Ловці мамутів

ХЛОПЧИНА Й МАМУТ

Засмаглий худорлявий хлопчина з насолодою обсмоктує кінчик гілки, яку тримав у руці. То Копчем, який разом з Вивірчаком щойно вигріб із розколини в скелі стільник, повний меду диких бджіл. Хлопчаки відбігли з солодкою здобиччю далеченько, та все ж кілька бджілок прилетіли аж сюди. Копчем обмахнувся гілкою й побіг далі. Але де це подівся Вивірчак? — озирається він на бігу.

А мед такий смачний! І ще жодна бджола не вкусила Копчема! Ой-йой! Цієї миті щось жагуче вкололо йому шию. Хлопчина кинувся тікати від розлючених бджіл, перестрибнув валуни й майнув поміж соснами на Чорній скелі.

А Вивірчака й сліду нема. Він, мабуть, злякався бджіл. Ох, і насміється з нього Копчем біля вечірнього вогнища!

«Збіжу вниз і викупаюся», — подумав хлопчина, почісуючи покусані бджолами місця. Він скочив до води, розхилив ялинові кущі — і став наче укопаний.

Перед ним хлюпався у калюжі велетенський мамут з могутніми іклами.

Мамут устав і звів угору довжелезний хобот. Хлопчина застиг за кілька кроків від товстошкірого велетня, стискаючи в руках гілку, немов збирався боронитися цією нікчемною зброєю. Мамут захитав головою, тримаючи хобот угору. Хлопець і звір якусь мить нерухомо дивились один на одного.

Копчемові здається, що мамут дивиться спокійно й не заподіє йому нічого лихого. Ох, а ноги в мамута які страшні! Мов дуби, що їх і дорослий мисливець не обхопить. Хлопець миттю пригадав розповіді коло таборового вогнища про жахливу смерть ловців, розчавлених ногами розлючених мамутів.

Але цей мамут не злий, він не нападе на хлопця. Дивиться майже лагідно…

— Мамуте, облиш Копчема! — благально шепче хлопчина, з жахом утупивши очі у велетня.

Раптом мамут ворухнувся, нахилив голову й ступив до хлопця. Той блискавично крутнувся, кинув дрючок на землю й поліз на дерево. Та стовбур був грубелезний, і Копчем спинався дуже повільно.

На щастя, ноги в мамута грузли в багні, й поки велетень розхитувався, Копчем устиг схопитися за міцний сук. Тепер уже він повз швидше й незабаром видряпався майже на самий вершечок. Серце в хлопчини шалено калатає, обличчя пашить, тіло подряпане до крові.

Та велетенський звір і не думає нападати. Він мирно поскубує кущі, висмикує хоботом жмути трави, ламає гілки. Ось йому припала до смаку сосна, на якій принишк бідолашний хлопець, і мамут обламує з неї віття.

Від річки долинуло трубіння. То мамути скликають одне одного на спільну вечірню купанку.

Копчем на дереві й не дише. Ох, тільки б йому знову повернутися до таборового вогнища, до свого племені, до хлопців! Тепер він слухатиметься старших ловців, ходитиме по хмиз, ніколи не триматиме заплакану Жабку під водою, поки та аж не захлинеться; ніколи вже не кидатиме на вогнище горішків, що їхні вибухи так лякали всіх… Кращого хлопця за Копчема в племені не буде. Це така ж правда, як те, що його ймення Копчем! Ох, тільки б повернутися назад до стійбища!

Нарешті хлопчина сердито крикнув:

— Геть, волохатий мамуте! Облиш Копчема!

Глухе трубіння озвалося знову.

Копчем тремтить від жаху, хоч він сміливий хлопчина й зазнав уже чимало небезпечних пригод за мандрів по світу. І вміє вже сам полювати на дрібну звірину. Навіть ім’я дали йому завдяки одній ловецькій пригоді. Копчем пригадує, хоч це було два сніги тому, як далеко-далеко звідси, в інших краях, він грався з дітьми біля лісу й натрапив на сліди малого сарненятка. Хлопці пішли по цих слідах і після довгих пошуків знайшли-таки спляче маля й напали на нього. Та сарненя копнуло хлопчика швидше, ніж той устиг придушити його. Відтоді всі в племені й стали звати маленького ловця «Копчем»… Ой, як приємно згадати часи перших полювань!..

Мамути затрубили знову.

Дерево раптом захиталось, його крона нахилилася набік. Мамут зламав хоботом товсту гілляку. Цієї миті сосна рвучко випросталася, й хлопчина полетів поміж гілками на землю. Мовчки, зціпивши зуби, він чекав, коли мамут розчавить його. Та мамут побіг собі, розмахуючи гілкою, й незабаром зник серед дерев. Певно, поспішав до води, до свого стада.

Копчем лежав на землі, зводячи дух. Тіло в нього боліло при найменшому порусі. Хлопчина, стогнучи, підвівся й почвалав навпростець через гору до свого племені, яке отаборилося на Білій скелі.

Від вершини гори він збочив до річки й там вийшов на знайому стежку, що вела до стійбища.

Як далеко сьогодні до табору! І в лісі не видно нікого з племені. Ніхто не допоможе Копчемові. Напевно, всі посідали вечеряти навколо вогню. Хоч кричи, хоч не кричи — ніхто не почує.

Ой, як добре, що таборовий вогонь палахкотить поблизу, на Білій скелі, й що ватаг ще навіть не натякав про дальші мандри.

Мамутикове плем’я живе тут з весни, проте ще й гадки не має міняти свої ловища.

Стійбище розташоване в затишному місці, на стрімкій високій горі, понад річкою. За горою з півночі на схід простяглися розлогі степи, з яких звірина ходить сюди до водопою.

Мамутикове плем’я стало володарем на тутешніх скелястих берегах.

За річкою, в долині, живе ще одне мисливське плем’я, що знайшло в печерах Дикої Шарки захисток від хижаків та негоди. ІІІарківське плем’я часто ходить на лови уздовж берегів, де в просторих мочарах купаються носороги, а подекуди й мамути. Обидва племені уникають зустрічей, і досі між ними не було ще жодної сутички. Тут вистачає місця для обох племен, відокремлених одне від одного широкою долиною великої річки.

Коли Копчем доплентався до Білої скелі, вже стемніло.

Палаюче вогнище освітлювало стійбище Мамутикового племені. Жінки готували вечерю — пекли м’ясо над розжареним вугіллям. Діти бавилися в траві. Ватаг сидів на почесному камені біля вогню. Старші мисливці розташувались поруч нього.

У неглибокій ямці на розпеченій ріні турботлива Дярга смажила ватагові рибу.

Останнім часом ватаг чогось заслаб, тож зараз він не говорив, а лише слухав. Найцікавішою новиною було те, що до річки приблукало невелике стадо мамутів. Мабуть, їх сполошили десь неподалеку, й вони прийшли сюди…

Цього літа Мамутикове плем’я не вполювало ще жодного мамута. А яка це жадана здобич! Навіть один упольований мамут надовго забезпечив би плем’я їжею, а тверду мамутову кістку можна було б виміняти на кресальне каміння, якого зараз так бракує. Завтра будуть великі лови! До них треба підготуватися як слід.

Раптом хтось озвався з лісу. Щербатий Зуб підвівся й вигукнув гасло Мамутикового племені. Слабкий, уривчастий голос почувся знову.

Ловці затамували подих і вслухалися. Голос був наче незнайомий, чужий. Хто б це міг бути?

— Не наш! — вирішили ловці.

Лише Вивірчак стурбовано закричав:

— То Копчем! Я впізнав його голос. Щось трапилось. Біжімо!

Кілька ловців побігло вниз. Вивірчак мчав попереду.

За хвилину ловці принесли непритомного хлопця. Поклали його перед ватагом, але тут Копчем розплющив очі й усміхнувся.

— Забився! — мовив ватаг, обмацавши подряпаного хлопця, й додав: — Швидко одужає!

Плем’я задоволено загомоніло, й мисливці почали гадати, що могло Копчемові статися.

— Руйнував воронячі гнізда?

— Упав з Чорної скелі?

Гунач міркував, що Копчем, може, намагавсь уполювати великого звіра. Інші ловці були такої ж думки й докоряли хлопцеві за те, що він порушив мисливський закон, який гласив: «Нікому не дозволено самому полювати на великого звіра!»

Ватаг наказав нагодувати хлопчину, й Дярга клала Копчемові в рот печену рибу. Сам ватаг узяв собі інше м’ясо, хоч воно було гірше за рибу й затверде для хворого.

Копчем стогнав, але охоче їв теплу їжу. Коли він наївся, ватаг знову підійшов до нього й докірливо сказав:

— Копчем, неоперене пташеня, випав із гнізда!

У відповідь хлопець сказав лише:

— Мамут!

— Ой-йой-йой! — загомоніли ловці й миттю з’юрмилися біля хлопчини.

Копчем мусив розповісти про свої знегоди.

— Бридкий мамуте, ми тебе провчимо! — грозився Вивірчак у напрямку лісу.

— Зажди, злий мамуте, скоро сонце висушить твої кишки! — сердито бубоніла беззуба Верба, найстаріша жінка в племені.

