свою подругу, але згадує, що її вже немає. Коли Ніана загинула, Нян зустрів нещастя спокійно, наче вовк, самиця якого загинула в сутичці. А тепер щораз дужче прокидалося в ньому людське почуття — потреба в дружній істоті, яку нічим не заміниш. Хоч Ніана була тільки помічниця й нерівня Нянові, він відчував, що вона значила для нього більше, ніж звичайна рабиня. Нян неспроможний був збагнути й висловити це, але гнітюча туга заливала все його єство.

Нян мовчки підвівсь і поволі пішов від стійбища.

Мисливці, які лежали на траві, помітили, що Нян пішов без сокири й списа. Це було незвично. Ніхто не покидав табору без зброї, навіть на хвилину. Друзі простежили поглядом за Няном і мовчки перезирнулись.

Нян довго блукав навколо табору, а потім мимохіть дійшов до затоки. Аж там хтось сидить під вільховим кущем! Мабуть, на рибу чигає. Нян байдуже рушив мимо, кинувши погляд під кущ… Та це ж Копчем, один з його синів!

Нян засопів.

Заскочений зненацька хлопець підхопився, та, впізнавши батька, всміхнувся. Нян зупинився.

Батько й син задивилися на блискучу водну гладінь.

Копчем глянув вологими очима на мисливця, який довго був другом матері та його, Копчема, батьком. Проте Нян не мав бажання бавитися з сином і вже хотів був піти далі. Тоді Копчем підійшов до берега й заскиглив, показуючи рукою на воду. І тут Нян збагнув, що стоїть над затокою, де загинула його дружина. Так, це трапилося тут…

А Копчем усе ще показував рукою. Що там таке?

Нян придививсь уважніше, йому здалось, ніби з води стирчить якась гілка. А, може, це…

Нян ступив у воду. Він занурювавсь у багно й відчував, як дрібні бульбашки лоскочуть йому ноги. Забувши про небезпеку, ступив ще кілька кроків уперед. Намацав у воді якісь гілки. Вони залишились тут від ловів на зубрів. Нян кинув їх перед себе, щоб зручніше було йти. Та однак занурювався чимраз глибше й просувався з великим зусиллям.

Копчем побачив, що Няна засмоктує зрадлива багнюка, й теж скочив у воду. Подав батькові довгу гілку, щоб той учепився. Він чинив так не тому, що відчував до Няна синівську любов — так само Копчем допоміг би будь-кому з племені. Тільки до матері почував він прихильність, бо вона змалку турбувалась про нього. За батька ж і за охоронця було йому все плем’я. Копчем був сином племені так само, як Вивірчак, Жучок, Піпляк, Цебик, Шкліба та інші хлопчики й дівчатка. Усі вони знали матерів, але про батьків своїх не дбали.

Копчем поважав Няна, як доброго ловця, що був у племені серед найперших. А коли Нян до того ж іще й Копчемів батько — ну, то тим краще.

Копчемову задуму порушив вигук: «Ніана!..»

Нян ухопив утоплену дружину за волосся й почав підтягати до себе. Та ноги Нянові грузли в багні ще глибше, й він по шию зануривсь у каламутну воду.

Копчем швидко брів до батька, кидаючи йому рятівні гілки. Нянові пощастило схопитися за одну довгу гілляку, й хлопець з усієї сили потягнув батька до себе. Сам він випадком досить певно стояв на в’язці гілок, і це допомогло йому врятувати Няна. Потім вони разом дісталися до берега й поклали мертву Ніану на квітучу луку.

Нян трохи відпочив, а тоді узяв небогу на плечі…

Мамутик гордо поглядає на свою споруду. Вода в криниці знову чиста, й мисливці один за одним стають навколішки й п’ють із свіжого джерела. Всі хвалять Мамутика.

Ловці вже трохи зголодніли. Вони знову сідають навколо вогнища й печуть обгризені кістки. Потім розбивають ці гарячі кістки, з насолодою висмоктують з них теплий мозок і передають жінкам та дітям, щоб ті вишкрібали рештки.

— Го-го-го! — попливла тривожна луна над мисливським стійбищем.

Зненацька посеред табору з’явився Копчем, а за ним — згорблений батько з тілом Ніани на плечах.

Нян поклав утоплену на землю і обвів поглядом плем’я. Він прийшов, щоб поховати свою дружину так, як це личить дужому й славному племені. Ніхто навіть не розпитував, як Нян відшукав її у багновищі.

Ніана була добрим членом племені, а чоловік її — справжнім мисливцем. Ніана й надалі залишиться серед своїх і після смерті братиме участь у їхньому житті. Її поховають у таборовому вогнищі — так вона навіки буде з племенем.

Нян, Вовчий Пазур та Мамутик мовчки взяли тіло жінки й поклали на вогнище. Нян зняв з своєї шиї чудове намисто й кинув біля померлої. Намисто було зроблене з багатьох просвердлених і нанизаних на тонкий ремінчик лисичих та вовчих зубів. Нян двічі обкручував його навколо шиї й завжди пишався такою небаченою кількістю мисливських трофеїв.

Кожен член племені намагався забезпечити собі доброзичливість загиблої на майбутнє. Тому ніхто не підходив до неї без подарунка. На вогнище кидали кремінне знаряддя або дрібні оздоби з черепашок, кісток чи зубів. Дехто приносив із стійбища свої улюблені іграшки — гарні кольорові камінчики, мушлі, куски оленячих рогів, ба навіть чудернацькі окам’янілості, які під час мисливських мандрів викликали в них увагу й цікавість. Все це тепер належало Ніані.

Нян приволік ще масивну мамутову лопатку й прикрив нею утоплену. А тоді всі присутні почали присипати мертве тіло глиною та дерном, і за кілька хвилин над Ніаною виріс горбок. Білий дим стовпом здіймався в небо…[3]

Раптом Копчем скрикнув, витяг із могили грубезну обгорілу гілляку, відійшов убік, поклав її на землю й почав дмухати на неї. Плем’я задоволено замурмотіло: адже за мить вогонь міг зовсім згаснути, а Копчем вчасно врятував його — меткий хлопчина!

Миттю кинулись до хлопця й підклали до гілки жмут сухої трави. Трава спалахнула. Тепер уже можна спокійно підкидати хмиз. Вогонь не погасне.

