Ловці мамутів

ВИКРАДЕНА ДІВЧИНА

Гунач, найкращий слідопит племені, вже третій день переслідує стадо оленів, яке мандрує з полабських мочарів на літні пасовиська в Південно-чеському підгір’ї.

Гунач, пригинаючись, перебігає від гущавини до гущавини, ховається під крислатими гілками й уважно стежить за стривоженим стадом. У тремтячих руках мисливець стискає кам’яну булаву. Від хвилювання він часто кліпає очима, але обличчя в нього немов усміхнене — то від страшного шраму, що перетинає Гуначеві одну щоку. Цей шрам — згадка про відчайдушну боротьбу в печері з ведмедем, який мало не вирвав хороброму ловцеві геть усе підборіддя. Гунач, дужче схожий на горилу, ніж на людину, плямкає губами, ніби вже жує соковите оленяче м’ясо. Цього дня ще ніхто з племені нічого не їв…

Олені були чимось налякані. Вони тільки трохи попаслись, а потім знову подалися далі. Самиця-вожак весь час тримала ніздрі проти вітру й не паслася, як решта.

Гунач вирячував очі й нервово тупцяв на місці. Здобич так близько! Коли б це й інші мисливці були вже тут! Чого вони там забарились, ледацюги? Якщо не прийдуть вчасно, рогачі зникнуть за близькою річкою, й плем’я тоді голодуватиме…

Лише кілька днів тому, згадує Гунач, плем’я могло мати їжі вдосталь. Велике стадо оленів тікало від Лаби, гнане хмарами комарів та мух. Гуначеві пощастило вислідити стадо, й він негайно повів своїх на лови. Та їх випередило якесь чуже плем’я, значно сильніше. Мамутикове плем’я малювалося червоною фарбою, а чужі мисливці були пофарбовані жовтою. Вони прогнали Гунача та його друзів, важко поранивши двох ловців. Гунач сам бачив, як ті двоє впали в знемозі й уже не підвелися. Їх залишили на поталу вовкам — бо що з ними діяти, коли вони не здужають бігти? Так Мамутикове плем’я втратило двох воїнів і здобич…

Чуже плем’я само почало переслідувати оленяче стадо. Серед того сум’яття кілька невеликих гуртів оленів одбилося від головного стада й кинулось урозтіч. Мамутикове плем’я подалося слідом за одним таким гуртом і дійшло з ним майже до річки Сазави.

«Напевно, наші ловці загубили слід!» — подумав Гунач і вирішив піти назустріч племені. Баритися не можна було — якщо цей гурт оленів знову з’єднається з головним стадом, то плем’я втратить здобич.

Розміркувавши так, Гунач швидко продерся крізь гущавину й, ховаючись поза кущами, стрімголов помчав назустріч племені.

Вибігши на невеличкий горбок, Гунач помітив своїх друзів, що простували крізь лісові зарості. Він гукнув, аж луна покотилася навкруги, й замахав у повітрі кам’яною булавою. За мить плем’я оточило слідопита, й він збуджено й недоладно почав розповідати про бачене.

Ватаг племені, дужий Мамутик, одразу збагнув, про що йдеться, й миттю наказав розпочати лови. З дванадцятеро мисливців, кілька юнаків та дівчат вирушили за Гуначем. Ватаг, тримаючи в руці списа з кам’яним наконечником, повчав, як слід нападати на оленів. Дівчата на чолі з Ласичкою виганятимуть стадо. Тому їм треба поспішати якнайдужче, щоб обійти оленів.

Незабаром загін ловців зник у кущах. Решта племені — жінки з малими дітьми — знайшли біля потоку затишне місце. Тут вони й чекатимуть на повернення мисливців. Коли б тільки ті повернулись із здобиччю!

Жінки мали на собі хутра, прив’язані міцним ременем. Деякі з них на спинах несли малят. Перепочинку раділи всі. Голі діти незабаром уже безтурботно гасали навколо, оглядаючи нове стійбище.

З жінками й дітлахами залишився молодий Сова. Він не міг узяти участі в ловах, мав розбите коліно й шкутильгав, а тому ватаг наказав йому нести вогонь, схований у жевріючій губці, й пильнувати, щоб той вогонь не погас. Тепер Сова разом із жінками розкладав вогнище. Очі в нього вирячені, значно більші, ніж у інших членів племені, і не сховані під міцними чоловими дугами. Мабуть, тому його й звуть Совою.

Непосидющий Вивірчак, лазячи по деревах, знайшов старе гніздо. Скинув його Сові на розпалку. За мить полум’я шугнуло високо вгору. Діти підносили до вогнища оберемки хмизу та шишок.

Кілька жінок подалися в лісок шукати їжу. Незабаром знайшли суниці. Діти їли все, що бачили: щавель, траву, квіти будяків та гриби. Втамувавши голод, вони знову весело стрибали, брьохались у потоці, бризкались водою.

За Вивірчаком усюди ходить дика гуска з поламаним крилом. Хлопчина спіймав її, коли вона була ще гусенятком. Відтоді вони стали нерозлучними друзями. Він пестить її, годує, а коли покличе: «Гус-ко!» — вона відразу ґелґотить і біжить до нього. Зараз гуска разом з дітьми купається в потоці.

Вивірчаковій гусці вже кілька разів загрожувала смерть, і тільки плач хлопчини рятував її від зубів племені. А як Вивірчак піклується про неї! Під час мандрів носить свою гуску в шкіряній торбинці на спині. Одного разу лисиця трохи не вкрала її, та пильний хлопчина вчасно кинув дрючка. Ні, ні, він нікому не віддасть своєї гуски!

Хай Копчем глузує з нього, хай нахваляється, що колись обмастить гуску глиною й спече в приску. Ото, мовляв, буде печеня! В такі хвилини Вивірчак валить Копчема на землю і сидить на ньому доти, поки той не скаже, що все це тільки жарти.

Викупана гуска сушиться на березі. Дзьобом поскубує своє гарне блискуче пір’ячко. Вивірчак подає їй кульбабу, гуска хапає хлопця за палець, а той сміється, мовляв, гуска хоче з’їсти його.

Жінки повернулися до вогнища й стелять навколо нього вбоге шмаття на нічліг.

Ой, коли б наші мисливці вполювали хоч одного оленя! Знову всі наїлися б досхочу.

Гуска біля потоку випростала крила, швидко замахала ними й голосно заґелґотіла.

Дярга з Вовчицею підвішують до дерева колиску з шкур і розмовляють про те, що вже час спекти Вивірчакову гуску.

— Шкода, якщо вона відлетить!

Ніхто в таборі і гадки не має, що поблизу, в гущавині, ховається чужий розвідник. Це статурний юнак з розмальованим жовтою глиною чолом та обличчям. Він припав до землі й уважно стежить за постатями біля вогнища. Юнак зветься Змієм, і хоча він іще молодий, проте вже загартований у багатьох боях. Походить Змій із сильного племені, яке кілька днів тому прогнало слабше Мамутикове плем’я.

Змій заблукав під час розвідки в ці краї й напав на численні сліди людей. Ішов по них, поки не побачив стійбище. Незабаром Змій знав уже усе, що йому треба було знати, й тихо відповз назад до лісу.

Тут він підвівся й клусом помчав крізь рідколісся. Не пробіг Змій навіть стільки, що двічі каменем кинеш, як знову швидко нахиливсь до землі і заліз у зарості. За кілька кроків від нього стояла Ласичка, дівчина Мамутикового племені. Вона тримала в руці сплетений з трави кошик і сторожко оглядалася, бо почула в лісі якийсь тупіт. Змій підповз ближче й зачаровано дивився на дівчину. Цілковита тиша заспокоїла Ласичку, й вона ступала кілька кроків. Змій помітив, що дівчина шкутильгає. Мабуть, щось трапилось у неї з ногою.

І справді, дівчина присіла на повалену сосну, поклала на землю кошик, повний суниць, і почала витягати з ноги скабку.

Якийсь підозрілий шерех знову насторожив її. Немов хтось ступав по глиці. Дівчина оглянулась, прислухалася — десь поблизу вистукував по дереву дятел. Ніщо ані шелеснуло.

Ласичка зойкнула від болю — і скабку було висмикнуто.

Знов щось хруснуло! Та не встигла дівчина схопитися на рівні ноги, як хтось повалив її на землю й запхав їй у рот хутро, що ним Ласичка була пов’язана.

Розвідник чужого племені, молодий Змій, нахилився над нею і погрожував кам’яною сокирою, яку раніше тримав за паском. Погрожував, бо боявся, щоб вона не закричала. Дівчина мусила скоритися.