Вона принесла мокре лисяче хутро й поклала Копчемові на груди. Крім неї, про Копчема вже ніхто не дбав…

НА МАМУТА

Вогонь уночі підтримували по черзі. Вранці Зозулька розповідала, що з нею трапилося, коли вона чергувала біля багаття. Гієна заповзла до стійбища, схопила ногу нещодавно впольованого молодого тура і утекла десь у долину.

— Ось за тим вільшняком сховалася, — показувала дівчина.

Ловці оглянули землю навколо стійбища й справді знайшли сліди гієни. Відразу, схопивши списи й палиці, кинулись униз по сліду.

— Гей! — гукнув могутнім голосом Мамутик.

Розпалені ловці миттю зупинились.

— Сюди! — наказав ватаг і дуже закашлявся.

Він намагався приховати від племені, що його трусить лихоманка.

Ловці мовчки повернулися на Білу скелю.

Після скудного сніданку плем’я подалося оглядати дорогу мамутів. Протоптана звірами стежка вела долиною до води. Слабий ватаг мовчки уважно придивлявся до слідів.

— Ека-ека-ека! — сказав він ловцям. Тобто: один, два, три мамути!

Коли ж Мамутик оглянув сліди ще й біля вирваного дуба, то сповістив:

— Мамутів — рука! — й показав розчепірені пальці, тобто загалом п’ять мамутів.

Ватаг повів своє плем’я через рідкий сосновий ліс до вершини гори, там звернув убік і рушив до поблизьких пісковикових скель. Але незабаром ватаг зупинився і показав на вимитий водою видолинок, яким пролягла дорога мамутів.

— Пастку — тут! — вирішив ватаг і сів на повалене дерево.

Всі негайно взялися до роботи. Вибирали пісок, глину й каміння, длубали ґрунт грубелезними дрючками, працювали так, що аж піт з них градом котився. Яма глибшала. Та ватаг квапив ловців і посилав на Білу скелю по жінок та дівчат, щоб ішли на підмогу.

Сонце підбилося високо, коли ватаг дозволив перепочити. Яма була вже велика. Жінки та діти наламали гілля й замаскували ним пастку. Зверху накидали глини, трави й листя, а тоді прибрали навколо ями, й плем’я весело рушило до стійбища на Білій скелі. Дорогою Мамутик спирався на сучкуватий костур.

Між тим вартові жінки приготували із залишків м’яса обід для зголоднілих ловців.

Мамутик відмовився від їжі. Він кашляв і все поглядав на ліс, ніби сподівався, що здобич уже в пастці. Коли ж побачив, що навкруги панує тиша та спокій, поволі обійшов верхівку гори і стурбовано задивився на похмурий захід.

Ловці спочивали й стежили за зграєю диких качок над річковим островом. Тепле сонце приємно пригрівало натруджені тіла. Часом дехто висловлював здогад, скільки ще разів сонце обійде небо, поки їм пощастить уполювати мамута. Але всі сподівались, що досвідчений ватаг вибрав для пастки найкраще місце. Мамутове стадо, напевно, довго ще перебуватиме в цій країні, бо його тут ніхто не турбує, а навколо вдосталь паші.

Від пісковикових скель через плоскогір’я, а потім лісом продирається молодий мамут і, погойдуючись, сходить до води. Дорогою він ламає смерекове та ялинове гілля й ласує ним. І раптом — гуп! — мамут опинився в ямі. Заревів од люті й забив ногами по купі гілля.

Ловці на Білій скелі почули його ревіння. Втоми наче й не було — всі щодуху майнули до пастки. Жінки й діти — за ними. Копчем теж поспішає щосили. Лише інколи зупиняється, щоб звести дух.

З радощів усі пустились у нестримний танець навколо ями. Потім назбирали купу важкого каміння й добили знесиленого звіра. Знову вибухнули веселощі — всі сподівалися на багатий бенкет.

Але бенкет не відбувся.

Хворий ватаг, зціпивши від болю зуби, причвалав до тих, що несамовито веселилися, й кількома вигуками, схожими на вовчий гавкіт, наказав повиносити з ями відрубані шматки м’яса, вже нанизані на жердини, й дбайливо сховати, бо скоро почнеться буря.

Небосхил на заході оповили чорні хмари. За хвилину зашуміли віти, загойдались дерева, вітер здійняв хмари дрібної пилюки з висохлих багновищ і сипонув нею, мов снігом, у найскаженішу заметіль. Загуркотів грім, і з неба ринула страшенна злива.

Коли буря вщухла, ловці, протираючи очі, повиповзали із сховищ. Повсюди височіли замети жовтої пилюки, яку дощ перетворив на болото. Мамут у ямі був геть засипаний.

Ловці забрали врятовані шматки м’яса й подалися до стійбища на Білій скелі готувати вечерю.

Аж у стійбищі зник вогонь!

Немає вогню! Знову немає вогню!

Ой, нещастя! Лихо, лихо!

Всі побігли подивитися на мамута, а вітер тим часом порозкидав головешки й дощем та пилюкою задушив полум’я. Гой, гой, немає вогню, щоб спекти м’ясо…

Над лісом лунають жалібні зойки. Копчем заливається сльозами від щирого смутку. О, яке горе несподівано впало на плем’я. Копчем не забув, як тяжко жилося без вогню в печері або тоді, коли потік залляв багаття. О, як клялося тоді плем’я, що берегтиме вогонь, що вогнище вже ніколи не згасне! А як важко здобули вони новий вогонь! І ось нині плем’я знову залишилось без вогню, й ніхто не знає, чи ще здобудуть його. Лихо, лихо всім!

Копчем уже дорослий хлопчина. Він принесе вогонь. Так, він дасть племені вогонь! Копчем дужий, сміливий і меткий — та й тіло в нього вже не болить…

Копчем глянув на заплаканого Вивірчака й знаком покликав до себе. Копчем відкриє другові свій задум. Вивірчак надійний хлопчина, найкращий у племені. Друзі разом вирушать шукати новий вогонь… Копчем нічого не боїться, а треба буде — то й життя віддасть!

Ловці шукають винного, який занедбав свій обов’язок і накликав на плем’я таке лихо. Хтось вигукнув:

— Сьогодні Вовчиця вартувала біля вогню!

До згаслого вогнища пробирається розлючений Забіяка, вимахуючи замашним дрюком:

— Де вона, де вона? Забіяка покарає! Ватаг — глина!

Забіяка відшукав зіщулену Вовчицю й так ударив її, що вона покотилась аж на самий край скелі. До Вовчиці підбігло дитинча й ненависним оком глянуло на жорстокого Забіяку.

Інші ловці лише тихо замурмотіли.

Забіяка схопив принишкле дитинча за руку й кинув ним об землю. Та Забіяку самого цієї миті штовхнув Мамутик, аж той поточивсь і, втративши рівновагу, скотився схилом гори й ледь утримався на прискалку. Пополотнілий Мамутик важко сів на свій стілець біля згаслого вогнища.

Перелякане маля лежало на землі біля своєї непритомної матері.

Забіяка, видершись нагору, злорадно вишкірився, але ніхто не звернув на нього уваги.

Значить, плем’я не схвалило його поведінку.

Старші ловці оточили ватага й радяться. Мамутик каже, що мокрі недогарки вже не роздмухати, що вогонь зник остаточно, що в них немає навіть вогняного каменя для кресання!

Тепер сивий Гунач щось пропонує й показує кудись удалину, за річку.

Рада мисливців визнала його слова розумними, ватаг теж схвально кивав головою.

Гунач підвівся й сказав, що знову, як і торік, піде по вогонь до чужого племені за великою річкою. Але цього разу ловці не погодились. Адже в племені є кілька юнаків, які не злякаються небезпеки, — нехай вони теж покажуть, на що здібні!

— Хай іде Мамутик! — вигукнув Забіяка. — Він дужий і досить сміливий! Га-га-га!

Всі знали, що кількаденна хвороба виснажила Мамутика, що він навряд чи витримає важку дорогу. Тому ловці гримнули на Забіяку, щоб мовчав з такими порадами. Вовчий Пазур, Укмас, Сова, Кумач, Щербатий Зуб, а поперед усіх Копчем з Вивірчаком зголосилися йти по вогонь.

— Піду я, — після хвилинного вагання рішуче заявив Мамутик. — Сам принесу вогонь — або загину!

Він відкашлявся й мовив до присутніх ловців:

— Забіяка добре сказав. Піду. Ви залишитесь — слухайте Гунача!

Ловці погомоніли й погодилися:

— Щасливо повертайся!

— Але з вогнем! — ущипливо додав Забіяка.

— Візьми нас з собою! — благали Копчем з Вивірчаком.

Мамутик усміхнувся до хлопців і згодом сказав:

— Ти, Копчеме, хотів іти по вогонь і тоді, з Гуначем. Гаразд — підеш! Вивірчак зачекає тут. Більше розвідників — більше небезпеки. Самі впораємося, Копчеме! Дярго, дай мені фарбу!

Дярга подала Мамутикові грудку мокрої глини, й той намалював Копчемові на чолі та на грудях жовті рисочки й кружечки — чародійний знак, що захищав від нещасного випадку. Такий же знак намалювала Дярга й Мамутикові.

— Жаль відпускати тебе, — мовила дружина на прощання. — Ти ще надто слабий.

— Прогулянка не зашкодить мені, — твердо відповів Мамутик. — Переді мною велика мета, і я вже відчуваю, як сила клекоче в мені. Може й загину, але не здамся!

