Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

Епілог

Багато в чому ця книжка — любовний лист до моєї сім’ї. Вона завжди була основою всього, що я роблю, і того, ким я є, і немає нічого дивного в тому, що ви зустрічали різних Слотерів та Моравсіксі на цих сторінках. За останні кілька років я навчилася дивитися на світ крізь подвійну призму змагання та піклування, я почала по-іншому дивитися на багатьох членів моєї родини з віднайденою повагою.

Протягом усього життя я гостро усвідомлювала, яка ж я щаслива бути народженою наприкінці 1950-х, а не на початку 1930-х, як моя мама, або 1900-х, як мої бабусі. Донедавна я дивилася на цих жінок і уявляла, ким вони могли би стати, якби мали можливості розвиватися, проте зараз я бачу їх — моїх праматерів — як тих, хто дав суспільству стільки ж користі, скільки і їхні чоловіки. Вони інвестували у свої сім’ї, вивчили та надихнули своїх дітей — синів і дочок — стати тими, ким вони стали, піклувалися про тих, хто цього потребував, — близьких і далеких родичів і решту. Сухою мовою соціології та економіки — вони були хранительками людського багатства. А емоційнішою риторикою — берегинями самого людства.

Моя бельгійська бабуся, Генріет Меделін Де Блютс Лімбощо одружилася з моїм дідусем, студентом-медиком, у 1932 році. Потім швидко народилися мої мама та дядько. Коли німці окупували Брюссель у травні 1940 року, дідусь відмовився здаватися з бельгійською армією, а тому приєднався до сил союзників у Дюнкерку та був евакуйований до Англії, де згодом приєднався до Спеціальної повітряної служби. Після дворічного життя під окупацією бабуся вирішила приєднатися до нього. У свої 34 вона була молодою привабливою і дуже категоричною жінкою. Так почалася шестимісячна історія, варта Голлівуда.

Ми з братом виросли на її історіях про перельоти. Кінець кінцем вона надиктувала свої спогади шестимісячної подорожі від Франції до Швейцарії через Іспанію та Португалію і остаточним прибуттям до Лондона. Щоразу, коли друзі з бельгійського руху Опору намагалися допомогти їй перебратися через кордон до вільної Франції, їм відповідали: «Так, але без дітей.» Звісно, у цьому питанні бабуся була непохитною. Була війна, і хіба вона могла залишити в цей час своїх дітей? Через десятки років вона пояснила це моїй матері так:

Озираючись на минуле з певним досвідом та віком, я цілковито усвідомила, що з мого боку це було тотальне придушення довколишніх небезпек. Думаю, в мене вийшло, бо я доволі оптимістична людина. Часто намагаюся уявити себе в іншій ситуації, запитуючи, як же я змогла подолати все це. Я ніколи не припускала, що не зможу вирішити якоїсь проблеми чи вийти зі складного становища. Ні, я ніколи не думала, що мені щось не вдасться у цій конкретній спробі і що зі мною та дітьми може трапитися щось жахливе.

Мені слід усміхнутися, коли я це перечитую. Це абсолютно у стилі бабусі — сталевої жінки. Коли пізніше лікарі сказали їй, що вона буде шкутильгати через втрату хряща в щиколотці, вона лише стиснула зуби і, як раніше, гордо покрокувала по брюссельській вулиці. Їй вдалося облаштувати свій дім, підтримати хірургічну практику чоловіка, інвестувати в сім’ю і привнести перфекціонізм в усе, за що бралася. Часто вона була суворою та вимогливою, виправляючи листи подяки, які я писала їй французькою, і надсилаючи мені їх назад. Але, крім усього іншого, вона завжди була готова присвятити безмежну кількість часу своїм онукам, аби допомогти домашнім завданням чи будь-чим іншим.

Я завжди дивилася на життя моєї бабусі і вважала, що завдяки поєднанню рішучості, оптимізму, управлінських здібностей та винахідливості з неї вийшла б неймовірна директорка, а бельгійський бізнес змінився б назавжди! Мені досі хотілося б, аби в неї було більше варіантів щодо того, як прожити своє життя. Проте зараз я бачу жінку, яка дала моєму дідусю змогу допомогти незліченній кількості вдячних пацієнтів, виростила двох успішних дітей, кожен з яких зробив свій внесок у світ, відіграла неймовірно важливу роль у житті онуків та багатьох інших людей.

