Людина без властивостей. Том II

Ще один приклад: Гьоте!… То був ґеній, другого такого землі народити нелегко, але він був і купецьким сином, який дістав дворянський титул, і — так його сприймав Арнгайм — найпершим великим письменником, що його народила ця нація. Багато в чому Арнгайм брав Гьоте за взірець. Але найдужче йому подобалася історія про отой відомий прикрий випадок з бідолашним Йоганом Готлібом Фіхте, якого Гьоте, хоча в душі йому й симпатизував, кинув напризволяще, коли того звільнили з посади професора філософії в Єні за те, що він «піднесено, але, можливо, не зовсім належним чином» висловлювався про Бога та Божий промисел, а захищаючись, «дав волю пристрасті» замість «повестися якомога стриманіше» й так собі зарадити, як зауважує у своїх мемуарах мудрий у житейських справах поет. Тепер Арнгайм не лише повівся б точнісінько так, як Гьоте, але й спробував би навіть, пославшись на нього, переконати світ, що саме така поведінка — значуща й ґьотевська. Він навряд чи вдовольнився б тією істиною, що, коли велика людина коїть щось погане, то це, хоч як дивно, викликає справді більше симпатії, ніж коли людина не така велика чинить добро, а перейшов би до того, що беззастережна боротьба за свої переконання не лише не дає плодів, але й свідчить про недостатню глибину й брак історичної іронії, а щодо цієї другої, то він і її назвав би саме ґьотевською, тобто іронією серйозного пристосування до обставин, пристосування, не позбавленого дійового гумору, якому час завжди віддає належне. Якщо зважити на те, що тепер, через неповних двоє поколінь, несправедливість, учинена щодо доброчесного, відвертого й трохи нестриманого Фіхте, вже давно стала приватною справою, яка нічого не додає до його значення, а значення Гьоте, хоч повівся він і негоже, зрештою нічого суттєвого не втратило, то доводиться визнати, що мудрість Арнгайма й справді відповідала мудрості часу.

Третій приклад, який воднораз (Арнгайм завжди мав напохваті гарні приклади) розкриває глибокий сенс перших двох, — Наполеон. Гайне змальовує його в своїх «Подорожніх картинах», і манера автора такою мірою відповідає уявленням Арнгайма, що найкраще буде переказати це словами самого Гайне, які Арнгайм знав напам’ять. «Такий розум, — сказав Гайне, говорячи, отже, про Наполеона, хоч міг би не менш справедливо стверджувати це саме й про Ґьоте, чию дипломатичну вдачу він завжди захищав з кмітливістю прихильника, котрий у душі не поділяє думки предмета свого захоплення, — такий розум має на увазі Кант, коли заявляє, що ми можемо уявити собі розум не такий, як у нас, а інтуїтивний. Те, що ми пізнаємо через повільне аналітичне мислення й довгий ланцюг висновків, цей розум побачив і глибоко збагнув за одну мить. Звідси його талант осягати добу, сучасність, дбати про її дух, ніколи не завдавати йому шкоди і завжди ним користатися… Та позаяк цей дух доби не просто революційний, а й утворений злиттям двох світоглядів, революційного й контрреволюційного, то Наполеон ніколи не діяв ні як переконаний революціонер, ні як переконаний контрреволюціонер, а завжди в дусі обох світоглядів, обох принципів, обох прагнень, які саме в ньому й поєднувались, а відтак він незмінно діяв природно, просто, піднесено, ніколи не впадаючи в судомну грубість, завжди спокійно й м’яко. Тому він ніколи не плів дрібних інтриґ, а щоразу завдавав ударів, застосовуючи своє мистецтво розуміти маси й керувати ними. До повільної, складної інтриґи схильний неглибокий аналітичний розум, а ось синтетичний, інтуїтивний на диво ґеніальним чином примудряється поєднати засоби, які пропонує сучасність, так, щоб їх можна було швидко використати для своїх цілей».

Можливо, Гайне мав на увазі щось трохи інше, ніж його шанувальник Арнгайм, але Арнгайм відчував, що ці слова стосуються й безпосередньо його самого.

97. Таємничі сили й покликання Клариси

Клариса в кімнаті; Вальтер десь подівся, вона має яблуко й халатика. Це, яблуко й халатик, — двоє джерел, з яких до її свідомости непомітно вливається тоненький струмочок реальности. Чому Моосбруґер видався їй музикальним? Вона цього не знала. Можливо, всі вбивці музикальні. Клариса пам’ятає, що з цього приводу написала листа його ясновельможності графу Ляйнсдорфу; вона й зміст ще сяк-так пригадує, однак від усього того її немовби відділяє стіна.

Але хіба чоловік без властивостей — не музикальний?

Задовільна відповідь на думку їй не спала, тож вона кинула міркувати про це й пішла далі.

Та по хвилі їй, однак, сяйнув здогад: Ульріх — це чоловік без властивостей. А чоловік без властивостей, певна річ, не може й бути музикальним. Але ж і немузикальним він не може бути?

Вона пішла далі.

Він сказав про неї: «У тобі є щось дівчаче й геройське».

— Щось дівчаче й геройське! — повторила вона.

Щоки в неї спалахнули. З цього випливав обов’язок, суті якого вона не могла збагнути.

Думки її кидались, як у бійці, то в один бік, то в другий. Вона відчувала, що її щось притягує й відштовхує, але не розуміла, куди притягує й від чого відштовхує; зрештою якась тиха ніжність, що невідь чому від того лишилася, покликала її вирушити на пошуки Вальтера. Вона підвелася й відклала яблуко.

Їй було шкода, що вона постійно завдавала Вальтерові страждань. Ще в свої п’ятнадцять вона вже помітила, що здатна завдавати йому страждань. Їй досить було тільки рішуче вигукнути, що насправді щось зовсім не так, як Вальтер стверджує, і він уже здригався, навіть коли казав чистісіньку правду! Вона знала, що він її боявся. Він боявся, що вона збожеволіє. Одного разу це навіть злетіло в нього з вуст, і він одразу похопився; але відтоді вона вже знала, що він про це все ж таки думає. І їй це дуже подобалось. Ніцше каже: «Чи існує такий собі песимізм сили? А інтелектуальна схильність до всього жорстокого, страшного, злого? А глибокий аморальний потяг? А потреба в жахливому як у гідному ворогові?…» Такі слова, коли Клариса міркувала ними, сповнювали її рот таким самим м’яким і виразним чуттєвим сприйняттям, як молоко, і вона могла ковтнути лише через силу.

Вона згадала про дитину, якої хотів від неї Вальтер. Він і цього боявся. Воно й не дивно, коли він думав, що коли-небудь вона може збожеволіти. Це пробуджувало в неї ніжність до нього, хоч вона вперто йому й відмовляла. О, та вона й забула, що мала намір пошукати Вальтера. Цієї хвилини з її тілом почало щось діятися. Перса налилися, кров у жилах рук і ніг струмувала потужніше, десь біля сечового міхура й кишечника відчувалося якесь тиснення. Її тонке тіло всередині ставало глибоким, чутливим, живим, чужим — то таким, то таким, а то вже таким; на руках у неї лежало, всміхаючись, ясне дитя, а з її плечей до самої землі спадало, сяючи, золоте покривало Богородиці; люди співали й молилися. Це було поза нею, світові народився Господь!

Та щойно це сталося, тіло її відразу знову зімкнулося над зяючою картиною, як ото деревина виштовхує із себе клин; Клариса знов була струнка, знов була сама собою, відчувала огиду, її охопив жорстокий веселий настрій. Ні, так просто це у Вальтера не вийде, вона цього не допустить. «Я хочу, щоб твоя перемога й твоя свобода тужили за дитиною! — підказала вона собі. — Живі пам’ятники зводитимеш собі сам. Але спершу зведи себе для мене — тілом і душею!» Клариса всміхнулася; це була її усмішка, що звивалася, мов омах полум’я з-під важенного каменя.

Потім їй спало на гадку, що її батько боявся Вальтера. Вона перенеслася думкою на кілька років назад. До цього вона вже звикла; вони з Вальтером любили питати одне в одного: «А пригадуєш?» І тоді минуле світло чарівно лилося з далини в сьогодення. То було просто диво, їм це подобалось. Відчуття, мабуть, таке саме, як тоді, коли, прочвалавши кілька довгих, невеселих годин, озирнешся й раптом утішено побачиш здалеку, що вся пройдена порожнеча обернулася на щось гарне-гарне; але так вони це ніколи не сприймали, а надавали своїм спогадам великого значення. Тому в неї і викликало надзвичайне хвилювання й нерозуміння те, що її батько, вже немолодий художник, тоді для неї авторитет, боявся Вальтера, який приніс в його дім новий час, а Вальтер боявся її. Це нагадувало те, як вона, обіймаючи за плечі свою подругу Люсі Пахгофен, мусила називати батька «татом», знаючи, однак, що тато — коханий Люсі, бо це відбувалось якраз у той самий час.

Щоки в Клариси знову спалахнули. Їй страшенно весело було згадувати про оте своєрідне, оте чуже повискування, про яке вона розповідала своєму приятелеві. Клариса взяла дзеркало й спробувала знов побачити в ньому обличчя зі злякано стисненими вустами, яке вона мала, мабуть, тієї ночі, коли батько ступив до її ліжка. Їй не пощастило відтворити звук, що його виштовхнула тоді з її грудей спокуса. Вона подумала, що той звук ще й тепер, точнісінько, як тієї ночі, чаїться, мабуть, у неї в грудях. Це був звук зухвалий і немилосердний; але після того випадку він уже ніколи не вихоплювався на волю. Клариса відклала дзеркало й обережно роззирнулася, прискіпливим поглядом підкріплюючи усвідомлення того, що вона сама. Потому самими пучками намацала крізь сукню оксамитово-чорну родинку, що мала таку дивну властивість. Вона була, майже схована стегном, у паху, край волосся, яке там трохи нерівномірно сходило нанівець; Клариса поклала на неї руку, прогнала всі думки й почала чекати на переміну, що мала статися. І відчула її ту ж мить. Це був не м’який струм жадання, ні, рука її зробилася твердою й міцною, як чоловіча; Клариса мала таке враження, що коли як слід нею замахнеться, то розтрощить усе на світі! Це місце в себе на тілі вона називала диявольським оком. На цьому місці батько спинився й повернув назад. Погляд диявольського ока проникав крізь одяг; цей погляд «схоплював» чоловіків, «приковував» їх до себе й не давав їм поворухнутися доти, доки цього хотіла Клариса. Розмірковуючи, Клариса подумки брала окремі слова в лапки, щоб виділити їх, як ото на письмі підкреслювала декотрі слова жирними чорнильними лініями; такі виділені слова мали потім напружений зміст — такий самий напружений, якою була її рука; кому спало б на думку, що оком справді можна що-небудь схопити? Але вона була перша людина, котра тримала в руці це слово, мов камінець, який можна пожбурити в ціль. То була частина нищівної сили її руки. І за всім цим забулося повискування, про яке їй хотілося поміркувати, й вона згадала про свою молодшу сестру Маріон. Коли Маріон мала чотири рочки, їй доводилося зв’язувати на ніч руки, а то вони, нічого не підозрюючи, просто їм так було приємно, забиралися під ковдру, як двоє ведмежат у дупло з медом. А згодом вона, Клариса, якось мусила відірвати Вальтера від Маріон. У їхній родині чуттєвість блукала від одного до одного, наче вино серед виноробів. Це була доля. Клариса несла тяжкий хрест. Але тепер думки її мандрували все ж таки в минулому, напруження в руці спало до природного стану, й долоня, забута, лишилася лежати на лоні. Тоді Клариса на Вальтера ще «викала». По суті, вона багато чим йому завдячувала. То він приніс їй звістку про те, що на світі є нові люди, котрі визнають лише холодні, ясні меблі й чіпляють у себе на стінах картини, де зображено правду. Він читав їй уголос Петера Альтенберґа — коротенькі історії про дівчаток з ясно-солодкаво-невинними оченятами, що нагадували marrons glacés^[7] розважаючись, ті дівчатка кидали обручі серед до божевілля закоханих тюльпанових клумб; і від тієї хвилини Клариса вже знала, що її стрункі ноги, на вигляд, здавалося їй, ще дитячі, означають стільки ж, скільки яке-небудь «не знаю чиє» скерцо.

Усі вони саме літували тоді за містом — широке коло людей, кілька знайомих родин винайняли дачі над озером, і в усіх спальнях ночувало вдвічі більше, ніж годилося, запрошених друзів і подруг. Клариса спала разом із Маріон, і об одинадцятій годині до них у кімнату, здійснюючи свою таємничу прогулянку при місяці, іноді заходив потеревенити доктор Майнґаст, тепер знаменитий у Швейцарії чоловік, а тоді — улюбленець товариства й кумир усіх матерів. Скільки ж це вона мала тоді років? П’ятнадцять чи шістнадцять або десь так, від чотирнадцятьох до п’ятнадцятьох, коли приїхав його учень Ґеорґ Ґрьошль, лише трохи старший від Маріон і Клариси. А того вечора доктор Майнґаст був неуважний, він тільки виголосив коротеньку промову про місячне проміння, байдуже поснулих батьків-матерів та нових людей, а тоді раптом зник, і враження склалося таке, ніби зайшов він просто задля того, щоб лишити з дівчатами невеличкого осадкуватого Ґеорґа, свого шанувальника. Ґеорг сидить — ні пари з уст, наче переляканий, і обоє дівчат, які доти озивалися до Майнґаста, теж принишкли. Але згодом хлопець, мабуть, зціпив у темряві зуби й ступив до ліжка Маріон. Знадвору до кімнати падало трохи світла, але в кутках, де стояли ліжка, позалягали непроникні тіні, й Клариса не могла розгледіти, що там діялося; вона бачила тільки, що Ґеорґ на повен зріст стояв, судячи з усього, біля ліжка Маріон і дивився згори вниз на дівчину; але до Клариси він повернувся спиною, а Маріон лежить — і ні пари з вуст, так наче її в кімнаті й не було. Тривало це досить довгенько. Нарешті Ґеорґ (Маріон і далі лежала й не ворушилася) вийшов, мов убивця, з тіні, його плече й бік на мить блідо мигнули посеред освітленої місяцем кімнати, й ступив до Клариси, яка хутенько знову лягла й натягла до самого підборіддя ковдру. Вона знала, що зараз повториться те саме таємниче дійство, яке відбувалося біля Маріон, і завмерла в очікуванні, а Георґ мовчки стояв над її ліжком, лиховісно, як їй здавалося, зціпивши губи. Нарешті показалась його рука, мов змія, і заходилася коло Клариси. Що він загалом робив, вона так і не зрозуміла; вона не мала про це жодного уявлення й не могла зв’язати докупи ті окремі рухи, які, попри своє хвилювання, встигала помітити. Сама Клариса не відчувала тоді ніякої хтивости, вона прийшла вже згодом, а тієї хвилини була лише глибока, боязка схвильованість, що не мала точнішої назви; Клариса нишкла, як тремтливий камінь на мосту, яким нескінченно повільно котиться важкий віз; вона не годна була промовити бодай слово й опору теж не чинила. Коли Георґ відпустив її і, не попрощавшися, зник, жодна із сестер з певністю не знала, чи й з другою діялося те саме, що з нею самою; вони ані покликали одна одну на допомогу, ані запросили приєднатися, й минули роки, перше ніж уперше перемовилися про той випадок.

