Міфи України

Українські легенди про гріхопадіння перших людей та їхнє вигнання з раю

І' і егенди про гріхопадіння перших людей та І І їхнє вигнання з раю, всупереч запевнянням І І професора М. Сумцова, містять досить суттєві відхилення від біблійної легенди про той же предмет — почасти під впливом апокрифів, а головним чином тому, що в цих легендах дано доволі значний простір фантазії, іноді аж занадто фривольний. Слід зауважити, що взагалі українські легенди і принагідно, і без нагоди люблять відхилятися від Біблії і впадати в грайливо-вульгарний тон. Перше пояснюється частково незвичайним поглядом українського народу на Біблію, в якій «весь світ зав’язаний і зв’язаний; її ніяк не можна прочитати, і якщо хто й піднатужиться, схоче пізнати все, що в ній є, той неодмінно з глузду зсунеться. Письменним людям особливо треба остерігатися Біблії, тому що в ній є такі слова, які, справді, можна читати; та з-поміж них є й такі, яких ніяк не годиться вимовляти (Іванов В. В. Життя й творчість селян Харківської губернії // Нариси з етнографії краю). Та відхилившись од Біблії й відчувши себе у сфері більш чи менш вільного апокрифа, легенда не проти часом доволі легко, з народним гумором поставитись до того чи іншого космогонічного чи будь-якого іншого серйозного питання і розв’язати його навіть в анекдотичному ключі. З апокрифів найбільший вплив на українські легенди про гріхопадіння перших людей та їхнє вигнання з раю справили «Слово про Адама» і «Слово про сповідання Євине», що являють собою, власне кажучи, лише дві різні редакції того ж самого апокрифа (тексти обох творів видано в слов’янській редакції професором Тихонравовим у «Пам’ятках відлученої літератури» та академіком Пипіним у «Пам’ятках старовинної руської літератури»).

Зміст «Слова про сповідання Євине» в тій частині, яка безпосередньо стосується гріхопадіння перших людей та їхнього вигнання з раю, може бути переданий у таких загальних рисах (розповідь-сповідання ведеться від імені Єви, яку попросили про те її діти й онуки). Коли Диявол спокушав перших людей, то він зійшов до них в образі світлого янгола й на слова Адама і Єви, що Бог не велів куштувати від древа пізнання добра і зла, став жаліти їх: вони, — казав Диявол, — цього не розуміють, бо коли б скуштували від того древа, то були б, як боги. Коли потім спокушена дияволом Єва скуштувала від плоду, то «серце в ній збунтувалося». Вона покликала Адама й каже: «Йди до мене й поглянь на велике диво: я отверзла вуста, і язик мій сам у мені заговорив». Адам узяв од Єви плід і також з’їв його. Тоді одверзлись очі в них; Адам і Єва побачили свою наготу, і в серці їхньому явилась хіть. Листя з усіх дерев миттєво осипалось, крім однієї смоковниці. Адам і Єва підійшли під неї і зшили собі з її листя одіяння. Адам одразу ж відчув свій тяжкий гріх і став гаряче молитися Богові, а проте Господь вигнав і його, і Єву з раю.

Канва апокрифа дуже проста; розповідь ведеться в усьому згідно з Біблією, за винятком лише збудження «в серці» Адама і Єви «хіті», по тому як вони побачили наготу одне одного. Не те в легендах, обставлених, крім іншого, ще й багатьма додатковими подробицями щодо подій, що передували гріхопадінню перших людей. Так, легенда, записана в Куп’ян-ському повіті, у м. Ново-Біленькому, починається доволі докладною розповіддю про скинення Сатанаїла з неба.

Господь правічний Дух, — говорить легенда, — без пори, без часу витав і незбагненної триєдності Своєї ні в чому ще не виявляв. Він відав, що все буде так, як Ним визначено давно: і Син Його, і Мати, і сонми янголів святих, і частина, що відпала від них, і просторий світ, і мала земля, і смертна людина на ній. І от явились духи-янголи перед Ним. Перший янгол підступив до Нього, щоб пізнати волю Його. І чує Данило-Умнило (так звуть першого янгола) від Бога такий наказ: «Піди й збери усі свої полки, все воїнство своє представ на огляд Синові Моєму». Відійшов Данило-Умнило з насумреним чолом й гадає: «Звідки взявся Син? Був Бог та я один — глава всіх янголів Його, а нині ось з’явився ще новий Володар».