Мамутик з Копчемом зійшли до річки, спустили на воду схований човен і попливли. З табору на Білій скелі плем’я дивилось їм услід. На найвищому місці на скелі нерухомо застиг Вивірчак, заслоняючи рукою очі від сонця.

Човен, зроблений з вигнилого й трохи випаленого стовбура, спочатку закрутила стрімка вода, але згодом ловці дісталися на глибше місце й швидко попливли вперед. Вони сиділи на стовбурі верхи, а веслували крислатими гілками. Зброю сховали в дуплі свого примітивного човна.

Білу скелю оповила тиша. Ловці мовчки дивилися у далечінь.

Старий Гунач підвівся, вийшов на вершечок скелі, простер руки й втупив погляд в обличчя багряного сонця.

Тільки-но сонце торкнулося землі, як старий ловець ніби виріс, в очах його спалахнуло натхнення й з вуст полилися схвильовані звуки.

Гунач уславляв життєдайне сонце:

Сонячний диск уже зник за обрієм, а плем’я все ще зачаровано дивилось на захід.

Нарешті розстелили шкури й уклалися спати. Вивірчак ліг останній.

ПО ВОГОНЬ

Надвечір Мамутик з Копчемом підпливли до берега, сховали човен в очереті, а самі вийшли на стежку, протоптану звірами до водопою. Ступивши кілька кроків, Мамутик раптом свиснув — і обидва ловці миттю залягли в кущах. Над водою стояв могутній зубр з телятком.

Минула хвилина напруженої тиші.

З безмежних лісових хащів, що починалися тут, почулося протяжне ревіння, й могутнє котяче тіло виповзло неподалеку з тіні.

— Лев! — затремтіли ловці.

Найстрашніший хижак усіх часів, велетенський печерний лев, готувався до нападу.

Печерний лев — найбільший пострах для ловців, його барлога ще ніхто не бачив — кожного слідопита чи випадкового мандрівника, що наближалися до скель над Дикою Шаркою, лев одним ударом могутньої лапи валив на землю, а потім роздирав. Шарецьке плем’я нестямно боялося його: торік хижак задушив трьох ловців. Тож плем’я змушене було покинути Дику Шарку і отаборитися віддалік, на просторій долині.

Лев знову заревів. Скелі за рікою глухо відлунили. Зубр подався назад і трохи не наступив Копчемові на ногу. Обидва ловці підхопилися й закричали, немов перед смертю. Лев підвівся, забив хвостом, по землі — угледів людей…

І ось в один бік біжить зубр з телям, в другий, до води, — Мамутик з хлопцем. Ловці, не зводячи духу, шугнули в комиші, одчайдушно розсуваючи їх, добігли до човна, полягали на нього й чимдуж попливли на плесо.

Вже давно згасли останні сонячні промені на заході й пітьма оповила вершини, коли обидва ловці наважилися знову вийти на берег. Вони зійшли на довгастий гребінь гори й густими заростями почали спускатись у міжгір’я.

Шарецьке плем’я вже давно відпочивало в своєму стійбищі. Потомлені люди спали між чотирма захисними вогнищами. Навколо вогнищ валялись обпалені й потрощені звірячі кістки, скалки кресального каменю, шкрябачки та клепала для вичинки шкур.

Викрасти вогонь — це значить викрасти ловецьке щастя. Тому кожне плем’я охороняє свій таборовий вогонь перед чужаками. Хоробрий Мамутик може заплатити за його викрадення життям. Досить лише наступити на суху гілочку або спіткнутись — і розпочнеться жорстока погоня не на життя, а на смерть.

Леопард не підкрався б тихіше, ніж гнучкий Мамутик, який навкарачки нечутно дістався аж до самого вогнища. Мамутик спритно витягає обгорілу гілку й, немов поранений сайгак, мчить у лісові хащі. При такому поспіхові він і не помітив, що Копчем витяг головешку з іншого багаття й щось туди кинув. Мамутик поспішає до гребеня гори. Інколи йому здається, що він ось-ось упаде від знесилля й уже не встане.

І Копчем мчить стрімким схилом угору. Він геть подряпаний терням та ожинням.

Кожен тікає іншою стежкою, щоб хоч одному пощастило врятуватися, коли виникне погоня.

Копчем посковзнувся на росянистій траві, але встиг схопитися за якийсь колючий кущик. Гірше було те, що під час падіння від головешки відламався обпалений шматок і тепер лише на кінчику її ще трохи жевріло. Копчем обережно дмухнув, пломінець спалахнув, і хлопчина, задоволено прицмокнувши, знову побіг до верхівки гори. Тут перед ним на малій галявці блимнула якась світла іскорка.

«То, напевно, Мамутик!» — подумав Копчем і проскавучав гасло племені. Відразу почув тиху відповідь.

Мамутик уже чекав на Копчема. Він важко дихав, очі в нього гарячково блищали. Та ватаг не піддавався слабощам. Він виконає своє завдання або загине. Мамутик підвівсь і приклав гарячу головешку до жевріючої Копчемової. Запалахкотів веселий вогник. Мамутик з Копчемом побігли поруч. Сподівалися, тепер їм уже ніщо не загрожує. Вони вже відбігли досить далеко, а чуже плем’я між чотирма вогнищами, мабуть, спокійно спить собі.

Раптом над долиною розляглися тріскучі вибухи.

— Що це? — злякався Мамутик, сторожко прислухаючись.

Копчем захихикав.

Знов вибухи!

Копчем сміється голосніше.

— Чого це ти, Копчеме? — підозріливо допитується Мамутик.

— Копчем — трохи горішків — у вогонь… — признався бешкетник, щулячи вуха, та відразу ж відскочив, бо розлючений Мамутик хотів припекти йому гарячою головешкою тіло.

— Копчем — нерозважний малюк, а не молодий ловець, — докоряє Мамутик юнакові, котрий своєю витівкою переполошив, мабуть, усе плем’я.

Копчем біжить схилом до річки, йому весело, і він уже не боїться, що шарецькі ловці помітять їхні палаючі головешки. Звичайно, коли б горішки вибухли раніше, розпочалася б дика погоня. А Мамутик цього не витримав би, — аж тепер зрозумів хлопець. Та все минулося, гребінь гір ховає, і вже не треба так поспішати. Копчемова гілка гарно розгорілася, навіть дмухати на неї не треба. І Мамутик вже, напевно, не сердиться.

Захеканий Копчем зупинився, щоб зачекати на змученого Мамутика.

— Мамутику, — почав Копчем, — а таки гарно: вартовий спить біля вогню — раптом бух! бух! бух! — гарячим горішком дістає по носі! Ги-ги-ги!

— Шибенику! — лагідно насварився ватаг і смикнув хлопця за вухо.

Хоч було й не дуже боляче, але Копчем навмисно голосно заскиглив.

Біля річки відшукали схований човен. Перш ніж на нього сісти, розклали в захистку на березі маленьке вогнище. Коли вже червоних жаринок було багато, Копчем відірвав шмат дерну, згорнув туди жаринки й поніс до човна. Та лише ступив два кроки на хиткому човні, як той гойднувся, і Копчем стрімголов полетів у глибоку воду. Жаринки зашкварчали…

Копчем добре плавав і швидко вибрався на берег. З жалем дивився на воду й зажурено почмихував носом. Дерен з вогнем пішов на дно річки.

— Що ж, доведеться знову йти по вогонь! — удавано серйозно мовив Мамутик.

Копчем заплакав.

Мамутик нахиливсь і почав роздмухувати кілька жаринок, що їх він назгрібав серед приску на березі. Хлопець повеселішав, підскочив до ватага й цього разу переніс жаринки в човен без будь-яких пригод.

Тихою ніччю двоє ловців пливло по річці.

На сході ще й не світало, коли вони дісталися до Білої скелі.

Старий Гунач, якому вночі було так холодно, що він не міг і заснути, стояв на вершечку скелі. На блискучому плесі Гунач помітив напівзакурений стовбур, а на ньому дві маленькі чорні постаті. Це вони! Та де ж вогник?.. А замерзлому Гуначеві так хочеться погрітися!

Нарешті човен пристав під скелею.

Зашаруділи гілки в хащі, й у стійбище на Білій скелі ввійшли два змучені мандрівники. Гунач тихенько привітав їх — не хотів будити всіх, раз вогню не принесли.

Але веселий Копчем уже роздмухує гарячі жаринки на дерні, якого досі ховав.

Гунач заверещав з радощів, і все плем’я вмить прокинулось.

Знов є вогонь! Слава, слава вогню!

Полум’я шугає високо. Якщо шарецькі на світанку подалися на лови, то вони помітять на Білій скелі яскраве вогнище.

Обох сміливців оточили заслуженою пошаною. Та Мамутик не радіє разом з іншими. Він лежить, зіщулившись, і кашляє. То його трясе лихоманка, то заливає піт. Вовчий Пазур з Гуначем переносять хворого ватага до вогнища й стелять хутра на плоску брилу. Мамутик труситься ще дужче й просить хутра ще й ще. Дярга обіклала йому тіло нагрітим камінням, загорнутим у шкури.

Нарешті лихоманка минула, й Мамутик заснув. Дярга сиділа біля нього й час від часу підкладала в постіль тепле каміння.