А горбок на старому вогнищі тим часом зростав. Мисливці копали жовту глину оленячими рогами та широкими лопатковими кістками й приносили до могили у шкіряних мішках. Діти не відставали від дорослих.

Заходило сонце.

Нян подав знак, що означав: могила вже досить висока. Всі посідали навколо могили й заспівали. Хоч це були лише грубі протяжні звуки, але вони зачаровували присутніх спільним чуттєвим натхненням. Незабаром у співі забринів певний ритм, і в такт йому мисливці почали хитатися назад і вперед.

Здалека долинало виття вовків та гієн. На Павловські гори сідала чорна хмара, а від річки повівав холодний вітрець.

ВЕНЕРА ВЕСТОНИЦЬКА

Копчем залишився біля нового вогнища. Він сидів на камені, підкидав у вогнище хмиз та потрощені кістки й спостерігав за сивим димком. Колечка диму здіймалися вгору й танули у височині.

Копчем просидів так цілий день, і все плем’я вже знало, що Копчем став тепер охоронцем вогню, йому допомагав Огнош, хлопчина, молодший від Копчема десь на рік. Жінки принесли цілу купу хмизу, й Копчем міг спокійно дивитись на вогонь, поринувши у свої думки.

Вогонь — це величезна сила. Він перемагає все. Відганяє звірів, пече м’ясо, гріє. Без вогню не перезимуєш… А плем’я мало не втратило його. Глина може придушити вогонь, і дощ може залляти його… Тож вогонь треба пильнувати — згасле вогнище не оживе.

Відтепер Копчем пильнуватиме вогонь. Копчемів вогонь ніколи не згасне. Бо це вогонь його матері Ніяни. Її Копчем теж ніколи не забуде. Вона житиме в цьому вогні. Доки палахкотітиме Копчемів вогонь і здійматиметься білий дим, доти Ніана витатиме над вогнищем, запаленим від її могили.

Копчем підкинув у вогонь в’язку хмизу й замилувався клубами диму.

Цікаво: кинеш у вогонь хмизу, диви — за мить у вогнищі вже не хмиз, а попіл, а вгорі — дим. Яке все це дивне! І ніхто не може цього збагнути! Так само, як і з людиною: тіло лежить нерухомо, а подих лине вгору, поки не розвіється. Тоді кажуть: «Помер!» Дух розлучився з тілом, мов дим із деревом, і вже ніколи не повернеться. Хто вмер, той не дихає.

Все гаразд у племені, поки воно має вогонь. Старі мисливці розповідають, що колись за тяжкої мандрівки плем’я втратило вогонь, переправляючись через річку. Ловець, який ніс пеньок, що тлів усередині, впав у воду, і вогонь потонув. Це було великим лихом. Минуло багато часу, поки мисливці за дорогі шкури придбали новий вогонь від іншого племені. А ще кажуть, що тоді багато хто з племені загинув узимку від холоду, хижих звірів та різних хвороб, бо їло плем’я лише сире м’ясо. Біда без вогню, біда!

А що було б, коли б і в того, чужого племені, згас вогонь? Коли б наше плем’я не зустріло іншого племені, яке володіло вогнем? Всі загинули б без вогню…

До палаючого вогнища мовчки підійшов Укмас, тримаючи в руці шмат м’яса. Він потовк м’ясо зубрячою кісткою, вигріб з приску розпечений камінець і поклав на нього м’ясо. Потім присів біля цієї своєї плити, чекаючи, поки м’ясо спечеться. Укмас підібгав ноги, обхопив руками коліна й поклав на них голову, його коса, перев’язана ремінцем, стирчала вгору.

Укмас показав рукою, що біля вогнища безладдя. Малий Огнош негайно взяв кілька смерекових гілок і позмітав порозкидані головешки. Більші головешки та гілки Копчем палицею відкинув назад у вогонь. Добре, що Укмас не розсердився й не надавав їм по потилиці, як це роблять інші ловці, коли наступлять або сядуть на гарячу головешку. Справді, навколо вогнища має бути чисто.

Але Укмас уже не звертав уваги на хлопців.

Копчем хрипло відкашлявся й сплюнув далеко, як це робили дорослі мисливці. Потім звернувся до Укмаса:

— Без вогню не можна жити.

Укмас не відповідав.

Тоді Копчем знову:

— Вогонь народжується з вогню.

Укмас мовчав і пильнував м’ясо, що починало рум’янитися.

Копчем показав на свій чудодійний вогонь:

— Дощ на вогонь — вогню нема. Не буде вогню — що робити?

Ловець удавав, ніби не слухав хлопчину, тільки часом скоса поглядав на нього. Хіба міг він розмовляти серйозно з молокососом! А Копчем таки сміливий хлопець, якщо наважився звернутись до справжнього мисливця!

Після хвилинного роздуму Укмас усе ж озвався, йому, мабуть, сподобалась хлопчикова допитливість.

— Вогонь, — великі чари. Копчем малий хлопець, але знає, що кремінь викресає іскри. Камінь і кремінь — крес-крес! — і летять вогняні іскри. В кремені вогонь, але важко запалити іскрою. Ніхто цього не вміє, крім великого вождя — Сірого Вовка. Та він уже не водить своє плем’я. Сірий Вовк уже не викрешує вогонь. Сірий Вовк покинув своє плем’я. Багато зим тому…

Мисливцеві важко говорити. Він довго вишукує слова, щоб висловити свої думки. Інколи не може знайти тих слів і допомагає собі виразними рухами. Давно Укмас не говорив так довго, як оце зараз. Через те й стомився. Перевернув на камені шматок м’яса й знов похилив голову на коліна.

Копчем мав над чим поміркувати. Що з кременю вилітають іскри, це кожній дитині відомо. І Копчем бачив це тисячу разів, коли ловці виготовляли свої гострі ножі, відточували вістря та шкребачки. Він сам уже не раз обтесував твердий камінь, коли хотів зробити ножик або шкребло для шкури. Іскор було багато, але ніколи Копчем не бачив, щоб від них спалахнув вогонь. Це правда, що в кремені схований вогонь, але тільки Сірий Вовк знав чари, які перетворюють іскри на вогонь. Та Сірий Вовк давно помер — Копчем навіть не пам’ятає його.

