Однією з найхарактерніших особливостей 1 світогляду взагалі будь-якого народу є ан-тропоморфізація не лише стихій, сил природи, а й тих явищ, які через незнання законів, причин їхніх та наслідків були для нього незрозумілі. Так, на першій сходинці розвитку народного життя явились божества добрі й лихі, світлі й темні — залежно від характеру їхнього впливу на людину. Поряд з антропо-морфізацією сил і явищ природи відбувалася антропо-морфізація деяких явищ соціального характеру, які досить часто збуджували у народу зачудування своєю вдаваною загадковістю (багатство, бідність тощо). Аналогія патологічних явищ у різних хворобах з тими чи іншими впливами однієї людини на іншу, а так само жах епідемій дали привід фантазії народній, що перебувала в дитинному стані, до антропоморфізації самих хвороб. З таких ан-тропоморфізацій, що набули вигляду надприродних, міфічних істот, у свідомості українського народу й понині живуть у більш-менш визначених образах такі: Доля, Злидні, деякі хвороби[39] і створене вже на християнському ґрунті уособлення деяких днів тижня.
Література про Долю доволі багата. Ще в 60-х роках минулого сторіччя професор О. О. Потебня надрукував досить цінну статтю під заголовком «Про Долю та споріднених з нею істот», основану на народних казках, легендах, піснях, прислів’ях, а також на лінгвістичних висновках. У 1883 році шанованим професором були надруковані додатки до цієї статті в «Російському філологічному Віснику». Професор Потебня розглядає різні назви Долі: «щастя», «притча», «лихо», «біда», «горе» тощо, з’ясовує процес формування таких уявлень та їхній характер, веде мову про зв’язок Долі з іншими міфічними істотами й предметами і т.ін. Не менш цінними є дослідження академіка А. Н. Веселовського про Долю в його «Розвідках у галузі руського духовного вірша» з додатковою статтею «Декілька нових даних до народних уявлень про Долю». До цих основних досліджень треба додати довгу низку порівняно невеликих статей: М. Васильєва — «Антропоморфічні уявлення у віруваннях українського народу», М. Довнар-Запольського — «Жіноча доля в піснях пінчуків», П.Іванова — «Народні оповіді про Долю (Матеріали для характеристики світобачення селянського населення Куп’янського повіту)», Крауса, Боровиковського та багатьох інших. Відсилаючи тих, хто цікавиться цими питаннями, до названих статей, ми розповімо лише в найзагальніших рисах, як на Україні народ уявляє собі Долю.
Доля є в кожної людини, це — її щастя або нещастя. П. Іванов, ґрунтуючись на 16 записаних ним у Куп’ян-ському повіті народних оповідях про Долю, розрізняє:
1) природжену Долю — душу предків, 2) Долю — янгола і 3) Долю — душу людини, або двійника його. Свого часу В. Богданов вказав на довільність і необґрунтованість такої класифікації, бо її не можна строго й точно обґрунтувати народними оповідями. А взагалі Доля є началом позитивним і істотою зовсім не ворожою; вона не має характеру божественності, а являє собою лише втілене співіснування людини. Доля буває активна й пасивна. Активна Доля сприяє більшому чи меншому статку свого двійника-людини. Вона дбає про людину, допомагає їй в усьому, жаліє її, завжди захищає її інтереси, навіть тоді, коли сама вона відпочиває або «п’є та гуляє». Якщо хворий почує вночі, що його хтось під вікном називає на ім’я, то це означає, що до нього прийшла його Доля і принесла здоров’я (Старобільський повіт). Доля сама не шукає людини, а от людина мусить постаратися знайти її і оволодіти нею; найчастіше вона може зробити це не інакше, як заволодівши попередньо чиєюсь чужою Долею, котра й відкриє, як то можна оволодіти своєю Долею. Хто відшукає свою Долю, тому в усьому таланить, і той швидко багатшає; а хто не знайде Долі — б’ється, як риба об лід, й нічого з його починань не виходить. Долю людини можна відтрутити від неї чарами, загнати в пустирища й болота; а людина, позбавлена свого охоронця, зовсім опускається. Пасивне ставлення Долі до людини, якою вона опікується, найчастіше залежить від розбіжності занять людини з тією справою, яка до душі Долі; іноді ж це зумовлюється самою природою Долі.
За зовнішністю своєю Доля уявляється то в образі жінки різного вигляду, то в образі незнайомця, панича, то в усьому цілковито схожою на опікувану нею людину, причому, згідно з характером — активним чи пасивним, українські оповіді наділяють її (Долю) відповідними ознаками й символами — діловитістю, бережливістю, турботливістю — і навпаки: позитивна, активна Доля — «хороша, обсмикана, обтикана, колоски стримлять» (підбирає колосся на полі, яке залишилося після збирання господарем хліба), їсть помірно; пасивна Доля — «заспана, запухла, обстрепана, неряшниця», ненажерлива, валяється гола під колодою і т.ін. Подекуди на Україні Долю називають ще Таланом, і при цьому кажуть, що неодмінно в кожної людини є свій Талан. У декого Талан «невсипущий», працює не покладаючи рук, не спить ні хвилини. В кого такий Талан, тій людині добре: Талан її пильнує, а сама вона собі розкошує. Та як тільки Талан засне, тоді людині доводиться дуже важко: як вона не працює, а все нема користі.
Наведемо деякі найхарактерніші оповіді про Долю.
Жили собі два брати — один багатий, а другий — бідний. Якось вийшов бідний на братове поле і бачить, що полем ходить якась жінка, збирає колосся і втикає їх у снопи. Ось він і питає: «Хто ти така?» — «Я — Доля твого брата». — «А де ж моя Доля?» — «Вона лежить отам, під грушею». — «Що мені треба зробити, аби й моя Доля була такою ж роботящою, як ти?» — «А ось я тобі дам пораду: візьми ти доброго дрючка, підійди під ту грушу, підкравшись до своєї сонної долі, впіймай її, бий, що є сили, й примовляй при цьому: ось тобі, лиха Доле, за те, що не йдеш у поле працювати на мене, коли біда зовсім уже насіла! Допомагай мені, не то — вб’ю!» Бідняк так і вчинив, після чого все в нього пішло на лад, і він невдовзі зробився багатшим за свого брата (Вінницький повіт).
Було два брати — багатий і бідний. От попросився бідний брат до багатого пшеницю жати. Жне він день, жне другий. Ввечері першого дня господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він цілу ніч жне собі. Коли чує — хтось збирає колосся, снопи складає, соломою шелестить. Думав — чи ж не краде хто? На ранок дивиться — все ціле. Ввечері другого дня знову господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він жне собі вночі та жне. Знову чує — братова Доля (то була вона) збирає колосся і підтакує їх під копи. Він тоді впав на землю й лежить. Господині, між тим, нічого не сказав. На третю ніч хазайка кличе його з собою вечеряти: «Хоч кулешику поїси — все ж у роті м’якше стане». Але він не пішов: «Потерплю, — міркує собі, — спитаю, що воно таке ходить…» Знову щось іде, збирає колосся, переносить снопи. — «Ну, скажи правду, що ти таке: чи погане, чи добре? Хто ти?» — питає бідний брат. — «Я — братова Доля; ти хоч перервись, та все’дно нічого не буде з цього діла; він же п’є, гуляє, а я за нього працюю». — «Де ж моя Доля?» — «Під колодою лежить гола». — «А як мені дійти до неї?» — «Іди, а як побачиш, що лежить гола під колодою, то і є твоя Доля». — Пішов він і знайшов. «Доле моя, Доле! Чого це ти лежиш, чому нічого не робиш? Лежиш усе — ні попереду тебе, ні позаду тебе нічого нема: чим ти займатимешся?» — «Я хочу сидіти за прилавком». — «Як же ти сидітимеш за прилавком?» — «Попроси в брата 50 копійок, або карбованця, накупи стрічок і хрестиків — то я торгуватиму». Пішов він до брата; а брат п’є та гуляє — знати його не хоче. «Позич мені, брате, одного карбованця». — «Коли ж ти віддаси? Де ти візьмеш?» Бідний повалився йому в ноги. «Та позич уже», — сказали ті, що гуляли з багатим. Позичив. Накупив тоді бідний брат стрічок і хрестиків — і мав зиск; накупив більше, додав хусточок — і знову узяв бариш. Вирішив він після того торгувати різним дрібним крамом, придбав конячину. Коли він їхав до міста за крамом, хлопчаки почали насміхатися з нього і ну кидати камінці у прив’язану позад візка скриньку. Приїхав він у місто, подивився, а в скриньці — коштовне каміння… Поніс він скарб государю імператору, а той звелів відсипати йому грошей стільки, скільки коштувало те каміння. І став він з того часу багатієм (Бахмутський повіт).
Мотив збагачення завдяки торгівлі зустрічається в українських народних оповідях про Долю частіше, ніж інші мотиви. Різко впадаючи у вічі кожному, явище це, незрозуміле для простолюду через складність причин, які діють у ньому, знайшло собі, отже, просте, немудряще і водночас конкретне пояснення в антропоморфізації Долі. Той же мотив, наприклад, повторюється і в оповіді, записаній в Олександрівському повіті.
Жили два брати — один багатий, а другий бідний. Багатий засівав хліб великими ланами, а бідний засіє, може, там якусь десятину, і вже пильнує її, як ока в лобі. Якось уночі вийшов бідний брат з двору й думає собі: «Піду-но погляну, як би що не пошкодило» (а вже було по жнивах). Дивиться, а його полем ходить вичепурена, як пава, панянка, збирає колосся й носить його до братових копиць. «Що таке?» — гадає. Підкрався він ззаду та й схопив панянку. — «Хто ти така, що на моїй вбогій ниві збираєш колосся й носиш його до братових копиць?» — «А я, — каже, — братова Доля, йому й слугую». — «А моя ж Доля де?» — питає. — «Твоя, — каже, — за прилавком торгує». — «Як же мені знайти її?» — «А ось як, — каже, — ходи до брата, випрохай у нього конячину та їдь на ярмарок; не доїжджаючи так за гони до ярмарку, пусти ту конячину й тричі навхрест перетни ярмарок: Доля сама до тебе і з’явиться». Випрохав він у брата конячину та й поїхав. Під’їхав до ярмарку, пустив конячину, перетнув тричі навхрест майдан і озирається навкруги. Коли підходить до нього пані. «Чому ти, — питає, — чоловіче, озираєшся?» — «Та шукаю, — каже, — своєї Долі». — «Навіщо вона тобі?» — «Як навіщо? Он братова Доля слугує йому, а моєї нема». — «Ось тобі три карбованці, купи на них риби, відійди від того місця на сім кроків, сядь і торгуй. Та дивись — неодмінно візьми, купуючи рибу, здачі хоч копійку».
То була його Доля.
Купив він риби, взяв копійку здачі, відійшов «на сім кроків, сів і торгує. Поторгував, порахував гроші, а в нього стало вже шість карбованців, і ще є. Він ще купив риби… І як почав роз’їжджати по ярмарках, то так розбагатів, що записався в найперші купці. І згадав він: «Є, — каже, — в мене десь жінка і діти, — поїду заберу їх». Приїхав у свою слободу, зупинився в брата на квартирі, розпитує, як той живе, а сам не признається. «Та що, — каже той, — було нас два брати, тільки-но другий — волоцюга, такий-сякий, хтозна-де й подівся; та хоча б ще сам пропав безвісти, а то взяв у мене конячину — й ту не знати де перевів». — «Що ж — у нього й жінка була?» — «Аякже! Покинув її тут з дітьми, то вона стала тютюном пробиватися, та так просмерділась, що я вже й не пускаю її до себе». — «А чи не можна гукнути її? Я б цим нещасним пожертвував що-небудь, для спасіння своєї душі». — «Як на те ласка ваша, то можна… Підіть-но, наймити, гукніть ту табашницю!»
Приходить жінка, стала коло порога, вклонилася. — «Чого ви, братику, мене кликали?» — «Хто там тебе кликав? Це ось чоловік захотів пожертвувати тобі на бідність». А той і каже: «Де твій чоловік?» — «А Господь його святий знає: пішов кудись на заробітки, та щось і не чути про нього; а я сама з дітьми тютюн сію — тим і годуюся». — «А діти живі?» — «Дякувати Богові — живі». — «Ну, все це добре… Що ж, ти так і не впізнала мене?» — «Ні, — каже, — паночку, звідки ж я вас знаю?» — «А я ж, — каже, — твій чоловік!» — «Що ви, Господь з вами, глузуєте з мене!» — «Та ні ж бо! Ось отак і так ми жили, ось те-то й те-то в нас було». — «Правильно!» — каже жінка і впізнала, нарешті, його.
«Ну, — каже чоловік, — поїдемо тепер зі мною!.. А ти, брате, вибирай собі якого завгодно коня з моєї трійці…»
Брат же собі й гадає: «От він пішов тоді з дому злидарем, а тепер зробився таким багатирем; чи те буде, коли я піду зі своїми тисячами!» Відразу ж розпродав усе, переїхав до міста, понабудовував домів, лавок, купив тисяч надвадцять краму, записався в купці — торгує. Поторгував рік, підрахував, — лишилось тільки тисяч десять; наступного року — лишилося вже тільки п’ять тисяч, а там — тисяча… та так перевівся, що врешті-решт пішов до брата жити.
Долею не завжди можна заволодіти мирним шляхом — іноді доводиться в таких випадках діяти досить рішуче і навіть круто, як свідчить про те, наприклад, така оповідь, почута селянином, який повідомив її, у Бердянському повіті.
