Ловці мамутів

ПЕРЕД МОРАВСЬКОЮ БРАМОЮ

Плем’я перебуло в печері важку зиму. Воно дуже голодувало. Часто-густо після кількох днів полювання мисливці поверталися ні з чим, і діти тоді жували старі шкури, щоб якось угамувати шлунки. Дошкуляли людям також болючі виразки та чиряки від простуди. А найгірше стало під кінець зими.

Коли ж прийшла весна і все навкруги зазеленіло, ватаг Жила вирішив, що племені треба перекочувати. Деякі ловці часто розповідали біля вогнища, що на схід від печери лежить широкий край, низький і рівний, де, мабуть, пасуться великі стада оленів, коней, а то й мамутів. Цей край схожий на багату звіриною рівнину біля Диї, про яку плем’я ніяк не могло забути. Під час полювання мисливці часто дивилися з гір у далеч — на схід. Щось дуже вабило їх туди. То був підсвідомий мисливський інстинкт, але ловці не задумувалися над ним. Тут панувала скрута й нужденне життя в тісній печері, а на сході всміхалася надія на багату здобич, на вільне, мандрівне життя. Це мисливці розуміли.

Жінки наплели з весняного лика торбини, а з кількох м’яких шкур пошили мішки. Вони згодяться в дорозі.

Копчем з Вивірчаком теж пошили собі невеличкі шкіряні мішечки. Гострим камінцем вони попробивали дірки по краях шкури й густо прошнурували її.

З готовим мішечком Копчем пішов до Жили.

— Копчем понесе вогненний камінь!

Жила дав згоду, але запитав:

— А де той камінь?

Цього в племені ніхто не знав. Вогненний камінь зник!

Копчем мало не заплакав. Як він розпалить вогонь у дорозі без вогненного каменя?

Всі кинулися шукати, обнишпорили скрізь у печі, але вогненного каменя не знайшли. Це дуже засмутило всіх. Бо плем’я добре пам’ятало, як зле було без вогню.

Тепер доведеться нести з собою гарячі головешки — іншого виходу немає. А якщо ті головешки згаснуть?

Копчем, нещасніший від усіх, шукав знову й знову. Він картав себе за те, що не вберіг вогненного каменя. Ох, тільки б знайти той камінь! Як власні очі, пильнуватиме його Копчем, ніколи не загубить…

Сонячної днини плем’я вирушило в дорогу. Ватаг виступав попереду, мисливці за ним. Далі йшли жінки з дітьми. Жінки несли все майно племені — в кожної за спиною була або дитина, або клунок із шкурами. Дівчата несли торби й мішки з сушеним м’ясом. Позаду крокували два ловці-вартові. Ті мали при собі лише зброю.

Земля була вкрита дрібними квітами. По схилах міжгір’я — море підсніжників, білих анемонів та фіалок, а в скелястих вибалках — сині волохаті печіночники, жовті мачушники, що вітаються із фіалковими дзвіночками сон-трави та жовтавими голівками кульбаби на осонні. Немов барвисті килими, пролягли на сонці галявини чудового голубого тирличу та білого дурману. Між ними — поодинокі острівці темного ялівцю, а подекуди на сірих скелях відсвічує жовтий мох, неначе побризканий вогнистою фарбою.

Земля розквітла, вітаючи тепле сонечко.

Та цієї весняної краси мисливці не помічають. Квіти їсти не можна, хай вони були б і найкращі. От що немає ще комарів — то справді добре.

Надвечір отаборилися біля невеличкої річки. Розклали вогонь з головешок, що їх несли в трухлявому пні. Мисливці вполювали трьох зайців і кілька качок, а хлопці назбирали пів-кошика яєчок. Дівчата нарвали соковитого весняного листя.

На третій день подорожування краєвид змінився. Зникли гори, пагорби стали положистіші. Плем’я дійшло до затишної, майже рівної країни.

Відбитки слідів у ґрунті свідчили, що звірини тут багато. Вдалину простяглися степові луки, що зеленіли молодою травою, — справжній рай для диких коней та інших степових тварин. Зникли скелясті гребені гір, що досі перешкоджали племені просуватись уперед, а також безмежні луги блідо-зеленого оленячого лишайника. Лиш де-не-де видно низенькі березові та вільхові переліски. Маленькі деревця, рідко порозкидані, не заважають ні звірам, ні людям.

Ватаг наполягав на тому, щоб плем’я подорожувало ще три дні. Він показував на засніжене пасмо високих гір ліворуч і на гори праворуч. Широка, ледь пагориста долина між цими горами була, напевно, тією брамою, через яку проходили численні стада. Іншого шляху не було. Тут безсумнівно будуть багаті ловища, може, такі, як дийські під Павловськими горами.

Широкі затоки між луками кишать водяним птаством. Коли плем’я підійшло ближче, в небо здійнялися зграї лебедів, гусей та качок. Чирки та гагари ще пустують на мерехтливому плесі, і їхній перегук — у-у-у-у-у! — зливається з різким клекотом чайок, що ширяють у повітрі.

Плем’я перебрело кілька малих рукавів, що кривуляли по рівнині, обійшло мочарі й рушило вздовж Бечви до славної Моравської брами, яка сполучає північні одерські краї з придунайськими землями. Тут з давніх-давен пролягла велика дорога людства в середню Європу.

Плем’я помітило тут старі сліди мандрівних ловців. Тож треба пильнувати. Вони тут не самі.

Копчем, Вивірчак та Сова як розвідка племені просувались далеко попереду. Вони зійшли на невеличкий пагорб і розглянулися навсебіч. Їхню увагу привернула якась дивна хмара, що стелилася низько над землею. Здавалось, вона швидко наближалася саме до них. Її жовте забарвлення спантеличило хлопців. Що це таке?

Хмару жене буйний вітер: рідкі клуби швидко розвіюються вгорі, але внизу — курява густа, темно-брунатна.

— Олені, олені! — радісно скрикнув Сова.

Щодуху до племені!

Треба приготуватися до великих ловів.

Мисливці миттю озброїлись і розташувалися так, як наказав Жила.

Хмара зростає й швидко наближається. Вже чути глухий тупіт тварин. Величезне стадо наполоханих оленів мчить рівниною, мов грізна буря.

Сотні тонких, але міцних жилавих ніг стукотять по землі. Олені збилися докупи й ринуть у безладді вперед. Їхні гіллясті роги наче переплелись в суцільний ліс. Брунатні спини тварин підстрибують і вигинаються в шаленому розгоні. Хмара пилюки здіймається високо в повітря й закриває майже половину небосхилу.

Оленя-ватажка немає попереду. Він загубивсь у вирі стада, немов пір’їна, підхоплена вихором.

Безпорадні олені несамовито втікають від свого ворога — людини.

Вовчий Пазур, Укмас, Заєць та Сова підбігли збоку до стада й сокирами та списами оскаженіло б’ють зацькованих тварин. Лунають тупіт, хрускіт, запальні вигуки ловців…

Двох оленів уже забито, кількох важко поранено. Одного рогача-оленя, поціленого Пазуровою стрілою, ловці добили булавами.

Успіх запалює людей на дальше переслідування.

Аж ось олені, що бігли попереду стада, зупиняються. Тварини тиснуть одна на одну — дико підстрибують і кидаються вбік, уздовж гущавини.

То перед стадом зненацька підвелося з трави кілька мисливців. Серед них дужий Мамутик і Жила — ватаг племені. Ловці вискочили із засідки, коли олені підбігли близько до них, і тепер з криком і гигиканням женуть перелякане стадо назад.

Так, це справді день великих ловів! Плем’я вполює багато звірів. Ясеневі списи мелькають у повітрі. Щасливі ловці кидаються на поранених оленів, пожадливо п’ють кров із ран і знов ідуть у бій, по нову здобич.

Нарешті стадо побігло стороною, розпавшись на два потоки. Але тут вихопились жінки з дітьми й, розмахуючи гілками та тюкаючи, погнали переляканих, безпорадних оленів прямо на списи й палиці мисливців.

Зацьковані тварини кінець кінцем зникають у далечі. Стихає їхній глухий тупіт. Хмари куряви розвіюються.