Укмас настромив м’ясо на уламок кістки й пішов собі. Копчем кинув камінь знов у вогонь і підправив вогнище. З далини почувся свист. То Вивірчак кликав Копчема взяти участь у грі. Копчем подав знак рукою, що не піде. Буде виконувати свій обов’язок.

— Огноше, принеси трохи уламків кременю!

Хлопець побіг до брили, біля якої ловці мали звичку точити кам’яну зброю та знаряддя, й узяв кілька уламків кресального каменю. Копчем оглянув їх і вибрав найбільші. Почав кресати один об одний. Спостерігав за іскрами, що падали на сухий мох. Та вогонь не з’являвся. Копчем не знав чарів…

Жінки знову принесли хмиз і відпустили Копчема та Огноша. Тепер вони самі підтримуватимуть вогонь. Їм треба досушити й докоптити запаси зубрячого м’яса, а також приготувати їжу чоловікам.

Скрегуля й Крушанка пішли до погрібця, де зберігалося м’ясо. Цей склад був близько, усього лиш за кілька кроків від старого вогнища — нині Ніаниної могили.

— Що це?! — скрикнула Крушанка, побачивши, що глиця на погрібку порозкидана. Жінка трохи відхилила гілки й сплеснула руками. Вересклива Скрегуля почала голосити, плескаючи себе по стегнах. Від вогнища прибігли інші жінки й заглянули в порожній погрібець. Ніби хто вимів його. На дні ями лежало лише кілька маленьких шматочків м’яса.

— Все м’ясо зникло! Ой-йой-йой-ай!

Нарікання жінок почули мисливці й збіглися до ями. Вони аж пашіли від гніву, скреготали зубами, щось кричали й збуджено підскакували.

Мамутик пильно обстежив землю, поки ловці ще не витолочили її, і знайшов відбитки широкої лапи, схожої на ведмежу, тільки трохи меншої.

— Так, росомаха! — вигукнув досвідчений Мамутик.

— Росомаха, росомаха! — підхопили інші мисливці й жінки, гуртом кленучи нічного злодія.

Всім відома ця хижа шельма, що без страху лізе скрізь, навіть у табір, інколи й у намет до сонних людей, — і все дощенту жере.

Отож плем’я залишилось без обіду.

— Хто сторожував цієї ночі? Погані були сторожі! Пропустили злодюгу в табір. Хай негайно йдуть на лови, й лихо їм, якщо не принесуть здобичі!

Люті вигуки мисливців сповнили вестоницьке стійбище. Двоє винних сторожів залишають його. Навздогін їм летять сердиті глузування.

Незабаром Мамутик, Вовчий Пазур, Укмас та інші мисливці озброїлись добре відточеними дубовими та ясеновими списами й важкими сокирами. Ідуть на лови самі. Не покладаються на злощасних сторожів.

Плем’я потребує нових запасів, йому загрожує голод.

Нян зранку сидить перед своїм наметом, байдужий до всього, що відбувається навкруги. Можливо, він іще не знає, що накоїла росомаха.

На пласкому камені перед Няном купка намулу. Нян ліпить якусь фігурку. Вже двічі кидав він нею об землю, бо не виходила так, як хотів, а оце почав ліпити втретє. На цей раз Нян домішав у глину порошок з мамутових кісток. Нян натовк цього порошку на заячій шкурі. Перепалені кістки легко трощились — не треба було надто каменем бити. Зубрячий ріг, наповнений водою, Нян устромив у землю біля себе.

Невеличка фігурка нагадує людину: голова, міцний тулуб, опуклі перса. Плечі грубо окреслені, зате на тулуб Нян звертає велику увагу. Він орудує тоненькою кісточкою, старанно загладжує поверхню фігурки, інколи обприскує її водою.

Надійшов Копчем і з цікавістю стежить за батьковими руками. Нян схопив фігурку, випростав долоню, задоволено милується своїм витвором.

Копчем вигукнув:

— Мама!

Він упізнав Ніану. Батько хитнув головою на знак згоди й поніс статуетку до вогнища. Вигріб під палаючими головешками ямку, паличкою розчистив її від жаринок, щоб не прилипли до м’якої фігурки, й поклав статуетку на чисте місце. Мокра глина швидко обсихала, аж пара курилася з неї. Фігурка обпалювалась і твердішала. Незабаром буде готова.

Копчем сказав батькові, що зостанеться тут і пильнуватиме, щоб хто необережним дотиком не пошкодив фігурку. Він знову стерегтиме вогонь. Повернувся й Огнош, бо жінки давно подались від вогнища, не маючи що пекти, тож вогню, власне, ніхто не доглядав.

Нян і сам звернув на це увагу й голосно нарікав на безладдя. Хіба можна залишати вогонь без догляду! Так завжди буває, коли в племені кожен робить, що йому забагнеться. Нян навмисне лаявся дедалі голосніше, щоб усі почули. Ладу немає! Сторожа ледача, плем’я залишилось без їжі, на полювання йдуть хто куди захоче, рибу не ловлять, запаси шкури не оброблені, запліснявіли, кошики для лісових плодів на зиму порожні.

Окремі мисливці пристали до Нянових скарг. Вони розуміли, що плем’я не може існувати без сильного ватага, без такого, хто міг би, коли треба, й силою змусити слухатись. Але немає такого, хто захотів би помірятися силою з іншими.

Колишній ватаг захопив владу над племенем через те, що зумів побороти поодинці всіх мисливців. Коли ж його розчавив поранений мамут, серед ловців племені не знайшлось іншого силача, який зміг би захопити кермо влади. Вільні люди не бажали, щоб ними хтось командував. Вони підкорялися тільки великій особистій силі й мужності. Розумову перевагу не визнавали.

Біда буде з племенем, якщо вибухнуть сварки та розбрат!

Жінки не мали права втручатись у справи. Але вони відчували, що господарство племені занедбане й незабаром настануть погані часи — часи скрути й голоду.

— Будь Нян ватагом! — вигукували кілька мисливців і руками закликали інших погодитись з ними.

Нян вишкірився, заперечив:

— Нян не ватаг! Нян не має дружини! Нян матиме дружину — Нян буде ватагом!

Усі зрозуміли, що зараз Нян не згодиться стати ватагом племені. Крім того, Нян зауважив, що в таборі не всі присутні. Решта мисливців може образитись, що таку важливу справу вирішено без них. А це буде новою причиною до нарікань.