Поділив Данило-Умнило всі янгольські полки на дві части-ни: одну він склав із однокрилих янголів і Богові віддав, а другу — з шестикрилих — повів їх за собою і став із першими до битви. Поставив Данило-Умнило престол свій вище Божого, аби хоробрості додати своїм войовникам. Три дні й три ночі в небесах ішла запекла битва; Господь чекав на їхнє каяття. Архангел Михаїл тоді ще звався Михою, а гордий Данило-У мнило носив велике ім’я Сатанаїла. З Михи Господь зробив Михаїла-архістратига, дав йому списа й жезлб й велів прогнати з неба Данила-Умнила з його шестикрилим воїнством на тисячу років у пекло. «Піди, — мовив Бог, вручаючи архістратигу Михаїлу спис і жезло, — піди прожени його цією зброєю з неба, почорни його, пазурі йому настроми, хвоста причепи, роги настав». Архістратиг Михаїл виконав наказ Божий: скинув Данила-У мнила з престолу, пазурі йому на пальці настромив, хвоста до заду причепив, роги на голову начепив і всього почернив та й загнав його до пекла на тисячу років — а тисяча років, як один день. Потім створив Бог сонце; місяць і зорі, воду і землю, насадовив рай; створив із землі Адама і Єву з ребра Адама, призначив сімох янголів — начальників (очевидно, відповідно до семи чинів янгольських) і розподілив їх за чинами їхніми. Вилетів Данило-У мнило на світ із пекла, кинувся до сонця, щоб зірвати його з неба; та сонце обпалило його. Тоді він побіг у рай. Побачив блаженство перших людей і заздрість стала мучити Данила-У мнила: він уліз у жабу і підповз під Єву, яка спала в затінку райського дерева, потьмарив їй розум, збудив хіть. Потім виліз із жаби, ввійшов у змію, поповзав по Адаму і Єві й, повабивши їх, спокусив на гріх. Бачить далі Данило-У мнило заборонене дерево, зриває з нього червоне яблучко, подає Єві й каже: «Якщо хочеш бути богинею, з’їж цього плоду: отверзуться твої очі, пізнаєш ти добро і зло». Єва скуштувала від яблука й подала Адамові. Отверзлись у них очі: уздріли вони свою наготу; а вздрівши, засоромились й поспішили затулитися листям. Приходить Господь у рай і, не бачачи Адама, гукає:

— Адаме, де ти? — Я тут, у раю. — За те, що послухався своєї жони і скуштував забороненого плоду, працюватимеш до поту ти сам і весь твій рід. А ти, Єво, слухатимешся чоловіка і народжуватимеш у недузі чад.

Затим Бог наказав архангелу Михаїлу вигнати Адама і Єву батогами з раю.

Скажемо спочатку декілька слів про епізод з поваленням Сатанаїла, щоб більше до нього вже не повертатися[16]. В наведеній легенді Сатанаїл стає грішним янголом внаслідок своєї надмірної гордині. Щодо мотиву бунту Сатанаїла проти Бога слід зауважити, що де — не витвір народної фантазії або домисел народу, а, без сумніву, книжне запозичення, книжний відголосок. Так, у «Літописі Ди-митрія, митрополита Ростовського» причини гріха й занепаду частини янголів пояснено таким чином: «Вину тієї янгольської гордині ницої зі слів богословів переказують: начебто Господь Бог відкрив був янголам таємницю втілення Слова, через яке мало поєднатися божество з людством в особі Христа, а Йому всі янголи мусили поклонятися. Та один з найбільших янголів, на ймення Світлоносний, роз-дивляючи висоту й славу єства свого янгольського, міркуючи про мізерність тлінного єства людського, загордів і умислив не поклонятися прагнущому втілитися в Бога Слову, і каже про себе: «На небо зійду і буду подібний до Всевишнього».