Юнак витяг хутро в Ласички з рота й копнув її ногою, щоб уставала. Перелякана дівчина підвелася й лише зараз добре придивилася до суворого мисливця. Зведеною вгору сокирою той показував, щоб вона мовчала, інакше він уб’є її. Змій захопив її, став її володарем, і тепер дівчина повинна йти туди, куди він накаже.

Ласичка стояла нерухомо, і тому Змій, схопивши за руку, потяг її за собою. Приголомшена дівчина не опиралася й не наважилася кликати на допомогу. Коли ж трохи згодом Ласичка перестрибувала рівчачок, то відчула, що нападник тримає її не так міцно, як спочатку. Дівчина сіпнулась, вирвалася від Змія й прудко помчала назад, як справжня ласиця. Та в’юнкий Змій швидко наздогнав її і оглушив ударом по голові. Дівчина впала на коліна, а тоді повалилася в мох.

Мисливець зірвав з неї хутро, приніс у ньому води з поблизького потічка й полив на дівчину. Ласичка розплющила очі й з допомогою юнака підвелася. Після цього дівчина вже не чинила опору й рушила слідом за чужинцем.

Була переможена. Тепер вона стане дружиною молодого мисливця, який її викрав.

БІЛЯ ЗОЛОТОГО ПОТОКУ

Діти захопилися цікавою грою в потоці. Будували гать з каміння, а за нею робили рибники й намагалися ловити в них маленьких рибок. Замурзаний Цебик упав через гать у рибник і тепер плаче та бризкається водою. Зозулька втішає його й показує на гарні камінчики в потоці. Діти вигрібають з піску силу блискучих зернят, а між ними й чималі жовті камінці. Камінці гарно сяють, дітлахи незабаром назбирали їх цілу купу. Мерехтливі зернятка виблискують і в камінні, з якого діти будують гать.

Малюки побігли в табір похвалитися своєю знахідкою. Матері байдуже глянули на золоті зернятка — їсти ж їх не можна! — посміялися з дітей і подалися по хмиз.

Сова, що пильнував вогнище, теж мусив подивитися на знахідку дітей. Він узяв у руку блискучий метал, струснув зернята в жмені, понюхав, погриз кругленький камінчик, виплюнув, а тоді шпурнув решту й знову узявся до роботи: гострою скалкою різьбити якісь карби на оленячій кістці.

Розчаровані діти повернулись до потічка. Вони вже не збирали золоті зернята й лише більшими самородками укріплювали ще незакінчену гать. Раділи, що та гать підняла воду й вони тепер можуть хлюпатися на більшій глибині. А вода тим часом прибувала.

Дитячий лемент посилювався. У воді сновигали дрібні рибки, втікали перед дітлахами, аж поверхня ріки вирувала. Інколи рибки сплескувались над водною гладінню.

Вивірчак загукав:

— Ой, тут риба-риба! — що означало «велика риба».

Всі діти негайно схилились проти течії й почали ловити рибу по-ведмежому. Вивірчак також нахилився, розчепірив пальці й чатував, коли перелякана рибина запливе йому до рук. Колись він бачив, що так ловив ведмідь: передніми лапами спіймав рибу й вискочив з нею на берег.

Але рибина була дуже в’юнка та обережна — діти не спіймали її. Навіть коли Вивірчак, Крикун або Жабка, здавалося, вже тримали її в руках, вона виривалась і тікала. Тому Вивірчак скомандував:

— Гур-гур! На рибу! — і кинувся до мілини.

Діти ланцюжком побігли слідом за ним, женучи рибу перед собою.

— На берег! — звелів Вивірчак.

Ланцюг дітей зупинивсь, а тоді повернув до берега. Хлюпаючи й галасуючи, діти виганяли оточену рибу на піщану обмілину. Багатьом рибкам пощастило уникнути пастки, але кілька з них таки спіймалося, а дві-три більшенькі вискочили з води аж на пісок. Вивірчак ухопив жирну верховодку й переможно підкинув угору, щоб весь табір бачив його успіх. Жабка теж спіймала рибку, але знову кинула її у воду — рибка була надто маленька. Потім дівчинка спритно вихопила Вивірчакову верховодку й давай тікати до гурту дітей, на бігу висмоктуючи мозок з риб’ячої голови.

Шкліба помітив поблизу їжака, кинув золоті камінці, що їх ніс до греблі, й побіг за звірятком.

— Шпичка, шпичка! — верещав Шкліба, й усі діти помчали до нього, щоб побавитись із їжаком, який скрутивсь у клубочок і удавав з себе мертвого.

Тим часом ловці з Мамутикового племені щасливо закінчили лови: вбили двох оленів і поверталися тепер до стійбища. Ловці зв’язали рогачам ноги, взяли їх на довгу жердину, й отак дві четвірки чоловіків несли здобич, яка покладе край голодним дням.

На лісовій галявині вирішили трохи перепочити. Зморені ловці прилягли на моху, а Мамутик пішов оглянути місцевість і вибрати найкоротшу дорогу. Ступивши кілька кроків, він раптом почув тріск гілок. Ватаг тихо подав мисливське гасло племені, й усі ловці за мить були готові до захисту із зброєю в руках. Схил гори досить густо заріс деревами, тому важко було розгледіти, хто це до них іде. Гілки затріщали знову — й з гущавини вискочив розмальований жовтою фарбою мисливець, а за ним — Ласичка!

Змій, побачивши озброєних чоловіків, так був вражений, немов перед ним з чистого неба вдарив грім. Мамутик підскочив до Змія, а інші ловці заступили чужому юнакові шлях. Але гнучкий Змій миттю збагнув небезпеку, крутнувсь і — шасть у кущі!

Ласичка залишилася.

Мамутик заіржав, мов дикий жеребець, і помчав за юнаком. Та Змій не посоромив свого імені. Він швидко біг угору по стрімкому схилу й так спритно продирався крізь сплетіння гілок, що Мамутик ледве встигав за ним.

Дехто з ловців кинувся слідом за ватагом, інші подалися навперейми втікачеві в обхід, зручнішими стежками.

Нічого було й гадати, що Змій утече. А надто зараз, коли захеканий юнак відчайдушно намагається перелізти через стрімку скелю, що перетяла йому шлях. Надбіг Мамутик, стягнув Змія за ногу додолу й наступив на нього колінами. Аж тут наспіла й решта ловців.

Мамутик зв’язав юнакові руки й поволік його чагарником назад, не дбаючи про те, що гілки до крові роздирали Змієві тіло. Внизу Мамутик кинув Змія поруч із забитими оленями і погрозив йому сокирою.

Звільнена Ласичка досі чекала під деревом, чим закінчиться погоня. Тепер дівчина розповідає, що з нею трапилося.

Ловці, вислухавши її розповідь, обурились і хотіли вже кинутись на спійманого нахабу, щоб суворо покарати його за викрадення дівчини. Але Мамутик сердито буркнув, наче ведмідь, і всі посідали знову.

— У стійбищі покараємо! — сказав ватаг і подав знак рушати далі.

Носії підняли здобич на плечі, а решта мисливців з дрючками в руках оточили й повели полоненого.

Ото радів увесь табір, коли зморені ловці принесли здобич. Буде бенкет! Кілька днів тепер бенкетуватимуть!

Полоненого Змія кинули поблизу стійбища, щоб не заважав. Зв’язали йому ще й ноги, щоб не втік, і поставили за сторожу підлітка Онаша. А тоді вже не дбали про нього й накинулись на впольовану звірину, щоб якнайшвидше вгамувати голод. Гострими скалками кресального каменя, встромленими в держаки з оленячих рогів, вони спритно білували оленів, різали м’ясо на шматки, настромляли на рожни й пекли на вогні. Готуючись отак до бенкету, розповідали про сьогоднішні лови й про тих, хто відзначився, а з декого глузували за незграбність.

Жінки з дітьми сиділи поруч і не могли дочекатися, коли надійде їхня черга.

Ласичка першою з жінок одержала шмат печеного м’яса. Вона швидко проковтнула його й пішла до потоку напитися. Їй довелося трохи піти проти течії, бо біля табору вода була ще дуже брудна. Повертаючись у стійбище, Ласичка стала серед кущів поблизу зв’язаного бранця й хвилину придивлялася до нього. Запах печені долинав аж сюди, і вартовий Онаш, не в силі витримати, підповзав щораз ближче до багаття, аби хоч почути, про що там говорять. Кожного разу, коли Змій ворушився, хлопець хапав камінь і кидав ним у полоненого.