Погодились на тому, що раду закінчать біля вечірнього вогню. А зараз почали розходитись. Дехто ладнав кремінну зброю, інші обпалювали списи, точили вістря, готувалися до завтрашніх ловів.

Нян попрямував до свого намету, щоб дати там лад. Він розклав перед наметом усі шкури, бо деякі вже почали пліснявіти. Потім узяв кусень мамутового ребра, обробленого, мов гарний широкий ніж, оглянув його й вирішив, що ніж-ребро слід нагострити об камінь.

Нагостривши ніж, присів на пень за наметом і почав різьбити кременем на пласкому лезі якісь лінії, в яких за мить можна було розпізнати силует зубра. Нян повернув ніж на другий бік, зробив на ньому видовжене коло, а посередині кола вирізьбив дві кінські голови. Працюючи, Нян весело наспівував — сьогодні йому щастило.

Жінки за Няновим прикладом і собі повиносили шкури з наметів. Вигріваючись на сонечку, вони різними оздобами прикрашали свій одяг. До шкіряних фартушків пришивали черепашки й кісточки. Шили жінки товстими нитками з оленячих жил; дірявили шкуру гострим шилом з кременю, а тоді продівали гладеньку кістяну голку. Коли потрібно було щось виміряти, міряли пальцями або п’яддю.

Де працюють жінки, там завжди пісня. Ось і зараз вони співали:

Дівчата підтримували одноманітну мелодію тоненькими голосами:

Копчем приніс батькові обпалену й уже охололу статуетку. Вона була дуже гарна й не потріскалася. Нян протер фігурку лоєм, перемішаним з попелом, і повісив перед наметом[4]. Тепер дружина завжди буде дома, Нян не почуватиме себе самотнім.

Надвечір повернулися мисливці. Здобич була нікчемна: дві лисиці, м’ясо яких ніхто не хотів їсти, й маленьке оленятко. А Мамутиків загін спіймав на Павловських горах двох бабаків, двох зайчат і чотирьох куріпок.

Біля вечірнього вогнища радилися, кого обрати ватагом. Рада була дуже бурхливою. Всі погоджувались на тому, що серед племені немає ладу й треба мати рішучого ватага. Та коли хто називав якесь ім’я, одразу ж зчинявся лемент.

— Цього не бажаємо! — лунало щоразу.

Члени племені не могли дійти згоди. Кожен захищав того, кого йому заманулося. Злість панувала над розумом, ловці не вміли послідовно мислити, а тому рада скоріше нагадувала зграю розлючених собак. Врешті так і розбрелись, не дійшовши згоди. З деяких наметів довго чути було сердите бурчання невдоволених мисливців.

— Я вночі вартуватиму! — зголосився Мамутик перед тими ловцями, які ще лишились біля вогнища.

Він хотів підстерегти росомаху, яка викрала весь запас м’яса.

— Хто зі мною? — запитав.

Підвівся старий Гунач і пристав до Мамутика. Єхидний Забіяка озвався від свого намету:

— Гунач вартує? Росомаха буде сита!

Та ніхто не звернув уваги на цей дошкульний вигук. Всі знали, що Забіяка лихий на язик і краще не зважати на нього — хай собі плеще.

Копчем та його нерозлучний друг Вивірчак принесли шкури й улаштувались на ніч перед Няновим наметом, тихо домовляючись про те, що вночі теж чатуватимуть на росомаху. Нові списи з гострими кістяними наконечниками хлопці мали напохваті.

Табір засинав.

МАМУТИ

До ранку з стійбища не зникло нічого: вартові були пильні. Проте злорадий Прудконогий таки щось нанюхав. Він обникав усе стійбище, а тоді біля вогнища сповістив:

— Росомаха вкрала Няна! Росомаха вкрала Няна!..

Справді, Нян зник. Він не з’явився ні того вечора, ні наступного, ба навіть і на третій день.

Табір жив, як і раніше. Нелад тривав, а дорослі мисливці марно намагались дійти згоди.

Повз стійбище промчав табун коней, та ловці запізнилися — не зловили жодного коня. Після почали сваритися, чом не розставлено по горбках вартових, які заздалегідь повідомляли б про наближення стад.

Іншого разу волохатий носоріг перебрів Дию, але, зачувши стійбище, втік раніше, ніж прибігли ловці. Чоловіки геть пересварилися, звалюючи вину один на одного. Вовчому Пазуру все це вже набридло, і він сказав, що йде вартувати на гору разом із Зайцем. Гунач з Укмасом попростували вартувати до річки. Решта чоловіків сперечалась далі про те, куди податись на лови, хто візьме в тих ловах участь, хто їх очолить. Кожен вважав себе найрозумнішим і не прислухався до думки іншого. А Забіяка та Куняча Ніжка з усього глузували, й ніхто не міг приборкати їх. Всі були незадоволені й роздратовані, однак ніхто не мав такої ваги, щоб його послухати. Всім хотілося злагоди, але ніхто нікому не бажав підкорятися.

А розбрат у таборі не приводить до добра. Настали голодні часи.

Няна не було вже з тиждень, і ніхто не знав, де він. Чи не спіткало його нещастя? Може, вовки вже обгризли Нянові кістки?

Аж ось Нян прийшов. Змучений, скривавлений, ледве тримався на ногах. На ремінці він тягнув за собою молоду жінку із зв’язаними руками.

Збіглося все плем’я.

— Нян привів дружину! Нян має жінку! — лунало над табором.

Такої події тут давно не пам’ятали.

Нян став навколішки над джерелом і довго пив. Напившись, розв’язав жінці руки й сказав єдине, дуже важке для вимови слово:

— Щекта!

Так звали нову Нянову дружину.

Мисливці чекали, що Нян розповість про свої пригоди, про те, як захопив жінку, але той важко сів на камінь і мовчав. Що пережив він багато, зрозуміло було і без розповідей. Але про чужу жінку та про її плем’я слід було б сказати. Адже можливо, що Нян викрав її у якогось сильного племені, й те плем’я вимагатиме великого викупу.

