Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

«Шкода, що тобі довелося покинути Вашингтон»

У грудні 2010 року команда політичного планування Держдепартаменту, яку я очолювала, цілодобово працювала над великим 18-місячним проектом для Держсекретаря — Гілларі Клінтон. На одному зі світанків ми з колегою поверталися додому, піднявши коміри, аби захиститися від вітру, і грали в одвіч­ні вашингтонські шаради на тему «кому дістанеться яка посада», бо люди під час проміжних виборів постійно приходили і йшли. Я не зізнавалася, але в той самий час за всіма ознаками могла отримати пропозицію обійняти одну з вищих посад. Я була схвильована, і мене розривав глибокий внутрішній конфлікт.

Протягом майже двох років я була першою жінкою-директором, яка відповідала за політичне планування та напряму доповідала Держсекретарю, допомагаючи розробляти й реалізовувати загальну концепцію та стратегію зовнішньої політики США. Коли Держсекретар Гілларі Клінтон, жінка, якою я неймовірно захоплююсь і вважаю чудовим керівником, зателефонувала, аби запропонувати мені посаду в галузі зовнішньої політики, про яку можна було тільки мріяти, я погодилася не вагаючись. Але одразу попередила, що можу затриматися тут лише на два роки. Саме на такий період наукові співробітники можуть отримати відпустку, коли йдуть на державну службу.

Якщо ж вони затримуються довше, то вже не можуть розраховувати на постійну посаду в університеті. Між іншим, ми з моїм чоловіком Енді знали, що коли у Вашингтоні з’явиться можливість обійняти вищу посаду — це буде дуже спокусливо. Уся моя кар’єра була побудована на викладанні в університеті, але зовнішня політика була мрією всього мого життя.

Це був момент, аби «включитися» й вихопити можливість опинитися у правильному місці в правильний час — і піти далі. Звісно, не було жодної гарантії, що мені вдасться прорватися, якщо я візьму участь у грі, але існувала вагома причина — посаду, яку я хотіла отримати, ще досі не обіймала жодна жінка. Також у мене з’явилася б змога продовжити лінію впровадження зовнішньої політики, до якої я найбільше схилялась і яка стала методом правління Держсекретаря Клінтон.

Та жінка, якою я себе завжди вважала, — професорка права, деканка, випускниця, яка планувала вступити до юридичного університету, аби прокласти шлях до державної служби, — погодилася би не сумніваючись. Але поки моє професійне життя рухалося вперед, особисте було складним. Коли я вперше обійняла посаду на держслужбі в 2009 році, ми з Енді вирішили, що буде краще для нього та наших двох синів, якщо я буду їздити у Вашингтон щотижня, аби не зривати з місця всю сім’ю. Хлопцям тоді було десять і дванадцять років — четвертий і шостий класи у школі, вони перебували у середовищі, яке любили і в яке були глибоко вкорінені. Мої чоловіки щиро погодилися. Хоча сини були засмучені, що мені доведеться вирушити до Вашингтона, на пропозицію поїхати зі мною вони відреагували: «Бувай, мамо!».

Енді — штатний професор з політики та міжнародних відносин у Принстоні. Він завжди був удома більше, ніж я. Моя попередня робота на посаді деканки факультету суспільних і міжнародних відносин імені Вудро Вілсона при Принстонському університеті та різноманітна активність у галузі зовнішньої політики передбачала значно більше відряджень, ніж його робота. І навіть коли бувала вдома, я завжди сиділа біля комп’ютера. Одного разу, коли наш син був у першому класі і йому задали домашнє завдання — намалювати свою сім’ю, — він намалював мене у вигляді комп’ютера. Не жінкою, яка сидить за комп’ютером, а власне ком’ютером! На той час мій офіс був недалеко і від нашого дому, і від синової школи. Я встигала бувати і на викладацьких конференціях, і на шкільних зборах, і на спортивних змаганнях дітей, — університетський графік завжди дозволяв організувати час так, щоб ми могли взяти відпустку чи просто побути вдома навіть тоді, коли я була не надто зайнята. Мені вдавалося брати участь у житті хлопчиків, і я вважала, що мені неймовірно пощастило бути і доб­рою матір’ю, і відданим роботі професіоналом.

