Українська народна ботаніка, оповита яскравим поетичним і релігійно-міфічним серпанком, довго і, на жаль, марно чекала на своє спеціальне і авторитетне дослідження. Між тим, час спливав, етнографічні матеріали нагромаджувалися в цілому досить мляво, легенди про різні рослини помалу забувалися самим народом, витіснені науковими даними природознавства. На нашу думку, допущена свого часу спеціалістами-дослідниками прогалина так і залишиться вже незаповненою, тому що втрачено сприятливий момент, якого вже ніколи не повернути. Такі назви різних рослин, як «Адамове», або «Чортове ребро» (Thysel-linum palustre L. Valeriana dubia Bung), «Адамова голова» (Eryngium campestre L.), «Богорбдишна коса» (Astragalus Cicer L.), «Богоматерина коса» (Hupericum humilusum L.), «Божа ручка» (Primula officinalis L.), «Божа благодать» (Gratiola officinalis L.), «Борода чортова» (Vincetoxicum officinalis L.), «Дівоча кров» (Amygdalus nanna L.), «Івасик» (Trifolium mantanum L.), «Миколайці» (Neottia Nidus avis L.), «Миколайчики» (Eryngium prlanum L.), «Петрів хрест» (Lathraea squamaria L.), «Петрова закуска» (Achyrophorus maculatus Scop., Hypochaeris radiata L.), «Ручка Божої Матері» (Anastalica hierochuntica L.), «Черевички Божої Матері» (Impatiens noli tangere L.), «Чоловічий вік» (Acmero-callis fulva L.), «Чортів хліб» (Nonnea pulla Dec.), «Чортова веселка» (Phallus caninus L.), «Чортова вишня» (Prunus Chamaccerasus jacq.), «Бісове ребро» (Valeriana officinalis L.), «Чортове яйце» (Phallus impudicus) та багато інших, які дуже багато промовляли колись народному почуттю й уяві, для нас нині залишаються тільки живими свідками того, що з рослинами цими пов’язаний був цілий цикл народнопоетичних легенд, які виникли здебільшого на апокрифічній основі. Цілком імовірно, що для науки вони загинули вже безповоротно. У цьому нарисі ми підберемо лише, так би мовити, краплі того, що випадково вціліло в записах тих чи інших українських етнографів або в журнальних «повідомленнях і замітках» етнографічного характеру.
Корисні трави, хлібні злаки, городину і квіти насадив, за народним віруванням, Господь, а «колючки, реп’яхи, бур’ян й усі гіркі й вонючі трави і цвітки садив лукавий, щоб люди кололись ними, чхали од них, лаялись і грішили.» При цьому, походження деяких з них огорнуте часто то гумористичними, то глибоко зворушливими, то висо-копоетичними легендами; інші народ наділив надзвичайними властивостями. Особливо багато забобонів пов’язується з папороттю (Аврісііит Біііхтаз Ь.). Один раз на рік, за народним повір’ям, в ніч під Івана Купала, папороть квітне маленькими, як на кропиві, квіточками, що горять, як вогонь. Кому вдасться роздобути квітку папороті, для того нема нічого неможливого: він знатиме, де є скарби в землі, і діставатиме їх без великих зусиль; йому відмикатимуться самі всі замки без ключа, тільки-но доторкнеться рукою; він може закохати в себе будь-яку дівчину і т.ін. Роздобути квітку папороті дуже важко, бо вона квітне всього лиш одну мить і пильно охороняється від людей чортами. До поміченого завчасно куща папороті сміливець вирушає звечора. Розстеливши довкола рослини освячену дванадцять разів скатертину (в якій чи на якій дванадцять разів освячувалася паска на Світле свято), він окреслює навколо себе коло стільки ж разів освяченим ножем, окроплює його свяченою водою і тоді починає молитися. По дев’ятій годині чорти добирають всіляких способів, аби злякати сміливця: повзуть на нього вужами, накидаються звірами, оглушують свистом і ревом, кидають камінням, гілками, стріляють і т.ін. Тому, хто стереже квіт папороті, радять не боятися нічого цього і не озиратися, бо чорти мають силу тільки до кола, окресленого освяченим ножем. О дванадцятій годині папороть розцвітає, і тієї ж миті квітка злітає на розстелену скатертину, яку треба швидко згорнути і сховати за пазуху, а ще краще — зробивши розріз у шкірі лівої руки, заховати квітку туди і тоді бігти, не озираючись, не спиняючись і не зважаючи на жодні жахи. Страхіття, які супроводжують процедуру здобування квітки, бувають такі великі, що їх звичайно ніхто не витримує, і власником чудесного талісмана можна стати хіба що якось цілком випадково, причому чорти, врешті-решт, все ж умудряються відібрати його собі. Наведемо три невеликих найхарактерніших щодо цього оповіді.
Один чоловік напередодні Івана Купала пас худобу в лісі, загубив її і заходився шукати. Випадково впала йому на личак квітка папороті. То він одразу й дізнався, де худоба, розшукав її та й пригнав додому. Крім того, йому раптом стало відомо, де закопано різні скарби. «Давай заступ, — сказав він жінці, — піду викопувати гроші». — «Та візьми інші онучі, — каже жінка, — бо ці мокрі». Чоловік почав перевдягатися — і тієї ж миті забув геть усе (а за іншим варіантом, — став ще дурніший, ніж був досі).
Одному хлопчику, який відшукав у лісі загублених волів, впала сама собою квітка папороті у черевик, після чого він зразу ж дізнався, де його воли, і заняв їх. Дивиться — їде кіньми пан. Порівнявшись з хлопчиком, пан зупинився й каже: «Проміняй мені, хлопчику, свої черевики на моїх коней!» Хлопчик погодився, зняв черевики, віддав їх панові, а собі взяв коней. Сів у тарантас, взяв віжки в руки і хотів було їхати, коли глядь — а в нього в руках лико, прив’язане до трьох паличок, і більше нікого й нічого немає.
Іншому хлопчику-пастушку, за таких самих обставин, явився чорт в образі купця і запропонував великі гроші за черевики. Хлопчик як не повабився на блиск золота, та все-та-ки, зі страху перед батьками, не погодився на запропонований купцем гендель. По дорозі додому він підійшов до річки, де побачив багато своїх товаришів, одні з них купалися, інші — сиділи осторонь, а загледівши його здаля, запропонували поплавати разом. Хлопчик нашвидку розмотав волоки, скинув черевики і вже хотів було лізти у воду, аж раптом бачить — ніяких товаришів біля річки вже немає. Він дуже злякався, швидко вдягнувся і пішов додому, — та при тому забув усе, що йому відкрилося, доки в нього був у черевикові квіт папороті, поки його не забрали «товариші».
Таку ж чудесну силу, як квітка папороті, має квітка бульби, земляної груші (Aelianthus tuberosus L.), яка також квітне в ніч проти Івана Купала, а так само трава розрив, черевички Божої Матері (не чіпай мене — Impatiens noli tangere L.), закладена у розріз долоні і заросла там, трава тирлич (Gentiana Ama-rella L.) і квітка тоя, борець (Aconitum Napellus L.).
Щодо тирлича й тої є такі оповіді. В одну дівчину був закоханий чорт. Довго ходив він за нею в образі парубка додому і, зрештою, вирішив узяти її до себе. Мати, готуючи дочку до від’їзду, прикрасила голову її квітами тирлича й тої. Коли прийшов чорт, то ніяк не міг підступитися до неї і став просити скинути з себе квіти. Дівчина, не розуміючи, що від неї вимагають, почала скидати з себе одну за одною всі речі, які були на ній, і таким чином дотягла, поки заспівали півні. Тоді чорт каже: «Якби не тирлич та не тоя, була би дівчина моя» — і вмить щез. Інша дівчина прикрасила голову квітами тої і пішла в ліс прогулятися. Там зустрівся з нею чорт в образі молодого гарного парубка і завів любовну розмову, причому весь час умовляв: «Скинь, дівко, тою, будеш моєю». У пориві сердечних почуттів, які охопили її, дівчина виконала домагання уявного парубка — і чорт відразу ж заволодів нею.
Соком тирлича відьми змащують себе під пахвами, коли збираються летіти на шабаш. Відваром його вмиваються дівчата, щоб швидше вийти заміж. Скільки дівчина навесні відшукає кущів тирличу, стільки матиме женихів.
Оскільки тирличу й тої боїться нечиста сила, то рослини ці освячують у церкві і кладуть до колисок малят.
Слід, однак, зауважити, що Купальська ніч надає усім травам взагалі особливої сили. У Старобільському повіті кажуть: якщо опівночі проти Івана Купала накосити трави, тримаючи косу навпаки, скласти на купу в добре місце для схову, де б ніхто до неї не торкався, і на Хрещення, коли вистрілять перший раз із рушниці, розрити цю купу, то під нею виявиться сила-силенна чортів, які стануть просити господаря не розривати купи, даючи йому за це грошей і всього, чого лиш він не попросить.
Щодо Чорнобиля, або чорнобильника (нехворощ — Artemisia vulgaris L.) у Стародубському повіті розповідають таке. Поблизу одного села був великий ліс. У цьому лісі якось «на Здвиги» (на Здвиження) пішла дівчинка за грибами. Довго ходила вона лісом і все не знаходила грибів. Та ось дівчинка помітила, що в один бік рухається сила-силенна гадюк, що позвивалися між собою. Повертаючись додому, дівчинка раптом упала до глибокої, темної ями. Невдовзі вона побачила в ямі камінь, який світився, і страхітливе скупчення всіляких змій; між ними була змія-цариця — більша за інших і з золотими ріжками; їй корилася решта змій[60]. Змії ці нічого не їли; коли ж їх починав морити голод, вони підповзали одна за одною до каменя, який світився, і лизали його — спочатку цариця, а тоді й решта. Схотілося їсти дівчинці — вона також лизнула камінь і голод одразу ж пройшов. Так дівчинка просиділа в ямі аж до весни, коли наспів час зміям розповзатися. Змії, за наказом цариці, переплелися у вигляді драбини, якою і вийшли на світ — спочатку дівчинка, а за нею цариця. Коли дівчинка виходила нагору, то цариця мовила до неї: «Ну, тепер ти розумітимеш мову всіх трав, — кожна з них промовлятиме одна до одної, які хвороби вони виліковують, і взагалі яку користь може кожна з них приносити людині; тільки не кажи чорнобиль, а коли скажеш це слово, то все забудеш». Дівчинка дуже зраділа, коли нарешті видобулася з ями. Повертаючись додому, вона чула всю розмову дерев і трав. Раптом дівчинка чує, що хтось біжить за нею і питає, яка трава на межах росте з чорним биллям? Дівчинка, не довго думаючи, каже: «Чорнобиль!» Тільки-но вимовила вона це слово, відразу ж забула все, що чула від трав і дерев, а чорнобиль через це зветься ще забудкою.
Очерет (Pragmites vulgaris Frin.) хоч і насаджений Богом, проте ним заволоділи чорти, і очерет є їхньою господою. Якось чорт, зустрівши Спасителя, — розповідає легенда, записана в Літинському повіті, — став просити Господа віддати в його розпорядження гречку й овес — на тій підставі, що він допомагав Богу творити світ, а нічого власного не має. Спаситель каже: «Хай буде так, хай віднині овес і гречка належать тобі». Чорт так зрадів, що забув навіть подякувати Спасителю, і побіг від нього підстрибом. На шляху трапився йому вовк, який, уздрівши надзвичайно радісного чорта, загорлав: «А ти чого так скачеш?» Чорт страшенно злякався несподіваної появи вовка, зовсім забув з перелякуяк звуться подаровані йому Богом злаки, і замість того, аби відповісти: «Бог подарував мені гречку й овес», похапки пробелькотав: «Тому, що Бог подарував мені очерет і осот!» Кажуть, ніби чорт і по сей час ніяк не може згадати, що саме подарував йому тоді Спаситель, отож чорти й володіють лише очеретом та осотом.
Щодо отруйних трав та бур’янів є особливі легенди про походження таких із них: беху, осоту, куколю та кропиви.
Про походження беху (віха, вомига — СісШа уігова Ь.) розповідають, що якось чорт чимось завинив перед козаком Савкою (зменшене від ім’я Олександр; хто був цей козак, невідомо). Савка, аби покарати чорта, посадив його в очерет, що коло ставка, прив’язав його до пня догори ногами й каже: «Ось тобі, сатано: отак тут сидітимеш, доки не вислужишся переді мною чимось важливим!» Просився, просився лукавий — Савка й слухати не хоче: «Сиди, сатано, — каже, — та й годі!» Коли почало смеркатися, зненацька насунула сила-силенна ляхів. Походили вони довкола, подивилися, та й давай по-своєму гуляти. Ось удосвіта, коли проспівали другі півні, чорт, прив’язаний в очереті, погукав до себе ще одного чорта і посилає його до Савки: «Перекажи, — мовить, — йому, що я можу зробити добру справу». Пішов той за Савкою. Приходить Савка, чорт і каже: «Якщо відпустиш мене, то скажу тобі щось дуже цікаве». — «Ну, кажи». — «Ні, спочатку відпусти». — «Ні, спочатку скажи, що ти для мене добре зробиш?» Чорт давай тоді розповідати: «Ось тут, — каже, — за байраком гуляють ляхи, а коні їхні в яру. Хочеш — ми їх геть усіх переловимо, ото вже й погуляємо тоді!» — «А не брешеш? — питає Савка. — Стривай, піду подивлюсь». Прокрався Савка тишком-нишком та попід байраком аж до ляхів, дивиться — справді, грає музика, і веселощі в ляхів саме в розпалі. «Ну, — міркує собі Савка, — впораюсь я й без чорта!» Зараз же звелів він зібрати своїх, викрасти коней, а тоді стрімко напасти на ляхів. Ба ні, справа не вигорає: підкрадається до коней, а їх, виявляється, добре стережуть.
Тоді він до чорта: «Ну, сатано, що хочеш роби, а тільки щоб ляхи були нашими!» — «Я все, що від мене залежить, зроблю, — відповідає чорт, — відпусти лиш на волю». Савка добре знав чортову вдачу: «Збрешеш, — каже, і не відпустив його, — краще перекажи своїм чортам — нехай вони справу зроблять, отоді я й відпущу тебе». Нічого було робити, свиснув прив’язаний Савкою чорт — і ось злетілась сила чортів, яких він послав у пекло, до самої чортихи, а Савці звелів тим часом зібрати козаків. Притьмом чорти принесли з пекла насіння й посіяли його в балці понад ставком, де паслись коні ляхів, і відразу з того насіння поросло зілля. Коні йдуть, а воно стогне: бех, бе-ех, бе-ех, бех! І тепер, якщо кінь ступить на це зілля або стане його скубти, то воно думає, що це коні ляхів, і починає стогнати бе-ех! — тому його й звуть бех. Коні ляхів, поївши його досхочу, відразу ж поздихали. Тоді Савка з козаками — на ляхів. Ті до коней, зирк, а вони лежать, черева розперло їм, як колоди. Козаки пов’язали ляхів, безліч потопили їх у ставку, і тоді, гарно погулявши, вирішили відпустити чорта на волю.
Про походження осоту (розрізняють три різновиди осоту: a) Circaea lutitiana L. — відьмине зілля, б) Cirsium arvense Scop. — наголоватки, жербій, в) Sonhus arvensis L. — моло-чак) в Ушицькому та Чигиринському повітах розповідають таке. Чорт якось просив Бога, щоб Він дав йому якусь ниву. Бог відповідав: «Що ж Я тобі дам? Жита, пшениці, гречки, ячменю, проса, гороху Я не можу тобі дати; хіба що дам тобі овес». Диявол з радістю побіг од Бога, вигукуючи раз у раз: «Овес, овес…» Святим Петру й Павлу стало шкода вівса, і вони звернулися до Бога: «Господи! Навіщо Ти дав цьому люциперу вівса? Адже він потрібен худобі, яка працює на людину». — «Що ж робити, — відказав Бог, — коли Я вже подарував йому?» — «Я, Господи, піду й відберу», — каже Павло. — «Як же ти відбереш?» — «Я таку штуку встругну, що відберу». — «Ну, тоді йди». Павло випередив чорта і сів під мостом. Ось біжить чорт і раз у раз гукає: «Овес, овес, овес…» Зненацька Павло з-під мосту: «Ага-гов!» Чорт і закляк. — «А, щоб тебе!» — каже чорт Павлові. — «Подарував мені Бог якусь траву чи ниву, та через тебе я тепер і забув, яку саме». — «Може, жито?» — «Ні!» — «Пшеницю?» — «Ні!» І що не питав Павло, чорт весь час відповідав: «ні» й «ні». — «Можливо, осет?» — «Еге! Еге!» — мовив зраділий чорт і помчав вихором, вигукуючи: «Осет, осет, осет!..» Ось отаким чином чорт і сіє нині поміж хлібом осет, а овес лишився на користь людини й тварин.
Майже достоту така ж легенда (записана поблизу Чернігова) є й щодо походження куколю (Agrostema Git-hago L. і Agrostema Lychnis noctiflora L.). Коли Бог створив світ, то запросив якось до Себе всіх істот і став між ними землю ділити. Нікого при цьому не образив: і людині, й звіру, й птаху, і всякій навіть комасі вказав Він і землю, і воду, і рослини, і їжу. А чорта на той час не було: десь там забарився, чи Бог його знає, що вже він робив. Коли чорт потім прийшов, Бог уже, виявляється, закінчив дільбу і відпочиває. «А мені, — каже, — Боже, що?» — «А де ж ти, сучий сину, був, коли Я землю ділив? Чому не приходив? Тепер уже нічого немає — іди собі геть!» Пішов чорт з плачем. Жаль стало Богові чорта: хоч і лукавий, а все ж і його шкода. — «Ну, бери вже собі овес; тільки дивись — надалі будь справніший. Та йди розпишись!» А там так було заведено: хто що отримає від Бога, зараз же йде кудись і розписується, щоб потім не було ніяких суперечок. Побіг чорт розписуватися. Біжить через ниву та, щоб не забути, повторює весь час: «Овес, овес, овес…» А людина й почула це. «Ось, — думає, — яку ж чудову ниву та й віддав Бог такій погані!.. Ну, то я хоч налякаю чорта!» Та й засіла в борозні. Ось чорт набігає на неї та все: «Овес, овес, овес…» А людина з борозни як гаркне: «А куди?!» Чорт беркицьнувся з переляку; тоді підхопився та далі, тільки забув уже про овес, а вигук «а куди» почувся йому, як «кукіль». Ось він біжить та раз у раз: «Кукіль, кукіль, кукіль…» Так і розписався. Ото через те кукіль і зветься чортовою нивою[61]. Походження кропиви (Urtica dioica L.) — вельми зворушлива легенда-казка, записана в Куп’янському повіті, пов’язує з походженням однієї з дуже улюблених українцями квіток — васильків (Ocymum basilicum L.) — і зозулі. У великому лісі жив старий лісник з донькою-кра-сунею Марусею. Батько щодня ходив на полювання, а дочка займалася хатніми роботами. Чи сидить під вікном за роботою, чи збирає в лісі хмиз, чи йде до річки по воду — дзвінка пісня скрізь видає її присутність. Веселий сміх Марусі також нерідко порушував тишу темного лісу. І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рікою, в озері. Тільки-но підходила до річки Маруся, відразу ж на протилежному березі з’являвся парубок і слухав співи Марусі, не зводячи з неї очей. Спочатку Маруся, як тільки вгледить, бувало, незна-йомця, відразу замовкала; та поскільки він завжди починав благати її співати далі, то Марусі несила було відмовити йому в цьому, і потім, непомітно для себе самої, почала чимдалі частіше приходити до ріки не лише по воду, але і з роботою і подовгу просиджувати не березі. Маруся розгледіла, що незнайомець стрункий, молодий і гарний; лише якийсь незрозумілий смуток помічала вона і в словах, і в поглядах його. Проминула весна, і літо було вже на спаді. Якось до старого лісника, в його скромну хатину, ввійшов розкішно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як і він, і став просити руки красуні Марусі. При цьому він назвався володарем озера і лук довкола. Лісник дякував за честь, та не бажав розлучатися з єдиною дочкою, а тим паче — видавати її заміж за людину, зовсім йому невідому. Та коли Маруся пояснила батькові, що вона вже давно знайома з парубком і давно любить його, лісник змушений був прийняти освідчення незнайомця і відпустити з ним свою доньку, бо це було ще тоді, коли шлюб не освячувався Церквою, а вершився лише з благословення самих батьків. Діставши благословення, молодий і молода сіли в чудову карету і в супроводі почту поїхали з подвір’я старого. Лісник зі сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до воріт і тоді востаннє поцілувавши та благословивши її, голосно заридав, дивлячись услід кареті, яка швидко несла вдалеч його єдиний скарб. Карета незабаром під’їхала до ріки. Молодий цьвохнув — і на ріці з’явився гарний міст із залізними поручнями. Переїхали на той берег. Знову цьвохнув наречений — і мосту наче й не було. Ось і озеро. Карета, не зупиняючись, в’їхала в озеро і занурилася на дно. Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палаці, що палахкотів усіма кольорами райдуги. Маруся прожила в цьому підводному палаці з чоловіком-вужем декілька років щасливо і мала вже двох дітей — хлопчика Василька та дівчинку Горпинку. Схотілося якось Марусі навідати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб відпустити жінку з дітьми до тестя, та, нарешті, поступився перед її проханнями й сльозами, взявши притому наперед із жінки клятву свято берегти його таємницю: не відкривати батькові, що чоловік її — вуж. Знову де не взявся чудовий екіпаж. Вуж з жінкою й дітьми посідали у нього і відразу ж опинилися на березі озера. Поїхали далі квітучим лугом до ріки і спинилися на березі її. Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою — і раптом перекинувся через ріку гарним дерев’яним мостом, яким Маруся з дітьми переїхала на той бік. Під’їжджаючи до рідної тихої хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинці, щоб вони нізащо не відкривали дідові, хто їхній батько, не казали б, що їхній тато вуж, інакше з усіма ними станеться велике лихо. Старий лісник дуже зрадів, побачивши після стількох років розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком і онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то її, то дітей і, пригортаючи, дорікав, що не спромоглися раніше навідати його. Маруся хвалилася батькові, що вони з чоловіком живуть у чудовому палаці, що чоловік її надзвичайно багатий, а головне — досі дуже любить її. Та тільки-но старий лісник починав розпитувати дочку про те, чи далеко від ріки їхній палац, бо ні про який палац поблизу ріки він ніколи не чув, як веселість відразу ж полишала Марусю, і замість точних відповідей вона відмагалася непевним: «Ні, недалеко, зовсім неподалік», і поспішала змінити тему розмови. Це видалося лісникові підозрілим; він зрозумів, що тут криється якась таємниця, і вирішив вивідати її від онучат. По обіді, коли Маруся, на прохання батька, прилягла відпочити, лісник повів Василька й Горпинку в сад, почав пригощати їх різними фруктами і, пригортаючи, запитав Василька: «Скажи мені, Васю, як ви в кареті переїхали через річку? Адже вона дуже глибока, ні мосту, ні порому на ній немає — як же ви через неї переїхали?» — «Тато зробив міст, ми й переїхали», — відповідав Василько. Та Горпинка заперечила: «Ні, не так: тато ліг на воду, і сам зробився мостом, а ми по татові й переїхали; він і зараз ще лежить мостом і чекає, поки ми переїдемо назад, на той бік ріки». — «Хто ж такий, Горпи-нонько, ваш тато, що сам зробився мостом?» Хоч Василько і зупиняв сестру і нагадував їй про заборону матері, та Гор-пинка захопилась своєю балачкою і все розповіла дідові: і де вони живуть, і хто їхній батько, і що він лежить зараз через річку гарним дерев’яним мостом. Дід розцілував онучку, обдарував дітей рум’яними яблуками і солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду, а сам пішов у повітку, взяв гостру сокиру, попрямував до ріки і порубав міст на Друзки. Прогостювавши у батька до вечора, Маруся сіла з дітьми в карету, і вони швидко поїхали до мосту. Під’їжджають до ріки — мосту немає, а на березі, де був міст — о жах! — всюди кров. Зразу ж зрозуміла Маруся все. «Хто ж із вас, діти, — чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, — розповів дідусеві, що батько ваш зробився мостом? Хто? — вигукнула, ридаючи, Маруся: — Що ж ви мовчите! Ти, Васю?» — «Ні, мамо, я нічого не казав дідусеві», — відповідав Василько крізь сльози. — «А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усіх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постійно так само точать черв’яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його мені!.. А ти, мій милий Васильку, будь запашним василь-ком. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами і завжди триматимуть тебе у своїх оселях і в своїх церквах!» І ще дужче заридала Маруся і полетіла в ліс зозулею, а діти лишились на березі рости: Василько — запашним васильком, а Горпинка — жалкою кропивою.
У Старобільському повіті про кропиву просто кажуть, що її посіяно дияволом і проклято Богом. А про васильки в слободі Кабанячій записано таку коротеньку оповідь. Давно це було. Жив на світі дід Василько; була в нього онучка. Якось пішла онучка на тік і знайшла там якесь зернятко; прибігла до діда й каже: «Дідусю, що се за зерно?» — «Ось що, дівчинко: посій його, нехай виросте, — тоді й побачимо, що воно за зерно». Онучка посіяла й стала поливати. Із зернятка виросли квіти. Тоді вона зрізала їх, зв’язала в пучечок і поклала за образи. Довго вони там лежали, поки, нарешті, зовсім усохли. Якось онучка взяла цей пучечок, понюхала: добре пахне. Понесла дідові; понюхав він і каже: «Яке добре, пахуче!» — «Як же квіти ці звуться?» — запитала онучка. Саме в цей час діда покликала баба: «Васильку!» А онучка вирішила, що це квіти так звуться — васильками, й каже: «Так це васильки? Дідусю, давай назвемо їх васильками!» З того часу й дізнались люди про васильки. Васильки кладуть у домовину небіжчика, щоб перебити трупний дух: труп, обкладений васильками, не так швидко розкладається — васильки не дають.
Крім наведених, відомо ще три легенди про васильки, створених від початку до кінця на християнському ґрунті. Перша легенда, записана в м. Куп’янську, розповідає, що коли зняли з хреста пречисте тіло Спасителя, то змастили його пахучими мазями, оповили чистими пеленами і поховали в саду, в печері. І наказали «жиди» закопати в горі пречесний хрест Господень, місце над ним розрівняти, навалити потім на нього гною і всякого сміття і посіяти там насіння дій-дерева (див-дерева, дурману — Datura stramonium L.) та блекоти (Hyosciamus niger L.). Бачить Бог злобу «жидівську», дав Василеві (якому — невідомо) насіння пахучого зілля і звелів посіяти його на тому місці, де посіяні були, за наказом «жидів», дій-дерево та блекота. І стало те місце святе, а навколонього — мерзотазапустіння. Іспало цариці Гелені на думку відшукати чесний хрест Господень. І приїхала вона до Єрусалима і наказала копати гору Голгофу. Копали гору, копали, шукали хреста, шукали — не знайдуть ніяк. І молилась благовірна цариця Гелена, слізно благала: «Дай, Господи, знайти Твій чесний хрест!» І почув Господь молитву благовірної цариці Гелени. Явився до неї один якийсь і каже: «Шукайте пахучого зілля Василя: де його знайдете, там і хрест обрящете». Пішли на гору Голгофу, знайшли серед сміття місце, яке поросло васильками, почали там копати — і відрили три хрести; два з них поклали, вийнявши з ями, на сміття, а третій, хрест Господень, — між васильки. З тих пір і прикрашають хрест васильками.
Легенда ця, без сумніву, заснована на давній грецькій легенді про знайдення хреста Господнього, в якій розповідається, що на місці, де євреї сховали хрест Спасителя, виросла пахуча й цілюща трава, яку лікарі називають Окітоп, а народ — Вавіїікоп, українські васильки. У П. Безсонова, у віршах із західної Болгарії та Македонії про знайдення хреста, повідомляються деякі штрихи, які доповнюють щойно наведену українську оповідь про васильки. Мабуть, що вірші ці являють собою подальший розвиток згадуваної давньої грецької легенди.
За другою легендою, записаною також у Куп’янську, васильки дістали свою назву від імені святого Василя Великого, який начебто за життя дуже полюбляв квіти й зелень і завжди прикрашав ними свою келію. Коли згодом відкрито було домовину з чесними мощами святого Василя Великого, то знайшли в ній пахучу рослину зі скромними квіточками, яку на честь святителя і названо васильком.
Третя легенда, записана в Куп’янському повіті, переносить походження васильків у Росію. За царювання Івана Васильовича Грозного жив у Москві Василь Блаженний, Христа ради юродивий. Ходив він по Москві і взимку, і влітку босоніж, в самій сорочці, з веригами на плечах. Бував він і в царських, і в боярських палатах, і в селянських хатах. Ночував найчастіше на цвинтарях, там же й помер. Знайшли тіло його в траві. Навколо нього так духмяніло!
Спочатку думали було, що це духмяніє тіло спасенника Божого, та виявилось, що духмяніла трава, в якій воно лежало. І назвали ту траву травою Василя, васильками. І тепер ця трава пахне ладаном і мерцем.[62]
Про інший різновид васильків — волошки (Centaurea Cyanus L.) — є оповідь, що колись то був молодий і гарний юнак, якого на Трійцю (Зелені свята) заманила русалка в поле, залоскотала і перетворила на квітку, яка й дістала назву василька.
Є легенди й про інші квіти — братки, забий-кручу і петрів батіг.
Братки (братики, брат-і-сестра, удодів чобіт, полуцвіт — Viola tricolor L.) дістали свою назву від того, що на одному стеблі цієї рослини буває дві квітки — синя й жовта, як брат із сестрою. Щодо походження цієї квітки розповідають, ніби одного разу брат розсердився на сестру, погнався за нею і придушив її; сестра пожовкла, а він з переляку посинів. У Холмській Русі переказують більш зворушливу легенду про братки. Були собі брат і сестра, і вирушили вони в мандри в різні боки. Довго вони так ман-
дрували, і коли згодом випадково зустрілись, то зовсім не впізнали одне одного. Між тим, сестра сподобалась братові, і вони повінчалися і мирно зажили собі, як чоловік із жінкою. Та коли, з плином часу, дізнались, що вони — брат і сестра, то їм стало дуже соромно, і брат каже сестрі: «Ну, сестро, ходімо в поле, посіємось: ти квітнути-меш ліловим квітом, а я — жовтим».
Про забий-кручу (синій ломонос, циганки — Clematis integrifolia L.) є така оповідь з часів боротьби козаків з татарами. Колись бились козаки з татарами, і татари почали їх перемагати. Бачать козаки, що нічого не вдіють, і кинулись навтіки від татар; а отаман козачий, розлютившись, ударив себе з усіх сил списом у тім’я і, як сніп, звалився з коня додолу. Зненацька де не взявся сніговий вихор, підняв усіх невірних козаків угору, розшматував їх на клоччя, перемішав з чорноземом і розметав кістки десь там далеко, «по татарві». З їхніх кісток і поросла за-бий-круча. О тій порі була страшенно сувора зима, і святий «Панько» (Пантелеймон) вже зглянувся над козаками, які ганебно накивали п’ятами і яких підхопив вітер, і дав їм кожухи (перисті придатки плідників у clematis’a). На чужині, певно, не особливо солодко було, і ось козацькі душі почали просити Бога, щоб Він засіяв їх на Україні, щоб дівчата забий-кручу рвали та у вінки заплітали. Бог змилостивився над ними і
Посіяв на Україні
Попід лісами,
Попід скирдами,
Щоб дівчата рвали,
В вінки заплітали,
В вінки заплітали,
В коси затикали,
Щоб всі люде знали,
Яку козаки ганьбу мали.
Ось що колись-то творилося на білому світі!.. Кажуть, що якби всі парубки разом забий-кручу за пояс заткнули, то всі ті козаки знову б ожили.
Петрів батіг (великороська «сонцева сестра») являє собою досить оригінальну рослину, відому в ботаніці під назвою дикого цикорію (Cichorium intybus L.). Належить вона до родини складноцвітих і має вигляд майже цілком безлистого, доволі міцного й малогілчастого стебла, «хве-ськає», тобто дає при змахуванні ним звук дещо подібний до того свисту, який чути, коли змахують батогом. Полюбляє ця рослина узлісся, межі, відкриті галявинки садів та буйні, не дуже сирі левади, де розвивається особливо розкішно і за сприятливих умов сягає заввишки понад два аршини. Вранці, тільки сонце зійде впівдерева і вже добре пригріє, так що почне спадати роса, на батогоподібному стеблі Петрового батога з’являються світло-сині, завбільшки іноді майже з мідний п’ятак, зорі квітів, що різко й гарно вирізняються на загальному тлі густої зелені самої рослини. А тільки сонце починає повертати із зеніту, яскраві, до останньої хвилини свіжі квіткові зорі згортаються, закриваються, і рослина до наступного ранку залишається оголеною, ніби осиротілою. Закрившись, квітка більше вже ніколи не відкривається — вона помирає; з новим сонцем розквітає нова, сусідня квітка, — і так послідовно одна окрема квітка може квітнути протягом цілого місяця; а вся в цілому рослина квітне звичайно на Україні з перших чисел червня і до вересня. Збіг часу квітування Петрового батога з найспекотливішим літнім часом, коли повітря таке спекотне, що можна бачити його хвилеподібний рух, так звану югу, а також збіг розкривання його квітки після спадання роси з часом, коли чабан рушає свою отару на пашу, і закривання квітки з порою, коли вівці стоять біля водопою на тирлі, мимоволі звернуло на себе увагу й породило пастушу легенду, що являє один з епізодів народної епопеї про ходіння Спасителя (Бога) зі святим Петром по землі. Тільки-но спаде роса, і чабан рушає овець на пашу, відразу ж рушає на пашу і святий Петро своїх овець-верблюдів («наче в полі бігають хвилі» — хвилі на Україні називають ще й «Петровими згонами»), які раніше були Адамовими вівцями, та коли Адам вчинив гріх, Бог віддав їх святому Петру (верблюди бояться роси, як і вівці). Підіб’ється сонце «на обід», чабан стає з отарою на тирло, — стає у цей час на тирло зі своїми вівцями-вер-блюдами і святий Петро; тільки чабан пасе іноді отару до півночі, а святий Петро стоїть зі своїми вівцями на тирлі аж до наступного дня. Коли одного разу святий Петро гнав на пашу своїх овець, у нього в руках не виявилося ні батога, ні ґирлиґи. Угледів він дорогою бур’ян з довгим пруттям, зламав собі прутика і погнав ним своїх овець. Звідтоді ця рослина й зветься петрів батіг (Катеринославська губернія та Куп’янський повіт).
В іншій легенді про ту ж рослину, записаній у Куп’ян-ському повіті, святий апостол Петро виступає з чортами якогось язичницького бога полів, покровителя жнив. Святий Петро взагалі був дуже до всього цікавий: йому відомі назва й життя будь-якої польової комашки; він знає, чим кожна з них годується. Хід його по полях уподібнюється до ходу бога полів: жучки, бджілки, мушки, метелики барвистими роями оточують його, майорять попереду нього і супроводжують його ззаду. Давніше, за колишніх часів, йде, бувало, святий Петро межею, візьме прутик дикого цикорію й хльоскає ним, як батіжком. А жучки й мушки, які лиш сидять на колоссі, вже й знають: всі злітають і не сміють переводити хліба. Пройде межу, кине свій батіжок на землю, а він прийметься там і росте. А всі жучки й мушки вже добре знають, що ту ниву, де росте петрів батіг, треба обминати, — от вони й не сміють її чіпати. Та це було колись, а нині й петрів батіг не рятує хліба.
Є ще одна легенда про петрів батіг, записана в тому ж Куп’янському повіті, на якій позначився, з одного боку, вплив євангельської оповіді про недопущення апостолами дітей до Спасителя, а, з другого, — почасти й талмудичних оповідок про те, ніби єврейські діти завжди збігалися до Спасителя і звичайно супроводжували його цілою юрбою, тому що Спаситель оживляв Своїм подихом зліплених ним з глини пташок і цим дуже привертав до Себе дітей. Ішов якось Спаситель з учнями Своїми з одного поселення в інше. І треба було проминути луки, на яких хлопчаки пасли овець. Побачивши Господа, пастушата кинули свої отари, побігли з батіжками на шлях, яким ішов Спаситель, і оточили його зусібіч, так що заважали йти далі. Гримнув на них апостол Петро, аби розступилися, але пастушата, не звертаючи жодної уваги на його гримання, й далі сікалися до Спасителя, цілували йому руки, ноги та краї одежі. «Ось я вас!» — знову гримнув на них апостол Петро і вхопив було в одного з пастушків батіжок, якого той тримав у руках. Але пастушок, не випускаючи зі своїх рук батіжка, став плакати й виривати його з рук Петра. Той поступився перед хлопчиком, віддав його батіжок, а сам, нахилившись, зірвав бадилинку, і розмахуючи нею, раз у раз повторював: «Геть з дороги, а то — скуштуєте мого батіжка!» Пастушата з веселим сміхом розступилися й дали, нарешті, дорогу Спасителеві. Петро кинув тоді бадилинку, що була в нього в руках, і мовив жартома: «А що? Либонь злякалися? Візьміть тепер собі й мій батіжок!» Хлопчаки підняли кинуту апостолом Петром рослину й назвали її Петровим батогом. А оскільки квіти в цієї рослини нагадують за своєю формою китицю, то й пастушата почали з тих пір прикрашати свої батіжки «махорками» (китицями) зі шкіри.
Щодо хлібних злаків, то за українським народним віруванням, одразу ж після створення світу ні жита, ні пшениці не було, а пшениця виникла вже опісля з куколю, а жито — із стоколосу (розрізняють три види стоколосу: 1) Bromus mollis L., 2) Bromus secalinus L. і 3) Bromus squarrosus L.). Так кажуть y Літинському повіті. A в Куп’янському, як ми знаємо вже[63], розповідають, що пшениця виросла зі сліз Адама, змішаних із землею, взятою прабатьками, за велінням Божим, біля райського порогу; а зі сліз Єви, змішаних з тією ж землею, виросла конопля.
У Старобільському повіті розповідають, що, коли не було ще хлібних злаків, люди годувалися липовим листом і корою та «потрохом» з дерев, тобто тим, що сиплеться з деревних червоточин. Тоді Господь дав пшеницю — тільки не людині дав Він її, а собаці: той заскавулів од голоду, Бог і кинув йому з неба колос пшениці просто в пащу. Людина вихопила в собаки цей колос, посіяла й розвела таким чином пшеницю. Ось чому людям гріх убивати собаку — ми їмо його пайку.
За іншими легендами, Сам Бог посіяв для людей пшеницю, причому спочатку колос у неї, як і взагалі в усіх хлібних злаків, починався при самій землі і йшов до верхівки стебла, так що не можна було ні косити, ні жати, а підтинали колосся, щоб не розгубити зерна, шилом при самій землі. Нині хлібний колос завбільшки лише з собачу частку. Зменшення його сталося внаслідок осквернення однією жінкою святості хліба. Якось Спаситель із апостолом Петром (і Павлом — за іншим варіантом), — розповідають у Куп’янському повіті, — зайшли, прибравши вигляду подорожніх, у хату до однієї жінки й попросили в неї милостині. Господиня в цей час пекла млинці. У відповідь на прохання подорожніх вона кинула їм млинця, та перед тим витерла ним сліди, залишені її дитиною на лавці. Подорожні вийшли в поле, і Христос, обурений наругою над хлібом, став обшмульгувати колос знизу вгору. Бачачи це, хазяйський пес почав вити, і апостол Петро вблагав Спасителя зглянутися хоч над собакою і залишити на стеблі частину колосу із зерном на долю собаки.
У варіанті цієї легенди, записаному в тому ж Куп’янському повіті, розповідається, що одного разу в жнива Спаситель і апостол Петро ходили в образі жебраків по нивах. Підійшли вони до однієї жінки й попросили хліба. Жінка як гримне на них: «Бач, куди забралися канючити!» — вихопила в дитини окраєць хліба і дала їм. Спаситель взяв той окраєць, поклав його в торбину, тоді нахилився до колоса і давай його обшмульгувати. Собака лежить під возом і дивиться. Побачив, що від колосу зовсім мало вже лишилося, і почав завивати. Тоді Спаситель залишив колоса всього вершка на два. Святий Петро й запитує: «Навіщо Ти, Господи, обшмульгав колос?» — «А то щоб люди не пиндючились, — відповідав Господь. — Я б його і ввесь відшмульгав, та залишив тільки на собачу долю». Звідтоді люди й почали з хлібних злаків збирати собачу долю; а раніше колосся було від самого коріння, не так, як нині — всього лиш вершка на два.[64]
Хоча при переказі легенди про первісний хлібний колос нерідко можна почути від оповідача, що все це було колись, за царя Панька, як земля була тонка (як плугом поореш, то й води в черевик набереш, а як пальцем проколеш, то волів, було, напоїш), однак легенда ця й понині побутує не лише на Україні — вона широко розповсюджена й серед великоросів, білорусів, поляків, болгар, киргизів і навіть китайців — одне слово, як у Європі, так і в Азії. За одними легендами, раніше зерна покривали стебло жита від верхівки до землі. Хтось, прийнявши цю рослину за непотрібну, почав ногою об-шмульгувати зерна, і вони всі пообсипалися. Прибіг собака, став просити залишити для нього, і зерен зосталося лиш стільки, скільки їх тепер є на колосі. За іншими легендами, давно колись замість снігу падало з неба біле борошно. Одна жінка підтерла свою дитину тістом, і з того часу замість борошна став падати сніг. У Тарбагатайській області Китайської імперії записано такий варіант цієї легенди, який дещо нагадує щойно наведену старобільську легенду. Чоловік і жінка створені Богом (Бурхун-бакчі) одночасно. Разом з людьми Бог створив і коней. їжею для тих та інших була трава. Та люди знищували її в такій величезній кількості, що коням не залишалось нічого. Тоді Бог лишив траву на поживу коням і почав посилати з неба борошно (куїр). Ним годувалися перші люди доти, доки син, який народився в них, не до-сяг п’ятирічного віку. Хлопчик цей одного разу, коли не було вдома батька й матері, сидячи на постелі, зробив дещо таке, що в кибитці (гір) робити в жодному разі не дозволяється. Хлопчик злякався і, аби замести сліди своєї провини, заховав речові докази в мішок з борошном. Бог, розгніваний таким учинком хлопчика, перетворив на сніг усе борошно, яке було на землі/ Настав голод, що загрожував людям смертю. Та тут рятівником людини стає собака (ноха). Він також голодував разом з людьми; нарешті, бачачи, що наближається смерть, собака почав жалісливим завиванням благати в Бога порятунку для людини: дати їй хоч якусь їжу, вказуючи на свою цілковиту невинність і непричетність до непристойного вчинку хлопчика. Розчулений благанням собаки, Бог послав йому з неба одну зернину. З цієї зернини, відразу ж посадженої у землю, помалу й розрісся хліб, яким годувалися й нині годуються люди. Киргизький варіант цієї легенди являє собою строкате поєднання різноманітних легендарних мотивів. Люди й коні створені Богом одночасно. Ті й інші годувалися спочатку травою. Але коні з’їдали ЇЇ так багато, що людям не лишалось майже нічого. Тоді Бог, на прохання людей, став посилати їм з неба крупу. Люди змішували її з водою і їли. Вогню, аби зварити їжу, тоді ще не було на землі.[65] Минуло декілька років. Рід людський розмножився до сорока душ; тридцять дорослих і десятеро дітей, з яких дев’ятеро дівчаток і один семирічний хлопчик. Хлопчик цей якось сидів сам собі в юрті й, бавлячись, ненавмисне накапостив. Аби приховати свій вчинок од рідних, він зібрав усе на лопатку і сховав у кап (мішок) з крупою. Розгнівався Бог, що хлопчик так осквернив Його небесну їжу, і припинив посилати людям з неба крупу, а замість неї став падати звідти білий сніг. Усю крупу, яка залишилась ще в людей, вони швидко з’їли, і почався голод. Люди стали тоді їсти коней; та прийшов час, і їх не стало — всіх з’їли. Почалося отут у них людожерство. Щодня з’їдали по людині: хто найдовше проспить уранці, того й з’їдять. Нарешті, людей усіх було з’їде-но, лишився один лиш чоловік. Страшним-престрашним був він: зросту сорок аршинів, увесь кошлатий, око одне, три ноги, вуха нижче плечей звисають. Коли залишалося на землі ще п’ятеро людей, він, боячись, що коли-небудь проспить уранці й буде з’їдений, уночі всіх подушив і витяг з урочища Оп-Чілик (у Тарбагатаї) на М. ус-Тау… (Крижана гора — найвища точка Саурських' гір, вкрита вічним снігом). Там він сидів і поїдав їх. Вистачило йому цих людей тільки на тиждень, а потім і для нього настав голод. Рівно дев’ять років просидів він без їжі, не рухаючись з місця. Схуд, охляв, став тонким, як палиця. Нарешті, підвівся він і пішов знову на давнє місце, в урочище Оп-Чілик. Приходить — бачить, що весь Оп-Чілик засіяно хлібом, і стоїть одна юрта. Ввійшов він до юрти, а там сидить із собакою дівчина. Став він розпитувати дівчину, звідки вона. Дівчина розповіла, що вона була ще маленькою дівчинкою, коли люди стали поїдати одне одного. І тоді ж, наступного дня, вона втекла з цим собакою в гори і сховалася там у печери. Ніхто не помітив її втечі. Годувалась вона щодня лише одним хлібним зернятком, яке їй приносив собака. А собаці Бог давав на день по два зернятка: одне він з’їдав сам, а друге віддавав їй, дівчині. Бачачи нарешті, що нікого вже не лишилося в Оп-Чілику, вона повернулася сюди й оселилася тут. Собака й надалі приносив їй по одній зернині. Тоді вона стала їсти по зернині через день, а всі ті дні, коли не їла, сіяла зерна, які лишалися. Ото з них і розрісся хліб. Одноокий одружився з цією дівчиною, і знову рід людський почав множитися.
Ячмінь і горох також походять от сліз Адама, коли він, по вигнанні з раю, обробляв уперше землю й плакав (Літинський повіт). Зокрема, про походження гороху в Старокос-тянтинівському повіті розповідають таку легенду. Коли Господь вигнав Адама з раю, йому довелося взятися за діло — обробляти землю, щоб прогодувати себе з Євою. Важко було Адамові звикати до тяжкої праці, і ось, коли він уперше взявся за обробку землі і вперше ходив за плугом, то дуже плакав. А де падали на землю його сльози, там виріс горох, який у багатьох місцевостях України зветься, мабуть, під впливом наведеної легенди сльозами Адама.
З городини є короткі легенди лише про хрін і часник.
Про хрін у Старобільському повіті кажуть, що до Різдва Спасителя він був дуже отруйним. «Жиди» замислили було отруїти Христа, для чого приготували хрону й залили Його; але Спаситель благословив хрін, знищив цим усю його отруйність і звелів християнам їсти хрін цілком безбоязно. Ото через те люди і вживають хрін у їжу, особливо ж їдять його на Україні (з буряковим квасом) в жилавий понеділок (понеділок першого тижня Великого посту), щоб «закре-ментуватися» (зміцнитися) на весь піст.
Часник походить із зубів баби-чаклунки. Коли померла ця баба, — розповідають у тому ж Старобільському повіті, — і її поховали, й коли згодом у неї випали зуби в могилі, то з цих зубів і виріс часник, через що його гріх їсти. Хто наїсться часнику, тому впродовж дванадцяти днів гріх ходити до церкви: він молитиметься не Богу, а лукавому, і від цієї людини відступиться янгол його на дванадцять днів (а хто наїсться цибулі, від того янгол відступиться на десять днів). Особливо не годиться їсти часник проти ночі: хату, в якій хто-небудь наїсться часнику, янгол обминатиме за дванадцять дворів.
Доволі багато збереглося легенд на Україні про походження тютюну. Слід зауважити, що куріння проникло сюди незрівнянно раніше, ніж у Великоросію, й прищепилося тут з разючою силою. Люлька здавна вважалася ознакою гарного тону й молодецтва, бо була для козака часто єдиною розвагою у степовій самотині на варті, на пасовищі тощо. Вона є начеб неодмінною приналежністю козацької ясної зброї, за неї, за словами однієї народної української пісні, козак готовий без вагання проміняти жінку, а гоголівський Тарас Бульба через люльку накладає навіть головою.[66] До всього того, специфічна збуджувальна дія тютюну, як і горілки, мимоволі, мабуть, навела народ на думку про надприродне походження тютюну, а визнання гріховним задоволення, яке він дає, змусило визнати й первісне джерело тютюну нечистим.
Легенда, записана в Чернігівському повіті, розповідає, що коли Бог розгнівався на чортів і почав скидати їх з неба, то один чорт летів-летів та й нахромився в Рудичевім гаю, що під Вертіївкою[67], на суховерхий дуб. Висів на ньому чорт доти, доки почала з нього порохня сипатися. Стала падати порохня на землю, а з тієї порохні почала рости тютюнова розсада. Люди її стали брати там та палити й нюхати, а потім і в себе на городах розвели.
У Чигиринському повіті записано таку легенду (записана чи переказана у першій своїй половині доволі плутано) про походження тютюну з серії «Обходів апостольських». Колись святих було всього лиш троє: Бог, Петро та Павло, а більше святих не було на світі. Ходили вони собі завжди втрьох, — товаришували. Ось і замислили вони побудувати церкву: «Збудуємо, — кажуть, — церкву на показ людям (тоді віра була жидівська, «було в розброді»: знає кожен, що Бог є, а де він є — того не знає); дзвонитимемо, молитимемося Богу, а люди ходитимуть до нас, дивитимуться на нас і навертатимуться до нашої віри». Дерева з лісу для спорудження церкви вони не возили, а носили на плечах; та що вони наносять за день, те за ніч чорти й порозкидають геть усе. Пішли вони тоді й зайшли до одного ченця; він і не відає, що то Бог і святий Петро, а думає, що прості люди. Гомонять вони поміж собою. «Ось, — кажуть, — підрядилися ми одному чоловікові збудувати церкву на горі, аби було де Богу молитися, але демони щоразу скидають дерево з гори». Чернець і каже: «Можливо, я якось збудую ту церкву». А Бог на те: «Ну, як збудуєш, то Я тобі втричі більше заплачу».
Сидить собі чернець, Богу молиться, — і як унадились до нього з того часу чорти! Стали вони всіляко спокушати його: набіжать до церкви та як насмердять, аби він хоч засміявся… А чернець одне собі знає — весь час Богові молиться. Настав у тій країні голод — ні в кого немає хліба, Чернець став перемелювати тоді попіл на жорнах, пече з нього проскурки й роздає людям. А чорти весь час лазять до нього та не дають йому Богу молитися. Задзвонив він одного разу до церкви, накадив ладаном у капличці — позбігались чорти, заважають молитися… Чернець ну тоді ганятися за ними і спіймав-таки, нарешті, одного. Чорт благає: «Пусти, — каже, — більше я вже не піду, не піду й край!» — «Ні, — відповідає чернець, — не пущу. Наносиш мені он на ту гору дерева на церкву, тоді пущу. Тільки дивись — якщо не наносиш, то я тебе все одно знову спіймаю!» Дочекався чорт вечора, зібрав решту чортів, і наносили вони стільки дерева, що не одну, а дві церкви можна було збудувати. Приходять Бог і святий Петро. Бог і каже до ченця: «Скільки ж дати тобі за твій труд, що ти навозив дерева?» — «Я, — відповідає чернець, — нічого не хочу, а тільки нехай дасть мені Бог, щоб я знав усе, що робиться на світі». — «Ні, — каже Бог, — так не годиться, щоб ти все знав; ну, хіба, — каже, — третину». І дав Бог ченцеві тому так, що він знав третину того, що робиться на світі. Збудували вони церкву, і лишився чернець у тій церкві Богу молитися. Почали туди люди ходити, «приставать у віру», а чернець їх наставляє. Чорти бачать, що вже багато стало тих, хто увірував, прийшли до ченця й давай його спокушати: танцювали, грали на різних музичних інструментах… Чернець не звертає ні на що жодної уваги. Тоді один чорт обернувся на такого ж достоту коня, який був у ченця, прийшов і став у нього під вікном. Глянув чернець у вікно — його кінь. «Хто це, — каже, — коня мого випустив? Він ці дні застоявся, треба буде проїздити». Тільки-но подумав це, а кінь уже стоїть осідланий. «Коли б ти вже, — думає чорт, — скоріше сідав!» Бачить чернець — кінь осідланий, і вирішив, що це, певно послушник осідлав, а до стайні, де стояв у цей час його справжній кінь, і не зазирнув. Сів на чорта і їде. Щойно виїхав на двір, а чорт так одразу і шугонув угору. Підлетів ледь не під самі небеса та й питає тоді ченця: «Ну, що з тобою зробити: чи кинути тебе звідси так, щоб сам ти забився, чи — аби іншого забив?» (А чортові байдуже — чи сам чернець заб’ється, чи заб’є кого іншого — аби лиш спогрішив). «Відпусти, — каже чернець, — мене: я тобі не те що одного, а десятьох людей заб’ю, аби лиш мені ще пожити на світі». Чорт не кинув ченця, бо повірив, що той заб’є десятьох людей, опустив на землю і відпустив його. Прийшов чернець у свою келію, а там сидять послушники й журяться — де ото він подівся? Побачивши його, вони вельми зраділи. І став чернець знову, як і раніш, Богові молитися. Чорт чекав-чекав, поки він заб’є десятьох людей, та так і не дочекався. Являється до нього і не дає молитися. Знову стали чорти спокушати ченця, та нічого не можуть удіяти. Ось старший чорт і каже решті: «Давайте приймемо на себе образ богів і влетимо до нього в келію, коли він молитиметься. Він озирнеться, погляне до нас, бо ми йому осяємо келію, задивиться, кине Богові молитися, почне з нами пити й гуляти — й тоді наша воля чинити з ним усе, що забажаємо». Осяяли вони келію. Чернець подумав, що це — янголи і дуже зрадів. Чорти йому забили памороки, він кинув читати книжку, підвівся, а вони й кажуть: «Годі вже тобі читати, сідай з нами — погуляєш. Ми до тебе прийшли в гості»; Чернець зрадів, підвівся, привітався з ними — подав одному руку, другому… коли став подавати третьому, дивиться, а в них в усіх пазурі такі, як у півнів! Чернець упав і зуби вишкірив, а чорти так і загули з келії: думали, що тепер уже чернець дуба врізав. Слуги ченця почули, що в келії щось загуркотіло. Прибігли, дивляться, а чернець лежить зовсім як неживий. Вони ножем розтулили йому рота, влили в рот води, а тоді почали його відливати. Очумався нарешті чернець, підвівся: «ох, — каже, — лукаві! Що накоїли!» Вмився, помолився Богу й сів читати книжку. Біля келії ріс дуплястий дуб. Чорти підпалили того дуба — спокушають, щоб чернець вийшов гасити. Побачив чернець, що горить дуб, узяв та й закляв у ньому одного чорта; дуб раптом почав зростатися, і чорта розчавило в ньому так, що з нього потекла кров. Чорти й міркують: «Що б таке зробити з цієї крові, щоб вона не пропала». Поробили вони кочерги й почали розгрібати листя; одну частину — в один бік, а другу — в інший. І поріс на тому місці бур’ян з величезним листям. Стали приходити туди пани й почали рвати те листя, і воно їм видалося таким духмяним! Ось стали вони різати листя, палити й нюхати. Оскільки чорти розгрібали листя на два боки, то й тютюн поріс неоднаковий: з одного боку поріс «льохкий» (№сойапа РаЬасит Ь.), а з другого — «корінці, мархотка, листатий» (№сойапа гшііса Ь.). Оскільки тютюн виник із чортової крові, то його й не годиться палити… Нині вже весь світ засмердівся ним, а коли якась душа і є, можливо, праведною, то й та не піде в рай через тютюн.
Легенда, записана в с. Литвяках, виводить тютюн також з самої, так би мовити, сутності чорта. Нечистий звичайно спокушає кожного християнина, й тільки-но в церкві йде богослужіння, він уже там, і виходить з неї лише тоді, коли співають «Херувима» (Херувимський спів). Ось батюшки якось і веліли понавішувать на всіх вікнах во ім’я Господнє, щоб нечистий не мав змоги вискочити з Божого храму. Заспівали «Херувима»; чорт хотів було вискочити з церкви, та вже ніяк не міг. Прибіг до дверей — нема як вискочити; він тоді стрибнув було у вікно, впав з усього розгону назад, заревів і здерев’янів. «Нехай собі лежить, — кажуть батюшки, — поки завершиться служба». Після служіння підняли одубілого чорта, винесли його з церкви й міркують: «Що з ним робити? Закопати? Ні, краще спалити, щоб не лишилося по ньому й сліду!» Зібрались пани дивитися. Спалили чорта — і раптом на тому місці, де згорів дощенту чорт, виявили не попіл, а насіння. «Що за насіння таке?» — радяться поміж себе пани. Ось один пан забрав його й посіяв у себе вдома, щоб подивитися, що виросте з того насіння. Зорали великі такі грядки й засіяли їх. Поросла трава. З’їхались усі пани, дивляться — поросла якась трава, а хтозна, для чого вона придатна! Коли під’їздить до них чужий пан. «Здорові були, панове! Чого ви тут ходите?» — «Та ось ніяк не втямимо, що це за трава така?» — «Трава ця — дуже гарна, дуже корисна для людей: її добре палити кожній людині — зразу відчує в собі особливу бадьорість». І розповів тоді той чужий пан, як треба доглядати за тютюном, як і пасинкувати його. По тому попрощався й каже до свого кучера: «Не журись, брате: наша хвамилія не пропала: не пішла в ніщо — скрізь уживатимуть тепер тютюн». А той чужий пан та був сам чорт.
За легендою, записаною в Білгородському повіті, про тютюн наснилось одному чоловікові вві сні. Ходив цей чоловік по монастирях Богу молитися. Прийшов він раз до якогось монастиря, й побачив у тій слободі чи в тому місті розквітлий тютюн. І сниться йому вночі: квітне картопля, на картоплі ростуть яблука, і хтось каже до нього: «Назбирай тих яблучок, закопай їх у гарячий гній — виросте розсада; посади тоді розсаду на грядках і весь час поливай і поливай… Тоді виросте в тебе щось надзвичайне.»
Той чоловік так і зробив: нарвав яблучок, закопав їх у гарячий гній і щодня раз у раз ходить і дивиться, коли з’явиться розсада. Приходить на дванадцятий день, а там сидить єврей. «Чого ти, чоловіче, весь час ходиш?» — питає єврей. — «Я тут одну штучку закопав». — «Яку?» Він і давай розповідати єврею. — «Отож ти не ходи тепер шість днів, — каже єврей, — і розсада сама з’явиться». Чоловік той не ходив шість днів, і розсада справді сама з’явилась. Скопав він тоді невеличку грядочку, висадив розсаду та весь час поливає й поливає. Бачать це люди і питають його, в чому справа? «Вам не питати, мені не відповідати», — відказав він. А одна дівчина — напевно, Свята Неділя — й каже: «Хіба ж це Бог дав? Це не Бог дав! Якому Богу молився, той і дав, а це не Боже!» — «Що ж мені робити?» — «Якщо хочеш порятунку своєї душі, то відмовся від цього, а якщо хочеш стати багатієм, то продовжуй: кого просив, той тобі й дасть». — «А, що Бог дасть!» — «Це не Бог. Бог на небесах, а твій бог у свинячому хліві стоїть?» — «Як би то не було, а я тебе не послухаюсь!» — мовив чоловік і пішов у свинячий хлів поглянути, чи правду казала дівчина. Справді, у свинячому хліві стоїть лукавий, весь у золоті, й каже: «І ти, чоловіче, будеш увесь у золоті». — «Чого я хотів, те мені Бог і дав!» — «Тут Бога немає. Будь мені товаришем, — своєї правив лукавий, — нікого не слухай, а весь час поливай і поливай розсаду. Як виросте, листя обламай, а насіння приберігай — будеш великим багатієм».
За іншими легендами, чорт дає людям тютюн уже в цілком готовому вигляді, й сам навчає їх палити й нюхати. Так, наприклад, за однією місцевою розповіддю, чорти заманюють селянина, який ішов до церкви, в ліс, дарують йому люльку й навчають палити.
Легенда, записана в Олександрівському повіті, пов’язує початок паління й нюхання з початком споживання горілки й веде його від пустельника, якого спокусив на все це лукавий. Колись у Запорозьких пущах жив пустельник. Довго він там жив, і стало йому, нарешті, сумно самому: не їсть, не п’є, не молиться. Ось лукавий прийняв на себе образ людини і являється до пустельника. «Чому ти, пустельнику, — питає, — зажурився?» — «Тому, — каже, — що одним один у пущах: сумно». — «На тобі коробочку з порошком: понюхаєш — і здасться тобі, наче ти вдвох з кимось». Пішов нечистий. Потягнув пустельник носом порошку раз, другий, третій — чхнув і йому стало весело. Другого дня знову приходить нечистий. «А що, — питає, — як?» — «Весело, — відповідає пустельник, — наче вдвох». — «Та ось на тобі зілля й люльку: запалиш — і стане тобі так, немов утрьох». Запалив пустельник — стало йому веселіше, ніж було. Приходить нечистий і третього дня. «Ну, що, — питає, — як?» — «Весело, — відповідає пустельник, — немов утрьох». — «То на ось тобі посудину з краплями: як вип’єш — почуватимешся, наче вдесятьох». Щез лукавий. Випив пустельник — і стало йому, наче вдесятьох: як заспіває, як заграє, як підніме поли та як пуститься гопака навприсядки!..
Є на Україні ще один погляд на нечисте походження тютюну: він виріс, кажуть, з тіла тої блудниці, яка зняла Предтечі голову. Легенди, які наводилися досі, наполягаючи на нечистому походженні тютюну, тим самим гаряче протестують проти його паління й нюхання. Однак і те й друге (останнє здебільшого серед хліборобів-орачів), як ми зазначили вже, ввійшло мало не в плоть і кров українця, й нині вже ніхто майже не витрушує, йдучи до церкви, усе чисто з кишень — всілякі рештки й ознаки тютюну, а тим паче не вдягає нових, не «опоганених» тютюном, штанів, як це робилося «куріями» за давніх часів. Ось чому поряд з наведеними вище легендами на Україні є й такі про походження тютюну, з яких випливає висновок, що в курінні нема ані гріха, ані спасіння. Така, приміром, легенда, записана п. Катрухіним у залізничному потягу зі слів одного сивого діда. Легенда ця являє собою своєрідну народну переробку відомого біблійного епізоду про ганебне осквернення старшим сином Давида Амноном рідної своєї сестри Тамари і про криваву помсту за сестру Авес-салома (Друга книга царів, розділ 13). Ось ця найвищою мірою оригінальна легенда.
Було це дуже давно. Далеко не за пам’яті не лише батьків чи дідів, а навіть і прадідів, царював у якійсь землі цар Давид. Був у нього одним один син на ім’я… (імені оповідач ніяк не міг пригадати — «якесь чуже»). Була в царя, з-поміж іншої челяді, одна дівчина, яка прислужувала цариці. Така з себе гарна, така брава, така краля, що й сказати не можна; кращої за неї не було в усьому царстві тому ні поміж паннами, ні поміж простолюдинками. Тому нема нічого дивного, що в неї дуже закохався царенко. Закохався він, і утнув дуже некрасиву штуку. Раптом захворів ні з того ні з сього, але хвороба була не справжньою, а вдаваною. Захворів так, що й з кімнати своєї не виходив: «Не можу, — каже, — і порогу переступити». Настав час обіду. Запрошують його, як це заведено, до спільного столу. — «Нічого, — каже, — не хочу, не можу навіть дивитися на їжу». Не йде. Почув про те Давид і каже своїй жінці, цариці: «Ти б, стара, послала синові хоч печеного яблучка. Може, він з’їв би чого-небудь солоденького, смачненького, бо ж не можна хоча б то й хворій людині не їсти нічого: здоровий — і той без їжі заслабне зовсім, а хворий і поготів». Послухалась цариця, виконала волю чоловіка: в ту ж хвилину заходилася, спрягла два яблучка, поклала їх на срібну тарілочку, і, гукнувши красуню-служницю, веліла їй віднести те синові. Понесла вона. Царенко взяв яблучка і велів красуні зачекати, доки він з’їсть їх, щоб, значить, потім посуд прибрала, а сам тим часом гукнув вартового, який завжди стоїть біля царських покоїв, і віддав йому суворий наказ, щоб невідступно стояв біля дверей і нікого ні під яким приводом не впускав до нього. Віддавши цей наказ, царенко вчинив тоді ганебну наругу над красунею. Через якийсь час дівчина вибігла з кімнати царенка і, голосячи на весь двір, попрямувала до царя скаржитися. Вислухав її Давид і, жаліючи свого сина (тому що в давні часи хоч і не так було, як нині, а все ж за такий злочин карали на смерть), велів їй мовчати й нікому не розповідати про те, що сталось, ні слова, за що обіцяв щедро винагородити її грошима та всім іншим. Річ у тому, що цар більше вогню боявся суддів, щоб вони — не дай Боже — не довідались якось: судді були такі, що коли тільки довідаються, то неодмінно притягнуть до законної відповідальності — не зважать, що царський син, скажуть: «Закон». А проти цього й сам цар нічого не вдіє. Чого Давид боявся, те й сталося: якби знав про це один чоловік чи два, то ще, либонь, справу якось і можна було б зам’яти, а то ж скільки людей бачило, як дівчина бігла від царенка з розку-йов-дженим волоссям й голосінням; усі, звичайно, відразу ж зрозуміли, в чому річ, і розблаговістили по усіх усюдах — адже ж язик без кісток. Так справа дійшла, нарешті, й до суддів. Довідалися вони й зраділи. «Подавай його, — кажуть, — сюди: будемо судити!» І притягли царенка до суду. Судили оце вони, судили, і присудили відтяти йому голову. Стратили царенка й поховали за містом, у степу, наче харцизяку якогось. А дівчина після цього стала наче не сповна розуму, як причинна. Плаче, тужить, І цілий день плаче, і цілу ніч плаче. Нічого з нею не можуть удіяти. Нічим не можуть її заспокоїти. Її страшенно вразило те, що через неї стратили людину — та не якусь там, а самого царського сина. Тільки зайде на світанок, а вона вже й іде за місто, на могилку. Впаде крижем на неї, і тужить-розли-вається, так що довкола стогін стоїть. Плаче і весь час благає страченого царенка, аби пробачив її; а сльози з очей, наче вода з джерела, так і течуть, так і ллються на землю. Поливає вона ними щодня ту могилку. І виросла з ЇЇ сліз оцих на могилці у царенка рослинка, така гарна, зелена, висока та кучерява, мов капуста. Дівчина тоді й благає Бога: «Господи, — каже, — якщо Ти й він пробачили мені за мою провину, що так гнітить мене, то зроби, щоб рослину, яка зросла з моїх сліз, полюбили всі люди на світі!» Зглянувся Господь на ці її молитви і зробив так, як вона просила: полюбили ту рослину всі люди, які живуть на землі…
А звідки пішла сама назва цієї рослини, то от звідки. Був у тієї дівчини маленький песик — цуцик, з породистих, що пани тримають у покоях. Цуцик оцей скрізь за нею бігав. Куди, бувало, не піде вона, й цуцик за нею слідком. Ходив цуцик і на могилку за нею. Коли зросла та рослина, цуцик забіжить під неї, й почне вовтузитися в ній і топтати її. А дівчина все, бувало, жене його звідти, щоб не псував трави, й гукає до нього: тю, тю, тю, тю, тю, тю! Через те рослина ця й стала зватися тютюном.[68]
— Ось тепер і розсудіть самі, — завершив оповідач, — гріх чи не гріх палити? Нема в палінні жодного гріха, нема й порятунку.
І отак дивляться на паління в багатьох місцевостях України. У Старобільському повіті, наприклад, кажуть, що хто палить, але не плює при цьому, той гріха не чинить, але хто палить і плює, той не омине пекла, тому що земля всім нам мати: ми всі із землі, землею живемо і в землю знову підемо, і того земля не прийме, хто на неї плює.
Так само двоїстий на Україні погляд і на нюхання тютюну. Легенда, записана в Олександрівському повіті, веде початок нюхання все від тих же чортів. Померла, — говорить легенда, — в чорта мати. Поклав він її й позганяв усіх чортів голосити. Зібрались курії з люльками, а ню-харі з ріжками (на Україні в давні часи нюхальний тютюн носили переважно в ріжках, а згодом уже — в тавлинках). Ось курії сіли в рядочок біля чортової матері, а нюхарі — в другий. Курій що потягне з люльки, то й плюне чортовій матері межи очі — так усю її й обплювали; нюхарі сидять собі смирненько, і коли потягне якийсь тютюну з ріжка, то з очей покотяться сльози, наче він плаче. Дивиться чорт, дивиться та й каже: «Добра це річ — нюхати тютюн: і себе повеселиш, і за іншим поплачеш». Дізнались люди, що чорт похвалив нюхарів, і давай і собі товкти тютюн та потягувати з ріжка, як ті чорти, що голосили за чортовою матір’ю.
Втім, П. В. Шейн, ґрунтуючись на цій легенді, а Ів. Ман-жура — на записаній ним в Олександрівському повіті приказці про нюхарів, доходять досить поспішного висновку, ніби нюхання тютюну вважалось на Україні чимось негожим і навіть зневажалось, тоді як паління було ознакою молодецтва і, так би мовити, гарного тону. Ні про негожість, ні про зневагу в даному разі не може бути й мови. Курії добродушно насміхалися й насміхаються з нюхарів, нюхарі — з куріїв, та й годі. Головним приводом для глузування куріїв над нюхарями була неохайність останніх, які після нюхання звичайно ніколи майже не втираються; та на втіху їхню у Старобільському повіті кажуть, що хто нюхає і не втирається, той не чинить гріха: з нього сміються люди й засуджують його, і тим самим беруть з нього гріх на себе.
А в Білгородському повіті кажуть, що на нюхання тютюну навіть благословила Сама Пресвята Богородиця. Якось заболіла голова в Божої Матері. Понюхала Вона тютюну, й голова перестала боліти. Божа Матір і каже тоді: «В Мене від нюхання голова вже не болить, нехай же увесь хрещений світ користується цим засобом, від якого в Мене перестала голова боліти».