Мисливці вмостились на траві й чекали на Нянову розповідь. Викрадена Щекта, також знесилена, присіла біля каменя. Вона спокійно дивилась на ловців і, мабуть, уже скорилася своїй долі. Щекта мала на собі шкіряний пояс-спідничку, на шиї — шнурок з кістяними колечками — а більше нічого. Ні, це не все: на підборідді в Щекти були наколоті кілька рисочок. Всі помітили ті рисочки й зрозуміли, що це — відзнака племені, з якого походила Щекта. Але що то за плем’я, ніхто не знав, бо ніколи ще не зустрічались їм люди з такою відзнакою.

Жінки захоплювались Щектиною зачіскою. Зачіска справді була небачена. У жінок тутешнього племені волосся вільно падало на плечі й спину або ж було перев’язане ремінчиком. У цієї ж, чужої, волосся було зачесане так майстерно, що жінкам кортіло придивитись краще. Підійшовши ближче, вони торкались Щектиної голови, повертали її в різні боки й голосно висловлювали своє здивування. Жінки побачили, що волосся в Щекти заплетене в тоненькі хвостики, перев’язані між собою пасками.

— Єй-єй-єй-єй! — знизували плечима жінки.

Лінива Шишма зауважила:

— Така зачіска не годиться. Багато мороки з нею.

— Правда, правда! — притакували інші, трохи поміркувавши.

Тепер уже всім не подобалась чванлива зачіска молодої чужинки.

Коли Нян відпочив нарешті, він підвівся й голосно проказав:

— Мамути, мамути, мамути!

Плем’я одразу пожвавішало, заворушилось.

Невже? Невже Нян вислідив мамутів? Ба навіть багато мамутів? Ох, це була б чудова здобич! І яка жадана!

— Нян, де бачив їх?

— Ідуть сюди?

Запитання так і посипались на Няна. Нян почав розповідати. Вмить запала тиша.

— Мамути йдуть. Багато мамутів. Сюди йдуть!

Вибух захоплення увітав радісну новину. Мисливці підстрибували, качались по землі, беркицялись, плескали в долоні, сміялись. Знову настане добробут, буде вдосталь м’яса!

Досвідчені мисливці Гунач, Укмас, Вовчий Пазур, Мамутик та інші мовчки сиділи осторонь. Вони знали, що сама звістка про мамутів — це ще не здобич. Мамути можуть перейти Дию десь-інде, не тут. І нарешті, мамути — не зайці й не олені. Полювання на них небезпечне й важке, його слід старанно підготувати й розумно здійснити.

Однак більшість з племені були нерозважні й поводились так, ніби мамутів уже спіймано. Та після довгих і гучних розмов було нарешті ухвалено, що кілька ловців негайно вирушать у розвідку, кілька з вершини гори оглядатимуть край, а решта в таборі лаштуватиметься до великих ловів.

Ця ухвала була виконана негайно.

Розвідників повів слідопит Гунач. Нян розповів йому, в якому напрямку просуваються мамути. Якщо мамути не затримаються в дорозі, то ще сьогодні можуть дійти аж сюди.

Вовчий Пазур очолив варту на горі.

Ті, що залишались у стійбищі, радились, як провести лови. На копання пасток-ям немає вже часу. Отже, лишається єдине: напасти на мамута, який відіб’ється від стада, завдати йому списами якомога більше відкритих ран, щоб тварина від утрати крові ослабла й сама звалилася. Якщо пощастить, то ловці залишать здобич жінкам, а самі переслідуватимуть стадо. Можливо, таким робом вони вполюють ще одного або навіть двох мамутів. А головне — нападати треба гуртом, з усіх боків. Якщо мамут кинеться на когось із ловців, решта повинна з іншого боку напасти на мамута, щоб так урятувати своїх друзів.

Лови ці дуже небезпечні, бо розлютований мамут своїм страшним хоботом може схопити мисливця, який хоч трохи забариться, вдарити жертвою об землю або розчавити її велетенськими ногами. Про такі пригоди часто згадують біля таборового вогнища.

Проте загроза смерті не лякала мисливців — навпаки, приваблювала. Чим більша небезпека, тим більшу пошану й славу здобуде ловець.

Раптом Мамутик промовив:

— Зубри в багновищі — мамути в багновищі!

Він хотів нагадати цим, як зубрів загнали в багно й там досить легко впоралися з ними. Треба спробувати це й з мамутами.

Ловці не відразу зрозуміли чого, власне, хоче Мамутик. Потім радісними вигуками схвалили його план. Вони заженуть стадо у зрадливу трясовину й отак без особливих труднощів зможуть спіймати кількох мамутів.

— Гой-гой-гой! Мамутів у багновище!

Ловці швидко лаштували міцні та гострі списи. Списів потрібно буде багато. Поквапливо збирали навкруги кожну придатну для списа дубову, ясенову чи грабову гілку. Вістря спочатку обпалювали на вогні, а після дбайливо загладжували шорстким каменем.

Забіяка походжав по стійбищу й кожному тлумачив, що лише рішучий і дужий ватаг дасть лад племені. В одній руці він тримав три списи, в другій — гостру камінну сокиру. Забіяка сокирою помахував над головою, щоб привернути до себе увагу. Мовляв, він такий дужий, що ніхто з племені не наважиться боротися з ним.

Балакуча Скрегуля улесливо сказала, що тільки йому слід бути ватагом. Забіяка задоволено всміхнувся, але промовчав. Ще не час.

З далини тричі загукали. Це Вовчий Пазур подав знак з вершини гори.

Мамутів уже видно! Всі вирушайте! Великі лови розпочинаються!

Лови панують над табором. Ніхто вже не згадує про чвари, кожен намагається сприяти загальному успіхові. Поодинці нічого не досягнеш. А от гуртом можна вполювати здобич. Жінки ідуть за чоловіками: несуть запасну зброю, а під час ловів допомагатимуть оточувати й залякувати мамутів. Кілька старших хлопців вирушили теж. Вони стануть у пригоді як зв’язкові між групами ловців, як добрі розвідники, що в разі потреби миттю можуть зіпнутися на високе дерево.

Стомлений Нян міцно спить у своєму наметі під статуеткою. Ця статуетка й справді допомогла йому здобути нову дружину. А Щекта мовчки сидить на траві перед наметом, і ловецький запал у таборі її зовсім не обходить.

Табір майже обезлюдів. У ньому зосталися лише дві старенькі бабусі біля вогнища й малеча.