Жила покликав Забіяку:

— Ходи погрійся!

Забіяка буркнув:

— Мені не холодно!

Гунач узяв шматок м’яса, загріб його в гарячий присок — старий міг їсти лише добре спечене, сире не жувалося. Він казав, що м’ясо, спечене в приску, має смачний солоний присмак. Солі тоді ще не знали.

Гунач почав розповідати таке:

— Давно. Я маленький. Ми без вогню. Буря залляла все. Ми не пекли. Не гріли ніг. Трісь! Відламався кусок сонця. Пролетів стрілою крізь хмари. Ревів голосніше, ніж стадо спійманих мамутів. Уп’явся в бук і розколов його. Я впав. Скочив — дерево горіло. Багато вогню було!

Так блискавка допомогла тоді племені познайомитися з вогнем. Так само од блискавки пізнали вогонь первісні люди і в найдавніші епохи.

Ловці мовчки дивляться на вогонь; їм гарно. Всі радіють з щасливого Мамутикового повернення. Про такого ватага кожне плем’я може лише мріяти.

Вивірчак стусонув Копчема в спину:

— Розповідай, як то вам пощастило!

І ловці зразу ж:

— Хочемо чути Копчема!

Жила підштовхнув хлопчину ближче до світла. Той розказує, вимахуючи руками. Плем’я напружено слухає про нічну пригоду.

На сході блідне обрій. Поблизу в лісі зацвірінькала пташка.

Коли сонце зійшло, плем’я подалося на лови. Мамутикові ловці завзяті. Хоч у них замало ловецького знаряддя, та під час ловів їм допомагають спритність і витривалість. Вони добре знають дичину, кмітливі слідопити, вміють нечутно підкрастися до звіра та влучно і безстрашно завдати йому смертельного удару.

Кожен ловець-мастак у своїй справі. Довгань Прудконогий, якому суха смерекова гілка колись виколола око, вміє вигуками, гарчанням, свистом та нявчанням наслідувати звірині голоси й вабити здобич. Особливо гарно приваблює він сарн, посвистуючи в тоненьку рурочку з березової кори.

Вовчий Пазур найкраще витягає оленячі жили на нитки й плете з них сильця та сіті. Найспритніше ловить у пастки білих лисиць та росомах. Ось що придумав Вовчий Пазур: підніме тяжкий повалений стовбур, підіпре його так, щоб при найменшому дотику до підпорки він упав. До підпорки прив’яже шмат м’яса, а коли хижак вчепиться в принаду, стовбур негайно придушить його.

Вовчий Пазур завжди знає, де треба ставити пастку на вовків, ведмедів, гієн, носорогів.

Ватаг перевершує всіх вправністю, з якою відколює від кресального каменя гостролезі ножики та ладнає кам’яні сокири з роговим сокирищем. І найзручнішу гілку для лука вибере лише він. Вона буде гнучка й не ламатиметься.

ДИКІ КОНІ

Дві жінки залишилися біля хворого ватага та малих дітей і виготовляли з кісток вістря для списів та гарпуни.

Молодий Стопка, якому ведмідь покалічив ногу, сидить біля вогнища, трощить каменем оленячі кістки, висмоктує з них мозок і згадує про недавній ранок, коли він, шукаючи суниці та мед диких бджіл, побачив біля річки Рокитки табун коней. Стопка якусь мить дивився на них, а тоді побіг ліском до Білої скелі сповістити плем’я. Йти було важко. Стопка кричав, але ніхто не чув його. Прибіг, коли було вже пізно.

Поки скликав плем’я, дикі коні забігли за скелі й шаленим галопом помчали по плоскогір’ю. Це була велика втрата для племені, бо такого великого табуна тут іще ніхто не зустрічав. Ото було б м’яса! А може, табун ще повернеться…

Поринувши в думки, юнак узяв кусок оленячого рога та скалку кресального каменю й став скребти ріг біля розсохи. Незабаром Стопка пробив ріг наскрізь. Задивився на лискуче річкове плесо та на гірські вершини, що гарно синіли вдалині.

Чи повернуться коні? Чи зможе Стопка полювати на них? Ех, лови на коней! Стопка згадав, як торік плем’я ловило їх. Тоді в Стопки були ноги цілі, він міг бігати…

Хлопець почав різьбити на поверхні рога якісь риски і — диво! — вирізьбив коня.

Радіючи з успіху, він вирізьбив іще трьох коней. Ото всі дивуватимуться його хистові!

Сонце вже стояло високо, коли в стійбище примчав задиханий Вивірчак і сповістив, що табун коней з’явився знов.

Вивірчакові вигуки розбудили Мамутика. Ватаг, геть мокрий од поту, підхопився, витер хутром обличчя й сказав, що він уже одужав і піде на лови. Даремно Дярга вмовляла його:

— Не ходи нікуди. Ліпше вогонь стережи!

Мамутик розсердився:

— Чи я вам жінка?! Вже тільки в сторожі й годен?! Ні, не такий я ще каліка! Вилежався! Годі!

Підскочив Вивірчак і подав ватагові спис. Мамутик устромив пальці в рот і оглушливо засвистів. Негайно позбігалися всі ловці, які були поблизу.

— Гайда! — рішуче гукнув Мамутик до Вивірчака та Копчема й рушив уперед, спираючись на великий спис.

Він хитався, йшов кволо, але не піддавався. Неподалеку на полянці на нього чекали ловці. Вони увітали ватага бадьорими криками й показали на великий табун диких коней удалині.

Сьогодні буде славне полювання! У ловців палали очі. Мисливський запал розбурхав їм кров. Кожен мріяв відзначитися. Жінки і підлітки теж візьмуть участь у ловах — виганятимуть коней. Ніхто не байдикуватиме, коли чекається на таку багату здобич.

Після короткої наради ловці за Мамутиковим наказом розбилися на невеличкі загони. Одні стали чатувати біля шляху, де була колись пастка на мамутів, інші подалися на плоскогір’я, де паслися коні. Обійшли табун, але сторожкі тварини зачули ловців і помчали на широку половину за Білою скелею.

Тоді вискочили ловці, що ховались біля пастки, й погнали коней на високий хребет над річкою. Решта ловців миттю заступила табуну дорогу до води.

Жінки та діти поквапливо запалювали головешками суху траву на гребені гори, й східний вітер гнав дим прямо на табун. А поміж вогнями гасали дітлахи й несамовито горлали. Зацькований табун щораз ближче підбігав до скелястого урвища над річкою.

Ватаг подав знак, і враз усі ловці з грізним галасом, розмахуючи палицями та сокирами, кинулися до коней. Вони гнали табун на край урвища. Двоє коней в шаленому розгоні сторчма покотилися вниз. Решта спробувала повернути, але з двох боків дорогу заступили ловці, а посередині швидко розповзався вогонь.

Вожак-жеребець перелетів над палаючою травою у тому місці, де кам’янистий ґрунт поріс ледь-ледь. Інші коні кинулися за ним, і незабаром один за одним зникли вдалині.

На самому гребені гори, між двома чагарниками, відважний Забіяка спробував налякати табун. Та дикі коні збили ловця на землю й промчали через нього. Поблизу цієї миті нікого не було, щоб прийти Забіяці на допомогу. Дим палаючих кущів заслонив од усіх останній хоробрий учинок ловця.

Тим часом діти криком та камінням налякали двох коней та лоша, й ті повернули назад. Ловці притисли їх до краю урвища. Лоша намагалося десь зачепитися, але нестримно полетіло вниз. Двоє коней з поламаними ногами вже лежали під скелею. Лошатко покульгало до води, й течія підхопила його.

Поранених коней добили камінням. Тих, що скотилися до води, повитягали.

Все плем’я зійшлося тепер на березі під горою.

Укмас підходить останній і несе в руках гарне вовче хутро. Розповідає, що Забіяка лежить мертвий на гребені гори, — оскаженілі коні розчавили його… Укмас повернув труп обличчям до сонця й понастромляв навколо нього в землю гілок.

На мить запала тиша. Діти тулилися до матерів, ловці вражено дивились один на одного. Забіяка загинув!

— Ні з ким не дружив!

— Добре вчинили коні!

— Вовки його з’їдять!

— Матимемо спокій!

— Але він був добрим ловцем!

— Нам бракуватиме його!

Згодом прийшли ще кілька жінок з дітьми, які десь забарились, а з ними й Мамутик.

Жінки почали пекти й коптити м’ясо. Чоловіки відпочивали й захоплено розповідали про свої подвиги під час сьогоднішніх ловів.

Хороший настрій охопив усіх. Навіть ватаг забув про втому й гаряче вихваляв мужність своїх ловців. Дярзі вже не треба розпікати каміння.

Мамутикове плем’я задоволене.

ОБМІННА ТОРГІВЛЯ

Наступного дня Мамутик вирішив, що племені треба поновити запаси кресального каменю. М’яса зараз у них удосталь, тож треба виготовити зброю й знаряддя до приходу суворої зими.

Ватаг звелів зібрати добро племені — оленячі роги, різні хутра та шкури — й вирядив чотирьох чоловік з цим вантажем у дорогу, десь виміняти що-небудь. Чотирьох ловців переправили через річку аж за острів. Звідси вони пішки попрямували на південь, несучи на головах повні торби добра. Ген у долині великого потоку в’ється синій дим над вогнищем дружнього племені. Мамутикове плем’я вже раз дуже вигідно обмінювалося з ним.