Мисливське плем’я збирається на пагорбі й з переможними вигуками підносить ватагові сьогоднішню багатющу здобич.

Пожадливий Жила, спершись на скривавлений спис, з усмішкою оглядає забитих оленів. Ой, скільки м’яса!

Тепер для племені настануть дні добробуту й веселощів.

Жила владно скрикує й показує списом на здобич. На цей знак всі кидаються на оленів і починають спритно білувати їх.

Жінки з дітьми біжать по хмиз. Старий мисливець Гунач роздмухує вогонь з тліючої губки. Ту губку передав йому Копчем, який зберігає вогонь, мов дорогоцінний скарб, у дуплі трухлявого пенька.

Вправні ловці кількома порухами випотрошили першого оленя. Печінку, ще теплу, подали ватагові. Жила ласо вп’явся зубами в м’ясо, кремінним ножем відкраяв великий шмат і почав пожадливо жувати.

Мамутик, Вовчий Пазур, Заєць, Забіяка та інші мисливці поділили між собою шлунок і кишки.

Тим часом Гунач, ковтаючи слину, почав розбирати оленячу тушу. Кривий Ріг гострим камінцем шкрябав здерту шкуру, а Вовчиця з Ласичкою допомагали йому — лопаткою з оленячої кістки надзвичайно спритно очищали шкуру від залишків м’яса та жиру.

Гунач відрізав од туші голову й покликав:

— Пазуре, роги!

Вовчий Пазур уже хотів узяти ту голову, але Мамутик випередив його:

— Мамутик сам різати роги!

Мамутик пишався своїм умінням. Ніхто не міг краще за нього відрізати роги та кістки. Молодий ловець винайшов швидкий і зручний спосіб. Колись, ще за старого ватага, роги копітко відокремлювали звичайними уламками кресального каменю. Одного разу Мамутик замість камінця з рівним лезом узяв випадком уламок з кількома зубцями. Ловець уже хотів був кинути той уламок, бо гадав, що щербатим ножем краяти не можна. Та якось ненароком провів щербинами по рогові туди й сюди. Аж глядь! — на поверхні рога з’явилась борозенка.

Мамутик водив щербатим ножиком і дивувався, що той врізався глибше й глибше. З радощів молодий ловець тоді довго стрибав, мов навіжений, навколо багаття.

Так Мамутик винайшов пилу.

З того часу почали виробляти штучні пили, вищерблюючи леза гарних уламків кресального каменю. Пилки полегшили мисливцям труд.

Не встиг Мамутик відпиляти й одного рога, як Пайда загукав:

— Гей! Ідуть!

Віддалік між заростями вільшняка та березняка з’явилися жінки й діти, несучи оберемки хмизу.

Мамутик покинув оленячу голову, схопився на рівні ноги й став напружено вдивлятись у той гурт. Щось занепокоїло його. Здавалося, наче жінки надто вже поспішають до стійбища й щосили підганяють дітей. І хмиз вони несли не на головах, як завжди, а тримаючи перед собою невеличкі оберемки.

Невже щось трапилось?

Інші ловці теж занепокоїлись. Швидкий Заєць побіг жінкам назустріч.

Уже чути, як жінки вигукують гасло тривоги.

Мисливці негайно покинули роботу і озброїлися. Мамутик, тримаючи спис у руці, а кам’яну сокиру за поясом, був готовий відбити напад хижака або лютого ворога. Великі шрами — сліди ведмежих пазурів на шиї і на спині в нього почервоніли.

Гунач та Вовчий Пазур стали обабіч Мамутика. Ватаг Жила десь забарився. Він турбувався більше про їжу та про хутра.

Нарешті підійшли зморені, перелякані жінки. Вони розповіли, що бачили якесь чуже плем’я й помітили кількох невідомих мисливців, котрі повзли чагарниками.

— Гой-йой-йой!

Мамутик заіржав, немов поранений жеребець, і швидко оббіг навколо стійбища. Але жодного ворога ще не було видно. Жінки й діти скупчилися біля впольованих оленів, а всі дорослі ловці щільно оточили їх.

Тільки-но вони так розташувались, як з’явилися чужі мисливці. Чужинці виходили із заростів і підступали до переляканого племені. Волосся кожного з них було прикрашено довгим пером.

Загін чужих ловців зростав. Їх уже вдвічі більше, як воїнів племені Жили. Чужинці розмахують зброєю, погрозливо шкіряться, верещать, скавучать і витріщають очі.

Їхній ватаг, високий, дужий чоловік, оперезаний вовчою шкурою, погрожує важкою палицею й щось люто вигукує.

Вовчий Пазур, Заєць, Гунач, Сова й решта мисливців із племені Жили відповідають ворогам криком та погрозами. Забіяка схопив камінь, але не встиг кинути ним у ворожого ватага, бо Мамутик вчепився йому в руку.

Розважний ловець вигукнув гасло й рішучим голосом наказав племені відступити перед значною перевагою ворога. В цю хвилину Мамутик був справжнім ватагом племені. Переляканий Жила метушився по табору, переносячи з місця на місце хутра.

Ніхто не заперечував Мамутикові. Покинувши все, як було, плем’я зайняло оборону. Жінки й діти стали посередині гурту, воїни по краях, а Мамутик повернувсь обличчям до ворогів. Так слабке плем’я відступало перед грізним ворогом.

Жила, Вовчий Пазур та Кривий Ріг тягли забитого оленя.

Вороже плем’я підступило ще на кілька кроків, його ватажок роздратовано кричав і знаками наказував, щоб оленя не рушили з місця. Мамутик кивнув, і його друзі змушені були залишити здобич ворогам.

Плем’я відступало чимраз швидше. Тільки-но воно досягло кущів, як відступ перетворився на втечу. Жінки бігли з немовлятами за плечима, інші діти щодуху мчали за ними. Чоловіки залишились позаду, щоб боронити плем’я від переслідувачів. © http://kompas.co.ua

Мамутик увесь тремтів од гніву… О, коли б тут не було жінок та дітей! Він довів би, що не боїться значної переваги нахабних нападників!

Жила від злості аж губи собі покусав. Марно втрачено стільки чудових, жирних оленів! Коли ще племені пощастить на таку багату здобич?

Нарешті Мамутик зупинився на невеличкому горбі й приголомшено подивився назад, на покинуте стійбище.

А там було весело. Палахкотів великий вогонь, на якому пеклися олені. Готувався багатий бенкет.

Плем’я Жили ніхто не переслідував. Вороги задовольнилися захопленою здобиччю.

Втікачі побігли повільніше, а згодом перейшли на тиху ходу. Всі були змучені й важко дихали. Діти потихеньку плакали, бо не встигали за дорослими. Підлітки теж напружували останні сили.

Плем’я перейшло бродом річку й отаборилось на ніч. Всі були сумні й голодні. Вогонь плем’я розкласти не наважувалось. Діти горнулися до матерів.

Копчема в таборі не було. Ніхто не знав, де хлопчина подівся.

Варта сторожко вдивлялась у пітьму, решта ловців позасинала із зброєю в руках.

У ПОЛОНІ

Плоска, ледь пагорбкувата рівнина тягнеться за обрій. Вона поросла травою й мохом, а де-не-де вербовими, вільховими та березовими кущами. Подекуди буяють широкі суничні, вересові та брусничні луки, а в низинах виблискують дзеркала великих і малих озер та річок.

Чудовий тут випас для оленів і коней, поки влітку не дуже розмножаться комарі та кусючі мухи. Тоді тварини втікають від настирливих мучителів і шукають пасовиськ у підгірських місцевостях.

Тікало від комарів і стадо оленів, що його вислідило мисливське плем’я Жили.

Копчем з нерозлучним Вивірчаком теж узяли участь у тому нещасному полюванні. Обидва хлопці після славного порятунку ловців із прірви щораз частіше ходили з дорослими. Вивірчак був рухливий хлопчина з бистрими очима й трохи плескатим носом. Він добре поводився на ловах і міг уже сам уполювати білку чи зайця. Всі казали, що з Вивірчака колись буде хоробрий ловець, підпора для племені.

Того дня Копчем з Вивірчаком допомагали вигонити оленів. Їхні голі, до бронзи опалені тіла були майже непомітні серед трави, в якій лежали хлопці, чатуючи на оленів. Коли ж вони разом з іншими мисливцями схопились і, розмахуючи гілками, почали кричати на все горло, тварини так налякалися, що й спинитись не могли.