З вершини до мисливців прибіг Вовчий Пазур і підтвердив, що стадо мамутів уже справді близько — біля підніжжя гори, коло Диї. Стадо просувається проти течії річки. Воно велике й розпалося на кілька груп.

Те саме сповістив посланець від Гунача. Гунач радив мисливцям добре замаскуватися, бо як мамути помітять їх завчасно, то можуть повернути в інший бік.

— Самі знаємо, що робити! — сердито вигукнув Забіяка. — Хай Гунач радить дітям, а не ловцям!

Мамутик підтримав Гуначеву пораду й домігся, щоб плем’я розподілилось на кілька загонів. Вовчий Пазур із своїми людьми чатуватиме на плоскогір’ї. Гунач пильнуватиме берег Диї, щоб не дати мамутам утекти через річку. Мамутиків загін сховається в засідці, пропустить мамутів наперед, а тоді пожене їх у багновище. Жінки залишаться в долині й криком лякатимуть стадо, якщо воно захоче збочити до стійбища.

— Так вовки полюють узимку! — вихваляли мисливці свій план, бо й справді ці хитрі хижаки нападають на стадо окремими зграями.

— Гррр — сюди, грр — туди! — незадоволено буркотів Забіяка. — Розпорошуєте плем’я. Всі на одного мамута — гррр!

Мамутик та інші ловці сердито глянули на Забіяку, але нічого не відказали.

Лови починались добре. Стадо мамутів швидко надбігало. Вже можна було розгледіти окремих тварин у першій групі. За березовими та вільховими гайками коливались косматі хребти велетнів. Інколи вгору здіймався довгий зігнутий хобот, що ламав гілля, маяли білі дуги величезних ікол.

Мисливців охопило нервове збудження. Тремтячими руками вони цупко стискають списи. Очі горять, по обличчях струмить піт.

Закрякав Вовчий Пазур — це знак, що все йде гаразд. Гунач від річки теж відповів кряканням. Мамутик напоготові: ось-ось настане мить, коли він вискочить із засідки й пожене стадо на загибель. Сторожко стежить ловець з-за куща за кожним рухом мамутів.

Ось перші мамути вже поруч. Веде їх красень велетень, прокладаючи крізь зарості дорогу стадові. Велетень помахує хоботом, на ходу ламає пагони й запихає собі в рота. Він покивує великими вухами, відганяючи дошкульних комарів. Інші мамути, що йдуть за велетнем, розширили прокладений прохід, і він став мов широка дорога. Ось один мамут почухався об дерево, і стовбур зламався, мов стеблина. Маленьке мамутятко відчахнуло хоботом цілу верхівку з поваленого дерева й, граючись, волочить її по землі.

Мамути йдуть уперед неквапно й спокійно — вони не зачули нічого. Пустотливі малята плентаються в старих під ногами.

ВТРАЧЕНА ЗДОБИЧ

Ще мить — і велика боротьба розпочнеться.

Раптом Мамутик помітив, що в останніх групах мамутів панує якийсь дивний рух. Звірі переполошились, збочили з протоптаної дороги й гучно трублять.

Що так налякало мамутів? Вовки не наважаться переслідувати стадо, і ведмідь не нападе на нього. Невже це лев або тигр виповз із своєї печери, приваблений розкішною здобиччю?

Переполох серед мамутів зростає. Деякі тварини, звівши вгору хоботи, кинулися навтіки.

Обидва загони ловців, на чолі з Вовчим Пазуром та Гуначем, гадаючи, що почалося полювання, напали на стадо. Переполох посилився ще дужче.

Мамутик, побачивши, що стадо розбігається, почав гнати його до болота. Один велетенський мамут продерся крізь гущавину і опинився просто перед Мамутиком. Мисливець не перелякався, коли велетень помчав на нього, а ухилився від страшного хобота й щосили встромив гострий спис мамутові в пах.

Мамут біг далі із списом у паху.

Мисливець здивувався. Він чекав, що мамут розлютується, й тоді розпочнеться жорстокий бій. Та поранений велетень не спинявся. Чому це так? Напевно, мамут дуже переляканий і тому не хоче затримуватись.

Мамутикові друзі були не менше здивовані й стривожені. Вони кинулись до мамута, щоб боротися не на життя, а на смерть, аж мамут тим часом — тікає! Мисливці ще побачили, як він, просуваючись між двома деревами, зламав спис, що стирчав у нього з рани, потім упав на коліна, але миттю підхопився й помчав до стада.

Аж ось суне ще кілька мамутів. Ламаються гілки, чути важкий тупіт, подекуди падають вирвані з корінням дерева.

До Мамутика підбіг захеканий Копчем. У його розширених зіницях — страх і відчай.

— Чужі мисливці! — простогнав Копчем і впав у траву.

Мамутиків загін, приголомшений нечеканою звісткою, був наче не при тямі.

Охоплені жахом мисливці безпорадно тупцяли на одному місці, не знаючи, що робити. Ще б пак — таке вдале полювання, а тут раптова звістка, як грім з ясного неба.

Мамутик схопив Копчема й силоміць поставив на ноги.

— Що трапилось? Що ти бачив? Де вони? — допитувався.

Копчем трохи отямивсь і над силу видавив з себе:

— Якісь ловці. Багато ловців! За мамутами!

Гой, небезпечна це новина для вестоницького племені! Якщо мамутів переслідують інші мисливці, то напевно не обійдеться без бою. Треба негайно зібрати все плем’я, щоб чужаки не заскочили його зненацька.

Гой, запекла буде боротьба!

Джган та Клух побігли сповістити інших. Мамутик з рештою ловців облишили гонитву за мамутами й рушили в розвідку. Їх тепер цікавлять тільки чужинці — де вони і яка в них сила.

Раптом пролунав протяжний вигук. Так кричать, коли діється щось надзвичайне. Мамутиків загін подався на вигуки. За мить ловці побачили, що загін Вовчого Пазура оточував пораненого мамута. Кілька списів уже стирчало з тіла звіра. Оскаженілий мамут кидався на всі боки, кров цебеніла в нього навіть з хобота — мабуть, після удару сокирою.

Сміливий Мамутик із своїми мисливцями вмить вступив у бій. У войовничому запалі він геть забув про ворогів.