Дівчина підійшла до Змія зовсім близько. Мабуть, має щось на мислі, бо пильнує, щоб ніхто її не помітив. Невже хоче помститися беззбройному?

— С-с-с! — Ласичка тихесенько засвистіла, немов бабак, коли грається з малятами.

За хвилину бабак озвався знову. Полонений обережно повернувсь і глянув у кущі. Помітив скулену Ласичку.

Дівчина швидко підскочила до Змія й кремінним ножиком почала перерізати ремінні пута йому на руках. Але ремінь не піддавався, й дівчина, боячись, щоб її не застукали на гарячому, знову стрибнула в чагарник. Ножик випав у неї з рук, але Ласичка не підняла його.

Здається, вартовий щось запримітив, бо повернув голову і якусь мить придивлявся до Змія. Але бранець не ворушився.

Коли Онаш знову втупив очі у вогонь, Змій схопив зубами Ласиччин ножик і спробував сам перетерти пута. І справді, швидко він уже звільнив одну руку, а незабаром і другу. А тоді Змій, лежачи так, щоб ніхто нічого не помітив, спритно звільнив і ноги.

Тепер він може втекти…

Але Змій і далі лежить на землі. Тільки ноги й руки трохи випростав. Ласичка киває йому з кущів, щоб тікав. Змій крутить головою, що не втече.

Не втече сам… Тільки з нею, з Ласичкою, разом!

Дівчина збентежено відмовляється.

Змій сів, готовий до стрибка. А Ласичка все ще показує рукою, що вона не піде.

Тут Онаш знову повернув голову й глянув на бранця. Змієві пощастило, що очі вартового були трохи засліплені вогнем, інакше б Онаш побачив, що полонений звільнив руки. Змій миттю простягся на землі, немов іще був зв’язаний.

Онаш гукнув до нього: «Лежиш?» — і кинув каменем, у якому сяйнули жовті блискітки. Потім зірвав стебло трави й почав безтурботно жувати.

Змій не зводив очей з Ласички. Нарешті, вона погодилась. Юнак доповз до кущів, підвівся на весь зріст, глузливо змахнув у бік табору й разом з Ласичкою зник у гущавині.

ЗГАСЛЕ ВОГНИЩЕ

У таборі розподіляли печеню. Гамір розлягався далеко навкруги.

Вартовий Онаш знову звернув погляд на полоненого. Але що це? Невже йому зраджує зір? Витріщивши очі, Онаш кількома стрибками опинився на місці, де щойно лежав зв’язаний Змій. Але той зник…

Онаш тривожно загукав на сполох.

Ловці в стійбищі скочили на ноги й схопили сокири та списи. Напевно, якийсь хижак напав на плем’я!

Онаш загукав знову, і всі ловці кинулись до нього. Онаш стояв, показував на витолочену траву й щось мимрив про втечу полоненого. Ніхто не міг узяти втямки, як міг зникнути зв’язаний юнак. Та для роздумів не було часу. Треба діяти. Мамутик схопив нещасного вартового, люто кинув ним об землю, а тоді наказав своїм ловцям:

— За чужаком! Спіймайте його!

Всі побігли до поблизького ліска. Втікач, напевно, подався туди.

Ловці йшли по сліду. Ватаг вів загін, його пильний зір швидко помітив, що тут переплітаються два сліди — легкий і важкий. Гунач, найкращий слідопит, добре придивившись, сказав:

— Чоловік — жінка!

Нахилившись аж до землі, обнюхав сліди, глянув у напрямку лісу й зробив висновок:

— Жінка з нашого племені!

Всі вражені й поспіхом шукають у гурті, кого з жінок немає. Але ватаг наказує бігти вперед. Швидконогі мисливці мчать за Гуначем, який блискавично читає сліди і незабаром зникає в лісі з кількома друзями. Решта мисливців біжать щодуху, щоб і собі не відставати.

О, чужого мисливця вони спіймають знову! І жінку, яка втекла з ним! Обох уб’ють…

У таборі не залишилося нікого. Жінки, діти, навіть матері з немовлятами подались за втікачами.

Вивірчак, перш ніж бігти за мисливцями, схопив оленячу шкуру й накрив нею свою гуску. Гусці це не сподобалось, і вона вирвалася. Хлопець упіймав її й знову сховав під шкуру. Гуска принишкла, й Вивірчак помчав навздогін Копчемові.

Всі хочуть бачити, як спіймають розмальованого ловця.

А багаття догоряє, й ніхто його не підтримує…

І нікому розганяти хижаків, які ласують олениною…

Втікачі — Змій та Ласичка — мчали щодуху, бо знали: коли їх спіймають — уб’ють. Вони не звертають уваги ні на терня та глід, ні на втому, ні на біль у серці — лише мчать і мчать уперед.

Вони видерлись скелястим схилом угору, збігли додолу — і опинилися на березі річки. Змій показав на воду й перший скочив у хвилі Сазави. Ласичка, не вагаючись, стрибнула слідом за ним. Вони перебрели неглибоку річку, а коли вже мали вийти на інший берег, юнак звелів своїй подружці, щоб ішла за ним водою проти течії. Змій хотів замести сліди.

Він щомиті оглядався — чи не з’явилися переслідувачі. Хоч поки що не було видно нікого, але з лісу вже долинали крики погонців.

Змій підштовхнув Ласичку, щоб привернути її увагу, й вийшов на берег. Дівчина подалася за ним. Ховаючись за прибережним верболозом, вони кинулись до найближчого гайка. Сонце вже хилилося за вершини й золотило обрій на заході.

Переслідувачі вже досягли скелястого схилу над річкою. Гунач показував:

— Тут вони скочили у воду!

— За ними! — гукнув Мамутик, і всі, хто добіг до річки, пострибали у воду. Коли перебрели на той берег, Гунач попередив, щоб не знищили слідів утікачів. Треба подивитись, де ті втікачі вийшли з води. Дивились, дивились, але слідів на березі не знайшли.

— Сутеніє! Вже не видно! — розпачливо промовив Гунач і знизав плечима.

Надбігали ті, що відстали, й деякі швидконогі дівчата.

— Вода забрала слід, — сказав Мамутик, щоб пояснити, чому припинилася погоня.

— То Ласичка втекла! — сповістили жінки й з огидою додали: — Зміюка!

— Ласичка? — ватаг здивовано сплеснув у долоні.

— Помальований причарував її…

Сутінки густішали. Мамутикове плем’я поверталось у стійбище. Сива імла здіймалася над долинами, птахи доспівували свої вечірні пісні, а кажани нечутно сновигали в повітрі навколо дерев.

Сухі гілки тріщали під ногами. Гунач ішов попереду й упевнено показував шлях до табору.

Коли він вивів плем’я з лісу на плоскогір’я, всі здивувались, чому в стійбищі не палахкотить вогонь. Невже щось трапилось? Хто винен, що вогонь згас?

А може, то ворог захопив їхнє стійбище й здобич та загасив вогнище?

Плем’я охопив жах. Мамутик з найхоробрішими ловцями обережно рушив до стійбища. Наскільки можна було бачити в сутінках, там не було нікого. Та ні — у таборі хтось вештається. Так, там ворог! Уперед! На ворога!

Мамутик вигукнув бойовий поклик і, махаючи сокирою, перший побіг у табір, а за ним — решта воїнів.

Та що це таке? В стійбищі сновигають вовки! Побачивши ловців, хижаки кинулись урозтіч, прихопивши з собою шматки м’яса. А, двоє нахаб тягнуть навіть цілого оленя. Мамутик кинув у них сокирою, і злодюги, заскавулівши, втекли у чагарник.

Але що це з багаттям? Згасло?

Мамутик нахилився над вогнищем і розгріб його сокирою. Присок зашкварчав, і вгору шугонули клубки білої пари…

Вогонь згас!

Стійбище залила вода й загасила вогнище. Все навкруги мокре… Що ж це сталося? Адже дощу не було!

Аж тут жінки пригадали, що діти загородили потічок гаттю, тож вода, мабуть, перелилася через ту гать.

Мамутик ревів, як лев, стрибав і розмахував сокирою, мов навіжений. Жінки й діти тремтіли від страху перед жорстокою карою. Лихо тому, на кого впаде гнів розлюченого ватага!

Жабка з Зозулькою греблися в приску, сподіваючись знайти бодай одну жаринку. Та марно! Хоч як вони дмухали — вогню не було…

Вогонь зник… Вогонь, що його так довго зберігали! Вогонь, який давав тепло в суворий зимовий час, вогонь, який пік для них м’ясо. Лихо, лихо, лихо!

— А де ж Сова? — лютує ватаг.