Могутній потік обмивав скелю трохи нижче велетенської печери, в якій узимку знаходили притулок тамтешні ловці.

На прискалку перед печерою горіло таборове вогнище. Мамутикові посланці здалека вигукнули своє гасло, викликаючи кого-небудь з табору. Місцеві ловці посхоплювались і відповіли на вигуки, впізнавши друзів.

На привітання підійшли до гостей і, нахилившись, потерлися носами об їхні носи, а потім поплювали в долоні й погладили Мамутикових посланців по обличчю.

Обряд привітання було виконано за вимогами мисливських звичаїв.

Гості розклали свій товар і попросили навзамін кресального каміння.

Ватаг місцевого племені трохи покомизився, але потім погодивсь і разом з двома своїми ловцями попрямував углиб печери. Це була не дуже широка, але досить довга галерея у вапняковій скелі. Один з ловців присвічував палаючою гілкою. Так вони пройшли темним гротом кроків сто і опинилися на складі кресального каменю тутешнього племені. Ловці взяли по кілька каменюк і, повернувшись назад, поклали їх на купу перед Мамутиковими посланцями. Ті навіть не поворухнулися й лише мовчки дивились на багаття.

Тоді місцевий ватаг підвівся знову і, як і вперше, разом з двома ловцями приніс із темної печери ще кілька каменюк. Цього разу гості закивали головами. Торги відбулися.

В такий самий спосіб місцеве плем’я купувало кресальний камінь від інших мандрівних родів. У Чехії ж свого кременю майже немає. Ще за прадавнини його приносили десь аж із Бельгії або з Балтійського узбережжя як дорогоцінну річ для обміну на верхньому Дунаї, на Мораві та в Чехії.

З нагоди вигідних торгів гостей добре почастували. Під час гостини місцевий ватаг сказав, що його плем’я радо зміцнило б дружбу з Мамутиковим племенем родинними зв’язками. Тут він гукнув на двох високого зросту дівчат, котрих плем’я охоче поміняло б на двох дівчат з табору на Білій скелі.

Посланці погодилися, щиро попрощалися й повели місцевих дівчат до свого стійбища. Разом з ними вирушило двоє місцевих ловців, щоб вибрати собі жінок на Білій скелі.

Надвечір вони дісталися до Мамутикового табору. Плем’я раділо: як є кресальний камінь, то знову буде багато ножів, стріл, гарпунів. Чоловіки відразу заходились відбивати гострогранні скалки для знаряддя.

Ловці працювали старанно. Ножики прикріплювали до кістяних держаків або настромляли на дерев’яні ручки. Інколи в держаках просвердлювали дірки, щоб ножик можна було повісити до пояса. Крім кременю, застосовували й місцеве каміння, що його приносили річки, — кришталь, роговик, халцедон, яшму, сланець та порфір. Але найкраща зброя та знаряддя тільки з кременю!

Обидва мисливці з дружнього племені вже вибрали собі по дівчині, побажали тутешнім успішних ловів і повели дівок до себе додому.

Мамутикове плем’я відпочивало кілька днів.

Видужалий Мамутик казав, що треба напасти на родину печерних ведмедів, які примандрували звідкілясь і оселились на піскових скелях понад річкою. Там на південних схилах ведмеді мають багато барлогів. Ці хижаки вже роздерли одну жінку з племені й покалічили хлопця, який захищав її.

Бій з ведмедями вимагав старанної підготовки.

Було вироблено кілька нових луків, списів та сокир.

Жінки казали, що тепер Мамутик неодмінно здобуде собі гарну ведмежу шкуру.

РОЗВІДНИКИ

Після полювання на диких коней дні минали весело і в достатку. Вранці ловці вставали, готували собі їжу, наїдалися і знову укладалися спати. Так тривало доти, поки не з’їли все свіже м’ясо. Але запаси сушеного та копченого були ще великі.

Ловці сиділи навколо багаття на Білій скелі й ліниво спостерігали веселі витівки дітей, які бавилися з цуценям та лосенятком. Песик був дуже кумедний, ганявся за дітьми, дзявкав, нишпорив по стійбищу, бешкетував разом з малюками. А от з лосеням був клопіт. Воно люто било ногами кожного, хто підходив до нього. Ловці змушені були прив’язати лосеня довгим ременем до дерева. Діти піклувались про нього, приносили лосеняті ліскових, вільшаних та вербових гілок, і воно з задоволенням хрупало їх. Особливо до смаку йому була карликова берізка, що густо росла тут по стрімких схилах. Та, незважаючи на щире піклування дітей, лосенятко росло диким і навіть спало стоячи, спершись на дерево, щоб при найменшій небезпеці утекти.

Щербатий Зуб охоче розповідав, як він спіймав це лосеня. Висліджуючи одного разу звірів, він здибав в долішніх мочарах самицю з телям. Примірявся, чи не поцілить її списом, аж тут. бачить, що лосиця ступила в трясовину й загрузла. А маля стрибало на березі й жалібно мекало.

Хоробрий мисливець миттю скочив до лосеняти й обхопив його за шию. Та лосеня кинулось тікати й потягло ловця через кущі вгору по схилу. Щербатий Зуб поколовся, побився, але швидше ладен був загинути, ніж відпустити свою здобич. Саме тоді Вовчий Пазур ставив нагорі пастки на зайців і, почувши дивний шум, побіг у вибалок, де Щербатий Зуб боровся з лосеням. Вовчий Пазур наспів другові на поміч, й вони разом привели лосеня в стійбище.

На думку всіх, плем’я скуштує лосенятини найближчими голодними днями.

Пополудні небо затьмарилось і пішов дощ. Багаття було сховане під навислою скелею, однак ловці добре-таки змокли.

Мамутик приніс кілька гілляк, позабивав їх у землю, а верхівки зв’язав докупи. Потім напнув на гілки шкури — вийшло справжнісіньке шатро. Коли ж вода почала просякати всередину, Мамутик викопав навколо шатра рівчак. Тепер у шатрі було сухо.

До вечора на Білій скелі стояли вже аж чотири намети. Жінки встелили долівку сухою травою, вхід позавішували від вітру оленячими шкурами. Дярга наламала соснових гілок і поклала їх на верхівки наметів, щоб дощова вода не протікала всередину.

Вночі пішов дощ, але в шатрах було затишно.

Минуло кілька днів. Ловці зголодніли. Треба було йти на пошуки їжі.

На таборовій раді вирішили зачекати в цьому стійбищі на осіннє переселення оленів. Коли полювання буде вдалим, як торік, плем’я перезимує на Білій скелі. Коли ж ні — то ще до зими переселиться в інші краї.

Розвідники подалися в степи за Білою скелею подивитись, чи гуртуються вже олені, чи не помітно вже якихось ознак їхнього переселення.

Щороку напровесні великі стада оленів мандрують від річки Лаби на холодніші південно-чеські плоскогір’я, рятуючись від нестерпних комарів та ґедзів.

Восени олені повертаються тією ж дорогою назад.

Два досвідчених ловці-розвідники — Кумач та Щербатий Зуб — просувались Білою скелею. Кумач мав при собі тисовий лук, а в шкіряному сагайдаці стріли з кремінними наконечниками. Щербатий Зуб був озброєний добре загостреним списом. За поясом у кожного стирчали кам’яні булави.

Ловці вийшли на високе плоскогір’я. Оленів не видно було. Не видно було й чужих ловців, які готувалися б до нападу на стада. Розвідати, чи інше плем’я не перетне оленям дорогу раніше, ніж стада досягнуть Великої річки, — головне завдання Кумача та Щербатого Зуба. Бо чужаки могли змусити стадо звернути в інший бік, і тоді Мамутикове плем’я не дочекалося б його.

Першого дня розвідникам пощастило злапати лише одного бабака, який вискочив перед ними з нори. Та другого дня вони, нарешті, помітили вдалині невеличке стадо оленів. Пильно придивившись, ловці побачили, що то не олені, а порозкидані камінні брили. Місцевість була майже гола. Тільки де-не-де виднілися покривлені, обшмагані вітрами дерева.

Ловці спускались у видолинок напитися води з джерела.

Аж тут «камінні брили» заворушились — невеличке стадо оленів пустилося навтіки.

Мисливці збентежено дивились услід стадові.

Кумач бив себе по голові:

— Кумач — нетяма! Його нігті ще не вигострені! Він — недолугий ловець, який просить тура здатися живцем!

— Щербатий Зуб — черв’як, веретільниця! Гадав, що то камінні брили, порослі травою, а ті брили ось — утікають!

Тільки надвечір розвідники вислідили нове стадо. Олені паслися на протилежному скелястому схилі. Ловці застигли, потім поволі стали нахилятися, поки не припали до землі, а тоді вже поповзли до стада.

Олені безтурботно паслися. Їх охороняла могутня самиця. Ловцям треба було пильнувати, щоб вона не зачула й не помітила їх. Літня коричнева шерсть оленів майже зливалася з навколишньою місцевістю. Тварини уникали високої трави, бо не могли рвати її, а полюбляли низькі трави та лишайники.

Діставшись до половини схилу, ловці принишкли. Чекали, чи не підійде близько якийсь олень.