Скривавлений мамут не здавався. Він збив іклами одного ловця й, напевно, розчавив би його, коли б інший хоробрий мисливець не підскочив сміливо ззаду й двома ударами не розтяв би сухожилля на задніх ногах звіра.

Мамут осів на землю, роззявивши велетенську пащу. Хтось влучно кинув списа в ту роззявлену пащу, але мамут вихопив списа хоботом і скажено підскочив.

Ловці втікають до заростів, а мамут розлючено переслідує їх, змітаючи все на своєму шляху. Ось він вибіг на горбок — аж тут проти нього стоїть невеличкий загін якихось мисливців. Поки мисливці отямились, мамут устиг розчавити двох з них, і коли б решта не розбіглася, то перетоптав би геть усіх.

Мамут зупинився. Хитає головою, тремтить усім тілом. Через галявину до нього прибігли ще два мамути — самиця з малям. Поранений велетень потрощив кілька низеньких берізок і рушив галявиною слідом за стадом.

Мисливці на чолі з Мамутиком та Вовчим Пазуром вискочили із засідок і завзято кинулися на чужих ловців, що де-не-де ховалися між кущами. У таких випадках швидкість сприяє успіхові. Чужинці, які мали таку ж татуїровку із трьох рисок на підборідді, що й Нянова дружина Щекта, були дуже перелякані й приголомшені раптовим нападом вестоницького племені. Вони навіть не захищались, а кинулись навтіки.

Вестоницькі мисливці вже тішилися з легкої перемоги: були певні, що проженуть чужинців, а самі повернуться до мамутів і щасливо закінчать лови.

— На них! — кричали, вимахуючи зброєю, Мамутик, Вовчий Пазур, Клух та їхні розлютовані друзі.

Лише тепер вони зрозуміли, чому стадо мамутів бігло так швидко: його переслідувало оце чуже мисливське плем’я.

Звірина завжди належить місцевому племені. Простір, у межах якого видно дим таборового вогнища, для всякого чужого мисливця — «табу», заборонена земля.

Чуже плем’я порушило цей одвічний закон, тому воно має бути покаране. Чужі ловці з татуїровкою на підборідді поплатяться за своє нахабство.

Вестоницькі мисливці, охоплені войовничим запалом, з гучними вигуками гналися за непроханими гостями. Навіть вайлуватий Товстун, лінивий Охунь і Ньовра, який завжди пасе задніх, мчали тепер у перших лавах поруч із Мамутиком, Вовчим Пазуром і могутнім Пайдою. Сьогодні вони здобудуть велику перемогу й велику здобич. Гура, гу-ра!

Аж тут сталося несподіване. Чужі мисливці, тікаючи, вискочили з чагарника на галявину. Вестоницькі переслідувачі вже тішилися з того, що чужаки не знайдуть захистку на трав’янистій рівнині.

Та втікачі раптом зупинились. Вони не шукали захистку, а почали радісно кричати й кликати когось.

Коли вестоницькі ловці проминули чагарник і глянули на широке поле, то скам’яніли від жаху: по всій рівнині до них сунув величезний натовп чужих людей.

Чужі мисливці, підбурені вигуками втікаючих, відповіли войовничим криком і рушили на слабке вестоницьке плем’я. Чужаки вже зрозуміли в чім справа: їхня розвідка, що переслідувала стадо мамутів, зіткнулася з місцевим племенем, яке захищало свою мисливську територію. Хай буде й так! Але ж чужинців більше, ніж місцевих ловців. Що їм тепер закон «табу»! Хай сила вирішить! Перемога сильнішого варта більше, ніж право слабшого. Гура-а-а-а! гура-а-а-а-а-а, на місцеве плем’я!

Кілька легких списів уже впало поблизу вестоницьких мисливців. Крики чужинців переростали в загрозливе ревіння. Вестоницькі ловці зрозуміли, що в них немає ніякої надії на перемогу в боротьбі, й почали в безладді втікати.

Чужі мисливці кричали ще гучніше, переслідуючи вестоницьких, немов голодні вовки самітного оленя. Горе тому, кого наздоженуть!

Вестоницькі ловці втікають у зарості. Їм пощастило лишити нападників трохи позаду. Але спинятись не можна. Це означало б певну смерть. Ловці намагаються триматися гурту, слабші біля сильніших і досвідченіших. Хто заблукає в заростях, той уже ніколи не дожене своїх.

О, який лихий цей день! Він принесе згубу всьому вестоницькому племені! Ніде немає порятунку, вороги сунуть хмарою, і незабаром, мабуть, не лишиться жодного вестоницького ловця, який крикнув би осиротілому стійбищу: «Все загинуло — рятуйтеся!»

Здається, долю вестоницького племені вже вирішено. Нема ніякої надії на порятунок. Усіх буде побито, а нові господарі запалять переможне вогнище під Павловськими горами й полюватимуть у цім краю, багатім звіриною.

Час від часу Мамутик, Вовчий Пазур, Укмас та інші ловці намагаються зупинити нападників хоч на хвилину, але їхньої особистої сміливості замало проти сили чужинців. Після кількох даремних спроб вестоницькі ловці знову тікають. Нападники ось-ось оточать плем’я.

Цієї миті з хащі вискакує поранений мамут. З його тіла, порослого довгою волохатою шерстю, стирчить кілька зламаних списів. Вестоницькі ловці пропускають велетня. Чужаки, розпалені боєм, без вагання кидаються на мамута й з усіх боків колють його списами. Мамут уже сходить кров’ю, захищається слабко й сам не нападає. Ловці певні, що він от-от упаде. Тому вони заходилися біля мамута, на якусь мить забувши про вестоницьких мисливців. А тим навіть ця мить перепочинку конче потрібна. Це їхній порятунок.

Біля Диї чекає Гунач з кількома мисливцями. Вони бачили безладну втечу своїх і вже помітили також ворожих нападників. Досвідчений Гунач відразу зрозумів, що боротися проти такої сили марно. Тому він почав збирати розпорошених ловців, жінок і дітей на березі річки. Гунач вирішив перебратися на другий берег Диї і врятувати життя хоч тим, що залишились біля нього.

Нарешті, вестоницьке плем’я з’єдналося. В очах у всіх відчай і жах. Плем’я втратило кількох чоловіків і двох жінок. Всі бачили смерть ловців, бачили, як жорстокі чужинці забрали жінок.