Клариса знову знайшла своє яблуко й заходилася гризти його дрібненькими шматочками й пережовувати. Георґ ніколи не виказував себе й не заводив мови про те, що сталося, хіба що, можливо, на самому початку погляд його вряди-годи багатозначно кам’янів; тепер це був перспективний, елеґантний юрист на урядовій службі, а Маріон вийшла заміж. А ось із доктором Майнґастом перемін сталося більше; він позбувся свого цинізму, виїхав за кордон, став тим, кого поза університетськими стінами називають знаменитим філософом, навколо нього постійно роїлася юрба учнів і учениць, а нещодавно він надіслав Вальтерові й Кларисі листа, де писав, що невдовзі приїде на батьківщину, де шанувальники нарешті не заважатимуть йому якийсь час попрацювати; доктор запитував також, чи вони не дадуть йому в себе притулок, бо він, мовляв, чув, що вони «мешкають на межі столиці й природи». І саме це, можливо, й був узагалі початок усіх стежок, якими того дня мандрували Кларисині думки. «Господи, який же дивний був той час!» — промайнуло в неї. І тепер вона пригадала й ще дещо: то було літо перед літом з Люсі. Майнґаст цілував її тоді, коли йому було завгодно. «Дозвольте вас поцілувати!» — чемно казав він, перше ніж це зробити, й цілував також усіх її подруг, і Клариса навіть пригадала одну з них, чиєї спідниці вона відтоді бачити не могла, не думаючи про оті її лицемірно опущені очі. Майнґаст казав їй про це сам, і Клариса — адже вона, як-не-як, мала тоді лише п’ятнадцять років! — відповіла цілком дорослому докторові Майнґасту, коли той розповів їй про свої пригоди з її подругами: «Ви — свинюка!». Вона скористалася саме цим грубим словом, вилаявши Майнґаста з насолодою, що нагадувала чоботи зі шпорами; і все ж таки вона злякалась, що зрештою поступиться й сама, і, коли він попросив дозволу поцілувати її, не зважилася відмовити, боячись справити враження дурненької.

Та коли її вперше поцілував Вальтер, вона вельми поважно промовила: «Я обіцяла мамі ніколи нічого такого не робити». Саме в цьому й полягала різниця; Вальтер розмовляв так гарно, наче по писаному, і розмовляв він дуже багато, мистецтво й філософія обступали його, немовби хмари широким пасмом — місяць. Він читав їй уголос. Та здебільшого він просто не зводив з неї очей — лише з неї одної з-поміж усіх її подруг, і саме цим на початку й обмежувалися їхні взаємини; було це достоту так, як ото з-за хмар на тебе поглядає місяць, і ти згортаєш руки. Насправді їхні взаємини згодом перейшли і в стискання рук — тихі, тепер уже без слів, стискання, що крили в собі неповторну силу зв’язку. Клариса відчувала, як його рука очищує все її тіло; і коли він часом подавав їй руку неуважно й прохолодно, вона бувала нещасною. «Тобі просто невтямки, що це для мене означає!» — дорікала вона йому. Тоді вони тайкома вже перейшли одне з одним на «ти». Він навчив її розуміти гори й жуків, а доти вона бачила в природі лише краєвид, який її тато чи хто-небудь з його колег малювали й продавали. Несподівано в ній прокинулося критичне ставлення до сім’ї; вона відчула себе іншою, оновленою. Тепер Клариса добре пригадала й те, як було з отим скерцо. «Ваші ноги, панночко Кларисо, — сказав Вальтер, — зі справжнім мистецтвом мають спільного більше, ніж усі картини, що їх малює ваш тато!» На дачі було піаніно, й вони грали в чотири руки. Клариса у Вальтера вчилась; вона хотіла піднестися над подругами й над своєю сім’єю; ніхто не розумів, як можна в такі чудові літні дні грати на піаніно, замість кататися з веслами на човні чи купатись, але вона пов’язала свої надії з Вальтером, вона вже тоді й одразу поклала собі стати «Його Жінкою», вийти за нього заміж, і коли він гримав на неї за яку-небудь помилку в грі, все в ній закипало, однак радощі все ж таки переважали. А Вальтер і справді часом на неї гримав, бо дух поблажок не визнає. Але тільки за піаніно.

Поза музикою ще траплялося, що Майнґаст її цілував, а одного разу, коли вони каталися при місяці на човні й Вальтер сидів на веслах, вона сама поклала голову на груди Майнґастові, який сидів поруч із нею за стерном. У таких речах Майнґаст був страшенно спритний, вона не знала, що з цього вийде; зате коли Вальтер удруге, після уроку гри на піаніно, останньої миті — вони вже стояли у дверях — схопив її ззаду й почав обціловувати, вона мала лише дуже неприємне відчуття, ніби задихається, й рвучко вивинулася з його рук; і все ж у неї визріло тверде рішення: хай там що станеться ще з другим, а цього відпускати вона не повинна!

Дивні-бо речі трапляються в цьому ділі; у диханні доктора Майнґаста було щось таке, від чого опір просто танув — щось таке, що нагадувало легеньке чисте повітря, в якому, не помічаючи його, почуваєшся щасливою, а ось у Вальтера, що страждав, як уже давно знала Клариса, уповільненим травленням, і в диханні — достоту, як у його повільності в рішеннях, — була певна загальмованість; з одного боку, воно було надто гаряче, з другого — якесь ніби пригоріле й здушене. Таке поєднання фізичного й духовного від самого початку відігравало незвичайну роль, і Кларису це зовсім не дивувало, бо саме вона дуже природно сприймала слова Ніцше про те, що тіло людини — це і є її душа. Ноги в неї були не ґеніальніші, ніж її душа: точнісінько такі самі ґеніальні, вони самі були її ґеніальністю; її рука, коли до неї торкався Вальтер, ту ж мить надавала руху цілому потокові планів і рішучих намірів, який ринув від маківки до п’ят, але слів із собою не ніс; і її молодість, щойно сповнившись почуттям власної гідности, відразу вчиняла бунт проти переконань та інших дурниць її батька-матері просто зі свіжістю міцного тіла, що зневажає всі почуття, в яких прозирає бодай натяк на пишні подружні ліжка й розкішні турецькі килими, такі милі суворо-моральному старшому поколінню. І тому фізичне й далі відігравало роль, на яку Клариса дивилась інакше, ніж на неї дивитимуться, можливо, решта людей. Але в цьому місці Клариса звеліла своїм спогадам зупинитись; а власне, це було не зовсім так, бо радше спогади самі зненацька висадили її знов у сьогоденні, й вона навіть не відчула ані найменшого поштовху в причал. Адже про все це й про те, що було далі, Клариса хотіла розповісти своєму приятелеві без властивостей. Можливо, наразі Майнґаст посідав у цьому надто велике місце, бо невдовзі після того бурхливого літа він зник, утік на чужину, в ньому почалися ті глибокі переміни, які з легковажного джиґуна зробили знаменитого мислителя, і відтоді Клариса бачилася з ним лише мимохідь, а про минуле вони тоді навіть не згадували. Та коли вона замислювалася над цим у зв’язку із собою, їй ставала очевидною її особиста роль у його перемінах. Багато чого відбувалося ще між нею й ним за ті кілька тижнів до його зникнення — відбувалося без Вальтера й за ревнивої участи Вальтера, відтісняючи Вальтера, розпалюючи й накручуючи Вальтера; то були духовні бурі, божевільні години — такі перед бурею зводять з розуму чоловіка й жінку, і спокійні години після бурі, які, позбувшись пристрасти, дихають, мов зелень на лугах після дощу, чистим повітрям дружби. Клариса мусила багато з чим миритися, й миритися не без задоволення, але вслід по тому це допитливе дитя заходжувалось, як уміло, захищатися, висловлюючи своєму розперезаному приятелеві власну думку, і позаяк Майнґаст уже останнім часом, перше ніж виїхати, став по-дружньому серйозним, а в суперництві з Вальтером мало не шляхетним і сумним, то тепер Клариса вже не мала сумніву: все, що затьмарювало його душу до від’їзду в Швейцарію, вона накликала на себе й цим дала йому змогу так несподівано перемінитися. У цій думці її ще дужче зміцнило те, що відбулося потім між нею та Вальтером; у Кларисиній пам’яті ці давно минулі роки й місяці вже втратили чіткі межі, та, зрештою, чи не однаково, коли те чи те сталося? Одне слово, вслід за сповненим її опору зближенням із Вальтером настала мрійлива пора спільних прогулянок, освідчень і духовного пізнання одне одного, водночас багата незліченними, безмежно солодко-болісними невеличкими непорозуміннями, до яких так і пориваються двоє закоханих, яким до цілком безоглядної хоробрости бракує ще стільки ж, скільки вже втратила їхня цнотливість. Це було так, немовби Майнґаст лишив їм свої гріхи, щоб вони їх ще раз у вже вищому сенсі прожили й у найвищому сенсі пережили, і саме так це обоє й сприймали. І тепер, коли Вальтерове кохання важило Кларисі так мало, що нерідко викликало в неї просто відразу, вона ще виразніше усвідомлювала: та хмільна спрага кохання, яка доводила її до такого шаленства, не могла бути ні чим іншим, крім інкарнації, тобто, вона це знала, втілення, — інкарнації чогось безтілесного, якогось сенсу, покликання, долі, що їх призначають обраним зорі.

Сорому Клариса не відчувала, ні, скоріше їй, коли вона порівнювала минуле з теперішнім, хотілося плакати; але й плакати Клариса ніколи не вміла, вона просто стискала вуста, і з цього виходило щось схоже на її усмішку. Її рука, обцілована до пахви, її нога під охороною диявольського ока, її гнучке тіло, яке тисячі разів скручувалося від знемоги коханого й знов, мов линва, розкручувалось, жили з тим дивним відчуттям, що йде в парі з коханням: кожен твій рух сповнений загадкової значущости. Клариса просто сиділа й здавалася собі актрисою в антракті. Щоправда, вона не знала, що буде далі, але не мала сумніву: неосяжне покликання всіх закоханих — зберігати себе тими, ким вони бували одне для одного у хвилини найвищого піднесення. А її рука — ось вона, її ноги — ось вони, її голова увінчувала тіло з моторошною готовністю першою завважити знак, який неодмінно ще з’явиться. Може, й нелегко збагнути, що мала на увазі Клариса, але їй це було дуже просто. Вона написала графові Ляйнсдорфу листа з вимогою провести рік Ніцше, а також звільнити вбивцю жінок і, можливо, влаштувати його публічний показ, щоб нагадати всім про жагучі блукання тих, кому доля судила взяти на себе розсіяні гріхи решти людей; і тепер вона знає, чому це зробила. Треба сказати перше слово. Мабуть, вона висловилась невдало, але дарма, головне — покласти край терплячості й байдужному спогляданню і зробити початок. Історія довела, що у світі час від часу (за цими словами лунали інші: «від еону до еону» — мов два дзвони, яких не видно, хоч вони й близько) постає потреба в таких людях, котрі не здатні чинити й брехати вкупі з усіма й цим викликають загальне невдоволення. До цього місця все було зрозуміло.

Як зрозуміло й те, що люди, котрі викликають загальне невдоволення, відчувають на собі тиск світу. Клариса знає, що великим ґеніям, які підносяться над людством, майже завжди доводилося страждати, і не дивується, коли окремі дні й тижні її життя гнітить олов’яний тягар, так наче по них волочать важенну плиту; але поки що це щоразу минало, й такі вже всі люди, мудра церква навіть запровадила часи жалоби й скорботи, щоб їх зосередити й не дати зневірі й апатії розлитися на півстоліття, бо так теж уже бувало. Важче впоратися з деякими іншими хвилинами в Кларисиному житті, надто розкутими й нездатними чинити спротив, коли іноді досить одного слова, щоб вона немовби вибилася з колії; тоді Клариса втрачає самовладання й не годна збагнути, де вона; але вона в жодному разі не відсутня, навпаки, радше можна сказати, що вона присутня всередині, в глибшому просторі, а цей якимсь незбагненним для звичайного розуміння чином перебуває в просторі, зайнятому в світі її тілом; та навіщо шукати слова для чогось такого, що не лежить на шляху слів, невдовзі вона однаково вибере інші, а в голові зостанеться тільки легеньке, ясне лоскотання, як після кровотечі з носа. Клариса розуміє, що такі хвилини, які в неї іноді бувають, приховують небезпеку. Це вочевидь якісь приготування, якісь випроби. Вона взагалі мала звичку міркувати багато про що одночасно, як ото згортається віяло і стулки находять одна на одну, опиняючись наполовину одна над одною, наполовину одна під одною, і коли все вже надто заплутується, зрозумілою стає потреба рвучко вивільнитись; багато хто й радий був би вивільнитись, та ба — не таланить.