А як стадо розпалось і лови закінчилися, Копчем сам ганявся між кущами за сполоханими оленями. Він так захопився, що й не помітив, як далеко забіг. Лише тоді, коли вже ніде не було видно жодного оленя, Копчем згадав, що треба повертатися.

Він обійшов кілька перелісків та озер, але нікого з племені не зустрів. Копчем змалку вчився по-мисливському ходити по слідах, але сьогодні тут не знайшли б слідів навіть Мамутик, ба навіть Гунач — найкращий слідопит у племені. Перелякане стадо оленів витоптало всі сліди навколо.

Копчем заблудився. Не знав, у який бік податися. Бігав сюди й туди, але марно.

Напився з потоку, бо дуже мучила спрага. Глянув на обрій. Сонце хилилось на захід. Значить, баритися не можна, якщо хочеш утрапити до своїх завидна.

Копчем кинувся бігти, хоч був уже страшенно стомлений. А коли став перепочити, то побачив, що опинивсь у незнайомому місці. Треба повертати назад. Треба знайти плем’я, інакше Копчем загине.

Раптом щось майнуло повз нього. Ось іще, іще! То вервечкою бігли вовки.

«Вовки поведуть мене, — подумав Копчем. — Вони напевно нанюхали забитих оленів і біжать до стійбища, аби й собі щось поцупити».

Хлопчина забув про втому й пустився назирці за вовками. Він ще кілька разів угледів їх у чагарнику, але потім вони зникли. О, вовки вміють бігати! Але меткий Копчем уже знав, яким напрямом податися. І справді, вовки добре вели його.

З невеличкого горбка хлопець побачив стійбище — вгору здіймався дим від таборового вогнища. Копчем скрикнув і помчав далі.

Хитаючись від втоми, добіг до стійбища.

Але — що це?

Де Мамутик, Гунач, Вовчий Пазур та решта мисливців? Де Вивірчак, Жучок та інші хлопці? Ці, що сидять тут, — не знайомі йому. Це чужинці!

— Га, гош, гош, гош! — закричали чужинці з подиву, коли перед ними раптом з’явився Копчем.

Вони оточили переляканого Копчема, сміялися з нього, штовхали, а один з них вихопив йому з рук палицю й замірився на задиханого хлопчину. Та Копчем не чекав, поки його вдарять, і, мов ящірка, кинувся поміж ворожими ловцями. Однак далеко не встиг відбігти, його спіймали й притягли назад до вогнища, де сидів ватаг і гриз печене оленяче стегно. Ватаг був великого зросту, з лихим поглядом, розпатланим волоссям, в якому стирчало довге перо.

Хтось штовхнув Копчема так, що той упав на землю. Копчем звився гадюкою й затопив зуби в руку ловця, який його вдарив.

Вожака це дуже розсмішило, йому сподобалась хлопцева сміливість. Він наказав не кривдити Копчема й кинув полоненому кістку, на якій було ще трохи м’яса. Але Копчем не торкнувся її.

Навколо полоненого юрмились чужі хлопці, з цікавістю розглядали його, щось говорили, але Копчем нічого не розумів. Сидів, зіщулившись на землі, й щоразу, коли якийсь хлопчина хотів смикнути його за ногу чи за волосся, погрозливо гарчав і шкірив зуби. Це дуже смішило хлопчаків.

Бенкет тривав до пізньої ночі.

Врешті Копчем підсунув ногою кинуту кістку і обгриз її. Потім шпурнув ту кістку далеченько, й двоє вовків одразу почали битися за неї.

Полонений не міг ступити ані кроку, його добре стерегли. Ох, де ви, сильний Мамутик, Вовчий Пазур, Гунач та інші відважні мисливці? Коли б ви прийшли звільнити малого Копчема від оцих жорстоких людей!

Голий хлопчина скрутився калачиком і тихо заплакав.

Жарини багаття світилися в пітьмі. А коли подував нічний вітрець, гарячі вуглики спалахували й іскри долітали майже до сплячого хлопця.

ВТЕЧА

Під ранок похолоднішало.

Копчем присунувся ближче до вогню й знову заснув. Сонце вже сходило над далекими вершинами, коли він прокинувся й став крадькома придивлятися, що діється в таборі. Всі вже повставали, крім малюків. Чоловіки готували м’ясо, білували оленів, потрошили, різали на шматки.

Копчем знав, що тут і сьогодні, й завтра, й позавтра їстимуть і їстимуть, поки не переїдяться так, що не зможуть навіть глянути на м’ясо. Він знає, що після вдалих ловів таке буває завжди. Потім плем’я мандруватиме далі й, можливо, протягом кількох днів нічого не вполює. Тоді всі знову зголодніють. У мисливців завжди так: часом густо, часом пусто.

Хоч Копчем ще й малий, але він добре знає, що таке голод. Ууу! Хлопчина аж здригнувся, пригадавши скруту тієї зими, коли половина племені вимерла. Відтоді плем’я й ослабло. Копчем пригадує, як одного разу він пішов з матір’ю перевіряти пастки, але в пастки нічого не потрапило.

Мало було тоді звірів…

Коли мати з сином повернулися в стійбище, снігові барлоги були порожні. Плем’я кудись подалося.

Вони пішли по слідах, які залишались на снігу, бо знали: плем’я повинно було негайно вирушити в дорогу, якщо розвідники десь помітили оленів або степових коней.

Але надвечір почав падати сніг і замів сліди.

Укрившись хутром, перечекали ніч під кущем у гайку. Другого дня лютувала завірюха. Від голоду зводило шлунок. Копчем, немов заєць, гриз вільхову кору.

Коли завірюха вщухла, Ніана виповзла з гайка, а Копчемові наказала лежати в сніговому барлозі й чекати, поки вона роздобуде м’яса.

Копчем знав, що Ніана не має ніякої зброї або ж знаряддя, щоб уполювати якусь звірину. Але раз мати сказала, що принесе м’яса, то напевно принесе. А поки що Копчем смоктав закляклі пальці.

Ох, як довго чекав він тоді на матір!

— Мамо, ходи вже! Ма-мо, Копчем голод-голод-голод! — жалісно й тоскно волав хлопчина.

Нарешті мати повернулась. Копчем ніби ще й зараз бачить, як важко ступала вона в глибокому снігу. Похитувалась, ледь зводила дух, стогнала, а потім повалилась на сніг.

Копчем скрикнув — і Ніана знову підвелася. Над силу повзла по снігу, аж поки не впала біля сина.

— Мамо, принесла? Принесла? — нетерпляче кричав Копчем.

Ніана підвела голову й зажурено всміхнулася. Копчем ніколи не забуде, як подивилась тоді на нього мати. В її заплаканих очах було щось таке велике, надзвичайне, аж Копчем затремтів.

Ніана простягла закляклу, посинілу руку з прутом. На ньому були нанизані три великі рибини!..

Копчем зрадів і відразу почав їсти, хоч риба була мерзла.

Коли, наївшись, вони пригорнулись одне до одного й трохи зігрілись, Копчем почав розпитувати, як матері пощастило спіймати таку гарну рибу. Мати скупо розповіла, що в опушці свого хутра знайшла сховану вудочку. Вудочка з риб’ячої кістки та кремінний ніж були в матері єдиним знаряддям. Але Ніана ладна була зчепитися навіть з ведмедем! Вона пішла до озера, відгребла сніг і важким каменем пробила кригу. Прив’язала кістяну вудочку до ремінця й так ловила.

— Мамо, але не можна без принади! — недовірливо озвався Копчем, бо сам часто ходив ловити рибу й знав, що на вудочку треба причепити черв’яка або невеличку рибку.

— Так, не можна, Копчеме! — погодилась мати й відгорнула з ноги хутро.

Копчем вражено скрикнув, побачивши на нозі в неї свіжу криваву рану. Звідки та рана? Ага, зрозуміло… Мати, не знаючи, де дістати принаду для вудочки, вирізала шматок собі з ноги…

— Ох, мамо, мамо!..