Бабуся розуміла, що піклування — це тяжка праця. Вона була людиною обов’язку. Її мати завжди пильно стежила, щоб її спина не торкалася спинки стільця, коли та сиділа (урок постави, якого вона намагалася навчити своїх доньку та онуків, але їй не вдалося). Те саме із прийняттям суспільних ролей, які надавали форми й мети її життю. Вона піклувалася не лише про чоловіка та дітей, а й про власних батьків, батьків мого дідуся, друзів, сусідів і навіть про Марі — свою давню покоївку. Загалом суспільство присвоює цінність і престиж тому, що люди для нього роблять. Як я бачу це зараз, вона вклала стільки піклування в вимірі суспільної цінності в свою сім’ю та спільноту, скільки її чоловік у пацієнтів.

Моя американська бабуся, яку я знаю як Ма, зліплена із зовсім іншого тіста. Мері МакБі Хоук народилася в 1902 році, виросла єдиною дитиною в сім’ї в Лінкольні, що в Північній Кароліні, — у маленькому місті, де її сім’я жила протягом кількох поколінь. Коли її батька призначили у Верховний Суд Північної Кароліни, сім’я переїхала в Ралі. Коли бабусі було вісімнадцять, раптово померла її мати, а через кілька років помер і тато.

Мері була молодою заможною жінкою з великим колом друзів в середині 1920-х, а тому її дім швидко став центром соціального життя. Вона закінчила тодішній коледж Святої Марії, який колись був початковою школою, а потім став дворічним коледжем, де місцевий адвокат поверхово викладав право. Вона самостійно подорожувала до Бостона і навіть у Європу. На фото вона виглядала незалежною, енергійною, зухвалою молодою жінкою, яка була готова ділитися своїм життям.

Потім вона зустріла Едварда «Батча» Слотера, асистента футбольного тренера Університету Північної Кароліни. Закохалася, і в 1930 році вони одружилися. Незабаром мій дідусь став тренером в Університеті Вірджинії, а потім перевіз свою молоду сім’ю до Шарлотсвілла, де вони прожили решту свого життя. Шарлотсвілл усього за кілька годин від Північної Кароліни, проте для Ма це був зовсім інший світ — запеклий, формальний і соціально свідомий. Вона перетворилася з доньки судді на дружину тренера, присвятивши себе сім’ї і забувши про колишнє самодостатнє соціальне життя.

На похороні я розповідала про її любов до слів, про те, як її діти та онуки читали вірші ще з дитинства. Я завжди уявляла її чудовою професоркою з англійської філології. Або ж юристкою, яка з феноменальною пам’яттю до деталей могла б побудувати справу. Вона могла присісти поруч із будь-ким з Півдня, поставити кілька запитань — і з’ясувати історію його родоводу за останні два століття. Неспроможність скористатися цим талантом більш продуктивно, ніж просто «цілувати двоюрідних братів та сестер», — це класичний приклад поразки суспільства, коли воно не дозволяє жінкам реалізовувати весь свій потенціал.

Тому я завжди думала про життя Ма як про яскравий приклад нереалізованого потенціалу. Проте для мене, її єдиної онуки, вона була всім, чим тільки може бути бабуся. Я ношу її обручку з ініціалами ММХ на мізинці і щоразу згадую її, коли дивлюсь на неї. Коли я думаю про те, що її безумовна любов та незгасаюча підтримка стала частиною фундаменту, на якому постали мої власні досягнення, я ціную усе, що вона зробила, так само, як і шкодую про те, чого вона не зробила.

Я також змінила ставлення до кількох нинішніх членів моєї сім’ї. Після виходу у світ моєї статті мені написала близька подруга дитинства, що мій батько дуже відрізнявся від її батька, а також від усіх інших татів, яких ми тоді знали. Я написала татові імейл з подякою і спитала, мабуть, уперше: як так сталося, що він був таким прогресивним чоловіком у Вірджинії в 1960-х роках? Він відповів, що як судовий адвокат працював з великою кількістю розлучень і був свідком, як чоловіки йшли від дружин, залишаючи їх без засобів до існування. Тоді він заприсягся, що його донька ніколи не опиниться в такій ситуації.

Тому тепер я дивлюсь на свого тата по-іншому. Я розумію, що його підтримка моєї кар’єри прийшла не просто від гордості за мої досягнення, а від турботи, яку я завжди відчувала. Проте хай яким прогресивним він був, йому ніколи не спало б на думку виховати своїх синів — моїх братів — у традиціях піклування, як він виховав мене у традиціях змагання. Один із братів, Браян, — займається юридичною практикою, має чотирьох дітей та одружений на рівних правах з Джен, вона теж юристка. Джен після народження першої дитини вирішила працювати неповний робочий день, але Браян — дуже активний батько, який пояснює, що такий поділ праці більше пов’язаний із зароблянням грошей, ніж із бажанням. Мені ніколи не спало б на думку перед написанням цієї книжки, що Браян, можливо, хотів би працювати менше, аби мати змогу проводити більше часу зі своїми дітьми.