Отже, Клариса сприймає приготування й провісті так, як дехто, скажімо, пишається власною пам’яттю чи своїм залізним травленням, стверджуючи, нібито може їсти хоч бите скло. Але Клариса вже кілька разів доводила, що справді здатна дещо взяти на себе; її сила показала себе на її батькові, на Майнґасті, на Ґеорґові Ґрьошлі, а щодо Вальтера, то треба було ще докласти зусиль; тут деякі зміни, хоч і не так швидко, ще тривали. Але з певного часу Клариса мала намір довести свою силу й на чоловікові без властивостей. Відколи саме, напевно вона не сказала б; це було пов’язано з тим прізвиськом, яке придумав Вальтер, а Ульріх схвалив; колись, мусила визнати Клариса, в минулі роки, вона ніколи не приділяла йому серйозної уваги, хоч вони й були досить близькі друзі. Але «людина без властивостей» — це нагадувало їй, наприклад, гру на роялі, тобто всі оті меланхолійні настрої, вибухи радощів, спалахи гніву, через які тут проносишся, хоча пристрасті це все ж таки не зовсім справжні. Вона відчувала, що все це їй близьке, рідне. Звідси вів прямий шлях до твердження: потрібно відмовитись від усього, у що не вкладаєш душу цілком, а для неї це була вже сама розбурхана глибока реальність її подружнього життя. Людина без властивостей життю не каже: «Ні», вона каже: «Ще ні!» — і береже себе; Клариса зрозуміла це всім тілом. Можливо, сенс усіх тих хвилин, коли вона втрачала самовладання, полягав у тому, що їй судилося стати Богоматір’ю. Вона пригадала образ, який — відтоді не минуло й чверті години — явився в її уяві. «Богоматір’ю може стати, либонь, кожна мати, — міркувала Клариса, — якщо вона не байдужа до того, що коїться довкола, не бреше й нікуди не втручається, а те, що таїться глибоко в ній, виносить на світ у вигляді дитяти! І це за умови, що для себе самої вона нічого не матиме!» — сумно додала вона. Бо думка ця аж ніяк не була їй лише приємна, а сповнювала її мукою й раюванням воднораз, відчуттям, що вона чимось за щось жертвує. Та коли її видіння промайнуло, мов картина у кроні дерева серед листя, що раптом замерехтіло, ніби свічки, після чого ліс одразу знову зімкнувся, то тепер її настрій змінився надовго. Наступної миті якась випадковість подарувала їй байдуже для будь-кого іншого відкриття, що слово «родимка» має спільний корінь зі словом «народжувати»; для неї це означало так багато, немовби доля її раптом виявилася рокованою зірками. Чудесна думка, що чоловіка жінка має вбирати в себе і як мати, і як кохана, схвилювала її й зігріла. Клариса не знала, що навело її на цю думку, але думка ця розтопила в ній опір і водночас додала їй снаги.

Але чоловікові без властивостей вона ще не довіряла, аж ніяк. Він багато про що думав не так, як казав. Коли він стверджував, нібито його ідеї втілити в життя не можна або нібито він нічого не сприймає цілком поважно, то це була просто омана, вона добре це розуміла; вони відчували одне одного нюхом і розгадували за певними ознаками, а Вальтер гадав, що Клариса іноді втрачає глузд! І все ж таки в Ульріхові чаїлася якась гіркувата злість, по-диявольському властива світовій рутині. Треба його визволити. Вона, Клариса, має його здобути.

Вальтерові вона сказала: «Убий його». Це означало не багато, вона й сама до пуття не знала, що саме мала на увазі. Та принаймні це означало: треба щось зробити, щоб вирвати його з нього ж таки самого, і спинятися не можна ні перед чим.

Вона мала з ним позмагатися.

Клариса засміялася, потерла носа. Пройшлася в темряві туди-сюди. З паралельною акцією треба щось робити. Що саме — вона не знала.

98. Дещо про державу, яка загинула через неточне слововживання

Потяг часу — це такий потяг, який сам прокладає перед собою рейки. Ріка часу — це така ріка, яка сама несе із собою свої береги. Пасажир рухається, стоячи чи сидячи поміж твердих стін на твердій підлозі; але непомітно для пасажирів надзвичайно швидко рухаються й стіни та підлога. Для душевного спокою Клариси це було неоціненне щастя — те, що серед її думок така ще не траплялася.

Але й граф Ляйнсдорф мав від неї захист. Від такої думки його захищала переконаність, що він робить реалістичну політику.

Дні збігали, складаючись у тижні. Тижні не спинялися на місці, а сплітались у вервечку. Безперестанку що-небудь відбувалося. А коли безперестанку щось відбувається, то легко виникає враження, ніби ти домагаєшся чогось реального. Так, двері парадних покоїв ляйнсдорфського палацу потрібно було відчинити для публіки з нагоди великого свята на користь дітей із хворими легенями, і цій події передували ґрунтовні розмови між його ясновельможністю та дворецьким, внаслідок яких було визначено певні дні, коли належало провести певні роботи. У той самий час поліція влаштувала ювілейну виставку, на відкриття якої зійшлося все світське товариство, а начальник поліції особисто відвідав графа Ляйнсдорфа й передав йому запрошення, і коли граф Ляйнсдорф прибув і його зустріли, начальник поліції впізнав серед його почту «добровільного помічника й почесного секретаря», якого вже вдруге й без потреби з ним познайомили, і це дало привід начальникові поліції продемонструвати свою леґендарну пам’ять на обличчя, бо про нього ходили чутки, нібито він знає в обличчя кожного десятого громадянина держави чи принаймні про нього поінформований. Прийшла й Діотима в супроводі свого чоловіка, й усі, хто зібрався, чекали ще на члена імператорського дому, якому частину з гостей потім і відрекомендували, й усі, як один, висловлювали думку, що виставка дуже вдала й цікава. Це було добре перемішане нагромадження розвішаних на стінах картин та виставлених у скляних вітринах і на стендах речових нагадувань про гучні злочини. До цих предметів належали інструменти зломлювачів, техніка фальшивомонетників, загублені ґудзики, що навели на слід, і трагічні засоби вбивств відомих головорізів, і все — з пояснювальними табличками, а картини на стінах, на противагу цьому жаскому арсеналу, показували повчальні моменти з поліційного життя. Тут можна було побачити поліціянта бравого, що переводив через вулицю стареньку бабцю, поліціянта суворого над трупом, прибитим до берега, поліціянта хороброго, що спиняв схарапуджених коней, «Алегорію установи громадського порядку як охоронниці міста», заблукалу дитину серед по-материнському турботливих поліціянтів у відділку, охопленого полум’ям поліціянта, що виносить на руках з пожежі дівчинку, а також багато таких картин як «Перша допомога» чи «На віддаленому посту», а також світлини поліціянтів, котрі відзначилися на службі, аж від самого 1869 року, описи їхнього життєвого шляху й узяті в рамочки вірші, які уславлювали роботу поліції чи окремих її представників. Її найвищий начальник, шеф того відомства, яке в Каканії мало психологічну назву «міністерство внутрішніх справ», указав, відкриваючи виставку, на ці зображення як на свідчення справді народного духу поліції й назвав відданість цьому духу — духу дисципліни й готовности прийти на допомогу — джерелом моралі в добу, коли мистецтво й життя надто вже тяжіють до боягузливого культу безтурботної чуттєвости. Діотима, що стояла поруч із графом Ляйнсдорфом, відчула тривогу за свої зусилля, спрямовані на підтримку новітнього мистецтва, й намагалася дивитися в порожнечу перед собою зі спокійним, але непоступливим виразом на обличчі, щоб дати всім зрозуміти й ще раз нагадати: в Каканії є голови й інші, ніж у цього міністра. А її кузен — під час виступу головного поліціянта він, поринувши в добропорядні роздуми почесного секретаря паралельної акції, збоку спостерігав Діотиму — зненацька відчув у тисняві натовпу, як його ліктя обережно торкнулася чиясь легенька рука, і, на свій подив, побачив біля себе Бонадею; вона прийшла на відкриття виставки зі своїм чоловіком, високим судовим чином, і, скориставшись тією миттю, коли всі шиї повернулися в бік міністра й ерцгерцоґа, що стояв перед ним, ступила ближче до свого невірного приятеля. Бонадея довго й ретельно планувала цю сміливу атаку; коли її коханий відвернувся від неї, вона, вбита горем, у полоні меланхолійної потреби закріпити тріпотливе знамено своїх жадань, образно кажучи, й вільним кінцем, останні тижні думала лише про те, щоб повернути собі Ульріха. Він уникав її, а розмови, яких вона домагалася силоміць, тільки ставили її в невигідне становище, що в ньому завжди опиняється той, хто чого-небудь домагається, порівняно з тим, хто волів би лишатися на самоті; отож Бонадея поклала собі будь-що ввійти в те коло, де щодня обертався її коханий, а здійснити цю мету можна було, здійснивши ще одну: використати в своїх інтересах, а також задля внутрішнього зв’язку з обома сторонами, з одного боку, службові стосунки, що їх мав її чоловік до отого жахливого вбивці Моосбруґера, а з другого — наміри її приятеля хоч як-небудь полегшити долю того злочинця. Тим-то останнім часом вона неабияк надокучала своєму чоловікові розмовами про те, що впливові кола мають співчутливо дбати про психічно хворих злочинців, а коли почула про підготовку поліційної виставки та її врочисте відкриття, вмовила чоловіка взяти її з собою, бо інстинкт їй підказував, що це — саме той довгоочікуваний доброчинний захід, де вона познайомиться з Діотимою. Коли міністр завершив промову й товариство почало обходити експозицію, Богадея не полишила свого приголомшеного коханого, а рушила в його супроводі оглядати жахливі, закривавлені знаряддя, попри свою майже нездоланну відразу до них.

— Ти казав, усьому цьому можна було б запобігти, аби лиш бажання, — пролебеділа вона, нагадуючи йому, як вихована дитина, котра хоче показати свою уважність, про їхню останню докладну розмову на цю тему. Трохи згодом вона всміхнулась і, давши натовпу тісно притиснути себе до Ульріха, скористалася цією миттю й прошепотіла: — А якось ти завважив, що за сприятливих обставин кожна людина здатна на будь-яку слабкість!

Ульріх відчував, що настирливість, з якою кохана тінню ходила за ним, дуже його бентежить, і позаяк вона, незважаючи на всі його намагання відвернути її увагу, вперто пробиралася ближче до Діотими, а отак привселюдно різко спинити її теж не можна було, то він збагнув, що цього разу йому не лишиться нічого іншого, як започаткувати знайомство цих двох жінок, чому досі він усіляко впирався. Вони вже опинилися біля самого гурту, посеред якого стояли Діотима й граф Ляйнсдорф, коли це Бонадея на повен голос вигукнула перед однією з вітрин:

— Погляньте, та це ж бо Моосбруґерів ніж!

Під склом і справді лежав той ніж, і Бонадея дивилася на нього з таким захватом, немовби, порпаючись у бабусиній скрині, знайшла там перший бабусин орден за котильйон; цієї миті її приятель набрався духу й, вигадавши якийсь зручний привід, хутко попросив кузину ласкаво дозволити йому познайомити її з жінкою, яка цього прагне і яка, він певен, — палка шанувальниця всіх добрих, щирих і прекрасних поривань.

Отож не можна було сказати, що у веремії днів і тижнів відбувалося мало подій, і поліційна виставка з усім, що було з нею пов’язано, виявилася, по суті, найменшою з них. В Англії, наприклад, влаштували щось куди Грандіозніше, й про це в тутешньому товаристві ходило багато розмов: там королеві подарували ляльковий будиночок, спланований знаменитим архітектором, — з їдальнею завдовжки цілий метр, де висіли мініатюрні портрети пензля знаменитих сучасних художників, із кімнатами, де з кранів текла холодна й гаряча вода, й бібліотекою з малесеньким, суціль золотим альбомчиком, куди королева повклеювала світлини королівської сім’ї, мікроскопічним друкованим залізнично-пароплавним довідником та приблизно двома сотнями крихітних томиків, куди знамениті автори власноруч повписували для королеви вірші й оповідання. Діотима мала про це розкішну англійську двотомну монографію, яка щойно вийшла друком; там усе, що гідне уваги, було відтворено у прекрасних ілюстраціях, і це видання Діотима завдячувала чимдалі глибшому зацікавленню високих суспільних кіл її салоном. Та й узагалі безперервно діялися всілякі речі, яким важко було так одразу навіть назву дібрати, й усе це, мов барабанний дріб у душі, передувало чомусь такому, чого наразі ще не було видно за рогом. Страйкували, приміром, службовці імператорсько-королівського телеграфу — вперше й у надзвичайно тривожний спосіб, який дістав назву «пасивний спротив» і полягав саме в тому, що вони добросовісно, ба більше — вищою мірою педантично виконували всі офіційні приписи; виявилося, що скрупульозне дотримання закону призводить до цілковитої зупинки в роботі швидше, ніж це здатна зробити до краю розгнуздана анархія. Разом з отим кьопенікським капітаном у Прусії, котрий, як ще й досі пам’ятають, став офіцером, скориставшись купленим у лахмітника мундиром, затримав серед вулиці патруля і з його допомогою, а також завдяки пруській законослухняності спорожнив міську касу, «пасивний спротив» був чимось таким, що лоскотало ніздрі, але воднораз у підсвідомості розхитувало ідеї, на які спирався ладний зірватися з язика осуд. Одночасно у газетах серед новин можна було прочитати, що уряд його величности уклав з урядом ще однієї величности угоду, яка ґарантує мир і передбачає економічне піднесення, щиру співпрацю й повагу до загальних прав громадян, але також відповідні заходи на той випадок, якщо все це виявиться під загрозою або постане перед можливістю загрози. За кілька днів по цьому міністр, під орудою якого працював начальник відділу Туцці, виголосив промову, де довів нагальну потребу тісного союзу трьох континентальних імперій, які не мають права, мовляв, іґнорувати сучасний соціальний розвиток, а повинні, керуючись спільними інтересами династій, виступити єдиним фронтом проти суспільних новоутворень; Італія втяглась у збройний конфлікт у Лівії; Німеччина й Англія мали багдадську проблему, Каканія приступила до певних військових приготування на півдні з наміром показати світові, що не дасть Сербії поширитись аж до моря, а дозволить лише залізничний зв’язок; і нарівні з рештою таких подій всесвітньо відома шведська актриса пані Фоґельзанґ зізналася, що їй зроду не спалося так добре, як цієї першої ночі по приїзді до Каканії, і що її порадував поліціянт, котрий врятував її від охопленого ентузіазмом натовпу, але потім сам попросив дозволу вдячно потиснути їй руку обома своїми руками. Це, однак, знов повертає думки до поліційної виставки. Відбувалося багато чого, і люди це помічали. Їм подобалося, коли вони робили це самі, й у них прокидалося побоювання, коли це робив хтось інший. Кожен окремий випадок був зрозумілий будь-якому школяреві, але що, власне, діється загалом, — цього ніхто до пуття не знав, крім небагатьох людей, та й ті не були певні, що знають це. Трохи згодом все могло статися й інакше чи навпаки, і ніхто не побачив би жодної різниці, за винятком певних перемін, що тривалий час якраз чомусь не настають, утворюючи лише слизистий слід слимака-історії.

