Тут і далі див. примітки у кінці книги.
* Богданович, котрий видав 1785 року на замовлення імператриці Катерини II «Російські прислів’я» (в трьох частинах), визнав за потрібне «переложити» у свої вірші навіть ці найдосконаліші взірці багатства, сили й краси народної, чистої мови, ці «перлини думки в коштовній оправі прекрасного слова».
Покажчик «Літератури українського фольклору», укладений Б. Грінченком, налічує 296 сторінок і містить у собі 1763 номери; між тим, укладач покажчика далекий від думки про вичерпність його.
Нежить — демонічна істота, котра уособлювала поняття хвороби і взагалі всякої нечистої сили.
Професор М. Сумцов схильний убачати в цих «Глибинних книгах» відомий апокриф — «Питання Івана Богослова».
«Палея» — загальнодоступний виклад Старого Заповіту (прим. — ред.).
3а давніх часів слово «жид» і особливо — «жидівський», як говорить професор М.Тихонравов, не мало в нас того певного і вузького значення, яке мають ці слова нині. Все єретичне, нечисте, не згодне з православною вірою, мало назву «жидівство». У «жидах» бачили наші предки зародок усієї «погані», яка була і є на землі. «Від якого коліна пішло погане коліно»? — запитує «Бесіда трьох святителів» — і відповідає: «Від жидівського». Все єретичне, неправославне, заборонене зливалося в розумінні руських людей з «жидівством». Складені в Росії «Правила святих отців», що містять у собі виклад епітимій, мають, між іншим, таку заборону: «Другий гріх: єретичний або жидівський; три дні поститися і ЗО день поклонятися». Ненависне латинство також часто називалося «жидівством»; тим же йменням таврувалась і літургія, що правилася на опрісноках. Перші прояви полеміки в руській церковній літературі спрямовані проти «жидів»: з ними вночі ходив змагатися преподобний Феодосій Печерський, тому що зловірство їхнє проникало в Печерський монастир; писання першого руського митрополита Іларіона так само протиставляють старий, «жидівський» закон, новому, християнському. Ненависть до «жидів» проходить крізь увесь давній період нашої історії. У XVII столітті полеміку з «жидами» вважали ще за потрібне вводити в коло початкового навчання грамоті, в «абетки» і прописи, пов’язуючи його з першими ж уроками. Духовний вірш залишає свій поважний церковно-релігійний тон і вдається в гумор, коли йому доводиться говорити про «жидів». Походження деяких звичаїв християнських у народних піснях і легендах пояснюється ворожістю «жидів» до християн. Так, у півуставному збірнику XVIII століття Новгородської бібліотеки (№ 1428, а, 511) вміщено таку «Повість про жидо-вина давніх часів». «У святому граді Єрусалимі воскрес Господь, і тоді ж мироносиці йшли від гробу Його. Янгол їм звістив про Христове воскресіння; і вони звеселилися, радісно йдучи. Та ось якийсь жидовин у той час курку заколов. А жінки, котрі вельми раділи воскресінню Христовому, одна до одної гукали: «Христос воскрес!» І жидовин вигукнув: «Якщо Христос воскрес — тоді й курка ця воскресне!» І враз курка ожила і яйце знесла, і мироносиці плід її узяли й мерщій віднесли до апостолів, кажучи: «Христос воскрес воістину!» Відтоді маємо звичай на Великдень Воскресіння Христового у церкві цілувати хреста Господнього з рук священика і в усьому православному християнстві спільний звичай маємо такий на весь світ: яйце цілувати, що Христове воскресіння проповідує вельми добре».
Упорядник Тлумачної Палеї надавав найважливішого значення саме цій частині свого збірника, через що й сама Тлумачна Палея називалася «біблійною книгою», повістю «про буття неба і землі».
Втім, упорядник Великих Четій-Міней Макарій, митрополит Московський, вніс до свого величезного збірника чимало «відлучених» книг («Слово Яноха праведного», «Сказання Афродітіана про різдво Спаси-теля», «Оповідь про Вавілонський полон» і деякі ін.), вважаючи їх, з простоти своєї, звичайно, «істинними», хоч вони й зазначені як «ложні».
Про роль священно- і особливо церковнослужителів (дячків і паламарів) у справі переповідання, так би мовити, апокрифічних сказань народові найкраще говорить відома «Євангельська Пісня», яка вся складається з питань: «Ой ти, дяче, дяче учений, над школами вибраний, Скажи мені, що то єсть єдин?..» і т. ін.
Професор М. Сумцов твердить, що до числа джерел може бути віднесено ще й «Історію про створення світу і перших людей», вміщену в південноруській «Пчелі» кінця XVII століття, описаної почасти Біло-зерським; зміст її, на пропозицію професора, схожий із змістом «Бесіди трьох святителів» у витягу професора Порфир’єва з одного збірника XVII століття. Але… сам професор М. Сумцов не бачив цього цікавого рукопису, а Білозерський навіть не вказав, — за словами самого М. Сумцова, — на зміст «Історії».
Про створення людини наводитимуться у відповідному місці особливі легенди, які досить ґрунтовно розповідають про це.
Легенду записано в Ольгопільському повіті Подільської губернії.
В Ушицькому повіті про первісну людину є таке повір’я: «Сатана все може зробити, тільки за умови, якщо Бог дозволить та благословить. Так, людину Сатана зліпив з глини — і зробив її так вдало, що Господу Богу лишалося тільки благословити й дати їй живу душу. Коли Сатана зліпив людину, то поставив її стійма, а потім обплював її з голови до п’ят. Через це й досі людина плює та кашляє».
Душу в різних місцевостях України уявляють по-різному, у вигляді: а) духа, що може втілитися в різні образи, залишати, зі своєї волі людину під час сну, прибираючи при цьому вигляду сивої миші (Вінницький і Грубешівський повіти); б) мухи (Ушицький повіт); в) маленької дитини (Холм і Канівський повіт), що має крильця (Київський повіт); г) маленької людини з чистим і прозорим тілом (Харківський повіт). Душа померлого перебуває в домі Давида. Дім цей стоїть на сухій землі, але оточений зусебіч морем. Споруджений він царем Давидом для того, щоб уберегтися в ньому від смерті (Київська губернія). Душа однієї померлої молодиці прожила в її матері понад два тижні.
Протягом усього цього часу душа нічого не їла, а лише постійно сиділа над гарячим хлібом і вдихала в себе гарячу пару, що виходила з нього (Грубешівський повіт). Одна стара жінка розповідала, що, коли вона була ще дівчам, померла її тітка. Всі старші родичі вийшли з хати, де лежала небіжчиця; лишилась сама розповідачка й почула, що під припічком хтось стогне. Вона злякалася й, вибігши з хати, оголосила про це старшим домашнім. Ті ввійшли до хати; стогони припинилися. Домашні знову вийшли з хати — і стогони зараз же почали повторюватися. Розповідачка знову побігла оголосити домашнім. Тоді ті здогадалися, що тут хтось та є. Думали, що це відкривається скарб, й тому, ставши за дверима, щоб дівчинка не боялась, коли знову почує стогони, звеліли їй, в разі їхнього повторення, промовити так: «Всяка душа хай хвалить Господа». Дівчинка зробила це, і те, що стогнало, відповіло: «І я хвалю Бога предвічного». — «Душа покутующа (та, що кається й несе епітимію, й перебуває під церковною забороною — прим, автора), чого ти хочеш і хто ти така?» — «Я бабця твоєї бабці. Більше ста літ уже я тут покутую. Кидають на мене дрова, змітають сміття. Я потребую твоєї допомоги; надай її мені від рук твоїх та пам’ятай, щоб ніхто більше для цього не трудився». Дівчинка взяла у матері грошей, купила коленкору й ниток, зробила три манишки й винесла їх на ярмарок і продала. Віддавши взяті в матері на покупку гроші, вона на бариш, що залишився, знову купила коленкору й ниток з тією ж метою. Коли вона побачила, що грошей уже вистачить для сплати за богослужіння, то звернулась до ксьондза (розповідачка — з Вінницького повіту), який відслужив панахиду за упокій небіжчиці. Повернувшись додому і прочитавши молитву за упокій душі («Antiol Panski»), всі сіли обідати. Тільки-но почали їсти, раптом бачать — стоїть біля порога жінка, доволі похилого віку, і ні на кого більше не дивиться, а тільки на дівчинку, і при цьому мовить до неї: «Bog zaplac» (Бог заплати — воздай). Повторивши це тричі, вона стала незримою.
Завершення епізоду про повалення Сатанаїла в легенді, записаній у слободі Ново-Миколаївці того ж Куп’янського повіту, переказується дещо інакше. Янгол Миха, проводир Божої раті, двічі являвся до Бога доповісти про те, що ніяк не може подужати свого супротивника; але Бог посилав його вести битву з ворогом далі. Та коли Миха постав перед Богом утретє і сказав, що почувається безсилим проти ворога, Бог відняв од імені Сатанаїл дві останні літери (їл), додав їх до імені Миха й призначив останнього Своїм архістратигом. Тоді архістратиг Михаїл одразу ж переміг Сатану і все воїнство його.
У Києві Юрієм Олтаржевським записано ще один дуже цікавий варіант про повалення Сатанаїла з неба.
Давно це було. Тоді не було ні людей, ні землі, ні дерев, ні птахів — і взагалі ніякої живої тварі не було ще на світі, її вже опісля Господь Бог премудрістю Своєю створив, благословив і звелів кожній робити свою справу. Одна лиш зозуля поміж птахами, як циган між людьми, ніяк не може осісти на одному місці, у своїй хаті: нема в неї свого гнізда, в чужі гнізда яйця кладе. Отакий їй від Господа, кажуть, заповіт дано, щоб вона не сміла своїм власним господарством жити, а щоб тинялась по чужих кутках і не знала втіхи від своїх дітей.
Кожна твар, яка б вона не була проклятуща, — от хоча б, наприклад, вовк — вже ж який, здається, великий розбійник, а й той утішається своїми дітками — авжеж! А зозуля — адже це, власне, навіть і не птах, а так — перевертень, тьху! — ось вона що. Так от тоді була всюди вода, а над нею перше небо, на якому жив Бог і двоє Його служників: Мишко й Грицько. Ото як при монастирях, можливо, доводилось вам бачити послушників або служок, так при такому саме ділі й вони були. А на самому небі, там, де тепер живе Божа Матір, жив Сатанаїл і в усьому йшов наперекір Господу. Що не захоче Господь зробити, то він, лукавий оцей Сатанаїл, візьме та й завадить, не дасть-таки, проклятий, зробити. Ось і замислив Господь Бог, як би це Йому знищити Сатанаїла, і не так цілком знищити, як відняти ризу його, в якій була вся його сила. Одного разу Сатанаїл роздягся, поклав ризу свою на камені і став плавати в морі, бо дуже любив, проклятущий, купатися. А Господь сидить на Своєму небі та й дивиться. Оце й засперечався Господь Бог із Сатанаїлом: «Не дістанеш, — каже Господь, — дна морського». А Сатанаїл каже: «Ні, дістану». От Сатанаїл і почав пірнати, а Господь гукнув Мишка й велів йому, щоб летів на море, і коли пірне Сатанаїл, то щоб став дмухати, скільки є духу, на море. Отак і зробили. Сатанаїл пірнув перший раз, а Мишко й став дмухати з усієї сили на воду — море так і взялося корою, замерзло.
Сатанаїл випірнув та й пробив головою кригу. От Господь і каже: «Ну, пірнай другий раз!» У них, бачте, така вже умова була, щоб до трьох разів пірнати. Пірнув Сатанаїл удруге, а Мишко дмухає на воду, аж присів, — хочеться таки і йому вислужитись перед Господом. Море знову взялося кригою, ще товщою. Сатанаїл випірнув і знову пробив головою кригу. Господь каже: «Ну-мо, пірнай третій раз!» Сатанаїл пірнув, а Мишко — ледь не лусне, так дмухає на море; і Господь став теж йому допомагати — почав і Собі дмухати щосили на море. Море взялося такою грубою кригою, що Сатанаїл, коли випірнув, то не зміг уже пробити її головою, а Грицько тим часом схопив ризу Сатанаїла і давай утікати з нею на небо. Побачивши, що з ним не жартують, Сатанаїл зараз же став прохукувати кригу; прохукав діру, та й погнався за Грицьком і вже почав було наздоганяти його, бо в Грицька було два крила, а в Сатанаїла цілих шестеро. Коли тут де не взявся Мишко, та мечем і відхопив Сатанаїлу крила. Сатанаїл упав у море, а ризу його Мишко з Грицьком принесли до Бога. В цій самій ризі Ісус Христос пізніше на хресті мучився; з Мишка та Грицька Господь зробив архангелів Михаїла та Гавриїла. Очевидно, тут ми маємо справу з легким зміненням в бік до ще яскравішого вираженого дуалізму легенди, вже наведеної нами вище.
Повір’я про походження чортів з крапель води, струшених з рук після миття їх, назад, широко розповсюджене серед наших малоросів. І нині можна ще часто почути в селянській сім’ї наказ дітям, щоб вони, коли йдуть, умившись, до рушника, не струшували мокрих рук, не тріпали назад, бо з тих крапель народжуються чорти.
Імовірно через те, що те, що «жиди», з одного боку, сприяють розмноженню чортів на білому світі, а з іншого, — тому, що «жид», як «пся віра», не може служити надійним захистом, і чорти за них не ховаються, отож «ще як світ стоїть, то не чути, щоб грім жида вбив, — аж оце якось і жида в нас вбито».
Легенда про рукописання, дане Адамом дияволу про вічну працю на нього й рабство, склалася на основі неправильно зрозумілих слів апостола Павла: «І вас, що мертві були в гріхах та в необрізанні вашого тіла, Він оживив разом із Ним, простивши усі гріхи, знищивши рукописання на нас, що наказами було проти нас — Він із середини взяв його та прибив його на хресті» (Послання святого апостола Павла до колосян: 2, 13–14), а також і слів церковної молитви: «чесним Його хрестом рукописання гріхи наші знищив». Звідки ввійшла ця легенда у слов’янський апокриф, ще не досліджено.
Певг — вид середземноморської сосни (прим. ред.).
На початку «Оповіді» зазначено, що її списано у Віриті з послання «некоего Жидовина».
Епізод надання імені першому синові Єви і Марії дуже нагадує епізод надання імені Богомалятку в колядці, надрукованій Хр. Ящур-жинським на сторінках «Киевской старины» (1895, лютий, с.209–211): Ой в Русалимі у Віфлеємі —
Грай, море, грай!
Радуйся, земле,
Син Божий народився!
(цей приспів повторюється після кожного вірша).
Пресвята Діва там Христа мала,
В ризи Його вповивала.
Там всі святі поза стіл сіли.
Взяли писати, взяли читати, —
Дали вони ім’я святого Петра.
Пресвятая Діва того ім’я не хотіла.
Взяли читати, взяли писати,
Яке Йому ім’я дати, —
Дали вони ім’я святого Павла.
Пресвята Діва того ім’я не хотіла.
Взяли писати, взяли читати,
Яке Йому ім’я дати, —
Дали вони ім’я Ісуса Христа.
Пресвята Діва то ім’я злюбила…
Якщо перше цуценя-сука приведе першим цуценя-суку, а ця вже приведе першим цуценя-самця, то такий собака зветься ярчуком (див. про нього нижче в нарисі «Українські легенди та перекази про свійських тварин»). — Оповідь записано в м. Ромнах.
Містечко Рашівка Гадяцького повіту Полтавської губернії славилося своїми крамарями-ходебщиками, які на Україні відомі були під назвою «рашавців»; вони скуповували по селах і обмінювали на всілякий дрібний крам щетину, віск та ін.
Оповідь записано в Зінківському повіті.
Під «німцем» на Україні мають на увазі будь-якого взагалі іноземця — англійця, француза та ін.
Литовцям також відомий мотив творення людей з пшеничного тіста. Записана в Шавельському повіті легенда про походження мужиків і бояр розповідає таке. Коли Господь Бог створив людину з глини, тоді й чорт (veines), бажаючи показати себе тямковитішим (iszmin-tingesniu) за Бога, зліпив людину з пшеничного тіста (nulipe zmogy ist teszlos kvientiniu miltu) і поставив своє творіння, щоб до решти вдихнути йому життя. Собака, пробігаючи мимо, з’їв людину. Чорт страшенно розгнівався і схопив собаку за хвіст. Собака з переляку миттю захворіла на понос й випустила із себе творіння чорта в тому самому вигляді, в якому воно вийшло з його рук (pratrido ir iszsziko tan velno darba, toki patkaip jis buwo nulipes). Від цієї людини, зліпленої чортом з пшеничного тіста, походять усі нинішні бояри; а від людини, створеної Богом з глини, походять мужики (Dabar nog szito zmogaus, padarito isz teszlos, paeina visi bajorai; о nog zmogaus nulipito isz molo, kurin Dievas sutvere, paien visi muzikai). Слід зауважити, що нині литовці самі себе звуть zmogus, zmonez — людиськами, мужиками, на відміну від євреїв (zidas), бояр (bajoras), німців (voketus), латишів (latvis) та ін.
Каганець, каганчик — невелика глиняна посудина чи навіть просто черепок з денцем; його наповнюють яким-небудь жиром, у жир кладуть ганчір’я —ґніт, який одним кінцем виходить на край каганця, і вживають для освітлення замість свічки чи лампи.
Легенда ця дуже нагадує епізод з великоруської казки «Летонюшка» (Афанасьев А. Народные русские сказки. — Москва. — 1897. — Т. II. — № 227-а. — С. 367).
Переповідаємо розділи з «Книги Еноха» за дослідженням професора І. Порфир’єва «Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях» (с.201–202).
Гермон — південна відлога Антилівана (Ісус Навин, 11, 3.)
Про нарікання землі на беззаконня людей мова йде також і в апокрифі «Слово про видіння апостола Павла».
Ім’ям Азазел у Книзі Левит (16, 8), за єврейським текстом, названо козла відпущення. У магометан Азазел — ім’я найвищого янгола, якого після падіння названо сатаною. У слов’янському апокрифі про Авраама ім’я Азазіл має також злий дух, диявол.
Професор М.І. Петров висловлює досить імовірне припущення, що песиголовці «Александреїди», можливо, просто звичайні люди зі східних народів, які й нині, як свідчать мандрівники, за ідеал тілесної краси вважають кінчасту (гостру) голову, схожу на собачу, і при народженні дитини намагаються сплющити їй тім’я і загострити його37.
«У «Літописі Переяславському», 51, мовиться: «там-бо літа не буває — на самій півночі».
Запозичуємо у професора М. Ф. Сумцова таку довідку про Гога й Магога. Гог згадується у пророка Єзекіїля (розділи 38–39) як завойовник, що поселився в землі Магога. Знатник Іван Богослов, кажучи про часи антихриста, також згадує Гога і Магога (Апокаліпсис, 20, 8). За свідченням Плінія (кн. V, с. 25), під іменами Гога і Магога малися на увазі іноді царі Ассірії і навколишніх країн. Але в пророцтві міститься алегорія, і вчителі Церкви його прикладають то до турків, що ведуть битву з християнами, то до скіфів (Плюшар. Энциклопедический словарь. Т. УНТ. — С. 325). У «Месії Правдивому» Галятовського Гог і Ма-гог згадуються в поясненні 6 і 18 пророцтв у першому випадку в значенні народів, ув’язнених у гори Александром Македонським, у другому — Гог у значенні антихриста, а Магог — його воїнства. Перед кінцем світу Ісус розіб’є Гога і Магога на Єлеонській горі, до того ж на полі битви буде стільки списів і луків, що євреї могли б використовувати їх для спалення дров упродовж семи років. У «Вінці Віри» Симеона Полоцького викладено різні думки церковних письменників про Гога і Магога. За одними, Гог і Магог — закляті вороги, замкнені в горах; за іншими, під іменем Гога мали на увазі підданих антихриста, що діяли проти християн таємно, а під іменем Магога — слуг антихриста, що діяли проти них же відкрито.
’Знімок з однієї такої мініатюри з рукописного Апокаліпсиса XVI століття можна бачити в II томі «Исторических очерков» Буслаева, с. 147.
’«Acta Sanctazum, вид. Баландистів, 25 липня. В цитованому нами вище дослідженні п. Ровинського вміщено два зображення мученика Христофора з вовчою головою, зроблених у Росії ще в XIII ст. (III, 634 і IV, 772). Зміст легенди про святого Христофора сповнений високої поезії. В давні часи жив на світі славний велет Оферуш. Він був такого зросту, що коли померла його мати, і Оферуш, бажаючи насипати над нею могильний курган, набрав у свій чобіт землі і витрусив її потім на небіжчицю, то замість могили вивищилася гора аж попід хмари, а там, де взяв він землю, утворилося провалля на стільки ж миль завглибшки, на скільки нова гора вивищувалася над земною поверхнею. Оферуш сів над проваллям і гірко-гірко заплакав; сльози його струменіли в безодню і утворили море: ото саме через те морська вода гірка й солона, як сльози. Замислив Оферуш віднайти собі володаря, могутніш якого не було б нікого на світі. Передусім пішов він на службу до одного могутнього короля; та король цей боявся нечистого, і Оферуш перейшов на службу до чорта. Виявилось, що чорт не без страху — що він боїться хресного знамення. Тоді велетень покинув його і пішов шукати Христа. Зустрівшись з убогим пустельником, Оферуш звернувся до нього з питанням: «Де Христос?» — «Скрізь», — відповів пустельник. — «Як же мені служити Йому?» — «Молися й працюй». Оферуш не вмів молитися, та зате готовий був до найтяжчої праці. Пустельник привів його до бурхливого, стрімкого потоку, в глибині якого тонув усякий, хто наважувався переправитися на інший бік. — «Ти маєш велетенське тіло і надзвичайну силу, — мовив пустельник. — Перенось на своїх плечах подорожніх через води потоку. Твори це во ім’я Христа, і Він зробить тебе Своїм слугою». Звідтоді і вдень, і вночі велетень переносив через потік мандрівних богомольців, спираючись на величезну сосну, як на патерицю. Якось уночі, втомлений денною працею, Оферуш міцно заснув. Зненацька крізь сон йому почувся голос Дитини, що тричі назвала його ім’я. Велетень піднявся, посадив Дитину до себе на плече і ступив до води. Раніш вода ледве сягала його колін, зараз хвилі здіймалися щораз вище й вище і в шаленстві били об круті береги. Оферуш відчув на собі страшний тягар, зігнувся під Ношею і з ляком промовив: «О Дитя! Чому Ти таке важке, так ніби я підняв на свої рамена цілий світ?» — «Ти підняв Того, Хто створив світ», — відказувало Маля-Христос (то був Він). — Охрещений Самим Спасителем во ім’я Отця і Сина і Святого Духа велетень став зватися з того часу Христофором, тобто «носієм Христа».
Про полозів і гадюк мова попереду.
У Проскурівському повіті сирен називають «мемозинами».
Смерть на Україні також уособлюється у досить визначених образах; але про смерть мова йтиме в іншому місці.
В 70-х роках, поки ще не набули широкого розповсюдження жниварські машини, в Бердянському повіті ціни косарів під час збирання пшениці (жнив) сягали 5–6 крб. на день, а жінок-в’язальниць і загрібальниць — 3 крб.
У м. Волчанську Харківської губернії його престольне свято 8 вересня. Про Михаїла Волчанського є така цікава народна оповідь, записана в Чигиринському повіті. Чи то восени (8 вересня), чи то навесні є таке свято, коли заборонено працювати. Розповідають, ніби один чоловік виїхав у поле сіяти: «Нічого не робитиму, посію тільки та заволочу». Приїхав у поле, посіяв, а тоді хотів було зняти борону з воза, та як узяв її на плечі, так уже й не міг скинути із себе. Носить він борону, носить
— знемігся зовсім: впаде від виснаження, підведеться потім на ноги, а борона все на ньому — так аж до самого вечора й носив її на плечах. Ставав він уже й на коліна, молився — ніщо не допомагає. А люди йдуть і питають: «Навіщо це ти, чоловіче, носиш борону на плечах?» — «Та ось, — каже, — чудую й чудую: що вже не робив, ніяк не можу скинути із себе!» — «А не треба було тобі на свято працювати, сам винен». Вже й неділя скінчилася. А діло це було в суботу. Став тоді цей чоловік просити Неділю, щоб вона йому допомогла. Тільки-но підійшов після того до воза, а борона — бух! — і впала на віз.
Цей список тексту молитви знятий був з одного спійманого конокрада в Моршанському повіті і надрукований спочатку в «Новом времени». А згодом передрукований у № 31 «Тверского вестника» за 1891 рік. Про покровительство святих злодіям див. також у замітці М. К. Васильєва та В. Магницького «К вопросу о влиянии верований на юридические обычаи» («Этнографическое обозрение», 1891. XI).
Легенда про перебування «одного з руських людей» у неволі в песиголовців. На додаток до цієї легенди наводимо зміст її варіанта, записаного також у Харківській губернії. Один солдат мучився у полоні. Під страхом смерті йому заборонено було доторкатися до їжі, приготованої начебто з гадів. Не послухався бранець, скуштував цього їдла — і одразу ж став розуміти мову тварин і рослин. Узяв він тоді на стайні коня й кинувся тікати. Тільки-но виїхав у чисте поле, до нього почала промовляти кожна травинка. Кожне зело оповідало йому про горе людське, і від чого воно може порятувати. Розчулений бранець їхав собі, їхав та все слухав. Бачить — росте коров’як (називають і Yerbascum Thapsus L., Verbascum phlomoides L., і Datura Strumonium L., і нарешті, Onopordon alatum L.). Під’їжджає до нього, думаючи: «Оця бур’янина вже ні до чого не придатна». Та й хотів було наїхати на неї. А коров’як сказав: «Не наступай на мене; я — також корисне зілля: я допомагаю від гелі (грижі). І всі трави, таким чином, виявились корисними.
Досить близький до цього варіанта й варіант, записаний у Вінницькому повіті. Якось, під час набігу кримських татар, потрапив один козак у полон. А там потрапив він до татарського знахаря. Поїхав він якось із знахарем у ліс, щоб трави збирати. Надвечір татарин упіймав змію, зварив її у десятьох водах, покришив і сів тоді нею вечеряти. Козак і собі з’їв шматочок змії. На зворотному шляху козак раптом чує гомін усіх степових рослин.
Чорнобиль (Artemisio Vulgaris L.) каже: «Я від чорної хвороби»; терлич (Gentiana Amarella L.) гукає: «Я — талісман кохання» і т. ін. Козак засміявся. Татарин здогадався, що козак уже все знає, й, прагнучи звільнитися від суперника в знахарстві, відпустив його на волю. Козак повернувся на батьківщину і став тут знаменитим знахарем.
В оповідях, подібних до цієї, звертає на себе увагу та обставина, що відання чудодійних і цілющих властивостей трав повідомляється людині то безпосередньо самими зміями, то після того, як людина скуштує їхнього м’яса. Без сумніву, на такі оповіді справила вплив біблійна розповідь про зваблення Єви дияволом, що ввійшов у змія, який зветься наймудрішим з-поміж звірів, плазує біля самого коріння трав і є символом диявола.
Як у деяких місцевостях України, так і в літературі дуже часто плутають знахарів і знахарок, що займаються лікуванням, із знахарями й знахарками — чарівниками, ворожбитами й ворожками (про них мова попереду) і подібними до них пройдисвітами та явними ошуканцями, що користуються темнотою народною. Але така плутанина є принаймні грубим непорозумінням: власне знахарі й знахарки намагаються робити саме лиш добро людям і всіляко протидіють чарівникам та подібним до них злим геніям простого народу.
Українські «ложні молитви» й замовляння див. у М. П. Драгоманова — «Малорусские народные предания и рассказы», с. 24–37, 389–390; Н. С.Єфіменко — «Сборник малороссийских заклинаний» (найбільший); П. В.Іванова — «Знахарство, шептания и заговоры в Старобельском и Купянском уезде Харьковской губернии» (Див.: «Киевская старина», 1885, грудень); Б. Грінченка — «Этнографические материалы», вип. 1, с. 24–37, 255–282; вип. 2, с. 31–48; П. Чубинського — «Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край» т. І і IV; А. Пипіна — «Памятники старинной русской литературы», т. III і в багатьох інших.
Втім, уже і в м. Борисполі останнім часом деякі дбайливі господині самі добровільно працюють по понеділках.
В оповіді, записаній у Білгородському повіті, Святий Понеділок, під час розговіння на тому світі померлих «на Спаса» (на день Преображення Господня), обдаровує яблуками грішників за стінами раю, тоді як праведники одержують яблука в раю з рук Самого Господа і т.ін. Але оповідь ця являє собою… просте сновидіння старої оповідачки, як і деякі інші, записані та опубліковані М. К. Васильєвим.
«Дрогобицька редакція являє собою майже дослівний переклад польського тексту «Листа небесного», що міститься в «Літописці» Іоахима Єрлича першої половини XVII століття.
«Спочатку текст цього ізводу в орфографічно невиправленому вигляді надруковано було в «Южном крае» за 1884 рік, № 1068, у кореспонденції з Богодухівського повіту; редакція «Этнографического обозрения» передрукувала його, виправивши лише орфографію.
У II томі «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в западнорусский край» (с. 285–290), виданих під редакцією П. Чубинського, надруковано записану в Лебединському повіті казку «Зла мати та сестра Середа». Але «середа» тут — не уособлення дня тижня, а добра фея, що нагадує собою добру Бабу Ягу деяких великоруських казок.
’ У Канівському повіті все це приписують Святій П’ятниці.
цю язичницьку богиню не могла, звісно, відразу зникнути,
Звичай урочисто водити жінку чи дівчину існував, як свідчить «Стоглав», під тією чи іншою назвою і у Великоросі! у XVI столітті; у сербів і болгар водять «Додолу», або «Дюдюл».
Офіційна справа ця взята з архіву Полтавського губернського правління, де вона зберігається, по Загальному Опису за № 1026.
Без сумніву, тут мова йде про морських медуз, які підняв у хмари смерч, а потім вони впали на землю разом з дощем.
У Холмській Русі зміну дня й ночі пояснюють відсутністю сонця, яке, йдучи під землю, купається там у морі, а потім, за допомогою двох якихось невідомих істот, знову з’являється на небі з боку, протилежного заходу.
Про вовкулаків мова попереду.
Про вирій йтиме мова трохи далі, в нарисі переказів і вірувань народних про землю.
Повір’я про ворожбу над хмарою, відоме серед поляків у давнину, є в них і донині.
Нам особисто в дитинстві доводилося чути у Бердянському повіті таке напівязичницьке пояснення дочасних затяжних дощів, що це «старий Бог» пішов у гості, а малі боженята за Його відсутності бавляться.
‘Чарівна палиця є великою цінністю і передається знахарями серед своїх нащадків з роду в рід. Її здобувають так: коли знахареві випаде нагода побачити, що змія-гадюка їсть жабу, то він відламує однорічний паросток від якого-небудь дерева і цією палицею розганяє їх, будь що намагаючись не зачепити ні тієї, ні іншої.
Втім, у м. Таращі Київської губернії кажуть, що людина, яку вб’є грім, «не встане на тому світі».
У Канівському повіті кажуть: «Коли гримить грім, то це Ілля їздить по небу; а коли спалахує блискавка, то це Гавриїл махає квіткою. Коли виробляють скло, то розпалюють тим вогнем, який спалахне від блискавки.
Про зимовище змій та про їхню царицю із золотими ріжками йтиметься дещо нижче.
Досить цікавий варіант, записаний М. Драгомановим у Новгород-Сіверському повіті. Коли Господь Бог призначав їжу кожній істоті, то прийшов до Нього й диявол просити собі харчу. Господь Бог дав йому овес і гречку. Диявол пішов. Тоді Ісус Христос і каже Господу Богу: «Добру ниву віддали Ми дияволу!» — «Ну, що ж робити? Як тепер відібрати?» — каже Господь Бог. А диявол уже зібрався сіяти овес і гречку, летить у поле та, щоб не забути, весь час повторює: «Овес та гречка, овес та гречка…» От Христос сховався за кущем, повз який треба було пролетіти дияволові. Тільки-но диявол порівнявся з кущем, Христос як вигукне: «Ату!» — У диявола з переляку геть вилетіла з голови назва ниви, яку дав йому Господь Бог. «Ой, — каже диявол, — як Ти мене налякав! Я й забувся, яку ниву мені Бог дав». А Христос і каже: «Та ти ж, коли летів, то все казав: осот та гірчиця (мабуть-таки — гірчак — Hierochoa borealis R. et Srbult або Polygonum Hidropiper L. — собачий перець, або Polygonum Persicaria L., або польова гірчиця, куд-рявець — Sisymbrium Sophia L.). Диявол повірив, полетів і насіяв собі бур’янів — осоту й гірчиці. Звідтоді ці рослини стали правити за їжу дияволові, а овес і гречка лишилися добрим людям.
Про Василя Блаженного в Куп’янському повіті розповідають ще й таку легенду. За давніх часів жив у Москві один святий, на ім’я Василь. Якось святкового дня пішов Василь до церкви. У церкві того дня було багато вельмож, а також цар і цариця. По виході з церкви цар підкликав Василя й питає: «А що, Василю Блаженний, чи велелюдно було сьогодні у церкві?» — «Ні, царю-батечку, тільки двоє: я та цариця; та й цариця-матінка була лиш до півобідні, а тоді пішла собі додому і була там до кінця служби». — «Як же так? — каже цар, — хіба ти не бачиш, скільки люду було в церкві, — поглянь! Та невже ти не помітив, що і я був у церкві?» — «Ні, государю, тебе не було в церкві, — відповідав Василь, — ти будував на одному острові місто». — «Правда твоя, Василю Блаженний!» — промовив цар, згадавши, що, стоячи в церкві, він справді думав про те, як би збудувати на одному острові місто. Потім цар запросив Василя до себе в палац. Коли святий увійшов до царських палат, цар підніс йому чарку вина. Василь узяв чарку, підійшов до вікна і вихлюпнув через відчинене вікно вино з чарки у двір. Цар, не кажучи ні слова, підніс Василеві ще дві чарки, але й ті він вилив у вікно. І лише четверту чарку випив. Тоді цар і питає в нього: «То ж скажи мені, Василю Блаженний, навіщо ти перші три чарки вина вилив у вікно?» — «А ось навіщо, — відповів святий, — в Єрусалимі палає монастир, так я надав допомогу». Цар відразу ж послав до Єрусалима гінця, щоб упевнитись у справедливості слів святого. Коли гонець повернувся з Єрусалима, то розповів, що там справді загорівся було монастир, і пожежа стала дуже розростатися, та набігли з Росії одна за одною три дощові хмари й загасили пожежу.
Див. розділ «Українські легенди про життя перших людей після вигнання їх з раю і про рукописання Адамове».
Г. Шимон Матусяк, зі слів «лісовиків» Сандомирської пущі, розповідає дещо інакше цей переказ, відносячи його до житнього колосу. Житній колос раніше був удвічі більший за нинішній. Богородиця, бажаючи пересвідчитися в милосерді людей, прийшла в село під виглядом жебрачки просити милостині. Жінка пекла млинці й відмовилась дати їй шматочок, відказавши при цьому: «Іди геть, стара карго! Я краще дам собаці!» Богородиця, розгнівавшись, вийшла на поле, взяла колос і обірвала його вершечок, скільки захопила рука, а решта лишилася на згадку, й то лиш завдяки заступництву Христа.
Слід зауважити, що вчинок, якого припустився хлопчик, і досі вважається в торгоутів найстрашнішим гріхом, що не має собі, окрім старечої слабості, ніякого виправдання. Кибитка, в якій вчинено цей гріх, має впродовж дня зробити сім перекочовувань, до того ж на кожному місці зупинки забивається в землю дерев’яний кілок (число сім і дерев’яний кілок мають тут значення ще й тому, що, за переказами, перші люди, коли втратили борошно, в семи місцях шукали його і, помічаючи місце, звідки вирушали, в кожному втикали по дерев’яному кілку). Але й по здійсненні семи перекочовувань у такій кибитці не можна жити, перш ніж вона не буде освячена ламою.
Наскільки міцно' вкорінилася на Україні серед народу жага до куріння, свідчить такий досить сумний факт. 4 січня 1907 року був повішений за наказом Київського військово-окружного суду від 16 листопада 1906 року на Лисій горі, неподалік Києва, козак Юхим Голобо-родько, віком дев’ятнадцять років, за вбивство одного і замах на вбивство другого стражника в селі Хорошках Лубенського повіту. На пропозицію священика висповідатися й причаститися Голобородько відповів відмовою і перед самою стратою попросив лише дозволу… покурити.
Мала Вертіївка розташована за 12 верст від м. Ніжина.
Про походження назви тютюну нам особисто довелося чути в Бердянському повіті таку оповідь. Зупинились у степу чумаки й почали варити вечерю на могилці, яка поросла якоюсь особливою травою. Коли потім трава ця від вогню підсохла й загорілась, один чумак, вражений невідомим доти ароматом, що поширювався довкіл, з подиву вигукнув: «Ти ба!» Нерозчувши, як слід, другий чумак, украй здивований, перепитав: «Табак?» — «Тю-тю» — «затюкав» на нього перший. — «Тютюн?» — знову спантеличено перепитав той, знов не розчувши. З того часу і стали називати нововідкрите зілля табаком і тютюном.
Про людину, котра чомусь тремтить і труситься, на Волині кажуть: «труситься, як осичина»; про злих людей «його (треба) повісити на сухій осиці»; «бодай (він) повісився на сухій осиці».
Дивіться розділ «Українські легенди про життя перших людей по вигнанні їх з раю та про рукописання Адамове».
Дивіться розділ «Українські легенди про створення Адама і Єви».
Див. розділ «Українські легенди про створення Адама і Єви».
В апокрифі «Читання від Адама» дияволу приписується створення ведмедя і вовкулаків.
‘Докладніше про це нами вже сказано в розділі «Українські легенди та перекази про різні атмосферні явища».
В Олонецькій губернії на підтвердження того, що ведмідь є насправді перевертнем, серед різних інших доказів посилаються, між іншим, і на те, нібито було безліч випадків, коли при здиранні шкури з убитого ведмедя виявлялося, що тіло його під шкурою було оперезане чоловічим пасом або знаходили під нею рештки білизни, вбрання, прикрас і т.ін.
Дивіться розділ «Українські легенди про походження різних народів».
Про дятлів дивіться також нижче в розділі «Українські легенди та перекази про гадів» (наприкінці абзацу, де йдеться про черепах).
У Переяславському повіті кажуть, їцо чайка — безутішна вдова. Коли помер її чоловік, вона з горя обернулась на чайку й весь час літала над його могилою кигичучи.
Дивіться розділ «Українські легенди та перекази про диких тварин».
У Старобільському повіті записано такий варіант цієї оповіді. На Здвиження всі гади злазяться докупи, до однієї ями…, і лижуть там кам’яний стовп, чим і живуть цілу зиму, аж до весни. Тому на Здвиження не можна ходити в ліс, бо провалишся до гадюк у яму. Якось пішов отак один чоловік і потрапив-таки до них… Гадюки так і обпали було цього чоловіка, щоб кусати його. Та тут найстарша як засичить на них, — він назад; почали лизати камінь і його штовхають туди ж. Полизав і він камінь, і раптом почав розуміти по-гадючому. Прожив той чоловік з ними в ямі аж до самої весни, бо звідти сам він ніяк не міг вилізти: надто ж глибока вона була.
За Бремом, турецький полоз (Eryx jaculus, familiaris, turcicus, Anguis jaculus, helino) сягає довжини 66, щонайбільше — 77 см.
‘Професор М. Сумцов говорить, що вірування про вужа, який ссе корову, позбавлене щонайменшого реального грунту, бо, за спостереженнями природознавців Лінка й Ленца, вуж не тільки не п’є нібито молока, а й не вживає взагалі ніякого пиття. Та запевненням шановного професора цілком суперечать незчисленні факти буденного селянського життя й висококомпетентні спостереження одного з найвідо-міших зоологів А. Е. Брема.
І донині ще, кажуть, можна бачити там зображення вужа в садах одного монастиря, присвяченого святому Варфоломію.
Дивіться про них у розділі «Українські легенди про надприродних істот».