Раптом самиця-вожак захвилювалась — почула небезпеку. Вона затупотіла й кинулась тікати, а за нею й інші олені. Та цієї миті ловці вже вистрілили із свого захистку, й стріла влучила в найближчого оленя. Поранена тварина залишала за собою криваві сліди. Тепер легше було переслідувати її.

З гори видно було, як стадо зникає вдалині, але поранений олень відстає. Ловці були певні, що здобич від них не втече.

Але тут трапилося щось несподіване. Із сховища в гущавині вискочило троє вовків. Виючи, вони погналися за стадом, оточили пораненого оленя й люто напали на нього. Олень був іще дужий — він високо підстрибував, захищався ногами й крислатими рогами. Та коли один з вовків уп’явся йому в шию, долю оленя було вирішено. Він іще борсався, підскакував, щоб скинути хижака, але порятунку вже не було. Інші два вовки схопили зубами його за ноги, і олень повалився на спраглу землю.

Тієї ж миті сюди прибігли обидва ловці й почали бити сокирами оскаженілих вовків. Одного вбили, а інші два втекли.

Щербатий Зуб вколов забитого списом, і обидва ловці напилися свіжої крові. Потім оббілували оленя, відрізали роги й тут же на місці нашвидку вишкребли шкуру. Хотіли було оббілувати й вовка, та покинули, бо в нього хутро вже було пошкоджене.

Наївшись, ловці лишили решту здобичі вовкам, а самі знайшли поблизу притулок на ніч. Були впевнені, що цієї ночі вовки не турбуватимуть їх.

Уранці Кумач і Щербатий Зуб узяли оленячу шкуру й знову подалися на розвідку. Але за цілий день не здибали нічого цікавого.

Лише перед заходом сонця повз ловців промчали прудконогі сайгаки, і то так швидко, що годі було й думати про лови. Кумач казав, що сайгаки, мабуть, побігли до водопою.

Ловці подалися за сайгаками, і справді, ще й не смеркло, як вони дійшли до потоку, що вивів їх до широкого озера. Але сайгаків тут уже не було. Зате ловці знову помітили оленяче стадо, що паслося на узбережжі.

Кумач натяг на себе оленячу шкуру, приклав до чола роги, а Щербатий Зуб заліз до нього. Замаскувавшись отак, вони підступили до стада.

Олені сновигали по пасовиську і безупинно мекали. Ловці під оленячою шкурою не викликали у них навіть найменшої підозри. Галки, плиски та шпаки сідали оленям на спини, видзьобували їм з болячок личинки ґедзів. Тварини не тікали від птахів: пташині дзьоби полегшували їм біль.

Кумач придивлявся, якого оленя вибрати. Але тут оленяча шкура зсунулася Кумачеві на очі, й він спіткнувся. Обидва ловці заплутались і покотилися з невеличкого горбка додолу. Кумач упав між двома брилами й добре забився. Щербатий Зуб падав, не бачачи куди, — оленяча шкура обвилася йому навколо голови. Навіть схопившись за якийсь прискалок, Щербатий Зуб ніяк не міг випростатись із тієї шкури.

Стадо зникло, й сліду не лишивши.

Ловці змочили в озері подряпини, посідали на березі й дивились один на одного, ніби вперше бачились.

Нарешті Кумач сказав:

— Ой, йой, йой! Кумач невеселий!

Щербатий Зуб засмучено докинув:

— Щербатому Зубові теж не солодко! Ох, ох, ох!

Тоді Кумач запропонував:

— Ходімо в табір! Ох, ох, ох!

Щербатий Зуб погодився:

— Ходімо! Ох, ох, ох!

Розвідники подалися додому. Вже сутеніло, але вони й у присмерку впевнено йшли далі. Оленячу шкуру тягли за собою по землі. Ніч була ясна, в небі мерехтіли зірки.

— Глянь! — Кумач махнув сокирою вбік велетенської дуплистої тополі.

Розвідники зупинилися. Щербатий Зуб кинув каменем, і дерево глухо озвалося.

Жоден звір не виліз із дупла.

«Тут можна добре заночувати!» — подумали ловці й мовчки залізли в дупло.

Уклалися там поруч і враз поснули.

ЧУЖІ ЛОВЦІ

У стійбищі на Білій скелі чекали повернення розвідників.

Минуло кілька днів, а ті не повертались. Біля таборового вогнища вже подейкували про те, що розвідники, мабуть, загинули.

Одного разу Зозулька та Жабка вартували біля вогнища. В таборі панувала тиша, бо майже всі, наївшись, полягали спати.

— Гей-гей-уга!

— Що таке? Що? — переполошились ловці, схоплюючись зі своїх лежанок.

— Там — на острові! — лементувала Жабка.

Справді, на острові хтось розмахував великою гіллякою.

— Ідуть!

— Повернулися!

Жабка й Зозулька підкинули у вогонь сирого хмизу. Шугонув густий дим — це був знак, що сигнал помічено.

Двоє юнаків побігли до річки, щоб на човні перевезти розвідників на цей берег.

З Білої скелі бачили, як човен-стовбур доплив до того берега і обидва ловці посідали на нього. Незабаром вони сиділи біля таборового вогнища, і Мамутик з свого почесного місця розпитував їх про розвідку. Поки що ніхто не смів заходити в розмову. Всі слухали мовчки.

Кумач і Щербатий Зуб показали оленячу шкуру й поважно розповіли про свої пригоди.

Мамутик сказав:

— Добрі вісті. Оленів багато. Жодного чужого племені. Зачекаємо на переселення оленів!

Лише тепер розпочалася жвава бесіда. В кожного було чимало запитань, і розвідники ледве встигали відповідати.

Плем’я кілька днів чатувало на стадо. Навіть на лови майже не ходили.

Молодий лось перегриз ремінь і втік. Хоча ловці відразу помчали за ним, та навряд чи спіймали б утікача, коли б він не забіг на урвистий прискалок, — а звідти не було виходу. Лося оточили й вабили березовими та ліщиновими гілками. Нарешті таки спіймали, привели в табір і вирішили забити. Бо їсти не було чого!

Вранці Копчем закричав:

— Олені, олені, олені!

Через річку пливло велике стадо. Воно прямувало в долину за Білою скелею. Всі ловці — навіть жінки й діти — помчали до річки.

Та вони спізнилися. Олені вже вийшли з води й побігли долиною. Розчаровані ловці повернулися назад.

Мамутик скликав їх до вогнища й виголосив таке:

— Оленів багато! Прийдуть ще! Чекатимемо внизу!

Сьогодні плем’я востаннє спатиме на Білій скелі, бо переселення оленів уже почалося…

Вранці біля вогнища знайшли дивну річ: зайця, пробитого двома стрілами!

Що це має означати?

Оглянули стріли. Всі погодилися на тому, що стріли чужі. Отже, хтось чужий підкинув зайця вночі.

Плем’я стурбувалося. Ловці радилися, радилися й зійшлися на тому, що поблизу мандрує чуже плем’я, пробитий заєць — то послання від нього. І послання це слід розуміти так: «Забирайтеся звідси, втікайте, як зайці, інакше загинете від наших стріл!»

Тривожна звістка!

Чуже плем’я хоче силою захопити їхні ловища. Що ж, буде бій. Мамутик підбадьорював своїх:

— Кумач — дужий, Щербатий Зуб — дужий, Вовчий Пазур — дужий, Пайда — дужий, Товстун — дужий. Хіба хто подолає нас? Хіба чужаки дужчі за мамута, дужчі за тура, дужчі за ведмедя? Не боїмося ж ми тура, не боїмося ведмедя, не боїмося нікого! У-гу-гу-гу!

Сказавши так, Мамутик повів плем’я на берег чатувати на оленів.

Було вже близько полудня, коли Копчем, який вартував на Білій скелі, крикнув ловцям, що олені йдуть. Він бачив, як величезне стадо пливе через рукав ріки до острова.

Мамутик дав останні накази. Кожен ловець знав, як йому діяти, щоб забезпечити успіх ловів.

Ось уже видно, як олені з могутнім вожаком-рогачем на чолі заходять у воду із заростей на острові. Попереду пливуть олениці з малятами. Роги, що стирчать із води, створюють враження, ніби річка вкрита розгойданими кущами.

Від берега відпливли два човни. На кожному — по двоє мисливців. Один веслував, а другий цілився гарпуном в оленів. Мамутик швидко дістався до стада й кидав гарпун за гарпуном. Ловець з другого човна теж діяв спритно. Вода забарвилася оленячою кров’ю.

Вожак стада вибрів на мілину, обтрусив воду з жирної спини й кинувся вперед, а решта — за ним. Тільки-но олені досягли прибережного чагарника, як звідти вискочили ловці з гострими списами. Олені заметушилися, але потім прорвались і помчали улоговиною на Влахівці.

Кілька оленів уже забито. Поранених тварин добивають жінки з дітлахами. Треба діяти вельми обережно, бо навіть поранені рогачі можуть завдати чимало лиха, а зацьковане стадо — повалить й розчавить людину. Але вже зараз видно, що здобич буде багата.

Та що це там у воді?

Олені перекинули човен, що заплив надто далеко поміж них. Мамутик та Вовчий Пазур попадали у воду. Перекинутий човен підхопила течія. А де ж ватаг? Де сміливий Вовчий Пазур?