Раніше я також потрактувала б вибір Джен як бажання збавити оберти, бо рівень її кар’єрних амбіцій просто нижчий за мій. Я бачила її в ролі «матері, яка працює неповний робочий день» та одружена з чоловіком-професіоналом, що працює повний робочий день. Власне, саме так ринок праці класифікує мільйони жінок, які прийняли подібне рішення. Зараз я бачу її талановитою юристкою та керівником, яка на певному етапі свого життя вирішила більше зосередитися на сім’ї. Також я бачу користь, яку дає її вибір усім нам як суспільству. І коли цей шалено активний період виховання чотирьох дітей добіжить кінця, а це неминуче станеться, у неї ще буде років 15 активного робочого життя.

Сподіваюся, що після прочитання цієї книжки ви роззирнетеся довкола й по-іншому побачите світ, у якому є і члени вашої сім’ї. Передусім я сподіваюся, що ви зможете уявити інше та більш рівноправне життя своїх дітей. Коли я дивлюся на наших синів, до мого горла підступає клубок. Їм було дванадцять і десять, коли я поїхала у Вашингтон у 2009 році, зовсім ще хлопчики. Зараз важко звикнути, що це вже вищі за мене молодики, які мають власних друзів, плани та мрії. Вони вже на краю родинного гнізда. Це особ­ливо болісний момент для мене особисто та найглибший страх для всіх синівських мам. Старший якось сказав: «Син є сином, поки не одружиться, а донька є донькою протягом усього свого життя». Хоча це не поширюється на моїх братів та невісток, я погоджуюсь, що це правда, і часто спостерігаю її серед друзів. Коли жінка застрягає у ролі доглядальниці сім’ї, вона, як правило, підтримує стосунки зі своїми батьками, братами чи сестрами значно тісніше, ніж із рідними свого чоловіка.

Я непокоюся про це щодо своїх хлопців. Найбільше мені хотілося б, аби вони привели додому чудових дружин, які стануть частиною нашої сім’ї, але щоб вони і надалі вважали себе синами, братами, чоловіками й одного дня батьками, а також розвивали себе в професійному плані.

Сподіваюся, вони знайдуть роботу, яку любитимуть. І хай як склалося б, хочу, аби вони знали, що я буду пишатися ними, коли вони докладатимуть усіх потрібних зусиль на побудову міцних родин і вважатимуть цей вибір важливішим за все інше, чого вони можуть досягнути. Також вірю, що вони будуть готові взаємно підтримувати своїх дружин матеріально й морально.

Сподіваймося, що до того часу, коли вони досягнуть цього етапу, суспільство буде на їхньому боці.

Сім’я — це фундамент розвитку. Щонайменше з часів промислової революції ми розподілили роботу на дві різні сфери, одна — це світ чоловіків, інша — жінок. Що більше жінки входили у світ роботи, то більшого тиску зазнавала сім’я, і навпаки. Однак наскільки сім’я робить роботу можливою, настільки й робота робить можливою сім’ю. Від нас залежить створення умов, які зміцнюватимуть і те, і інше.

Я покладаю надії на прийдешні десятиліття. Покоління двотисячників, до якого належать і мої сини, здається, розуміє потребу здолати минуле, те, що Девід Брукс називає «велике Я»^{411}. Емілі Есфахані Сміт і професорка маркетингу зі Стенфорду Дженіфер Л. Аакер написали про двотисячників як про «покоління шукачів». Вони спиралися на дослідження, яке засвідчило, що 3/4 покоління двотисячних перебуває в пошуках «змістовної роботи».

Нехай це буде суб’єктивним твердженням, але «їхньою визначальною рисою^{412} є те, що вони зв’язані із чимось більшим, ніж вони самі. Люди, які дотримуються свідомого способу життя, відчувають зв’язок з іншими, з роботою, із сенсом життя та світом загалом». Тісний зв’язок з іншими людьми — це сутність піклування й турботи.

Усі ми можемо стати на захист опіки. Ми можемо змінити спосіб нашого мислення, висловлювання, планування, роботи та голосування. Ми — жінки та чоловіки — можемо об’єднатися. Ми можемо завершити справу, яку розпочали наші мами та бабусі, а також розпочати нову власну революцію.