За таких обставин чужоземна місія, якщо вона хоче з’ясувати, що ж, власне, відбувається, постає, природно, перед важким завданням. Дипломатичні представники й раді були б набратися розуму в графа Ляйнсдорфа, але його ясновельможність ускладнював їм життя. Він щодня, знов і знов знаходив у своїй діяльності ту втіху, яку може дати ґрунтовна солідність, і чужим спостерігачам його образ випромінював осяйний спокій подій, що тривали своїм звичаєм. Інстанція число один писала, інстанція число два відповідала; коли інстанція число два надсилала відповідь, про це належало повідомити інстанції число один, і зробити це найкраще було в усній формі, ініціювавши особисту зустріч; коли інстанція число один та інстанція число два доходили згоди, з’ясовувалося, що вдіяти нічого не можна; отож роботи ніколи не бракувало. А крім того, доводилося брати до уваги безліч усіляких несуттєвих міркувань. Адже працювати треба було пліч-о-пліч з найрізноманітнішими міністерствами; не хотілося кривдити церкву; потрібно було рахуватися з окремими людьми й суспільними зв’язками; одне слово, навіть у ті дні, коли нічого аж такого не робилося, можна було багато чого й не робити, щоб лишалося враження бурхливої діяльности. Його ясновельможність умів як слід це поцінувати. «Що вище підносить людину доля, — любив казати він, — то глибше людина усвідомлює: головне — це всього-на-всього кілька простих засад та ще тверда воля й планомірна праця». А одного разу він при своєму «юному другові» навіть спинився на цій темі докладніше. Пов’язавши її з німецькими прагненнями до єдности, він визнав, що між тисяча вісімсот сорок восьмим і тисяча вісімсот шістдесят шостим роками в політиці сказали своє слово дуже багато надзвичайно мудрих людей. «Але потім, — провадив граф, — прийшов оцей Бісмарк, і принаймні одна непогана риса в нього була: він показав, як треба робити політику — не балаканиною й не мудруванням! Незважаючи на його темні сторони, він домігся того, що після нього скрізь, де лишень розмовляють по-німецькому, кожне знає: в політиці чого-небудь сподіватися слід не від мудрування й балаканини, а від мовчазних роздумів і дії!» У такому самому дусі граф Ляйнсдорф висловлювався й на Соборі, і представникам чужоземних держав, що іноді посилали туди своїх спостерігачів, нелегко було скласти собі чітке уявлення про його погляди. Участі Арнгайма вони надавали не меншого значення, ніж посту начальника відділу Туцці, й загалом доходили висновку, що між цими двома й графом Ляйнсдорфом існує якась таємна угода, й увагу від її політичної мети наразі відвертає своїми енерґійними маневрами, зокрема панкультурною активністю, дружина Туцці. З огляду на цей успіх, що ним граф Ляйнсдорф без особливих зусиль ошукав пронозливість навіть бувалих спостерігачів, йому в жодному разі не можна відмовити в тому таланті реалістичного політика, який він, на його власну думку, мав.

Але й добродії, котрі з урочистої нагоди носять на фраках гаптоване золотом листя й іншу таку буколіку, теж трималися реалістично-політичних упереджень свого ремесла й, не знаходячи за лаштунками паралельної акції жодних конкретних явищ, невдовзі звернули свої погляди на те, що було в Каканії причиною більшости явищ нез’ясованих і називалося «нероз-кріпачені народи». Нині дехто вдає, нібито націоналізм — то всього-на-всього винахід військових постачальників, хоч не завадило б зробити спробу дати й ширше тлумачення, і Каканія вносила в це вагомий внесок. Перед мешканцями цієї імператорської й королівської імператорсько-королівської подвійної монархії стояло важке завданням: вони мали почуватися імператорськими й королівськими австро-угорськими патріотами, але воднораз і королівсько-угорськими або імператорсько-королівсько-австрійськими. Їхнім гаслом, зрозумілим з огляду на такі труднощі, були слова: «Спільними зусиллями!» Інакше кажучи, viribus unitis. Однак австрійці потребували для цього зусиль куди більших, ніж угорці. Адже угорці були насамперед і зрештою тільки угорці, й лише решта людей, котрі не розуміли їхньої мови, вважали їх і австро-угорцями; австрійці, навпаки, насамперед і споконвіку були нічим і мали, на думку їх проводарів, також почуватися австро-угорцями чи австрійцями-угорцями, — для цього поняття не було навіть точного слова. Австрії теж не було. Обидві частини — Австрія й Угорщина — пасували одна до одної, як червоно-біло-зелений піджак до чорно-жовтих штанів; піджак був сам собою, а штани — те, що лишилося від уже неіснуючого чорно-жовтого костюма, попореного в тисяча вісімсот шістдесят сьомому році. Відтоді штани «Австрія» офіційною мовою називалися «Королівства й землі, представлені в імперській раді», що, певна річ, анічогісінько не означало й було назвою, складеною з кількох назв, бо й тих королівств, як, наприклад, цілком шекспірівської Лодомерії чи Іллірії, теж давно вже не було, і не було їх уже тоді, коли ще не був розкомплектований чорно-жовтий костюм. Отож австрієць на запитання, хто він такий, не міг, звісно, відповісти: «Я — один із мешканців тих королівств і земель, які представлені в імперській раді і яких немає», — і вже з цієї причини волів сказати: «Я — поляк, чех, італієць, фріулець, ладин, словенець, хорват, серб, словак, українець чи воллісець», — а це був уже так званий націоналізм. Уявіть собі білочку, яка навіть не здогадується, хто вона — білка чи кішка-дубнячка, істота, котра нічого про себе не знає, і ви збагнете, що за певних обставин можна до смерти злякатися й власного хвоста; а каканці були саме в таких стосунках одне з одним і поглядали одне на одного з панічним страхом членів ватаги, які спільними зусиллями не дають одне одному чим-небудь бути. Відколи крутиться земля, ще жодна істота не вмирала від неточного слововживання, але треба, либонь, додати, що з австрійською й угорською австро-угорською подвійною монархією сталося, одначе, так, що вона загинула через неможливість знайти для неї адекватну назву.

Чужій людині небезкорисно буде довідатись, як цим труднощам давав раду високопоставлений і досвідчений каканець граф Ляйнсдорф. Насамперед він подумки, у своїй кмітливій голові, ретельно відділяв Угорщину й, бувши мудрим дипломатом, у розмовах ніколи про неї не згадував, як ото ніколи не згадують про сина, котрий проти волі батька-матері ступив на самостійний шлях, хоч ті й сподіваються, що йому ще доведеться непереливки; все інше граф називав національностями або навіть австрійськими племенами. Це був дуже тонкий винахід. Його ясновельможність вивчав державне право й натрапив там на досить поширене в усьому світі визначення, що народ має право називатися нацією лише за умови, коли має власну державність, з чого для нього випливало, що каканські нації — це всього-на-всього національності, не більше. З другого боку, граф Ляйнсдорф знав, що цілковите й істинне своє призначення людина знайде, лише підпорядкувавши себе життю національної спільноти, а позаяк йому не хотілося, щоб будь-хто виявився такої можливости позбавленим, то він доходив висновку про необхідність підпорядкувати національності й племена державі. Крім того, граф вірив у божественний лад, хоч людське око бачить його, мовляв, і не завжди, а в по-революційному сучасні години, які в нього іноді траплялися, він навіть припускав, що досить зміцніла в новітні часи ідея держави — це, можливо, не що інше, як подарована Богом ідея величі, але тільки-тільки на початку своєї вже оновленої форми. Так чи так, але як політик-реаліст граф відкидав надто далекосяжні помисли й ладен був погодитися навіть із думкою Діотими про те, що ідея каканської держави — це те саме, що ідея миру в усьому світі; головне полягало в тому, що каканська держава, хоч і без належної назви, все ж таки існувала і що для неї ще потрібно було винайти каканську націю. Зазвичай він пояснював це таким прикладом: той не школяр, мовляв, хто не ходить до школи, але школа лишається школою навіть тоді, коли стоїть порожня. І що дужче опиралися народності каканській школі, яка мала зробити з них народ, то потрібнішою вона видавалася йому за таких умов. Вони вперто наголошували на тому, що вони — нації, вимагали повернути їм втрачені історичні права, загравали з одноплеменцями й родичами за кордонами й цілком офіційно, публічно обзивали імперію тюрмою, з якої їм хотілося вийти на волю. А граф Ляйнсдорф, навпаки, щораз заспокійливіше називав їх племенами й так само переконливо, як і самі вони, наголошував на недосконалості їхнього становища; ось тільки вдосконалити його він хотів, зробивши з племен австрійську націю, а все, що не пасувало до його плану чи й надто вже бунтувало, вже відомим своїм звичаєм оголошував наслідком ще не подоланої незрілости і вважав, що проти цього найкраще застосувати мудру суміш розумної поступливости й карального милосердя.

Коли граф Ляйнсдорф покликав до життя паралельну акцію, серед національностей вона одразу набула слави таємної пангерманської змови, а його зацікавленість поліційною виставкою пов’язали з політичною поліцією й витлумачили як підтвердження його духовної споріднености з нею. Про все це знали чужоземні спостерігачі, наслухавшись про паралельну акцію стільки жахіть, скільки їм було завгодно. Вони не забували про ці жахіття, коли їм розповідали про те, як приймали актрису Фоґельзанґ, про королевин ляльковий будиночок і страйк службовців чи коли в них, спостерігачів, питали, що вони гадають про недавно опубліковані міждержавні угоди; і хоча слова про дух дисципліни, вжиті міністром у його промові, за бажання можна було зрозуміти і як певну політичну заяву, у спостерігачів склалося враження, що на відкритті тієї гучної поліційної виставки, якщо судити неупереджено, нічого, анічогісінько гідного уваги не сталося, хоча вони, як і решта людей, воднораз лишилися й під враженням, що діється щось Глобальне й непевне, і збагнути це наразі годі й думати.

99. Про напівглузд та його плодючу другу половину;

про подібність двох часів, привітну вдачу тітки

Джейн і неподобство, яке називають новим часом

Неможливо було, однак, і скласти більш-менш повне уявлення про те, що відбувалося на засіданнях Собору. Загалом передові люди тоді були схильні підтримувати «активний дух»; вони усвідомлювали, що обов’язок людини з головою — рішуче взяти на себе оруду над людиною з черевом. Крім того, була така річ, яку називала експресіонізмом; ніхто не міг з певністю сказати, що воно таке, але це було, як каже саме слово, таке собі вичавлювання, витискання — можливо, конструктивних видінь, але ті видіння були, якщо порівнювати їх із художньою традицією, і деструктивними, тому їх можна назвати й просто структивними, це ні до чого не зобов’язує, а «структивний світогляд» звучить цілком солідно. Та це ще не все. Тоді на день і на світ дивилися зсередини назовні, але також уже і ззовні всередину; вважали, що інтелектуальність і індивідуалізм — егоцентричні й своє вже віджили, кохання знов упало в ціні, й усе йшло до того, щоб знову відкрити здоровий масовий вплив низькопробного мистецтва на очищені душі людей дії. «Треба бути тим і тим» змінюється, схоже, так само швидко, як «треба вдягатися в те й те», і в першого з другим спільне те, що ніхто, навіть, либонь, причетні до моди ділки, не знає справжньої таємниці отого «треба». А той, хто проти цього запротестував би, справив би, безперечно, кумедне враження людини, котра, опинившись поміж полюсами фарадичної машини, щосили смикається і дригає руками й ногами, але побачити свого супротивника однаково не може. Бо супротивник — не ті люди, котрі спритно користаються з кон’юнктури, ні, супротивник — це сама рідинно-газоподібна нетривкість загального стану, незліченна кількість сфер, де беруть початок його джерела, його безмежна здатність поєднуватися й зазнавати змін, а на додачу — ще й брак або неспрацьовування міцних, надійних базових засад у реципієнта.

Намагатися знайти опору в цьому чергуванні явищ — така сама марна праця, як забити цвяха у струмінь водограю; і все ж є тут щось немовби непроминуще. Бо що відбувається, наприклад, коли людина, цей гнучкий біологічний вид, називає якого-небудь тенісиста ґеніальним? Вона щось пропускає. А коли називає ґеніальним скакуна? Вона пропускає ще більше. Пропускає вона щось і тоді, коли називає футболіста науковцем, фехтувальника — мислителем чи говорить про трагічну поразку боксера; вона взагалі завжди що-небудь пропускає. Вона перебільшує; але до такого перебільшення призводить неточність, як ото неточність стає причиною того, що в невеличкому містечку сина власника універсальної крамниці мають за світського чоловіка. Частка істини в цьому, звісно, є; а чом би сюрпризам якого-небудь чемпіона не нагадувати сюрпризів ґенія, а його роздумам — роздумів досвідченого дослідника? Але з чимось іншим — і цього іншого багато більше — тут, певна річ, щось не так; хоча на практиці цієї решти або зовсім не помічають, або її помічають вельми неохоче. Її вважають непевною; її обминають і пропускають, і коли ця доба називає скакуна чи тенісиста ґеніальним, то річ тут, либонь, не так у її уявленні про ґенія, як в її недовірі до всієї сфери високого.

Тут доречно було б поговорити про тітку Джейн, яку Ульріх згадав через те, що гортав давні, позичені в Діотими сімейні альбоми й порівнював обличчя в них із тими, котрі бачив у кузини вдома. Бо в дитинстві Ульріх частенько й подовгу бував в однієї бабусі в других, яка хтозна й відколи товаришувала з тіткою Джейн. Щоправда, спершу ніякою тіткою вона не була; в дім її взяли вчити дітей грати на піаніно, проте аж такої великої чести на цій ниві вона не запопала, зате запобігла великої любови, бо трималася тої засади, що нема чого вправлятися на піаніно, коли ти, як вона казала, для музики не народжений. Її більше тішило, коли діти лазили по деревах, і завдяки цьому вона стала тіткою двох поколінь такою самою мірою, якою, внаслідок зворотної дії років, шкільною подругою своєї розчарованої наймачки.

— Ох, отой Мукі! — могла, наприклад, вигукнути тітка Джейн з таким позачасовим почуттям, такою поблажливістю і таким захватом від малого дядька Непомука, який уже тоді мав сорок років, що голос її й тепер лунав у вухах того, хто його колись чув. Той голос був немовби притрушений борошном — так ніби ти стромив голу руку в борошно тонкого-тонкого помелу. Хрипкуватий, м’яко панірований голос; це через те, що вона пила дуже багато чорної кави й курила до неї довгі, тоненькі, міцні вірґінські сиґари, від яких, та ще від старости, її зуби зробилися маленькі й чорні. А втім, поглянувши на її обличчя, можна було подумати, що тембр її голосу залежить від безлічі малесеньких зморщечок, якими її шкіра була заштрихована, наче ґравюра. Обличчя тітка Джейн мала довгасте й лагідне, і для наступних поколінь воно не мінялось, як не мінялося в неї взагалі ніщо. Ціле життя вона проходила в одній-однісінькій сукні, хоч та сукня, дуже все ж таки ймовірно, мала багато копій; то був щільний футляр чорного шовку в рубчик, застібався він на численні чорні ґудзики, як сутана у священика, сягав до самої землі й не допускав жодних тілесних надмірностей. Угорі із сукні трохи виглядав низенький накрохмалений стоячий комірець із відгорненими ріжками, між якими, коли тітка Джейн затягувалася сиґарою, на горлі щоразу посмикувалася й бралася брижами безплотна шкіра; вузенькі рукава завершувалися цупкими білими обшлагами, а увінчувала це вбрання світло-рудувата, трохи кучерява чоловіча перука з проділом посередині. З роками в цьому проділі почала трохи прозирати парусина, та ще зворушливіші були ті двоє місць, де поряд із фарбованим волоссям виднілися сиві скроні — єдина ознака того, що вік тітки Джейн усе її життя не лишався однаковим.

