Людина без властивостей. Том II

— Не до «балакання»! — прошипіла Клариса.

— Ти вся — клубок нервів! — вигукнув Вальтер.

Він спробував вихопити у неї з рук книжку розгорненою. Клариса затято притисла її до себе. Якусь хвилю вони ще отак позмагались, і раптом у Вальтера сяйнула думка: «А втім, навіщо мені ця книжка здалася?» І дав Кларисі спокій. На цьому інцидент, власне, й вичерпався б, якби саме тієї миті, коли Вальтер відпустив дружину, ця не припала до стіни так, немовби перед загрозою насилля мусила втиснутися спиною в цупкий живопліт. Важко дихаючи, бліда, вона крикнула йому:

— Замість домагатися чого-небудь самому, ти хочеш продовжити себе в дитині!

Її вуста виплюнули на нього ці слова, мов отруйний вогонь, і Вальтер, також задихаючись, мимоволі знову сказав:

— Таж побалакай зі мною!

— Не хочу я з тобою балакати, ти мені осоружний! — відповіла Клариса, раптом знов цілком опанувавши своїм голосом і користаючись ним так цілеспрямовано, немовби точнісінько посередині між нею й Вальтером на підлогу зненацька хряснула важка порцелянова миска. Вальтер ступив крок назад і вражено звів на дружину очі.

Клариса сказала це, не маючи аж такого лихого наміру. Просто вона боялася, що через свою добродушність чи недбалість коли-небудь поступиться, і тоді Вальтер одразу прив’яже її до себе пелюшками, а цього, принаймні тепер, коли вона хоче вирішити найголовніше питання, допустити не можна. Ситуація «загострилася»; подумки Клариса бачила це слово жирно підкресленим, його вжив Вальтер, щоб пояснити їй, чому люди вийшли на вулицю; адже Ульріх, пов’язаний із Ніцше тим, що подарував їй на весілля його твори, стояв на другому боці, проти якого й обернеться вістря, коли тут що-небудь розпочнеться; а Ніцше щойно подав їй знак, і коли вона побачила себе на «високій горі», то що ж таке та висока гора, як не сама земля, випнута догори гостряком?! Це були, отже, дуже дивні взаємозв’язки, яких, либонь, ще нікому не щастило розгадати, й навіть Кларисі вони бачилися невиразно; та саме тому їй хотілося побути самій і спровадити Вальтера з дому. Дика ненависть, якою цієї хвилини палало її обличчя, не була однорідна й серйозна, це була тільки нестямна фізична ненависть без виразних особистих ознак, таке собі «фортепіанне шаленство», в яке, бувало, впадав, і Вальтер, і тому й він, на хвилю ошелешено втупившись у дружину, зненацька, хоч і запізніло, зблід, ошкірив зуби й у відповідь на те, що він їй осоружний, вигукнув:

— Остерігайся ґенія! Саме ти й остерігайся!

Він кричав іще несамовитіше, ніж вона, й від темного свого пророцтва вжахнувся й сам, бо воно, сильніше, ніж він, просто вирвалося йому з горлянки, і раптом усе в кімнаті він побачив чорним, так наче настало затемнення сонця.

На Кларису це теж справило враження. Вона раптово змовкла.

Це — ефект такий самий разючий, як і затемнення сонця, й річ, звичайно, зовсім не проста, і хай там як він виник, а під його впливом у Вальтера несподівано прорвалися ревнощі до Ульріха. Але чому він ще й назвав його ґенієм? Мабуть, він мав на увазі щось на кшталт пихатости, яка не знає, що скоро згине, як роса на сонці. Раптом в уяві Вальтера постали картини минулого. Ульріх повертається в мундирі додому, варвар, що вже мав до діла з реальними жінками, коли Вальтер, хоч і старший, ще складав вірші про кам’яні статуї в парках. Згодом: Ульріх приносить додому новини про дух точности, швидкости, сталі; але для гуманіста Вальтера й це було, мов напад варварської орди. Щодо свого молодшого товариша Вальтер завжди відчував приховану ніяковість людини фізично слабкішої й не такої промітної, але водночас бачив у собі дух, а в ньому — лише грубу волю. І їхні взаємини, ніби на підтвердження цього погляду, завжди були такі: схвильований чимось прекрасним чи добрим Вальтер — і Ульріх, що похитує головою. Такі враження не забуваються. Якби Вальтерові пощастило було поглянути на те місце в розгорненій книжці, за яку йому довелося змагатися з Кларисою, то він у жодному разі не побачив би в описаній там руйнації, котра волю до життя витісняє з цілого до частковостей, осуду власної художньої мрійливости, як це зрозуміла Клариса, а переконався б, що то — чудовий опис його товариша Ульріха, починаючи від переоцінювання частковостей, властивого сучасній забобонній вірі в досвід, і аж до продовження цього варварського розпаду до власного «я», що він, Вальтер, назвав людиною без властивостей або властивостями без людини, тоді як Ульріх у своїй манії величі це визначення ще й схвалив. Усе це й мав на увазі Вальтер, викрикуючи оте образливе слово «ґеній». Бо якщо хто-небудь і мав право називати себе самотньою індивідуальністю, то це, на його думку, — він сам, Вальтер; і все ж таки він від цього відмовився, щоб повернутись до природного людського покликання, і відчував, що випередив тут свого товариша на цілу епоху. Та поки Клариса мовчала, не відповідаючи на його образу, він міркував: «Якщо зараз вона скаже бодай слово на захист Ульріха, я цього не витримаю!» І ненависть тіпала ним так, ніби робила це руками Ульріха.

Надміру збуджений, Вальтер відчув, що хапає капелюха й біжить із дому. Він мчав вулицями, не помічаючи їх. У його уяві будинки просто-таки відмітало вітром убік. Аж перегодом він уповільнив ходу й почав зазирати в обличчя людей, повз яких простував. Ці обличчя, привітні погляди заспокоювали його. І нарешті він заходився — тією мірою, якою його свідомість лишалася поза цією неймовірною пригодою, — пояснювати Кларисі, що мав на увазі. Але слова блищали у нього в очах, а не на вустах. Та й як узагалі описати щастя бути серед людей і братів! Клариса сказала б, що йому бракує самобутности. Але в безапеляційній самовпевненості Клариси було щось жорстоке, і він не хотів і далі вдовольняти зарозумілі вимоги, які вона перед ним ставила! Він відчував нестерпне бажання зажити одним із нею трибом, а не блукати серед очевидних ілюзій кохання й особистої анархії. «У всьому, що ти собою становиш і що робиш, і навіть тоді, коли ти заходиш у суперечність із рештою людей, потрібно відчувати глибинний рух до них», — приблизно так хотілося йому заперечити Кларисі. Бо Вальтерові з людьми завжди щастило; навіть у суперечці він викликав симпатію в них, а вони — в нього, і тому досить поверхова думка про те, нібито людській спільноті притаманна сила, яка все врівноважує і винагороджує всі зусилля і яка, зрештою, вміє дати собі раду, — ця думка стала в його житті твердим переконанням. Йому прийшло в голову, що трапляються люди, які приваблюють птахів; птахи залюбки підлітають до них, і нерідко ці люди й у самій своїй подобі мають щось пташине. Він узагалі був переконаний, що кожна людина якимсь незбагненим чином пов’язана з певною твариною. Цю теорію він колись придумав сам; вона не була наукова, однак Вальтер вважав: люди музикальні здогадуються багато про що таке, що лежить поза наукою; і вже в дитинстві він твердо з’ясував собі: його тварина — риба. До риб його завжди дуже вабило, хоч вони викликали в нього й жах, і коли починалися вакації, він завжди постійно метушився коло них, мов божевільний; він міг годинами стояти біля води, вивуджуючи їх із рідної їм стихії й складаючи їхні трупи біля себе в траві, поки це раптово кінчалося нападом відрази, що доходила до жаху. А риба на кухні — це була одна з ранніх його пристрастей. Кістяки випатраних рибин складали у глибоку, наполовину наповнену водою глиняну миску, формою схожу на човника й покриту зелено-білою, як трава і хмари, поливою; там кістяки з якоїсь причини, продиктованої законами кухонного царства, лежали доти, доки варився обід, після чого вони вирушали на гноярку; до тієї посудини таємниче тягло хлопчика, який під усілякими дитячими приводами ще протягом годин забігав на кухню, й, коли його просто в лоб питали, що йому там треба, стояв, проковтнувши язика. Тепер він, мабуть, відповів би, в чому полягають риб’ячі чари: у риб не дві стихії, а лиш одна-однісінька. Він знов бачив тих рибин перед собою, як часто бачив їх у глибокому дзеркалі води, й рухалися вони не так, як він сам, по землі, по самісінькій її межі з іще однією стихією — порожнечею («Не бувши вдома ні тут, ні там!» — зітхнув Вальтер, граючись цією думкою так і сяк; належиш землі, хоча спільного в тебе з нею тільки й того, що два невеличкі п’ятачки під підошвами, а всім, по суті, тілом стримиш у повітрі, яке витісняєш собою і в якому впав би!); ні, ґрунт риб, їхнє повітря, їхнє питво, їхня їжа, їхній страх перед ворогами, й примарний плин їхнього кохання, і їхня могила замикали їх у собі; вони рухалися в тому, що їх рухало, а людина знає про це лише зі снів чи, може, із жагучого бажання знову відчути надійну ніжність материнського лона, мріяти про що тоді саме входило в моду. Але чому ж у такому разі він вихоплював рибин з води й убивав їх? Це давало йому невимовну, священну насолоду! І він знати не хотів чому; він, Вальтер, людина загадкова! Одначе Клариса якось назвала рибу просто водяною буржуазією?! Вальтер ображено здригнувся. І поки він — у тому вигаданому стані, в якому перебував і саме про все це міркував, — поспішав вулицями, зазираючи в обличчя зустрічних перехожих, установилася гарна погода для риболовлі; ні, дощ іще не пішов, але повітря стало вологим, а хідники й бруківка, як він завважив аж тепер, уже певний час були темно-бурі. Люди, які ними йшли і їхали, тепер здавалися одягненими в чорне, і на них були циліндри, тільки не було комірців; Вальтера це не здивувало; принаймні ці люди були не буржуа, а виходили, схоже, з фабрики й простували нещільними гуртами, а інші люди, в котрих іще не скінчився робочий день, поквапно пробиралися, як і він, поміж них уперед, і Вальтер відчув себе дуже щасливим, ось тільки голі шиї нагадували йому щось таке, що муляло душу і з чим справа була не зовсім чиста. І раптом з цієї картини пороснув дощ; люди почали розбігатись, у повітрі зависло щось розпорене, білувато-лискуче; з неба падала риба; і над усім цим линув тремтливий, ніжний, немовби геть недоречний тут один-однісінький голос, що кликав на ім’я якогось собачку.

Ці останні переміни сталися так незалежно від нього, що вразили навіть його самого. Вальтер не помітив, як його думки обернулися на мрії і в образах та картинах з неймовірною швидкістю відлітали кудись далеко-далеко. Він підвів погляд і побачив обличчя своєї молодої дружини, все ще спотворене відразою. Почувався він дуже невпевнено. Пригадав, що мав намір докладно пояснити якийсь свій докір; рот його був усе ще роззявлений. Але Вальтер не знав, скільки часу відтоді минуло — кілька хвилин, кілька секунд чи лише тисячна частка секунди? Душу йому гріла квола гордість; так буває, коли після крижаної купелі по шкірі пробігає якийсь незбагненний мороз, промовляючи щось на кшталт: «Погляньте, на що я здатний!» Але не менш посоромленим почувався він тієї самої хвилини й оцим виверженням чогось потаємного, прихованого; адже недавно ще він хотів вести мову про те, що в духовному сенсі упорядкованість, самовладання й задоволеність собою в широкому світі — все це посідає куди вище місце, ніж відхилення від норм, і ось уже його переконання лежали корінням догори, і їх накривала лава з вулкана життя. Тому найгострішим його відчуттям після пробудження був, по суті, жах. Вальтер не мав сумніву, що його очікує щось жахливе. Розумного пояснення цей страх не мав; міркуючи почасти ще образами, Вальтер просто уявляв собі, що Клариса й Ульріх намагаються вирвати його з його образу. Він зібрався з думками, щоб розігнати цей сон наяву, й хотів сказати що-небудь таке, після чого можна було б розважливо повести далі розмову, паралізовану його гарячковістю; у нього вже навіть крутилося щось на язику, але здогад, що слова його припізнилися, що тим часом уже сказано й сталося інше, а він про це й не знає, — цей здогад стримав Вальтера, й раптом він, мовби наздоганяючи час, почув, як Клариса промовила до нього:

— Якщо хочеш убити Ульріха, то вбивай же його! Ти надто совісний, митець спроможний на добру музику лише тоді, коли в нього немає совісти!

Довго, дуже довго Вальтер не хотів цього зрозуміти. Адже іноді збагнути що-небудь щастить аж після того, як даси на це відповідь сам, а він з відповіддю зволікав, боячись виказати свою відсутність. І в цьому непевному стані він усвідомив чи переконав себе: Клариса справді висловила те, що послужило причиною тієї жахливої нездатности зосередитись, яка щойно паралізувала його думки. Дружина сказала правду; Вальтер, коли б йому дозволили мати будь-яке бажання, часто нічого іншого й не бажав би, як бачити Ульріха мертвим. У дружбі, що зазвичай розпадається не так швидко, як кохання, це трапляється не дуже й рідко, якщо дружба надто вже зазіхає на цінність особистости. І думка ця була не казна-яка кривава; бо досить було йому уявити Ульріха мертвим, і давня юнацька любов до втраченого товариша ту ж мить знов нагадувала про себе, хоч і не дуже виразно; і як ото в театрі міщанське заціпеніння перед жахливим злочином минає під дією великого вдаваного почуття, так у Вальтера мало не склалося враження, що на думку про трагічну розв’язку відбувається щось прекрасне навіть із тим, кому призначено роль жертви. Вальтер відчував неабияке піднесення, хоча загалом був боязкий і не міг бачити крови. І хоч він щиро бажав, щоб Ульріхова зарозумілість коли-небудь зазнала краху, однак навіть задля цього не поворухнув би й пальцем. Але ж думки спершу не мають ніякої логіки, хай би там скільки цю логіку їм приписували; лише позбавлений фантазії спротив реальности спрямовує увагу на суперечності в поемі «Людина». Отож Клариса, мабуть, таки мала рацію, стверджуючи, що надлишок міщанської совісности може стати митцеві на заваді. І все це було водночас у Вальтерові, який нерішуче й уперто дивився на дружину. Але Клариса настійно повторила:

— Якщо він стоїть на перешкоді твоїй творчості, ти маєш право усунути його з дороги!

Здавалося, ця ідея захоплює її і навіть розважає. Вальтерові хотілося простягти до неї руки. Його лікті немовби приросли до тіла, але він усе ж таки ступив до неї ближче.

— Ніцше й Христос загинули через свою половинчастість! — прошепотіла вона йому на вухо.