Вони перебули в гайку протягом кількох днів і живилися рибою, яку ловила мати, а тоді плем’я повернулось назад, і вони знов опинилися серед своїх.

Ох, скрутно було тієї зими!..

Копчем вийшов із задуми, бо мусив відповзти від вогню.

В таборі знову пекли м’ясо й бенкетували.

Ватаг, якого звали Нунук, сам різав м’ясо на шматки. Потім жінки випікали ті шматки на розжареному камені. Мисливець Умінк копав у землі глибоку яму й розкладав у ній вогонь. Тут тушкуватиметься м’ясо, вкрите листям і камінням.

Інший мисливець коптив над вогнищем м’ясо, настромлене на пруття. Копчене м’ясо плем’я забере з собою, коли вирушить у дальші мандри.

Дівчата приносили оберемки вербового пруття та щавлю — вербове листя та щавель поліпшують травлення.

Якийсь кремезний ловець розбивав на камені обгризені кістки й подавав їх ватагові. Нунук висмоктував мозок, облизувавсь і відкидав кістки. За них одразу ж починали битися малюки, щоб поласувати хоч якимись залишками.

Копчем теж схопив кілька кісток і тепер смакував ними, спостерігаючи, як стара, дуже товста жінка готувала для ватага оленячі язики. Язики ті були брудні, в пилюці та глині, обліплені шерстю. По них лазили мухи. Товста жінка трохи очищала їх од бруду, а потім облизувала й клала на широке лопухове листя — вона була дуже охайна й знала, як треба подавати їжу.

Ватаг брав язики, надкушував і подавав якомусь мисливцеві. Той теж надкушував і передавав їх далі.

Коли бенкет був у розпалі, раптом почувся застережний крик. Якесь нове мисливське плем’я з’явилося поблизу, приваблене палаючими вогнями, гамором та пахощами печеного м’яса.

Нунук і його ловці на якусь мить застигли, а тоді покидали ласощі й схопилися за зброю. Ватаг швидко розставив своїх людей, щоб відбити можливий напад. Але невідомі мисливці підійшли мирно, без ворожих намірів, стали трохи віддалік і жестами показували, що вони голодні. Ватаг чужого племені вийшов наперед, розстелив на землі хутро, дістав з шкіряного мішка якісь камінці, розклав їх на хутрі й тричі гукнув:

— Тукта, тукта, тукта!

Це означало: олень, олень, олень!

Чуже плем’я хотіло придбати трьох оленів і пропонувало за них кресальне каміння.

В Нунука заблищали очі. Рука із зброєю опустилася. Нунук охоче придбав би кресальне каміння — племені дуже бракує його. А мисливці без кремінної зброї — безпорадні, наче вівці.

Нунук наказав принести одного оленя — він згоден віддати його за те хутро з кресальним камінням.

Чужий ватаг заперечно махнув рукою: одного оленя замало за рідкісне каміння, принесене з далекої країни, аж від самого моря.

Нунук наказав додати ще одного оленя. Чужий ватаг знову змахнув рукою. Нунук сердито зиркнув на свій табір. Ні, далі зменшувати запаси м’яса не можна. Третього оленя він не дасть!

Нунук відповів:

— Тукта, тукта! Гек, гек!

Тобто двох оленів досить!

Чужий ватаг відповів вигуками й жестами, що не погоджується на двох оленів, став збирати кресальне каміння й ховати в мішок.

Нунук, побачивши це, затремтів од хвилювання, його плем’я повинно здобути те каміння! Нунуків погляд упав на полоненого хлопця, що сидів осторонь на землі. Нунук щось вигукнув, двоє мисливців схопили Копчема й поклали до оленів.

Чужий ватаг цього разу схиливсь і торкнувся землі. Обмін відбувся. Прибулі забрали обох оленів і Копчема, а Нунукове плем’я радо понесло до стійбища рідкісне кресальне каміння.

Копчем зачудовано спостерігав за цими подіями. Не встиг він отямитись, як його вже продали іншому племені за кресальне каміння. Хлопець перелякано придивляється до своїх нових володарів. Вони здаються йому не кращі, ніж мисливці племені Нунука. Копчем не розуміє, про що вони говорять і що від нього вимагають. Тільки з їхніх жестів відгадує, що треба йти з ними й не тікати. Інакше його вб’ють!

Плем’я, в якому опинився Копчем, поспішає якнайдалі відійти від сильного племені Нунука. Обмін здійснився дружньо, але за хвилину між племенами могла вибухнути кривава бійка.

Копчема тягнуть, штовхають, і він не може навіть звести дух.

— Тільки вперед, тільки вперед! — наказує ватаг племені.

Мисливці, які несуть оленів, весь час змінюються. Вони зв’язали ноги тваринам, просунули між ними довгі жердини й несуть на плечах. Тільки на плоскогір’ї, майже з усіх боків порослому густими чагарниками, плем’я нарешті зупиняється. Носії витирають долонями піт, і коли ватаг подає знак, радо опускають важку ношу на траву.

Незабаром уже палає вогонь. Зголоднілі мисливці не можуть дочекатися смачного обіду, розтинають одного оленя й пожадливо хапають нутрощі.

Та тільки-но вони почали їсти, як з лісу долинуло громове ревіння. Мамути! Ревіння озивалося то тут, то там і, нарешті, пролунало зовсім близько.

Плем’я розгубилося.

Ніхто не встиг отямитись, як на плоскогір’я, високо здійнявши хобот, вискочив велетенський мамут. За ним, ламаючи дерева й кущі, примчали два волохаті велетні з малям, у якого ще не було ікол. Мамути пирскають, тупотять, ревуть — напевно, щось дуже налякало їх. Їхні довгі, вигнуті ікла пробивають широку дорогу між чагарниками. Велетні шалено мчать уперед, змітаючи все на своєму шляху.

Копчем не тямить себе від жаху.

Розлючені мамути біжать прямісінько сюди, на людей. За хвилину розчавлять усіх…

— Гуп! Гей-га-гей!

Раптом з гущавини метнувся велетенський тигр і вп’явся в мамутятко гострими шаблевидними іклами. Старі мамути звернули вбік перед самісіньким племенем, що безпорадно тулилося до землі, й, тікаючи від страшного хижака, шаленими стрибками помчали в зарості.

Мисливці нестямно кинулись урозтіч, мов гадюки, звиваючись поміж кущів.

Тигр убив мамутятко й, високо звівши голову, застиг над ним, ладен роздерти кожного, хто спробує перешкодити його кривавій учті. Громовим ревінням хижак сповіщає світові про свою перемогу.

Копчем теж утік від того страшного місця, тільки-но мамути збочили до заростей, і тепер щодуху мчить через гущавину. Ось він перечепився через корінь, перекинувсь, але миттю підхопився й знову тікає — тільки б той жахливий тигр не погнався за ним… Украй знесилившись, падає на землю й ледве зводить дух. Голова йому тріщить, тіло мов побите, увесь він тремтить від страху. Серце калатає так, що аж у грудях боляче.

Відпочивши трохи, Копчем встає і обережно рушає далі. Тепер він уже не бігтиме, щоб ненароком знову не вскочити в якусь халепу.

Копчем розумний хлопець і пильнуватиме, щоб не втратити здобуту волю.

Яке це щастя бути вільним!

Копчем хоче відшукати своє плем’я. І Вивірчака, й Жучка, й усіх хлопців. Хоч інколи він бився з ними, але все ж таки любить їх.

ЗА ПЛЕМЕНЕМ

У Копчема нестерпно болять ноги. Він охоче відпочив би. Але відчуває, що заплаче, як сяде.

Може, пройде ще трохи. Хоча б он до тих темних сосен, що видніються вдалині. Тут мокро — мочар. Копчем часом занурюється аж до колін і ледве витягує ноги. А ось тут по моріжку йти легше.

Ой, диви, чорниці! Хоч іще й недоспілі, але голодний хлопець нарвав їх повні жмені.

Тільки згодом добрав, що це не справжні чорниці, а лохина. За смаком і зовнішнім виглядом вона нагадує чорниці, тільки чорниці всередині червоно-сині, а лохина біляста. Розчавлена лохина не фарбує пальців. Копчем відразу кинув їсти, бо знав, що від лохини болить голова.