У розпалі ловів ніхто не помітив цієї пригоди. Лише Копчем, що вартував на Білій скелі, побачив, що Мамутик борсається у воді поміж пливучих звірів. Хлопець перелякався: коли олені підімнуть Мамутика під себе — ватагові не жити.

А стадові наче не було кінця. Ловець з другого човна вже розкидав усі гарпуни й тепер глушить оленів кам’яною булавою по головах.

Копчем підскочив до розпалених боротьбою ловців і закричав, що ватаг утонув.

Та ба! А це хто такий?

Мамутик учепивсь оленю за шию, а той тягне його до берега. Тут ватаг відпустив руки й упав на пісок. Ловці кинулись й відтягли Мамутика вбік, щоб стадо не розчавило його.

Тим часом уже все стадо перепливло річку, й полювання скінчилося. Тільки поодинокі олені ще пробігали схилом і зникали в заростях.

Задоволені ловці тягли здобич до Мамутика. Незабаром прийшов і Вовчий Пазур. Він розповів, що течія понесла його вниз, але йому таки пощастило дістатися берега. Човен занесло десь далеко.

Знову запанували радість та достаток у затишному вибалку під Білою скелею. Вже кілька років не було таких щасливих ловів. Тепер плем’я має на зиму й м’ясо, й хутра, й оленячі роги!

Хтось раптом виступив з-за дерева. Всі здивовано глянули на чужинця, озброєного довгим списом. Чужинець мав на шиї шнурок з нанизаними вовчими, ба навіть ведмежими зубами. Напевно, це хоробрий воїн!

Мамутик підвівся. Хоча він іще слабий, але не повинен зраджувати себе перед чужаком, якого мовчки підвели до нього.

Чужий ловець щось різко сказав Мамутикові. Ніхто не зрозумів його. Чужий ловець владним жестом показує, що хоче, аби йому віддали всю сьогоднішню здобич. Мамутик заперечливо похитав головою і зміряв гострим поглядом зухвалого непроханого гостя. Чужак показує, що поблизу ще багато таких ловців, як він.

Але ніхто в племені не згоден віддати без боротьби таку небачену здобич.

Тоді чужак схопив одного оленя за роги, показуючи, що забере його з собою. Тут підскочила Жабка й так укусила його за руку, що чужак випустив оленячі роги й, люто зиркнувши на дівчину, побіг геть. Незабаром чужий ловець повернувся знову, але вже не сам — за ним посувався великий загін.

Мамутикове плем’я перелякалось такого навального нападу. Лише Мамутик не розгубився. Побачивши, що чужаків значно більше й що бій був би нерівний, він наказав швидко відступати, щоб урятувати хоча б життя своїх людей. Жінки й діти побігли перші — навкіс по схилу Білої скелі.

Мамутик з рештою ловців поспішав за ними. Кумач та Щербатий Зуб залишилися прикрити відступ і, якщо можна, затримати нападників.

Чуже плем’я з гучними криками захопило узбережжя, де лежало багато забитих оленів, і войовничо стрибало навколо них. Але незабаром нападники кинулись навздогін за Мамутиковим племенем, щоб відігнати його якнайдалі.

Мамутик повів своїх не на Білу скелю — там їх могли оточити, а глибше в гори.

Але й вороги не відступали. Коли захекані ловці перебігали видолинком поміж пісковиковими скелями, жінки закричали, що туди не підуть — там, мовляв, ведмежі барлоги.

Мамутик, спираючись на костур, владно звелів:

— Уперед!

Усі полізли вгору. Іншого виходу не було.

А вороги внизу вже радіють, що наздоганяють утікачів. Утікачі перестрибують, мов кози, з брили на брилу, тягнуть за собою знесиленого Мамутика. Коли обминули ведмежі печери, всі зраділи, — звірі, мабуть, сплять.

Копчем з Вивірчаком повзуть небезпечною стрімкою улоговиною. Вже кілька разів вони скочувались додолу, але знову й знову чіплялися за кам’яні брили. Кілька великих каменюк загуркотіло вниз.

Мамутик вже відпочивав майже на самій вершині й стежив за юнаками, що сміливо спиналися. Ось зрушив іще один камінь, полетів, набираючи швидкість, і розбився внизу. Ловці перелякалися, а Мамутик зрадів.

— Кидайте каміння! Більш каміння! — загукав він на хлопців.

Голос Мамутиків був слабкий, і ватаг показував руками, що треба робити.

Кмітливі хлопчаки миттю взялися кидати каміння. Воно летіло скелястою улоговиною, гуркотіло, мов грім, підстрибувало й розбивалось біля ведмежих барлогів.

Саме тоді, коли вороги почали дертися на схил, в отворі печери показалася ведмежа голова. Чужі ловці заціпеніли від жаху. Ведмідь сердито заревів і виліз з печери. За ним виліз другий, іще могутніший. А тоді ще й ще…

Звірі, розбуджені падаючим камінням, накинулися на перелякане чуже плем’я. У тісній ущелині розпочався страшний бій. Чужі ловці вкрай розгубились. Кількох ловців уже забито, а важкопоранені шукають сховищ. Інші відчайдушно тікають, але велетенські хижаки шалено переслідують їх.

Мамутикове плем’я тим часом сховалось у далеких печерах. Цього дня ніхто не наважився вийти з печер завидна.

Вранці розвідник сповістив, що в ущелині лежать кілька пошматованих чужаків, але навколо — повна тиша.

Мамутик повів своє плем’я назад на Білу скелю. Просувались якомога обережніше.

У таборі не застали нікого. Тільки собачка зустрів їх жалібним виттям. Всі подалися на берег річки, де лежали впольовані олені.

Зозулька з Вовчицею залишились на Білій скелі й вигрібали з приску жаринки. За деякий час у стійбищі вже палахкотів вогонь.

На ловищі коло річки сновигало кілька вовків та гієн. Отже, чуже плем’я, налякане ведмедями, більше не поверталося сюди.

Голодні ловці накинулися на хижаків, прогнали їх і взялися до оленів. Дівчата принесли з Білої скелі головешку й розклали велике врочисте багаття. Жінки загортали в присок великі шматки оленячого м’яса.

Обачливий Мамутик розставив вартових. Але ніщо не порушувало тиші, і плем’я могло спокійно й досхочу наїстися.

Однак бенкет таки було порушено!

Вогнище ще тільки розгорілося, а мисливці доїдали перші шматки м’яса, коли прибігли вартові й злякано загукали:

— Вороги — гуш, гуш, гуш!

Табір переполошився, але Мамутик наказав вартовим, щоб кожен узяв по шматові печеного оленя й поніс назустріч чужакам.

Голодні ворожі ловці, які після страшного бою у ведмежій ущелині забігли хто куди, вийшли тепер із сховищ. Спочатку вони вагались, а тоді прийняли дарунки і жадібно почали їсти. Згодом підійшли ближче до стійбища Мамутикового племені. Мамутик звелів розкласти трохи віддалік нове вогнище, й сам притягнув до нього двох оленів.

Чужі ловці спершу вагалися, але потім посідали навколо нового багаття. Мамутикове плем’я не звертало на них уваги. Гості зрозуміли, що їх не проженуть, швидко випотрошили оленів і почали пекти м’ясо.

Обидва племені, які нещодавно ворогували не на життя, а на смерть, тепер дружньо й мирно бенкетували в затишній долині.

День і ніч палали веселі вогні, а їжі вистачало на всіх.

Одного ранку чужаки зникли, й ніхто не міг сказати куди. Мамутикове плем’я залишилося під Білою скелею само.

ЗНОВУ ГОЛОД

Плем’я перезимувало на Білій скелі. Якось воно спробувало знайти нові ловища там, де Влтава вливається до Лаби, але могутнє полабське плем’я прогнало його назад.

Зима цього року випала сувора й довга. Плем’я на Білій скелі терпіло від голоду й холоду. Звірів поблизу не було, й ловці часто повертались у табір з порожніми руками. Діти й дорослі хворіли. Всі схудли, бо харчувалися лише старими шкурами, корінням, корою з дерев, ба навіть глиною.

Ловця, який уранці каменем пробив ополонку в річці, щоб наловити риби, знайшли пополудні замерзлого.

Сумно стало на Білій скелі. Мамутик марно вичікував перших посланців весни.

Ловці живуть у п’яти барлогах, виритих у снігу й вистелених шкурами. Вони зігрівають одне одного й, покірні долі, байдуже чекають смерті.

Якось Мамутик виповз із свого барлога. Він увесь був загорнутий у хутра. На голові мав шапку з собачої шкури. Ноги обгорнув теплою оленячою шкурою, пов’язаною навколо кісточок, а всередину напхав іще моху та сухої трави. Ватаг роздивився по засніженому плоскогір’ю. Ніде жодного сліду звірів.

Покликав Копчема, щоб той приніс спис. Хлопець здогадався, що ватаг сам збирається йти на лови. Він виконав наказ, але захопив з собою ще один спис.

Мамутик лагідно всміхнувся.

— І ти хочеш піти? Гаразд, ходімо!

Копчем радісно підстрибнув і змахнув списом. Він був одягнений у шкури, як і Мамутик.

Мамутик з юнаком подалися уздовж лісу, на гірську вершину. Ватаг ішов першим, а Копчем — по його глибоких слідах. Сніг мерехтів під сонячними променями, аж очі засліплював. Обважнілі віти дерев схиляються до землі, а деякі маленькі смерічки схожі на сніговиків, що розбіглися по схилу.