Через те що нам з Енді завжди якось вдавалося з цим справлятися, я припускала, що ми знову легко пристосуємося до нових ритмів. Але ця зміна видалася болісною. Уже через два тижні від того моменту, коли Гілларі Клінтон запропонувала мені роботу і я до неї приступила, наш світ змінився — раніше мій офіс був за 10 хвилин від дому, тепер я виходила на роботу о п’ятій ранку в понеділок, а поверталася після обіду чи ввечері в п’ятницю. Такий графік не був незвичайним для працівників адміністрації Обами. Я знала чимало жінок і чоловіків, які залишали свої сім’ї у Нью-Йорку, Пенсильванії й навіть Каліфорнії. Крім того, високопосадовці, чиї родини мешкали у Вашингтоні, теж не бачилися з ними саме через важливість своєї роботи. Світові події не зважають на сімейний графік, а кризи, що накладаються одна на одну, можуть стати на заваді найзаповітнішим родинним святам. Щодо відпусток, то в мене був один вихідний день на місяць, згідно із щедрими стандартами США, проте до початку червня набігав ледве тиждень.

Я збирала плоди свого професіоналізму й зазнавала втрат через свій вибір. Енді, звісно, це розумів і підтримував мене як міг. Проте для наших синів ціна була надто високою. Молодший, якому було лише десять, міг проридати всю неділю, коли чув, що в понеділок зранку мені знову доведеться поїхати. Якось я буквально не встиг­ла відкрити рот, аби його заспокоїти, бо він почав репетувати, не давши мені вимовити й слова: «Я не хочу, щоб ти їхала! І мені начхати на країну!!!». Раніше я намагалася пояснити йому, що він так само служить народу й країні, як і я. І щось подібне говорила йому при зустрічі Клінтон, проте з нього було досить.

Наш старший син намагався поводитися більш зріло, навіть пропонував узяти на себе приготування фрешів на сніданок, які я робила щоранку. Він розумів, як сильно мені хотілося цієї роботи. Також він усвідомлював важливість моєї нової посади. Ще на початку моїх роз’їздів, коли я намагалася перебувати і у Вашингтоні, і вдома одночасно, мене огортав сум і з вуст часом злітали слова про звільнення та повернення додому (не всерйоз, звісно); тоді він дивився на мене й казав: «Мамо, ти не можеш залишити роботу! Ти — приклад для наслідування». Він почув це від когось, можливо, від матері одного зі своїх друзів, і вже встиг засвоїти.

Старший пишався мною, але одночасно з новими друзями та складними уроками все одразу виявилося йому не до снаги. І коли настав час дорослішання, він перетворився на підлітка, образ якого знайомий усім батькам: набундючена, мовчазна дитина, яка відповідає коротко й грубо, звісно, за умови, якщо погодиться відповідати взагалі. Коло його спілкування змінилося, і він почав не виконувати домашні завдання, порушувати дисципліну на уроках, відставати з математики та уникати дорослих, які хотіли йому допомогти. Він сперечався зі своїм батьком і максимально ігнорував мене. До восьмого класу проблеми з його поведінкою загострилися. Його вигнали зі школи та взяли під нагляд місцевої поліції. Я отримала кілька невідкладних телефонних дзвінків у день важливої наради, що змусило мене все покинути й першим потягом приїхати додому (Гілларі Клінтон і керівник її штабу Шерил Міллс завжди ставилися до моїх сімейних проблем з розумінням, але це все одно призводило до певного напруження в офісі).

Чимало батьків запевняли, що поведінка мого сина є типовою, що все, із чим я стикаюся, — звичні речі. Підлітки бунтують, батьки рвуть на собі волосся. Проте Енді був поруч, і попри все він виконував свою роль (батька, який залишився вдома) найкраще. І все одно син не йшов мені з голови. Я дуже любила свою роботу, але, отримуючи з дому дзвінок чи невтішне повідомлення, постійно запитувала себе: чому я сиджу у Вашингтоні в той час, коли мій син потребує мене в Принстоні?

Я прокручувала в уяві різноманітні сценарії, розмірковуючи над можливістю затриматися у Вашингтоні ще на рік, і розуміла, що призначення на будь-яку посаду, на яку я могла розраховувати, сенат може розглядати від трьох до шести місяців, а Клінтон справедливо очікуватиме на дворічне зобов’язання до кінця першого терміну президента Обами. Урешті-решт я почала думати над тим, аби попросити чоловіка та синів переїхати до Вашингтона, але тоді Енді довелося б їздити на роботу до Принстона. А це могло би повністю роз’єднати його з хлопчиками, що неодмінно погано позначилося б на них, особливо на молодшому. Ми переїхали до Принстона передусім через якість державних шкіл і сприятливе для дітей середовище.

Також ми брали до уваги фінанси. Робота в уряді скоротила мій прибуток більше ніж на 50 %, крім того, я платила за оренду крихітної квартири у Вашингтоні та витрачала гроші на постійні роз’їзди. Якби сім’я переїхала зі мною, ми могли б здавати в оренду наш будинок у Принстоні, але, знову ж таки, тоді їздити довелося б Енді й ми були б обтяжені витратами через переїзд та життя у більш дорогому місті.

Глибоко в душі я розуміла, що правильний вибір — це повернутися додому, хоча жінки, яка цей вибір робила, я не впізнавала. Зрештою так я і вчинила. Гілларі Клінтон влаштувала мені чудову прощальну вечірку — це одна із тих подій, яку я пам’ятатиму завжди. З’їхалася вся моя родина: батьки, рідні й двоюрідні брати-сестри, тітки, дядьки, четверо з них приїхали із самого Гонконгу. Енді з хлопцями також були присутні й пишалися мною разом з іншими дорогими мені людьми — давніми й новими друзями, — стаючи свідками того, як я отримую видатну нагороду від Держсекретаря, найвищу честь, якої можна удостоїтися від Державного департаменту США. Лунали промови, жарти, колеги засипали подарунками, мене сповнювали любов і захват. Жодного разу мені не здалося, що мене «звільнили» чи «викинули». Це було моє рішення відійти вбік, а не дертися вгору.

Я спакувала речі наступного дня, у п’ятницю, і вже у вівторок повернулася до викладацької аудиторії в Принстоні. Відбувалися докорінні зміни: поки я відновлювала власний баланс після виснажливого вашингтонського розкладу, відновлювалась і наша сім’я. Я продовжила викладати, писати й читати лекції як професорка та експертка із зовнішньої політики. Мій графік був повністю завантажений, але, на диво, гнучкий. Лише зараз я зрозуміла, як суттєво впливала ця гнучкість на мою кар’єру й материнство.

Важливі маленькі речі, які я раніше сприймала як належне, несподівано перетворилися у щось більш цінне. Протягом перших шести місяців я вистрибувала з ліжка й готувала для хлопців щось на зразок сніданку: кекси, булочки, млинці, деруни, яєшню, словом, ви мене зрозуміли. Енді будив, годував і відправляв хлопців до школи протягом двох років, тому вже першого мого домашнього ранку розвернув мене й сказав: «Твоя черга». Через деякий час він усе-таки лагідно натякнув, що, можливо, такою бурхливою поведінкою я намагаюся компенсувати свою дворічну відсутність. Насправді я готувала більше для себе, ніж для них. Раніше я ніколи не знала, яке це природне й просте щастя — дивитися, як мої сини їдять те, що я приготувала. Для цього мусив бути якийсь глибокий поштовх. Я була вдома й не уявляла себе щасливішою, ніж тоді.

Минули місяці, і я почала ставити собі серйозніші запитання. Рішення залишити уряд ґрунтувалося на любові та відповідальності за мою сім’ю. Але я досі думала, що спробую іншу роботу в галузі зовнішньої політики, якщо президент Обама буде переобраний. Якщо ти працюєш у політиці, твоя партія перебуває при владі протягом восьми років, а кар’єра — на вершині, значить, це твій зірковий час. Покидаючи пост у 2011 році, я, звісно, не відкидала можливості повернутися в 2013.

Я змагалася сама із собою. Навіть якби мені пощастило й випав шанс повернутися до уряду знову — це означало би пропустити останні два роки, поки мій старший син ще буде вдома, а молодший, тим часом, переходитиме у старшу школу. Мені ніколи не спадало на думку не ставити кар’єру на перше місце, допоки моя сім’я давала собі із цим раду, але зараз треба бути чесною із собою. Ця криза примусила мене протистояти тому, що було найважливішим, а не тому, що мене привчили хотіти, або, можливо, я сама себе привчила. Таке усвідомлення спонукало поставити під сумнів ідеї фемінізму, у якому я виросла і який завжди відстоювала. Мене непокоїло, що життєвий успіх жінки чи людини загалом передусім передбачав кар’єрні досягнення.

Я завжди вірила та говорила всім молодим жінкам, яких учила та настановляла, що жінки можуть «мати все», тобто і кар’єру, і сім’ю, так само й на такому самому рівні, як це вдається чоловікам. Чоловіки, які є президентами, виконавчими чи генеральними директорами, менеджерами, керівниками всіх рівнів, також мають сім’ї. Жінки, безперечно, могли б зробити те саме. Я доводила своїм студенткам, що їм просто потрібно бути достатньо відданими своїй справі.

Для того, хто виріс у 1970-х і сформувався під впливом власних можливостей, обіцянок влади й ідей жіночого руху, обрати сім’ю замість кар’єри — було абсолютним нонсенсом. Але подія, що трапилася в травні 2011 року, через чотири місяці після мого виїзду з Вашингтона, змусила мене подивитися на всі ці питання по-іншому. Мене запросили в Оксфордський університет прочитати першу лекцію програми Фулбрайта на тему міжнародних відносин. На прохання організаторів заходу я погодилася поговорити з групою стипендіатів з Родоса про баланс роботи та сім’ї. Серед охочих було 40 талановитих і впевнених у собі молодих чоловіків і жінок, яким було трохи за двадцять.

У мене вийшла не стільки промова, скільки відверті роздуми про те, як нечувано важко виконувати роботу, про яку мрієш, — бути урядовим високопосадовцем й одночасно такою матір’ю, якою я хотіла бути у складні для моїх дітей часи. Чимало жінок і чоловіків говорили мені, що це наївно з мого боку — не зважати на напругу, яка виникла через роз’їзди. Але я припустила, що ми із сім’єю впораємося, як це завжди й робили. Підсумовуючи, я наголосила, що час, проведений в офісі, переконав мене, що прийдешні держслужбовці не справлятимуться, поки мої сини вдома. Навіть якщо партія залишиться при владі ще на шість років.

На моє здивування, публіка була захоплена та ставила багато посутніх питань. Одне з перших було від молодої жінки, яка почала з подяки, що я «не висувала ще однієї безглуздої пафосної тези про “можливість мати все”». Очевидно, вона таких тверджень чула вже незліченну кількість й була налаштована скептично. У цій аудиторії більшість молодих жінок планували якось поєднати кар’єру та сім’ю, але вони були значно більше поінформовані, ніж я у свої двадцять п’ять, коли просто припускала, що піднімусь по кар’єрній драбині, а моя сім’я чарівним способом потягнеться за мною. Незважаючи на свої досягнення у такому молодому віці, ці жінки та чимало чоловіків вважали, що жонглювання роботою та сім’єю — дуже складна річ, навіть якщо потім це дає якісь плоди. Вони хотіли почути про справжні досвід і компроміси від людей, які це пережили, мудрі слова чи поради, які допоможуть їм планувати або принаймні попередити про важкий шлях, що на них чекає.

Водночас я почала помічати, що реакції чоловіків і жінок мого віку рішуче різнилися. Через кілька місяців я зрозуміла, що проблема була не в тому, що я повернулася в університет, а в тому, що я, по суті, повернулася через дітей. Коли люди з Принстона чи Нью-Йорка запитували, чому я знову почала викладати, я пояснювала, що моя дворічна держслужба закінчилася так само, як і в Лоуренса Саммерса, який залишив адміністрацію через два роки роботи й продовжив викладання в Гарварді. Проте я була рішуче налаштована захищати свою сім’ю як важливу причину мого вибору повернутися додому. Як деканка факультету імені Вудро Вілсона, я свідомо й відкрито йшла додому о шостій годині, аби повечеряти зі своєю сім’єю, або за потреби змінювала свій розклад, щоб пристосуватися до шкільних подій або до батьківських зборів. У тому ж дусі я часто відповідала на запитання про те, чому залишила держдепартамент: «Мій чоловік і я маємо двох синів-підлітків, які безумовно потребують батьківської опіки, поки ще кілька років будуть удома».

Ті, з ким я розмовляла, сприймали мої слова по-різному. Реакція була від «Так шкода, що Вам довелося покинути Вашингтон» до «Я не поспішав би робити висновки щодо Вашого досвіду. Я, наприклад, ніколи не йшов на компроміс, і мої діти при цьому в абсолютному порядку». Загалом було чимало дрібних знаків, які вказували, що мій співрозмовник сумнівався в тому, чи справді я була гідним «гравцем».

Коротше кажучи, хоча я й працювала повний робочий день на посаді штатного викладача, мене все одно «понизили» до колись талановитої й освіченої жінки, яка подавала великі надії на початку своєї кар’єри й навіть досягла початкових щаблів успіху, проте була змушена відмовитися від амбіцій, працювати неповний день або взагалі залишити роботу й присвятити більше часу догляду за дітьми. Мене не полишало відчуття, ніби я зрадила сподівання багатьох людей у моєму житті: старших жінок, моїх колег і колежанок, навіть тих кількох друзів, які вірили в мою кар’єру.

Усе життя я трималася іншого берега. Я була тією жінкою, яка видає іронічну гордовиту посмішку на теревені тієї, яка вирішила взяти тайм-аут, аби бути вдома, або ж перейти на іншу, менш вимогливу роботу, щоб присвятити більше часу своїй сім’ї. Я була жінкою, яка дружила передусім із тими людьми, які ніколи не йшли на компроміс й вірно служили своїм кар’єрним прагненням, а також підтримували одне одного в непохитній вірності феміністичній справі.

Я була тією, хто доводив студенткам і студентам на лекціях, що можливо мати все й займатися будь-якою справою незалежно від того, яка в тебе робота. А це означало, що я, хоч і не навмисно, але примушувала інших жінок почуватися винними, якщо їм не вдавалося поєднати повноцінну кар’єру й сім’ю, як це вдається чоловікам (а ще залишатися стрункими, доглянутими, красивими на додачу).

Що більше я думала про це, то більше все це видавалося мені неправильним. Мільйони жінок і дедалі більше чоловіків роб­лять вибір, схожий на мій, наполягаючи, що професійний успіх — не єдине мірило людського щастя та успіху.

У 2012 році я написала статтю для Atlantic, виклавши всі свої думки стосовно жінки й кар’єри. Стаття мала назву «Чому жінки досі не мають усього». Пізніше я пошкодувала про такий заголовок, але він, безперечно, вплинув на продажі журналу значно більше, ніж якби стаття мала правильнішу, але не таку провокативну назву на зразок: «Чому жінки, які працюють, мусять приймати важкі рішення, аби мати змогу залишатися у грі й перемагати». За п’ять днів^{1} онлайн-версія статті набрала понад 400 000 переглядів, за тиждень число сягнуло мільйона, а на сьогодні це — одна з найпопулярніших статей за останні 150 років існування Atlantic з близько 2,7 мільйонами переглядів. Очевидно, це означало, що велика кількість жінок і чоловіків хотіли би взяти участь у новому раунді п’ятдесятирічної дискусії про справжнє значення рівності між чоловіками й жінками.

Протягом наступних місяців я отримала сотні електронних листів від людей, яких зачепила моя стаття. Джесіка Девіс-Ганао — викладачка, яка виховувала двох дітей, одна з яких мала генетичний розлад, і щосили намагалася поєднувати це з роботою, написала: «Я щойно прочитала твою статтю^{2} й мусила зачинити двері в свою кімнату, бо не хотіла, щоб хтось бачив, як я ридаю. Ти озвучила боротьбу, яка точиться в мені останні кілька років». Інший коментар, який застряг у моїй голові, був від матері, яка сказала, що я «дозволила» їй залишити роботу й побути трохи вдома з дітьми — тобто зробити те, що вона щиро прагнула зробити, але досі не наважувалася.

Однак відгуки не завжди були теплими. Мене звинувачували в оспівуванні «плутократського» фемінізму, у тому, що я переймаюся лише проблемами впливових жінок вищого класу, таких, як я.

Деякі критики поставили під сумнів сам концепт «мати все», називаючи його безглуздям перфекціоністки, яка уявила, що зможе досягти успішної кар’єри й одночасно бути надзвичайно відданою своїй сім’ї. Інші стверджували, що моя стаття перекреслювала роки історії важко завойованих досягнень жінок на своїх робочих місцях.

Незабаром у мене з’явився шанс відкрито об’єднати критику та похвалу: я подорожувала країною, виступала з промовами, вислуховувала запитання й оборонялася відповідями. Поступово дозволила собі звільнитися від великої кількості глибоко особистих думок про те, що є цінним, важливим, правильним і природним. Процес був схожий на похід до окуліста. Той момент, коли дивишся крізь лінзи маленького приладу й літери потрапляють у фокус і зникають з нього, аж поки поступово те, що було геть розмитим, стає чітким і зрозумілим.

Перші феміністки Бетті Фрідан та Глорія Стайнем позбулися задушливих стереотипів, які ув’язнювали жінок у світі, де їхню ідентичність визначали винятково завдяки ролям, які вони виконували в стосунках з іншими: донька, сестра, дружина, мати. Рух, який очолили Фрідан і Стайнем, ідучи слідом за персоналія­ми ХІХ століття: Сьюзан Б. Ентоні, Елізабет Кеді Стентон та їхніми послідовницями, — стосувався руху за громадянські права, загальнолюдські права, права геїв, а також був пов’язаний з антиколоніальним рухом. Це була одна з найбільших битв за людську свободу ХХ століття.

Проте цей рух досі не завершений у багатьох аспектах. І на початку ХХІ століття я дедалі більше переконуюся, що бути успішною жінкою — означає вирватися з полону нових стереотипів і припущень, і не лише для жінок, а й для чоловіків. Це значить кинути виклик значно ширшому тлумаченню самого поняття «успіх» і його вимірів, того, що і чому ми цінуємо, походження людської природи й того, чим насправді є рівність. Це значить — переосмислити все: від вигляду робочого місця до життєвих позицій і стилів управління.

Я прагну жити в суспільстві, яке надає рівні можливості для кожного з нас мати повноцінну кар’єру або ж просто хорошу роботу, яка дає добрий дохід. Якщо ми обираємо це, не жертвуючи особистим життям, такий вибір дарує глибоке задоволення від можливості любити й піклуватися про інших. Сподіваюся, ця книжка допоможе нам рухатися у цьому напрямку.