Краще назбирати суниць, що де-не-де червоніють у траві.

— Кір-лід! Кір-лід!

— Ага, це самець куріпки! — каже Копчем і нахиляється над суницями.

— Кірл! Кірл!

— А це куріпка йому відповідає, — немов старий мисливець, додає хлопець.

Копчем пройшов ще кілька кроків, і коли нахилився, щоб зірвати ягідку, то мало не наступив на курірку. Бідолаха зіщулилась, припала до землі й чорними вічками дивилась на хлопця. Тільки-но він ворухнувся, як пташка помахала хвостиком і миттю зникла в траві.

— Не бійся! Копчем тобі нічого не зробить! — гукнув хлопець, але пташку вже не знайшов.

Та тут він помітив, як поблизу заколивалася трава, хоч вітру й не було.

«Якийсь звір там повзе!» — подумав меткий хлопчина й затамував подих.

Раптом з трави вискочила лисиця, й у повітря здійнялася зграя куріпок.

Сполохані птахи гучно затріпотіли крильми й сіли десь за сосновим лісом.

Копчем кинув у рот кілька суниць і пішов далі.

Зупинився на березі мілкого озерця, зарослого очеретом. Спостерігав за качками, водяними курочками та нурцями. Вони кружляли з виводками, а інколи зовсім зникали під водою. Це зацікавило Копчема. Він дивився й відгадував, де і який нурець випливе на поверхню. Копчем теж умів плавати під водою, але недовго.

Одна качка підлетіла зовсім близько й сіла на вільсі. Лише тоді Копчем помітив там вороняче гніздо. Дивно, що робить качка в тому гнізді?

— Треба довідатись! — сказав він і поліз на дерево.

Вільха була знизу гілляста, лізти було легко. Коли Копчем видерся майже до гнізда, качка заворушилась — і малі каченята попадали додолу. Мати воліла за краще повикидати їх із гнізда, ніж дати захопити.

Копчем зліз, позбирав каченят, підживився трохи, облизнувся й рушив далі.

Надвечір хлопець дійшов до скелястого міжгір’я й зразу подумав, що тут, десь у печері, можна знайти гарний нічліг. У печері буде тепло, затишно, безпечно.

Тільки відшукати її треба завидна. Копчем сновигав поміж скелями туди-сюди — аж ось! — чудова печера. Вона, правда, високо в скелі, але Копчем дістанеться до неї.

Не встиг хлопець просунути в печеру голову, щоб подивитись, яка вона, коли це раптом щось сердито загарчало… Немов ведмідь, що прокидається зі сну… В глибині печери спалахнули дві зелені іскри, щось запихкало й протяжно забуркотіло…

Але наляканий хлопець уже скотивсь на пісок під скелею.

Копчем не розпізнав, що то за звір оселивсь у печері, — він щодуху майнув у чагарники! Ох, коли б то ведмідь злапав його своїми гострими пазурами! Бррр! А якщо це був страшний володар землі — лев?! Ой! Ще трохи — і Копчему не треба було б шукати нічлігу!

Проте навколо панувала тиша, й Копчем знову наважився на пошуки. Йому пощастило знайти іншу печеру.

В цій печері справді було тепло. Вхід до неї Копчем загородив камінням та гілками. Потім скуливсь у куточку й незабаром уже спав, немов бабак. Навіть ревіння диких звірів уночі не збудило його.

Вранці Копчем висунув з печери голову й глянув навкруги. Нічого підозрілого не помітив.

Сонце вже давно зійшло й лагідно пригрівало. Копчем потягнувся, перекинувся на лужку й вирушив у дорогу.

Коли він зійшов на полонину, повз нього прошмигнули два здоровенних вовки. Вовчиця переслідувала вовка — Копчем це відразу зрозумів.

«Десь тут у них малята, й вовчиця не хоче, щоб вовк був поблизу, — подумав хлопчина. — Вовк міг би з’їсти малят!»

Копчем піднявся схилом ще трохи вгору й тут серед кам’яних брил побачив таке, що йому дуже сподобалось. Троє маленьких вовченят гралися перед барлогом. Перекидалися й штовхали одне одного лапками. В них були жовті гарні волохаті кожушки, ясні очі, гострі вушка й мордочки.

Копчем приліг за кущем й напружено спостерігав.

Вовченята билися за черв’яка. Одне з них з’їло ту здобич, а тоді інші двоє повалили малюка й почали смикати за вушка. Звідкілясь стрибнув великий луговий коник. Вовченята хвилинку дивились на коника. Той не рухався. Одне вовченя скочило на нього, та коник підстрибнув угору. Вовченята намагалися лапками спіймати коника, але наштовхувались одне на одного й падали.

«А якщо спіймати собі одне вовченя?» — сяйнула раптом хлопцеві думка, й серце шалено закалатало в грудях. Копчем спробував підповзти ближче до пустотливих малят, але шурхіт зрадив його. Вовченята кинули гратися й прислухались. Мабуть, чекали, що то мати повертається з ловів і несе їм якусь мишу.

Копчем зрозумів, що підповзти непомітно йому не пощастило, а тому вискочив з кущів і кинувся на звіряток. Одного таки схопив, але решта шмигнула в барліг. Та й те вовченя, якого тримав хлопець, раптово вдарило лапкою, вистрибнуло Копчемові з рук і миттю опинилось у барлозі. Копчем показав йому навздогін язика й пішов далі.

Він вийшов на полонину й попрямував до вершини. Звідти далеко можна побачити. Вгорі хлопець почув тонкий свист і писк.

— Ага, це лісові голуби летять! — сказав Копчем.

А це що? Щось борсається в траві! Зайчик!

Копчем блискавично стрибнув, схопив зайця й тут побачив, як майнула ласиця. Шия в зайця була скривавлена. Копчем узяв його за задні лапки й кілька разів ударив об землю.

Ох і печеня ж буде!

Коли Копчем знайде своє плем’я, то спече зайчика на таборовому вогні.

Тільки от дізнатися б, де мандрує плем’я… Копчем оглядається з гори навкруги, але ніде не бачить ні диму, ні людських постатей…

Хлопець зажурено сів під сосною, поклав зайця перед собою й міркував, що робити. Раптом…

Гуп!

З дерева стрибнула велика рись, схопила зайця й, нявкаючи, побігла поміж деревами… З переляку Копчем і скрикнути не встиг… Отямивсь лише тоді, коли рись уже зникла в лісі.

— Злодій, злодій! — кричав хлопець навздогін хижакові.

Та це не зарадило лихові — рись не повернула зайця.

— Коли б я мав у руці хоча б оцей дрючок! — сердився Копчем, піднімаючи уламок гілки.

Того дня Копчем не зазнав уже ніяких пригод. Надвечір знайшов нічліг у старому дуплинастому дереві. Хоч там і не можна було простягнутися, та байдуже. Головне — що в дуплі тепло.

ПОВЕРНЕННЯ

У Жилиному племені панували голод і смуток.

Даремні були лови. А найприкріше те, що ловці так ганебно втратили багату здобич — жирних оленів, якими плем’я могло б прогодуватися протягом багатьох днів. Коли ввечері голодне плем’я лаштувалося спати, то сіромахи довго ще лаяли сильних чужинців, які загарбали в них усю здобич.

Деякі ловці нарікали на Мамутика. Мовляв, не треба було віддавати оленів, а варто було битися з чужинцями. Але старий Гунач угамував їх — сказав, що оленів проти такої переваги, однак, не відбили б, а в бою багато хто з ловців загинув би. І вихваляв мудрого Мамутика.

Сьогодні плем’я мусило задовольнитися кількома рибинами, що їх зловили в озері кістяними гарпунами. Вивірчак з хлопцями злапав кількох мишей та одного ховраха. Оце й усе.

Плем’я отаборилось на березі під стрімкою скелею. Маленький вогник промовляв про те, що воно майже не має їжі. Дітлахи лежали віддалік від вогнища. Не гралися, не гасали, не кричали. Вони вже кілька днів голодували.

Вивірчак блукав берегом озера, сумно вдивлявся в далеч і згадував, як вони з Копчемом полювали на дрібну дичину. Як тоді було гарно! Чи побачить він ще колись свого загубленого друга?