Жили собі колись два брати — один бідний, а другий багатий; у бідного були діти, а в багатого їх не було; до всього ж цього — бідний був ще й калікою. Брати жили разом. Тільки раз багатий брат і каже бідному: «Яка користь мені з того, що я годуватиму твоїх дітей?» Взяв і відділив його: дав йому одного куцого бика, а більше нічого. Продав бідний того бика, збудував хижку й живе собі, бідуючи. А брат його насіяв пшениці десятин двадцять, а може й тридцять. Надходять жнива. Бідний і каже своєму синові: «Ходімо, синку, наймемось до дядька: може, нажнемо яку десятину пшениці». Найнялись вони карбованців за п’ять чи там за шість[40]. Цілий тиждень косили вони на тій десятині, тому що, відомо, — той каліка, а те ще мале. Ну, й було, отож, так: сьогодні субота, а завтра неділя; косили вони цілий день, нічого не ївши, а ввечері батько й каже: «Ходімо, синку, до дядька: чи не дасть він нам повечеряти, своїм же робітникам він варить їсти, — може, й нам дасть чого-небудь». Пішли. Багатий брат питає: «А що — скінчив уже з десятиною?» — «Та скосив, — відповідає, — у снопи пов’язав, тільки не позносив». — «Е-е, — каже багатий брат, — це вже не робота! Зараз же складай у копи!» І не дав їм їсти. Заплакав бідний брат і пішов із сином на цілу ніч складати снопи, хоч з ранку самого не мали вони в роті ні росинки, ні макового зернятка. Носили вони так доти, що ось-ось вже й світатиме. Позносили, нарешті, все. Батько й каже тоді: «Приляжмо, синку, та хоч відпочинемо трохи: дядько твій — спасибі йому — нагодував нас». Дитина, звичайно, натомилась, впала й миттю заснула; а батько обіперся на лікоть та й давай тужити, що нічого їсти ні йому, ні дітям. Дивиться нивою, де він косив, ходить простоволоса жінка в білій сорочці. Бідний брат і міркує: «Господи! Хто ж це такий ходить, що нібито боїться до мене підійти? Ану запитаю — що воно таке?.. Слухай! Хто ти?» — «А я, — каже, — Доля твого брата». — «Що ж ти тут блукаєш?» — «А збираю колосся і в снопи їх втикаю, щоб жоден не пропав». — «Ех, Господи! — подумав бідний брат: — як би мені впіймати її та дізнатись, де моя Доля?»
Підкликав він до себе братову Долю та й схопив її. — «Доле мого брата! Скажи мені, де ж моя Доля?» — «Е! Та ти хіба впіймаєш свою Долю? Твоя Доля — бути купцем». — «То скажи, як знайти мені свою Долю?» — «А ось як, — каже. — Вставай зараз, іди хутчіше додому та поквапся, не гаючись, до міста, аби ще до ранку ти був там. І стрінуться тобі три «панночки» — дві в однаковісіньких сукнях, а третя — в іншій. Коли вони йтимуть, попереду їх гратиме музика, а вони танцюватимуть; і ось та, третя, і є твоя Доля. Ти стань позаду цієї «панночки» та вдар її так, щоб вона впала на землю». — Приходить бідний каліка до міста. І справді — все так і є, як казала йому братова Доля. «Господи милостивий! Я й тепер нещасний, а що ж зі мною буде, як я вдарю таку пані? Доведеться жити в дядьковій хаті (у в’язниці)!.. Ех, нехай буде, що буде!» — сказав він та й двигнув що було сили панночку по вуху! Вона впала, озирнулась і каже: «Е! Знайшов-таки ти мене тут! Ти думав, я нивою ходитиму та колосся збиратиму? Ні, я куп-цюю!» Взяла вона тоді його й повела до себе. А в неї було дві величезні крамниці з товарами. Вона його гарно вбрала, тому що він був геть обшарпаний; наділа на нього нові чоботи і весь одяг, а тоді заходилася навчати його: «Тепер у нас у місті продають з публічного торгу в одного купця два будинки. Поснідаємо зараз та й підемо туди, бо треба поспішати на аукціон. Тільки дивись — виступлять два купці та й почнуть торгувати, а ти виступиш третім. Питатимуть: «Хто що дає за ці два будинки?» Ти не озивайся, мовчи — нехай ті купці свою ціну складають. Один дає дві тисячі, другий — чотири, а як вигукнуть утретє: «Хто більше?» — то ти тоді вже тільки набавляй».
Поїхали на аукціон, і він купив ті два будинки. Прожив у місті років зо три, а може, й чотири, і було вже зовсім забув про жінку й дітей. Та от якось згадав і звелів кучерові, щоб той запріг коней; сів, поїхав у своє село й зупинився біля своєї халупки. «Піди, — каже кучерові, — спитай, чи не пустять нас підночувати?» А слід сказати, що коли він їхав з міста, то набрав з собою всіляких напоїв та наїдків, бо добре знав, що жінка не ївши сидить вдома. Набрав і одежі дітям. Кучер, коли послав його господар, підбіг до халупки й питає: «А що — господар удома?» — «Не те, що не вдома, а хтозна, чи й живий на світі: вже чотири роки, як його вбили чи зарізали». — «А чи не впустиш ти нас, господине, переночувати?» — «Чого ж не впустити? Ночуйте!..»
Купець потім і питає, чи нема в неї чого повечеряти.
— «1-і! — відповіла хазяйка. — Сама сиджу не ївши й діти мої голодні!» Скільки купець не розмовляв з нею, а вона так і не впізнала його. Послав купець кучера ставити самовар, той ставив — не ставив, а самовар уже кипить. Посадив купець кучера за стіл, посадив і хазяйку з дітьми, — а вже скільки він цукру того понакладав у чашки, то і — Господи! Випили вони чай. Хазяйка вже так дякує купцеві, так дякує: «Хоч у душі, — каже, — посолодшало, а то діти зовсім було попухли не ївши». Посиділи потім, погомоніли. Купець звелів кучеру внести всі напої та наїдки. Повечеряли. Хазяйка й діти дякують купцю, чолом б’ють у ноги за те, що напоїв і нагодував їх. А він і каже: «Ні, хазяйко, цим лише від мене не відбудешся — я ще з тобою спати ляжу». «Ні, ні, пане, — відповідає хазяйка, — цього вже ніяк не можна, бо як коли-небудь повернеться мій чоловік і дізнається про те, то він мене потовче». — «Невже ти справді не хочеш відмовитися від свого чоловіка? — спитав купець. — Якщо так, то я знайду собі й кращу за тебе». — «Хіба мій чоловік такий, як ви? Мій чоловік бідний і вбогий, та ще й каліка до того ж, а ви — пан». Давай тоді купець показувати різні прикмети, поки жінка, нарешті, не впізнала його; а коли впізнала, він гарно вбрав дітей і каже синові, з яким колись косив у свого брата: «Нумо збігай, синку, до свого дядька, котрий не дав нам і кусня хліба, коли косили в нього. Скучив я за ним — побачитись хочу».
А було це вночі. Побіг хлопчак до дядькової хати й гукає: «Дядю!» — «А що?» — «Ходіть до нас!» — «А що там у вас?» — «Приїхав батько в бричці, тройкою коней!» — «Хіба що батьковою?» — сміється дядько, та все ж пішов. Приходить, привітався — не впізнає брата в купцеві. «Невже ти мене не впізнаєш?» — питає купець. — «Як же я можу впізнати тебе, коли ти раніше був тяжким злидарем, а тепер став таким багатієм?» Упізнали, нарешті, один одного й давай тоді пити та гуляти. От і почав багатий брат випитувати, як той розбагатів. Купець розповів йому про свою Долю. Тоді брати розпрощалися; купець забрав дітей і жінку і переїхав з ними жити до міста. І нині вони живуть у Бердянську.
Та особливо характерна з багатьох поглядів легенда, записана в Білгородському повіті.
Жив собі один бідний чоловік. Дітей в нього було багато, а хліб усе не родить. От він і каже: «Боже милостивий, Боже праведний! Хоч би мені побачити якось свою Долю, щоб знати, чим зайнятися».
Дров немає, запряг він конячину й поїхав до лісу. Приїхав, поклав конячині сіна, а сам пішов дрова рубати. Рубає дерево, коли чує: хтось поблизу тужить. «Дай піду подивлюсь, що воно таке тужить?» Йде, коли бачить — за гнилим пнем лежить Доля. Підійшов ближче й доторкнувся до неї, а Доля й каже: «Не чіпай мене!» — «Що ж ти таке?» — «Я — твоя Доля». — «А коли ти моя Доля, то скажи, до чого мені рук докласти?» — «Займись, добрий чоловіче, віниками: нарубай берези, нав’яжи пучків та й вези продавати — з цього розбагатієш». Нарубав він дров, одвіз додому, перехопив що там трохи та й знов до лісу. Приїхав, розшукав берізки й давай рубати гілки; здер лико і нав’язав пучків. Привіз їх спочатку додому, а тоді повіз на базар, — так йому не дали навіть стати як слід, — миттю віники порозбирали…. Далі й далі — і дав йому Бог так, що став він купцем, став красним товаром торгувати. А сусіда й міркує собі: «З чого це кум розбагатів?» Приходить до нього. — «Добридень, куме! — привітався. — Скажи, куме, правду: як ти розбагатів?» — «Ех, куме, я б і сказав, та не велено мені говорити». А потім думає: «Ні, вже що Бог дасть, скажу». І розповів усе… Поїхав кум і собі до лісу. Зрубав він дерево — нічого, зрубав друге — нічого; став рубати третє, а воно й каже: «Навіщо ти рубаєш мене? Я не твоя Доля — твоя Доля в лузі на коні верхи сидить». — Що ж мені робити?» — «А що тобі робити?» Піди вкради пару коней — будеш багатим». — «Та я, — каже, — не вмію красти». — «А ти, — каже, — попроси Михаїла Волчанського (щоосені на чудо Михаїла буває ярмарок)».[41] — «Де ж мені його знайти?» — «У пана під хлібним магазином лежить».
Чоловік пішов і знайшов його. — «Михайле Михайловичу, — каже, — я одержав наказ коней украсти: як мені те зробити, коли — вдень чи вночі?» — «Вночі не кради, бо як впіймають, то поб’ють; а от удень, коли люди працюють у полі і коли потім посідають обідати, пообідають і приляжуть одпочити, тоді вкради: подумають, що не злодій, а ведеш коней напувати, якщо хто побачить».
Чоловік так і вчинив: поїхав у поле й сховався неподалік у кущах; дивиться: пішли люди й полягали спати, сплять; узяв він тоді пару коней, сів на одного верхи й поїхав; так уже Бог дав, що ніхто його й не побачив. Привів він коней додому; тільки-но на двір — а тут, де не взялись, і покупці явились. «Здрастуй, господарю! Продаєш?» — «Продаю — давай гроші…»
Пішов потім на базар, накупив хліба й усього іншого і повертається додому. Важко нести; коли стоїть на шляху запряжений у віз кінь. «Може, це Бог так дав, щоб я свої покупки міг додому відвезти?» Сів на воза, приїхав додому. Жінка дивиться: що таке? Пішов з дому пішки, а повернувся раптом на возі! — «Звідки ти коня привів?» — «Бог дав!» Саме тоді йшов повз них якийсь чоловік: «Здоров будь, господарю!» — «Здрастуй!» — «Чи не продаси мені часом коня разом із возом?» — «Продам». Купив той чоловік коня з возом і поїхав. Чоловік увійшов до хати й каже: «Ну, жінко, нарешті, пощастило й нам!..»
Дізнався батюшка про щастя Хоми (так звали чоловіка). — «Піду, — каже, — запитаю в Хоми, чим він розбагатів? Я от служу й прибутки маю, а не знаю, де ті гроші діваються» (батюшка був бідним). Пішов. А Хома накупив дерева і гне дорогі колеса. «Здрастуй, Хомо!» — «Здрастуйте, панотче!» Сів біля нього. «Чи знаєш, чому я до тебе прийшов?» — «А чому, панотче?» — «Скажи мені, чим ти розбагатів?» — «Не дай Бог такого багатства, недобра справа — за неї треба відповідати. Знаю, що гріх». І давай розповідати. Батюшка повернувся додому і пере-повів усе паніматці… (далі М. К. Васильєв, записувач цієї оповіді, не міг записати змісту «внаслідок жвавості передачі» його оповідачкою — старою Соточихою; але смисл той, що панотець, порадившись з паніматкою, вирішили, як і Хома, й собі піти красти коней)… Назустріч батюшці йде чоловік. «Добрий день!» — «Здрастуйте!» — Куди це вас Бог несе?» Батюшка й почав розповідати: «У нас один чоловік раніше був злидарем, а тепер став багатієм… отак і так…» — «Не йди коней красти, а йди в сенат; там хоч і стережуть солдати, але ти не бійся — лізь у вікно до государя і вкради грошей: отоді ти й станеш багатим». Пішов батюшка. Приходить до палацу государя — навколо солдати. Один з них: «А чом сюда прийшов?» — став, значить, розпитувати. Сором батюшці зізнатися, та гріх і втаїти: «Хочу в государя казни дістать». — «Так просто ти не дістанеш, а от іди під оті хороми, так я спущу тобі на мотузці невелику скриньку; візьми скриньку під пахву і йди собі». Панотець пішов чекати; підійшов до хоромів — чекає. А солдат як пустить каменюку та як дзизьне нею батюшку у потилицю, так той і заклекотів. Паніматка чекає не дочекається на свого батюшку… Пройшла чутка, що вбили священика; не ховають його, лежить. Доповіли государеві. Солдат, який поцілив у батюшку каменем, каже до государя: «Хотів, — каже, — він наш палац обікрасти, то я й молоснув його каменем». Государ звелів дати солдату нагороду й посадив підпопошником».
У наведеній оповіді передовсім звертає на себе увагу та обставина, що веління Долі є в якомусь сенсі доброчинними для людини, яку вона тримає під опікою, навіть якби вони розходилися з вимогами морального закону: веління ці — не що інше, як присуди відворотного фатуму (fatum). Чоловік розбагатів на викраденні коней, бо така його доля, судьба. Захотів розбагатіти тим же шляхом і батюшка. Жадібність до легкої наживи і злодійство особливо ганебні в служителі вівтаря, в духовному керівникові і вчителеві пастви; і почуття найвищої правди, яке міцно живе в глибині душі народної, накладає на батюшку жорстоку кару. Жадібність до наживи настільки засліпила панотця, що він, за порадою зустрічного чоловіка, наважується обікрасти навіть государя. Злочин батюшки від цього в очах народу стає ще тяжчим, зате народне моральне почуття дістає різнобічне задоволення: вірний обов’язку солдат убиває панотця, котрий насмілився обікрасти государя; солдат, виявивши ревність, винагороджується государем і одержує підвищення.
Інша важлива особливість оповіді полягає в тому, що особою, яка дає безпосередньо вказівки щодо найбільш зручного й успішного здійснення крадіжки, є святий Михаїл Волчанський. Тут ми маємо справу з пережитком язичницького вірування, що вказує на давно вже зниклі форми побуту. За часів панування родового ладу, за постійної ворожнечі родів, будь-який напад на представника ворожого роду, будь-яке таємне викрадення або ж відкритий грабунок його майна були подвигом воєнним, військовою небезпечною справою, для успішного виконання якої просили найвищої, божественної допомоги, як згодом, коли змінилися форми побуту, просили й просять її взагалі на початку воєнних дій. Таким погляд на злодійство зберігся донині в деяких наших інородців, наприклад, — абхазців. У них є особливе божество Ейріг-Хацних («той, що все бачить удень і вночі»), покровитель злодійства, грабіжництва і розбоїв. В офіру цьому божеству приносять чотири хлібці, над якими читається молитва, проситься благословіння на початку справи і дається обіцянка, в разі успіху, офірувати щось Богові. Своєрідне розуміння житія святого Іоанна Воїна, посланого Юліаном Відступником для побиття християн, який, перш ніж хапати їх, попереджав, щоб вони тікали, або ж відпускав бранців, породило у Великоросії вірування серед злодіїв, що святий цей бере під захист буцімто тих, хто займається крадіжками (до нього ж звертаються й потерпілі з молитвою про викриття злодія та про повернення вкраденого, оскільки серед чудес, звершених святим Іоанном Воїном, «Пролог» згадує і про викриття татьби). Втім, молитва, звернена до святого Іоанна Воїна, може допомогти лише в простій крадіжці. Коли ж злодій наважується зняти ризу або коштовні прикраси з образу в церкві, то з молитвою звертаються до святого, зображеного на іконі; до того ж, просячи дозволу зняти ризу чи прикраси, злодій водночас обіцяє йому зі свого боку якогось дарунку. У старовинному «Слову о некоем купце» розповідається, що зубожілий купець, підійшовши в церкві до ікони Пресвятої Богородиці, просив Богоматір дати йому оклад, який прикрашав Її ікону. Входить він якось знов до церкви й бачить — оклад лежить перед іконою; купець узяв його, розбагатів і після того прикрасив ікону вдвічі багатше. За словами Є. Якушкіна, в народі ходить оповідь про злодія, який закрався вночі до церкви, щоб взяти дорогу ризу з ікони святого Миколи-чудотворця. Довго він ніяк не міг зняти з ікони ризу і зняв її лиш після того, як звернувся з молитвою до Святителя, пообіцявши поставити півпудову свічку. Випадковим свідком цієї сцени став хлопчик, який заснув під час всеношної і, не помічений сторожами, був замкнений на ніч у церкві. Наступного дня хлопчик розповів про те, що бачив і чув, народові, і злодій був схоплений і покараний, коли прийшов потім у церкву, виконуючи обітницю, дану святому Миколі, з півпудовою свічкою. У великоруських злодіїв є навіть особлива молитва-заклинання, яку знають напам’ять і список з якої майже завжди носять з собою, надто — коли вирушають на промисел, мастаки злодійської справи. Ось ця молитва: «Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Йду я, раб Божий, у темну путь і дорогу мою, назустріч мені Сам Господь Ісус Христос гряде з прекрасного раю, спирається золотою палицею, в золотому Своєму хресті, на правому боці в мене Мати Божа, Пресвята Богородиця, з янголами, архангелами, серафимами і з усіма небесними силами; з лівого боку мого архангел Гавриїл, наді мною Михаїл архангел; позад мене, раба Божого, Ілля Пророк на огненній колісниці; він стріляє, очищає й дорогу мою закриває Святим Духом і животворящим хрестом Господнім. Замок Богоматір, Петра й Павла ключ. Амінь»[42].
Та хоч молитва й може допомогти злодію в його злочинному діянні, однак великоруська легенда засуджує будь-яку молитву про лихі справи.
В одному місті, — розповідає легенда, — жив злодійкуватий чоловік, і накоїв він багато лиха. Якось трапилось йому обікрасти маєтного господаря; діло це помітили; послали за злодієм погоню. Довго він біг лісом, а перед тим лісом був чистий степ верст принаймні на десять. Як пробіг весь ліс, спинився й не знає, що йому робити. Як бігти степом, то одразу впіймають, бо версти на дві все проглядається, а погоня, чує, вже близько. Отоді він почав молитися: «Господи! Прости мою душу грішну! Батечку отець Миколай! Сокрий мене — я тобі гривенну свічку поставлю!» Раптом нізвідки об’явивсь чоловік похилих літ і питає злодія: «Що ти зараз казав?» Злодій відповідає: «Ось що я казав: батечку, отець Миколай! Сокрий мене в цій глушині!» І обіцявся йому свічку поставити. Тут він покаявся старому у своїх гріхах. Старий мовив до нього: «Якщо хочеш, лізь у це па-далище!» А неподалік лежало падло. Нічого було злодієві робити, треба було лізти в падло, бо не хочеться бути впійманим. Вліз він туди, а старий тієї ж миті незримим зробився. Той старий був сам отець Миколай. Ось наближається погоня; виїхали люди на степ, від’їхали з півверсти — ніде нікого! Та й повернули назад, а злодій лежить у падалищі, ледве диха — такий гнилий дух! Коли погоня проминула його, він вибрався зі сховку й знову бачить того дідка — стоїть він неподалік та збирає віск. Злодій підходить до нього, дякує за порятунок. Тоді старий знову спитав: «А що ти обіцяв отцю Миколаю, коли шукав прихистку?» Злодій відповідає: «Я обіцяв поставити гри-венну свічу». — «Ото воно й є! Як тобі душно було лежати в падалищі, так і отцю Миколаю було б душно від твоєї свічі». І дав йому старий пораду: «Ніколи не проси Господа Бога і святих Його угодників благословення на лихі діла; бо Господь не благословить їх. Та дивись, затям мої слова, та й іншим перекажи, щоб ніколи не звертались до Бога в поганих справах!» Промовив це і щезнув з очей.
Штой час, як Доля є началом позитивним, р втіленим співіснуванням людини (те саме, що в сербів Среча), причому між людиною та її Долею існує різновид наперед установленої гармонії, втіленням протилежного начала в українських легендарних переказах є Злидні, які, на противагу Долі, діють цілком самостійно й незалежно від людини. Українським Злидням майже повністю відповідають великоруське Горе-злощастя, або Нужда, сербські Насречі, німецькі Кобольди і французький Бось (Бов;), та й самі оповіді про Злиднів дуже нагадують перекази про названих надприродних, міфічних істот великоросів, сербів, німців і французів, подібно до того, як, скажімо, сербські оповіді про Сречі досить споріднені з українськими про Долю.
Злидні подаються іноді в образі незримих дідів-жеб-раків (французький Бось уособлюється також в образі старого жебрака, іноді — в образі старої баби). Де лиш вони оселяються, там панує вічна бідність (Переяславський повіт Полтавської губернії): «Просилися Злидні на три дні, та й вигнать не можна» — побутує прислів’я. Найчастіше Злидні уособлюються в образі дуже маленьких істот, котрі, як і домовики, поселяються під піччю. «Багатство — дочасне, а Злидні довічні», — кажуть старі люди. Де тільки заведуться Злидні, там бідність не переводиться доти, доки або самі Злидні не перейдуть кудись в інше місце, або ж поки та людина, в якої вони оселились, не відведе їх в якийсь спосіб від себе. Ось що про них розповідають.
В одному селі жив чоловік — здається, й роботящий, однак весь час діло в нього не йшло на лад: б’ється, як риба об лід, а ніяк не може вибитися з убозтва. Якось він замислився: «Що за притичина така, що я ніяк не розживуся? Невже мене Злидні обсіли?» А йому хтось та й відповідає: «Бо й справді обсіли, і скільки б ти не бився, не розбагатієш, доки ми будемо в тебе».
Чоловік був не дурень. Розкинув трохи думками туди й сюди та й питає: «Та хіба вас багато в мене розвелося?» — «Багато», — озвалося те ж саме. — «А чому ж вас не видно?» — знов питається. — «Це ми такі маленькі, що нас ніхто не бачить». — «Де ж ви поміщаєтесь?» — «Та ми будь-де можемо бути». Саме тоді чоловікові схотілося понюхати тютюну, і він відкрив ріжок. «А ось тут, у ріжку, вміститесь?» — питає. — «Аякже!» — відгукнулось те, і вмить почувся голос з ріжка: «Ось ми вже всі в ріжку!» Чоловік швидко заткнув ріжок закладкою, а далі гайда до занедбаного млина і поклав ріжок під вал. Відразу ж після цього все в чоловіка пішло чудово: чи сам зробить, чи іншим накаже що робити, — все йому вдається. З’явився в нього достаток, а там і багатство.
В тому ж селі жив великий багатій, та тільки такий заздрісний, що й Боже ти мій! Він страшенно ремствував і досадував, як, бувало, розживеться хтось інший. Особливо ж злостився він з приводу того, що недавній злидар раптом наздоганяє його в маєтності. Довго сушив він голову, аби відгадати, як це бідняк так швидко розбагатів, та нічого не міг придумати. От він і підійшов до колишнього бідняка жартом та й вивідав, нарешті, від нього самого, чому той багатіє. А вивідавши усе, заздрісний багатій дістався до того млина, де бідняк сховав ріжок із Злиднями, вийняв його з-під валу й випустив Злиднів на волю. Багатій думав, що Злидні знову повернуться до бідняка; однак вони побоялись повернутися до свого колишнього господаря, який міг знову зле позбиткуватися над ними, та й пішли до заздрісного багатія, на нове місце. Звідтоді багатієві все як ножем відтяло: в усьому він став зазнавати збитків і невдовзі статок його пішов прахом. Худоба виздихала, коней покрали, вівці попропадали; хліб перестав родити; а врешті-решт пожежа зовсім знищила все подвір’я, й тік, і клуню, і заздрісний багатій став таким само бідняком, в якого раніше оселилися Злидні. Покаявся він тоді, та було вже пізно: лихо не минулось. Одна лиш утіха й лишилася в нього — розповідати людям, через що скоїлося з ним таке лихо. Частенько він тоді казав іншим: «Кайтесь на мені й не мисліть нікому зла, а найгірш із заздрості (Лебедин-ський повіт).
Дещо іншого характеру оповідь, записана в Заславсько-му повіті.
Жив собі чоловік, та такий бідний, такий бідний, що іноді нічого було їсти не лише йому, а навіть і маленьким діткам; а бідним він був тому, що в нього під'піччю оселилося дванадцятеро Злиднів. Надходить Пущання (прощена неділя) — треба заговлятися на піст. Роздобув якось цей чоловік скоромного; сіли всі, повечеряли, чим Бог послав. А бідняк той був музикою. Ось після вечері взяв він скрипку й почав грати. Діти, як тільки почули, одразу ж посхоплювалися й давай танцювати. Йому стало так весело, що діти танцюють, — задивився на них, задумався й перестав грати. Коли дивиться, а разом із дітьми і Злидні танцювали посеред хати, а коли перестав грати, Злидні так і посунули чимшвидше під піч. Як вони поховалися, чоловік той і питає: «Може, вам під піччю зле, тісно сидіти?» — «Ні, не зле, добре буде». А одному та було тісно, ось він і каже: «Де там тобі, чоловіче, добре!
Тіснява така, що й не доведи Матір Божа!» — «Якщо справді тісно, — каже чоловік, — так я знайду, де вас помістити, зачекайте-но лиш трошки». Швидко вибіг він тоді надвір, узяв діжку, вніс її до хати й каже Злидням: «Улізьте-но всі сюди!» Злидні повлазили в діжку всі й наповнили її до краю; а він схопив «пруток» та вмить задние діжку, вивіз її у поле й покинув там. Повернувся додому й хвалиться жінці й дітям, як він збувся Злиднів. «Ну, тепер, — каже, — либонь, Бог дасть, наше господарство краще піде!» Минуло там, може, з півроку, а чи й більше, господарювання в нього пішло так добре, що й багаті люди стали йому заздрити. Купив він, скажімо, корову за десять чи за дванадцять карбованців, дивись — через місяць корова приведе телятко, і він продасть її вже за двадцять чи за двадцять п’ять карбованців; купить овечку — вовну з неї обстриже, а саму вівцю продасть і ще більше візьме, ніж сам заплатить; засіє поле житом або пшеницею, то такі вродять колосисті та зернисті, що стебла гнуться аж до землі. Всі односельці почали дивуватися, як це раніше він був такий бідний, що навіть дітей своїх не міг прогодувати, а тепер раптом так добре зажив. Приходить до нього якось старший брат і питає: «Як це сталося, що тобі раптом почало так везти в господарстві?» — «Везе, — каже, — тому, що Злиднів не стало». — «А де ж вони подівалися?» — «Одвіз на поле, заднивши діжку, та й покинув їх там». — «Які вони із себе?» — «Піди подивись, як тобі хочеться знати». — «Як же я піду, коли не знаю, де ти їх викинув?» Та як став просити, як став просити старший брат, то молодший мусив повести його туди, де полишив Злиднів. Прийшли вони до тієї діжки. — «Ось, — каже, — вони в діжці — подивись!» — «То зніми ж сам кружало». Молодший брат тільки-но підняв кружало, Злидень з діжки й почепився бідному на шию. Той йому руки рознімати — не розніме ніяк: тримається проклятий. Він уже й дряпав його, й кусав, й ножем різав — ніщо не допомагає. Пішов із Злиднем додому. А ввійшов до хати, відразу ж і каже жінці: «Давай тепер, жінко, будемо вибиратися з хати, бо знов життя нам не буде: знову є Злидень. Поскладала жінка пожитки, забрала дітей і йдуть у ліс. А клятий Злидень все’-дно висить на плечах у того чоловіка. Приходять вони в ліс. Знялася завірюха, а мороз тріщить такий, що аж очі рогом лізуть. «Ну, — каже чоловік, — треба розпалити вогнище, та хоч погрітися, а то попропадаємо тут на холоді». Зрубали сосну, давай рубати її на дрова, та ніяк не розколють. Ось чоловік і каже: «Нумо, беріться за сосну, а то як не буде вогню, то всі згинемо; беріться та роздирайте її руками!» Всі кинулись до сосни; Злидень зіскочив й собі з плечей, заклав руки в щілину сосни, і що є сили намагається роздерти її. Тільки-но Злидень заклав туди обидві руки мало не по самі лікті, чоловік той вибив клинці — руки Злидневі й защемило. «Ну, тепер, — каже,
— повертаймось, жінко, додому: спекалися, нарешті, ми й вже останнього Злидня, то, либонь, Бог знов дасть, аби господарство наше йшло на лад». Пішли вони додому й зажили собі, як слід.
Варіант цієї оповіді, записаний у м. Каневі, в деяких окремих епізодах своїх досить близько нагадує відому великоруську казку «Горе», записану в Новгородській губернії.
Жили собі два брати — один убогий, а другий багатий. У багатого й хліба, й худоби різної, і землі, й грошей багато, а в бідного нічим було навіть пообідати. Аж і він спочатку був чоловіком з достатком і жив добре, доки не оселились у нього під піччю Злидні. Що вже він тільки не робив, до яких лиш знахарок не звертався — ніяк не може вибитися з бідності! А старший брат не хотів бідного й братом називати. Живе багатий рік, живе й другий з молодою жінкою, діток сподівається, та Бог не дає йому. У багатого й грошей, і худоби різної — всього, всього багато є, а діток Бог не дає! Що він лиш не робив! І на церкву жертвував, і акафісти наймав, і сам ревно молився перед іконами вранці і ввечері — не дає Бог діток та й годі! Бачить багатий, що Бог не приймає його молитов, пішов до бідного брата й каже йому: «Молись ще ти, аби Бог послав мені діток: я тебе візьму тоді в куми». — «Добре, буду молитися».
Ось бідний помолиться, бувало, Богові за себе, а потім молиться за брата, щоб Бог послав тому хоч одне дитя. Минув рік, і довідався бідний від людей, що в брата його народилася дитинка. Приходить він до жінки та й каже: «А знаєш, жінко, що?» — «А що там, — питає, — чоловіче?» — «У мого брата родини». — «Невже родини?» — «Виходить, родини». — «Від кого ж ти, чоловіче, чув?» — «Люди сказали. А чи знаєш, жінко?» — «А що, чоловіче?» — «Піду-но я на родини до брата, адже він мені казав, що коли тільки Бог дасть йому дитя, то мене проситиме в куми». — «Не йди, — каже, — чоловіче: якби він хотів узяти тебе в куми, то вже давно б прислав за тобою.» — «Піду я все-таки, жінко, та хоч подивлюсь на хрестини». Пішов. Приходить до старшого брата, а той і питає: «А чого тобі треба?» — «Та це я, — каже, — прийшов до тебе попросити конячину — нічим хату топити, то піду в ліс і назбираю хмизу». — «Візьми, та тільки дивись, — наказує, — не багато накладай на віз, щоб не завадив моїй конячині».
Запріг бідний брат коня, приїхав додому й каже: «Ану, Злидні, — поїдемо в ліс!» Вилізли Злидні з-під печі (а було їх там аж дванадцятеро), посідали на воза й поїхали. Приїхали в ліс. Бідний випряг коня, пустив його пастися, а сам зрубав грубий-прегрубий дуб, розколов його до половини та й каже Злидням: «Братики, голубочки! Поможіть мені розколоти це дерево!» — «Як же, — питають, — станемо ми тобі допомагати, коли в нас і сокири нема?» — «Ви, — каже, — без сокири. Позакладайте усі руки в цю щілину по самі лікті й давайте з усієї сили роздирати дуба. Зробили Злидні так. А бідний брат вибив обухом клинці, а обаполки так і збіглись докупи й защемили руки всім Злидням. Тут як здіймуться буря та завірюха, як стали вони вивертати дерева з корінням — таке розходилося, що й Господи! Одне дерево впало на воза розтрощило його вдрузки, вщент; друге вбило коня; бідний брат сам ледве ноги виніс із лісу. «Ну, — каже він, — ще слава Богу, що мене хоч самого не вбило! Щоб вони пропали, прокляті Злидні!» Приходить він до брата та й стоїть, бідолашний. — «А що ти тут стоїш? — питає той. — Чи не зламав, бува, воза в лісі?» — «Ох, — одказує, — якби тільки воза!» — «А то що ж? Може, й коня вбив?» — «Ох, якби ж тільки на коні окошилось!» — «То ти, може, і воза поламав, і коня вбив?» — «Ох так, братіку!.. ох так, рідненький!..» Стоїть бідний та й мовчить лише; а той лає його та проклинає за віз і за коня… Лаяв-ла-яв, а потім і каже: «Поведи мене в ліс, — я хоч подивлюсь, як це ти там мудро впорався». Повів його бідний в ліс, на те місце, де він кинув Злидні. Побачили Злидні багатого брата, і так же його благають, так молять, щоб визволив їх з неволі! «Виручи нас, чоловіче! Виручи нас, голубчику! Випусти нас, соколику!..» Як почали просити, як почали просити — та так уже добре, та так жалісливо, що багатий брат зглянувся над ними: забив у дуб клинці — оба-полки розійшлися. Злидні повитягали руки та й кажуть йому: — «Ну, чоловіче, ти визволив нас, то тепер забирай же усіх до себе додому!» — «Що ж ви за люди?» — питає. — «Ми, — відповідають вони, — Злидні». — «Е-е-е, — каже, — коли вже ви Злидні, так цур вам і пек вам: нащо ви мені здалися?» — «Ні, — кажуть, — чоловіче, якщо вже визволив, то забирай тепер усіх нас до себе додому». — «Не хочу!» Як мовив він «не хочу!», то усі Злидні й кинулись до нього на шию. Рознімав він їм руки, рознімав — нічого не вдіє! Так і пішов він із Злиднями додому. Ввійшов до хати — Злидні й посипались на підлогу, і з того часу стали жити в багатого брата. Бідний брат розжився після того, як спекався Злиднів, а багатий став ще біднішим, ніж раніше був його брат.
Іноді бідняк від Злиднів звільняється тим, що кидає їх, подібно до німецьких кобольдів, до річки, як це видно з оповіді про «Веселих Злиднів», яку наводить п. Максимович в російському перекладі його видання «Три сказки и одна побасенка». Іноді, подібно до французького Бося, ховає їх у боклаг і закопує в землю, як це видно з оповіді, записаної в Маріупольському повіті, котра містить доволі строкату суміш українських народних вірувань.
На краю однієї слободи, якраз від степу, жили два брати — багатий і бідний. Ось бідний прийшов якось до багатого й сів собі за стіл. Багатий одразу ж прогнав його, кажучи: «Іди геть з-за столу: краще піди на тік та позганяй граків!» Пішов бідний брат і давай зганяти. Граки позлітали, а один шуліка (з породи коршаків) — то злетить, то знову сяде. Втомився він, ганяючись за шулікою, і давай його сварити. А шуліка й каже: «Не жити тобі, чоловіче, в цій слободі — тут тобі не буде ні щастя, ні долі, а йди краще в іншу». Пішов бідний брат додому, забрав дітей, жінку й сяку-таку одежину з манаттям і поплентався в іншу слободу, повісивши через плечі боклаг. Йдуть вони та йдуть дорогою, а Злидні (наче водяні пухирці, чи що) причепилися до бідного брата й кажуть: «Куди ти нас несеш? Ми від тебе не відчепимось, тому що ти наш». Ось дітям захотілося пити, і він звернув з дороги до річки. Набрав у боклаг води, а потім позапихав туди Злиднів, заткнув кілочками та й закопав з водою на березі. Пішли вони далі. Йдуть та йдуть, коли перед ними — слобідка, а на краю її стоїть пустка — хазяї вимерли з голоду. Вони й поселилися там. Сидять якось раз у хаті, і раптом чують — хтось гукає з горища: «Зсади! Зсади!» Бідний брат вийшов у сіни, взяв мотузку й поліз на горище. Зирк — а там козенятко з ріжками (то був чорт). Бідний брат налигав козеня й хотів було легесенько спустити його з горища. Тільки-но доніс до драбини, а гроші так і посипались у сіни. Зліз він з горища і ну їх збирати; набрав дві скрині. Тоді й переказує через людей братові, щоб той ішов до нього жити. Братові переказали, а він собі міркує: «Мабуть, їсти нема чого, то він і кличе». Звелів напекти паляниць і пішов. Приходить, а брат йому й показує одну скриню грошей, потім другу. Так і пойняли заздрощі багатого. Брат каже йому: «В мене ще є гроші, закопані в боклазі, біля річки: коли хочеш, візьми їх собі». Той не схотів і гостювати та чимдуж до річки, та за боклаг. Тільки-но відіткнув його, а Злидні звідтіля й вискочили і вчепилися за нього: «Тепер ти наш!» — кажуть. Приходить він додому, коли все, яке було, багатство його погоріло, а на тому місці, де стояла хата, лишилися самі лиш головинки. Оселився він після того в тій землянці, де раніше жив його бідний брат разом із Злиднями.
Мотив замикання Злиднів шляхом хитрощів у ті чи інші місця й зокрема в різноманітні посудини властивий досить багатьом оповідям Сходу і особливо Заходу — з тією лиш різницею, що місце Злиднів в цих оповідях посідають нечисті духи. Спільне джерело оповідей такого роду, на думку Н. Н. Дурново, в єврейських талмудичних оповідях про владу Соломона над бісами. Від євреїв вони перейшли до арабів і залишили відбиток в арабських казках «Тисяча й одна ніч», а також варіюються в індійських оповідях. Давня Русь одержала легенду про замкненого біса, з одного боку, з Візантії, з іншого — із Заходу, внесла її в деякі житія святих (наприклад, Авра-амія Ростовського, Іоанна Новгородського та ін.) і розпорошила серед багатьох легендарних переказів і казок демонологічного змісту. Зокрема, на наведені нами українські легендарні оповіді про Злиднів справили, цілком імовірно, досить сильний вплив «Повесть о авве Логгине, закрестившем беса в чаше с водой», «Повесть о старце, просившем руки царской дочери» і головним чином — житіє святого мученика Конона Ісаврійського, тим паче, що це останнє збереглося, між іншим, у малоруському збірнику XVIII сторіччя, що належав професору М. І. Соколову, українською мовою.
Майже в усіх без винятку народів у найдавніші часи під впливом спільного поетичного світогляду, що характеризує собою первісний ступінь розвитку людини, склався такий погляд на хвороби, переважно — внутрішні, що вони походять чи просто від нападу злого духа, чи опосередковано — через ослаблення вогню життя, потьмарення, забруднення його. Ворогами життя і здоров’я як людини, так і тварин є духи пітьми, які під різними найменуваннями живуть по темних і брудних місцинах, в яругах, в болотах, у лісах, під землею, під піччю і т. ін. й звідси, за тих чи інших сприятливих обставин, проникають у тіло людини, мучать і терзають її і врешті-решт доводять до смерті. Вірування в демонічне походження й значення хвороб серед інтелігентних класів населення, можна сказати, остаточно вже витіснене здоровим науковим поглядом на них. Але не можна того ж сказати про середні й нижчі верстви населення навіть найкультурніших націй. Надто глибоке коріння пустило воно й серед українського простолюду, що й понині дуже часто ще значно охочіше звертається в недугах до своїх доморослих знахарів і знахарок з їхніми таємничими обрядовими нашіптуваннями та магічними ліками, ніж до вчених представників медицини. Живучості цього вірування й міцної усталеності авторитету знахарів і знахарок сприяє й містична таємничість обстановки, що так невідпорно діє на малорозвинену людину, й суто органічний зв’язок знахарства з народним світоглядом, і справжнє знання деякими знахарями й знахарками таких властивостей трав, коріння й подібних ліків, які й дотепер невідомі патентованій науці. Як ми бачили вже з попереднього нарису, саме одержання людиною знань про лікарські властивості різноманітних трав народна фантазія огорнула у форму зворушливої поетичної легенди[43].
До цього треба додати ще й те, що сучасна обрядова обстановка знахарських прийомів, отже, й самі замовляння, ввібрали в себе дуже багато християнського елементу і таким чином набули вигляду псевдохристиянського заклинання. У Канівському повіті записано таку «знахарську молитву», яку знахарі й знахарки неодмінно читають після кожного шептання: «Ослаби, остави, одпусти, Господи, нам гріхи наші вільні й невільні, все нам прости, яко благий Бог і Чоловіколюбець. Богородице Діво, радуйся, благодатна Мати Маріє, Господь із Тобою, благословенна Ти Жона, як Ти породила Христа і Спасителя і Спаса душам нашим. Хрестителю Христів, тобі подано було молити за нас. Під Твою милость прибігаємо, Богородице Діво, єдиночистая і благословенна. Небесний Царю, віру затверди, язик ворогові укрути, добре сохрани перед цею братією, крім праведних, яко благий Бог і Чоловіколюбець. Амінь».
Відповідно до погляду на хвороби як на напад на людину духів пітьми спочатку й лікування їхнє полягало в замовлянні, зверненому до сонця, до багаття і взагалі до яскравого світла й поєднаному з молитвою загнати ту чи іншу хворобу у нетрі, болота й пустелі, де нема ні людей, ні звірів. За християнської доби звертання до сонця та інших джерел світла замінено було звертанням до різних святих угодників, яким дана була згори, за житієм, благодать зцілення відомих хвороб, або ж на яких, з тих чи інших причин, народна фантазія перенесла відповідні властивості бога Сонця й Вогню. В Канівському ж повіті, між іншим, записано «знахарську молитву», щоденне читання якої береже від захворювання на будь-яку взагалі хворобу: «їхав святий Юрій на золотому коні з золотим шостом, з золотим хрестом. Зустрічає Божу Матір з Сіян-ської гори, з святої землі. «Куди ти, святий Юрію?» — «їду до народженного, молитвяного раба Божого (ім’я-рек) виганять оцим шостом і святим хрестом хворобу (та-ку-от) в очерета, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люде не ходять, де звірі не бродять, де голоса не чуть, де півні не поють, де сонце не світить…» — «Іди, святий Юрію, людям хрещеним помагай та усяку хворобу виганяй, і Я тобі буду в допомозі. Амінь.»
Звертання саме до святого Юрія про попередження будь-якого взагалі захворювання пояснюється, очевидно, тим, що на великомученика Георгія, як відомо, перенесено народом за християнської доби риси язичницького весняного бога Сонця.
Замовне лікування хвороб доступне далеко не кожному, бо для цього вимагалося найвище знахарство, найвище знання таємничих сил природи й цілющих властивостей трав, яке звичайно передається з роду в рід. Так з’явились знахарі й знахарки.
У Великоросії більше значення в житті простого народу має чаклун, знахар. На Україні ж знахар поступається гілкою першості перед знахаркою. Знахарем або знахаркою, за народним повір’ям, можуть бути власне лише ті, хто народиться й буде відлучений від грудей у понеділок, через що знахарі й знахарки звичайно «понеділкують» (постяться) у понеділок[44].
Самий початок знахарства, лікування хвороб шептанням, легенда з циклу «Обходів апостольських» бере від Спасителя, до того ж благодатний дар цей Спаситель дає саме старій жінці, котра потім навчила цього мистецтва інших старих жінок.
Жила одна стара, — розповідає легенда (записана в Канівському повіті), — та така бідна, така вбога, що не лише їй нічого було їсти, але ніде було їй, нещасній, навіть переночувати: бувало, де застане її ніч, там вона і засне. Ось спить вона якось десь під тином, коли раптом йде дорогою Сам Господь і з ним два апостоли — Петро й Павло. Глянув Господь під тин — лежить якась стара. Господь і питає її: «Чого ти, жінко добра, лежиш тут? Невже ж у тебе нема зовсім притулку?» — «Ні, — каже, — чоловіче добрий. Так ось я й живу і вдень і вночі, як бачиш». От Господь і порадив їй: «Зараз, жінко добра, приїдуть сюди за тобою в повозі: бачила — там лежить багатий пан при смерті, хворий. То ти пошепчеш, і він дасть тобі за це багато грошей». Може, й не вміла вона Богу добре помолитися, а тут раптом їй Господь так дав, що вона зразу ж пізнала, як треба «і шептать, і обмовлять, і примовлять». Господь з апостолами приходить потім до того пана, що лежав при смерті, й каже: «Пошли ти коней за тією старою, котра лежить у такому-от селі під тином, то вона тобі відволодає твою хворобу». Послав він повіз, привезли ту стару до пана. Тільки-но вона водою його скропила, пошептала, чи як її вже Господь напоумив — панові одразу ж легше стало, зробився він такий радий та веселий і все дякує старій… Минув, може, тиждень чи два після того. Пан одужав зовсім й відпровадив стару додому, ще й винагородивши її при цьому й грішми, і хлібом, і всім-всім, чого лиш вона забажала. Стара все це взяла, поїхала додому, та з тих пір тільки вже з шептання й жила; та інших старих жінок навчила того, «що їй Сам Господь Бог вразумив».
Доля всіма покинутої старої, що стала потім благодійницею людей, мимоволі, за асоціацією, нагадує записану у Васильківському повіті легенду «Від чого тепер старі люди помирають своєю смертю?», що містить у собі ясні сліди найдавнішого побуту. Колись, — розповідає ця легенда, — було так на світі, що старих людей убивали. Постаріє людина, її візьмуть та вб’ють: «Він старий, — кажуть, — нащо він здався? Навіщо його марне хлібом годувати?» От один син і пожалів свого батька: замість того, аби вбити старого, син сховав його в льох і потайки від усіх носив йому туди їсти. На той час послав Бог голод; поїли люди весь хліб, помололи й поїли навіть і той, який залишили було для сівби. Приходить той син до батька та й каже: «Ось тепер уже я вас, тату, вб’ю: їсти нічого. Тепер уже й мені самому доведеться з голоду помирати». — «Ні, синку, — каже батько, — ти мене не вбивай, а зроби-но ось що. Піди виори десятину поля, розкрий хату, посічи ту солому, яка в стрісі, та й посій: може, на той рік вродить хоч на насіння». Послухався син, посіяв січку на десятині. Аж уродив хліб, та такий густий і гарний, який рідко буває і доброго року! Побачили люди, що на тому полі вродив такий гарний хліб, прийшли до господаря й питають: «Що ти посіяв? Де взяв насіння, коли ні в кого на селі не було вже й зернинки?» — «Що ж, — каже, — люди добрі, нічого більше правди таїти: я свого старого батька не вбив — жаль мені його стало, а сховав його в льох, щоб люди не знали, та й годував його там. Коли послав це Господь на нас, грішних, кару, поїли весь хліб, так що ні в кого в засіках не залишилось ні зернинки, а туг наспів час сівби, пішов я до батька. А він мені й каже: «Розкрий, синку, хату, посічи солому зі стріхи на січку та й посій». Я так і вчинив: зорав нивку й засіяв її січкою. А тепер ось і вродило, слава Богу: вистачить і мені, буде й іншим». — «Не вбиватимемо й ми своїх батьків, — може, й нам вони коли-небудь стануть у пригоді». З тих пір й повелося, що старі люди стали помирати вже своєю смертю.
Демонічне значення багатьох хвороб з плином часу було забуте народом і лишилось лиш у знахарських замовляннях. Про такі хвороби ми й не говоритимемо. Але деякі хвороби й понині народ інакше й не уявляє собі, як в образі цілком певних істот. Це лихоманка, холера, чума і почасти гостець.
Загалом усі українські лікувальні замовляння, як і великоруські, головним джерелом своїм мають так звані «ложні», або апокрифічні «молитви», які були складені за зразком церковних молитов, але із значною домішкою давньоміфічних поглядів і різноманітних наступних народних забобонів. В українських замовляннях від лихоманки, яка називається ще пропасницею і поганкою[45], хвороба ця уособлюється то в образі Іродової доньки Трясавиці, то в образі 77 Іродових або зміїних доньок, то в образі 12 красунь і т.ін., то — як, приміром, в Київській губернії — вважають її просто нечистою силою, причому пропасниць налічують стільки, скільки на землі вір (є «пропасниця жидівська» і т.ін.). У Харківському повіті лихоманку уособлюють в образі огидної, зморшкуватої, кістлявої старої, яка обирає собі межи людьми жертву й потім починає м’яти й трясти її, кидає в жар та холод тощо. Очима її не побачиш, але одержимі лихоманкою дуже часто бачать її вві сні. У Вінницькому повіті лихоманку уособлюють навпаки в образі молодої і гарної дівчини, яка може перетворюватися на повітря. Людина, що проковтнула це повітря разом з їжею або якимось напоєм, негайно занедужує.
Якось зустрів чоловік на шляху двох дівчат-лихоманок, які якось випадково зовсім не помітили його. Одна з них і каже: «Я піду до такого-ось багатого пана; він дуже любить пити вино, то я постараюсь, щоб він разом з вином випив і мене». — «А я піду, — відказує їй на це друга, — до такого-ось бідного мужика» — того самого, який непомітно йшов за ними і слухав цю їхню розмову. — «Як же ти це зробиш?» — запитала перша. — «Не турбуйся, — відповіла друга, — я дуже добре знаю думки того чоловіка: ледве він переступив поріг хати, та як закричить до своєї жінки: «Жінко! Вари галушки, тому що мені дуже їх хочеться!» — і з першою галушкою він неодмінно проковтне й мене». Чоловік, коли повернувся додому, справді дуже захотів галушок. Коли галушки були потім подані на стіл, він першу галушку взяв і кинув у зарані підготовлений мішок і зав’язав його мотузкою. Упіймавши таким чином разом з галушкою й лихоманку, чоловік почепив мішок в димарі, щоб прокоптити лихоманку. Довго висіла лихоманка в мішку, і довго через те не було її між людьми. Та ось того чоловіка стала чомусь дедалі більше й більше розбирати цікавість — що ж сталося з лихоманкою? Розв’язав він необережно мішок, і випустив лихоманку.
Звідси — повір’я, що всі забаганки хворого на лихоманку є справою дівчини-лихоманки, яка оволоділа ним.
Оповіді про холеру і чуму звичайно виступають, так би мовити, коли з’являються і лютують ці епідемії. Й до того ж скрізь побутують майже в одній і тій же формі. А в звичайні часи вони начеб зовсім забуваються. У Гру-бешівському й Літинському повітах холеру уявляють в образі простоволосої жінки, яка блукає селами й містами в самій сорочці. Вона постійно плаче, і там, де почують її виття, неминуче починається мор. В одному селі Новго-род-Сіверського повіту донині святкується особливий день, що називається «Холеркою», — на згадку визволення села від холери саме в цей день. У 1893 році в уражених холерою селах, ще задовго до появи її, на дубовому листі, на якому звичайно саджають у піч хліб, з’явились якісь маленькі й тонко виокремлені зображення змійок і ящірок, так що листя це зовсім перестали використовувати в діло. Під час сильного спалаху холери вдови й дівчата, вбравшись по-святковому, ходили селом «щедрувать» — так, наче під Новий Рік; на «защедровані» гроші наймали молебень і ставили спільну свічку. Одного небіжчика поклали в домовину долілиць, «щоб сюди не вертався», а другому хотіли скувати руки («закувати холеру»), і тільки жаль до небіжчика та острах, щоб він на тому світі не ходив у наручниках, утримали народ від цього. Щоб холера не ввійшла до села, шлях перед селом загороджували «за-ставом» (дошка від млинової шлюзи). Є також повір’я, що проти води холера йде повільніше, ніж за водою.
Холера насилається іноді святими на кару за неповагу до їхніх свят, як про це свідчить наступна оповідь, записана в Єлисаветградському повіті.
На свято святої Марії Магдалини їхало двоє чоловіків з поля. Коли йде дорогою якась черниця. Порівнялась і просить підвезти її. Вони кажуть: «Сідай, матінко, підвеземо». Сіла черниця, і так вони поїхали. Біля села вона встала з воза і попрошкувала в село. Прийшла до однієї хати, а в тій хаті якраз справляли хрестини. Ну, а коли святкують хрестини, то відомо — тут неодмінно є й горілка, і декотрі так понапивалися, що вже й язиком не володають. Ввійшла черниця до хати і каже: «Добридень, добрі люди! А що це, — питає, — ви святкуєте — мабуть, хрестини?» — «Вгадали, вгадали, — відповідають, — хрестини! А що — може, й ви вип’єте з нами за хресни-ка?» — питає господар. І почали з неї кепкувати. Довго мовчала черниця, а тоді й каже: «Годі вам, добрі люди, кпинити з мене — це недобре; а ось краще скажіть мені, де ваші діти?» — «У повітці сплять», — відповідають їй.
— «А ви, — питає, — були сьогодні в церкві? А дітей своїх водили до церкви? Ви їх сьогодні й не бачили зовсім, вони у вас непричесані і невмивані, а самі ви пиячите; сьогодні свято святої Магдалини, а ви її не шануєте: до церкви не ходите, дітей молитов не навчаєте та ще й глумитеся із черниці! За це вас Бог покарає!» Всі слухали її мовчки, дехто ж став сміятися. Тоді вона наслала на всіх холеру. І, скільки їх там не було, всі одразу повмирали. Потім пішла у хлів і там подушила всіх дітей. Після того пішла вона селом і тих людей, що були в церкві, не чіпала, а тих, що не були або пиячили, всіх карала — насилала на них холеру. Тільки-но прийде до хати, відразу й розпитує: що роблять, чи ходять до церкви, чи ні. «Я, — каже, — свята Магдалина, прийшла подивитися на вас, чи не забули ви ще Бога і Його святих». Ходила вона так селом довго, і тоді сильна холера була.
Чуму уособлюють в образі багатої панянки, яка роз’їжджає в екіпажі, запряженому шестериком білих коней, до того ж за кіньми неодмінно біжать хорти. Під’їжджаючи до якоїсь домівки, чума попередньо питає під віконцем: «Чи є чума в домі? Якщо мешканці оселі, через свою необережність, відповідають, що немає, то відразу ж захворіють і помирають. Щоб ввести чуму в оману, по хатах виймають віконні рами, начебто тут ніхто вже не живе, отож чумі й немає ніякої потреби зазирати в ті оселі. Чума дуже багата й хитра. Вона розкидає по дорозі й по вулицях всілякі цінні речі, навіть гроші; але тільки-но хтось підніме таку річ або гроші, то відразу ж занедужує й помирає (Літинський повіт).
Гостець (у деяких місцевостях так називають суглобовий ревматизм, в інших ковтун, постає в замовляннях від нього у вигляді особливого злого духа, який, до переходу в людину, живе в різних місцях і може ввійти в неї різними шляхами. Він буває чоловічої й жіночої статі. Поселяється в різних місцях людського тіла: в очах, шиї, у плечах або між плечима, у м’язах, грудях, серці, жилах, мозку, животі, кістках, колінах, руках, ногах, в усьому тілі.
Звичай умисного святкування деяких днів тижня, опріч церковних свят і загально-……прийнятого, із введенням християнства, святкування неділі, вкорінився на Україні з давніх- давен і породив навіть уособлення самих цих днів у досить виразних образах. До таких днів належать понеділок, неділя і п’ятниця.
Особливо знаменним і незвичайним є, на перший погляд, начебто безпідставне святкування понеділка, або так зване «понеділкування». Звертає, між іншим, на себе увагу насамперед та обставина, що святкування понеділка і п’ятниці (подекуди почасти ще й четверга) практикується майже виключно серед заміжніх жінок (частіше — немолодих) і полягає не лише в настійливій молитві і пості (так «понеділкують» і знахарі), але й в утримуванні від деяких — переважно затяжних і важких — жіночих робіт. Аж до останнього часу в м. Борисполі Полтавської губернії зберігся особливо своєрідний звичай «понеділкування», що зводився лише до неробства всіх заміжніх жінок у цей день з повним відхиленням будь-яких релігійних, благочестивих мотивів. Мало того, — право нічого не робити по понеділках на все наступне життя виговорювалося нареченою нареченому ще до того, як вони візьмуть шлюб, і входило окремою статтею до передшлюбного договору. Правом «понеділкування», якщо лиш бажали, користувалися й дівчата з інших місцевостей, які виходили заміж за бориспільців, але позбавлялись його ті з місцевих наречених, котрі виходили заміж в інші села. У бориспільському звичаї мимоволі впадають у вічі такі його особливості: 1) «понеділкування» не пов’язується — подібно, наприклад, до вшановування п’ятниць — до якихось свят чи постів, а відбувається самостійно — і до того ж без черги, тобто щопонеділка; 2) воно практикується тільки серед жінок, притому заміжніх; 3) що найвартіше відзначити — право «понеділкувати» входить окремою статтею до передшлюбного договору. Зазначені особливості дали привід п. Чернишову, на основі праць Баховена, Моргана, Льоб-бока, а в новітній час — Поста і Жиро-Телона, дійти у своїй «Спробі витлумачення звичаю понеділкування» того цілком правдоподібного висновку, що звичай цей у його, так би мовити, бориспільській формі виник за найвіддаленішої доби початкового становлення шлюбних взаємин моногамічного типу. За первісної доби життя людства всі жінки певного племені вважалися пошлюбленими одночасно з усіма чоловіками того ж племені. Ця форма шлюбного співжиття відома під назвою «общинного», або «комуністичного» шлюбу. Шлюб «комуністичний» не відразу перейшов у шлюб типу моногамічного і на проміжних щаблях поступового переходу породив чимало досить оригінальних звичаїв, серед яких особливий звичай, названий Льоббоком «шлюбом на три чверті», який виразно виступає в житті гасанидських арабів — племені, що живе на Білому Нілі. Сутність цієї перехідної форми шлюбу полягає в тому, що дружина, згідно з шлюбним договором, зобов’язана зберігати цнотливість тільки у відомі дні тижня, в інші — має цілковите право розпоряджатися собою на свій власний розсуд. Занесені до стародавніх хронік перекази (приміром, переказ чеського народу, записаний Козьмою Празьким, та інші), дає підставу припускати, що і в житті слов’янського племені була доба, за якої шлюбні відносини мали характер «общинного» шлюбу. М. Г. Ковалевський, зробивши систематичний огляд фактів архаїчної старовини слов’ян і зокрема українців, визнає за можливе вважати стадоподібний стан з повним усуспільненням жінок найнижчим щаблем їхнього суспільного розвитку. До решток первісного «комунізму» жінок п. Ковалевський, слідом за професором Сумцовим, відносить, між іншим, нинішні українські «вечорниці» і великоруські «посиделки», а також деякі народні весільні обряди. Якщо це так, то в українському звичаї «понеділкування» в його бориспільській формі (святкування понеділка щотижня, участь у цьому святкуванні лише заміжніх жінок і, зрештою, внесення права на «понеділкування» до шлюбного договору) не можна не бачити решток свого роду «шлюбу на три чверті». Звичай цей, таким чином, започатковано за часів становлення моно-гамічних шлюбних відносин. Коли згодом шлюбні відносини остаточно вже склалися як моногамічні, такі, що вимагали від жінки цілковитої подружньої цноти, «шлюб на три чверті», що є прототипом «понеділкування», міг утриматися лиш за умови абсолютного зникнення з нього еротичного елемента або ж за умови видозміни цього елемента в простий обряд, який анітрохи не ображає почуттів чоловіка, — як видозмінився, приміром, болгарський звичай, за яким цнота нареченої належала друзям нареченого, у весільний обряд. Цей обряд у французькому весіллі дає право братові нареченого на перший поцілунок нареченої, в лауенбурзькому — право поїжджанам на той же перший поцілунок, а в ііівабському — право дружка на перший танок з нареченою. Право на вільність від шлюбних обов’язків, що становило суттєву рису «шлюбу на три чверті», як несумісне вже з поняттям про сувору подружню цнотливість, поступово витискається посиленим розвитком іншої сторони того ж звичаю — трудової, доки, врешті-решт, не щезає зовсім, змінившись правом заміжньої жінки на вільність від праці у відомі виговорені (обумовлені) дні тижня. Стародавній звичай утримав своє реальне життєве значення, але був пристосований до нових цілей, і відповідно до цих останніх змінив свій колишній характер: еротичний елемент зовсім відпав, а натомість його висунуто елемент економічний. Та оскільки право заміжніх жінок на звільнення у відомі дні тижня взагалі від будь-якої праці завдавало очевидної шкоди родинному господарству, то під тиском економічних потреб і в міру того, як родина набувала характеру рівноправної спілки чоловіка й жінки, однаково зацікавлених у процвітанні родинного господарства, це право неминуче мало обмежитися як у часі, так і в обсязі: кількість днів, коли жінка звільнялася від праці, що існує в бориспільському звичаї[46], звелася до утримання по понеділках лиш від деяких видів жіночих робіт.
У такому вигляді звичай «понеділкування» існує нині в усій Україні, та тільки він набув уже суто християнського забарвлення, внаслідок чого «понеділкують» часто за обітницею, притому здебільшого літні жінки та знахарі. Звичай цей полягає в тому, що в понеділок ніколи не їдять скоромного, а також (жінки) вважають за гріх «спускать лугу» (Слов’яносербський та Старобільський повіти). Хто в понеділок поститься, тому не лише добре житиметься на землі, але не страшно й помирати; а хто не вшановував «святого Понеділка, то тому скверно йти на той світ», — все одно, що подорожньому без палиці йти з двору. Перша зустріч на тому світі — із святим Понеділком, який розпитує про гріхи: він і так усе знає, та допитується, чи була душа «на дрімливому полі», тобто чи проводила біля небіжчика ніч, в яку спати не можна, а треба весь час молитися (Білгородський повіт).
Святий Понеділок уособлюється в образі сивого діда: у такому вигляді він і являє себе людям. Він виконує не лише обов’язки райського брамника, як ми це вже бачили, а й грецького Харона — переводить через вогненну ріку, що протікає в межах загробного світу, душі померлих, а також супроводжує на той світ душі змертвілих людей, що тимчасово залишають свою тілесну оболонку, щоб ще до смерті побачити пекло і рай. Ось що розповідала одна дівчина (Куп’янський повіт), яка змертвіла була, але за дві години знов ожила. «Коли я заснула, до мене явився старий сивий дід і повів мене крутою горою. Звідти він показав мені рай і пекло. Після того я перейшла з ним вогненну ріку, і не обпеклася. Тоді ми стали переходити через вузеньку річку. Дід стрибнув, перескочив та й каже мені: «Перестрибуй і ти!» Стрибнула я, але невдало: правою ногою ступила в річку і обпеклася. А річка та вся травою заросла. Нарешті, дід сказав мені: «Ну, дочко, тобі лишилося на землі жити тільки десять років, і час уже тепер повертатися додому; заміж хочеш — виходь, а хочеш — як знаєш». Тоді я прокинулась, і ось — як бачите». Присутні відразу ж подивилися на праву ногу дівчини і побачили, що нога справді обпечена, посиніла, та так і не відходить. Звідтоді дівчина та почала весь час молитися Богові і ходити по монастирях; а коли живе вдома, то вийде з хлібиною на шлях і дає жебракам по кусню хліба й по грошику. Заміж не йде, а все чинить добрі справи і чекає смерті.
Зображення святого Понеділка в образі сивого старого, який то перебуває при брамі раю, то показує душі пекло і рай, очевидно, дає підстави вважати, що на нього перенесено риси воротаря (брамника) раю святого апостола Петра, який до того ж, за деякими редакціями апокрифа «Ходіння Богородиці по муках», є замість архангела Михаїла проводирем Богоматері у пеклі[47].
Культ Святої Неділі, якого так суворо дотримуються в усій Україні, легко пояснити, з одного боку, високим значенням недільного дня в християнському світі, з іншого, — самим етимологічним смислом слова Неділя (від давньоруського — не дълать). Звідси — звичне уособлення народом, що звик усе мислити тільки образами, святкового дозвілля. Але особливо сильний вплив на виникнення культу Святої Неділі, без сумніву, справив відомий апокриф «Епістолія про Неділю», або «Лист з неба», «Лист Ісуса Христа», «Лист небесний».
Вперше апокриф цей згадано наприкінці VI сторіччя: карфагенський єпископ Лиціан докоряє в листі іншому єпископу за надмірну довірливість до названого апокрифа. В наступні сторіччя про нього згадують щораз частіше й частіше. Різні редакції «Епістолії про Неділю», здебільшого західноєвропейські, досить докладно розглянуто академіком Веселовським, ним же ґрунтовно викладено зовнішню історію недільного культу. Стосовно долі «Епістолії» на Русі, то апокриф цей є одним з найпо-пулярніших, бо за зберігання його в себе і розповсюдження серед інших обіцяно всілякі блага — земні й небесні, ті ж, хто не довіряє небесному походженню його і не поширює апокрифа, зазнають прокляття в цьому житті і вічних пекельних мук у житті майбутньому: «Я, Ісус Христос, Син Бога живого, — говориться у варіанті апокрифа, що ходив по руках у 1884 році серед народу в
Богодухівськолу повіті, — наказую вам, щоб ви сього листа, якого Своєю рукою писав, поважали й шанували; а який чоловік не повірить, той буде проклятий і загине навіки, в пекельному вогні горітиме. А хто сього листа матиме і даватиме читати й переписувати, той хоч мав би у себе стільки гріхів, скільки в морі піску, на деревах листя, на землі трави, на небі зірок, то всі йому відпущені будуть. А хто матиме й не даватиме читати й переписувати, той буде проклятий і загине, відречений царствія Божого. Котрий чоловік сього листа матиме, матиме повагу і шану, то лист цей має таку силу: хто його читатиме або приязно слухатиме, той одержить відпущення гріхів, і жоден супротивник йому шкоди не завдасть, і котра наречена вагітна буде, то отроченя народить легко, і збереже її Господь, і дитя матиме від Бога найвищу ласку, як душа інша, так і тілесна. А хто сього листа матиме, той Святе Письмо одержить. Амінь. Амінь. Кінець».
Великоруські редакції «Епістолії про Неділю» видані професором Тихонравовим за рукописом XVI сторіччя і академіком Пипіним — за новими списками; південно-руські редакції видані п. Франком — з Дрогобицького рукописного збірника першої половини XVIII сторіччя* і редакцією журналу «Этнографическое обозрение»**. Південноруські ізводи — західноєвропейського походження, а не візантійського, як ізводи великоруські, і проникли в Україну через Польщу, а також — є деякі підстави вважати — через галицьких і волинських німців-колоністів. У південноруських ізводах, порівняно з великоруськими, значно скорочено і спрощено погрози, і зовсім опущено перелік подій старозаповітної історії, які, начебто, сталися в неділю. Але особливо характерно те, що великоруські ізводи, крім ушанування Неділі, вимагають ще й неодмінного вшанування середи і п’ятниці: «вшановуйте святу неділю, середу й п’яток: ти-ми-бо трьома деньми земля стоїть»; південноруські ж ізво-ди, як такі, що склалися під впливом західноєвропейських редакцій, нічого не повідомляють про вшанування п’ятниці, а тим паче середи, вшанування якої скасовано було для західної Церкви близько 300 року, на Еліберійському соборі, і замінено вшануванням суботи[48].
«Епістолія про Неділю» вплинула навіть на місцеву українську творчість і дала життя декільком легендам про Святу Неділю, що уособлюється в образі молодої гарної жінки. Про початок святкування дня на честь Неділі легенда, записана в Новоград-Волинському повіті, розповідає таке.
Ми тому не працюємо в неділю, що Бог подарував цей день Неділі і при тому сказав: «На тобі цей день, тільки дивися ж сама, щоб люди тоді не працювали». Неділя подякувала Богові. А спочатку, кажуть, люди працювали і в Неділю, та було це дуже давно, а тепер припиняють працювати вже в суботу ввечері, після заходу сонця, тому що Свята Неділенька покарає так, що й Господи!
Якось їхали дорогою два чоловіки, і заїхали вони до одного села. Хотіли було розпитати, як їхати далі, да ніде не видно було ні душі. Аж от дивляться — в хаті світиться. Ось один другому та й каже: «Ти лишайся біля воза, а я піду розпитаю про дорогу й запалю люльку». Підходить він під вікно, коли бачить — стоїть верстак, за ним сидить молодиця і тче, а всі решта сплять — хто на лаві, хто на печі, хто на полу. Стоїть він під вікном — чекає, що з усього цього вийде? Коли входить до хати хороша-пре-хороша панна, та така ж гарна, як сонечко святеє: червона та ясна, і питає молодицю: «Що ти, — каже, — жінко добра, робиш?» — «Та ось лишилося трошки доткати полотна, то я хочу скінчити, щоб воно не валялось». — «А хіба тобі не буде для цього понеділка?» — «Та буде й понеділок, тільки я вже поспішаю скінчити, щоб воно не валялось». — «Ну, ти закінчуй, а я зачекаю». А чоловік усе стовбичить під вікном, дивиться, що буде. Ось молодиця закінчила ткати, взяла ножа й хотіла відрізати. «Дай, — каже панна, — я тобі відріжу, а ти потримай». — «Добре», — каже молодиця. Взяла полотно і тримає. А Неділя взяла ніж, пообтинала їй шкіру на руках, — а тій і не боляче зовсім — здається, ніби панна крає полотно. Тоді Неділя кинула ніж, здерла з молодиці шкіру, повісила її на верстаті й каже: «Ось тобі за те, щоб ти не працювала, коли зайде неділя». Чоловік той страшенно злякався, побіг чим-скоріш до воза, і вони з товаришем відразу ж поїхали далі. Під’їхали до корчми і спинилися ночувати. Прокинувся він другого дня й розповідає: «Чи снилося мені, а чи бачив це я насправді, сам не знаю…» І розповів по порядку все, що він бачив учора. Зібрались люди, пішли до тієї хати, дивляться — коли на верстаті справді висить шкіра, а обдерте тіло лежить на полу. Тоді той чоловік сказав, що це Неділя покарала молодицю за те, що та працювала. З того часу люди покинули працювати в неділю*.
Надто сувора кара, яка постигає тих, хто не вшановує Неділі, пояснюється тим, що вони, працюючи, завдають Неділі страшних — відповідних тій чи іншій роботі — страждань.
Іде собі якось один чоловік, поганяє поволі, аж тут чи молодиця, чи дівчина, хто її там уже знає. «Здрастуйте, дядечку!» — «Здрастуйте!» — «Підвезіть мене!» —: «Сідайте, паніматко», — чи як він там уже назвав. — «Хто ви такі, звідкіля й куди прямуєте?» — розпитує чоловік той. — «Я — Неділя, чоловічку'.» — «Як же це так, що ви йдете пішки?» — «Тому що люди тепер Закону Божого не знають, ні на що не зважають: вони мене спекли, зварили, підсмажили, ізшквари-ли, посікли, з’їли!» Побалакала, побалакала, коли глянув потім чоловік, а вона — хтозна-де й ділася; шукав, шукав, та так і не знайшов (Чигиринський повіт).
Якщо хтось працює пізно проти неділі, бо має нагальну потребу, Неділя в таких випадках навіть сама допоможе, та без суворої кари проте не залишить того, хто не вшановує її.
Діло було ще за часів панщини. В однієї жінки, на ім’я Марфа, тільки й було часу попрясти, що в суботу: це вже був її день. Пряде це вона собі якось під неділю. Задзвонили до вечерні. їй би облишити працю, а вона каже: «Дай ще надіну переділочку, спряду, хоч і неділя вже — прости мене, Господи, — зайшла; а то як піду на панщину, не скоро потім знов удасться попрясти: хоч гріх, хоч два — а треба!» Наділа переділку, пряла, пряла — не допряла, та так і лягла, залишила; біля порога був маленький привалочок, вона й поставила туди гребінь з мичкою, а веретено відірвала й поклала в куток. Повечеряли всі, лягли спати. Сплять. Раптом входить до хати така хороша жінка, у плахті добрій, у очіпку убрана, та й каже: «Марфо!» — «Га!» — озивається Марфа. «Ти допряла переділку[49].» — «Ох ні, бабусю, не допряла!» — «Я — не бабуся, я — тітка. Уставай же, — каже, — та допряди!» А Марфа лежить, як камінь. «Бач, поставила, — хто ж її допряде? Видно, мені доведеться допрядати!» Марфа лежить, не ворухнеться, а вона дістала днище з-під лавки, сіла біля вікна і давай прясти ту переділку. Марфа лежить та тільки поглядає. Допряла вона, а після того як зведеться з тим гребенем та як урепіжить ним Марфу тричі уздовж: «Не лежи, а вставай Богу молись, коли я сама допрядаю! Чи знаєш ти, хто я? Ти проти неділі наділа переділку, ось тобі Неділя тепер і допряла!» Після того Марфа так і не підвелася вже ніколи: пролежала тиждень і померла (Білгород-ський повіт).
Дуже часто Свята Неділя і подорожує світом, і діє вкупі зі Святою П’ятницею.
П’ятниці ще зумовлювалась і вражаючими споминами із земного життя Спасителя, пов’язаними з цим днем. Суворе дотримання п’ятниці підказується вже у творі ке-сарійського єпископа Памфіла (340): «Життя Константина». У нас на Русі в XI столітті превелебний Феодосій Печерський писав до великого князя Ізяслава: «аще кто отречеся в среду или в пятницу мясне ясти, добро, вельми полезно не ясти. Не я сего завещаю, но святії апостоли; тако бо закон положиша, да всяк крестьянин постится в середу и в пятницу… в середу бо жидове совет сотвориша на Іисуса и в пяток распяша Господа».
Розвитку культу Святої П’ятниці серед руського народу надзвичайно сприяло широке розповсюдження відомої апокрифічної «Оповіді про 12 п’ятниць», під впливом якої вшанування п’ятниці у нас не обмежилось лише загальним характером утримування від праці в цей день, а й розвинулося у вшанування почасових, або іменних, п’ятниць, що припадають на час напередодні великих річних свят, а у Великороси, за побутовим розвитком звичаю, окрім того, виражені ще й у формі обітних п’ятниць, коли дають обітницю святкувати відомі п’ятниці і постити в них на випадок якихось нещасть.
Апокрифічну «Оповідь про 12 п’ятниць» складено на Сході ще в перші сторіччя християнства; найдавніші списки її — французький і сербський — належать до XIV століття. Академік Веселовський розрізняє дві редакції «Оповіді»:
1) Елевферівську, відому лиш за слов’янськими рукописами, і
2) Климентівську, відому за західноєвропейськими і руськими рукописами та духовними віршами. «Руські редакції Кли-ментівської «Оповіді», — говорить він, — являють ту особливість, що дотримання п’ятниць, розподілених за головними річними святами, пов’язане для кожної з них з обіцянням віруючому певних переваг. Ці переваги або узагальнені із змісту свята, якому передує та чи інша п’ятниця, або запозичені зі сфери народних прикмет і забобонів, пов’язаних з тим чи іншим днем чи порою року».
Українських «Оповідей про 12 п’ятниць» відомо всього лиш три: 1) виданих п. Петрушевичем, 2) записаних С. Ру-данським у Подільській губернії і 3) записаних у Чернігівській губернії від кобзаря Павла Братиці.
Оригінальних духовних віршів на Україні «Оповіді» не породили, а українські вірші про п’ятниці являють собою майже дослівне повторення тих восьми великоруських варіантів, які видані П. Безсоновим. Ось зроблене професором М. Ф. Сумцовим загальне зведення всіх цих «Оповідей» і великоруських духовних віршів.
Перша п’ятниця — на першому тижні Великого посту. Винагорода: людина не зубожіє (Руданський); убережеться від «скверности і болізности» (Братиця). Те ж саме і у великоруських віршах.
Друга п’ятниця — напередодні Благовіщення (Братиця і Петрушевич); напередодні Світлого Воскресіння (Руданський). Винагорода: убезпечення від наглої смерті. Те ж саме і у великоруських віршах.
Третя — на Страсний тиждень (Петрушевич і Братиця); на Вознесіння (Руданський). Винагорода: «не буде смутку мати» (Руданський); уникне неправого суду (Братиця). У великоруських віршах: убережеться від супротивника і кровопролиття.
Четверта — Георгіївська, Святодухівська або на Вознесіння (Петрушевич); на Вознесіння (Братиця); Троїцька (Руданський). Винагорода: не потоне (Руданський); убережеться від «сумертвлення» (Братиця). У великоруських віршах: від потоплення.
П’ята — Святодухівська (Петрушевич і Братиця); Петро-павлівська (Руданський). Винагорода: порятунок від напасті (Руданський); від потопу (Братиця). У великоруських віршах: від меча, «лісового заблудження», «скорпійного змія», зубного болю, лихоманки, смерті непокаянної, потопу, полону.
Шоста — напередодні Петрового дня або Різдва Іоанна Предтечі (Петрушевич); Іллінська (Братиця); Спасівська (Руданський). Винагорода: убезпечення від грому (Братиця); «в гріхах смертельних не умре» (Руданський). У великоруських віршах: від вогню, пожежі і грому.
Сьома — Спасівська або Іллінська (Петрушевич); Спасівська (Братиця і Руданський). Винагорода: убезпечення від лихоманки (Братиця); побачить перед смертю Пресвяту Богородицю (Руданський). У великоруських віршах: від бідності, розбійників, потопу, лихоманки, всіх гріхів.
Восьма — перед Усікновенням глави Іоанна Хрестителя (Петрушевич і Братиця); Спасівська (Петрушевич); напередодні Різдва Пресвятої Богородиці (Руданський). Винагорода: охорона від ворогів і меча. У великоруських віршах: від лихоманки, нестатків, суму, бідності.
Дев’ята — Здвиженська, або Козьмо-Дем’янівська. Винагорода: «не буде муки мати» (Руданський); охорона в дорозі (Братиця). У великоруських віршах: від головного і зубного болю.
Десята — після Здвиження (Чесного Хреста) або напередодні архангела Михаїла. Винагорода: охорона від звіра (Братиця); «від усякого гріха заховається» (Руданський). У великоруських віршах: перед смертю вздріє Богородицю; «уникне наглої смерті від звіра».
Одинадцята — напередодні Андрієвого дня або Різдва Христового (Петрушевич) і (Братиця); Покровська (Руданський). Винагорода: до книги небесної запишуть (Руданський); порятунок від напасті (Братиця). У великоруських віршах: охоронятиметься від «знобленої смерті від морозу», вздріє Богородицю.
Дванадцята — по Різдву Христовому або напередодні Богоявлення Господнього. Винагорода: охорона від вітру і лютих морозів (Братиця); Господь візьме душу на небо. Те ж саме і у великоруських віршах.
Ми не говоритимемо тут, наскільки розвинене вшанування П’ятниці у Великороси, на Україні ж воно супроводжувалося у XVIII сторіччі навіть особливим релігійним обрядом, що перейшов, без сумніву, з язичницької старовини: «Чути, — мовиться в Духовному Регламенті, — що в Малій Росії, у полку Стародубівському, в день уреченний святковий водять жонку простовласу під іменем п’ятниці, а водять в ході церковному (якщо то по істині сказують) і при церкві честь оній віддає народ з дарами і упованням якоїсь користі»[50]. Звичай цей до нашого часу не дійшов, але віра в те, що П’ятниця неодмінно покарає тих, хто не вшановує її, настільки глибоко пустила коріння у свідомість українського народу, що ще 1831 року в м. Золотоноші порушено ціле діло щодо появи святої П’ятниці на полі в житі в образі жінки в білій намітці, простоволосої, котра начебто забороняла людям по п’ятницях працювати[51].
Оповідей про П’ятницю ходить у народі і записано етнографами дуже багато. В них її плутають то зі святою великомученицею Параскевою, то навіть надають вигляду якоїсь фантастичної істоти, найчастіше вона ходить сама, іноді зі Святою Неділею, а в одній оповіді — зі святою Ганною (порушення святкування п’ятниці відбулося під свято Зачаття святої Ганни, 9 грудня; іноді замість Святої П’ятниці з’являється лише «привиденція» (привид). З’являючись до людей, Свята П’ятниця має на меті стежити за тим, щоб вони не порушували вшанування її дня.
Найголовніша робота, яку суворо заборонено в п’ятницю і ввечері проти п’ятниці, — прядіння. Жінці, котра пряде у п’ятницю, на тому світі «пробивають горло клоччям», а на цьому світі в неї не родитимуть коноплі, які, до того ж, випиватимуть горобці(5). Сиділа якось одна дівчина під п’ятницю і пряла. Коли чує — «щось» підходить під вікно. «А ти, дівко, прядеш?» — «Пряду», — відповідає. Вона (П’ятниця) раптом як кине у вікно горстку веретен (у варіантах — 12, 40 і навіть 50) та й каже: «На ж тобі ці веретена: щоб ти їх до світанку всі запряла; а коли не запрядеш, — каже, — то не житимеш більше на світі!» І пішла собі. Дівчина злякалась: «Що ж мені в світі Божому робити тепер?» — гадає собі, тому що як швидко не пряди, а більше двох чи трьох веретен не напрядеш. Між тим П’ятниця шпурнула їй штук 20 веретен. Що тут робити? Взяла вона, та на одне веретено нитку напряла, на друге нитку, на третє… аби пошвидше, тоді викинула всі їх за вікно та й зачинилася. Трохи згодом П’ятниця знову підходить до вікна. — «А, — каже, — здогадалася, зрозуміла, що зробити; щастя твоє! Десь ловко навчилася, а то інакше — не жити б тобі більше на світі; знала б ти, як прясти проти п’ятниці!» Дівчина від жаху так і впала ницьма (оповідь записано в м. Лебедині).
В Остерському повіті кажуть, що Свята П’ятниця («це така молодиця») ходить у п’ятницю по хатах і дивиться, хто з жінок пряде, причому, щоб покарати, скручує прядильницям на обох руках пальці. За західноєвропейськими віруваннями, за прялями стежать особливі уособлені істоти: у німців — Берта, у італійців — Бефана, які також прялям, які забарилися, накидають пусті веретена і взагалі карають ледачих, а старанних, навпаки, заохочують. Паралельно до діяльності Святої П’ятниці в цьому напрямку можемо послатися й ми, зі свого боку, на розповідь «бабуні Марці Оверчихи» про те, як Свята П’ятниця допомогла прясти каліці й горбатій дівчині— сироті Явдосі Божисі, а тоді навчила і саму її прясти так, що краще Божихи ніхто не вмів і не міг.
Не можна також, за українськими легендами, у п’ятницю і ввечері проти п’ятниці провадити і всі ті роботи, що передують прядінню, як-от: тіпать пряжу, терти, м’яти, мичок микать.
В одного чоловіка було три невістки. Одна з них цілий рік нездужала і дала обітницю нічого не робити в п’ятницю — так само, як у неділю. Інші дві невістки почали сміятися з неї за те, що вона нічого не робить по п’ятницях. Якось у п’ятницю одна з них пішла воду носити, а друга стала мички микати, третя ж, котра дала обітницю, сіла собі на печі й сидить. Ось перша змикала ціле повісьмо, причому — ні з того ні з сього — в неї заболіла голова, і вона заснула; друга п’ять разів принесла води. Раптом до хати входить дівчина, сама П’ятниця, заглянула на пічку і каже тій, котра нічого не робила: «Ти нікому нічого не розповіси?» — «Ні». — «Дивися ж, що я робитиму, і наказуй усім, щоб по п’ятницях не працювали». Тоді взяла голову тієї невістки, котра змикала повісьмо коноплі, розколола її, зняла череп, гет-ь-чисто всю кострицю всипала в голову, після чого зшила її шовком, як вона раніш була. Дівчина пішла з хати, а невістка та прокинулась і все хапається за голову: надто вже вона розболілася в неї. Невістка, котра нічого не робила, всміхнулась при цьому. «Чому ти смієшся? Це ти мені наврочила за те, що я багато мичок намикала! Сама, либонь — Свята Явдоха (Євдокія), сидиш собі на печі, нічого не робиш!» Вона з тієї пори захворіла, а третя невістка все лиш посміюється, однак таємниці не розкриває. Возили хвору і до лікарів уже — ніхто не допомагає, і вона так промучилась цілий рік, що довелося хоч помирати. Раптом третій невістці, яка не працювала по п’ятницях, являється якось уві сні Свята П’ятниця і каже: «Скажи хворій, щоб вона дала таку обітницю: хай поститься 15 п’ятниць і найме 15 молебнів у 5-ти церквах, — тоді вона одужає». Вона розповіла все хворій, але та не звернула на це ніякої уваги. Тоді П’ятниця явилася до неї самої уві сні і каже: «А чи знаєш, що є у твоїй голові?» — «Не знаю». — «А хочеш знати?» — «Хочу». — «Якщо не хочеш діла сполнять, то помреш, залишиш сиротами дітей». — «Виконаю діло», — пообіцяла тоді хвора. П’ятниця сказала: «Висякайся на землю!» Сякнула вона — і з носа почала випадати костриця. — «Дивись, що в твоїй голові!» Хвора впала на коліна; тоді почала поститися і молитися. Знову явилась П’ятниця, наслала на неї глибокий сон, розпорола голову, вимила, вичистила, зцілила, а кострицю всю склала на купку. Хвора прокинулась, розплющила очі, глянула — а перед нею лежить уся костриця, яку вона намикала з мичок. «Більше не чинитимеш так?» — спитала П’ятниця. Хвора зареклася так робити (Лубенськийповіт).
Не можна також у п’ятницю прати і золити білизну, трусити сажу, пекти хліб, робити квашу, чесатися (якщо жінка чешеться у п’ятницю, то волосся, яке падає при цьому, розлітається по 12-ти дворах, і від нього походить хвороба «волос»), мити голову, мазати піч і припічок, співати пісень. Жінки, що провадять усі вказані роботи у п’ятницю, не лише зневажають П’ятницю цим, але й завдають їй всіляких страждань, через що вона і являється до людей то «білявою хорошою дівкою» у всьому білому, то дівчиною «в биндах» (стрічках) та в квітках, то «голою дівкою», в якої «на грудях нагрузилось костриці та клоччя, мов притулено», то старою, одягненою в свитку на голе тіло, яке все в неї «попечене, подряпане, поколяне, і по усьому тілу пухирі такі здорові, як хліб» і т.ін.
їхав один чоловік на ярмарок. Дивиться, коли біжить за ним гола дівчина. А їхав він волами. Озирнувся — перелякався, поганяє дужче волів; а вона гукає: «Зачекай, чоловіче, зачекай!» А він утікає. Наздоганяє його; ось уже зовсім близько. «Бог з тобою, чоловіче! — каже. — Я не хтось там, а П’ятінка!» Бачить він, що не втече, зупинився. Наздогнала. Мужик накинув на дівчину рядно. Сіла вона на віз. А в неї всі груди всіяні кострицею та клоччям, ніби вони приклеєні. Чоловік і питає: «Що це таке у вас на грудях?» — «А ось що це, — відповідає вона, — хто мне коноплю та пряде у п’ятницю, так усе це сідає мені на серце. Я не допомагаю тим людям, які не шанують Святої П’ятниці, ні в полі, ні вдома, ні в путі-дорозі. Не рятую того чоловіка, котрий мене не рятує, а хто мене рятує — рятую і я того, не даю йому загинути, милую його і охороняю. Коли повернешся додому, звели жінці й донькам, щоб вони до дев’ятого покоління шанували П’ятницю, — тоді і я допомагатиму їм в усьому» (Лубенський повіт).
В Єлисаветградському повіті записано таку оповідь зі слів однієї літньої жінки.
Ось наварила я обідати, спекла хліб і сіла причесатися. Коли приїхали з поля син і невістка. Пообідали ми. Невістка позолила сорочки, і сіли ми з нею прясти. Пряли ми аж до вечора. Увечері входить до нас якась жінка — ста-ра-престара, одягнена у свитку, причому свитка на ліктях подерта, і крізь дірки світило голе тіло. Ввійшла і каже: «Доброго вечора! А що ви сьогодні робили?» А я й кажу: «Спекла житнього хліба, вмилася, зачесалась, а невістка позолила сорочки, та й сіли удвох прясти». — «А ви, — каже, — забули, що сьогодні Свята П’ятниця?» — «І справді, — кажу, — забула!» — «Та ви, — каже, — хоч і пам’ятаєте, а все ж у Святу П’ятницю і хліб печете, і сорочки золите, й чешетесь, і прядете, а про те забуваєте, що в п’ятницю нічого цього не можна робити, тому що П’ятниця — така ж свята, як і інші, і що вона терпить за вас муки, коли ви її не шануєте!» Проказала це і скинула із себе свитку; а під свиткою, виявляється, нема ні сорочки, ні спідниці, а голе тіло, та таке попечене, подряпане, поколоте, і по всьому тілу пухирі такі величезні, як буханці. «Ось, бачите, — мовила вона, — яка я попечена, позолена, поколота, які в мене пухирі? Коли ви печете хліб, у мене відразу ж вискакують пухирі; коли ви золите сорочки, я відразу ж покриваюсь попелом; коли ви чешетесь, на моєму тілі відразу ж з’являються басамани; коли прядете, це все одно, що мене колете, — тому я поколота». Коли вона сказала нам це, ми відразу ж із невісткою давай хреститися, давай молитися. Ось Свята П’ятниця і каже: «Ну, тепер прощавайте! Сьогодні я вам нічого не зроблю, лише дивіться ж — на майбутнє не печіть житнього хліба, не золіть сорочок, не прядіть і не чешітеся у Святу П’ятницю; коли ж робитимете все це, то на цьому світі вас спіткає лихо, а на тому світі кипітимете в смолі, і пектимуть вас, золитимуть, і колотимуть веретенами, і терпітимете ви те, що я тепер зношу». — Мовила, і з тим пішла.
Якщо породілля, яка не вшановувала Святої П’ятниці, звертається під час переймів до неї за допомогою, то П’ятниця скаже їй: «Зачекай: помажу, позмиваю, розчешусь стільки разів, скільки разів ти чесалася в п’ятницю, а тоді вже й прийду до тебе на поміч».
Зовсім інше чекає на породіллю, котра вшановувала п’ятницю, як про це свідчить легенда з циклу «Обходів апостольських», записана в Білгородському повіті.
Раз ходив Господь зі святим Петром по селу, і стали вони проситися до одного чоловіка ночувати. Чоловік цей жив у достатках, усього в нього було вдосталь, а подорожні мали всього лиш торбиночки за плечима, як у жебраків. «А що — пустимо ми жебраків переночувати?» — питає чоловік. — «Та воно пустити переночувати ще й можна б, та їм же, либонь, доведеться дати й повечеряти?» — відповідає дружина. — «Та ми у вас хліба не просимо, — сказали подорожні, — дайте нам лиш куток переночувати». Впустили їх, відвели куток. Вийняв Господь проскурку, перерізав її навпіл — одну половинку взяв Собі, а другу дав Петрові. — «Набери, раба Господня, кваску», — попросив він тоді господиню. Та набрала, їдять вони проскурку, кваском прихлещують. Повечеряли так, помолилися Богу, а проскурка — знов ціла! Господар і каже тихо господині: «Що воно за люди такі? Перерізали проскурку, повечеряли нею — й вона знов ціла!» А хазяйка відповідає: «Та хіба це жебраки? Це дурисвіти обманаторі (народ циганів, тобто — як цигани)! І хіба то в них проскура?» А Господь все це знає! Переночували, помолилися і пішли собі. Йдуть, а святий Петро й каже: «Господи! Що буде тій домівці, в якій ми щойно ночували?» — «Озирнись!» — відповів Господь. Озирнувся святий Петро, а ту оселю так полум’ям і оповило. Ввійшли вони в іншу слободу, прийшли на самий край її. «Давай попросимося до цього чоловіка. До бідного, переночувати». Попросились, пустили їх. Господар і каже жінці: «А знаєш що?» — «А що?» — «Розпали в грубці та звари хоч гречаних галушечок прочанам на вечерю: як же таким голодним людям лягати спати! Повечеряємо, чим Господь послав: що нам Бог дав, те й добрим людям, чим ми ситі й чому раді, тим і людей погодуємо: ми від того не збідніємо». Зварила хазяйка галушечок, сіли, повечеряли, дістала також огірочків. Встали вранці, а воно все ціле на столі. «Господи милосердний! — вигукнув вражений господар, — що це в нас за люди? Наварили галушок, і самі ми поїли, і вони повечеряли, хліб порізали — і все це залишилось цілим!» А жінка й каже: «Це — сам Бог, котрий тепер ходить по землі!» Пішла вона тоді в комору взяти борошна: борошна було всього лиш на дні, а тепер раптом — повна діжка! «Бачиш, я казала!.. Слава Тобі, Господи, що нам Бог таких людей послав!..» Господь із святим Петром рушили далі. Йдуть вони полем, підійшли до панської повітки, а там дівчина ховається в передчутті близьких пологів. Господь глянув на неї і мовив: «Поможи тобі, Боже, і Ти, Свята Богородице, і ти, Свята П’ятінко-Параскево!» Зачинив двері і пішов далі. Поминули слобідку, вийшли на міст. Якась жінка пере сорочки на льоду. Господь пройшов повз неї, насунувши шапку на очі, і не глянув у той бік, ніби й не бачив, що вона пере в п’ятницю. Перейшли через міст. Петро й каже: «Господи! Як же це так?» — «А що таке?» — «Адже то була якась блудниця, а Ти перехрестив повітку і сказав: поможи тобі, Боже, і Ти, Свята Богородице, і Свята П’ятінко-Параскево; а цій Ти й шапки не зняв!» — «Еге, святий Петре! А чи знаєш ти, який тепер день? Хіба можна сьогодні прати? Я не дозволяю сьогодні прати!» Святий Петро озирнувся, і побачив, що та жінка так прямо й пішла під лід…
Старі господині, бувало, в ніч з четверга на п’ятницю застеляли стіл, клали хліб-сіль, ложку, ставили трохи юшки або каші в горщику, накритому зверху мискою, — все це для Святої П’ятниці. Залишки цього звичаю збереглися донині в деяких глухих селах і хуторах Лубенського повіту. Цікаво, що звичаї, подібні до цих, є в Богемії, Перигорі, Бретані і Нормандії.
П’ятниця також дуже часто виводиться в українських казках, переважно в образі фантастичної істоти.