Біля одної брили ловці зупинилися перепочити. Досі вони не помітили жодного сліду. Далі пішли аж на самий верх гори. На південь лежала широка долина, а вздовж неї — гори, вкриті чорним лісом. На півночі простиралася безмежна рівнина. І ніде ані найменшої ознаки життя! Нарешті Мамутик помітив слід зайця-біляка й куріпки. Копчем ледве дихав від знесили — голод давався взнаки.

Повіяв колючий вітер, і погода раптово змінилася. Сіра мла запнула північно-західний обрій. Сипонув дрібний сніжок.

Ловці сховалися під кущем. Копчем кидав у рот грудки крихкого снігу. Губи в нього засмагли, а очі потьмарились. Як він знесилів!

А ліс шумів і гудів. Дерева гойдалися, обтрушуючи хмари снігу.

Буря шаленіла… І раптом серед віхоли щось засопіло…

Мамутик схопився на ноги. Якась чорна потвора мчала за вітром до них. Безстрашний ловець став їй назустріч. Він ладен був кинутись у бій навіть із левом чи з мамутом.

Велетенський носоріг уже опинився біля нього. Копчем скрикнув, а Мамутик цієї миті встромив спис у горло велетня. Носоріг повалив ловця і з розгону покотився схилом, що стрімко обривався в долину. Поранений звір загруз у глибокому заметі і відчайдушно намагався видертися звідти, його гаряча кров забарвила сніг.

Мамутик не міг звестися на ноги. Копчем не знав, чим допомогти йому. А завірюха скаженіла. Сніг сипав так, що й на два кроки не видно було.

Копчем хотів був подивитися на носорога, але вітер кинув хлопчину на сніг, і той ледве доповз назад — за кущ до Мамутика. Буря трощила дерева, й вітер шпурляв поламані віти. На якусь мить вітер ущух, і тоді на плоскогір’ї почувсь якийсь дивний тупіт і гук. Низько над землею покотилася чорна хмара. То нестримно мчало наполохане стадо оленів.

Олені вже на самому краю хребта. Засліплені очі не бачать урвища, а коли б і побачили, то вже пізно — зупинитись неможливо. Задні натискають на передніх, і ось — уже все стадо котиться додолу, в снігові замети. Поодинокі тварини вибираються-таки й мчать далі до річки. Але багато їх загрузло в кучугурах, а згори на них суне снігова лавина…

Копчем ошелешено дивиться, як стадо несамовито летить повз нього й зникає в білій заметілі, йому навіть не спало на думку кинути в якогось оленя гострий спис. Хлопець такий змучений і зголоднілий, що його хилить прилягти й заснути біля Мамутика…

Копчем згадує, як два сонця тому — тобто два дні тому — він знайшов вмерзлу в лід рибину, а коли лід розтанув, рибина немов ожила… Всі дітлахи тоді збіглися! Оця рибина, настромлена на рожен і спечена, була його останньою їжею…

Хурделиця вщухає, і крізь хмари швидко визирає бліде сонечко.

Мамутик опритомнів і гарячково ковтав крихкий сніг. Копчем так зрадів, що й сон його минув. Хлопець пішов глянути, що там з носорогом. Копчем провалювався в сніг, але таки дістався на край урвища. Аж тут сніг під ним завалився, Копчем з криком полетів униз і зануривсь у кучугуру з головою. Хлопець почав дряпатись угору й зненацька схопився рукою за ріг. Олень!

Мисливський запал підбадьорив Копчема. Хлопець кремінним вістрям розпоров шию оленеві й почав смоктати з нього ще теплу кров. Угамувавши голод, згадав про Мамутика й загукав. Та Мамутик не озивався. Тоді Копчем, чіпляючись за кущі, поповз угору й кінець кінцем добрався до свого знесиленого ватага. Той дивився на Копчема широко розплющеними очима. Він зрозумів, що Копчем напав на здобич, бо не тільки рот, а й усе обличчя та шкура на юнакові були в крові.

— Він тут! Олень! Внизу! — вигукнув Копчем.

Мамутик пожвавішав, хитаючись, він добрів до урвища й слідом за Копчемом спустився по снігу вниз.

— Гой, великий олень! І кров ще не замерзла!

Ватаг пив і не міг напитися. Втамувавши голод, відчув у грудях колишню міць і взявся відгрібати оленя. Це був гарний звір з могутніми рогами.

— Копчеме, наламай великих гілляк! Покладемо оленя.

Незабаром ловці, тягнучи на гілках білого оленя, рушили пологим схилом до стійбища. Вже вкрай знеможені, вони вгледіли, що неподалеку хтось борсається в глибокому снігу. Напевно, шукає їх!

— Го-го-гов! Го-го-гов!

Це був Щербатий Зуб, який вийшов їм назустріч. Він дуже зрадів, що після страшної бурі бачить їх живими та ще й з такою здобиччю.

Всі ловці на Білій скелі повилазили з своїх барлогів — схудлі, обморожені, вкриті болячками. Сьогодні вони матимуть їжу! Край голоду та скруті!

Наступного дня Мамутик повів кількох ловців у розвідку — чи не знайдуть у заметах під урвищем ще якого оленя. Пошуки були успішні: завірюха поховала в снігу силу тварин. Ловці ледве встигали перетягати їх до стійбища.

В глибокому снігу знайшли й волохатого носорога. З цього великого звіра повирізали тільки окремі шматки м’яса, бо цілого до стійбища не здужали дотягти.

Плем’я врятоване.

Воно тепер дочекається нової весни.

ВИНАХІД ВОГНЮ

Їжі вистачило до кінця зими. Заморожене м’ясо не псувалося. Тільки від хитрих росомах важко було його вберегти. Ті діставалися всюди — хоч ловці ховали м’ясо в ямах, розвішували по деревах, засипали камінням. Тому Мамутик наказав стерегти запаси вдень і вночі.

Одного разу сторожувати припало Копчему та Вивірчакові. Хлопці тупцяли по снігу й кляли росомах. Коли б хоч одна жадюга припленталася зараз, удень, щоб вони попоганялися за нею! Принаймні зігрілися б.

А до вечора ще далеко… Що б його таке придумати?

Вивірчак знайшов десь стару кістку й заходився свердлити її кремінним вістрям. Копчем теж знайшов кістку, але гарного кременя не мав, тож почав свердлити гострою твердою смерековою паличкою.

Вивірчак зробив з просвердленої кістки застібку на хутро.

Копчем побачив, що деревинкою кістку не просвердлить, узяв соснову тріску й надумав зробити собі дерев’яну застібку.

Вивірчак запропонував Копчемові своє кремінне вістря, але той відмовився й заходився свердлити смерековою паличкою. Копчем швидко тер паличку між долонями, а Вивірчак притримував соснову тріску. Отвір у трісці глибшав і сповнювався чорним порошком.

— Дивись! Дивись! — раптом здивовано вигукнув Вивірчак. — Куриться! Ямка куриться!

Копчем вирячив очі — ай справді, курилось! Він став крутити паличку ще швидше, аж поки вона не випала в нього з потерплих рук.

Копчем схопив тоді лук, що лежав поруч на снігу, обкрутив паличку тятивою, притис один кінець деревинки до дуги, а другий вставив у ямку й знову почав свердлити. Тепер робота пішла гаразд. Незабаром димок закурився дужче й почувся запах тліючого дерева.

— Вогонь! Близько вогонь!

Вивірчак легенько дмухнув на тріску й скрикнув:

— Іскра! Іскра!

Копчем висмикнув з Вивірчакової шапки кілька пташиних пер, приклав до ямки й сильно дмухнув. Блимнув огник, лизнув пір’я — й спалахнуло полум’я…

Так було зроблено найбільше відкриття в історії людства.

Вивірчак підкинув на вогник сухої трави й жменьку глиці. Вогник весело запалахкотів.

Вогонь! Вогонь!

Копчем стрибав і верещав, мов знавіснілий. Тепер він — володар вогню!

На крики прискочили Гунач з Совою.

— Що трапилось? Чому Копчем галасує?

Аж тут і самі побачили вогник.

Тим часом надбіг Мамутик з кількома ловцями.

— Звідки? — здивовано запитав ватаг, бо ж ніхто не смів брати із таборового вогнища навіть жаринки.

— То Копчем! — сказав Вивірчак. — Крутив-крутив паличкою, і вогник народився…

— Без кременя? — запитав вождь недовірливо.

— Без кременя, — поважно відповів Копчем.

— Без вогненного каменя? — перепитав вождь.

— Без вогненного каменя, — відказав хлопчик.

— Цього не може бути! — виснував Мамутик і запропонував Копчему показати, як він дістав вогонь із дерева.

Копчем виконав усе спокійно, але щоки його палали від збудження. Він показав усе спочатку, і на очах у здивованих мисливців знову народився вогонь.

— Ах ти мій хлопчику! Старий вождь, Сивий Вовк, добував вогонь із вогненного каменя. Ти мудріший від Сивого Вовка — ти робиш вогонь із простого дерева!.. Тепер нам не загрожують ніякі біди. Тепер ми завжди будемо з вогнем!

Мамутик казав правду.

Відтоді вогонь ніколи не покидав їхнє плем’я.