До стійбища повернулися розвідники. Ватаг вислухав їх і похнюпив голову. Ніде ніяких звірів! Тут пройшло вже кілька мисливських племен, і всі звірі розбіглися…

Тож доведеться мандрувати в інший край. Скільки ловців, жінок і дітей загине дорогою? Цього ніхто не знає.

Плем’я лаштується в далеку путь по їжу. Чоловіки оглядають списи з кремінними вістрями, жінки прив’язують до спини малят. Всі такі сумні, що ніхто й не розмовляє. Навіть балакуча Жабка нікого не смішить, а Вивірчак сидить осторонь і колупає землю. А що він колись витворяв! Та сьогодні він голодний, і йому бракує вірного друга Копчема.

Десь згори чути гуркіт і навальний тупіт. Що це?

Всі мисливці посхоплювались, дивляться вгору.

Раптом з гори щось котиться, наче камінь… Ось ще! Ще!

Коні!

— Го-го-го-го!

Яке чудо! Кінь за конем падають скелястим схилом додолу перед голодним племенем. Мисливці миттю підскакують і добивають поранених тварин.

Мамутик уже трьох пробив своїм списом. Гунач, Вовчий Пазур, Заєць та інші важкими камінними булавами теж сіють згубу. Далеко линуть радісні крики, стогін, іржання.

Буде м’ясо, буде вдосталь їжі; буде життя!

Незабаром під стрімким схилом лежало, може, з п’ятнадцятеро коней та лошат і майже стільки ж стрімголов мчало берегом озера в далечінь.

Радощам племені немає меж. Чоловіки й жінки танцюють навколо загиблих тварин. Повзають, немов вовки, скачуть, наче олені, перекидаються, як ведмеді. А старий Гунач став на голову й перебирає ногами.

Поблизу почувся шерех. Всі миттю поглянули вгору на схил. Хто це лізе звідти?

— Ой! Та це ж наш Копчем! Наш Копчем!

— Добрий хлопець!

— Хоробрий!

— Слава Копчемові!

Мамутик, Гунач, Вивірчак та інші — великі й малі — побігли назустріч і були б задушили Копчема в обіймах, коли б той не вирвався.

— Ох ти, бешкетнику! — вдавано сердито кричав Гунач, смикаючи Копчема за волосся. — Де ти блукав так довго? Але й смачну ж вечерю приніс ти нам!

Копчем мусив тут же розповісти, як він дістався сюди. Веселий і щасливий, хлопчина оповідав:

— Копчем — сам-сам блукав. Племені — ніде. Коні проти Копчема! Копчем злякався, схопив палицю і кричав. Голосно кричав. Коні перелякалися, повернули назад. Копчем за ними. Довго за ними. Аж сюди!

Мисливці підхопили Копчема на руки й носили навколо вогнища, а Вивірчак з дітлахами бігали слідом. Всі кричали:

— Край голоду!

— Копчем пригнав коней!

— Гоя, гоя, гой!

А потім розпочався бенкет, якого навіть старі мисливці не пам’ятали.

Полум’я шугає високо. Палає вдень і вночі.

Всі так пооб’їдалися, що аж животи боліли.

Сам ватаг трощить кістки й подає Копчемові, щоб поласував смачним мозком.

А Копчем ділиться з Вивірчаком.

Вітер розносить запах м’яса далеко навкруги. Поблизу стійбища блукають вовки.

І для них вистачить.

ЖОРСТОКИЙ БІЙ

Багатому бенкету надходить кінець. Ловців тепер не можна й упізнати — так вони погладшали.

Копченого та сушеного м’яса є ще багато. Мисливці ліниво вилежуються й лише стережуть запаси від лисиць, вовків та росомах.

Гой, гой! А це що за диво? Над стійбищем без упину лунає сюрчання.

Та це ж хлопці змайстрували свищики. Вивірчак з Копчемом висмоктували мозок, і раптом порожниста кістка засюрчала. Ото хлопці зраділи! Вони пробували сюрчати ребровою, гомілковою, п’ятковою кістками і кінець кінцем зрозуміли, що коли у свищикові зробити дірочку, він свистітиме краще. Хлопці виготовили свищики для всіх дітей, а потім, безупинно сюркаючи, рядочком водили малюків навколо стійбища. Гаразд, що хоч мисливці були зараз не дратівливі. Інакше вони б надавали стусанів цьому дитячому оркестрові.

Та все має свій кінець. Племені треба було рушати далі. Але нікому й вставати не хотілось, коли одного разу Жила наказав ладнатися в дорогу.

Плем’я повернулося до бистрої Бечви, де вже колись мандрувало, й подалося вгору по річці. Всі були веселі й сповнені надій, бо знайшли засохлі сліди кількох мамутів. Може, їм пощастить здибати якогось мамута.

Другого дня все раптово змінилося. Плем’я підстерігала велика небезпека.

Сова і двоє його молодих друзів — Копчем та Вивірчак — йшли попереду як розвідники. Вони помітили численні людські сліди. Якесь чуже плем’я пройшло поперед них угору вздовж Бечви. Сліди були зовсім свіжі — чужаки десь не дуже далеко.

Розвідники миттю повернулись і доповіли, що бачили. Звістка схвилювала всіх. Таке сусідство ніколи не буває приємним. Воно завжди завершується кривавою сутичкою. Треба негайно довідатись про силу нового племені.

Розвідники Сови одразу ж побігли вперед, а ще двоє досвідчених ловців вирушили кожен у інший бік.

Сова із своїми хлопцями покинув берег річки. Він вирішив податися в обхід через гору, біля якої Бечва робила закрут, і випередити чужаків. Усі троє обережно повзли низьким чагарником, пильнуючи, щоб не здіймати шуму й не зрадити себе. Невдовзі розвідники почули голосну розмову. В гущавині між гілками вони вгледіли постаті чужаків.

Молоді ловці затамували подих, напружили слух і, причаївшись серед листя, нерухомо стежили за чужаками. Те, що вони бачили, було дуже підозріле: чужинці до чогось готувались. Вони схвильовано сновигали сюди-туди, вдивлялися в один бік і лаштували зброю. На кого вони нападуть — на мамутів чи на зубрів? А хто отой мисливець з пером у волоссі?

Копчем мало не скрикнув. Він упізнав ловців, які нещодавно полонили його. Отой поблизу — Умінк, а той, вищий за всіх, — ватаг Нунук, з пером у волоссі.

І Сова впізнав плем’я, яке загарбало в них упольованих оленів.

Ой, це лихі вороги! Треба попередити своїх.

Сова наказав хлопцям чекати в засідці й стежити за чужими ловцями, а сам трохи відповз і тоді помчав до своїх, мов голодний вовк до пораненого оленя.

Сова доповів, що це ті самі чужинці, які загарбали в них багату здобич. Плем’я вибухнуло гнівом. Чоловіки били зброєю об землю та дерева й кляли ненависних злодіїв. Коли б чужинці були зараз поблизу, плем’я в нестямній люті кинулося б на них.

— Ходімо поглянути на тих злодіїв! — підбурював ловців Забіяка й погрозливо розмахував важкою сокирою. — Трохи пограємося з ними!

Ловці пішли за ним. Після тривалого відпочинку вони занудились і поривалися в бій. Даремно ватаг та Гунач закликали їх бути розважними.

— Нас мало — злодіїв багато! — нагадував Мамутик, але ніхто не слухав його.

Ловці вже вирушили, сповнені бойового запалу. Ватаг мусив був іти за ними. Лише жінки та діти залишились у стійбищі.

Сова йшов попереду, ловці тихо скрадалися за ним.

На півдорозі їх перестрів засапаний Копчем.

— Б’ються! — випалив він і лякливо сховався між ловців.

— З ким? — запитав Вовчий Пазур та інші здивовані ловці.

— З якимось племенем! — пояснив Копчем і додав, що злодійкуваті чужинці напали на стійбище місцевого осілого племені. — Он там під горою!

— На них! — закричали мисливці, і вже ніщо не могло їх стримати.

Всіх охопила шалена войовничість, прагнення помститися загарбницькій орді.

Незабаром ловці почули звуки битви. Верескливий крик, стогін та зойки поранених, гучний рик воїнів привели їх просто на бойовище, де саме точився запеклий бій. Місцеве плем’я відчайдушно захищалося від загарбницького племені. Обличчя нападників були розмальовані, і кожен з них мав у волоссі довге перо. Багато мертвих та поранених людей лежало на луці та в кущах поблизу стійбища. Як пожадливі вовки нападають на розлючених биків, хапають за ноги, вгризаються в горло, не дбаючи, що ті бики їх розчавлять, так наші ловці кинулися в криваву сутичку.

Їхній раптовий напад ошелешив воїнів обох сторін. Та коли Вовчий Пазур, Гунач, Забіяка, Укмас, Джган, Заєць, Мамутик і решта ловців почали рішуче нищити нападників з перами, захисники стійбища зраділи цій неспіваній допомозі й з новим запалом кинулись на загарбників.

Чужинці розгубилися вкрай. Затиснуті між двох загонів, вони відмовились від безнадійної боротьби й шукали порятунку в нестримній втечі. З’єднані племена переможців переслідували їх аж до Бечви, та ще й з берега розпалені воїни шпурляли в боягузів камінням і посилали навздогін прокльони.

Потім обидва загони повернулися на бойовище й тільки тепер познайомились як слід. Слова мало чого були варті, бо воїни обох племен не знали мови одне одного. Та радість спільної перемоги допомогла їм порозумітися. Місцеве плем’я принесло дарунки своїм рятівникам і частувало їх так, як лише дозволяли запаси. Із наметів приносили до скелі хутра, дорогоцінне кресальне каміння, зброю і все це складали до ніг Жили. Вони знали, що без допомоги його воїнів були б переможені.

В цій сутичці загинуло багато оборонців стійбища. Тепер мертвих зносили докупи і над кожним жалібно голосили. Згадували його славні діла й ганьбили ворогів. Найдужче голосили над тілом свого ватага, що загинув геройськи. Всі посідали навколо його трупа, вклали йому в руку сокиру й, похитуючи в такт головами, співали нескінченну протяжну пісню без слів.

Жінки допомагали пораненим воїнам, як могли. Прикладали до ран жуйку з подорожника, обгортали їх широким охолодним листям і зав’язували ликом. Ті не скаржилися на біль, хоч у деяких рани були важкі. Поранені покірливо зносили все. Яка вже в кого доля: хто видужає — гаразд, знов ходитиме на лови, а хто не витримає — помре, значить, інакше не можна.

Жила послав швидконогого гінця по жінок та дітей, а трохи згодом їм назустріч вийшло кілька ловців.

Увечері на честь перемоги влаштували велике вогнище. Воїни розповідали про свої сьогоднішні подвиги, а слухачі гучними вигуками схвалювали їх.

Другого дня поховали всіх вісьмох загиблих — статурних високих воїнів. Вони полягли в чесній битві, і їхні душі, видихнуті з грудей, тепер незримо витають над нерухомими тілами. Загиблі воїни тільки поснули, тому треба зробити так, щоб сон їхній був довгий і непорушний.

Разом з воїнами були поховані дванадцятеро загиблих жінок і дітей. Жорстокі нападники без жалю вбивали всіх, хто ставав їм на шляху. Тож загинула половина племені — сумний наслідок кривавої сутички, наслідок однієї з перших воєн в історії людства.

Вже в далеку прадавнину мисливські племена, мов зграї диких собак, нападали одне на одного, щоб захопити собі кращий шматок. Зажерливість і розбійкуватість були причиною тих стародавніх воєн.

Перш ніж могилу засипали, до неї підійшла жінка з пораненою закривавленою воловою й поклала на трупик дитини, що лежав поміж інших мертвих тіл, дрібні прикраси та іграшки.

Потім інші члени племені приносили й привалювали до могили вапнякові брили та дрібне каміння, а також широкі мамутові лопаткові кістки. Незабаром мертвих уже не було видно. Наприкінці могилу закидали ще й глиною.

Під стрімким схилом вапнякової гори, що самотньо здіймалася над Бечвою, захищені від північних завірюх, двадцятеро членів мисливського племені спали двадцять чи тридцять тисяч років…[7]

Уночі на свіжу могилу прийшла зухвала лисиця й почала розгрібати її. Вона так очманіла від жадоби, що не почула тихих кроків пильного вартового. Вранці її знайшли пробиту легким списом, напівзасипану в виритій ямі. Лисицю закидали глиною та камінням і так погребли разом з людьми.

А ворогів не ховали. Вони були не гідні цього.

Трупи загарбників переможці постягали на середину стійбища й влаштували спільний бенкет. Обидва племені посідали поруч, кожен біля свого вогнища. Найхоробріші діставали як особливу нагороду серця вбитих ворогів. Тепер сила переможених перейде до переможців, і переможці стануть удвічі дужчими.

По бенкеті ще довго розповідали про запеклий бій. Воїни пригадували щораз нові й нові подробиці.

— Вони без ватага, — зауважив Гунач своїм одноплемінникам.

— Ми також! — роздратовано буркнув Забіяка.

— Чому це, Забіяко? — спокійно запитав Гунач. — Ми маємо ватага.

— Не маємо! — відрізав Забіяка й підвівся з свого кам’яного стільця. — Жила — ніякий ватаг! Під час бою ховався позаду. А їхній — герой!

Забіяка висловив уголос те, що у всіх було на думці. Жила поводився на бойовищі не так, як личить хороброму ватагові. Тому-то всі й погодились із Забіякою.

Жила встав і почав розгублено пояснювати свою поведінку, та, почувши презирливі насмішки, повернувся й пішов. Незабаром він прийшов знову й рішучим голосом заявив:

— Жила — не ватаг!

Плем’я розгубилось, але тільки на мить — незабаром ловці вже почали радитись, кого обрати новим ватагом.

Забіяка вийшов наперед і зухвалим поглядом шукав підтримки.

— Ану, назад, Забіяко! У нас є кращі, як ти! — розважний Гунач присадив зухвалого самозванця.

— А кого ж?! — озвався нахаба.

— Мамутика! — відповів поважно Гунач.

Його підтримало ще кілька голосів:

— Так, так!

— Мамутика!

Забіяка виступив наперед, став поруч Мамутика, буркнув через плече:

— Побачимо!

Мамутик змовчав, лише скоса зиркнув на Забіяку, який блискав очима й скреготів зубами. Потім Мамутик зняв шкуру, що нею був оперезаний, і став навпроти Забіяки.

Решта мисливців утворили коло, щоб суперники мали вільне місце для двобою.

Забіяка сплюнув, теж скинув хутро й скочив до Мамутика.

Мамутик був дужий і хоробрий ловець. Трохи нахилившись назустріч Забіяці, він зненацька схопив його мускулястими руками. Обидва суперники впали на землю, знову підхопились, але Мамутик тут же притис ворога до землі. Він так здушив Забіяці горло, що той і дихнути не міг.

— Бий його, бий! — підбадьорювала Мамутика молода жінка, подаючи камінну булаву.

Та Мамутик не взяв її, бо й так кров уже хлинула з рота переможеного, і Забіячине тіло безвладно впало.

Переможець гордо підвівся й глянув на плем’я. Він бачив, що всі радіють з його перемоги над хвалькуватим Забіякою. Мамутик з гідністю прийняв ведмежу шкуру, яку до цього часу носив Жила. Він зав’язав її ремінцем через плече — і став ватагом.

Цю подію всі сприйняли як щось само собою зрозуміле.

Через деякий час Забіяка очуняв. Підійшов до потічка, напився води, намочив собі голову й повернувся в табір. Удавано спокійно сів поміж інших і слухав, що каже новий ватаг. Коли б Забіяка не підкорився, його б вигнали з племені. А вигнання з племені — те ж саме, що й смертний вирок.

Цю сутичку спостерігали й члени місцевого племені. Мамутик їм подобався. Після перемоги вони оточили Мамутика, поздоровляли його й вигукували:

— Ти — ватаг — мій — твій!

А тоді схилилися перед ним, поклавши руки собі на тім’я. Мамутик спочатку не розумів, що це має означати.

— Ти — ватаг — мій — твій! — почулися вигуки знову.

Гунач здогадався, підбіг до ловців місцевого племені й подав їм руки:

— Мамутик — ватаг усіх!

Велика радість охопила обидва племені. Всі потискали одне одному руки й терлися ніс об ніс.

Найхоробріші ловці місцевого племені підвели до Мамутика червонощоку Дяргу, дочку свого сміливого ватага. Хай вона буде йому за дружину.

Так Мамутик став ватагом двох племен. Обидва племені зазнали великих втрат, але, об’єднавшись, стали силою, якій уже не страшні були вороги.

— Гой, гай, гой! Мамутик, Мамутик, Мамутик!..

На самітній горі понад Бечвою палає славетне таборове вогнище на честь об’єднання двох мисливських племен, які запанували тепер над всією рівниною аж до Моравської брами. З своєї скелі над Бечвою мисливцям було видно далеко навкруги. Вони заздалегідь помічали не лише кожне стадо звірів, але й кожен чужий ловецький загін, який з’являвся поблизу. Жодне плем’я, яке проходило тут, не насмілювалося нападати на сильний табір у Передмості. Навпаки, чужаки приходили з дарунками або з кресальним камінням та мушлями для обміну.

Мамутик передбачливо забезпечив плем’я достатньою кількістю кресального каміння, що його приносили племена з далекої півночі. Мамутикові воїни мали тепер чудову зброю й багато гострого знаряддя.

Племені подобалося над Бечвою — тут було добре. Розвідка часто доповідала про прихід мамутів. Через Моравську браму пролягала головна дорога мамутів у середню Європу. Плем’я оточувало мамутів і завжди здобувало принаймні одного. Тож їжі плем’я мало вдосталь. Мамутових кісток, зубів, а надто ікол у стійбищі було накопичено цілі купи. Чужі мисливці, яких пускали в табір для обмінної торгівлі, дивувались таким небаченим багатствам.

Ловці мали час і на те, щоб виробляти з кісток всіляке знаряддя. Вони виготовляли голки з вушками, шила, виделки для м’яса, шкребачки, великі ложки, гарпуни для ловитви риби та ще безліч інших речей. Найбільш вдалі й улюблені знаряддя мисливець позначав вирізьбленим тавром. Ця річ була «його», і вже ніхто не мав права привласнити її собі.

Деякі мастаки гострим кременем різьбили на гладеньких кістках малюнки — найчастіше дичину. Інколи майстерно вирізали кістяні фігурки, що берегли їх як зіницю ока.

В стійбищі понад Бечвою день за днем минав майже без пригод. Та одного ранку в таборі зчинився переполох… Уночі зникла молода Мамутикова дружина Дярга. Ніхто не бачив, куди вона поділась.

Мисливці кинулися на пошуки. Мамутик повів їх сам. Та знайшли лише її кошик з пруття, що валявся в кущах. Незабаром виявилося, що з племені зникло ще й кілька чоловіків — Кривий Ріг, Охунь, Забіяка, Прудконогий, Товстун і ще дехто. Деякі ловці пригадували, що останнім часом цих чоловіків часто бачили вкупі: вони немов про щось змовлялися.

Лише опівдні все з’ясувалося. Меткий слідопит Гунач повів загін розвідників по слідах Дярги та інших утікачів. Вони дійшли незабаром до втоптаного місця й побачили там нерухому Дяргу. Мамутик підскочив до дружини й підвів їй голову. Дярга розплющила очі, але свого чоловіка не впізнала. Голова її безвладно впала на землю.

Мисливці принесли в шкурі води й покропили зомлілу жінку. Дярга зітхнула й трохи згодом опритомніла. Важко зводячи дух, вона розповіла, що Забіяка виманив її з табору, а тоді примусив іти за ним та його друзями. Дярга опиралася, зрозумівши їхній зрадницький задум. Спробувала втекти, але її наздогнали, і Забіяка так ударив Дяргу по голові, що вона впала. Що було далі, Дярга не пам’ятає.

Між тим Гунач дослідив, що Забіячин загін зійшов до потоку й побрів водою — мабуть, для того, щоб не залишити слідів. Утікачі знали, що їх переслідуватимуть.

Дярга незабаром оклигала, підвелася й спробувала ступити кілька кроків.

Гунач запитав у Мамутика, чи переслідувати втікачів далі, але той змахнув рукою й сказав:

— У табір!

Підтримуючи ще слабу Дяргу, Мамутик поволі рушив до стійбища.

Ловці розмовляли про Забіяку й дійшли висновку, що втеча погано закінчиться для нього.

Ввечері біля таборового вогнища всі жваво обговорювали цю подію. Стало відомо, що втікачі захопили з собою всю зброю й чимало хутра.

— Гаразд, що втекли, — висловив Гунач загальну думку. — Мало користі з них було!

— Плем’я дуже й без них, — припинив Мамутик балачки й призначив нічну варту.

Ніхто вже не згадував про Забіяку та інших утікачів, і життя племені минало, як і раніше.

Та, незважаючи на добробут, плем’я не було цілком задоволене й спокійне. Мисливці стомилися від безупинного вартування проти частих відвідин інших племен, що проходили Моравською брамою. Хоч вони були досить сильні й не боялися, але їм доводилося завжди бути напоготові, щоб відбити можливий напад. Але найгірше було те, що надмірне вживання м’яса спричинилося до важких хвороб. Та й неохайність племені сприяла поширенню захворювань. Потік, з якого брали воду, забруднився від того, що в ньому полоскали нутрощі дичини. Хмари мух, що вкривали запаси їжі, розносили заразу. Посеред стійбища здіймалися купи гниючих покидьків, у повітрі стояв нестерпний сморід.

В таборі спалахнув черевний тиф, у людей випадали зуби, на тілі виникали виразки та нариви. Дошкуляли паразити. Даремно люди мастилися глиною — це мало допомагало. Найбільше хворіло малих дітей. Деякі з них уже вмерли.

Біля вечірнього вогню про все це точилися розмови, й старші ловці висловили думку, що племені слід переселитися звідси.

І от одного дня велике Мамутикове плем’я покинуло брудний осідок над Бечвою. Моравською улоговиною та рівниною під Білими горами воно подалося на північ. За дороговказ їм правила річка Морава.

Щоразу, коли лови були вдалими, плем’я відпочивало кілька днів, а тоді мандрувало далі. Хоча звірини тут було менше, ніж біля Нижньої Бечви, але голоду плем’я не знало, а хворі почали одужувати.

Плем’я мандрувало вже кілька тижнів. Долина, якою воно йшло, поступово вужчала — гори стискали її з обох боків, і незабаром виявилось, що плем’я майже оточене високими вершинами. Цим напрямком далі йти було неможливо. Довелося цілий день повертатися назад. І тут плем’я зустріло велике стадо оленів.

— Вони поведуть нас! — промовив Мамутик і звелів мисливцям ретельно стежити за стадом. Щодня ловці вбивали двох-трьох оленів, які хоч трохи відставали, але самого стада не чіпали. Тільки йшли назирці за ним. Вів стадо могутній самець з високими рогами й довгою білою гривою. Мисливцям дуже кортіло напасти на нього, але вожак стада був надто обережний і досвідчений.

Олені посувалися на захід широкою рівною долиною уздовж річки. Обабіч долини здіймалися невисокі пагорби. Тварини, напевно, тікаючи від комарів та мух, шукали відкриту місцевість, розташовану вище, ніж тепла моравська долина.

Комарі роями вкривали і звірів, і мисливців. Звірі та люди тупо зносили біль — боротися з комарнею не було ніякої змоги. Єдиний порятунок від цієї погані — втеча до інших країв.

Через кілька днів олені почали нестримно втікати від настирливих ґедзів і залишили мисливців далеко позаду.

Плем’я трималося тепер нової річки, що текла на захід горбкуватою лісистою країною, де звірів було мало. Досвідчені мисливці казали, що кожна річка веде до широкої рівнини, тож, певно, й ця тече до низини, багатої звіриною. Тому плем’я не гаяло часу і поспішало вперед.

А й справді, річка довела ловців до Лаби в неозору безкраю рівнину. Першого ж дня вони вполювали тут великого мамута й на деякий час стали табором.

Розвідники радили племені рушати ще далі на захід. Там чудові плоскогір’я, багато оленів та коней.

Тож уперед, за сонцем!