З гурту виходить бідолашний охоронець вогню. Це він винен, що вогонь згас. Він не смів залишати стійбища!

Кульгавий Сова похнюпив голову, — він розумів свою провину й чекав смертельного удару.

Діти заплакали. Тоді Гунач підійшов до ватага:

— Схаменись, Мамутику! Ми розуміємо твоє обурення. Та вбити Сову — це значить позбавити плем’я надійного ловця. А вогонь однак не запалає. Зачекай з карою! Я сам піду шукати новий вогонь і принесу його. Це така ж свята правда, як і те, що ведмідь хотів розірвати мене. Їжі в нас вистачить на три дні, тож заждіть тут, поки я повернуся.

Гуначева промова вплинула на плем’я. Мисливці підтримували її схвальним бурмотінням.

Мамутик обвів поглядом усіх присутніх і помітив, що Копчем та Вивірчак теж на боці нещасного хлопця. В голові йому майнула згадка про страхітливу прірву й грізного лева…

Суворий погляд Мамутикових очей раптом пом’якшав, і ватаг спокійно промовив:

— Гаразд, Гуначе! Іди й принеси новий вогонь! Три сонця чекатимемо.

— Я піду з тобою, Гуначе! — сказав молодий Заєць, що вже не раз відзначався на ловах. — Бо Сова шкутильгає, не може.

— І я піду! — зголосився Копчем і ступив наперед.

Старий Гунач похвалив хлопчину, але взяти його з собою в небезпечну дорогу відмовився. Жінки принесли м’ясо, яке ще залишилося після вовків, Гунач із Зайцем взяли собі по шматкові й вирушили в путь.

Вже сяяли зірки й місяць випливав з-за обрію. Плем’я щиро бажало успіху тим, хто йшов шукати вогонь.

Над табором запала тиша. Всі зажурились.

— Тут дуже мокро! — почали скаржитися мисливці, й ватаг показав на найближчий горбок — табір мав переселитися туди.

Діти й жінки розташувалися в чагарнику, біля них полягали ловці із зброєю напоготові. Кожен потемки жував сире м’ясо.

Вивірчак не пішов спати разом з іншими дітьми — він щось уперто шукав. Раптом вечірню тишу розітнув голос, сповнений плачу:

— Гус-ко, гус-ко!

— Замовкни ти там! Твою гуску вже давно з’їла лисиця! — гримнули на нього ловці.

Хлопець, схлипуючи, невтомно нишпорив навколо табору…

Ніч була ясна, на небі — ані хмаринки. Це добре, бо сьогодні плем’я не має захистку від дощу.

Незабаром сон склепив очі всім потомленим ловцям. Кінець кінцем бідолаха Вивірчак теж заповз під шмаття до дітей. Не спали тільки двоє мисливців-вартових.

Від лісу наближалися якісь мерехтливі цятки.

То повертались вовки, щоб на покинутому стійбищі шукати залишки їжі.

У ПОШУКАХ

Гунач і Заєць ішли лісом. На паску в кожного висіло по шматку м’яса. Місяць гарно освітлював путь крізь рідкі переліски.

— Куди ми йдемо? — запитав Заєць свого досвідченішого друга. — Це ж та дорога, якою ми щойно гналися за розмальованим чужинцем і Ласичкою.

— Так, та сама. Сліди чужого мисливця приведуть нас до його племені. Там ми знайдемо Ласичку й вогонь, — відповів Гунач.

Коли ловці минули майже непролазний байрак, Заєць зауважив:

— Ми не знайшли слідів завидна, а тепер поночі — і поготів.

— Твоя правда, Зайцю! Слід уночі губиться, але вогонь виказує себе. Га?

Місяць плив високо в небі, коли вони досягли скелястої гори біля вже знайомої річки.

— Тут відпочинемо, — промовив Гунач і відшукав під самою вершиною досить затишне сховище.

Внизу шуміла Сазава, а за нею стелилася безмежна рівнина. Заєць скорчився в куточку, вкрився шкурою і, тримаючи в зубах шмат м’яса, заплющив очі. Так і заснув.

Гунач сів на камінь і уважно вдивлявся в далечінь за річкою. Вітрець овівав його приємною прохолодою. Гунач боровся зі сном і так напружено вдивлявсь у далечінь, ніби бажав запам’ятати бачене навіки. Раптом він скрикнув і випростався. Вдалині засяяв вогонь, його могутнє полум’я шугало високо-високо. Напевно, то було урочисте вогнище, бо такого не розкладають для звичайної вечері.

— Вони вже там! — тихенько промовив Гунач і став пильно приглядатися, де саме палав вогонь.

Незабаром, задоволений, він притулився до Зайця, обгорнувся хутром і заснув міцним сном. Він уже не почув, як серед глибокої тиші озвалося нявчання, ніби кошаче. То канюка поверталася з полювання. Покружляла над купою буків і, плавно похитуючись, полетіла в сповиту туманом долину.

Обидва ловці прокинулись незабаром після сходу сонця.

— Що, Гуначе, рушаймо далі? — запитав Заєць.

Гунач кивнув головою на знак згоди. Ловці зійшли до Сазави, але Гунач уже не шукав слідів, а крокував навпростець до поблизького ліска. Заєць покірливо простував за ним. Він знав, що ніхто так не знає місцевості, як Гунач.

А Гунач іще ані словечком не прохопився про те, що бачив уночі. Він пильно роздивлявся навкруги й суворо дотримувався обраного напрямку. Що далі просувалися ловці, то обережнішими ставали, йшли якнайтихіше.

За лісом стелилася степова рівнина, де-не-де стриміли невеличкі лісисті пагорби.

Раптом Заєць заскавучав і засіпав носом, мов справжній заєць. Він показав на стадо сайгаків, що паслося неподалік. Гунач підбіг з яруги до Зайця, і обидва ловці захоплено стежили за полохливими тваринами, що стояли проти вітру й не чули присутності людини.

Сайгаки безтурботно, наче танцюючи, підстрибували в траві. Їхні тіла, схожі на овечі, напрочуд легко злітали над лугом, а коротка брудно-жовта шерсть вилискувала в сонячнім промінні. Довгі, трохи вигнуті роги загрозливо стирчали вгору. Але обидва ловці знали, що сайгаки ніколи не наважаться чинити опір.

Гунач розумів, що сьогодні не можна гаяти часу на лови, але пробуджений мисливський запал ніби причарував його до сайгаків. Гунач моргнув Зайцеві, щоб той повз по землі й виганяв прудконогих тварин на нього. Яка це насолода поцілити сайгака влучно кинутою сокирою!

Заєць також геть забув про мету їхніх мандрів і захопився полюванням. Він обходив дугою втікаючих тварин. До одного сайгака підповз зовсім близько й заліг у траві, затамувавши подих. Зблизька він побачив, що сайгак щось нанюхав і поводить своїм рильцем.

Раптом з кущів на переляканого сайгака стрибнув леопард, схожий на велетенську кішку. Хижак затопив пазури сайгакові в хребет, повалив тварину на землю і вп’явся їй у горло.

Заєць угледів роззявлену під час стрибка зубасту пащеку голодного хижака й припав до землі, немов пташеня, що випало з гнізда. Але тут же отямивсь і швидко відповз далі від небезпечного місця. Заєць уже не бачив, як леопард розриває нещасну жертву…

Здивований Гунач теж добре бачив, що трапилось. Він кинувсь у чагарник і там зачекав на свого друга. Вдалині мелькали переполохані сайгаки. Здавалося, ніби вони летять над буйним степом.

За деякий час Гунач тричі свиснув, немов бабак. Поблизу розхилилася трава, і з неї вискочив Заєць. Він був дуже наляканий: ворушив носом і кліпав очима. Не гаючись, обидва мисливці пустилися тікати й, зробивши великий гак, вийшли на попередній шлях. На якійсь гірці вони зупинились. Гунач знову оглядав місцевість.

— Ми близько мети, — пошепки мовив він, але за мить, забувши про небезпеку, голосно скрикнув: — Диви — он там!

Заєць пильно глянув туди, куди показував Гунач, однак нічого не помітив.

— Поглянь лишень за оті буки! — порадив Гунач.

— Ага, бачу дим! Дим! — схвильовано вигукнув Заєць.

Над затишною улоговиною за лісом, понад кронами дерев клубочився синій дим. Обидва мисливці обережно просувалися вперед, перебігаючи від дерева до дерева, ховаючись поза ожиною. Вони підійшли вже так близько до стійбища чужого мисливського племені, що могли навіть розрізнити людей.