За іншими легендами, погорда Люцифера виявилась у тому, що він відмовився виконати наказ Бога поклонитися першій людині. «Я створений зі світла й полум’я, — сказав Люцифер, — а він із земного багна, і я мушу йому поклонитися? Ні, не принижуся я перед земним тліном, який своїми вчинками осквернить матір свою — землю!» Цей мотив відмови Люцифера поклонитися Адамові міг бути внесений до українських легенд з талмудичних сказань, перенесених і до Аль-Корану. В останньому сказано: «Коли ми рекли янголам: «поклоніться Адаму», — вони всі йому поклонилися, за винятком Євлиса, який рік: «Чи поклонюся тому, якого Ти створив з глини?» І він рік: «Що Ти мислиш про людину, яку Ти визнав кращою за мене? Воістину, якщо Ти потерпиш мені до дня воскресіння, я викореню всіх нащадків його, за винятком декотрих».

Щодо гріхопадіння перших людей, то початком його легенда визнає потьмарення розуму внаслідок збудження хіті спершу в Єви, для чого Сатанаїл «вліз у жабу і підповз під Єву, яка спала в затінку райського дерева, а затим в Адамі і Єві й, принадивши їх, спокусив на гріх». Цей мотив міг увійти в легенду 1) з Апокаліпсиса, де в главі 16-й, стовпці 13-му мовиться: «І я бачив, що виходили з уст змія, і з уст звірини, і з уст неправдивого пророка три духи нечисті, як жаби»; 2) з народного світогляду й безпосереднього спостереження. Жаби водяться в болотах, — і чорти також водяться в болотах; отже, чорти живуть разом з жабами, близькі до них. Потопельниці (що втопилися умисне) перетворюються, за народним повір’ям, на жаб і стають подругами, полюбовницями чортів. Крім того, не могло бути не підмічено, що жаби під час шлюбного періоду, перебуваючи у збудженому стані, стрибають, як отьмарені, на будь-який кинутий їм предмет і є, таким чином, уособленням любострастя. Звідси вже зрозуміло, чому в легенді Данило-Умнило ввійшов саме в жабу, щоб потьмарити розум Єви і збудити в ній хіть.

Питання про повалення Сатанаїла, а також про створення Адама, Єви й нечистих духів торкається й легенда, записана в с. Хомутинцях, хоч головний предмет її — гріхопадіння перших людей. В легенді цій є риси, схожі з іншими легендами, але є й такі характерні подробиці в суто народному дусі, які зустрічаються лише в ній одній. Наводимо текст легенди по можливості в дослівному перекладі.

Людину, кажуть, виліпив Господь з глини, причому дав їй Свою святу «постать». Тільки, на лихо, зосталась ще після цього жменя глини. Де її подіти? Господь і приліпив цю глину між ногами людини, — і з неї виникло «грішне тіло», яке й згубило людину. Якби не воно, жив би собі Адам в раю, розкошуючи; а то — ні! Прожив день, та й занудьгував: сказано — підійшла «грішна думка». Однак Господь усе ж не хоче дати йому жінку. «Краще, — міркує Собі, — дам Я йому товариша; товариш усе ж краще, аніж жінка.» Ось Бог і каже Адамові: «Не журись, Адаме: буде те, чого ти бажаєш! Обмочи в росу мізинного пальця та й струси перед собою — і буде в тебе товариш. Гляди ж тільки, — додав Господь, — не струси позад себе!» А Адам — чи забув, чи що: обмочив у росу всю руку та як струсить назад, так і з’явилося п’ять чортів. Глянув Адам, та в ноги. А чорти давай обмочувати в росу лабети та струшувати позад себе. І стільки їх розмножилося, що навіть небо тріскотіло.

Отеє так і нині «жиди» роблять. «Жид, пся віра» (собача віра) нізащо не витре 'після миття рук по-християнськи, а неодмінно трусне спочатку позад себе мокрими руками[17].

Подивився Господь, якого лиха накоїв Адам, та й велів Своїм янголам усіх чортів позганяти з неба. Як посипались із неба чорти, то де котрий пом’янув Бога, там і лишився: хто на небі — на небі лишився, хто на землі — на землі лишився, а хто в повітрі — у повітрі лишився. Одначе чорти завше залишаються чортами. Ті, які на землі, підводять людину; ті, які під небом, дражняться з Богом, за що Господь й побиває їх Своїм громом. Буває так, що чорт ховається за християнина; тоді Господь убиває громом і християнина, та натомість одпускає йому гріхи[18]. А іноді чорт ховається в землю; але громова стріла вбиває його і в землі, а через сім літ виходить із землі, й кажуть, що вона допомагає від кольок. А ті чорти, які лишилися на самому небі, щовечора запалюють там свої смоляні свічки; однак янголи ходять спиною вперед («плечима») та й зганяють їх з неба. І летить чорт з неба, як світляна смужка (падучі зорі), і скільки разів християнин скаже «амінь», на стільки сажнів чорт угородиться в землю, а якщо, бува, ніхто не скаже, то він по землі так і розіллється смолою.