Далі гаяти часу не можна. Вітер приносить войовниче ревіння ворожого племені.

Треба втікати! Ох, як бракує зараз розумного ватага, щоб наказав, як діяти у важку хвилину! Та ватага немає, немає єдності й слухняності, є тільки безладдя!

Гунач, Мамутик та Вовчий Пазур гарячково про щось радяться. Жила вимагає повернутися в табір і прихопити з собою хоч частину шкур. Гунач зневажливо махає рукою:

— Мовчи!

Лунає наказ:

— У воду!

Всі почали стрибати в річку.

Мисливці знали це місце: тут був зручний неглибокий брід. Але тепер річка розлилася, й бистра течія підхоплювала навіть дужих ловців. Та нічого не вдієш — затримуватись уже немає часу. Хто зуміє перейти — залишиться живий, хто потоне — того не буде. Інакше не можна.

— У воду! — знову гукають Мамутик і Гунач на тих, хто лишився ще на березі.

— Така гарна шкура рисі в наметі пропаде, — скиглить Жила. — І вовче хутро на зиму… І оленячі штани!

Гунач так штурхонув пожадливого Жилу, що той умить заборсавсь у воді.

Сова, Кумач та Заєць бредуть першими, вони вже підходять до другого берега. Жінки з дітьми на спині вперто борються з бистриною. Їх підтримують чоловіки. Підлітки хоробро бредуть самі. Тільки коли зненацька швидка течія підхопить когось, дорослий мисливець подає йому руку.

Першими на березі опинилися Вивірчак та Копчем. Обидва хлопці, завжди такі веселі й бадьорі, зараз перелякано принишкли. Раптове нещастя приголомшило їх. Вони чули, як ловці говорили, що з табору не можна нічого врятувати. Хто залишився там, того буде вбито, загарбники заволодіють шкурами, мисливським знаряддям, зброєю й усіма наметами. Яке це страшне лихо! Вестоницьке плем’я втратить усе! Нян спить у таборі — йому нема порятунку. Нема порятунку й жінкам з дітьми, що залишилися там…

А Мамутик з Гуначем наказують поспішати, подають руки або списи тим, хто відстав. Дехто вільною рукою стискає амулет на шиї. Чари амулета додадуть сили, допоможуть у небезпеці — в це вірить усе плем’я.

І справді, всі щасливо подолали річку, хоч посередині її ловцям довелося міцно з’єднати руки в ланцюг, щоб підтримати жінок і дітей.

Хоч декого й підхопила бистрина, та кінець кінцем усі видряпалися на берег і поховалися в чагарниках.

Трохи перепочивши, рушили слідом за Гуначем. Повзти слід безшумно, старанно маскуючись.

Ворога поки що не видно. Певно, він іще порається біля пораненого мамута — на щастя для вестоницького племені. Мамутик майже цілком заспокоївся й сказав, що, можливо, далі вороги не переслідуватимуть їх.

Деякий час ішли берегом проти течії Диї. Щоб обдурити вороже плем’я, інколи брели водою. Опинившись біля широкого багнистого рукава могутньої Свратки, що вливається тут у Дию, збочили уздовж річки прямо на північ. Ішли зажурені, мовчки, без шкур, без зброї, без кремінного знаряддя. Все залишилось у таборі. Важко буде жити! Змучені жінки присіли відпочити. Поклали біля себе малят. Заєць та Кумач розшукали відкритий горбок і дивилися звідти на Дию, в якій палахтіло червоне вечірнє сонце.

Навкруги, скільки око сягає, — рівнина. Тільки на півдні здіймається щербатий гребінь Павловських гір. Десь між ними та Диєю загубилося спустіле вестоницьке стійбище…

Ні, воно не спустіле! Обидва мисливці помітили білий стовп диму — дим здіймався над їхнім табором! Чужаки оселилися в їхніх наметах і роздмухали їхнє вогнище, що не згасало вже три зими. Напевно, вполювали мамута й тепер бенкетують…

Заєць та Кумач перезирнулися й гірко посміхнулись. Перед їхніми очима постала приваблива картина багатого бенкету. Ой, як пожадливо накинулися б вони оце зараз на шмат печеної мамутової ноги або хобота! У зголоднілих мисливців аж слина покотилася з рота.

— Ось вони! — раптом злякано схопився й показав рукою сторожкий Кумач.

Неподалік видно було кількох ловців. Вони розглядали сліди та обережно просувалися до них.

— Це вони, вони! Переслідують нас! — загукав Заєць і миттю кинувся піднімати тих, хто відпочивав у чагарниках.

Ще якась мить — і вестоницьке плем’я знову тікає. Воно не може чинити опору, бо дуже стомилося й занепало духом. Затримуватися не можна ні на хвилину. Хто відстане — той загине. Вербаш та Кривик поранені в голову, Узг та Квач — у ноги; вони попадали по дорозі, проте плем’я навіть не зупинилося. Жила, Товстун та Укмас теж поранені, але тримаються на ногах, шкандибають, зціпивши зуби й стиснувши кулаки.

Перелякано озираються голодні, знесилені діти. Їм страшно. Вони мовчки біжать за дорослими, лише стиха схлипують, коли спотикаються об купини та коріння.

Коли смерклося й майже не видно стало слідів, ворожий загін зупинився й розташувався табором на ніч. А вранці, коли чіткі сліди покажуть їм дорогу, нападники знову почнуть нещадно переслідувати втікачів.

Зацьковане вестоницьке плем’я пробігло ще трохи. Та незабаром утікачі один за одним, мов підкошені, попадали на землю. Жінки з дітьми знайшли захисток у сухому вибалку, чоловіки примостилися коло них. Усіх зморила страшенна втома. Їм уже байдуже, чи наздоженуть їх жорстокі вороги, чи ні.

За хвилину всі поснули.

Підповзла лисиця й почала обнюхувати сплячого Вивірчака. Торкнулась мордою його обличчя, хлопець уві сні відмахнувся рукою, й злякана лисиця чкурнула в кущі.

Вітер зашумів у перелісках, розгойдуючи віття. Місяць, запнутий хмарами, тьмяно освітлював зморених утікачів.

Уже ніколи плем’я не повернеться до Диї під Павловські гори. Сильніший перемагає, а слабший здається або гине.