Щоб не виказати себе, Гунач та Заєць видерлися на крислатого бука й сховались у його верховітті. Звідси чуже стійбище було видно мов на долоні.

То було могутнє плем’я. Коли б Гунач умів рахувати, він сказав би, що в таборі вісімнадцять мисливців, крім жінок і дітей. Ватаг сидів на підвищенні на ведмежих шкурах, а жінки носили йому з вогнища печені шматки м’яса. Чоловіки про щось радилися, а діти бавилися трохи віддалік.

— Вона там, Ласичка там! — зашепотів Заєць.

Справді, Ласичка стояла серед жінок чужого племені. Вона й не думала про втечу. Вільно походжала по табору, куди їй заманеться. Молодий ловець, помальований жовтою глиною, щось наказував їй, а вона покірливо виконувала його забаганки.

Обидва друзі довго ще спостерігали з бука за життям у чужому таборі. На щось наважитись вони не могли: їх тільки двоє проти численного племені.

Деякі жінки пішли з табору нарвати їстівних рослин, які гарно смакують після м’яса. Серед цих жінок була й Ласичка. Вона походжала краєм лісу, а потім підійшла майже до бука, на якому сиділи її одноплемінники.

Гунач, щоб краще бачити дівчину, нахиливсь уперед, але гілка під ним захиталася. Тоді він ухопився руками за горішні віти й притримав ногами гілку, щоб не гойдалася.

Заєць, що сидів на міцній гілляці, спершись об стовбур, зауважив Гуначеві:

— Що ти робиш? Ми ж так викажемо себе!

На щастя, саме повіяв вітрець, і дерева зашаруділи верховіттям.

Ласичка насмикала якогось коріння й рушила назад у табір.

Гунач не втримався й вигукнув гасло Мамутикового племені.

Дівчина здригнулася, стала, а коли гасло пролунало ще раз, по-звіриному заскавучала, що мало означати: «Ні!» — і клусом побігла до стійбища свого нового племені. Ніхто з чужих мисливців не звернув уваги на ті звуки. Гунач вишкірився й тихо промовив:

— Вона вже їхня!

Довго ще сиділи Заєць з Гуначем на дереві, аж поки побачили, що загін чоловіків за наказом ватага залишає стійбище. Напевно, вирушає кудись на лови. Гунач з їхніх жестів зрозумів, що десь у цих краях вони вислідили мамута.

В таборі залишилося двоє вартових і кілька жінок з дітьми, що доглядали за вогнем.

Обидва ловці злізли з дерева й підповзли аж до самого стійбища: зараз можна було спробувати здобути вогонь. Вони залягли в невеличкому яру, сховані за густими терновими кущами. Чекали на мить, коли можна непомічено вихопити з багаття палаючу гілку.

Двоє дівчаток, що рвали щавель, підійшли близько до чатуючих ловців. Гунач і Заєць знерухоміли, готові до втечі, коли це дівчатка побачили в траві мишу й почали ганятись за нею.

Друзі могли й далі спокійно стежити за табором.

Багаття ні на мить не залишалося без варти. Вартові пекли на ньому великі шматки оленячого м’яса і їли їх.

Довго лежали принишклі Гунач та Заєць, коли це раптом побачили, як, щось збираючи, до них наближалася Ласичка.

Гунач тихенько засвистів голосом степового бабака. Дівчина стрепенулась, оглянулася й тоді — немовби нічого й не сталося — присіла під терновим кущем. Гунач напівголосно гукнув до неї:

— Ласичко, втікай з нами!

Дівчина відповіла рухом, що даремно кличуть її. Вона залишиться тут.

Гунач помовчав, а потім знову загукав:

— Ласичко, в нас вогонь згас…

— Ідіть геть звідси! — відповіла дівчина, пов’язуючи ремінцем собі волосся.

— Дай нам вогню, Ласичко! — попросив Гунач і кинув дівчині губку, яку щойно відламав від бука.

Ласичка ще якусь мить робила собі зачіску, потім схопила губку й пішла до вогнища. Незабаром вона повернулась і, проходячи повз терновий кущ, кинула жевріючу губку, попередивши:

— Ідіть, ідіть! Мисливці скоро повернуться, і лихо вам буде!

Заєць, звиваючись гадюкою, поповз у траві по губку й швидко повернувсь, сяючи від щастя.

— Тікаймо! — квапив Гунач, готовий бігти.

— Зажди ще трохи! — попросив Заєць і оглянувсь на стійбище.

— Чого чекати? Ласичка не піде з нами…

— Я хочу забрати оту дівчину! — шепотів Заєць, показуючи на молоденьке, може, чотирнадцятирічне дівча, що саме несло з лісу сухий хмиз і весело всміхалося, показуючи білі зубенята.

Тут Гунач розлючено вишкіривсь і так ударив Зайця, що той аж зойкнув. А тоді старий ловець тричі просичав гасло племені. Це був наказ повної покори. Старий мисливець таким гаслом наказував молодшому від імені всього племені. Хто б не послухався, на того чекала найстрашніша кара прадавнини — вигнання з племені. А це було гірше за смерть.

Тому-то Заєць відразу схаменувсь і втупив погляд у Гунача. Той тим часом оглядався навсебіч і, не помітивши в таборі нічого підозрілого, кивнув Зайцеві. Обидва ловці переповзли на животі в інший ярок, а тоді, ховаючись у заростях, нахилившись, побігли до лісу.

Під буком зупинилися.

— Покажи! — сказав Гунач і став обережно дмухати на жевріючу губку.

Від губки посипалися дрібні іскорки.

— Маємо вогонь! Маємо вогонь! Гой-гой-гой! Хутчіш до своїх!

Ловці побігли клусом, щоб якнайскоріше покинути небезпечне місце. Гунач добре пам’ятав дорогу назад, і тому вони посувалися швидко й упевнено.

За лісом відривалася степова країна, лише де-не-де поросла чагарниками. Тут доводилось пильнувати, бо кожного, хто йшов цією рівниною, було видно ще здалека. Тому обидва мисливці нахилилися й намагались перебігти низинками.

Раптом вони вражено зупинилися. Перед ними на ґрунті видно було сліди велетенського звіра.

— Мамут! — разом скрикнули ловці й роздивились навкруги, чи нема де поблизу отого могутнього слона.

Адже сліди були зовсім свіжі.

Але скрізь панувала тиша і спокій.

Гунач та Заєць рушили далі. Іншого разу вони б не збочили від мамутових слідів і вислідили б товстошкірого велетня, проте зараз — далеко від племені й з таким важливим завданням — треба забути про все. Тільки вперед!

Сонце приємно пригрівало. Десь озивалася зозуля, а над розквітлим лугом літали джмелі.

Ловці щасливо перетнули відкритий степ і лісистим схилом зійшли в долину, щоб скоротити шлях. Тут хвильку перепочили — з’їли по шматку м’яса, напилися з потоку й зручно простяглися на траві. Обидва милувалися вогником, що жеврів у губці. Вогник швидко поїдав губку — від неї лишився вже тільки малесенький шматочок. Тому Гунач знайшов іншу, більшу губку, запалив її, а старий недогарок закинув.

Але що це? Чути якісь голоси!

Обидва ловці підхопилися. Голоси лунали ближче.

— Їх багато! — зашепотів Гунач.

— Втікаймо!

Але тут із-за кущів на луг вийшов ловець, все тіло якого було розмальовано жовтою глиною, і, побачивши здивованих Гунача та Зайця, голосно скрикнув.

Гунач чкурнув у гущавину, а Заєць стрілою за ним. Лихо! Гунач одразу впізнав Змія, їхнього вчорашнього бранця. Про боротьбу годі було й думати, бо вороже плем’я вже мчало вздовж потоку.

Гунач ще раз визирнув з-за кущів, схопив камінь і поцілив ним Змія в голову. Змій поточився. Він теж упізнав Гунача по спотвореному обличчю й ще шаленіше пустився в погоню за втікачами.

Заєць лише трохи відстав, і вже над самою його головою просвистіла сокира, кинута розлютованим Змієм.

Та поки збіглися інші ворожі ловці й Змій устиг пояснити їм, що на їхню землю вдерлося двоє чужаків, Гунач і Заєць виграли на часі. Небагато, правда, але досить, щоб дерева та кущі сховали їх. Тож переслідувачі змушені були йти по слідах, не бачачи самих утікачів, а це до деякої міри затримувало погоню.

Гунач одною рукою стискає жевріючу губку, а другою відгортає гілля. Заєць, важко дихаючи, намагається не відставати. З пальця в нього цебенить кров. Юнак забив палець об камінь. Кривавий слід допомагає переслідувачам.

Посатанілі ловці прагнуть будь-що покарати нахабних чужаків, які насмілилися вдертися на мисливський терен могутнього племені. Їхні голоси лунають уже зблизька.

Раптом Гунач несамовито заверещав. Разом із Зайцем вони мало не налетіли на носорога. Могутній звір напрочуд спритно скочив на ноги, але перш ніж устиг напасти, обидва втікаючі промайнули повз нього і, немов поранені вепрі, кинулись у хащі.

Наступної миті увагу носорога привернули переслідувачі. Він грізно нахилив голову, наставив уперед довгі роги на носі, міцно вперся ногами в землю — і так зустрів Змія та інших його друзів.

Що тут діялося потому, Гунач і Заєць не бачили. Вони лише чули жахливі крики й страшні зойки.

Загін переслідувачів, наразившись на лютого товстуна, розсипався по лісі, а тоді, тривожно перегукуючись, мисливці знову зібралися докупи. Тільки Змій з трьома своїми друзями невпинно гнався за втікачами. Кривавий слід довів переслідувачів до Сазави. Без вагання вони кинулись у річку і, опинившись на другому боці, почали старанно оглядати берег, щоб знайти сліди.

— Ага! Вони не відразу вийшли на берег. Хочуть ошукати нас! — вигукнув Змій. — Треба трохи спуститися водою. Знаємо такі хитрощі!

Переслідувачі подалися шукати криваві сліди на правому березі річки вниз по течії. За мить вони зникли.

Тоді в густій кроні старої верби на лівому березі річки хтось засвистав бабаком. Із словами: «Повітря чисте!» додолу зіскочив Гунач. Із дупла дерева виповз Заєць. Обличчя в утікачів були задоволені. Переслідувачі не помітили старої верби і погналися аж на той берег.

— Ге-ге-ге! — тішився Гунач, ляскаючи себе по стегнах.

— Га-га-га! — реготав і Заєць, щулячи вуха.

Зміїв загін не мав добрих слідопитів.

Обидва втікачі ще раз озирнулися навсебіч і, не бачачи нічого підозрілого, зайшли у воду.

— Зажди! — прислухаючись, тихо сказав Гунач. — Повертаються! Ховаймося!

Але шукати сховище не було часу. Гунач зануривсь у воду — тільки голова й губка стирчали над гладінню ріки. Заєць учинив те саме. Вони ще побачили, як четверо переслідувачів вийшло з кущів на тому березі. Гаразд, що хоч у річищі здіймалися великі валуни, між яких протікала вода. Інакше втікачів напевно помітили б.

Раптом Заєць відчув, що Гунач тягне його за ногу. Що йому треба?

Здається, вони таки попалися. Четверо мисливців пильно оглядають річку й берег. Ніщо не сховається від їхніх очей. Напевно, вони дуже дивуються, де це поділися втікачі. Заєць висунув з води тільки ніс та й то боїться, що саме через той ніс перечепляться переслідувачі, коли повертатимуться назад. Ой, ой! Важка буде боротьба — двоє проти чотирьох! От і край чудовим мандрам у широких степах…

Гунач знову сіпонув Зайця за ногу. Диви — Гунач підтягує до себе пливучу вільшину, що застрягла між валунами. Заєць миттю вгадав його намір, і вже обидва ловці, сховавши голови за пливучим кущем, переходять на глибше місце. Жевріючу губку Гунач настромив на надламану гілку.

Гладінню Сазави тихо пливе напівзатоплений вільховий кущ. На правому березі переслідувачі не помітили ніяких слідів і тому вирішили перейти річку, щоб знову оглянути ті сліди, які бачили востаннє.

Змій сказав:

— Вони хитрі! Залишилися на лівому березі.

Він підійняв угору сокиру й побрів у напрямку валунів, де щойно ховалися Гунач і Заєць.

Пливуча вільшина вже далеко — хіба що каменем поцілиш…

На березі біля старої верби меткий Змій ураз помітив кров і не роздумуючи вдарив сокирою по стовбуру, аж дерево загуло. Зазирнув у дупло — порожнє! Тільки калюжа свіжої крові свідчила, що поранений щойно був тут.

— Хтось залазив на вербу! — зауважив один з мисливців, побачивши кілька поламаних гілок.

Переслідувачі нишпорили по березі, шукаючи слідів, але так нічого й не знайшли.

— Річки вони не переходили, і їхні сліди кінчаються тут, у цій вербі! — кінець кінцем одностайно погодилися переслідувачі.

Таємничий і незрозумілий страх пройняв їх. Куди зникли втікачі?

Четверо мисливців стоять навколішках у траві під вербою й позирають одне на одного.

Ніяк не можуть збагнути того, що трапилось.

Мовчить спритний Змій, принишк досвідчений Лелека, знітився дужий Бик, нічого не каже швидкий Чеглик… Тільки вуха щулять.

ХОРОБРИЙ ЮНАК

У Мамутиковім племені панував смуток.

Нема де спекти впольованого оленя… А хто хоч раз покуштував печене або копчене, той неохоче жує тверде сире м’ясо.

Всі чекають на Гунача та Зайця. Чи принесуть вони вогонь? Чи взагалі повернуться?

Час від часу хто-небудь виходить на вершину й вдивляється вдалину, чи не видно де якого сигналу.

Але діти, звичайно, й хвильки не всидять спокійно. Бавляться біля потоку золотими зернами. Вчорашню гать зруйнували, вода спала, й золота руда виграє на сонці дрібними блискітками.

Чоловіки з жінками байдуже топчуть золотий скарб. А коли діти показують їм повні жмені сяючих зерняток, дорослі відводять очі, бо блискуче золото нагадує про втрачений вогонь… Ох, коли б знову здобути вогонь!

Дехто з ловців лагодить зброю — прив’язують новими ремінцями обтесані кресальні камені до розщеплених сокирищ. Ватаг Мамутик вправно відколупує кремінні ножики від великого кресального каменя, вставляє їх у держаки з оленячого рогу й заліплює смолою.

Засмучений Вивірчак повертається вздовж потоку після марних пошуків гуски. Невгамовні дітлахи зустрічають його глузливими вигуками:

— Гус-ка, гус-ка!

Вивірчак розсердивсь і погнався з дрючком за верескливими малюками.

— Зажди, Жабко язиката, я розірву тебе на шматки й викину гайворонам! — загрожує він пустотливій дівчинці, що спритно бігає навколо терня, тікаючи від розлютованого хлопчини.

Шкода, що Копчем кудись пішов, він допоміг би Вивірчакові.

— Гус-ка, гус-ка! — знову лунає з усіх боків.

Ображений Вивірчак вирішив податися далеко-далеко, щоб усі в племені плакали за ним, як він за своєю гускою. І ота противна Жабка плакатиме, бо не матиме вже з ким бігати наввипередки по степу й воювати за місце біля вогнища… Він уполює жирного оленя й цілого з’їсть сам. Нікому нічого не дасть. Навіть кусочка рогів, а з шкури зробить…

Вивірчак заблукав далеко. Не знав, куди прямує, нічого не бачив, не чув — похнюпившись йшов, куди ноги несли. Та раптом хлопчина зупинився.

В м’якому ґрунті перед ним були відбиті якісь сліди. Вивірчак забув про поганий настрій і взявся пильно роздивлятися сліди, як це робили старі ловці.

— Ні, це не олені! — мовив він сам до себе. — І не сайгаки! Треба простежити!

Зацікавлений Вивірчак побіг по чітких слідах кількох двокопитних тварин. Хлопчина вже вмів вивчати сліди. За хвилину він визначив, що звірі проходили тут недавно й що в них роздвоєні копитця з гострими краями, які не ковзають на гладеньких валунах. Вивірчак помітив також об’їдений лишайник і поскубану травичку, погризені гілки плакучої верби й потолочений плющ, що пнувся вгору по тінистих скелях. Але що це за звірі?

Зійшовши на трав’янисте плоскогір’я, Вивірчак побачив там щось із десятеро мускусних турів, на яких саме напало двоє вовків.

Вивірчак так захопився цим видовищем, що геть забув про небезпеку.

Раптом поблизу затріскотіли кущі, й перед Вивірчаком вискочив поранений тур. З шиї в нього цебеніла кров, він хитався й, здавалось, ось-ось упаде.

«Оце то здобич!» — подумав хлопець і хоробро рушив до пораненого тура, що саме впав на траву й важко відсапувався.

Тур підвів голову й великими очима глянув на хлопця. Вивірчак подумав, що тур хоче тікати, а тому схопив звіря за роги й притис йому голову до землі.