Хтось міг би подумати, що вона на багато десятиліть випередила чоловікоподібний тип жінки, який згодом ввійшов у моду; але це було не так, бо в її чоловікоподібних грудях билося дуже жіночне серце. Хтось міг би подумати також, що колись тітка Джейн була дуже знаменитою піаністкою, але потім утратила зв’язок зі своїм часом, бо вигляд вона мала саме такий; але й це було не так, вона ніколи не була чимось більшим, ніж учителькою музики, а її чоловіча зачіска й сутана — то лише наслідок того, що дівчиною тітка Джейн захоплювалася Францом Лістом, з яким короткий час кілька разів бачилася в товариствах, і саме тоді її ім’я якимсь чином прибрало й англійської форми. Вона зберігала вірність тій зустрічі так само, як ото, бува, закоханий лицар до схилу віку носить кольори своєї дами серця, нічого вже не бажаючи; а в тітки Джейн це було зворушливіше, ніж якби вона, вийшовши на пенсію, й далі носила парадну одіж днів своєї слави. Було щось від цього й у таємниці самого її життя, яку в родині переказували дітям, коли вони підростали, аж після врочистої, як під час посвячення в юнаки, настанови шанувати Джейн. Вона була вже не зовсім молоденька дівчина (адже вимоглива душа вибирає довго), коли знайшла чоловіка, якого покохала й за якого проти волі своїх родичів вийшла заміж, і чоловік той був, певна річ, художник, хоча в нещасливих, образливих умовах провінційного містечка — лише фотограф. Та вже невдовзі після одруження він почав влазити в борги, як ґеній, і відчайдушно пити. Задля нього тітка Джейн терпіла злигодні, повертала його від шинку знов до богів, плакала тайкома й при ньому, у нього в ногах. Він був схожий на ґенія з могутнім ротом і гордою чуприною, і якби тітка Джейн мала здатність надихати його пристрастю власного розпачу, то він, попри згубні свої вади, став би великим, як лорд Байрон. Але фотограф уперто відмовлявся надихатися почуттями дружини, через рік покинув Джейн з її служницею-селючкою, яка встигла від нього завагітніти, й невдовзі після того, геть пустившись берега, помер. Джейн відтяла з могутньої його голови пасмо волосся й лишила собі на згадку; його нешлюбну дитину вона всиновила й самовіддано виховувала; Джейн рідко згадувала про ті минулі часи, бо від життя, коли воно таке величезне, гріх вимагати, щоб воно було ще й легке.

У житті тітки Джейн було, отже, не так уже й мало романтичних, хоч і неприродних, ситуацій. Але згодом, коли фотограф з його земною недосконалістю вже давно її не зачаровував, недосконала субстанція її кохання до нього теж у певному сенсі зітліла, й лишилася вічна форма кохання й захвату; з далеких віддалин ті її почуття справляли, мабуть, не менший вплив, ніж його справляли б почуття справді глибоченні. Але така вже була тітка Джейн узагалі. Її духовний зміст був, либонь, невеликий, але форма, в яку він виливався в її душі, вражала своєю красою. Поза її була героїчна, а такі пози неприємні лише доти, доки зміст у них фальшивий; коли вони зовсім порожніють, то знову починають нагадувати палахкотіння полум’я й віри. Тітка Джейн жила тільки на самому чаю, чорній каві та двох філіжанках м’ясної юшки на день, але на вулицях того невеличкого містечка люди, коли ця жінка в своїй чорній сутані проходила повз них, не спинялися й не поглядали їй услід, бо знали, що вона — людина порядна; ба більше, до неї відчували навіть певну святобливість, адже вона була й порядна людина, й усе ж не втратила здатности мати вигляд такий, який вочевидь відповідав тому, що було в неї на серці, хоч нічого конкретного про це, по суті, не знали.

Оце, мабуть, і вся історія тітки Джейн, яка дожила до глибокої старости й уже давно померла, і нема на світі бабусі у других, і дядька Непомука на світі нема, і навіщо, питав себе Ульріх, усі вони, власне, жили? Але тепер він багато чого віддав би за можливість іще раз погомоніти з тіткою Джейн. Він гортав грубі давні альбоми зі світлинами своєї родини, котрі бозна-як опинилися в Діотими, і що ближче підходив, гортаючи, до початків цього нового образотворчого мистецтва, то більшу гордість, здавалося йому, демонстрували перед цим мистецтвом люди. Вони ставили ногу, як було видно, на камінні брили з картону, обвиті паперовим плющем; коли це були офіцери, вони широко розставляли ноги, тримаючи поміж них шаблю; коли це були дівчата, вони згортали руки на колінах і широко розплющували очі; коли це були неодружені чоловіки, холоші їхніх штанів здіймалися від землі романтично-сміливо, без напрасованих рубчиків, немов клуби диму, а в піджаках відчувалася округла розгонистість, якийсь порив, що витіснив церемонну статечність буржуазного сурдута. Це було, мабуть, десь так між шістдесятими й сімдесятими роками дев’ятнадцятого сторіччя, коли технологія цього нового мистецтва вже подолала початковий етап. Революція сорокових років давно канула в неспокійне минуле, і життя наповнював новий зміст, але який саме — тепер уже ніхто до пуття не знає; сліз, обіймів і освідчень, у яких нова буржуазія на початку своєї доби шукала власну душу, вже також не було; але як ото хвиля розтікається на піску, так і ця шляхетність перейшла тепер в одяг і в таке собі особисте пожвавлення, для якого, мабуть, десь є слово й краще, але наразі від нього перед тобою лише світлини. То був час, коли фотографи носили оксамитові куртки вільного крою й борідки клинцем і мали вигляд художників, а художники вуглиною накидали великі картони, шикуючи на них цілі роти величних постатей; і звичайним людям у той час здавалося, що саме настав час винайти спосіб увічнювати й себе. Лишається тільки додати, що людям іншого часу нелегко було почуватися такими ґеніальними й прекрасними, якими почувалися люди саме цього часу, серед котрих було так мало людей небуденних, — або їм так рідко, як ще ніколи, щастило піднестися над рештою.

І Ульріх, розглядаючи світлини, нерідко питав себе, чи є який-небудь зв’язок між цим часом — коли фотограф міг вважати себе ґенієм, бо пив, ходив, не застібаючи комірця, й за допомогою новітнього методу доводив, що таку, як у нього, шляхетну душу мають і решта сучасників, котрі позували перед його об’єктивом, — і ще одним часом, коли по-справжньому ґеніальними вважають хіба лише скакунів за їхню небувалу здатність витягуватись і стискатись. На вигляд ті часи різні; сучасність спогорда й звисока позирає на минуле, а якби минуле випадково настало було пізніше, то воно спогорда й звисока позирало б на сучасне; але в головному те й те зводяться до чогось дуже подібного, бо й тут, і там найбільшу роль відіграє неточність і нехтування вирішальними відмінностями. Частину великого приймають за ціле, далеку аналогію — за справдження істини, а випатране нутро великого слова набивають за останньою модою. Виходить це чудово, хоча тримається й не довго. Не можна сказати, що люди, котрі провадили бесіди в Діотиминому салоні, зовсім не мали ні в чому рації, позаяк уявлення й поняття їхні були такі невиразні, як постаті у пральні. «Це — поняття, на яких життя зависає, мов орел на своїх крилах у високості! — міркував Ульріх. — Це — незліченні моральні й мистецькі уявлення про життя, своєю суттю такі самі ніжні, як тверді гори в туманній далечині!» Кількість цих уявлень і понять зростала внаслідок того, що вони просто крутилися в тих людей на язику, і про жодну з їхніх ідей не можна було й хвилину порозмовляти так, щоб ненароком не збитися вже на наступну.

Такий тип людей за всіх часів називав себе новим часом. Це словосполучення — мов той міх, у який намагаються впіймати Еолові вітри; воно — незмінне виправдання тому, щоб не давати речам ладу, тобто ладу справжнього, доцільнього, а натомість ставити їх в уявний, абсурдний зв’язок. І все ж таки в цьому словосполученні міститься певне визнання. У тих людях якимсь украй дивовижним чином жила переконаність, що вони покликані дати світові лад. Якщо те, що вони задля цього робили, назвати напівглуздом, то цікаво, що саме друга, неназвана чи, щоб її якось назвати, безглузда, завжди неточна й фальшива половина цього напівглузду мала невичерпну силу оновлення й плодючість. У цій половині було життя, неспокій, непостійність, схильність змінювати погляди. Але ті люди, мабуть, самі відчували, як воно було насправді. Їх трясло, голови в них пухли від думок, вони жили в нервову добу, й щось було не так, кожне вважало себе розумним, але всі разом почувалися безплідними. А якщо вони, до того ж, мали ще й талант, — а їхня неточність допускала це в будь-якому разі, — то в голові у них було так, немовби на погоду й хмари, залізниці й телеграфні дроти, на дерева, тварини й узагалі на всю рухливу картину милого нам світу дивишся з вузенького, закіптюженого віконця; й ніхто не помічав цього відразу по власному віконцю, а лише по чужому.

Якось Ульріх вирішив пожартувати, зажадавши від них докладно пояснити йому, що вони мають на увазі; у відповідь вони осудливо подивилися на нього, назвали його бажання механічним сприйняттям життя й скепсисом і висунули твердження, що навіть найскладнішу проблему можна розв’язати лише найпростішим способом, отож новий час, щойно він вивільниться із сьогодення, матиме, мовляв, простий вигляд. Ульріх, на відміну від Арнгайма, не справив на них ані найменшого враження, а тітка Джейн погладила б його по щоці й сказала б: «Я дуже добре їх розумію; ти заважаєш їм своєю серйозністю».

100. Генерал Штум проникає до державної бібліотеки

й довідується дещо про бібліотекарів,

бібліотечних служників та духовний лад

Генерал Штум став свідком невдачі свого «товариша» й надумав його втішити.

— От уже безглузда балаканина! — обурено лайнувся він на адресу учасників Собору і по хвилі, хоч підтримки й не дочекався, почав схвильовано й усе ж таки не без задоволення виливати душу. — Ти ж бо пригадуєш, — вів далі він, — що я заповзявся покласти Діотимі до ніг ту рятівну ідею, яку вона шукає. Виявляється, є дуже багато важливих ідей, але якась одна з них має бути, зрештою, найважливіша. Адже це — звичайна логіка, чи не так? Отже, йдеться лише про те, щоб дати їм лад. Ти сам сказав, що таке рішення було б гідне якого-небудь Наполеона. Пригадуєш? Потім ти дав мені, як і слід було від тебе сподіватися, кілька чудових порад, хоча скористатися ними мені й не довелося. Одне слово, щоб довго не розводитись, я взяв цю справу у свої руки!

Він носив із собою рогові окуляри й тепер, коли хотів когось чи щось розгледіти пильніше, діставав їх з кишені й накидав на ніс замість пенсне.

Одна з найважливіших умов полководського мистецтва полягає в тому, щоб мати чітке уявлення про сили супротивника.

— Отож я розпорядився, — провадив Генерал, — замовити мені читацького квитка до нашої уславленої на весь світ придворної бібліотеки й у супроводі одного з бібліотекарів, який люб’язно запропонував мені свої послуги, коли я сказав, хто я такий, проник у ворожі лави. Ми почали обходити те Грандіозне книгосховище, і спершу воно мене, мушу сказати, анітрохи не приголомшило; ці книжкові ряди справляють не гірше враження, ніж Гарнізонний парад. Але потім я заходився в голові дещо підраховувати, і результат виявився несподіваний. Колись я, бач, гадав собі так: якщо прочитувати щодня по книжці, то це, звісно, дуже стомлюватиме, але ж кінець цьому коли-небудь та настане, і тоді я матиму право претендувати на певне становище в духовному житті, навіть якщо те чи те пропущу. І що ж, думаєш, відповів мені той бібліотекар, коли я, бачачи, що нашій прогулянці немає кінця-краю, спитав його, скільки ж, власне, томів у цій божевільній бібліотеці? Три з половиною мільйони томів, відповідає він!! А ми, каже, саме дійшли оце десь до сімсоттисячної книжки. Але я від тої хвилини лічити кинув… Не хочу, щоб ти зайвий раз напружувався, але в міністерстві я ще раз перевірив усе з олівцем у руці: щоб здійснити свій план, я, читаючи отак, згаяв би десять тисяч років!

Тієї миті ноги мої просто-таки вклякли на місці, і світ видався мені суцільною облудою. Але й тепер, коли я вже вгамувався, запевняю тебе: тут щось не так, геть не так!

Ти можеш сказати, що не конче читати всі книжки. На це я відповім тобі так: і на війні не конче вбивати солдатів усіх до одного, а проте там кожен потрібний! Ти мені скажеш: і кожна книжка потрібна. Але в тім-то й річ, що тут уже щось не так, бо це вже неправда; я питався в бібліотекаря!

Друже, любий мій, я міркував просто: все ж таки цей чоловік живе серед мільйонів цих книжок, знає кожну з них, знає, де кожна стоїть; виходить, він міг би мені допомогти. Я, звісно, не хотів питати його напрямець: «Де мені знайти найкращу в світі ідею?» Адже це було б просто як у тій казці, а в мене досить клепок, щоб це втямити, до того ж я змалку не міг терпіти, коли мені розповідали казочки; та що вдієш, я в нього про це якось та мав усе ж таки спитати! А з другого боку, моє почуття такту не дозволяло мені відкрити йому всю правду — наприклад, перше ніж його про що-небудь просити, кілька слів сказати про нашу акцію, а вже тоді звертатися з проханням навести мене на слід мети, надзвичайно гідної такої акції; я не вважав, що маю на це право. Тож кінець кінцем я вдався до невеличких хитрощів. «О, — цілком безневинно похопився я, — о, я й забув поцікавитись: а з чого ви, власне, щоразу починаєте, коли в цьому безкінечному книгосховищі вам треба знайти потрібну книжку?!» Ти знаєш, точнісінько так я й сказав, бо не мав сумніву, що так сказала б і Діотима, а крім того, своїм тоном я натякнув, що в захваті від нього, — це щоб легше піймати його на гачок.

І справді, це йому — як маслом по серцю, і він так запопадливо й питає мене: а чим саме, мовляв, пан ґенерал цікавиться. Ну, я трохи аж розгубився.

«О, багато чим», — кажу, розтягуючи слова.

«Я маю на увазі, яким автором чи яким питанням? Воєнною історією?» — питає далі він.

«Ні, в жодному разі. Скоріше історією мирних стосунків».

«В історичному плані? Чи в сучасній пацифістській літературі?»

«Ні, — відповідаю, — це не так просто сказати. Приміром, збірник усіх великих ідей, що їх породило людство. Чи є такий узагалі?» — хитро так питаю його. Ти ж бо пригадуєш, яку роботу в цій галузі я вже звелів провести.

Бібліотекар мовчить.

«Або яка-небудь книжка про здійснення найважливішого?» — кажу я.

«Тобто теологічна етика?» — уточнює він.

«Це може бути й теологічна етика, але там має йтися трохи й про давню австрійську культуру, і про Ґрільпарцера», — правлю своєї я. Розумієш, у моїх очах спалахнула, мабуть, така спрага до знань, що той чоловік раптом аж злякався, чи не погамую я свою спрагу, бува, його коштом. А я торочу далі про щось на кшталт залізничного розкладу, який має дати змогу забезпечити будь-який прямий і непрямий зв’язок між ідеями, й цієї миті його починає просто-таки розпирати від чемности, й він пропонує провести мене до каталожної кімнати й лишити там самого, хоч робити це, власне, й заборонено, тому що входити туди мають право тільки бібліотекарі. І ось я справді опинився в найбільшій бібліотечній святині. Відчуття, скажу тобі, я мав таке, немовби ступив усередину самого черепа; довкола — нічого, крім отих полиць із гніздами для книжок, і скрізь — драбинки, щоб діставатися до них, а на стелажах та столах — нічого, крім каталогів та бібліографій, тобто сама квінтесенція знань, і ніде — жодної пристойної книжки для читання, а лише книжки про книжки. Там добряче пахло мозковим фосфором, і я не вдаватиму з себе бозна-кого, коли скажу: я мав враження, що таки чогось досяг! Та коли він надумав лишити мене там самого, в мені прокинулося, звісно, якесь досить дивне, я б навіть сказав, якесь моторошне відчуття, врочисте й моторошне. Він видряпується, наче мавпа, по драбинці, хапає якийсь том — він просто-таки націлився на нього ще знизу, саме на нього, — спускається з ним до мене й каже: «Пане ґенерал, ось вам бібліографія бібліографій!…» Чи ти знаєш, що це таке?… Абетковий покажчик абеткових покажчиків назв тих книжок і праць останніх п’ятьох років, де йдеться про успіхи в етичних питаннях однієї-однісінької сфери — сфери моральної теології й красного письменства. Таке чи десь таке пояснення дає він мені й уже поривається вшитися. Але я ще встигаю схопити його за рукав і міцно тримаю. «Пане бібліотекар! — вигукую. — Ви не маєте права піти, не відкривши мені секрету, як ви самі орієнтуєтесь у цій… — З необережности я сказав «божевільні», тому що таке в мене тоді склалося враження. — Як ви самі, кажу, отже, орієнтуєтесь у цій божевільні, напханій книжками». Він, видко, не так мене зрозумів; уже згодом мені спало на думку, що ті, хто несповна розуму, буцімто самі люблять дорікати здоровим людям, що ті — несповна розуму; в кожному разі чоловік весь час позирав на мою шаблю, і я ледве його стримував. А потім він мене просто-таки вжахнув. Позаяк я й далі його не відпускаю, він раптом випростується, буквально виростає зі своїх бахматих штанів і починає говорити, розтягуючи кожнісіньке слово, і то так значуще, немовби ось-ось викаже таємницю цих стін. «Пане Генерал, — каже, — ви хочете знати, як я запам’ятовую кожну книжку? Що ж, я, звісно, можу вам це сказати: просто я жодної з них не читаю!»

Ти знаєш, це мене справді вже трохи не доконало! Але він, побачивши, який я приголомшений, усе мені пояснив. Виявляється, секрет добрих бібліотекарів полягає в тому, що з усієї довіреної їм літератури вони ніколи не читають нічого, крім назв книжок та змісту в них. «Хто спробує втнути, про що книжки пишуть, тому як бібліотекареві гаплик! — повчав він мене. — Той ніколи не охопить поглядом усього!»

Тоді я, затамувавши дух, питаю його:

«Виходить, ви ніколи жодної з цих книжок не читаєте?» «Жодної. Крім каталогів». «Але ж ви — доктор?»

«Певна річ. Навіть викладаю в університеті — приват-доцент із бібліотечної справи. Бібліотечна справа — це теж наука самодостатня. Як ви гадаєте, пане Генерал, — питає він, — скільки у світі систем, за якими книжки розставляють, зберігають, систематизують їхні назви, виправляють друкарські помилки й хибні відомості на титульних сторінках і таке інше?»

Мушу тобі зізнатися, коли потім він лишив мене самого, було тільки дві речі, які мені хотілося зробити: або розплакатись, або закурити; але ні на те, ні на те я там не мав права! І що ж, як ти гадаєш, було далі? — задоволено провадив Генерал. — Стою я отак, геть збитий з пантелику, а в мій бік раптом рушає якийсь старий служник — він, видко, вже давно спостерігав за нами збоку; чемненько прочовгавши ногами кілька разів туди-сюди, він спиняється, зводить на мене очі і таким м’яким-м’яким голосом — чи то через книжковий пил, чи то він уже наперед смакував чайовими — починає розмову. «Чого бажають пан Генерал?» — питає. Я відмахуюсь, але старий провадить далі: «До нас часто приходять добродії з військового училища; нехай пан Генерал лише скаже мені, яка саме тема пана ґенерала цікавить. Юлій Цезар, принц Євґеній, граф Даун? Чи щось сучасне? Закон про військовий обов’язок? Дебати про бюджет?» Запевняю тебе, чоловік так розумно висловлювався й стільки всього знав про написане в книжках, що я дав йому на чай і спитав, як це в нього виходить. І що ти думаєш? Він знов починає розповідати мені про те, що курсанти військового училища, коли дістають письмове завдання, іноді приходять до нього й замовляють книжки. «І коли я приношу їм ті книжечки, вони часто аж лаються, — мовляв, які ж нісенітниці їм доводиться вивчати, і тоді наш брат багато чого довідується. Або приходить пан депутат, що має підготувати доповідь про шкільний бюджет, і питає мене, якими матеріалами користався пан депутат, котрий готував таку доповідь минулого року. Чи приходить пан прелат, який уже п’ятнадцять років пише про певний вид жуків, чи хтось із університетських панів професорів і нарікає, що вже три тижні вимагає таку й таку книжку й ніяк не може її одержати, і тоді мусиш обшукувати всі сусідні полиці, бо книжку, може, не туди поставили, аж поки з’ясовується, що він уже два роки тримає ту книжку вдома й не повертає. І так — майже сорок років; тут уже хоч-не-хоч зметикуєш, чого людина хоче й що вона задля цього читає».

«І все ж таки, любий мій, — кажу йому, — не так воно просто пояснити вам, що я шукаю, щоб почитати!»

І що, як ти гадаєш, він мені відповідає? Він скромно так зводить на мене очі, киває головою й каже:

«Даруйте на слові, пане ґенерал, але таке, звісно, буває. Оце недавнечко зі мною балакала одна жіночка, яка сказала точнісінько те саме; можливо, пан ґенерал її знають, вона — дружина начальника відділу Туцці з міністерства чужоземних справ».

Ну, то що скажеш? Я думав, мене грець ударить! А старий, побачивши таке діло, приносить мені геть усі книжки, котрі резервує за собою Діотима, і коли тепер я приходжу до бібліотеки, то це — просто-таки як таємне духовне весілля, й час від часу я так обережненько, олівчиком, зроблю на берегах якої-небудь сторінки поміточку чи напишу яке-небудь слівце і вже знаю: другого дня вона на нього натрапить і замислиться, що б то означало, навіть не підозрюючи, хто це до неї намагається достукатись!

Ґенерал змовк, щасливо замріявшись. Але потім опанував себе, на його поважному обличчі відбилася гіркота, й він повів далі:

— А тепер на хвилинку скільки мога зосередься, я хочу в тебе дещо спитати. Адже всі ми впевнені в тому, що наша доба — це доба з найдосконалішим, либонь, ладом, який тільки бачили попередні часи. Щоправда, якось при Діотимі я назвав це упередженням, але цього упередження не позбавлений, звісно, я й сам. І ось мені довелося переконатись, що лише в одних людей панує справді надійний духовний лад, а саме — в бібліотечних служників; і тепер я питаю тебе — ні, не питаю, адже ми про це вже колись розмовляли, а після моїх останніх вражень я, звичайно, замислився про це знов, — отож я не питаю, а кажу: уяви собі, що ти п’єш горілку, так? За певних обставин це непогано. Але ти п’єш горілку ще, і ще, і ще; чи ти стежиш за моєю думкою? Спершу в голову тобі вдарить хміль, згодом у тебе почнеться біла гарячка, й нарешті тобі віддадуть останню шану, і над твоєю могилою курат скаже що-небудь про залізну вірність обов’язку. Ти вже уявив собі цю картину? Так ось, якщо уявив — це ж бо діло нехитре, — то тепер уяви собі воду. І уяви собі, що ти повинен пити її й пити — доти, доки зрештою в ній утопишся. Або уяви собі, що ти повинен їсти до завороту кишок. А тепер — ліки, хінін, миш’як чи опіум. «Навіщо?» — спитаєш. Але зараз, любий друзяко, я зроблю тобі одну чудову пропозицію, кращої не буває. Уяви собі лад. Або, ще краще, уяви собі спершу велику ідею, потім — ще більшу, потім ще більшу, ніж друга, а тоді щораз більшу й більшу; і в такий самий спосіб уяви собі й чимдалі більше й більше ладу в своїй голові. Спершу це має такий милий вигляд, як ото кімната у старої дівки, і такий чистенький, як казенна конюшня; потім — такий прекрасний, як бригада в розгорненому строю; далі — такий божевільний, немовби хтось, повертаючись уночі з казино, скомандував до зірок: «Слухай мене, всесвіту, струнко! Праворуч рівняйсь!» Або, скажімо, спочатку лад — це як ото в новобранця заплітаються ноги, а ти вчиш його ходити у строю; потім — так, ніби тебе уві сні поза чергою підвищили до військового міністра; а тепер уяви собі просто загальний, універсальний, вселюдський лад — одне слово, досконалий цивільний лад. Це, запевняю тебе, — смерть від переохолодження, закоцюблий труп, місячний краєвид, геометрична пошесть!

Я розмовляв про це зі своїм бібліотечним служником. Він запропонував мені почитати Канта або що-небудь у цьому дусі — про межі понять і можливості пізнання. Але я, власне, вже не хочу читати нічого. У мене з’явилося якесь кумедне відчуття: немовби я розумію, чому ми, військові, у кого ладу найбільше, воднораз маємо бути готові будь-якої хвилини віддати своє життя. Я не можу висловити, чому це так. Якимсь чином лад переходить у потребу вбивати. І тепер я щиро стурбований тим, що твоя кузина своїми зусиллями зрештою накоїть чогось такого, що дуже їй зашкодить, а я тоді вже не зможу допомогти їй так, як зміг би іншим разом! Чи ти мене розумієш? А щодо великих, подиву гідних ідей, в яких наука й мистецтво роблять успіхи так, між іншим, то шана їм і хвала, проти них я не хотів сказати нічого!

101. Родичі сваряться

У цю пору й Діотима знов завела розмову з кузеном. За вихорами, що вперто й неспинно кружляли її кімнатами, якось увечері виникла лаґуна спокою під стіною, де Ульріх сидів на ослінчику, і Діотима підійшла, мов стомлена танцівниця, й сіла поруч. Після тих виїздів за місто вона, так ніби це стало наслідком їхніх прогулянок, уникала спілкуватися з ним «неофіційно».

Чи то від спеки, чи то від утоми обличчя в Діотими взялося легенькими плямами.

Вона сперлася руками на ослінчик, мовила: «Як вам ведеться?» — й більш нічого не сказала, хоч неодмінно мала все ж таки сказати ще щось; потому трохи схилила голову і втупилася поглядом перед себе. Враження було таке, ніби вона, якщо тут доречно скористатися боксерським терміном, просто «попливла». Сівши, вона навіть не завдала собі клопоту поправити на собі сукню.

Кузен подумав про скуйовджені коси, селянську кофтину й оголені ноги. Якби скинути з неї оці штучні шати, лишилася б міцна, гарна жінка, й Ульріх мусив стримувати себе, щоб не взяти її руку просто в кулак, як це роблять селяни.

— Отже, Арнгайм не приносить вам щастя, — спокійно констатував він.

Вона, певно, мала б відкинути це припущення, однак відчула якусь дивну схвильованість і змовчала; аж по хвилі заперечила:

— Дружба з ним приносить мені велике щастя.

— А в мене склалося враження, що дружба з ним завдає вам навіть страждань.

— Ох, та що ви таке кажете?! — Діотима випросталась і знову стала світською дамою. — Знаєте, хто завдає мені страждань? — спитала вона, намагаючись знайти тон невимушеної бесіди. — Ваш приятель, ґенерал! Що цьому чоловікові треба? Чого він сюди ходить? Чому він весь час витріщається на мене?

— Він вас кохає, — відповів кузен.

Діотима нервово засміялася. Потім повела далі:

— А чи знаєте ви, що я вся, від голови до ніг, здригаюся, коли бачу його? Він нагадує мені смерть!

— Надзвичайно життєствердна смерть, якщо поглянути на нього неупереджено!

— Неупередженою мене вочевидь не назвеш. Я не можу це собі пояснити. Але я впадаю в паніку, коли він заводить зі мною розмову й пояснює, що я з будь-якого «видатного» приводу «видаю» «видатні» ідеї. Мене охоплює невимовний, незбагненний, якийсь дурманний страх!

— Перед ним?

— А то ж перед ким?! Він — гієна!

Кузен не стримався й засміявсь. А Діотима й далі невгамовно, мов дитина, ганила ґенерала.

— Він усе никає тут, никає і тільки й чекає, коли наші прекрасні зусилля зазнають краху й умруть!

— І саме цього ви, мабуть, і боїтесь! А чи пригадуєте ви, велика моя кузино, що цей крах я передрікав вам уже давно? Він неминучий; ви маєте бути до нього готові!

Діотима звела на Ульріха гордовитий погляд. Вона добре, дуже добре все пригадувала; ба більше, цієї хвилини на думку їй спали слова, які вона сама сказала йому, коли він зробив їй свій перший візит, і тепер ті слова легко могли завдати їй болю. Тоді вона з докором заявила йому, що це великий привілей — дістати змогу звернутись із закликом до нації, та, власне, до цілого світу, серед матеріальних інтересів не забувати про духовні. Вона не хотіла тоді нічого стертого, застарілого; й усе ж таки погляд, яким вона дивилася тепер на кузена, можна було назвати сповненим уже скоріше розуміння, ніж іще зарозумілости. Вона мріяла про рік усього світу, шукала якогось піднесення, якогось завершального культурного наповнення; вона була до цього то близька, то знов дуже далека; вона часто вагалася й часто страждала; останні місяці здавалися їй тривалим плаванням, коли хвилі шалено кидають тебе то вгору, то вниз, і накочуються вони одноманітно, й тому вона вже майже не могла сказати, що було раніше, а що — пізніше. І ось Діотима сиділа тут, нагадуючи людину, котра після неймовірних зусиль сіла відпочити на лавку, яка, дякувати Богу, стоїть на місці, людину, котра цієї хвилини не бажає робити нічого, крім, хіба, спостерігати за димком від своєї люльки; і цей настрій опанував Діотиму так глибоко, що вона сама вибрала порівняння зі старим чоловіком у промінні надвечірнього сонця. Вона здавалася собі людиною, за плечима якої великі, сповнені пристрасти битви. Стомленим голосом вона сказала кузенові:

— Я багато чого зазнала; я дуже змінилася.

— Чи виграю з цього я? — спитав Ульріх.

Діотима похитала головою й, не підводячи на нього очей, усміхнулась.

— Тоді я відкрию вам один секрет, — раптом промовив він. — За ґенералом стоїть Арнгайм, не я; адже вину за те, що він тут з’явився, ви завжди складали тільки на мене! Та чи пригадуєте ви, що я відповів, коли ви з цього приводу завели зі мною розмову?

Діотима пригадувала. «Тримати на відстані!» — порадив їй тоді кузен. Але ж Арнгайм. Той сказав, що вона має приймати ґенерала люб’язно! Цієї миті Діотима відчула щось таке, чого не можна було описати, — немовби вона сиділа у хмарі, яка швидко підіймалася вище її очей. Але наступної миті ослінчик під нею знову зробився твердим і міцним, і вона промовила:

— Не знаю, як потрапив до нас той ґенерал, сама я його не запрошувала. І доктор Арнгайм, якого я питала, теж, певна річ, нічого про це не знає. Тут вийшло, мабуть, якесь непорозуміння.

Кузен пішов на поступку, хоч і невеличку.

— Я знаю Штума вже давно, але вперше ми знов побачилися з ним у вас, — пояснив він. — Дуже ймовірно, звісно, що ґенерал трохи шпигує тут за завданням військового міністерства, але він хоче й щиро вам допомогти. І я чув з його ж таки вуст, що Арнгайм тратить на нього надзвичайно багато зусиль!

— Бо Арнгаймові ніщо тут не байдуже! — відказала Діотима. — Він порадив мені не відштовхувати ґенерала, тому що вірить у його добру волю й бачить у його впливовому становищі можливість дати користь нашим прагненням.

Ульріх рішуче похитав головою.

— Ви лиш послухайте оте кудкудакання навколо нього! — промовив він так різко, що ті, хто стояв неподалік, могли це почути, і господиня дому збентежилася. — Він терпить усе це через те, що багатий. Має гроші, з усіма в усьому погоджується і знає, що кожне доброхіть робить йому рекламу!

— Та навіщо б це йому здалося?! — заперечила Діотима.

— Тому що він марнославний! — провадив далі Ульріх. — Безмежно марнославний! Не знаю, як вам пояснити, щоб ви зрозуміли всю глибину цього твердження. Є марнославство в біблійному сенсі: з порожнечі роблять кимвал! Марнославна та людина, котра гадає, нібито всі мають їй заздрити, коли ліворуч від неї сходить місяць над Азією, а праворуч у сяєві призахідного сонця тьмяніє Європа; отак він змалював мені колись свою подорож Мармуровим морем! Либонь, над вазоном закоханої дівчинки місяць сходить чарівніше, ніж над Азією!

Діотима шукала місця, де їх не чули б люди, що походжали довкола. Ведучи його кімнатами, вона стиха промовила:

— Вас дратують його успіхи.

Зробивши хитрий маневр, вона непомітно вивела його за двері до передпокою. У решті кімнат були гості.

— Чому ви налаштовані проти нього так вороже? — знов почала вона тут. — Ви ставите мене цим у скрутне становище.

— Я ставлю вас у скрутне становище?! — здивувався Ульріх.

— Адже мені, можливо, потрібно відверто поговорити з вами! Та поки ви отак поводитесь, я не можу вам ні в чому звіритись!

Посеред передпокою вона спинилася.

— Прошу вас, спокійно звіряйтеся мені в усьому, що вважаєте за потрібне, — сказав Ульріх. — Ви закохалися одне в одного, я знаю. Чи одружиться він із вами?

— Він мені це запропонував, — відповіла Діотима, не зважаючи на те, що тут їх могли почути. Вона була цілком у полоні власних почуттів, і непристойна кузенова відвертість її не насторожила.

— А ви? — хотів знати Ульріх.

Вона зашарілася, мов школярка, в якої щось випитують.

— Ох, це запитання тягне за собою таку тяжку відповідальність! — промовила вона, повагавшись. — Не можна допускати жодної несправедливости. Коли навкруги відбуваються справді великі події, то вже не так важливо, як ти вчиниш!

Цих слів Ульріх не зрозумів, бо не знав про ті ночі, коли Діотима долала голос пристрасти й досягала нерухомої справедливости душ, кохання яких тримається, як коромисло терезів, урівноважене обома шальками. Тому йому здалося, що наразі краще буде зійти з дуже вже прямого шляху їхньої розмови, й він сказав:

— Я б хотів поговорити з вами про моє ставлення до Арнгайма, бо за таких обставин мені шкода, що у вас склалося враження, ніби я ставлюся до нього вороже. Гадаю, я добре розумію Арнгайма. Ви маєте усвідомити: з тим, що відбувається у вашому домі, — назву це, як ви й бажаєте, синтезом, — він мав до діла вже безліч разів. Духовний рух, виступаючи у вигляді переконань, відразу виступає й у вигляді переконань протилежних. І, знаходячи втілення в так званій великій духовній особистості, він почувається так само невпевнено, як у картонній коробці, кинутій на воду, якщо цій особистості всі добровільно не виявляють свого захоплення. Ми, принаймні в Німеччині, аж танемо від любови до визнаних особистостей і поводимося, мов п’яниці, що кидаються на шию новій людині, щоб невдовзі з таких самих темних причин збити її з ніг. Тож добре уявляю собі, що відчуває Арнгайм. Це, мабуть, — як морська хвороба; й коли в такому оточенні він згадує, чого можна досягти багатством, якщо вміло ним користуватися, то знов відчуває під ногами твердий ґрунт, як уперше ступивши на берег після тривалого плавання. Він, певно, помічає, як пропозиція, ініціатива, бажання, готовність, успіх прагнуть опинитися якомога ближче до багатства, і це, безперечно, — віддзеркалення самого духу. Адже й ідеї, котрі намагаються завоювати владу, пристають до ідей, котрі владу вже мають. Не знаю, як це висловити, але навряд чи можна визначити різницю між ідеєю спраглою й тією, що прагне. Та коли вже ця фальшива змичка з великим прийшла на зміну світській бідності й чистоті духу, то не хоче пасти задніх — і з цілковитим правом, звісно, — й те, що має славу великого, а врешті й те, що має славу великого завдяки рекламі й комерційній спритності. І ось вам Арнгайм — у всій своїй безвинності й провинності!

— Сьогодні ви міркуєте, як святий! — ущипливо завважила Діотима.

— Сказати правду, сам він мало мене цікавить; але те, як він змішує вияви внутрішньої й зовнішньої величі, намагаючись виліпити з них зразкову гуманність, — це, звісно, може зробити з мене несамовитого святого!

— Ох, як же ви помиляєтесь! — різко урвала його Діотима. — У ваших очах він — такий собі бундючний багатій. Але для Арнгайма багатство — це неймовірна, всеосяжна відповідальність. Він дбає про свою справу так, як хтось інший дбав би про людину, котрою йому доручили опікуватися. І діяти — це для нього глибока потреба; світ він приймає з розкритими обіймами, бо треба ворушитися, щоб, як він сам каже, ворушили тебе! Чи це каже Ґьоте? Одного разу він докладно мені це пояснив. Він обстоює думку, що почати робити добро можна аж тоді, коли ти взагалі почав що-небудь робити; не приховую, іноді й у мене складається враження, що він віддає всім підряд надто багато сили й часу.

Розмовляючи отак, вони походжали туди-сюди в порожньому передпокої, де висіли тільки дзеркала та одяг. Нарешті Діотима спинилася, взяла кузена за лікоть і промовила:

— Цей чоловік, з усіх поглядів винагороджений долею, тримається скромного правила: одинак не дужчий, ніж покинута хвора людина! Ви не можете з ним не погодитись: коли людина самотня, вона припускається тисяч перебільшень! — Вона перевела погляд униз, немовби шукаючи щось на підлозі, й відчула на своїх опущених повіках кузенів погляд. — Ох, та я могла б сказати й про себе, — повела далі. — Останнім часом я була дуже самотня, але я бачу це саме й по вас. Ви озлоблені й нещасні. Ви не знаходите спільної мови зі своїм оточенням, це виказують усі ваші думки. З природи ви ревнивий і протиставляєте себе всьому на світі. Відкрию вам правду: Арнгайм скаржився мені, що ви відкидаєте його дружбу.

— Невже він сказав вам, що хоче зі мною дружити? Та він бреше!

Діотима підвела погляд і засміялася:

— Ну ось, ви знов перебільшуєте! Ми обоє хочемо з вами дружити. Може, саме через те, що ви отакий. Але поясню докладніше. Арнгайм наводив для цього такі приклади. — Хвилю вона повагалася, тоді виправилась: — Ні, це завело б надто далеко. Одне слово, Арнгайм каже, що людина має користуватися тими засобами, які їй надає час; потрібно навіть завжди діяти одночасно з двох позицій, не зовсім революційно й не зовсім контрреволюційно, не безоглядно люблячи й не безоглядно ненавидячи, ніколи не віддаючись якійсь одній схильності, а розвиваючи все, що в тобі є. Але це — не розумування, в якому ви його звинувачуєте, а, навпаки, ознака широкої, синтетично-простої натури, яка проривається крізь усі поверхові відмінності, натури володаря!

— І як же це стосується мене? — спитав Ульріх.

Наслідком цього запитання було те, що воно розвіяло спогад про одну бесіду щодо схоластики, церкви, Ґьоте й Наполеона, а заразом і туман освічености, що згустився був навколо голови Діотими, й вона раптом дуже виразно побачили себе й кузена, як вони сидять поруч на довгастому ящику на взуття, куди вона, захопившись розмовою, потягла його; Ульріхова спина вперто уникала торкатися чужих пальт, що висіли позаду, а її коси заплуталися в них, і їй довелося поправити зачіску. Роблячи це, вона відповіла:

— Ви ж бо — відверта протилежність цьому! Ви хочете переробити світ за власною подобою! Ви завжди чините якийсь пасивний спротив, якщо скористатися цим жахливим висловом! — Вона була просто щаслива через те, що спромоглася так ефективно висловити йому свою думку. Але довше, одночасно міркувала вона, їм не можна було сидіти там, де вони сиділи, бо гості щохвилини вже мали почати розходитись або просто вийти до передпокою з інших причин. — Ви сповнені духу критики, я не пригадую, щоб вам коли-небудь що-небудь сподобалося, — казала вона далі. — Ви до всього стаєте в опозицію й хвалите все, що нині нестерпне. Якщо серед мертвої пустелі нашого позбавленого божеств часу хто-небудь схоче зберегти трохи почуття й інтуїції, то ви, поза всяким сумнівом, одразу заходитесь фанатично захищати професіоналізм, безлад, неґативну основу!

Усміхаючись, Діотима підвелася й дала йому зрозуміти, що вони мають пошукати іншого місця. Їм лишалось або повернутися до кімнат, або, якщо вони воліли розмовляти далі, де-небудь сховатися від людських вух; до спальні подружжя Туцці можна було пройти крізь потайні двері за шпалерами і з передпокою, але вести туди кузена — це було б, як здалося Діотимі, вчинком усе ж таки надто інтимним, до того ж, коли помешкання готували до прийняття, ту кімнату щоразу захаращували, й у ній панував неймовірний безлад, отож знайти пристановище можна було тільки в одній із двох комірчин для прислуги. Думка про те, що це буде навіть весело — безтурботно поблукати помешканням і воднораз виконати обов’язок господині, несподівано оглянувши кімнату Рахель, куди вона, Діотима, загалом ніколи не зазирала, — ця думка виявилася вирішальною. Вибачившись за свою пропозицію й простуючи до комірчини, а потім і в самій комірчині Діотима й далі намагалася переконати Ульріха:

— Складається враження, що ви при першій-ліпшій нагоді ладні зробити Арнгаймові яку-небудь капость. Ваша норовливість завдає йому болю. Арнгайм — великий взірець сучасної людини. Тому він потребує контакту з реальністю й має його. А ви, навпаки, всякчас так і пориваєтеся стрибнути в неможливе. Він — цілком урівноважена натура й саме ствердження; ви, по суті, асоціальні. Він прагне єдности й увесь, з голови до ніг, заклопотаний пошуками рішення; ви протиставляєте цьому якісь аморфні погляди. Він глибоко усвідомлює те, що вже пройшов процес становлення; а ви? Що робите ви? Ви вдаєте, нібито світ має розпочатись аж завтра. Адже ви кажете саме так? Ви трималися так від першого дня, щойно я вам сказала, що нам трапляється нагода зробити що-небудь велике. І коли цю нагоду сприймають як саму долю й, зібравшись вирішальної хвилини разом, чекають на відповідь, сказати б, з німим запитанням в очах, ви поводитеся просто-таки як злий хлопчисько, який ладен уставляти палиці в колеса!

Їй хотілося, щоб за її розумними словами забулася та делікатна ситуація, в якій вони опинились у цій комірчині, й вона, трохи зайве сварячи кузена, набиралася хоробрости, щоб у цій ситуації не спасувати.

— А коли я такий, то навіщо я вам потрібен? — спитав Ульріх.

Він сидів на вузенькому залізному ліжку Рахель, маленької покоївки, а Діотима — на невеличкому солом’яному ослінчику на відстані випростаної руки від нього. І цієї миті він почув від неї приголомшливу відповідь.

— Якби я, — несподівано промовила вона, — могла повестися при вас непристойно, просто вульґарно, ви запевне були б прекрасні, як архангел!

Діотима й сама злякалася того, що сказала. Вона хотіла лише нагадати про його норовливість і пожартувати — мовляв, з тим, хто цього не заслуговував би, він, Ульріх, був би добрий і привітний; але, поки вона говорила, в ній несвідомо забило якесь джерело й винесло на поверхню слова, що відразу видалися їй трохи безглуздими й усе ж таки навдивовижу пов’язаними з нею і її ставленням до кузена.

Ульріх це відчув; він мовчки звів на неї погляд і після паузи відповів запитанням:

— Ви так дуже, так безтямно в нього закохані? Діотима втупилася в підлогу.

— Ці ваші слова просто недоречні! Я ж бо не зелене дівчисько, яке в когось там уклепалося!

Але кузен стояв на своєму.

— Причину свого запитання я можу пояснити приблизно так: я хочу знати, чи ви коли-небудь відчували бажання, щоб усі люди — я маю на увазі й отих мерзенних чудовиськ, які цієї хвилини товчуться поряд у вашій кімнаті, — пороздягалися догола, пообвивали руками одне одного за плечі й, замість розмовляти, заспівали; але вам тоді довелося б обійти всіх і по-сестринському поцілувати кожного в губи. Якщо це, на вашу думку, надто непристойно, то я, либонь, дозволю повдягати нічні сорочки.

Діотима про всяк випадок відповіла:

— Нічогенькі собі думки гуляють у вашій голові!

— А ви знаєте, я таке бажання відчував, хоч було це й давно! Адже навіть деякі шановані люди стверджували, що так воно на світі, власне, й має бути!

— У такому разі ви самі винні, коли цього не робите! — перебила його Діотима. — А крім того, не треба подавати це в такому смішному вигляді!

Вона подумала про те, що її дивні взаємини з Арнгаймом важко якось назвати, й вони будили бажання жити таким життям, де соціальні відмінності зникнуть, і діяльність, душа, розум і мрія зіллються водно.

Ульріх нічого не відповів. Він запропонував кузині сиґарету. Вона взяла. Коли духмяні хмарки наповнили «тісненьку комірчину», Діотима замислилася про те, що подумає Рахель, коли застане вичахлі сліди цього візиту. Може, провітрити? Чи пояснити все тій малій другого ранку? Дивно, але саме думка про Рахель спонукала Діотиму лишитися; вона й ладна була покласти край цьому їхньому усамітненню, що вже прибирало надто дивного відтінку, але привілеї інтелектуальної переваги й незбагненний для її покоївки тютюновий аромат таємничого візиту чомусь набували однакової ваги й робили їй приємність.

Кузен мовчки розглядав її. Його дивувало те, що він з нею так розмовляв, але йому бракувало товариства, й він повів далі:

— Я вам скажу, за яких умов міг би повестися так по-янгольському; адже «по-янгольському» — це, либонь, не надто вже й гучне слово, якщо хочеш сказати, що не просто фізично терпиш свого ближнього, а й здатний, не здригнувшись від жаху, доторкнуться до нього під його, так би мовити, психологічною пов’язкою на стегнах.

— Тільки якщо цей ближній — не жінка! — вкинула Діотима, згадавши про погану репутацію, яку кузен мав у родині.

— Жінка теж не становить винятку!

— Маєте рацію! Те, що я називаю «любити в жінці людину», трапляється надзвичайно рідко!

На думку Діотими, віднедавна в Ульріха з’явилася нова властивість: його погляди наближалися до її поглядів, однак висловлювався він і далі невдало й не цілком виразно.

— Я вам докладно це опишу, — тепер просто-таки вперто промовив Ульріх. Він сидів, нахилившись уперед, упершись руками в м’язисті стегна, й похмуро дивився в підлогу. — Сьогодні ми ще кажемо: «Я цю жінку кохаю» або «Я ту людину ненавиджу», — замість сказати: «Вони мене приваблюють» або «Вони мене відштовхують». А щоб бути хоч трохи точнішим, слід було б додати, що це саме я пробуджую в них здатність мене приваблювати чи відштовхувати. А щоб бути ще точнішим, слід було б додати також, що вони загострюють у мені властивості, потрібні для цього. І так далі; не можна сказати, де робиться перший крок у бік такого уточнення, бо це — взаємна, функціональна залежність, як ото між двома пружними м’ячами чи двома електричними ланцюгами. І ми, звичайно, давно вже знаємо, що й відчувати нам треба було б так само, але ми й досі ох як воліємо бути причиною й основою в силовому полі почуттів, яке нас оточує; навіть якщо наш брат зізнається, що кого-небудь наслідує, він висловлює це так, немовби йдеться про активне досягнення! Тим-то я й спитав вас і питаю ще раз: чи були ви коли-небудь безтямно закохані, безтямно люті або в безтямному розпачі? Бо тоді, якщо природа наділила тебе певною спостережливістю, виразно усвідомлюєш, що ти, до глибини душі схвильований, опиняєшся точнісінько в такому самому стані, як ото бджола на шибці чи інфузорія в отруєній воді: тобою грає буря емоцій, ти сліпо кидаєшся з боку в бік, ти сотні разів наштовхуєшся на глуху стіну й колись нарешті, якщо пощастить, вихоплюєшся крізь браму на волю, що потім, коли до тебе повернеться ясна свідомість, витлумачуєш, певна річ, як продуману дію.

— Мушу вам заперечити, — озвалася Діотима, — що це — розпачливий і негідний погляд на почуття, здатні вирішити долю всього людського життя.

— Ви, мабуть, ніяк не знайдете для себе відповіді на давнє, вже обридле спірне запитання: то владна над собою людина чи ні? — відказав Ульріх, хутко підвівши погляд. — Якщо всьому є причина, тоді, виходить, узагалі немає змоги нічого вдіяти, й таке інше? Мушу вам зізнатися, за все своє життя я не замислювався над цим і чверті години. Це питання ставила так доба, яка непомітно віджила своє, — сказати точніше, не доба, а теологія, і, крім юристів — а цим у носі ще й досі добряче лоскоче запах богослов’я та спалених єретиків, — причинами тепер цікавляться хіба що члени родини, які кажуть: «Ти — причина моїх безсонних ночей» або: «Причиною його біди стало падіння цін на зерно». Але спитайте злочинця, струсонувши його сумління, як він дійшов до гріха! Він цього не знатиме; не знатиме навіть у тому разі, якщо під час скоєння злочину свідомість не полишала його ні на дрібку секунди!

Діотима випросталась.

— Чому ви так часто заводите мову про злочинців? У вас якась особлива любов до злочину. Адже це, мабуть, щось означає?

— Ні, — відповів кузен. — Нічого це не означає. Така собі цікавість, не більше. Звичайне життя — це середній стан, що виникає внаслідок усіх можливих у нас злочинів. Та коли вже ми згадали про богослов’я, то я хотів би у вас дещо спитати.

— Певно, знову про те, чи була вже я безтямно закохана або чи безтямно ревнувала!?

— Ні. Ви ось поміркуйте: якщо Бог визначає і знає все наперед, то хіба може людина согрішити? Адже колись так і питали, й ця постановка питання й досі, як бачите, лишається цілком сучасною. Люди створили собі надзвичайно підступне уявлення про Бога. З його ж таки згоди його кривдять, він штовхає людину на негожий вчинок, за який потім сам на нього й ображається; він-бо не лише заздалегідь про все знає — а прикладів такої смиренної любови скільки завгодно, — він до всього й спонукає! У подібному становищі одне до одного нині ми перебуваємо всі. «Я» втрачає значення, яке воно мало досі, — значення суверена, що видає урядові укази; ми вчимося розуміти його закономірне становлення, вплив його оточення, типи його структури, його зникнення в моменти найактивнішої діяльности — одне слово, закони, що реґулюють його формування й поведінку. Ви тільки подумайте, кузино, — закони особистости! Це — ніби професійна спілка, що об’єднує самотніх отруйних змій, або торгова палата для грабіжників! Адже позаяк закони — це, мабуть, найвищою мірою безособистісна річ на світі, то особистість невдовзі стане не більше ніж уявним збірним пунктом безособистісного, й нелегко буде знайти для неї ту почесну позицію, яка вам так потрібна…

Так казав її кузен, і Діотима, скориставшись якоюсь нагодою, один раз навіть укинула: «Але ж, друже мій, усе якраз і треба робити настільки особисто, наскільки це можливо!…» Нарешті вона промовила:

— Сьогодні настрій у вас і справді дуже богословський; з цього боку я вас зовсім не знала!

Вона знов сиділа, мов стомлена танцівниця. Міцна і вродлива жінка; якимсь чином вона сама відчувала це всім своїм єством. Тижнями, можливо, вже навіть місяцями вона уникала кузена. Але їй подобався цей її ровесник. Він мав смішний вигляд; у фраку, в тьмяно освітленій комірчині, чорно-білий, він нагадував члена рицарського ордену; в цій чорно-білості було щось від страстей Христових. Вона оглянула скромну комірчину; паралельна акція була далеко; велика, запекла боротьба лишилася позаду, ця кімнатка була проста, як обов’язок, її вигляд пом’якшували тільки вербові гілочки з котиками та розфарбовані й непідписані листівки на ріжках дзеркала; отже, це поміж них з’являлося, обрамлене столичною пишнотою, обличчя Рахель, коли та мала розглядала себе в дзеркалі. А де, власне, вона милася? «В отій вузенькій тумбочці, якщо її відчинити, стоїть, здається, залізна миска, — пригадала Діотима, а тоді подумала: — Цей чоловік і хоче, й не хоче».

Вона дивилася на нього спокійно, як прихильна слухачка. «Чи Арнгайм справді хоче зі мною одружитися?» — спитала вона себе. Він сам сказав про це. Але потім на цьому вже не наполягав. У нього стільки всіляких тем для розмов! Та й кузенові, замість розводитися про речі далекі, не завадило б, власне, поцікавитись: «То як же стоїть справа?» Чому ж він не поцікавився? Їй здавалось, що він її зрозумів би, якби вона докладно розповіла йому про свою внутрішню боротьбу. «Чи виграю з цього я?» — спитав він за звичкою, коли вона сказала йому, що змінилася. «Яка зухвалість!» Діотима всміхнулася.

Обидва ці чоловіки були, по суті, досить дивні. Чому кузен так погано відгукувався про Арнгайма? Вона знала, що Арнгайм прагнув його дружби; але й Ульріха, якщо судити з його ж таки різких зауважень, цікавив Арнгайм. «Ох, як же хибно Ульріх його розуміє! — подумала вона ще раз. — І з цим нічого не вдієш». А втім, тепер не лише душа в неї повставала проти її тіла через його шлюб з начальником відділу Туцці, але й тіло її часом повставало проти душі, що через великонадійне й нерішуче Арнгаймове кохання знемагала на краю пустелі, над якою мріло, мабуть, лише оманливе марево туги. Їй так кортіло поділитися з кузеном своїми стражданнями й своєю слабкістю; рішуча однобокість, яку він звичайно виявляв, була їй до вподоби. Урівноважену Арнгаймову різнобічність слід було, певна річ, ставити вище, але в хвилину, коли довелося б ухвалювати рішення, Ульріх, попри його теорії, покликані обернути все на цілковиту непевність, вагався б менше. Вона це відчувала, хоч і не знала, за якими ознаками; мабуть, це було пов’язано з тими почуттями, які Ульріх пробудив у ній на самому початку їхнього знайомства. Коли Арнгайм цієї хвилини уявлявся їй таким собі надзвичайним напруженням, величним тягарем її душі, тягарем, що з усіх боків перевершував її душу, то все, що казав Ульріх, мало, здавалося їй, той один-єдиний наслідок, що за сотнями взаємозв’язків уривався той, котрий тягне за собою відповідальність, і ти опинявся в підозрілому стані свободи. Зненацька вона відчула потребу зробитися важчою, ніж була, й хтозна-чому це відразу нагадало їй про те, як дівчинкою вона рятувала на руках від небезпеки маленького хлопчика, а він уперто штурхав її раз у раз колінами в живіт. Цей спогад, такий виразний і несподіваний, немовби до цієї невеличкої кімнатки він прослизнув через димохід, геть вивів її з рівноваги. «Безтямно? — спало їй на думку. — Чому він весь час про це питає? Так наче я не можу бути безтямною?!» Мимоволі Діотима перестала слухати його; вона не знала, доречно це чи ні, вона просто урвала його, відкинула все, про що він казав, і, засміявшись (ось тільки в такому раптовому й неконтрольованому збудженні вона не певна була, чи справді засміялася — може, це їй просто здалося), дала йому на все й раз і назавжди відповідь:

— Але ж я й справді безтямно закохана! Ульріх усміхнувся їй в обличчя й промовив:

— На це ви геть не здатні.

Вона підвелася, поправила обіруч коси і вражено втупилася в нього.

— Щоб утратити тяму, — почав спокійно пояснювати він, — треба бути абсолютно виваженим і об’єктивним. Двоє «я», котрі знають, яке проблематичне нині «я», тримаються одне одного — так я собі уявляю, — якщо це справді кохання, а не просто яка-небудь звичайна діяльність; вони немовби зчеплені ланцюгами так, що одне виявляється причиною другого, і обоє відчувають, як стають чимось великим і пливуть, наче легкий серпанок, над землею. І тоді неймовірно важко втриматися від спокуси зробити який-небудь хибний рух, навіть коли певний час рухи були в тебе правильні. Просто у світі важко відчувати правильне! Усупереч загальному упередженню, для цього потрібна мало не педантичність. До речі, саме про це я й хотів вам сказати. Ви, Діотимо, зробили мені велику приємність, наділивши мене рисами архангела; і це — при всій моїй скромності, як ви зараз самі побачите. Адже лише в тому разі, якби люди були цілком об’єктивні, — а це майже те саме, що й позбавлені особистости, — вони були б і цілком коханням. Бо тільки тоді вони були б і цілком відчуттям, почуттям і думкою; й усі складові, що утворюють людину, — ніжні, бо вони прагнуть одна до одної, тільки сама людина не ніжна. Бути безтямно закоханою — це, отже, щось таке, чого ви, мабуть, зовсім і не хотіли б!…