Оце знову приходить Господь до Адама та й каже: «А що, Адаме, з усього видно, тобі жінки б треба!» Глянув Адам на Бога та лиш облизався. «Ну, вже ж бо нічого з тобою робити! — каже Господь. — Треба тобі й жінку дати». І наслав Господь на Адама сон, виламав у нього ліве ребро — із того ребра постала жінка.

Радості Адама не було меж, коли побачив він жінку; але скоро переконався, що де чорт сам не зможе, то пошле жінку. В раю були в одній місцині такі яблучка, які Бог заборонив їсти. Жінка як поглянула на них, так і причепилася до чоловіка: дай та й дай. Адам каже, що не можна, а вона своєї править: «Оце так ти мене, — каже, — любиш, що жалієш і яблучка мені». — «Та їж уже, — каже Адам, — коли хочеш! Тільки мене хоч не доведи до гріха». Єва, як тільки з’їла сама, одразу ж почала вмовляти й чоловіка. Як не відмовлявся Адам, та де там. Ось уже їсть і він; щойно почав ковтати, коли приходить Господь, — так те яблуко в горлі й застрягло, і тепер воно «на горлі» в кожного мужчини (кадик). Поглянув Господь, дає Адаму заступ, лопату й жменю насіння і каже йому: «Ото так, Адаме: не хотів ти берегти Мого заповіту, тепер іди, кривавим потом добувай собі хліб!» Та й вигнав його з раю на землю.

Нову спонуку до спокуси Єви Сатанаїлом вказує легенда, записана в Радомисльському повіті. Коли Бог, — говорить легенда, — створивши Адама і Єву й поселивши їх у раю, пішов на небо, Єва зараз же пішла в сад прогулятися. А вона була така красуня, що той янгол, якого Бог скинув з неба, зразу закохався в неї. Перекинувся він на змію та й виліз на яблуню, на якій росли заборонені Богом яблука. Підходить туди Єва. Грішний янгол й каже їй: «Чому ви з цього дерева не рвете яблук? Вони вже достигли». Єва відповідає: «Нам Бог сказав, щоб ми не їли з цього дерева яблук, інакше помремо». — «Бог тому так сказав, — зауважила на це змія, — щоб ви самі не стали ботами, тому що коли ви з’їсте хоч одне яблучко з цього дерева, то будете також богами». Єва повірила й хотіла було вже з’їсти яблуко з того дерева, коли йде Адам. «А ти й забула, що цих яблук не можна їсти?» Єва каже: «Ми станемо богами, якщо з’їмо хоч одне яблуко». І з’їли Адам і Єва заборонене яблуко. Щойно проковтнули, як стало їм соромно і холодно. Вони позшивали липове листя, затулилися та й сховалися, щоб їх не знайшов Бог. Однак Бог довідався про все і вигнав їх з раю, а біля воріт приставив янгола, щоб не пускав їх. Рогове тіло Адама і Єви Бог зараз же перемінив на таке, що маємо ми нині, лишивши частину його тільки на кінці пальців.

У цій легенді помічаємо також заувагу про втрату нашими прабатьками після гріхопадіння рогового тіла й заміну його на справжнє людське тіло, причому народ додає, що обстрижені нігті — залишки рогового тіла — не слід кидати на землю, а треба ховати їх за пазуху, бо а) з них диявол шиє собі шапку-невидимку, а коли надягає цю шапку, то Бог не може влучити в нього блискавкою; б) обстрижені нігті треба зберігати для того, щоб після смерті можна було за їхньою допомогою видертися на високу скляну гору раю. Останнє повір’я зустрічається взагалі у всіх слов’ян і литовців, ввійшло до Талмуду і Едди й позначене відверто міфічними рисами.

Зовсім осібно стоїть легенда про створення Адама і Єви, їхнє гріхопадіння й вигнання з раю, повідана згадуваною вже нами раніше бабунею Марцею Оверчихою. На жаль, легенда ця, уміщена в спогадах «з дитячого світу сільського хлопчика», лишилась якось непоміченою і не звернула на себе належної уваги серйозних фольклористів. Цікаві в ній деякі подробиці створення перших людей, але найцікавіший погляд на те, в чому саме полягало гріхопадіння їхнє. Ось ця легенда.