Усе це було безглуздя. Навіщо вона приплела сюди Христа?! Як це розуміти: Христос загинув через половинчастість?! Такі порівняння лише справляли прикре враження. Одначе Вальтер, спостерігаючи, як ворушаться її вуста, й далі відчував, що вони наполегливо його до чогось підохочують; звичайно, його власній, так тяжко добутій рішучості приєднатися до більшости людства завжди впиралася притлумлена, але пекуча потреба у винятковості. Він щосили схопив Кларису, не даючи їй навіть поворухнутись. Її очі двома кружальцями застигли перед його очима.

— І звідки лишень у тебе беруться такі думки?! — проказав він кілька разів поспіль, але відповіді не діждався.

І, сам того не бажаючи, притяг, мабуть, її до себе, бо Клариса розчепірила перед його обличчям, мов птаха, всі свої десять пальців із нігтями, тож нахилитися до її обличчя ближче він уже не міг. «Вона збожеволіла!» — відчув він. Але відпустити її не годен був. Якась незбагненно потворна личина лежала на її обличчі. Вальтер зроду не бачив божевільних. «Але вигляд у них, — промайнуло в нього, — має бути саме такий».

І раптом він простогнав:

— Ти його кохаєш?!

Зауваження це було, звісно, не вельми оригінальне, до того ж вони вже не раз ламали навколо нього списи; та щоб не довелося повірити, що дружина хвора, він волів припустити, що вона кохає Ульріха, і таку самопожертву в ньому викликало, мабуть, певною мірою те, що Клариса, чиєю вузькогубою, в дусі раннього Відродження, вродою він завжди й досі захоплювався, вперше видалася йому потворною, і ця потворність, знову ж таки, була пов’язана, либонь, із тим, що її образ уже не захищало ніжне кохання до нього — тепер він був оголений грубим коханням суперника. Внаслідок цього виникло багато ускладнень, і вони тремтіли, здригалися в нього поміж серцем і зором, вони були чимось новим, своєрідним, сповненим однаковою мірою і загального, й особистого значення; але те, що Вальтер, промовляючи «Ти його кохаєш?», зовсім не по-людському простогнав, сталося, мабуть, через те, що він уже заразився Кларисиним божевіллям, і це його трохи налякало.

Клариса м’яко вивільнилась, а тоді ще раз сама наблизилася до нього й кілька разів, немовби наспівуючи якусь мелодію, промовила у відповідь:

— Я не хочу дитини від тебе! Я не хочу дитини від тебе! — І щоразу після цієї фрази швидко й недбало його цілувала.

А потім пішла.

Чи вона й справді кинула ще: «Він хоче дитини від мене»? З певністю Вальтер цього не пригадував, але йому здалося, що вона так сказала. Він ревниво стояв перед роялем, відчуваючи, як з одного боку на нього віє чимось теплим, а з другого — чимось холодним. Що це було — струми геніальности й божевілля? Чи поступливости й ненависти? Чи кохання й розуму? Він уявляв собі, що може відкрити Кларисі шлях і покласти на нього власне серце, щоб вона пройшла по ньому, й уявляв собі, що може знищити страшними словами її й Ульріха. Він не знав, що йому робити — податися до Ульріха, чи сісти писати свою симфонію, з якої цієї хвилини може постати вічна боротьба між землею і зорями, чи спершу краще трохи остудити свій запал у русалчиному ставку забороненої музики Ваґнера. Невимовний стан, в якому він перебував, почав помалу розчинятися в цих роздумах. Вальтер відкрив кришку рояля, припалив сиґарету, й, поки чимдалі ширше розтікалися його думки, пальці на клавішах повели музику саксонського чарівника, яка хвилями сповнювала все його єство. Ця повільна розрядка тривала недовго, й нарешті йому стало цілком очевидно, що вони з дружиною перебували в несамовитому стані; та незважаючи на прикре враження, викликане цим усвідомленням, він знав, що тепер, відразу після того, що сталося, йти шукати Кларису й пояснювати це їй ще марно. І раптом його потягло до людей. Він надів капелюха й вирушив до міста, щоб здійснити свій первісний намір і влитися в загальне збудження, якщо таке пощастить знайти. Дорогою він був цілком під враженням, що несе в собі демонічне військо, ватажком якого й приєднається до решти маніфестантів. Але вже в трамваї життя набуло цілком буденного вигляду; думки, нібито Ульріх на боці противника, нібито палац графа Ляйнсдорфа, можливо, вже взяли приступом, нібито Ульріх, чого доброго, висить десь на ліхтарі, нібито його розтоптав збурений натовп або, навпаки, нібито він, Вальтер, узяв його, переляканого, під свій захист, — усе це були хіба що швидкоплинні тіні на світлій упорядкованості поїздки за твердим тарифом, із зупинками й застережними дзвінками, упорядкованості, з якою Вальтер, дихаючи тепер знову спокійніше, відчував себе спорідненим.

119. Контрманевр і спокушення

Тоді все мало такий вигляд, ніби події добігають якогось завершення, і для директора Лео Фішеля, що у справі з Арнгаймом терпляче очікував на свій контрманевр, також настала година сатисфакції. На жаль, пані Клементини в цей час саме не було вдома, і він мусив удовольнитися тим, що ввійшов до доньчиної кімнати з денною газетою, зазвичай добре поінформованою про справи на біржі; тут він сів у зручне крісло, показав на якесь невеличке повідомлення в газеті й привітно спитав:

— А чи знаєш ти, дитино моя, чому цей глибокодумний фінансист перебуває в нашій країні?

Удома він ніколи не називав Арнгайма інакше, намагаючись показати, що він, поважний діловий чоловік, анітрохи не поділяє захоплення своїх жінок тим багатим балакуном. І нехай навіть ненависть нікого й не робить ясновидцем, але біржові чутки нерідко все ж таки відповідають дійсності, й неприязнь Фішеля до того фінансиста спонукала директора відразу слушно доповнити те, на що газета лише натякнула.

— То ти знаєш? — допитувався він, силкуючись упіймати Ґердин погляд тріумфальним променем власного погляду. — Він хоче взяти під контроль свого концерну галицькі нафтові родовища!

По цих словах Фішель підвівся, схопив свою газету, як ото хапають за карк цуценя, й подався з кімнати, бо йому саме спало на думку зателефонувати кільком людям і переконатися остаточно. Він мав таке враження, ніби про те, що оце прочитав, завжди здогадувався й сам (як бачимо, біржові повідомлення справляють такий самий вплив, як і красне письменство), і був задоволений Арнгаймом, так наче від такого розважливого чоловіка нічого іншого не варто було й сподіватися, хоч за всім цим геть забув про те, що досі вважав його просто балакуном. Фішель не хотів завдавати собі клопоту, пояснюючи Ґерді значення того, що їй повідомив; кожне зайве слово тільки завдало б шкоди мові фактів. «Він хоче взяти під контроль свого концерну галицькі нафтові родовища!» Ще відчуваючи на язику вагу цієї простої фрази, директор вийшов з кімнати й лише подумав: «Виграє завше той, хто має витримку, аби виждати!» І це — давнє біржове правило, котре, як і всі істини біржі, якнайнепомильніше доповнює істини вічні.

Щойно він пішов, Ґерда не стримала своїх бурхливих почуттів; досі вона не хотіла робити батькові приємність, показуючи, що приголомшена чи бодай вражена, але тепер поквапно відчинила шафу, схопила пальто й капелюшка, поправила перед дзеркалом сукню та коси й так і лишилася сидіти перед дзеркалом, із сумнівом розглядаючи своє обличчя. Вона ухвалила рішення негайно податися до Ульріха. І сталося це тієї миті, коли вона, почувши батькове повідомлення, подумала, що все ж таки саме Ульріхові треба якомога скоріше довідатися про цю новину, адже про ситуацію в оточенні Діотими дівчина знала досить багато, щоб здогадатися, яке важливе значення має для нього батькова звістка. І тієї миті, коли вона це постановила, їй здалося, неначе в її почуттях почався рух, як ото в юрбі, що довго вичікувала на місці; досі Герда змушувала себе вдавати, нібито забула про запрошення Ульріха навідатися до нього, та щойно в темній юрбі її почуттів повільно зрушили з місця перші, як уже й подальші нестримно заворушилися, почали натискати й подалися вперед, і хоча рішучости їй і бракувало, рішення визріло саме, не зважаючи на неї.

— Він мене не кохає! — промовила вона сама до себе, розглядаючи в дзеркалі своє обличчя, яке за останні дні ще дужче загострилося. «Та хіба він мене кохатиме, коли в мене такий вигляд!» — стомлено подумала вона. І ту ж мить уперто додала: — Він цього не вартий! Просто я все вигадала!

Герду охопив глибокий смуток. Події останнього часу її зовсім змучили. Взаємини з Ульріхом уявлялися їй такими, немовби обоє вони роками як тільки могли ускладнювали те, що було зовсім просте. А Ганс своїми дитячими ніжностями висотував з неї нерви; вона поводилася з ним різко, а в останні дні навіть зневажливо, але Ганс відповідав іще різкіше, мов хлопчик, що погрожує завдати собі якого-небудь лиха, й коли їй доводилося його вгамовувати, він знов її обіймав і торкався, наче тінь, від чого плечі її худнули, а шкіра втрачала свіжість. Усім цим мукам Герда поклала край, відчинивши шафу й діставши капелюшка, а страх перед дзеркалом скінчився тим, що вона хутко підхопилась і подалася з дому, анітрохи цього страху не позбувшись.

Ульріх, коли вона переступила поріг, усе зрозумів; на додачу вона ще й накинула серпанок, як це звичайно робила, приходячи зі своїми візитами, Бонадея. Герда всім тілом тремтіла й намагалася приховати це за вдавано невимушеними манерами, які справляли враження неприродних і безглуздих.

— Я прийшла до тебе, бо щойно почула від батька одну дуже важливу річ, — сказала вона.

«Просто дивина! — подумав Ульріх. — Ні сіло ні впало вона називає мене на «ти»!» Це силуване «ти» викликало в нього лють, і він, щоб її не показувати, спробував пояснити собі Гердине «тикання» тим, що надмірно екзальтована поведінка дівчини покликана, безперечно, позбавити її прихід ознак чогось фатального та й узагалі будь-якого особливого значення, подати цей прихід таким собі тверезим, просто трішки запізнілим учинком, і з усього цього можна було виснувати протилежне: Герда вочевидь мала намір дійти до кінця.

— Адже в думках ми вже давно перейшли на «ти», а на словах кажемо «ви» лише через те, що завше уникали одне одного! — пояснила Герда; дорогою вона обміркувала свій прихід сюди й була готова до подиву, який викличе її поява.

Але Ульріх, не довго думаючи, обійняв її за плечі й поцілував. Герда піддалася, мов м’яка свічка. Її подих, її пальці, що обмацували його, були наче непритомні. Цієї миті Ульріха опанувала жорстокість спокусника, котрий відчуває нездоланний потяг до нерішучої душі, яку волочить із собою власне тіло, ніби арештанта — його охоронці. О цій пополудній порі зимовий день проникав крізь вікна в чимдалі густіші сутінки кімнати матовим світлом, і в одній із таких блідих смуг стояв Ульріх, тримаючи в обіймах дівчину; голова її жовтою плямою різко виділялася на тлі білої подушки світла, а колір обличчя в неї був оливковий, і тому цієї хвилини Герда мала вигляд майже покійниці. Він повільно, переборюючи легеньку відразу, обціловував усю її відкриту шию від кіс аж до сукні, поки торкнувся її губів, що потяглися назустріч його губам так, як ото тягнуться кволі дитячі ручки, обвиваючи потилицю дорослої людини. Він подумав про вродливе Бонадеїне обличчя, яке в полоні пристрасти нагадувало голуба, чиї пір’їни стовбурчаться в кігтях хижого птаха, а також про Діотиму, чиєю скульптурною чарівністю втішатися йому не судилося; замість вроди, яку йому могли б дарувати ті дві жінки, перед його очима було тепер, хоч як дивно, спотворене жагою, безпорадно відразливе обличчя Герди.

Але в цьому притомно-непритомному стані Герда лишалася недовго. Вона гадала, що заплющила очі лиш на мить, та, коли Ульріх почав обціловувати її обличчя, їй здалося, неначе зорі в безкінечності простору й часу застигли, й вона втратила відчуття тривалости й меж цього процесу, однак тільки-но його напруженість почала спадати, вона повернулася до тями і знову твердо стала на ноги. Щойно вона вперше цілувала зі справжньою, а не з удаваною й уявною пристрастю, і, як сама відчувала, вперше так само цілували і її, і тіло в неї відгукнулося на це так палко, немовби вже сама ця хвилина зробила її жінкою. А з цим процесом справа стоїть так само, як із вириванням зуба; хоч потім тіла стає менше, ніж його було доти, тебе охоплює, однак, відчуття глибшої повноти, позаяк привід для тривоги остаточно усунено; й тепер, коли Ґерда дійшла до такого стану, вона випросталася, сповнена свіжої рішучости.

— А ти ще навіть не спитав, що я прийшла тобі сказати! — заявила вона приятелеві.

— Що ти мене кохаєш! — відповів Ульріх, трохи збентежившись.

— Ні, що твій товариш Арнгайм ошукує твою кузину; прикидається закоханим, а наміри в самого зовсім інші! — І Ґерда розповіла йому про татусеве відкриття.

На Ульріха ця новина, хоч і досить проста, справила глибоке враження. Він відчув за собою обов’язок застерегти Діотиму, яка на розпростертих крилах душі линула до смішного розчарування. Бо, попри зловтіху, з якою він уявив собі цю картину, вродлива кузина все ж таки викликала в нього співчуття. Але це співчуття значно переважувала глибока вдячність татусеві Фішелю, і хоч Ульріх мало не завдав був йому великого лиха, він щиро захоплювався його надійним, старомодним, прикрашеним чудовими переконаннями діловим розумом, якому пощастило отак дуже просто розгадати таємниці новомодного гіганта думки. Через це Ульріхів настрій неабияк відхилився від вимог виявляти ніжність, що їх ставила перед ним присутність Ґерди. Він навіть здивувався, що ще кілька днів тому припускав можливість відкрити цій дівчині серце. «Таку блюзнірську ідею двох безтямно закоханих янголів, — подумав він, — Ганс називає подоланням другого фортечного валу!» І з насолодою, немовби проводячи подумки по ній пальцями, відчув дивовижно гладеньку, тверду поверхню тієї тверезої форми, якої набуває нині життя завдяки розважливим зусиллям Лео Фішеля та його однодумців. Тому він тільки й відповів:

— У тебе татусь — просто чудо!

Ґерда, перейнята важливістю своєї звістки, сподівалася на інше; вона не знала, чого саме очікувала від свого повідомлення, але це мало певною мірою викликати враження тієї миті, коли в оркестрі всі інструменти сурмлять і співають, і байдужість, яку до неї, здалося їй, раптом виявив Ульріх, знов боляче нагадала їй про те, що при ній він завжди виступав захисником усього непоказного, звичайного, напутливо-розважливого. Адже коли вона іноді й переконувала себе, що це — просто колюча форма любовного зближення, приклад чого вбачала й у власній дівочій душі, то тепер, «коли вони все ж таки вже кохали одне одного» (принаймні так трохи по-дитячому уявлялася їй ситуація), якась очевидність відчайдушно застерігала її: чоловік, котрому вона віддає все, достатньо серйозно її не сприймає. Свою набуту впевненість вона значною мірою знову втратила, зате, з другого боку, оце «несприйняття її серйозно» було їй навдивовижу приємне; воно робило непотрібними всі оті зусилля, яких вимагали для свого підтримання взаємини з Гансом, і коли Ульріх похвалив її батька, вона, не зрозумівши, щоправда, як він може робити це в таку хвилину, відчула: відновлено якийсь непевний статус, що його вона порушувала, ображаючи через Ганса татуся Лео. Це приємне відчуття трохи незвичайного повернення до лона сім’ї, повернення, якому Ґерда тішилася тепер завдяки своєму необачному кроку, так відвернуло її увагу, що вона ніжно відтрутила Ульріхову руку й промовила:

— Чи не краще нам спершу зійтися по-людському? Решта додасться саме собою!

Ці слова, які вона запозичила з програми «Товариства дії», були тепер останнім, що лишилося від Ганса Зепа та його гуртка.

Але Ульріх знов обійняв дівчину за плечі, здогадуючись після звістки про Арнгайма, що його очікує щось важливе, тільки спершу цю зустріч із Ґердою треба довести до кінця. Він не відчував нічого, крім того, що необхідність відбути тут оте неминуче надзвичайно неприємна, і тому відразу знов обійняв Ґерду щойно відтрученою рукою, цього разу вдавшись, однак, до тієї німої мови, яка без насильства й переконливіше, ніж слова, провіщає: будь-який подальший спротив марний. Ґерда відчула, як мужність, що проливалася на неї з його руки, спускається її спиною вниз; дівчина похилила голову й уперто дивилася собі на лоно, так наче зібрала там, як у фартуху, всі свої думки, за допомогою яких вона «зійдеться» з Ульріхом «по-людському», перше ніж має дійти до того, чому належить стати лише вінцем; але їй здавалося, що обличчя її робиться чимдалі пустішим, безглуздішим, і нарешті воно підвелося, як ото спливає на поверхню порожня шкаралупина, й лягло очима під очі спокусника.

Він нахилився і вкрив його тими безцеремонними поцілунками, від яких прокидається плоть. Герда безвладно підвелася й дала себе повести. До Ульріхової спальні їм треба було пройти кроків десять, і дівчина спиралася на приятеля, як важкопоранений чи хворий. Мов чужі, переставляла вона ноги, хоч її ніхто не тяг, а йшла вона доброхіть. Такої порожнечі, попри таке хвилювання, вона ще не відчувала зроду; їй ввижалося, ніби з неї витекла вся кров, її поймав крижаний холод, вона поминула дзеркало, в якому, хоч воно було, здалося їй, дуже далеко, все ж таки вгледіла, що обличчя в неї мідяно-червоне й укрите блідими плямами. І раптом (так у разі нещасливого випадку погляд нерідко виявляє таку надчутливість, що вбирає в себе все одночасно) Герда побачила замкнену чоловічу спальню з усіма її деталями. Їй спало на думку, що якби вона перебралася сюди дружиною, то влаштувала б усе, мабуть, розумніше й доцільніше, і це принесло б їй велике щастя, однак вона добирала слів, щоб сказати, що не хоче ніяких вигод, а хоче лише принести себе в дар. Таких слів вона не дібрала, тож сказала собі: «Це має статися!» — і розстебнула комір сукні.

Ульріх відпустив дівчину; він не міг змусити себе ніжно допомагати їй, як це роблять закохані, роздягатись і, стоячи збоку, скидав одяг із себе. Герда побачила струнке, кремезне чоловіче тіло, в якому відчувалася рівновага грубої сили й краси. Дівчина злякано завважила, що її власне тіло, хоч вона була ще в спідній білизні, взялося сиротами. Вона знову почала шукати слів, які їй допомогли б; вигляд у неї був просто-таки жалюгідний! Те, що вона хотіла сказати, мало зробити Ульріха її коханцем так, як це їй ввижалося, — у безмежно солодкому взаємному розчиненні, і для цього зовсім не потрібно було робити того, що вона мала намір зробити. Це було такою самою мірою чудесно, як і незрозуміло. На мить їй привиділося, ніби вона сидить із ним серед безкрайого поля свічок, які стримлять у землі, наче рядочки фіалок, і на один знак спалахують біля їхніх ніг. Та, не в змозі мовити про це бодай слово, Герда почувалася жахливо огидною й нікчемною, руки в неї тремтіли, вона не годна була роздягтися до кінця, і її знекровлені вуста щільно стулилися, щоб не ворушитися, моторошно силкуючись зронити слова.

У цій ситуації Ульріх, завваживши її муки й усвідомивши небезпеку, що все, чого досі з такими зусиллями пощастило досягти, може зійти нанівець, ступив до неї й скинув їй з плеча бретельку. Герда, мов хлопчик, шмигнула в постіль. Якусь хвилю Ульріх спостерігав за рухами голого юного тіла; з коханням усе це мало спільного не більше, ніж зблиски рибини у воді. Напевно, Герда, подумалося йому, поклала собі якомога скоріше пройти через те, чого вже годі було уникнути, й ніколи ще йому не ставало так очевидно, як тієї миті, коли він рушив за нею, що жагуче проникнення в чуже тіло дуже нагадує продовження дитячої пристрасти до потайних, ніби призначених для злочину, схованок. Його руки торкнулися все ще шерхлої від ляку шкіри дівчини, й він і сам замість потягу відчув страх. Він не жадав цього тіла, ще незрілого й уже в’ялого; те, що він чинив, здавалося йому цілковитим божевіллям, найбільше йому зараз хотілося забігти з цього ліжка світ за очі, й, щоб так не зробити, йому довелося напружити всі свої придатні для цього думки. Ось чому він у відчайдушному поспіху закликав собі на поміч усі нині сущі загальні міркування й мотиви, щоб забути про серйозність, віру, повагу й задоволення; і в тому, що він без опору поринув у це, йому ввижався хоч і не любовний трепет, однак напівбожевільний трепет, який нагадує різанину, садистське вбивство на грунті статевого збочення чи, якщо таке взагалі буває, садистське самогубство на грунті статевого збочення, натхненне демонами порожнечі, котрі ховаються за всіма лаштунками життя.

Через якусь незбагненну обставину його становище раптом нагадало йому оту нічну сутичку з волоцюгами, й він сказав собі цього разу не зволікати. Однак тієї самої миті почалося щось жахливе. Герда доклала всіх зусиль, мобілізувала всю свою силу волі, на яку лишень була здатна, щоб побороти в собі ганебний, нестерпний страх; на душі в неї було так, немовби вона йшла на страту, й тієї миті, коли вона відчула поруч незвичну голизну Ульріха і його руки торкнулися її тіла, воно відкинуло від себе всю її волю. Десь глибоко в її грудях усе ще жевріли невимовно дружні почуття, трепетно ніжне бажання обійняти Ульріха, поцілувати його чуб, дати своїм вустам послухатися його голосу, і їй уявлялося, що коли вона торкнеться його справжньої суті, то розтане, мов грудочка снігу в теплій долоні; але Ульріхом був той, хто, звично одягнений, походжав знайомими кімнатами її батьківського дому, а не цей голий чоловік, ворожість якого вона розгадала і який не сприймав її жертви серйозно, хоч і не давав їй отямитись. І раптом Ґерда завважила, що вона кричить. Немов хмаринка, немов мильна бульбашка, завис у повітрі скрик, а вслід за ним пролунав ще і ще. Це були ледве чутні скрики, що вихоплювалися в неї з грудей так, неначе вона з чимось боролася, — жалібний стогін, з якого виділявся, заокруглюючись, лункий звук «а-а-а». Губи її звивалися, посмикувались і були вологі, ніби в нападі смертельної похоті; вона хотіла підхопитися, але не могла підвестись. Очі її не слухалися й робили знаки, робити які вона їм не дозволяла. Ґерда благала пожаліти її, як дитина, коли її мають покарати чи ведуть до лікаря, а вона не може ступити й кроку, бо звивається й надривається від крику. Ґерда прикрила руками перса, загрожуючи Ульріхові нігтями, й судомно стисла довгі стегна. Страшний був цей бунт її тіла проти неї самої. Відчуття вона мала точнісінько таке, немовби стоїть на театральній сцені, але водночас, покинута й самотня, сидить у темній глядацькій залі й не може завадити ні акторам бурхливо, з криками грати її долю, ні навіть самій собі мимоволі їм підігрувати.

Сповнений жаху, Ульріх втупився в маленькі чоловічки вкритих поволокою очей, погляд яких був навдивовижу твердий, і ошелешено бачив дивні рухи, в яких незбагненним чином поєднувалися бажання й заборона, душа й бездушність. Він мигцем постеріг бліду біляву шкіру з чорним волоссячком, яке там, де ставало суцільним, набувало рудуватого полиску. Помалу Ульріх усвідомлював, що це — напад істерики, однак не знав, що в такому разі робити. Він боявся, що ці нестерпно жахливі крики стануть іще гучнішими. І згадав, що такому нападу можна покласти край різким окриком або, можливо, навіть несподіваним ударом. Щось незбагненне, таке, що відвертає небезпеку, пов’язану з цим страшним нападом, спонукало його подумати, що чоловік молодший, мабуть, спробував би натискати на Ґерду й далі. «Може, воно й так минеться, — міркував він. — Може, поступатися цій дурепі якраз і не варто, коли вже вона зайшла так далеко»! Тож він нічого такого й не робив, хоча ці дратівливі думки все роїлися й роїлися в його голові; він мимоволі й безперестанку шепотів Ґерді втішливі слова, обіцяв, що нічого їй не зробить, пояснював, що з нею ще нічого такого не сталося, просив пробачення, але вся ця з відразою зібрана словесна полова здавалася йому вкрай смішною й негідною, і він ледве стримувався від спокуси просто схопити кілька подушок і заткнути ними цього рота, що ніяк не хотів угамуватися.

Нарешті напад, однак, минув сам собою, і тіло її заспокоїлося. В очах у дівчини стояли сльози, вона сіла в ліжку, невеличкі груденята в’яло обвисли на її тілі, яке ще не взяла назад під свій контроль свідомість, і Ульріх, з полегкістю зітхнувши, знову відчув глибоку огиду до тієї нелюдської, суто плотської втіхи, якої йому щойно довелося зазнати. Згодом до Ґерди повернулася звичайна свідомість, в її очах щось відкрилося (так дехто, хоч він іще й не прокинувся зовсім, хвилю лежить з уже розплющеними очима), якусь мить вона ще безтямно дивилася перед себе, потім завважила, що сидить гола, перевела погляд на Ульріха, і кров хвилями вдарила їй в обличчя. Ульріх не придумав нічого кращого, як іще раз повторити те, що їй уже нашіптував; він обійняв її за плечі, заспокійливо притис до своїх грудей і попросив не надавати тому, що сталося, ніякого значення. До Ґерди знов повернувся той стан, в якому з нею зненацька стався напад, але все здавалося їй навдивовижу блідим і далеким; розстелена постіль, її оголене тіло в обіймах чоловіка, який щось гаряче їй шепоче, й почуття, що її сюди привели. Вона знала, звісно, що це означало, як знала й те, що тим часом сталося щось жахливе, і пригадувала це лише туманно й з відразою, і хоч її уваги не уникло, що Ульріхів голос лунав уже ніжніше, вона пояснювала собі це тим, що тепер вона для нього — хвора, й подумала, що хворою її зробив він, але їй до всього було байдуже, і бажала вона тільки одного: мовчки щезнути звідси. Ґерда похнюпила голову й відтрутила Ульріха від себе, знайшла навпомацки свою сорочку й надягла її через голову, як дитина чи як людина, котра вже махнула на себе рукою. Ульріх допоміг їй одягатися. Він навіть сам натяг їй на ноги панчохи й теж мав таке враження, немовби вдягає дитину. Уперше знову ставши на ноги, Ґерда похитнулася. Пам’ять нагадала їй, з яким почуттям вона полишала батьківський дім, куди тепер поверталася. Ґерда відчувала, що не витримала цього випробування, й була глибоко нещасна й зганьблена. Жодним словом не відповідала вона на те, що їй казав Ульріх. Далека-далека від усього, що тепер діялося, вона пригадала, як одного разу він жартома сказав про себе, нібито самотність спонукає його чинити бешкет. У душі вона не мала на нього зла. Просто вона вже не хотіла чути нічого з того, що він казав. Ульріх запропонував вийти й узяти візника, але вона лише похитала головою, наділа на скуйовджені коси капелюшка й, навіть не глянувши на нього, рушила до дверей. Стоячи й дивлячись, як Герда йде від нього — тепер із серпанком у руці, Ульріх відчував себе хлопчаком; адже відпускати її в такому стані він, мабуть, не мав права, одначе йому не спадало на думку нічого такого, чим можна було б її затримати, та й сам він, змушений допомагати їй зібратися, стояв напіводягнений, і це теж надавало напруженій обстановці, в якій він зоставався, певної незавершености, так ніби спершу потрібно було повністю вдягтися, а вже тоді вирішувати, що робити з самим собою.

120. Паралельна акція викликає заворушення

Коли Вальтер дістався до центру міста, в атмосфері там уже щось відчувалося. Люди простували так само, як і щодня, й автомобілі та трамваї рухалися, як завжди; деінде, може, й траплялось якесь незвичайне пожвавлення, але воно вщухало, перше ніж його встигали по-справжньому розгледіти. А проте все було позначене, здавалося, невеличкою міткою, вістря якої показувало в певний бік, і Вальтер, ступивши кілька кроків, одразу відчув ту мітку й на собі. Він рушив у той бік з таким відчуттям, немовби службовець департаменту мистецтв, ким він був, а також войовничий художник і музикант, ба навіть страдницький Кларисин чоловік поступилися місцем людині, яка не перебувала в жодному з цих цілком певних станів; так само й вулиці з їхнім функціонуванням та розцяцькованими, фудульними будівлями набули подібного «первісного стану», як він висловлювався подумки, бо це справляло на нього невиразне враження такої собі кристалічної форми, що її площини вже почала роз’їдати якась рідина, й вони повертаються до свого давнішого стану. Вальтер був консервативний, коли доводилося відхиляти майбутні нововведення, та, коли йшлося про нього самого, не менш завзято ладен був засуджувати й що-небудь сучасне, і занепад порядку, відчував він, справляв на нього цілющий вплив. Люди — а їх дорогою траплялося дуже багато — нагадували йому видіння; вони навіювали враження руху й поспіху, і їхня згуртованість, що здавалася багато природнішою, ніж звичайна, підтримувана розумом, мораллю й розважливими запобіжними заходами, робила їх вільною, розкутою спільнотою. Він уявив собі, як розкривається, однак не розпадається, великий букет квітів, коли його розв’яжуть; а ще він уявив собі тіло, з якого скидають одяг, і перед очима постає усміхнена голизна, що ані знає слів, ані їх потребує. Та коли він, наддавши ходи, невдовзі наштовхнувся на великий загін поліції напоготові, це видовище його теж не насторожило, воно навіть викликало в нього захват, так наче то був військовий табір в очікуванні тривоги, й усі оті червоні комірці, спішені вершники й пересування окремих команд, що, прибуваючи або відбуваючи, віддавали рапорти, налаштовували його на войовничий лад.

Вальтерові одразу впало в око, що за цією загороджувальною лінією, хоч вона ще й не замкнулася, вулиці мали вигляд куди похмуріший; жінок на хідниках майже не видно було, а строкаті мундири офіцерів, які, знічев’я прогулюючись, зазвичай пожвавлювали тут загальну картину, теж, здавалося, поглинула атмосфера непевности. Але до центру міста поспішали, як і він, багато людей, і своїм рухом враження вони справляли тепер інше; цей рух нагадував полову й клапті, що їх підхопив і мете вздовж вулиці різкий подув вітру. Невдовзі Вальтер побачив і перші гурти, до яких людей збивала й у яких їх тримала, схоже, не лише цікавість, а й не меншою мірою нерішучість: вони не знали — піддаватися незвичайній спокусі й далі чи повернутися назад. На свої запитання Вальтер діставав суперечливі відповіді. Одні з тих, до кого він звертався, пояснювали, що триває велика демонстрація вірнопідданських почуттів, інші нібито чули, що демонстрація спрямована проти декотрих аж надто ревних патріотів, і так само розходилися думки й щодо того, чим вважати оце загальне збудження — збудженням німецького народу через недостатню твердість уряду, що потурає слов’янським забаганкам (такої думки трималася більшість), чи збудженням на підтримку уряду й закликом до всіх добромисних каканців виступити проти безперервних заворушень. Це були такі самі попутники, як і Вальтер, і він не довідався від них нічого такого, чого б уже не чув у себе на службі, але бажання потеревенити, з яким він не міг звладати, спонукало його розпитувати знов і знов. І чи то люди відповідали, що й самі не знають, у чому тут річ, чи то вони сміялися й глузували з власної цікавісти, але що далі він просувався, то одностайніше й поважніше всі додавали, нібито нарешті щось таки має статися, хоч ніхто й не виявляв бажання пояснювати, що саме має статися. І що далі він отак простував, то частіше помічав на обличчях, до котрих придивлявся, якусь безглузду розхристаність і розхристаність без глузду, і тепер уже справді здавалося байдужим, що відбувається там, куди всіх тягне, й уже того, що це — щось незвичайне, було досить, щоб усі втратили самовладання; і хоча слова «втратити самовладання» треба було розуміти в тому не зовсім прямому сенсі, який означає звичайнісіньке легеньке збудження, у них усе ж таки вчувалася віддалена спорідненість із забутим станом екстазу й просвітління, вчувалася немовби якась чимдалі рішучіша несвідома готовність вилізти з одягу й шкіри.

І отак, обмінюючись здогадами й висловлюючи думки, які не дуже й відповідали його натурі, Вальтер приєднався до решти людей, і з розрізнених гуртів тих, хто вичікував, і тих, хто нерішуче крокував далі, помалу формувалася процесія, яка посувалася до передбачуваного місця подій, посувалася без певних іще намірів, на очах ущільнюючись і набираючись внутрішньої сили. Та було ще в усіх тих відчуттях і передчуттях щось від поведінки кроликів, котрі шмигають навколо нори, ладні будь-якої миті в неї чкурнути, коли це від голови процесії, голови, якої навіть не було видно, безладною процесію аж до самого її хвоста пробігло збудження досить виразніше. Загін студентів чи, може, іншої молоді, який уже виконав завдання й повертався з «бойовища», влився там у натовп; долинали перекручені повідомлення й слова, яких ніхто не розумів, хвилі німого збудження котилися з краю в край колони, й люди, кожне залежно від власної натури й від того, що до нього доходило, проймалися обуренням або страхом, бажанням кинутися в бійку або виконати моральний припис, і тепер багато хто прагнув протиснутися наперед під враженням звичайнісіньких уявлень, які в кожного мали свій вигляд, але, хоч і домінували у свідомості, означали так мало, що поєднувались у спільну для всіх живу силу, яка діє більше на м’язи, ніж на розум. Вальтер, опинившись тепер посеред процесії, також перейнявся загальним настроєм і відразу впав у збуджений і спустошений стан, що нагадував початок сп’яніння. До пуття ніхто не знає, як настає така переміна, але в певні хвилини вольових людей вона обертає на безвольну масу, здатну на страшенні крайнощі — як на добрі, так і на злі — й нездатну замислитись, навіть коли більшість людей, з котрих вона складається, все своє життя ні про що не дбали так, як про міру й розважливість. Збуджений натовп, спраглий позбутися напружености й не знаходячи своїм почуттям виходу, ладний, либонь, кинутися на будь-який шлях, що зненацька відкриється, і відкривають його й показують приклад, певно, люди, найбільшою мірою збудливі, чутливі, найменше спроможні чинити опір, а отже, й екстремісти, здатні на раптове насильство чи на зворушливу великодушність; вони — осередки найменшого опору в масі, але крик, що лунає радше через них, аніж з їхніх уст, камінець, що опиняється в них у руці, почуття, якому вони дають волю, — все це розчищає шлях, яким безтямно кидаються інші, котрі до незмоги розігріли збудження одне в одного, і ці люди надають поведінці свого оточення тієї форми масових дій, яку всі сприймають почасти за примус, а почасти — за визволення.

У цьому збудженні, спостерігати яке нерідко можна навіть на прикладі глядачів будь-яких спортивних змагань чи слухачів якої-небудь промови, важливіша, втім, не стільки психологія його розрядки, скільки питання, чому народжується готовність до нього, бо якби все було гаразд із глуздом життя, то так само було б і з його безглуздістю, і цю безглуздість не супроводжували б супутні явища недоумства. Тепер Вальтер знав про це краще, ніж будь-хто інший, і мав чимало пропозицій, щоб виправити таке становище; всі ці пропозиції тепер спадали йому на думку, тож він невтомно, з якимсь тупим, огидним відчуттям боровся проти загального ентузіазму, що його все ж таки захоплював. У хвилину, коли в його свідомості наставало просвітління, на думку йому спала Клариса. «Добре, що її тут немає, — зітхнув він, — такого натиску вона не витримала б!» Але ту ж мить гострий біль збив його з цієї думки; він згадав, яке надзвичайно виразне враження божевільної справила на нього дружина, й подумав: «А може, я й сам божевільний, коли так довго цього не помічав!» Потім ще: «Або скоро таким стану, якщо й далі житиму з нею!» А тоді: «Я в це не вірю!» І ще: «Але ж у цьому немає сумніву!» А далі: «Її кохане обличчя в моїх долонях застигло у страшній гримасі!» Однак обміркувати все це як слід він уже не міг, бо свідомість йому засліпили розпач і безнадія. Вальтер відчув лише, що, попри цей біль, незрівнянно прекрасніше кохати Кларису, ніж плестися в цьому натовпі, й він, намагаючись сховатися від власного страху, глибше проштовхався в свою шеренгу.

Тим часом іншим шляхом, ніж Вальтер, Ульріх досяг палацу графа Ляйнсдорфа. Завернувши до брами, він побачив за нею двох вартових, а в самому дворі — численний поліційний наряд. Його ясновельможність спокійно привітав Ульріха й дав зрозуміти: він уже знає, що став об’єктом народного обурення.

— Я мушу взяти деякі свої слова назад, — промовив він. — Якось я сказав вам, що коли за справу береться багато людей, то можна бути майже певним: у них щось путнє таки вийде. Але з цього, бачте, бувають і винятки!

Невдовзі після Ульріха нагору піднявся й мажордом; передавши тим часом одержане внизу повідомлення про те, що процесія наближається до палацу, він одразу стурбовано й обережно спитав, чи не замкнути браму й віконниці. Його ясновельможність похитав головою й поблажливо відповів:

— Що це вам стукнуло в голову! Вони лише зраділи б, адже це мало б такий вигляд, неначе ми боїмося. А крім того, на місці ж бо всі вартові, яких нам прислала поліція! — І, обернувшись до Ульріха, ображено додав: — Нехай тільки спробують побити нам вікна! Я ж бо казав, що в розумників нічого не вийде!

Глибоко в душі у нього кипіла, схоже, злість, яку він приховував за сповненим гідности зовнішнім спокоєм.

Ульріх саме ступив до вікна, коли з’явилася процесія. Поряд із нею хідниками крокували поліціянти, змітаючи з дороги ґав, мов куряву, яку підняла, маршируючи, колона. Там і сям стояли вже затиснені натовпом екіпажі, й владний потік обгинав їх неозорими чорними хвилями, на яких мерехтіла розбризкана піна світлих облич. Коли передні в колоні побачили палац, надійшов, здавалося, чийсь наказ уповільнити ходу, хвиля відкотилася назад, і задні ряди, не встигнувши стишити крок, уклинилися в передні; утворилася тиснява, й виникла картина, що якусь мить нагадувала м’яз, котрий наливається перед ударом. Ще мить, і цей удар розітнув повітря, й мав він досить дивний вигляд, бо складався з обуреного крику, який спершу постав видовищем широко роззявлених ротів, а вже потім долетів і до слуху. І з кожним новим таким ударом обличчя, потрапляючи в поле зору, одразу відкривалися, й оскільки крики тих, котрі були далі, тонули у крику тих, котрі тим часом підійшли ближче, то, проводячи поглядом удалину, можна було спостерігати, як це німе видовище раз у раз повторюється.

— Паща народу! — промовив граф Ляйнсдорф, ставши на хвильку позад Ульріха; промовив дуже серйозно, так ніби це було таке саме узвичаєне словосполучення, як «хліб наш насущний». — Але що вони там, власне, кричать? Я в цьому галасі не можу нічого розібрати.

Ульріх висловив думку, що там кричать переважно «Ганьба!»

— Атож, і більш нічого?

Ульріх не сказав графові, що крізь глухі перекоти вигуків «Ганьба!» нерідко прохоплювався й протяжний, дзвінкий заклик «Геть Ляйнсдорфа!»; кілька разів йому з-поміж численних «Слава Німеччині!» почулося навіть «Слава Арнгаймові!», проте він і сам не був певен, чи не помилився, бо грубі віконні шибки спотворювали звук.

Ульріх відразу, щойно від нього побігла Герда, вирушив сюди, відчуваючи потребу повідомити бодай графові Ляйнсдорфу почуту новину, що викривала Арнгайма так, як того годі було й сподіватися; однак досі він не зронив про це жодного слова. Він дивився на темний рух під вікном і, пригадавши свої офіцерські часи, зневажливо сказав собі: «Рота солдатів — і цей майдан можна вимести начисто!» Він бачив це майже навіч, так ніби оті грізні пащеки вже злилися в одну пащу, яка бризкала слиною і в жахливих обрисах якої раптом промайнув страх; краї тієї пащі обм’якли й обвисли, губи поволі западали на зуби; і раптом його уява обернула грізну чорну масу на сполохану зграйку курей, яку розганяє собака! Це сталося так, немовби все зле ще раз стислося в ньому у тверду грудку, але колишнє задоволення, що його він мав, спостерігаючи, як керована моральними засадами людина відступає перед людиною бездушною, ладною вдатися до грубої сили, — це задоволення було, як завжди, почуттям двогострим.

— Що з вами? — спитав граф Ляйнсдорф; він походжав туди-сюди за спиною в Ульріха й, завваживши якийсь дивний його рух, подумав, що той і справді боляче врізався чимось гострим, хоч нічого такого довкола й не було: не діставши відповіді, його ясновельможність спинився й похитав головою:

— Зрештою, ми не повинні забувати, що великодушну ухвалу дарувати народові певне право брати участь у вирішенні власних справ його величність прийняв не так уже й давно; тож неважко зрозуміти, що не скрізь іще маємо таку політичну зрілість, яка з усіх боків була б гідна довіри, милосердо виявленої нашою найвищою інстанцією! Мені здається, я сказав про це вже на першому засіданні!

Вислухавши це, Ульріх утратив бажання розповідати його ясновельможності чи Діотимі про Арнгаймові інтриґи; попри все суперництво, Ульріх відчував більшу свою спорідненість із Арнгаймом, ніж із будь-ким іншим, а згадка про те, що він сам накинувся на Ґерду, наче великий пес на скулене цуценя, — згадка про це, як він тепер збагнув, відтоді мучила його безперестану, хоча ставала не такою нестерпною, щойно на думку йому спадала та підлість, яку Арнгайм дозволяв собі щодо Діотими. В історії з волаючим тілом, що влаштувало спектакль двом душам, завмерлим у нетерплячому очікуванні, можна було побачити, якби бажання, навіть смішний бік; і оті люди внизу, на яких і далі невідривно дивився Ульріх, не звертаючи уваги на графа Ляйнсдорфа, — адже вони теж тільки грали комедію! Саме це й приковувало до них його погляд. Вони, поза всяким сумнівом, не збиралися ані на когось нападати, ані когось шматувати, хоч вигляд мали саме такий. Вони намагалися лише показати, що досить серйозно розгнівані, але це була не та серйозність, яка жене людей під кулі; це не була навіть серйозність пожежної команди! «Ні, те, що вони виробляють, — міркував він, — то радше культовий обряд, жертовна гра з ображеними глибинними почуттями, якісь цивілізовано-нецивілізовані рештки колективних дій, що їх окремій людині не варто сприймати в усіх деталях аж так буквально». Він тим людям заздрив. «Які приємні вони навіть іще й тепер, коли намагаються стати якомога неприємнішими!» — подумав він.

Звідти, знизу, випромінювався захист від самотности, властивий натовпу, і те, що йому, Ульріхові, доводилося беззахисно стояти тут, нагорі, — а це він якусь хвилю відчував так виразно, неначе побачив з вулиці власний образ за шибкою у мурі будинку навпроти, — постало в його уяві відображенням його долі. Ця доля, відчував Ульріх, склалася б краще, якби він зараз розлютився або, замість графа Ляйнсдорфа, пробив наготованій охороні бойову тривогу, щоб іншим разом пройнятися до цих самих людей почуттям приязні й рівности; бо хто зі своїми сучасниками грає в карти, торгує, сперечається й поділяє втіхи, той має право при нагоді й наказати стріляти в них, і в цьому не буде нічого аж такого надзвичайного. Є певна домовленість із життям, і вона дає змогу кожній людині чинити так, як їй заманеться, — дає змогу, про людину не дбаючи й за умови, що й життя чинитиме з кожною людиною так, як йому заманеться. Ось про що міркував Ульріх. Правило це, може, трохи й дивне, проте воно не меншою мірою непомильне, ніж який-небудь природний інстинкт, бо вочевидь не позбавлене добре знайомого відчуття людського талану, і хто такої здатности до компромісу не має, хто самотній, серйозний і безцеремонний, той виводить з рівноваги решту людей у той хоч і безпечний, однак не менш огидний спосіб, ніж гусениця. Цієї хвилини він був геть пригнічений глибокою неприязню до неприродности самотньої людини та її абстрактних експериментів, неприязню, яку викликає зворушливе видовище розбурханого природними й спільними почуваннями натовпу.

Тим часом демонстрація набирала розмаху. У глибині кімнати граф Ляйнсдорф схвильовано ходив туди-сюди, час від часу кидаючи погляд у друге вікно. Схоже, він дуже страждав, хоч і намагався цього не показувати; його витрішкуваті очі нагадували два тверді кремінчики в м’яких борозенках обличчя, а закладені за спину руки він іноді різко випростував, немовби хотів щось заперечити. І раптом Ульріх збагнув, що це саме його, Ульріха, хто так довго стояв край вікна, приймають за графа. Усі погляди знизу були націлені на його обличчя, й палиці недвозначно замахувалися саме в його бік. За кілька кроків далі, де вулиця завертала за ріг, створюючи враження, ніби зникає за кулісами, більшість демонстрантів уже скидали грим; безглуздо було погрожувати, не маючи глядачів, і тієї самої хвилини з облич дуже природно, як здавалося самим їхнім власникам, зникало збудження, й багато хто навіть сміявсь і розважався, мов на прогулянці. Й Ульріх, спостерігаючи це, також сміявся, але ті внизу, котрі надходили пізніше, гадали, що то сміється граф, і їхня лють страхітливо зростала, а Ульріх сміявся, тепер уже не стримуючись.

Та раптом він з відразою урвав свій сміх. І поки очі його ще дивилися то на загрозливо роззявлені роти, то на веселі обличчя, а душа вже відмовлялася й далі вбирати ці враження, з ним сталася дивна переміна. «Я вже не годен жити цим життям і не годен уже повставати проти нього!» — відчув він; та водночас він відчував позад себе кімнату з великими картинами на стіні, довгим письмовим столом у стилі ампір, прямовисно застиглими шнурками від дзвінків та гардин. І навіть у всьому цьому тепер було щось від невеличкої сцени, де він стояв попереду всіх, а за вікном дія тривала на більшій сцені, й обидві ті сцени якимсь дивним чином, хоч поміж них стояв він, поєднувалися. Згодом це відчуття кімнати в нього за спиною стислось, вивернулося сподом назовні й чи то пройшло крізь нього, чи то, немовби щось м’якеньке-м’якеньке, обминуло його й потекло собі далі. «Яка дивна просторова інверсія!» — промайнуло в Ульріха. Люди поминали його позаду, він, пройшовши крізь них, дістався якогось небуття; а може, вони простували й перед ним та позад нього, омиваючи його, як омивають камінь мінливо-однакові хвилі в струмку. Це було явище, лиш почасти приступне розумінню, й що в ньому вражало Ульріха особливо, то це — склоподібність, порожнеча й незворушність стану, в якому він перебував. «Невже можна перейти з власного простору до якогось іншого, прихованого?» — подумав він, бо відчуття в нього було достоту таке, немовби випадок провів його крізь якісь потаємні вхідні двері.

Ульріх відкинув від себе ці видива таким різким рухом усього тіла, що граф Ляйнсдорф вражено спинився й спитав:

— Що це з вами сьогодні?! Ви надто близько берете все до серця! Я й далі стою на своєму: німців ми маємо схилити на свій бік, скориставшись, хоч як це боляче, ненімцями.

Почувши ці слова, Ульріх спромігся принаймні знов усміхнутись і вдячно звів погляд на рясно покраяне зморшками й обліплене численними горбиками графове обличчя. Коли сідає літак, певної миті можна спостерігати особливий ефект: земля округло й пишно виступає зі схожої на карту площини, до якої вона на кілька годин зменшилась, і складається враження, немовби колишнє значення, що його знов набувають предмети внизу, виростає просто із землі. Саме ця мить і пригадалася Ульріхові. Але водночас у голову йому невідь-чому, зненацька прийшло рішення скоїти злочин; а втім, може, то була лише невиразна ідея, бо з нею в нього не поєдналися жодні конкретні наміри. Можливо, це було пов’язано з Моосбруґером, адже Ульріх охоче допоміг би тому блазневі, з яким доля звела його так само випадково, як двоє людей сідають у парку на ту саму лавку. Але в цьому «злочині» він вбачав, по суті, лише потребу вийти з гри чи полишити життя, яким живеш за домовленістю серед решти людей. Те, що називають антидержавними чи людиноненависницькими настроями, ці тисячократно обґрунтовані й заслужені почуття, не народжувалися, їх ніщо не підтверджувало й не доводило, вони просто були, й Ульріх пригадав, що вони не покидали його все життя, тільки рідко виявлялися так виразно. Можна, либонь, сказати, що досі від усіх переворотів на планеті завжди страждала людина духовна; всі перевороти починаються з обіцянки створити нову культуру, вони відкидають, наче власність ворога, те, чого вже досягла душа, і їх наздоганяє наступний переворот ще доти, як вони встигають перевершити колишній рівень. Тому те, що називають періодами культури, — не що інше, як довга низка віх, кожна з яких позначає крах невдалих спроб, і думка поставити себе поза цією низкою була для Ульріха зовсім не нова! Нові були тільки дедалі виразніші ознаки рішення, ба навіть дії, яка вже, здавалося, народжувалась. Ульріх анітрохи не завдавав собі клопоту наповнити цю ідею яким-небудь змістом; на кілька хвилин він до глибини душі перейнявся відчуттям, що цього разу все не зведеться знов до чогось теоретичного й загального, вже йому остогидлого, що тепер він має здійснити щось особисте, справжнє, доклавши до цього своїх рук, ніг і власної крови. Ульріх знав, що у хвилину того дивного «злочину», ще не осягненого його свідомістю, він уже не зможе чинити спротив світу, але відчуття це бозна-чому було якесь пристрасно-ніжне; воно зливалося з тим дивовижним просторовим спогадом, в якому змішалося все, що діялося перед вікнами й за ними, і глухе відлуння якого він міг оживити в пам’яті щохвилини, — зливалося в таке невиразно хвилююче ставлення до світу, яке Ульріх, коли б мав час про це подумати, підніс би, мабуть, до міфічної насолоди героїв, що їх проковтували богині, чийого кохання вони домагались.

Але думки його урвав граф Ляйнсдорф, який тим часом пройшов крізь власну битву.

— Я маю лишатися тут, щоб дати відсіч цьому бунту, — почав його ясновельможність, — тому я не можу піти звідси! Але вам, любий мій, треба, власне, якомога скоріше вирушити до своєї кузини, поки вона ще не злякалася цих подій і, чого доброго, не зробила котромусь із наших журналістів недоречної нині заяви! Ви скажіть їй, мабуть… — Він знову замислився, перше ніж ухвалити рішення. — Атож, гадаю, найкраще буде сказати їй так: будь-які ефективні ліки мають і ефективну дію! І ще скажіть їй: хто хоче поліпшити життя, той нехай не боїться у критичних ситуаціях різати й палити! — Граф ще раз задумався; вигляд він мав тривожно рішучий, і його борідка клинцем то опускалася різко вниз, то підіймалась угору, коли він, уже роззявивши рота з наміром щось сказати, все ж таки знову замислювався. Та зрештою його природна доброта таки далася взнаки, й він повів далі: — Але ви маєте пояснити їй також, що лякатися вона геть нічого не повинна! Дикого натовпу взагалі не треба боятись. Що більше в тих людей справді за душею, то швидше вони пристосовуються до реальних умов, коли їм дають таку нагоду. Не знаю, чи помічали це коли-небудь і ви, та ніколи ще не було такої опозиції, яка не вийшла б з опозиції, допавшись до керма; і це, до речі, не просто, як може здатися, щось само собою зрозуміле, ні, це — річ дуже важлива, бо з неї постає, якщо вільно так висловитись, реалістичність, надійність і спадкоємність у політиці!

121. Обмін думками

Коли Ульріх прийшов до Діотими, Рахель, відчиняючи йому, повідомила, що ласкавої пані нема вдома, але доктор Арнгайм, мовляв, тут і чекає на неї. Ульріх сказав, що залишиться, не завваживши, однак, як обличчя його сповненої покаяння маленької подруги, коли вона вздріла його, залилося рум’янцем.

На вулицях іще плавом пливли збунтовані натовпи, й Арнгайм, що саме стояв край вікна, рушив назустріч Ульріхові, щоб привітатися. Ця випадкова й несподівана зустріч, якої Арнгайм шукав так нерішуче й довго, змусила його обличчя пожвавішати, але він поклав бути обережним і не знав, із чого краще почати. Ульріх також не важився відразу повести мову про галицькі нафтові родовища, тож після перших привітальних слів обидва відразу змовкли, зрештою разом підійшли до вікна й німо задивилися на збуджену юрбу внизу.

По хвилі Арнгайм промовив:

— Я вас не розумію; хіба не стократ важливіше поринути в життя, ніж писати?!

— Та я нічого й не пишу, — коротко заперечив Ульріх.

— І добре робите! — догідливо сказав Арнгайм. — Писанина — це, як і захоплення перлами, хвороба. Ось погляньте… — Двома доглянутими пальцями він показав на вулицю, і цей жест, хоч і досить швидкий, трохи нагадував папське благословення. — Люди йдуть гуртами й поодинці, і час від часу щось усередині змушує одного з ротів роззявлятися й кричати! Іншим разом цей самий чоловік сів би, мабуть, писати; тут ви маєте рацію!

— Але ж ви й самі — знаменитий письменник?!

— О, це ще нічого не означає! — Та після цієї відповіді, якою Арнгайм за своєю люб’язною манерою лишив питання відкритим, він обернувся до Ульріха і, статечно поставши перед ним груди в груди на всю свою ширину й роблячи після кожного слова великі паузи, промовив: — Дозвольте у вас дещо спитати!

Сказати на це «ні», звичайно, не можна було; та позаяк Ульріх мимоволі трохи відступив назад, ця риторична чемність виявилася петлею, яка знову притягла його ближче до співрозмовника.

— Сподіваюся, — почав Арнгайм, — ви не маєте на мене зла за нашу останню невеличку пересварку; ви ж бо знаєте, я симпатизую вашим поглядам, навіть коли вони — що, зрештою, нерідко трапляється — нібито суперечать моїм. Отож дозвольте спитати: чи ви справді тримаєтесь думки, що — я хотів би це узагальнити — що жити потрібно з обмеженим усвідомленням реальности? Чи правильно я висловився?

Усмішка, якою відповів Ульріх, промовляла: «Не знаю, я почекаю, що ти скажеш іще».

— Адже ви казали, що життя треба лишати немовби в стані непевности, взявши за взірець метафори, які вагаються поміж двома світами, й у кожному з них вони ніби вдома? Крім того, ви розповіли своїй пані кузині й багато чого іншого, також надзвичайно цікавого. Я б дуже образився, якби ви мали мене за такого собі пруського комерсанта-мілітариста, який у цих речах нічого не тямить. Та ось ви кажете, наприклад, що нашу дійсність і нашу історію породжує лише байдужа частина нас самих; я розумію це десь так, що потрібно обновлювати форми й типи подій, а доти, вважаєте ви, цілком байдуже, що станеться з тією чи тією конкретною людиною?

— На мою думку, — обережно й неохоче мовив Ульріх, — це нагадує виробництво тканини — тисячами сувоїв і з технічного боку дуже досконале, однак за старими зразками, про вдосконалення яких ніхто не дбає.

— Інакше кажучи, — підхопив Арнгайм, — я розумію ваше твердження так, що причина нинішнього, поза всяким сумнівом, незадовільного стану світу полягає в тому, що вожді вбачають свій обов’язок у творенні світової історії, замість спрямовувати всі людські сили на те, щоб наповнювати ідеями владну сферу. Ще вдаліше це можна було б порівняти, мабуть, із фабрикантом, котрий усе виробляє й виробляє товар і на ринок лише орієнтується, замість того, щоб його реґулювати! Ось бачите, мене ваші думки неабияк хвилюють. Але саме через це ви маєте зрозуміти: на мене як на людину, котра мусить раз у раз ухвалювати рішення, від яких залежить безперебійна робота величезних підприємств, ці думки просто-таки наводять жах! Скажімо, коли ви вимагаєте, щоб ми відмовилися надавати реального значення своїм вчинкам; чи «тимчасово остаточного» характеру своїм діям, як чарівно висловлюється наш приятель граф Ляйнсдорф, хоча цілком відмовлятися від цього справді не можна!

— Я нічого, анічогісінько не вимагаю, — сказав Ульріх.

— О, та ви вимагаєте, либонь, іще більшого! Ви вимагаєте усвідомлення потреби в експерименті! — Арнгайм промовив це жваво, з теплом у голосі. — Відповідальні вожді повинні вірити, що їхнє завдання — не історію творити, а складати протоколи експериментів, які можуть слугувати основою для подальших експериментів! Я в захваті від такої несподіваної думки; але як бути, приміром, з війнами та революціями? Чи можна воскресити мертвих, коли експеримент завершено і його з робочого плану знято?

Нарешті Ульріх таки піддався спокусі слів, які втягують у розмову, мов ото сигарета в руці спонукає курити, й заперечив, що, мабуть, за все, щоб воно посувалося вперед, слід братися дуже серйозно, навіть коли знаєш, що жоден експеримент через п’ятдесят років після його завершення не вартий змарнованих на нього зусиль. Але ж загалом нічого незвичайного в цій «перфорованій серйозності» загалом, мовляв, нема; адже досить часто люди ризикують життям і ні за що. Психологічно, отже, життя у вигляді експерименту — цілком можлива, мовляв, річ; і якщо чогось і бракує, то лише волі взяти на себе необмежену, в певному сенсі, відповідальність.

— Саме в цьому й полягає головна відмінність, — завершив він. — Колись люди відчували, сказати б, дедуктивно, виходячи з певних передумов, і цей час минув; тепер ми живемо без керівної ідеї, але й без методу усвідомленої індукції, — премося навмання, мов мавпи!

— Чудово! — охоче визнав Арнгайм. — Але дозвольте поставити, даруйте вже, ще одне запитання, останнє. Ви, як мені не раз казала ваша кузина, виявляєте глибоку зацікавленість долею однієї патологічно небезпечної людини. Я вас, до речі, добре розумію. До того ж належного методу поводитися з такими людьми ще немає, і суспільство ставиться до них із ганебним недбальством. Але за нинішніх умов, які пропонують лише один вибір: або цю невинну людину вбити, або дати, щоб убивала невинних вона, — чи дозволили б ви їй уночі перед стратою втекти, якби мали таку змогу?

— Ні! — сказав Ульріх.

— Ні? Справді ні?! — несподівано досить жваво перепитав Арнгайм.

— Не знаю. Гадаю, що ні. На своє виправдання я міг би, звичайно, заявити, що в хибно влаштованому світі не маю права чинити так, як мені здається слушним; але я просто зізнаюся вам, що не знаю, як би в такому разі повівся.

— Того чоловіка треба, поза всяким сумнівом, знешкодити, — замислено промовив Арнгайм. — Та коли в нього трапляються оті його напади, він стає осереддям демонічних сил, що їх у всі яскраві епохи вважали спорідненими силам божественним. У давнину цього чоловіка, в разі такого нападу, спровадили б у пустелю; він, мабуть, убивав би й тоді, але в полоні великого видіння, як ото Авраам хотів зарізати Ісаака! Тож-бо й воно! Тепер ми вже не знаємо, що з цим робити, й міркувати про це щиро вже не вміємо!

Ці останні слова Арнгайм сказав, мабуть, у запалі, сам достоту не відаючи, що мав на увазі; Ульріхові забракло «душі й шаленства» дати, не вагаючись, ствердну відповідь на запитання, чи врятував би він Моосбруґера, і це розпалило в Арнгайма власне шанолюбство. Та хоч Ульріх і сприйняв цей поворот у їхній розмові мало не як знамення, що несподівано нагадало йому про власне «рішення», ухвалене в палаці графа Ляйнсдорфа, проте його неприємно вразила та марнотратність, з якою Арнгайм прикрашував думку про Моосбруґера, й обидві ці причини спонукали його нетерпляче, сухо спитати:

— А чи звільнили б його ви?

— Ні, — відповів, усміхнувшись, Арнгайм. — Але я хотів зробити вам іншу пропозицію. — І, не даючи Ульріхові часу на опір, повів далі: — Я хотів зробити вам цю пропозицію вже давно, щоб покласти край вашій недовірі до мене, яка, сказати відверто, мене ображає; я хотів би навіть привернути вас на свій бік! Чи ви уявляєте собі, який вигляд має всередині велике комерційне підприємство? У нього дві вершини: адміністрація і правління; над цими двома зазвичай стоїть ще й третя — виконавчий комітет, як ви його тут, у себе в країні, називаєте; він складається з представників адміністрації й правління і збирається щодня чи майже щодня. До складу правління, само собою зрозуміло, входять довірені особи власників більшости акцій. — Аж тепер доктор зволив зробити для Ульріха паузу, й вона була така, немовби він хотів переконатися, чи той устиг уже що-небудь збагнути. — Я сказав, що власники більшости акцій відряджають своїх людей до правління й виконавчого комітету, — додав він, немовби допомагаючи співрозмовникові. — Чи маєте ви більш-менш чітке уявлення про цю більшість?

Такого уявлення Ульріх не мав. Він мав лише невиразне загальне уявлення про фінансову систему з її службовцями, касовими віконцями, купонами й паперами, схожими на грамоти.

Арнгайм спробував допомогти ще раз.

— Ви коли-небудь обирали правління? Та ніколи ви його не обирали! — сам-таки одразу відповів він. — І немає сенсу про це й думати, бо ви ніколи не станете власником більшости акцій якого-небудь підприємства!

Він сказав це з такою впевненістю, що Ульріхові, який цієї важливої властивости не мав, ледве не стало соромно; і це була риса суто арнгаймівська: отак за одним махом, без жодних зусиль перейти від демонів до правлінь. Усміхнувшись, Арнгайм провадив:

— Досі я не назвав вам однієї людини, хоч значення вона має в певному сенсі найважливіше! Я казав «власники більшости акцій», так ніби йдеться про таку собі безневинну велику кількість. Одначе це — майже завжди лише одна людина, анонімний, невідомий широкій публіці власник головного пакету, якого прикривають ті, кого він садить замість себе у правлінні й виконавчому комітеті!

Нарешті до Ульріха дійшло, звичайно, що це — речі, про які можна щодня прочитати в газеті; й усе ж таки Арнгайм умів привернути до них напружену увагу. Ульріх зацікавлено спитав його, кому належить головний пакет акцій Ллойд-банку.

— Цього ніхто не знає, — спокійно відповів Арнгайм. — Правильніше сказати, втаємничені, звісно, знають, але розмовляти про це не заведено. Краще дозвольте мені торкнутися суті цих речей. Скрізь, де в гру вступають такі дві сили — з одного боку, довіритель, а з другого адміністрація, — само собою виникає таке становище, коли вдаються до будь-яких можливих засобів збільшити прибуток, незалежно від того, моральні ці засоби, пристойні вони чи ні. Становище виникає, кажу, справді «само собою», бо воно жодною мірою не залежить ні від чиїх особистих властивостей. Довіритель не стикається з виконавцями безпосередньо, а адміністративні органи прикриваються тим, що діють не з особистих мотивів, а як службовці. Нині такі стосунки ви побачите всюди, аж ніяк не лише у сфері фінансовій. Не сумнівайтеся, наш приятель Туцці зі спокійною душею дасть сиґнал розпочати військові дії, навіть коли сам він не зміг би застрелити старого пса, і тисячі людей пошлють на смерть вашого приятеля Моосбруґера, тому що нікому з них, крім двох-трьох чоловік, не доведеться вбивати його власноручно! Ця доведена до віртуозности «опосередкованість» нині забезпечує чисте сумління кожному зокрема й суспільству загалом; кнопка, на яку хтось там натискає, завжди біла й гарненька, а що відбувається на другому кінці дроту — це стосується інших людей, а вони, знову ж таки, — не з тих, хто натискає на кнопки. Це викликає у вас огиду? Так ми прирікаємо тисячі людей на смерть або на животіння, породжуємо безмір страждань, зате ж чого-небудь і домагаємось! Я майже ладен стверджувати, що в цьому, у формі суспільного поділу праці, виявляється — щоправда, прибираючи Грандіозного, небезпечного вигляду — давня роздвоєність людського сумління на санкціоновану мету й на які вже там трапляться засоби.

Ульріх, у відповідь на Арнгаймове запитання, чи не викликає це в нього огиди, стенув плечима. Роздвоєність моральної свідомости, про яку казав Арнгайм, це найстрашніше явище в нинішньому житті, існувала завжди, але свого жахливого чистого сумління вона набула лише внаслідок загального поділу праці й тому позначена певними рисами його величної неминучости. Ульріхові гидко було навіть обурюватися з приводу цієї неминучости, внутрішній опір уперто породжував у ньому те смішне й приємне відчуття, яке дає стокілометрова швидкість, коли край дороги стоїть і свариться укритий курявою мораліст. Тому, коли Арнгайм змовк, він насамперед сказав:

— Розвинути можна будь-яку форму поділу праці. Запитання, яке ви маєте право мені поставити, полягає, отже, не в тому, чи «викликає це в мене огиду», а в тому, чи вірю я, що можна досягти не такого ганебного становища, не повертаючи вимушено назад!

— О, ця ваша Генеральна інвентаризація! — укинув Арнгайм. — Ми чудово розподілили види діяльности, лишень забули подбати про інстанції, які об’єднали б ті види в одну систему; ми постійно, за найновішими патентами руйнуємо мораль і душу й гадаємо, нібито їх можна зберегти, послуговуючись давніми домашніми засобами релігійних і філософських традицій! Я не люблю глузувати в такому тоні, — похопився він, — і взагалі дотепність вважаю річчю надто двозначною; але й пропозицію реорганізувати сумління, яку ви при нас зробили графові Ляйнсдорфу, я теж ніколи не вважав просто жартом.

— То був жарт, — різко кинув Ульріх. — Я в таку можливість не вірю. Скоріше вже я припущу, що європейський світ побудував диявол, а Бог дає змогу своєму конкурентові показати, на що той здатний!

— Гарна думка! — сказав Арнгайм. — Тоді чому ж ви на мене, однак, розгнівалися, коли я не схотів вам повірити?

Ульріх не відповів.

— Те, що ви оце сказали, суперечить також досить конструктивному висловлюванню про той шлях, який може наблизити нас до праведного життя, — висловлюванню, яке ви зробили трохи раніше, — провадив Арнгайм тихо й уперто. — А загалом цілком незалежно від того, погоджуюся я з вами в деталях чи ні, мені впадає в око, як глибоко у вас переплітаються схильність до активних дій і байдужість.

Коли Ульріх не визнав за потрібне відповідати й на це зауваження, Арнгайм промовив з тією ввічливістю, на яку й заслуговує нечемність:

— Я лише хотів звернути вашу увагу на те, наскільки серйозно сьогодні, ухвалюючи економічні рішення — а від них і так залежить майже все — потрібно уявляти собі й власну моральну відповідальність, а також на те, якої привабливости такі рішення через це набувають.

Навіть у цьому осудливо-скромному тоні вчувалися легенькі нотки догоджання.

— Даруйте, — відповів Ульріх, — я замислився над вашими словами. — І, немовби все ще в роздумах, додав: — Хотів би я знати ось що: коли в душу жінки вселяють містичні почуття, воднораз вважаючи, що найрозумніше буде полишити її тіло її рідному чоловікові, то це, на вашу думку, що — також опосередкованість і розподіл свідомости, притаманні нашому часу?

Арнгайм, почувши ці слова, трохи зблід, однак контроль над ситуацією не втратив.

— Я не певен, чи правильно вас зрозумів, — спокійно відповів він, — але якби ви вели мову про жінку, яку кохаєте, то цього не сказали б, тому що картина реальности завжди багатша, ніж обриси засад.

Арнгайм відійшов од вікна й запросив Ульріха сісти.

— Вас нелегко впіймати! — провадив він голосом, у якому відчувалось і схвалення, й жаль. — Але я знаю, що для вас я — радше ворожий принцип, ніж особистий супротивник. А ті, котрі вважають себе найзапеклішими супротивниками капіталізму, у своїх справах нерідко виявляються найкращими його слугами; я, мабуть, можу навіть зарахувати до таких певною мірою й себе, а то я б собі не дозволив вам про це сказати. Безкомпромісні й пристрасні люди, коли вже вони усвідомили необхідність якоїсь поступки, зазвичай виявляються найобдарованішими її захисниками. Тим-то я хочу будь-що здійснити свій намір і пропоную вам: ідіть на службу в одному з підприємств моєї фірми.

Арнгайм умисне зробив цю пропозицію немовби між іншим, ба більше, говорячи рівним голосом і швидко, він, здавалося, навіть хотів пом’якшити цілком зрозумілий подив, що його, він не сумнівався, мали викликати його слова; жодним чином не реаґуючи на вражений погляд Ульріха, він заходився немовби перелічувати деталі, що їх належало б залагодити в разі згоди, проте висловлювати особисту думку з цього приводу наразі аж ніяк не хотів.

— Спочатку вам, звісно, бракувало б досвіду, — м’яко промовив він, — щоб обійняти яку-небудь керівну посаду, та й бажання такого ви, мабуть, ще не мали б; тому я запропонував би вам місце поряд із собою — назвімо його секретар із загальних питань, — місце, яке я запровадив би спеціально для вас. Сподіваюся, своєю пропозицією я вас не ображаю, бо щодо платні зовсім не уявляю собі цю посаду аж такою привабливою; однак згодом ваша діяльність, звичайно, має дати вам можливість забезпечити собі будь-які доходи, яких ви забажаєте, і я певен, що через рік ви сприйматимете мене зовсім інакше, ніж оце тепер.

Завершивши цю промову, Арнгайм відчув, що все ж таки розхвилювався. Цієї хвилини він, власне, й сам був здивований, що справді зробив Ульріхові таку пропозицію, яка, коли б той від неї відмовився, його, Арнгайма, лише зганьбила б, а якби її прийняв — нічого приємного не обіцяла б. Бо уявлення, нібито цей чоловік перед ним здатний на щось таке, що не до снаги йому самому, Арнгаймові, протягом розмови розвіялось, а потреба цього чоловіка звабити й узяти під свою руку втратила сенс, щойно стала очевидною. Те, що він боявся отієї Ульріхової, як сам називав, «дотепности», Арнгаймові видалося чимось неприродним. Він, Арнгайм, великий чоловік, і для такого, як він, життя має бути простим! Він знаходить спільну мову з усім таким самим великим, наскільки це йому дозволено, він не повстає, як авантюрист, проти всього на світі й не бере все під сумнів, це суперечило б його натурі; але, з другого боку, трапляються, звичайно, чудові й сумнівні речі, й ти намагаєшся вхопити від них якомога більше. Ніколи ще, здавалося Арнгаймові, не відчував він так глибоко, як цієї хвилини, надійности західної культури, цієї чудовної сув’язі сил і перешкод! Якщо Ульріх цього не усвідомлював, то він — просто авантурник, і те, що через нього Арнгайм мало не схилився був до думки… Але в цьому місці слова, хоч Арнгайм і тримав їх у собі, його підвели, їх забракло; він не спроможний був досить чітко й виразно, хай навіть подумки, сказати, що мав намір наблизити до себе Ульріха, мов сина. Нічого аж такого не було б у тому, якби він це й висловив — думка, зрештою, як і безліч інших думок, за них не потрібно відповідати, і їх навіює, мабуть, звичайнісінька туга, що осідає на дні будь-якого діяльного життя, бо ніколи не знаходиш того, чим лишився б задоволений. Та, може, він і взагалі не мав цієї думки в такій вразливій формі, а просто відчув щось таке, чому можна було цієї форми надати. І все ж Арнгайм не мав бажання про це згадувати й лише до болю виразно відчував, що якщо від його віку відняти вік Ульріхів, то різниця вийде не така вже й велика; щоправда, за цим відчуттям стояла похмура тінь ще одного: що Ульріх має стати йому застереженням від Діотими! Він пригадав, що в своєму ставленні до Ульріха вже не раз помічав немовби певну подібність із сусіднім кратером, по якому можна передбачати ті жахливі процеси, що назрівають у головному кратері, і в нього викликало неабияку тривогу те, що тут уже дійшло до виверження, бо слова вилились і торували собі шлях у життя. «Що буде, — промайнуло в Арнгайма, — якщо він дасть згоду?!» Так добігали кінця ті напружені секунди, коли такий чоловік, як Арнгайм, мусив очікувати відповіді од чоловіка молодшого, якому він надав такої ваги лише через свою примху. З вороже розтуленими вустами Арнгайм укляк у кріслі, міркуючи: «Якось уже та викручусь, якщо уникнути лиха все ж таки не пощастить».

Поки емоції й думки текли собі цим руслом, ситуація, однак, на місці не стояла, запитання й відповіді змінювали, не затримуючись, одне одного.

— І якими ж такими властивостями я завдячую цю пропозицію, з погляду комерції, либонь, навряд чи виправдану? — сухо спитав Ульріх.

— Щодо цього ви весь час помиляєтесь, — відказав Арнгайм. — У моєму становищі не шукають виправдання комерційними інтересами, рахуючи кожен гріш; те, що я міг би на вас утратити, не грає жодної ролі проти того, що я сподіваюся надбати!

— О, я вже згоряю від цікавости, — промовив Ульріх. — Про те, що я — надбання, мені кажуть не вельми часто.

Невеличким надбанням я міг би стати, можливо, для своєї науки, але і її сподівань я, як ви знаєте, не виправдав.

— Про те, що ви надзвичайно розумні, — відповів Арнгайм (так само тоном зачаєної непохитности, якого зовні він дотримувався й далі), — ви добре знаєте й самі; казати вам про це немає потреби. Та можливо навіть, що на наших підприємствах знайдуться люди з розумом і гострішим, надійнішим. Але ваша натура, ваші людські властивості — ось те, на що я з певних причин хотів би завжди розраховувати.

— Мої властивості? — Ульріх мимоволі всміхнувся. — А чи знаєте ви, як мене називають друзі? Людиною, що не має властивостей!

Арнгайм не стримався й зробив ледве помітну нетерплячу міну, яка означала приблизно таке: «Не розповідайте мені про себе того, що я й сам знаю вже давно і краще від вас!» Усе обличчя аж до плеча в нього пересмикнулось, і в цьому далося взнаки його невдоволення, але слова ще не зраджували його наміру й плану. Ульріх ту міну помітив, а позаяк роздратуватися через Арнгайма йому було дуже легко, то він заговорив тепер цілком відверто, чого досі уникав. Тим часом обидва знов повставали, Ульріх, щоб краще бачити ефект, на кілька кроків відступив від співрозмовника й промовив:

— Ви поставили мені стільки важливих запитань, що я, перше ніж вирішувати, теж хотів би дещо довідатись. — І, коли Арнгайм жестом запросив його говорити далі, чітко, по-діловому повів: — Мені сказали, що ваша участь у всьому, що пов’язане з нинішньою «акцією» (а пані Туцці й ваш покірний слуга в цій акції — лише так, безплатний доважок!), продиктована наміром придбати велику частину галицьких нафтових родовищ!

Арнгайм, наскільки його можна було розгледіти в уже примерклому світлі, зблід і повільно рушив до Ульріха. У того склалося враження, що саме пора поберегтися якого-небудь нечемного випаду, й він уже пошкодував, що своєю необачною відвертістю дав Арнгаймові нагоду відмовитися від розмови саме тієї хвилини, коли вона, мабуть, стала йому неприємною. Тож Ульріх якомога привітніше додав:

— Не хочу вас, певна річ, образити, але наш обмін думками не дав би бажаних результатів, якби ми не провадили його цілком відверто!

Цих небагатьох слів і часу, поки Арнгайм ступав кілька кроків до Ульріха, вистачило для того, щоб Арнгайм опанував себе; він став, усміхаючись, перед Ульріхом, поклав йому на плече долоню — ба навіть, по суті, півруки — й докірливо промовив:

— Як ви могли купитися на таку біржову плітку!

— Я почув це не як плітку, а від однієї добре поінформованої людини.

— Атож, я теж чув уже, що ходять такі розмови. Але як ви могли в це повірити?! Ну звісно, я тут не лише задля власного задоволення; на жаль, я ніколи не можу дозволити собі зовсім забути про справи. Не хочу заперечувати й того, що про ті нафтові родовища я де з ким розмовляв, хоча, прошу вас, нехай це зізнання лишається між нами. Але ж усе це суттєвого значення не має!

— Моя кузина, — провадив Ульріх, — про вашу нафту сном-духом не відає. Її чоловік доручив їй випитати у вас що-небудь про мету вашого приїзду, тому що вас мають тут за довірену людину царя; але цю дипломатичну місію, я певен, кузина виконує погано, бо не має сумніву, що мета вашої присутности тут — лише одна: вона сама, кузина!

— Усе ж таки вам бракує делікатности! — Арнгайм легенько, по-дружньому штовхнув рукою Ульріха в плече. — Побічні обставини виникають, мабуть, завжди й у всьому; але щойно ви, хоч намагалися висловлюватись нібито й сатирично, говорили про це з відвертістю нечемного школяра!

Через цю руку в себе на плечі Ульріх утратив упевненість. Було прикро й смішно відчувати, що тебе обіймають, це відчуття можна було назвати навіть принизливим; але Ульріх тривалий час не мав друзів, і, мабуть, саме тому вся ця ситуація трохи збивала його з пантелику. Йому кортіло ту руку скинути із себе, і він мимоволі й намагався так зробити, але Арнгайм завважив ці кволі ознаки того, що його жест небажаний, і напружився, щоб цього більш ніхто не помітив; Ульріх, перейнявшись складним становищем Арнгайма, з чемности завмер, мовчки терплячи доторк, який тепер справляв на нього чимдалі дивніший вплив, так наче ото в сипкому насипу грузнув, розтинаючи його надвоє, важкий камінь. Ульріх, сам того не бажаючи, вже давно звів довкола себе цей вал самотности, й тепер у проломину в ньому прорвалося життя, прорвався пульс ще однієї людини, й це було безглузде відчуття, смішне, та все ж таки трохи й хвилююче.

Він згадав про Ґерду. Згадав, як іще товариш його юности Вальтер пробуджував у ньому бажання колись повернутися до такої повної й нестримної згоди з ким-небудь, немовби в цілому світі нема інших відмінностей, крім приязні й неприязні. Тепер, коли було вже надто пізно, бажання це знову прокидалося в ньому, здіймалося срібними хвилями, такими самим, здавалося, як хвилі води, світла й повітря, що зливаються на широкій ріці в єдиний потік срібла, і це бажання його дурманило, аж він мусив пильнувати, щоб не піддатися йому й у такому двозначному своєму становищі не викликати непорозуміння. Та коли його м’язи напружилися, він пригадав, як Бонадея колись заявила йому: «Ульріху, ти людина непогана, ти лише створюєш собі труднощі, щоб не бути добрим!» Бонадея, яка того дня була просто навдивовижу розумна і сказала ще: «Уві сні ж бо ти теж не думаєш, просто з тобою що-небудь стається!» А він сказав: «Я був хлопчиком, м’яким, мов повітря місячної ночі…» І тепер він пригадав, що в його уяві картина постала тоді, власне, зовсім інша: кінчик підпаленої магнієвої палички; бо саме таким здалося йому власне серце — воно горіло, розсипаючись іскрами й обертаючись на світло; але то було давно, й він так і не зважився висловити це порівняння, і над ним узяло гору порівняння інше, до того ж у розмові не з Бонадеєю, а, як йому щойно спало на думку, з Діотимою. «Життєві відмінності своїм корінням дуже близькі одна одній», — відчув він, дивлячись на чоловіка, що з якихось не дуже очевидних причин запропонував йому свою дружбу.

Арнгайм забрав свою руку. Вони стояли тепер знов у віконній ніші, де розпочали були цю розмову; внизу вже мирно горіли вуличні ліхтарі, але відчувалося, що збудження там ще не зовсім уляглося. Іноді ще проходили, гаряче розмовляючи, щільні гурти людей, час від часу в кого-небудь раптом ще роззявлявся рот, викрикуючи погрозу чи розкотисте «О-го-го!», після чого вибухав сміх. Панувало враження якогось напівсвідомого стану. І в світлі від цієї неспокійної вулиці, поміж шторами, що, рівно спадаючи, обрамляли тепер уже стемнілу картину кімнати, він бачив Арнгаймову постать і відчував поруч із нею свою постать, обидві з одного боку осяяні світлом, з другого — темні й через таке подвійне освітлення сповнені якоїсь пристрасної наструнчености. Ульріх пригадав крики «Слава!» на честь Арнгайма, які йому ніби причулися, та незалежно від того — був чи не був пов’язаний з усіма цими подіями Арнгайм, своїм цезарським спокоєм, що його він, замислено споглядаючи вулицю, виставляв напоказ, доктор справляв враження головної фіґури в цій породженій миттю картині і з кожним поглядом відчував, здавалося, свою присутність у ній. Поряд із ним ставало зрозуміло, що таке усвідомлення власної гідности. Сама собою свідомість не в змозі дати лад осяйному, збуреному сум’яттю світу, бо що гостріша вона, то безмежнішим, хай навіть тимчасово, стає світ; а ось усвідомлення власної гідности вступає у світ як режисер, обертаючи його на штучну щасливу єдність. Ульріх заздрив цьому чоловікові, заздрив його щастю. Цієї хвилини Ульріхові здавалося, що не було нічого легшого, ніж скоїти проти Арнгайма злочин, адже своїм прагненням до картинности той викликав на сцену й давні театральні тексти. «Візьми кинджал, і хай здійсниться його доля!» У голові в Ульріха виразно пролунали ці слова, виголошені з поганою акторською інтонацією, і все ж мимоволі він став так, щоб половина його корпусу була за спиною в Арнгайма. Він бачив перед собою широку, темну площину шиї й плечей. Надто шия викликала в нього роздратування. Рука його шукала у правих кишенях складаного ножика. Він став навшпиньки й ще раз опустив повз Арнгайма погляд на вулицю. Там, у напівтемряві, людей захоплювала, мов пісок, і несла хвиля, ворушачи їхні тіла. Адже чим-небудь усе ж таки мала завершитися ця демонстрація, і ось майбутнє вислало вперед хвилю, і в людей настало своєрідне надособисте творче просвітлення, хоч і було воно, як завжди, надто непевне й надто безпечне. Приблизно так сприймав Ульріх те, що бачив, і якусь коротку хвилю це приковувало його увагу, хоч він уже так стомився аналізувати, що його аж нудило. Він обережно опустився знову на п’яти, засоромився гри уяви, яка щойно змусила його стати навшпиньки, — а втім, надто великого значення він цьому не надавав, — і відчув велику спокусу торкнути Арнгайма за плече й сказати: «Дякую, всім цим я ситий донесхочу, мені хочеться спробувати що-небудь новеньке, і на вашу пропозицію я пристаю!»

Та позаяк насправді Ульріх не зробив і цього, вони вже не торкалися відповіді на запитання Арнгайма. Натомість цей повернувся до розмови на одну з давніших тем.

— Чи ходите ви іноді в кіно? Ви неодмінно маєте це робити! — сказав він. — Можливо, в теперішньому своєму вигляді воно ще й не має по-справжньому великого майбутнього, але дайте лишень солідним комерційним інтересам — наприклад, інтересам електрохімії чи фарбникової промисловости — пов’язатися з ним, і за кілька десятків років ви побачите такий розвиток, який уже ніщо не стримає. Тоді почнеться процес, в якому знайдуть застосовування всі засоби примноження й зростання, і хай там що ввижається нашим письменникам та естетам, а народиться мистецтво Світової електричної компанії чи Німецької фарбникової індустрії. І це жахливо, любий мій! Чи пишете ви? Ні, ах так, я вас про це вже питав. Але чому ви не пишете? Маєте рацію. Майбутні письменники й філософи прийдуть містком, прокладеним журналістикою. Невже вам іще не впадало в око, що наші журналісти пишуть чимдалі краще й краще, а письменники — чимдалі гірше й гірше? Це процес, безперечно, закономірний; щось відбувається, і я не маю жодних сумнівів у тому, що саме: завершується доба великих індивідуальностей! — І, нахилившись уперед: — Не можу розгледіти, з якою міною ви мене слухаєте; може, я стріляю по горобцях?! — Він хихикнув. — Ви вимагали Генеральної інвентаризації духовного скарбу. Чи ви в це вірите? Невже ви вірите, що життя можна регулювати за допомогою духовного скарбу?! Ви, звісно, сказали «ні», але я вам не вірю, бо ви — людина така, яка схопила б в обійми самого чорта за те, що він не має собі рівних!

— Звідки це? — поцікався Ульріх.

— З вилученої передмови до «Розбійників».

«Ну звісно, з вилученої, — подумав Ульріх, — не з надрукованої ж!»

— «Душі, котрих огидна розпуста приваблює величчю, що її овіває», — процитував Арнгайм далі зі своєї надзвичайної пам’яті. Він відчував, що знову став господарем становища й що Ульріх із тих чи тих причин пішов на поступки; в ньому вже не було ворожої твердости, й не доводилося вже повертатися до розмови про ту пропозицію; все складалося якнайкраще. Та як ото борець, здогадавшись, що супротивник виснажений, пускає в хід всю свою силу, Арнгайм відчув: пора продемонструвати всю вагомість тієї пропозиції. І він повів далі:

— Гадаю, тепер ви зрозумієте мене краще, ніж спочатку. Скажу вам, отже, відверто: часом я почуваюся самотнім. Коли люди — з «нових», мислять вони надто по-комерційному; але в другому чи третьому поколінні родини комерсантів уже втрачають фантазію. Тоді вони тільки й здатні, що на бездоганних управителів, на палаци, полювання, на офіцерів та зятів-аристократів. Я знаю таку публіку в усьому світі; трапляються з-поміж них і люди розумні, тонкої натури, але вони не спроможні на жодну думку, хоч якось пов’язану з цим останнім станом душевної тривоги, неприкаяности й, можливо, розпачу, — станом, який я продемонстрував цитатою із Шілера.

— На жаль, я не маю змоги провадити нашу розмову далі, — відказав Ульріх. — Пані Туцці, мабуть, перечікує десь у друзів, поки на вулицях стихне, а мені пора йти. То ви, отже, гадаєте, що я, хоч і не розуміюся в комерції, маю це відчуття неспокою, корисне їй тим, що позбавляє її зайвої комерційности?

Він увімкнув світло, щоб попрощатися, й зачекав на відповідь. Арнгайм по-дружньому, навіть велично поклав йому на плече руку — цей жест, здається, вже себе виправдав — і промовив:

— Даруйте мені, якщо я, може, сказав що-небудь зайве. Це все через мій настрій самотности! До влади йде комерція, тож іноді питаєш себе: а що ж нам із такою владою робити? Не ображайтеся на мене!

— Навпаки! — запевнив його Ульріх. — Я маю намір серйозно обміркувати вашу пропозицію!

Він промовив це швидко, й таку поквапність можна було витлумачити як хвилювання. Тому Арнгайм, лишившись чекати на Діотиму, був трохи збентежений і потерпав, що тепер не дуже просто буде в який-небудь пристойний спосіб змусити Ульріха забути про цю пропозицію.

122. Дорогою додому

Додому Ульріх вирушив пішки. Ніч видалася гарна, хоч і темна. Щільні ряди високих будинків утворювали дивний, угорі відкритий вуличний простір, над яким у повітрі щось вершилося — чи то пітьма, чи то вітер, чи то хмари. Дорога була така безлюдна, неначе недавні заворушення лишили після себе глибоку дрімоту. Коли Ульріхові траплявся самотній перехожий, то спершу від нього, неначе якесь важливе попередження, довго долинало лише відлуння кроків. Цієї ночі в місті можна було перейнятися таким самим, як у театрі, відчуттям подій. Було таке враження, що ти в цьому світі — явище; щось більше, ніж є насправді; щось таке, від чого розходиться луна, й, коли воно поминає освітлені площини, його супроводжує, мов блазень, власна тінь, яка спочатку шалено смикається, потім випростується, а наступної миті знов покірно припадає до ніг. «Яким же щасливим можна бути!» — подумав Ульріх.

Він увійшов крізь арку до кам’яного коридору, який кроків десять тягся поряд із вулицею і якого від неї відділяли товсті опори склепіння. З усіх кутків клубочився морок, на тьмяно освітленому вузькому хіднику чатували грабунок і вбивство. Бурхливе щастя, сповнене прадавньої й кривавої врочистости, охопило душу. Мабуть, цього було вже забагато; Ульріх раптом уявив собі, як самозакохано і з якою внутрішньою «режисурою» цієї хвилини тут ішов би, бувши ним, Арнгайм. Ульріха вже не тішила власна тінь і відлуння власних кроків, а примарна музика в мурах згасла. Він знав, що Арнгаймову пропозицію не прийме; але тепер він здавався собі лише привидом, що блукає ґалереєю життя й, украй розгублений, ніяк не знайде пройми, куди треба шаснути, й був непомалу радий, коли невдовзі, простуючи своїм шляхом, опинився в не такому гнітючому й розкішному кварталі.

Перед ним лежали темні широкі вулиці й майдани, а в звичайних будівлях, що мирно сяяли зорями освітлених поверхів, уже не було нічого чарівного. Вийшовши на відкрите місце, Ульріх перейнявся цим мирним спокоєм, і йому невідь-чому пригадалося кілька світлин дитячої пори, які він нещодавно розглядав. На них Ульріх був разом зі своєю рано померлою матір’ю, і він чужими очима дивився на малюка, який щасливо всміхався до старомодно вбраної вродливої жінки, навіюючи надзвичайно переконливий образ такого собі славного, милого, розумного хлопчика; сподівання, які зовсім іще не стали його власними; невиразні очікування бажаного, почесного місця в житті, очікування, що повивали його, мов розкинуті крила золотих тенет. Усе це, хоч колись і невидиме, тепер, через десятки років, дуже промовисто прочитувалося на давніх світлинах, і з цієї видимої невидимости, яка так легко могла стати дійсністю, на нього дивилося його м’яке, безвиразне дитяче личко із трохи розгубленою міною силуваної завмерлости. До цього хлопчика Ульріх не відчував ані найменшої приязні, й, хоч на вродливу матір він дивися не без гордощів, загалом усе справляло на нього переважно таке враження, немовби йому пощастило уникнути чогось дуже жахливого.

Кому знайоме враження, немовби він сам, у полоні давно минулої хвилини самовдоволення, дивиться на себе зі старих світлин, дивиться так, ніби зелений хвостик, що на ньому все трималося, пересох чи й узагалі відпав, той зрозуміє відчуття, з яким Ульріх питав себе, який же, власне, цей хвостик, коли в решти людей він не пересихає й не відпадає. Він стояв тепер в одному з тих скверів, котрі кільцем пролягають, перериваючись, уздовж лінії, де колись проходили вали, й міг би кількома кроками перетнути його, але широка смуга неба, що тяглася над деревами, спокусила його звернути й рушити вздовж неї, і йому здавалося, що він усе наближається, тільки ніяк не може наблизитись до надзвичайно домашніх на вигляд вогнів, які в божественній самотності ґірляндами пливли над зимовими скверами, де він простував. «Це завдяки своєрідній перспективі, що скорочує розум, — сказав він собі, — тут щовечора панує спокій, який, простираючись від дня до дня, навіює глибоке відчуття задоволеного самим собою життя. Адже загалом головна передумова щастя — аж ніяк не згладжувати суперечності, а стирати їх — так на довгій алеї змикаються дерева, поглинаючи проміжки між собою, й так само зміщуються повсюди видимі оку співвідношення, створюючи підвладну йому картину, де безпосередньо близьке здається великим, а те, що далі, навіть якщо воно величезне, — маленьким, де проміжки зливаються і врешті все набуває ладу, заокруглюється й стає гладеньким; достоту так стоїть справа і з невидимими співвідношеннями, розум і відчуття зміщують їх так, що несвідомо виникає щось таке, в чому ти почуваєшся ніби господарем у власному домі. Виходить, — сказав собі Ульріх, — я роблю це не так, як слід було б робити».

На мить він спинився перед широкою калюжею, що перетнула йому шлях. І чи то ця калюжа в нього під ногами, чи то голі, наче мітли, дерева довкола цієї ж таки миті раптом викликали в його уяві картину путівця, села і пробудили в ньому ту проміжну між виконанням бажань і їхньою марністю монотонність душі, яка властива провінційному життю і після тієї першої «поїздки-втечі» в юності не раз зваблювала його знову податися світ за очі. «Усе стає таким простим! — подумалося йому. — Почуття дрімають, думки розвіюються, як хмари після негоди, і з душі зненацька вихоплюється чисте, чарівне небо! І під цим небом серед шляху може засяяти навіть корова — видовище таке переконливе, немовби на світі, крім неї, більш нічого й нема. Те саме може зробити з цілою місцевістю одна-однісінька хмарка-мандрівниця: трава темніє, а вже за хвилину все довкруж вилискує від вологи, і хоч нічого такого й не сталося, однак це — ніби морська подорож на край світу! У якого-небудь старого діда випадає останній зуб, і ця дрібна подія — вже віха в житті всіх його сусідів, віха, до якої вони можуть прив’язувати свої спогади! І так само й пташки щовечора співають на сільських околицях, і завжди однаково, коли сідає сонце й западає тиша, але це щоразу стається но-новому, так наче світу нема ще й сімох днів! У селі боги ще навідуються до людей, — думав він, — там ти щось собою являєш і щось відчуваєш, а в місті, де всіляких подій у тисячу разів більше, ти вже не в змозі перейнятися ними і якось пов’язати їх із собою, і так, мабуть, починається горезвісне перетворення життя на абстракцію».

Але він, розмірковуючи отак, водночас усвідомлював, що це тисячократно примножує в людині силу й навіть коли багато в чому окремому робить людину вдесятеро дрібнішою, то загалом усе ж таки стократ її побільшує, і жодного вороття Ульріх серйозно і в гадці не припускав. І серед тих нібито недоречних і абстрактних розмислів, які в його житті нерідко набували такого безпосереднього значення, йому спало на думку, що закон цього життя, за яким ти, стомившись від перевантажень і мріючи про скромність та простоту, весь час тужиш, — той самий, що й закон епічної розповіді! Простий закон, який полягає в тому, що можна сказати: «Коли це сталося, саме відбувалось те й те!» Що нас заспокоює, то це — проста послідовність, віддзеркалення багатющого розмаїття життя, як висловився б математик, в одномірності; нанизування всього, що сталось у просторі й часі, на одну нитку — саме на ту знамениту «нитку розповіді», з якої, нитки, складається, отже, й нитка життя. Добре тому, хто може сказати «коли», «перше ніж» і «після того як»! Нехай його спіткала біда чи діймає нестерпний біль, та щойно він у змозі відтворити події в їхній часовій послідовності, йому стає так хороше, немовби в черево йому пригріває сонце. Саме це штучно обернув собі на вигоду роман; нехай подорожній скаче верхи путівцем під зливою чи у двадцятиградусний мороз і під ногами в нього рипить сніг, а читачеві затишно, і збагнути таке було б нелегко, якби ці споконвічні хитрощі епіки, що ними няньки вгамовують дітей, ця випробувана й перевірена «перспектива скорочення розуму» не становила невіддільної частини самого життя. Більшість людей у ставленні до самих себе загалом — оповідачі. Вони не люблять лірики або люблять її лише час від часу, і навіть коли в нитку життя вплітається трішки «тому що» та «щоб», їм огидно про це навіть замислитись; вони люблять послідовне чергування фактів, бо воно нагадує необхідність, і, гадаючи, що їхнє життя має свій «плин», почуваються певною мірою в безпеці від хаосу. І тепер Ульріх завважив, що сам він утратив цю первісну епічність, за яку ще тримається приватне життя, хоч у житті публічному все вже перестало бути оповідним і не йде за «ниткою», а розходиться навсібіч безкінечним плетивом.

Коли Ульріх, дійшовши такого висновку, рушив далі, то пригадав, щоправда, як Ґьоте в одній зі своїх статей про мистецтво писав: «Людина — це така істота, яка не повчає, а живе, діє і впливає!» Він шанобливо стенув плечима. «Нині людина має право забувати про сумнівне тло знань, від якого залежить уся її діяльність, хіба що як актор, котрий не думає про куліси та грим, гадаючи, нібито здійснює вчинки насправді!» — розмірковував він. Але ця думка про Ґьоте трохи напливла, мабуть, на думку про Арнгайма, що завжди зловживав посиланнями на поета, бо ту ж мить Ульріх із прикрістю згадав про незвичну невпевненість, яку в нього викликала рука того чоловіка, коли лягла йому на плече. Тим часом він вийшов з-під дерев на узбочину вулиці й замислився, в який же бік простувати додому. Вичитуючи назви провулків, він мало не наскочив на якусь тінь, що одразу ж розтанула, і йому довелося спинитись, щоб не збити з ніг повію, яка загородила йому шлях. Вона стояла й усміхалася, замість розгніватись на нього за те, що він трохи не звалив її, мов буйвіл, і Ульріх раптом відчув, що ця професійна усмішка розливає в нічній темряві сяке-таке тепло. Повія щось сказала; то були заяложені слова, що мають на меті звабити й нагадують брудні рештки того, що лишилося від усіх попередніх чоловіків. Вона промовила: «Ходімо зі мною, хлопчику!» — чи щось таке. Плечі в неї були похилі, ніби в дівчинки, з-під капелюшка вибивалося пасемце білявих кіс, і в світлі від ліхтаря він розгледів, що обличчя її трохи бліде й риси його привабливо неправильні; нічна косметика могла приховувати шкіру ще молоденької дівчини з рясним ластовинням. На зріст вона була багато нижча від Ульріха й поглядала на нього знизу вгору, а проте ще раз сказала йому «хлопчику», на вбачаючи через свою байдужість нічого недоречного в цьому поєднанні звуків, яке вона промовляла сотні разів за вечір.

Ульріха це зворушило. Він її не відштовхнув, а лишився стояти, чекаючи, поки вона повторить свою пропозицію, так ніби перший раз не розчув. Несподівано він знайшов подругу, яка за невеличку винагороду цілком віддавала себе до його послуг; вона намагатиметься бути милою й уникати всього, що може йому не сподобатись; якщо він дасть їй знак згоди, вона візьме його попідручки трохи несміливо і з тією ніжною довірливістю, яка виникає лише тоді, коли близькі люди зустрічаються вперше після вимушеної розлуки; і якщо він пообіцяє їй і відразу викладе суму, в багато разів більшу від її звичайної такси, щоб вона не мала потреби думати про гроші й перейшла до того безтурботно приємного стану, який лишається після вдалої ділової оборудки, то виявиться, що й чиста байдужість також має перевагу всіх чистих почуттів — свободу від особистої зацікавлености і здатність надавати послуги без квапливого збентеження й претензій на почуття. Ульріх подумав про це напівсерйозно-напівжартома, і в нього забракло духу зовсім розчарувати цю маленьку незнайомку, яка сподівалася на ділові взаємини з ним. Він відчув, що прагне її ласки; але замість просто перемовитися з нею кількома словами її професійним лексиконом, він досить незграбно сягнув рукою до кишені, тицьнув дівчині в руку банкноту, яка приблизно відповідала вартості одного візиту, й пішов своєю дорогою. На мить він іще затримав у долоні руку, яка, на диво, чомусь спробувала вражено чинити опір, і промовив одне-однісіньке привітне слово. Потому облишив готову до послуг дівчину, певний, що зараз вона підійде до своїх товаришок у ремеслі — ті стояли, перешіптуючись, неподалік у темряві, — покаже гроші й зрештою кине який-небудь глузливий жарт, даючи вихід своїм почуттям, яких сама до пуття так і не збагнула.

Якусь хвилю ця зустріч ще жила в його свідомості скороминущою ніжною ідилією. Ульріх не мав ілюзій щодо жорстокого убозтва своєї випадкової подруги. Та коли він уявив собі, як би вона трохи закотила очі й видала одне з отих невмілих, тихеньких зітхань, що їх навчилася виконувати належної миті, від цього вкрай вульгарного, геть нездарного комедіантства за наперед обумовлену платню війнуло все ж таки й чимось зворушливим, і він сам не знав чому; може, тому, що це була сама людська комедія в балаганній постановці. І ще тоді, коли Ульріх розмовляв із дівчиною, одна досить очевидна асоціація нагадала йому про Моосбругера. Отого хворобливого комедіанта Моосбругера, мисливця на повій і їхнього згубника, що тої нещасливої ночі простував містом так само, як оце тепер він, Ульріх. Коли ненадійні, як лаштунки на сцені, вуличні тіні на мить завмерли, Моосбругер наштовхнувся на те незнайоме створіння, що в ніч убивства очікувало на нього біля мосту. Яке то чудесне було, мабуть, осяяння, яке потрясіння від голови до ніг! На мить Ульріхові здалося, що все це він може собі уявити. Він відчув, що його щось підіймає, як ото підіймає, бува, хвиля. Він утратив рівновагу, та вона йому й не була потрібна — його несло самим рухом. Серце в нього стислося, але в уяві все сплуталося, безмежно розпливлося й одразу розтануло в якійсь незвичайній, майже млосній насолоді. Він спробував позбутися цього п’янкого дурману. Очевидно, він так довго намагався жити без внутрішньої єдности, що тепер заздрив навіть психічно хворому з його невідчепними ідеями й вірою в свою роль! Але ж Моосбругер приваблював не лише його, а й багато кого ще? Ульріх почув, як Арнгаймів голос усередині в ньому питає: «Чи ви його звільнили б?» І як він відповідає: «Ні. Мабуть, ні». «Тисячу разів ні!» — додав він, відчувши, однак, як його засліпила картина, де намагання схопити, продиктоване неймовірним збудженням, і прагнення випручатися злилися в один невимовний загальний стан, і в ньому вже годі було відрізнити радість від примусу, сенс — від необхідности, щонайвище фізичне напруження — від блаженної покори. Мимохідь він згадав про думку, що такі нещасні створіння — це втілення притлумлених інстинктів, властивих усім людям, здійснення їхніх омріяних убивств і уявних наруг. Що ж, нехай ті, хто в це вірить, вирішують його долю як знають і, наситившись ним, виправдують його чи карають, щоб відновити власну мораль! Його, Ульріха, терзали сумніви інші, і полягали вони саме в тому, що він нічого ж не притлумлював і воднораз бачив: з портрета вбивці на нього не дивиться нічого такого, що було б чужіше, ніж на решті портретів у світі, всі вони такі, як його власні давні світлини: наполовину — сформований глузд, наполовину — знову нестримне безглуздя! Метафора порядку, що вирвалася на волю, — ось чим був для нього Моосбругер! І раптом Ульріх сказав: «Усе це…» — і зробив такий рух, неначе другим боком долоні відмітав щось убік. Він сказав це не в думці, ні, він сказав це вголос, а тоді враз зціпив вуста й завершив фразу вже подумки: «Усе це потрібно вирішити!» Він не хотів уже знати жодних подробиць того, що таке «все це»; «все це» було те, що не давало йому спокою, мордувало його, а часом і викликало в нього захват, відколи він узяв «відпустку», і сковувало його, мов сновиду, для якого нема нічого неможливого, крім одного: підвестися й піти; усе це спричиняло всілякі неможливі речі — від першого дня до останньої хвилини цього шляху додому! Й Ульріх відчув, що тепер він нарешті або має жити, як і решта людей, задля досяжної мети, або взятися за ці «неможливі речі» з усією серйозністю, а позаяк він уже майже дістався додому, то останній провулок поквапно проминув з дивним відчуттям, що з ним ось-ось щось станеться. Це відчуття окрилювало, спонукало що-небудь робити, але його не наповнював ніякий зміст, і тому воно було, знову ж таки, навдивовижу вільне.