Але тур був іще не такий слабий, як здавалося, а Вивірчак не такий дужий, як уявляв собі в мисливському запалі. Тур трохи підвівся, а тоді разом з Вивірчаком, який повис йому на спині, схопився на рівні ноги. Вивірчак тримався руками й ногами за кошлату шерсть тварини й чекав, поки знекровлений тур упаде.

Раптом поблизу завили вовки, зацькований тур жалібно замекав. Вивірчак здригнувся від жаху, а тур шалено помчав навтіки.

Він біг через горби й видолинки, через галявини й чагарники, мабуть, не відчуваючи навіть, що несе когось на спині. Це була втеча від смерті…

А вовків уже й слід простиг…

У таборі діти забули про Вивірчака, захопившись новими забавами, а дорослі зажурено чекали на Гунача та Зайця.

Ще ніколи час не минав так поволі, як сьогодні. Не було вогню, а без вогню не було життя.

Мамутик чистив шкребачкою оленячу шкуру, час від часу суворо поглядаючи на Сову, нещасного охоронця вогню. Раптом ватаг випустив з рук шкуру й став напружено вслухатися. Інші ловці теж щось почули. Мамутик, Укмас, Жила та інші схопили зброю.

Жінки стривожились, а налякані діти збилися докупи.

Гей! Там поміж чагарниками мчить щось дивне. Чуєте тупіт? Тіло, немов у ведмедя, біг, наче в оленя… а що в нього на хребті?

— Тур, тур!

— Здається, поранений!

— А на ньому хлопець!

Весь табір переполошився.

Діти вже впізнали хлопця, що сидів верхи на турі, й галасують:

— Вивірчак їде!

Затріщали гілки, й закривавлений тур увірвався в табір. Ловці миттю оточили його.

Діти й жінки голосно верещали й захоплено плескали в долоні, а Копчем з радощів підстрибував і теж кричав на все горло.

Вивірчак, що сидів, припавши турові до хребта, підвів трохи голову й здивовано витріщив очі — він удома, в стійбищі, серед своїх.

Мамутик блискавично змахнув сокирою й ударив тура межи очі. Той упав на передні ноги, а двоє мисливців кинулися на звіра.

Вивірчак ніяк не міг отямитись, його обіймали, вітали, хвалили за хоробрий вчинок.

Замість колишньої сумної тиші в таборі запанував бадьорий гамір, жвавий рух. Навіть дорослі захоплено слухають Вивірчакову розповідь і супроводжують її гучними вигуками.

Мамутик вийняв із шкіряної торбинки гарний кресальний камінець, витесаний у формі гострого листочка, перед усім племенем похвалив Вивірчака за мисливську мужність і подав йому дорогоцінний листочок-ножик.

У Вивірчака спалахнули очі. Він схопив дарунок і притис до грудей. Давня мрія здійснилася! І він матиме спис, як справжній мисливець. Буде вчитися, як полювати на сильного звіра. О, яке це щастя!

Вивірчак став героєм дня.

Плем’я ще буде свідком його славних подвигів, про які довго розповідатимуть біля таборових вогнищ.

НОВИЙ ВОГОНЬ

Сонце зайшло. Півнеба палало багряною загравою. Повівав прохолодний вітрець.

Матері скликали дітей спати.

Троє чоловіків і двоє жінок повернулися з лісу з сухим гіллям та оберемками хмизу.

— Для чого це? — процідив крізь зуби ватаг.

— Згодиться! Наші повернуться. Знову буде вогонь! — відповів Жила.

В таборі не було настрою до розмов. Навіть про славну Вивірчакову пригоду більше не згадували.

Мамутик розставив вартових і попередив, що вовки та гієни стають дедалі нахабнішими.

Місяць десь забарився, й, коли зійшов над лісом, все плем’я вже спало.

Десь опівночі вартовий Кумач почув якийсь підозрілий голос.

Кумач тихо гукнув іншого вартового — Жилу, й вони разом поповзли до кущів, звідки чувся стогін.

Місяць виплив з-за хмарок і кинув на зелену луку сніп сріблястих променів. Якась тінь повзла по траві. Може, гієна? Обидва вартові підкралися ближче й побачили, що це людина. Кинулись до неї — людина підвелася. То був Гунач!

Вартові підхопили ледь живого ловця під руки й повели до стійбища.

Першими на сигнал тривоги прокинулись Мамутик, Джган, Укмас, а за ними вже інші мисливці, готові відбити будь-який напад диких звірів або ворога.

Всі оточили Гунача.

— Ти не поранений? — стривожено допитували його.

Стомлений ловець покрутив головою і сів на траву, йому постелили хутро.

Відпочивши трохи, Гунач розповів слабким голосом:

— Я не поранений — лише стомлений. Заєць живий — поранений — он там унизу, в лісі. Через дві гори я ніс його на плечах. Не доніс — поклав під скелями й прийшов по вас. Гайда рятувати його!

Хтось приніс у шкурі води з потоку й полив на змученого Гунача.

Щастя, що обидва ловці залишилися живі! Їхня смерть була б великою втратою для Мамутикового племені, яке після втечі Забіяки та його дружків нещодавно втратило в бою ще двох хоробрих ловців…

Незабаром Гунач уже міг триматися на ногах.

Мамутик приніс кілька кісток, порубав сокирою й подав Гуначеві. Той жадібно смоктав з них мозок — найсмачніші ласощі для ловця.

— А вогонь ви не знайшли? — насмілився, нарешті, запитати засмучений охоронець вогню Сова.

Та Гунач не почув його.

— Ходімо! — звернувся він до ловців.

— Гуначе, зачекаємо до ранку! — пропонував дехто.

— Ти слабкий, хіба дійдеш?

— Заєць там лежить у крові, сам у лісі! — не поступався Гунач.

— Він почекає до ранку, а ти відпочинь, — наполягали ловці.

— Тоді піду сам, а ви залишайтесь! — сердито вигукнув Гунач і попрямував до лісу.

Мамутик крикнув:

— Гуначе, сам не підеш!

Він поділив ловців на два загони. Один загін залишився в таборі, а другий вирушив рятувати Зайця.

Гунач показував дорогу.

Ті, що залишились у стійбищі, проводили їх поглядами, потім знову полягали й вкрилися шкурами.

Вартові обійшли увесь табір. Вовків поки що не видно.

Блідий місяць знову визирнув з-за хмар. Ніде ані шелесне. Ніч тиха-тиха.

Коли ж вранішня зоря запалила на сході небокрай і почали озиватися пташки, з лісових хащів виступила дивна процесія. Попереду крокували два мисливці, за ними четверо несли пораненного Зайця на носилках з віття, а ватаг ішов, підтримуючи Гунача. Похід замикали Щербатий Зуб та Вовчий Пазур, які тягли ведмежу шкуру, й кілька ловців із шматками м’яса в руках.

Вартові, вгледівши цей похід, підняли на ноги увесь табір. Діти кинулись назустріч ловцям і, миттю повернувшись назад, розповідали:

— Всі повернулись!

— Вполювали великого ведмедя!

— І вогонь є!

Сова, почувши, що несуть вогонь, кумедно застрибав на кульгавій нозі й радісно вітав прибулих, збуджено змахуючи руками.

Табір завирував.

Тільки-но поклали пораненого Зайця, Мамутик миттю роздмухав вогник із губки, що її обережно ніс у руді.

— Новий вогонь!

Полум’я палахкотіло, осяваючи все стійбище.

— Слава! Знову маємо вогонь! Гой, гой, гой, гой!

Хтось підкинув хмизу. Як приємно грітися біля вогнища! Геть смуток!

Чоловіки понастромляли м’ясо на рожни й пекли його, сівши в коло біля багаття. Жінки й діти були поза цим колом: місце біля вогню належало тільки чоловікам. Почесне місце — за вітром — завжди займав ватаг. Ось Мамутик уже котить велетенський камінь і сідає на нього. Золоті зернятка, вкраплені в камінний стілець, виблискують при сяйві вогнища.

Хоч багато подій трапилося за цей час, але ніхто не наважується почати розмову, поки ватаг племені не зайняв своє почесне місце. Тільки він має право порушити мовчанку.

Ось він уже починає говорити, його мова схожа то на шум лісу, то на тріск гілок, то на свист вітру, то на звірине ревіння. Все плем’я стежить за його губами, читає думки з виразу обличчя, з окремих звуків і рухів.

— Гунач розповість про все, коли відпочине. Що вогонь принесли — самі бачите. Я розкажу, як ми знайшли вночі Зайця. Чи ви вже приклали йому до рани подорожник? Гаразд, нічого, видужає. Знову бігатиме, бо на нозі в нього лишилось іще багато пальців. Але він втратив багато крові: Гунач довго вів нас лісом і плоскогір’ям. Раптом під скелею ми побачили вогник. Гунач сказав, що Заєць там. Ми відразу побігли на той вогник, але що ж побачили?

Біля згасаючого багаття Заєць захищається останньою головешкою від великого ведмедя. Ми вигукнули наше гасло й кинулись Зайцеві на допомогу… Тепер ви бачите самі, який то був страшний хижак! Такого хутра ми не мали ще ніколи…

— Але ж і добре ти йому дав, Мамутику! — прохопився один ловець.

— Замовкни! — наказав ватаг і мовив далі. — Ми врятували Зайця лише тому, що відвернули увагу ведмедя на себе. Бідолашний Заєць не дочекався навіть до кінця боротьби й звалився біля вогню. Незабаром ми забили ведмедя. Подайте мені оту лапу, я засмажу її…

Тільки після цієї промови розпочалася жвава бесіда. Кожен щось знав, і кожен чимось цікавився.

Діти, широко розплющивши очі, слухали розповіді сміливих мисливців.

Розвиднілося. Сонце вже підбилось над ранковою імлою, але ще не гріло.

Жінки перенесли Зайця ближче до багаття, його нога вже була обгорнена листям і пов’язана ремінчиком. Рани й утома давалися взнаки, але хлопець жодного разу не поскаржився й не застогнав.

Гунач сидів біля нього й задоволено всміхався.

Мамутик понюхав печену ведмежу лапу, дмухнув на неї, міцними зубами відкусив шмат, а тоді подав ту лапу Гуначеві.

Всі присутні схвально бурмотіли. Гунач одержав від ватага найвищу нагороду. Бо й справді, Гунач найбільший герой племені: здобув вогонь, урятував друга…

Цей день і кілька наступних Мамутикове плем’я бенкетувало. М’яса було досхочу.

Потріскування вогню було для всіх членів племені найлюбішою музикою на світі. Вони були щасливі… Та чи надовго?

Незабаром трапилася нова подія. Одного разу, коли мисливці сиділи в колі біля вогнища, з лісу з тривожними вигуками вискочили діти й стрімголов помчали до стійбища. Попереду всіх бігли Копчем з Жабкою. Раптом Копчем почав відставати й зашкутильгав.

Мисливці повставали й, задоволено всміхаючись, дивились, як діти біжать наввипередки.

Вовчий Пазур зіпнувся на камінь, щоб краще бачити, й за хвилину забубонів:

— У Копчема щось на нозі — Жабка виграє! Та ні, це не гра. Бо Копчем повалив би Жабку в траву й не дозволив би дівчинці випередити його… Ні, це справжня втеча! Гей, щось трапилось!

Захекана Жабка сповільнює біг і кричить:

— У лісі вороги!

Умить усе плем’я було напоготові. Воїни із зброєю в руках стали перед табором, щоб відбити напад. Жабка розповіла, що лісом просувається ватага людей. Скільки їх, сказати не змогла.

Гунач, який уже майже оклигав, сновигав по стійбищу, підганяючи тих, хто барився.

— Таки вислідили нас оті вовки. Я гадав, що там, біля річки, ми ошукали їх. А вони за нами аж сюди… Але ми не дамося.

Мамутик з кількома дужими воїнами причаїлися в чагарнику, щоб напасти звідти зненацька. Решта мисливців залягли в траву й чекали, коли ворог вийде з лісу. Бій, певно, буде запеклий. Якщо чужі ловці переслідували Гунача та Зайця аж сюди, то нелегко буде прогнати їх.

Тут із лісу вийшло кілька чоловік. Вони були при зброї, але сокири тримали за поясами, а списи — вістрям униз. Ні, це не заклик до бою! Двоє чужаків навіть ведуть за руки дітей, які відстали в лісі, йдуть прямо, не скрадаються, не ховаються…

Гунач крутить головою, затінює очі долонею й нерухомо стежить за невідомими ловцями.

Диви! Копчем із дрючком у руці став проти чужаків! Чому він не втік? Невже хоче битися з ними?

Мамутик висвистує сміливому хлопчині гасло племені, щоб той негайно повертавсь у табір. Але Копчем, кульгаючи, ступив кілька кроків назустріч чужакам і загрожує їм палицею. Ці щось кричать Копчемові, оточують його. Невже скривдять хлопця? Ні. Копчем повертається і, спираючись на ціпок, спокійно прямує разом з ними до стійбища.

Це вже дуже дивне! Хто вони, оті приходьки?

З чагарника озвалися голоси мисливців:

— Та то ж Забіяка!

— А біля нього Охунь!

— Кривий Ріг веде нашу маленьку Крушанку!

Відступники повертаються до свого племені…

Мамутик тихо засвистів, подаючи знак, щоб воїни поверталися до стійбища. А тут перелякані жінки збилися до гурту, готові на кривавий бій або на втечу. Ватаг відсилає їх до наметів. Хай працюють. Небезпека минула…

В таборі знову спокійно, немов тривоги не було.

Забіячин загін підійшов до самого стійбища, але біля першого намету зупинився. І Забіяка, й усі його спільники дуже змарніли, у кожного на тілі додалося рубців. Вони стоять мовчки й чекають, коли їх покличуть до вогню. Але ніхто не кличе. У таборі запанувала напружена тиша. Навіть малі діти не бігають і не галасують, а туляться до матерів. Намоченим хутром Дярга витирає Копчему розбитий палець на нозі; на непроханих гостей вона й не глянула.

Ніхто не говорить до Забіяки, ніхто не подає печеного м’яса його друзям. Видно, що Забіяка дуже збентежений таким байдужим ставленням племені. Він розгублено переступає з ноги на ногу, нишпорить очима по всьому табору, шукаючи хоч якогось співчуття.

Ловці з Мамутиком сидять навколо вогню, гризуть кістки й немов не помічають колишніх друзів.

Лише двоє малюків — Цебик та Жучок — уважно приглядаються до чужаків. Упізнають їх і пригадують деякі давні пригоди із часів спільного життя.

Жучок — пестунчик усього племені — раптом схопив Охуня за шкіряну накидку й потяг у табір до вогнища.

— Ходи, ходи! Маємо новий вогонь. Подивись!

Охунь спочатку покірно пішов за Жучком, а потім підхопив дитинча на руки й присів з ним до вогню, де в колі ловців раптом знайшлось вільне місце.

Другий малюк — Цебик — притяг до вогнища вельми схудлого Товстуна. І для Товстуна знайшлося місце. Товстун розгубився й не знав, куди очі подіти. Тримав хлопчика на руках, немов немовлятко. Цебик ненароком устромив Товстунові в рота держак сокирища, а той від несподіванки похлинувсь і закашлявся.

Витівка малого всіх розвеселила, й над стійбищем розлігся веселий регіт:

— Цебик настромив Товстуна на рожен! Га-га-га-га!

Цей сміх розтопив кригу в Мамутиковому племені. Забіяка та решта його друзів теж увійшли до стійбища й посідали до вогню. Ніхто не гнав їх, ніхто не докоряв — ні Мамутик, ні його дружина Дярга.

Згодом Забіячині друзі почали розповідати про свої поневіряння, про голодні мандри по світу й про те, як нині випадково знайшли в лісі залишки ведмедя. Чіткі сліди привели їх аж сюди.

Вивірчак, лежачи на шкурах, зі смаком гризе велику кістку.

Але що трапилось? Чому він раптом випустив кістку з руки й побіг із стійбища?

Вивірчакові здалося, ніби він чує якесь ґелґання. А може, він помиляється? Ні, ні — ґелґання озивається знов!

— Гус-ко! Гус-ко! — кличе Вивірчак і мчить до потоку.

А там біля води, змахуючи крильми, витягнувши шию й роззявивши дзьоба, назустріч хлопцеві біжить гуска.

— Ох ти, волоцюго! — гукає хлопець, пригортає гуску до грудей і переможно кричить: — Бачите? Повернулася!

Діти посипали йому назустріч, кожне хоче погладити гусоньку. Вивірчак щасливий…

Сова підкинув у вогонь оберемок хмизу. Полум’я шугнуло вгору, розсипаючи віялом іскри.

Манюсіньке дитинча причвалало до ватага й подало йому шматок руди із мерехтливими золотими зернятками. Мамутик узяв камінь у руки, хвилину тримав на випростаній долоні, та, побачивши в кущах чатуючу гієну, шпурнув ним по нахабному хижакові.

Золото? Це лише іграшка для дітей!