Коли створили Господь небо і землю і освітили її сонцем, то взяли в руки глини, стали місити її, ліпити — й виліпили чоловіка і жінку та поклали їх проти сонця, щоб вони обсохли, а Самі пішли в рай трохи відпочити. А диявол блукав собі в цей час по світу та й наткнувся на людей. Дивиться на них, — а вони такі гарні з лиця, як янголи, хоч води з них напийся. Страшна заздрість узяла диявола, що вони такі гарні, а він такий чорний, потворний; навіть сльози виступили в нього з очей. Обійшов він навколо людей, подивився ще, скривився, та взяв і обблював їх. Якраз на ту пору Господь підійшли до людей.

Як глянули на людей, то аж в долоні сплеснули. «Ай! Що ж це ти наробив, Сатано?» — «А навіщо Ти їх створив такими аж занадто гарними?..» Тоді Господь узяли та й вивернули людей нутром наверх, а лицем усередину. Оскільки люди тепер вивернуті, то вони й не гарні, а потворні; а оскільки їх обблював диявол, то всередині в них міститься сморід.

Нічого не вдієш. Взяли Господь людей та й намочили їх на сім днів у помиях, щоб викисли з них гріхи. Коли гріхи викисли, Господь просушили людей проти сонця, а потім дмухнули на них — і стали люди живими. І прозвали Господь чоловіка Адамом, а жінку — Євою; і дали Адамові заступ й ланцюг, а Єві — кужіль і веретено, щоб вони жили собі в раю й працювали.

Якось вийшли Господь з Адамом орати; Самі стали за плугатаря, а Адама поставили погоничем. Ополудні Господь зупинили плуга й мовили: «Адаме, випряжи волів з плуга на полудень: хай поки попасуться, а Я тим часом перепочину під деревом. А ти гляди не спи; пообідай сам, попаси, напій худобу і, коли сонце поверне з полудня, розбуди Мене». Адам добре пообідав, походив трохи за худобою, потім присів під кущем, схилився на руки та й заснув. Гос-гіодь прокинулися, поглянули на небо — сонце вже геть-геть над вечір спустилося; проте ні Адама, ні волів немає. «Адаме, агов!» — кличуть Господь. Та де там! Ні слуху ні духу! Кинулись Господь до кущів, — а Адам влігся під кущем та й спить собі, аж хропе. Тоді Господь його гистиком (лопатка, якою зчищають землю з плуга), — гистиком — раз, ще раз вдарили та й кажуть: «Прокляте ти створіння, занапащене дияволом, таке ж неслухняне, як і він! Не достойне ти жити зі Мною в раю! Іди ж собі к бісу!..» Отак і вигнали Господь з раю людей. — «Ось за що вигнали Господь людей з раю, — додає від себе оповідачка, — за непослух; а що кажуть, наче за яблучко, так то — неправда».

Без сумніву, в цій легенді ми маємо справу з природним прагненням пробудженої народної свідомості сповна осмислити — на засадах усе того ж легендарного переказу — як деякі вади в богоствореній людині, так і спосіб життя перших людей у раю, який вони мусили, за заповітом Божим, обробляти й зберігати. Так само в легенді видно прагнення осмислити й саме гріхопадіння, сутність якого полягає не в тому, власне, що Адам і Єва з’їли яблуко, яке саме в собі й по собі не містило нічого особливого, а в тому, що вони порушили заповіт Божий, не послухалися Господа. Гріхопадіння приписується Адаму, цілком імовірно, як главі; принаймні ми аж ніяк не схильні вбачати перенесення першої провини з Єви на Адама тому лиш, що легенда йде з вуст жінки.

Але оцей наш нарис був би неповним, якби ми не навели ще тут надзвичайно характерного «Вірша на Різдво» (Різдво Христове), записаного в м. Куп’янську, який колоритно, з незрівнянним українським гумором пародіює гріхопадіння перших людей. Наводимо «Вірша» в оригіналі, в якому дотримано правопису П. Куліша, що, до речі, прийнято і в перекладі Євангелій Матвія і Марка українською мовою, недавно опублікованого: