Ловці мамутів

НА НОВІ ЛОВИЩА

Другого дня ворожий загін дістався майже до того місця, де теперішня Чесава впадає у Свратку. Ловці зійшли на вершину, що нею закінчувався пологий гірський хребет на лівому березі Свратки, й звідси роздивилися по безмежній свратчанській рівнині, перетятій горою навпіл.

З півночі, з недозірної далечини котить хвилі майже пряма Свратка. Під самою горою, в найвужчому місці долини, із сходу повертає сюди Чесава й вливається у Свратку, а між обома річками лежать майже непрохідні болота. Тому чужинці вирішили, що вестоницьке плем’я подалося, мабуть, кращою дорогою, через пологий гірський хребет. Але добре придивившись згори, побачили, що втікачі уже бредуть через Чесаву й зникають у густому чагарнику за річкою.

Чужі ловці розгнівилися. Адже вони не наздогнали вестоницьке плем’я й не знищили його, як наказав їхній могутній ватаг, а переслідувати далі їм не дуже хотілось. Вони й так опинились занадто далеко від свого племені, що розташувалося тепер під Павловськими горами, далеко від ловів на мамутів, від таборового вогнища, де зараз повно печеного м’яса. Чи варто й далі гнатися за жалюгідною купкою втікачів, котрі вже аж ніяк не здатні загрожувати їм у цьому краї?

Сонце підбилось над Павловськими горами. Чужинцям здається, ніби вони відчувають пахощі таборового вогню й смаженого мамутового м’яса. Від тієї уяви аж слина котиться їм з рота.

Вони то поглядають на північ, услід утікачам, то озираються на південь, на Павловські гори. Їм досить лише погляду, посмішки чи поруху, щоб дійти згоди. Слова тут зайві. Мисливці мовчки повертають назад. Хай ватаг лається скільки хоче! Чого це їм блукати отут, коли в таборі бенкетують?!

Лише на пагорках, там, де нині стоїть місто Брно, припинилася втеча вестоницького племені. Тут на лісових галявинах і в скелястих міжгір’ях уздовж річок було чимало безпечних сховищ. Ловці відітхнули з полегкістю, коли поглянули з горбів назад на південь, де за річкою стелилася недозірна рівнина. Навіть найпильніший мисливець не помітив і знаку від переслідувачів.

Плем’я отаборилось тут на кілька днів. Треба було вполювати хоч якусь звірину, бо всі геть охляли від голоду.

Хлопчаки, трохи перепочивши, подалися «на лови», тобто шукати якоїсь їжі.

Біля пагорбів сходились три річки — отже, тут можуть бути хороші лови. Хлопці швидко знайшли зручне місце над невеличкою річкою.

— Отака рибина! — зраділо вигукнув Вивірчак. — Як рука!

Хлопчаки полізли в неглибоку воду й погнали рибу на мілину. Рибини підстрибували над водою, а кілька з них викинулось аж на пісок. Вивірчак миттю вискочив на берег, схопив досить велику верховодку раніше, ніж вона встигла плигнути назад у річку, й жадібно вчепився зубами в риб’ячу голову.

Це підхльоснуло інших хлопчаків. Вони знову кинулись у воду й оточили зграю риби. Але спіймали тільки три маленькі рибчинки. Копчем забрів водою під стрімкий берег і злапав там між корінням двох причаїлих мнюхів, потім витяг з нори рака, міцно затиснувши його в жмені. Свою здобич Копчем кинув на берег меншим хлопчакам, а сам поласував кількома слимаками, що їх надибав у траві на березі.

Вивірчак, доївши свою рибину, зауважив:

— Тут риби багато, комарів — мало!

Копчем показав рукою на зеленкуватих бабок, що злітали над комишами:

— Бабки — добрі друзі, комарів проганяють!

Але мисливське щастя зрадило хлопчаків. Сполохана риба зникла, й молоді ловці марно чекали на неї.

Копчем повів своїх друзів на інше місце. Хлопці зійшли на пологий горбок, щоб обійти затоку звивистої річки. На сонячній галявинці між кущами Копчем раптом зупинився. Хлопці теж стали й мовчки чекали, що робитиме їхній ватажок. А той немов скам’янів. Тільки очима блукав по випаленій сонцем траві. Зненацька стрибнув уперед — крок, два! — і під його босою ногою щось запищало: — Сі-і-і-к! Хлопець нахилився й підняв за хвостик забиту полівку-норицю. За мить він уже хрупав її, випльовуючи кісточки та шерсть і задоволено облизуючись.

Потім метнувся Шкліба й спритно злапав полівку, що бігла манюсінькою канавкою. Інші хлопчики також ловили маленьких звірків. Полівки були жирні, а в шлунках у них повно смачних пряних корінців. О, полівка — це справжні ласощі!

За хлопчаками прибігло кілька дівчаток, які здалеку зачули, що хлопці здибали поживу. Дівчатка мало не плакали з голоду, тому наважились прийти аж сюди.

Хлопці не проганяли їх, навпаки, хотіли похвалитися перед дівчатками. Та їм не щастило. Переполохані полівки поховалися в норах. Марно було чекати на них.

Дівчаткам швидко набридло чекання, й вони погордливо пирхали на хлопців. Ображений Вивірчак схопив пустотливу дівчинку Жабку за коси й відчубив. Пасмо Жабчиного волосся залишилось у нього між пальців. Копчем прудко підскочив до Жабки, одною рукою схопив її за плече, а другою почав смикати за коси. Дівчинка заверещала. Копчем стусонув її в спину:

— Мовчи, Жабко, дістанеш полівку!

А тоді вихопив з рук Вивірчака пасмо Жабчиного волосся, спритно сплів з нього тоненький мотузок і зробив на кінці мотузка зашморг.

— Дай шматок! — сказав він до Жучка, який саме здирав з полівки тоненьку шкурку. Не чекаючи, поки той подасть, вихопив хлопцеві з рук здобич і відірвав полівці ніжку. Потім роздививсь по випаленій траві й приліг біля однієї нірки.

Дівчата й хлопці уважно стежили за Копчемом. Вони знали, який він спритний, і сподівались побачити новий спосіб ловитви. Діти принишкли.

Копчем поклав ніжку полівки перед норою, а всередину отвору засунув зашморг. Потім узяв кінець шнурка в руку й завмер.

Незабаром з нори визирнула полівка. Копчем рвучко сіпнув шнурок, схопивсь, і всі побачили, що в зашморгу гойдається нориця.

Діти здивовано вирячили очі.

Аж тут завирувало! Хлопці кинулись до дівчаток і почали висмикувати в них волосся. Дівчатка верещали, пручалися, та незабаром кожен хлопчак мав у руці по довгому жмутку волосся. За мить лови були в розпалі.

Дівчатка деякий час мовчки спостерігали за ними, а тоді посідали на землю й самі почали плести шнурки з свого волосся.

Невдовзі дівчатка вже не поступалися в ловах перед хлопцями.

Полівок була сила-силенна.

Діти розкошували.

Вестоницьке плем’я перебуло біля пологих горбів кілька днів. Воно розташувалось у добре захищеній долині й помалу набиралося сили після страшного розгрому.

Зле було без втрачених наметів, шкур та зброї, а головне — без вогню. Ще гаразд, що хоч ночі були досить теплі й холод не дошкуляв!

Полювання приносило хорошу здобич, і плем’я не відчувало голоду.

В цей час тяжких випробувань припинилися всякі суперечки. Всі визнавали досвідченість і розважливість Гунача, мужність і самовідданість Мамутика, відвагу й силу Вовчого Пазура. Але заздрощі деяких членів племені перешкоджали обрати за ватага когось із цих трьох. А ватаг був надто потрібний. Це виявилося саме тепер. Кривий Ріг, Забіяка та Прудконогий відмовилися від спроби захопити владу, бо переконалися самі, що не здатні керувати. Ось тоді найбільшого впливу досяг пожадливий Жила, який безупинними наріканнями нагадував іншим про недавні втрати, закликав, щоб плем’я домагалося колишньої слави та багатства. Він був досвідчений ловець, і коли під Жилиним керівництвом пощастило зловити виводок диких поросят, то його без виборів визнали ватагом племені.

А коли хто не підкорявся, того відразу й рішуче зацитькували інші мисливці, які прагнули, щоб у племені, нарешті, запанував лад. Такого попередження було досить, щоб приборкати воркотуна. Інакше плем’я виступило б проти нього.

Спільна думка ставала законом для всіх, найвищим законом, якому кожен повинен підкорятися. А хто не підкорявся цьому законові, той змушений був би залишити плем’я й самотужки боротися за своє існування. А це означало б неминучу загибель.

Жила керував племенем розважно й мудро, як справжній ватаг. Дбав, щоб мисливці не забули про полювання, щоб даремно не сварилися й щоб здобич ділили справедливо. Правда, найкращі шматки завжди належали ватагові.

Жила наполягав, щоб до зими плем’я забезпечило себе потрібними шкурами, а також відповідною зброєю. Тому-то всі були дуже зайняті, ніхто не гаяв жодного дня, кожен прагнув показати свій мисливський запал і відвагу. Табір уже мав для дітей чимало вовчих і лисичих шкур. Хоча ті шкури й не були дуже якісні — для цього їх слід добувати взимку, — але в холодні дощові дні й вони приємно зігрівали.

Одного разу ловці вислідили невеликий табун коней і швидко наздогнали його.

Та полювання було не таке вдале, як сподівались. Навпаки, про цей жахливий день довго ще згадували в мисливському таборі.

Тільки-но мисливці вишикувались для нападу, як сполошили носорога, що відпочивав у очереті біля річки. Величезна волохата потвора з двома гострими рогами на носі підвела голову й, побачивши мисливців, розлючено вискочила з болота, розбризкуючи навколо воду.

Ловці зрозуміли, що це небезпечний самітник, і почали скликати всіх докупи, щоб захищатися разом. Але носоріг не чекав. Він блискавкою кинувсь у наступ, грізно схиливши голову та виставивши вперед великий півметровий ріг, і розпоров живіт одному мисливцеві. Бідолаха зойкнув і тут-таки зважився на землю. Носоріг напав на іншого. Хоч цьому пощастило уникнути страшного рогу, але товстошкіра потвора все ж збила його з ніг і була б розчавила, коли б Вовчий Пазур вчасно не штрикнув носорога списом.

Рана лише дужче розпалила звіра. Він кидався навсебіч, женучись за кожним, кого тільки бачив поблизу. Люди були беззахисні перед носорогом: адже їхня зброя — іграшка проти такого велетня. Мамутик, Вовчий Пазур, Сова, Заєць та деякі інші ловці безстрашно бігали навколо лютого звіра, проте навіть найсміливіші з них не хотіли ризикувати життям і уникали прямого нападу.

Нарешті носоріг зупинився перед заростями, в яких сховалося двоє мисливців. Він кліпав маленькими очицями й сердито сопів. Цієї миті ззаду підкралися троє ловців і встромили в нього свої списи. Один спис тільки легко поранив носорога: ковзнув по брудній шкірі. Другий уп’явся вістрям у бік, а третій — трохи вище паху.

Поранений носоріг блискавично крутнувсь і стрибнув на відважних ловців. Кульгавий Пайда не встиг відскочити, й носоріг підім’яв його під себе. Мамутик, уже беззбройний, дався навтіки, але, побачивши нещасного Пайду на землі, зупинився, схопив замашний камінь, шпурнув у звіра й вцілив прямо в голову. Ще двоє мисливців безстрашно побігли назад, намагаючись відвернути увагу від Пайди. Старий Гунач затримав тих, що втікали, й повернув на бойовище. Тепер на носорога нападало вже кілька чоловік, але своєю нікчемною зброєю вони не могли завдати тварині відчутних ран. Навпаки, рани тільки розлютовували носорога. Ось уже й ватаг Жила в крові — носоріг загнав його в кущі, а мужній Мамутик розбив собі голову, вдарившись об дерево.

На успіх у цій сутичці не було надії. Зрозумівши це, Жила подав знак відступати. Ловці миттю припинили боротьбу. Двоє несли нерухомого Пайду, а інші поранені, зціпивши зуби й перемагаючи біль, шкандибали, спираючись на друзів. Кілька мисливців ще деякий час відвертали увагу закривавленого носорога, намагаючись заманити його в інший бік. А потім зникли, раніше ніж скажений звір устиг знову напасти на них.

Носоріг, загубивши своїх ворогів, оскаженіло гасав по ялівцю, розриваючи рогом землю навколо себе й підкидаючи в повітря клапті дерну. Потім він почвалав до річки й, ляскаючи губами по воді, охолоджував рани.

Тим часом мисливці відносили й відводили знесилених поранених під захисток табору. Сумне було повернення з таких багатонадійних ловів! Побачивши покаліченого Пайду, жінки заламували руки й жалібно плакали. А коли похмурі ловці процідили крізь зуби, що молодий Клух зовсім не повернеться, заголосили ще дужче.

Нове лихо спіткало вестоницьке плем’я. Тепер воно зовсім ослабло.

Плем’я охопив глибокий сум і жаль.

Лише наступного дня знайшли тіло бідолахи Клуха, якому носоріг розпоров живіт. Ловця поховали на місці загибелі, між високою горою й звивистою річкою Світавою.

Перед тим як засипати яму, заплакана Клухова подруга поклала загиблому чудове намисто з кількохсот надрізаних мушлів та кістяних кружалець, нанизаних на тонкий ремінчик, і чоловічу фігурку з півліктя заввишки, яку колись небіжчик Клух старанно вирізьбив із ікла мамута. Ту фігурку Клухова дружина завжди носила при собі як амулет і вірила, що чари амулета допоможуть їй народити веселого малюка. Поклавши тепер фігурку в могилу, вона ховала свої мрії.

Лови в цій околиці вже не задовольняли плем’я. Коні більше не з’являлися, а про оленів і гадки не було. Ловці говорили, що треба переселитися далі, вгору по річці, у місцевість пагористу та вкриту лісами.

Ватаг Жила вичікував ще кілька днів, протягом яких майже весь час дощило. Мисливці вполювали лише кілька водяних птахів, куріпок, зайців і трохи риби. Цього ледве-ледве вистачило, щоб заморити голод.

Коли після сльоти прояснилося, Жила дав наказ вирушати в новий похід. Плем’я зібралося швидко — воно не мало майже ніяких запасів — лише кілька шкур.

Вирушили вгору понад річкою. Не помітили навіть, що тепер ідуть уздовж Світави, а не Свратки. Байдуже: річка як річка. Кожна веде до гори, де хоч не так багато комарів, як на болотяній рівнині.

Незабаром побачили, що берегом іти важко. Річка звивалася поміж скелястих берегів, і плем’я минало нові й нові вапнякові гори. Інколи доводилось відходити від річки дуже далеко, а потім взагалі плем’я стало триматися дрібних потоків.

Одного дня, йдучи отак уздовж потоку, плем’я зустрілося з дивним явищем: земля раптом всмоктала в себе ввесь потік! Тече вода, тече, як завжди, аж раптом потоку край — уся вода зникає в землі!

Такого ще ніхто з племені не бачив. Ловці вражено поглядали то на гомінкий потік, то на суху гальку, в якій таємничо зникала вода. Оце то диво!

Непосидющі хлопчаки тим часом гасали навкруги по схилах і збирали малину. Раптом Копчем крикнув:

— Печера!

Не встигли розважні мисливці застерегти дітлахів, як ті вже залізли в печеру на схилі пагорба. На їхнє щастя, там не було хижаків.

Камінне підземелля відлунювало хлоп’ячі голоси. Вхід до нього був наполовину закритий густим лісковим кущем, а коли Копчем став при вході, то дістав руками до стелі й до бокових стін.

Мамутик, Вовчий Пазур, Заєць та інші мисливці негайно обстежили знайдену печеру й зраділи: її можна використати як спільне тепле житло! Хлопчаки побігли вглиб підземелля, але там було темно віяло холодом, тож вони перелякались і швидко повернулись до світла. Вапнякова печера була схожа на коридор, що трохи повертав убік і губився десь у пітьмі. Передня світла частина нагадувала просторий льох, але далі, за поворотом, звужувалася. Навіть нахилившись, ловці натикалися головами на камінні бурульки і якісь пні, що або звисали із стелі печери, або стирчали знизу. Ніхто не мав бажання повзти потемки поміж таких перешкод, і тому дорослі теж повернулись до освітленого входу. Всі відчували лагідний протяг, який свідчив про те, що печера, мабуть, сполучається з якимись іншими підземеллями.

Копчем присів на прискалок біля входу в печеру й оглядався, де це раптом подівся Вивірчак. Та за мить Вивірчак засвистів, мов молода синичка, й висунув голову з гілок ліщини коло самої печери. Копчем відповів йому пустотливою усмішкою, мовляв: «Та я ж знав, що ти десь поблизу!» Потім швидко закліпав очима, що мало означати: «Бачиш, цю печеру знайшов я, і нам слід залишитися в ній!»

З облич мисливців, які виходили з печери, видно було, що і їм вона до вподоби. Хлопці чекали, пороззявлявши роти, що скаже ватаг. Чи сподобалось йому тут? Жінки з дітьми теж зайшли до печери. В передній частині підземелля могло зручно розташуватися все плем’я, а якщо дехто поселиться трохи далі, у вузькому коридорі, то місця взагалі буде вдосталь.

— Печера — наша! — проголосив Жила. — Для зими — добра!

Хлопці зустріли ці слова гучними криками й взялися допомагати жінкам порядкувати в печері. Тут буде надійне сховище на всю зиму.

А діти вже гасають по околицях — матері самі повиганяли їх: хай шукають чорниці та малини. Схил над печерою заріс вереском та білою ромашкою. Між кам’яними брилами подекуди зводяться берізки, дубочки, сосни і ялини. Прудкий вітрець бешкетує у верховітті.

Гарна й сувора нова оселя вестоницького племені…

ХОВРАХИ

Копчем з Вивірчаком залишили дітвору біля чорниць та малини, а самі пішли оглядати околиці нового житла.

Напилися води з потоку й знову почали придивлятись, як він зникає в землі. Шукали отвір, куди вливається потік, але нічого не знайшли. Бачили тільки, що вода раптово починала зникати між камінням, а далі річище пересихало. Копчем розгріб кілька камінців, та нічого під ними не знайшов.

— А де ж риба? — запитав Вивірчак.

Хлопці повернулися до річища, де ще блищала вода, й пильно вдивлялись у потік.

— Потік малий — риби немає! — зробив висновок Копчем.

Вивірчак зітхнув:

— Отже, на зайців! Вивірчак дуже любить рибу й зайців!

— Гайда! — коротко мовив Копчем і показав на протилежний, заллятий сонцем бік.

На знак згоди Вивірчак легко заскиглив.

Мова хлопців була бідна й невиразна — як і всі люди тих часів, вони домовлялися між собою переважно вигуками та на мигах. Багато про що мусили просто здогадуватись — їм бракувало слів, щоб точно висловити свою думку.

Проте Вивірчак з Копчемом добре розуміли один одного. Та, зрештою, існувало старе мисливське правило, яке забороняло під час полювання голосно розмовляти. Хто галасує на полюванні, той повертається мовчки! Мовчазний мисливець — гучна здобич!

Про це знав кожен малюк, який тільки здужав каменем шпурнути. Тож досить було Копчему стиха заскавуліти, щоб Вивірчак усе зрозумів. Затиснувши в руках камінці, хлопчаки тихо скрадалися схилом угору. Заєць довго вичікує, поки наважиться вискочити з лігва, а як уже вискочить, то летить, мов вітер. Треба блискавично кинути каменем, щоб поцілити. Чим ближче підкрадешся до нього, тим більше надії, що поцілиш.

Копчем потрапив між кущі колючого ялівцю, заскабив ногу й трохи відстав. Вивірчак, піднявшись вище, саме обминав голу брилу, порослу ожиною.

До вершини було вже близько. Звідси добре видно долини й гори за ними. Та хлопців не хвилювала краса місцевості. Їм треба здибати якусь дичину, аби мати що їсти. Вони просувалися далі з камінням напоготові. Ступали легенько, майже нечутно.

Раптом поблизу почувся писк. Хлопці причаїлись, напружено дослухаючись. Дві сороки, погойдуючись, полетіли в гайок у долині.

За хвилину знову щось запищало.

Хлопці обережно виповзли на горбок між двома брилами. Тепер писк та посапування чути зовсім виразно.

— Ховрахи! — перезирнулися хлопці.

Копчем не стримався й скочив уперед. Він устиг побачити двох чи трьох гарних жирних звіряток, схожих на хом’яків. Звірятка швидко сховалися від Копчема.

Вивірчак став біля свого друга, тримаючи в руці замашну палицю. Обидва хлопці напружено чекали, чи не з’являться маленькі гризуни знову. Напевно ж, вилізуть погрітися на сонечку.

Довгий час ніхто не вилазив, лише чути було слабенький писк та вереск. Копчем ступив трохи вперед, і тут майже з-під ніг у нього вискочив з нори волохатий ховрах і безстрашно став перед хлопцем. Мабуть, готувався захищати свою нору від ворога.

Ховрах сердито хрокнув і підняв голову вгору. Здивований Копчем бачив, як люто поглядає на нього звірятко своїми маленькими очицями. Хлопець уже хотів був злапати ховрашка, але той підскочив і запирскав так, що Копчем відсмикнув простягнуту руку назад. Ховрах справді не виявляв аж ніякого страху.

— Палицю! — загукав Копчем до Вивірчака.

Вивірчак захоплено спостерігав за сміливим звірятком. Проте ховрашка конче треба спіймати! І найкраще живого! То буде в печері сміху!

Хлопець хотів притиснути ховраха до землі, але тільки-но наблизив палицю, як гризун сердито схопив її зубами. Вивірчак смикав палицю, а звірятко метлялось за нею по траві. Це дуже розвеселило хлопців, вони мало не падали зо сміху, дивлячись, як витанцьовує ховрах. Сміючись, Вивірчак ненароком випустив палицю, а ховрах — стриб! — утік до нори. Копчем кинув йому наздогін каменем, але запізно — гризун зник.

Хлопцям стало досадно, що вони такі незграби. Нічого не вдієш, доведеться знову вистежувати.

Ось один ховрашок висунув голівку з дірки. Копчем кинув каменем, та не поцілив. Ховрах сховався, але за мить знову визирнув, наче глузуючи з хлопців.

Хлопці раз у раз кидали камінням, але так і не поцілили маленьку тваринку. Нарешті, напохваті в них не залишилось жодного камінця. Вивірчак підповз до нори і, тільки-но ховрах знову вистромив голову, ляснув палицею. Та сторожкий гризун блискавично зник. Палиця вдарила по землі.

А ховрах знову визирнув з нори!

Вивірчак люто кинув палицю, та й на цей раз ховрах зник блискавично. Роздратований Копчем аж сопів. Ця жирна миша глузує з них!

Вивірчак, червоний од люті, оскаженіло молотив палицею по норі. Але тільки марнував силу — між ударами ховрах щоразу встигав висунути голівку, глузливо дивлячись хлопцям у вічі.

Тоді Копчем вихопив у свого друга палицю й устромив її в нору. Він пропхне цю противну тварину! Та тільки-но ворухнув палицю, як відчув, що хтось міцно вчепився в неї. Копчем з силою потяг, потім смикнув — і ховрах разом з палицею опинився на траві. Вивірчак накинувся на гризуна й, незважаючи на укуси та подряпини, не випускав з рук доти, доки не задушив. А тоді шпурнув мертвого ховраха на землю.

Хлопчаки звели дух. Вони перемогли! Це підбадьорило їх на дальше полювання. І справді, малим ловцям пощастило злапати ще кілька ховрахів. Вони пов’язали гризунів за задні лапки, нанизали на прут і гордо попрямували до табору.

В ярузі хлопці трохи затримались, щоб поласувати малиною, але поміж нею росло стільки колючої ожини та кропиви, що малі ловці мерщій побігли до потоку охолодити попечені руки й ноги.

Вони пополоскались у холодній воді й досхочу напились, а тоді почали пустувати, бризкаючи один на одного. Копчем загнав Вивірчака під скелю й плескав на нього обома руками, аж бризки летіли на всі боки.

Тільки-но Вивірчак витер очі й хотів був віддячити своєму другові за душ, як на скелі підвівся ставний мисливець і сердито закричав на хлопців. Мабуть, вони і його трохи забризкали.

Мисливець стояв із списом у руці й сокирою за поясом. Здивовані хлопці впізнали Забіяку, який ніколи не співчував дитячим іграм. Вони швидко вийшли на берег, намагаючись зникнути раніше, ніж той почне гратися з ними по-своєму, бо добре знали Забіячині «жарти».

Ось учора, приміром, Копчем вистрілив своєю найкращою стрілою в білку, яка сиділа на буці. Не влучив, а стріла встромилася в грубу гілляку. Копчем з Вивірчаком хотіли полізти по неї, та не могли ні обійняти грубелезний стовбур, ані вчепитися за найнижчу гілку. Забіяка пообіцяв дістати стрілу. Він справді виліз на дерево, але встромив стрілу ще вище, потім зліз і пішов собі, злорадо посміхаючись. Добре, що хоч Сова допоміг, а то Копчемові довелося б попрощатись із стрілою.

— Стій! — раптом знову гукнув Забіяка з прискалка над потоком.

Хлопці стали, чекаючи, що буде далі.

— Ховрахи! — закричав Забіяка й показав на прискалок.

Хлопці зрозуміли: Забіяка, певно, стежив за їхнім полюванням і навмисне чатував тут. Вони слухняно понесли нанизаних ховрахів і подали йому вгору на скелю. Та Забіяка не ворухнувся. Йому досить було тільки нахилитись і взяти здобич, але він не бажав цього робити.

Копчем, намагаючись видертись на скелю, вчепився рукою за її горішній край. Вивірчак допомагав йому, піднімаючи вгору прут з ховрахами.

Та Забіяка раптом наступив Копчемові на пальці. Хлопець відірвався від скелі й упав у потік, потягнувши за собою Вивірчака. Обидва дуже забилися, але навіть не зойкнули. Зціпивши зуби, хлопчаки знову полізли на скелю. Тепер Вивірчак спинався першим, але Забіяка і йому наступив на руку. Вивірчак упав. Копчем цього разу втримався на скелі, та Забіяка замахнувся на нього списом, і хлопчина враз опинився біля свого друга.

— Ха-ха-ха! — реготав Забіяка.

Хлопці перезирнулись — треба тікати. Але підступний Забіяка відразу розгадав їхній задум, вишкірився й наказав:

— Сюди!

Бачачи, що хлопці не дуже слухаються, сплюнув і гаркнув ще лютіше:

— Не чули?!

Хлопчаки знову почали дертися на скелю. Цього разу Забіяка зробив ласку — нахиливсь і взяв від малих ловців їхню здобич, а тоді розмахнувся ховрахами, вдарив хлопців по головах і знову зареготав, коли вони попадали.

Потім Забіяка закинув на плече легко здобуту поживу й пішов геть.

Так буває завжди: сильніший забирає в слабшого, нехтуючи його права.

Хлопці сиділи в потоці й сердито шкірились. Їм дошкуляв біль в усьому тілі, а ще дужче — жаль за втраченим. За таку здобич їх похвалили б у таборі.

— Забіяка — лисиця, е-е-е-е! — гукнув наздогін Забіяці Вивірчак.

— Забіяка — вовк, е-е-е-е-е!

— Забіяка — гієна, е-е-е-е!

— Забіяка — рись, е-е-е-е!

Розваживши цими вигуками серце, хлопці підвелись і поплентались до печери. Прийшли саме тоді, коли мисливці складали на брилу перед входом свою денну здобич. Тут лежали дві лисиці, два зайці, качка, дві ворони, два ховрахи, дві козулі та п’ять рибин, нанизаних на прут. Жила задоволено складав здобич, а найкращі шматки піднімав угору й показував усім. І щоразу плем’я бурмотіло похвалу мисливцеві, який відзначився на ловах.

Забіяка теж підійшов до ватага й подав йому шість ховрахів. Як нанизали їх хлопці за задні ніжки на кручений прут, так і приніс він їх. Жила зважив кожного ховраха на руці й сказав:

— Звірятка жирні!

Плем’я похвалило Забіяку, а Копчем з Вивірчаком мовчки зціпили зуби. Проходячи повз них, Забіяка нахилив голову до хлопців і зареготав їм в обличчя:

— Ха-ха-ха-ха!

Копчем та Вивірчак зневажливо посміхнулись: мовляв, оце мисливець! Загарбав чуже, а тепер вихваляється!

Та інші мисливці сміялися з Забіячиного жарту.

Того дня плем’я мало добру вечерю. Жінки різали на шматки м’ясо, щоб завтра висушити його на сонці, й шкребли шкури.

Плем’я вперше лаштувалося спати в печері. Тут було затишно, сухо, безпечно. Всі раділи, що знайшли такий притулок. Забіяка вартував біля входу, як наказав йому ватаг. Після півночі його мав заступити Вовчий Пазур.

Малеча перед сном допікала Копчему й Вивірчакові розпитами про сьогоднішні лови. Навіть дівчатка сміялися з них, бо Копчем і Вивірчак повернулися ні з чим. Довелося надавати дівчаткам стусанів у спину й почубити за коси.

І взагалі, що то за розмови поночі? Галасу багато, а розумієш мало. Адже рухів не видно!

Кінець кінцем у печері запанувала тиша. Матері навпомацки розпізнавали дітей і забирали своїх до себе під шкури.

Чутно було шелест дерев та кущів. Бліде місячне сяйво заливало схили міжгір’я, над яким здіймалася прозора млиста смуга.

Десь на скелі завив вовк-самітник. З долини йому відповіли інші вовки. Їх подразнював запах крові. Але до того запаху домішувався неприємний людський дух… Вовки протяжно вили, та підійти ближче до печери не наважувались.

Настала перша ніч вестоницького племені в печерному краю.

БІЙ З ВЕДМЕДЕМ

Забіяка сидить на прискалку перед печерою, дивиться на міжгір’я, осяяне місяцем. Вартує, чатує на вовків. Та вовки ходять десь віддалік. Поблизу нічого не ворушиться, нічого не чути. Лиш інколи сова загукає. Забіяка тихо мурмотить, ніби сам собі щось розповідає. Він незадоволений сьогоднішніми ловами. Коли б не ховрахи, то нічого й не приніс би. А ще ватагом хотів бути! Забіяка аж сплюнув спересердя.

Потім поклав спис на коліна й розв’язав на шиї ремінця. Взяв маленький кістяний амулет, стягнув з ремінця й намацав кінчиками пальців чарівні карби на гладенькій поверхні фігурки. Амулет мав забезпечити йому щасливі лови — а проте все плем’я засміє Забіяку, коли хлопці вибовкають, що ховрахів він забрав у них. Забіяка знову сердито сплюнув, кинув амулетом об землю й почав товкти його списом.

— Не хочу таких нікчемних чарів! — люто буркотів він.

Раптом Забіяці здалося, ніби він чує голос якогось звіра.

Забіяка затамував подих і прислухався. Але навколо була тиша.

Вартовий заспокоївся й знову сів на прискалок. Аж тут вітрець доніс підозріле бурмотіння чи рохкання. Мабуть, поблизу вештається хижак. Треба бути насторожі.

Забіяка поліз у печеру по свій важкий кам’яний молот, та не знайшов його — мабуть, мисливці спали на ньому. Будити когось він не насмілювався, бо міг дістати штурхана в живіт. Тому Забіяка махнув рукою й повернувся на варту. Досить з нього й списа!

Мирне посапування сповнювало печеру й губилося десь у темному вапняковому коридорі. Лиш інколи лунало різке неспокійне хропіння.

«Це Товстун воює з вовками або з ведмедями!» — подумав, уже виходячи, Забіяка. Як усі тодішні люди, він вірив, що сни — це те саме, що й дійсність. Ото вже розповідатиме цей сплюх уранці, що пережив його дух уночі!

Забіяка глянув на місяць, що плив низько над обрієм.

— Швидко північ! — промовив він і сів на своє місце.

Забіяка був задрімав, коли це з печери виповзли двоє хлопчаків. Забіяка вмить прочумавсь і накинувсь на сонних дітлахів, які примостилися біля самого входу:

— Гайда туди, за скелю.

Хлопчаки відійшли трохи вбік. Один з них спіткнувсь, але не впав, бо встиг ухопитися за гілку ялівцю. І тут хлопчина зойкнув од жаху — за кущем підвелася велетенська страшна потвора й глухо загарчала. Хлопчик злякано відсахнувсь і покотився стрімким схилом просто в кущі ожини. Другий з переляку забився в розколину скелі, затулив очі руками й затамував подих. Тепер він уже не бачив страховиська й наївно думав, що воно зникло.

Забіяка підбіг подивитись, що там діється. Спис випав у нього з руки й загубився у пітьмі. Та шукати списа не було коли. Забіяка випростав руки, ніби намагаючись відвернути таємничу небезпеку. За три кроки від нього ожила велика брила. Вона ворушилася, похитувалася, підводилась і крутилася…

— Ведмідь! — скрикнув мисливець і дременув до печери.

При вході він наразився на двох ловців, що вже вилазили з печери, стривожені зойком переляканого хлопчака.

Великий печерний ведмідь, значно більший за теперішніх, обнюхував сліди крові, що вели до табору. Запах свіжої крові так захопив хижака, що той навіть не накинувся на Забіяку, якого, напевно, побачив зблизька.

Забіяка вскочив у печеру й розбуркав усіх. Мисливці, спросонку не тямлячи в чім справа, заметушилися, шукаючи порозкидану зброю.

Який жаль, що в них немає вогню! Коли цей дужий хижак залізе в печеру, то важко буде боротися з ним у тісняві. Що тут робити? Лихо та й годі!

Жінки зітхали, а діти перелякано схлипували. Найхоробріші мисливці заступили вхід до печери, наставили вперед вістря списів та замашні сокири, щоб застрахати непроханого гостя.

Забіяка сказав, що двоє малюків — Піпляк і Жучок — лишилися надворі. Всі здригнулися від жаху.

Вовчий Пазур з Мамутиком, розштовхавши мисливців, вийшли з печери. Вони сторожко розглядалися навкруги, шукаючи малюків. Не бачили жодного, але чули, як хтось з них плаче десь унизу. Мисливці рушили на той плач. Раптом з-за хмаринок виглянув місяць, і ловці зовсім поруч уздріли ведмедя. Ведмідь нюхав землю, вилизував сліди крові й хрупав знайдені кістки та покидьки нутрощів. Побачивши перед собою двох мисливців, він випростав свою могутню постать, нахиливсь уперед і з роззявленою пащею кинувся до них. Хоробрий Мамутик стояв у тісному проході й не мав місця для боротьби. Тому він ударив ведмедя сокирою по лапі, а сам відскочив у тінь. Там Мамутик натрапив на скуленого Жучка. Схопив хлопчину за руку й щодуху потяг до печери. Та ведмідь був спритний і намірився на Жучка волохатою лапою, озброєною страшними пазурами. Мамутик побачив при місячному світлі цей помах і самовіддано прикрив хлопця власним тілом. Ведмідь вибив лапою зведену вгору мисливську сокиру, зірвав вовчу шкуру, якою Мамутик пов’язався на ніч, — і пазури дряпонули сміливця по спині. Але звір не зміг повалити Мамутика, бо спритний Вовчий Пазур цієї миті завдав хижакові важкого удару дрючком.

Мамутик з Жучком прослизнули в печеру.

Мамутик, незважаючи на своє поранення, кинувся був на поміч Пазурові. Але той уже сам ускочив у печеру, переслідуваний розлюченою твариною.

Кілька списів наїжачилось назустріч ведмедеві, та хижак за іграшки відштовхнув їх і ввірвався всередину. Він молотив страшними лапами навсебіч — і кілька ловців уже лежало на землі. Жінки з дітьми, охоплені жахом, утікали вузькою галереєю углиб печери. Їхнє верескливе нарікання та удари списів ще дужче роздратували звіра.

Тепер боротьба точилася вже не на життя, а на смерть. Мисливці в тісній печері, та ще й потемки, не могли вчасно уникати ударів хижака. Тільки коли біля виходу стало трохи вільніше, в печеру проникло тьмяне світло згасаючого місяця.

Стогін поранених сповнював мисливців відчаєм — оскаженілий хижак може пошматувати геть усіх. Порятунку немає. Важкі кам’яні сокири в печері майже непридатні. Ловці наражаються ними об стелю, а ведмедеві шкоди не завдають.

Мамутик перечепився через пораненого мисливця й зламав списа. Тепер він був беззбройний.

— Спис, спис! — кричить Мамутик, але ніхто не подає йому нової зброї, бо кожен сам потребує її.

Переляканий Копчем притулився до стіни печери й, затамувавши подих, стежить за нерівним боєм. До ніг йому впав поранений. Копчем нахилився, помацав пораненого по плечах. В одній руці той тримав списа. Копчем спробував відібрати зброю, але поранений судорожно стискав руку. Та коли Копчем укусив ту руку, стиснуті пальці розціпилися — і хлопець вирвав спис.

Та де ж Мамутик, де він?

Цієї миті хтось промайнув біля виходу. Ведмідь затопив страшні зубиська в рамено якогось мисливця, а неозброєний Мамутик, ризикуючи життям, напав на хижака ззаду й голіруч почав щосили душити його за шию. Могутній звір, мабуть, ледве відчув цей напад, однак повернув голову й випустив свою нещасну жертву.

Мамутик наступив у пітьмі на якийсь камінь, швидко схопив його й почав гатити ним ведмедя. Та що той камінь проти розлютованого хижака!

— Спис, Мамутику, спис! — вигукнув Копчем, подав мисливцеві ясеновий спис і миттю відскочив назад, бо інакше ведмідь та мисливці збили б його з ніг.

— Усі втікайте! — почувся владний наказ Жили. — Боротьба марна!

Жінки відтягли углиб печери Гунача — ведмежа лапа влучила йому прямо в голову, й мисливець заюшився кров’ю.

Здавалося, що в цій боротьбі з ведмедем загинуть усі ловці, коли не повтікають з печери. А ведмідь, наче розуміючи це, весь час стояв близько виходу, не даючи вийти нікому. Тікаючи у вапнякову галерею, мисливці теж не знайшли б порятунку — в печері перевага була на боці ведмедя. Вже ніхто не нападав на звіра. Тільки думка про жінок та дітей, які ховалися в глибині печери, змушувала мисливців захищатися далі.

Ведмідь мав уже багато ран, але всі вони були легкі й не дуже далися йому взнаки.

Жилі, Вовчому Пазурові та Мамутику пощастило оточити звіра поблизу виходу, де було трохи світліше. Решті мисливців ватаг наказав відступити, щоб мати вільніший простір для останньої спроби подолати звіра. Цієї миті Вовчий Пазур умудрився встромити списа ведмедеві в черево. Ведмідь оскаженіло заревів, аж печера здвигнула й луна покотилася темною галереєю. Жила та Вовчий Пазур злякано відсахнулись.

Тоді, роззявивши пащу й розчепіривши передні лапи, ведмідь повернувся до Мамутика, який стояв біля освітленого отвору. Хоробрий мисливець, спершись ногою об стіну, обома руками тримав перед собою наставленого списа. Велетень рушив на Мамутика, але той щосили, встромив гострий спис у роззявлену ведмежу пащеку й улучив хижакові в піднебіння.

Ведмідь, страшно заревівши, упав і почав качатися по землі, намагаючись витягти спис лапами. Та лише зламав його, а уламок списа застряг у пащі так, що хижак не міг закрити її. Оскаженілий від болю ведмідь молотив лапами й кидався по землі, вже не звертаючи на мисливців аніякогісінької уваги.

Мисливці швидко побачили, що влучний Мамутиків удар вирішив цей відчайдушний бій на їхню користь. Надія знову повернулася до них. Щоразу, коли ведмідь на хвилину затихав, ловці кидали в нього сокирою або шпигали списом.

Ведмідь стікав кров’ю й слабшав. Мисливці, скориставшись з перепочинку, віднесли поранених друзів углиб печери й передали їх на піклування жінкам.

Боротьба тривала ще довго. Інколи мисливцям здавалося, що звір уже мертвий, бо він не ворушився. Та лютий хижак був живучий.

Нарешті він таки сконав.

Ловці увітали перемогу оглушливими вигуками. Жінки та діти повернулися з вапнякової галереї, й печера сповнилась радісним гомоном.

Але ватаг Жила наказав усім замовкнути й спати до ранку. Плем’я підкорилося. Діти тулились до забитого ведмедя, грілися біля його теплого кожуха й злизували кров з його ран. Після тривожного нічного бою всі знову поволі засинали. Затих навіть стогін поранених.

Тільки знадвору долинало слабеньке скиглення.

Мамутик вийшов з печери й попрямував на цей голосок. Незабаром він приніс закоцюблого від холоду та знесиленого плачем малого Піпляка й поклав малюка до матері.

Ранковий сонячний промінь знайшов у печері мисливське плем’я, охоплене благодатним сном.

ВОГНЕННИЙ КАМІНЬ

Поранені ловці видужували на диво швидко. Навіть важкі рани загоїлися добре, від них лишились тільки глибокі шрами. Гунач також одужав. Він радів, що очі в нього залишились цілі, і йому було байдуже, що його спотворене обличчя весь час сіпалось.

Помер лише один мисливець. Велика ведмежа шкура дісталась ватагові, а пазури — Мамутикові. Мамутик продірявив ті пазури й повісив собі на шию. Віднині він буде дужий, як ведмідь.

Про страшну ніч у племені розповідалося дуже довго. Всі шкодували, що немає вогню. Ведмідь не наважився б зайти до печери, коли б перед нею палало вогнище…

Гей, вогонь! Коли б то був вогонь! Плем’я щодня з журбою згадувало ті часи, коли в стійбищі палахкотіло таборове вогнище.

Мамутик, Сова, Вовчий Пазур, Заєць та інші ловці зголосилися піти по вогонь до Диї, під Павловські гори. Але Жила не дозволив — він побоювався, щоб плем’я не втратило кращих ловців. Адже найімовірніше, що вони не повернуться назад. Чуже плем’я біля Диї сильне й пильно стереже свій вогонь. Воно знищить кожного, хто наважиться взяти хоча жаринку з їхнього вогнища.

Наближалась зима. Плем’я вже звикло до своєї печери. Але до кінця вапнякової галереї ще ніхто не доходив. Найхоробріші мисливці казали, ніби вона закінчується небезпечним стрімким обривом. Без світла там і кроку не можна ступити. Подейкували, ніби звідти, з глибини, чути шум потоку. Слухаючи таке, всі здивовано хитали головами.

Їжі для племені в цій місцевості було досить. Рідко коли воно голодувало день або два. А то завжди ловці приносили якусь здобич. Запас шкур на зиму теж збільшився. Погано було лише те, що ловцям бракувало кресальних каменів. Ні з чого було виготовляти нове знаряддя замість розбитого або загубленого. Доводилось користуватися звичайним кременем та іншим гострим твердим камінням. Але чого варта така заміна, коли немає нічого кращого за кресальний камінь!

Мисливці часто сходили на високі гори й розглядалися навсебіч — чи не побачать де диму вогнища якогось мандрівного племені, в котрого можна було б придбати гарячу головешку або кресальний камінь. Але даремно вдивлялись вони в широкий обрій — ніде не видно було ні стовпчика сизого диму, ні слідів племені торгівців, що інколи приносили кресальне каміння з далекої півночі. Та, зрештою, чим заплатили б ловці за ті дорогоцінні кресала? Шкури, які вони мають, — усі літні, й ніхто їх не захоче. Гарні, пухнаті та м’якенькі зимові хутра, якими плем’я колись володіло, залишились у вестоницькім таборі… Тож плем’я й змушене тепер обходитись без вогню та без кресал.

Гаразд, що хоч є в племені добрі ловці, слідопити та бігуни. Вони здатні цілий день переслідувати оленя, не загубивши сліду й не зупиняючись, поки знесилена й зацькована тварина не впаде на землю.

Початок зими приніс племені несподівану й велику зміну в житті — вогонь.

І здобули його зовсім просто. Одного разу діти гралися в печері, бо надворі було вогко й неприємно, падав сніг з дощем. Малюки наколупали із стін глини й виліпили маленьке ведмежатко. Посипали його глицею, з подорожника зробили хвіст, з луски шишок вуха, а з ялівцевих зерняток — очі. Зуби змайстрували з дрібних кісточок, а язика — з плода шипшини. Потім улаштували справжній бій із ведмедиком. Що то вже було в печері гамору, сміху, стусанів та біганини!

Копчем з Вивірчаком не брали участі в грі. Вони вже були надто дорослі для таких забавок. Зате їм сподобалось копирсатись у глині. Уламком дерева й кісткою вони копали ямки, рівчаки, галереї та печери. Двоє дівчаток — Жабка й Зозулька — допомагали їм: до видовбаних дірок клали гарні камінці, жолуді та шишки, примовляючи: «Це вовк, це лисиця, це видра…» Так улаштували цілий звіринець.

— Ще нору для борсука, — попросила Жабка, й Копчем почав довбати в ґрунті печери глибоку яму.

Тоді-то він натрапив на велику кістку. Витяг ту кістку й відразу ж почав орудувати нею. Жабка й Зозулька руками вигрібали розпушену глину. Коли ж дівчатка нагребли цілу купу, Вивірчак став викидати глину з печери, щоб не заслоняла Копчемові світла.

— У-у-у! — раптом загукав Вивірчак, показуючи на знахідку в глині.

Це було вугілля. Деревне вугілля!..

Отже, в цій печері колись було вогнище. Хто ж сидів навколо нього? Мабуть, також мисливці, що ховалися тут і пекли на вогні свою здобич.

Минули сторіччя, занедбане вогнище занесла дощова глина, а нині тут знов оселилися люди й своїм гомоном оживили печеру. Копчем зацікавлено оглянув вуглинки й знайшов між ними обпалену кістку.

«Шукати далі!» — вирішили хлопці й заходилися вигрібати яму в жовтому намулі.

За деякий час вони знайшли чимало вугілля й поламаних кісток. Ба навіть розкопали гарне вістря з оленячого рогу. Це вже була цінна знахідка. Такий ріг згодиться на що завгодно.

— Мабуть, камінь, — сказав Копчем, видовбуючи кісткою щось тверде. Жабка допомогла йому, й незабаром вони викинули з печери каменюку завбільшки зо два чоловічі кулаки.

Тоді саме повертавсь у печеру Гунач з упольованою риссю. Камінь ударив його по нозі. Ловець кинув рись на землю й притьмом схопив той камінь.

— Копчеме, стережись! — стривожено гукнув Вивірчак.

Але що це витворяє старий Гунач?

Мисливець підстрибує й перекидає камінь з руки в руку. Не гнівається, а, навпаки, радіє й весело вигукує щось!

Діти повибігали з печери подивитись, як то Гунач витанцьовує.

— Кресальний камінь, кресальний камінь! — кричить Гунач, підкидаючи камінь угору й знову підхоплюючи його.

Інші мисливці, які поверталися з лісу, теж спочатку не могли збагнути, чого це Гунач так шаленіє.

Та коли він показав їм гарний великий кресальний камінь, всі дуже зраділи. Нарешті вони матимуть гострі ножі, гострі вістря, гострі шкребачки, гострі свердла та гострі шила!..

Дужими руками Гунач схопив Копчема. Хлопець уже подумав, що зараз скуштує штурханів, але старий мисливець пригорнув його до себе й погладив по обличчю. Те саме зробив Гунач з Вивірчаком та з Жабкою — адже це вони знайшли кресальний камінь. Все плем’я хвалило їх.

Цей рідкісний камінь міг бути оброблений лише самим ватагом племені. Жила уважно розглядав камінь і радився з найдосвідченішими ловцями, як найкраще розколоти його. На поверхні каменя помітні були кілька тоненьких тріщинок. Мамутик зауважив:

— Кресальний камінь у вогні — у воді!

Це означало, що камінь колись було розпечено у вогні, а тоді гарячим кинуто в холодну воду.

Тепер це стало мисливцям у пригоді. Жила взяв кресальний камінь і попрямував до скелі. Мисливці рушили за ним. Ватаг обіруч підняв камінь високо над головою й щосили вдарив ним об скелю. Камінь відлетів до Вовчого Пазура, той став на місце Жили й знову кинув каменем об скелю. Після нього шпурляли Забіяка, Укмас та Мамутик. Нарешті камінь розлетівся на три уламки.

Ватаг, Гунач та Мамутик узяли по уламку, присіли на прискалку й почали іншим каменем відбивати від уламків гострі пластини. Всі мисливці напружено стежили за цією роботою, яка вимагала великого досвіду й спритності. Під вправним ударом від кресального каменя відколювались тоненькі, як ніж, скалки або різнокутні загострені пелюстки, прозорі по краях. Їх можна буде використати як скребла для кісток та шкур.

Купка чудового знаряддя зростала, а з нею зростала й радість ловців.

А тим часом Копчем з Жабкою, Зозулею та Вивірчаком знову викопали чимало вугілля й кісток. Тепер вони вже не викидали свої знахідки з печери, а уважно переглядали їх. Раптом Жабка зойкнула від болю — з пальця в неї бризнула кров. Другою рукою дівчинка показувала на землю, звідки стирчало якесь вістря.

Копчем з Вивірчаком одгребли трохи глини й виколупали грудку, з котрої випала якась довгаста річ, схожа на лист, оздоблений двома вістрями. Хлопці схопили дивовижну знахідку й понесли до мисливців.

— Що це ви знову знайшли? — запитав, усміхаючись, Жила.

Хлопці випростали долоні, й ватаг побачив чудовий кресальний камінь, який згодом дістав серед археологів назву «лавровий лист».

— О-о-о-о-о! — здивовано видихли мисливці.

Який гарний камінь! Як майстерно витесаний!

«Лавровий лист» переходив з рук до рук, викликаючи загальне захоплення й подив. У племені були свої досвідчені каменярі, але такого досконалого каменя ніхто не зумів би витесати. Це, мабуть, витвір великого майстра. Кремінь дістанеться ватагові. Той настромить його на списа й матиме зброю, якої ніхто не має.

Щасливі шукачі тепер ледве відбивалися від помічників. Кожен малюк у печері будь-що бажав знайти «лавровий лист». Та «помічники» лише заступали світло й заважали працювати, а тому Копчем сердито прогнав їх геть. Тоді малюки взялися копати самотужки, й незабаром увесь ґрунт у печері було перекопано канавками та ямками.

Проте робота швидко набридла дітям. Вони потомились і, так нічого й не знайшовши, кинули копати. Лише Копчем з Жабкою та Вивірчаком працювали далі. Вони видобули ще кілька уламків кресального каменю та нижню щелепу лося. Це підбадьорило їх, і вони перерили чималу частину печери. Але, не знайшовши вже нічого цікавого, кінець кінцем теж припинили роботу.

Коли раптовий дощ загнав мисливців у печеру, викопані ями було вже зрівняно. Голодні ловці ласували впольованою дичиною, а жінки й діти мусили тим часом чекати.

Щасливі шукачі розмовляли в кутку печери про те, що б іще вони бажали знайти. Найпалкіше мріяли знайти гаряче вугілля, з якого можна було б розпалити вогонь.

— Ех, вогонь, вогонь! — мрійливо зітхали дітлахи.

Ловці під час їжі розповідали, що на скелястій вершині бачили козерога.

— Отакенні роги!

— Той уміє стрибати!

— Ніхто не спіймає козерога!

— Добра стріла, добрі нагоничі, добрий вітер наздоженуть!

Кожен мисливець, який хотів щось розповісти, сідав ближче до світла. Всі повинні були бачити, що він каже, бо інакше не зрозуміло б його. Добрий оповідач мав бути й добрим актором. Тому потемки розмов майже не велося.

Коли якомусь поганому промовцеві бракувало слів та рухів, він, щоб уникнути глузувань, змахував рукою: усі слухачі, мовляв, дурні. А тоді, сплюнувши, повертався на своє місце. Інколи всі сміялися з безталанного оповідача, котрий затинався або лише видушував з себе безладні звуки, бурмотів та пирскав.

— Що це в тебе? — запитав Копчем Жабку, яка сиділа поруч нього.

Дівчинка чимось бавилась, і, коли знадвору в печеру просякло світло, щось заблищало в Жабчиних руках.

— У глині знайшла, — хвалькувато відповіла Жабка й рвучко заховала руки за спину.

— Покажи! — владно наказав Копчем.

Жабка висунула язика, але Копчем легко розтулив їй кулаки й побачив, що дівчинка тримає якийсь мерехтливий жовтий камінчик. Цієї миті кілька променів знов упало на камінчик — він гарно заблищав. Це сподобалося хлопцеві, й він забрав у Жабки іграшку: гратиметься сам або прикрасить тим камінцем собі шию.

— Ти ж знайшла його в моїй глині! — виправдувався Копчем.

Жабка скривилась, тоді хлопець заспокоїв її:

— Копчем кусок — Жабка кусок.

По цих словах діти помирились.

Потім Копчем витяг з розколини в стіні печери прихований уламок кресального каменя, яким хотів навчитися витесувати ножики. Тепер цей уламок допоможе розбити блискучий камінчик. Спочатку Копчем спробує, чи не дуже твердий той камінчик, а вже тоді вдарить по— справжньому. Кресанув уламком по жовтому камінчику — ой! — сяючою дугою злетіла іскра й зникла в пітьмі. Кресанув удруге — знову гарна іскра!

Тоді Копчем почав кресати безперестанку, зачарований гарним феєрверком іскринок. Ці іскри привернули загальну увагу.

Мисливці посхоплювались і зачудовано дивились Копчемові на руки, що швидко рухались, викрешуючи іскри з вогненного каменя[5].

Вогненний камінь!

Вони мають вогненний камінь! Тепер буде вогонь! Буде добробут!

Ловці кричали, мов знавіснілі, свистіли, танцювали, тупотіли й плескали себе по стегнах.

— Копчеме, сюди! — покликав Гунач хлопця до виходу з печери й поклав на землю жмут сухого моху.

Копчем кресав, але руки в нього тремтіли. Тоді Гунач сам узяв кресало та вогненний камінь, швидко закресав — і посипався сніп іскринок. Ще мить — і з моху закурився димок.

Гунач відклав каміння, схилився до самої землі й легенько дмухнув. Хмарка диму розтанула. Гунач дмухнув удруге й утретє. В мохові блимнув червоний вогник. Гунач знову дмухнув — і ось — полум’я шугнуло й весело запалахкотіло.

— Горить! Горить! — загукали мисливці й пустились у такий дикий танець, що аж уся печера ходором заходила.

Печерне плем’я шаленіло від радості — воно знову мало вогонь.

Копчем з Гуначем обережно підкидали у вогонь сухе листя, занесене в печеру вітром. Заєць та Сова вибігли назбирати під скелями трохи сухих гілок і швидко повернулися з оберемками трави та хмизу.

Затамувавши подих, все плем’я стежило, чи розгориться вогонь. А коли повалив стовп диму й спалахнули язики полум’я, печера загула від невгамовних радощів.

Жінки сновигали по печері й верещали, діти стрибали навколо вогнища, а мисливці подалися по нове паливо.

Плем’я має вогонь! Слава вогню!

Дим ятрив очі, в печері важко дихалося. Спочатку ніхто не зважав на це, та коли вогонь розгорівся дужче, диму стало стільки, що вже годі було витримати.

Ватаг наказав перенести вогнище ближче до виходу. Тепер дим виходив у отвір, і повітря в печері освіжилося.

Паливо було мокре й дуже чаділо. Коли його висушать, диму майже не буде. А сьогодні треба пожертвувати запасами кісток звірів, щоб підтримувати життєдайний вогонь.

Як приємно грітися біля вогнища! Скільки вони тужили за ним!

Чоловіки наносили в печеру стільки палива, що наскладали з нього цілу купу. Тепер вогонь ніколи не згасне — вони годуватимуть його досхочу!

Копчема було призначено охоронцем вогню. Адже це завдяки йому плем’я знову має вогонь. Копчем міг відганяти від вогнища кого хотів.

Тільки Жабка грілася досхочу, бо це вона знайшла вогненний камінь. Та Жабка лише дівчинка — істота, не варта особливої уваги, тим паче похвали. Малюки плакали, що й вони хочуть до вогню. Але, наступивши на гарячі головешки, порозкидані навколо вогнища, сховалися за матерів і з-за їхніх спин зиркали на звабливе полум’я.

Тепер у печері буде тепло.

Відшмаганим вітрами та закляклим від холоду мисливцям, коли ті повернулись у нагріту печеру, жінки подали гаряче печене м’ясо.

Тепер нема чого боятися відвідин ведмедя. Жоден звір не насмілиться ввійти до їхньої печери.

Копчем сидить біля веселого вогню. В руці в нього палиця, якою він підправляє палаючі головешки. Хлопчина втупив погляд у полум’я й не чує, як навколо щебечуть малята. Від вогнища він тепер і кроку не ступить.

Копчем щасливий.

УЗИМКУ

Після короткої осені настала сувора зима. Звірі поховались у барлоги, й тільки голод виганяв їх на сніг.

Потім відлига розтопила снігову ковдру, а холодні дощі оповили всю поверхню неприємною вогкістю. Та нова зміна погоди знову принесла морози й багато снігу.

В печері було тепло — вогнище палало вдень і вночі.

Плем’я дуже дорожило вогнем. Всі піклувались про нього, й ніхто не повертався до печери, щоб не принести хоч трохи палива. Щодня вождь призначав нову варту біля вогню, а Копчем тільки стежив, щоб вартовий ані на хвилину не залишав свого місця, щоб як слід підкидав дрова, щоб вогонь не пригасав, або, навпаки, не розгорявся надто й не дуже чадив. Копчемове місце було біля вогню, й через те Вивірчак рідко коли міг витягти свого друга на лови.

Малі діти теж перестали гасати по міжгір’ю, по схилах та в лісі. Лише іноді, коли була гарна погода, вони вибігали надвір трохи попустувати. А то весь час сиділи в теплій печері, спали або ж бавилися, набридаючи матерям своїми витівками.

Вовки часто вешталися поблизу, ставали дедалі нахабніші. Їх уже не можна було відігнати криком чи камінням, як у літню пору. Маленького Жучка, пестунчика всього племені, вовки дуже перелякали, коли хлопча сиділо на камені поблизу печери й довбало мозок із розбитої кістки. Голодний вовк вирвав кістку в малюка з рук, поранивши йому пальці. Жучок так заверещав, що все плем’я вибігло з печери. Кілька ловців кинулися за зухвалим хижаком, але вже не наздогнали його.

А згодом стався ще гірший випадок.

Діти пішли збирати паливо, а коли вже поверталися назад, їх зненацька оточили вовки. Це було жахливе повернення. Якщо котрась дитина відставала, вовки відразу ж нападали на неї. Діти, плачучи, бігли слідом за Жабкою, яка йшла попереду, одною рукою тягнучи по снігу в’язку хмизу, а другою, озброєною дрючком, відганяючи вовків. Обабіч дитячого гурту крокували хлопці — Копчем, Вивірчак, Онаш та Стопка — й відбивали найнахабніших вовків. Кільком вовкам уже добряче перепало по писках, але це не надовго віднадило їх.

Згодом вовки підійшли зовсім близько, й хлопцям довелось запекло захищатися. Тоді гурт зупинився. Дівчатка верещали так, ніби вовки вже розривали їх на шматки. Маленькі діти, не тямлячи себе від страху, мов куріпки, попадали на сніг, затуляючи долонями обличчя. Вони трусились, аж зубами клацали, й нізащо не наважувались бігти далі. Копчем лаяв їх, обзивав полохливими зайцями, але перелякані малюки вже чекали тільки, що злі вовки розірвуть їх, і не ворушились.

Коли дитячий гурт став, вовки також зупинилися. З їхніх роззявлених пащ висолопилися червоні язики, очі хижо блищали, а худющі ребра випиналися від швидкого дихання. Але вовки не нападали, й діти трохи отямилися. Жабка знову кинулась уперед, дітвора побігла за нею, а хлопці прикривали їх обабіч. Та вовки швидко наздогнали малечу. Цього разу вони щільно оточили дітей, посідали на хвости й нерухомо дивились на переляканих дітлахів — свою певну здобич.

Один вовк — мабуть, вожак зграї — широко роззявив пащу, висолопив язика й позіхнув. Діти затремтіли від страху. Хижак устав, підійшов до дітей і схопив одну дівчинку за руку.

Дівчатко мало на руках безпалі рукавички із оленячої шкіри. Хижак рвонув за ті рукавиці, й дівчинка впала. Цієї ж миті пильний Стопка вдарив нахабу дрючком межи вуха. Хижак заскавучав і схопив дрючка зубами. Але тут же дістав новий удар. То Вивірчак щосили оперіщив звіра по голові. Вовк відскочив за кущ.

Вивірчак ударив палицею по гілках, щоб настрахати вовка, але той не втік, а навпаки, люто схопив палицю зубами й вирвав її хлопцеві з рук. Палиця впала на землю, вовк наступив на неї передніми лапами й грізно заскавучав та вищирив зуби, коли хлопець нахилився по дрючка. Вивірчак прудко випроставсь і застиг нерухомо. А звір, теж не рухаючись, стояв навпроти нього.

Сміливий Вивірчак був спритний хлопчина. Він зненацька підштовхнув палицю ногою й, поки вовк схаменувся, уже міцно тримав у руках свою невибагливу зброю. А тоді так оперіщив вовка по хребту, що той аж присів.

Напад вовка й плач дівчинки, в якої була закривавлена ручка, викликали серед дитячого гурту паніку. Діти поривалися бігти, але вовки не давали. Тільки-но якесь дитинча рушало з місця, як хижаки тут же нападали на нього.

Помалу вовки підповзли ще ближче. Тільки наставлені дрючки рішучих хлопців утримували хижаків од нового нападу.

Копчем стягнув з своєї голови боброву шапку й кинув її найнахабнішим звірам. Ті відразу ж почали битися за неї.

— Вивірчак — шапку! — скомандував Копчем вірному другу.

Вивірчак, не вагаючись, шпурнув шапкою в хижаків.

— Гайда! — наказав Копчем. — У печеру — по допомогу!

Обидва хлопці стрімголов побігли кликати на поміч. Вони майнули між кущами, але деякі вовки помітили їх і помчали слідом.

Серед дітей вибухнув крик і плач. Малюки думали, що хлопці кинули їх напризволяще. Вони лементували так, що далеко лісом котилася луна.

Копчем з Вивірчаком бігли добре, але вовки швидко наздогнали їх. Дарма, що хлопці відбивалися дрючками, — хижаки хапали їх за ноги. Обидва друзі були вже закривавлені, а один вовк учепився зубами ще й у хутро, яким пов’язувався Вивірчак. Тоді меткий хлопець, скинув з себе хутро й побіг далі голяка. Тільки ноги мав обгорнені заячими шкурами.

Поки вовки гризлися за те хутро, хлопці встигли трохи відбігти. Але два хижаки незабаром знову наздогнали їх. Захекані хлопці, притулившись спинами до скелі, відчайдушно захищались. Вони побачили, що печера вже недалеко, й почали кликати на поміч.

Біля печери в цей час вартував Заєць. Вже давно вітер доносив до нього з лісу віддалений дитячий крик. Заєць думав, що то дітлахи пустують, повертаючись з хмизом. Але зараз він відчув, що дитячі голоси лунають розпачливо. Заєць подав знак мисливцям, які були в печері. Всі уважно прислухались. Тепер крики чулися зблизька, майже під самою печерою.

— Біда! На поміч! — закричали ловці й лавиною ринули схилом униз.

За мить вони були вже біля хлопців і накинулися на вовків. Одного хижака вбили, а другий — хоч і з перебитою ногою — все ж таки втік.

— Біжіть швидко! — вигукнув Копчем і повалився в сніг коло вірного Вивірчака.

Мисливці зрозуміли, що решта дітей десь недалеко, й стрімголов помчали по слідах.

Прибігли вчасно. Вовки саме кинулись у напад на групу дітлахів, яка вже не могла захищатися.

Влучні удари сокир швидко охолодили хижацьку лють голодних вовків. Дітей було врятовано. Кілька вовків забито, а решта розбіглася.

Ловці взяли на руки двох дівчаток, покусаних вовками, й попрямували з дітьми до стійбища. Вбитих вовків тягли за собою.

У печері Жила наказав нікуди віднині дітей самих не пускати.

Ласиця та Вовчиця підкинули у вогонь великих кісток. Крупні кістки добре горять. Хай діти погріються!

Відтоді діти весь час залишались у печері. Вони вигадували собі різні забави. Дівчатка гралися ляльками, зробленими з дерева, кори або з шкіри. Хлопці залюбки ліпили з глини всіляких звіряток. По глину не доводилось ходити далеко: доброї жовтої глини досить було в самій печері.

— Дай вовка! — канючила Жабка в Копчема.

Молодий митець оглянув свої вироби, поставлені рядочком на пласкому камені. Трохи завагався, проте взяв фігурку сидячого вовка й посунув трохи вбік. Він не подав її дівчинці — бо цим принизив би себе. Жабка відразу схопила вовка, але трохи зім’яла глиняну голову звірятка. Дівчинка тут же сама полагодила її й сховала фігурку до заглибники в горбкуватій стіні печери.

— Ще вовка! — канючила Жабка знову.

Копчем дав їй іще одного. Жабка й цього поставила в заглибнику. Обидва вовки сиділи тут, наче перед своїм лігвом. У світлі вогнища їх було гарно видно.

— Ще вовка! — не вгавала Жабка.

Копчем відказав:

— Уже маєш двох!

— Не маю! — заперечила дівчинка.

— Маєш! Ось один, ось другий. Це два вовки.

— Що ти мелеш? Де ж два вовки? — не поступалась Жабка, яка не вміла рахувати. — Ось один вовк, а ось — також один вовк! Один і один! Я ніде не бачу двох.

Копчем став навколішки біля стіни й показував нетямущій дівчинці:

— Один вовк та ще один вовк — це два вовки!

— Гі-гі-гі! Жабка не дурна! Жабка бачить одного вовка, а поруч знову лише одного.

— Оце ж і є два вовки! — доводив Копчем.

— Ні, ні, ні! Ти погано бачиш! — твердила дівчинка своє. — Це не два вовки, хай мене ведмідь з’їсть! Це тільки один і один вовк.

— Це і є два, — наполягав Копчем.

Він був тямущий хлопець і вмів уже лічити до трьох. А в зимові дні Мамутик навчив його вимовляти числа аж до п’яти.

Таке з усього племені, крім Копчема та Мамутика, умів лише ватаг Жила. Навіть старий Гунач не завжди правильно рахував і мусив повторювати лічбу по кілька разів. Чого було понад п’ять, це вже називалося «багато». Інші мисливці, які вміли лічити тільки до трьох, «багато» називали все, чого було понад три.

Тепер Копчем часто дивував дорослих мисливців своєю вченістю, коли рахував, скільки пальців на руці вони показали йому або скільки стріл поклали перед ним. Тому й зараз він уперто доводив Жабці, що один і ще один — це два.

Жабка ніколи не цікавилася лічбою, тому зараз припинила суперечку тим, що сердито випалила:

— Дурний хлопче! Це один вовк! — і кинула грудкою глини в першого вовка. — А це також один вовк! — і кинула глиною в другого.

— Це ж і є два! — затявся Копчем.

— Ні, ні, ні! — заверещала Жабка, шпурляючи глиною об стіну печери.

Копчем спокійно показував на своїх фігурках:

— Один олень і один олень — два олені, один ведмідь і один ведмідь — два.

— Ні, ні, ні! — верещала дівчинка. — Годі, це для Жабки надто важко, — затулила вона вуха долонями.

Вивірчак, зачувши вперту суперечку, підійшов ближче. Він помітив глину, що прилипла на стіні, й раптом засміявся:

— Зубр схожий на жабу!

— Де зубр? — здивувався Копчем.

— Тут зубр! — відповів Вивірчак. Він підняв обпалену галузку й докреслив до глини два роги.

Справді, тепер у цій глині й Копчем упізнав зубра. Чорною вуглинкою він швидко намалював зуброві ще й хвоста.

— А тут око! — додав Вивірчак.

— А тут спис! — Жабка встромила в зубра тонку гілочку й загукала: — Діти-и-и-и-и — зубр!

Діти позбігалися — зубр на стіні всім дуже сподобався.

Новий винахід — малювання на стіні — відразу знайшов своїх прихильників.

Копчем з Вивірчаком мовчки, але з однаковим запалом, малювали глиною й вугіллям усіх звірів, яких тільки знали. Решта дітей теж узялася малювати, й незабаром на стінах уже бракувало місця — все навколо було геть розмальоване. Проте захоплення малюків швидко минуло. Глиною погано було малювати: вона кришилась і не трималася на стінах. Дітлахи повернулись до своїх звичайних ігор. Між тим Копчем з Вивірчаком удосконалили свій винахід. Вони принесли знадвору снігу й перемішали з глиною. Тепер малювати стало краще, бо глина вже не відпадала від стін. Повертаючись у печеру, Копчем провів рукою по задимленій стіні навпроти вогнища й спробував малювати пальцями, поки сажа не стерлася з них. Потім повернувся знову й цього разу наскріб на широку кістку цілу купку сажі.

Копчем швидко помітив, що особливо гарно малювати сажею, на яку набризкало жиру з печеного м’яса, й став навмисно додавати в сажу трохи жиру.

Вивірчак вмочав у жирну фарбу клапоть борсучого хутра, напнутого на держак, і малював ним, немов квачем.

Малюнки хлопчаків зацікавили й дорослих мисливців. Деякі з них і самі спробували намалювати гарною чорною фарбою ведмедя або мамута.

Копчем спритно використовував для своїх малюнків химерний рельєф скелястої стіни. Хлопчик хвилинку придивлявся до її бугорків і розколин, а тоді сказав:

— Тут мамут!

Розколини — це лінії хребта, а опуклості — інші частини тіла. Незважаючи на вже намальованих тут жовтою глиною інших звірят, Копчем докреслив новому мамутові зігнутий хобот, ноги та ікла. Всі милувалися схожістю із справжнім мамутом і палаючими головнями присвічували Копчему, щоб той краще бачив.

У кутку печери тим часом зчинилася бійка між малечею.

— Мені!

— Мені!

— Мені! — вигукували хлоп’ята, вихоплюючи з рук одне в одного щойно знайдену нижню ведмежу щелепу.

За правом вона належала тому, хто її знайшов. Саме через це діти й сперечалися.

Жила спокійно відібрав у них кістку, бо ведмежа щелепа дуже цінна річ, що її плем’я використовує як молот або клин для розколювання інших кісток.

А діти хай собі б’ються досхочу.

Жінки біля вогнища зшивали вовчі хутра. Вони навіть і не помітили б, що вже вечоріє, коли б стара Верба не поскаржилась на свої слабі очі.

Швидко минає день узимку.

ЛЕВ

Протягом кількох днів скаженіла негода. Ловці не могли вийти на полювання, й плем’я голодувало. Коли ж заметіль ущухла й виглянуло бліде зимове сонечко, ловці подалися спробувати щастя. На свіжій сніговій пелені легко було висліджувати звірину.

Мисливці довго не могли домовитись, куди податися найкраще, й тому розподілились на два загони. Мамутик, Вовчий Пазур, Заєць, Гунач та Сова пішли до перевалу, а Забіяка, Прудконогий, Укмас, Кумач та Джган вирушили в долину. Решта чоловіків залишилися вартувати вдома.

Ні перший, ні другий загони спочатку не нападали на сліди звірини. На снігу видно було тільки відбитки галичих та воронячих ніжок.

Згодом ловці помітили багато лисичих слідів. Та лисиця сьогодні не цікавила їх — у неї несмачне м’ясо. Хай собі йде.

Потім натрапили на сліди м’яких довгих лапок. Ага, тут пробіг заєць!

Гунач з Совою подумали, що й зайчик був би добрий, коли немає більшого звіра, й подалися по слідах. Троє інших мисливців Мамутикового загону проминули дві долини, а на третій виявили сліди кількох оленів.

Це вже варте уваги! Хоч би одного оленя пощастило вполювати! Сліди зовсім свіжі, вітер не встиг їх замести, тож стадо, напевно, десь недалеко. Ловці погладили свої чарівні амулети й квапливо рушили далі. Сніг сягав майже до колін, а подекуди навіть і вище, ноги западалися в кучугури, йти було дуже важко. Та ловці не зважали на втому й намагалися просуватися якомога швидше. Жадання здобичі гнало їх уперед.

Сліди вели улоговиною вздовж лісу, а далі через кам’янистий пагорок. На тому пагорку зовсім зблизька ловці побачили стадо оленів. Олені були, мабуть, дуже голодні, вони розгрібали ногами та розгалуженими рогами сніг, щоб дістатися до скудного лишайника, моху або трави.

Вовчий Пазур захопив з собою лук та кілька стріл на випадок, якщо надибає на зайця. Тепер ця зброя згодилася. Вовчий Пазур визначив напрямок вітру й поповз до стада. Мамутик та Заєць чатували в гущавині, щоб напасти на оленів, коли б ті зачули Вовчого Пазура й кинулись тікати. Ловці тримали напоготові легкі списи.

Раптом олені звели вгору голови й пустилися бігти. Мабуть, Вовчий Пазур уже напав на них. Олені мчали просто на Мамутика та Зайця. В хребті однієї тварини стирчала стріла. Олені зачули людей надто пізно. Не встигли вони збочити, як обидва мисливці кинули свої списи. Мамутиків спис глибоко вп’явся в шию одній тварині. Зайців спис ковзнув об роги іншого оленя й упав на сніг.

Осоромлений Заєць на мить розгубивсь, а тоді сердито пішов по свій спис. Мамутик заспокоїв його:

— Кидав правильно — поперед голови, та олень швидко зупинився.

З далини, поспішаючи до них, гукав Вовчий Пазур. З його вигуків можна було здогадатись, що полювання почалося вдало.

— Стріла влучила! — похвалив Мамутик, коли задиханий ловець підбіг до них.

Заєць уже відшукав криваві сліди обох поранених оленів, і мисливці не гаючись рушили в погоню. Вискочивши на пагорб, побачили, що олені вже далеченько. Мисливці наддали ходи.

Незабаром вони помітили, що один з поранених оленів відстає. Тоді мисливці побігли в обхід каменистим річищем, випередили оленя й оточили його. Поранена тварина зі списом у шиї, похиливши голову, ледве чвалала. Сходила кров’ю.

Мисливці кинулись на свою жертву й добили її.

— Олень тут, ми — за другим! — наказав Мамутик.

Вовчий Пазур та Заєць кивнули на знак згоди: забитого оленя вони залишать тут, а самі переслідуватимуть другого, легко пораненого стрілою.

Два олені — чудова здобич! Плем’я матиме радість!

Другий загін на чолі з Забіякою обходив місцевість великим півколом. Ці мисливці теж знайшли якісь сліди, але щастя не мали. Кінець кінцем натрапили на слід росомахи. Росомаха повзла по снігу, напевно, за якоюсь жертвою.

Ловці рушили по цих відбитках і незабаром побачили сліди невеликого оленячого стада, а поміж ними — криваві плями. Здобич десь близько.

Що це? Людські сліди!

Троє мисливців переслідували тут оленів. Це могли бути Мамутик та його друзі. Але ж у Мамутиковому загоні мисливців більше.

Забіяка вголос перераховував, хто пішов з Мамутиком: Вовчий Пазур, Заєць, Гунач, Сова — а це ж більше, ніж свідчать оці сліди. Забіяка, проте, не був упевнений, бо не вмів ще лічити до п’яти. Тому він нахилився над слідами, що відбилися чітко, й почав робити списом на снігу якісь знаки.

— Ось Мамутик, ось Пазур, ось Заєць, — але слідів Гунача та Сови не було.

— Це не наші, — вирішили ловці й рушили в погоню за чужинцями, які полювали на їхню звірину.

Забіячин загін каменистим річищем вийшов на пагорок і побачив поблизу на снігу мертвого оленя. Роги тварини стирчали вгору.

Ловці вже хотіли з криком кинутись до нього, аж тут Джган, який ішов попереду, раптом упав на сніг. Це було застереження — тут не все гаразд. Ловці припали до землі й поповзли вибалком до Джгана. Той, витріщивши очі, шепотів:

— Ведмідь або зубр — щось велике!

Ловці недовірливо розглянулись по сніговій рівнині. Справді, біля оленя лежав велетенський звір. Ні, це не кам’яна брила, як їм здавалося здалеку. Голова в нього волохата, немов у ведмедя, рогів не видно. Що це може бути?

Прудконогий легковажно сказав:

— Ведмідь чи зубр — лежать убиті, я йду!

Він хотів був рушити, але Джган смикнув його й прошептав:

— Вбитий — ні, живий! Увага!

Решта мисливців теж не схвалила легковажну хоробрість Прудконогого.

— Ти — стрілою! — звернувся Забіяка до Укмаса, щоб той перевірив, чи таємничий звір справді мертвий.

Укмас якусь мить вагався, але потім наваживсь і поповз уперед від каменя до каменя. Решта мисливців чекали в засідці.

Укмас наготував лук. Просунувся ще трохи до маленького кущика, сховався за ним, поклав стрілу на тятиву, трохи підвівся й вистрілив.

Велетенський звір високо підстрибнув на своєму сніговому ліжку.

— Лев! — із жахом вимовили ловці й відчули, як терпнуть у них руки й ноги, а по спині бігають мурашки.

Печерний лев заревів так, що широкими просторами ніби грім прокотився.

Куди лев кинеться зараз?

Мисливці не тямили себе від жаху. Якщо лев побачить їх — усім буде кінець. Ніхто не врятується.

Гей, а що це там віддалік?

Якихось троє мисливців сходять сюди з вершини гори, тягнучи за собою оленя. Та, зачувши левине ревіння, вони кинули здобич і пустилися бігти назад.

«Це ті, чужі ловці!» — подумали Забіячині друзі й знов прикипіли очима до лева, який люто озирався довкола, ніби шукаючи нападника.

Ось він помітив трьох мисливців, заревів, зіщуливсь і могутніми стрибками кинувся навздогін за втікачами.

«Загинуть!» — подумали мисливці й нарешті наважились висунути голови. Лев уже не міг побачити їх у сховищі. Все лихо впаде тепер на тих трьох невідомих.

Невідомі зникли серед скель. Ой, як відчайдушно втікали вони! Падали в сніг, схоплювались і знову пускалися бігти. Але їм нема порятунку. Лев ось-ось їх наздожене, та за мить і він зникає між засніженими скелями.

Мисливці із Забіячиного загону нарешті звели дух. Вони щасливо уникли страшної небезпеки й тепер, з почуттям безмежного полегшення гладячи свої амулети на шиї, розмовляли про те, що лев, мабуть, наївся оленячого м’яса й заснув. Як добре, що вони не пішли до оленя відразу!

Навколо тиша, ніщо не шелесне на сніговій полонині. Один за одним мисливці боязко повзуть туди, де лежить мертвий олень. Олень дуже пошматований…

Мисливці все ще полохливо озираються. А що, коли б оце зараз на них накинувся лев?! Навіть подумати страшно.

Двоє мисливців потягли здобич. Коли вони вже опинились у видолинку, Прудконогий пригадав:

— Олень тут — олень там! — і показав рукою назад.

— Сам іди по нього! — насмішливо буркнув Забіяка.

Але ніхто не виявляв бажання повернутися по другого оленя, покинутого чужими мисливцями. Навіть за ціле оленяче стадо не повернулися б вони на те небезпечне місце. Лев може прийти назад!

Ця думка підганяла мисливців.

Сутеніло, коли вони щасливо дісталися печери. Гунач з Совою були вже тут і потрошили впольованого зайця.

Ясна, морозна ніч.

Біля палаючого вогнища Забіяка, Прудконогий, Укмас, Кумач і Джган з усіма подробицями розповідають про випадкову зустріч з велетенським печерним левом. Копчем та Вивірчак лягли під одне покривало — ногами до стіни, головою до вогнища. Підборіддям сперлися на руки й, вирячивши очі, слухають хвилюючу розповідь. Вони б хотіли побачити такого лева. Але тільки сидячи на верхівці високого дерева. На землі ж зустрічатися з ним не варто!

У КРАТЕРІ МАЦОХИ

Довго ще розмовляли мисливці й довго їли. Печене оленяче м’ясо так пахло з печери, що лисиці й вовки до ранку вешталися поблизу стійбища.

Нічний мороз понавішував на дерева й кущі сріблясту мерехтливу паморозь.

Мамутик, Вовчий Пазур та Заєць не повернулись. У племені гадали, що їх, мабуть, застала десь ніч і вони прийдуть лише вдень. Джган з Укмасом зійшли на горбок і довго вдивлялися в далечінь, але нікого не побачили.

Де ж поділися ті троє? Вони добрі, досвідчені ловці, боятись за них немає чого. А що коли… — правда, ніхто не хотів припускати такої думки — а що коли з ними щось трапилось?

Молодий мисливець Сова моргнув Копчему та Вивірчакові й показав на вихід з печери.

Хлопці вийшли слідом за ним, узявши з собою зброю.

— Ви чули? — спитав Сова надворі. — Там іще один олень!..

Хлопці кивнули на знак згоди. Вони відразу здогадались, що має на думці Сова, й план їм сподобався. За вечерею всі чули про подробиці славного полювання Забіячиного загону, який навіть лева не злякався й відібрав у хижака одного оленя.

— Ми заберемо другого! — вирішила молода трійка.

Сова досить добре вивчив місцевість, тож знав, куди рушати. Та й ті, що полювали вчора, кілька разів докладно розповідали, якою дорогою вони йшли.

Молоді ловці бадьоро вирушили вгору через засніжені пагорби та вибалки. Але незабаром важка виснажлива путь дуже стомила їх. Гаразд, що хоч мороз зміцнив сніговий покрив і ноги не дуже западалися в кучугури.

Нарешті хлопці натрапили на сліди оленячого стада й мисливців. Швидко знайшли й утоптане місце, де сніг було забризкано кров’ю забитого оленя. Тут же побачили й глибокі сліди велетенського лева.

Вже самі ті сліди жахали!

Хлопці здригнулись і боязко розглянулися довкола. Але ніщо не говорило про небезпеку, і помалу юнаки заспокоїлись. Лев, напевно, вже далеко, тож боятися нема чого.

Трохи далі знайшли сліди двох вовків; один хижак лежав пошматований за кущами. Це, мабуть, лев роздер його. Тут же помітили сліди росомахи; росомаха підходила аж до мертвого оленя, та лев прокинувся й прогнав її.

А де ж той другий олень?

Шукали, шукали й нарешті знайшли. Другий олень лежав закляклий на снігу, там, де його кинули чужі мисливці. Тих мисливців теж нема чого боятися — напевно, лев пошматував їх усіх.

Хлопці раділи. Оце здобич! Ще раз пильненько розглянувшись навкруги, вони почали лаштуватись у путь — до печери далеко, а зимовий день короткий.

Олень великий, та по снігу тягти його буде не дуже важко. Хлопці схопили оленя за жилаві ноги, перевернули на другий бік, і тут спритний Сова помітив щось незвичайне. Він витяг з хребта тварини зламану стрілу й показав хлопцям. Молоді ловці з цікавістю оглянули гарно зроблену стрілу з гладенької ліскової палички, встромленої у розщіп, обмащеної смолою й старанно прив’язаної тонким оленячим сухожиллям.

— Стріла — Пазур! — болісно скрикнув Копчем, упізнавши з уламка, кому вона належала.

Приголомшені Сова та Вивірчак з жахом дивилися один на одного. Отже, це не чужі ловці втікали від страшного лева, а свої — Мамутик, Вовчий Пазур та Заєць. Яке лихо! Лев пошматував найхоробріших ловців їхнього племені…

Знову й знову розглядали хлопці уламок стріли. Так, Копчем каже правду — це Пазурова стріла…

Тепер уже зрозуміло, чому не повернулися хоробрі ловці… Ой-ой! Яку сумну звістку принесуть хлопці в печеру!

Юнаки вирішили піти подивитись, де загинули нещасні. Певно, що втекти від хижака вони не могли, і їхні обгризені кістки лежать десь поблизу.

Сова повів своїх друзів сумною стежкою по слідах утікачів. Хлопці легко розпізнавали сліди ловців, а також відбитки могутніх лап хижака.

Раптом між скелями ніби щось сяйнуло. Зникли деревця, зникли обважнілі від снігу кущі, зникли скелі, зникла й сама земля… Безмірна глибінь розверзлася перед юнаками, велетенська безодня, глибочезна й недозірна. Навпроти з надр земних здіймалися вгору білі скелі — але то вже був інший світ, неприступний для людини. Хіба що птах долетить до нього.

Молоді мисливці приголомшено стояли над кратером страшної безодні[6]. Сліди вели саме туди. Сліди ловців і сліди лева… Там, у темній прірві, загинули й ловці, й лев!

Хлопці перелякалися на смерть. Сова перший опанував себе й наважився підійти до краю прірви. Копчем з Вивірчаком, охоплені цікавістю, порачкували за ним. Вчепившися за берізки, хлопці схилились над безоднею. В голові їм запаморочилось, вони посідали й заплющили очі.

Провалля не має дна. Куди ж тоді попадали Мамутик, Вовчий Пазур і Заєць?

Копчемова цікавість перемогла страх. Хлопець знову схилився над проваллям, гучно крикнув і враз відсахнувся назад, почувши, як розкотисто залунав його голос. Вивірчак з Совою теж закричали й напружено прислухалися до глухого відлуння.

— Го-го-го! — загукали всі разом.

Голоси їхні загриміли в безодні, відбиваючись від скель, і затихли.

Якусь хвилину панувала тиша. Раптом хлопці здригнулися. Знизу почувся чийсь стогін… Ось знову, знову!

Голос був невиразний, слабкий, але все ж таки людський голос! Хто там?

Відчайдушний стогін знову залунав з кратера безодні. Сова пішов по краю прірви, знайшов поміж стрімкими скелями трохи положистіший схил і спустився по ньому на прискалок. Але ступити на самий край прискалка не відважився, боячись, щоб під ним не зсунувся сніг. Підповзли хлопці й по скелі, де-не-де виметеній вітрами, спустилися до Сови. Звідси було видно краще, ніж згори, але дна прірви вони все одно не побачили.

Копчем ліг і попросив Сову, щоб той притримав його за ноги. Хоробрий хлопчина вистромив голову над краєм прискалка й раптом схвильовано скрикнув:

— Наші — там!

Знизу теж озвалися вигуки, але не від самого дна. Молоді ловці відгадували:

— Це Пазур!

— Це Мамутик!

— Це Заєць!

— Усі там!

— Вони не попадали аж на дно. Вони живі й лежать у розколині на прискалку, — сказав Копчем своїм друзям, а тоді запитав у тих, які були внизу, що їм потрібно.

— Сокиру! — цілком ясно долинуло звідти.

Хлопці не розпитували, для чого там унизу потрібна сокира, а зразу ж почати прикидати, як її туди спустити. Копчем запропонував свою куртку, зшиту з двох шкур молодих оленів, і всі троє заходилися краяти її на ремені. Шкури були досить м’які, а Сова при поясі мав добрий гострий ніж з держаком із оленячого рогу, тож кінець кінцем хлопцям пощастило зробити довгий ремінь. У одному місці той ремінь ненароком було пошкоджено, тому хлопці перерізали його зовсім і обидва кінці міцно зв’язали.

Сова прив’язав на кінці ременя свою сокиру, а Копчем знову ліг на край прискалка і обережно спустив ту сокиру мисливцям. Мисливці вигуком сповістили, що сокиру дістали. Копчем витяг ремінь нагору й стежив, що робитимуть мисливці далі. Ті почали вирубувати в льоду східці. Ось чому вони не змогли вибратися з того небезпечного місця! Скеля була вкрита льодом!

За хвилину стук припинився. Мамутик щось гукав.

— Кілки просять! — сказав Копчем.

Сова наказав, щоб Копчем не ворушився, а Вивірчак міцно тримав Копчемові ноги. Сам Сова поліз нагору, наламав оберемок березових гілок і почав обережно спускатись додолу. Посковзнешся — і полетиш униз! Гілки заважали йому дивитися, куди ступати. Та все обійшлося гаразд. Сова зв’язав ременем гілки й спустив униз. За мить знову залунали удари сокири.

— Кілки забивають у скелю! — сказав Копчем.

Нещасні ловці працювали відчайдушно, без упину — намагались якнайшвидше вибратись із біди.

— Там ні, туди не вилізете! Краще сюди! — гукнув до них Копчем.

Удари чулися вже зовсім близько. І раптом відчайдушний зойк — сокира полетіла в безодню…

Мороз пройняв усіх.

Порятунок був так близько, і раптом — усьому кінець! Іншої сокири немає, а списи мало що допоможуть!

Молоді мисливці вкрай розгубилися. Невже все втрачено?

А знизу кличуть. Копчем нахиляється над краєм прискалка.

— Ремінь просять!

Хлопець спускає ремінь і дивиться, що буде далі. Мамутик намотує ремінь навколо руки, дереться по льодових східцях і кілках у стрімкій стіні й кричить нагору:

— Тримайте!

Сова з Вивірчаком тримають ремінь і щосили впираються ногами в землю. Від напруження їм аж очі рогом лізуть.

Мамутик наважився на відчайдушний крок. Відштовхнувся від останнього кілка й учепивсь руками за іншу скелю. Однією ногою намацує хоч якусь опору, знаходить її, а другу ногу випростовує в напрямку до скелястого виступу. Чи досягне? Копчем заплющує очі.

Ох, нарешті Мамутик стрибає на виступ і падає на сніг.

Копчем скрикує з радощів і зараз же знову кидає ремінь униз — Вовчий Пазур уже чекає на нього.

Чудово! І Вовчому Пазурові пощастило дістатися скелястого виступу. Він, мов підтятий, падає поруч з Мамутиком.

Тепер треба рятувати Зайця. З-під Зайця випав розхитаний кілок, і ловець ледь-ледь устиг ухопитися закляклими пальцями за потріскану скелю. Заєць висить майже на самому ремені. Коли б ремінь обірвався, коли б його не втримали нагорі, Заєць полетів би в безодню.

Сова обережно підтягує ремінь, а Заєць намацує ногами хоч якусь щілину, щоб зачепитися. Нарешті і йому пощастило видертися на скелястий виступ, де відпочивали друзі.

Мамутик перепочив, устав і поволі поліз нагору. Ловець угледів на скелі широкий водорий і досить легко посувався по голому камінню. Нагорі Сова подав йому руку й витяг на край прірви.

Інші двоє пройшли такий же шлях, що й Мамутик. Усі ловці були такі виснажені, що й на ногах не тримались, а їм треба ще вибратись з прискалка нагору, на рівну землю. Сова з Вивірчаком повели Мамутика, а Копчем підтримував Вовчого Пазура. Заєць намагався лізти сам, але на півдорозі впав у сніг. Поклавши Мамутика в безпечне місце, Сова з Вивірчаком повернулися по Зайця.

З якою полегкістю всі відітхнули, коли кінець кінцем опинилися нагорі, на рівнині!

Ловці відлежувались у затишній ямці, захищеній од вітру. Врятовані потроху оклигали. Як раділи вони життю! Їм не йнялося віри, що вони справді живі і здорові.

— Ви голодні? — запитав Сова.

Мамутик та його друзі тільки запирскали. Сова кудись подався.

Копчемові дошкуляв холод — адже на ньому була лише безрукавка з біличих шкурок. Та хлопець не скаржився, гаразд, що хоч ноги в нього непогано обмотані.

Сова повернувся з кількома шматками м’яса й печінкою.

— Це з твого оленя! — сказав він, подаючи все Пазурові.

Вовчий Пазур жадібно відрізав смачний шмат печінки, а решту подав Мамутику. Той також відрізав собі й передав рештки Сові. Так само розподілили й м’ясо.

Врятовані почували себе ліпше. Їжа повернула їм сили. Навіть Копчемові стало тепліше. Мамутик підвівсь і спробував ступити кілька кроків — тепер тіло слухалось його.

— Додому! — наказав Мамутик.

Мисливці рушили в путь, прихопивши з собою впольованого оленя, м’ясом якого вже встигла поласувати лисиця.

Поспішали, бо почало смеркати і в повітрі закружляли дрібні сніжинки.

Вночі буде завірюха.

У печері засинали першим сном Лише Джган вартував біля входу й підтримував вогонь. Зачувши якісь голоси, він схопив спис і насторожився. З темряви знову долинули голоси…

Хто це? Мабуть, Сова з обома хлопцями. Запізнилися. Їх слід покарати за це — так звелів Жила. Сова мисливець молодий, недосвідчений, може заблукати. Пішов без дозволу на полювання та ще й дітлахів з собою взяв.

— Го-о-о-о! — гукає в темінь Джган.

До вартового долинають веселі вигуки.

Мамутик, Вовчий Пазур, Заєць, Сова, Копчем та Вивірчак повертаються живі й здорові та ще й оленя тягнуть за собою. Відблиски вогнища з печери осявають їм дорогу.

Джган вбігає в печеру й несамовито кричить:

— Вони тут! Вони вже тут!

Заспане плем’я скидає з себе хутряні покривала, вітає прибулих. Кожного, хто входить у печеру, відразу хапають у обійми й стрибають навколо нього. Усі наче перетворилися на пустотливих дітей. Щастя повернулось до племені, й радощам немає меж.

На вогні відразу приємно запахла печеня; зголоднілі гості ласують соковитими шматками та розповідають про свої пригоди.

Цієї ночі ніхто не спить.

Найбільше зацікавлення викликала Мамутикова розповідь про те, як розлючений лев гнався за ним до самого провалля.

— Ми йшли по впольованого оленя. Раптом перед нами заревів лев. Гр-р-р-р! Гр-р-р-р! Ми кинули все. Із левом боротися неможливо. Ось такі пазури! Ось такі зуби! Лев стрибнув — гоп! А ми — навтіки. Лев за нами стриб-стриб! Ось-ось наздожене. Та що це перед нами? Глибінь, страшенна глибінь. Стрімкі стіни прірви… Лев заревів — гоу-у-у-у! Грім загримів у безодні, аж скелі затремтіли — гур-р-р-р, гур-р-р! Ми сунемося, падаємо вниз — гуп! Скеля покрита льодом. Не можемо втриматися. Мамутик не знає, куди летить… Зсунулися на засніжений прискалок над прірвою, і знову — гуп! Тут затримались. Лев за нами! Котиться по льоду. Шкрябає пазурами — шкр-р-р-р! Плигає на виступ — гуп! Лапами по нас… Хоче Мамутика роздерти. Та сніг провалюється, лев реве й летить у прірву — гу-у-у-у! Перекинувсь у повітрі — бебех! Тихо-тихо — ми самі… Руками вигрібаємо яму в снігу. Тулимося один до одного. Так усю ніч. Довга ніч — холод, холод. Закоцюбли — ой, йой, йой! Сонце, день. Їмо сніг. Мамутик дереться по скелі. Марно. Крок — і впадеш у прірву. На скелі — лід. Не можемо нагору — сидимо в снігу. Замерзаємо — скоро кінець. О-о-о-о-о! О-о-о! Нагорі вигуки: «О-о-о!» Знову вигуки: «О-о-о!» Хтось там є. Мамутик відповідає. Впізнає Копчема. Ремінь, сокира, кілки. Нагору! Врятовані! Га-а-а! У-у-у!

Такої довгої й чудової промови ще ніхто не чув у печері. Слухачі немов бачили все на власні очі. Нікого ще не слухали тут так уважно, затамувавши подих.

Тільки-но Мамутик закінчив під вигуки загального схвалення, як запитання градом посипалися на нього та на його спільників. Плем’я хотіло знати всі подробиці надзвичайної пригоди.

Діти один за одним засинали. Перед ранком Копчем з Вивірчаком теж поснули, сидячи, спершись об стіну. А мисливці біля вогнища усе ще розповідали. Але вже не так схвильовано й тихіше.

Надворі шаленіла хурделиця.